Книга - Пригоди француза в Україні

Пригоди француза в Украiнi
Катерина Олександрiвна Кулик


Авторське зiбрання
Хочете подивитись на Украiну очима iноземця? Чим наша краiна може здивувати, зацiкавити, налякати i привабити? Француз закохуеться в таемничу рудоволосу украiнку в паризькому метро i iде на ii пошуки. Процес пошукiв перетворюеться на приемну пригоду – Одеса, водоспад Шипiт, печера Атлантида, тамбури потягiв, справжне украiнське село, клiщi, тантричний секс i нефритовi яйця, вареники i кулiш, карпатськi зорi з чорницями, мрii про далекий острiв Сен-Мартен, болiвiйськi пристрастi i бачата з кубинцями, марихуана i шампанське. Украiна у вирi танцю i подорожей, що пахне морем, кольору зоряного неба, неймовiрна, захоплююча, наiвна та рiзнобарвна. Закохатися в Украiну i закохатися в Украiнi.





Катерина Кулик

Пригоди француза в Украiнi



© К. Кулик, 2019

© Є. Вдовиченко, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018




Киiв


Щоразу, коли я повертаюся до Украiни, хочеться випити. Сьогоднi також, я сiдаю в Борисполi на автобус «Полiт», трясусь до самого вокзалу, заходжу в вареничну «Катюша» i замовляю собi 50 грамiв коньяку.

Нiколи не могла подумати, що повернення додому буде вiдчуватися виходом з зони комфорту. За столом бiля мене два дядька голосно сваряться i п’ють пиво, на вулицi мряка.

«Цього року холодне лiто», – каже мама по телефону, вiтаючи мене вдома. Я вже не пам’ятаю, коли те лiто було теплим, але погоджуюсь, що так, наступного року мае стати краще. Спостерiгаю з вiкна вареничноi, як працьовитий бомж тягне за собою кравчучку зi смiттям, дiловито збирае щось на вокзальнiй площi i зникае у туманi мряки. Менi холодно, менi лячно, менi сумно. Тiло зiгрiвае несмачний алкоголь, я випила.

Такi панiчнi припадки трапляються зi мною щоразу пiсля повернення додому. Я очiкую тут м’якi поля жовто-лимонноi кукурудзи, бiлих капустяних метеликiв i пухнастi обiйми мами, такi як солодка вата. Натомiсть я постiйно потрапляю на якiсь вокзали, де працьовитi бомжi створюють iлюзiю зайнятостi i старi бабусi з кравчучками просять пожертвувати на котiв та собак.

Я знаю, коли початковий екзистенцiйний шок мине, я почну вiдчувати заховану в серцi любов до дивакуватих насуплених людей, до киiвських вулиць, до водiiв маршруток i хамовитих продавщиць квиткiв у касах вокзалу. Ви вже зовсiм майже в минулому, хамовитi продавщицi, ми вже всi купуемо квитки онлайн, а вам скоро на пенсiю – в’язати шкарпетки, заварювати ромашковий чай i переквалiфiковуватись в консьержок (le concierge).

Хижо наколюю останнiй вареник з вишнями на виделку, смачно пережовую його i йду геть з вареничноi «Катюша». Тепер менi байдуже, що навколо усi намагаються зав’язати менi на руку жовто-блакитну стрiчку за десять гривень i продати несвiжий «Киiвський торт». Я йду як зомбi на голоси мужнiх жiнок з бiзнесу нерухомостi з табличками в руках. Вони стоять перед центральним входом вокзалу i повторюють свою робочу мантру, крокуючи туди-сюди: «Квартира-квартира, квартира-комната».

Я винаймаю квартиру-комнату у тьотi Люби, десь на вулицi Урицького, куди ми йдемо швидко i пiшки, i провалююсь у варенично-коньячний мiцний киiвський денний сон.


* * *

Будденнiсть, як буддизм – тече своею рiчкою, i я в неi не вписуюсь. Друзi працюють на роботах, гуляють з дiтьми, вирiшують проблеми, платять за воду, електрику та газ. А я втратила роботу i вештаюсь Киевом.

У Тунiсi я працювала перекладачем французькоi у великiй та нуднiй компанii. Ми завжди запiзнювались на роботу, потiм до пiвдня пили каву, а далi вже й обiд. Нiчого не робили, бо роботи було не так i багато, перемивали кiсточки начальству, а я нудилася, читала журнал «Економiст» i дивилася «TED Тalks».

Робота була не дуже, але жити в Тунiсi менi подобалось – там яскравi африканськi ринки приваблювали туристiв, там стиралася межа мiж реальнiстю та казкою, коли вечiрнi зорi виходили над мiстом. Там у готельних басейнах i бiля моря можна було слухати шурхiт природи – дихання землi. Вдих – i хвиля потекла на тебе, розширилась, видих – хвилю засмоктуе в себе море – земля звузилась.

Так би i жила в Тунiсi, але начальник одного дня притиснувся до мене в лiфтi i почав бажати сексу. Я ляснула його по щоцi, а назавтра мене звiльнили. І не така вже я сексуальна, щоб мене звiльняти, хоча груди в мене, звичайно, великi. Я думала подати на нього в суд за sexual harassment, а потiм плюнула на ту нудну роботу, i поiхала додому iсти черешнi на заробленi у французiв грошi.

Жiнки, якщо об вас хтось треться в лiфтi, нiколи не придумуйте, що вам здалося. Бийте нахабу пiдбором в яйця i заявляйте про це на весь свiт. Ми народилися жiнками, щоб квiтнути i сяяти, i жоднi нахаби не мають права тертися об нас, навiть якби ми й голi ходили.

Киiв пiсля сну в квартирi-комнатi трохи хижий, колеться холодним вiтром i насупився – скоро з-за холодно-пурпурових хмар стемнiе, вечiр накрие своею ковдрою Киiв i ввiмкнуться лiхтарi.

Коли ввiмкнуться лiхтарi, страшний соцреалiстичний будинок навпроти Опери провалиться у темряву i буде видно лише красиву будiвлю Опери. Я сиджу в кафе пiд соцреалiстичним будинком, п’ю гарячий чай «полуниця з вершками» i дивлюся на красиву будiвлю навпроти. Менi хочеться сьогоднi танцювати балет. Хочеться пити солодке одеське шампанське, щоб, наче зорi, бульбашки трiскалися у ротi, i танцювати.

Чай випитий i час iти далi – до магiчного кота бiля Золотих ворiт. Завжди, коли гуляю бiля кота, тру йому лапи i загадую бажання. Щоразу бажання збуваються. Минулого року я хотiла ролики – i тепер маю з чим дуркувати, а позаминулого – побачити Цирк дю Солей (Cirque du Soleil) – i вони приiхали. Колись я загадала мати гойдалку вдома – i батьки купили великий бiлий сидячий гамак. Сьогоднi хочеться потерти коту лапи, щоб, може, знайти нову роботу.

Безробiтньою бути влiтку не так i страшно, малина дешева, помiдори сяють сонцем – ходи вулицями, роби салати i тiшся. Може й не треба менi нiякоi роботи? Дивлюсь на кота задумливо, потiм тру йому лапи i загадую пригод.

Пригод менi, лiтнiх, мохiтових, вкритих пухом кульбаб i тополь, натхенних свiжим карпатським повiтрям, заiдених гречаним медом i просвiчених крiзь домашнi штори ясним сонцем. Менi, котику, пригод, будь ласка, а робота зачекае. Я хочу покататися на повiтрянiй кулi, я хочу закохатися, хочу пiти в гори з наметами, iсти чорницi i дивитися на зорi.

Що такого ще можна лiтнього загадати? Зливи i гради, свiже парне молоко, яскравi хустки i легенькi сукнi. Сукнi, якi навiть пiд дощем в листопадi хочеться носити, ситцевi, вiскознi i ллянi, в яких би оце крутитися i не зупинятися, i танцювати балет, чи принаймнi сальсу. Назагадувала коту бажань i побрела в «Ярославну» – iсти найсмачнiшi у свiтi пирiжки.

Тут, на входi у Ярославiв Вал, стоiть маленький замок – будинок моеi мрii. Тут я жила б усе свое життя, аби можна було купити цей замок. Я б звiшувала своi коси з балкону, як Рапунцель, i слухала серенади коханого та вечiрнiй шум п’яних iноземцiв, посьорбуючи лiтнiй безалкогольний мохiто. Я б носила пишну сукню, як Рапунцель, i нiхто б навiть не знав, що я вагiтна, допоки я не народила. Я б малювала там, у замку, картини i пекла найсмачнiшi профiтролi (profiteroles) для усiеi нашоi знатноi родини замкових мешканцiв. Інодi я б вередувала, висмикувала з голови коси та носилася замком у кросiвках. Мiй замок – це будинок з вежею, але такий омрiяний.

У «Ярославнi» найсмачнiшi пирiжки – з грибами, з капустою та з вишнями. Я купую собi по два кожного i бреду темною вулицею пiд лiхтарями. На Великiй Житомирськiй е пречудовий барчик «Буена Вiста», де збираються кубинцi потанцювати сальсу. Я пiду туди на мохiто i побалакати iспанською.

У «Буена Вiстi» сьогоднi не шумно, понедiлковий джем, усi попивають коктейльчики i рухаються в ритм з барабанами. Поодинокi пари виходять танцювати.

Струнка руда дiвчина в маленькiй чорнiй сукнi танцюе з парубком, рухае стегнами, як кубинська королева, i одразу цим приваблюе мою увагу. Я спостерiгаю за ii рухами i помiчаю малесенький шрам на правiй частинi пiдборiддя. Деякi шрами не лише мають право на iснування, а й можуть i вмiють ставати привабливою родзинкою зовнiшностi людини. Ця руда красуня вмiе носити шрами, вони iй до лиця, так само як менi червона помада.

За столом бiля вiкна сидить темношкiрий кубинець в костюмi i п’е пиво. Я пильно дивлюся йому в очi i вiн запрошуе мене танцювати.

Тонемо в барабанному ритмi.

Сальса – це найчудовiший у свiтi танець, навiть гарнiший за лебединий пухнастий балет. Сальса – це вiбрацii цiлого континенту, це безсоннi ночi, це ритми перед тим, як кубинцi iдуть кохатися, це маргаритовi ромовi вечiрки в барах i на пляжах.

Жiнка зовсiм не повинна вмiти танцювати сальсу, жiнка повинна вмiти вiддаватися чоловiку, повнiстю i без питань. А найкращi танцюристи-чоловiки нiжно, навiть одним пальчиком будуть вести жiнку у найзаплутанiшi рухи, туди, де дихання переплiтаеться у чоловiче та жiноче i стае одним цiлим. Сальса – це танець злиття, але не вульгарностi, пристрастi, але вiддаленоi.

