Книга - Приятель небіжчика

Приятель небiжчика
Андрiй Юрiйович Курков


До книги увiйшли два гостросюжетних романи Андрiя Куркова. У першому – «Приятель небiжчика» – головний герой шукае найманого вбивцю, щоб замовити… власне вбивство. Здавалося б, усе передбачено. Та наслiдки його рiшення виявилися драматичними i несподiваними (а iнакше у Куркова й не бувае). Другий роман – «Не приведи мене в Кенгаракс» – мiстичний трилер. Його герой, студент, наймаеться супроводжувати таемничий вантаж, за яким починаеться справжне полювання…





Андрiй Курков

Приятель небiжчика. Романи





Приятель небiжчика[1 - Переклад з росiйськоi Леся Герасимчука© Л. А. Герасимчук, переклад украiнською, 2003]





1


Якби я палив, було б легше пiсля кожного тихого, ззовнi недоладного i невiдчутного скандалу, випалювати по кiлька сигарет, i дим, нiкотин, що тим часом стае не те щоб змiстом або запахом життя, але чимось вiдволiкаючим, – нiби фiмiам, що пахтiе на мою пошану: вiн допомагав менi в черговий раз побачити в подальшому моему iснуваннi радiсть. Але я змалку не палив i вважав, що починати палити в тридцятирiчному вiцi – або дитячiсть, або дурiсть.

Дощ нiяк не починався. Бралося на вечiр. Дружина зачинилася у ваннiй, але це не було звичайним прийманням ванни. Я теж iнодi зачиняюсь у ваннiй, хоча з якого дива мав би соромитися власноi дружини. Оце й притичина, що все з’ясовуе: ми давно вже далекi одне вiд одного. Увечерi, лягаючи в постiль, ми роздягаемося в темрявi, а при денному свiтлi, приймаючи ванну, соромимося власноi оголеностi. Оголенiсть тут – це ранимiсть. Вона те саме сказала б. Але мене також можна поранити, i найчастiше це робить вона. Ми вже й не говоримо про це, хоча ранiш намагалися все з’ясувати й направити словами.

Здавалося б, осiнь – пора тепла, що вiдходить, початок сезону збереження минулого тепла в iм’я прийдешньоi зими, щоб не змерзнути. Час заклеювання вiкон та балконних дверей. Коли ще сама природа так сприяе про вiднову чи змiцнення затишку, фiзичного й душевного. Але що вересень для нас? Нiчого. Ми мовчимо, спiлкуемося вигуками. Кожен сам собi варить каву i смажить яечню.

Час покласти цьому край. Нема куди пiти: однокiмнатну квартиру навпiл не подiлиш.

Любов до стрибкiв у воду з вишки пригадувалася щоразу при визираннi з вiкна нашого восьмого поверху. Але не давала потрiбного iмпульсу для стрибка. Я зроду не самогубець. Життя поза межами мого побуту менi дуже подобалося. З якимось легким завмиранням у грудях я проходив iнодi ввечерi Хрещатиком, намагаючись роздивитися обличчя вечiркових дiвчат, що чекають на клiентiв на лавках чи бiля водограю пiд кiнотеатром «Дружба». У сутiнках, при штучному мiському освiтленнi вони виглядали привабливо, як вишуканi намальованi, багатообiцяючi силуети, що звичайно кидають якийсь олiвцевий погляд з книжкових мелодраматичних форзацiв i палiтурок. Я легко уявляв себе iхнiм клiентом чи навiть наближеним, другом. Але уявляти себе – це ще далебi не бути. Менi багато чого бракувало: рiшучостi, грошей. волi. Але вони, як перша ластiвка трибу життя з американського кiноекрану, дарували надiю на те, що й iншi солодкi американськi малюнки оживуть i миготiтимуть навколо мене, тут, у Киевi. І мене порве це миготiння, що поступово перетворюеться на життя i витiсняе життя минуле, в усьому тимчасове й обридле кожною своею деталлю, кожним складником, кожною газетною статтею, що докладно його ж описуе.




2


Ще студентом iнституту iноземних мов я полюбляв приятелювати з iноземцями. У них я вчився i мовам, i якомусь iншому розумiнню життя. Вони так вiдрiзнялися вiд нас, як може вiдрiзнятися бiлий гриб вiд iжачка. Внутрiшня наша вiдмiннiсть могла зрiвнятися лише з якоюсь вiдверто зовнiшньою, як-от у наведеному прикладi. У них було iнше дитинство, iншi iгри. Вони менi й розповiли про одну гру, що якоiсь митi заволодiвае вже не першим i не десятим поколiнням дiтей, якi не знали радянського дитинства. Гра проста: треба скласти ланцюжок iз знайомих, що виведе тебе, примiром, до королеви Англii чи до Маргарет Тетчер; колись вона була бiльш актуальна. Виходило, що майже кожен граючий мiг через трое-четверо пов’язаних мiж собою i з ним людей вийти на англiйського прем’ер-мiнiстра. Принцип до смiшного простий: я знаю його, вiн знае ii, вона знае ще когось, хто особисто знайомий з Ним чи з Нею. Я пробував тодi зробити те саме i вийти в такий спосiб на Брежнева чи на Щербицького. Не виходило. Ланцюжок просто не починався. І оце тепер, раптом, либонь, через вiдчай мого життя i мого побуту, я зрозумiв, як треба грати в цю гру тут, на нашiй землi. Треба шукати вихiд на убивць. Їх багато, вони серед нас; дехто з них особливо й не приховуе, чим займаеться. Рокiв десять тому я знав принаймнi двох убивць, що вiдсидiли свое, – нормальнi, товариськi й навiть ладнi допомогти. Щоправда, тодi вони, убивцi, були iншi – у них було бiльше романтики. Зараз вiдносини будуються на грошах, i убивство стало для декого добре оплачуваною професiею. Навiть слово нове запозичили з англiйськоi – кiлер. Це схоже на продовження американськоi традицii полiпшення iмiджу й називання неквалiфiкованих i непрестижних професiй. Пам’ятаю, що прибиральника вулиць, власне – двiрника, – в Америцi перейменували на iнженера з санiтарного стану мiського середовища. Але там причина для цього перейменування проста i зрозумiла: додати двiрникам упевненостi й самоповаги. А в нас вийшло по-iншому. Просто вийшло, що убивця вищоi квалiфiкацii, який працюе лише на замовлення, одержуе звання кiлера. Ну, а той, колишнiй тип убивцi – побутовий, романтичний, через пиятику, ревнощi – так i залишаеться простим убивцею. Їх i ловлять, i садовлять, а кiлер залишаеться птахом невловним i невидимим.

Цi роздуми вивели мене на тему, що намагалася вже багато рокiв достукатися з моеi пiдсвiдомостi. Адже я вже кiлька рокiв шукав вихiд iз своеi життевоi безвиходi. Але шукав здебiльшого в уявi, у своiх фантазiях. А тепер вихiд напрохувався сам: вихiд не з ситуацii, а з самого життя. Для самогубця я був занадто життелюбний, але для жертви – те, що треба. Чудовий приклад несправедливостi долi: розумний чоловiк у розквiтi сил i здiбностей, та й ще убитий на чиесь замовлення! Репутацiя жертви замовленого вбивства залоскотала менi нерви. Я уявив собi, як будуть здивованi моi численнi знайомi, вiдразу вирiшивши, що вони про мене, власне, нiчого не знали, адже той я, що був iм знайомий, з яким вони пили вино i каву, не мiг i не мав бути замiшаний у справи, через якi виникають порахунки чи замовнi убивства. Я уявив собi, як усiх iх вираховуватиме карний розшук, допитувати, загадуючи десятки «крутих» питань. «У нього були вороги?», «Чим вiн займався?», «Хто мiг бути зацiкавлений у його смертi?» тощо. Залишалося знайти недорогого кiлера, грошi на його гонорар; вiдтак сплановане мною iдеальне убивство стане черговою нерозв’язаною загадкою. Ефектний кiнець безглуздого життя мене приваблював. А загадковi вбивства мають ще одну привабливу рису: про них часто згадують i в газетах, i в книжках, згадують з подробицями i з iм’ям жертви, тож я матиму реальний шанс залишитися в пам’ятi людей якщо не на столiття, то принаймнi надовго.




3


Осiнь забарилася. Або природi забракло грошей на червонi й жовтi фарби: нiби вона копiювала прикрий фiнансовий стан краiни. Щоправда, стало прохолоднiше, i ввечерi трохи дощило. Але яскравоi картини зав’ядання природи не виходило. Натомiсть люди в’янули на очах, а сам я – на власних очах у дзеркалi. Друзi дзвонили, щоб повiдомити, як iм погано. Я у вiдповiдь мовчав, виношуючи, але ховаючи вiд усiх, свою дорогоцiнну iдею iдеального виходу з життевоi безвиходi.

Дружина почала пiзнiше, нiж звичайно, повертатися додому, iнодi за пiвнiч. Роздягалася вона в темрявi i лягала на свiй край канапи пiд свою ковдру. Кожен ii прихiд будив мене i дратував. А якщо й не будив, то ще дужче дратував. Вiд неi не було нiякого тепла, i сама думка про жiнку, що не дае тепла, мене злостила, особливо коли я думав конкретно про неi, про ту жiнку, що була поруч.

Увечерi в середу я сам вирiшив затриматися в центрi. У мене було трохи грошей i конкретне рiшення, як iм дати раду. Простiше кажучи, кортiло випити. Але не соло, а принаймнi дуетом. Ідеальна свята цифра «3» ще бiльше потiшила б мене, якби, звичайно, усi трое були близькими знайомими. Випадкових попутникiв до станцii «випивка» я не любив. На сьому я приiхав на Контрактову площу, де в однiй комерцiйнiй крамничцi бачив пару разiв через скло свого колишнього однокласника Дмитра Самородина. Не бачилися ми з ним зi школи, та й тодi, коли я бачив його через вiтрину крамнички, мене вiн не бачив, обслуговуючи чергових покупцiв. Тому здавалося менi, що вiн зрадiе раптовiй зустрiчi, тим бiльше, що в школi ми ладнали, i нiщо так не еднае людей, як спiльне минуле, – чи то школа, чи в’язниця.

Моi мiркування пiдтвердилися. Щойно я зайшов до крамнички, як замислений покупець, вiн мене впiзнав i гукнув. Водночас, обслуговуючи покупцiв реальних, вiн загадував менi силу питань про наших колишнiх однокласникiв, цiкавлячись, кого й коли я бачив востанне, i хто що робить. Потiшити його я особливо не мiг. За всi роки я мав лишень п’ять-шiсть випадкових «транспортних» зустрiчей iз друзями дитинства, про що я йому й розповiв.

– Ти почекай пiвгодинки, – попросив вiн. – Шеф заiде по виторг, i тодi я закриюся, й зможемо тут посидiти…

Я з радiстю кивнув. Але чекати в крамничцi не хотiлося, i я вийшов прогулятися Подолом.

Яскравi вогнi, неоновi лiнii й лiтери безглуздих назв кав’ярень i ресторацiй розганяли вечiрню темiнь. Вийшовши зi свiтла зустрiчних реклам i вогнiв, я сiв на лавi бiля пам’ятника першому украiнському буддистовi Григорiю Сковородi. На сусiднiх лавах, користуючись неосвiтленiстю пам’ятника, цiлувалися щасливi силуети. Лише я нi з ким не цiлувався бiля пам’ятника i через це вiдчув свою ущербнiсть. Чим я гiрший? Я ще молодий, симпатичний, не товстий. Мене ще можна вважати привабливим. Звичайно, винний я. Жодна жiнка не пiдiйде до мене перша з питанням: «Дозволите вас поцiлувати?» Що зi мною? Адже ще рокiв п’ять тому я сам полюбляв ошелешити жiнок подiбними питаннями. А тепер?

Коли я повернувся до крамнички, покупцiв уже не було. – Гаразд, – сказав Дмитро. – Виторг забрали. Можемо закриватися.

