Книга - Марія Пустельна, або Історія одного лева

Марiя Пустельна, або Історiя одного лева
Петро Немировський


«Гурiй любив левiв. Дитиною вiн не грався з iншими м’якими iграшками – нi з ведмедиками, нi iз зайченятами. Не просив батькiв купити йому якусь живу тваринку – нi собаку, нi хом’яка. Тiльки лева». Так починаеться ця повiсть, герой якоi – Гурiй, грек з Одеси, талановитий художник. Життя Гурiя було наповнене великими пригодами, спокусами та стражданням. Основний мотив повiстi – долi рiзних людей у свiтлi евангельських iстин, мiстичний зв’язок iсторичного минулого i сьогодення. Книга содержит нецензурную брань.





Марiя Пустельна, або Історiя одного лева



Петро Немировський



Переводчик Ирина Гаркуша



© Петро Немировський, 2023

© Ирина Гаркуша, перевод, 2023



ISBN 978-5-0059-6665-0

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero


Петро Немировський




МАРІЯ ПУСТЕЛЬНА

або

ІСТОРІЯ ОДНОГО ЛЕВА





Переклад: Ірина Гаркуша







Глава 1


Гурiй любив левiв. Дитиною вiн не грався з iншими м’якими iграшками – нi з ведмедиками, нi iз зайченятами. Не просив батькiв купити йому якусь живу тваринку – нi собаку, нi хом’яка. Лише лева.

Його дитяча кiмната нагадувала лев’ячий розплiдник. Плюшевi, пластмасовi леви рiзноманiтних розмiрiв валялися на столi i пiд лiжком. А на подушцi лежав найулюбленiший – великий, свiтло-горiховий, iз м’яким тулубом, темно-жовтою гривою i червоним носом. Лев цей мав видатне iм’я – Лев. Вiрний i розумний, вiн дивився на Гурiя чорними вiдданими очима, наповнюючи серце дитини почуттям впевненостi у собi. Тому Гурiй не боявся залишатися у кiмнатi на самотi, навiть коли мама вiдкладала книгу, вимикала свiтло i уходила, нещiльно прикривши за собою дверi.

Через щiлину у дитячу пробивалася з коридору смужка свiтла, у вiкнi сяяв мiсяць. Тому в кiмнатi розгледiти можна було багато чого: годинник на стiнi, письмовий стiл iз фарбами та папером на ньому i самого Гурiя, який гладив по жорсткiй гривi вiрного Лева.

По нацiональностi Гурiй був греком. Греком, що народився i вирiс в Одесi. Його дiд Йонос був священником, настоятелем тутешньоi грецькоi парафii.

Як вiдомо, греки на територii Одещини мешкали ще з часiв Вiзантii, навiть ранiше. Але особливо активно вони почали заселяти це мiсто у ХІХ столiттi, коли Одеса отримала статус «порто-франко» i перетворилася на зону безмитноi торгiвлi. Жорсткi утиски з боку Туреччини також змушували грекiв переселятися до царськоi Росii.

За сталiнських часiв було зруйновано багато i зачинено всi грецькi церкви в Одесi. Сталiн грекiв не любив, занiс iх у «чорнi списки неблагонадiйних iнородцiв», переслiдував, висилав, знищував у тюрмах. Коли пiсля вiйни влада зробила деяке послаблення для росiйськоi православноi церкви, грецька, як i ранiше, залишалася в немилостi, тривалий перiод знаходячись у становищi катакомбноi.

Дiд Гурiя, iстинний сповiдник вiри, все життя нiс свiй тяжкий хрест. Ще до вiйни вiн як священник був арештований, засуджений та висланий. Вижив. Повернувшись iз заслання, працював сторожем на складi, щоб уникнути нового арешту i в’язницi за «дармоiдство». Але не здався: органiзував церковну парафiю i проводив таемнi служiння у катакомбах за мiстом i вдома. Вiн похований на Таiровському цвинтарi в Одесi. Пiд чорним гранiтним пам’ятником у виглядi церковки, увiнчаноi хрестом. Гурiй народився через сiм рокiв пiсля смертi дiда.

Це iм’я, достатньо рiдкiсне, дитинi дали на честь святого мученика Гурiя: за доби становлення християнства через сповiдання новоi вiри його пiддали тортурам i вiдтяли голову в одному з мiст Римськоi iмперii – у Едессi. Дiд Йонос особливо почитав цього святого i на смертному одрi попросив доньку, якщо в неi народиться хлопчик, назвати його Гурiем. Що вона i зробила.



