Книга - Моральні листи до Луцилія. Том II

Моральнi листи до Луцилiя. Том II
Луцiй Анней Сенека


Істини
Луцiй Анней Сенека (4 р. до н. е. – 65 р.) – давньоримський письменник, державний дiяч, оратор, фiлософ, перший представник фiлософii стоiцизму в Римi. Вiн був впродовж кiлькох рокiв наставником майбутнього iмператора Нерона, а в першi i кращi роки його правлiння – найближчим радником iмператора.

«Моральнi листи до Луцилiя» – останнiй твiр Сенеки. Це своерiдний пiдсумок усiх його фiлософських роздумiв про життя, людину i суспiльне благо як таке, можна сказати, що в цих листах вiн викладае систему стоiчноi етики. Фiлософ на прикладах iз життя пояснюе своему учневi Луцилiю, що життя кожноi людини цiнне настiльки, наскiльки в ньому е моральна основа.





Луций Анней Сенека

Моральнi листи до Луцилiя. Том II



© О. Кононенко, переклад украiнською, 2019

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017




Лист LXXXIV


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Тi поiздки, що проганяють мою в’ялiсть, кориснi, на мою думку, i для здоров’я, i для занять. Чому вони кориснi для здоров’я, ти бачиш сам: якщо пристрасть до наук робить мене лiнивим i заважае турбуватися про тiло, то так я роблю вправи хоч за чужий рахунок. А чому вони кориснi для занять, я тобi поясню. Бо я не припиняю читати, а це, як на мене, необхiдно – по-перше, для того, щоб не задовольнятися самим собою, по-друге, щоб, знаючи дослiджене iншими, судити про знайдене i думати про те, що ще треба знайти. Читання живить розум i дае втомленому заняттями вiдпочити за iншим заняттям.

(2) Не можна тiльки писати чи тiльки читати: одне з цих занять пригнiчуе i вiдбирае сили (я маю на увазi перо), друге розсiюе i розслабляе. Треба в свою чергу переходити вiд одного до другого i одне другим мiряти, щоб зiбране за читанням наше перо перетворювало в щось суттеве.

(3) Ми, так би мовити, повиннi наслiдувати бджiл, якi подорожують у пошуках медоносних квiтiв, а потiм складають принесене в стiльники, де воно i перетворюеться на мед, i, як сказано у нашого Вергiлiя,

збирають текучий
Мед i стiльники своi наповнюють солодким нектаром

(4) Про бджiл точно не вiдомо, чи то сiк, який вони вибирають з квiтiв, е готовий мед, чи то вони надають зiбраному солодкiсть якимись домiшками i властивiстю свого дихання. Дехто вважае, що iхне умiння – не робити мед, а збирати його, i кажуть, що у iндусiв мед знаходять в листi тростини, де вiн народжуеться або як роса, завдяки тамтешньому клiмату, або як солодкий i густий сiк самоi тростини, i що в наших травах е та ж сила, тiльки не така явна i примiтна, а народженi для цього живi iстоти вишукують i накопичують такий сiк. Іншi думають, що зiбране бджолами з найнiжнiших трав i квiтiв перетворюеться на нову речовину завдяки особливим приправам i змiшуванню, не без якогось, так би мовити, бродила, яке i зливае рiзне воедино.

(5) Але, щоб менi не вiдволiкатися вiд нашого предмету, скажу, що i ми повиннi наслiдувати бджiл: вичитане з рiзних книг роздiляти, тому що окремо все зберiгаеться краще, а потiм, з усiм старанням i усiма здатностями розуму, злити рiзнi проби i досягти единого смаку, так що, навiть якщо буде видно, звiдки щось взяте, воно мае виглядати iншим, нiж там, звiдки було взяте. Бо те ж саме в нашому тiлi робить без нашого старання сама природа. (6) З’iдена страва лише обтяжуе шлунок, доки залишаеться, якою була, i плавае в ньому твердими шматками; тiльки коли змiнюеться, перетворюеться вона на силу i в кров. Нехай те ж саме буде i з усiм, що живить наш розум: не можна, щоб почерпнуте залишалось недоторканим i тому чужим.

(7) Його треба перетравити, iнакше це буде страва для пам’ятi, а не для розуму. Будемо вiдданими тому, з чим згоднi, засвоiмо його так, щоб з множини виникло одне, як з окремих чисел виходить одне, коли меншу розрiзнену кiлькiсть обiйме один пiдрахунок. Те ж саме нехай зробить i наша душа: все, що помогло iй, нехай вона приховае i показуе лиш те, чого сама досягла в результатi.

(8) А якщо i з’явиться в тебе схожiсть з ким-небудь, кого захоплення пiдняло в твоiх очах, я хочу, щоб ти наслiдував його, як син, а не як портрет: бо портрет мертвий. «Що ж, не можна буде зрозумiти, чиi промови ти наслiдуеш, чиi докази, чи думки?» – Я думаю, iнколи i не зрозумiеш цього – тодi, коли великий розум надае свiй чекан всьому, що побажав взяти вiд будь-якого зразка, i приведе все до одного. (9) Хiба ти не бачив, як багато голосiв у хорi? І всi вони зливаються в единий звук. Є в хорi голоси високi, е низькi, е середнi, супроводжують iх флейти, – але окремi голоси прихованi, явно чути голос всiх.

(10) Я говорю про хор, який був вiдомий старим фiлософам. Пiд час наших змагань бiльше спiвакiв, нiж колись бувало глядачiв у театрi; всi проходи заповненi рядами спiваючих, лави оточенi трубачами, з пiдмосткiв звучать флейти i органи всiх родiв, i з рiзноголосся виникае злагодженiсть. Те ж саме хочу я бачити i в нашiй душi: нехай вона вмiстить багато мистецтв, багато настанов, багато прикладiв з рiзних столiть, але нехай все це буде узгодженим.

(11) Ти запитаеш, як цього можна досягти? – Постiйною увагою, – не вчиняючи нiчого iнакше, як за порадою розуму. Якщо ти захочеш його послухатися, вiн тобi скаже: «Негайно облиш все, за чим гоняться; облиш багатства – вони або небезпечнi для власника, або обтяжливi. Облиш насолоди, i тiлеснi, i духовнi, – вони знiжують i розслабляють. Облиш пошук почестей – це рiч спесива, пуста i непостiйна, iй немае кiнця, вона завжди в тривозi, чи не видно кого попереду, чи немае кого за плечима, завжди мучиться заздрiстю, i при тому подвiйною. Бачиш, яка нещасна людина, якщо навiть той, кому заздрять, заздрить теж.

(12) Чи бачиш ти цi будинки вельмож, цi пороги, бiля яких шумно сваряться тi, що прийшли на поклон? Ти натерпишся образ, щоб увiйти, а ще бiльше – коли увiйдеш. Іди повз сходи багатiiв i пiднесених насипами перехожих: там ти будеш стояти не тiльки над кручею, а й на слизькому мiсцi. Краще спрямуй крок сюди, до мудростi: прагни до ii спокою, до ii достатку!

(13) У справах людських до всього, що на перший погляд пiдноситься тiльки над зовсiм вже низьким, ведуть крутi i важкi пiдступи. Нерiвною дорогою здираються до вершини почестей. А якщо ти побажаеш зiйти на цю висоту, до якоi не пiднятися фортунi, ти побачиш все, що шануеться як найвище, бiля своiх нiг, хоч пiдйом твiй буде пологим.

Бувай здоровий.




Лист LXXXV


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Я тебе щадив i до цього часу задовольнявся малим: пропускаючи все заплутане, давав тобi тiльки спробувати докази, якi нашi подають у пiдтвердження того, що однiеi доброчинностi досить, щоб зробити життя вповнi щасливим. А тепер ти велиш менi викласти всi умовиводи, скiльки iх е, – i нашi, i придуманi з тим, щоб виставити нас на смiх; та якщо я захочу це зробити, вийде не лист, а книга. Я багато разiв запевняв тебе, що не знаходжу в доказах цього роду нiякого задоволення. Соромно виходити на битву в iм’я богiв i людей, озброiвшись шилом.

(2) «Розумна людина невибаглива; невибагливий стiйкий; стiйкий безтурботний; безтурботний не знае смутку; хто не знае смутку, той блаженний; значить, розумний блаженний, а розумностi досить для блаженного життя».

(3) Ось що заперечують на цей умовивiд деякi перiпатетики. Безтурботний, i стiйкий, i той, хто не знае смутку – все це треба тлумачити так: «безтурботним» зветься не той, хто нiколи не хвилюеться, а той, хто хвилюеться рiдко i стримано; i «той, хто не знае смутку», за iхнiми словами, – це той, хто смутку не пiддаеться, хто грiшить цiею вадою не часто i не дуже сильно, бо людська природа вiдмовила нам в тому, щоб чиясь душа була недоступною для смутку, а мудреця скорбота не перемагае, не зачiпае, i таке iнше в цьому родi, у вiдповiдностi до свого вчення.

(4) Вони не прибирають пристрастi, а зменшують iх. Як мало, проте, визнаемо ми за мудрим, якщо вiн сильнiший вiд найслабших, радiснiший вiд найскорботнiших, стриманiший вiд розгнузданих, виший вiд найнижчих! Що буде, якщо хто-небудь стане захоплено хвалити власну вправнiсть, дивлячись на кривих i калiк?

В полi летiла вона по верхiв’ях злакiв високих,
Не приминаючи ногою стебла i ломких колоскiв,|
Мчала й по морю, шлях по хвилях прокладаючи вправно,
Не встигаючи стопи змочити в солонiй пучинi.

Ось що таке швидкiсть, якщо оцiнити ii саму по собi! Раптом ти назвеш здоровим того, у кого невеликий жар? Не дуже сильна хвороба – це вже не здоров’я!

(5) Вони говорять, що «мудрець зветься безтурботним так само, як називають “безкiсточковими” не тi фiнiки, де зовсiм немае твердих зерен, а тi, де вони не такi твердi». Але це неправда. На мою думку, людина добра – не та, в якiй менше зла, а та, в якiй його немае. Рiч не в тому, щоб вади були малими, а в тому, щоб iх не було, а iнакше, якщо будуть хоч якiсь, вони виростуть i обплутають людину. Зрiле i велике бiльмо заслiплюе око, але i невелике затьмарюе його.

(6) Якщо ти припустиш у мудреця пристрастi, розум з ними не зрiвняеться, i його змие наче потоком; особливо ж якщо ти залишиш мудрому не одну пристрасть, щоб вiн з нею боровся, а всi iх. Цiлим натовпом пристрастi, нехай i помiрнi, сильнiшi, нiж одна, навiть i шалена.

(7) Людина жадiбна до грошей, але не занадто, честолюбна, але помiрно, гнiвлива, але вiдхiдлива, непостiйна, але не кидаеться туди-сюди, похiтлива, але не до запаморочення. Нi, краще тому, ким одна пристрасть володiе цiлком, нiж такому, хто одержимий всiма потроху.

(8) І потiм, не так важливо, наскiльки пристрасть сильна: вона, якою б не була, пiдкорятися не умiе i напучуванню не пiддаеться. Як не слухаеться доказiв жодна тварина, нi дика, нi домашня i лагiдна (сама iхня природа глуха до умовлянь), так не слухаються, не дослухаються до них пристрастi, якими б не були вони нiкчемними. Тигри i леви нiколи не позбудуться лютi, хоч iнколи iх приборкують; та коли менше всього чекаеш, приборкана кровожернiсть прокидаеться, так i вади не приручаються по-справжньому.

(9) Далi, якщо розум в чому й допомагае, так тiльки в тому, що не дае пристрастi виникнути; а коли вона виникае наперекiр йому, вона наперекiр йому i укорiниться, бо легше не допустити ii народження, нiж витримати ii натиск.

Отож «помiрнiсть» ця обманна i марна, i думати про неi треба так само, як про заклики не дуже сильно божеволiти, не дуже сильно хворiти. (10) Управляти можна тiльки доброчиннiстю, а не душевними недугами – iх легше викорiнити, нiж приборкати. Чи е сумнiв у тому, що застарiлi i стiйкi вади людського духу, якi ми називаемо хворобами: скупiсть, жорстокiсть, розпутство, невiрнiсть обов’язку не можна стримати? Отже, не можна стримати i пристрастi, вiд яких прямий шлях до вад.

(11) Далi, якщо ти даси хоч трохи волs скорботi, страху, жадiбностi та iншим дурним пориванням, вони вийдуть з-пiд твоеi влади. Чому? Та тому що предмети, якi iх збуджують, поза нами. Вони i ростуть залежно вiд того, великими чи малими е причини, що iх викликають. Тим сильнiшим буде страх, чим виявиться бiльшим чи ближчим те, що лякае; тим гострiшим буде бажання, чим багатшою буде нагорода, надiя на яку його розпалюе.

(12) Якщо ж нам не пiдвладне iснування в душi пристрастей, то сила iхня – й поготiв: якщо ти даси iм виникнути, вони будуть рости разом зi своiми причинами i якими тiльки зможуть стати, такими i будуть. Додай i те, що вони, як би не були знищенi, завжди набирають силу: бо все, що нам на погибель, не мае мiри. Хвороба легка спочатку, коли пiдкрадаеться, а потiм хворе тiло гине i вiд найменшого напливу жару.

(13) Хто настiльки безумний, щоб повiрити, буцiмто в нашiй владi вiдхiд тих речей, чие начало нам не пiдвладне? Звiдки менi взяти сили покiнчити з тим, щ я не в змозi був не допустити? Мiж тим перегородити доступ легше, нiж задушити, допустивши.

(14) А деякi говорять про таку вiдмiннiсть: «Якщо людина стримана i розумна, то дух ii за своiм звичним станом i властивостями спокiйний, але часом навпаки не спокiйний. У звичайному своему станi дух ii не схильний нi до хвилювань, нi до скорботи, нi до страху, але е багато зовнiшнiх причин, якi здатнi його хвилювати».

(15) Ось що примiром вони хочуть сказати: людина хоч i не гнiвлива, та iнколи бувае у гнiвi; хоч i не боязка, та iнколи боiться; тобто вада остраху iй чужа, та вiдчуття боязнi знайоме. Якщо погодитись з цим, то острах, з’являючись все частiше, перейде у ваду, i гнiв, допущений в душу, змiнить стан цiеi душi, що ранiше не знала гнiву.

(16) І далi: хто не зневажае зовнiшнi причини i чогось боiться, той, коли треба буде хоробро йти на вогонь i клинки заради вiтчизни, законiв i свободи, буде зволiкати i пiде серцю наперекiр. А в мудрому такого лицемiрства бути не може.

(17) Окрiм того, я вважаю, треба ось на що звернути увагу: не треба змiшувати двi речi, якi слiд доводити окремо. Що тiльки чесне е благом, – це один умовивiд; а що для блаженного життя досить доброчинностi – iнше. Якщо тiльки чесне е благом, то всi погодяться, що для блаженного життя досить доброчинностi; i навпаки – нiхто не визнае, що тiльки чесне е благом, якщо доброчиннiсть одна лише робить нас блаженними.