Вiн запнув вiкна-вiтрини. Закрив важкi металевi дверi, i нас немов вiдгородило в цьому магазинчику вiд навколишнього свiту, ми нiби опинилися в кабiнi космiчного корабля, лишень – висновуючи за пляшками на поличках, консервними бляшанками тощо – це був принаймнi захiдноевропейський корабель.

Дмитро посадив мене за пластмасовий бiлий столик, а сам вiдiйшов до поличок.

– Що п’емо? – запитав вiн.

– «Навколо все народнее, навколо все мое», – спало менi на думку.

– Ну-бо, не соромся! – пiдбадьорював мене Дмитро, стоячи бiля шереги пляшок. – Я пригощаю. Менi тут дають двi пляшки на день як премiю, а якщо бiльше, то плачу зi знижкою…

– Тодi вiскi, – сказав я.

Вiскi ми пили, як iншi п’ють горiлку: маленькими кришталевими чарочками й нахильцi. Чарочки для цього тимчасово зняли з продажу.

– Женьку Довгого я востанне бачив рокiв три тому, – казав Дмитро. – Вiн працював м’ясником у гастрономi бiля Оперового. А Чемерис виiхав до Волгограду. Вiн останнiм часом страшенно полисiв…

– А я Галю Колесниченко якось зустрiв… – подiлився я. – Тут-таки, на Подолi…

Допивши вiскi, вирiшили скуштувати джин.

– Його взагалi з тонiком п’ють, – казав, вiдкриваючи пляшку, Дмитро. – Але тонiк сьогоднi весь розкупили. Вiн i так нiвроку смачний. Пам’ятаеш Мельничука з Б-класу?

– Пам’ятаю.

– Його два роки тому на горло засудили, але потiм на п’ятнадцять рокiв замiнили.

– За вiщо? – поцiкавився я.

– Злодюга. З якогось човника зiдрав п’ять тисяч баксiв i на острах метнув йому вдень у вiкно гранату, а там теща з малим була. Два трупи…

– Та-ак, – протягнув я. – Гидота.

Розмова перейшла на спiвзвучнi нинiшньому часу карнi iсторii й жахи. Ми вiдкрили кiпрськi маслини й бляшанку камчатських крабiв. Пiд таку бесiду чудово пилося й закусювалося. Кругловидий Дмитро розпашiв, очi палали. Гадаю, що i я виглядав не тверезiше. Якось непомiтно стали на мову про прибутки – слово «зарплатня» вже вийшло з ужитку. Дмитро напiкав триста баксiв плюс премiальний товар, який зазвичай випивав i з’iдав у дружньому колi. Я, на жаль, матерiальними досягненнями похвалитися не мiг.

– Мiй шеф тисяч п’ять-шiсть на мiсяць мае, у нього ще п’ять пунктiв на Подолi й один обмiнний кiоск, – розповiдав Дмитро. – Але я йому не заздрю…

– Слухай, а ти не знаеш, скiльки кiлер може напекти? – запитав я.

– А ти хiба «Вiстi» не читаеш? Залежно вiд ваги об’екта: i п’ять тисяч, i десять тисяч баксiв…

– А якщо об’ект не важливий?

– А кому треба прибирати такий об’ект?

Я стенув плечима.

– Чоловiк мiг би захотiти прибрати коханця своеi дружини… – припустив я.

Дмитро помовчав хвильку, потiм теж стенув плечима.

– Це дрiб’язок, – сказав вiн. – Коханцi ходять без охорони… Мае бути дешево. Може, баксiв п’ятсот… Але серйозний профi за такий дрiб’язок не вiзьметься… Принаймнi тi, кого я знаю…

Я важко зiтхнув i налив собi й Дмитровi джину. В пляшцi залишалося ще на пару чарочок. Алкоголь уже плинув уперемiш iз кров’ю по венах i артерiях, але в головi було ясно, як удень.

– У твоеi хiба коханець е? – запитав раптом Дмитро. Я кивнув, радше автоматично, нiж на знак згоди з припущенням Дмитра. Але, загалом, сумнiватися в наявностi коханця в моеi дружини було б нерозумно.

– Звичайно, е, – пiдтвердив я свiй кивок словами.

– У мене е один хлопець… Власне, профi… – Дмитро заговорив тихiше, i я збагнув, про що вiн каже. – Якщо хочеш, я з ним пораджуся… Вiн порядний, вiд близьких навiть авансу не бере… У тебе е копiйчина?

Я знову зiтхнув.

– Зараз кепсько з грошима…

– Я тобi можу позичити: справа серйозна… Питання сiмейного життя… Тож поговорити з ним?

– Так, – поквапом видихнув я. І на пiдтвердження своеi рiшучостi ще раз кивнув.




4


За два днi ввечерi я заникнув до Дмитра в магазинчик. Покупцiв не було. Мабуть, мряка, яка ще вдень зависла над Подолом i час вiд часу переходила в дощ, розiгнала людей по будинках. Вiн сидiв у яскраво освiтленому акварiумi магазинчика за прилавком i читав книжку.

– Привiт! – гукнув я, заскочивши у вiдкритi настiж дверi. – Що читаемо?

– А що читають у таку погоду? Звичайно, Чейза. Як ведеться? Зiгрiтися не хочеш?

Я кивнув.

Вiн витяг з-пiд прилавка почату пляшку цитринового «Кеглевича», поставив передi мною кришталеву чарочку i виповнив ii. Налив i собi. Ми якось по-дiловому гольгнули по двi. Горiлка пiшла напрочуд м’яко, немов у нiй i ступнiв не було.

– Для панночок! – вловивши мiй вираз обличчя, пояснив Дмитро. – Почекай, я зачинюсь i тодi поговоримо.

Вiн зачинив дверi, завiсив вiкна-вiтрини.

– Все олрайт! – сiвши на свое мiсце за прилавком, сповiстив вiн менi. – У нього щойно дитина народилася… Вiн сам сказав, що наразi в серйознi справи лiзти не хоче… Тож твiй коханець саме до речi.

– І скiльки? – запитав я.

– Хотiв сiмсот, але я з ним поторгувався… ну й обiцяв, що ти сам докладно усе пiдготуеш.

– Що пiдготую? – злякався я.

– Ну, вiдомостi рiзнi. Коли i де вiн бувае. Може, фотку зробиш…

Я замислився про фото i раптом змiркував, що наразi дiйсно думав про якогось абстрактного, нiколи не баченого коханця моеi дружини. «Господи! – подумки вигукнув я. – Адже йдеться про мене, про мое фото, про тi мiсця, де я буваю!..» Трохи заспокоiвшись i списавши неквапнiсть своеi думки на погану погоду i «дамського Кеглевича», я знову пiдключився до вигаданоi мною самим гри.

– То як? – по павзi знову запитав Дмитро.

– Щодо вiдомостей?

– Так.

– Добре. І фото буде. То скiльки разом вийшло?

– Чотириста п’ятдесят баксiв. Ми спочатку на п’ятсот пристали, але я вiдчув, що можу ще трохи зiгнати. Тож з тебе пляшка!

– А коли я з ним зустрiнуся?

– Отакоi! Нащо тобi з ним зустрiчатися? Вiн тобi подзвонить завтра ввечерi, а все необхiдне якось перешлеш йому.

Пiсля дiловоi розмови iнша розмова вже якось не йшла, i ми, заповнюючи павзи мiж чарками, анекдотами, просидiли ще з пiвгодини, перш нiж розiйтися.

Коли я повернувся додому, дружини ще не було. Я запарив собi чаю. Глянув на годинник: початок на першу. У будинку навпроти свiтилося лише кiлька вiкон. На вулицi панувала вогкiсть. У жовтих плямах вуличних лiхтарiв блищав асфальт. Менi чомусь здалося спекотно на кухнi, i я вiдкрив вiкно. Висунув голову i дивився вниз. На пустельну вулицю. Дивився хвилин п’ять, поки перед нашим парадним не зупинилася старенька червона iномарка, з якоi вийшла моя дружина i якийсь чолов’яга. Я вже перелякався, що вони зараз обое зайдуть у парадне, але цього не сталося. Вони поцiлувалися пiд лiхтарем, що освiтлював вхiд до парадного, i вона зайшла, а чолов’яга знову сiв до iномарки й поiхав.

– Оце, – подумав я, усе ще дивлячись на знову спустiлу вуличку. – Либонь, про нього я думав на початку сьогоднiшньоi розмови з Дмитром. Про його фото. Може, взяти й дiйсно перекинути все це на нього? Але тодi в цьому не буде нiчого оригiнального. Банальнi ревнощi. Та ще й невиправданi, бо я вiддавна не люблю дружину, – до речi, з повною взаемнiстю. Нi, нехай живе, чи радше – нехай живуть i тiшаться. Хоча, гадаю, мое замовне убивство i на них подiе, i ще невiдомо, як.

Скреготнув ключ у дверях.

– Ти ще не спиш? – байдуже, але нiби з подивом, зауважила дружина.

– Чай пив i у вiкно дивився, – вiдповiв я.

На це вона вже не вiдповiла. Пройшла в кiмнату. Я почекав, поки вона вимкнула там свiтло, i теж пiшов спати.




5


Знайомий Дмитра потелефонував наступного дня ввечерi. Вiдрекомендувався як Костя. Дав менi два днi на фото i на «пiдготовку порад». Обiцяв потелефонувати за два днi й повiдомити, як усе це йому передати.

Уранцi я дiстав коробку з-пiд югославських черевикiв, давно вже зношених i викинутих. У цiй коробцi зберiгалися моi фото, починаючи з традицiйних голих немовлят, i далi, без усякого хронологiчного ладу, вперемiш. Але навiть найпiзнiшi з них були зробленi рокiв п’ятнадцять тому, в теплiй тинейджерiвськiй компанii. Вiдтак, очевидно, нiкому я не був надто потрiбний, або просто iнтерес до фотографування в моiх друзiв пропав. Я вiдклав два фото, де я був зображений великим планом. На одному – у Пущi-Водицькому парку, з пляшкою бiлого портвейну, на другому – на пiкнiку десь у Святошинi, бiля ватри, що палала чорно-бiлим вогнем. Пiдiйшовши до дзеркала i порiвнявши себе сьогоднiшнього з собою на свiтлинi, я зрозумiв, що передавати таке можна тiльки в тому випадку, якщо я не хочу бути впiзнаним i знайденим. Що ж робити? Десь ще лежали вiсiм фото «три на чотири», котрi я зробив рокiв три тому в несправдженiй надii пiти на курси водiiв i одержати права.

Випивши розчиненоi кави i запхнувши фото назад у коробку, я рушив до найближчоi фотомайстернi.

Старий-фотограф замучив мене претензiями до мого пiдборiддя.

– Ви хочете бути красивим чи для чого ви фотографуетеся? – нарештi вирвалося в нього, коли я пробурчав щось невдоволене.

Нарештi, клацнувши апаратом на тринозi, вiн попросив прийти по знiмки за три днi.

– Даруйте! – взявся я благати. – Менi вони потрiбнi завтра. Конче завтра.

Вiн стенув плечима.

– Дуже потрiбнi?

– Так.

– Ну, приходьте завтра по обiдi. Але що-небудь принесiть за термiновiсть. Я ж грiшми не прошу – кому вони зараз треба?!

Не повертаючи додому, я пiшов на трамвайну зупинку. Вирiшив поiхати в центр i потинятися. Саме потинятися, як я, власне, тинявся все життя. Без особливоi мети, не поспiшаючи, заходячи до кав’ярень i розшукуючи в черзi знайомих.

Допiру на Хрещатику я зрозумiв пiдсвiдому мету сьогоднiшнього тиняння: треба «пiдготувати поради» для Костi. Тобто повiдомити йому, в яких мiсцях i в яку годину дня його майбутнiй клiент бувае. Отже, слiд вирiшити, у яких кав’ярнях найчастiше буваю я. Але водночас визначити цi кав’ярнi й потiм ходити по них, очiкуючи пострiлу в спину чи в потилицю, було заняттям не з приемних. Психомазохiстом я не був. Треба було придумати для себе щось гуманнiше.