Пiсля сальси починаеться бачата. Вона сповiльнюе ритм, але моi коси вже прилипли до спiтнiлоi, шиi i кубинець Родрiго вiдчувае, як сильно б’еться мое серце. Бачата повiльнiша i дуже сексуальна, в бачатi потрiбно рухати стегнами, а крiм цього знову ж таки не треба нiчого особливого знати. Просто рухати стегнами, коли бачата на десерт пiсля сальси. Колись я так сильно рухала стегнами, що розбивала дзеркала i перевертала стiльцi, зараз я нiжно-спiтнiло обережно рухаю стегнами.

Втомлена, прилетiла вранцi з Тунiсу, випила на вокзалi, наiлася вареникiв та пирiжкiв, виспалася в квартирi-комнатi i провалилась у бачату. Коли танцюеш, вiдчуваеш теперiшнiй момент i вiдчуваеш, яке воно сьогоднi – твое життя.

Коли танцюеш, знаеш, якi б’ють в тобi сердечнi ритми i на що ти сьогоднi здатен. Я вiдчуваю, що я сьогоднi нiжно-стомлена. І спiтнiла як курка, я сiдаю на стiлець. Родрiго хоче купити менi випити, я вибираю безалкогольний мохiто. Вiн курить сигару, а мене вiд неi трохи нудить. Ми починаемо говорити iспанською.

Родрiго вирiс бiля моря на Кубi. Коли вiн був маленьким, завжди рибалив на обiд, i його родина щодня iла рибу. Вiн ненавидить рибу i нiколи ii не iсть. Я його розумiю, я так переiла курей в дитинствi, коли у бабусi iх було багато, а всього iншого, крiм цукру, був дефiцит. Родрiго розповiдае про кубинськi танцi, про те, як вони всi разом збираються на пляжi i танцюють до ранку, про дешевi банани, старi автомобiлi та всi стереотипи туристiв про Кубу.

Родрiго приiхав до Киева по роботi, вiн зараз чимось торгуе i живе у великiй квартирi в Гаванi. Пiдлога його квартири з мармуру, а сигари вiн курить тiльки експортнi. Чим вiн торгуе – не признаеться, мабуть, чимсь не дуже легальним. Я вдячна Родрiговi за те, що вiн нiжно береже мене вiд непотрiбних менi таемниць i не розказуе про свiй бiзнес. Йому самотньо в Киевi, i я його розумiю. Моi друзi усi ходять на роботи i платять за газ, електрику та воду, а я вештаюсь Киевом.

У барчику далi грае музика, менi стае тепло i затишно i вже не нудить вiд диму сигари, а просто хочеться фруктiв та потонути у ночi. Замовляемо тарелю з фруктами – ананаси i банани. Я сама не помiчаю, як засинаю на плечi у Родрiго.

Перший киiвський вечiр закiнчуеться теплом Родрiгового таксi та тьотi Любиноi квартири-комнати. Я вiдчиняю навстiж балкон i мiцно закутуюсь в ковдру, i вже не страшно тут бути i не хочеться випити, тiльки в маршрутку сiдати теж не хочеться, нiколи-нiколи.




Вiнниця


З Киева я iду додому, у Вiнницю. Стара електричка третього класу – смердючий досвiд з дитинства, але на неi гарантовано е мiсця. Тут я п’ю каву, куплену на вокзалi, i заiдаю пирiжками. Лiси i поля несуться повз мене як довгi фотошпалери, що нiколи не закiнчуються. Тiльки справжнi лiси такi живi та свiжi, що iх хочеться лизнути язиком, як холодне морозиво. Я хочу нажати на стоп-кран, вибiгти в лiс i дихати його, поки мене не посадять назад в смердючу електричку i не змусять платити штраф. Так i iду, споглядаючи.

Мама з татом на все лiто поiдуть до бабусi в Росiю, а я з сусiдкою тьотьою Нiлою буду дивитися за алоями i поливати кактуси. Мене така ситуацiя влаштовуе – безкоштовне житло i невибагливi рослини.

Вiнниця цвiте i пахне, з Пiвденного Бугу б’ють кольоровi фонтани, на мосту висять зеленi кадки з рожевими квiтами i всюди продають льодяники та солодку вату.

Я гуляю мiсцями дитинства i зустрiчаю однокласницю Олю.

Оля тепер працюе на фiрмi, яка торгуе йогуртами, i ii французькi партнери шукають перекладача. Потрiбно доставити старого украiнського дядька в Париж, провести з ними переговори i отримати за це грошi. Я на все згодна, бо менi якраз потрiбна робота.

З вдячнiстю згадую пам’ятник коту бiля Золотих ворiт – дякую котику за роботу, зараз би менi ще пригод. Пригод менi, пухнастих, як та солодка вата, що продають бiля фонтану. Скажених, як вогонь великого вогнища, щоб танцi не закiнчувались, а сонце не заходило, щоб вся дорога до пригод була прикрашена полуницями.

Оля купуе менi квитки Киiв – Париж, а я прошу залишитися на кiлька днiв довше за дядька Василя. Я вже рокiв п’ять не була в цьому магiчному мiстi i хочу позагравати з Парижем кiлька днiв.


* * *

Сьогоднi п’ятниця, а в понедiлок ввечерi у нас лiтак. Що б такого зробити у Вiнницi на вихiдних? Ми зустрiчаемось з давнiм другом Петром i йдемо гуляти бiля Пiвденного Бугу. Люда, наша однокласниця, поiхала жити в Дубай, вийшла замiж i вдягла паранджу, а Вiтя зараз працюе в мiськрадi. А ми з Петром удвох безробiтнi i палимо вогнище бiля Бугу. Петро недавно впав з дерева i зламав ногу, йому треба багато гуляти, щоб ii розробляти, ось ми й гуляемо.

У Вiнницi всi палять цигарки. Це таке загальноприйняте культурне явище. Менi це нагадуе Францiю 60-х, коли палили i в лiтаках, i в унiверситетах. Що ж такого в цигарках? Чи вони просто заповнюють пустку? Чи це альтернатива солодощiв? Чи люди не знають, що можна малювати i танцювати, щоб заповнити пустку та самовиразитись?

Петро теж палить, i вiтер повiльно здувае дим менi на шалика. Ми говоримо про дружбу. Пiсля того, як вiн зламав ногу, Петра кинула дiвчина, бо його часто навiдувала подруга i приносила йому фрукти. Чи iснуе справжня чоловiчо-жiноча дружба? Чи це тiльки мiф для наiвних людей? Чи це тiльки дружба мiж братом та сестрою? Навiть якщо так, то у нас з Петром тодi точно братньо-сестринськi стосунки.

Петро розповiдае про водоспад Шипiт, що в Карпатах. Вiн iздив туди минулого року на щорiчне зiбрання хiпi в день Івана Купала.

А я минулого року сохла вiд спраги в тунiському офiсi. Був Рамадан, iноземцi пiдтримували мiсцевих i тишком бiгали пити воду в туалетi. А я вирiшила спробувати Рамадан з другом Мухамедом. Рамадан – це священний мiсяць у мусульман, в який заведено не iсти i не пити вiд сходу до заходу сонця i при цьому дотримуватися усiх мусульманських моральних норм. Спробуй дотримайся тих норм, якщо тобi сказали робити переклад нудного документу на 200 сторiнок, а в горлi пересохло i в шлунку булькае.

Ми з Мухамедом весь день втомлено працювали i точили ляси, тiльки цього мiсяця вже без кави. Ми намагалися гарно поводитися, нiкого не ображати, Мухамед читав свою молитву, я – свою, християнську. Ми жили поруч i разом обiдали пiсля заходу сонця.

За день спрага настiльки набирала обертiв, що ввечерi ми збиралися в когось вдома, щоб просто разом випити води. Ми сидiли за столом, прикрашеним гарною скатертиною, з квiтами, дивилися одне на одного i пили воду. Щовечора я випивала близько двох лiтрiв води, потiм обiдала i випивала ще. Щоранку я прокидалася о четвертiй, щоб посидiти в темрявi i напитися води. Я багато злилася i намагалася трансформувати енергiю зла в енергiю добра – дарувала спiвробiтницям квiти, писала гарнi записочки на холодильник, на кшталт «Сьогоднi буде хороший день», i посмiхалася своему хамовитому начальнику, який мене нещодавно звiльнив.

Одного разу пiд час Рамадану я сидiла за робочим столом i писала листа електронною поштою, коли перед очима затуманилось i попливло i я перенеслась у магiчний свiт блискiток та метеликiв.

Коли метелики пропливли у мене перед очима, я побачила водоспад з чистою темно-синьою водою, яка била по каменях. Менi так хотiлося зайти до того водоспаду, щоб вода лилася всюди на мене, щоб пити воду крiзь шкiру, всотувати вологу i охолоджуватися. Я заклякла i стояла перед водоспадом, протягнувши руки до нього, аби тiльки напитися з долоней, але навiть пiдiйти до нього не могла. Раптом водоспад вибухнув яскравим свiтлом, яке розпливлося на всi боки, i перед очима потемнiло.

Так трапилась моя перша галюцинацiя. Я прокинулась вiд того, що на мене лилася холодна вода – це Мухамед прибiг мене рятувати. Вiн лив на мене воду з великого глечика, щоб я прокинулась, а потiм змусив випити ще склянку води. Того дня я ганебно закiнчила свiй Рамадан на два тижнi ранiше i стала меньше зависати з Мухамедом.

У той самий час, як я знепритомнiла в Тунiсi, Петро теж помирав вiд спраги, але вiд перенасичення органiзму алкоголем. Хлопцi вирiшили поiхати на Шипiт на два тижнi ранiше i, за не наявнiстю iнших людей та сильних наркотикiв, вони пили щодня горiлку з мiсцевого магазину.

Так пили, що вранцi прокидалися висушенi, як грушки для узвару, i варили весь день чаi з мiсцевого чебрецю, що рiс отак пiд ногами. Крiм того, що вони попiдсушувалися та схудли, вони також поiли смачноi карпатськоi картоплi, печеноi на багаттi, скупалися голяка у водоспадi, наiлися по вуха чорниць, пограли на гiтарах, запалили величезне багаття i приiхали додому досить-таки вiдпочившими.

Петро навiз додому чебрецю i зовсiм перестав пити горiлку пiсля Шипоту, тiльки трав’янi чаi. А ось недавно перший раз за рiк напився на весiллi i зламав ногу – що тут поробиш, Боженька тобi всiми знаками показуе, Петрику, що пити бiльше не треба.

Пiсля нашоi розмови Шипiт мене зацiкавив, i навiть здалося, що крiм алкоголю та наркоманiв, я зможу знайти там пригоди i природню красу. Допалюемо вогнище, заливаемо його пiвденно бузкою водою i кульгаемо додому. Петро кульгае в прямому сенсi слова.

Вiнницькi буднi звiльненоi з роботи тунiськоi гастарбайтерки тягнуться вiльно i невимушено – спiлкуюсь з мамою, поки та не чкурнула до Росii, ходжу на каву з друзями, щодня купую та з’iдаю кiлограми черешень, вишень та полуниць.