(18) Ксенократ i Спевсiпп вважають, що блаженним можна стати i завдяки однiй доброчинностi, а ось чесне не е единим благом. І Епiкур вважае, що той, хто володiе доброчиннiстю – блаженний, але самоi доброчинностi не досить для блаженного життя, тому що блаженними робить насолода, що насолода витiкае з доброчинностi, а не вона сама. – Безглузда вiдмiннiсть! Бо ж вiн сам стверджуе, що немае доброчинностi без насолоди. А якщо вона завжди i нерозривно з нею пов’язана, значить, досить i ii однiеi: бо насолода, без якоi доброчинностi не бувае, завжди при нiй, навiть коли вона одна.

(19) Безглуздим е i твердження, нiби блаженним можна стати i через одну лише доброчиннiсть, але вищого блаженства нею не досягнути. Я не розумiю, як це можливо. Блаженне життя мiстить в собi довершене благо, неперевершене нiчим, а якщо це так, то й блаженство довершене. Якщо немае нiчого бiльшого й кращого, нiж життя богiв, а блаженне життя божественне, значить, йому нiкуди вже прагнути в висоту.

(20) Окрiм того, якщо блаженне життя нiчого не потребуе, значить, блаженне життя досконале, i мiж блаженним i блаженнiйшим життям рiзницi немае. Невже ти маеш сумнiв, що блаженне життя е вищим благом? А якщо в ньому е вище благо, значить, е i вище блаженство. І як не можна нiчого додати до вищого (бо що вище нього?), так i до блаженного життя, яке не бувае без вищого блага. Якщо ти уявиш справу так, нiби один блаженнiший, нiж iнший, то доведеться тобi пiти i далi, та уявити чисельну кiлькiсть ступенiв вищого блага; а я розумiю так, що вище вищого блага немае жодного ступеня.

(21) Коли один блаженнiший за iншого, отже вiн вiддасть перевагу чужому, бiльш блаженному життю перед своiм, а блаженний нiчого чужого не бажае. Значить, або лишаеться таке блаженство, якому i блаженний вiддав би перевагу перед своiм, або вiн вiддасть перевагу не кращому; та або одне, або iнше неймовiрне! Завжди людина, чим вона розумнiша, тим бiльше тягнеться до найкращого i бажае досягнути його будь-яким способом. Так чи може бути блаженним той, хто i може бажати чого-небудь ще, i винен?

(22) Я скажу, звiдки береться ця омана. Люди не знають, що блаженне життя одне. Кращим понад усе його робить головна властивiсть, а не величина. Все одно, довге воно чи коротке, вiльне чи обмежене, простягаеться на всi сторони, на всi можливi мiсця, чи зосереджене в одному. Хто оцiнюе його по частинах, по числу i мiрi, той вiдбирае в нього найкраще. Що це? Те, що блаженне життя завжди повне.

(23) Я вважаю, мета iжi i пиття – ситiсть. Один з’iсть бiльше, iнший менше, – а рiзницi немае: обое вже ситi. Один вип’е бiльше, iнший менше, – а рiзницi немае: обое втамували спрагу. Один прожив багато рокiв, iнший – мало; але й це не мае значення, якщо довголiття дало першому стiльки ж блаженства, скiльки другому – короткий вiк. Той, кого ти називаеш не таким блаженним, зовсiм не блаженний: саме це слово не допускае обмеження.

(24) «Хто хоробрий, той не знае страху; хто не знае страху, той не знае i печалi; хто не знае печалi, той блаженний». Цей умовивiд належить нашим. Його намагаються заперечувати так: ми, мовляв, рiч невiрну i суперечливу стверджуемо як загальновизнану, кажучи, що хоробрий не знае страху. «Невже ж хоробрий не злякаеться бiд, якi близько пiдступили? Це говорить швидше про безумство або шаленство, нiж про хоробрiсть. А хоробрий просто стриманий у своему остраху, хоч i не позбавлений його зовсiм».

(25) Тi, хто так стверджуе, припускаються тiеi ж помилки: у них доброчиннiсть пiдмiняеться не такою сильною вадою. Бо той, хто боiться, нехай не так часто i менше, все ж не цураеться зла, хоч i не такого болiсного. – «А по-моему, той, хто не боiться бiд, якi близько пiдступили, безумний». – Ти правий, якщо мова йде про бiди; а якщо вiн знае, що це не бiди i единим злом вважае ганьбу, то напевно буде спокiйно спозирати небезпеки i зневажати те, що iншим страшно; бо коли не боятися бiд властиво нерозумному чи безумцю, виходить, що всякий буде тим боязкiший, нiж вiн розумнiший.

(26) «По-вашому, хоробрий сам пiдставить себе пiд удар». Анiтрохи! Вiн хоч i не боiться небезпеки, але уникае ii: обережнiсть йому властива, страх – нi. – «Що ж, нi смертi, нi ланцюгiв, нi вогню, нi iнших знарядь фортуни вiн не буде страшитися?» – Нi! Вiн знае, що все це уявнi, а не справжнi бiди, пострахи людського життя.

(27) Опиши йому полон, побоi, ланцюги, злиднi, тiло, яке змучили хвороби або насильства, – все, що тобi спаде на думку; вiн вiднесе це до числа безпричинних страхiв. Боятися таких речей повиннi боязкi. Чи, по-твоему, може бути злом те, на що нам доводиться iнколи йти зi своеi волi?

(28) Ти запитаеш, що е справжня бiда? – Пiддатися тому, що iменуеться бiдами, i вiддати iм свою свободу, заради якоi треба все перенести. Свобода гине, якщо ти не зневажиш все, що накидае ярмо. Не було б сумнiвiв у тому, що належить хороброму, якби знали, в чому справжня хоробрiсть. Це – не зухвалiсть наперекiр розуму, не пристрасть до небезпеки, не прагнення назустрiч жахам. Хоробрiсть е умiння розрiзняти, що бiда i що нi. Вона пильно оберiгае себе, i вона ж терпляче зносить все, що мае облудний лик бiди.

(29) «Як же так? Якщо над головою хороброго мужа буде занесений меч, якщо йому будуть пронизувати одну за iншою частини тiла, якщо вiн побачить, як нутрощi вивалюються йому на колiна, якщо для того, щоб вiн сильнiше вiдчув тортури, iх будуть повторювати i пускати свiжу кров з пiдсохлих ран, ти скажеш, що вiн не боiться i не страждае?» – Страждае, звичайно; бо людських почуттiв нiяка доброчиннiсть не вiдбирае, – але не боiться i, непереможений, дивиться зверхньо на своi страждання. Ти запитаеш, що у нього тодi на душi? Те ж, що у тих, хто намагаеться пiдбадьорити хворого друга.

(30) Бiда – це те, що шкодить; шкодить – значить робить гiрше; але страждання i бiднiсть не роблять нас гiршими, отже, це не бiди. «Але цi вашi твердження облуднi: не завжди шкодити – значить робити гiрше. Буря i негода шкодять керманичу, але не роблять його гiршим».

(31) У стоiкiв i на це е вiдповiдь. І керманич через бурi i грози стае гiршим, тому що не може втiлити своi намiри i дотриматися напрямку; в своему мистецтвi вiн не стае гiршим, в своiй справi – стае. – Перипатетики говорять на це: «Значить, i мудреця роблять гiршим бiднiсть, страждання i таке iнше в цьому родi: вони не вiдбирають у нього доброчинностi, але справi ii заважають».

(32) Це було б сказано вiрно, якби обставини у керманича i у мудреця були однi i тi ж. Мета мудреця не в тому, щоб неодмiнно досягати в життi всього, за що б вiн не взявся, а в тому, щоб все робити правильно; мета ж керманича – неодмiнно привести корабель у гавань. Мистецтва – прислужники, вони повиннi давати, що обiцяли, мудрiсть господня i наставниця. Мистецтво служить життю, мудрiсть керуе ним.

(33) Я, втiм, думаю, що вiдповiдати треба по-iншому: буря не робить гiршим нi мистецтво керманича, нi застосування цього мистецтва на дiлi. Керманич обiцяе тобi не щастя, а корисну роботу й умiння правити кораблем, – воно ж тим помiтнiше, чим бiльшi йому ставить перепони яка-небудь випадкова сила. Хто мiг сказати: «Нептуне, iнакше як на вiрному шляху ти цей корабель…», – той вартий свого мистецтва; буря ж заважае не справi керманича, а успiху.

(34) «Як же так, значить, керманичу не шкодить те, що не дае йому дiйти до гаванi, робить марними його зусилля i або несе його, або тримае i обеззброюе?» – Шкодить, але не як керманичу, а як морському мандрiвниковi. Мистецтву керманича негода не тiльки не шкодить, але й допомагае бути помiченим: в затишшя, як говориться, всякий може бути керманичем. Перепони вона створюе судну, а не тому, хто ним править в ролi керманича.

(35) Бо у керманича iх двi: одна – спiльна з усiма, хто сiв на цей корабель, де вiн i сам – один з мандрiвникiв; друга – особлива, оскiльки вiн керманич. Буря шкодить йому як мандрiвниковi, а не як керманичу.

(36) І ще: мистецтво керманича – чуже надбання, воно належить тим, кого вiн везе, як мистецтво лiкаря тим, кого вiн лiкуе. Мудрiсть же е загальна приналежнiсть – i тих, серед кого мудрець живе, i його власна. Тому можна нашкодити керманичу, чий труд, що його вiн вiддае iншим, буря зводить нанiвець, (37) i не можна нашкодити мудрецевi: тут безсилi i бiднiсть, i страждання, i решта життевих негараздiв. Бо його справа зводиться нанiвець тiльки в тому, що стосуеться iнших. Сам вiн завжди дiяльний, i з найбiльшою вiддачею тодi, коли фортуна йому в супротив: тодi-то вiн i робить дiло самоi мудростi, яка, як ми сказали, i спiльним надбанням, i його власним.

(38) Та й тодi, коли його пригнiчуе яка-небудь необхiднiсть, вона не заважае йому приносити користь людям. Бiднiсть заважае йому показати, як треба керувати державою, – i вiн показуе, як треба справлятися з бiднiстю. Нiчого немае в його життi, що не служило б справi мудростi. Жодна участь, жоднi обставини не вiдбирають у мудрого можливостi дiяти: бо його дiло – подолати те, що заважае всякiй справi. Йому до снаги подолати i удачi, i бiди: над одними вiн владний, iншi перемагае.

(39) Повторюю, вiн так себе загартував, що знаходить свою доброчиннiсть i в щастi, i в нещастi, так як дивитись буде лише на неi саму, а не на те, що дае привiд ii виказати. Йому не заважають нi бiднiсть, нi бiль, нi все iнше, що вiдлякуе невiгласiв i примушуе iх утiкати. Тобi здаеться, бiди пригнiчують його? Нi, служать йому!

(40) Фiдiй умiв лiпити не тiльки з слоновоi костi; лiпив вiн i в бронзi, а дали б йому мармур чи iнший камiнь, дешевший, – вiн зробив би найкраще, що тiльки можна з нього вилiпити. Так i мудрець покаже, що таке доброчиннiсть, якщо можливо, – серед багатств, якщо нi, – в бiдностi, якщо вдасться, – на батькiвщинi, якщо нi, – у вигнаннi, якщо вдасться, – полководцем, якщо нi – солдатом, якщо вдасться, – здоровим, якщо нi, – калiкою. Якою б не була його доля, вiн зробить з неi щось достойне пам’ятi.

(41) Є приборкувачi диких звiрiв, що змушують найлютiших тварин, одна зустрiч з якими страшна, пiд ярмом возити людину. Не задовольняючись приборканням кровожерностi, вони привчають iх жити з ними разом. Левам наглядач засовуе руку в пащу, сторож цiлуе своiх тигрiв, слонiв, крихiтний ефiоп примушуе присiдати на колiна i ходити на мотузцi. Мудрець – як вони: його мистецтво – приборкувати бiди. І страждання, i злиднi, i наруга, i темниця, i вигнання, якi всюди навiюють жах, як тiльки потрапляють до нього, стають лагiдними.

Бувай здоровий.




Лист LXXXVI


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Я пишу тобi з садиби Сцiпiона Африканського, де вшанував його мани i вiвтар, який, здаеться менi, i е могилою великого чоловiка. Я переконую себе, що душа його повернулась в небо, звiдки зiйшла, – i не за те, що вiн командував чисельним вiйськом (вiйська були i в шаленого Камбiза, для якого обернулося щастям саме шаленство), а за його надзвичайну скромнiсть i вiрнiсть обов’язку, якi, я вважаю, бiльше заслуговували захоплення в днi, коли вiн покинув батькiвщину, нiж коли захищав ii. Або Сцiпiон, або свобода повиннi були пiти з Риму.

(2) І вiн сказав: «Я нiчого не хочу змiнювати нi в законах, нi в постановах; нехай всi громадяни будуть рiвноправними. Користуйся моiми благими дiяннями без мене, вiтчизно! Завдяки менi стала ти вiльною, завдяки менi всi побачать, що ти вiльна! Якщо я став бiльшим, нiж тобi в користь, – я йду!»

(3) Як менi не захоплюватись цiею величчю душi, з якою вiн вирушив в добровiльне вигнання, позбавивши вiтчизну тягаря? Бо справа дiйшла до того, що або Сцiпiон обмежив би свободу, або свобода – волю Сцiпiона. І те, i iнше було б безчестям – i вiн поступився мiсцем законам, а сам усамiтнився в Лiтернi, – так само вигнавши себе на користь державi, як Ганнiбал.

(4) Я побачив садибу, складену з прямокутних брил, стiну, яка оточуе лiс, башти, зведенi з обох сторiн садиби як захиснi укрiплення, водосховище, викопане пiд усiма будiвлями i посадками, так що запасу вистачило б хоч на цiле вiйсько; бачив i лазню, тiсну i темну, за звичаем давнiх: бо нашим предкам здавалось, що немае тепла без темряви. Великим задоволенням було для мене споглядати звичаi Сцiпiона i нашi звичаi.

(5) В цiй тiснявi гроза Карфагену, вождь, якому Рим зобов’язаний тим, що його було захоплено лиш один раз, омивав тiло, втомлене в сiльських трудах, – бо вiн загартовував себе роботою i сам (таким був звичай в давнину), обробляв землю. Пiд цiею убогою покрiвлею вiн стояв, на цю дешеву пiдлогу ступав.

(6) Хто б нинi витерпiв таке життя? Будь-хто вважатиме себе убогим бiдняком, якщо стiни навколо не блищать великими дорогоцiнними колами, якщо олександрiйський мармур не вiдтiняе нумiдiйськi набiрнi плити, якщо iх не покривае всуцiль старанно покладений i рiзнобарвний, як розпис, вiск, якщо покрiвля не зi скла, якщо фасiйський камiнь, ранiше – рiдкiсна прикраса в якому-небудь храмi, не обрамляе басейни, в якi ми занурюемо похудiле вiд рясного поту тiло, якщо вода ллеться не зi срiбних кранiв.

