Книга - Кращий вік для смерті

Кращий вiк для смертi
Ян Михайлович Валетов


Сучасна гостросюжетна проза
Ян Валетов – украiнський письменник, автор гостросюжетних романiв i повiстей, написаних у жанрi трилера. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком росiйською його романи «Проклятий. Евангелiе вiд Юди», «Нiчия Земля», «1917», «Чужi сни».

Вiрус, що вирвався з вiйськових лабораторiй, знищив усiх дорослих. Планета населена пiдлiтками й дiтьми, якi ведуть криваву боротьбу за виживання. Тут усi вмiють вбивати, але нiхто не вмiе любити, i свiт нiколи не стане таким, як був ранiше, якщо двое вигнанцiв зазнають поразки.

Занепалi мiста, де мешкають племена здичавiлих хлопцiв i дiвчат, якi живуть за законами мавпячоi зграi. Зарослi вересом i конюшиною гайвеi, на яких догнивають мiльйони машин. Жалюгiднi руiни того, що вважалося великою людською цивiлiзацiею. Історiя еволюцii, перетвореноi на нiщо найпростiшою комбiнацiею амiнокислот.

Не iснуе минулого, не iснуе майбутнього, немае жодного шансу на успiх. Є лише двое та надiя…





Ян Валетов

Кращий вiк для смертi



© Я. М. Валетов, 2017

© О. О. Ломака, переклад украiнською, 2019

© В. В. Малиновський, макет обкладинки, 2017

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018


* * *


Моя особлива подяка дочцi Дiанi – ми разом вигадали Бiлку i свiт, у якому вона живе. Шкода, що не вийшло написати книжку разом, але я думаю, це у майбутньому.

Моему постiйному редактору, колезi-письменнику та доброму другу Олександру Данковському, без якого ось уже упродовж багатьох рокiв не обходиться жоден мiй роман. Дякую i за роботу, i за розумiння.

Моему давньому другу, художнику Всеволоду Малиновському, з яким ми мислимо одними образами i, мабуть, бачимо схожi сни.

Моiм першим читачам, якi були присутнi при народженнi цiеi книжки – вiд чернеток до остаточного варiанта, я вдячний за терпiння, час i думки.

Моему батьковi Михайлу, який не любить фантастику, але у своi вiсiмдесят прочитав рукопис одним iз перших i сказав: «Це не фантастика. Це надто схоже на реальнiсть».

Чесно кажучи, це моя перша книжка, написана в жанрi чистоi фантастики, – треба ж вiдповiдати званню фантаста. Комусь вона видасться надмiрно жорстокою й натуралiстичною, але якби не присутнiсть за плечем моеi шiстнадцятирiчноi доньки, вона була б набагато жорсткiшою i страшнiшою – надто вже непривабливий свiт, в якому живуть героi. Так що за те, що ви можете купити «Кращий вiк для смертi» не загорнутим у чорний целофан на стiйцi для дорослих, – подякуйте саме iй.

Менi було важко писати iсторiю Бiлки та Книжника, але це дуже потрiбна iсторiя, особливо сьогоднi, – сподiваюсь, що мiй читач зрозумiе – чому.



    Завжди ваш
    Автор




Книга перша. Книжник





Роздiл перший. Втеча


Книжник терпiти не мiг зброi.

Нi, вiн ii поважав! Як не поважати штуку, яка може тебе вбити на вiдстанi? Але не любив тримати в руках. І не ремонтував, хоча мiг полагодити майже все, що не мiстило в собi маленьких електричних штучок. Управлятися з усiма цими пiстолетами й автоматами, на якi усi чели-мисливцi хiба що не молилися, йому не вдавалося. Удавалися речi набагато складнiшi – вiн мiг розiбрати й зiбрати старезний генератор i навiть вигадати, як прилаштувати до нього велик, щоб запилючена, напiвдохла вiд старостi лампочка заблимала жовтим свiтлом, а ось автомат або гвинтiвку намагався зайвий раз до рук не брати.

Але закон е закон: кожен кiд, який досяг вiку чела, повинен брати участь у мисливствi та вiйнi. І старшi не брали до уваги жоднi причини.

Герла мае народжувати, готувати iжу, обробляти землю й доглядати за потомством i домашнiми тваринами, чел – годувати герл, бебикiв, кiдiв i вбивати челiв з iнших племен, щоб вони не вбили членiв його племенi. І Книжник, незважаючи на зiпсутий читанням зiр, кволу статуру й нелюбов до зброi, брав участь у мисливствi.

Рушницю йому дали вiдповiдно до талантiв – стару двостволку з трiснутим ложем та з iржавими стволами, заряджену патронами у вицвiлих пластикових гiльзах. Щоправда, поставили в оточення, а не до стрiлкiв, але й це не допомогло…

Проти справжнього невезiння не попреш!

Книжник прогавив дiра.

Це був здоровезний рогач – усьому племенi вистачило б днiв на чотири, а то й бiльше.

Вiн вискочив iз хащiв так швидко i несподiвано, що Книжник, замiсть того щоб стрiляти в звiра на вiдстанi десяти крокiв, похитнувся i гепнувся на дупу. Рушниця полетiла вбiк, грякнулась об землю i оглушливо пальнула одразу з обох стволiв. Залишки iржавого дроту, якими були набитi патрони, хльоснули по кущах, зрiзаючи листя й сухе гiлля. Дiр пирхнув – Книжник мiг заприсягтися, що презирливо, – й одним стрибком зiйшов зi стежки, пiрнувши в густий пiдлiсок.

Книжник iз жахом дивився на рушницю, що лежала осторонь. Викрутитися точно не вдасться – мовляв, дiра не бачив, куди вiн зник – хтозна. Тепер точно нiхто не повiрить! Стрiляв – значить, бачив i промазав! Вiн прогавив звiра, i покарання неминуче. Яким воно буде, невiдомо, але знаючи, як Облом його любить, можна було не сумнiватися, що суворим. Мисливець, що впустив здобич, мае бути покараний. Це теж закон.

Книжник замружився вiд жаху перед неминучою розправою, а коли розплющив очi, Облом уже нависав над ним, нiби пiдрубане дерево – величезний, злий та нещадний.

Вiн був не сам, а разом iз Ногою та Свином. Бракувало лише Бiгуна, а то рада племенi зiбралася б у повному складi.

Облом поглянув на зiщуленого Книжника, на розряджену гвинтiвку, потiм знову на Книжника i, вишкiрившись, копнув його носаком. Можливо, це був не найсильнiший удар, на який Облом був здатен у гнiвi, але Книжнику вистачило й цього: вiн вiдлетiв убiк i боляче вдарився потилицею об землю.

– Гей, ти – шмат лайна! – гаркнув Облом хриплим голосом. – Ти нi на що не здатен, купа лайна! Хробак! Вилупок!

Вiн зробив ще крок i знову вдарив Книжника, на цей раз по ребрах.

Черевик у Облома був добрячий – масивний, з грубезноi шкiри, на рубчастiй пiдошвi, – вимiняв у мiщухiв, чи то зняв iз убитого. Твердий, як камiнь, носак урiзався в бiк жертви, i Книжник задихнувся, заплямкав губами, як виловлена риба.

– Ти проi…в дiра! – видихнув Облом iз ненавистю. – Ти вмiеш тiльки дрочити на своi смердючi книжки! Що тепер будуть iсти герли та бебики? Погризений щурами папiр? Вiдповiдай, безрука тварюко!

– Вiн… вискочив несподiвано! – пробекав Книжник, ненавидячи самого себе за липкий страх, що з’явився внизу живота, за тремтячий голос, у якому не було нiчого з того, що годиться справжньому челу, – тiльки бiль та благання. – Я промахнувся!

Облом загарчав i довбонув його прикладом карабiна, поцiляючи в груди, але Книжник iнстинктивно встиг закритися, i приклад улучив йому в передплiччя. Рука одразу занiмiла, перед очима закружляли чорнi мухи.

Нога та Свин, пiдкоряючись жестовi вождя, пiдхопили Книжника пiд пахви, i вiн завис над землею, приголомшений та переляканий до смертi.

Йому було десь бiльше сiмнадцяти, наскiльки саме – Книжник не знав. Мабуть, вони були однолiтки – Облом та iншi старшi, може, мiсяць або два рiзницi, але поруч iз ними вiн виглядав як кiд, який щойно розмiняв вiсiм зим, – жалюгiдна iграшка в руках здоровезних челiв.

Та й хто вiн був – просто книжковий хробак, який все свое життя провiв у нiкому не потрiбнiй Бiблiотецi, а вони – вождi, мисливцi, батьки племенi, годувальники. Вони були суворi, як Закон, що дiстався iм вiд предкiв, i так само безжалiснi.

Вiн прогавив оленя, залишив плем’я без м’яса, i йому нiчого дати вождям навзамiн.

Хiба що…

Книжник розкрив був рота, але Облом устиг ранiше, i вiд удару тильною стороною долонi юнак умився кров’ю в прямому сенсi цього слова. Червоний розсип крапель потрапив на обличчя Нозi, той вiд несподiванки послабив хватку, i Книжник вислизнув iз iхнiх рук i побiг, сам вiд себе не очiкуючи такоi прудкостi.

Позаду гейкали, свистiли, тупотiли, але вiн уже нiсся стежкою – весь перекошений вiд штурханiв, закривавлений, жалюгiдний. Вiн бiг, незграбно викидаючи ноги, ледь стримуючись, щоб не заверещати вiд жаху, наче якась малолiтня герла. Було боляче, але не розквашений нiс i забитi ребра завдавали йому нестерпних мук – йому було жахливо соромно. Соромно, що вiн – розумний, грамотний, здатний зробити те, що не вмiе жодна людина в Парковому племенi – та що там у Парковому – в усiх племенах Сiтi нiхто не розумiв змiсту прочитаного так, як розумiв його Книжник, – бiг, як щур вiд диких котiв, вiд тупих, зате сильних придуркiв. Ноги самi несли його геть, i Книжник нiчого не мiг удiяти. Вiн знав поняття, яке описувало цю ситуацiю, – його гнав геть iнстинкт самозбереження, але слово, яким характеризувалася його поведiнка, звучало набагато принизливiше – боягузтво.

Тупiт нiг його переслiдувачiв з кожною секундою наближався – Нога, Облом i Свин слiв iз букв не складали, бо не знали букв, зате чудово бiгали i вмiли заганяти здобич.

Книжник спиною вiдчув, що зараз його схоплять. Вiн рiзко звернув iз стежки, проломившись крiзь кволу поросль молодого осичника i, перечепившись через невидимий у травi пеньок, полетiв сторчголов схилом.

Позаду зареготали, знову пролунав пронизливий свист.

Книжник зробив запаморочливий кульбiт, намагаючись утриматися на ногах, проiхався фiзiономiею по землi, перекинувся кiлька разiв, остаточно втративши орiентацiю, i важко впав у щось мокре, гаряче, липке, що пахло плоттю та фекалiями. Вiн спробував крикнути, але не змiг, завовтузився, немов напiврозчавлений жук, вивiльняючись iз якихось слизьких джгутiв, що сковували рух, i таки вислизнув.

Очi довелося продирати, вii злиплися. Неприемне мiсиво було навiть у ротi. Книжник став навпочiпки i побачив перед собою розпороте черево дiра, куди вiн гепнувся при падiннi, скручений клубок синьо-червоних кишок, з яких вiн виплутувався, закинуту голову рогатого звiра iз темним язиком, який стирчав мiж губ, i зрозумiв, чим наповнений його власний рот.

Його вирвало – раз, удруге.

Голоси переслiдувачiв раптово змовкли.

Книжник знесилено прихилився до тушi, стираючи з обличчя густе мiсиво зi звiрячоi кровi i вмiсту розпоротих кишок, i побачив вождiв, що стояли за два десятки крокiв вiд нього. Вони не втiкали й не наближалися, просто завмерли на мiсцi зi зброею в руках, причому стволи дивилися в землю.

Мiж вождями та Книжником, розставивши ноги на ширину плечей iз явною готовнiстю до стрибка, стояла людина у високих черевиках i камуфляжнiй куртцi з каптуром, невисока, руда, коротко стрижена. У долонi ii правоi руки був загрозливо затиснутий тесак – величезний, закривавлений. У лiвiй руцi (цього Книжник вiдразу не помiтив) вона тримала пiстолет, ствол якого теж дивився в землю, але судячи з того, як стояла людина, як були зiгнутi в колiнах ii ноги, розвернутi плечi, було зрозумiло, що якоiсь митi, якщо буде на те причина, гримне пострiл.

І цей пострiл буде влучний.

Вождi мовчали.

Незнайомець мовчав.

Книжник зрозумiв, що i йому не слiд розкривати рота.

– Це наш дiр, – промимрив нарештi Облом. – Це ми його загнали…

Людина нiчого не сказала i навiть не поворухнулася.

Книжник дивився на неi зi спини i раптом iз жахом побачив, як iз каптура камуфляжноi куртки вислизнуло щось рудо-чорне, хвостате i швидке. Мить – i звiр завмер у людини на плечi стовпчиком.

– Бiлка…

Тепер Книжник зрозумiв, хто стоiть мiж ним i вождями.

Бiлка.

Вiн не бачив ii з минулоi осенi.

Їi називали так за рудий колiр волосся, за мiцнi зуби i за те, що вправно лазила по деревах – вона з такою спритнiстю стрибала з гiлки на гiлку, що у спостерiгачiв мимоволi завмирало серце.

Якось Бiлка знайшла розорене воронням гнiздо бiлки, вигодувала одне дитинча, i те не сходило з ii плеча нi вдень, нi вночi i навiть спати вкладалося в каптур ii штопаного-перештопаного худi.

Спритнiсть допомагала iй в iграх, вона надавала перевагу товариству хлопчакiв, а не прiснiй компанii ровесниць, i хлопчаки сприймали ii нормально.

До певного вiку сприймали. А от згодом…

Закон е закон. Коли вона з кiда раптом перетворилася на герлу, усе змiнилося.

Про ту iсторiю вождi не любили згадувати. Бiлка зникла з племенi.

Зовсiм.

Регулярно з’являтися в Парку вона перестала приблизно три зими тому, пiсля смертi Сунь-Вийми. Подейкували, що у неi е лiгво десь неподалiк, але вистежити ii не вдавалося.

Пiсля того як Пройду знайшли повiшеним униз головою на старому осокорi бiля каруселi, охочих шукати притулок Бiлки не знаходилось.

Вождi, тодi ще iншi, змирилися з тим, що вона – вiдрiзана скибка. Тримати таку серед герл – як гратися з гранатою, а якi виродки могли вiд неi народитися – то й самому Нещадному невiдомо. Навiщо псувати уклад?

Тож вона була сама по собi, плем’я – саме по собi, i це влаштовувало i Бiлку, i вождiв.

Коли старi вождi зустрiлися з Нещадним i владу над плем’ям отримали Облом, Нога, Свин та Бiгун, Бiлка з’явилася в Парку востанне, напевно, щоб iще раз натякнути: тримайтеся вiд мене подалi!

Ось тодi ii i бачив Книжник.

Вiн пам’ятав ii ще кiдом – маленьку, незграбну, швидку, як блискавка. Їхнi матерi, нехай про них забуде Нещадний, жили поруч, i Книжник змалку навiть дружив iз Бiлкою.

Але це було ще до того, як Сухорукий навчив його читати, i единими друзями Тiма стали книжки. Тобто дуже давно, бiльше десяти зим тому. Книжник не був упевнений, чи пам’ятае його дiвчина. Особливоi надii на це не було. Але, якщо навiть i пам’ятала, що це змiнювало? Зовсiм нiчого. У свiтi, де дитина з перших хвилин пiзнае гiрку iстину, що життя коротке, дитяча дружба – не надто звична рiч.

– Чуеш, Бiлко, – обережно вимовив Свин, намагаючись не робити зайвих рухiв. – Ти той… Вiддай. Це ти, того…

Свин нiколи не був красномовним, але зараз перевершив самого себе. Книжник буквально вiдчув, що цей опецькуватий, як мiцний кабан, низькорослий хлопець вiдчувае себе не в своiй тарiлцi. Свин, напевно, пам’ятав, як виглядав Пройда, що висiв униз головою на деревi, i якою поганою смертю помер Сунь-Вийми, i тому поводився стримано.

– Ти ж не потягнеш усю тушу, – примирливо сказав Облом. – Бери собi хоч який кусень – i гайда.

Бiлка стояла мовчки, а от звiр на ii плечi гучно клацнув – недружелюбно, скорше навiть загрозливо.

– Ти ж не будеш iз нами битися через м’ясо? – запитав Нога.

Бiлка повела плечем, i звiр, що сидiв згори, миттю шмигнув у каптур.

Вождi напружилися. Книжник готовий був заприсягтися, що вони ледве не кинулися врозтiч, коли вона смикнула рукою з пiстолетом. От що значить слава, яка йде попереду тебе!

– Я вiзьму печiнку, – сказала Бiлка стиха. – І шмат зi спини.

– Гаразд, – квапливо мовив Облом. – А цього ти теж на м’ясо пустиш?

Книжник зрозумiв, що йдеться про нього.

Вона знизала плечима.

– Менi вiн не потрiбен… Не люблю, коли вбивають просто так.

– Вiн порушив Закон… – почав був Нога.

– Здохни сьогоднi! – сказала Бiлка, нiби вистрiлила, ii голос металом брязнув у гортанi. – Плювати я хотiла на вашi закони! І на вас. Чешiть звiдси.

– Але ми добуваемо племенi iжу, – примирливо почав Облом. – Ми захищаемо герл i бебикiв, виховуемо кiдiв i робимо з них челiв. Нiхто в Парку не вижив би без Закону. Закон – це життя. Той, хто не поважае закон, мусить померти, iнакше вимре плем’я. Ти ж знаеш – не лише у нас так… У Сiтi Закон iще суворiший. Навiщо в нас стрiляти, Бiлко? Ми все робимо за Законом. Це ти пiшла i живеш, як хочеш.

– Здохни сьогоднi, Обломе, – повторила Бiлка. – Менi насрати, що ви там робите зi своiм стадом. Паняй звiдси, якщо не хочеш кулю в черево. Повернетеся, коли я пiду.

– Ходiмо, Книжнику, – покликав Нога. – А то вона й тебе застрелить, i ми не зможемо тебе засудити…

– Але… Але ж вона вiддае вам дiра! – промимрив Книжник.

– Атож, це мав бути наш дiр, – глузливо посмiхнувся Облом, – а тепер вона його нам вiддае. Розумiеш рiзницю, хробаче? Коли вже до тебе нарештi прийде Нещадний, гiвнюче? Коли я вже перестану бачити твою мерзенну пику?

– Ти можеш залишитися, – кинула Бiлка мимохiть.

– Не дратуй мене, Книжнику, – Облом презирливо скривив рот. – Якщо ти зараз не встанеш i не пiдеш iз нами, я тебе просто вб’ю…

– Вiн i так тебе вб’е, – тихий голос Бiлки звучав абсолютно рiвно, без емоцiй. – Вiн тебе вб’е, бо любить це робити. Іншоi причини йому й не треба.

Книжник зрозумiв, що iй абсолютно все одно, уб’е його Облом чи не вб’е. Просто iй подобалося перечити вождям. Навiть спина Бiлки виразно говорила про те, як вона ненавидить i зневажае цю трiйцю. Вона зовсiм не палала бажанням захистити Книжника вiд розправи, зате принизити Облома з компанiею iй було в радiсть.

Книжник звiвся на ноги.

Настане нiч, i вiн змушений буде повернутися в Парк. Вiн не виживе в лiсi. Лiс – не його стихiя. Бiлцi е куди йти, йому ж iти нiкуди – тiльки в Бiблiотеку. У нього немае iншого прихистку, йому вже не побудувати нiчого путнього – занадто мало часу залишилося до приходу Нещадного.

– Пообiцяй, що не битимеш мене, – сказав вiн, витираючи з обличчя вже загустiлу сумiш оленячоi i власноi кровi.

У ротi чувся гидкий присмак лайна i блювоти, болiли розбитi губи, саднило в боцi, а на передплiччi, куди потрапив приклад, наливався багряний шишак.

Книжник не був готовий воювати з вождями.

Вiн хотiв миру, нехай навiть цiною приниження. Вiн хотiв повернутися в напiвтемряву свого житла, де щоночi шарудiли з-помiж паперiв щури, де пахло сирими корiнцями книжок i сечею гризунiв. Тiльки там, серед тисяч дивом уцiлiлих, хоч i погризених книжок, вiн вiдчував себе захищеним. Там вiн був удома.

– Якщо ви залишите мене в спокоi, я розповiм вам про мiсце, де е лiки вiд Нещадного, – сказав вiн, намагаючись надати голосу твердостi.

Свин заiржав.

Весело так, дуркувато, демонструючи дiру замiсть правого верхнього iкла, вибитого пiд час Випробування.

– Ти з нами торгуешся? – запитав Облом примружившись. – Та ти геть скретинiв, хробаче. Плем’я вирiшить, що з тобою робити…

Книжник проковтнув жовч, що пiдступала до горла.

– Плем’я зробить те, що ти скажеш…

– Ти нiчого не купиш своею брехнею, Книжнику, – презирливо процiдив Облом. – Немае нiякого способу зупинити Нещадного. Вiн приходить за всiма, коли настае термiн.

– Це не так… Є лiки.

– Це так! – вiдрiзав вождь. – Нема лiкiв вiд смертi. Не ховайся за спиною герли! Будь хоч трохи челом, гiвнюче…

– Але в книжках…

– Що корисного можна знайти в книжках? Там написано, як полювати? Як вижити взимку, коли звiр вiдходить? Книжки – смiття, як i ти.

Книжник пройшов повз Бiлку, подумав i обернувся, щоб подивитися iй в очi.

Тепер вiн стояв на лiнii вогню, прикриваючи своiм тiлом усю трiйцю.

– Ти мене пам’ятаеш? – запитав вiн.

Обличчя в Бiлки було худе, вилицювате, сiрi очi дивилися колюче, недоброзичливо. Вона вся видавалася сплетеною iз джгутiв: передплiччя, шия – суцiльнi м’язи, нi краплi жиру, нiчого зайвого. Навiть густе рудувато-попелясте волосся, яке Книжник чомусь пам’ятав найкраще, було грубо вiдкраяне ножем i перетворене в нерiвну подобу «каре».

– Пам’ятаю, – сказала вона сухо. – Ти – Тiм.

– А я думав, ти мене не впiзнала…

Книжник повернувся i пiшов до вождiв шкутильгаючи.

Бiлка спостерiгала, як Свин вiдважив Книжнику ляпаса, але не на повну силу, а так – полякати. Книжник навiть не став закриватися, похитнувся вiд удару i попрямував далi, приречено схиливши голову.

Облом вiдступав обережно, спиною вперед, нi на секунду не випускаючи Бiлку з поля зору. Перед тим як сховатися в кущах, вiн посварився на неi пальцем i швидко прошмигнув у хащi.

Коли постать Облома зникла, Бiлка сховала пiстолет у поясну кобуру i перехопила нiж зручнiше. Рудий звiр знову вислизнув iз каптура i спритно сiв дiвчинi на плече.

– Додому хочеш? – запитала вона, нахиляючись над розпоротим черевом дiра. – Зажди, скоро пiдемо…

Лезо ковзнуло по шкурi, i плоть розiйшлася пiд напором сталi.

Одним порухом Бiлка пiдняла печiнку, що з’явилася в розрiзi, спритно вирiзала шматок, що сочився гарячою кров’ю, i викинула його назовнi. Гладкий, покритий щiльною плiвкою смаколик упав у траву.

Тепер треба було вирiзати зi спини дiра баликову частину, ii можна зав’ялити або закоптити на зиму. Руки дiвчини були закривавленi, рукiв’я обробного ножа ковзало. Бiлка видерла з-пiд нiг пучок трави i протерла долонi, а потiм i нiж.

Очi ii натрапили на якийсь довгастий предмет, що лежав поруч iз тушею. Це була дерев’яна паличка з чорним осердям.

Бiлка iз зусиллями згадала назву палички – олiвець.

Олiвець – це те, чим пишуть букви. Або малюють. Лiтер Бiлка не знала, малювати не вмiла. А може, i вмiла, але змалку не пробувала це робити.

Олiвець мiг належати тiльки одному челу – Книжнику. Тiму. Щуплявому сором’язливому хлопчаковi, який тодi, кiлька рокiв тому, не мiг захистити нi себе, нi iнших. Вiн так i залишився щуплявим i беззахисним. Зайвий клопiт.

Бiлка хмикнула i поклала олiвець до кишенi.

Управлятися ножем простiше i звичнiше.

Навiщо потрiбен олiвець? Хiба ним можна вирiзати м’ясо з тушi?

Лезо з хрускотом пройшлося вздовж хребта дiра.


* * *

Книжник сподiвався, що й цього разу все обiйдеться.

Насправдi вiн розумiв, що пiсля сутички в лiсi, пiсля того, як вiн побачив, як спасували перед Бiлкою трое «непереможних» вождiв, йому не уникнути розправи. Йшлося про те, стратять його вождi, чи все закiнчиться побиттям iз покалiченням? Морально Тiм був готовий до гiршого, але вмирати не хотiлося. Вiн давно навчився терпiти все, окрiм смертi.

Коли мисливцi пiд наглядом Ноги та Свина притягли в Парк тушу дiра, Книжник сидiв у себе на третьому поверсi й дивився у вiкно на площу.

«Площа», звичайно ж, це недоречно сказано. Колись, рокiв так вiсiмдесят тому, це мiсце можна було назвати площею. А зараз…

За багато рокiв природа вiдвоювала у мертвоi людськоi цивiлiзацii втраченi територii. Трава заплела плитку тротуарiв, розгризла до крихт асфальт, змусила потрiскатися бетон. Дерева розрослися, мiж стовбурами з’явився чагарник, молодняк, що нахабно пхався iз землi, утворив рiдкий пiдлiсок, з яким герли поки що безуспiшно боролися.

Але площа все ж була колишньою, тепер ii можна було назвати невеликим сквером, за яким сяк-так доглядають садiвники.

Довкола стояли будiвлi для людей Паркового племенi, зокрема й той будинок, де знайшов свiй притулок i долю Книжник. У будинку цьому нiхто бiльше жити не хотiв, занадто холодним i незатишним вiн був. Дошки пiдлоги i паркет iз залiв i коридорiв на другому поверсi спалили ще в давнi часи, швидше за все в один iз перших рокiв пiсля приходу Нещадного. А ось вiкна залишили неторканими.

Це згодом за будинками навчилися якось доглядати, коли з’ясувалося, що будувати новi не вмiють. Ледве вистачало навичок пiдтримувати сяк-так уцiлiлi будiвлi, особливо якщо збереглися шибки.

У першi роки в Парку траплялося багато пожеж. Улiтку в околицях можна було збожеволiти вiд задухи, зими ж виявилися сирими, вогкими i досить суворими.

Грiлися, як могли, себто кепсько, вiд чого й горiли цiлi квартали, особливо в мiстi. У Сiтi й досi де-не-де стоять обвугленi кiстяки з’iдених вогнем будинкiв, i височiе напiвоблуплений горiлий стирчак хмарочоса в Даунтаунi.

Книжник бачив цi руiни на власнi очi.

Рiк тому вiн як пеон брав участь у набiговi на Сiтi i винiс iз цього походу, крiм страху й вiдрази, великий паперовий атлас iз картами автомобiльних дорiг.

Атлас валявся на верхнiй полицi стелажа на зруйнованiй заправцi, де вони пересиджували нiч. Дебелий шматок пластику, в який запечатали книжку, зберiг ii неушкодженою.

Давно не iздили автомобiлi.

Давно вже заросли дороги, по яких можна було рухатися автiвками.

Давно вимерли люди, якi вмiли робити автомобiлi, i самi машини перетворилися на купи непотрiбного iржавого мотлоху. А от атлас лежав i досi на заправцi й терпляче чекав нового господаря.

Притягнувши здобич додому, Книжник вивчав його декiлька тижнiв.

Вiн порiвнював карти дорiг зi знайомими назвами мiстечок, якi досi можна було прочитати на обшарпаних дороговказах, i нарештi змiг розiбратися з мiсцем iхнього розташування.

Краiна, де вони жили, виявилася величезною. Набагато бiльшою за ту, що вiн мiг собi уявити. Жили великих дорiг з’еднували мiж собою Сiтi, залишаючи обабiч трохи меншi поселення. Вiд жил урiзнобiч розбiгалися тоншi дороги, вiд них – iще дрiбнiшi. На останнiх сторiнках Книжник виявив плани мiст.

Атлас захопив його, як найкращий роман, змусив остаточно прокинутися втомлену вiд буденностi уяву. Але, на жаль, не вбив у Книжниковi наiвнiсть – вiн усе ще вважав, що влаштування Свiту хоч кому цiкаве. Вiн поткнувся до вождiв, щоб подiлитися свiжими знаннями з племенем, але натрапив на холодне бридливе нерозумiння: навiщо? Навiщо племенi знати про це? Що це дасть? Хiба стане хтось добровiльно вiддалятися вiд будинку на багато миль?

Книжниковi було до слiз прикро, що нiкому не цiкавi нi книжки, нi карти, адже – хто б мiг подумати – Парку в атласi придiлялася окрема чверть сторiнки, назва «Кiдленд» i детальна схема.

Руiни «Кiдленда» починалися за декiлька сотень ярдiв за площею. Колись приiжджих зустрiчали ворота, над якими височiли величезнi кольоровi лiтери. Тепер не було нi ворiт, нi букв – лише металева основа конструкцii, руда вiд багаторiчноi iржi, щоправда, вона досi зберегла напiвкруглу форму. Влiтку iржава арка заростала нахабним плющем i виглядала ошатно, узимку ж стирчала, як обгризене ребро, обвите колючим дротом сухого стеблиння.

Бiля колишнього входу, на круглiй клумбi, тепер спалювали жертв Нещадного – це був звичай, його виконували, бо так велiв Закон. Усi розумiли, що нiякоi небезпеки заразитися давно немае, що Нещадний рано чи пiзно прийде до кожного з них, але за Законом, усiх, хто зустрiв Нещадного, належало спалити. А з Законом не посперечаешся!

Праворуч вiд центральноi алеi розташувалося кладовище для тих, хто помер сам по собi: вiд ран, хвороб, в мiжусобицi або в битвах. Воно дуже розрослося за останнi десять рокiв i вже давно вихлюпнулося за межi колишнiх газонiв, якi втратили форму.

А Парк, що розкинувся на величезнiй площi, давно перетворився на лiс.

Атракцiони обвалилися i згнили. Тi ж, що дивом устояли, нагадували величезнi скелети доiсторичних iстот, покритi iржею i коростою облупленоi фарби, обвитi все тiею ж зеленою сiттю плюща та в’юнкiв. Парк був знайомий Книжнику з дитинства – тут вони грали, коли були бебиками i кiдами, тому вiн досi пам’ятав, де можна через необережнiсть впасти у вiдкритий колодязь, де скрутити собi шию, спiткнувшись об прихованi в густiй травi рейки.

А справжнiй лiс починався за межами парку атракцiонiв, i його Книжник боявся i не любив. Дiм для нього був тут, серед старих стелажiв, заставлених книжками, а найкращою постiллю на свiтi – древнiй, пропахлий вогкiстю i мишачим послiдом матрац, що лежав у кутку.

Дверi Бiблiотеки з гуркотом розчинилися, пропускаючи злого, як скажений вольфодог, Облома. За ним зi злорадною посмiшкою на обличчi крокував Бiгун. Вiн був найдрiбнiшим i найжорстокiшим iз вождiв – сухий, швидкий, з неприемним гострим личком i кривими зубами.

– Вставай, хробаче, – наказав Облом i, не чекаючи, поки Книжник пiдведеться, рвонув його з пiдвiконня своеi лапою. – Чеши вниз, плем’я чекае на тебе, виродку!