Жити в Украiнi у червнi – особливо смачно, з-пiд землi свiтиться сонцем соковита трава, скоро почнуть родити першi огiрочки з пупиришками, жовтi та червонi черешнi стоять у малому тазi на кухнi i просять – ставай сироiдом, кидай сало i iж тiльки черешнi та полуницi.

Я так i роблю, а заодно купую легесеньку ситцеву сукню на виставцi у кiнотеатрi (так, у нас у кiнотеатрi Коцюбинського проходять виставки одягу), купую собi житомирських шкарпеток i готуюсь до поiздки в Париж. Мама з татом iдуть на день ранiше, а менi виiздити завтра – в понедiлок. Старий дядько Василь чекатиме на мене на вокзалi, а поки що я вип’ю чаю з Петрового чебреця, поiм булку з маслом i лягатиму спати.




Бориспiль (розмови про козла Наркотика та кокаiновий рай)


На ранок небо затягнуте хмарами, сонця не видно i стае дуже холодно – як казала мама, лiто цього року видалося занадто холодне. Я не можу дозволити собi вдягати ситцеву сукню, тому з сумом складаю ii до рюкзака i натомiсть вбираюся у теплу толстовочку i джинси. Завтра перекладатиму в спiдницi, а сьогоднi краще не мерзнути.

На вокзалi на мене чекае дiд Василь. У дiда бiлi закрученi вуса, вiн займаеться у селi Малi Крушлинцi Вiнницькоi областi розведенням кiз. До Францii дiд iде спiлкуватися з партнерами-фермерами, бо на якiсних козах, виявляеться, в наш час можна добре заробити. Дiд – зовсiм не старий дядько, а цiкавий магiчний спiврозмовник.

Довга дорога в Бориспiль з Вiнницi – три години потягом, а потiм ще маршруткою. У вагонi постiйно вiдпадае вiкно – зламалося, не зачиняеться. Тьотя, яка сидить перед вiкном, покликала провiдника. Той чухав потилицю, а потiм прийшов зi скотчем та ножицями – тримае вiкно плечем i добренько прилiплюе його скотчем до стiни, щоб трималося. Я чи то з жахом чи з подивом за цим спостерiгаю, трохи гублюся i переводжу погляд на затертий килим, коли провiдник помiчае, як я на нього дивлюся. На превелике диво, вiкно приклеiлося i на тьотю вже не дуе.

Пiвгодиною пiзнiше провiдник проходить по вагону i пропонуе всiм «чай-кофе-маккофе», я з радiстю чаюю i хрумкаю вафлi «Артек», поки мiй дiд Василь дрiмае у крiслi поруч. Аж тут позаду чуеться тихенький хрускiт i БУМ! – скотч вiдклеiвся, а вiкно вiдпало. Ззаду мене пiднiмаеться грузний мужик i пiдходить до вiкна з пустою пластиковою пляшкою. Вiн припирае вiкно i засовуе мiж карнiзом та вiкном пусту пляшку, яка пiдтримуе таким чином вiкно i воно вже не вiдпадае.

За цей час я розглядаю мапу i знаходжу в Карибському морi малесенький острiв Сен-Мартен. Уявляю собi, який вiн красивий та бiлопiсочний, уявляю себе в купальнику на тому бiлому пiску i провалююсь в сон. І сниться менi Сен-Мартен, подiбний до реклами кокосовоi шоколадки, i ходять по ньому босими ногами засмаглi креолки, i одна з них пiдштовхуе мене за лiктя i подае менi кокос з бамбуковою трубочкою. «Женщина, ми вже в Киевi, пора виходити». Товстенька тiтонька штовхае мене пiд лiкоть i я прокидаюся вiд креольського сну. Не така вона нiжна, як моя намрiяна креолка.

Прибуття до аеропорту трапилося непомiтно – увесь час я iла черешнi з пакета i дивилася на телефонi фоточки з Сен-Мартену. Тепер у мене з’явилась нова мрiя – поiхати туди на Новий рiк.

Небо у Борисполi хмуриться-хмуриться i стае пурпурово-синiм. Менi це не подобаеться, але ми все одно рееструемось на вилiт, проходимо сканування ручноi поклажi, пiд час якого у дiда забирають пiвлiтрову банку з козячим молоком i кавалок сиру. Нiчого, – каже дiд, – то я на дорогу взяв, а в багажi у мене теж е, французьким партнерам везу украiнський козячий сир.

Коли ми виходимо до мiсця посадки, з неба починае лити дощ як iз вiдра, а потiм сипатися град. Град спочатку маленький, потiм стае розмiром з подушечки пальцiв, а потiм майже як м’ячик для пiнг-понгу. «Град – це дуже швидкоплинне явище, – заспокоюе мене стюардеса, – вiн швидесенько пройде i ми зможемо летiти».

Град минае, але дощ не закiнчуеться, i за двi години чекання до нас пiдходить представник авiалiнiй з запрошенням на безкоштовний обiд. Сподiваюся, менi не доведеться ночувати з дiдом Василем в однiй готельнiй кiмнатi, пiдплакую тихенько в хусточку i подумки вiддаляюся вiд своеi мрii сидiти бiля Ейфелевоi вежi i пити свiже бiле вино пiд захiд сонця.

На вечерi за рахунок авiйлiнiй бiля мене сiдае худий хлопчина i теж час вiд часу штурхае лiктями.

– Як тебе звати? – питае.

– Мене Мiла. А тебе?

– Мене Жан. Ти куди летиш?

– Я в Париж, дiда везу на виставку кiз та козячого сиру. А ти?

– Я теж в Париж, був в Украiнi у родичiв, – i Жан магiчним способом переходить на ламану украiнську.

– Як це так? – не розумiю я.

– Моi батьки переiхали зi Львова в Одесу, коли я був зовсiм маленьким, а потiм iмiгрували до Францii. Я там вирiс i вiдчуваю себе майже французом, але до бабусi iнодi лiтаю.

– І як тобi Одеса? – питае дiд Василь, бо починае розумiти уривки розмови украiнською.

– Одеса непогана, але море там дуже нецiкаве. Ой же ж це море. Брудне, заставлене шезлонгами (chaise longue – що дослiвно означае довгий стiлець), що i на пiску не полежиш. Я минулого року жив на Карибському морi, ось там була краса, не те що в Одесi.

– А де саме ти жив? – запитую з переляку французькою. Очi в мене вилупленi, язика висолопила i чекаю на назву того самого острова.

– На островi Сен-Мартен, – повiльно пережовуючи, вимовляе Жан, i у мене вiдпадае щелепа, а потiм я давлюся шматком картоплi.

Поки Жан з дiдом бiгають навколо мене i трясуть мене, стискаючи пiд ребрами, я спокiйно вiдкашлюю картоплю, сiдаю на стiльця i починаю допит. І наступнi три години ми говоримо про тропiчний рай, який виявляеться тою ще пригодницькою мiсциною.




Сен-Мартен


Як далеко ти готовий переiхати заради кохання?

Жан переiхав на Сен-Мартен з добрих намiрiв кохання. Поiхав за своею французькою подругою, яка там мала працювати вчителькою мови. Жан кинув перспективну роботу фiнансистом в компанii, що розвиваеться, купив квиточка i помчав за коханою Сюзанною. Вони мешкали на французькiй сторонi острова, аж поки на якiсь iз канiкул не поiхали зустрiчатися з друзями в Домiнiканськiй Республiцi.

В Домiнiканi напилися вина, Жану болiла голова i вiн лежав весь день у готелi, а Сюзан пiшла плавати з трубками й масками. Інструктору Сюзан, здаеться, сподобалась, бо як тiльки вони запливли за човна, вона вiдчула, що ii бiлизна спускаеться в океан, а iнструктор з плавання з масками кохае ii всiм ротом одразу ж таки у водi. Повернулася Сюзан без трусiв, але дуже задоволеною, i через це пара не на жарт поконфлiктувала.

Жан викинув в море сховану обручку i вирiшив нiколи жiнкам не довiряти, а пiсля повернення з вакацiй до острова Сен-Мартен вiн часто iздив на голландську частину острова. Там вiн пив, курив i шлявся. Інодi повертався до Сюзан, мiг почати сварку i навiть розбити скло. Сюзан в такi днi викликала полiцiю, яка депортувала дебошира Жана з сенмартенськоi Францii в голландську частину острова. Та особливого кордону мiж двома краiнами не спостерiгалося, тому депортованi завжди мали змогу сiсти на автобус i спокiйнiсiнько повернутися до французькоi частини.

З часом колишнi закоханi знову помирилися. Це було якраз тодi, коли кокаiн на островi подешевшав i Жан iнодi його нюхав.

Справа була така – по дорозi з Колумбii до Флориди човни з наркотиками iнодi зупинялися на островi Сен-Мартен. Одного разу такий човен проiздив патруль бiля берега, i конче хотiв пройти станцiю перевiрки на великiй швидкостi i без зупинки. Не уявляю собi точно ту станцiю, але згiдно з розмовами там висiв шлагбаум, який закрили якраз тодi, коли хлопцi летiли на хвилях i не збиралися зупинятися. Вийшло так, що вони наче перечепилися через той шлагбаум i пiшли не в той напрямок, на високiй швидкостi в’iхавши у скелю, що стирчала в морi бiля берега. Результат – два колумбiйськi трупи i тонна кокаiну, розкидана по морю в пластикових пакетах. Багато хто ловив той кокаiн i продавав, i таким чином цiни впали до десяти доларiв за грам. Люди перестали зустрiчатися на пиво, а натомiсть збиралися разом вдома, аби нюхнути кокаiну.

Саме в той час Жан на пару з другом купив човна i вони почали возити в море на рибалку багатих американських туристiв. Бувало, що риба клювала, а як нi – хлопцi робили так, щоб вона клювала у американцiв.

І ось одного дня веде Жанiв друг рибу, що клюнула, а в результатi дiстае з моря пакет кокаiну. В той день хлопцi довго думали, що робити – за умови правильноi реалiзацii вони могли заробити мiльйон доларiв. Та Жан вирiшив нюхнути з другом на пару i потопити решту, аби не нариватися на великi проблеми.

А ти б хотiв заробити мiльйон на кокаiнi?

Одного разу великий товстий американський турист хотiв рибалити, i човен вийшов у море. Жан зачепив велику рибу, яка тягнула його зовсiм як у казцi про рiпку, тягне-потягне, витягнути не може. Аж тут риба тягне на себе так, що передня палуба човна пiднiмаеться догори i хлопцi вже готовi падати в море. Пiдбiгае Жанiв друг i обрiзае мотузку вудочки, рятуючи всiх на човнi. В той день американськi туристи дали великi чайовi, i хлопцi весь вечiр нюхали вдома кокаiн.

Мабуть, Жан винюхав би собi весь мозок, якби не сталося так, що на острiв приiхала його мама. Французька жiнка, вчителька старших класiв, швидко зрозумiла, що дiтей час рятувати, i вивезла iх обох з Сен-Мартену прямiсiнько до себе у Бордо. Човна довелося поспiхом продати, а на вирученi грошi лiкуватися вiд наркозалежностi у французькiй клiнiцi. Мама поставила дiтей на ноги, i вони зiграли весiлля, а тепер живуть душа в душу в Бордо i навiть хочуть дiтей.