(7) Та досi я говорив про труби для плебеiв, – а що коли я вiзьму лазнi вiльновiдпущеникiв? Скiльки там скульптур, скiльки колон, якi нiчого не пiдтримують i поставленi для прикраси, щоб дорожчою була вартiсть! Скiльки сходин, по яких з шумом збiгае вода! Ми до того дiйшли в марнотратствi, що не бажаемо ступати iнакше як по коштовному камiнню.

(8) В тутешнiй Сцiпiоновiй лазнi крихiтнi, висiченi в каменi швидше щiлини, нiж вiконця, – зробленi для того, щоб пропускати свiтло не заважаючи неприступностi стiн. А тепер називають дiрою для прусакiв ту лазню, яка влаштована не так, щоб сонце цiлий день свiтило в широчезнi вiкна, не так, щоб в нiй можна було митися i засмагати вiдразу, щоб з ванноi вiдкривався вид на поля i море. І ось тi лазнi, на посвяту яких збiгався захоплений натовп, переходять в число застарiлих, тiльки лиш розкiш, бажаючи сама себе переплюнути, придумае що-небудь нове.

(9) А ранiше лазень було мало, i нiчим iх не прикрашали: та й навiщо було прикрашати грошовий заклад, придуманий для користi, а не для задоволення? В них не пiдливали увесь час воду, не бiгли свiжi струменi, наче з гарячого джерела; i не так було важливо, чи прозора вода, в якiй змивали бруд.

(10) Але, правi боги, як приемно увiйти в цi темнi лазнi, пiд простим дахом, знаючи, що там наводив власноручно порядок будучи едiлом Катон, чи Фабiй Максiм чи один з Корнелiiв! Тому що навiть найблагороднiшi мужi за обов’язком едiлiв заходили в мiсця, куди допускався народ, i вимагали охайностi i корисноi для здоров’я теплоти – не тiеi, що придумали тепер, наче як на пожежi, так що впору живцем мити там викритого в злочинi раба. Тепер я не бачу рiзницi, топиться лазня чи горить.

(11) А дехто нинi назвав би Сцiпiона селюком за те, що його парильня не пiдсвiчувалась сонцем крiзь дзеркальнi вiкна, що вiн не пiкся на яскравому свiтлi i не чекав, поки звариться в лазнi. От нещасний чоловiк! Та вiн жити не вмiе! Миеться не процiдженою водою, частiше всього каламутною i, в сильнi дощi, ледь не болотяною! І було для нього зовсiм не важливо, чим митися: бо вiн приходив змити пiт, а не притирання.

(12) Що, по-твоему, сказали б нинi? – «Я не заздрю Сцiпiоновi: вiн i справдi жив у засланнi, якщо так мився». – А коли б ти знав, що вiн i мився не кожного дня! Бо тi, хто зберiг перекази про стародавнi звичаi Мiста, говорять, що руки й ноги, якi забруднюються в роботi, мили щоденно, а все тiло – раз на вiсiм днiв. – Тут хто-небудь скаже: «Ясне дiло, якими вони були брудними! Чим вiд них пахло, по-твоему?» – Солдатською службою, працею, мужем! Коли придумали чистi лазнi, люди стали бруднiшими.

(13) Коли Горацiй Флакк мае намiр описати людину мерзенну i всiм вiдому своею знiженiстю, що вiн говорить?

Пахтить духами Букiлл…

А покажи Букiлла тепер: та вiн здасться смердючим, як козел, i стане на мiсце того Горгонiя, якого Горацiй протиставляе Букiллу! Тепер мало душитися – треба робити це по два-три рази на день, щоб аромат не розвiявся. Чи не дивно, що такi люди похваляються ним, наче своiм власним запахом?

(14) Якщо все це здаеться тобi занадто сумним, звинувачуй садибу, в якiй дiзнався я вiд Егiала, працелюбного батька родини (вiн тепер володiе тутешньою землею), що пересаджувати можна i старi дерева. Це необхiдно знати нам, старим, бо ми, коли саджаемо оливи, то напевне що для iнших. А я бачив, як вiн восени пересадив цiлий сад три- i чотирирiчних дерев, незадоволений його плодами.

(15) Вона i тебе осiнить, бо

Повiльний рiст ii, тiнь вона дае далеким нащадкам,

як говорить наш Вергiлiй, який старання прикладав не для того, щоб сказати правдивiше, а для того, щоб красивiше, i хотiв не навчати землеробiв, а давати задоволення читачам.

(16) Не кажучи про друге, перепишу тобi те, в чому менi якраз сьогоднi довелось його викрити:

Боби висiвають весною, i тебе, мiдiйко, тодi ж
Пухкi борозни чекають. Що не рiк, i про просо турботи…

(17) Чи одночасно iх садять i чи весною сiють i те i iнше, можеш судити ось по чому. Я пишу тобi сьогоднiшнього листа у червнi, скоро наступить липень; i в один i той же день я бачив збирачiв бобiв i сiячiв проса.

Та повертаюсь до пересадки олив. Я бачив два способи. Стовбури великих дерев, пiдрiзавши гiлки i залишивши iх не бiльше нiж на фут, вiн переносив разом з кореневищем, причому коренi знiмав, не чiпаючи лиш той вузол, з якого вони звисають. Умочивши його в гнiй, дерево опускають в яму, а потiм не просто засипають ii землею, а й прибивають ii i утоптують.

(18) За його словами, немае нiчого кориснiшого, нiж це утоптування: воно стае на шляху холоду й вiтру, а окрiм того, стовбур менше розхитуеться, так що коренi, якi з нього проростають, можуть витягнутися i закрiпитися в грунтi, бо iнакше iх обривае навiть легке розхитування, поки вони м’якi, як вiск, i тримаються не мiцно. Перш нiж закопати дерево, вiн з нього знiмае трохи кори: бо звiдусiль, де оголена деревина, йдуть, за його словами, новi коренi. Із землi стовбур не повинен стирчати бiльше нiж на три-чотири фути: тодi вiн одягнеться гiлками з самого низу, i бiльша частина його не буде, як у старих олив, сухою i заскорузлою.

(19) А ось другий спосiб посадки: сильнi пагони з м’якою корою, якi бувають зазвичай на молодих деревах, вiн висаджував таким же чином. Цi ростуть повiльнiше, проте не бувають нi зморщеними, нi кволими, тому що мають походження вiд саджанцiв.

(20) Я бачив ще, як вiн пересаджував до другого дерева багаторiчну лозу: у неi, якщо можливо, треба пiдiбрати навiть найтоншi корiнцi, а потiм розiслати ii, не жалiючи довжини, щоб вона i з стеблини пустила коренi. Я бачив лози, пересадженi не тiльки в лютому, але й в кiнцi березня, вони вже обхоплюють новi в’язи i видираються вгору.

(21) Але всiм цим, так би мовити, деревам з товстим стовбуром, треба, за його словами, допомагати водою з пiдземного сховища; якщо вона допоможе, значить, дощ нам пiдвладний.

Бiльше нiчому я тебе навчати не збираюсь, щоб не зробити з тебе суперника собi самому, як наш Егiал зробив з мене свого суперника.

Бувай здоровий.




Лист LXXXVII


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Я зазнав невдачi ще до того, як встиг зiйти на корабель. Як все сталося, я не пишу, щоб ти не здумав i це додати до стоiчних парадоксiв, – втiм, я доведу тобi, якщо захочеш (i навiть якщо не захочеш), що жоден з них не винен i не такий дивний, як здаеться на перший погляд. Ця поiздка менi показала, як багато у нас зайвого i як легко було б на свiй розсуд позбутися речей, вiдсутнiсть яких ми i не вiдчуемо, коли iх забирае необхiднiсть.

(2) У супроводi небагатьох рабiв, якi вмiстилися в одному вiзку, без усiляких речей, окрiм тих, що на нас, ми з Максiмом вже два днi живемо блаженним життям. Матрац лежить на землi, я – на матрацi. Один дорожнiй плащ замiнюе простирадло, другий – ковдру.

(3) Снiданок наш такий, що вiд нього нiчого забрати, вiн готуеться п’ять хвилин i не обходиться без сухих смокв, як без вощених табличок. Якщо е хлiб – вони менi замiсть закуски, якщо немае, – замiсть хлiба. З ними у мене кожного дня новий рiк, а щасливим i благополучним я роблю його сам, благими помислами i незмiнною високiстю духу, який тодi бувае вищим над усе, коли, вiдкинувши чуже, отримуе спокiй через вiдсутнiсть страху, отримуе багатство через вiдсутнiсть бажань.

(4) Вiзок, в якому я iду, дуже грубий. Мули бредуть i тiльки тим i доводять, що живi; погонич босий, i не через спеку. Ледве примушую я себе погодитись, щоб люди вважали цей вiзок моiм: ще вперта в менi збочена звичка соромитись того, що правильне. Варто нам зустрiти мандрiвника iз супроводом, я мимоволi червонiю, якщо вiн мае вигляд чистiший. Ось i доказ того, що те, що я схвалюю ще не закрiпилося в менi непохитно. Хто соромиться убогого вiзка, той буде хизуватися розкiшшю.

(5) Поки що успiхи моi невеликi: я не насмiлююсь на очах у всiх задовольнятися малим, i досi мене турбують думки проiжджих. А треба пiдняти голос проти думок всього роду людського: «Ви безумнi, ви помиляетесь! Ви захоплюетесь зайвим i нiкого не цiнуете за його справжнi надбання! Зайде справа про майно тих, кому ви збираетесь дати в борг чи надати послугу (бо ви i послуги записуете в боргову книгу), – тут ви, стараннi рахiвники, берете на облiк кожну статтю».

(6) «Володiння у нього обширнi, та багато боргiв; дiм у нього прекрасний, та обставлений за чужий рахунок; нiхто так швидко не виведе напоказ челядь пишнiшу, але позик вiн не повертае, а якщо розрахуеться з кредиторами, у самого не залишиться».

(7) Ти вважаеш його багатiем, тому що i в дорозi у нього з собою золотий посуд, тому що вiн оре у всiх провiнцiях, тому що книга з термiнами позик у нього товста, а землi пiд самим мiстом так багато, що, якби мав вiн стiльки навiть у пустельнiй Апулii, йому б всеодно заздрили. Ти все назвав, – а вiн бiдний. – «Чому?» – Тому що мае борги… – «Багато?» – Все. По-твоему, е рiзниця, отримав вiн у борг вiд людини чи вiд фортуни?

(8) Чи важливо, що мули у нього вгодованi i всi однiеi мастi? Що вiзок увесь в рiзьбленнi? Що «крилоногi скакуни

В пiстрявих всi чепраках i в пурпурних попонах вiзерункових;
Дзвiнко бринять у коней золотi пiдвiски пiд грудьми,
В золотi збруя у всiх i в зубах вудила золотi?»

Вiд цього не стане кращим нi господар, нi мул.

(9) Марк Катон Цензор (його життя значило для держави не менше, анiж життя Сцiпiона: один вiв вiйну з нашими ворогами, другий – з нашими звичаями) iздив на меринi, та ще в’ючив його навхрест мiшками, щоб возити з собою пожитки. Як би я хотiв, щоб вiн зустрiв по дорозi кого-небудь з наших красунчикiв, що женуть перед собою скороходiв, нумiдiйцiв i стовп пилюки! Без сумнiву, вiн видаеться витонченiшим Катона, i супроводу у нього бiльше; та серед всiеi цiеi розкошi наш пестун не може вирiшити, чи взятися йому до меча чи до рогатини.

(10) Яким же славним був час, коли полководець-трiумфатор, колишнiй цензор, бiльше того – Катон задовольнявся однiею конячиною, та й ту дiлив з в’юками, що звисали по обидва боки. – І хiба ти б не вiддав перевагу перед усiма вгодованими рисаками i скакунами однiй тiй конячцi, якiй стер спину сам Катон?»

(11) Та я бачу, предмет цей безкiнечний, якщо тiльки я сам не покладу йому край. Припиняю говорити про все те, що вiн, без сумнiву, вгадував у майбутньому i бачив таким, яким воно й стало тепер, i що називав «клопотом». А тепер я хочу навести тобi декiлька – зовсiм небагато! – умовиводiв, якi стосуються доброчинностi; з iхньою допомогою нашi вiдстоюють думку, що ii однiеi досить для блаженного життя.

(12) «Усiляке благо i саме добре, i робить нас гарними; так те гарне, що е в музичному мистецтвi, робить людину музикантом. Випадкове не робить нас гарними, а значить, i саме воно не благо». – Перипатетики на це вiдповiдають, що наше перше положення неправильне. «Вiд того, що саме по собi гарне, не стають неодмiнно гарними. В музицi бувають гарнi i флейта, i струна, i усiляке знаряддя, пристосування, щоб на ньому грати; та жодне з них не робить людину музикантом».

(13) На це ми вiдповiмо: ви не розумiете нашого посилання: «те гарне, що е в музицi». Ми маемо на увазi не те, що оснащуе музиканта, а те, що його створюе, ти ж береш начиння, необхiдне для мистецтва, а не саме мистецтво. Якщо в самому музичному мистецтвi е щось гарне, воно неодмiнно зробить людину музикантом.

(14) Я розтлумачу це ще яснiше. Про гарне в музичному мистецтвi можна говорити двояко, маючи на увазi i те, що допомагае роботi музиканта, i те, що допомагае самому мистецтву. Для роботи потрiбнi знаряддя i флейти, i органи, i струннi, якi не стосуються самого мистецтва. Бо можна бути музикантом i без них, хоч, мабуть, i не можна застосувати свое мистецтво. Та для людини цiеi подвiйностi немае: одне й те ж е благо i для неi самоi, i для життя.

(15) «Що може дiстатися на долю людинi мерзеннiй i безсоромнiй, не е благом; багатства дiстаються i звiдниковi, i ланiстi, значить, багатство не е благом». – «Ваше положення не вiрне, – скажуть нам, – бо i в граматицi, i в мистецтвi лiкаря, i в ремеслi керманича гарне дiстаеться iнколи, як ми бачимо, людям досить непримiтним».

(16) Але цi мистецтва нiкому не обiцяють велич духу, вони не прагнуть у вись, не гребують випадковим. А доброчиннiсть пiднiмае людину над усiм, що дороге смертним, i нi так званих благ, нi так званих бiд вона не прагне i не боiться. Хелiдон, один з улюбленцiв Клеопатри, володiв величезними багатствами. Нещодавно Натал, людина з язиком таким же брехливим, як i нечистим (жiнки очищувалися прямо йому в рот), сам був спадкоемцем багатьох i залишив багатьом спадок. Що ж, грошi зробили його нечистим, чи вiн осквернив грошi, якi потрапляють деяким людям, наче золото у вигрiбну яму?

(17) Доброчиннiсть стоiть вище цього; ii цiнують не за позичене надбання, i сама вона не вважае благом те, що дiстаеться всякому. А ось мистецтво лiкування чи керування кораблями захоплюватися такими речами не забороняе. Можна не бути людиною добра – i бути лiкарем, бути керманичем, бути граматиком i, певно що, не гiрше, нiж кухарем. Кому дiсталося мати що-небудь одне, того ти не назвеш ким завгодно. Хто чим володiе, такий i вiн сам.