Книжник вiдкрив був рота – благати, але наштовхнувся поглядом на холоднi очi Бiгуна i промовчав.

Внизу на площi, бiля закривавленоi тушi дiра, справдi зiбралися чели i герли з бебиками, далеко не всi зiбралися, але це нiчого не вирiшувало.

Облом тицьнув Книжника в спину, i той ледь не впав.

– Дивiться, люди Парку! – крикнув Бiгун своiм деренчливим фальцетом. – Цей хробак Книжник сьогоднi прогавив дiра. Це його вина.

Книжник стояв, опустивши голову, i чув, як гудуть обуренi голоси.

– Мисливцi встигли поранити дiра, – продовжував Бiгун, – але вiн вирвався i втiк…

– Ми знайшли звiра обдертим, – вступив Облом. – Хтось вирiзав iз тушi кращi шматки, i тепер ви не зможете з’iсти iх. Дехто з вас залишиться голодним через цей криворукий шматок лайна!

– Вiн даремно iсть наше м’ясо, – Бiгун несхвально похитав головою. – Вiн не виконуе Закон…

Натовп загув.

«Але ж я нiкому з них не зробив нiчого поганого, – подумав Книжник, не пiдводячи очей. – Я допомагав iм. Я мiг допомогти там, де швидкi ноги i дубина нiчого не вирiшували…»

– Що говорить Закон? – запитав Облом, пiдвищивши голос, щоб його почули всi присутнi. – Закон говорить: чел, який не може полювати, не iстиме. Той, хто не приносить племенi користi, не повинен жити…

«Вб’ють», – зрозумiв Книжник, але не побiг i не спробував сховатися, а тiльки зiтхнув приречено i втягнув голову в плечi.

– Що нам робити з цiею марною книжковою мiллю? Вбити?

У натовпi забубонiли, верескливий голос герли розрiзав шум: «Убити! Убити!» У Тiма ноги стали м’якими в колiнах, немов iз них вийняли кiстки…

– Тихо! – крикнув Бiгун. – Слухайте рiшення вождiв! Цей чел довго жив серед нас, i ми не станемо його вбивати. Нехай це зробить Нещадний свого часу. Але ми його не годуватимемо! Ми проженемо його!

– Так! Так! – закричала юрба, i подивившись на неi, Книжник побачив перед собою усмiхнену пику Ноги, який керував обуренням.

Нога пiдморгнув – вiн смакував розправу.

– Нехай чеше звiдси! Нехай уйо…уе!

Книжник вiдчув руку Облома на своему загривку, i його, немов цуценя, за комiр потягли крiзь натовп горлопанистих одноплемiнникiв, абсолютно чужих йому, хоч i знайомих iз самого дитинства.

На нього посипалися удари – сильно не били, не тому, що не хотiли, просто прийшли без палиць, але все одно було боляче i так принизливо, що Книжник ледь не завив вiд образи.

Облом i Нога тягли Книжника до огорожi, а натовп накочувався слiдом. Не одноплемiнники, а саме безлика юрма – ноги, цицьки, кулаки, вишкiренi роти, кричали бебики й радiснi кiди, якi бiгли поруч i жбурляли в Тiма все, що потрапило пiд руку. Одна з кинутих гiлок вдарила в плече Ноги, i вiн заматюкався, намагаючись штовхнути кривдника, i кiди кинулися врозтiч iз реготом i вереском.

Книжник перестав чинити опiр – тiльки перебирав ногами. Цi двое з радiстю переламали б йому кiстки на прощання. Знерухомлений, вiн навряд чи доживе до ранку. Лiс безжалiсний, вiн не любить слабакiв.

Останню думку Тiм пiймав уже в повiтрi. Облом метнув його, як камiнь, викидаючи з Парку, iз племенi i з життя водночас.

Книжник повалився на землю, боляче забив стегно, але зразу ж встав похитуючись.

Плем’я дивилося на нього з-за спин вождiв, кiди продовжували кривлятися, герли плювали в його сторону, чели робили непристойнi жести.

Зрештою Облом пiдняв руку, i всi замовкли.

– Ти бiльше не наша плоть i кров… – промовив вiн формулу вигнання. – Ти – не з нашого Племенi. Ти – чужинець. Кожен може вбити тебе, якщо побачить у Парку, i вiн не буде покараний. Ти бiльше не iси з нами. Ти бiльше не п’еш iз нами. Твiй будинок не тут. Іди геть i здохни першим!

Книжник хотiв повернути Облому прокляття, але голос йому не пiдкорився, i вiн лише щось прогарчав – так кашляе розсерджена лисиця.

Нога у вiдповiдь показав йому середнiй палець, заiржав i зник у натовпi. За ним подався Облом, i за кiлька хвилин бiля зруйнованоi огорожi нiкого вже не було.

Тiм залишився один.

Вiн був неозброений, хоча з його талантами зброя годилася скорiше для самозаспокоення, легко одягнений, позбавлений елементарного, i що найголовнiше – там, за парканом, залишилися його книжки, якi тепер зовсiм не його.

Сонце падало за зелену стiну лiсу, насувалася нiч – скоро Паркове плем’я зайде в будинки, щоби спати в безпецi й теплi. Кожен знайде собi нору – i люди, i звiрi. А йому треба пережити години темряви в хащi, яка лякала до смертi. Без надii на порятунок i притулок.

Тiм зробив крок, другий, ноги його пiдкосилися, вiн сiв у густу, вже трохи пожовклу траву i заплакав, немов бебик.

Сльози пропалювали бруднi дорiжки на його щоках, Книжник iх не витирав.

– Здохни першим! – крикнув вiн у сторону Парку. – Здохни першим, тварюко!

На цей раз голос прорiзався, але той, кого вiн прокляв, не чув цього. Тiм оскаженiло забив кулаками по землi, здираючи кiсточки.

– Ненавиджу! Ненавиджу!

– Годi кричати!

Голос пролунав прямо за його спиною, буквально над вухом, i Книжник, похолонувши, звалився на бiк, намагаючись намацати бодай якусь гiлляку, але такоi пiд рукою не трапилося.

Тiм, повернувши шию, усе-таки розгледiв того, хто говорив.

Бiлка, напевно, зiстрибнула з дерева, поруч iз яким Книжника кинули Облом iз Ногою. Абсолютно безшумно – жодного звуку, навiть гiлка не хруснула, поки вона не з’явилася у Тiма за спиною. Привид, Нещадний ii забери!

Вона була одягнена так само, як уранцi, тiльки без куртки – рванi й зашитi абияк джинси, чорний худi, добротнi високi черевики на рубчастiй пiдошвi, пiстолет у вiдкритiй кобурi на поясi й уже знайомий Книжнику зачохлений нiж на стегнi.

І ще на плечi у неi так само, як уранцi, сидiв i недоброзичливо дивився рудий гризун. Єдиною вiдмiннiстю в екiпiровцi був короткий автомат на брезентовому ременi – видно, що доглянутий, майже новий.

– Заспокоiвся? – запитала вона без тiнi дружелюбностi в голосi. – Добре. Тобi мене боятися не треба. Тобi iх боятися треба.

– Що тобi треба, Бiлко?

– Я прийшла з тобою поговорити…

– Зi мною? – вичавив iз себе Книжник. – Про що?

– Я хочу почути, як обдурити Нещадного, – сказала Бiлка, уважно дивлячись Книжнику в очi. – Якщо ти не набрехав i його справдi можна обдурити…




Роздiл другий. Крадiжка


Будь-яке уявлення про те, де вони знаходяться, Книжник утратив уже на п’ятiй хвилинi шляху. Начебто далеко вiдiйти за такий короткий час було неможливо, i деякi мiсця здавалися йому знайомими, але Бiлка змiнювала стежку, i Тiм знову нiчого не впiзнавав.

Одного разу вони пройшли пiд старою залiзницею – тут лежала бетонна труба, така величезна, що можна було йти, навiть не нагинаючись. Пiд ногами заплюскотiла вода, запахло несподiвано добре – не цвiллю, а свiжою рiчковою зеленню, але нiякоi рiчки тут не було – Книжник мiг голову дати навiдсiч.

Найближчий струмок, де кiдам велiли ловити вертких i жирних вусанiв, знаходиться за милю вiд Парку, за пiсками i Великою каруселлю.

Іще вода була в Банцi, але пахла вона iнакше, старим болотом: за зиму i весну туди стiкало кiлька тонн, у липнi вода зацвiтала пишною салатовою пiною, i тiльки до листопада, коли на ранок Банка починала покриватися тонкою кiркою льоду, остаточно очищалася.

І ще поруч були Болота, теж не без води, але туди при доброму здоров’i нiхто не лiз, та й пахло звiдти так, що хоч бiжи i ховайся…

Болота вважалися мiсцем згубним, туди нiхто з племенi не ходив – боялися до проносу! А чого боялися, нiхто доладу пояснити не мiг. Говорили – мертвих. Але мертвi – вони мертвi i е. Чого iх боятися? Що вони можуть зробити живому? Казки для бебикiв, щоб до Болiт не бiгали, не тонули.

Але от невдача…

Ночами (i це не вигадки, Книжник, що часто не спав ночами, сам не раз чув!) над соковитими болотними травами лунало жахливе ухання, що змушувало холонути кров у жилах, i це точно кричали не оули.

А ще…

Хтось ночами ворочався в бурiй смердючiй рiдинi, i блукали помiж обдертих, вiчно мокрих стовбурiв дивнi тьмянi вогники, якi раптово спалахували зеленим. Померлих це нiяк не стосувалося, але лякало дуже.

Бiлка крокувала попереду, практично не озираючись на Книжника, i йому доводилося пiдлаштовуватися пiд ii темп, а це виявилося непросто.

Тiм ходити лiсом не вмiв, не тiльки безшумно – узагалi не вмiв, i вже через чверть години сопiв, нiби чайник над багаттям.

– Іще далеко? – прохрипiв вiн, розмазуючи на лобi гарячий пiт.

Бiлка озирнулася й похитала головою.

Їi приручений звiр уже не сидiв у каптурi худi, а бадьоро стрибав деревами обабiч стежки, чи то охороняючи господиню, чи то роздивляючись дорогу.

Виявилося, справдi недалеко, але тодi, коли Бiлка ковзнула всередину густо зарослоi плющем металевоi конструкцii, перед очима Тiма вже кружляли чорнi цятки.

За щiльною завiсою листя сутенiло i було холодно.

– Стояти! – наказала Бiлка, не пiдвищуючи голосу.

Тiм завмер, витираючи рясний пiт на обличчi.

Дiвчина опустилася на одне колiно, простягла вперед руку, немов щось намацуючи, i Книжник здогадався, що вона знiмае розтяжку.

– Ти тут живеш? – запитав вiн.

Бiлка, не озираючись, похитала головою.

– Тепер проходь.

Тiм боком прослизнув повз неi.

– Крокуй прямо.

Тепер Книжник iшов першим i уважно дивився собi пiд ноги.

– Лiворуч, – наказала Бiлка.

Вiн повернув.

– Прийшли.

Швидше за все вона зберiгала тут деякi запаси – пом’ятий металевий бiдон, кiлька ящикiв iз казна-чим.

– Сiдай.

Два рази повторювати не довелося – Тiм буквально звалився на землю.

– Дякую.

Дiвчина знизала плечима.

– Пити будеш?

– Так.

За ящиками виявилася захована кружка, вiд води з бiдона заломило зуби, але Книжник жадiбно вихлебтав половину.

– Тримай.

Частування було так собi: коржик iз якогось насiння i грубого борошна, твердий, як пiдошва, й абсолютно прiсний, але перебирати не доводилося. Тiм вiдкусив шматок i, насилу прожувавши, запив.

Бiлка сидiла на ящиках навпроти, поклавши автомат поруч, i уважно розглядала гостя.

– Назад тебе не вiзьмуть, – сказала вона нарештi.

– Знаю…

– У лiсi тобi не вижити.

Тiм спробував зобразити усмiшку, але вона вийшла кривою.

– Це теж не новина.

– Чому вони тебе не люблять?

На цей раз знизав плечима Книжник.

– Я не мисливець.

– Цього недостатньо.

– Я непотрiбний племенi.

– Звучить зрозумiлiше, – байдуже мовила Бiлка. – Дивно, що ти протримався так довго.

– Я старався.

– І нiхто не пiдняв за тебе голос?

– У мене немае друзiв.

– Окрiм книжок? – запитала Бiлка.

– Окрiм книжок.

– Єдина користь вiд книжок – ними можна топити, коли холодно, – сказала вона з тiею ж крижаною серйознiстю.

У напiвтемрявi Книжник не дуже добре бачив ii обличчя, але розумiв, що це мовлено без тiнi дружелюбностi.

– Але ти ж хочеш обдурити Нещадного?

– Так.

– Тодi нам знадобляться книжки.

– Усi? – запитала вона.

– Нi. Усього двi. Але без них ми можемо не починати.

– Вони з тобою?

Книжник зiтхнув.

– Вони залишилися в Бiблiотецi.

– Це погано…

– Так, – погодився Книжник. – Це дуже погано. Але без атласу i щоденника ми нiкуди не дiйдемо.

– Що таке атлас?

– Це карта.

– Іще раз…

– Це книжка, за якою можна дiзнатися, куди йти. Там намальованi рiчки, дороги, мiста…

– Як усе тепер? Або як усе було до Нещадного?

– Звичайно ж, «до»!

– Корисна книжка, – сказала Бiлка, трохи помовчавши.

– Рiчки залишилися там само, – заперечив Книжник. – Дороги теж. І мiста на мiсцi.

– Добре, – погодилася вона. – Напевно, це допоможе. А що таке щоденник?

– Щоденник? – перепитав Книжник i задумався. – Це така книжка… Їi людина пише про себе. Що з нею сталося, що вона бачила, з ким говорила, що робила, куди ходила.

– Кожен день?

– Нi, не кожен. Коли щось трапляеться… Наприклад… – Тiм зiтхнув. – Я сьогоднi не потрапив у дiра, i за це вождi вигнали мене з племенi. Я вже думав, що помру сьогоднi на самотi, але моя стара знайома Бiлка врятувала мене вiд нiчних жахiв i навiть нагодувала…

Бiлка фиркнула.

– І це комусь цiкаво?

– Ранiше люди читали книжки.

– Свiт, у якому люди читали книжки, помер, Книжнику.

– Вiн помре, коли ми перестанемо читати. Поки ми тiльки перестали писати, але це ще не кiнець…

– І ти намагався пояснити це Нозi? – запитала Бiлка. – Тодi зрозумiло, чому вiн тебе не любить… Добре… Чим нам допоможе цей щоденник?

– Вiн допоможе нам знайти мiсце, де народився Нещадний.

– Нещадний – не людина, – сказала Бiлка, чiтко вiддiляючи слово вiд слова. – Нещадний не мiг народитися i не може померти. Нещадний з’iдае наше життя, але вiн не живий. Не говори дурниць, Книжнику.

– І все-таки вiн народився, хоч i не так, як людина, – пояснив Тiм терпляче. – Цей щоденник… Розумiеш… Я знаю, у це важко повiрити, але… Як би пояснити так, щоб ти повiрила?

– Спробуй просто сказати правду.

– Добре. Це щоденник дiвчинки, батько якоi створив Нещадного… Дочки чоловiка, який убив старий свiт.

Вiн замовк, дивлячись на Бiлку.

Очi Тiма вже звикли до напiвтемряви, i вiн розгледiв, як iз каптура ii худi за ним спостерiгае ручна бiлка, виблискуючи чорними намистинками. Обличчя ii господинi майже нiчого не виражало.

– І там написано, що Нещадного можна обдурити?

– Нещадний – це хвороба. Вiд неi е лiки. Якщо ми правильно прочитаемо щоденник, то зможемо спробувати знайти його, але для цього ми повиннi повернутися в Парк i забрати все, що потрiбно, з Бiблiотеки.

– Вночi, – сказала Бiлка.

– Що вночi? – перепитав Тiм.

– Ми повернемося в Парк вночi, Книжнику. Поки ти можеш подрiмати.

– Ти менi повiрила? – Тiм заусмiхався безглуздою щасливою усмiшкою, очi смiшно зiжмурилися. Вилитий чайна-бебик, що iнодi народжувалися в Парковому племенi – пласколицi та вузькоокi. Якщо вони не починали говорити до двох рокiв, то за Законом племенi iх належало вбити, але нинiшнi вождi вирiшили не чекати два роки: щойно шаман пiдтверджував дефект, чайна-бебик зникав безслiдно. – Ти серйозно менi повiрила?

Бiлка рухалася стрiмко: мить – i перед носом Книжника з’явилася ii права рука з рисками рiчних позначок на передплiччi.

Обличчя Бiлки наблизилося впритул до його обличчя.

– Навiть якщо я не вiрю жодному твоему слову… Ти ж умiеш рахувати? Так?

– Так.

– Скiльки рокiв у мене на руцi?

Шкiра у Бiлки була, як у всiх рудих – свiтла, з розсипом блiдих веснянок. На передплiччi красувалися синi лiнii татуювань – шаман, виконуючи свiй священний обов’язок, вiдзначав кожний прожитий рiк новою смужкою. Останнi три вiдрiзнялися i кольором i формою – вона сама видряпувала мiтки. Робила розрiз i мазала його фарбою.

– Сiмнадцять, – прошепотiв Тiм.

– Вiрю я в твою iсторiю чи не вiрю, – повторила Бiлка, – але це нiчого не змiнюе. Нещадний може прийти за мною будь-коли. Сьогоднi, завтра… А, може, вiн уже прийшов учора, тiльки я поки цього не вiдчула? Так чому б не спробувати? Що я втрачаю? Так я напевно помру, а так – спробую вижити.

Книжник мовчки задрав рукав, демонструючи синi смужки, що прикрашали його праву руку.

– Їх сiмнадцять, – пояснив вiн. – Так що ми з тобою в однаковому становищi. Сподiваюся, що я народився взимку.


* * *

Над Парком висiв щербатий червоний мiсяць. Вiтер дув з боку Болiт, i в повiтрi вiдчувався ледь помiтний запах вогкостi, змiшаний iз солодкуватим присмаком тлiну – свiжий i гнильний водночас, немовби шматок тухлуватого м’яса спробували присмачити дикою м’ятою.

Бiблiотека була буквально за два кроки. Мiсячне свiтло дозволяло не надто гострозорому Книжнику побачити навiть трiщини на дверях, але для того, щоб опинитися бiля входу, потрiбно було перетнути вiдкритий простiр, а Бiлка не дозволила йому цього зробити.

Майже чверть години вони пролежали в густому пiдлiску, який упритул пiдступив до будинкiв. Лiс був сповнений шерехiв. Кiлька разiв за розваленою огорожею «Кiдленда» хтось пробiг – чутно було, як вiн продираеться крiзь густi заростi. Хто це був – дiр чи молодий елк, розiбрати не вийшло, але не пiг-батько, це точно. Через деякий час за звiром, тихенько тявкаючи, пробiгла зграя вольфодогiв. У кронах дерев засвистiли-зацокали розбудженi бiганиною нiчнi птахи, потiм заохали оули i все стихло на кiлька секунд, щоб знову початися з новою силою, щойно здалеку пролунало жалiбне виття вольфодога, який iшов по слiду.

Бiлка слухала нiч уважно, трохи нахиляючи свою руду голову, i кiлька разiв припадала до монокуляра, але направляла його не на Бiблiотеку, а на спальний будинок навпроти – роздивлялася вiкна. Потiм похитала головою i жестом показала, що Бiблiотеку треба обiйти з iншого боку. Книжник мовчки кивнув i пiшов за дiвчиною, намагаючись не шумiти.

Хотiв би Тiм ходити, як вона, безшумно прослизаючи з тiнi в тiнь, але його перебiжки були незграбнi, хоча вiн дуже старався.

За Бiблiотекою панувала майже непроглядна пiтьма – мiсячне сяйво плуталося в густих кронах дерев, а туди, куди стiна будiвлi кидала тiнь, i зовсiм не потрапляло навiть промiнчика.

Саме на цьому мiсцi Бiлка зупинилася й показала рукою вгору i за спину. Книжник придивився i побачив скелет пожежноi драбини, iржавий i перекошений, що стримiв угору, а в деяких особливо гнилих мiсцях висiв окремо вiд стiни. Тiм затряс головою, вiдкрив був рот, але Бiлка блискавичним рухом торкнулася його губ указiвним пальцем правоi руки – мовчи.

Книжник подумав, що в такому пташиному гаморi можна розмовляти на повен голос i нiхто тебе не почуе, але про всяк випадок замовк. Плавним рухом дiвчина закинула автомат за спину i вийняла з каптура ручного звiрка. Бiлочка голосно зацокала, розпушила хвiст, ii господиня пiдняла гризуна вгору, i той стрибнув iз долонi на стiну, застрибав по нiй з легкiстю пташки, вмить досяг нижньоi сходинки, стрибнув через неi й через секунду вже сидiв на руцi Бiлки.

Звiрятко несло шнурок, зрозумiв Книжник, адже просто так до останньоi сходинки не дiстати – i мав рацiю! Поки бiлочка забиралася в каптур, ii господиня за допомогою тонкого шнура перекинула через нижню поперечину мiцний капроновий канатик i, вiдштовхнувшись вiд шару прiлого листя, злетiла на сходи. Книжник заметушився внизу, немов злякавшись, що Бiлка кине його, але дiвчина звiсилася вниз, простягаючи Тiму руку.

Сильнi пальцi схопили кисть Книжника i вiн, не встигнувши навiть охнути, опинився поруч iз Бiлкою, на висотi двох iз гаком метрiв над землею.

«Вгору», показала дiвчина жестом. Сходи лише ледь помiтно затремтiли, коли Бiлка опинилася ще на поверх вище, такi легкi були ii рухи, незважаючи на автомат за спиною. Тiм спробував пiднятися сам, але залiзо вiдразу ж заскреготало i все хитке полотно почало вiддiлятися вiд стiни. Одна рука Книжника повисла в повiтрi, хапаючи пальцями порожнечу, друга – намертво вчепилася в iржавий метал. Книжник стримав крик, хоча це коштувало йому зусиль, i заплющив очi, щоб не бачити наближення землi.

Але вiн не звалився вниз. Його сильно смикнули за комiр куртки i, немов ганчiр’яну ляльку, закинули на перекошений пожежний майданчик другого поверху. Тiм боляче вдарився носом об iржаве залiзо настилу, i в головi прояснилося.

Вiн пiдняв голову i побачив Бiлку, яка завмерла бiля вiкна, забитого пластиковими листами. Книжник знав це вiкно – воно виходило на лiс i внутрiшнiй двiр будiвлi з коридора другого поверху. Бiблiотека розташовувалася в крилi навпроти. Бiлка запитально подивилася на нього, i Книжник кивнув: тут!

Дiвчина знову прислухалася, на цей раз до того, що вiдбувалося всерединi будинку, а потiм, сильно натиснувши ногою на пластиковий щит, вiдiрвала нижню частину листа вiд рами i буквально протиснулася всередину.

Книжник зупинився, розумiючи, що такий трюк йому не виконати – не через грандiозну комплекцiю, а через невмiння так управляти своiм тiлом. Але вiн побоювався даремно – через пару секунд щит здригнувся i зник, вiдкриваючи темний отвiр. Тiм шмигнув у новостворений вхiд, i спритно, як йому здавалося, приземлився на бетонну нерiвну пiдлогу. Бiлка за його спиною встановила щит назад. Стало ще темнiше. Книжник нiчого не бачив i навiть не чув дихання Бiлки. Голоси лiсу за стiнами стали ледь помiтнi, але будiвля теж жила своiм життям, хоч до ii звукiв i треба було звикнути.

Вони рухалися по широкому коридору вiд тiнi до тiнi. Книжник, який за своi десять рокiв життя в Бiблiотецi тисячi разiв блукав по цiй щербатiй пiдлозi ночами i знав тут кожну впадинку, йшов другим i не заперечував. Бути веденим виявилося спокiйнiше i приемнiше. Зрештою, Бiлка озброена, а вiн iде за книжками з голими руками – у кожного своя робота. Немов почувши його думки, дiвчина зупинилася i сунула Тiму в руки ножа, а потiм показала жестом, щоб вiн iшов уперед. Бiля вiкна Бiлка змусила його пригнутися й обережно подивитися через низьке пiдвiконня на будiвлю навпроти. Очi звикли не вiдразу, але Книжник досить швидко розгледiв причину, через яку iм довелося проникати в Бiблiотеку таким шляхом. У вiкнi другого поверху в будинку на протилежному боцi вулицi у свiтлi мiсяця блиснула сталь стволiв. Як би там не було, а двое з мисливськими рушницями дивилися за пiд’iздом, i було зрозумiло, чийого повернення стрiлки чекають.

– По твою душу… – пояснила Бiлка, ледь ворушачи губами. – Ти знайдеш книжки в темрявi?

– Постараюся…

– Вони знали, що ти повернешся.

– Чи здогадувались.

– Ти говорив комусь про книжки?

– Говорив. Але не те, що тобi.

Дверi в Бiблiотеку були забитi. Не зачиненi на замок, iз яким Книжник легко б упорався, а забитi дошками хрест-навхрест. Бiлка спробувала вiддерти одну з дощок, але прибивали на совiсть – не вiддерти.

– Що далi? – запитала вона.

Книжник похнюпив голову i знизав плечима.

– Не знаю… Хiба що камiнний хiд… Якщо зможемо протиснутися.

– Через дах?

– Так.

Люк на горище нiхто не зачиняв i вони легко проникли всередину.

Пiд ногами шарудiло смiття, пахло пилом i мишачою сечею. Величезнi пачки старих книжок, документiв, креслень, коробки вiд якоiсь технiки, пiнопластовi демпфери громадилися в пачки бiля стiн…

– Сюди…

Книжник услiд за Бiлкою видерся на дах – iржавий, латаний-перелатаний, зi шматкiв залiза рiзного кольору i по-рiзному проiржавiлих – i, пригинаючись, добiг до масивноi камiнноi труби.

– Яка ширина труби?

– Не знаю. Бiльше метра.

– А стелi високi?

– Так.

– Зрозумiло. Я опущу тебе туди на мотузцi, – сказала Бiлка. – Сама чекатиму тут. Знаходиш книжки, повертаешся в камiн, смикаеш мотузку так: два, один, один, три.

– Я? Сам?

– Я не знаю, де лежать книжки, – пояснила дiвчина. – Хтось повинен залишатися зовнi, щоб опустити i потiм пiдняти iншого. Подумай, iнакше не вийде.

– А якщо мене вб’ють?

Бiлка знизала плечима.

– Постарайся зробити все так, щоб не вбили.


* * *

Камiнна труба виявилася вужчою i бруднiшою, нiж уявлялося Книжнику. Вiн користувався камiном холодними зимовими ночами. Спати доводилося одному – це в спальнi можна обiгрiватися теплом один одного. Тут же, в Бiблiотецi, доводилося розпалювати живий вогонь i пiдтримувати його до ранку.

Тiм спускався на мотузцi в чорне закiптявлене жерло, вимазуючись жирною сажею з голови до п’ят. Спуск видався йому нескiнченним, останнi метри вiн буквально продавлював себе мiж слизькими наростами, i ледь не застогнав вiд полегшення, опинившись нарештi в самому низу.

Намагаючись не тупотiти, Книжник вибрався з камiна й одразу ж чхнув, ледь встигнувши затиснути собi нiс i рот забрудненою долонею. Здавлений чих пролунав у Бiблiотецi, як вiддалений гуркiт грому.

Книжник iз переляку сiв i прислухався – нiби нiкого. Тепер вiн мiг i роззирнутися.

Свiтло лилося в бiблiотечний зал через численнi вiкна. Далеко не всi були забитi абияк, деякi залишалися цiлими з дня приходу Нещадного i могли прослужити ще рокiв сто.

Зi столiв, за якими читали вiдвiдувачi Бiблiотеки, Книжник зберiг лише один. Один стiл, одне крiсло i два стiльцi. Решта згорiла в камiнi i в саморобних печах по всiх будинках, де жило Паркове плем’я. Зими траплялися довгi, заготовлених дров не завжди вистачало до першого тепла, й одноплемiнники Книжника iз задоволенням палили бiблiотечнi меблi, щоб не йти в холодний i сирий лiс за паливом.

І книжки палили.

Книжки були для племенi смiттям, матерiалом для розпалювання i пiдтирання дупи – не бiльше. Книжник щотижня обходив пiдрослих кiдiв iз пропозицiею навчити читати, показував картинки, намагався розповiсти якусь цiкаву iсторiю, але нi вони, нi, зрозумiло, тiни вчитися не бажали i всякими нiсенiтницями не цiкавилися.

Стрiляти, полювати, битися, бiлувати тушi, коптити м’ясо, брюхатити герл i – як вершина – стати одним iз вождiв: жерти вiд пуза, вершити Закон. Де в цьому списку «читати книжки»? Кому це може стати в нагодi? І найголовнiше – навiщо?

Ховатися вiд когось у забитiй iззовнi кiмнатi було смiшно, особливо пiсля гучного чхання, i Книжник попрямував до сховища, навiть не пригинаючись. Це була його територiя. Тут вiн знав кожну полицю, кожен стелаж. Зрештою, тут вiн провiв десять рокiв свого життя.

Вiкон у сховищi не було, i Книжник залишив дверi вiдчиненими. Вiн звичним рухом зачепив рукою сходи i покотив iх уздовж полиць, до третього вiд входу стелажа.

Там Книжник пiднявся на самий верх i намацав на полицi згорток – його схованка лишилася цiлою, але все одно, увiйшовши в освiтлений зал Бiблiотеки, Тiм не втримався i, присiвши навпочiпки, розкрив пакет, щоб подивитися вмiст.

Атлас i книжечка у вицвiлiй палiтурцi з напiвстертим написом «Diary» на обкладинцi. На жовтуватому паперi бiсер рукописних рядкiв, малюнки…

Порядок.

Вiн загорнув усе в шматок тканини i пiднявся з колiн.

Перед ним, посмiхаючись, стояв Нога.

– Облом знав, що ти не витримаеш i повернешся за своiм смiттям, – сказав вiн, скалячи нерiвнi зуби, i вдарив Книжника в лоб своiм кулачищем.


* * *

Книжник розплющив очi через декiлька хвилин.

Вiн не втратив свiдомiсть вiд удару, просто на деякий час опинився поза своiм тiлом, позбавлений можливостi ним управляти. Голова гула, немов залiзна бочка, по якiй стукнули молотом. Саднила спина – Тiм згадав, що Нога волiк його по кам’янiй пiдлозi, схопивши за щиколотку, i залишив валятися бiля камiна. Згорток зi своiми скарбами Книжник iз рук не випустив, так i притискав до грудей.

– Очухався? – запитав Нога, нависаючи над ним. – Ти, хробаче, тепер закiнчиш свое погане життя в петлi. Або заб’емо тебе камiнням… Закон знаеш? Вигнаний не повинен повертатися. Нiколи. А ти, дурню, повернувся i тепер, бл…ь, здохнеш через своi сранi книжки…

Вождь ховався в Бiблiотецi не один, iз ним були два мисливцi – Рiзник i Шкутильгало. Книжник знав обох. Вони ще недавно ходили в тiнах i стали челами всього рiк тому. Рiзник був майстром бiлувати тушi i нарiзати м’ясо стрiчками для в’ялення, Шкутильгало, будучи ще кiдом, невдало стрибнув iз дерева i тепер шкутильгав при ходьбi, але так кидав спис i стрiляв iз гвинтiвки, що про його ваду мало хто згадував.

– Шо? – Нога криво посмiхнувся. – Здивований, шо я тут? Ти ж все думав, що я тупий? А ми з моiми бро зрозумiли – ти обов’язково повернешся. Може, i е у тебе шось таке, га? Може, Книжнику, ти реально знаеш, як наi…ти Нещадного?