Я пiднявся на Велику Житомирську й опустився в пiдвальну кав’яреньку бiля хлiбного. Там було похмуро i безлюдно. Взяв каву i почав думати.

Пiсля третьоi фiлiжанки думки вишикувалися до бою i штурмом узяли поставлене завдання. Я й сам запишався ними, нiби вони жодного стосунку до моеi голови не мали. Усе генiальне просте, – це ще раз доведено. Я знав, що треба було робити, i полегшення вiд цього навiть послабило дiю кофеiну на органiзм. Я розпружився.

Залишалося тепер лише вибрати кав’ярню, в якiй я хочу бути вбитим, i час для цiеi ефектноi подii. Звичайно, вбивати в громадському мiсцi – нелегко. І зникнути потiм, пiти непомiченим – теж складне завдання, але то вже не моi проблеми. Вiн професiонал – нехай це доведе. Хоча, якщо таки схоплять i з’ясують, що вiн просто убив коханця чиеiсь дружини, – моя посмертна репутацiя дуже постраждае, i смерть моя стане бiльш анекдотичною, нiж трагiчною. Нi, треба створити йому всi умови, щоб вiн пiшов непомiченим.

Щоб нiколи не знайшли мого вбивцю й нiколи не розкрили причину злочину. Але як? – потрiбна ще одна чашка кави.

І знову я пiдiйшов до стiйки.

– Знову подвiйну? – запитала «кавниця» Валя.

– Нi, просту.

Я знову пив каву, тiльки тепер поклав туди двi грудки цукру замiсть звичайноi однiеi. І знову думав, власне, перебирав у думках усi знайомi менi кав’ярнi, вибираючи ту, у якiй увечерi перед закриттям бувае поменше вiдвiдувачiв. У цьому пiдвальчику, власне, надвечiр рiдко бувае бiльше двох-трьох кавоманiв, але тут такi крутi сходинки, що, тiкаючи, можна собi в’язи скрутити.

Я пiймав себе на думцi, що, крiм усього iншого, ще i про здоров’я цього Костi пiклуюся, хоч i не бачив його жодного разу i не впевнений, що в останню мить устигну його побачити.




6


Старий фотограф мене не пiдвiв. І фото вийшло нiвроку, просто портрет улюбленого актора. З ледь вiдчутною i через це трохи загадковою ухмiлкою та розумним прищулом, у якому було щось ленiнське.

За вiкном падав вечiрнiй дощ. Я сидiв на кухнi i насолоджувався самотою. Пив гербату з шипшини. Думав про сюрприз, що я готую для своеi дружини. І зовсiм не думав про те, що нашi вiдносини чи iхня вiдсутнiсть перейшли на новий щабель: вона не ночувала вдома минулоi ночi й лише вранцi забiгла, щоб узяти щось чи переодягтися. Це було рано-вранцi – я ще спав i радше чув ii прихiд, нiж бачив.

У ii вiдсутностi зараз було щось райське, щось гуманне стосовно мене. І цей вечiрнiй дощ не був би таким сентиментальним, якби вона була поруч або в кiмнатi. Отож е люди, чия вiдсутнiсть викликае радiсть чи навiть провокуе вiдчуття щастя. Погано, коли такою людиною виявляеться дружина.

Телефонний дзвоник не злякав затишну атмосферу вечора. Дзвонив Костя.

Довiдавшись, що все готове, попросив наступного ранку покласти конверт iз фото i «вiдомостями» в абонентську скриньку номер триста тридцять один у двадцять п’ятому вiддiленнi зв’язку, що знаходилося на самому початку Володимирськоi, майже бiля Андрiiвськоi церкви.

Пiсля телефонноi розмови я вiдчув сильну втому, що звалилася на мене раптово й несподiвано. Кортiло спати. Звучання вечiрнього дощу присипляло. Але перед тим, як покластися спати, я все-таки змусив себе взяти календарик i аркушик паперу. За календариком я вибрав день свого майбутнього вбивства: наступний четвер. До цього дня тижня я мав особливi почуття. Колись у четвер я познайомився з однiею дiвчиною i вiдразу запросив ii до кав’ярнi. Дiялося це на Подолi; вiдтодi протягом щасливого року або й довше ми з нею називали цю кав’ярню «четверговою». Вона розташувалася за три хвилини ходи вiд Контрактовоi площi. Саме по трамвайнiй колii, що веде до рiчкового порту. Кав’ярня, що не мала й досi не мае назви, похмура, з поганим освiтленням i двома невеличкими залами. Звичайно, можна було б вибрати «мiсце злочину» i посимпатичнiше, та й пристойнiше. Але я зупинив свiй вибiр на цiй кав’ярнi.

На аркушику паперу я написав: «четвер 12 жовтня 18:00 кав’ярня по вул. Братськiй бiля зупинки тридцять першого трамваю в бiк Поштовоi площi». Поклавши фото й записку в конверт, я з почуттям виконаного обов’язку лiг спати.




7. Вiвторок


Вранцi я знайшов на потрiбнiй поштi кiмнату з абонентськими скриньками i вкинув конверт у триста тридцять першу з них.

Жити менi залишалося два з половиною днi, i треба було вирiшити, як iх прожити, бо час життя, що залишився, був уже настiльки обмежений, що при незначному зусиллi обчислювався з точнiстю до секунд, не кажучи вже про хвилини й години.

Пiсля пошти повертатися додому не хотiлося. Погода випала гарна: настала, либонь, ненадовго, «золота осiння пора», жовте й червоне листя, стiйка бадьорлива прохолода i вiдсутнiсть вiтру при зовсiм блакитному небi. Якби до раю приходила осiнь, вона була б саме такою.

Андрiiвським узвозом я поволi пiшов на Подiл. Галереi й крамнички тiльки-но вiдчинялися. Найгучнiше на узвозi лунали цiеi митi моi туфлi, гупаючи по брукiвцi дешевими пластиковими пiдборами.

Не думаючи особливо про конкретний свiй шлях, я опинився, зрештою, на Братськiй, у тiй самiй «четверговiй» кав’ярнi. Добре, що вона вже працювала, i якийсь парубок, схожий на студента, забгався в куток i пив свою першу, мабуть, на сьогоднi каву. Я теж узяв половинку i сiв до столика в iншому кутку. І допiру тепер замислився про хвилини й години життя, що залишилися менi. Захотiлося взяти аркуш паперу й ручку i скласти точний графiк чи план справ i зустрiчей. І щоб не так, як звичайно, аби хоча б половину з цього плану викреслити на ознаку виконання. Але паперу в мене iз собою не було. Правда, у кишенi пiджака лежала ручка.

Я подивився на хлопця, побачив у нього дипломат.

– Перепрошую, – звернувся я. – У вас не буде аркушика паперу?

Мовчки вiд дiстав iз дипломата загальний зошит i видер менi подвiйний аркуш.

Я вже поклав аркушик перед собою, збираючи думки, а вiн усе ще порпався у своему дипломатi серед книжок i зошитiв.

«Вiвторок 10 жовтня», – написав я.

Потiм поглянув на годинник. Пiв на одинадцяту.

Що я можу зробити сьогоднi? Зараз? Ранок здавався марним часом. Та й подумавши про знайомих i друзiв, яких хотiлося б побачити, я раптом збагнув, що бажання мое породжене сентиментальнiстю моменту. Не було нiчого важливого в цих можливих зустрiчах. Попрощатися? Але нащо – адже я не повинен знати про свою загибель! А зустрiтися як звичайно, щоб побалакати нi про що, – такi зустрiчi менi вже навiть набридли. Може, зустрiтися з Нiною, з жiнкою, яку я напiвзалишив перед своiм весiллям? Ми, щоправда, вже тодi були бiльше друзi, нiж закоханi, хоча це нам не заважало поводитися iнодi так, як поводяться коханцi. Це була якась затихла i загасла пристрасть, яку нi вона, нi я не хотiли забути. І, мабуть, тому, що ми пам’ятали про неi, вона й прокидалася iнодi, кидаючи нас в обiйми одне до одного. Пiсля цього ми спокiйно обговорювали за чаем ненормальнiсть наших вiдносин i обiцяли спробувати надалi тiльки дружити. Але усе повторювалося знову й знову. І зрештою ми вже не бачилися, а тiльки передзвонювалися, хоча все рiдше й рiдше. Потiм я бачив ii випадково в обiймах з гарним i самовпевненим чолов’ягою. Вони виходили з угорськоi кав’ярнi «Бон-Бон». Я тодi збагнув, що ця частина мого життя завершилася. І вiдразу з’явилося якесь заспокоення. Я заспокоiвся за неi. І кинув дзвонити, гадаючи, що iй зараз це не треба. Вона теж бiльше не телефонувала.

«Потелефонувати Нiнi», – написав я на аркушику i надпив ще кави.

Аркушик дратував мене своею бiлiстю, своею незаповненiстю. Усi моi бажання, уся раптова ощадливiсть до решти часу в моему життi втратила змiст. Якi зустрiчi? Якi дзвiнки? Я нiкому не був потрiбний i менi теж нiхто не потрiбний. Це стало раптом настiльки очевидним, що мурашки пробiгли по спинi. Ця очевиднiсть моеi нiкчемностi й непотрiбностi в цьому свiтi привела мене й до бiльш позитивних думок: про те, що мое рiшення про власне убивство було едино вiрним. Я взяв ще каву i вже холоднокровнiше дивився на ситуацiю. І викреслив з аркушика цей непотрiбний Нiнi дзвоник. Тепер я був цiлком вiльний i мiг присвятити час, що залишився, тiльки собi й нiкому бiльше.

Хлопець, що сидiв у протилежному кутку, пiдвiвся й вийшов, i я залишився в кав’ярнi сам. Барменша пiшла в пiдсобку. Через темний iнтер’ер у кав’ярнi панувала стума. А на вулицi сяяло сонце, що не приносило користi в цю пору року.

Хоча, звичайно, мiльйони громадян радiли йому. Громадяни звикли радiти марним речам. Я теж.

Увечерi в четвер я сяду ближче до виходу. Так буде зручнiше.




8. Середа


У середу вранцi за вiкном кiмнати хлюпав туман. Я пiдвiвся й вiдразу ж пiдiйшов до вiкна. Потiм озирнувся, збагнув, що дружина знову не ночувала вдома. Це пояснило мое бадьоре самопочуття. Треба якось заповнити цей останнiй повний день мого життя. Тинятись у туманi не хотiлось, хоча туман, мабуть, лише ранковий клопiт. На кухнi я поставив чайник на плитку й сiв до столу.

«Ось i життя добiгае кiнця», – подумав я i вiдчув у внутрiшнiй iнтонацii якусь пiдробну старiсть. Нiби з кожним днем, що наближав мене до обраного четверга, я дедалi бiльше ставав невилiковно хворим.

Пити чай з туманом за вiкном – у цьому було щось вiд дорогоi скандинавськоi лiкарнi для невилiковно хворих… чи це якось Бергман зринув у асоцiацiях.

Снiг цього року випаде без мене.

А раптом саме прийдешня зима буде безснiжна, а я цього не побачу? Втiм, невелика втрата. Це лише заощадить мiсту кошти, що звичайно, витрачаються на збирання снiгу.

Дрiб’язковi думки клубочились у головi. Нiчого високого, нiчого справдi фiлософського. Нiби й сам я завжди був дрiбною, неглибокою людиною. І тепер, дiйсно, едине, що могло мене вивищити якщо не у власних очах, то в чужих, – це насильницька смерть. Якась бридня… Либонь, гарний сон i мирне пробудження з подальшим спогляданням первiсно незайманого туману розбуркують дурiсть або принаймнi викликають упертi думки.

Непогано би в останнiй день понаписувати листи давно забутим знайомим. Щось про плани на майбутне. Це вiдверне вiд думок про четвер i додасть трагiзму п’ятницi.