(18) Грошовий ящик коштуе стiльки, скiльки в ньому лежить, а сам iде тiльки на додачу до того, що в ньому лежить. Хто цiнить повний капшук вище того, чого вартi захованi в ньому грошi? Те ж саме – i власники великих багатств: вони йдуть тiльки на додачу i як прибавка до цих багатств. Чим повен великий мудрець? Величчю духу. Значить, це сказано вiрно: «що дiстаеться i людинi мерзеннiй, те не благо».

(19) Я нiколи не погоджусь, що не знати болю – благо: болю не вiдае цикада, не вiдае блоха. Не визнаю я благом спокiй i вiдсутнiсть турбот: хто такий же ледар, як черв’як?

Ти запитаеш, що робить людину мудрою? Те ж, що бога – богом. Дай iй щось божественне, небесне, величне. Благо дiстаеться не кожному, i не кожного власника стерпить. (20) Поглянь,

Що тут земля принесе i в чому землеробу вiдмовить:
Тут щасливiший хлiб, а тут виноград уродиться.
Тут плодам добре, а там зеленiе, не сiяний,
Луг. Чи не знаеш сам, що
Тмол аромати шафрану
Шле, а Індiя – костi,
Сабен же знiжений – ладан,
Голий халiб – залiзо…

(21) Все це подiлено мiж рiзними краями, щоб необхiдним був обмiн мiж смертними, щоб вони хотiли щось одне в одного отримати. І вище благо мае свое мiсце; воно народжуеться не там, де слонова кiстка, не там, де залiзо. Ти запитаеш, де житло вищого блага? В душi! Та й вона, якщо не буде чистою i незаплямованою, не прийме в себе бога!

(22) «Благо не народжуеться зi зла; а багатство народжуються вiд скупостi; значить, багатство – не благо». – Нам говорять, що неправильно, нiби добро не виникае iз зла: бо святотатством i крадiжкою добуваються грошi. І святотатство, i крадiжка – зло, звичайно, та лиш настiльки, наскiльки з них виходить бiльше зла, нiж блага; вони приносять прибуток, але з ним страх, тривогу, душевнi i тiлеснi муки.

(23) Хто так говорить, той нехай неодмiнно визнае, що святотатство – i зло, оскiльки приносить багато зла, i благо, хоч би частково, тому що приносить i дещо хороше. Чи може бути щось жахливiше? Втiм, ми ж переконались, що i святотатство, i крадiжка, i перелюбство тепер вважаються благом. Скiльки людей не червонiе, вчинивши крадiжку, скiльки хвалиться перелюбством? За дрiбнi святотатства карають, за великi нагороджують трiумфом.

(24) Подумай ще i про те, що святотатство, якщо воно благо хоч би частково, доведеться визнати чесним i назвати правильним: бо у нас це справа звична, хоч нiхто зi смертних i думки такоi не допускае. Отже, благо не може народитися вiд зла. А якщо святотатство, як ви говорите, е зло тiльки тому, що тягне за собою багато зла, то вiдмiнiть покарання, пообiцяйте безпеку – i воно стане благом сповна. Мiж тим покарання за великi злодiяння в них самих.

(25) Повторюю, ти помиляешся, вiдкладаючи кару до в’язницi, до ката: вона починаеться, тiльки злодiяння вчинене, навiть поки вчиняеться. Благо також не народиться вiд зла, як смоква – вiд оливи. Яке насiння, такi i плоди: хорошi виродитись не можуть. Як iз соромiцького не народитися чесному, так i благу iз зла: бо чесне i благе – одне й те ж.

(26) Один з наших вiдповiдав так: «Припустимо, що грошi – благо, звiдки б вони не взялися; тодi грошi, нехай навiть здобутi святотатством, непричетнi до святотатства. Розумiй це так: в однiй посудинi знаходяться i золото, i гадюка; ти дiстанеш золото з посудини, тому що в ньому гадюка, але посудина не тому дае золото, що в ньому гадюка, а незважаючи на те, що в ньому гадюка. Так само i святотатство приносить прибуток не тому, що святотатство це ганебно i злочинно, а тому, що в ньому е i прибуток. Як в названiй посудинi зло – це гадюка, а не золото, так i в святотатствi зло – це злочин, а не прибуток».

(27) Та я не згоден: бо тут i там справа виглядае по-рiзному. Там я можу дiстати золото без гадюки, а тут менi не отримати прибуток без святотатства. Прибуток тут не поруч iз злочином, а вперемiшку з ним.

(28) «Якщо в гонитвi за чим-небудь ми час вiд часу потрапляемо в бiду, то предмет наших бажань не благо; а в гонитвi за багатством ми час вiд часу потрапляемо в бiду – отже, багатство не е благом». – Нам говорять: «Ваше положення стверджуе двi речi. Перша – що в гонитвi за багатствами ми час вiд часу потрапляемо в бiду. Але час вiд часу потрапляемо ми в бiду i в гонитвi за доброчиннiстю. Людина мандруе морем заради освiти – i корабель тоне або ж людина потрапляе в полон».

(29) Друге твердження таке: «Те, через що ми потрапляемо в бiду, не е благом». Та з нього зовсiм не випливае, що ми потрапляемо в бiду лише через багатство чи насолоду. Якщо ж саме через багатство ми час вiд часу потрапляемо в бiду, воно не тiльки не благо, а й зло, ви ж про нього говорите тiльки, що воно не е благо. Окрiм того, ви навiть визнаете, що багатство не зовсiм безкорисне, зараховуете його до зручностей, тодi як за вашими мiркуваннями виходить, що воно i зручнiстю не буде – стiльки у нас через нього неприемностей».

(30) На це дана була така вiдповiдь: «Ви помиляетесь, вiдносячи неприемностi на рахунок багатства. Воно нiкому не вчиняе зла: кожному шкодить або власна дурiсть, або чужа пiдлiсть. Так сам меч нiкого не убивае, але служить знаряддям убивцi. Якщо через багатство тобi нашкодили, це не значить, що нашкодило тобi багатства».

(31) Посiдонiй (по-моему, вiн!) говорить краще: «Багатство причина бiд не тому, що саме воно що-небудь вчиняе, а тому, що пiдбурюе вчинити». Є iстотна причина, яка не може не шкодити сама по собi, i е причина попередня; ось попередня причина i закладена в багатствах. Вони роблять душу зарозумiлою, народжують пиху, накликають заздрiсть, до того роблять несамовитим розум, що чутки про нашi грошi, хоч i небезпечнi, приемнi нам.

(32) А благу личить бути вiльним вiд усiлякоi вини; воно не розбещуе душу, не збурюе, а якщо пiднiмае i робить ширшою, то без зарозумiлостi. Що благо, те дае впевненiсть, а багатство – лише зухвалiсть; що благо, те дае велич духу, а багатства – лише нахабство. Бо нахабство не що iнше, як оманлива ознака величi.

(33)«Так виходить, що багатство не тiльки не благо, а й зло». – Воно було б злом, якби шкодило саме по собi, тобто, як я сказав, було б дiючою причиною; в ньому ж закладена лише попередня причина, i не тiльки та, що збурюе душi, але i така, що приманюе. Бо багатство е деяким образом блага, таким правдоподiбним, що бiльшiсть людей йому вiрять.

(34) В доброчинностi теж закладена попередня причина, яка викликае заздрiсть, – бо багатьом заздрять через iхню мудрiсть, багатьом – через iхню справедливiсть; але причина ця не закладена в доброчинностi як такiй, в нiй немае правдоподiбностi. Проте набагато бiльше правдоподiбний той образ, що доброчиннiсть посилае в душi людей, збуджуючи iх любити ii i шанувати.

(35) Посiдонiй говорить, що умовивiд мае бути таким: «Те, що не дае душi нi величi, нi упевненостi, нi безтурботностi, не е благом; а багатство, мiцне здоров’я та iншi подiбнi речi нiчого такого не дають i, значить, не можуть бути благами». Той же умовивiд Посiдонiй викладае ще рiзкiше: «Те, що не дае душi нi величi, нi упевненостi, нi безтурботностi, а, напроти, робить ii нахабною, пихатою i зарозумiлою, е зло; випадкове ж штовхае душу до цих вад; отже, випадкове не може бути благом».

(36) «Але якщо так мiркувати, то воно не буде i зручнiстю». Одна справа зручнiсть, iнша – благо. Зручнiсть е те, в чому бiльше користi, нiж обтяжливостi; благо мае бути непiдробним i зовсiм нешкiдливим. Благо – не те, що в бiльшiй мiрi корисне, а те, що тiльки корисно.

(37) Зручностi, окрiм того, можуть дiставатися i тваринам, i людям недосконалим i нерозумним. З ними можуть бути змiшанi й неприемностi, проте вони називаються зручностями i оцiнюються по тому, чого в них бiльше. Благо дiстаеться на долю одному мудрецевi i мае бути без ганджу.

(38) Тепер наберись мужностi! Тобi залишився один вузол – але вузол Геркулесiв. «Із зла не виникае благо; але з багатьох бiдностей виникае багатство; отже, багатство не е благом». – Цього умовиводу нашi не визнають; вiн придуманий перипатетиками, i вони ж його дозволяють. За словами Посiдонiя, Антiпатр так спростовував цей софiзм, заяложений по усiх школах дiалектикiв:

(39) «Кажучи “бiднiсть”, мають на увазi не наявнiсть, а вiдсутнiсть, або, як говорили в давнину, не бутнiсть (греки теж говорять ???? ????????), – не те, що е, а те, чого немае. З багатьох пустих глекiв нiчого не наповниш. Багатства складаються з багатьох речей, а не з багатьох нестач. Ти розумiеш бiднiсть не так, як треба. Бути бiдним не значить мати мало, а значить багато чого не мати. І зобов’язана людина цим iменем не тому, що у неi е, а тому, чого iй не вистачае».

(40) Менi було б легше висловити те, що я хочу, якби було латинське слово, яке позначае ?????????. Його якраз Антiпатр i прикладае до бiдностi. – А на мiй погляд, бiднiсть – не що iнше, як убогiсть надбання. – В чому суть бiдностi i багатства, ми розберемося, коли у нас буде багато зайвого часу; але i тодi ми подивимось, чи не краще було б зробити бiднiсть не такою гiркою, а багатство – не таким зарозумiлим, нiж вести тяжбу про слова, наче про предмети вже виказаного судження.

(41) Уявiмо собi, що нас покликали на народне зiбрання. Внесено закон про скасування багатств. Невже ми будемо переконувати або умовляти натовп такими умовиводами? Невже з iхньою допомогою доб’емося ми того, що римляни знову потягнуться до бiдностi i вихвалятимуть ii, опору i базову силу своеi держави? Що вони устрашаться своiх багатств, згадають, що знайшли iх у переможених, звiдки й проникли в незаплямоване, славне стриманiстю мiсто пiдкупи, i роздачi, i заколоти? Що з надмiрною пристрастю до розкошiв почали вони виставляти напоказ добуте у багатьох племен? Що вiдiбране одним народом у всiх ще легше може бути вiдiбране всiма у одного? Краще переконати в цьому i проганяти пристрастi, нiж визначати iх. Якщо нам це пiд силу, будемо говорити хоробро, якщо нi, то хоч вiдверто.

Бувай здоровий.




Лист LXXXVIII


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Ти бажаеш знати, що я думаю про вiльнi науки i мистецтва. Жодну з них я не поважаю, жодне не вважаю благом, якщо плiд його грошi. Тодi вони – продажнi ремесла i хорошi до тих пiр, поки пiдготовлюють розум, не утримуючи його довше. На них слiд затриматися, лише поки душа не в змозi зайнятися нiчим важливiшим; вони – наше навчання, а не наша робота.

(2) Чому вони названi вiльними, ти бачиш сам: тому що вони достойнi вiльноi людини. Втiм, е тiльки одне справжне вiльне мистецтво – те, що дае свободу: мудрiсть, найвище, мужне i благородне з них, а все решта – дрiбницi, гiднi для дiтей. Невже ти вiриш, нiби в них е якесь благо, хоч сам бачиш, що немае людей нижчих i розпуснiших, нiж iхнi вчителi? Всi цi речi треба не увесь час вчити, а один раз вивчити. Дехто вважав за потрiбне розiбратися, чи можна завдяки вiльним мистецтвам i наукам стати людиною добра. Та вони i не обiцяють цього, i навiть не прикидаються, нiби знають таке!

(3) Граматик турбуеться тiльки про наше умiння говорити, а коли побажае вiн пiти далi, – займеться iсторiею чи вiршами, якщо розсуне своi межi так, що ширше нiкуди. Та чи прокладаеться шлях до доброчинностi поясненням складiв, ретельнiстю у виборi слiв, запам’ятовуванням драм, правилами складання вiршiв, рiзновидностями рядкiв? Чи це звiльняе нас вiд страху, викорiнюе жадiбнiсть, приборкуе похiть? Перейдемо до геометрii, до музики: i в них ти не знайдеш нiчого такого, що наклало б заборону на страх чи жадiбнiсть. А кому вiн невiдомий, для того всi знання марнi.

(4) Треба подивитись, чи навчають цi наставники доброчинностi; якщо не навчають, то iм нiчого викладати; якщо навчають, то вони фiлософи. Ти хочеш переконатися, що вони на уроках i не думають навчити доброчинностi? Поглянь, до чого учення кожного не схоже на учення решти! А навчай вони одному й тому ж, рiзнобою б не було.

(5) Вони б тебе переконали навiть у тому, що Гомер був фiлософом, якби не заперечували цього своiми ж доказами. Бо вони перетворюють його то в стоiка, який схвалюе тiльки доброчиннiсть i втiкае вiд насолод, не вiдступае вiд чесностi навiть заради безсмертя; то в епiкурейця, який вихваляе спокiй у державi i проводить життя в бенкетах та пiснях; то в перiпатетика, який встановлюе три види благ; то в академiка, який стверджуе, що немае нiчого достовiрного. Ясно, що нiчого такого у нього немае, якщо е все разом, – тому що учення цi мiж собою не сумiснi. Та поступимось iм Гомером-фiлософом. Вiн, ймовiрно, став мудрецем до того, як дiзнався про вiршi; будемо ж i ми краще навчатися тому, що зробило Гомера мудрецем.

(6) А запитувати у мене, хто був старшим – Гомер чи Гесiод, така ж нiкчемна справа, як дiзнаватися, чому Гекуба, хоч i була молодшою вiд Олени, виглядала старою не за вiком. І чи не пуста, по-твоему, справа – дослiджувати вiк Патрокла i Ахiлла?

(7) Чи будеш ти дошукуватись, де блукав Улiсс, замiсть того щоб покласти кiнець власнiй оманi? Немае часу слухати, чи носило його мiж Італiею i Сицилiею чи за межами вiдомого нам свiту. Та й не мiг вiн на такому малому просторi поневiрятися так довго. Душевнi бурi кидають нас щоденно, через власну негiднiсть ми терпимо всi Улiссовi бiди. І краса спокушае наш зiр, i ворог загрожуе; тут – лютi чудовиська, ласi до людськоi кровi, там – пiдступна спокуса, що привертае слух, i вся рiзноманiтнiсть бiд. Навчи мене, як любити вiтчизну, дружину, батька, як пливти до цiеi такоi чесноi мети навiть пiсля аварii корабля.