Тiм мовчав.

– Шо мовчиш? Ранiше треба було мовчати… – повiдомив Нога зверхньо. – А тепер ти, суко, заговориш… Без варiантiв! Зара ми тебе… Ану, бро, притримайте його…

Книжник не встиг поворухнутися, як Рiзник i Шкутильгало притиснули його до пiдлоги. Згорток iз книжками вiдлетiв убiк. Нога з розмаху гепнувся своiм жирним задом Тiму на колiна i заiржав, витягнувши iз грубо розмальованих пiхов синiй широкий клинок. Вiльною рукою вiн схопив пояс штанiв Книжника i рвонув його вниз, оголюючи живiт i пах юнака. Тiм засмикався, але тримали мiцно, а ще нiж Ноги шпигнув його вiстрям трохи вище лобка, i Книжник завмер. Тiльки серце, незважаючи на всi старання Тiма здаватися мужнiм, трiпотiло у горлi, наче придушена силомiць птаха.

– Шо, боiшся?

Нiж пройшовся по животу поперек, злiва направо, в паху у Книжника похололо.

– Я тебе не рiзатиму, – пообiцяв Нога. – Я тебе потримаю, а рiзатиме тебе Рiзник. На ременi… Я його для цього i покликав. Вiн добре вмiе рiзати. Так що подумай, а я запитаю ще раз… Ти можеш наi…ти Нещадного?

– Так… – прошепотiв Книжник, ненавидячи себе за боягузтво.

– Та ти, бля… справдi розумний… – посмiшка у Ноги була гнила, переднi зуби почорнiли, iз рота смердiло. – Молодець! Ну, шо… Готуйся спiвати, хробачку!

Тiм дивився на перекошену пику Ноги, на радiснi фiзiономii Шкутильгала i Рiзника, а бачив лише пащу камiна за iх спинами, освiтлену навскiс бляклим мiсяцем… І сажу, яка сипалася з камiнного ходу чорною, майже непомiтною хмаркою. Найбiльше Книжник боявся помилитися – а раптом йому тiльки здаеться, що…

Бiлка виникла в камiннiй топцi раптово, але на цей раз не безшумно – сухе вугiлля хруснуло пiд пiдошвами ii черевикiв. Нога почув ii й вiдреагував миттево, схопився, розвертаючись, виставляючи в бiк дiвчини свiй величезний нiж, але при тому даючи шанс звiльнитися Книжнику, i той свого шансу не прогавив. Вигнувшись, вiн уклав весь свiй страх i силу в единий удар, який мiг мати успiх: носок його черевика вдарив Ногу в промiжнiсть. Звичайно, черевики у Книжника були значно гiршими, нiж у вождiв, але противнику вистачило i цього: не закiнчивши кульбiту, Нога зойкнув i завалився прямо на Рiзника. Рiзник, на вiдмiну вiд Ноги, був челом невеликим, i Нога виявився для нього непiдйомним вантажем.

Бiлка використала несподiвану допомогу Книжника з максимальною користю – не витрачаючи жодноi секунди на покалiченого Ногу i задавленого Рiзника, вона розвернулася i, коротко замахнувшись, вдарила Шкутильгала стволом автомата в перенiсся, i зразу ж, крутнувшись iще раз, прикладом додала по потилицi.

Нога, схопившись за яйця, вив, Шкутильгало ще падав, пирхаючи кров’ю, силкувався встати Рiзник, а Книжник, ведений iнстинктом самозбереження, вiдкотився геть, намагаючись не потрапити пiд замiс, i шукав очима нiж Бiлки, який витягли у нього з кишенi, поки волочили зi сховища в головний зал.

Бiлка врiзала Нозi по тiм’ячку, але по дотичнiй, розсiкаючи шкiру. Голова Ноги виявилася куди мiцнiшою за його дзвiночки, й останнiй удар не вирубав вождя, а, навпаки, протверезив.

Кров залила йому обличчя, i, заревiвши, Нога кинувся на Бiлку, намагаючись збити ii з нiг. Вiн явно хотiв перевести сутичку в партер i розчавити ii своею тушею, але дiвчина легко перестрибнула через нього, пропускаючи супротивника пiд собою.

Не можна просто так стати вождем Паркового племенi.

Нога мав не тiльки близько триста фунтiв ваги, а ще стiльки ж фунтiв злоби, завзяття i жорстокостi. Вiн перекинувся на спину, готуючись встати, i Книжник побачив у його руцi меч, яким Нога ледь не розпоров йому живiт.

Книжник вiдчайдушно закрутив головою, розшукуючи очима свою втрачену зброю, i натрапив поглядом на пом’ятого рiзьбяра, який силувався пiдвестися на ноги. В руках у чела був нiж, вiрнiше, навiть не нiж, а короткий меч – завдовжки, як мiнiмум, у три долонi дорослого чела.

– Стережись! – каркнув Книжник. – Бiлко! Ззаду!

Але Рiзник уже кинувся на неi зi спини, стрiмкий i цiлеспрямований, цiлячись лезом у нирки.

Бiлка теж була швидкою, значно швидшою, нiж уявляв собi Тiм, i очi у неi, напевно, росли на потилицi, тому що зробити те, що вона зробила, було б дуже важко без очей на потилицi.

Тож коли меч Рiзника вже торкався ii одягу, дiвчина, не обертаючись, вiдсахнулася, i лезо лише розпороло iй полу куртки, а Рiзник пролетiв далi, витягнувши руку в смертоносному випадi. Вiн уклав в удар усю свою швидкiсть i силу i зупинитися не мiг, тож отримав удар автоматним прикладом…

Якась кiстка на обличчi у Рiзника трiснула, ноги злетiли, i вiн гепнувся потилицею на бетонну пiдлогу. Його довгий клинок вiдкотився прямо до колiн Книжника, i той схопив його з такою жадiбнiстю, нiби голодний, який побачив скоринку хлiба.

Тим часом напiвживий Нога знову вступив у бiй i спробував ткнути Бiлку ножем у груди, але вона легко вiдбила випад стволом автомата. Усi дiйовi особи завмерли. Рiзник лежав нерухомо – нiс у нього тепер був як сходинка i щока провалилася на цiлий дюйм, Шкутильгало ледь не захлинувся кров’ю. У строю, хоча i вiдносно, залишався Нога. Вождь iще невпевнено стояв на ногах, либонь, заважали травмованi яйця, але, дивлячись на його перекошену пласку пику, Книжник зрозумiв, що вiн або з яйцями, або без них буде гризти ворогiв зубами доти, доки живий. Тiма вперше грiла думка, що саме вiд його черевика Нозi так перепало. Вiн би й повторив, але наближатися до Ноги було ризиковано. Навiть поранений, вiн був небезпечним i мiг переламати юнака, як суху гiлку, особливо зараз.

Автомат Бiлки дивився прямо в груди вождю, але вона не поспiшала натискати на спусковий гачок, i Книжник розумiв, чому. Поки вони вдвох билися проти трьох. Пiсля пострiлiв сюди кинеться цiле Паркове плем’я i рахунок пiде на десятки жертв.

– Здохни першою! – прохрипiв Нога.

Вiн розумiв, що Бiлка не стрiлятиме, i явно сподiвався дiстати ii сталлю. Вiн був вищим на двi голови i значно, фунтiв на сто п’ятдесят, важчим. Варто було йому тiльки схопити дiвчину або зачепити ii лезом – i гра закiнчиться. Книжник у його плани не входив, а даремно.

Тiм був наляканий до смертi, побитий i абсолютно не готовий до бiйки, але вiн не тiльки боявся Ноги до дрижакiв, вiн до дрижакiв його i ненавидiв.

Книжник спробував пiдвестися на ноги, але колiна роз’iхались – вiн посковзнувся в калюжi кровi, яка витiкала з-пiд голови Рiзника. Нога насувався на Бiлку, а вона вiдступала, не опускаючи зброi, але не стрiляла. Тiм прикинув вiдстань до ворога i зрозумiв, що раптового нападу з флангу не вийде, але йому було вже плювати на небезпеку бути скалiченим.

– А-а-а-а-а-а-а! – закричав вiн, пiднiмаючись, i побiг до Ноги, розмахуючи трофейним мечем, як дубиною.

Нога повернув до нього свою круглу голову на товстiй, як стегно Книжника, шиi, i усмiхнувся, перехоплюючи свiй тесак зручнiше.

Сталь ударила об сталь – Нога легко вiдбив випад Тiма (меч вилетiв iз рук, розбитi пальцi обпекло болем), i несподiвано стрiмко розвернувся, хапаючи Книжника за волосся.

– Бiжи! – крикнув Книжник Бiлцi, злiтаючи в повiтря.

Нiж у руках Ноги блиснув у мiсячному свiтлi, i Тiм зрозумiв, що йому зараз перерiжуть горлянку. Вiн вiдчайдушно засмикався в руках вождя, вiдбиваючись ногами i рикаючи, як щеня вольфодога, схоплене за шкирку, проте лезо невблаганно летiло до його борлака…

Бабах!

Гримнуло, i Книжник стрiмголов полетiв убiк, покотившись щербатою бетонною пiдлогою. Нога впав на спину з залитим кров’ю обличчям – куля влетiла йому в очну ямку. Тiло його трусилося в судомах, товстi сильнi ноги шкребли цементну крихту пiдошвами майже нових черевикiв.

– Навiщо ти полiз? – запитала Бiлка i докiрливо похитала головою. – Ну навiщо? Я б iз ним упоралася…

– І-i-i-i-i-i-а… – втягнув у себе повiтря Книжник. – І-а-а-а-а- а-а-а…

Вiд удару в нього забило подих.

Бiлка ковзнула до вiкна. Унизу вже горiли смолоскипи – пострiл пiдняв на ноги всiх челiв племенi. Хтось уважний розгледiв тiнь дiвчини i куля розбила скло, бiля якого вона стояла.

– Іаааа… хотiв допомогти! – нарештi видихнув Тiм.

– Ну, допомiг, – сказала вона. – Молодець, хiба нi… Як тепер вибиратися?

Книжник подивився на камiн, Бiлка у вiдповiдь похитала головою.

– Не виберемося, не встигнемо. У нас менше п’яти хвилин. Якщо за п’ять хвилин ми досi будемо в будинку…

Вона пiдiйшла до агонiзуючого Ноги i вистрiлила йому в лоб. Книжник примружився. Вiн виразно чув, як куля, прошивши череп вождя, клацнула об пiдлогу. Швидкий помах ножа припинив пирхання Шкутильгала.

– …то ми небiжчики, – закiнчила Бiлка. Вона витерла лезо об куртку мерця, i зняла з пояса Шкутильгала кобуру з пiстолетом, який вiн так i не встиг вийняти.

– Тримай, – вона кинула Книжнику зброю. – Тепер це твiй.

Знизу по вiкнах дали чергу, потiм у розбите скло залетiли пляшки з «горючкою». Перша не розбилася, а так i покотилася, розкидаючи iскри вiд палаючоi в горловинi ганчiрки, зате друга рвонула бiлим смердючим полум’ям, яке вiдразу ж ударило до стелi.

– Тут горiти нiчому, – прохрипiв Книжник. – Навiть пiдлогу зняли. А в Сховище це не долетить.

Вiн стояв перед Бiлкою, притискаючи до грудей пакунок з атласом i щоденником.

– Вони пiдпалять будинок, – сказала Бiлка спокiйно. – Або знайдеться, чому горiти… Тут е пiдвал?

– Так. Але дверi забитi, не потрапити…

І тут Книжник згадав.

– Але е лiфти на другому поверсi! У колишньому кафе! І смiттезбiрник!

– Чудово! Залишаеться тiльки зрозумiти, як ми звiдси вийдемо…

Бiлка метнулася до камiна i через мить уже бiгла назад, намотуючи на лiкоть мотузку, по якiй вони спускалися, на плечi у неi бовтався рюкзак, який став зовсiм чорним. Коли вона опинилася бiля вiкна, знизу знову вистрiлили, i вже не одна, а три кулi вдарили у скло. Внизу засвистiли, заволали, i Книжниковi здалося, що вiн чуе голос Облома.

– До дверей! – наказала Бiлка, i Тiм слухняно поплентався за нею, волочачи забиту ногу. Голова крутилася, але йти вiн мiг.

– Тримай, – Бiлка сунула йому в руки мотузку i рюкзак.

У ii руках було декiлька круглих металевих штук, якi вона вправно пов’язала мiж собою.

– Що це? – запитав Книжник.

Вона промовчала, закрiплюючи зв’язку на двернiй планцi. Бруднуватий, але з вигляду мiцний шнурок вона пропустила через кiльця штукенцiй, що бовталися збоку, i натягнувши, прив’язала його до залишкiв заржавiлого замка.

– Усе. Йдемо геть, – скомандувала вона, забираючи у Тiма рюкзак.

У коридорi за дверима вже тупотiли чели. Хтось почав вiддирати вiд дверей дошки, протяжно заскрипiли цвяхи, що виповзали з пересохлого за лiто дерева.

– Це гранати? – знову запитав Книжник, хоча знав, яку вiдповiдь почуе.

Бiлка кивнула.

– Звiдки вони в тебе?

– Потiм. Слухай мене. Коли вони вiдчинять дверi – буде вибух. Сильний. Як тiльки рвоне, ми з тобою побiжимо. Буде плутанина. Наше завдання – прорватися до лiфтiв перш, нiж вони зрозумiють, що нас тут уже немае.

Вона подивилася на вогонь на пiдлозi, i глянула на Книжника.

– Якщо хочеш жити, неси сюди книжки…

– Нi! – видихнув вiн.

– Роби, що я тобi сказала… – Бiлка не пiдвищувала голосу, але йому здавалося, що вона кричить. Вона забрала у нього з рук дорогоцiнний згорток i сунула у свiй рюкзак. – Нам потрiбен дим… Багато диму!

Дверi тряслися пiд ударами.

У Сховищi Тiм схопив купу журналiв «National Geographic», що лежали на ближньому до виходу столi – улюблених журналiв свого дитинства, – i, повернувшись у читальний зал, жбурнув iх у калюжу пального. Журнали зайнялися неохоче, обкладинка почала коробитися i чорнiти, вiд полум’я повалив бiлий густий дим…

Скiльки прекрасних годин провiв Книжник, розглядаючи фотографii дивовижних мiсць, скiльки нового прочитав на цих жовтуватих сторiнках…

Вiн завмер, iз жахом спостерiгаючи, як полум’я пожирае журнали i його спогади.

– Лягай!

Вiн озирнувся на крик, не вiдразу зрозумiвши, що це Бiлка командуе йому.

Стулки дверей вже почали розходитися, i з коридора в читальний зал ринув переможний крик мисливцiв, що наздоганяли здобич.

Книжник iще падав, коли дверi вiдчинилися.

Тiму здалося, що йому врiзали дошкою у вухо. На мить вiн ослiп i оглух, потiм зiр повернувся. У повiтрi кружляли чорнi пластiвцi сажi. Гарячi журнали розкидало по всьому залу, i повiтря стрiмко наповнювалося бiлим iдким димом. Дверей не було. Не було i частини стiни поруч iз дверима. І бiля дверей нiкого не було. У всякому разi не було живих.

Хтось смикнув його за руку, змушуючи встати – це була Бiлка, i Книжник закульгав до виходу, намагаючись не навалюватися на супутницю всiею вагою.

Бiля дверей валялися останки його одноплемiнникiв. Книжник намагався не дивитися пiд ноги. З цими челами вiн жив i дорослiшав, але, забери iх Нещадний, жоден iз них не був йому нi другом, нi товаришем. Вiн був чужим для них, вони для нього. Але все одно у грудях Тiма защемiло. Вiн був для них чужинцем, але все-таки це було його плем’я.

Вони бiгли коридором, а ззаду вже тупотiла погоня. Облом зрозумiв – щось пiшло не так. Та хто завгодно зрозумiв би пiсля того, як вiд вибуху вилетiли усi шибки на фасадi. Фори iм давати не збиралися, на те, щоб знайти лiфти i вибратися, не було i хвилини.

– Тут!

Колись за допомогою цих лiфтiв пiднiмали й опускали приготованi на кухнi другого поверху страви, тому шахти були вузькi, але вибирати не доводилося. Бiлка вибила прикладом розсувнi люки, вiдкриваючи отвори, що смердiли цвiллю, i вправно прошмигнула в один iз них. Книжник затамував подих i шмигнув у сусiднiй.

Вiн падав униз, оповитий щiльною липкою павутиною, яка, здавалося, заповнила весь отвiр, i це було огидно до втрати свiдомостi. Летiв вiн недовго i несподiвано вдарився об пiдйомну платформу, що стояла поперек шахти. Майже застряг, але вiд удару платформа просiла, i вiн ухнув далi разом з ii уламками. Раптово лаз закiнчився, i Книжник опинився в порожнечi, задригав ногами, скрикнув вiд несподiванки i влетiв у якусь хрустку пилову масу, що суцiльно вкривала пiдлогу.

Поруч фиркала i переверталася Бiлка. Тут було зовсiм темно – пiдвал знаходився пiд будiвлею i його справдi давно нiхто не вiдвiдував, не було нi бажання, нi необхiдностi. Дверi, що ведуть сюди, були заваленi смiттям багато рокiв тому, а тi, що були зовнi, давно вросли в землю до половини.

Поруч iз ним щось хруснуло, i пiдвал залило малинове свiтло вiд фальшфеера, вiд якого Тiм моментально ослiп.

– Забери мене Нещадний, – видихнула поруч Бiлка.

Книжник моргнув кiлька разiв i завмер.

Вони стояли по колiно у висохлих хiтинових тiльцях, скинутих змiiних шкурах, якомусь зотлiлому смiттi, гнилих ганчiрках…

Тiм вiдчув, що починае свербiти. Весь. Із голови до нiг. І навiть усерединi. Пахло вогкiстю, щурами i ще чимось незрозумiлим, огидно терпким.

– Де вихiд?

– Не знаю. – Книжниковi чомусь здавило горло, i вiн захрипiв. – Це пiдвал. Тут були кухнi i комори. І ще мiсце, де робили тепло…

– Вихiд? – повторила Бiлка.

Над ними зазвучали вiддаленi голоси.

– Швидше! Вони зараз закидають нас гранатами!

– А у них е? – запитав Тiм.

– Я вкрала своi у них перед тим, як пiти. У них е. Не сумнiвайся.

– Треба шукати люк, – сказав Книжник. – Люк у пiдлозi. Там мае бути мiсце, куди зливали бруд. Щось на зразок труби або великоi ями.

– Ти впевнений? Знаеш?

– Я так думаю.

– Не думай, – наказала вона. – Шукай.

Бiлка вже йшла, пiднявши над головою фальшфеер, загрiбаючи ногами в огидному шарi мертвих комах.

– Шукай.

Тук-тук-клац…

Щось летiло по старiй лiфтовiй шахтi.

– Вiдходь! – крикнула Бiлка. – Лягай!

Книжник не очiкував вiд себе такоi прудкостi.

Граната вибухнула вже тодi, коли вони забилися за старий паливний бак у кутку. Уламки хльоснули по стiнах, по iржавому металу бака, по стелi. Вибух пiдняв у повiтря хмару пилу з хiтину i смiття.

– Якщо ми не знайдемо люк, то тут i здохнемо, – сказала вона, закриваючи вiльною долонею рот. У ii другiй руцi вже догорав фальшфеер. – Швидше, Книжнику! Швидше!

Книжник зажмурився i буквально пiрнув у смiття бiля iхнiх нiг, намацуючи руками бетонну пiдлогу.

Тук-тук-тук-клац!

Перед тим як знову рвонути за рятiвний iржавий бiк бака, Тiм вiдчув пiд долонею залiзо.

Цього разу гранат було двi, й осколки вiд них розлетiлися рикошетом по всьому пiдвалу, дивом не поранивши iх прямо в сховищi.

– Люк тут!

Вони пiрнули у смiття з головою (Бiлка встигла увiткнути фальшфеер мiж якимись залiзними прутами, i червоне хiмiчне свiтло забилося об стiни), обшарюючи руками пiдлогу, поки не намацали квадратний шматок залiза, розташований врiвень iз бетонною плитою, але, на щастя, Книжник знайшов на залiзi заглиблення, за якi можна було вхопитися.

Голоси зверху звучали голоснiше i голоснiше, i було зрозумiло, що через декiлька секунд униз полетять iще гранати.

– Узялися! – прокректав вiн, вiдчуваючи, як ломить м’язи на напруженiй спинi. – Узялися разом!

Якби не допомога Бiлки, Книжник нiколи б не вiдкрив виходу.

Кришка буквально вросла в бетон, але спiльними зусиллями iм удалося зiрвати ii з четвертого ривка, вчепившись у вушка на поверхнi. Звук при цьому вийшов дивний – такий собi хлопок. І сталося це саме тодi, як у лiфтових шахтах застрибали веселi кульки, начиненi вибухiвкою: тук-тук-тук-клац! І ще раз: тук-тук-тук-клац!

У вiдкритий отвiр пiд iх ногами ринуло смiття, немов вода у вiдчинений злив, – потоком, загудiло повiтря, вирушивши вниз у провал. Хiтиновий пил шелестiв, закручувався у воронки, тiк гладкими струменями, руйнувався, як вода у водоспадi…

У червоному свiтлi фальшфеера видовище було зовсiм уже нереальним.

Здавалося, що пiд пiдлогою сидить величезна жива iстота, яка всмоктувала все, що опинилося в зонi досяжностi. Засмоктуе – i пожирае, засмоктуе i пожирае… Книжник вiдчув, як тремтить i вiбруе повiтря навколо нього. Секунди тяглися, немов розiгрiта смола на сосновому стовбурi.

Гранати одна за одною п-о-в-i-л-ь-н-о вилетiли з лiфтових прорiзiв, одна за одною вдарилися об бетон, пiдстрибнули…

І вибухнули, вивергаючи смертоноснi осколки чавуну.

Але Бiлка i Книжник стрибнули в темряву, яка вiдкрилася у них пiд ногами, за пiвсекунди до цього.


* * *

Унизу була труба зi старого крихкого вiд вологи бетону. Сира, пахла чимось гiрким, наповнювала рот в’язкою слиною.

Коротке ковзання схилом i такий же короткий полiт. Ударило в п’яти, але несильно, хоча Книжник рiвновагу все-таки втратив i полетiв уперед головою. Бiлка теж упала, але тут же пiдвелася, пiдхопила Тiма пiд лiкоть i потягла за собою. Навколо темно – хоч око виколи, труба виявилася затiсною для Тiма, i вiн до болю подряпав макiвку, пiсля чого пригнувся i далi бiг на напiвзiгнутих. Пiд ногами зачавкало, спочатку пiд пiдошвами, а потiм переставляти ноги стало важко i запах став зовсiм нестерпний – важкий i густий сморiд випорожнень, гниття i прокислоi зеленi заповнював легенi. Почало паморочитися в головi, Книжник уже не бiг, а виписував па.

У кiнцi труби вони натрапили на решiтку – iржаву, але мiцну, що й не виламаеш. У руках Бiлки спалахнув фальшфеер i червоне полум’я розiгнало темряву. Тут дихалося легше, але там, де проходило повiтря, вибратися з колектора не виходило. Бiлка зрозумiла це вiдразу.

– Назад, – наказала вона. – Шукаемо бiчний прохiд! Пiд ноги не дивись.

Але Книжник уже подивився. І заплющив очi од вiдрази – густа каша зi старих нечистот i величезних мокриць, якихось жукiв, слимакiв i сколопендр облипала його литки. Тут було все, що висрало iз себе Паркове плем’я за роки свого iснування, гiгантська вигрiбна яма, заповнена багатоногими хiтиновими демонами.

– Уперед! – повторила Бiлка скрипучим голосом. – Уперед, якщо не хочеш здохнути!

Книжник знову побiг, тепер у зворотному напрямку, переставляючи ноги, немов механiчна iграшка.

Бiчний прохiд виявився через десять метрiв – рази в два вужчий, нiж основна труба, але лайна в ньому було не менше. Для того, щоб потрапити в нього, треба було стати на карачки, Книжник забарився, завив вiд жаху та огиди, але Бiлка без церемонiй стусаном увiгнала Тiма в цю смердючу пащу ударом колiна i сама пiрнула за ним.

Книжник повз i ридав.

Найбiльше хотiлося померти або втратити свiдомiсть вiд смороду. Але доводилося повзти. Хоча повiтря було огидним i наповненим мiазмами гниття, але дихати ним можна було. Але ось те живе, що ворушилося пiд долонями i колiнами… Витримати це було практично неможливо, але вiн тримався, долаючи позиви до блювоти. Найбiльше Книжник боявся впасти i зануритися в рiдину обличчям.

Тiм чув, як позаду хрипить Бiлка – iй доводилося ще важче, однiею рукою вона все ще тримала палаючий фальшфеер. Хiд став iще вужчим i пiшов угору, хоча й ледь вiдчутно. Вони вже не повзли – протискувалися, i Книжник уявив собi, як вони застрягають у цьому проходi. Наглухо. І вiд однiеi цiеi думки його почало бити жахливими, схожими на судоми дрижаками.

Книжник вивалився з вузькоi труби в бетонний короб, i коли фальшфеер висвiтлив нутрощi iх нового притулку, зрозумiв, де вони знаходяться.

Праворуч вiд них повинна була розташовуватися Банка, злiва – залiзний павiльйон з гнилим дахом, в якому колись торгували сендвiчами, солодкою ватою та напоями.

Бiлка побачила мiсце, де бетонна кришка короба викришилася, утворивши широку щiлину i, хлюпаючи у смердючому в’язкому брудi, побiгла туди. Тiм, похитуючись, побрiв за нею.

На його подив (вiн усе ще зберiг здатнiсть спостерiгати i дивуватися), вона сунула фальшфеер у густу рiдину пiд ногами i легкою тiнню вилетiла в отвiр, залишивши Тiма на самотi. Книжник злякався, що вона кине його тут, причому злякався по-справжньому. Страх додав йому сили, вiн ухопився за бридкий край, пiдтягуючись, i вiдчув руку Бiлки на своему комiрi. Секунда – i вiн упав на траву, дихаючи на повнi груди. Над ним височiло нереально зоряне небо, таке високе i красиве… Вiн iз насолодою втягнув повiтря в легенi, силкуючись очистити iх вiд…

– Бiгом! Бiгом!

– Не можу… – видихнув вiн.

– Здохнеш. Встав i пiшов!

І вiн знову встав, тому що йому було соромно здохнути ось тут пiсля того, як вiн усе-таки вилiз…

Погоня розгорнулася за якусь сотню метрiв вiд них. Книжник крiзь пiдлiсок бачив, як танцюють язики полум’я за вiкнами Бiблiотеки. Його Бiблiотеки. Його дому. І вiдразу ж вiдвернувся. Треба було дивитися пiд ноги. Бiлка спецiально не йшла у вiдрив, хоча могла давно зникнути безслiдно. Книжник подумав, що вона рятуе не його, а книжки, що лежать у рюкзаку. І його вмiння складати з букв слова. Не бiльше. Сам вiн нiякоi цiнностi не становив – худий, невмiлий, проблемний тягар. Бездомний iзгой.

Вони звернули, намацуючи нову стежку. Крики переслiдувачiв лунали тихiше – плем’я явно збилося зi слiду, але Тiм знав, що це ненадовго.

Слiдопити свою справу знали туго, а iх iз Бiлкою можна було знайти, навiть якби вони лiтали, тiльки по запаху, було б бажання. Бажання, судячи з усього, було. А вже пiсля смертi Ноги…

Знову поворот.

І тут Книжник зрозумiв, куди веде його супутниця, i ледь утримався вiд того, щоб не повернути назад.

Бiлка прямувала до Болiт.




Роздiл третiй. Болота


Облом дивився на Ногу. Нога все ще димiв.

Вiн не встиг обгорiти до кiсток, тiло витягли ранiше, нiж Бiблiотека зайнялася всерйоз, але засмажитися встиг. Одяг обвуглився, шкiра взялася клаптями, дуже постраждали нижнi кiнцiвки, над якими вогонь попрацював найбiльше – черевики i плоть стали одним цiлим. Нога видiляв такий запах смаженого м’яса, нiби його спецiально запiкали на багаттi.

– Хробак утiк? – запитав Облом крiзь зуби.

– Утiк, – вiдповiв Свин.

– Коли ми зловимо його, я зажарю його живцем.

– А ii ти вiддаси менi… – посмiхнувся Свин. – Я ii теж зажарю!

Вiн засмiявся, похрюкуючи. Саме за цей смiх i за кругле обличчя, на якому красувався нiс iз вивернутими нiздрями, Свин i отримав свое прiзвисько.

Із темряви випiрнув Бiгун. Вiн був злий i зосереджений, як мисливець, який переслiдуе здобич. Вiн i був мисливцем, який переслiдуе здобич, тiльки дичина на цей раз була людською. Сухий, маленький, дуже швидкий i дуже жорстокий – блискучi чорнi очi, несподiвано великi для гострого смаглявого обличчя iз застиглою на ньому посмiшкою. Бiгун завжди посмiхався, але вiд одного погляду на цю посмiшку навiть у Облома пробiгав мороз поза спиною.

– Пiшли, – сказав вiн неголосно. – У бiк Болота пiшли. Я завжди говорив, що у неi там нора.

– Як ти думаеш, вони забрали те, за чим приходили? – Облом змахнув рукою, кличучи челiв-мисливцiв.

Бiгун кивнув.

– Значить, Книжник не брехав.

– Точно, – вишкiрився Бiгун. – Не треба було його виганяти, Обломе.

Вiн замовк, чекаючи, поки чели вiдтягнуть у сторону тiло Ноги, а потiм продовжив:

– Треба було не ловити на живця вiдразу двох рибок, а приголубити цього кретина, дати йому пару герл i пару пляшок старого дрiнка, вiн би сам розколовся вiд чола до яець! Сам би вiдвiв нас до мiсця, де е лiки вiд Нещадного. Але ти вирiшив зловити на нього Бiлку… Якого хера, Обломе? Навiщо ця дохла тварюка тобi знадобилася? Тобi мало герл? Сходи в набiг, щоб ти здох першим, знайди собi неприемностей на дупу! Але навiщо ти чiпав цю божевiльну? Ми ж домовилися тримати ii подалi!

Облом насупився.

Вiн удвiчi переважав Бiгуна зростом, вiн узагалi був найвищим у племенi, якщо не брати до уваги Ногу, але Ногу можна було вже не брати до уваги. Навiть Свин поступався небiжчиковi, хоча був товщим.

– Ти на мене не кричи, Бiгуне, – процiдив Облом. – Ця сука вчора вранцi хiба що тiльки нас не обiссяла. Вона думае, що господиня. А вона – нiщо! Бруд! Гiвно!

– Кiнчай кричати, – обiрвав Облома Бiгун. – Це нiщо завалило Ногу! Чуеш, як тхне наш iз тобою друган? Нехай його прийме Нещадний! Вона завалила вождя, Обломе, вбила одного з нас. Те, що вона розправилася з двома мисливцями – не проблема, чели – вони i е чели, невелика втрата. Але вбити вождя i вшитися… Ти думаеш, це додасть нам авторитету?

– Ти мене не вчи, що менi i як робити, – у голосi Облома звучала неприхована погроза. – Я в своему правi, Бiгуне. Ми рiвнi, ти менi не указ!

– Ми рiвнi, – пiдтвердив Свин, втрутившись у розмову. – Такий Закон.