Не допивши чай, я сходив до кiмнати по ручку й папiр.



«Люба Тетяно, – писав я в Москву до розлученоi молодицi, що вiдпочивала колись у нашiй компанii в Криму, пiсля чого ми зо два рази обмiнялися теплими листами. – Вибач, що довго не писав. Життя в останнi два роки помалу розвалювалось i ось, нарештi, розвалилось остаточно. Тепер у мене – нi роботи, нi родини. Я вийшов на стартовий «нуль» i передi мною знову всi шляхи вiдкритi. Молодим усюди в нас дорога. Про майбутне почну думати днiв за два, а поки сумую за минулим. Але сумую нещиро, а радше через глибиннi православнi традицii в генах. Навiть не сумую, а журюсь. Це слово бiльше пiдходить. Думаю, що як туга, журба i сльози минуть, тобто за дев’ять ще й сорок днiв (чи годин), почну лаштуватися до Москви. Радо побачився б, згадав про минуле, про друзiв-товаришiв. Буде час i бажання – пиши. Адреса на конвертi. Цiлую».


Лист злагодився напрочуд легко, на одному подиху. Гадав ще з десяток набазграти, доки туман i так легко пишеться, але вчасно схаменувся.

Телефон задзвонив. Довелося повернутися до кiмнати. Телефонувала дружина. Сухим голосом попередила, що заiде на машинi з колегою, щоб забрати своi речi.

– А машина в колеги червоного кольору? – запитав ii я. Вона повiсила рурку.

Не бажаючи у свiй останнiй день зустрiчатися з дружиною i ii «колегою», я мерщiй одягнувся й вийшов на вулицю.

Туман ще й досi замiняв повiтря. Дорогою поволi минали обережнi машини, намацуючи шлях жовтими фарами. Люди йшли мимохiдь якось дивно, виринаючи наче з нiчого i вiдразу ж розчиняючись у туманi-молоцi. Середа починалась мiстично, нiби з цього туману ось-ось мав постати iнший, новий свiт, у якому всiм буде добре, i куди зможуть пiти всi тi, хто не прижився i не влаштувався в старому свiтi.

Я брав убiк центру. Хотiлося пройти якомога довший шлях у туманi. Дiйти до Подолу, до Брацькоi. Може, й не було в цьому нiякого глузду, але, пам’ятаючи челюскiнцiв i добу героiв i живучи в цьому, зовсiм протилежному часi, кортiло iнодi робити невидимi iншим iмiтацii нормального героiчного життя. І от в останню середу свого життя я йшов у туманi з одного кiнця мiста до iншого. Йшов, щоб дiйти та взяти як нагороду за перехiд чашечку кави. Теж одну зi своiх останнiх.

Перехiд тривав трохи понад двi години. І, щиро кажучи, уже зайшовши до кав’ярнi та пiдiйшовши до стiйки, я не вiдчув урочистостi моменту. Рух у туманi позбавляе людину вiдчуття простору, а отже – й можливостi оцiнити пройдене. Так воно й було.

Свiтло тьмянiло в кав’ярнi, а на вулицi було сiро. Я сiв у кутку до улюбленого столика. Схоже, я був сьогоднi першим вiдвiдувачем. «Кавниця» невидимо сидiла за високою угорською кавоваркою i читала книжку. Вiдволiклась вона лише на мить, аби зробити менi каву. І знову сiла.

До кав’ярнi ввiйшла дiвчина в шкiряному кашкетi й короткуватiй темно-сiрiй куртцi, схожiй на лiтню куртку старого зразка. У руцi – велика тека для малюнкiв, а за плечем – шкiряний плечак. Узявши каву, вона сiла по iнший бiк проходу.

Менi дуже захотiлося побалакати з нею, познайомитися. Але ii зосередженiсть на своiх думках зупинила мене.

Я допив каву i вийшов з кав’ярнi. Пiшов бродити далi. У туман. Мое вiдчуття туману, звичайно, не було таке наiвно-радiсне й зворушливе, як у Їжачка-В-Туманi. А проте бродити було легко, i думки бродили в головi усiлякi. Схоже, що мiй останнiй день виявиться найнуднiшим у життi, але це мене вже не смутило.




9. Четвер


У середу напровечiр туман трохи порiдшав або, злив-шися з темрявою, став менш помiтним. Коли я повернувся додому – настрiй покращав. Я зауважив вiдсутнiсть безлiчi дрiбних речей i деталей побуту, котрi забрала колишня дружина. Вона нiби прибрала по собi: будики на однiй батарейцi зникли, i всiлякi шабатурки, щiтки для волосся. Загалом квартира видалася менi трохи рiднiшою, нiж доти. Я легко пройшовся по нiй, глибоко вдихнув повiтря.

Уночi проти четверга менi снилися кольоровi сни. Я жодного не запам’ятав, але вiдчуття барвностi було таке сильне, що, вже прокинувшись, я все ще хотiв заплющити очi i далi дивитися iх – сни, що не запам’ятовуються.

Але треба було дбати про iнше. Час готуватися до вечора. Я прийняв ванну, поголився. Попрасував. Я збирався так ретельно, нiби мав бути свiдком на весiллi. Приготувавши одяг на вечiр, я узявся до ранковоi кави.

Вечiр прийшов непомiтно.

Узагалi четверту по обiдi можна називати «вечором» лише восени чи узимку.

Залишалося двi години життя, i не було потреби поспiшати, щоб завершити якiсь справи. Не було справ – нi завершених, нi iнших. Усе або повершилося, або в цьому не було потреби. Я почувався навiть пiднесено: нарештi мiг повiрити у себе, у свою здатнiсть бути рiшучим i холоднокровним. Може, заради цього i не варто було влаштовувати трагiчний моноспектакль, проте замислив я його не для перевiрки власних здiбностей, а те, що здiбностi усе-таки «перевiрилися», мене лише тiшило.

До кишенi куртки, перш нiж вийти, я поклав паспорт, написаний лист. Постояв у коридорi, мiркуючи, що ще взяти з собою, щоб тим, хто вивертатиме кишенi в небiжчика, було що витягти й узяти за ключ до розгадки злочину. Але на думку нiчого не спливало.

На прощання я прибив дверi й одразу вiдчув незручнiсть жесту.

Видко, я таки нервував.

На вулицi було похмуро й прохолодно.

Вийшовши на Контрактовiй площi з метро, я зупинився бiля пам’ятника Сковородi. Поглянув на пароньки, що повмощувалися на лавках довкола, – дивне мiсце для початку залицянь i миттевих лавсторiй… Може, дух першого украiнського буддиста Сковороди усе ще ширяв над цим мiсцем, приваблюючи молодь. Дух навiть не стiльки буддиста, скiльки першого вiтчизняного гiпi, що пройшов пiшака всю Украiну та ii росiйськi околи. Оце вiн, офiцiйно неусвiдомлений iдеал для новоi украiнськоi молодi. Пiдняти б його образ над масами трудящоi молодi, й… пiшли б тi мiльйони пiшки по Украiнi та ii росiйських околах!

Але час минав, i менi захотiлося встигнути випити каву. Шляхетна думка; тому, хто не палить, нема рацii викурювати останню сигарету, але для завсiдника кав’ярень остання подвiйна половинка кави – це святе!

Мене обiгнав трамвай, розливаючи похмурою Брацькою вулицею рiдкий жовтий колiр, що вiдразу всмоктувався в асфальт. Вiн повернув до Днiпра, i знову запала темiнь. Лише самотнi запаленi вiкна будинкiв виставляли недолуге свiтло на вулицю.

Залишалося ще – один квартал i пiвгодини часу.

Я уповiльнив крок. На каву менi знадобиться щонайбiльше десять хвилин.

Але квартали на Подолi майже iграшковi: як не уповiльнюй крок, а за кiлька крокiв квартал закiнчуеться.

Я ввiйшов до кав’ярнi. Там тихо спiвав Шуфутинський. Тихо, бо звук був максимально прикручений. Мое мiсце було вiльне. У маленькiй першiй залi сидiв гурт дядькiв i кружляв горiлку. Одна паронька пригорнулася одне до одного у кутку за столиком. А з другоi зали долинав якийсь шум. Я узяв свою половинку й сiв на давно обране мiсце. Зняв з руки годинник i поклав поперед себе. Пив каву, гарну мiцну каву.

Нiби «кавниця» знала, що це моя остання чашка, i постаралася зварити каву найкраще.

Залишалося п’ятнадцять хвилин життя.

Я вiдчув, що в мене тремтять руки.

До кав’ярнi завiтали два дiвчиська, замовили по п’ятдесят грамiв лiкеру.

– Тiльки швидко, – попередила iх «кавниця». – Я сьогоднi ранiше зачиняю – в сина день народження.

Я знов поглянув на годинник: за дванадцять шоста.

Допив каву i взяв ще одну половинку.

– Чого це в тебе руки тремтять? – запитала «кавниця». – Перебрав учора?

Я кивнув, не бажаючи брати участь у ii спiвчуттi.

– Тобi не кава потрiбна, а щось мiцнiше, – порадила вона. – Вiзьми «Кеглевича»!

– Грошей нема.

– Тобi в кредит дам, – сказала вона i налила менi сто грамiв.

– Дякую, – я взяв каву i сто грамiв та повернувся до столика.

Було за п’ять шоста, коли «кавниця» занервувала й почала усiх квапити та вигетькувати. Дядьки допили горiлку i без сперечань гуртом посунули на вулицю. З другоi зали теж вийшли рiзнi люди напiдпитку.

Я дивився примерзлим поглядом на вiдкритi дверi, крiзь якi усi виходили, але нiхто не заходив.

– Ну ж бо, не затримуй! – «Кавниця» стояла поруч, надi мною.

Я озирнувся: крiм мене й неi, в кав’ярнi бiльше нiкого не було.

– Я до тебе по-людськи, i ти теж, будь ласка, будь людиною, – приязно зверталася вона. – У мене Васi сьогоднi вiсiмнадцять. Треба встигнути салати поробити…

Я кивнув, гольгнув «Кеглевича», запив останнiм ковтком кави й подався до виходу.

Уже «випливши» обличчям на вулицю, я зiштовхнувся з парубком у короткiй шкуратянцi. Вiн хотiв увiйти.

– Годi! – крикнула йому «кавниця». – Зачинено.

Пропустивши його на порiг кав’ярнi, я вiдiйшов убiк i з вулицi слухав iхню розмову.

– Ну, хоча б сто грамiв! – просив вiн.

Годинник я стискав у долонi. Було темно, i я навряд чи побачив би розташування стрiлок, але чомусь була в мене певнiсть, що саме в цi секунди настае шоста вечора. І дiйсно, звiдкiлясь iзгори долинули удари настiнного дзигаря.

Я поволi подибав назад, на Контрактову. Я йшов i чув кроки людини поза мною. Може, це саме вiн? Може, саме з ним я зiштовхнувся вiч-на-вiч на виходi з кав’ярнi?

Мiй стан можна було порiвняти тiльки з пронизливою нiмотою. Не було нi смутку, нi полегшi. Тiльки страх при кожному вiдлуннi ходи людини поза мною посилювався. Я хотiв, але боявся озирнутись.

Допiру на освiтленому поворотi трамвайноi колii я озирнувся, але – позаду анiкого.

Страх пропав, але пропали разом iз ним i всi почуття. Знову запанувала, розлилася по всьому моему тiлi нiмота.

Я присiв на вiльну лавку пiд пам’ятником Сковородi. Сидiв i нi про що не думав. Просто дихав.

Може, до шостоi години душа покинула мене, залишивши без почуттiв i думок. Їй, мабуть, не подобався мiй план. Душа живе в людинi й не любить утрачати свое мiсце проживання.

Кумедна думка з’явилась у змерзлому мозку: якщо душа прописана в моему тiлi, а тiло прописане за певною адресою, то у душi – подвiйна прописка, що заборонено всiма нашими досi радянськими законодавствами.