(8) Навiщо ти дошукуешся, чи була Пенелопа справдi цнотливою, чи обдурила усiх? Чи пiдозрювала вона, що бачить Улiсса ще перш, нiж упiзнала напевно? Краще поясни менi, що таке цнота, i яке в нiй благо, i в чому воно закладене – в тiлi чи в душi?

(9) Перейду до музики. Ти вчиш мене, як узгоджуються мiж собою високi i низькi голоси, як виникае суголоснiсть, хоч струни видають рiзнi звуки. Зроби краще так, щоб в душi моiй була злагода i моi помисли не розходились мiж собою! Ти показуеш менi, якi лади звучать жалiсно; покажи краще, як менi серед негараздiв не зронити нi звука жалю!

(10) Геометрiя навчае мене вимiрювати моi володiння; нехай краще пояснить, як менi вимiряти, скiльки землi треба людинi! Вона навчае мене рахувати, пристосувавши пальцi на службу скупостi; нехай краще пояснить, яка пуста справа цi пiдрахунки! Той, чия казна втомлюе рахiвникiв, не щасливiший вiд iнших; навпаки, яким би нещасним був власник зайвого майна, якби його самого примусили порахувати, скiльки йому належить!

(11) Яка менi користь вiд умiння роздiлити поле, якщо я не можу роздiлитися з братом? Яка менi користь до тонкощiв пiдрахувати в югерi кожен фут i не втратити жодного, який може вислизнути вiд межовоi мiри, якщо я тiльки вiдчуватиму прикрiсть, дiзнавшись, що сильний сусiд обманом вiдрiзав у мене шматок поля? Мене навчають, як не втратити нiчого з моiх володiнь, а я хочу навчитися, як залишитися веселим, втративши все.

(12) «Але ж мене виживають з батькiвського, з дiдiвського поля!» – А до твого дiда чиiм це поле було? Можеш ти пояснити, кому воно належало – хай не людинi, а племенi? Ти прийшов сюди не господарем, а поселенцем. На чиiй землi ти поселенець? Якщо все буде з тобою благополучно, – у власного спадкоемця. Правники стверджують, що суспiльне надбання не присвоюеться за давнiстю володiння; а те, що ти зайняв, те, що називаеш своiм, загальне надбання i належить всьому роду людському.

(13) Прекрасна наука! Ти умiеш вимiряти коло, привести до квадрату будь-яку фiгуру, яку бачиш, називаеш вiдстанi мiж зiрками, немае в свiтi нiчого, що не пiддалось би твоiм вимiрам. Та якщо ти такий знавець, вимiряй людську душу! Скажи, велика вона чи нiкчемна! Ти знаеш, яка з лiнiй пряма; для чого тобi це, якщо в життi ти не знаеш прямоi дороги?

(14) Перейду до тiеi науки, яка похваляеться знанням неба, якiй вiдомо,

…Вiдходить куди Сатурна зоря крижана
І в яких колах обертаеться пломiнь Кiлленца.

Для чого нам цi знання? Щоб тривожитись, коли Сатурн i Марс опиняться в протистояннi чи коли Меркурiй зайде увечерi на виду у Сатурна? Краще менi завчити, щоб вони, де б не були, завжди були сприятливими i не могли змiнитись.

(15) Їх веде непорушними шляхами вiковiчний порядок доль, вони рухаються за встановленим порядкою змiн i або управляють усiма подiями, або передбачають iхнiй результат. Та якщо в них причина всього, що б не сталося, який смисл знати те, чого не можна змiнити? А якщо вони все передбачають, – яка користь в передбаченнi неминучого? Знай, не знай, – все одно станеться.

(16) Коли ти будеш слiдкувати за сонячною спекою i змiною Мiсяцiв,
що йдуть по-черзi, тебе нiколи не надурить
Завтрашнiй день, не введуть в оману прозорi ночi.

Але й так все в достатнiй мiрi i понад неi передбачено, щоб я був застрахований вiд пiдступiв.

(17) «Хiба не одурить мене прийдешнiй час? Бо ж дурить все, що застае зненацька того, хто нiчого не вiдае». Що буде, я не вiдаю, а що може бути, – знаю. І нiщо не приведе мене до вiдчаю, бо, я чекаю на все, а коли щось мене омине, я вважаю це вдачею. Прийдешнiй час одурить мене, якщо помилуе; та й цим не одурить: бо якщо я знаю, що все може статися, то знаю також, що не все станеться неодмiнно. Тому я чекаю на вдачу, але готовий i до бiд.

(18) Тобi доведеться змиритися, якщо я тут зiйду з приписаного тобою шляху. Бо ти не примусиш мене вiднести до вiльних мистецтв те, чим займаються живописцi чи ж скульптори, мармурники та iншi прислужники розкошi. І борцiв, у яких вся наука – олiя та пилюка, я виганяю з числа тих, хто зайнятий вiльними мистецтвами, – iнакше менi доведеться прийняти туди i тих, хто змiшуе мазi, i кухарiв, i всiх решту, що пристосували свiй розум до наших насолод.

(19) Скажи менi, прошу, що спiльного зi свободою мають цi товстуни з ожирiлим тiлом i схудлою старечою душею, що блюють натщесерце? І невже ми будемо вважати вiльним мистецтвом все, в чому вправлялася, не присiвши, молодь в часи наших предкiв: метання списа, удари колом, верхова iзда, володiння мечем? Вони не вчили дiтей тому, чому навчаються, не рухаючись. Але нi те, нi iнше не навчае доброчинностi i не живить ii. Який сенс правити конем i стримувати його бiг вуздечкою, поки тебе самого несуть неприборканi пристрастi? Який сенс перемагати в боротьбi i в кулачному бою, коли тебе самого перемагае гнiв?

(20) «Так що ж, вiльнi мистецтва i науки нiчого не дають нам?» – Дають, i багато, але не для доброчинностi. Бо i тi ручнi ремесла, що всiма визнанi як низькi, оснащують життя багатьом, але доброчинностi не стосуються. «Для чого ж ми даемо освiту синам, навчаючи iх вiльним мистецтвам?» – Справа не в тому, що вони можуть дати доброчиннiсть, а в тому, що вони готують душу до ii сприйняття. Як начала, що у давнiх називалися грамотою i дають хлопчикам основи знань, хоч не навчають iх вiльним мистецтвам, але готують грунт для навчання iм ближчим часом, так i вiльнi мистецтва, хоч i не ведуть душу до доброчинностi, але полегшують шлях до неi.

(21) Посiдонiй розрiзняе чотири види мистецтв: буденнi i низькi, потiшнi, дитячi i вiльнi. Буденнi – це ручнi ремесла, зайнятi усiм тим, чим оснащуеться життя; вони навiть i не прикидаються благородними чи шановними.

(21) Потiшнi – це тi мистецтва, чие призначення насолоджувати око й слух. До них можна зарахувати i винахiд усякого роду пристосувань, як помостiв, якi самi по собi пiднiмаються, настилiв, якi безшумно ростуть вгору, – всього, що служить для раптових змiн, коли те, що було суцiльним, розпадаеться, краi провалу за власним почином сходяться, пiдвищення потрохи знижуеться. Такi речi вражають невiгласiв, якi дивуються всьому несподiваному, не знаючи причин.

(23) Дитячi, якi мають дещо спiльне з вiльними, – це тi мистецтва, якi у грекiв називаються ?????????, а у нас – вiльними. Єдинi ж справдi вiльнi, чи навiть, вiрнiше буде сказано, якi дають свободу мистецтва, це тi, якi переймаються доброчиннiстю.

(24) Оскiльки одна частина фiлософii, продовжуе Посiдонiй, займаеться природою, iнша – звичаями, третя людським розумом, постiльки i весь натовп вiльних мистецтв претендуе посiсти в нiй мiсце. Коли мова йде про питання природознавства, фiлософiя опираеться на свiдчення геометрii, яка е частиною того, чому вона допомагае.

(25) Але багато що нам допомагае, не будучи частиною нас самих; а будь воно нашою частиною, допомоги вiд нього б не було. Їжа пiдмога тiлу, але не його частина. Послуги геометрii дещо нам дають, але фiлософii вона потрiбна так само, як iй самiй ковальська справа; проте вона – не частина геометрii, як i геометрiя – не частина фiлософii.

(26) Окрiм того, у кожноi з них – своi межi. Мудрець дослiджуе i пiзнае причини природних явищ, геометр вiдшукуе i вираховуе iх число i мiру. Яким незмiнним е порядок небесних тiл, яка iхня сила i природа, – все це знае фiлософ; а хто вираховуе iхнiй рух i повернення, хто збирае спостереження про те, як вони сходять i заходять, а iнколи нiби стоять на мiсцi, хоч небесним тiлам стояти i не можна, той математик.

(27) Нехай мудрець знае, з якоi причини в дзеркалi виникае вiдображення; геометр же може сказати, як далеко повинен стояти предмет вiд вiдображення i яке вiдображення дае та чи iнша форма дзеркала. Що сонце величезне, доведе фiлософ; яка його величина, вкаже математик, який користуеться в роботi деяким досвiдом i навиком, але мае, щоб працювати, запозичувати деякi основнi положення. А якщо основи мистецтва – позиченi, воно несамостiйне.

(28) Фiлософiя нiчого не шукае на сторонi, свое завдання вона зводить вiд землi. Математика, так би мовити, займае поверхню, вона будуе на чужiй землi, бере зi сторони тi начала, завдяки яким досягае подальшого. Коли б вона йшла до iстини сама по собi, коли б могла обiйняти увесь свiт i всю природу, тодi я сказав би, що вона багато дае людськiй душi, бо, думаючи про небо, та сама росте i вбирае дещо вище.

Лише одне робить душу досконалою: непорушне знання добра i зла [яке доступне тiльки фiлософii] – бо нiяка iнша наука добра i зла не дослiджуе.

(29) Розглянемо по черзi чесноти. Хоробрiсть е презирство до всього страшного; вона нехтуе тим, що вселяе жах i схиляе пiд ярмо нашу свободу, кидае йому виклик, переламуе його. Так невже ii загартовують вiльнi мистецтва? Вiрнiсть е найсвятiшим благом людського серця, ii жодна необхiднiсть не примусить обманювати, нiяка нагорода не спокусить. Вона говорить: «Пали, бий, убивай – я не зраджу! Чим сильнiший бiль буде випитувати таемницi, тим глибше я iх сховаю». Чи можуть вiльнi мистецтва i науки зробити нас такими? Стриманiсть вимiрюе насолоди; однi вона з ненавистю виганяе, iншi урiвнюе i скорочуе до здоровоi межi, нiколи не наближаючись до них заради них самих. Вона знае, що краща мiра для всього бажаного – взяти не скiльки хочеться, а скiльки необхiдно.

(30) Людянiсть забороняе бути зверхнiм з товаришами, бути скупим; вона i в словах, i в справах, i в почуттях показуе всiм м’якiсть i ласку, нiчию бiду не вважае чужою, свое благо любить понад усе тодi, коли воно служить на благо iншому. Невже вiльнi мистецтва навчать нас таким звичаям? Нi, – так якi i простотi, скромностi i помiрностi; так якi задовольнятися малим i бережливостi; так як милосердю, яке оберiгае чужу кров не менше нiж свою i знае, що людина не повинна користуватися силами iншоi людини марнотратно.

(31) «Але якщо ви згоднi, що без вiльних мистецтв i наук не досягнути доброчинностi, то як же ви стверджуете, нiби вони нiчого для доброчинностi не дають?» – Без iжi теж не досягнути доброчинностi, хоч iжа до доброчинностi стосунку не мае. Деревина нiчого не дае кораблевi, хоч кораблi бувають тiльки з дерева. Немае причин, повторюю, думати, нiби речi виходять за допомогою того, без чого вони вийти не можуть.

(32) Можна сказати i так: доброчиннiсть досягаеться i попри вiльнi мистецтва; хоч доброчинностi i треба навчатися, навчаються iй не через iхне посередництво. Чому я повинен вважати, що той, хто не знае грамоти, не може стати мудрим, як нiби мудрiсть вся в грамотi? Вона викладаеться на дiлi, а не на словах, i я не впевнений, чи не буде пам’ять мiцнiшою без усiлякого зовнiшнього пiдгрунтя.

(33) Мудрiсть велика i обширна, iй потрiбно багато простору; треба вивчити все про справи божi i людськi, про минуле i про майбутне, про швидкоплинне i про вiчне, про час, – а про нього одного, ти сам бачиш, скiльки е питань? Перший – чи е вiн сам по собi дещо? Потiм чи було що-небудь до часу, без часу? Чи виник вiн разом зi свiтом? Чи до виникнення свiту, оскiльки було дещо, був i час?

(34) І про одну тiльки душу не перелiчити питань: звiдки вона? яка вона? коли виникае? як довго iснуе? Чи переходить з мiсця на мiсце, чи мiняе житло, коли перекидаеться у все новi види живих iстот? чи iй суджене тiльки однократне рабство, а потiм, вiдпущена на волю, вона блукае у всесвiтi? чи тiлесна вона чи нi? що вона буде робити, коли ми перестанемо бути ii знаряддям? як вона скористаеться свободою, коли втече з тутешньоi темницi? чи забуде колишне? чи спiзнае себе, лиш тiльки розлучиться з тiлом i полине у вишину?

(35) Яку б частину божественних i людських справ ти не взяв, тебе втомить незлiченна кiлькiсть речей, що потребують дослiдження i заучування. Щоб усi вони, величезнi i чисельнi, могли знайти вiльне пристанище, слiд вигнати з душi все зайве. В таку тiсняву доброчиннiсть не залучити: великому потрiбен широкий простiр. Все геть! Нехай серце буде вiльним для неi однiеi!

(36) «Але ж знання багатьох наук приемне». – Нi, з кожноi належить нам запам’ятати лише стiльки, скiльки необхiдно. По-твоему, догани заслуговуе той, хто накопичуе зайве i хвалькувато виставляе в домi коштовнi речi, а той не заслуговуе, хто загромаджуе свiй розум непотрiбним начинням усiляких наук? Прагнути знати бiльше, нiж треба, це теж вид нестриманостi.

(37) До того ж гонитва за вiльними мистецтвами i науками робить людей надокучливими, балакучими, настирливими i самовдоволеними; завчивши зайве, вони через це нездатнi вивчити необхiдне. Граматик Дiдiм написав чотири тисячi книг. Я пожалiв би i того, хто прочитав стiльки зайвого! В одних книгах дослiджуеться, де батькiвщина Гомера, в iнших – хто справжня мати Енея, в третiх – чому бiльше в життi вiддавав перевагу Анакреонт, хтивостi чи пияцтву, в четвертих – чи була Сафо продажною розпусницею, та iншi речi, якi, якби ми iх знали, слiд було б забути.

(38) Ось i говори тепер, що життя не довге. Та якщо ти вiзьмеш наших, я й тут покажу тобi багато такого, що треба б вiдрубати сокирою.