От така цiкава iсторiя, яка починалася кунiлiнгусом, а закiнчилась лiкуванням вiд наркозалежностi. Велике кохання все одно перемогло.

Поки я слухаю все це вухами, що вiдпали до щелепи чи до колiн, дощ та непогода закiнчуються, безкоштовна вечеря вiд авiалiнiй також закiнчуеться, i ми починаемо рухатися до лiтака.

Дiд питае, про що ми так довго говорили, а коли дiзнаеться iсторiю в двох словах, з радiстю викрикуе: «Так мого козла теж Наркотик звати! Вiн – единий козел на все село, до якого ходять усi кози заплiднюватися». У лiтаку починаеться нова розмова, тепер вже про козла Наркотика. Для того, щоб пристойна сiльська коза могла зайнятися сексом з Наркотиком, хазяiну платять 100 гривень.

– Дiду, то ти козлиний сутенер, виходить?

– Ну як тобi, хлопче, сказати: сусiдка розказувала – коли ii одна коза приходить вiд Наркотика, то вiд неi так пахне, що всi iншi кози не можуть заспокоiтись i ходять весь вечiр з задертими хвостами. Як козла назвеш, так вiн тобi й робитиме, а у мого хороше iм’я. Хоча, – визнае дiд, – в тому, що всi кози ходять до одного Наркотика, е багато недолiкiв.

Тому вiн, власне, i iде до Францii, вчитися, як правильно спарювати кiз, щоб у них не сталося кровозмiшування i щоб сир смачний виходив. У глобальному планi дiд хоче заполонити смачним французьким сиром украiнського походження весь ринок.




Париж


По прильоту до Парижа нас з дiдом поселяють в якомусь готелi, далекуватому вiд центру мiста, i наступнi три днi ми з ним ходимо по виставцi i на уроки. Я дiзнаюсь чимало цiкавого про сексуальнi iгри кiз, про сири та про французiв.

Цiкаво, що у багато сирiв, особливо тверденьких пармезанистих (французи мене б за таке слово iгнорували все життя), додають фермент iз шлунку теляти. Тобто теля зарiзають на м’ясо, а шлунок передають на сирну ферму i виробляють там з нього сир. Тому обережно, вегетарiанцi, то вам тiльки здаеться, що ви м’яса не iсте. Насправдi ж заради вас рiжуть телят.

Французький сир можна подiлити умовно на фромаж i емменталь. Емменталь – це твердий голландський жовтуватий сир з дiрочками, ми його теж називаемо голландським чи росiйським, тiльки у Францii вiн вищоi якостi. Фромаж – це все iнше – i брi, i камамбери, i твердiшi сири. Найсмердючiший з тих, що я смакувала, – шевр, тобто сир вiд кози, з козячого молока. Мiй дiд робитиме таке в Вiнницькiй областi, а я даруватиму друзям цi смердючi сири, якщо вони себе погано поводитимуть. Нехай потiм на весь холодильник смердить!

Ще один цiкавий факт з виставки – з французьким козлом за 100 гривень просто так не переспиш. Французи платять за секс з козлом набагато бiльше, часом i по сто евро i по сто п’ятдесят.

– Виходить, коли в мене закiнчаться грошi, я зможу приiхати до Францii пiдторговувати козлами на чорному ринку сексу для тварин? – жартуючи питаю одну з органiзаторок виставки.

– Звичайно зможеш, тiльки тобi для цього потрiбна лiцензiя i купа рiзних документiв, тому, будь ласка, приймайся до справи серйозно.

Вирiшую спочатку поiхати до Малих Крушлинцiв i познайомитися з дiдовим козлом Наркотиком, а там вже дiзнаюсь, чи до вподоби менi такий бiзнес. Може бути так, що я стану сутенеркою кiз, але сумнiваюсь.

Тим часом виставка i уроки закiнчуються, i я проводжаю дiда Василя до аеропорту Шарль де Голль.

Дiд мудрий, з ним цiкаво спiлкуватися. Вiн справдi любить свою справу i любить тварин. Вiн завжди вчиться i розвиваеться i готовий дiзнатися у своi 65 рокiв, як робити справжнiй французький сир. Я полюбила за цей час дiда Василя i майже не хочу вiдпускати його назад до Малих Крушлинцiв, але йому час iхати дресирувати Наркотика та iнших козлiв, а менi час лишатися наодинцi з мiстом мого першого кохання, з мiстом елегантних француженок, дорогоi кави, вуличних кафе на п’ятачках бiля метро i стареньких бабусьок з собаками.

Сьогоднi я пiду до району над рiчкою, де можна валятися на травi. Не хочеться музеiв чи шумних туристичних розваг. Хочу пiкнiк. Купую багет i сир в супермаркетi i рухаюсь далi, до веселих iммiгрантiв, що продають холодний алкоголь з торбiв. Купую пляшку пива i засмоктую пiвпляшки одразу в себе, на холоднiй французькiй зеленiй травi, посеред оазису пiкнiкуючих, у вирi подiй мiста i лiнивих мешканцiв, що засмагають в трусах отак одразу посеред парку.

Лiто в Парижi прекрасне – дивакуватi i лисi, смiшнi i веселi, елегантнi i бiзнесовi, молодi i старi – усi парижани виходять на вулицi i розважаються пiкнiками. Пiсля роботи люди спiшать скинути з себе пiджаки чи iнший офiсний одяг, дiвчата малюють губи начервоно, а хлопцi крутять самокрутки i сидять на берегах Сени.

Мами пiклуються на берегах Сени про дiтей i мажуть iм смачно масло на багет. Дiти бiгають навколо, а дорослi розливають вино над рiчкою у справжнi склянi бокали, привезенi в пiкнiкових корзинках.

Пiсля таких посиденьок всеньким мiстом над рiчкою i у парках у мене залишаеться лише два питання: 1. Чому нiхто не п’яний? 2. Чому трава не потоптана, а майже свiжа i зелена наступного ранку?

Нiжнi усвiдомленi поступи по травi допомагають переживати iй травму людських нiг, а радше еднатися з ритмом пританцьовувань, терпких крапель вина, що падають на травинки зi скляних бокалiв, а найбiльше траву лiкуе смiх – тому що люди, якi по нiй ходять, щасливi. А щасливi люди лiкують траву, i трава посмiхаеться.

Я сиджу на травi, а вона пiдi мною смiеться, i я iм багет з сиром, запиваючи все це смачно пивом. Сир я вибирала спецiально козячий i смердючий, щоб вiдчувалося так, наче дiд Василь все ще поруч.

Спостерiгаючи за парижанами, я помiтила, що вони всi гарно вдягненi i нiкуди не поспiшають. Менi взагалi пiсля звiльнення з роботи здалося, що нiкуди не поспiшати – це найбiльший привiлей, який тiльки можуть мати люди.

Коли ти останнього разу нiкуди не поспiшав?

Коли ти напружений i поспiшаеш, ти звужуешся до маленькоi цятки, а коли розслаблений – розширюешся i даеш життю i любовi проходити крiзь тебе. В часи, коли ти розслаблений, навiть алкоголь не дуже п’янить i негаразди не хвилюють дуже сильно, просто тому що ти вже п’яний вiд любовi до життя. В цi моменти спостерiгання за людьми я люблю не лише iсти багет з сиром i прицмокуючи запивати його пивом, але й цiлувати поглядом обличчя кожного, спостерiгати за цiкавими мокрими очима, вишукувати у гурбi когось, хто хотiв би поглядом приеднатись до мене i разом святкувати життя.

Встаю з берега рiчки i нiжно чмакаю ногами по травi – зелена травичка така солодка i соковита, менi без неi не хотiлось би зимувати в холодi. Європа гарна влiтку, а ось взимку? Все ж помирае, i чи помре посмiшка на моему обличчi, чи залишусь я сяючою безробiтною тунеядкою?

Повiльно бреду паризькими вулицями вздовж палацiв, магазинiв, будiвель, ненароком потрапляю на показ коней вiд знаменитого бренду годинникiв. Мене вражае бiлий кiнь з чистою шкурою, що просто бiжить по золотому пiску як вiтер. Кiнь насправдi танцюе, а не бiжить, i чоловiк, який начебто показуе йому рух, просто маленька цяточка на фонi цього розкiшного пишнокосого жеребця. Хочеться вiдчувати свободу, як цей кiнь, торкатися поглядом сонця так, як вiн торкаеться пiску своiми пiдковами, хочеться ковтати життя великими ковтками пiд музику i жити подiбно до цього танцю.

По завершенню танцю продовжую брести романтичними французькими вулицями, на яких туристи цiлуються i купують маленькi статуетки Ейфелевоi вежi, а дiвчата ходять з оголеними плечима. Проходжу крiзь Єлисейськi Поля – в дитинствi завжди думала, що це великi лавандовi поля за мiстом, а виявилось – такий собi французький Хрещатик без душi i без тiла, з дорогими магазинами i сiрими тротуарами. Знаходжу в кiнцi вулицi Трiумфальну арку, стою перед нею, трiумфую, гарно погуляли з дiдом, зробили добро украiнському ринку сиру, ще й грошей пiдзаробила.

Коли ти востанне святкував власний трiумф?

Трiумфальна арка була зведена у 1836 роцi i була найвищою зi споруд такого класу (50 м) понад сто рокiв, поки у Мехiко не збудували Пам’ятник революцii. А у 1982 роцi у Пхеньянi була зведена арка, подiбна до паризькоi, тiльки трошки вища (60 м). Ця трiумфальна споруда вiдзначае перемоги Наполеона, а пiд нею знаходиться могила невiдомого солдата iз Першоi свiтовоi вiйни. Пiсля смертi тiло Наполеона пронесли пiд аркою, а тiло Вiктора Гюго стояло пiд нею перед погребiнням. Постоявши трохи на мiсцi такоi колосальноi енергii, я також набралась сил та вiри в себе i готова вже до тих пригод, що я iх попросила у котика.

Поволi бреду вулицею до рiчки, спостерiгаю за човнами, припаркованими поруч з двома берегами. Такi човни можуть слугувати i будинком, i офiсом, i мiсцем для вечiрки. Менi дуже подобаються рослинки на палубах i свiтлого кольору столи, за якими я уявляю собi, як суботнього ранку розпростались лiнивi французи i п’ють з дiтьми каву, обговорюючи новини з суспiльних справ, такi як нововведення в справах шеплень, абортiв та освiти.

Сена тече i манить за собою, проста звичайна собi рiчка, але ж вона наповнена магiчною речовиною – водою!

Коли ти пив воду як чарiвний узвар? Спробуй.

Чи знаете ви про аналiзи води японського доктора Масару Імото? У 1994 роцi у нього з’явилась iдея заморозити воду та розглядати ii пiд мiкроскопом. Результати виявились неочiкуваними – вода з природнiх джерел формувала гарнi кристали, подiбнi до снiжинок, а вода з-пiд крану таких кристалiв не формувала.