Я навiть посмiхнувся.

І подумав про самотнiсть Сковороди.

Дехто народжуеться, щоб i по смертi залишатися самотнiм.

Годинник показував двадцять хвилин на сьому.

Минуло першi двадцять хвилин мого незапланованого життя.

Посидiвши ще з пiвгодини, я пiднявся пiшки на Хрещатик, знайшов повiю-початкiвку напiдпитку i, пообiцявши iй заплатити вранцi, повiз до себе.




10. П’ятниця


Уночi менi то снилися кошмари, то раптом вигулькували якiсь iдилiчнi малюнки, й залежно вiд цього я то обiймав увi снi дiвчину, iм’я якоi, один раз почувши, вiдразу забув, то вiдсувався вiд неi на край. Уранцi прокинувся з головним болем. Пiдвiвся, а гостя далi мiцно спала. Сiв на кухнi й пив розчинну каву. Кiлька разiв зазирав до кiмнати й дивувався такому мiцному сну. Нарештi вже зазирнув, щоб уважнiше роздивитися гостю, бо познайомилися ми в пiвмороцi, а якщо ще врахувати, в якому я був станi попереднього вечора, можна було подивуватися смiливостi цiеi дiвчини. Менi самому раптом стало страшно за неi: а якби за п’ять хвилин до нашого знайомства ii вiдвiз до себе якийсь манiяк-садист?

Думки логiчно пiдiйшли до того, що я зробив гарний учинок i, ймовiрно, врятував ii вiд побиття чи чогось страшнiшого. Але тут я пригадав, що вранцi обiцяв iз нею розплатитися, i при тiм навiть не прислухався, яку суму я повинен буду iй вiддати…

Стало якось моторошно. І я навiть зрадiв ii мiцному сну. Однак треба було щось робити. Може, варто десь позичити грошi, щоб вiддати iй. І знову – думка про те, що треба роздобути грошей, аби заплатити повii; ця думка занурила мене в бруд, i я поморщився. Було, звичайно, вiд чого поморщитися.

– Агов! – донiсся з кiмнати неголосний солодкий голос. – Агов, ти де?

Я з’явився в дверях i спитав:

– Кави?

Вона потягнулася. На обличчi, всипаному ластовинням, заграла усмiшка. І зовсiм дитинно вона кивнула. Пiдвелася, рукою пiдсунула подушку пiд спину i так улаштувалася на лiжку – напiвлежачи-напiвсидьма.

– Тiльки в мене розчинна, – устиг я сказати, зникаючи на кухнi.

Окрiп швидко пiдiгрiвся, i я вчинив для неi каву.

Вона була гарна, надто гарна для повii. І надто молода. Свiтло-каштанове волосся, трохи понiвечене «хiмiею», дрiбними хвилями падало на плечi, татарський розрiз очей, маленький гострий носик. Тонкi, але яскравi губи – я iх цiлував, напевно, уночi? Не пам’ятав, i було шкода, що не пам’ятав я дотику до цих губiв.

– Ти йдеш?

– Іду, – вiдповiв я.

Присiв на край лiжка. Простягнув iй чашку.

– А в тебе е шоколад? – запитала вона.

Я з жалем похитав головою.

– Ну, нiчого, – вона усмiхнулася.

«Як же ii звуть?» – муляло питання.

– Ти вибач, – мовила вона. – Ти гарний, але я не запам’ятала, як тебе звуть…

– Толя, – сказав я i вiдразу скористався нагодою, щоб перепросити за такий же грiх пам’ятi.

– Олена… Це по-справжньому, тобто за паспортом… А там я – Вiка…

– Нумо, краще будеш Оленою…

– Гаразд, для тебе буду Оленою…

Цей ранок закiнчився надвечiр.

– Я маю йти… – сказала Олена i стенула плiчками.

Я було пробелендiв про грошi, про те, що щиро шаную борги, i що зараз у мене грошей немае…

– Забудь, – усмiхнулася вона. – Олена грошей не бере. От якби ти з Вiкою познайомився – довелося б 20 доларiв покласти… Бувай!

Ми поцiлувалися на прощання.

– Захочеш – знайдеш, – сказала вона вже зi сходовоi площадки, i униз зацокали ii пiдбори.

– Лiфт працюе! – гукнув я.

– Ну й нехай працюе! – вiдгукнулась вона.

А за вiкном було темно. Осiннiй вечiр стелився журбою, проте я не журився. Менi було радiсно. Я думав, що це друге народження чи другий подих. Щось друге, щось, що дае надiю на майбутне…




11. Вечiр


Бiля сьомоi вечора задзвонив телефон.

Дзвонив колишнiй однокласник Дмитро.

– Ти знаеш, там щось зiрвалося вчора… До мене Костя заходив. Вiн просив вибачитися… У тебе е зараз час?

– Це едине, що в мене е, – посмiхнувся я в слухавку.

– Пiд’iжджай, хильнем по сто грамiв.

Я охоче погодився.

У Дмитра ми засидiлися до глупоi ночi. У запнутому кiоску було тепло i затишно – працював потужний обiгрiвач, i з’являлось таке вiдчуття, нiби ми сидимо бiля камiна.

Випивши для розминки пляшку червоного угорського, ми взялися за цитринову горiлку «Микола». Вона чудово пiшла пiд печiнку трiски, i я подумав, що для вiдчуття повноти життя треба дiйсно працювати в комерцiйному кiоску чи принаймнi бути найближчим родичем продавця. Щоправда, менi вистачило бути колишнiм однокласником, але – це талан. Багато хто не визнае своiх колишнiх однокласникiв.

– Розумiеш, – Дмитро повернувся до серйозноi розмови, як трошки розiгрiлися цитринiвкою. – У нього начебто годинник звихнувся. Тому вiн потрапив туди тiльки на закриття… Узагалi вiн хлопець точний. Отож ти не смикайся, вiн далi вже сам усе зробить, – це, як кажуть, гонорово. У них iз цим суворо. Годi, я сказав, i забули! Життя – лепська штука. У ньому всього багато. Я вчора з одним дiвчиськом познайомився! – i Дмитро покрутив головою, мабуть, слiв забракло. – Вона перукаркою працюе. Інодi от так познайомишся – i одружуватися хочеться. Може, й одружусь колись. Треба спочатку квартиру прикупити…

– У мене вже е квартира, – втрутився я. – Дружина пiшла.

– Повернеться! – хотiв заспокоiти мене Дмитро.

– Краще не треба.

– Вона ж не виписалася?

– Нi.

– Отже, це ще не твоя квартира. Розумiеш, коли в мене буде квартира, й у нiй нiхто, крiм мене, не буде прописаний – тодi я хазяiн.

З цим я погодився.

На прощання вiн подарував менi пляшку «Кеглевича». Ми зачинили кiоск i разом пiшли до метро.

– Знаеш, – казав вiн дорогою. – Тут справа е невеличка – можна грошенят заробити. Хочеш?

– Кримiнал? – запитав я.

– Нi, не зовсiм. Хоча зараз усе – кримiнал.

– Ну?

– Мiй шеф розлучаеться, йому потрiбен свiдок.

– Свiдок чого?

Дмитро почухав за вухом.

– Ну, як тобi це… загалом, ти нiби спав iз його дружиною, розумiеш? Треба бути в судi пiд час слухання, i якщо запитають – пiдтвердити. Мовляв, сам чоловiк тебе запопав iз нею, чи щось такого…

– Це ж неправдиве свiдчення.

– Адже це не карна справа, а цивiльна. Та й як хто доведе, що ти з нею не спав? Вона може вiдбрiхуватися, але й вона не доведе… А заплатять тобi так, що рiк зможеш по шинках ходити i не працювати. Га?

Я замислився. Пропозицiя була не вельми приваблива, але, з iншого боку, грошей у мене не передбачалося, а тут начебто не жмикрути. Звiсно, свiдчити в такiй справi, та ще брати на себе чиюсь дружину… Дiдько його знае…

– Якщо хочеш, я тобi влаштую зустрiч iз шефом, i вiн тобi сам усе пояснить. Тодi й вирiшиш.

– Гаразд, – я зрадiв можливостi вiдкласти рiшенець. Та й те правда: Дмитрiв шеф мае краще знати, що йому потрiбно.

– Я дам йому твiй телефон, – сказав Дмитро.

Ми попрощалися.




12. Субота


Знайомство з шефом Дмитра вiдбулося наступного дня. Уранцi вiн подзвонив менi, а вже о третiй годинi ми сидiли в мене на кухнi. Власне, на моiй кухнi вiн мене пригощав привезеною з собою горiлкою й закусками. Було йому рокiв сорок – високий, гладенько поголений, типовий державний службовець. Просивiнь у короткому чорному волоссi. Вусики, акуратно пiдстриженi по лiнii верхньоi губи. Звали його Сергiй.

– Вона шелихвiстка, – розповiдав вiн i помалу цiдив горiлку, немов не тутешнiй. – Допекла до живого – гiрше не бувае. Я знаю, з ким вона спить, але не хочу з ним зв’язуватися. Менi тут важливiше моральне питання – я ще маю плани на майбутне, треба пiдтримувати репутацiю, розумiеш? Вiд тебе, може, нiчого не буде потрiбно, але як треба – встанеш, скажеш пару слiв. Головне – запам’ятай: у неi на лiвiй грудi пiд пипкою велика родима пляма, на панiстарi теж. Це деякi деталi, про якi можуть знати лише найближчi друзi, – вiн осмiхнувся.

Я слухав мовчки. Кортiло заробити грошей, i дуже не хотiлося вляпатися в якусь iсторiю. Хоча я тямив, що грубi грошi без ризику не заробиш, тут очевидного ризику не було. Могло тiльки виникнути кiлька неприемних моментiв. Але моменти – вони на те й моменти, щоб швидко забутися й поринути в минуле.

– Ну, i найголовнiше, – Сергiй потер долонi, немов у мене було зимно. – Гонорар – тисяча баксiв. Вирiшуй зараз – справа для мене пильна.

Я ковтнув слину. Мое замовне убивство коштувало удвiчi менше.

– Навiть якщо не доведеться виступати – грошi твоi, – додав Сергiй.

Я кивнув.

– Якщо згоден, тодi збирайся.

– Куди? – здивувався я.

– Поiдемо – я покажу, де ти з нею «спав». Розповiм, коли це було. Потiм привезу тебе назад.

Ми поiхали на його «опелi» на Печерськ. Вiн менi показав свое помешкання – там було де розгулятися.

– Це спальня, – вiн розчахнув двостулковi дверi з вiтражним склом. – Осьде ти м’яв мою дружину. Коiлося це в серпнi – я iздив у Штати. Запам’ятовуй. Оно на стiнi ii портрет… Так, ii звуть Алiна. Не забудь!

Над лiжком у гарнiй рамцi висiла кольорова фотографiя симпатичноi, але дуже нафарбованоi бiлявки.

– Оце й по всьому, мабуть, – сказав вiн i зiтхнув. – Суд наступного понедiлка, о десятiй ранку. По тебе приiде мiй приятель. Сиди вдома й чекай.

Потiм вiн вiдвiз мене додому, i я довго сидiв на кухнi. За вiкном було темно, можна було б уже i спати лягти, але почував я себе занадто бадьоро й збуджено. Тому вечiр тривав довго, може – до другоi чи третьоi ночi.