***



Звiдки ж взялася у дитини така любов до левiв? Скорiш за все, з патерика «Луг духовний» – однiеi зi стародавнiх книжкових пам’яток християнства. В ньому зiбранi короткi iсторii – життя аскетiв, котрими славилась неосяжна територiя християнського сходу Римськоi iмперii, особливо пустелi Єгипту i Палестини.

Цю книжку, де на обкладинцi був вид з печери на безкрайню квiтучу пустелю, йому читала мама. Мабуть, читала не все поспiль, а вибирала окремi iсторii, тому що в кожнiй iсторii розповiдалося не лише про суворих подвижникiв, але й про звiрiв – про мулiв, собак, верблюдiв. Але понад усе – про левiв.

Леви пустелi – найпростiшi, але поряд iз тим найзагадковiшi створiння. Їх боялися мандрiвники i селяни. Але iх не боялися аскети. Втiм, що стосуеться вiдносин аскетiв з левами, то йшлося зовсiм не про страх, а про щось бiльш значуще. Скажiмо, про користь, про обов’язок, про вiрнiсть. Про любов. Леви слугували пустельникам звичайними в’ючними тваринами, такими ж, як мули або вiслюки: вони тягали дiжки з водою або коши з овочами. Вiрнi охоронцi, леви оберiгали ченцiв вiд розбiйникiв i охороняли городи. Вони здiйснювали i своi подвиги аскетизму – не iли м’яса, харчуючись лише овочами. Леви плакали, як дiти, коли iм в лапи потрапляли колючки або коли в них хворiли очi. Жалiсно скавучали i приповзали до ченцiв, щоб тi iх полiкували.

Траплялося, звичайно, що леви «зривалися» – грiшили, виявляючи свою звiрячу сутнiсть – все ж таки хижаки: жерли вiслюкiв, яких, за iдеею, мали б охороняти; не задовольняючись бобами, приходили до аскетiв iз закривавленими мордами, тому що загризли перед цим птаха або верблюда. І аскети у гнiвi били винуватих левiв мотузками i проганяли iх геть вiд себе. Поводилися з ними, наче не з небезпечними хижаками, а немов iз дворовими собаками. Гурiй iнодi також шмагав мотузочкою свого м’якого Лева за те, що «згрiшив».

Гурiй плакав, слухаючи про те, як лев проймався до подвижника такою лякаючою душу страшною любов’ю, що не мiг пережити смерть подвижника. І коли аскета хоронили у пустелi, десь бiля лаври або печер, вiдданий лев знаходив його могилу i лягав поруч, аби також померти.

Такi вони – леви.

Чи може з таким левом порiвнятись хом’ячок або канарка? Нi, звичайно ж, нi.

Лев сумирно лежав бiля подушки, очiкуючи, коли Гурiй повернеться з садочку, а потiм, пiзнiше – зi школи. За багато рокiв вiн втратив звiрячi риси, набивка вилiзла назовнi, у гривi зяяли пролисини, особливо пiсля того, як мама кiлька разiв його попрала.

Але вiн, як i ранiше, все розумiв. З Левом можна було подiлитись найпотаемнiшим: поскаржитись на вчительку в школi за двiйку, на сусiдку бабу Феню та ii вiник, на батькiв, якi знову посварилися i не розмовляють одне з одним…

Коли Лев вже пiшов з iхнього дому навiки i опинився в одному зi смiттевих бакiв через абсолютну трухлявiсть (плюшевi леви довго не живуть), Гурiй цiлком випадково натрапив в однiй книзi на походження свого iменi: Гур давньоеврейською означае левеня, молодий лев.

Дiзнавшись про це, Гурiй ледь не загарчав. Його серця торкнувся невiдомий досi холодок: в цьому збiговi iмен розпiзнавався знак, що все вiдбуваеться волею Божою i якимось таемним чином все вже визначено.




Глава 2


Його мама, хоча й була донькою такого мужнього батька, все ж таки до церкви ставилася стримано. Добре знала з батькiвського досвiду, якi страждання може спричинити церковне життя. Не бажала такоi ж долi синовi. Вона, звичайно, шанувала великi церковнi свята i навiть намагалася вчити Гурiя грецькiй мовi. Але бачила, як неохоче вiн погоджуеться на ii пропозицii долучити його до родинних цiнностей i як взагалi намагаеться уникати зайвих навантажень, i тому припинила наполягати. Тим бiльше, що з чоловiком в неi тодi були частi розлади, в тому числi, й через ii слабкi спроби зробити сина «православним греком».