Також доктор Імото використовував двiчi дистильовану воду i спостерiгав, як вона змiнить свою структуру пiд впливом рiзних слiв, картинок та музики. У випадку якщо водi вмикали музику heavy metal, кристали були потворними, а пiд впливом класичноi музики вода знову складалась у заворожливi снiжинки кристалiв. Далi вiн писав на водi повiдомлення i говорив iх в голос. Вода, яка отримала повiдомлення «Я тебе ненавиджу i хочу тебе вбити», дуже вiдрiзнялась вiд води з повiдомленням «Я тебе люблю». Доктор Імото називае своi експерименти i фотографii кристалiв води «новою формою мистецтва», що не е нi наукою, нi релiгiею. Вiн також вiрить, що нами рухае краса, i що його експерименти з водою допомагають вiдкрити красу, а також деструктивнi вiбрацii. Доктор Імото вважае, що природа така гарна, тому що усi вiбрацii в нiй резонують i створюють красу. Тiло людини на бiльше нiж 60 % складаеться з води. Задумайтесь тепер, що ви робите з власною водою, коли сварите себе чи злитесь, чи погано до себе ставитесь.

Вода – неабияка речовина, вона заворожуе, лiкуе, любить та передае iнформацiю. Любiть воду так, як парижани люблять воду з Сени.

Ось нарештi я бачу ii – до банального улюблену мою споруду – Ейфелеву вежу. Пам’ятаю, коли тато привiз мене в Париж маленькою, я побачила ii i одразу закохалась. Ейфелева вежа – недолугий металiчний каркас, але в нiй е щось таке магiчне, як у водi, мабуть, це священна геометрiя, на якiй вона збудована.

Геометрiя бувае священною? Ще й як! Чули про церкви та споруди для принесення жертви, збудованi за геометричними принципами? Люди здавна спостерiгали за тим, як в природi все влаштовано, i намагались вiдтворити цю гармонiю. Звiдти почали малювати квiтку та зерня життя, i багато з пропорцiй вiдтворенi в малюночку Леонардо да Вiнчi, там, де людина обведена колами. А числа Фiбоначчi, що трапляються в природi у рiзних спiральних формах?

Яка твоя улюблена геометрична форма?

Сьогоднi я не лiзтиму на вежу, не купуватиму смоктальних цукерок у формi вежi, не iстиму в ресторанi на висотi 58 метрiв вежi i не житиму в готелi. Я не дивитимусь на мiсто з вежi i не займатимусь вправами з пiднiмання по сходах. Я просто вiзьму бокал вина i сяду на травi за вежею, де сидять сотнi туристiв i де сотнi iммiгрантiв продають брелочки. Я сидiтиму там i любитиму ii очима.

Це, може, хтось помiтить, а може, й нiхто. Я, можливо, буду смiшною та недолугою, але нiхто не заборонить менi сьогоднi пiти на побачення з нею, з Ейфелевою вежею. Се ля вi, таке життя, коли вже дуже бажаеш чогось, то навiть поiдеш з дiдом з Малих Крушлинцiв на виставку сиру, щоб потрапити на побачення зi своiм бажанням.

А чого ти бажаеш настiльки, щоб поiхати кудись з дiдом Василем?


* * *

Сиджу я, нi про що не думаю, просто спостерiгаю за смерканням заходу сонця, просто смакую життя через усi п’ять органiв чуття, запахом скошеноi трави, парфумiв i диму вiд машин, смаком червоного вина, поглядом на захiд сонця i Ейфелеву вежу, слухом до музики свiтських туристських балачок i дотиком до свiжоi нев’янучоi зеленоi трави.

Смакування вежi посилюеться, коли горизонт червонiе i день на нас крапае останньою краплею червоного свiтла. Такi моменти – моi улюбленi, бо я завжди очiкую магiю, що ховаеться за завiсами темряви.

Коли я допивала останнi ковточки вина i вечора, до мене прибiг гарний пес i почав тертися об мене боком, а за псом i хазяiн. Я якраз шукала, з ким би то посвяткувати кiнець вечора, i цi люди та собаки дуже пiдходили для мого святкування.

Починаеться коротка затяжна розмова пiд останнi акорди заходу сонця. Франсуа – письменник, i приiхав до Парижа з пiвдня Францii половити новi сюжети для книжки i посидiти з собакою своiх друзiв, якi полетiли на Таiтi. Франсуа пахне свiжоспиленим деревом i парним гарячим молоком, вiд нього вiе братньою нiжнiстю, i коли вiн запрошуе мене танцювати сальсу на березi Сени, я одразу погоджуюсь.

– Ти з Украiни? – питае. – Мiй дiд колись пiсля вiйни закохався в украiнку i втiк до Радянського Союзу. З тих пiр ми його не бачили. Мене тодi ще не було, але бабуся часто за ним сумувала, так i не вийшла бiльше замiж.

«Ну придумав, – мiркую я. – Як можна було втекти до Радянського Союзу, його б одразу пристрелили на кордонi».

Я, Франсуа i лабрадор крокуемо вже вечiрнiми вулицями Парижа, у яких зараз змiшався запах солодкого лiтнього туману та цигарок.

На березi Сени вже закiнчуються пiкнiки, люди згортають маленькi i великi ковдри i складають бокали в корзини, дiти i собаки бiгають кругами, а в маленьких напiвколах одразу над рiчкою вже звучить музика.

Сюди щонедiлi приходять люди, закоханi в життя. Вони приносять колонки i вмикають музику, яка iм до вподоби. Приносять iжу та напоi i святкують. Таке ось вечiрне свято. Ми минаемо танцюристiв свiнгу, якi весело качаються на вiтрi, а над самою рiчкою бiля них украiнськi чи росiйськi туристи розгадують кросворди.

Ми пiдходимо до танцюристiв сальси i бачимо маленькi групки свiжонафарбованих карибських красунь, кубинцiв, якi iдять щось подiбне до самоси, француженок, якi перевдягають кросiвки на туфлi з каблуками, старих i молодих, тих, хто уже в танцi i хто все ще насмiлюеться запросити дiвчину, в яку потаемно закоханий.

Менi здаеться, що Франсуа – гей, i тому ще бiльше починаю довiряти цьому хлопцю. Чорного лабрадора ми прив’язуемо до стовпа, бо вiн неодмiнно теж захоче танцювати, а на обличчях деяких красунь можна побачити маленькi невдоволенi гримаски. Танцюй бiля стовпа, малюк.

А ми з Франсуа кидаемось у танець, у довгу сонячну бачату, а пiсля неi ритмiчний регетон. Нам здаеться, що солоний пiт вилiтае хвилями iз цього напiвкола в Сену i перетворюе ii з рiчки на море. А ще нам здаеться, що навколо кружляють чайки i все наше напiвколо переноситься в гарячу Кубу. «А ще краще б на Сен-Мартен», думаю собi я.

Коли волосся вже прилипло до шиi, я купую в чоловiка, що стоiть поруч, пляшку води, i вода здаеться такою солодкою порiвняно з морським потом, який бризкае у моiй уявi на всi боки з цього гарячого розпiтнiлого танцмайданчика.

Я сиджу на одному з рiвнiв напiвкола, а поряд зi мною – елегантно одягнений чоловiк у пiджаку. Вiн розвертаеться i я впiзнаю у своему знайомому кубинця Родрiго з «Буена Вiсти». Це ж треба! Таке бувае хiба що в кiно чи в казках. Ми смiемося i обiймаемось, i я вiдчуваю, наче зустрiла дуже давнього та доброго знайомого.

– Що робиш в Парижi? – запитую його iспанською.

– Приiхав по роботi i друзiв вiдвiдати.

Я одразу складаю в головi iсторii про те, як вiн буде вести контрабандою гранiт чи наркотики, i менi стае смiшно вiд власних думок. Найчастiше наш розум вигадуе таку вже неправду, а нам вибирати, вiрити йому чи нi. Я вибираю не вiрити, та не завжди виходить.

А ти завжди вiриш своему розуму?

Догорае день. Гарячi кубинцi, пуерторiканцi, мексиканцi та французи i далi запрошують мене до танцiв. Мое волосся прилипло до шиi, а дихання прискорилось, наче пiсля кiлькагодинного кросу. В такi моменти вiдчуваю, що життя тече рiчкою крiзь артерii та вени, що нiякий холод чи сум менi не страшнi.

Адже сум застае нас в моменти, коли ми заклякаемо, а якщо просто рухатися далi, вiн змиватиметься хвилями поту, змиватиметься киснем у кровi.

І насправдi, навiщо менi сумувати? Адже лiто лише починаеться, i я загадала золотоворiтському коту пригоди. Адже я уже в Парижi, а за кiлька днiв буду в Вiнницi, поливати геранi, лежати в гамаку i малювати червонi гвоздики акварелями, варити домашню каву i, можливо, навiть в’язати макраме. А головне – iсти солодкi вiнницькi черешнi i запивати iх водою з колодязя.

Коли така магiя в тебе перед носом, сум та розпач тiкають, i одразу забуваеш, що у тебе нема нi роботи, нi даху над головою. Хочеться не думати зовсiм, або думати тiльки про хороше, а ще хочеться морозива.

– Хлопцi, а пiшли iсти морозиво? – пропоную я, i хлопцi погоджуються.

Француз, кубинець, лабрадор i я йдемо iсти iталiйське морозиво на кутi однiеi вулицi, кварталiв зо п’ять звiдси. Ще сто рокiв тому таке було б неможливим, бо тодi 95 % населення земноi кулi народжувались, жили та помирали в радiусi п’ятдесяти миль. Сьогоднi глобалiзацiя, i все стае можливим.

Дякую тобi, Сено, за такий чудовий вечiр.

Вже стемнiло, i теплi зорi дивляться на нас з неба. Холодний вiтерець хоче здути з мене спiдницю, та я мiцно ii тримаю i крокую з новими друзями новою незвiданою паризькою вулицею. Я вважаю, що Париж такий гарний i свiтлий саме через те, що багато людей його дуже люблять. Коли мiсто любити i коли любити траву, то вона нiколи не буде в’янути. Я бачу, як у Парижi в серцях людей проростають квiти, i навiть коли лячно чи болiсно, чи тiсно, як у метро, ми вiдчуваемо цей жар всерединi себе, i хочеться йти iсти морозиво в будь-яку пору року.

Родрiго розповiдае чудну цiкаву iсторiю. Вiн мае друзiв по всiй Пiвденнiй Америцi, а це був з’iзд танцiвникiв сальси, як ви думаете де? В Мiнську. І всi тi люди приiхали на чотири днi в Бiлорусь поковбаситись i швиденько вилетiти кудись назад, щоб без вiзи. Одна його подруга з Болiвii, Ванесса, танцюе зараз сальсу, а ранiше могла тiльки ходити. І ось як це сталося.