– Ми рiвнi, – погодився Бiгун. – Тому треба думати i радитися, перш нiж робити. Книжник утiк, Бiлка вбила Ногу i двох челiв i пiшла безкарною. На очах у всiх нащадкiв нас змiшали з лайном, висушили i розтерли в пил. Що тепер робити будемо, га, рiвнi? Що скажуть чели, якi бачили, як нас принизили? А герли будуть покiрнi, як вiвцi, чи вiзьмуть приклад iз Бiлки? Ви думаете, що вождь – це довiчно, до зустрiчi з Нещадним? Нi, бро! Вождь – це до першоi помилки! До першого разу, як оступишся i даси зрозумiти, що тебе можна трахнути!

Облом мовчки понурив голову.

– Що будемо робити? – запитав Свин iз побоюванням.

Йому не хотiлося втрачати мiсце вождя, колись завойоване кров’ю.

– Ми повиннi iх зловити, – сказав Бiгун. – Змусити Книжника привести до мiсця, де лежать лiки, а цю руду суку прибити до ворiт Парку. Живцем. І ми ii приб’емо!

– А я ii трахну, – усмiхнувся Свин, почухавши себе в паху.

– Скiльки завгодно, бро, – посмiшка Бiгуна була крижаною. – Але вона повинна бути ще живою, коли ми приб’емо ii до ворiт. Це наказ усiм челам, якi пiдуть iз нами. Брати обох живими. Вони повиннi здохнути на очах у племенi, та так, щоб про iх смертi герли ще двадцять поколiнь розповiдали бебикам. І тi рiдко срали вiд страху…


* * *

Погоня вiдстала. Швидше за все вождiв налякала пожежа, яка починалася в Бiблiотецi. Лiто в цьому роцi видалося спекотне, сонце iстотно пiдсушило траву в Парку, стрiмко жовтiюче листя теж тьмянiло з дня на день усе бiльше i бiльше, так що горiти справдi було чому.

Сухостою в Парку, щоправда, не траплялося рокiв iз десять. Усi мертвi дерева вичистили давним-давно, i не з мiркувань безпеки, а через лiнощi – навiщо ходити далеко в пошуках палива, коли все е пiд рукою? Але i без висохлих стовбурiв пожежа могла вийти на славу: дiстанеться вогонь до трави – i спалахне чагарник, який на дрова не годився, а розрiсся так, що в деяких мiсцях пробратися через щiльнi високi заростi було вкрай важко.

Книжник iз болем подумав про палаючi стелажi, на яких обвуглюються корiнцi книжок, i сподiвався, що згорять не всi, хоча заграва, яка розгоралася за його спиною, засвiдчувала протилежне. Одне Тiм розумiв чiтко – назад йому не повернутися нiколи, а, значить, книжки стануть смiттям i пiдуть на розпалювання протягом однiеi-двох зим. Але так, згораючи, вони дають йому i Бiлцi можливiсть сховатися.

Зараз стежка значно поширшала – вони вийшли на неi буквально вiдразу за воротами з охороною i заквапилися на схiд, залишивши вартових милуватися загравою. Мiсця все ще були знайомими. Не те щоб Тiм добре орiентувався в темрявi, просто тут, злiва, лежала обплутана плющем iз голови до нiг величезна статуя Годзилли, на якiй вiн iще кiдом грав з однолiтками. До речi, серед них був Шкутильгало, який тодi не шкутильгав, i Нога, тодi ще молодшенький, але вже не безневинний – великий i злiсний.

Трохи далi, там, де плити староi дороги стирчали iз землi залишками гнилих зубiв, знаходився постамент, iз якого визирали ноги Принца i Принцеси – вицвiлi, потрiсканi шматки товстого пластика. Самi Принц iз Принцесою валялися дещо вiддалiк, так, як i 85 рокiв тому, тримаючись за руки. Але iх Тiм не розгледiв, надто вже густою виявилася тiнь платана, що нависав над стежкою. Із платана з неприемним цоканням на плече Бiлцi стрибнув ii ручний гризун – Тiм навiть злякатися не встиг, так швидко це сталося. Стрибнув, майнув тiнню i зник у каптурi худi, як у гнiздi, – дiвчина навiть не збилася з кроку.

До Болiт звiдси було менше милi – рукою подати. Ходити по цiй стежцi нiхто з племенi не любив, а дехто просто боявся. Болота – це зовсiм не те мiсце, куди хотiлося прогулятися. У рiк приходу Нещадного саме туди звозили тисячi тiл померлих, бо далеко не вiдразу зрозумiли, що трупи правильнiше спалювати, а коли зрозумiли, Болота вже були набитi тiлами пiд саму зав’язку. І нiхто тодi не знав, що болотна вода дбайливо зберiгае все, що в неi потрапило: одяг, тканини, шматки паперу, метали i навiть плоть. І коли влiтку над лисинами в щiльному килимi ряски сходило сонце, мертвi особини дивилися в небо з глибин.

Тiни вряди-годи ходили до Болiт – це було доказом смiливостi й готовностi стати челом. Навiть старшi кiди бiгали на Болота, щоб продемонструвати вiдвагу. І тi, й iншi досить часто не поверталися назад. Що з ними сталося, нiхто не знав напевно. Шаман у супроводi челiв виконував на березi свiй танець, просив Нещадного про милосердя i з почуттям виконаного обов’язку йшов назад. І так повторювалося раз по раз. А Болото укривалося смердючими бульбашками, скипало коричневою густою пiною по краях i продовжувало невблаганно забирати своi жертви, чи танцював на його березi шаман, чи не танцював. Дивнi звуки так само долинали iз затягнутих ряскою ковбань ночами, наводячи жах на Паркове плем’я.

Нiщо не лякае так, як невiдоме, невидиме, незрозумiле, i Болото лякало всiх, хто жив неподалiк вiд нього, змушуючи обачливих десятою дорогою обходити вирослi по його краях заростi осоки, а нерозважливих удавати, що вони не бояться.

Тiм не був нi безрозсудним, нi вiдчайдушним, але тепер слiдом за Бiлкою йшов саме туди, куди ходити не слiд. І з жахом втягував у нiздрi мiцнiючий сморiд несвiжоi болотноi води, змiшаний iз гаром далекого пожарища i гострим запахом лiсових трав.

– Бiлко! – покликав вiн, задихаючись вiд утоми. – Бiлко!

– Що? – кинула вона через плече.

– Куди ми йдемо?

– До мене…

– Це ж стежка на Болота!

Вона рiзко зупинилася, обернулася, i Тiм ледь не налетiв на неi.

– Там мiй дiм.

– Але Болота…

– Тобi не Болiт треба боятися…

Вона тицьнула стволом автомата в заграву над деревами.

– Ось чого тобi треба боятися…

– Ти там жила весь цей час?

Вона фиркнула.

– Так. Де менi було жити, щоб вождi мене не знайшли? Там, куди вони i заходити бояться! Іди за мною, Книжнику, i не тремти – тебе не з’iдять. Головне – дотягнути до свiтанку. Вранцi нас тут уже не буде.

Тiм кивнув.

Обличчя дiвчини було наполовину сховано в тiнi, зате друга половина – яскраво освiтлена мiсячним свiтлом. Книжник побачив тiльки окраець усмiшки. Як йому здалося, пiдбадьорливоi.


* * *

Бiлка розбудила його на свiтанку.

Лiс був сiрий i мiж стовбурiв блукали шматки вологого туману. Ранок виявився зовсiм по-осiнньому слизький, хоча температура пiсля пiвночi не опускалася нижче сорока п’яти. Сирiсть i близькiсть Болота витягувала з кiсток тепло, i вiд цього здавалося, що кров холоне в жилах, перетворюючись на крижану шугу.

Останнi години цiеi божевiльноi ночi вони провели в гнiздi Бiлки – просторому будиночку, розташованому на гiлках староi розлогоi верби, що стояла бiля самого краю Болота. Тiм погано пам’ятав, як вони забиралися вгору по слизьких гiлках. Вiн аж нестямився вiд страху i втоми i вирубився, щойно опинився в безпецi.

Але сон виявився недовгим, хоч i глибоким, мов смерть. Книжник прокинувся вiд того, що Бiлка трясла його за плече.

– Пора… Вставай, Книжнику. Виходимо.

Тiм пiдвiвся i знову сiв – ноги погано слухалися, болiло побите тiло. І голова жахливо гула пiсля вчорашнього удару Ноги.

– Не можу… – видавив iз себе Тiм. – Дай вiдпочити… Якщо вони тебе не знайшли за стiльки рокiв…

– Ранiше я iм не дуже заважала. Тепер шукатимуть по-iншому. Я тобi потiм поясню, – Бiлка похитала головою. – Треба йти. Пiдводься.

Книжник, крекчучи, прийняв умовно вертикальне положення. Вiн жахливо забруднився пiсля вчорашнього повзання димоходом, порвав одяг i смердiв каналiзацiйною рiдиною так, що й сам був готовий закашлятися. Бiлка ж посвiжiшала, вимилася, вдягнула чистий одяг, i про вчорашню сутичку нагадували лише кiлька саден на блiдому вiд недосипу обличчi.

– Помитися б… – несмiливо попросив Тiм.

Бiлка похитала головою.

– У дорозi помиешся. Допомагай.

Вона зникла в дверному отворi, яким був широкий люк у пiдлозi, бiля якого лежало кiлька мiшкiв, приготованих для спуску. Мiшки виявилися важкими, в одному з них щось бряжчало, але Книжник опустив iх донизу, до пiднiжжя дерева на мотузках, стогнучи вiд напруги.

Не встиг вiн перевести дух, як Бiлка знову з’явилася в будиночку, навiть не захекавшись.

– Рюкзак не забудь, – наказала вона. – І пiстолет. Це тепер твiй пiстолет.

Тiм хотiв було сказати, що стрiлець iз нього нiякий, але передумав.

Бiлка зупинилася посеред свого притулку, обвела його поглядом. Обличчя ii залишалося спокiйним, але в поглядi з’явився сум, Книжник умiв ловити такi настроi.

– Я вже думала, що помру тут, на цiй лежанцi…

Тiм спробував подивитися довкiл ii очима: лежанка, застелена шкурами, в кутку – стiльниця з дощок на залiзнiй нозi, ящики зброi уздовж стiни, цвяхи, на яких залишився висiти одяг… Усе було дуже просто, але, незважаючи на це, Тiм вiдчував, що багато речей у цьому будинку були зробленi з любов’ю… Це був Дiм. Як його куток у Бiблiотецi, який Книжник не промiняв би на покоi вождiв.

Люстро в кутку. Гребiнь для волосся. Якiсь склянки. Пучки сухих трав.

Тiм зупинив погляд. Фото. Старе фото, зблякле пiд темнуватим подряпаним склом.

Чоловiк, жiнка, двое дiтей, схожi на них, – хлопчик i дiвчинка. Майже погодки, вiдразу видно, що брат i сестра. На задньому фонi вицвiлий до тiней океан.

– Хто це? – запитав вiн.

– Нiхто. Я знайшла це в руiнах.

– Навiщо зберiгаеш?

– Коли менi погано, я уявляю, що це моi мама i тато…

– Допомагае?

Вона знизала плечима.

– Не дуже. Але трохи легшало.

Бiлка вийняла фото з рамки i сунула в кишеню куртки-розгрузки.

– На удачу, – пояснила вона. – Не хочу залишати iх самих. Спускайся. Менi треба дещо зробити…

Тiм подивився на Бiлку, а потiм на ящики зброi й кивнув.

– Чекай унизу, – наказала дiвчина. – Нiкуди не вiдходь.

Коли Книжник зник, Бiлка завмерла на секунду, заплющивши очi. Коли вона iх розплющила, сум у поглядi зник. Звiрятко, яке мирно дрiмало в каптурi ii худi, вiдчуло настрiй господинi i виглянуло зi своеi схованки, торкаючись рудою мордочкою ii щоки.

– Ось i все… – сказала дiвчина, чи то бiлченятi, чи то самiй собi. – Пора.

Вона зробила крок вперед, до зелених збройових скринь.

Іще через хвилину вона вже закривала за собою люк. Опустившись, кришка натягнула кiлька сталевих ниток, що розкинулися вiд кута до кута, немов звела бойову пружину.

Тiм чекав ii бiля пiднiжжя – щуплявий, зiщулений вiд утоми i холоду, розгублений.

– А де мiшки? – запитав вiн.

– Уже зануренi.

– Куди?

– Зараз побачиш…

Човен був металевий, Книжник навiть згадав правильне слово – алюмiнiевий, i тому непогано зберiгся. Вiн стояв, утупившись носом у берег, а за його кормою простягалося на багато миль зелене, вкрите густою ковдрою з туману i ряски Болото.

– Стрибай!

– Ти збираешся…

– Не дратуй мене, Книжнику. Роби, що я тобi кажу, i залишишся живий.

– Це ж Болото мертвих! – прохрипiв Тiм здавленим голосом.

– Точно. Це означае, що вони попрямують в обхiд i ми виграемо, як мiнiмум, добу. А то i двi. Сiдай. Н?коли. Вони вже йдуть за нами.

Тiм ступив у човен, i Бiлка негайно ж вiдштовхнула «дюральку» вiд берега довгою жердиною. Туман заклубочився, пожираючи полишенi дерева, зашарудiла ряска, яка оточувала низький облiзлий борт суденця. Пронизливо закричав невидимий нiчний птах, i Книжник ледь не закаляв штани вiд цього сумного крику, але стримався i сiв на жорсткiй лавцi на носi. Вiн витягнув iз рюкзака атлас, знайшов потрiбну сторiнку i, покрутивши головою, прикинув сторони свiту.

– Добре, що нам потрiбно на схiд, – сказав вiн неголосно, звертаючись до Бiлки. – Ми пливемо в потрiбному напрямку. Знаеш, тут на картi е… Загалом… Колись тут були озера. Кiлька. Коли одне пов’язане з iншим – це називаеться каскад. Ходили великi човни – пароплави. Багато невеликих мiстечок по берегах…

– Я бачила руiни.

– Куди нам потрiбно потрапити? Я подивлюся по атласу.

– Це неважливо. Поки що нам потрiбно вижити, – вiдповiла вона. – А вижити – це забратися звiдси до того, як нас знайдуть.

Туман був настiльки густий, що Тiм не мiг розгледiти ii обличчя – тiльки силует на кормi, який спритно працював шестом.

– А з рештою ми розберемося потiм…


* * *

Сонце вже встало над горизонтом, коли з лiсу вийшли розвiдники. Вони рухалися обережно, з великою осторогою, але в мiру того, як ставало свiтлiше, смiливiсть поверталася до челiв.

Книжник залишив пiсля себе не слiд, а цiлу просiку, будь-який мисливець мiг пройти по нiй iз зав’язаними очима – прим’ята трава, шматки бруду, що зберiгають у собi сморiд екскрементiв, вiдбитки пiдошов на сирiй землi.

– Диви, – сказав Облом iз повагою, розглядаючи слiди. – Хробак тупцяе напролом, а пiсля неi – нiчого. Як повiтрям летить…

– Книжник нiколи не вмiв ходити лiсом, – кивнув Бiгун. – Дивись… Б’юсь об заклад, ii нора на ось тiй старiй вербi!

– Із чого ти взяв? – здивувався Свин. – Навiщо будувати будинок на деревi?

– Найкраще мiсце, – погодився Облом, не звертаючи уваги на здивовану фiзiономiю Свина. – Огляд хороший. Гiлок багато, стовбур широкий.

Один iз розвiдникiв випiрнув iз кущiв бiля верби, яку вони втрьох розглядали, i заклично замахав руками.

– Точно там, – Бiгун поправив автомат на плечi й рушив до дерева, вже не ховаючись. – Не бздiть, бро… Їх там давно немае.

Свин з Обломом перезирнулися i рушили слiдом за Бiгуном.

Знизу будинок Бiлки теж було не розгледiти. Для того, щоб побачити люк, треба було пiднятися до середини стовбура.

– А якщо вони там? – запитав Свин боязко.

– Зара перевiримо. – Облом поправив автомат за спиною i приготувався лiзти вище.

– Охолонь, – Бiгун притримав його за плече. – Куди преш, бро? Жити набридло?

– Ти ж сам сказав, що iх там немае, – образився Облом. – Шо хапаеш?

– Хочеш здохнути першим? – запитав Бiгун байдуже. – Валяй! Лiзь нагору, долбоне! Ну!

– Я шо?.. – здувся Облом. – Я нiчо…

– Давай-но вниз, бро… Побалакаемо… – Бiгун повернувся до вождiв спиною i почав спускатися.

Вiн зiстрибнув з величезного вербового стовбура, i вони вiдiйшли в сторону, подалi вiд челiв, що стояли групою.

– Слухай, чуваче, – сказав Свин неголосно, звертаючись до Бiгуна, – якщо у вас проблеми, давай я зганяю. Пiднiмуся нагору, кину всередину подаруночок, – вiн продемонстрував на широкiй долонi зелене яйце гранати, – i все!

Бiгун зiтхнув стомлено.

– Я ж сказав – вони потрiбнi нам живими. Чим ти слухаеш, Свине? Дупою? Ми залишили плем’я на Шамана… Як ти думаеш, вiн буде радий зайняти твое мiсце?

– А якого хрiна я вiддам Гребеню свое мiсце? – обурився Свин.

– Тому що небiжчику нiяк не бути вождем, – пояснив Бiгун. – Ти мене дiстав, Свине. Ти сильний чел, вождю, i все таке, я такий радий, що ти мiй бро… Але не можна, бл…дь, бути таким тупим. Ти вб’еш iх усiх потiм…

– Я вже зрозумiв… – вiдгукнувся Свин похмуро. – Гаразд, командуй. Але так, щоб вони, – Свин ледь помiтно повiв масивним пiдборiддям у бiк челiв-мисливцiв, – не бачили.

– Годиться, бро… Ти – наймогутнiший! – розвiв руками Бiгун.

Очi його трохи примружилися, що мало б означати доброзичливiсть i усмiшку.

Облом просто усмiхнувся.

– Спритний, – стиха покликав Бiгун.

Вiд групи челiв вiдокремився той, кого називали Спритним – сухий, довготелесий хлопець iз густим чорним волоссям, зiбраним хвостом.

– Живiть вiчно, вождi!

– І ти живи вiчно, бро…

– Що думаеш?

Бiгун кивнув у бiк верби.

– Двое пiднiмалися, потiм спустилися. Є слiди мотузок на корi.

– Щось опускали вниз?

– Так.

– Куди пiшли?

– Ще не знаю, Бiгуне. Я вiдправив Кислого i Кулю шукати слiди.

– Вони можуть досi бути нагорi?

Чел хмикнув.

– Ти б став чекати нашого приходу, Бiгуне?

– Я би не став. Але потрiбно перевiрити будинок, Спритний.

– Добре, вождю.

Спритний повернувся, щоб пiти, але Бiгун притримав його за плече.

– Послухай, бро, не ходи туди сам. Не треба. Вiдправ туди найповiльнiшого…

– Добре, вождю…

Але Бiгун не зняв руку з плеча Спритного.

– Або найдурнiшого…

– Добре, вождю.

– Або найнеслухнянiшого, – сказав Бiгун, ослаблюючи хватку. – Того, хто тобi не потрiбен. Учора загинув Нога, бро…

– Я знаю.

– Ми всi сумуемо, Спритний, але Закон е Закон. І вiн каже – вождiв мае бути четверо. Ти розумiеш, про що я?

– Так, Бiгуне.

– Добре, iди.

Спритний бiгом повернувся до челiв – iх було п’ятнадцять добровольцiв. Узяти з собою бiльше вождi не наважувались, щоб не залишити плем’я беззахисним. Незабаром вiд загону мисливцiв вiдокремився невисокий кремезний чел i полiз на вербу.

– Вiн вибрав Сумного, – сказав Бiгун, звертаючись до вождiв. – Непоганий вибiр. Вiн не дурень, цей Спритний…

Сумний швидко злетiв по стовбуру до того мiсця, де вiд нього розходилися товстi гiлки крони, i зник iз поля зору.

Ще через хвилину вiн з усiма пересторогами пiдняв стволом автомата кришку люка, що вiв до будинку Бiлки, i крiзь утворену вузьку щiлину оглянув нутрощi «гнiзда». Вiн не мiг бачити зелений гнутий брусок «клеймора», прикрiпленого над прорiзом до стелi, а навколо люка все було чисто. І тодi Сумний вiдкрив кришку…

Рiзкий i гучний хлопок розiрвав ранкову тишу. Мисливцi миттево впали в траву, вождi метнулися за напiвгнилий стовбур поваленого дерева, що лежав поруч. Але вибухiв бiльше не було. Просто щось важке хлюпнуло, вдарилося об гiлки i звалилося на землю бiля верби.

«Клеймор» – мiна спрямованоi дii, i Бiлка розташувала ii так, що потiк забiйних елементiв вдарив точно в отвiр, змiтаючи все на шляху. Те, що впало на землю, уже мало нагадувало Сумного.

– Ну от, – сказав Бiгун, обтрушуючи колiна. – На одного претендента на мiсце в нашiй теплiй компанii стало менше…

У цей момент крона верби спалахнула бiлим вогнем i вибухова хвиля розкидала все навколо.

Будинок Бiлки рвонув повнiстю.


* * *

Бiлка почула вибух – над водою навiть слабкий звук розноситься на багато миль, а цей гуркiт був дуже сильний – i посмiхнулася. Над берегом, до якого вже було бiльше милi, устав димно-вогненний стовп.

Книжник спав, поклавши голову на якийсь речовий мiшок, i вiд цього гуркоту тiльки заворушився, очi його пiд повiками заходили туди-сюди, але вiн зiтхнув i знову затих. Обшарпаний i пом’ятий нiс «дюральки» розтинав зелений килим водоростей.

Коли човен вискочив iз «зеленки» на дiлянку чистоi води, шурхiт уздовж бортiв змiнився дзюрчанням. Тут глибина явно виросла, жердина перестала дiставати дна, i залишок шляху до нового покривала з ряски човен рухався за iнерцiею. Попереду височiв острiвець, порослий очеретом та якимось приземистим чагарником, судячи з усього, колючим. На однiй з гiлок, зачепившись за шипи, бовтався шматок вицвiлоi тканини. Бiлка знайшла його очима i ледь помiтно кивнула, направляючи «дюральку» в прохiд, позначений клаптем. Човен iз зусиллями протиснувся в тiсний проливчик, але далi вiн поширшав. Рiвномiрно занурюючи в воду жердину, Бiлка зрiдка пригинала голову, ухиляючись вiд гiлок. Повiтря наповнилося холодним запахом вiчноi тiнi, сiрководневим смородом i гудiнням – навколо втiкачiв закружляли комарi.

Вiд дзижчання i укусiв комах прокинувся Книжник. Вiн пiдвiвся на лiктi, вдивляючись у темну воду за бортом. Вона була прозора, i знизу, вiд невидимого дна до поверхнi, пiднiмалися красивi круглi бульбашки.

– Не здумай опускати руку за борт, – попередила Бiлка неголосно. – І не дивись, не треба…

– Куди?

– У воду не дивись, – повторила вона.

Книжник не встиг вiдвести погляд, як перед ним, пiд самою поверхнею прослизнула людська рука. Кисть iз тонкими пальцями, тендiтне зап’ястя, передплiччя, огорнуте тканиною…

Тiм вiдсахнувся, пiдвiвся, дивлячись за корму, знову подивився в воду бiля борту…

Із-пiд темноi води на нього дивилося людське обличчя. Обличчя староi жiнки. Практично неторкане, тiльки частина верхньоi губи i крила носа були обгризенi, що надавало в цiлому правильному овалу дивну асиметричнiсть. І в очах староi не було нi бiлкiв, нi райдужноi оболонки – хлюпала в очницях глянцева пiтьма, немов туди налили чорнила.

Книжник не застогнав – захрипiв i iнстинктивно спробував забитися в нiс човна, дригаючи ногами i дряпаючи нiгтями метал.

Човен плив над тiлами мертвих, i жердина Бiлки турбувала iх вiчний сон, змушувала ворочатися на своему мулистому ложi. То там, то тут iз-пiд води показувалися то кисть, то колiно, то спина, то голова потопельника – показувалися i знову ховалися в розвированiй сiрководневими бульбашками глибинi.

– Тут тiльки мертвi, Книжнику…

У голосi Бiлки практично не було емоцiй – нi болю, нi страху, нi спiвчуття. Вона констатувала факт.

– Мертвих нема чого боятися. Боятися треба живих.

Вона замовкла, а човен вийшов iз протоки мiж острiвцями на вiдкритий простiр, i зверху на втiкачiв обрушилося осiнне сонце, яке вже набрало силу.

– Не дивися, – повторила вона, налягаючи на жердину. – Нам уже недалеко.

Там, де човен покинув заростi, на поверхнi з’явилося тiло.

Труп повiльно перевернувся, немов перевертався сплячий, завмер, показуючи небу коричневе обличчя мумii, i почав тонути. Вiн занурювався зовсiм беззвучно, Книжник чув тiльки свое хрипке дихання з присвистом i як падають у воду краплi, що стiкали з жердини Бiлки.

В мiру того як «дюралька» вiддалялася, тiло ховалося з поля зору Тiма, i врештi-решт вiн змiг вiдвести погляд вiд огидного i водночас неповторного виду болотноi мумii.

Але це було ще не все. Водоростi за декiлька метрiв вiд човна захиталися, немов пiд густою зеленою пiною кiлька разiв зiтхнув якийсь велетень, а потiм на водi виник бурун – водяний горб на поверхнi болота. Горб рухався стрiмко, викреслюючи на чорнiй глянцевiй поверхнi вимоiни траекторiю. Вода в мiсцi зникнення трупа скипiла пiною, в якiй важко було щось розгледiти, виром – потужним, швидким, – i в цьому вирi на якiсь частки секунди Книжник, пiдвiвшись вiд жаху, розгледiв плямистий глянцевий бiк, що переливався барвами вiд сiро-сталевого до бордового.

Над поверхнею пролунав непередаваний клекiт, що переходив у низьке, майже на межi чутного шипiння, такого огидного, що Тiм мимоволi закрив вуха руками i згорнувся калачиком на днi човна.

Бiлка продовжувала монотонно штовхати човен. Вона не обернулася на звук, тiльки повела плечима, як нiби iй на мить стало холодно.

– Ти… ти… Ти бачила? – видавив Книжник, показуючи iй за спину тремтячою рукою.

– Це снейк, невеликий, – сказала вона спокiйно. – Їх тут багато. Попався б великий, довелося б вiдбиватися гранатами. Великий може човен iзжерти.

Книжник спробував проковтнути згуслу слину i не змiг. Йому було важко уявити снейка, здатного зжерти «дюральку».

– Чому вони нiколи не нападають на Парк? Вони ж поруч?

– У болотi для них iжi на багато рокiв, а без води вони здохнуть за пару годин.

– І як ти жила поруч iз цим?

– А як ти жив поруч iз цими? – вона махнула рукою туди, де над деревами все ще клубочився дим. – Бути твариною здорово, так, Книжнику? Народжувати виродкiв вiд вождiв – це кльово, Книжнику? Та менi поруч iз мертвими i снейками було краще, нiж iз вами!

Риси обличчя ii загострилися, стали ще рiзкiшими, волосся в променях сонця, що сходить, горiло яскравим рудим вогнем, очi гнiвно виблискували.

– Вижити можна тiльки разом, – промимрив Книжник завченi з дитинства фрази Закону. – Так вирiшив Нещадний…

Бiлка дивилася на нього так, що йому захотiлося провалитися крiзь дно човна.

Раптово обличчя ii пом’якшало.

– Нещадний, – передражнила вона Тiма. – Я чотири роки живу сама, Книжнику. Подивись на мене! Я жива! Я не розсовую ноги перед хтивим Свином! Я не виношую цуценят для того, щоб вони служили вождям! Могло б бути зовсiм по-iншому, Книжнику! Могло б бути зовсiм по-iншому! Жити разом – це не означае бути твариною у сильних! Ти ж читаеш книжки! Ти ж знаеш, що люди не завжди жили так!

– Ранiше не було Нещадного!

– У кожного часу свiй Нещадний! – вiдрiзала вона. – І у кожного часу е тi, хто згоден так жити! Тому я i прийшла за тобою, Книжнику… Коли щось i може змiнити Закон, то це вiдхiд Нещадного. І я готова здохнути, якщо здохне вiн…




Роздiл четвертий. Пустки


Загiн мисливцiв був неабияк пошматований вибухом. Двох челiв поранило осколками, а одного так гепнуло вибуховою хвилею об дерево, що вiн оглух i у вiдповiдь на запитання тiльки мотав головою, витираючи кров, що сочилася з вух.

Вождi не постраждали, i Спритний iз компанiею особливо не постраждали, але поранених i контуженого довелося вiдправити додому, що скоротило групу переслiдування. Те, що залишилося вiд Сумного, поховали тут, на березi, заваливши неглибоку яму стовбурами дерев, що впали, щоб хоч якось ускладнити роботу падальникiв.

Вирити справжню могилу не змогли – на глибинi пiвтора фута заглиблення заповнювалося коричневою рiдиною з гострим запахом: Болото висовувало своi щупальцi на берег.

Замiсть Шамана останне слово покiйному сказав Спритний.

Слово вийшло коротким. Спритний не був оратором, та й говорити було нiчого – Нещадний отримав Сумного на два роки ранiше, нiж було потрiбно. Сумного це вже не могло засмутити, Нещадного мало радувати.

Потiм загiн виступив у дорогу.

Рiшення ухвалювали вождi, швидше за натхненням, нiж за тверезим розрахунком. Думки були лиш у Бiгуна, його варiант i прийняли до дii.

Берегiв Болота нiхто до пуття не знав, тож його, певна рiч, треба обiйти або праворуч, або лiворуч. Вибрали обхiд справа, просто тому, що справа було ближче до Сiтi – руiн невеликого мiста, що знаходилося поруч iз Парком.

Для Паркового племенi Болота завжди були табу.

На схiд не ходили нi розвiдники, нi мисливцi. Мисливськi угiддя сягали пiвденнiше, на пiвнiчний схiд, через пустки, чели ходили в набiги на Сiтi, з племенем якого Парк завжди воював.

Пiд час набiгiв чели захоплювали нових герл, намагалися знайти щось корисне в будинках у Даунтаунi i втекти до себе живими.

У вiдповiдь плем’я Сiтi теж робило набiги на Парк, захоплюючи герл i бебикiв. Інодi племена знаходили мiж собою спiльну мову i шукали спiльного ворога, але частiше змагалися.

Бiгун був упевнений, що Бiлка i Книжник не зможуть пройти повз Сiтi, тому що за Сiтi знаходився Таун, а единий мiст, який уцiлiв i за яким можна було переправитися через рiчку, якраз i з’еднував Сiтi з Тауном. Таун був для Паркового племенi Кiнцем Свiту на сходi – далi просунутися не вдалося!

Сюди чели Паркового племенi робили набiги кiлька разiв, i про цi славнi перемоги складалися пiснi, якi герли спiвали бебикам перед сном. Таун повнився здобиччю. За певних навичок i удачi тут можна було знайти все! Десятки магазинiв зi зброею, iнвентарем, аптеки i просто величезнi супермаркети з рiзного роду нiштяками, якi цiнувалися надзвичайно. Можна було шукати магазин або просто грабувати квартири – в них чели знаходили безлiч корисних речей. Мiльйони квартир у стрiмко старiючих будинках-вежах зi скарбами, тiльки ось дiстатися до них стало згодом дуже важким завданням.

Племена, що населяли мiсто (а таких племен утворилося кiлька, адже Таун – дуже великий!), були обережними i лютими i ретельно охороняли своi угiддя, незважаючи на те, що скарбiв, розкиданих по мiсту, вистачило б усiм. Тутешнi чели екiпiрувалися краще за всiх, i про багатство мешканцiв Тауна серед жителiв околиць ходили легенди.