Але головною причиною було те, що з самого його дитинства всiм було очевидно: у Гурiя iнший шлях у життi.

Вiн був художником – за покликом i за освiтою. Закiнчив художнiй iнститут, твердо вирiшивши присвятити себе живопису. Повiльно пiднiмався по сходинках нехай не слави, але майстерностi.

Знiмав невеличку студiю. Студiя виходила вiкнами на море. Звiдти Гурiй спостерiгав захiд сонця. Наприкiнцi лiта захiд сонця в Одесi вражае насиченою синню, що розливаеться всюди. А взимку небо i море тонуть у якомусь сумнiвному свинцевому свiтлi…

Коли вiн писав нову картину, ставав вiдлюдником. Його смаглявi щоки швидко заростали густою щетиною, пасма чорного волосся у безладi падали на плечi. Кожний порух його довгих, жилавих рук, кожний жест були внутрiшньо вiльними, але й гранично чiткими i точними. Увесь вимазаний фарбами, з пересохлою вiд ацетоновоi рiдини для змивання шкiрою на долонях, зовнiшньо – майже бомж, вiн вiдчував в собi таку внутрiшню енергiю, яка доступна лише художнику пiд час роботи!

В нього була натурниця – Ірен. Вона нещодавно закiнчила iнститут, отримала диплом соцiолога i працювала у центрi з вивчення маркетингу. Їi дiйсно звали Ірен, а не Ірина. Вона запевняла, що окрiм украiнцiв, у ii роду були iталiйцi i французи. Ну й, звичайно, евреi. Словом, по нацiональностi Ірен була одеситкою.

Ірен була сповнена надзвичайноi пластичностi, не гiмнастичноi або танцювальноi, яка досягаеться наполегливими тренуваннями, а пластичностi аристократичноi, вродженоi, яка дiсталася iй у спадок – не виключено, що вiд iталiйських синьйорин. Вона була позбавлена метушливостi; коли нервувала або сердилася, прикладала своi рiвнi довгi пальцi i глибоко дихала, так, що здiймалися ii невеликi, але дуже красивi груди. Особливоi привабливостi додавали ii обличчю широко розкритi карi очi i великi, нiжнi, трохи рожевуватi повiки, котрi вона вмiла так томливо опускати.

Вона мала, як то кажуть, шарм i манери. Щоправда, в ii натурi проглядала практична хватка, котра ще не встигла розвинутися i вирости у холодний прагматизм. Ірен не були притаманнi «бурхливi пристрастi», якi ii так приваблювали у Гурiю. Їi самолюбству лестило, що iм’я ii коханця стае вiдомим, що його картини виставляють у галереях, кiлька його робiт продано закордон.

Кращоi натурницi годi було й шукати. Застигнувши, вона терпляче лежала, гола, на пiдлозi, застеленiй одним брезентом, або, закинувши руки за спину, до онiмiння м’язiв стояла бiля порожньоi стiни.

Вона приносила у студiю iжу для свого «вiдлюдника Ель Греко», як вона його називала. Жалiла його, коли, сидячи бiля ii нiг i поклавши голову iй на колiна, Гурiй страдницьки дивився на невдалий малюнок, котрий вiн спересердя заляпав фарбою.

В його картинах, у найкращих з них, було видно безперечну обдарованiсть. Обдарованiсть багатообiцяючу, але таку, що ще не розкрилася. У Гурiя був складний характер: у його душi уживалися крайнощi. Незважаючи на свое прагнення до високого, вiн мiг бути дуже черствим; вiдчуженiсть вiд життевоi буденщини поеднувалася в ньому з непомiрним марнославством; вiн добре володiв технiкою малювання, яке вимагало кропiткоi працi, але його з’iдали гордощi. Словом, це був один з тих талантiв, котрi здатнi розвернутися у всiй своiй повнотi, але частiше з рiзних причин дарма витрачають те, що мають.