Бiльшоi витрати часу, бiльшоi докуки для чужих вух варта похвала: «Ось начитана людина!» Будемо ж задоволенi назвою простiшою: «Ось людина добра!»

(39) Невже менi слiд розгортати лiтописи всiх племен, вiдшукуючи, хто першим почав писати вiршi, вираховувати без календаря, скiльки рокiв пройшло мiж Орфеем i Гомером, дiзнаватися всi дуростi, якими Арiстарх помережив чужi вiршi, губити свiй вiк на пiдрахунок складiв? Невже менi не вiдводити очей вiд пiску геометрiв? Чи настiльки я забуду рятiвний вислiв: «Бережи час!»? Все це я буду знати, – а чого не дiзнаюсь?

(40) Граматик Апiон, який в часи Гая Цезаря мандрував по всiй Грецii i в кожнiй общинi його було прийнято в iм’я Гомера, говорив: «Гомер вичерпав обидва своi предмети в «Ілiадi» i в «Одиссеi» i приеднав до своеi працi початок, який охопив всю Троянську вiйну». А як доказ вiн наводив таке: «Поет навмисно поставив на початку першого вiрша двi букви, якi позначали число книг».

(41) Нехай знае такi речi той, хто хоче бути всезнайкою i не бажае подумати, скiльки часу вiдбирае у тебе нездоров’я, скiльки – справи, громадськi i приватнi, скiльки – справи повсякденнi, скiльки – сон? Вимiряй свiй вiк! Не так вже багато вiн вмiщуе!

(42) Я говорив про вiльнi мистецтва, – та скiльки зайвого е у фiлософiв! Скiльки такого, що i не може згодитися! І фiлософи опускалися до роздiлення складiв, до вивчення властивостей сполучникiв i прийменникiв, i фiлософи заздрили граматикам i геометрам. Все, що було зайвого в iхнiх науках, вони перенесли в свою. Так i вийшло, що говорити «не умiли с бiльшою потугою, анiж жити».

(43) Послухай, як багато зла в надмiрних тонкощах i наскiльки вони ворожi iстинi! Протагор говорить, що стверджувати i те, i iнше можна однаково про кожну рiч, в тому числi i про те, чи кожна рiч дозволяе стверджувати про неi в те, i iнше. Навсiфан говорить: все, що здаеться нам iснуючим, iснуе в такiй же мiрi, як i не iснуе.

(44) Парменiд говорить: все, що нам здаеться, не вiдрiзняеться вiд единого. Зенон Елейський каменя на каменi не залишив вiд всiх складностей, сказавши: нiчого не iснуе. До того ж приблизно приходять i послiдовники Пiррона, i мегарцi, i ерiтрейцi, i академiки, якi ввели нове знання – про те, що ми нiчого не знаемо.

(45) Кинь все це в ту ж купу непотрiбного, як i багато що з вiльних мистецтв! Тi викладають менi науку, вiд якоi не буде користi, а цi вiдбирають надiю на усiлякi знання. Та вже краще знати зайве, анiж нiчого не знати. Вони не йдуть попереду зi свiточем, направляючи мiй погляд до iстини, – вони менi виколюють очi. Якщо я повiрю Протагоровi, в природi не залишиться нiчого, окрiм сумнiвiв; якщо Навсiфановi, достовiрно буде тiльки те, що немае нiчого достовiрного; якщо Пармендовi, – залишиться тiльки едине; якщо Зеноновi, – i единого не залишиться.

(46) Але що таке i ми самi, i все, що оточуе нас, живить, тримае на собi? Вся природа виявляеться тiнню, чи порожньою, чи оманливою. Нелегко менi сказати, на кого я серджуся бiльше: чи на тих, що оголошують нас нiчого не знаючими, чи на тих, хто i можливiсть нiчого не знати у нас вiдбирае.

Бувай здоровий.




Лист LXXXIX


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Те, чого ти бажаеш, – щоб я написав про розподiл фiлософii, показав окремi члени ii величезного тiла, рiч корисна i для того, хто прагне мудростi, необхiдна. Бо безпосередньо через часткове легше пiдiйти до пiзнання цiлого. О, якби вся фiлософiя могла постати, подiбно всесвiту, коли вона вiдкривае перед нами увесь свiй лик! Якими схожими були б цi видовища! Тодi б фiлософiя напевне примусила б всiх смертних милуватися нею i покинути те, що ми, не вiдаючи справжне про велике, вважаемо великим. Але нам таке не дано, i доводиться дивитись на неi так само, як споглядаемо ми всесвiт, – по частинах.

(2) Правда, душа мудреця охоплюе всю ii громаду, оббiгаючи ii з тiею ж швидкiстю, з якою наше око оббiгае небо; але нашому погляду, слабкому i на близькiй вiдстанi i змушеному пробиватися крiзь туман, легше розглянути все окремо, тому що цiлого нам не охопити. Я зроблю, що ти просиш, i роздiлю фiлософiю на частини, але не на шматки: бо корисно роздiлити ii, а не розшматувати, тому що схопити дуже дрiбне не легше, нiж дуже велике.

(3) Народ розписуе по трiбах, вiйсько дiлиться на центурii. Все, що розрослось, пiзнаеться легше, якщо належним чином розчленоване на частини, не дуже дрiбнi, як я сказав, i не чисельнi. У надмiрнiй роздробленостi та ж вада, що у нерозчленованостi. Що розтерте в пилюку, те не мае порядку.

(4) Перш за все, по-твоему, я маю сказати, чим вiдрiзняеться мудрiсть вiд фiлософii. Мудрiсть е довершене благо людського духу, фiлософiя ж – любов i прагнення мудростi. Фiлософiя вказуе туди, куди прийшла мудрiсть. Чому фiлософiя називаеться так, ясно: саме iм’я ii говорить про це.

(5) А мудрiсть деякi визначили як «знання всього божественного i людського», деякi ж говорили, що «бути мудрим – значить, пiзнати все божественне i людське та його причини». Менi це доповнення здаеться зайвим: бо «причини» – лише частка «всього божественного i людського». І фiлософiю визначали то так, то сяк: однi говорили, що вона е турбота про доброчиннiсть, iншi – турбота про виправлення духу; деякi ж називали ii прагненням мислити правильно.

(6) Одне вiдомо майже твердо: мiж мудрiстю i фiлософiею е вiдмiннiсть. Бо не може бути, щоб пошукачi i те, що шукають були тотожними. Яка вiдмiннiсть мiж жадiбнiстю, яка бажае, i грошима, яких бажають, така ж вона мiж фiлософiею i мудрiстю, яка е ii кiнцевим результатом i нагородою. Фiлософiя – в дорозi, мудрiсть – в ii кiнцi.

(7) Мудрiсть – це те, що греки називають ?????. Це слово було вживане i у римлян, як тепер вживане слово «фiлософiя». Це засвiдчать тобi i давнi тогати, i напис на пам’ятнику Доссену:

Перехожий, стiй: прочитай софiю Доссена тут!

(8) Деякi з наших, хоч фiлософiя е турбота про доброчиннiсть i прагне до неi як до мети, вважали, що iх неможливо розлучити: бо немае нi фiлософii без доброчинностi, нi доброчинностi без фiлософii. Фiлософiя е турбота про досягнення доброчинностi через посередництво самоi доброчинностi; нi доброчинностi не може бути, якщо про неi не турбуватися, нi турботи про доброчиннiсть – без неi самоi. Тут все iнакше, нiж iз стрiльцем, який намагаеться здалеку влучити в що-небудь, коли той, хто цiлиться i цiль – в рiзних мiсцях; i iнакше, нiж з дорогами, якi ведуть в мiсто, але лежать поза ним. Шлях до доброчинностi йде через неi саму. Отже, фiлософiя i доброчиннiсть нероздiльнi.

(9) Бiльшiсть з тих, хто писав про це, причому найвеличнiших, стверджували, що фiлософiя дiлиться на три частини: моральну, природну i ту, що присвячена людському розуму. Перша вносить порядок в душу. Друга дослiджуе природу речей. Третя випробовуе властивостi слiв, iх розташування, види доказiв, щоб брехня не вкралася пiд виглядом iстини. Втiм, були й такi, що роздiляли фiлософiю i на бiльшу, i на меншу кiлькiсть частин.

(10) Деякi перiпатетики вводили четверту частину: громадянську фiлософiю, якою, мовляв, треба займатися таким собi особливим чином, бо предмет у неi зовсiм iнший. Деякi додавали ще одну частину, яку греки називають ??????????, тобто умiння управляти домашнiм майном. Деякi придiляли особливе мiсце ученню про рiзнi способи життя. Та все це входить до моральноi частини фiлософii.

(11) Епiкурейцi вважали, що в фiлософii всього двi частини: моральна i природна, а ту, що присвячена розуму, вони вiдкидали. Але потiм, коли саме життя примусило iх прибрати все двозначне, викрити обман, що причаiвся пiд личиною правди, вони ввели роздiл, який назвали «ученням про судження i правила», тобто ту ж присвячену розуму частину, але пiд iншим iменем; вони, проте, думають, що лиш доповнили природну фiлософiю.

(12) Кiренаiки прибрали i природну, i присвячену розуму частину, задовольняючись тiльки моральною, – але тут же iншим способом ввели те, що прибрали; у них моральна фiлософiя дiлиться на п’ять частин, з яких одна вчить про те, чого слiд уникати i чого прагнути, друга – про пристрастi, третя – про вчинки, четверта – про причини, п’ята – про докази. Але причини речей вiдносяться до частини природноi, докази – до тiеi, що присвячена розуму.

(13) Арiстон Хiосський сказав, що частини, присвяченi природi i розуму, не тiльки зайвi, але й заважають, а едину фiлософiю, яку вiн залишив, моральну, обрiзав: той ii роздiл, де мова йде про правила поведiнки, вiн оголосив потрiбним тiльки вихователю, а не фiлософу, – нiбито мудрець не е вихователем роду людського.

(14) Отож, оскiльки фiлософiя мае три частини, ми почнемо з роздiлення моральноi ii частини. Було встановлено, що й вона дiлиться натрое; перше в нiй – спостереження, яке призначае кожному свое i оцiнюе, що чого варте; справа це, звичайно, корисна, так як немае нiчого бiльш необхiдного, нiж встановити цiну кожноi речi. Другий роздiл ii вчить про спонукання, третiй – про вчинки. Перший твiй обов’язок – судити, що чого варте; другий – спiвставляти i приборкувати в залежностi вiд цього твоi спонукання; третя – турбуватися, щоб спонукання i вчинки одне одному були вiдповiднi, а сам ти нi в тих, нi в iнших не впадав у протирiччя з самим собою.

(15) Якщо одного з трьох не буде, порушиться i решта. Яка користь знати цiну всiм речам, коли ти не стриманий в спонуканнях? Яка користь придушити спонукання i тримати в своiй владi бажання, якщо ти, дiючи, не врахуеш час i не будеш знати, коли, що, де i як належить робити? Бо одна справа – знати цiну i достоiнство речi, iнша – вибрати потрiбну мить, i понад усе приборкати своi спонукання i братися за справу, а не хвалитися наослiп. Бо в життi тодi немае протирiч, коли вчинок не розходиться iз спонуканням, а спонукання залежить вiд достоiнства кожного предмету i з огляду на те, варто його домагатися чи нi, стае слабшим чи сильнiшим.

(16) Природна фiлософiя розчленовуеться надвое: на учення про тiлеснi i про безтiлеснi речi. Обидва вони роздiляються на своi, так би мовити, ступенi. Учення про тiла – таким чином: по-перше, про тi, що щось виробляють, i про тi, з яких народжуеться, – а народжуються початковi речовини. Учення про них, на думку декого, неподiльне, на думку iнших – дiлиться на учення про матерiю, про причину, яка все приводить в рух, i про самi початковi речовини.

(17) Менi залишаеться написати про розподiл тiеi частини фiлософii, що присвячена розуму. Усiляка рiч або безперервна, або розподiлена мiж тим, хто запитуе i тим, хто вiдповiдае. Було встановлено, що перша iменуеться ?????????? (дiалектика), а друга ???????? (риторика). Риторика турбуеться про слова, iх смисл i порядок; дiалектика пiдроздiляеться на двi частини – про слова i про iхне значення, тобто про предмети, про якi говориться, i про вислови, якими про них говориться. Далi йдуть чисельнi пiдроздiли i тiеi, й iншоi. А я на цьому закiнчу i «розповiм лише про головне», – iнакше, якщо я буду дiлити частини на частини, то вийде цiла книга дослiджень.

(18) Я не хочу вiдбити у тебе, Луцилiю, найкращий з людей, бажання все це читати, – тiльки б ти все прочитане негайно вiдносив до людських звичаiв. Утихомирюй себе, розбурхуй, якщо е в тобi млявiсть, приборкуй, якщо е розбещенiсть, приборкуй упертiсть, переслiдуй i свою, i, наскiльки зможеш, загальну жадiбнiсть. Тим, хто буде тобi говорити: «Скiльки можна про одне й те ж?» – вiдповiдай: (19) «Скiльки можна в одному й тому ж грiшити? Ви хочете позбутися лiкiв, не позбувшись вад, – а я через вашу вiдмову ще завзятiше буду повторювати свое. Лiкування починае приносити користь тодi, коли тiло, яке втратило чутливiсть, вiдповiдае на дотик болем. Я буду повторювати те, що й наперекiр вашiй волi пiде вам на користь. Нехай хоч коли-небудь дiйде до вас чийсь голос без лестощiв, i якщо кожен з вас не бажае слухати правду, вислухайте ii всi разом.

(20) Доки будете ви розширювати межi володiнь? Для одного господаря тiсне поле, на якому розмiстився б цiлий народ. Куди мають простягатися вашi ниви, якщо для вас мало засiвати землi, розмiрами рiвнi провiнцiям? Усi славнi рiки течуть в приватних володiннях, вашi вiд гирла до джерел величезнi потоки, що служать кордонами великим народам! Але й цього мало – вам треба вмiстити в межi ваших помiсть моря, треба, щоб ваш управитель царював за Адрiатичними, Іонiйськими i Егейськими водами, щоб острови, мiсця проживання могутнiх вождiв, вважалися найдешевшим з усього вашого надбання. Володiйте, чим хочете, нехай буде помiстям те, що ранiше називалося державою, привласнюйте, що можете, – все одно того, що не ваше, буде бiльше.

(21) А тепер я звертаюся до вас, чие марнотратство таке ж безмежне, як iхня жадiбнiсть! Вам я говорю! Чи довго ще не буде такого озера, над яким не пiднiмались би покрiвлi ваших маеткiв, такоi рiки, чиi береги не були б вкритi вашими будинками? Де не проб’ються гарячi джерела, там миттю пiднiмуться новi пристанища розкошi. Де не вигнеться затокою берег, ви кладете фундаменти забудов i, задоволенi тiльки створеним руками грунтом, женете море назад. Нехай скрiзь сяють вашi помiстя, то на горах, звiдки такий широкий вид на сушу i на море, то на рiвнинi, але пiдносячись у вишину врiвнi з горами; скiльки б ви не будували, як би високо не будували, ви – тiльки крихiтнi тiла i нiчого бiльше. Навiщо вам так багато спалень? Ви ж тiльки в однiй лягаете! А де вас немае, там все не ваше.