Для набiгiв на Таун Парковi кiлька разiв об’еднувалися з племенем Сiтi й поверталися з багатою здобиччю, але потiм племена Тауна почали спiльно мiнувати Мейн-Бридж, пiдходи до мосту прострiлювали снайпери, i влаштовувати набiги стало занадто складним завданням. Тепер у Таун треба було проникати хитрiстю, просочуватися ночами через мiннi загородження, i навiть подолавши перший рубiж оборони мiста, розслаблятися не доводилося: кожну хвилину можна було чекати або пострiлу в спину з-за рогу, або вибуху пiд ногами, або полону.

У будь-якому випадку, рухаючись на схiд, Бiлка з напарником мали опинитися у Мейн-Бриджi, iнакше iм рiчки не перетнути, а значить, вони обов’язково виявляться мiж двома вогнями: челами Сiтi i челами Тауна.

«Головне – не запiзнитися, – подумав Бiгун, крокуючи вiдразу за авангардом загону, – i постаратися перехопити iх на територii Сiтi».

Нинi у взаеминах iз племенем Сiтi настав не найкращий перiод, але Бiгун був впевнений, що домовиться з ними про тимчасове перемир’я для затримання втiкачiв. Як укласти союз, не кажучи правди про втiкачiв, Бiгун поки не знав, але не мав сумнiву, що що-небудь придумае.


* * *

Човен вирiшили на водi не залишати. Поодинцi б Бiлка його на берег не витягла, а вдвох подужали. Вiдтягли до найближчого чагарника, замаскували, пройшлися, замiтаючи слiди, але абсолютно замести борозну, залишену днищем на вологому грунтi, не вдалося.

Потiм почалося найважче, бо ж тягнути на власному горбу вантаж близько ста фунтiв – це складнiше, нiж разом iз цим вантажем плисти в човнi, хоч i по страшному i небезпечному Болоту.

Через пiвмилi такоi ходьби Книжник вiдчув наполегливе бажання застрелитися. Або здатися в полон, що було гiрше, нiж застрелитися. Взагалi хотiлося померти, бо тягти рюкзак, який важив не менше, нiж ти сам, здавалося неможливим: на кожному кроцi Тiма водило з боку в бiк, i вiн не йшов – тягся слiдом за Бiлкою, невпевнено переставляючи обважнiлi ватянi ноги.

Дiвчина теж зменшила хiд, згинаючись пiд вагою ношi. Стало зрозумiло, що з таким вантажем iм далеко не пiти, але викинути хоч щось було шкода. За день вони пройшли шiсть миль iз трьома привалами, i це при тому, що стежка, по якiй вони пересувалися, могла вважатися прогулянковою.

До заходу, коли сонце вже наполовину сховалося за горизонтом i перестало пригрiвати потилицi, вони вийшли до староi дороги. Колишне чотирирядне шосе вилося серед полiв, зливаючись iз густим зеленим килимом, що вкривав округу скiльки сягало око. Подекуди в цьому килимi вже проскакували жовтуватi вiдтiнки початку осенi, подекуди виднiлися вигорiлi пiд лiтньою спекою прогалини пожухлоi трави, тiльки бетону було практично не видно, i гайвей вгадувався по залишках огорожi та у перекошених остовах стовпiв освiтлення, що досi стирчали на роздiловiй.

Незважаючи на дику втому, Книжник не полiнувався вiдкрити атлас i звiритися з картою. Це довелося робити по стовпчику на узбiччi з ледь прочитуваними цифрами «32» на згнилiй майже до прозоростi табличцi.

– До Тауна 32 милi, – повiдомив вiн Бiлцi.

Вона кивнула.

– Чого кульгаеш?

– Ногу розтер…

– Покажи.

Коли вранцi Бiлка дозволила йому помитися в ковбаньках iз чистою водою неподалiк вiд Болота, Книжник заодно помив своi бувалi черевики i взув iх на босу ногу – шкарпетки пiсля ванни з фекалiй довелося викинути. Отож, праву ногу вiн грунтовно розтер.

– Так, – сказала Бiлка. – Знiмай другий. До ранку нiчого на ноги не взувай.

Зi свого неосяжного рюкзака вона витягла бляшанку, заповнену чорною масою, що пахла травами, i намазала йому стертi мiсця.

– Коли щось треба зробити – роби тут, – наказала вона. – Довколо багато iржавого залiза. Поранишся – швидше за все здохнеш.

Із пусток, що простягалися направо i налiво вiд шосе на сотнi миль, дмухнуло вечiрнiм вiтерцем, i вiдразу стало зрозумiло, що нiч буде прохолодною: вiтер нiс у собi подих близькоi осенi, перших холодiв, пахнув дозрiлими травами, пiзнiми квiтами i трохи прiлим листям.

Дiвчина понюхала повiтря, переконалася, що дощу не буде i розстелила на обраному мiсцi каремати, а поверх них – спальнi мiшки.

– Мiшки легкi, – пояснила вона просто. – На холоди не розрахованi, до зими ми з тобою все одно не дотягнемо.

Бiлка полiзла в кишеню рюкзака i витягла пакет iз сушеним м’ясом – жорстким, вкритим сольовим бiлястим нальотом. Книжник вiдiрвав вiд м’ясноi стрiчки шматок, спробував розжувати, скривився, але iсти хотiлося страшно. Можливо, м’ясо було б смачним, якщо вимочити його у водi i вiдварити в юшцi. Але жувати його так…

– Тiльки це i коржi, – Бiлка розвела руками. – Їж, що дають. Багаття сьогоднi розводити не буду, можуть помiтити фармери. Самi по собi вони люди мирнi, але коли тут з’являться нашi одноплемiнники, то здадуть вони нас за милу душу. У них закон – нi в що не втручатися. Нас вони рятувати не будуть, але i вбивати не стануть. Просто будуть дивитися, як нас вбивають вождi…

Фармери жили на Пустках, обробляли збереженi вiд наступу прерiй шматки землi, вирощували злаковi та овочi, пасли нечисленнi стада. Вони не сварилися нi з ким, зате з усiма торгували – мiняли зiбране i вирощене на зброю, патрони, ножi i всякого роду нiштяки з мiста. Кiлька разiв iх намагалися взяти в шори племена Сiтi i Тауна, кiлька разiв iх намагалися поневолити вождi Паркового племенi, але фармери виявилися хлопцями ще тими i вiдбилися вiд обох супротивникiв максимально ефективно i жорстоко. А потiм прикрили торгiвлю. Кожен, хто наближався до iх поселення, отримував дощ зi свинцю i нiс ноги геть, якщо пощастить. А щастило далеко не всiм. Агресори посидiли рiк без борошна, без свiжих овочiв, схаменулися, пiсля чого мiж племенами i фармерами встановився крихкий мир на комерцiйнiй основi.

Тепер Книжник i Бiлка знаходилися на землях фармерiв, але далеко вiд iх полiв i городiв – тут були випаси i коррали для худоби. Бiлка вже заходила сюди не раз, та й Книжник проходив, коли Парковi робили набiг на Сiтi.

– Нам нинi нiкому не треба на очi потрапляти.

– Такими темпами нам до Сiтi днiв п’ять… – невиразно пробурмотiв Тiм, намагаючись розм’якшити жорсткий, як пiдошва, шматок солонини, перетираючи його щелепами.

– Бiльше, – сказала Бiлка, сiдаючи поруч. Вона простягла Книжнику саморобний корж, трохи м’якший за сушене м’ясо.

– Завтра ми будемо ще втомленiшими. Пiслязавтра – взагалi валитимемося з нiг. Тиждень, якщо нiчого не трапиться… І то, якщо ми зрiжемо шлях.

– А без цього?

Вiн показав на рюкзаки, що лежали в травi.

– За пiвтора дня, якщо у тебе до ранку заживе нога. Але ми будемо без патронiв i без iжi, а це все одно, що мертвi.

– Полюватимемо, Бiлко, – сказав Книжник. – Вiзьмемо iз собою мiнiмум i тодi дiйдемо.

– До Сiтi, – кивнула вона. – А що далi? А якщо доведеться пробиватися? Як ми потрапимо в Таун? Як перейдемо Мейн-Бридж? Скiльки обойм менi взяти з собою? Три? П’ять? А що, коли бiй?

– Бiлко, – сказав вiн сумно, – ми не дiйдемо з таким вантажем. Немае шансiв. Ти сильна, але ти не кiнь. Та й я не кiнь.

Дiвчина на мить завмерла, навiть жувати припинила, а потiм посмiхнулась криво.

– Що? – запитав Книжник.

Вона вiдкусила вiд коржа край i голосно клацнула язиком. Із найближчого дерева кулею злетiло ручне звiрятко i, отримавши ласощi, сiло на плечi дiвчини, швиденько працюючи щелепами.

– Ти подав менi iдею.

– І що ти вирiшила?

– Нога болить? – запитала вона раптово.

– Менше. А що?

– Взувайся. Є справа.

– Куди ти зiбралася?

– Ми зiбралися, – поправила Бiлка. – Менi здаеться, що незайвим буде сходити в гостi до фармерiв, якщо вже ми забрели в цi мiсця. Є тут у мене один старий знайомий, живе неподалiк… Усе ж краще, нiж у лiсi ночувати, та й розмова у мене до нього буде. Ева, дружина його, готуе смачно, не пошкодуеш. Але доведеться ще милi двi вiдмахати. Якраз до заходу встигнемо. Що скажеш, Книжнику?


* * *

Вони справдi примудрилися встигнути до заходу, хоча Книжник i кульгав на обидвi ноги i кректав навiть на непомiтному пiдйомi. Миль вийшло не двi, а трохи бiльше, але коли вони побачили попереду низьку зелену стiну, що оточувала ферму, це вже не грало нiякоi ролi.

Ворота виявилися замкненi, зсередини лунав басовитий загрозливий гавкiт.

– Вольфодог? – запитав Тiм.

– Точно, – Бiлка кивнула, намагаючись розглянути хоча б щось через щiлини в парканi, але плющ за лiто затягнув огорожу так, що погляд губився в зелених кучерях. – Навiть якщо Ева у будинку, вона не вiдкрие. Напевно, чатуе бiля кулемета… Хiба мало хто забреде?

– А забредали?

– Звiсно! Тiльки у фармерiв iз цим усе налагоджено. У разi нападу запалюють спецiальне багаття, дим – стовпом, видно на десятки миль. А далi залишаеться тiльки дочекатися приходу основних сил. Сигнал тривоги передаеться по ланцюжку. Через добу маемо триста стволiв, причому кiнних.

– А якщо вночi?

– Сигнальнi ракети в закладцi. Досить смикнути шнур. У них усе правильно продумано, Книжнику. Інакше б давно не було фармерiв.

Вольфодог заухав зовсiм поруч, за стiнкою. Чути було, як за кiлька крокiв тупцяе i дихае немаленька звiрюка. З каптура худi висунувся переляканий ручний гризун, озирнувся довкола, пискнув боязко i знову заховався в iмпровiзовану нору.

– Може, покричати? – запропонував Книжник, який бiльше всього на свiтi хотiв сiсти. А ще краще – лягти i задерти вгору наболiлi ноги.

– Ага, – посмiхнулася Бiлка. – Покричи. Перестань говорити дурницi.

Вона пiдтягла рюкзаки ближче до ворiт i вляглася, але так, щоб бачити i пiдходи до ферми, i стулки.

– Ну? Чого став? Лягай. Чекатимемо господаря.

– А якщо вiн не прийде?

– Значить, не прийде. Тут i заночуемо. На ферму я не лiзтиму.

Але ночувати пiд парканом не довелося.

Через чверть години, коли захiд почав повiльно перетворюватися на сутiнки, з боку поля пролунало мукання i тупiт копит.

Ферма стояла на невеликiй височинi, найближча посадка була дбайливо вирубана, для зручностi ще й випалена, щоб не закривати огляд. На Пустках не любили будуватися впритул до лiсу, i це було досить розумним рiшенням. Той, хто прямував до ферми, хай i гiсть, званий або непроханий, був як на долонi. І зараз Книжник iз Бiлкою спостерiгали, як фармер жене додому стадо. Воно було невеликим – п’ять корiв, бичок, трое телят. Сам фармер сидiв на рудiй конячцi, не дуже високiй, але мiцнiй.

– Пiдведись! – наказала Книжнику Бiлка. – Нехай вiн нас бачить. Може, Ева вже його якось попередила… Але якщо нi – не варто з’являтися раптово. Тут цього не люблять.

– Цього нiде не люблять, – пробурчав Тiм пiдводячись.

Побачивши бiля ворiт гостей, фармер обiгнав стадо i витягнув iз сiдельноi кобури дробовик. Вiн хотiв би виглядати грiзним, зарослим до вух патлатим мужиком, але був тим, ким був – челом рокiв шiстнадцяти, широким у плечах, засмаглим, зi смiшною скуйовдженою бородою незрозумiлого кольору. У сiдлi вiн сидiв як улитий – це навiть Книжник зрозумiв, хоча нечасто бачив вершникiв у районi Парку.

Фармер пустив коня боком, поклавши дробовик на луку сiдла так, щоб ствол дивився в iхнiй бiк, i вивiльнив ногу зi стремена, готуючись у разi чого пiрнути за кiнський круп.

Бiлка виступила вперед, розмахуючи над головою руками, але в сутiнках розгледiти обличчя було складно, i фармер крикнув, пригнувшись:

– Стiй на мiсцi!

Дiвчина завмерла. Книжник теж про всяк випадок пiдняв руки вгору.

Стадо пiшло до ворiт. Гримiли дзвiночки на шиях у корiв, налите молоком вимя важко коливалося при ходьбi. Тiм боязко дивився на рогатих створiнь.

У Парку тримали свиней, але годувати iх особливо не мали чим, i свинi були худi, дрiбнi i злiснi, самi могли зжерти кого завгодно. Ось курей i гусей розводили успiшнiше. Ранiше тримали i кроликiв, але пiсля мору, коли величезне поголiв’я вимерло за пару днiв, Шаман заборонив це робити. Так що з великою домашньою живнiстю в Парку не склалося.

Зате склалося у фармерiв.

Вони розводили i птицю, i свиней, i кроликiв. А корови… Ходячi м’яснi брили з сумними мордами! Фармерскi корови були величезними! Набагато бiльшими за дiрiв! Вiд них дивно пахло: приемно i неприемно водночас, боки iх були роздутi…

Утiм, Книжнику вiд сусiдства таких здорових тварин було не по собi, хоча вони йому подобалися.

Зате фармеру явно не подобалася присутнiсть чужинцiв поруч iз будинком. Вiн залишив стадо штовхатися за спиною, а сам повiльно наближався до непроханих гостей, не знiмаючи iх iз прицiлу.

Метрiв за десять вiн нарештi впiзнав Бiлку.

– А… Це ти, Бiлко?

– Я, я, Томе…

– Хто з тобою?

– Його звуть Книжник. Я за нього ручаюся.

– Парковий?

– Колишнiй, – сказала Бiлка, i Книжник нарештi опустив руки. – Як i я…

Фармер прибрав рушницю.

– І зараз ти скажеш менi, що тобi потрiбен нiчлiг? – Вiн схилився до луки сiдла.

– Вгадав, Томе.

– І що ти зi своiм дружком голодна?

– Знову вгадав.

– Інодi я шкодую, що вiдразу не послав тебе до Нещадного, – усмiхнувся фармер. – Ти завжди приходиш невчасно…

Вiн явно хотiв виглядати крутим челом, а був звичайним утомленим фармером, який провiв весь день пiд безжальним сонцем Пусток, i йому хотiлося додому.

– Що вдiеш, Томе? – вiдгукнулася Бiлка з тiею ж iнтонацiею. – У наш час гостi – завжди невчасно. Треба до цього звикнути.

– Значить, доведеться запросити вас у будинок… Скажи менi чесно, Бiлко, за тобою йдуть?

– Так, Томе.

– Їх багато?

Вона похитала головою.

– Не знаю. Думаю, що не менше двох дюжин. Кiлькох ми вбили, але це iх не зупинило.

Том знiтився, перекинув поводи через голову коня. Тiм бачив, що фармер думае, як йому вчинити.

– Хто за тобою йде, Бiлко? Нога, Бiгун, Облом i Свин?

– Нога вже нiколи нiкому поганого не зробить…

– Будь ситий, Нещадний… – вiн приклав два пальцi лiвоi руки (вказiвний i середнiй) до чола. У Парку нiколи так не робили. І не говорили. – Твоя робота?

Бiлка кивнула.

– Вони далеко? – запитав фармер. – Як сильно ти вiдiрвалася?

– День шляху. Це найменше. Їм потрiбно обiйти Болота, а ми перепливли iх на човнi.

– Завтра вранцi нi тебе, нi його не повинно бути в моему домi, – сказав Том серйозно. – Ева знову вагiтна, а вони хочуть твоеi кровi. Менi не потрiбнi неприемностi.

– Живи вiчно, Томе. Дякуемо. Вранцi ми пiдемо.

– Заходьте, – буркнув вiн i пiшов до ворiт, якi почали повiльно розчинятися при його наближеннi. – Тiльки обережнiше, я подивлюся, чи прив’язала Ева Ікла.


* * *

Дорога в обхiд Болота завжди була не цукор.

Кожного разу, готуючи набiг, Бiгун знав, що на вiдрiзку шляху до Сiтi втрати неминущi.

Це була обов’язкова жертва, немов Нещадний збирав данину за прохiд до Пустки.

Пiсля того, як мiна в будинку Бiлки прикiнчила Сумного, Бiгун подумував, що в цей раз пронесе, але не пронесло.

Сонце вже сховалося за горизонт, пора було зупиняти загiн на привал, i Облом почав виглядати мiсце для стоянки. Мисливцi доволi сильно втомилися, а на ранок мав бути ще один перехiд.

Бiгун вiдчув, як починають гудiти ноги i всерединi похiдних черевикiв немов вугiлля розпалюеться – так пекло стопи.

Мiсце було знайомим. За невисоким чагарником мала вiдкритися галявина, велика, поросла низькою чiпкою травою. На нiй i треба зупинятися: досить далеко вiд Болота i досить далеко вiд лiсу, звiдки теж можна чекати неприемностей.

Мисливцi йшли попереду i позаду вождiв, i коли Киш спiткнувся, вiн буквально впав Бiгуну пiд ноги. Упав ниць, вiдразу ж схопився, спираючись на колiно, i знову впав, на цей раз на бiк. Бiгун побачив вираз безмежного здивування на його круглому обличчi.

Поруч одразу з’явилося декiлька челiв, якi пiдхопили його пiд руки…

– Стояти! – наказав челам Облом через плече Бiгуна. – Кише, подивися на мене! Кише! Прошу, подивися!

Киш пiдняв на вождя погляд, як i ранiше нетямущий, розгублений, i Бiгун побачив, як ледь помiтно тече його обличчя. Здавалося, кругла рум’яна фiзiономiя Киша створена не з плотi, а вилiплена з воску, який тане в потоцi гарячого повiтря, спливае, втрачае форму.

– От дiдько! – видихнув Облом, ступивши вперед. Голос у нього затремтiв.

Можна було лаятися, можна було молитися, але допомогти Кишу було неможливо. Коли за людиною приходить Нещадний, йому нiчим не можна допомогти. Хiба що пристрелити.

– Це все, бро? – запитав Киш у Облома нечiтко. – Це вiн?

Облом кивнув.

Киш був йому не чужий. У них була одна мати.

Поки мисливцi несли Киша до мiсця привалу, Облом йшов поруч i тримав брата за руку. Обличчя в нього було розгублене. Вiн явно не знав, як поводитися. Вождь мае бути крутий, вiн не повинен нi спiвчувати, нi тривожитися. Вiн – вождь, iншi повиннi слухатися i служити йому! Але навiть Облом, який не знав жалостi, вiдчув щось схоже на смуток i страх.

Той, хто прийшов за його старшим братом, зазирнув до нього в душу (якщо це, звичайно, була душа) своiм мертвотним, байдужим поглядом i дихнув в обличчя крижаним, колючим передчуттям смертi.

Мисливцi теж притихли.

Прихiд Нещадного лякав челiв, нагадуючи, що завтра, пiслязавтра або через тиждень…

А може, через мiсяць або через хвилину…

Лякала не смерть вiд хвороби, рани, ножа одноплемiнника або кулi вождя, не загибель на полюваннi – до такого чели звикали з перших днiв життя i були готовi зустрiти в будь-який момент.

Лякав саме Нещадний – абсолютно непередбачуваний i неминучий.

До нього неможливо було звикнути, тому що вiн кожну мить нагадував про себе – поховальними вогнищами, мертвими тiлами в занедбаних будинках, трупами в болотах, розваленими мiстами, зарослими шосе, виразками зруйнованих заводiв. Свiт навколо нагадував про його могутнiсть. Це був його свiт, люди всього лише служили iжею всесильному. Як випущена з лука стрiла завжди знайде, куди встромитися, так Нещадний приходить до чела або герл тодi, коли тi ще повнi сил i життя, щоб випити iх до дна.

Бiгун багато разiв бачив, як Нещадний висмоктуе свою жертву. Вiн навiть пам’ятав, як той вбивав його матiр – пам’ять чомусь зберегла саме цей момент зi спогадiв бебика. Потiм вiн багато разiв бачив подiбне.

Тепер Нещадний вiзьметься за справу серйозно.

Через чверть години замiсть Киша на карематi лежатиме чоловiк середнiх рокiв. Його буде судомити i викручувати, вiн горiтиме в лихоманцi, тiло проживатиме роки за хвилини. Обличчя покриеться зморшками, сивина фарбуватиме голову i тут же злiзе, залишивши за собою голу облуплену шкiру. Суглоби на руках i ногах розпухнуть, пальцi скоцюрбляться, нiгтi стануть жовтими i горбистими, потьмянiють очi, що будуть сльозитися вiд жару, почнуть вивалюватися зуби, темнi плями побiжать по шкiрi, м’язи висохнуть…

Через три чвертi години старий, що недавно був Кишем, заб’еться в агонii й сипiтиме, як пробите хутро. Потрiпане серце буде марно стукати зсередини в частокiл iз тендiтних ребер, легенi заповняться мутнуватою рiдиною, у якiй захлинеться дихання, потоне, i старезна руiна забулькае, як газ, що виходить iз болотяноi рiдини…

І помре.

Вiд цього немае порятунку.

Що б ти не робив, Нещадний прийде за тобою i зжере твою молодiсть, зрiлiсть, старiсть i перетворить тебе в мумiю за три чвертi години пiсля того, як вiдлiчить вiсiмнадцять зим.

Три чвертi години на все життя вiд вiсiмнадцяти до смертi, яку ти проведеш у гарячковому мареннi…

Похоронне багаття вони склали вже в повнiй темрявi, щоб дим не було видно за багато миль. Дерева, навiть сухi, вiдсирiли вiд близькостi Болота, гiлки розгоралися погано, але потiм полум’я розгулялося, пожираючи тiло, ледь видиме в хороводi з iскор i язикiв оранжево-синього вогню.

Нiч Бiгун провiв неспокiйно. Вiн прислухався до свого тiла, засипав, i пiдскакував iз сильним серцебиттям – йому снилося, що…

А втiм, неважливо.

Йому до зустрiчi з Нещадним залишався рiк. А якщо Книжник не брехав, то бiльше. Набагато бiльше. Вiн згадував про це i знову провалювався в сон.

А Облом сидiв бiля мерехтливого вугiлля до самого свiтанку.


* * *

Ева виявилася маленькою темноволосою герлою з живими очима, двома рядами зiпсованих зубiв i сильно вагiтною. Незважаючи на солiдний термiн, вона бiгала по будинку швидко, перевалюючись, як розгодована качка. Тут же, у величезнiй кiмнатi, що об’еднувала кухню, вiтальню i спальню, гралися iх iз Томом бебики – трирiчний хлопчик (вiк Книжник визначив за позначками на передплiччi) i дiвчинка, яка ще не розмiняла другу зиму. Дiти були дуже схожi на матiр – такi ж чорнявi, круглоголовi i спритнi.

Дивлячись, як гасають пiдлогою невгамовнi бебики, Книжник не мiг зрозумiти, коли Ева встигае займатися чималеньким фармерським господарством.

Не можна сказати, що Ева була рада гостям, але зовнi вона намагалася неприязнi не виявляти. Подала на стiл гарячу юшку, яка томилася у печi в очiкуваннi приходу господаря, нарiзала скибками смачний хлiб, поставила перед гостями сiль i зелень, тушкованого кролика i кiлька круто зварених курячих яець. Трохи подумавши, дiстала з шафи пляшку з саморобним вiскi.

Тему втечi Бiлки i Книжника з Парку ретельно обходили. Том не хотiв знати зайвого – люди прийшли, люди пiшли, а йому ще тут жити.

Один iз головних принципiв фармерiв – не пiдтримувати нiкого, крiм своiх, не брати участь нi в яких вiйнах, окрiм як вiйн за своiх, – порушувати його було собi дорожче. У Тiма склалося враження, що пiд час вечерi господар кiлька разiв пошкодував, що впустив утiкачiв у свою фортецю, та й Ева явно не свiтилася радiстю.

Книжник мiг зрозумiти iх занепокоення.

По дорозi Бiлка розповiла йому, що Тому i Евi залишалося не бiльше двох рокiв для того, щоб виростити дiтей i народити ще хоча б одного. За рiк до приходу Нещадного бебикiв треба буде вiдвезти на Велику ферму, де iх вихованням i безпекою займуться тi, кого призначить рада. А разом iз Томом i Евою додому повернуться двое кiдiв вiдповiдного вiку, яких належить навчити веденню господарства. Вони й успадкують ферму, пiсля того як…

Отож усе почнеться спочатку.

Усе розписано, усе сплановано, усе зрозумiло. І немае резону гинути вiд рук розлючених Паркових тiльки тому, що руда герла на iм’я Бiлка, незрозумiла, до речi, герла, яка порушила Закон свого племенi, колись приходила до тебе мiняти нiштяки на iжу.

Зате дiти з великим iнтересом розглядали чужинцiв, а коли з каптура худi гостi вискочила ручна бiлка, то бебики, вiдштовхуючи один одного, лiзли до дiвчини на колiна. Звiрятко абсолютно iх не боялося, гризло частування, явно насолоджуючись насiнням соняшника, якi насипала перед ним Ева.

Поiли з задоволенням, жадiбно i швидко, випили трохи, але i вiд цього «трохи» вимотаного Тiма повело i почало хилити в сон. На щастя, хмiль швидко пройшов, напевно, тому, що юшка була жирною. Йому було добре в цьому будинку. Схоже, це був перший будинок в його життi. Не сховище, де сплять або перечiкують небезпеку, а мiсце, де пахне затишком, хорошою iжею, розтопленою пiччю, свiжим деревом вiд меблiв i коржиками з житнього борошна. У Парку нiде так не пахло. Навiть на кухнi.

Книжник хитнув головою, потер кулаками запаленi вiд недосипу очi й широко позiхнув, ледь не виламавши щелепу.

– Що? Розморило? – запитав Том, усмiхаючись. – Давай-но ще по однiй!

І вони випили.

Вiд цього додаткового стаканчика Книжник якось вiдразу протверезiв, йому перехотiлося спати, а Том – навпаки.

Ева повела дiтей у дальнiй куток – укладати спати. Стало ясно, що i гостям пора вирушати на бокову.

– Пiшли, – сказав господар, встаючи, очi у нього злипалися, – облаштуетеся в старiй коморi. Я там давно зерна не тримаю, зате трава е скошена, так що буде м’яко. Вранцi Ева вас нагодуе, дасть iжi на дорогу – i в добру путь! Як ми домовилися, Бiлко. Я вас не бачив, ви мене не бачили. Живiть вiчно, дорогi гостi!

Вiн вiдчинив перед ними дверi комори.

– Якщо треба по яких справах, то сходiть зараз. Ось туди! – Вiн показав рукою, куди. – А вночi у двiр краще не виходити. Зараз ми з Евою корiв подоiмо i випустимо Ікла… А Ікло у нас чужих не визнае…

Вiн позiхнув широко i, засоромившись, прикрив рот рукою.

– Ну все… Доброi ночi.


* * *

Коморою називався старий сарай, в якому ранiше тримали зерно. Тепер зерна тут не було, стiни iззовнi заросли плющем так густо, що всерединi стало сиро, вiд вологостi на дошках з’явився мох, але, судячи з запаху, мишi звiдси так i не пiшли, напевно, по старiй пам’ятi.

Бiлка розстелила каремати в кутку так, щоб у полi зору були i дверi, i невелике вiкно, розташоване на протилежнiй стiнi, майже пiд самим дахом, i з неприхованим задоволенням сiла, знявши взуття. Автомат лежав по праву руку вiд неi, i Книжник розгледiв, що запобiжник поставлений у позицiю стрiльби чергами.

– Роззувайся, – наказала вона, виймаючи з рюкзака ту саму бляшанку з маззю. – Тримай, сам упораешся.

Тiм нанiс пахучу темну субстанцiю на потертостi й прислухався до вiдчуттiв: щемливий бiль вiдразу ж пiшов, ранки щипали, але не сильно.

– Дякую.

Жирна мазь погано стиралася з пальцiв, але Книжник старанно витер руки пучком старого сiна i сiв, витягнувши босi ноги перед собою. Це було по-справжньому здорово – сидiти ось так спокiйно, в безпецi, з повним шлунком, i ворушити пальцями на ногах.

Бiлка вiдколола вiд сухоi дошки кiлька товстих трiсок, знайшла трiщини в пiдпорному стовпi, подалi вiд сiна, i, загнавши туди трiски, пiдпалила iх губкою i кресалом. Стало набагато свiтлiше. Скiпи горiли повiльно i рiвномiрно, трохи коптятiли, але справно видiляючи мерехтливе червоне свiтло.

Вiд ситноi iжi i цього мiрного мерехтiння знову дуже захотiлося спати, але Тiму стало соромно, тому що Бiлка i ii ручне звiрятко, якому з хазяйського столу перепала ще й апетитна хрустка скоринка фармерського хлiба, сiли бiля дверей вартувати.

Звiрятко гризло ласощi, а Бiлка почала набивати патронами магазин. Деякий час Книжник розглядав ii, а потiм схаменувся – незручно ж так вiдверто витрiщатися на герлу – вiдвiв погляд, потiм знову глянув нишком.

Свiтло вiд палаючих скiп падало м’яке, здавалося, що вiн розгладив навiть гострi риси обличчя дiвчини. Ну, якщо не розгладив, то пом’якшив. Книжник подумав, що якби вона була трохи повнiшою, то була б справжньою красунею, навiть iз пiдстриженим волоссям. А якби замiсть нерiвно обскубаного волосся вiдросло… Втiм, вона i зараз була симпатичною, хоч i скидалася бiльше на тiна, а не на герлу.

Бiлка, напевно, вiдчула на собi його погляд, пiдняла очi вiд коробки з патронами, але Тiм уже встиг зробити вигляд, що розглядае щось на стiнi комори.

Дiвчина закiнчила споряджати магазин, вiдклала його в сторону i вiльною рукою погладила бiлченя по головi. Те у вiдповiдь дзвiнко клацнуло кiлька разiв поспiль, звело на господиню задоволену мордочку i продовжило бенкет.

– Як ii звати? – запитав Тiм.

– Це вiн, – вiдгукнулася Бiлка, дiстаючи з кишенi рюкзака ще один порожнiй магазин. – Ім’я – Друг. Другий рiк зi мною.

Почувши свое iм’я, Друг вiдiрвав мордочку вiд ласощiв i ще пару разiв металево клацнув горлом.

– Ледве вигодувала. Думала, видужае – втече. Залишився.

Вона усмiхнулася кутом рота.

– Напевно, зрозумiв, що удвох веселiше…

– А як ти стiльки рокiв живеш сама?

Вона зиркнула на нього швидким i недобрим поглядом. Книжник уже зрозумiв, що його супутниця не надто любить приховувати емоцii – питання виявилося iй неприемним.