13


Днi пiсля моеi смертi, що не вiдбулася, тяглися неймовiрно довго. Важко було повiрити, що лишень два днi тому мене мали вбити: кожний день був безрозмiрний i не пiддавався опису. Вечiр у Дмитровому кiоску i зустрiч з його шефом скидалися на заповненi чимось секунди в широкому й марному плинi часу. Ще й ранiше я полюбляв вiдраховувати час, орiентуючись на якусь очiкувану подiю. Чийсь приiзд, побачення, просто лист, про який я знав. Звичайно, я дуже любив i несподiванi листи, але вони вiдносилися до розряду випадкiв, якi гарнi тим, що незапланованi. Зараз менi треба було чекати на понедiлок, аби вперше у життi бути свiдком. Точнiше, лжесвiдком; цiкаво виконувати вперше у життi не саму роль, а ii протилежнiсть. У цьому було щось майже природне для мене, немов так менi й роковано – виконувати протилежнi нормальним ролi. Коли ж вирiшив зiграти повноцiнну роль – роль жертви замовного вбивства – випадок, чи Хтось iнший, розпорядився iнакше, не давши менi виконати задум. Що це було? Чому? Може, е якась цензура Долi, що дае чи не дае нам дозвiл на вчинок?

У понедiлок я прокинувся з полегшенням – нарештi настав день, коли щось мало статися. Я сiв на кухнi – не було ще й восьмоi ранку. Запарив чай i сидiв, чекав на машину, що ii Сергiй обiцяв по мене надiслати.

Голосно цокав дзигар на стiнi.

За вiкном мжичило.

Тривав мiй найнелюбiший мiсяць – жовтень. Революцiя тут нi до чого. Я не любив вогкiсть.

Бiля дев’ятоi внизу просигналила машина. Я визирнув у вiкно i побачив бiля свого парадного «дев’ятку». Зрозумiв, що це за мною. Швидко одягся й вийшов.

Мовчазний водiй рокiв п’ятдесятьох привiз мене до суду. Там уже пiдiйшов Сергiй. Сказав: «Стiй тут i чекай. Коли усi зайдуть, стоятимеш за дверима, поки не покличуть».

Я кивнув.

Дверi суду вiдкрилися хвилин за тридцять, i звiдти висипала пiд мжичку юрба з неусмiхненими обличчями. Одна жiнка була пiдкреслено в чорному. Пiсля цього хтось з’явився у вiдкритих дверях, зробив жест, i Сергiй, а слiдом за ним i iншi, зайшли. Я зайшов останнiм. Зупинився перед дверима до зали засiдань.

– Проходьте! – сказала менi дiвчина, вбрана пiд лiтню секретарку в усе довге й картате сiрого кольору.

– Я свiдок, – пояснив я. – Менi сказали чекати тут. Вона раптом посмiхнулася.

– То якби кримiнальна справа, а тут можете заходити – просто сядьте ближче.

Я зайшов i сiв на другу лаву бiля дверей.

Засiдання минуло швидко i для мене безболiсно. Щоправда, я встиг збагнути, що дружина Сергiя розлучатися не хотiла. Але Сергiй на самому початку заявив, що людина, з якою вона його зраджувала, знаходиться в залi i в разi потреби засвiдчить. Я довго потiм спостерiгав, як його дружина нервово бiгае очима по рядах присутнiх.

Пiсля засiдання Сергiй пiдiйшов до мене i передав конверт. Вигляд у нього був утомлений, але вдоволений.

– Легко заробив, – сказав вiн i посмiхнувся. Потiм, не попрощавшись, вiдiйшов.

Я повернувся додому i перелiчив грошi – такоi суми в мене досi не було. Тисяча доларiв у купюрах по п’ятдесят i по двадцять. Я кiлька разiв перелiчував, розкладав iх по сотнях на столi в кухнi, потiм знову складав в одну пачку. Тремтiли руки, але, напевно, тремтiли вони з радостi. Тепер я був iз грошима i мiг вiддати борги. Щоправда, борги моi були дрiб’язковi: за «Кеглевича» у кав’ярнi на Брацькiй, потiм треба чимось потiшити Олену-Вiку з Хрещатика. І нiби все.

Я витяг з пачки двадцятку, а решту грошей загорнув у кульок, потiм у газету i сховав пiд ванною – адже в моеi дружини, що пiшла, е ключi, й залишати такий «сюрприз» для неi я не хотiв.

Увечерi я вже iхав на Хрещатик. Насамперед просто в метро розмiняв долари, потiм подався шукати Олену-Вiку. Минулого разу я знайшов ii на лавцi бiля кiнотеатру «Орбiта». Я двiчi пройшов до «Орбiти» й назад, але так i не побачив ii. Пачка купонiв грiла в кишенi долоню правоi руки, i я теж зайшов погрiтися до кав’ярнi-гриль по той бiк вiд метро. З’iв пiвкурки, щедро политоi кетчупом. Випив сто грамiв горiлки. Вiдчув себе достатньо уповiльненим i спокiйним. І знову пiшов гуляти по Хрещатику в пошуках дiвчини, з якою було легко в усьому.

Знайшов я ii лише бiля одинадцятоi. Вона виглядала трохи втомленою, але, помiтивши мене, зрадiла. Ми взяли двi пляшки «Амаретто», кiлька шоколадок, шмат салямi й поiхали до мене.

Пили, iли, балакали вiдверто й легко, кожнен про свое. Я розповiв про дружину, що пiшла, i про кавове минуле. Вона – про свою любов до волi й про ненависть до батькiв i брата. Нам було гарно й уночi, i вранцi. Довго не хотiлося вставати. Потiм я все-таки пiдвiвся й принiс iй каву та шоколад. Ми обое нiкуди не поспiшали, але в якусь мить виникла павза-втома, i вона, як молода, але все-таки жiнка, вiдчула ii й почала збиратися.

– Якщо хочеш, я тобi дзвонитиму, – сказала вона, погладивши рурку, що мирно лежала на старому чорному апаратi.

Я радо погодився й написав iй на папiрцi свiй номер.

– Я б на твоему мiсцi помiняла замок у дверях, – сказала вона, уже виходячи з помешкання.

Знову бралося на раннiй осiннiй вечiр. Але тепер у життi з’явився приемний момент чекання – чекання на ii дзвiнки.




14


Телефон задзвонив уранцi. Але телефонувала не Олена. Це був Дмитро з настiйною пропозицiею завiтати до нього ввечерi. Знехотя я пообiцяв.

За вiкном свiтило кволе сонце. Було сухо й, мабуть, прохолодно.

Порахувавши купони, що залишилися вiд двадцятки, я полiз пiд ванну й витяг наступну двадцятку.

Життя тривало. На снiданок у мене був чай iз шоколадкою. Правда, хотiлося м’яса. Я знайшов стару господарчу сумку, витрусив ii в коридорi на пiдлогу – востанне носив у нiй картоплю з базару понад мiсяць тому – потiм пiдмiв пiсок вiником у куток бiля дверей.

У найближчому гастрономi я легко витратив решту купонiв. Цiеi решти вистачило на кiло яловичини, буханець свiжого хлiба й пачку кефiру. Уже вдома, додавши до яловичоi кiсточки знайденi на кухнi двiйко картоплин i три цибулини, я зварив свiй найлегший суп. Зварив i пiшов до кiмнати. Переглядав старi часописи, чекаючи на появу апетиту. Вiн з’явився бiля третьоi, й тодi я iз задоволенням з’iв двi тарiлки супу, заiдаючи товстим свiжим окрайцем. Знову практично з нiчого, з нескладного супу зi шматком хрусткого хлiба виникло вiдчуття щастя.

І настав раннiй жовтневий вечiр. Прийшов не так, як приходив ранiше. Без палаючих вуличних лiхтарiв. Тривала чергова кампанiя заощадження електрики.

Я iхав на Подiл, до кав’ярнi на Брацькiй. Просто на Контрактовiй площi помiняв долари i знову з теплою пачкою купонiв у кишенi куртки прямував уздовж трамвайноi колii.

З дверей i вiкон кав’ярнi виливалося на вулицю тьмяне осiнне свiтло. Разом iз свiтлом долинав iз закритих дверей смiх i гомiн вiдвiдувачiв.

Черги не було, хоча в першiй залi всi столики були зайнятi. Я зазирнув до другоi – там було де примоститися.

Пiдiйшов до стiйки, замовив подвiйну каву – повну чашку. І нагадав про сто грамiв «Кеглевича», вiдпущених менi в кредит.

– Тебе тут один хлопець розшукував. Начебто твiй однокласник… – мiж iншим сказала «кавниця».

Я кивнув. Потiм подумав про те, що «кавниця» не знае мого iменi.

– А вiдкiля ви знаете, що мене? – запитав я пiсля хвилинноi паузи.

– А в нього твое фото було. Вiн тепер не в Киевi живе, проiздом тут; тож хотiв знайти…

Сiвши в другiй залi з чашкою кави, я збагнув – хто мене шукав. Знайоме почуття нiмоти нагадало про себе. Затремтiли руки. Я вже забув про все, хоча пройшло лише кiлька днiв. Вiдсунувши чашку, я залишив на столi шарф i повернувся до стiйки.

– Сто грамiв «Кеглевича», – замовив я.

– Сподобалося? – посмiхнулася «кавниця». – Тобi цитринового чи динячого? Бери краще динячий – смачнiше.

– Гаразд, динячий, – я кивнув. – А який вiн був з себе, цей однокласник?

– Звичайний, – вона стенула плечима. – Невисокий, у темнiй шкуратянцi. Ти не турбуйся, вiн тебе знайде. Йому хтось чи адресу твою дав, чи сказав, де тебе шукати…

– А вiн що, фотографiю усiм показував?

– А скiльки тут «усiх» бувае? – знову стенула плечима барменша. – Три душi було, вiн iм i показав. Вiн i сьогоднi заходив, але так просто, кави попити. Сьогоднi про тебе не запитував.

Я повернувся до свого столика. Випив динячого «Кеглевича». Сто грамiв здалося обмаль, i взяв ще двiстi.

Досидiвши до закриття, я бiля години тинявся Подолом, потiм зайшов до Дмитрового кiоску.

– Ну, як ведеться? – запитав вiн.

– Нормально, – видихнув я.

– Ти нiби штуку впорав, ге? – сказав вiн, посмiхаючись на кутнi.

– Так, – я кивнув.

– Клас! На дармовицю! Тож тепер заживеш!

– Угу, – мугикнув я.

– Стривай, ти вже хильнув?

– Небагато.

– А зi мною смикнеш?

Я знову кивнув.

Вiн дiстав горiлку. Зачинив дверi й запнув вiтрини. Налив.

– Тепер ти можеш борг вiддати. Я б почекав, але якщо у тебе е бабки, то краще вiддай зараз…

Я спробував зосередитися, але в головi висiв п’яний туман.

Мабуть, i в очах моiх було нерозумiння. Дмитро гмукнув, випив горiлки.

– Ти, видно, чимало втнув сьогоднi! Я про бакси, що Костi вiддав за твого клiента, який дружину у тебе умкнув. А взагалi, якщо по-чесному й по-дiловому, – ти менi ще десять вiдсоткiв iз штуки винен. Це ж я тобi улаштував…

Поступово я зрозумiв, про що йшлося. Я теж випив горiлки i рiшуче кивнув.

– Усе вiддам, – сказав я. – Завтра. Бабки вдома.

– Менi що, – миролюбно стенув плечима Дмитро. – Можеш завтра, можеш пiслязавтра. Як тобi зручно буде.

Було ще не пiзно, коли менi стало погано, i Дмитро знайшов якогось приватника, котрий згодився вiдвезти мене додому i навiть допомогти ввiйти у власну квартиру. Язик мiй уже не провертався, але в очах час вiд часу з’являлася рiзкiсть, i в один iз таких моментiв я побачив зелену десятку, простягнуту Дмитром водiевi.




15


Бiля полудня мене збудив телефонний дзвоник.

– Це Костя, – сказав менi молодий голос. – Усе буде гаразд. Я його знайшов.

Я кивнув. Насилу починав розумiти змiст слiв крiзь туман учорашнього пияцтва, що густо висiв у головi.

Уже звучали в рурцi короткi гудки, коли я збагнув, що Костя знайшов мене, адже гра, як виявилося, не скiнчилася, i навiть коли я не думав про неi, вона тривала.