В його дар вiрила мама, вiддаючи синовi всi заощадженi грошi зi своеi скромноi зарплатнi бiблiотекара. Батько з родини пiшов. Душевноi близькостi мiж сином та батьком нiколи не було. Людина, далека вiд мистецтва, батько Гурiя не розумiв, заради чого його син так поневiряеться, коли е стiльки можливостей для бiзнесу. Батько мав фiрму з продажу будматерiалiв i виконання ремонтних робiт. Як би там не було, вiн часто-густо звертався до Гурiя, щоби той допомiг йому в бiзнесi i, коли син погоджувався, щедро йому платив. Батько потай сподiвався, що рано чи пiзно син «порозумнiшае» i стане його бiзнес-партнером.

Приятелi по художньому «цеху» потроху прощалися з мистецтвом, уходили в комерцiю, а упертий Гурiй все чаклував над полотном у своiй студii, на оренду якоi ледь вистачало грошей. Галеристи за картини платили копiйки.

І ось, немов iз зимового моря, в його студiю почали накочувати хвилi меланхолii i сумнiвiв. Частiше, нiж ранiше, Гурiй обурювався тим, що iмена нездарiв з пензликом, але при грошах i зв’язках, у всiх на слуху. Часом вiн навiть втрачав вiру у свое покликання.

Потiм вiд нього пiшла Ірен, пiшла до успiшного галериста, який неодноразово обманював Гурiя з контрактами при купiвлi його картин. Е-ех…

З ii уходом в Гурiевi щось остаточно надламалося. Його студiю почали навiдувати бiси. Бiси на цiлий день затягували вiкна шторами, перекидали банки з рiдиною для змивання i ламали немитi пензлi. Бiси тягнули Гурiя в ресторани, бiльярднi i стрипклуби. Почали приносити горiлку.

Одного разу бiси привели Нiкiту. Нiкiта колись вчився разом iз Гурiем у художньому iнститутi, на факультетi прикладного мистецтва, але кинув на третьому курсi i до пуття нiким не став. В нього був дивний голос – колись дзвiнкий, але з роками сильно прокурений. Тепер Нiкiта в основному хрипiв, але крiзь хриплуватiсть подекуди пробивалося тоненьке козляче мекання. Голова Нiкiти завжди була гладенько, до блиску, поголена, нагадуючи кiстяний бiльярдний шар.

Нiкiта принiс – «для натюрморту» – героiн i шприц.

І став Гурiй бандитом.




Глава 3


Вiн просиджував ночi у кабаках, гудiв з братвою на дачах, на кораблях. Грошi витрачав навiжено, з такою ж легкiстю, з якою i здобував iх. Жодноi згадки не залишилося вiд колишнього Гурiя. У ресторани вiн вдягався з шиком, а коли «зависав» на наркотиках, ставав схожим не безхатька, ще й до того його отруене опiумом тiло розливало навкруги рiзкий неприемний запах.

У бандитському свiтi в нього було прiзвисько Грек. Вони грабували магазини, накладаючи данину на бiзнесменiв. Знаменитий «Привiз» контролювала тодi грузинська мафiя, але базар «Пiвденний» вiдбила банда, до якоi належав Гурiй. З часом, одначе, вiн переключився виключно на мистецтво.

Мабуть, нiколи ранiше в Одесi не було такого лиха для художникiв i галеристiв. Всю ненависть за свою зраду професii i свою слабодухiсть перед випробуваннями Гурiй звалив на бувших товаришiв по цеху – художникiв, а також на галеристiв, арт-дилерiв, навiть на власникiв багетних майстерень, – власне, на всiх тих, хто якимось чином був пов’язаний iз живописом. Вiн знав, де, в якiй галереi продаються гарнi картини, в якого художника купують роботи, в якiй майстернi виготовляють якiснi дорогi рами.

Інодi вiн грабував якусь галерею навiть не заради користi, а через помсту, аби задовiльнити свою ненависть. А iнодi мiг органiзувати побиття якогось успiшного талановитого художника. Потiм, напитий, сидячи у ресторанi або стрипклубi, або на чиiйсь квартирi зi шприцом у руцi, вiн вищирявся у посмiшцi, задоволений, що все пройшло вдало.

Скочувався Гурiй по найкрутiшiй похилiй прямiй, крутiше не бувае. Були i арешти, i нечуванi грошi, витраченi на адвокатiв, i не менш нечуванi хабарi слiдчим, i передози вiд макових голiвок. Були i скандали з матiр’ю, i «швидкi допомоги», i лiкарнi.