– Не хочеш – не вiдповiдай… – вiн швидко дав заднiй хiд, поступаючись, скорiше, за звичкою, нiж вiд переляку накликати на себе ii гнiв. Це ранiше вiн би побоювався отримати ляпас, а пiсля подiй останнiх днiв ляпаси здавалися йому такою дрiбницею… – Не моя це справа. Але… – вiн замовк на секунду, а потiм усе-таки продовжив. – Адже важко ж самiй! А якщо захворiеш? Або поламаеш собi що?

– А як ти стiльки рокiв прожив iз ними? – запитала вона, розглядаючи Книжника, примружившись. – Адже це страшнiше, нiж одному! А раптом уб’ють за провину? Або згвалтують?

– Так я ж не герла! – здивувався Книжник.

– Авжеж… – погодилася Бiлка. – Не герла. Тiльки Сунь-Виню, наприклад, було б усе одно, хто ти… Було б куди сунути. Що менi свiтило в племенi, Книжнику? Стати ще однiею телицею у стадi твоiх дружкiв-вождiв? Спiльною дружиною? Щоб мене видавали як нагороду за влучний пострiл на полюваннi? Народжувати вiд першоi кровi до приходу Нещадного?

Вона похитала головою, i Тiм побачив, як побiлiли ii кiсточки пальцiв, – патрони один за одним входили в магазин: клац! клац! клац!

– Так що я вже краще сама! Спочатку важко, страшно навiть… Але це тiльки в перший рiк, а потiм… Потiм нормально. Тяжко було, поки вчилася жити без племенi. А як навчилася – вперше вiдчула, що таке свобода i щастя. Ось ти всi цi роки знав, що таке свобода, Книжнику?

– Знав. Уночi в Бiблiотецi!

– Серед книжок i вночi? Коли твоi господарi сплять? – запитала Бiлка i скривилася. – А що на ранок, Книжнику? Як ти почувався вранцi?

Вiдповiсти Тiму було нiчого.

Вiн добре пам’ятав, що таке чекати ранку. Із жахом чекати. Тому що племенi не потрiбне його вмiння складати чорнi жучки букв у слова. Племенi було потрiбно зовсiм iнше. Влучнiсть, наприклад. Швидкiсть бiгу, якщо ти в загонi. Спритнiсть. Умiння бити рибу острогою. Якби Тiм не вмiв ремонтувати майже все, що ламалося, вождi давно прогнали б його. Або вбили – так було би простiше.

– Я б теж пiшов… – промимрив Книжник нарештi. – Так не було куди.

Вiн розумiв, що зараз бреше. Абсолютно нерозумно i вiдверто бреше. І Бiлка про це знае або принаймнi здогадуеться.

Нiкуди б вiн не пiшов, i не тому, що не було куди.

Йому, незважаючи на все, що сталося, i зараз було важко усвiдомлювати, що плем’я для нього втрачено назавжди. Вiн не мiг звикнути до думки, що залишився один на один iз лiсом i пустками, i вiдчував себе, як голий на морозi, – хотiлося згорнутися i прикрити пах руками.

Але ж зараз Книжник був не один.

– Менi теж було нiкуди йти, – сказала Бiлка. – А вже як я боялася! Просто iнакше не могла. Вибiр був – або пiти, або померти. Я не могла змиритися, хоча менi було страшно до блювоти. А ти – змiг.

– Вибач…

– Пусте, Книжнику. Я тебе не засуджую…

Вона вiдклала ще один споряджений магазин, прихилилася спиною до дверей комори, поклала автомат на колiна i трохи прикрила очi.

– Скiльки людей нинi в племенi? П’ятсот набереться?

– Думаю, так.

– Четверо вождiв – п’ятсот тварин. Тварини народжують дитинчат. Тварини приносять здобич. Тварини покiрно працюють. Однi тварини спалюють iнших тварин, а на мiсце померлих приходять новi тварини. І в жодного з них, Книжнику, навiть у такого розумного, як ти, i думки не виникае, що можна жити по-iншому.

– Але Закон говорить…

– Плювати на Закон, якщо вiн несправедливий! Хто сказав тобi, що Закон один для всiх, хто живе? У фармерiв свiй закон, у Сiтi – свiй, у Тауна – свiй. І все влаштовано по-рiзному! У фармерiв немае вождiв, а править рада. У них е сiм’я, але чел може мати стiльки герл, скiльки зможе прогодувати.

У Сiтi правлять жерцi, в Таунi – шамани, i кожен iз них тлумачить Закон по-своему, як вигiдно! Узагалi, кажуть, що колись всi ми були одним плем’ям, i тому Закони у нас схожi. Але такого, як у Парку, немае нiде. Закон Парку придумали тi, хто хотiв вiд життя тiльки двох речей: трахати герл i мучити тих, хто слабший.

– Як Сунь-Вийми…

– Ну, щось на зразок того, – кивнула Бiлка.

– Але якщо Закон такий поганий, то як наше плем’я вижило?

– Решта теж вижили, хто з Законом, хто – без. Виживати – це завжди важко.

Вона дала Друговi ще одну шкiрочку (вiн прийняв ii з захопленням i одразу ж почав гризти, тримаючи новий подарунок чiпкими лапками) i продовжила:

– Але для того, щоб вижити, не обов’язково бути твариною.

– Ранiше було таке слово – раб.

– Що це за слово?

– Воно означало людину-рiч. Ранiше однi люди володiли iншими, могли iх продати, обмiняти, знищити, покалiчити, змусити працювати до повноi знемоги… Це було давно. Дуже давно.

– Раб, – Бiлка спробувала слово на смак. – Раби. Так ось, Книжнику… Не обов’язково ставати рабом, щоб вижити. Гарне слово. Дякую.

– Немае за що. Я знаю багато непотрiбних слiв, – сказав вiн, витягнувшись на жорсткому карематi на повний зрiст. Ноги практично не болiли, вiн вiдчував, як мазь, висихаючи, стягуе шкiру.

– Ти багато читав, Книжнику?

– Я тiльки те й робив, що читав. Вiдтодi, як навчився.

– Це важко?

– Читати? – Тiм усмiхнувся. – Що ти… Нi. Набагато легше, нiж бiгати по гiлках, як бiлка, i тягати на собi величезний рюкзак, як кiнь.

При цих словах по обличчю Бiлки пробiгла ледь помiтна тiнь, вона на мить вiдвела погляд, немов злякавшись чогось.

– Ти можеш мене навчити читати?

– Ти серйозно?

Книжник розцвiв.

– Серйозно.

– Звичайно, я навчу тебе. Ось…

Вiн потягнувся до свого рюкзака.

– Завтра, – сказала Бiлка. – Ми навчання почнемо завтра. А зараз – спати. Ти менi потрiбен здоровим i сильним.

– А ти?

– Я ляжу тут, бiля дверей.

– Навiщо?

– Про всяк випадок.

– Ну, менi вiн здався мирним…

Бiлка задула трiски, i в коморi стало майже темно, тiльки мiсячне свiтло, що проникало через вiконце пiд дахом, висвiтлювало один iз кутiв. Було чутно, як тупотить потужними лапами Ікло, що охороняе двiр, та трiщать цикади за огорожею.

– Це тобi для роздумiв, – сказала Бiлка неголосно. – Я знаю Тома не перший день. Вiн молодший за нас iз тобою на пару зим i, коли я прийшла до нього в перший раз, вiн менi здався не челом – тiном. Тодi я вдало сходила в Сiтi, принесла нiштяки на обмiн…

Вона помовчала.

– Загалом, я не помiтила хвiст i привела сюди трьох челiв iз племенi Сiтi. Одного з них вiн застрелив. Другого вдалося вбити менi. А третiй отримав кулю в колiно…

– І?

– Том прибив його живцем до стовпа на кордонi з Сiтi. Не полiнувався з’iздити i прибити. Спустив пораненому шкiру з плечей, перебив другу ногу i залишив помирати на стовпi, як опудало на кукурудзяному полi.

– А ти?

– Я йому допомогла. Я тримала бранця, поки Том прибивав його цвяхами. Вiн мав повне право застрелити мене, Книжнику. Я привела до нього в будинок чужих. Це була моя провина. Але я робила це не тому, що хотiла спокутувати провину.

– А чому?

– Тому що це було правильно. Вiн попередив – не лiзьте. Й iншого способу зробити так, щоб йому повiрили, не було.

– Навiщо ти менi це розповiла?

– Тут немае мирних челiв, Книжнику. Жодного.

Вiн усмiхнувся сам собi. Вона не могла розгледiти його усмiшку.

– А я?

– Що ти знаеш про себе, Тiме? – промовила вона втомлено. – Нiчого! Спи.

– Але якщо ти нiкому не вiриш, Бiлко, чому ми тут?

– Завтра ти зрозумiеш все сам. Спи.

– Живи вiчно, Бiлко.

– Живи вiчно, Книжнику!

І вiн заснув.


* * *

Свiтанок розгорався повiльно.

Із пiвнiчного заходу дув холодний вологий вiтер. Було зимно. Цикади замовкли ще пiд ранок, i замiсть них надривалися жаби, яких було вдосталь бiля струмка.

Книжник не спав.

Не спав не тому, що не хотiв, просто ферма починала жити i шумiти задовго до того, як сонце пофарбувало обрiй усiма вiдтiнками рожевого i пурпурового.

Спочатку закричав пiвень, та так закричав, що Книжник пiдскочив над карематом, як мiнiмум, на фут. Потiм почали мукати корови у хлiвi – прийшов час ранкового доiння i молоко, що заповнило вим’я, змусило iх турбуватися.

Чути було, як Ева загримiла м’ятими вiдрами, потiм глухо прогавкав Ікло, брязнув ланцюг, на який його саджали на день. У фармерському будинку заплакала розбурхана дитина.

– Пора.

Голос Бiлки пролунав iз напiвтемряви – ii все ще приховувала тiнь.

– Як ноги, Книжнику?

Вiн поворушив пальцями.

– Краще. Не болять.

– Це добре. Взувайся.

Вiн знайшов черевики i натягнув iх на ноги.

– Готово.

– Де твiй пiстолет?

– Пiстолет?

Вiн згадав про зброю, яка дiсталася йому вiд Ноги.

– Ага…

Кобура знайшлася поруч iз рюкзаком, пiд курткою.

– Тут.

– Перевiр.

Вiн покрутив вологий пiстолет у руках i витер його полою светра.

– Начебто в порядку.

– От i добре. Пiшли.

Вiн почув кроки, потiм дверi вiдчинилися – у комору ринуло рiвне рожеве ранкове свiтло.

Вiн устав i намацав лямки рюкзака.

– Рюкзак залиш, – наказала Бiлка.

Вона теж була без нiчого, навiть без куртки, незважаючи на мерзлякуватий ранок. Джинси, худi, автомат у руцi.

– І у разi чого не висовуйся, за мною тримайся.

– А що таке може статися?

– Нiчого. Просто не висовуйся.

Вони пiшли до дому через внутрiшнiй двiр – Бiлка попереду, Книжник плентався позаду.

Ева помiтила iх вiд дверей корiвника i помахала вiльною рукою:

– Заходьте в кухню, снiданок готовий!

Том уже снiдав, сидячи за великим струганим столом. Перед ним стояла глибока миска з кукурудзяною кашею, рясно присмаченою пахучим свинячим салом, i кухоль гарячого молока. Рот фармера був зайнятий iжею, тому вiтання вiн промугикав нерозбiрливо.

Пахло вiд кашi так, що в животi у Книжника забурчало, немов учорашньоi ситноi вечерi зовсiм не було. Вiн iз насолодою з’iв немаленьку порцiю, запив усе молоком i, не втримавшись, облизав ложку, немов зголоднiлий кiд.

Том теж закiнчив iсти, а Бiлка залишила порцiю практично неторканою. Зате Друг вискочив iз каптура ii худi i насолоджувався новою скоринкою, сидячи на самому краю стола.

– Ева пiдготувала вам iжу, – сказав фармер, набиваючи тютюном дерев’яну трубку. – Знайдете бiля входу.

Бiлка вийняла з кишенi два магазини, якi набивала вчора ввечерi, i поклала iх на стiл, поруч з мискою.

– Це вам. У подяку. Живiть вiчно!

Том кивнув.

– Легкого шляху.

– Є розмова, – продовжила Бiлка, дивлячись фармеру в очi.

– Говори.

Вiн пiдiйшов до печi i понишпорив у вугiллi короткою кочергою.

– Ти бачив нашi рюкзаки?

– Бачив.

– Вони дуже важкi для нас.

– Ну, це не проблема, – знизав плечима Том, розпалюючи люльку вiд жарини. – Залиште частину вантажу у мене. На зберiгання. Або… – вiн iз задоволенням випустив густий сiрий дим, – або, якщо не довiряете, просто зарийте десь у затишному мiсцi. Я ще вчора здивувався, побачивши такi мiшки. Ти i половину дороги до Сiтi не пройдеш, як Бiгун уже висiтиме у тебе на загривку… Навiщо ти стiльки несеш iз собою, Бiлко? Небiжчику не потрiбнi нiштяки.

– Зате живим треба платити за нiчлiг.

Вона пiдборiддям показала на магазини на столi й додала:

– І за iжу. І за прохiд по територiях.

– Сiтi не дасть тобi прохiд по територiях, – заперечив вiн. – Нi за якi нiштяки. Ти у них як кiстка у Ікла в горлi.

– Я знаю, – кивнула Бiлка. – Тому хочу зробити тобi пропозицiю.

– Слухаю.

– Усе, що в рюкзаках, – твое. Ми поiдемо далi без нiчого.

– Поiдете? – перепитав вiн. – На чому?

– Ти продаси нам коней.

Вiн дивився на Бiлку через тютюновий дим холодним, неприязним поглядом, i Книжник подумав, що якби вчора йому довелося побачити, як Том може дивитися на спiврозмовника, то вiн нiколи б не назвав його мирною людиною.

– Я не продам вам коней, – процiдив фармер голосом, вiд якого залишки молока в кружцi Тiма ледь не створожились. – Ти, мабуть, iз глузду з’iхала, Бiлко. Конi – це життя для мене i моеi родини. Забудь.

– У тебе шестеро коней, Томе. Продай менi двох, найстарiших. Я заплачу тобi велику цiну.

– Іди, Бiлко, – сказав фармер. – Забирай свого дружка – i йди. Ми вчора про все домовилися. Їжа бiля входу. Коней тобi не бачити.

– Старий кiнь i поганенька кобила. Я вiддам тобi все, крiм аптечки i двох сотень патронiв. Там е чим поживитися, Томе. Ти не пошкодуеш. Нам не втекти вiд погонi на своiх двох.

– Це не моя турбота, Бiлко. Можеш викинути свое добро в струмок або закопати. Угоди не буде.

– Шкода.

Вона встала i простягла Другу долоню. Той негайно вибiг на плече i зник у своему улюбленому гнiздi за ii плечима.

– Ти не залишив менi вибору, Томе.

Ствол автомата дивився фармеру в груди.

– Не хапайся за зброю, я не хочу тебе вбивати.

– Ти вирiшила мене пограбувати, Бiлко?

Вона похитала головою.

– Я вiддам тобi справедливу плату за твоiх коней, Томе. Обiцяю.

– Я не продаю коней, – сказав вiн. І буквально злетiв над столом, немов його виштовхнула вгору туга пружина.

У руцi Тома блиснуло сiре лезо довжиною з добрий лiкоть, метал зi свистом прорiзав повiтря. Бiлка вiдскочила назад, перекидаючи стiлець разом iз Тiмом, який сидiв на ньому i навiть не встиг пiдвестися. Вiстря меча прошурхотiло перед самим обличчям Книжника, ледь не розрубавши йому нiс, i тут вiн ударився об пiдлогу спиною, забив подих i iншi подii спостерiгав лежачи.

Вона справдi не хотiла вбивати господаря.

Нашпигувати його свинцем, як курiпку кашею, можна було одним рухом вказiвного пальця, вона ж зробила випад прикладом i стволом ударила Тома по ребрах. Удар вийшов сильний i точний, фармер буквально полетiв убiк, змiтаючи по дорозi важкi кухоннi табурети.

Тепер вони стояли один проти одного.

– Припини, – попросила Бiлка, тримаючи Тома на мушцi. – Облишмо влаштовувати смертовбивства через коней.

– Ти прийшла в мiй дiм, – прогарчав фармер. Вiн почервонiв, жили на шиi здулися. – І обдурила мене. Я впустив тебе в свiй дiм, а ти виявилася злодiйкою!

– Я нiчого не взяла без дозволу. Опусти меч, Томе. Давай домовимося!

Тiм вiдчув, що йому щось устромилося в поперек, просунув руку i намацав пiстолет.

У дальньому кiнцi кiмнати знову заплакала дитина, ii розбудив шум бiйки. За мить до неi приедналася друга.

Обличчя в Бiлки стало зовсiм злим, кам’яним, на вилицях заграли жовна.

– Це всього лише конi, – повторила Бiлка. – Я щедро з тобою розрахуюся. Пропоную в останнiй раз, Томе. У нас немае часу.

Фармер усмiхнувся, присiв, смiшно розвiвши колiна, рука його вчинила миттевий рух, i Книжник, який саме намагався витягти з-пiд себе пiстолет, не встиг помiтити сам момент кидка, але побачив лише тiнь кинутого в сторону дiвчини саморобного меча.

Бiлка момент кидка розгледiла, повернулася боком, пропускаючи лезо повз себе, ствол автомата хитнувся, втрачаючи цiль…

Том за цей час устиг прослизнути повз стiл, перестрибнути через перекинутий стiлець i схопити дробовик, що лежав на саморобнiй скринi. Вiн теж вiртуозно вправлявся зi зброею, але у Бiлки в руках були всi переваги: i позицiя, i заздалегiдь спущений запобiжник, так що автомат плюнув вогнем до того, як фармер устиг направити ствол в ii бiк.

Бiлка стрiляла поодинокими. Куля влучила Тому в плече, розгорнула i кинула на пiдлогу, але вiн крутнувся в повiтрi з якоюсь тваринною грацiею i, утримуючи зброю однiею рукою, потягнув за спусковий гачок.

Дробовик гаркнув, дрiб ударив у стiну i вiкно, виносячи тонку раму i старе каламутне скло разом iз нею.

І вiд цього громоподiбного пострiлу дiти закричали по-справжньому.

Книжник побачив, як по щоцi Бiлки немов кiгтем провели (одна з дробинок подряпала дiвчинi обличчя, i по шкiрi зразу ж пiшли червонi розводи). Потiм побачив вираз ii очей, як вона пiднiмае автомат, як ловить фармера на мушку, i зрозумiв, що за Томом прийшов Нещадний.

– Нi! – закричав вiн. – Не треба!

Бiлка вистрiлила ще раз, i куля пробила Тому горло.

Вiн завалився на бiк, судомно хапаючи повiтря пальцями, i дробовик знову випалив, але на цей раз у пiдлогу, зробивши у дошках грунтовну дiру.

Фармер упав майже на ноги Книжниковi, кiлька разiв здригнувся i затих.

Вiдчайдушно кричали дiти. Запах молока змiнився гострим запахом пороху i важким кров’яним духом. У повiтрi кружляли шматочки саморобного пижа i дерев’яний пил.

– Що ти наробила? – прохрипiв Тiм, намагаючись дихнути на повнi груди. – Ти ж його вбила! Навiщо, Бiлко?

Вона повернула до нього свое блiде веснянкувате обличчя, i вiн побачив ii очi – зовсiм мертвi, холоднi.

– Шмарклi витри!

Книжник почав пiдводитися, намагаючись не вступити в розлиту кров.

За вiкнами пролунав незрозумiлий шум. Бiлка ногою штовхнула стiлець, що перекривав прохiд, i взяла на мушку вхiднi дверi.

Дверi вiдчинилися.

В Ікла реально було пiд двiстi фунтiв ваги. Вiн залетiв у будинок, немов волохатий гарматний снаряд, змiтаючи все на своему шляху. Якби Книжник лишився один на один iз таким звiром, то помер би вiд страху ще до того, як вольфодог стулив би щелепи на його горлi. Але вiн був не один, тому, коли звiрюка стрибнула на них, ледь торкнувшись лапами столу, просто знову звалився на пiдлогу, немов це могло його врятувати.

Бiлка встигла вистрiлити в Ікла чотири рази, а потiм рiзко впала на спину, пропускаючи зарослу жорсткою сiрою шерстю тушу над собою. Вольфодог не мiг змiнити напрямок свого стрибка, та дiвчина, опинившись у нього пiд черевом, випустила чергу в груди i живiт звiра. Ікло зробив неймовiрний кульбiт, намагаючись зловити кулi зубами, вдарився об пiдлогу, спробував звестися, але перебитий свинцем хребет перетворив його на безногого. Вiн iще не вмер, але життя стрiмко витiкало з нього через дiри в шкурi.

Бiля дверей майнула тiнь.

– Не стрiляй! – крикнула Бiлка. – Ево! Не чiпай автомат!

Бiлка була стрiмкою, як атакуючий снейк, але Ева, незважаючи на вагiтнiсть, теж рухалася дуже швидко – ii автомат лежав на саморобному рундуку бiля входу.

Бiлка стрибнула на неi тодi, коли та вже дотяглася до зброi, збила з нiг…

Коротка черга вдарила в стелю, потiм автомат полетiв у сторону, а Бiлка притиснула Еву до пiдлоги, не даючи рухатися.

– Я не хочу тебе вбивати, – Бiлка важко дихала. – Зараз ми вiзьмемо коней – тiльки двох коней – i пiдемо.

– Краще вбий, – прохрипiла Ева.

– Якби твiй чоловiк послухав мене, то був би живий. Я не хочу твоеi смертi.

– Краще вбий мене, – закричала вагiтна. – Вбий мене, суко! Вбий!

Ноги ii забили по пiдлозi, тiло вигнулося, i Бiлка ледь ii втримала.

– Вбий! Менi все одно не вижити самiй!

Книжник усе ще не мiг повiрити в те, що вiдбуваеться.

– Стули пельку, – виплюнула Бiлка iй в обличчя. – Я вiдпущу тебе, i ти пiдеш. До своiх цуценят – чуеш, як кричать? Виживеш, нiкуди не дiнешся. Не на тебе, так на твое господарство знайдеться мисливець… Встала i пiшла!

– Ти – недолюдок, – несподiвано тихо сказала Ева, переставши чинити опiр. – Ти ж недолюдок.

Вона дивилася на Бiлку так, немов уперше ii бачила.

– Менi потрiбнi конi, – повторила та з кам’яним обличчям, але Тiм бачив, як у мимовiльному вишкiрi сiпаеться ii верхня губа, оголюючи дрiбнi гострi зуби. – Без них нам не вижити. Я розплачуся за товар, Ево.

– Здохни першою! – Ева посмiхнулася, i ця посмiшка злякала Тiма бiльше, нiж перестрiлка або атака вольфодога. – Ти вже за все розплатилася…

Так могла би посмiхатися смерть, якби смерть умiла посмiхатися.

Так би мiг посмiхатися Нещадний.

– Хочеш здохнути? – запитала Бiлка. – Ну, що ж…

У руцi ii виявився нiж, яким вона бiлувала дiра.

Книжник хотiв крикнути, щоб вона не вбивала господиню, що цього нi в якому разi не можна робити, але слова застрягли у нього в горлi.

Нiж злетiв над головою Еви i з глухим стукотом увiйшов у дошки бiля ii вуха, начисто зрiзавши частину мочки. Бризнула кров, розтiкаючись по пiдлозi i по сорочцi вдови фармера, але вона не видала жодного звуку i не вiдвела ненависного погляду вiд Бiлки.

Нiж знову злетiв над Евою, вона заплющила очi, чекаючи смертельного удару, але Бiлка не сильно i дуже точно тюкнула ii в скроню масивним рукiв’ям тесака.

Погляд Еви миттево згас, очi закотилися за посинiлi повiки, рот вiдкрився, i по щоцi побiгла цiвка рожевоi слини.

Книжник устав i озирнувся по боках.

Вчора вони всi разом сидiли за обiднiм столом у цiй затишнiй, хоч i злегка захаращенiй кiмнатi багатого фармерского будинку. Ще п’ять хвилин тому вiн iз Бiлкою iв снiданок, приготований руками Еви, i навпроти них востанне в життi смакував куховарство своеi дружини фармер Том, що недооцiнив небезпеку гостi.

Тепер будинок був розгромлений, господарi мертвi i тiльки дiти продовжували плакати в своему лiжку, в кутку.

– Неси сюди рюкзаки…

Вiн озирнувся. Бiлка стояла бiля столу, перезаряджаючи автомат.

– Швидко.

Вiн, ледь пересуваючи ноги, попрямував до виходу.

– Ворушись! – крикнула Бiлка.

Тiм повернувся до неi.

– Навiщо ти вбила iх?

– Бо нам потрiбнi конi…

– Ти вбила двох людей…

– Я врятувала двох, – сказала вона здавленим голосом. – Тебе i себе. Тому перестань нити i принеси сюди рюкзаки. У нас немае часу на розмови.

– Ти справдi недолюдок…

Вiн не встиг договорити, як вона опинилася поруч, впритул, i стовбур ii автомата боляче врiзався йому в ребра.

– Запам’ятай, – видихнула Бiлка йому в обличчя. – Запам’ятай, ти, ганчiрко! Книжковий хробаче! Якщо ти хочеш зробити те, що задумав, навчися вбивати. Навчися виживати, тому що iнакше ти здохнеш не завтра! Ти здохнеш прямо зараз!

Але Тiму було не страшно. Вiн дивився на ii блiдi вiд лютi очi, на блiду шкiру щiк iз розсипом веснянок, на вигорiлi за лiто брови. Вiд неi пахло потом, порохом i звiром.

– Перестань кричати, – вiн скривився. – Без мене ти нiчого не знайдеш i здохнеш ще до перших холодiв. Я твiй головний нiштяк, Бiлко. І мене не можна нi втратити, нi помiняти, нi вбити. Я принесу рюкзаки, але цього, – вiн обвiв рукою розгром, що iх оточував, – я тобi не пробачу.

– Неси, – сказала вона, вiдступаючи.

Вiн вийшов у двiр, по якому вже бродили кури, пройшов повз корiвник, повз перевернутi дiйницi, повз калюжi молока, яке вбиралося в землю, повз стайню, де неспокiйно топталися конi. Крики захриплих дiтей краяли йому серце, вiн пробував закрити вуха руками, але це не допомогло.

Було досi прохолодно, але обличчя Книжника горiло, наче обпалене сонцем. Тiм сам хотiв кричати i плакати, але на це не було часу. Нещадний дихав йому в потилицю, i повiтря було наповнене його сморiдним диханням. Вiн виволiк рюкзаки з комори i побачив, як Бiлка виводить зi стайнi коней – старого, але ще мiцного жеребця гнiдоi мастi i рябу кобилку йому до пари.

– Сюди неси, – покликала вона. – Залиш тiльки те, що помiститься в сiдельнi сумки. Не бiльше. Решта – в будинок.

– Навiщо? – вiн знизав плечима.

Вона проiгнорувала його питання.

– Вiзьмеш собi дробовик Тома – вiн для твоiх умiнь пiдiйде. Автомат не чiпай.

Друг iз ii каптура дивився на Книжника блискучими намистинками-очима, але розчулення чомусь бiльше не викликав.

– Виiжджаемо за пiвгодини.

– Добре.

– Гей! – сказала вона йому в спину. – Ева жива. Я просто ii приглушила. Прочухаеться.

Тiм не обернувся.

Вiн не вiдчував нi гнiву, нi радостi. Вiн був порожнiй, як випите куряче яйце.

Книжник побачив, що праворуч вiд сходiв, за огорожею з лози, ростуть квiти. Не дикi, а дбайливо висадженi, доглянутi, скомпонованi за вiдтiнками. Справжня… клумба. Вiн згадав слово.

Клумба з квiтами.

«Тут був щасливий будинок, – подумав вiн, – а потiм прийшли ми. Нам були потрiбнi конi. І у нас е мета, яка дае нам право вбивати всiх, кого захочемо, – i поганих, i хороших».

Патрони до дробовика знайшлися в шафцi бiля входу, а сам дробовик довелося витягувати з-пiд мертвого тiла Тома. На Еву Книжник намагався не дивитися, але вона вже починала приходити в себе, стогнала i переверталася, але все ще не могла розплющити очi. Бiля неi на пiдлозi сидiли дiти.

– Усе вже сталося… – повторював про себе Тiм. – Усе вже сталося…

Книжник зачинив дверi i спустився у двiр, до конов’язi.

Вони виiхали на стежку, коли сонце вже почало пригрiвати i над травами вже на повну гули бджоли.

Для дробовика знайшлася зручна сiдельна кобура, патрони пiшли в сумку разом iз нечисленними пожитками. Вiн щосили намагався здаватися спокiйним.

Ферма залишилася позаду, за зачиненими воротами.

Деякий час вони iхали мовчки, пристосовуючись до кiнського кроку.

Книжник совався на жорсткому сiдлi, пiдводився в стременах.

– Готовий? – запитала Бiлка через деякий час.

Вiн кивнув, i тодi вона ударом колiн пустила свою кобилу легкою риссю. Кiнь Книжника потрусив за нею.

До Тауна залишалося тридцять двi милi шляху.




Роздiл п’ятий. Сiтi


Момент, коли Болота закiнчуються i починаються Пустки, пропустити не можна, тому що повiтря мiняе смак.

Вiтер, що дме зi сходу, миттево висмоктуе з нього вогкiсть iз запахом тухлятини, терпкий, з гнилизною, запах ряски i застiйноi води. Повiтря стае спочатку теплим, а потiм майже гарячим i шорстким, напевно, через квiтковий пилок, вiд якого нестерпно свербить у носi.

Бiгун чхнув, висякався в пальцi i струсив шмарклi на землю.

Перед ними простягалося море колихливих трав, низького чагарнику i самотнiх дерев. А ще з цього моря стирчали недогризки стовпiв i iх ланцюжок iшов до обрiю.

– Ось i шосе, – сказав Облом, розглядаючи околицi в пошарпаний бiнокль. – Можемо рухатися по ньому. Буде на пару миль далi, але йти зручнiше.

– І безпечнiше, – кивнув Свин.

– Бiля Тауна тобi буде зручнiше, долбоне! Особливо якщо розтяжку зачепиш! – посмiхнувся Бiгун. – Ну що там, Обломе?

– Нiчого.

– Як ти думаеш, вона нас набагато випереджае?

– На день, – упевнено сказав Облом i теж чхнув. – Як тут живуть, Нещадний допоможи! Я ж зараз здохну вiд цiеi сверблячки!

– Минеться! – Бiгун змахнув рукою, даючи сигнал мисливцям рухатися. – Не бзди, бро! Зараз звикнемо… День – це фiгня. Наздоженемо. Через Сiтi iй з ходу не проскочити…

– Через Сiтi вона якраз пройде. Мiст, ось де ми ii накриемо!

– А як ми самi пройдемо через Сiтi, чуваче? – запитав Свин. – Менi востанне там трохи дупу не вiдстрелили…

– Коли всiх вбити не можна, – знизав плечима Бiгун, – то доведеться домовлятися…

– Якщо вони захочуть iз нами домовлятися, – сказав Облом. – Ти ж знаеш, мiж нами любовi немае.

Огорожа шосе практично згнила, а що не згнило, розтягнули ковалi, тому те, що вони вже вийшли на дорогу, вiдчулося лише тодi, коли Бiгун намацав у трав’яному килимi шматок бетону.

Вiн пiдняв його. Бетон кришився в руцi i сипався крiзь пальцi колючою пiщаною крихтою.

– Розвiдники, вперед, – наказав Бiгун, i тi слухняно очолили групу.

Взагалi-то поки що можна було i не пускати iх уперед, так далеко вiд Сiтi дорогу нiколи не мiнували, але заходи не завадять. Тим бiльше, що почалося все не дуже вдало.