Пiсля двох чашок кави й холодноi ванни я вiдчув себе краще. Власне, я вже мiг спокiйно думати про те, що дiеться. Думав я на кухнi. Кiлька разiв визирав у вiкно i розглядав iз висоти помешкання фiгурки перехожих, вишукуючи серед них молодика в чорнiй шкуратянцi. Але люди внизу йшли в своiх справах, i нiхто не викликав у мене пiдозри.

Навряд чи, я думав, вiн з’явиться при денному свiтлi. І, далебi, не вбиватиме мене на очах юрби. Швидше за все, це буде вечiр або нiч; тож удень можна почуватися в безпецi.

Менi вже не хотiлося вмирати. Життя тривало, в ньому з’явився маленький i нiкому, крiм мене, не видимий змiст. З’явилася свобода вибору дiй, i те, що я вибрав два тижнi тому, мене вже не влаштовувало. Я хотiв жити далi.

Заспокоiвшись i трохи отямившись, я витяг з-пiд ванни бакси. Вiдрахував п’ятсот п’ятдесят для Дмитра – мiй борг плюс десять вiдсоткiв. Тепер я набагато збiднiв, але й на цi грошi можна було якийсь час жити, не замислюючись про майбутне.

На вулицi знову було сонячно й прохолодно. Дорогою на автобусну зупинку я помiтив, що на деревах не залишилося зеленого листя.

У Дмитровому кiоску бiля прилавка стояла бабуся в довгому сiрому пальтi з облiзлим комiром. Вiн iй показував китайський водяний пiстолет.

Побачивши мене, Дмитро кивнув.

– В онучка день народження… – бурмотала бабуся. – А що на пенсiю купиш…

– Ну, бери за двiстi п’ятдесят тисяч, – сказав нетерпляче Дмитро. – П’ятдесят тисяч я тобi вже скинув!

– Спасибi, спасибi, синку.

Бабуся дiстала з кишенi пальта носовичок, розгорнула його i, виклавши на скло прилавка пачку десятитисячних, стала повiльно iх перекладати й рахувати.

Дмитро закотив очi до стелi, потiм глянув на мене.

– Двiстi тридцять… – сказала бабуся i вiдразу похопилася. – У мене ще по тисячi е, тут, десь в iншiй кишенi…

– Не треба! – майже крикнув Дмитро. – Бери за двiстi тридцять!

І вiн вручив iй водяний пiстолет, як колись вручали радянський паспорт тим, хто досяг повнолiття.

– Спасибi, спасибi, синку, – бурмотiла бабуся, задкуючи з кiоску.

– Ну, дiстала! – зiтхнув Дмитро. – Що в тебе?

Я витяг пачку доларiв i простягнув йому майже так, як вiн простягав бабусi водяний пiстолет.

– Тут п’ятсот п’ятдесят. З вiдсотками… – сказав я.

Дмитро знову зiтхнув. Йому, видно, не сподобався мiй тон.

– Слухай-но, – сказав вiн. – Ти ще не при тямi, чи що, пiсля вчорашнього? Похмелитися тобi треба. Та й винен ти менi менше.

– Як менше?

Дмитро похитав головою i нормально, по-людськи посмiхнувся – менi через цю посмiшку вiдразу стало незручно, хоча я й не розумiв, де я схибив.

– Дивись! – сказав Дмитро. – Чотириста п’ятдесят – це борг.

Я кивнув.

– Пiсля цього в тебе залишаеться п’ятсот п’ятдесят. От iз цих грошей десять вiдсоткiв, розумiеш?

Я стенув плечима.

Дмитро гмукнув.

– Я завжди був проти подвiйного оподаткування, – сказав вiн.

Потiм витяг з-пiд прилавка почату пляшку угорськоi «Палинки» i двi кришталевi чарки. Розлив.

– Ти що, ображаешся на мене? – запитав вiн, дивлячись менi просто в очi.

– Нi. Зi мною щось коiться останнiм часом. Вибач.

– Ну, будьмо, – вiн пiдняв чарку. – Щоб усе в тебе було гаразд.

Ми випили, i я вiдчув, як усерединi в мене щось почало упорядковуватися, приходити до ладу. Я нiколи ще так виразно не вiдчував внутрiшнi змiни, як у цей день.

– Хочеш пораду? – запитав Дмитро. – У тебе тепер е бакси. Треба iх розкручувати. Ти ж не збираешся завтра вмирати, а щоб жити – завжди потрiбнi бабки. Розумiеш? Є кiлька варiантiв. Найледачiший з них – вiддавати бакси пiд мiсячнi вiдсотки. Тiльки не в усякi там трасти й фонди – цi дременуть iз твоiми баксами через мiсяць. Є люди, я тебе познайомлю, нормальнi люди. Вони беруть у тебе бакси пiд десять вiдсоткiв на мiсяць, а самi вiддають лохам пiд заставу нерухомостi пiд п’ятнадцять вiдсоткiв. Розумiеш? Якщо лох платить вiдсотки, то тобi – десять, а iм – п’ять. Якщо лох не платить, то його хату чи гараж забирають i продають. І тодi тобi однаково десять, а iм двiстi. Але – це iхня робота, а ти нi бiса не робиш. Сидиш тiльки й книжки читаеш. Га?

Я кивнув i пообiцяв подумати.

– Коли ти вже почнеш жити по-людськи? – цiлком миролюбно зауважив Дмитро i налив по другiй чарцi.

Ще до вечора я повернувся додому. Витяг iз кишенi баксову «решту», отриману вiд Дмитра, i залишив на кухонному столi. Потiм уже роздягся.

Менi тепер треба було боятися темряви. Це я вже розумiв. У ситуацii, котру я сам же й створив, був якийсь прикрий гумор. Через випадковiсть я продовжую жити, але за мною тривае мною самим органiзоване полювання. І я не знаю, як його скасувати. Та й чи можна скасувати? Чи можна розповiсти Дмитровi про все? Тодi, може, вiн сам доплатить Костi чи комусь, щоб довели справу до кiнця, бо виходить, що я його дурив з коханцем дружини, дурив Костю, грав iз ними, як iз шаховими фiгурами. Нi, треба знаходити iнший вихiд чи просто затягувати гру та в такий спосiб продовжувати день у день свое життя. Але й це менi не подобалося. Хоча тепер я дорожив кожним днем свого життя.

На вулицi вечорiло. Менi кортiло поiхати на Хрещатик, знайти Олену й привезти ii додому. Але бiльше хотiлося жити, i я просто сiв у крiсло бiля телефону й почав чекати на ii дзвiнок.

Вона й справдi подзвонила приблизно за пiвгодини. І навiть погодилася приiхати, тiльки попросила зустрiти ii бiля виходу з метро. Я пообiцяв, i лише потiм, коли вже рурка лежала на апаратi й до зустрiчi залишалося пiвгодини, подумав, як легко я дав цю обiцянку. Мабуть, дiяла ще iнерцiя вiдчуття безпеки життя. Ще й була вона така сильна, що, навiть одягаючись, я не вiдчував страху перед виходом на вечiрню вулицю, де мене за будь-яким деревом чи рогом мiг чекати парубок у чорнiй шкiрянцi.

Але, вже йдучи до автобусноi зупинки, я цей страх вiдчував шкiрою. І вуха вловлювали найзвичайнiсiнькi вечiрнi шуми з якоюсь пiдкресленою пiдозрою до них. Якiсь двiстi метрiв вiд парадного до автобусноi зупинки позбавили мене енергii, й чоло зросило потом, нiби я не пройшов цю вiдстань, а насилу пробiг. В автобусi я вiдсапнув. До метро було десять хвилин iзди.

Повертаючи пiдруч з Оленою з автобусноi зупинки додому, я почувався впевненiше. Іти вдвох було не так страшно.

Усю нiч ми кохалися з перервами на розмови в темрявi. У цiй темрявi менi було дуже затишно, навiть коли ми обое мовчки лежали, пригорнувшись одне до одного.

– А ти зi мною побрався б? – запитала раптом Олена з iронiею в голосi.

– Нi, – вiдповiв я. – Я б тебе краще удочерив.

– Тодi б тебе посадили, – засмiялась Олена.

І ii дзвiнкий смiх, ледве приглушений темрявою, звучав солодко й заспокiйливо.

Я довго думав уже проти ранку, коли вона дитинно скрутилася калачиком i мирно спала, – думав про причину повернення до мене самовпевненостi в тi митi, коли Олена була поруч. Напевно, я сприймав ii як своерiдного янгола-оборонця або сумiш цього янгола з охоронцем. Їi добре почуття боронило мене, створювало навколо мене якийсь захисний невидимий шар. Нiби вона була моею бiосферою. Видко, вона почувала те саме щодо мене.

– Янгол-оборонець… – прошепотiв я i всмiхнувся. Це сполучення менi сподобалося, воно поеднувало в собi добро i захист, добро й силу.

Я простягнув до неi руки, попри ii соннi протести пригорнув до себе й обiйняв. І заснув, почуваючись у повнiй безпецi.




16


Удень, залишившись на самотi, я знову й цiлком поважно замислився про свою безпеку. Щоб думки працювали конкретнiше, вийшов i купив у кiоску в гастрономi свiжу газету об’яв. Знайшов роздiл «Послуги». Там, серед десяткiв сантехнiкiв i укладачiв паркету, я знайшов двi охороннi фiрми. Рука потяглася до слухавки. Я набрав перший номер.

– Алло, фiрма «Топсан», – проспiвав приемний жiночий голос.

– Перепрошую, – плутано почав я. – Менi може знадобитися охоронець… Що для цього треба?

– Ви можете пiд’iхати до нас, i ми з вами укладемо договiр.

– А скiльки це буде коштувати?

– У нас рiзнi розцiнки: залежно вiд конкретних охоронних послуг. Починаючи вiд п’ятдесяти доларiв.

– На мiсяць?

– На день, – поправила мене жiнка.

Я подякував iй i поклав рурку на мiсце. Не було рацii платити п’ятдесят доларiв на день за власну охорону – вистачило б днiв на сiм, а потiм?

Я зiтхнув. Сiв у крiслi зручнiше i просто взявся переглядати газетнi об’яви. Об’яви виявилися гарним заспокiйливим засобом: коли я iх читав, виникало вiдчуття зовсiм нормального життя – хтось будував будинки й дачi, iнший розводив нутрiй, третiй розводив рiдкiснi троянди i пропонував iхне насiння поштою всiм бажаючим. І навiть у роздiлi «Самотнi серця» усi були гарнi, непитущi й некурящi та шукали собi таких же. Свiт вимальовувався настiльки iдеальним, що праглося бути його вiчним жителем.

Познайомившись з бажаннями людей купити те, чого в них немае, або продати те, що е, я раптом надибав об’яву зовсiм iншого характеру, що виламувалася iз загального бюргерського контексту.

«За велику винагороду готовий виконувати доручення, пов’язанi з ризиком для життя». Замiсть телефону була подана тiльки адреса: Ірпiнь, вулиця Радянська, 87.

Уже наступного ранку в стоячому брудному вагонi електрички я приiхав до Ірпеня. Швидко знайшов Радянську вулицю i пiшов по нiй, позираючи на номери будинкiв.

Хвилин за десять я зупинився перед хвiрткою, на якiй висiв потрiбний менi номер. Будинок виявися глибоко у дворi, за старим недоглянутим садком. Будинок теж був старий i недоглянутий. Обiйшовши його, знайшов вхiднi бляхованi дверi. Постукав.

За хвилину в будинку зчинивсь якийсь шум. Щось скляне впало й покотилося по дерев’янiй пiдлозi. За дверима залунали кроки.

– Хто? – запитав хрипкий чоловiчий голос.

– За об’явою.

Дверi вiдкрилися, й з прорiзу визирнуло набрякле неголене обличчя дядька рокiв сорока з гаком. Вiн вдихнув свiжого вуличного повiтря i якось пiдбадьорився.

– Заходь! – сказав. А сам повернувся й пiшов у будинок.

Я зачинив за собою дверi на засувку i пiшов слiдом за ним.

У кiмнатi стояв затхлий запах. Усi поверхнi були вкритi мереживами. На стiнцi висiв парний фотопортрет старих.