Ванесса народилася пiсля того, як маму згвалував якийсь мужик. Себто ii тато. Мама вирiшила залишити дитину i любити ii всiм серцем. Вони росли в маленькiй хатi – Ванесса, мама i бабуся з дiдусем. Дiдусь Ванессу дуже любив i замiняв iй батька, та маленькiй дiвчинцi все одно було тоскно без тата.

Коли iй виповнилося вiсiмнадцять рокiв, вона оголосила мамi, що пiде шукати тата. Тодi мама посадила ii на колiна, закутала в теплий шалик, бо у столицi Болiвii, Ла-Пасi, завжди холодно, i розповiла iй iсторiю про те, як чоловiк згвалтував ii, а потiм втiк.

«Багато жорстокостi трапляеться в свiтi через те, що люди не отримують того, що хочуть. Вони думають, що отримати можна тiльки через силу, а насправдi все iде з серця через любов. Коли я дiзналася, що вагiтна, – сказала мама, – я навiть хвильку не задумалася, чи залишати тебе чи робити аборт. Бог послав менi дитину, i навiть якщо це сталося через жорстокiсть, у цьому немае жодноi твоеi вини i ти все одно моя дитина».

Ванесса була шокована i не знала, куди дiтися, як знайти собi мiсце у цьому свiтi, так, щоб було не дуже боляче. Ванесса тiкала до лiсу i в гори, сидiла на холоднiй землi i довго плакала. Мама Ванесси була мудрою жiнкою, вона готувала кiноа, варила чаi i закутувала доньку в шалик. Потрiбно було бути чесною, але дати цiй ранi загоiтися.

Рана загоювалася, аж от Ванесса пiшла гуляти до лiсу i залiзла на дерево, а з того дерева стрибнула на iнше дерево. Коли стрибала, щось сталося не так, i дiвчина зламала хребта. Впала пiд деревом i довго лежала там, не могла рухатись вiд болю, аж поки дядько Педро не помiтив ii там пiд час прогулянки.

Часом ми не можемо себе пробачити чи прийняти себе такими, як ми е, i вiд того ставимо себе у ситуацii, коли неодмiнно собi шкодимо. Мабуть, Ванесса думала, що не мае права на iснування, адже ii поява на свiт була такою жорстокою помилкою.

Приiхала «швидка» i вiдвезла дiвчину до лiкарнi. Наступнi пiвроку вона не могла ходити, а мама довела Ванессi, що дiвчина нiколи не була i не буде помилкою, що ii люблять i про неi пiклуються, незалежно вiд того, що вона робила i де вона була.

Перелом хребта бувае трьох рiзних ступенiв, у Ванесси був третiй ступiнь, найважчий. Вона лежала шiсть мiсяцiв i навiть iсти не могла. Мама перетирала всю iжу у блендерi i годувала дiвчину через трубочку. Коли хребет трохи загоiвся, вона почала вставати. Пiсля того – довгi мiсяцi реабiлiтацii i ходiння ногами по землi.

Ванесса багато передумала за тi шiсть мiсяцiв, iй був даний час на те, щоб прийняти себе i починати себе любити. Вона не могла втекти анi з мiсця, на котрому лежала, анi вiд самоi себе. Вона була самотньою, але оточена материнською опiкою, закутана в теплi ковдри з шерстi альпаки, i серце ii трохи теплiшало.

Пiсля довгих мiсяцiв та навiть рокiв реабiлiтацii Ванесса побачила свiт по-новому. У свiтi тепер було багато магii, вона могла насолоджуватися просто ходiнням i на довгих прогулянках у лiсi зовсiм переставала думати. Ванесса не могла багато рухатися, бо хребет iй не дозволяв i частенько болiв, i вона прийняла для себе прогулянки як неодмiнну частину денного розкладу. Також вона вiдкрила у мiстi центр допомоги жертвам насильства, що називався «Терпiння». Вчила людей терпiти, бо сама натерпiлася. Знайшла грошi з нiмецьких грантiв, знайшла старе примiщення у бабусi, знайшла психологiв та натуропатiв, сама вчилася цих наук.

Поки Ванесса гоiла рани, iй зустрiчалися хлопцi та чоловiки, з’являвся iнтерес одне до одного, та коли доходило до сексу, дiвчинi було боляче ним займатися – хребет дуже болiв. Одна з ii терапевтiв знала ii iсторiю i сказала, що Ванесса, можливо, мала пiдсвiдому вiдразу до сексу, вiн либонь асоцiювався iй iз жорстокiстю. Насправдi ж це найвищий ритуал еднання двох сердець. Так, щоб свiтло лилося з них обох, так, щоб хотiлося обiймати увесь свiт, i щоб насолода нiколи не закiнчувалася. І тодi Ванесса попросила в Бога пробачити себе i свого тата.

Одного разу вона вийшла на свою щоденну прогулянку лiсом, серед тих самих дерев, де ще три роки тому зламала хребта. Їй назустрiч iшов чоловiк. Вiн тримав у руцi шматок дерева i палив люльку. У нього була густа борода кольору спаленого вугiлля i лиса макiвка. Вiн подивився на неi очима, сповненими любовi, i Ванесса закохалася.

Вони прожили з Марком у лiсовiй хатинi Ванессиноi бабусi два роки. Марко навчив Ванессу кохатися по-iншому – вони любилися тантричним сексом.

Тут не потрiбно було фiзично зливатися в одне цiле, можна було просто сидiти i дивитися в очi одне одному, а можна було сидiти на коханому у позицii яб-юм, зливаючись разом в один кружечок, подiбний до знаку iнь-ян чи до яблука, дихати його подих i розчинятися у ньому. Тантричне кохання було чимось медитативним, не занадто заземленим, але вiдчуття у ньому з’являлися неймовiрнi. Інодi Ванесса мала по п’ять оргазмiв за одну нiч, а iнодi вона не могла iх порахувати.

Треба було сильно притиснути язика до пiднебiння i уявляти, як енергiя циркулюе по тiлу. Коли вдихаеш, втягуеш повiтря по переднiй частинi тiла, через груди i вниз живота, а видихаючи, уявляеш, як воно пiднiмаеться з самого низу мiж ногами вздовж хребта i до макiвки голови, а потiм повертаеться до язика. Ванесса iнодi так дихала наодинцi i це приносило iй неймовiрнi вiдчуття.

Щодня вона дiзнавалася вiд Марка щось нове, вiн приносив iй квiти i осипав ii знаннями.

З Марком вона також навчилася знову танцювати. Вони робили це поволi i починали з повiльноi музики. Коли ii хребет починав болiти, Ванесса танцювала бiльше i енергiйнiше, i губилася в рiзних енергiях i ритмах барабанiв. Вони танцювали вдома i на вулицi, танцювали за традицiею племен Болiвii i латиноамериканськi танцi. Бачата була для неi улюбленою, рухи повiльно солодкими, а задоволення вiд бачати таке, як вiд сексу, тiльки тантричного.

Одного вечора вiн почав сумну розмову про те, що, можливо, не завжди буде у Ванессиному життi. «Коли однi дверi зачиняються, обов’язково вiдчиняться новi», – повiдомив вiн iй, i дiвчина заплакала. Наступного ранку Марко перестав iснувати на цьому свiтi i вознiсся через верхню чакру сахасрару до Бога.

На серцi Ванесси, поруч з тугою та загубленiстю, був сумний тихий спокiй i впевненiсть у тому, що все буде чудово. Також вона вiдчувала, що Марко не зник назавжди, а просто переродився у чисте свiтло, i частинка цього свiтла вiдтепер живе у ii серцi.

За три днi Ванессi наснився Марко i сказав, що вiдправить на ii шлях жiнку, яка буде продовжувати навчати ii коханню. За мiсяць Ванесса зустрiла Габi, чорнокосу засмаглу чарiвницю племенi кечуа. З Габi вони продовжували ганяти через себе енергiю всесвiту i цiлувати ногами землю, а потiм i цiлувати ноги одна однiй.

Габi мала хлопця, з яким одружилася за рiк чи два, i у них народилася дитина. Ванесса кохала дiвчину усiм серцем i не хотiла обмежувати ii нi в чому, та в ii серцi поселилися чорнi ревнощi.

Ванесса приходила до Габi вночi i бажала забрати ii до свого лiжка, вона заздрила ii чоловiку та дитинi i постiйно вiдчувала пустоту i неспокiй, наче iй не дiставало чогось смачного в життi. З часом Ванесса не могла бiльше спокiйно спати i перестала приходити на роботу, а щодня лише нервово i нiжно чекала на Габi.

Одного дня дiвчата мали серйозну розмову. Габi запропонувала бiльше не бачитися якийсь час, аби Ванесса могла розiрвати цю прив’язанiсть i полюбити знову насамперед себе. Вона запропонувала дiвчинi подорожувати i купити iй квиток до Парижа. Ванесса плакала i переживала, закоханому серденьку хотiлося бути тiльки поруч i нiколи нiкуди не iхати, але вона спакувала рюкзака i зiбралася до Парижа на кiлькаденний фестиваль танцiв.

Цiкаво дiзнатися, що коли Родрiго познайомився з Ванессою, вона сварилася з митниками аеропорту Шарль-де-Голль. Митники хотiли забрати у дiвчини пляцки, випеченi мамою для друзiв по фестивалю, i маленьку пляшечку з… кров’ю.

А що такого найдивнiшого тобi доводилось перевозити у ручнiй поклажi?

«What the fuck?» сказав тодi Родрiго, бо не мiг повiрити, що дика болiвiйка додумаеться брати з собою в лiтак кров, та ще й в ручну поклажу. «Це для ритуалу, – вiдповiла Ванесса. – Це – кров мiсячних моеi коханоi, я везу ii до Мiнська, щоб вилити у землю на iншому кiнцi свiту i розiрвати цей затiсний для мене зв’язок».

Родрiго чекав у черзi за Ванессою, i вiн своею доброю посмiшкою i впевненою енергетикою вплинув на митникiв, аби вони не починали нiяких справ проти дiвчини, а просто конфiскували кров. З тих пiр вони, власне, i дружать з Родрiго.

Найцiкавiше трапилось вже у Парижi. Так i не розливши кровi коханоi, Ванесса однак звiльнилась вiд ганебного зв’язку, i зустрiла бiлоруску Веронiку.

Мiж ними стався миттевий зв’язок, як грiм i блискавка, вони закохалися так, що за кiлька мiсяцiв Ванесса вже приiхала до Мiнська, а з часом дiвчата переiхали разом жити до Парижа. Вони щоранку кохаються i женяться, одягають обручки i дивляться одна однiй в очi.

Поки Родрiго розповiдав цю iсторiю, у моему стаканчику розтануло два шарика м’ятного морозива. Я висолопила язик i захоплено слухала цей, здавалось би, сюжет iз фiльму. Я настiльки захопилася розповiддю, що менi здалося, наче послухати цю iсторiю – та сама пригода, на яку вiдправив мене золотоворiтський кiт. Отака хуйня, малята.