Бiгун згадав смак гару вчорашнього похоронного багаття i скривився. Вiн ненавидiв усi цi церемонii, виття шаманiв i те, що в такi хвилини думав про власне багаття.

Про власну смерть. І думав останнiм часом усе частiше i частiше.

Облом крокував праворуч вiд нього, Свин – злiва, тi, хто йшли позаду, закривали вождям спину пiвколом.

– Де ти бачив ракети? – запитав Облом.

Бiгун тицьнув пальцем праворуч:

– Ось там.

– Це фармер? – поцiкавився Свин.

– А хто ще? – кивнув Бiгун. – Тривога. На однiй iз ферм щось трапилося. Не дай нам Нещадний натрапити на iх загiн…

– Срати я на них хотiв, – реготав Свин i поплескав по автомату, який лежав на круглому животi. – Теж менi вояки! Вiвце…би! Нехай тiльки сунуться!

Вiн хлюпнув носом i скривився, немов сьорбнув кислоi браги.

– Ось, бл…дь, бро, чим це так смердить? Я через соплi чую – тухлятиною несе!

– Гей! – неголосно сказав Облом. – Бiгуне, дивись! Свине! Голову поверни!

Загiн зупинився.

Лiворуч вiд них над стежкою пiднiмалися залишки залiзноi конструкцii, так i не зiржавiлоi на пил за всi цi роки. На самому верху гратчастоi ферми висiли три тiла. Вiрнiше, тiла в цих мiшках вже ледь угадувалися, бо пiдвiсили iх мiнiмум пару тижнiв назад, а то i бiльше. Але недостатньо давно, щоб плоть згнила остаточно i тi впали на землю.

Зi своеi вечерi знехотя знялися двi великi ворони i зграя дрiбних пташок, схожих на синиць.

– Опа-жопа! – сказав Свин i чмокнув пухкими губами. – Пацани iз Сiтi висять! Точно кажу!

– Або з Тауна, – заперечив Облом.

– Не, Таун – це фiгня! – похитав головою Свин. – Дивись. Бачиш клапоть шкiри на плечi у того, що нижче висить? Зелене тату! У пацанiв iз Тауна зеленим зашкваритися можна! Тiльки синiй або червоний! Або – разом!

Коли справа стосувалася спостережливостi i розплутування слiдiв, Свин зовсiм не виглядав дурнем. Бiгун не переставав дивуватися тому, наскiльки товстун швидко метикуе в таких ситуацiях.

– Ось це, Свине, фармери, – пояснив Облом. – Їх робота. А чели iз Сiтi вважали себе крутими. Сiчеш?

– Лохи, – презирливо пирхнув Свин i сплюнув пiд ноги.

– Точно, лохи, – хмикнув Бiгун. – Ти, Свине, крутiший, нема питань… Просто ти з фармерами не воював, i не треба нам iз ними воювати. Де ми, а де фармери? З ними краще торгувати…

– Як ти думаеш, – звернувся вiн до Облома. – Це межа?

– Нi-i, це точно не межа. До кордону миль двадцять тупати.

– То якого вони тут iх повiсили?

– Де зловили, там i повiсили. Слухай, давай-но звiдси швидше… Якщо у них тут шо сталося…

Загiн прискорив крок, iдучи вiд повiшених челiв.

– Може, – сказав Облом через деякий час, – це вона?

– Що вона? – перепитав Бiгун.

Такий швидкий ритм руху подобався йому куди бiльше розмiреного похiдного кроку. Вiн рiвно дихав, натренованi ноги легко несли його над старим шосе. А ось Свин явно не любив такого рiвного бiгу i з незадоволеною фiзiономiею витирав iз чола рясний пiт.

Облом легко тримав темп, але Бiгун знав, що це ненадовго – занадто великим челом був Облом, занадто важким. Значить, через пiвмилi треба буде перейти на крок, щоб усi вiдпочили, а потiм знову милю бiгом.

– Може, це вона щось зробила фармерам? – припустив Облом. – Ти ж знаеш, вона вiдморожена. І за часом пiдходить. Ракети ми бачили вранцi, а вона випереджае нас точно на день шляху!

– Ну, тодi проблеми з фармерами будуть не у неi, – сказав Бiгун похмуро. – А у нас. Вона з нашого племенi…

– Що ти гониш! – видихнув Свин. – Вона давно не наша!

– Вона з нашого племенi, – повторив Бiгун, не збиваючись iз кроку. – І якщо у неi проблеми з фармерами, то нам потрiбно термiново забратися з iхньоi землi!

Дорога повернула, викручуючись широкою дугою через два пологi пагорби, i загiн минув дорожнiй стовпчик iз проржавiлою i облiзлою табличкою. На нiй можна було розрiзнити цифри 32.


* * *

– Десь тут межа, – повiдомила Бiлка, озираючись на всi боки.

Книжник мовчав.

Вiн практично не мовив жодного слова вiдтодi, як вони рушили в путь. Їхав мовчки, пристосовуючись до ритму кiнного кроку, i навiть примудрився подрiмати в сiдлi, дивом не впавши.

Незважаючи на те, що вечори вже радували прохолодою, удень сонце свiтило зовсiм по-лiтньому. Бiлка вiд спеки не страждала, вона навiть любила ii, але через неi над безкраiм морем зеленi, яке заливало Пустки вiд обрiю i до обрiю, лiтали тисячi комах, i коням довелося несолодко. Подекуди на боках i в паху тварин вiд укусiв численних хорсфлаiв з’явилися кривавi патьоки. Конi нервували, вiдмахувалися хвостами, але комахи жалили i жалили, iнодi попутно намагаючись спробувати i людську плоть. Рятував одяг: вiд обличчя хорсфлаiв Бiлцi доводилося ганяти вручну. А ось Книжника кусючi комахи майже не чiпали, навколо вилися, але чомусь не гризли.

Звичайно, набагато безпечнiше було б iхати тiльки по старiй дорозi, але зруйнований гайвей петляв, наслiдуючи рельеф, i тодi Бiлка зрiзала шлях, пускаючи коней просто через пологi височини.

Кiлька разiв на шляху траплялися жовтi лисини мертвоi трави, i тодi Бiлка направляла свою кобилку в обхiд.

Це були поганi мiсця, де недавно випав смертоносний дощ. Такi дощi приносив iнодi пiвденний вiтер, нехай забере його Нещадний, i добре, що цей вiтер дув нечасто. Вiд падаючоi з неба смертi ставали жовтими й опадали дерева, а з челiв, якi потрапили пiд таку зливу, злазила шкiра.

Зате бiля таких лисин комах було менше, нiж усюди, i можна було зiтхнути з полегшенням, без ризику проковтнути якогось лiтаючого жучка.

Вдень вони зробили короткий привал у невеликому гайку, який Бiлка пам’ятала з минулих своiх набiгiв. Тут iз землi сочилася вода, збираючись мiж перекрученим корiнням старого низькорослого деревця. Вода чиста i прохолодна – можна було i попити самим, i набрати фляги, i напоiти коней.

Їли мовчки.

Приготованi Евою в дорогу харчi були смачнi, хоча викликали не найкращi спогади.

Конi досить сильно постраждали вiд комах, але дали дiвчинi оглянути болючi мiсця.

– Вони пiдуть за нами, – сказала Бiлка Тiму неголосно, змащуючи укуси лiкувальноi маззю. – Ти бачив сигнальнi ракети?

Книжник не вiдповiв.

– Ну, як хочеш… Доведеться iхати швидше, так що не спи в сiдлi. До вечора ми повиннi перетнути кордон. Навiть якщо вони органiзовують погоню, то на землi Сiтi навряд чи пiдуть.

Книжник мовчки полiз у сiдло.

– Ти так i мовчатимеш?

– Я не хочу з тобою розмовляти.

– Ти дурень? – запитала Бiлка, дивлячись на нього знизу вгору. – Ти розумiеш, що без коней ми б не пройшли i третини цiеi вiдстанi? Тобi не терпиться здохнути?

Книжник поплескав коня по шиi i, примружившись, подивився в небо.

– Поiхали, Бiлко. Нема про що сперечатися.

Дiвчина залетiла в сiдло одним стрибком, не торкнувшись стремен.

– Може, правильно тебе називав Облом? – процiдила вона крiзь зуби. – Може, ти дiйсно Хробак? Цей свiт так улаштований, Книжнику. Якщо не вб’еш ти – уб’ють тебе. Якщо ти не вмiеш убивати – станеш рабом того, хто вмiе. Рабом, Книжнику! Бачиш, якому новому слову ти мене навчив! Ти давно вже чел, а не тiн – повинен знати: мирних Нещадний прибирае першими!

– Я знаю. Але це нiчого не змiнюе.

– Тодi ти дурень, тому що це змiнюе все. Здохни першим, Книжнику.

Вiн усмiхнувся.

– Як пощастить…

Бiлка вдарила коня п’ятами, i той знехотя пiшов неквапливою риссю. Книжник рушив за нею, намагаючись не вiдставати.

І ось тепер вони стояли у зруйнованiй часом автозаправнiй станцii на узбiччi гайвею, i Бiлка, поклавши лiктi на капот проржавiлого до дiрок автомобiля, розглядала в бiнокль контури будинкiв, якi почали виникати десь на обрii.

Здалеку вони здавалися цiлими, але Книжник знав, що це не так. Мiсто було зруйноване, не цiлковито, але досить сильно. І зробили це рослини, дощi, вiтер, температура i час.

Будинки руйнувалися, засипаючи уламками вулицi, i по камiнню зi швидкiстю пожежi повз усюдисущий плющ. Дерева росли на карнизах i дахах, iхне корiння рвало бетон на частини. Знелюднене мiсто перетворювалося на лiс, у кам’янi джунглi, у дивне мiсце, де хмарочоси впиралися в небо, завитi зеленню вiд фундаменту i до даху, i дикий виноград заповзав пiд покрученi рами зеленими вусами, руйнуючи камiнь i бетон, вiдкриваючи дорогу вiтрам i волозi.

Сiтi i Таун були кiнцем життевого простору Паркового племенi, i що знаходиться далi, Книжник точно не знав. За межами мiста простягався свiт, про який вiн тiльки читав, дороги, якi вiн бачив тiльки в своему дорогоцiнному атласi, та рiчки, вiдзначенi блакитними лiнiями на старих картах.

Але для того, щоб потрапити туди, потрiбно було вибратися з Сiтi, перейти мiст, що веде в Таун, перетнути Таун так, щоб дiстатися до його пiвденних околиць…

А ось потiм…

Потiм мало розпочатися найцiкавiше.

Вiн квапливо дiстав iз заплiчного рюкзачка атлас i сiв на траву.

Хотiв вiн або не хотiв, а без спiлкування з Бiлкою далi було не обiйтися. Якою б вона не була – вона союзник. Тiльки ось тепер при ii наближеннi у нього в животi утворювалася липка холодна грудка. І Книжник не був впевнений, що це страх.

– Подивися, – покликав Тiм, i дiвчина пiдiйшла, ведучи коня за повiд.

– Ми зараз тут, – сказав Книжник, показуючи пальцем мiсце, де на картi гайвей, пiдiйшовши впритул до Сiтi, дотикався до белтвею – кiльцевоi дороги, що колись охоплювала i Сiтi, i Таун. – Ось заправна станцiя…

Вiн пiдборiддям показав на руiни заправки, бiля якоi вони розташувалися.

– Ось там була електростанцiя – це залишки труби.

– Ранiше мостiв було три.

– Я знаю, – кивнула Бiлка. – Бачила руiни.

– Давно була в Сiтi?

Вона швидко глянула на нього.

– Не дуже. Цiею весною.

– Мiст, який в центрi? Що з ним?

– Тодi стояв цiлiсiнький. Ти бiля рiчки нiколи не був?

– Нi. Нас того разу виявили ще на околицях, ледве ноги винесли.

– Тодi слухай… Рiчку тут убрiд не перейдеш – глибоко i широко. Течiя швидка. Пiсля дощiв пре так, що аж страшно поруч стояти. Бiля повалених мостiв охорони немае, та вона там i не потрiбна. Зате в центрi мiст бережуть як зiницю ока. З боку Тауна його тримають пiд прицiлом снайпери. Чи не весь час. По жителях Сiтi вони не стрiляють, якщо тi не намагаються зайти за середину моста. Але якщо заступити за межу – б’ють влучно. З боку Сiтi мiст забарикадований. Думаю, що не замiнований – на iх мiсцi я б iз мiнами там не бавилась, надто вже дуже все старе… але вони можуть…

– Завданнячко, – задумливо мовив Книжник. – Але ж нам потрiбно сюди…

Вiн постукав пальцем по картi.

– На пiвдень?

– Ну, так… І я поки не уявляю, як це зробити. Ти побувала в Таунi?

– Цiеi зими. Перейшла по льоду… І теж ледве ноги винесла.

– Ну, ми з тобою холодiв не дочекаемося… Якi думки?

– Нiяких, – чесно зiзналася Бiлка. – Дорога одна – через мiст. А там – снайпери з того боку, снайпери з цього… А в тебе якi?

– Нам на пiвдень, – сказав Книжник. – І рiчка тече з пiвночi на пiвдень.

– Ну? – перепитала Бiлка.

– Це поки все.

– Чому все?

– Тому що для цього плану потрiбен човен або плiт.

– Їх у нас немае.

– Тодi стати птахом i перелетiти на iншу сторону повiтрям.

– І як ти збираешся стати птахом?

Книжник розвiв руками.

– Не знаю.

– Ну що ж… – констатувала Бiлка. – Хороший у нас план. Слушний.

– Іншого немае.

Книжник запакував атлас у рюкзак i встав.

– Я розумiю, що це звучить безглуздо, але доведеться дiяти за обставинами. Як ти думаеш, ми зможемо знайти союзникiв у Сiтi?

Бiлка мимоволi фиркнула.

– Зрозумiв, – кивнув Тiм. – Давай-но зайдемо в Сiтi так, щоб за течiею бути вище моста.

– Добре, – сказала Бiлка, застрибуючи в сiдло. – Тепер ти тримаешся за мною i виконуеш будь-якi команди. «Будь-якi» – означае будь-якi. Інакше нарiкай на себе. Не хочу тебе лякати, але чели з Сiтi – малоприемнi типи.

Тiм теж видерся на коня i пiдiбрав поводи.

– Зате ми з тобою приемнi, – буркнув вiн. – Приемнiше вже нiкуди!

– Ближче поки не пiд’iжджаемо, – скомандувала Бiлка з похмурим обличчям. Обходимо Сiтi з пiвночi на вiдстанi. Щойно стемнiе, пiдемо всередину.


* * *

Спочатку по них ударив кулемет, а вже потiм Бiгун побачив вершникiв. Стрiляли над головами, але щойно кулi засвистiли навколо, загiн залiг у високiй травi. Можна було повзти, але вiд коней далеко не вiдповзеш, тому Бiгун демонстративно встав на повний зрiст, а слiдом за ним пiдвелися Облом, Свин, а потiм й iншi мисливцi.

Вершникiв було небагато, десятка пiвтора, але з ними в одному строю рухалися два легких вози з кулеметами – ган-кари, i кожен з них коштував двох десяткiв бiйцiв.

– Фармери, – неголосно сказав Облом йому в потилицю.

Але це Бiгун i сам бачив. Загiн наближався, охоплюючи мисливцiв Парку пiвколом.

– Не стрiляти, – про всяк випадок попередив Бiгун iнших. Але дурнiв не було.

Вiзники розгорнули ган-кари, стрiлки за кулеметами взяли мисливцiв на прицiл, i тiльки тодi з ряду кiнних виiхав вершник – темноволосий i засмаглий до чорноти чел iз довгим хвостом волосся на потилицi. Його обличчя було б миловидним, але все псував шрам – рубець вiд правоi скронi майже до лiвого вуха.

Бiгун полегшено зiтхнув – Рiзаного вiн знав. Бачилися пару разiв i навiть домовлялися про торгiвлю.

Вождь тицьнув автомат у руки Облому i теж ступив уперед, показуючи руки.

– Живи вiчно, Рiзаний!

Рiзаний промовчав.

Поруч iз ним у сiдлi сидiла герла – невелика, темненька i вагiтна. Пiд очима в неi розбiглися темнi кола, а самi очi…

Нехорошi у неi були очi. Бiгун мав iнтуiцiю звiра i рiдко помилявся. Дуже поганi.

– Їi тут немае, – сказала герла приглушеним голосом.

– Що сталося, бро? – запитав Бiгун, оголюючи в усмiшцi верхнi зуби, дрiбнi, як у тхора. – Може, ми шукаемо одну i ту ж тварину?

Рiзаний повiльно повернув голову в його бiк.

– А… – протягнув вiн. – Бiгуне… Живи вiчно!

– І ти, i ти, Рiзаний… – кивнув Бiгун. – Ми шукаемо герлу, яка порушила Закон Парку. Їi звуть Бiлка. Маленька худа тварина, небезпечна, як болотний снейк. Руда сука, яку ми вигнали з племенi.

Очi у вагiтноi спалахнули темним кривавим свiтлом.

– І де вона, Бiгуне? – запитав Рiзаний.

– Ми думаемо, що йде в Таун.

– Одна? – продовжив Фармер.

– З нею ще один покидьок, – сказав Облом за спиною Бiгуна. – Книжковий хробак! Але вiн мiй.

– А… Облом… – знову лiниво протягнув Рiзаний, схиляючись до шиi коня. – Живи вiчно, Обломе. Але я вже говорю зi старшим, так що ти можеш заткнути пащу…

Облом пiшов плямами, вiдкрив був рот, але промовчав.

– Вона не сама, – спокiйно сказав Бiгун, не вступаючи в суперечку. У нього не було нiякого бажання брати участь у перепалцi пiд прицiлом двох великокалiберних кулеметiв. – У неi е спiльник…

Рiзаний схилився до герли з шаленими очима, i та щось прошепотiла йому на вухо.

– Ваша одноплемiнниця зi спiльником убили чоловiка цiеi жiнки, – Рiзаний поклав долоню на приклад автомата в сiдельнiй кобурi. – Я думаю, ви повиннi заплатити за це…

Бiгун вiдчув, як за його спиною напружилися мисливцi.

– Вона не наша одноплемiнниця…

– Так? Вони обидва з вашого племенi, що б ти зараз не розповiдав. І ти вiдповiдаеш за те, що вони зробили.

Стволи кулеметiв ледь помiтно опустилися нижче.

– Ми теж хочемо iх покарати…

– Убитий фармер, один iз наших… – процiдив Рiзаний, стиснувши губи. – Усi племена в окрузi знають, що бувае пiсля цього. Чи ви, Парковi, забули, що ми нiчого не прощаемо i нiчого не забуваемо? Напевно, давно нiхто з ваших не висiв на стовпах справедливостi! Пора нагадати!

– Не квапся, Рiзаний, – важко вимовив Бiгун. Вiн сам здивувався тому, як пересохло в ротi – слова дряпали йому горло, як шматки черствого коржа. – Ти встигнеш покарати винних, а твоя герла отримае викуп за вбитого чоловiка. Ми якраз збиралися запропонувати тобi дiло…

– Дiло? – здивувався фармер. – Менi? Яке дiло менi може запропонувати парковий?

– Я б хотiв поговорити з тобою вiч-на-вiч.

Деякий час Рiзаний розмiрковував, мiряючи Бiгуна поглядом, але потiм усе-таки кивнув:

– Пiдiйди.

Бiгун пiдiйшов, намагаючись дивитися гордо, але цьому дуже заважали стволи кулеметiв, що стежили за ним. Вiн був невисокий на зрiст, i кiнь Рiзаного нависав над ним, як скеля.

Фармер дiстав свiй автомат iз кобури, i ствол уткнувся Бiгуну пiд ключицю. Мушка дряпала шкiру, вiд металу несло мастилом i пороховим гаром.

– Говори.

Бiгун ковтнув якомога непомiтнiше i подивився на Рiзаного знизу догори.

– Скiльки зим у тебе на плечi, Рiзаний? – запитав вiн.

– Шiстнадцять, – вiдповiв той, не знiмаючи пальця з курка.

– Хотiв би ти обдурити Нещадного, бро?

Ствол автомата врiзався йому в плоть, але Бiгун навiть не змiнився в обличчi.

– Нещадного не можна обдурити.

– Книжковий хробак каже, що можна.

– І ти хочеш, щоб я повiрив у цю нiсенiтницю, парковий?

– Я хочу, щоб ти пiшов iз нами i переконався сам.

Рiзаний дивився на нього зверху вниз неприемним холодним поглядом.

– Ти кличеш мене ловити твоiх утiкачiв?

– Це не втiкачi, бро. Це шанс жити вiчно.

Рiзаний неприязно посмiхнувся.

– Не можна жити вiчно.

– Але можна жити дуже довго. Три життя. Чотири. Це майже вiчно, Рiзаний. Для нас це вiчнiсть.

Рiзаний подумав, а потiм кивнув.

– Тобi потрiбнi бiйцi.

– Ну, звичайно, – погодився Бiгун. – Я кличу тебе не тому, що тебе люблю. Просто з твоiми челами, кiньми i ган-карами ми зможемо зробити бiльше, нiж без них.

– І я зможу обдурити Нещадного?

– Або ми обидва зможемо, або обидва програемо – як пощастить.

– Якщо це пiдстава, парковий, то я вiдберу у тебе не зброю, не людей, я вiдберу у тебе життя…

– Домовилися, – кивнув Бiгун. – У мене на плечi вiдзначено сiмнадцять зим, Рiзаний. І якщо я промахнусь, то мене покараеш не ти – Нещадний. Сам подумай, хто з вас страшнiший?


* * *

Будинки нависали над вулицями в прямому i переносному сенсi. Обплетенi зеленню величезнi куби, похиленi паралелепiпеди, дивнi iржавi конструкцii, немов побудованi спецiально, щоб дати опору лозi i паросткам плюща i винограду.

На деяких вулицях уже пiднявся лiс, причому немолодий – густий, з пiдлiском, такi вулицi вони об’iжджали.

Навколо було справжне пташине царство, повiтря буквально тремтiло вiд крикiв пернатоi живностi, але це не радувало, бо якщо хоч з одного з хмарочосiв у Даунтаунi за околицями стежив спостерiгач, то зграi птахiв, що злiтали в повiтря, чiтко позначали iх шлях.

Утiшало одне – темнiло, а темнiло в Сiтi зовсiм не так, як на Пустках.

Небо над колишнiми будинками було ще свiтлим, блакитним iз додаванням рожевого, а на вулицях уже густiшала пiтьма, i в мiру того як вона наступала, пташиний гомiн ставав тихiшим, пернатi пiрнали в зелень – за нею ховалися порожнi отвори вiкон – i зникали.

– Треба буде забратися звiдси до ранку, – сказала Бiлка, дивлячись на довгокрилi силуети, що мелькали над ними. – Тiльки ледачий не зрозумiв, що тут хтось е…

Книжник мовчки крутив головою, роздивляючись те, що колись називалося Сiтi. Зараз вони були на пiвнiчнiй околицi мiста. Тут не зводили висотних будiвель, максимум три-чотири поверхи. Частина будинкiв явно нiколи не була житловою – район, що переходив в одноповерхову забудову, залишався лiвiше. Вони iхали по самому кордонi промзони. Праворуч iнодi виникали руiни заводських корпусiв, напiвзгнилi, з проваленими дахами вергаузи, залишки довгих, на кiлька блокiв, парканiв.

– Скоро доведеться шукати мiсце для ночiвлi, – попередила Бiлка. – Ще трохи, i тут буде хоч око виколи…

– Ну так давай шукати… – погодився Книжник, який темряву не любив.

– Дивись, де буде багато сухоi лози. І для багаття рубати легше, i цвiлi всерединi менше.

Такий будинок знайшовся на початку наступного блоку.

Перший поверх, напевно, колись був магазином. Бiлка трохи попрацювала тесаком, розчищаючи широкий отвiр, дверi впали з гнилих петель при першому ж натисканнi, i вони ввели коней всередину.

Книжник полiз у кишеню рюкзака, дiстав вiдреставрований власноруч механiчний лiхтарик, кiлька разiв натиснув на клавiшу, розганяючи генератор. Дiод спалахнув, заливаючи блакитним свiтлом кут примiщення.

– Ух ти… – сказала Бiлка з щирим подивом. – Я такого i не бачила. Ти прямо шаман, Книжнику.

Тiм пирхнув.

– Посвiти…

Вона швидко притягла до хати кiлька футiв сухоi лози, порубала тесаком, склала в «курiнь» i спритно пiдпалила.

– Ти розсiдлай коней, а я поки знайду ще гiлок.

Книжник кивнув i почав знiмати з коней збрую. Тi злякано косили очима на вогнище, але стояли струнко.

Бiлка принесла хмиз, спорудила триногу i залила водою з канiстри кiлька шматкiв солонини. Друг вибрався з каптура, отримав сухарик i вирушив подорожувати у своiх справах.

– Я перевiрю будинок, поки скипить, – повiдомила дiвчина. – Назовнi не ходи поки, там розтяжка, про всяк випадок.

– Зрозумiв, – вiдгукнувся Книжник.

– Ану, дай свою гудiлку…

Вiн простягнув iй лiхтарик.

– Сюди тиснути.

– Бачу.

Бiлка боком злетiла по бетонних сходах на другий поверх i через декiлька хвилин спустилася.

– Пусто, – повiдомила вона, заглядаючи в казанок iз закипiлою водою. – Навiть мертвих немае. Дивно, але, здаеться, будинок не грабували. Перший поверх обчистили, а решта неторкане. Треба буде понишпорити по кiмнатах i переглянути пiдвал. Як ти думаеш, що тут було до?..

– Магазин.

– Що продавали?

– Посвiти, – попросив вiн, i Бiлка iз задоволенням почала натискати на ручку.

– Бакалiя, – пояснив Тiм, розглядаючи ледь помiтнi написи.

– Що?

– Овочi, фрукти, рiзна iжа, дрiбницi по господарству. Якщо у них був склад унизу, то варто понишпорити… Бачиш, це – холодильники, в них зберiгали те, що швидко псуеться. А там, де прив’язанi конi, – платили за покупки…

– Цiкаво, що ж трапилося? – запитала вона. – Ось був мир – i його не стало. Я в курсi, що прийшов Нещадний i всi Старшi померли. І я розумiю, що Нещадний – це хвороба, дивна, але хвороба. Як лихоманка або пронос… Але я не розумiю, звiдки i як вiн прийшов. Ти читав про це в своiх книжках?

– У книжках про це нiчого не написано, – вiдгукнувся Книжник, помiшуючи вариво в казанку. – Не встигли про це написати. Я не знаю точно, як швидко все сталося, але, думаю, мова йшла про кiлька тижнiв. Коли за такий короткий час помирае кiлька мiльярдiв людей, не до книжок.

– Тодi звiдки ти знаеш, що Нещадного можна обдурити?

– А я не знаю, що його можна обдурити, – сказав Книжник, знiмаючи ложкою коричневу пiну iз супу. – Я здогадуюся, що це можна зробити.

Бiлка подивилася на нього з подивом.

– Тiльки здогадуешся?

Тiм зiтхнув.

– Так. І якби не щоденник, – вiн поплескав по лежачому поряд рюкзаку, – я нiколи й не дiзнався б, що у нас е шанс.

– Хто написав його?

– Одна герла, яка абсолютно випадково опинилася в Парку пiд час приходу Нещадного. Вона приiхала туди з батьками i на ранок вони померли. Усi батьки померли, а дiти залишилися. Так утворилося Паркове плем’я. Вона все докладно описала, а щоденник встигла заховати в Бiблiотецi. Я знайшов його рiк тому, спочатку хотiв викинути – це ж не книжка – а потiм прочитав.

– І чим нам допоможуть ii записи?

– Їi записи – наш путiвник, Бiлко. Вони приiхали в Парк iз маленького мiстечка Маунт-гiл, i поруч iз цим мiстечком знаходиться мiсце, де народився Нещадний. Ти про всяк випадок запам’ятовуй, хтозна, що зi мною може статися. Це мiсце називаеться Лаба.

– Дивна назва…

– Дивне мiсце. Воно розташовувалося на територii великоi вiйськовоi бази, i нiхто не повинен був знати, що воно там знаходиться, навiть сiм’i тих, хто там працював.

– Звiдки ж вона знала?

– Чула розмову матерi i батька. Батько переживав, тому що всi люди на планетi домовилися не робити нiчого, схожого на Нещадного, але робили все одно. І в Лабi займалися саме цим.

Бiлка дiстала з рюкзака пакет iз сушеними травами i кинула iх у вариво, потiм туди ж полетiла жменя крупи, i бульйон перетворився в густу ароматну юшку.

– Помiшуй, – наказала Бiлка, i Тiм слухняно почав працювати ложкою.

– І далеко нам до цiеi Лаби? – запитала вона через хвилину.

Вiн кивнув.

– Сто миль з гаком на пiвдень вiд Тауна.

– Сто миль!

Бiлка присвиснула.

– І для цього треба пройти Сiтi, перейти мiст, а потiм ще i вибратися з Тауна. Сто миль землями, якi ми не знаемо. Це не просто далеко, Книжнику, це дуже далеко.

– Я знаю, – сказав Тiм. – Але единий Маунт-гiл, про який може йти мова в щоденникових записах, знаходиться там, Бiлко.

– Ну, значить, треба до нього дiйти, – пiдсумувала вона, дивлячись на те, як вариво густiшае. – Так, до речi… Ти обiцяв навчити мене читати?

Деякий час Книжник мовчав, дивлячись Бiлцi в очi. Погляду вона не вiдводила. У свiтлi вогнища ii волосся здавалося темним, а тiнi бiля вилиць i в куточках рота – глибокими, наче порiзи.

– Добре, – нарештi погодився Книжник.

Видно було, що згода далася йому нелегко.

– Дуже добре. Пiсля вечерi i займемося.


* * *

Не всi в племенi, що жило в Сiтi, розумiли, наскiльки iм пощастило. Сiтi розташовувався настiльки вдало, що тiльки повний дурень мiг не користуватися можливостями, що вiдкривалися. Із заходу до мiста пiдходили Пустки, населенi фармерами. Тi виробляли овочi, фрукти, молоко i м’ясо – набагато бiльше, нiж могли з’iсти або запасти. Їм потрiбнi були нiштяки i зброя, а це все було в Сiтi.

На лiвому березi рiчки розташовувався Таун, в якому хазяйнувало iнше плем’я, якому теж потрiбнi були продукти за нiштяки. Але мiж ними i фармерами стояло плем’я Сiтi i единий вцiлiлий мiст. Тому плем’я Сiтi отримувало нiштяки з Тауна за розумними цiнами, а тi отримували продукти вiд фармерiв, щоправда, за цiнами в декiлька разiв бiльшими.

Тому плем’я Сiтi було багатим, краще за всiх озброеним i вкрай болiсно ставилося до будь-яких спроб чужинцiв пробратися на iх територiю. Тому, коли жрицi Сiтi – Айше – доповiли, що спостерiгачi бачили на пiвночi зграi потривожених птахiв, вона не стала хвилюватися i викликала до себе командира охоронноi сотнi, незважаючи на пiзню годину.

Додо явно нiяковiв поруч iз нею.

Вiн був на двi голови вищий за Айшу i втричi важчий i, цiлком можливо, мiг вбити ii одним ударом лапи, схожоi на ведмежу, хоча i був на два роки молодшим, але при виглядi жрицi червонiв, нiяковiв i втрачав командний голос.