– Ну? – запитав мене хазяiн, що вже вмостився за вкритий такою ж мережаною бiлою скатертиною стiл.

Я пiдiйшов, простягнув йому руку. Сказав: «Толя».

– Іван, – вiдказав вiн. – Ну?

Його нукання починало мене дратувати. Але я вирiшив стримуватися й вiдразу перейти до справи.

– Мене хочуть убити, – сказав я.

Вiн гмукнув.

Менi здалося, що в дурнiшiй ситуацii, за винятком, мабуть, тiльки теперiшньоi, я ще не бував. Я пiдвiвся з-за столу, щоб розвернутися й пiти.

– Ти чого? – здивовано прохрипiв Іван. – Я ж тебе слухаю…

– Давай-но краще я тебе послухаю, – запропонував я; добре, що настрiй погiршився, i в такому настроi легко бути брутальним.

– А що тобi розповiсти?

– Розкажи про себе, що ти можеш робити.

– Я усе можу… Я в армii прапором був, в Афганi… Я вже вантажi супроводжував, машини з Нiмеччини переганяв, у порахунках бував…

Цiкаво, що його хрипкий голос дуже пасував його зовнiшностi i навiть одягу, якого, щоправда, на ньому майже не було – лише тiльняшка й динамiвськi спортивнi штани з двома бiлими лампасинами.

– А ти втямив, що я сказав?

– Так, – вираз Іванового обличчя був уже поважним i дiловим. – Утямив. Можу взятися.

– За скiльки?

Іван пожував губи, змiряв поглядом мене, мiй одяг – видно, рахував, скiльки з мене можна заправити.

– Ну, якщо без пiдстрахування… п’ятсот зелених.

– Багато, – сказав я.

– Ну, чотириста… – прохрипiв вiн, дивлячись менi просто в очi.

– Можу триста п’ятдесят, – запропонував я голосом украй втомленоi людини.

Торгуватися я навчився на приватниках, що пiдвозили мене вiд метро до будинку.

– Гаразд, – погодився Іван. – Розповiдай.

Я не втомлював його всiею передiсторiею. Навпаки, сказав йому, що то давнi порахунки, якi вирiшив зi мною звести один колишнiй партнер по справах. Описав його зi слiв барменшi.

– То що, вiн у кав’ярнi на тебе чекав, виходить? – задумливо закивав Іван. – Авжеж. Добре. Аванс буде?

Я заперечно крутнув головою.

Це його не вельми засмутило.

Вiн сидiв, погладжував рукою свою неголену праву щоку i думав.

Хвилин за п’ять його худе обличчя ще дужче витяглося, вiн задумливо зсунув брови, подивився на стелю. Полiз рукою пiд тiльник, почухав лiву ключицю.

– Усе ясно, – прохрипiв вiн.

– Що? – запитав його я.

– На живця треба.

– На якого?

– Ну, ти йому потрiбний? Виходить, на тебе його й брати треба…

Логiка в його словах була, але змiст менi не подобався.

– Розумiеш, якщо вiн десь сидить i причаiвся, то на мене вiн не вийде; я для нього – анiщо. А на тебе вiн вийде. Ти йому потрiбний.

– А якщо вiн устигне?

– Це моя турбота, – урвав мене Іван. – План готовий. Завтра покажеш цю кав’ярню, й на мiсцi усе вирiшимо.

Ми домовилися зустрiтися на Подолi об одинадцятiй ранку й на цьому розсталися.




17


Іван, попри свою зовнiшнiсть i мiсце проживання, виявився пунктуальним. Рiвно об одинадцятiй вiн пiдiйшов до мене. Сам я мiг його й не впiзнати: одягнений вiв був у джинси й зелену пухову куртку, що робила його грубшим. Навiть його обличчя виглядало свiжим, може, через поголенiсть.

– Ну? – спитав вiн замiсть вiтання.

Я кивнув.

І ми пiшли на Брацьку.

Кав’ярня щойно вiдчинилась, i «кавниця» попросила почекати хвилин десять, поки нагрiеться кавоварка.

– Може, по сто грамiв тим часом? – запропонувала вона.

– На роботi не п’ю, – вiдрубав Іван.

Я присiв за «свiй» кутовий столик. Іван пройшов у другу залу, повернувся. Сiв поруч.

– Угу, – пробурчав собi пiд нiс.

Потiм подивився на мене.

– Я незабаром повернуся, – сказав вiн i вийшов.

Я залишився один у кав’ярнi. «Кавниця» пiшла у внутрiшнi лабiринти. Неголосно гула, нагрiваючись, кавоварка.

Дверi на вулицю були зачиненi. У цiй тишi й сам я намагався тихiше дихати.

Раптом розчинилися дверi; я втиснувся в стiну – i до кав’ярнi зазирнув пикатий чолов’яга у бруднiй бежевiй куртцi та з в’язаною чорною шапчиною на головi.

– Валю! – гукнув вiн.

«Кавниця» випливла з пiдсобки.

– Тобi горiлку завозити сьогоднi?

– Нi, ще е. Привези ящик «Амаретто».

Чолов’яга кивнув i вийшов.

«Кавниця» перевiрила кавоварку.

– Тобi подвiйну? – запитала мене.

– Так.

– А приятелевi твоему?

Я стенув плечима.

– Прийде, тодi вже…

Я взяв iз стiйки свою каву.

Тиша дратувала. Я почувався напружено, i ця напруга сковувала моi м’язи, моi руки, мое обличчя, немов наставало обмороження.

Над чашкою димiла пара.

Чогось тут бракувало. Не було того, що я не любив, але до чого звик, бо це щось було складником кав’ярнi, як водень е необхiдною складовою частиною води. Нарештi я зрозумiв, що це.

– Валю! – вперше гукнув я «кавницю» на iм’я.

Дивно, що протягом стiлькох рокiв вона була для мене безiменною.

– Валю! Постав музику!

– Шуфутинського? – запитала вона зовсiм по-домашньому.

– А що ще е?

Вона нахилилася до магнiтофона. Я почув, як вона взяла кiлька касет.

– Алегрова, – читала вона, не пiднiмаючись над стiйкою. – Альона Апiна, Кiркоров, брати Гадюкiни…

Набiр був дуже патрiотичним. Я вибрав Апiну. Менi подобалося ii телевiзiйне ластовиння.

– Тiльки не дуже голосно, – попросив я.

– «Два кружальця ковбаси…» – завела спiвачка, й менi вiдлягло.

Я надпив ковток кави. Вiдлягло.

Знову вiдкрилися дверi кав’ярнi, але я вже не зазнав такого переляку, як уперше.

Повернувся Іван. Сiв навпроти.

– Каву будеш? – запитав я.

– Нi. Ходiмо!

– Зараз, доп’ю…

Іван терпляче чекав. А я не хотiв допивати каву одним ковтком.

Коли ми вийшли з кав’ярнi, Іван повiв мене у двiр сусiднього будинку. У цьому закинутому дворi лежав каркас «жигулiв», за ним – смiтник, а далi, за смiтником, стояв виселений триповерховий будинок, що вже й не сподiвався на капремонт. Самi лише зовнiшнi стiни, а усерединi – купи балок, цеглин i перегородок, що обсипалися.

Тут Іван зупинився.

– Слухай, – сказав вiн. – Ми будемо тепер щовечора з п’ятоi й до закриття в кав’ярнi. За рiзними столиками. Якщо вiн з’явиться, ти виходиш i йдеш нiби вiдлити. Сюди, у це мiсце мiж смiтником i будинком. Вiн виходить за тобою, я – за ним. Втямив?

Я кивнув.

– І ще. Вiдразу на мiсцi – повний розрахунок, щоб я тебе вже не бачив. Носи бабки iз собою.

Ця iдея, як, утiм, i сам план, менi не подобалися, але було видно, що сперечатися з Іваном нема рацii. Тепер вiн командував i, здавалося, знав, що треба робити, краще за мене.

– Коли почнемо? – запитав я.

– Сьогоднi. Нащо зволiкати? Зайвий раз на електричцi трястися! О п’ятiй вечора – в кав’ярнi.

Я поiхав додому. Прийняв ванну i пообiдав. Прилiг вiдпочити.

Лежав i думав про вечiр. Про цю ловитву «на живця». У самому виразi була вiдверта неповага до «живця», тобто до мене. Я був чимось дрiбним, нiби хробачком, на який хотiли пiймати велику рибу.

Час минав повiльно.

О четвертiй я вийшов iз будинку. Вже сутенiло.

Мое мiсце в кав’ярнi виявилося зайнятим. Я узяв свою звичайну подвiйну половинку i сiв за ближнiй до стiйки бару столик.

Краем ока помiтив Івана. Вiн сидiв бiля входу. Перед ним на столi стояла склянка i вiдкрита пляшка пива.

«На роботi не п’ю», – згадав я його ранкову фразу.

Охопивши поглядом першу залу, я зрозумiв, що Костi тут нема.

Пiсля другоi подвiйноi половинки в ротi згiркло. А до закриття залишалася ще година. Було нудно сидiти й нiчого не робити. Я узяв сто грамiв «Кеглевича». Тепер сидiлося легше. Дрiбнi ковтки динноi горiлки миттю притлумили гiркоту кави в ротi. Час минав трохи швидше.

Бiля сьомоi «кавниця» взялася вигетькувати вiдвiдувачiв.

Ми з Іваном виявилися останнiми.

– Йди у бiк метро, – прошепотiв менi Іван у дверях. Я пiшов. Вечiрня темрява огортала вулицю. Моi черевики вiдлунювали на асфальтi, i як я не намагався, а тихiше йти не виходило.

Повернув лiворуч i пiшов уздовж бiлого муру Могилянськоi академii. Попереду, за п’ятдесят метрiв, починалася Контрактова площа, освiтлена i лiхтарями, i пливкими вогнями автомобiльних фар.

Іван наздогнав мене вже бiля входу до метро.

– Завтра о п’ятiй там же, – сказав вiн i пiрнув у пiдземний перехiд.




18


Ішов третiй вечiр ловитви «на живця». «Живець» на цей час вже притомився. У ротi гiркло на сам вигляд кави. Власне, каву я вже не пив – вирiшив зробити перерву, пiд час якоi пив мiцнiшi трунки. Так i чекати було легше, i якесь розслаблення огортало.

Автоматично я «фотографував» кожного, хто входив до кав’ярнi. Зо два рази траплялися хлопцi, за описом схожi на Костю. Один раз я навiть лаштувався вийти у двiр, але той, кого я прийняв за Костю, взяв у Валi пляшку горiлки й пiшов до другоi зали. За пiвгодини його, зовсiм зачмеленого, уже виводили з кав’ярнi два чолов’яги пролетарського вигляду, й теж напiдпитку.

За двадцять сьома до кав’ярнi ввiйшов ще один хлопець у шкiрянцi. Вiн на мить зупинився на порозi, озирнувся й пройшов до стiйки.

У цей час двi жiнки, що сидiли навпроти мене, пiдвелися й вийшли. Я занервував, скоса глянув в iнший кут кав’ярнi, де зi своiм пивом сидiв Іван. Вiн уловив мiй погляд i пограв пальцями по столi.

Малинiн доспiвав свою пiсню, й касета закiнчилася. У виниклiй павзi з вулицi долинув гук дощу.

«Тiльки цього бракувало», – подумав я. Парасольки в мене iз собою не було.

– Закiнчуйте! – оголосила «кавниця» перед тим, як поставити Шуфутинського.

Останнiй вiдвiдувач, що увiйшов, сiв навпроти мене. Вiн поставив чашечку кави на стiл перед собою i, немов граючись, повернув ii за ручку навколо осi. На його шкiрянцi не було крапель. Видко, дощ тiльки-но почався.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andr-y-kurkov/priyatel-nebizhchika/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Переклад з росiйськоi Леся Герасимчука

© Л. А. Герасимчук, переклад украiнською, 2003