Та коли Родрiго розвернувся i сказав: «А ось i Ванесса», у мене щелепа вiдпала ще нижче.

Ванесса, засмагла i нiжна, впливла у магазин iталiйського джелато у легкiй ситцевiй сукнi i з намальованими начервоно губами.

Ця дiвчина розбила усi моi стереотипи про лесбiйок та queer, вона була надзвичайно жiночною i розвiювала навколо себе аромат сексу. Франсуа вона теж сподобалась, i в той момент я дiзналася, що вiн таки не гей.

Чому вона була в Парижi? Вона тепер тут мешкала, а крiм того вона була танцiвницею фламенко i мала виступати на величезному святi. Через фламенко вона також зазвичай виливала на людей купу любовi i пристрастi через своi чорнi очi.

Далi були щирi розмови, морозиво i нiчна кава, ми пiшли додому до Франсуа i грали всю нiч на гiтарi, розповiдали ще купу смiшних та цiкавих iсторiй, а я все дивилася на очi Ванесси, такi проникнутi темним спокоем, i не розумiла, як людина могла пережити стiльки болю i вiдпустити усе з такою легкiстю.

Того вечора я зустрiла нову подругу на все життя, але я про це ще не знала. Я попросила Ванессу навчити мене тантричному сексу завтра ж.

– Завтра я танцюватиму для п’ятиста людей i це мене можливо втомить, але можемо зустрiтися деiнде на цьому бiлому свiтi i я обов’язково тебе навчу, – сказала дiвчина.



Цього вечора я дiзналася багато про Франсуа та своiх нових друзiв. Виявляться, Франсуа грае на скрипцi i мае три вищi освiти. Також вiн доеднався до руху zero waste (нульових вiдходiв), тобто намагаеться не створювати жодних вiдходiв у своему життi. У нього вдома стоiть компостне вiдро, до якого вiн пiдсипае компостних черв’якiв. Пластик вiн зовсiм не використовуе i носить за собою у рюкзаку металевi тарiлку, чашку, ложку, виделку i скляний бокал. Купуе одяг Франсуа на секонд-хендi.

Виявляеться, що фарбування одягу забруднюе навколишне середовище навiть сильнiше, нiж багато iнших видiв виробництва, а в сучасному свiтi споживчих товарiв, де прийнято купувати щосезону новий гардероб, викидаеться дуже багато неношеного одягу, який крiм того ще й забруднив перед тим навколишне середовище.

Франсуа розповiдае нам про це i ледь не плаче. І я бiля нього похнюпилась i вирiшила перестати купувати так багато одягу, як середньостатистична дiвчинка.

А скiльки одягу потрiбно тобi? А скiльки одягу ти купуеш?

Купуе iжу Франсуа на ринку i виключно у власнi торбинки з тканини. У наволочку складае хлiби i багети, як це робить провiдна француженка, що створила рух нульових вiдходiв i зараз мешкае у Калiфорнii.

Франсуа пише про рослини. Вiн розповiдае цiкавi iсторii про тютюн i смiшнi iсторii про марихуану. Франсуа – романтик, такий як ми собi стереотипно уявляемо французiв. Колись поiхав на рiк до Австралii, працював там на виноградниках, а потiм об’iздив ледь не всю краiну на машинi. Милися у парках, там були крани i душi. Спали у автiвцi або просто неба. Вбили кабана на островi, бо не було чого iсти. Зустрiчався з японкою, сказав, що не нацiоналiст, але бiльше з японкою не зустрiчатиметься.

Франсуа тихо сидить у кутку кiмнати i спостерiгае за нами своiм ексклюзивно елегантним французьким поглядом. Потонула б у тому поглядi, якби могла, та треба вертатися до готелю, бо маю зiдзвонитися з батьками i розказати iм, що у мене все чудово.


* * *

Вранцi – промiнчики сонця крiзь штори маленькоi готельноi кiмнатки, а потiм – кава i круасани, i наповненiсть сонцем i нiжнiстю.

На обiд я зустрiчаюся с Ванессою. Ванесса приносить менi подарунки. Здаеться, я нiколи ще не брала участi у жiночих колах, але ця жiнка хоче мене доеднати до свого кола, вiдчула у менi легкiсть i вiдкритiсть.

Чи може я просто дуже загублена? Не знаю, як можна здатися цiкавою цiй засмаглiй енергiйнiй вiдьмi, але я завоювала вчорашнiми пiснями на гiтарi ii схильнiсть.

«Я знаю, що в Украiнi багато вiдьом, i тому принесла тобi вiдомськi подаруночки», – голосно смiеться.

Подарунок перший – мiсячна чаша. Дiстае з сумочки маленьку чорну торбинку з тканини, а в нiй силiконова чашечка, розмiром, як три тампони, з силiконовою паличкою на днi.

«Мiсячнi, – пояснюе Ванесса, – дуже важливi для жiнки. (ще б пак, везла мiсячнi своеi коханки через пiвсвiту у пляшцi). Збирай своi мiсячнi у цю чашу i виливай iх у землю. Ти помiтиш, як це налагодить цикл i твiй зв’язок з матiр’ю землею. Адже всi ми матерi, просто iнодi цього боiмося. Жiнка – то великий творець, iз тiла жiнки народжуються новi люди».

Подарунок другий – нефритове яйце. Нефритовi яйця використовували коханки китайського iмператора ще п’ять тисяч рокiв тому. Нефритовi яйця тренують жiночi м’язи i дозволяють жiнцi бути екстрачудовою коханкою. Чоловiки просто млiють вiд таких коханок, тому це було секретом iмператорського двору. Найкраще в Китаi – для iмператора.

Головна якiсть зеленого нефриту – його сильна енергiя, що загоюе жiночi рани на рiзних рiвнях. Вона також плекае жiнку як квiтку, сповнену енергii. Нефрит можна заряджати свiтлом сонця i мiсяця, i носити його щодня всерединi себе. «Коли зможеш носити нефрит цiлий день – знай, що ти коханка високого класу. А ще пам’ятай, що пiсля мiсяця вправ твiй мiсячний цикл зрiвняеться з циклом мiсяця, i твоя менструацiя завжди приходитиме рiвно за 28 днiв. Не лише твоя, власною присутнiстю ти допоможеш налагодити цикли жiнок, якi живуть поруч з тобою».

«Подарунок третiй – мое благословення, – каже i, голосно цмокаючи, цiлуе мене в губи. – Тепер ти – член нашого таемного клубу жiнок, i коли настане час, будеш у нас вивчати тантру, а поки що – носи якомога частiше яйце i спостерiгай за його ефектами».

Що робиш ти для того, щоб секс став тiльки кращим?

Моя улюблена французька страва – цибульний суп. Я iм його на обiд з превеликим задоволенням, замовила аж двi порцii. Я дуже щаслива тут, у Парижi. А все чому? Бо люди люблять травичку, i вона, навiть притоптана десятками нiг напередоднi, оживае i випрямляеться пiд ранковою росою.

Увечерi ми знову гуляемо теплими вулицями з Франсуа i лабрадором, менi здаеться, що я мешкаю в Парижi вже як мiнiмум вiсiмдесят рокiв, i що коли я проходжу повз Нотр-Дам, пiзнаю кожну маленьку плиточку на пiдлозi i кожну маленьку скульптурку.

Сьогоднi я востанне цiлую ногами паризьку землю, а завтра на ранок Франсуа погоджуеться вiдвезти мене до аеропорту.

Мiй любий Париже, я обов’язково повернуся до тебе за новими пригодами.




Вiнниця


Знаеш, е такi днi, коли зовсiм не хочеться чистити зуби на нiч? Наче й день пройшов нормально, але щось в серцi щемить i дуже не хочеться, аби вiн закiнчувався. Адже сон – це маленька смерть, i щодня ми народжуемось заново. А деякi днi – в’язкi i незрозумiлi, як сьогоднi, i ось вже залишилось пiвгодинки цього дня, а я ще нiчого важливого не зробила, не досягла жодноi мети, просто ходила весь день у спортивному лiфчику i навiть спортом не позаймалась.

У цi моменти прощання iз сьогоднi, яке скоро стане вчора, у мене починаеться синдром заiдання суму. І цукерок чомусь в вечiрнiй час зовсiм не хочу. А хочу ковбаси. Дiстаю з холодильника пiвпалки Московськоi ковбаси, починаю ii рiзати, потiм помiчаю недоiдки камамберу, солонi огiрки i навiть роблю бутерброд з шинкою.

У кiмнатi пiд свiтлом свiчок та лампадок швиденько все з’iдаю i повертаюсь на кухню по нову порцiю – оселедець пiд шубою на друге. Швиденько поiдаю оселедець i лягаю спати – в такi днi ми зовсiм не бережемо себе, ми не лише не пам’ятаемо, що a minute on the lips forever on the hips, нам також здаеться, що i зуби чистити теж не треба, адже життя – тлiн, i спрацьовують самодеструктивнi звички.

Не дивуйся, коли побачиш велику товсту людину, котрiй не хочеться жити. Все, можливо, починалося з емоцiйного зриву чи гормонального збою, але закiнчуеться завжди небажанням чистити зуби. Днi перетiкають з одного в другий непомiчено, а ковбаса Московська непомiтно тане в холодильнику, допомагаючи комусь заiдати свiй сум.

Я сплю собi тихенько, у мене в животi булькае чорний хлiб з ковбасою з камамбером з огiрками з оселедцем. Бюст Пушкiна засудливо дивиться на мене з полички, а телефон забула поставити на авiарежим.

У собачий голос починае грати Ян Тiрсен музикою з фiльма про Амелi, я вистрибую з лiжка, беру трубку, а в животi перевертаеться с боку на бiк оселедець.

– Альо.

– Це Франсуа, менi необхiдно термiново приiхати до Украiни, ти могла б мене зустрiти?

– Франсуа, ти здурiв? Зараз нiч! – Ковбаса в моему животi обурюеться.

– Ти розумiеш, Мiло, я закохався.

Франсуа закохався. Я переiла камамберу i не почистила зуби. Вiчний Пушкiн поблажливо позирае з полицi. Що я маю робити, як не стояти на балконi, так, щоб вiтер обдував моi свiтлi коси, а дерева тихенько заспокоювали мене – не злись, вiн закохався. Я вiдчуваю сестринську вiдповiдальнiсть за цього переляканого, схожого на молодого П’ера Рiшара молодика, i слухаю його, спокiйно, через вдих та видих.

– Така iсторiя, ти не повiриш. Сиджу в паризькому метро, чекаю на потяг. Бiля мене дiвчина – руда, струнка, з синiми очима, як два маленькi озера, нiжна. Я ii запитав, як ii звати, вона сказала Злата (вимовляе з французьким акцентом). Вона каже: я з Украiни, показуе менi в телефонi зеленi стрункi ялини, каже, що завтра вертаеться додому i скоро поiде туди. Приходить потяг, i вона бiжить та сiдае в нього. А я, телепень, сиджу на перонi вiдморожений i вiдпускаю ii. Схаменувся, дiстав телефона – сфоткав ii, але вийшло тiльки фото ззаду, де вона заходить в метро.