(22) Тепер я перейду до вас, чия ненажерливiсть, бездонна i ненаситна, обшукуе i моря, i землi. Тут закидаються гачки, там ставлять петлi i всiлякi тенета, не жалiючи сил на переслiдування дичини i залишаючи в спокоi тiльки ту, якою ви перенаситились. Чи багато з того, що добувають для вас стiльки рук, чи багато з усiх страв скуштують вашi втомленi насолодами вуста? Чи багато з усiеi дичини, добутоi з такими небезпеками, скуштуе пан, який страждае проносами та нудотою? Чи багато устриць, привезених з такоi далечi, прослизне в його ненаситне черево? Ви нещаснi, бо самi не розумiете, що голод ваш бiльший вiд вашоi ж утроби!»

(23) Говори це iншим, щоб, говорячи так, почути й самому; пиши, щоб самому читати, коли пишеш. Все вiднось до звичаiв – для приборкання шалених пристрастей. Учись для того, щоб знати не бiльше, а краще.

Бувай здоровий.




Лист ХС


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Чи можна, мiй Луцилiю, сумнiватися в тому, що життя наше – милiсть богiв, а благим робить його фiлософiя, якiй ми i зобов’язанi бiльше, нiж богам, настiльки ж, наскiльки благо в життя – кращий дар, нiж саме життя? Це було б так, якби i сама фiлософiя не була послана богами, якi нiкому не дали ii знання, але всiм – здатнiсть до неi.

(2) Бо коли б вони зробили це благо загальним i ми народжувались би розумними, мудрiсть втратила б найкраще з того, що в нiй е, i належала б до речей випадкових. А тепер найцiннiше i високе в нiй те, що вона не йде до нас сама, а кожен зобов’язаний нею лиш собi i вiд iншого ii не отримае. За що було б нам шанувати фiлософiю, коли б вона залежала вiд чужоi милостi?

(3) Їi праця: вiдшукувати iстину про всi справи божi i людськi. З нею нерозлучнi справедливiсть, благочестя, совiсть та iншi ii супутники – пов’язанi i спiвзвучнi мiж собою чесноти. Вона навчила шанувати все божественне i любити все людське, навчила, що в руках богiв – влада, а мiж людьми – спiвдружнiсть, яка була непорушною доти, доки жадiбнiсть не зруйнувала усiляку спiльнiсть i не стала причиною бiдностi навiть для тих, кого збагатила. Бо вони, бажаючи мати власнiсть, перестали володiти всiм.

(4) Але першi зi смертних i народженi ними не знали шкоди i наслiдували природу, зробивши ii i вождем, i законом i вручили себе волi кращого серед них. Бо пiдлеглiсть гiрших кращому – в природi речей. І на чолi безсловесних стад або найбiльшi, або найсильнiшi тварини. Йде попереду корiв не кволий бик, а той, який перемiг iнших самцiв величиною i силою; стадо слонiв веде величезний, а у людей великим вважаеться кращий. Тому правителя обирали за його душевнi властивостi, i щасливими були тi племена, де наймогутнiшим мiг стати тiльки найкращий. Бо той може все, чого хоче, хто не вважае, нiбито може бiльше, нiж повинен.

(5) В тому часi, який називають золотим, на думку Посiдонiя, царювали мудрецi. Вони не допускали бiйок i захищали найслабших вiд сильних, вони переконували i доводили, показуючи, що корисно, що нi. Їхня далекогляднiсть турбувалась про те, щоб одноплемiнники нiчого не потребували, мужнiсть вiдбивала небезпеки, щедрiсть обдаровувала i прикрашала пiдданих. Правити – значило не владарювати, а виконувати обов’язок. Нiхто не випробовував свою могутнiсть на тих, хто цю могутнiсть створив, i нi у кого не було нi бажання, нi причини вчиняти образи; всi так гарно слухались доброго правителя, що найсильнiше, чим цар погрожував неслухам, була вiдмова вiд влади.

(6) Коли ж поступово з’явилися вади, а царська влада перетворилася на тиранiю, виникла потреба в законах, якi спочатку пропонували тi ж мудрецi. Солон, який побудував Афiнську державу на законах справедливостi, вiдомий серед семи мудрецiв свого столiття. Якби жив Лiкург у ту ж пору, вiн увiйшов би до то ж священного числа восьмим. Хвалять ще закони Залевка i Харонда, якi вчили людей праву не на судному майданi i не в прихожiй законодавця, а в безмовному i священному пiфагорiйському усамiтненнi, i якi створили право для процвiтаючоi тодi Сицилii i для грекiв в Італii.

(7) Досi я згоден з Посiдонiем, а от те, що фiлософiя винайшла всi науки, потрiбнi для повсякденного життя, i iй належить слава такоi, що створила ремесла, – з цим я не згоден. «Вона, – говорить Посiдонiй, наставила людей, якi жили окремо в печерi, в якiй-небудь ямi пiд скелею чи в дуплi дерева, i навчила iх зводити житло». А по-моему, фiлософiя нiтрохи не бiльше придумала цi хитрощi, якi нагромаджують будiвлi на будiвлi, мiста на мiста, нiж рибнi садки, замкненi заради того, (8) щоб ненажерливостi не загрожували бурi i, як би не бушувало море, пристрасть до розкошi мала безпечнi гаванi для вiдгодiвлi кожноi породи риб. Що ти говориш? Чи фiлософiя вручила людям ключi i влаштувала засови? Хiба не жадiбностi було подано цим знак? Чи фiлософiя звела високi покрiвлi, небезпечнi для жителiв? Мовляв, мало було випадкового даху, мало було без зусиль i мистецтва знаходити собi природний притулок! Повiр менi, щасливим був час, який ще не знав архiтекторiв.

(9) Разом з розкiшшю народилось умiння обтесувати колоди в чотирикутнi бруси i, упевненою рукою ведучи пилку по розмiчених рисках, розрiзати балки.

А спочатку кололи немiцну колоду клином,

– бо тодi не будували для банкету покоi, здатнi вмiстити багатолюдне застiлля, i не везли довгу череду возiв, якi стрясали вулицi, нi сосон, нi ялин, щоб збудувати з них штучну стелю, обтяжену золотом.

(10) Розсохи з обох бокiв пiдтримували покрiвлю, хмиз чи зеленi гiлки, щiльно вкладенi по скатах, давали стiк навiть сильним дощам. І пiд таким ось дахом нiчого не боялися. Пiд соломою жили вiльнi, пiд мармуром i золотом живуть раби.

Не згоден я з Посiдонiем i в тому, нiбито вироби з кованого залiза винайденi мудрими мужами.

(11) Так можна назвати мудрецями i тих, що

Звiра сiтями ловить i птиць обманювати клеем
Спосiб знайшли, оточувати лiсовi урочища псами.

Але все це придумане людськими хитрощами, а не мудрiстю.

(12) Не згоден я з ним i в тому, нiби мудрецi знайшли i залiзо, i мiдь, коли грунт, обпалений лiсовими пожежами, злив з неглибоких жил розплавленi метали. Такi речi знаходять тi, хто iх цiнуе.

(13) І ще менi не здаеться таким вже тонким питання, чим почали користуватися ранiше – молотом чи щипцями. І те i iнше винайшла людина розуму гострого i швидкого, але не величного i не високого, – як i все, що треба шукати, зiгнувши спину i втупившись душею в землю.

Мудрецевi легко було прогодуватися. Та i як же iнакше, коли вiн навiть в нинiшнiй час не хоче нiчим себе обтяжувати?

(14) Скажи менi, прошу, як можна захоплюватися i Дiогеном, i Дедалом? Хто з них мудрий, по-твоему? Той, хто винайшов пилку, чи той, хто, побачивши хлопчика, який пив воду з жменi, негайно дiстав з торби чашку i розбив ii, вилаявши себе так: «Скiльки ж часу, нерозумний я чоловiк, тягав зайвий вантаж!», хто спав, згорнувшись в дiжцi?

(15) І сьогоднi кого вважатимеш ти мудрiшим: чи того, хто придумав, як облаштувати схованi труби, щоб шафранова вода била з них на небачену висоту, як вмить заповнити водою чи осушити Еврiпи, як з’еднати над банкетним покоем плити, що обертаються, щоб вони показували то одне, то iнше обличчя, i з кожною перемiною – на столi змiнювався вид штучноi стелi, – чи того, хто показуе собi i iншим, що природа не вимагае вiд нас нiчого важкого i трудного, що ми можемо прожити i без мармурника i коваля, одягнутися, i не торгуючи з серiйцями, мати все необхiдне для нашого побуту, задовольняючись тим, чого земля не ховае в надрах? Якби рiд людський почув його, то зрозумiв би, що кухар так само не потрiбен, як солдат.

(16) Мудрi чи подiбнi до мудрецiв були тi, для кого неважкою була турбота про тiло. Необхiдне потребуе простоi турботи, насолода – багатьох трудiв. Будеш наслiдувати природу, – не знадобляться нiякi ремiсники: вона не побажала займати нас такими речами i навчила всього, що зробила для нас неодмiнним. – Холод нестерпний для голого тiла. – Що ж, хiба шкури звiрiв та iнших тварин не можуть повнiстю i з лишком захистити вiд холоду? хiба багато племен не одягають тiла деревною корою? хiба пташине пiр’я не скрiплюеться так, щоб вийшов одяг? хiба i в нашi днi бiльшiсть скiфiв не одягають лисячi i мишачi шкурки, м’якi на дотик i непроникнi для вiтру?

(17) Але треба ще густою тiнню проганяти лiтню спеку. – Що ж, хiба давнина не залишила багато затишних мiсць, видовбаних чи безжальним часом, чи iншою якою причиною, що перетворилися на печери? Що ж, хiба не робили вручну плетiнок з будь-якоi лози, не обмазували iх дешевою глиною, не вкривали потiм покрiвлю соломою, чи чим-небудь принесеним з лiсу i не проводили безтурботно зиму пiд дощами, якi стiкали зi скатiв? Що ж, хiба не ховаються в землянках племена, що живiть поблизу Сiртiв, у яких через надмiрну сонячну спеку немае надiйнiшого притулку для захисту вiд спеки, нiж сам висушений грунт?

(18) Природа, яка дозволила всiм тваринам жити легко, не була такою ворожою до людини, щоб вона одна не могла обiйтись без наук i ремесел. Немае нам вiд неi такого наказу, немае необхiдностi через силу добувати те, без чого не прожити. Ми народженi на все готове, але, перенаситившись легко доступним, прирекли себе на труднощi. Все, що тепер дiстаеться цiною чисельних клопотiв: i дах, i одяг, який зiгрiвае тiло, i iжа, траплялося на кожному кроцi i давалось задарма чи було варте малих затрат, тому що мiру вказувала необхiднiсть. Ми самi зробили все коштовним i рiдкiсним, зробили так, що без великого i рiзноманiтного умiння нiчого не можна здобути.

(19) А природа дае вдосталь всього, чого вона потребуе. Пристрасть до розкошi вiдiйшла вiд природи, вона щоденно сама себе розпалюе i росте вже багато столiть, винахiдливiстю сприяючи вадам. Спочатку вона побажала зайвого, потiм протиприродного, а наостанок перетворила душу в рабиню тiла i примусила ii служити його похотi. Всi цi ремесла, шум яких розбурхуе мiсто, працюють на потребу тiлу, якому ранiше вiдпускали стiльки, скiльки рабу, а тепер пiдносять все, як господарю. Тому в тiй майстернi тчуть, в цiй кують, в тiй варять парфуми, тут навчають знiженим рухам тiла, там – знiженим, розслабленим наспiвам. Загубилася природна мiра, яка обмежувала бажання необхiдним; тепер бажати, скiльки треба, значить, виглядати селюком або жебраком.

(20) Важко повiрити, Луцилiю, до чого легко приемнiсть речей вiдводить геть вiд iстини навiть великих людей. Ось Посiдонiй (по-моему, один з тих, чий внесок в фiлософiю бiльший, нiж чийсь iнший): йому хочеться описати спочатку, як однi нитки сукаються, iншi тягнуться з м’якого розпушеного волокна, потiм як пiдвiшений тягар випрямляе i натягуе основу, як пропущений уток, щоб пом’якшити жорсткiсть основи, яка стискае його з двох бокiв, бердом притискаеться нитка до нитки, i вiн говорить, нiби ткацьке мистецтво винайшли мудрецi, забуваючи, наскiльки пiзнiше було придумано бiльш тонкий його вид, коли

Тримае основу навiй; станок – роздiляе тростинка;
Ось вже вставлено i уток мiж гострих зубцiв: пальцi
Перебирають його. Проводячи мiж нитками основи
Зубцями берда, його прибивають вони, вдаряючи…

А що коли б довелось йому подивитись на тканини нашого часу, з яких шиеться одяг, який не тiльки нiчого не приховуе, а й не захищае не тiльки тiло, а й сором?

(21) Потiм вiн переходить до землеробiв i не менш красномовно описуе землю, кiлька разiв зорану плугом, щоб пухкий грунт легше давав шлях кореням, а пiсля кинутi в борозну насiння i трави, виполотi вручну, щоб потiм випадкова дика прорiсть не погубила посiви. І це, за його словами, е справою мудреця, наче зараз землероби не придумують багато нових способiв збiльшити родючiсть.

(22) А потiм, не задовольняючись цими умiннями, вiн посилае мудреця до млина i до пекарнi. Ось що вiн розповiдае про це, як мудрець, наслiдуючи природу, почав виробляти хлiби: «Зерна в ротi подрiбнюються твердiстю зубiв, коли вони сходяться, а що не потрапляе пiд них, те язик пiдштовхуе до тих же зубiв; потiм примiшуеться слина, щоб ковток легше прослизнув в горлянку; а потрапивши в утробу, iжа перетравлюеться теплом шлунка i лише тодi переходить в тiло.

(23) Наслiдуючи цей приклад, хтось поклав один шорсткий камiнь на iнший, на подобу зубiв, половина яких непорушна i очiкуе на рух iншоi половини. Потiм тертям каменя об камiнь вiн почав подрiбнювати зерна, перемелюючи iх знову i знову, поки вони, розтертi багато разiв, не подрiбнилися зовсiм. Потiм вiн полив муку водою i взявся старанно мiсити ii, поки вона не стала м’якою; тодi вiн вилiпив хлiб, який спочатку пiкся в гарячому попелi i на розпечених цеглинах; пiзнiше були винайденi печi та iншi пристроi, де жар ми доводимо до певного стану на наш розсуд». Не вистачае тiльки, щоб вiн i чоботарське ремесло оголосив винаходом мудрецiв!

(24) До всього цього додумався розум, – але не воiстину правий розум. Бо такi винаходи – справа людини, а не мудреця, так само як судна, на яких ми перепливаемо рiки, перепливаемо моря, приладнавши паруси, якi ловлять напрям вiтру, прилаштувавши позаду руль, який повертае судно туди i сюди (приклад тут взято з риб, якi легким порухом хвоста вправо чи влiво направляють вбiк свiй швидкий хiд).