Ховав друзiв. Того застрелили, того п’яним збила машина. На Таiровському цвинтарi, на могилах, пили, поминаючи загиблих, покладали квiти: «Спи, брате-Князю, земля тобi пухом… Спи, брате-Чиже…»

Траплялося, щоправда, вкрай зрiдка, що Гурiй задумувався: а, може, i йому було би краще з ними там, у землi?..

До речi, неподалiк вiд цих могил, на грецькiй дiлянцi, височiв чорний гранiтний камiнь у формi церковки пiд хрестом. Дiд… дiд… Сповiдник вiри Христовоi. Таемнi служiння в катакомбах, наче за часiв гонiнь на перших християн.

У дитинствi Гурiй любив уявляти, як десь за мiстом у каменярню спускаеться купка людей. Там, пiд землею, у тьмяному свiтлi лiхтарикiв та свiчок, бородань дiдусь Йонос вбираеться у шати. Потiм ставить на пiдставку iкони, освячуе кадило…

А потiм дiд – у чорнiй робi зека i шапцi-вушанцi. Валить лiс на Воркутi. І у засланнi в Іжевську. І знову в Одесi, з хворими нирками i слабким серцем, пiсля туберкульозу. І знову – катакомби i служiння Христу. Дiд дожив до тих днiв, коли в Одесi нарештi вiдкрилося Грецьке подвiр’я при Свято-Троiцькiй церквi. Встиг там послужити. Там його i вiдспiвували…

От би зараз струсити Гурiю все, як дурний сон, i пiти туди, до чорного гранiтного каменю пiд хрестом. Постояти там на колiнах, поплакати.

Та не ходив туди Гурiй. Не мiг. А стояв бiля щойно насипаних горбочкiв землi на могилах браткiв. І лише поглядав скоса iнодi у той бiк, де була могила дiдуся Йоноса.




Глава 4


Якось одного разу Гурiй з приятелями-бандюганами i веселими подружками вiдправився до Єгипту, на берег Червоного моря, на вiдомий курорт Шарм-ель-Шейх. Засмагав там iз компанiею на пляжi, лiтав над морем на дельтапланi, курив гашиш через кальян.

А на третiй день невiдома сила потягнула Гурiя, покликала. Залишивши готель, наодинцi пiшов вiн туди, де у надвечiрньому чорнильному повiтрi ще було добре видно обриси гiр пустелi.

Дивовижнi гори – з мiнливим кольором схилiв, вiд червоно-рудого до димчасто-сiрого. Вдень, у пекучому маревi над затвердiлим пiском, цi гори здаються мiражем, що насуваеться невпинно на тебе; а ввечерi, у сутiнках, що швидко згущуються, вони наче осiдають, оточуючи берег неприступним громаддям. І моторошно вiд iхньоi нiмоти i тисячолiтньоi байдужостi до людини…

Що там шукав Гурiй? Що прагнув знайти в тiй холоднiй мовчазнiй пустелi? Повзав Гурiй по горах, забираючись на крутi схили. Товстий шар тисячолiтнього багна трiскався, ламався пiд його сандалями. Гостре камiння дряпало йому долонi. Вiн падав, скочувався донизу, в якiсь глибокi ями, провалля мiж гiр, верхiвки яких торкалися неба, засiяного яскравими зорями.

Притулившись спиною до ще теплоi скелi, закуривши цигарку, весь у пiску, вимазаний грязюкою, дивився Гурiй на цi гори у слабкому дрижачому темно-лiловому свiтлi i вiдчував серцем цю картину нiчноi пустелi – найкращу у Всесвiтi, ту, що досi нiким не була i нiколи не буде написана, тому що Бог цю картину створив лише для споглядання. І вiд нечуваного щастя i радощiв, що переповнювали його серце, вiд усвiдомлення того, що на землi е така Божа Краса, Гурiй несподiвано почав плакати…

– Р-р-р! – пролунало раптом гарчання поруч.

Наче гострi гвiздки вдарили його ззаду. Гурiй вiдсахнувся, вiдскочив вбiк. Через мить якась темна сила кинулась на нього.

Важкий удар збив Гурiя з нiг i повалив його на землю. Хтось почав рвати його спину, обдаючи гарячим диханням чоло. Хтось бив його по головi. Несамовито закричавши, Гурiй поплазував уперед, щоби видертись з потужних лап. Вилiз на колiнах, але знову був збитий ударом у спину. І знову його дряпали кiгтi, i рвали йому шкiру, i били по головi, наче намагаючись здерти волосся. Вiн вiдчув, як iкла встромились у його лiве плече, i гострий бiль вiд розiрваного сухожилля обпiк його до самих п’ят.