Айша знала, що мае над ним владу не тiльки тому, що вся повнота ii належить жрицi i ii помiчникам за законом Сiтi, а ще тому, що дуже йому подобаеться. Додо був хороший – вiд нього пахло грубою силою, що завжди заводило жрицю, але Додо був для неi табу. Вона добре знала цей тип челiв: отримавши ii хоча б раз, вiн почав би вважати Айшу своiм надбанням, не став би пiдкорятися наказам, так що для втiх у неi були iншi чели i герли, а Додо…

Додо ж повинен був безнадiйно i сильно ii хотiти, що вiн i робив.

– Додо, милий, – прощебетала Айша, дивлячись на спину командира, зiгнуту в ритуальному поклонi. – Схоже, що у нас на пiвночi з’явилися гостi…

Додо повiльно випростався. Його плечi могли б загородити iй сонце, якби воно вже не сiло в Пустках.

– Живи вiчно, Айшо! Ти хочеш, щоб ми вийшли зараз? – запитав вiн несподiвано високим, юнацьким голосом.

– Вранцi, Додо, – вiдповiла Айша. – Вийдете на свiтанку. Спостерiгач покаже тобi сектор, де лiтали птахи.

– Їх багато?

– Не знаю. Ти менi розкажеш!

– Добре, Айшо. Ти хочеш iх живими?

Жриця посмiхнулася.

– Не обов’язково.

Додо всмiхнувся у вiдповiдь. Усмiшка робила його обличчя зовсiм дитячим.

– Я постараюся тебе порадувати.

– Дякую, Додо. Нещадний так давно не пив свiжоi кровi…

– Я зрозумiв, жрице.

– Йди вiдпочинь.

– Живи вiчно, Айшо.

– І ти живи вiчно, Додо.

Вiн знову вклонився i пiшов до дверей, але тi вiдчинилися i йому назустрiч ступив стривожений спостерiгач. Айша знала його по iменi – Гостроокий, – позаяк вiн був одним iз кращих спостерiгачiв у племенi, справдi гострооких, тут iз прiзвищем не помилилися.

– Айшо! Воiне Додо! – виголосив вiн. – Пробач менi, жрице, за поганi новини, але щойно на заходi спрацювали сигнальнi ракети.

– Це можуть бути звiрi? – запитав Додо.

Вiн насторожився, пiдiбрався i тепер ще бiльше нагадував Айшi кугуара – такий же сильний, швидкий i небезпечний!

Звiрi жили на зарослих вулицях Сiтi як у лiсi, i з кожним роком iх ставало все бiльше i бiльше, але сигнальнi ракети на кордонах були встановленi на зовсiм iншого звiра.

– Нi, – похитав головою спостерiгач.

Додо кивнув i повернувся до Айшi.

– Не хвилюйся, жрице. Вранцi я все зроблю.

Вона змахнула рукою, вiдпускаючи iх, i пiдiйшла до вiкна.

За склом простягався Сiтi. Їi Сiтi. Нiч уже огорнула його вулицi, i сусiднi будинки здавалися темними замшiлими брилами. Але Айша знала, що за стiнами мерехтять вогнища, герли готують вечерю своiм челам, укладають спати дiтей. На дахах найвищих будинкiв сидять спостерiгачi i стережуть кордони, а внизу безшумно ковзають по вулицях трiйки i п’ятiрки вартових, що охороняють нiчний спокiй вiд непроханих гостей-мародерiв. Сiтi жив своiм життям, а Айша всього лише допомагала йому вiльно дихати.

Вона зняла туфлi i стала ще меншою на зрiст.

Струнка, добре складена, невисока, смаглява, з явною домiшкою кровi Нiгроу або лати, iз хвостом важкого густого волосся, яке дiставало до сiдниць, вона, можливо, не була красива, але здавалася такою, особливо у порiвняннi з жiнками племенi, висмоктаними раннiми пологами i постiйними вагiтностями.

Традицiйно головна жриця не мала постiйного чела, але один раз виносила i народила дитину. Згiдно з Законом, вона повинна була народжувати доти, доки не народить дiвчинку-спадкоемицю, але Айшi пощастило – потрiбне сталося з першого разу. Закон також говорив, що вихованням дiвчинки жриця не займаеться, у неi вистачае iнших турбот – i дочку виховувала iнша сiм’я.

Айша дiстала з буфета вiдкриту пляшку вина i налила собi келих. Червоне, терпке, пахне сонцем i виноградом. Вона зробила кiлька невеликих ковткiв, а потiм iз насолодою облизала губи.

Інодi вона бачила доньку, але особливого почуття до дитини не вiдчувала. Дiвчинка була необхiднiстю, вимогою Закону, i Айша не вважала ii зовсiм своею, незважаючи на те, що та була схожа на неi як двi краплi води.

Дивлячись на маленьку темноволосу бейбi, Айша прислухалася: чи не защемить у грудях? Але в грудях нiчого не щемiло. Красива бейбi, миленька, але не бiльше. Своi привiлеi та обов’язки жриця любила бiльше, нiж дитину, i це було правильно. Закон мудрий: жриця повинна любити свое плем’я, а не свою сiм’ю.

Айша допила вмiст келиха i, на мить замислившись, вирiшила, що сьогоднiшню нiч вона проведе одна. Ранок обiцяв бути цiкавим – вона буквально вiдчула нiздрями запах горiлого пороху i розiгрiтого збройного мастила – вона обожнювала цi аромати бою та смертi. На Сiтi давно не робили набiгiв, а одинаки, якi спокусилися на наживу, були лиш убогим приношенням Нещадному. Похороннi вогнища горiли все частiше, значить, вiн не отримуе достатньоi уваги i гнiваеться.

Жриця глузливо гмикнула, але мимоволi потерла плече, де в ряд було витатуйовано сiмнадцять магiчних крапель. Вона не вiрила в жертвопринесення, в молитви i знала, що скiльки живих не спалюй в одному вогнi з мертвими, настане час… І нiхто не в змозi вiдстрочити прихiд Нещадного. Але люди вiрили.

Айша скинула iз себе одяг i з насолодою лягла на чистi простирадла.

Скiльки б днiв або годин (або навiть хвилин) iй не залишилося, це будуть хорошi години. Вона проживе iх, як хоче. А коли прийде ii час…

Ну, значить, вiн прийде.


* * *

Пiдвал виявився розграбованим, Бiлка з Книжником побачили це вiдразу, як вiдчинили прирослi до одвiрка дверi.

– Даремно ми пiднялися завчасно, – констатував Книжник, позiхаючи. – Дивись, тут i ковалi побували, все залiзо обдерте.

– Нiчого, – бадьоро сказала Бiлка i позiхнула сама, – чим далi вiд цього мiсця ми будемо, тим краще. Птахи ще сплять, i це добре.

Лiхтарик в ii руках бадьоро гудiв, свiтлове коло нишпорило по купах смiття, уламках стелажiв, якихось незрозумiлих пластмасових залишках, шматках запиленого полiетилену.

– Пiшли, – запропонувала Бiлка. – Чого розсиджуватися?

Пляма свiтла ковзнула по засипанiй пилом i трухою пiдлозi, пробiгши по стiнi…

– Ану пiдсвiти… – попросив Тiм.

На великому плакатi колись була надрукована реклама. Основа була паперова, тому i збереглася, фарби проглядалися погано – пiдвал вiдволожився, але зображення вгадувалося – де контурами, а де тiнню…

– Так, – сказав Книжник серйозним голосом. – Вiд телефонного номера, звичайно, користi мало. А ось адреса… Адреса нам може стати в нагодi.

– Що це? – з подивом запитала Бiлка з темряви.

– Наш шанс перебратися на той бiк, – вiдповiв Тiм. – Без усякого моста.


* * *

Додо пiдняв по тривозi два загони варти.

П’ятеро хороших бiгунiв повиннi були вирушити на пiвнiч, туди, де спостерiгачi засiкли зграi потривожених птахiв. Їм належало в разi чого викликати допомогу ракетами. А повний десяток чистильникiв iз двома кулеметниками для прикриття призначався для рейду на захiд.

Третiй загiн варти в повнiй бойовiй готовностi залишався на мiсцi, чекаючи сигналу вiд спостерiгачiв, щоб вирушити або на пiвнiч, або на захiд, залежно вiд обставин.

Сам Додо збирався очолити важкоозброений десяток, вiн нюхом чув на заходi серйозну заваруху.

Коли загони висунулися до ворiт, з’явилася Айша. Вона була вдягнена по-похiдному, з автоматом через плече, i вела за вуздечку одного з меринiв. Коней фармерiв у Сiтi не продавали, купити можна було лише мерина або мула, та й то неймовiрно дорого, за зброю або вибухiвку. Вибухiвку доводилося вимiнювати в Таунi, там ii витоплювали зi снарядiв, що залишилися на артилерiйських складах. Загалом кожен мерин або мул обходився Сiтi в таку кiлькiсть нiштякiв, що i пiдрахувати було страшно. Але у Айшi був свiй мерин, iй годилося мати найкраще.

– Живи вiчно, Айшо! – сказав Додо, схиляючись перед жрицею.

– І тобi довгого життя, Додо!

Айша пiдбадьорливо торкнулася його руки, i гiгант почервонiв вiд збентеження.

«Треба буде запросити його до себе, – подумала вона, ховаючи глузливу посмiшку, – а то вiн скоро почне непритомнiти при моiй появi».

Додо був хороший. Дуже гарний. Може, тому Айшi подобалося мучити його, то наближаючи до себе, то вiддаляючи.

– Я вирiшила розвiятися зранку, – повiдомила жриця, легко, майже не торкнувшись стремена, скочивши в сiдло. – Ти не заперечуеш?

Начебто вiн мiг заперечувати!

– Там може бути небезпечно, Айшо, – пробубонiв Додо.

Бронежилет був йому дещо замалий.

– Я знаю, – вiдгукнулася жриця. – Саме тому i iду з тобою, Додо! Ти ж захистиш мене в разi чого?

Додо ледь чутно загарчав, прикладаючи руку до серця.

– От i добре, – посмiхнулася Айша, рухаючи мерина з мiсця. – Веди нас, вiдважний Додо, веди нас!


* * *

Знайти будинок за адресою в мiстi, де вiсiмдесят рокiв немае адрес – завдання непросте. Допомiг атлас Книжника, в якому була схематична карта Сiтi. Шукана вулиця Рiвер-роад на нiй була, а от будинку з номером 1448 не було.

– Ми ось тут, – сказав Книжник, тицьнувши пальцем у карту. – Нам ось сюди. Тут промзона, склади… У будь-якому випадку це близько до рiчки, так що по дорозi.

Конi йшли кроком, небо все рожевiшало, i на ньому свiтанок уже малював хмари.

– Буде жарко, – Бiлка подивилася вгору i Друг, скориставшись моментом, вискочив з каптура i теж дивився на небо, сидячи на ii плечi.

Над ними вже кружляли мартлети, що вийшли на ранкове полювання, i ковзали на кривих крилах у потоках повiтря, вишукуючи здобич.

Деякий час вони iхали мовчки, поглядаючи на всi боки. Трава i мох, якими рясно поросли тутешнi мостовi, скрадували тупiт копит, тому пересувалися вершники практично безшумно i досить швидко. І коли сонце з’явилося крiзь оброслi плющем будинки просто перед ними, Бiлка i Книжник перебували бiльш нiж за три милi вiд мiсця, де ночували.

Житловi будинки скiнчилися, вони в’iхали в промзону.

Тут тяглися до рiчки довгi кишки колишнiх вергаузiв, залишки якихось невеликих заводiв, за якими вже неможливо було визначити, що саме тут вироблялося, незрозумiлi рванi трубопроводи з темного старого тонкого металу висiли шматками на вiадуках зi старого каменю – залишки труб ковалiв не цiкавили: цей метал не кувався, у тиглях – горiв.

Пташнi стало в рази менше, зате шум рiчки тепер вчувався чiтко, i в повiтрi з’явилися грацiознi iгрети, якi заходили на посадку в бiк сонця. На кiлькох дивом уцiлiлих стовпах виднiлися волохатi шапки гнiзд сторкiв.

Ще за п’ять хвилин ходьби вони нарештi опинилися на березi.

Рiчка текла перед ними – широка, спокiйна бiля берегiв i стрiмка, зi скипаючою пiною посерединi. Вода в нiй була чистою, прозорою, конi вiдразу почали фиркати – iм хотiлося пити.

Колись рiчка була набагато ширшою, але греблi давно звалилися, i тепер потiк повернувся в початкове русло, як було до людини. По берегах височiли залишки пiрсiв, частина яких давно обсипалася з рiзних причин, лежали остови величезних рiчкових човнiв, що служили для перевезення вантажiв…

Книжник спробував пригадати слово, яким цi човни колись називалися, але не згадав.

Рiвер-роад, якщо дивитися по картi, тут не закiнчувалася, а вигиналася i бiгла далi вздовж рiчки, i втiкачi поiхали по нiй на пiвнiч.

– Марно, – сказала Бiлка через пiвгодини пошукiв. – Я i допомогти тобi не можу до пуття. Що шукати? Як це мае виглядати…

– Як склад на березi… Ангар. Схожий на цей… – Книжник тицьнув рукою в перекошену будiвлю, схожу на половинку труби, що стояла вiддалiк праворуч. – Можливо, бiльший?

– І все? – здивувалася Бiлка.

– Поруч повинен бути пiрс… Щось на зразок цього. У них був вихiд на рiчку.

Вiн знову показав рукою – цього разу Бiлка роздивилася серед густих заростей прибережного чагарника довгий бетонний майданчик, що йшов вiд берега до води. Майданчик спирався на палi. Частина з них уже перетворилася на розсипанi шматки, з яких стирчав iржавий товстий дрiт. Уся конструкцiя нагадувала величезну мертву мокрицю або багатонiжку.

– Хрiнове мiсце, – сказала Бiлка, чомусь щулячись. Їй стало незатишно, немов хтось дивився на них через цей частокiл напiвзруйнованих паль. Хтось дуже злий i кровожерливий. – Зручне для засiдки.

– Навряд чи тут хто живе, – похитав головою Книжник. – Звiрини мае бути повно, це так… А для людей… Тут усе закинуто, Бiлко, i свiжих слiдiв не видно. Уявляеш, у Сiтi жили майже двiстi тисяч челiв. А нинi?

Дiвчина знизала плечима.

– Не знаю. Тисяча. Може двi. У Таунi, якщо вiрити Шаману, утричi бiльше.

– У Таунi, – у голосi Книжника чувся вiдвертий смуток, – жив майже мiльйон челiв, Бiлко.

– Я все одно не вмiю рахувати до таких чисел. Пiвруки – це п’ять. Рука – десять. Сто – це десять рук. Тисяча – це сто рук. Я це розумiю. Що таке мiльйон?

– Це тисяча тисяч.

– Стiльки не бувае…

– Тепер не бувае, – погодився Тiм. – Тепер багато чого не бувае i вже не буде.

– Пiшли звiдси, – Бiлка знову зiщулилась. – Погане мiсце. У мене неприемне передчуття.

– Розумiеш, Бiлко, тут безглуздо чекати засiдки: вороги не можуть бути скрiзь – iх занадто мало на таке величезне мiсто, не можна контролювати всi околицi такою кiлькiстю людей. А Таун iще бiльший! Скiльки мисливцiв знадобиться, щоб його прочесати? А зробити облаву? Так що про засiдки не думай: вони можуть вистежити нас, i то спочатку треба нас знайти…

– Знайти нас нескладно, ми йдемо до мосту – це единий шлях на той бiк.

– Вiн не единий, – твердо сказав Книжник, рушаючи з мiсця. – Ми знайдемо iнший спосiб дiстатися до Тауна, а там зловити нас стане ще складнiше. Давай-но звернемо сюди…

Вузький провулок мiж двома вергаузами грунтовно зарiс, але не деревами, а тонкою молодою лозою. Трохи далi рiчка розлилася, берег пiдмило, i залишки зламаних бетонних плит козирком нависали над водою, що котилася на пiвдень.

– До краю не пiдходь, – попередила Бiлка. – Мiсце вiдкрите. Помiтять.

Книжник похитав головою, але про всяк випадок пригнувся.

– Не помiтять, очерет заважае.

– Ближче не вийде.

– А ближче нам i не треба… Дивись!

Вiн показав рукою на низький, загиджений птахами з даху i до фундаменту ангар за триста футiв вiд них.

– Впiзнаеш?

Бiлка дивилася.

– Слухай, ти ж нiби скаржився на те, що погано бачиш?

– Я бачу достатньо. Дивись на малюнок на стiнi. Номерiв у будинкiв тут немае скорiш за все, але це явно те, що ми шукаемо. Там напис… читай!

– Тiм, ти вчора показав менi десяток букв i хочеш, щоб я прочитала?

– Назви менi тi букви, якi запам’ятала…

Бiлка вихопила серед вицвiлих тiней знайомi з вечiрнього уроку значки i назвала iх. Їй була цiкава ця гра – з перетину паличок з’являлися звуки, i цi звуки могли скластися в слова.

– Прекрасно, – похвалив Тiм i несподiвано усмiхнувся, i Бiлка побачила, що у нього не вистачае iкла справа, але усмiшка все одно була гарною. – Усього двi помилки. Ти переплутала «b» i «d». А ось ця буква – «еф». Запам’ятала?

Вона кивнула.

– Так що ж там написано?

– Там написано, – сказав Тiм урочисто, – «Повiтряний i водний атракцiон братiв Буковскi». Та ж реклама, що i на стiнi в пiдвалi, де ми ночували. Ми його знайшли! А тепер… – вiн пiднявся на спину своеi конячки i поплескав ii мiж вух. – А тепер – поiхали, подивимося, що там у нас цiкавого всерединi…


* * *

Щоб потрапити в ангар, iм довелося чимало попрацювати. Хоча ворота не були на замку – вони виявилися зсувними, i спрямовувач, по якому iздила масивна стулка, давно пiшов у грунт. Загалом, щоб вiдкрити метровий прохiд, довелося витратити майже двадцять хвилин часу. Двадцять хвилин – це дуже багато, коли за тобою поспiшае погоня, а Бiлка була впевнена, що iх розшукують i знайдуть обов’язково – це не те, що може статися, а може i не статися, це питання часу.

Конi всередину йти вiдмовилися. Бiлка вилаялася, але тягти iх в ангар силомiць не стала – прив’язала бiля входу.

– Наглядай! – наказала вона Книжнику, а сама ковзнула в темряву за воротами, що пахла прiлим.

Щойно вона зникла з поля зору, Тiму теж стало незатишно – по спинi побiг холодок, долонi зволожились, i вiн зловив себе на думцi, що прискорено дихае.

Незнайомий пейзаж тиснув, з очеретяних заростей бiля самоi води долинали дивнi хлюпаючi звуки, i гуло пiд поривами вiтру старе дiряве залiзо стiн. Вiн перехопив зброю зручнiше, повiв стволом, вишукуючи невидиму цiль, i постарався напустити на себе максимально грiзний вигляд, але боятися вiд цього не перестав.

Тодi Книжник почав рахувати про себе – це був гарний спосiб, щоб вiдволiктися.

Вiн дорахував до шiстдесяти, коли дiвчина з’явилася бiля ворiт.

– Ну? – запитав Тiм нетерпляче. – Що там?

– Темно. Без твого лiхтарика не обiйтися. Але, схоже, тут нiкого не було…

– Чому ти так вирiшила?

– Бiля входу лежить тiло, – сказала Бiлка. – Трохи далi – друге. Точнiше не тiло, а те, що залишилося. Але ти ж знаеш… Мертвi тiла належить спалювати. Їх не чiпали. Вони лежать там, де до них прийшов Нещадний. Значить, тут нiкого не було…

– Дуже добре! – зрадiв Книжник, i Бiлка подивилася на нього з подивом.

– Це добре?

– Заходимо! – вiн зробив крок до ангара, дiстаючи з рюкзака лiхтарик. – По дорозi все поясню!

Але у величезному ангарi лiхтарик на ручному приводi виявився лише трохи ефективнiшим за банку зi свiтлячками, яку Книжник використовував у глибокому дитинствi, щоб у лiтню нiч дiйти до туалету. Довелося з пiдсобних засобiв i гнилого дрантя спорудити щось на зразок факелiв, якi жахливо чадили, але давали можливiсть бачити на десяток метрiв уперед.

Ангар виходив до рiчки другим торцем, тут теж були ворота, величезнi закритi стелажi, зарослий блiдою цвiллю i ще чимось ниткоподiбним генератор, бiльше сотнi iржавих канiстр i заправна колонка – курна, лущиться, вся в плямах корозii, але абсолютно цiла.

– Пiд нею повинна бути бочка з паливом, – сказав Тiм.

– Тiльки паливо скисло…

– У будь-якому випадку не до кiнця. – Книжник говорив упевнено, продовжуючи озиратися. – Те, що залишилося вiд палива, добре горить, а це смолоскипи. Це можна пiдiрвати, врештi-решт. Цим можна щось пiдпалити, а загасити буде важко! Загалом украй корисна штука це твое скисле пальне. У наших краях такий скарб не знайдеш удень зi свiчкою – давно все розiбрали. Нас iз тобою закидали запальничками iз запасу, а нових узяти нiде!

– Слухай, Книжнику… Я не розумiю, навiщо вождi тебе вигнали. Ти ж украй корисний чел… Усi цi премудростi звiдки?

Вiн криво посмiхнувся.

– Жартуеш! Я дармоiд! Я не вмiю полювати! Я погано бiгаю i стрiляю. Хiба може бути корисним чел, який читае i не вмiе тихо перерiзати горлянку…

Книжник став бiля стелажiв i задер голову вгору. Оброслий довгими бiлими нитками залiзний скелет високих полиць у свiтлi факела справляв моторошне враження. Чiтко вiйнуло послiдом кажанiв, якоюсь гниллю, прiлим ганчiр’ям i солодкуватим, ледь вiдчутним запахом тлiння.

– Будемо шукати тут, – повiдомив вiн.

– Що?

– Плiт. Знаеш, що таке плiт iз колод?

Бiлка фиркнула i вiдразу ж iз ii каптура пролунало обурене потьохкування Друга.

– Ну, й чудово… А цей не з колод, але теж плiт. Навiть краще.

– Книжнику, та тут усе згнило!

– Тут? – запитав вiн, змiтаючи павутину з краю полицi. – Навряд чи. Та й плоти начебто були не гумовi – нi згнити, нi пересохнути не могли. Тiльки шви перевiримо – i все.

Бiлка зморщила нiс.

– Ну, наприклад, – процiдила вона, оцiнююче оглянувши стелажi. – Припустiмо, плiт ми знайдемо. А що з кiньми робити? Коней доведеться кинути?

– Не обов’язково. Конi плавають.

– Ага. Плавають. Ми будемо не просто мiшенню! Ми будемо ду-у-уже великою мiшенню! Тiм, так нас розстрiляють iз моста, чхнути не встигнемо. Це не вихiд, це самогубство!

– А iншого варiанта все одно немае, – вiдповiв Книжник спокiйно, але Бiлка бачила, що вiн зовсiм-зовсiм неспокiйний, просто намагаеться показати iй свою крутизну. – Плiт допоможе нам переправитися на той бiк без моста – це раз. Уночi нас буде погано видно – це два, значить, стрiляти буде важко й у нас з’явиться шанс. Ага! Ану допоможи менi!

Вони насилу стягнули з однiеi з нижнiх полиць важезну сумку. Зверху посипалося смiття, стелажi хитнулися, пiд стелею зашарудiло, заклекотiло, Бiлка схопилася за автомат, у каптурi стривожено застрекотiв Друг, але тут у густiй темрявi зоряним розсипом блиснули сотнi розплющених очей.

– Кажани, – фиркнула дiвчина. – Тьху! Гидота!

– А по-трете… – сказав Книжник тремтячим голосом, – ми подумаемо над тим, щоб у жителiв Сiтi i наших друзiв iз Парку було iнше заняття на момент переправи.

– Ти злякався? – запитала Бiлка.

– Дурницi… – вiдповiв Книжник. – Мишi, хоч i з крилами! Чого iх боятися?

Вiн сiв навпочiпки, витер долонею густий шар пилу, що присипав баул, прочитав напис дрiбними буквами i задоволено кивнув.

– Терпiти iх не можу, – зiзналася Бiлка, стоячи за його спиною. – Гидота. І ще кусаються…

– Ну, якщо iх не чiпати… – повiдомив Книжник, пiдбираючи факел. – Судячи з кiлькостi лайна на пiдлозi, iх багато, i живуть вони тут багато рокiв… Це ми у них у гостях.

– Не люблю мишей.

– Ну, й добре… – незважаючи на напiвтемряву, Бiлка роздивилась, що вiн посмiхнувся. – Я iх теж… гм, гм… недолюблюю.

– Скажи вже чесно, теж боiшся!

– Гаразд… – вiдмахнувся вiн. – Нехай боюся, але не так сильно. Тут iнше…

– Що – iнше?

– Я тут подумав… Знаеш, але ж ти моя перша учениця.

– Це в якому сенсi?

– Я так нiкого i не навчив читати, хоча давав слово.

– Кому давав?

– Своему вчителю – Сухорукову. Може, пам’ятаеш його? Такий смiшний, ходив кособоко i накульгував.

– Пам’ятаю. Ми його весь час дражнили.

– Його всi дражнили. Вiн упав зi сходiв ще кiдом, щось там зламав у спинi, але вижив, тiльки рука всохла. Менi було чотири зими, йому чотирнадцять, коли вiн умовив мене вчитися.

– Сумнiваюся, що тебе довелося умовляти…

– Даремно сумнiваешся. Я погодився не вiдразу. Хотiлося iсти, ти ж знаеш… Я весь час хотiв iсти. А за читання м’ясо не давали…

– І довго вiн тебе вчив?

Тiм похитав головою.

– Недовго. Я був хорошим учнем – три мiсяцi, i я вже сам мiг навчити когось буквам.

– І не знайшов кого навчити?

Вiн кивнув.

– Не знайшов.

– Менi ти не пропонував.

– А ти б погодилася?

– Нi. Не було сенсу. За читання м’яса не давали…

– А тепер? – запитав вiн, примруживши очi.

Вона задумалася на кiлька секунд.

– Не знаю. Менi цiкаво, але… – Вона насупилася. – Це нiкому не потрiбно, Тiме. Скiльки б менi не залишилося, я вже не навчуся користуватися своiми знаннями.

– Вiдкрию тобi таемницю, Бiлко, – нiколи не знаеш, що може стати в нагодi…

– Автомат завжди кориснiший за книжку, – вiдрiзала вона.

– Не впевнений, – посмiхнувся Тiм кривувато. – Наприклад, автомат не допоможе нам переправитися на той берег. А я – допоможу.

– Ти не книжка.

– Ну, як сказати… Я багато книжок, Бiлко, багато i вiдразу. Коли нiхто не хоче з тобою дружити, коли ти не здатний полювати i не отримуеш задоволення вiд того, щоби вбивати, залишаеться багато часу на читання.

– Тут менi тебе не зрозумiти…

– Може, коли-небудь зрозумiеш, – сказав Книжник. – Так. І це беремо! – Вiн освiтив факелом ще одну сумку, таку ж велику, як перша, i вхопився за лямки з одного боку. – Зайвих знань не бувае, Бiлко. Інодi це краще, нiж автомат. Це навiть краще, нiж цiлий загiн фармерськоi кiнноти. Сподiваюся, я встигну тобi це до- вести…

Книжник навiть закректав вiд натуги.

Величезна сумка важко впала на пiдлогу.

Вiн нахилився, розглядаючи щось, що лежало в глибинi стелажа. Потiм випростався, задоволено усмiхаючись.

– Ну, ось… Ще один розв’язок задачi, – сказав вiн задоволено. – Якщо я, звичайно, зумiю його зiбрати… І це беремо. Потiм вiдкриваемо другi ворота.

– Що ти знайшов? – запитала Бiлка, з цiкавiстю розглядаючи знахiдку – в’язку тонких металевих трубок i великий рюкзак.

– Справжнiй нiштяк, Бiлко! Тобi сподобаеться!


* * *

Пiсля того як у сутiнках один iз мисливцiв зачепив сторожок i прямо перед розвiдниками в повiтря злетiли сигнальнi ракети, Бiгун зрозумiв, що зiткнення не уникнути – спостерiгачi вже визначили мiсце спрацювання пастки i доповiли жерцям про вторгнення.

Подвiйний хлопок – i в повiтрi розцвiли двi вогнянi кулi, заливаючи всю округу яскравим хiмiчним свiтлом.

Вiд несподiванки загiн кинувся врозтiч, а хтось iз переляку навiть пальнув на бiле свiтло.

– Не стрiляти! – крикнув Бiгун. – Тихо!

Ракети з шипiнням падали, залишаючи в бузковому небi тремтячi димнi слiди. На вулицю знову спустився морок.

– Тварино криворука!

Звук удару пролунав глухо, хтось застогнав крiзь зуби – Облом явно приклався до незграбного з усього розмаху.

– Ось тут ми i заночуемо, – сказав Бiгун, озираючись. – Та не чiпай ти його, Обломе! Покалiчиш – на собi будеш тягти!

– Ще чого, – огризнувся Облом. – Тут i закопаю!

Але жертву вiдпустив.

Мiсце, вибране Бiгуном для ночiвлi, виявилося не гiршим i не кращим за будь-яке iнше. Коротка вулиця, що закiнчуеться бетонним завалом. Похиленi фасади будинкiв, затягнутi плющем, нерiвнi дiри вiконних прорiзiв, iз яких уже подекуди стирчали гiлки вирослих усерединi дерев.

Узагалi-то для того, щоб тримати облогу, не годиться, надто вже хистко все виглядае, але Бiгун не збирався тримати облогу.

– Херове мiсце, – Свин шмигнув носом i сплюнув убiк. – Нас тут вiдразу знайдуть…

– А нам i треба, щоб нас вiдразу знайшли… – Бiгун зазирнув в отвiр дверей бiльш-менш цiлого двоповерхового будинку.

– Зараз знайшли? – запитав Свин.

Бiгун зiтхнув.

– Вранцi. Обломе!

– Що?

– Нехай розвiдники подивляться навколо. Можуть бути ще розтяжки…

– Вже. Будемо забиратися звiдси?

Бiгун похитав головою.

– Чекатимемо.

Рiзаний зупинив поруч iз ним коня, пiдiбрав поводи i, трохи розвернувшись у сiдлi, iз пiдозрою подивився на нового союзника.

– Ти зiбрався робити привал?

– Так.

– Я не залишу тут своiх людей.

– І не треба. Вiдiйди трохи назад, знайди укриття, тiльки таке, щоб ця вулиця прострiлювалася з твоiх ган-карiв, i тримай розвiдникiв поруч iз нами. Нехай нашорошать вуха. Якщо я домовлюся – покажешся. Якщо не домовлюся…

Бiгун усмiхнувся.

– Якщо я не домовлюся – буде по-справжньому весело. Про нас iз тобою герли складатимуть пiснi i спiватимуть iх бебикам… Але ми цих пiсень не почуемо. Такi справи, бро.

– Це втiшае, – сказав Рiзаний без тiнi посмiшки на спотвореному обличчi. – Чудовий план. І пiснi я люблю… Але ось помирати в моi плани не входить. Я краще почекаю Нещадного…

– Твоя справа, бро… Головне, щоби вчасно заговорили твоi кулемети…

Рiзаний ударив колiнами, розвертаючи коня, i поiхав геть, до своiх воiнiв, що стояли вiддалiк.

Бiгун вiдiйшов на пару крокiв, i поки фармерськi ган-кари розверталися у вузькому промiжку мiж будинками, сiв, спостерiгаючи, як його мисливцi готують мiсце для ночiвлi. Свин негайно влаштувався поруч, набив трубку конопляною смолкою з м’ятним листям i повiльно, iз задоволенням закурив. Запахло важким солодким дурманом. Облом одразу ж опинився поруч, подивився несхвально – запах трави мiг розноситися на квартал – але вiд затяжки не вiдмовився. Вдихнув пару раз – i знову зник.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48586474) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.