(25) «Все це, – говорить Посiдонiй, – винайшов мудрець, але вважав надто нiкчемним, щоб займатися самому, i вiддав бiльш скромним помiчникам». Нi, все це i придумано тими, хто i сьогоднi цим займаеться. Ми знаемо такi речi, що були створенi на нашiй пам’ятi – наприклад, дзеркальнi вiкна, якi пропускають денне свiтло через прозору черепицю, чи пiднятi пiдлоги бань i вмонтованi в стiну труби, по яких проходить тепло, рiвномiрно нагрiваючи все i знизу, i зверху. Що говорити про мармур, яким блищать i будинки, храми? Про круглi i лощенi кам’янi громади, якi пiдтримують портики i зали, здатнi вмiстити цiле мiсто? Про значки, якi слово за словом пiдхоплюють швидку мову, так що швидкiсть руки встигае за спритнiстю язика? Все це придумане нiкчемними рабами.

(26) Мудрiсть же стоiть вище: вона не навчае працювати руками, вона – наставниця душ. Хочеш знати, що нею здобуто, що створено? Не непристойнi рухи тiла, не наспiви для труб i флейт, якi перетворюють на звук дихання, яке проходить крiзь них чи вилiтае з них; не зброю, не стiни, не вiйни; нi, вона мислить про користь, пестить мир, кличе рiд людський до згоди.

(27) Вона, повторюю, не коваль необхiдних знарядь. Навiщо приписувати iй так мало? Перед тобою та, чие мистецтво облаштовувати життя. А всi iншi мистецтва у неi в пiдпорядкуваннi: бо iй пiдвладне життя, а тому i все, що служить прикрасою життя, яке вона, втiм, спрямовуе до блаженства, веде до нього, вiдкривае до нього шляхи.

(28) Вона показуе, що бiда, а що видаеться бiдою; рятуе душi вiд марнославства i даруе iм стiйку велич; душу спесиву, ту, що красуеться напоказ, приборкуе; не дозволяе нам не знати рiзницi мiж величчю i пихатiстю; дае нам осягнути i природу, i себе самого. Вона пояснюе, що таке боги i якi вони; що таке пiдземнi сили, i лари, i генii, i божества другого роду – душi, що стали вiчними; де вони перебувають, що роблять, що можуть i чого хочуть. Така ii посвята, яка вiдкривае не мiське святилище, а величний храм всiх богiв, що називаеться свiтом, i в ньому вiдкриваються духовному зору справжнi кумири, справжнi лики, – тому що для такого величного видовища очi занадто слабкi.

(29) Потiм вона йде до початку всiх речей, до закладеного в основу всього вiчного розуму i сили, що розвивае насiння сущого, кожне на свiй лад. Потiм вона береться за дослiдження душi, – звiдки вона, де вона, чи довговiчна, на скiльки членiв роздiлена. Потiм фiлософiя переходить вiд тiл до безтiлесного, розбираючи, що таке iстина та якi ii докази, i ще – як розрiзнити двозначне в життi i в словах, бо i тут i там iстина й обман перемiшанi.

(30) Я стверджую, що мудрець не вiдiйшов вiд низьких ремесел, як вважае Посiдонiй, а взагалi до них не наближався. Вiн би вирiшив, що недостойне винаходити щось недостойне вiчного вжитку, не взяв би того, що доведеться вiдкласти.

(31) «Анахарсiс, – говорить Посiдонiй, винайшов гончарний круг, на якому лiплять глеки». А потiм, зустрiвши гончарний круг у Гомера, волiють думати, нiби пiдробленi цi вiршi, а не переказ. Я не заперечую, що цю рiч створив Анахарсiс; а якщо так, значить, винайшов ii мудрець, – але не як мудрець: бо всi мудрецi багато що роблять не як мудрецi, а як люди. Уяви собi швидконогого мудреця: вiн всiх обжене, але як швидконогий бiгун, а не як мудрець. Я б хотiв показати Посiдонiю склодува, який диханням надае склу багато таких форм, яких не вилiпить i умiла рука. А спосiб цей вiдшукали пiсля того, як стало неможливим вiдшукати мудреця.

(32) «Демокрит, – стверджуе Посiдонiй, – за переказами, винайшов склепiння, в якому вигин ухилу покладених каменiв замикаеться серединним каменем». – А це, по-моему, неправда. Бо незаперечно були i до Демокрита мости й ворота, а iх верхня частина майже завжди вигнута.

(33) І потiм ви забули, що той же Демокрит нiбито винайшов спосiб пом’якшувати слонову кiстку, перетворювати розплавлену гальку в смарагди – таким способом i досi фарбують пiдходящi для цього камiнцi. Нехай це винайшов мудрець, – але робив це вiн не як мудрець: бо i вiн робить багато такого, що люди нерозумнi, як ми бачимо, роблять не гiрше чи навiть ще краще й бiльш вмiло.

(34) Ти запитуеш, що дослiджував, що зробив ясним для всiх мудрець? По-перше, природу, за якою вiн не в приклад iншим живим iстотам слiдкував очима, досить уважними до всього божественного. По-друге, закон життя, який вiн узгодив iз загальним законом, навчивши людей не тiльки знати богiв, але й наслiдувати iх, i все випадкове сприймати як призначене ними. Вiн заборонив пiдкорятися облудним думкам i, зваживши все, всьому вказав справжню цiну; засудив перемiшанi з розкаянням насолоди; пiднiс тi блага, що завжди будуть нам вiдраднi; вiдкрив усiм, що найщасливiший – той, кому не потрiбне щастя, а найбiльший володар – той, хто може опанувати себе.

(35) Я говорю не про ту фiлософiю, що громадянина вiдривае вiд батькiв, богiв – вiд свiту, яка вiддае доброчиннiсть на поталу насолодi, а про ту, яка единим благом вважае чеснiсть, яку не зваблять нi дари людини, нi дари фортуни, нагорода якоi в тому, що нiякою нагородою не заманиш ii в полон. Я не думаю, щоб така фiлософiя була в тi грубi часи, (36) коли не iснувало нi наук, нi мистецтв i люди на досвiдi училися всьому корисному; i ранiше, в щасливi часи, коли благами природи, якi лежали на виду, користувалися всi пiдряд, коли жадiбнiсть i пристрасть до розкошi не роз’еднали ще смертних i вони не розiрвали спiльноту заради грабунку, люди не були мудрецями, хоч i робили те, що мають робити мудрi мужi.

(37) Немае такого стану роду людського, яким би захоплювалися бiльше, нiж цим, i якби бог дозволив кому-небудь влаштовувати земнi справи i давати народам звичаi, нiхто не обрав би нiчого iншого, нiж пам’ятнi нам звичаi тих, чиi

…поля непiдвладнi орачам були;
Навiть значком вiдмiчати i межею розмежовувати ниви
Не можна було; все спiльно добували. Земля ж
Родила сама, добровiльно i без спонукання.

(38) Чи було це поколiння людей бiльш щасливим? Вони спiльно володiли природою, а тiй, як матерi, ставало сил всiма опiкуватись, дозволяючи всiм безпечно користуватися спiльними багатствами. Чому ж не назвати багатим поколiння смертних, серед якого не можна було знайти бiдняка? В цей найкращий порядок речей увiрвалася жадiбнiсть i, бажаючи вiддiлити i присвоiти хоч щось, зробила все з безмежного убогим i чужим, принесла з собою бiднiсть i, побажавши багато що, втратила все.

(39) Нехай вона тепер метаеться, прагнучи вiдшкодувати втрачене; нехай додае поле до поля, виганяючи сусiдiв грошима чи насильством, нехай зробить своi ниви просторими, як цiла провiнцiя, i довгi мандри по них називае «володiнням»: нiяке розширення меж не поверне нас до того, вiд чого ми пiшли. Зробивши все, ми будемо володiти багато чим, – а володiли ми всесвiтом.

(40) Сама земля, поки ii не обробляли, була родючiшою, i простору вистачало всiм народам, якi не розкрадали ii. Для людей було рiвною насолодою знаходити те, що давала природа, i показувати iншому знайдене, i не могло бути у одного надлишку, у iншого – нестачi: все дiлилося при повнiй згодi. Сильний ще не пiднiмав руку на слабкого, скупий ще не ховав запаси, якi лежали даремно, позбавляючи iнших необхiдного: кожен турбувався про iнших, як про себе.

(41) Зброя лежала без дiла, руки не обагрялися людською кров’ю, i вся ненависть спрямована була проти диких звiрiв. Тi, кого захищала вiд сонця щiльна тiнь гаю, хто жив у дармовому притулку, захищаючись вiд лютих морозiв чи дощу покрiвлею з листя, проводили нiч у спокоi, не зiтхнувши жодного разу. Ми перевертаемося пiд нашим пурпуром, вжаленi гострими стрекалами турбот; а iм як солодко спалося на твердiй землi!

(42) Не висiла над ними штучна стеля, не ковзали над лежачими пiд вiдкритим небом свiтила, i було перед ними величне видовище ночi. Свiт обертався у вишинi, беззвучно виконуючи такий великий труд. І вдень, i вночi був вiдкритим для iхнiх очей цей прекрасний дiм, iм радiсно було спостерiгати сузiр’я, як однi покидають середину неба, iншi сходять з невидимих його областей.

(43) Хiба не солодко було мандрувати на виду цiеi усiяноi чудесами широчини? А вас лякае ледь чутний скрип вашого даху, ви бiжите, стрiмголов, ледь щось затрiщить серед розписiв. Нi в кого не було будинкiв завбiльшки з мiсто – було повiтря i вiльне дихання на просторi, i легка тiнь скелi або дерева, i прозорi джерела, i струмки, не забрудненi нi рiвчаками, нi трубами, нi iншими насильницькими шляхами, а такi що бiгли з власноi волi, i луки, гарнi без усiлякого мистецтва, i серед них – груба хижка, зведена невмiлою рукою. Таким був дiм тих, хто жив у злагодi з природою, в ньому радiсно було мешкати, не боячись нi його, нi за нього. А тепер саме житло е одна з перших причин нашого страху.

(44) Але, хоч життя iхне було прекрасним i без пiдступiв, вони не були мудрецями, якщо вже це iм’я знаменуе найвищу досконалiсть. Я не заперечую, що були мужi високого духу, так би мовити, народженi прямо вiд богiв: бо немае сумнiву, що свiт, ще не виснажений пологами, створював тiльки найкраще. І, проте, наскiльки за вродженими властивостями всi були i сильнiшими, i бiльш здатними до працi, настiльки розум iхнiй не був удосконаленим. Бо природа не дае доброчиннiсть: досягнути ii – це мистецтво.

(45) Вони ще не шукали нi золота, нi срiбла, нi коштовних каменiв в глибинi земного багна; не могло бути такого, щоб людина убивала людину не в серцях, не iз страху, а заради видовища. Не було ще нi строкатого одягу, нi тканого золота – його й не добували ще.

(46) Що ж виходить? Вони були невиннi по невiданню; а це велика вiдмiннiсть, не хоче людина грiшити чи не умiе. У них не було справедливостi, не було розумностi, стриманостi, мужностi. В iхньому грубому життi була така собi подоба цих чеснот, сама ж доброчиннiсть дiстаеться на долю тiльки душi наставленiй, навченiй, яка досягла вершин завдяки безустанним вправам. Для цього – але позбавленими цього – ми i народжуемось. У кращих з нас, доки немае освiти, е лише задатки доброчинностi, а не доброчиннiсть.

Бувай здоровий.




Лист XCI


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Нашого Лiбералiса засмутила звiстка про пожежу, яка дотла спалила Лугдунську колонiю. Таке нещастя хоч кого розхвилюе, – що ж говорити про людину, яка так любить рiдне мiсто! Ось i вийшло так, що йому знадобилася вся твердiсть духу, яку вiн загартовував проти усiляких бiд, яких тiльки можна боятися, як йому здавалось. А такоi неочiкуваноi i, напевне, нечуваноi бiди не боялись, i я цьому не дивуюсь: бо не бувало навiть таких прикладiв! Багато мiст страждало вiд вогню, – жодне не було знищене. Навiть там, де будинки пiдпалювала ворожа рука, в багатьох мiсцях полум’я гасло, i хоч його тим часом роздували, рiдко воно пожирало все i нiчого не залишало. Навiть i землетруси навряд чи бували такими сильними i згубними, щоб зруйнувати цiлi мiста. І нiде, в рештi решт, не було таких пожеж, щоб нiчого не лишилось для iншоi пожежi.

(2) А тут стiльки прекрасних витворiв, кожен з яких мiг би прославити будь-яке мiсто, знищила одна нiч; наймирнiшоi пори трапилось таке, чого i на вiйнi немае причин боятися. Хто б мiг повiрити? Тепер, коли у всьому свiтi пануе спокiй, доводиться запитувати, де Лугдун, прикраса Галлii! Фортуна, якщо настигала бiдою цiлу спiльноту, завжди давала можливiсть боятися майбутнiх випробувань. Все велике руйнувалося протягом певного часу, а тут увечерi було велике мiсто – вранцi його немае. Я довше розповiдаю тобi про його загибель, нiж воно гинуло.

(3) Все це надломило дух нашого Лiбералiса, непохитний i стiйкий перед його власними бiдами. І не без причини: все несподiване пригнiчуе нас сильнiше, небувалiсть додае тягар бiдам, всякий смертний, дивуючись, журиться бiльше.

(4) Тому нiщо не мае заставати нас зненацька. Треба посилати душу назустрiч всьому i думати не про те, що стаеться зазвичай, а про те, що може статися. Чи е щось таке, чого фортуна при бажаннi не згубила б в самому розквiтi? на що б не напала i не ударила тим грiзнiше, чим яскравiше воно блищало? Чи е трудне i недоступне для неi?

(5) Вона налiтае не завжди одним шляхом, не завжди проходить його до кiнця; iнколи вона вражае нас нашими ж руками, iнколи, задовольняючись власними силами, знаходить небезпеки без винуватця. Безпечного часу немае. В розпалi насолод зароджуються причини болю; в мирну пору починаеться вiйна i опори безпеки стають джерелами страху; друг стае недругом, союзник – ворогом. Лiтне затишшя змiнюеться раптовим буревiем, гiршим вiд зимового; ми терпимо все, що терплять вiд ворогiв, хоч iх у нас немае, i якщо не iснуе iнших причин для поразки, iх знаходить в самому собi надмiрне щастя. Стриманiших настигае хвороба, здоровiших – сухоти, невинних – кара, нелюдимих – смута. Інколи випадок обирае щось нове, щоб наздогнати своею силою тих, хто забув про нього.

(6) Що будувалося цiною великих трудiв, за великоi прихильностi богiв довгий час, те один день рушить i перекидае. Хто сказав «один день», той дав довгий термiн бiдам, якi поспiшають: досить години, митi, щоб звалити державу! Було б певною втiхою в нашому безсиллi i в наших обставинах, якби все гинуло так само повiльно, як виникае; але нi, повiльний тiльки прирiст, збитки поспiшнi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48586458) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.