Вiн знову виповз, вiдчуваючи на всьому тiлi теплу липку кашу – кров, змiшану з брудом. Вiдштовхуючись лiктями, намагаючись втекти, видряпувався наверх по камiнню, скочувався, i знову iкла упивалися в нього. Вiн кричав, задихався, в очах було каламутно вiд кровi i пiску. Але гаряче дихання не вiдступало.

І тодi Гурiй зрозумiв, що вiн не втече вiд цього молодого лева, що едине спасiння – битись. Вже не тямлячись, пiшов уперед, гамселячи вiдчайдушно кулаччям цю рикаючу масу куди прийдеться: у гриву, у груди, у морду. Потiм знову спробував бiгти…

Свiтало, першi променi сонця стрiмко розганяли темряву. Гурiй заповз в якусь щiлину пiд скелею. Почав вигрiбати з-пiд себе пiсок, споруджуючи своерiдний бруствер. З ями вiн бачив лише лев’ячi лапи i зрiдка гриву, коли лев тикався головою у бруствер. А Гурiй все вигрiбав з-пiд себе пiсок, не припиняючи кричати захриплим, зiрваним голосом.

Незабаром сонце вже нещадно палило пустелю. На пляжах пiд картатими тентами лежали вiдпочиваючi, понад морем лiтали дельтаплани. Димiли кальяни, з пляшок лилися холодне пиво i пепсi.

А далеко, у тисячолiтнiх горах, пiд однiею зi скель лежав Гурiй у мiсивi з кровi та грязюки. Не припиняв хрипiти i стогнати вiд болю та жаху, але вибратись з укриття не наважувався.




Глава 5


У лiкарнi – спочатку в Єгиптi, потiм в Одесi, йому зробили операцii. Зашили розiрванi сухожилля i рани. З часом все зрослося, загоiлось. Лише iнодi, на змiну погоди, поболювало лiве плече пiд товстим довгим шрамом. Словом, тiло повернулося до нормального стану. А ось душа…

З душею вiдбувалося щось недобре. Чомусь не радiв Гурiй своему спасiнню у пустелi. Адже мiг i роздерти його той лев. Мiг померти Гурiй i вiд втрати кровi, i вiд спраги – бо пролежав вiн пiд скелею цiлу добу.

Гурiя почала гризти гризота. Незрозумiла, невимовна – вона вразила все його ество. Чарiвливий, божественний краевид нiчноi пустелi раз-у-раз виникав у нього перед очима. А ще вiн часто просинався посеред ночi, розбуджений дивним звуком, схожим на розлючене гарчання лева…

Вiн пiшов з банди. Зробився абсолютно байдужим до всього – до заробiткiв, до ресторанiв, до наркотикiв. Грошi, якi в нього були, розтанули дуже швидко – за дорогу квартиру, яку вiн знiмав, платити було вже нiчим. Із дивовижною байдужiстю, що супроводжувала тепер все його життя, Гурiй вiдмовився вiд квартири i переiхав до матерi.

Зранку снiдав тим, що приготувала мама, i подавався безцiльно вештатися мiстом. Анi море, анi неповторна одеська осiнь, своею чарiвнiстю, кажуть, зрiвняна лише з осiнню в Парижi, анi розмови з розгубленою мамою, анi грошi батька – нiчого не знаходило вiдгуку в його душi.

Якось вiн зустрiв Ірен. Посидiли з нею бiля фонтану. Ірен стала хазяйкою рекламноi агенцii, при грошах, багато подорожуе. У своi тридцять п’ять рокiв, попри народження дитини i розлучення, не втратила свiжостi. Ірен не розпитувала, чим займаеться Гурiй, бо бачила, як неохоче вiн розповiдае про себе. Вона, напевне, щось чула про його минулi «геройства».

Ірен була у чудовiй формi. Ну, може, ii обличчя трохи покруглiшало, зник той чарiвний овал. І руки трохи погладшали. Але такою ж прекрасною була ii тонка шия, i такими ж рожевими i нiжними були ii великi повiки.

Гурiю на мить здалося, що минуле можна легко повернути. І промайнуло перед ним загрунтоване полотно на станку, i пишне волосся, що спадае на оголену спину Ірен, i студiя з вiкнами на море…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=68905983) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.