«Ідiот», – думаю я. Як вiн хоче ii знайти?

– Мiло, я приiду в недiлю, ти можеш мене зустрiти?

Я, в шоцi, вiдповiдаю, що зустрiну. Кладу трубку i, пiд пильним поглядом Пушкiна, лягаю спати.


* * *

Поки француз не приiхав, треба переробити купу справ. Треба домовитися з тьотьою Нiлою, щоб поливала маминi кактуси, поки я буду няньчити Франсуа. Також треба посидiти на балконi i випити кави, помалювати акварелями, написати нарис про Париж для журналу подорожей, погуляти в лiсi. Як добре iнодi втрачати роботу.

Як добре iнодi просто бути наодинцi з лiтом – насолоджуватись його теплими промiнчиками i суницями з лiсу, бiгати вранцi бiля рiчки i валятися на травi, смiшно квакати ногами в капцях, мокрих вiд лiтнiх злив, кататися на крiслi-качалцi i на гойдалцi-гамаку на балконi, поливати алое, ходити до сусiдки тьотi Нiли в гостi та iсти там пирiжки з гречкою. Як хороше вдома влiтку, без мети та без речей – тiльки два величезнi кульки щастя: свiжокупленi книжки з блокнотами i полуницi з черешнями. І тiльки мрii покататися на повiтрянiй кулi.

Наступного дня я вирiшую варити компот (слово compote походить iз Францii, але тут це – фрукти, приготованi у цукровому сиропi, вiн зовсiм не подiбний до нашого компоту). На ринку купую вишень i варю цiлу каструлю щастя. До мене заходить сусiдка тьотя Нiла, бреше рiзних плiток з три короба. Про те, що циган з сусiднього двору затоптав пiони, про Вiру з третього пiд’iзду, яка завагiтнiла, про нову крупу в магазинi, яку возять з Македонii, про пенсii, якi не пiдвищують, i про тьотю Аню, яка всiх критикуе, i про Валю, яка гуляе з собакою i голосно на неi кричить вранцi, через що сусiдка тьотя Нiла не висипаеться.

Я уважно слухаю тьотю Нiлу i, поки вона розповiдае iсторii, я малюю iх на паперi маленькими дудликами. Прошу ii подивитись за квартирою та кактусами, поки мене не буде, вона з радiстю погоджуеться. А потiм тихенько наливаю iй компоту в велику склянку, i тьотя Нiла затихае.

Пiдвечiр’я свiтить на неi у вiкно тихим сонцем, найкраща золота година для фотографiй, тьотя Нiла тихо сьорбае компот. Я дивлюся на неi i бачу маленьку дiвчинку, сильну жiнку i багато надбудов життя, що склалися на ii обличчi маленькими i великими зморшками, що набудувалися на ii настроi i зробили ii трохи настороженою i мудрою. Тьотя Нiла, я так вас люблю, коли ви мовчите.




Одеса


У суботу телефонуе Франсуа i повiдомляе, що вiн прилетить в Одесу. Куди? Франсуа? Ну добре, що життя менi пропонуе – те я й беру. Доведеться позасмагати.

Жахливою сидячою електричкою, напевно, що третього класу, я iду в нiч з суботи на недiлю до Одеси, прибуваю рано-вранцi.

О п’ятiй ранку Одеса ще спить. На вулицi так тихо, що чутно, як у ящиках фруктового магазину хрускотять, дозрiваючи, персики. Я блукаю вулицею Пушкiна, далi до Опери i над море, там, де розлягаеться бiля розкопок старого грецького мiста одеський порт. Стоять величезнi крани i контейнери, а навколо них плещеться свiже Чорне море. Я стою бiля страшного порту i тiшуся морем – навiть коли я можу торкнутися його просто поглядом, навiть коли воно брудне i забуте, я все одно люблю море. Саме тому у наступному життi я не буду жити в Парижi, а краще на пiвднi Францii. Нi, не на пiвднi Францii, а краще на Сен-Мартенi, i краще вже в цьому життi. Там море на 360 градусiв, i можна дивитися i на схiд та захiд сонця.

У колись класному ресторанi «Компот» я снiдаю смаженими яйцями i менi знову хочеться випити. Здавалось би, вже адаптувалася до своеi культури i нiчого мене бiльше не шокуе, особливо пiсля дворових новин тьотi Нiли. Та кажуть, коли тiло просить, потрiбно його слухати.

Я замовляю 50 грамiв коньяку i лимон i випиваю. О дев’ятiй ранку, трохи п’яна та щаслива, крокую багатьма стежками i вуличками бiля моря i йду купатися. Франсуа прилiтае о сьомiй вечора, i у мене дуже багато часу для засмагання на пляжi Ланжерон.

Одеськi пляжi завжди дивують мене своiми цiнами. Тут усе вдвiчi дорожче за Тунiс i втричi гiршоi якостi. Найобурливiше це те, що по всьому пляжу розставляють шезлонги (довгi стiльцi) i ними займають золотистий пiсок. Не всi погоджуються загоряти на шезлонгах i платити за них купу грошей, тому людей, якi хочуть вiдчути своiми ногами золотий пiсочок, вiджимають ближче до води. Саме тут трапляеться справжне одеське пляжне тусиво.

Масивнi тьотьки в купальниках, застряних в попi, телефонують до своiх синiв i нагадують iм розiгрiти вiдбивну на сковорiдцi. Дiти пищать вiд холодного моря, а чайки крадуть у людей пахлаву медову. Життя кипить, i я купую собi кукурудзу.

Я споглядаю. Споглядаю морськi хвильки, бабусьок i чайок. Споглядаю своi засмаглi ноги, великi груди, жовтий купальник. Споглядаю смачнi пирiжки i ракiв, яких iсть сусiдня родина. Господи, дякую тобi за те, що вiдправив мене в Одесу.

Бiля мене сидить тьотя Валя. Тьотя Валя починае розмову з того, що подорожчала в цьому роцi кукурудза, а продовжуе тим, що завтра на Потьомкинських сходах будуть показувати кiно. Мене не хвилюе перша новина, а друга нереально тiшить. Я спiлкуюся з тьотьою Валею як зi старою сусiдкою, вона розповiдае менi, куди сходити в Одесi поiсти i де дешево купити шльопанцi, розповiдае менi про свое життя.

Тьотя Валя сама з Днiпра, рокiв з шiсть тому як розвелася й жила одна. Дiти i внуки тiшили ii, але хотiлось кохання. Перегравши слова iз «Москва слезам не верит» на лад тьотi Валi, можна сказати, що в п’ятдесят рокiв життя тiльки починаеться. Тому подружка тьотi Валi зарееструвала ii на сайтi знайомств i залишила там ii номер.

Перший закоханий зателефонував за тиждень i запросив до Одеси. Якраз були свята, тому тьотя Валя, не довго думаючи, сiла на потяг i поiхала. Чоловiк зустрiв ii з потяга, привiз до себе додому i одразу запитав: «Ти вийдеш за мене замiж?» Його погляд був таким серйозним, що вона одразу й погодилась.

Мене зачарувала iсторiя тьотi Валi: одразу так взяла i погодилась виходити замiж за незнайомого мужчину, i тепер у всiх ii замiжнiх подруг нудьга в довгому шлюбi, у всiх розведених – самотнiсть, а у тьотi Валi сама романтика. Чоловiк часто iздить в iншi мiста по роботi, i вона за ним. Вони разом гуляють мiстами, осiннiми i лiтнiми, п’ють каву i оббивають ногами брукiвку, i досi щасливi, i досi закоханi.

Історiя тьотi Валi дуже взяла мене за душу. Часто так бувае, що пiсля закiнчення дитинства люди забувають про своi мрii. Ми перестаемо робити те, що приносить нам задоволення, перестаемо закохуватись, перестаемо нестись кудись на крилах кохання i буденнiсть нас з’iдае. Для того, щоб не потопати пiд метрами буденностi, треба просто ширше вiдкрити очi, зробити глибокий вдих i видих, i перескочити на новий рiвень, як це зробила тьотя Валя, смiлива жiнка. А якби тобi запропонували шлюб в перший день знайомства, вистачило б смiливостi погодитись?

Ми сидимо з тьотьою Валею поруч на пляжi, i тепер споглядаемо вдвох. Море цiлуе нашi ноги бiлою пiною, яка залишилась в ньому ще з тих пiр, як розчинилась русалонька. Дiти гасають по берегу, а згасаюче сонце готуеться прощатися з нами i котитись за горизонт.

Поки на мене не почали падати п’янi люди i з’являтися дивнi спогади, я збираю речi i тiкаю з пляжа. День пройшов дуже швидко, за спогляданням, переживанням чужих i своiх iсторiй, а головне – насотуванням сонцем свого тiла. Тримаюся за попу – я згорiла. Доведеться Франсуа мазати мене сметаною, ой здивуеться.


* * *

Ввечерi на квартиру до мого друга Ванi приiздить з рюкзаком i скрипкою закоханий француз. Якби не знала, що вiн приiхав шукати рудоволосу красуню, подумала б, що вiн прийшов шукати якогось юнака. Франсуа, вiд тебе аж наче повiюе гомосексуальними феромончиками.

Сидiти вдома не хочеться, i ми бiжимо до моря. Франсуа бере свою скрипочку i пляшку вина, ми вмикаемо справжню класичну музику його смичком по струнах. Я танцюю босими ногами по пiску, блукаю у нетрях свого серця, малюю великi кола ногами i руками, зовсiм заплутуюсь i виринаю з цiеi музики, наче очистилась нею.

Менi дуже до лиця рум’янець вiд французького червоного вина. А Франсуа в цей вечiр пiсля грання музики та випивання клянеться, що не поiде з Украiни без жiнки, в яку закохався. Клянеться, i послизаеться на пляжi так, що в нього рвуться купальнi шорти. Розхитуючи стегнами i своiм чоловiчим багатством, Франсуа шкутильгае до нашоi квартири, яка тут зовсiм недалеко, за рогом, хвилин десять ходьби.

Наступного ранку я розпитую його, а про що, власне, йдеться? Що це за дiвчина така? Як ми плануемо ii знайти i чи згодна вона на кохання Франсуа, а може, в неi е родина та дiти?

Виявляеться, що закоханий француз анiчогiсiнько в цьому не тямить, а дiвчина Злата, в яку вiн закоханий, не iснуе на жоднiй сторiнцi жодноi соцiальноi мережi.

– А що ти про неi знаеш? – запитую.

– Вона неймовiрно вродлива, Мiло. Не просто красива дiвчина, вона сяе, розумiеш. Коли вона посмiхалась до мене, на ii обличчi змiшувалась гра i серйознiсть i вона була жива-жива. Я нiколи не бачив таких живих людей у своему життi.

– Добре, а ти запам’ятав, може, якiсь фiзичнi ознаки? Наприклад, шрам на лобi чи, може, вона шкутильгае?

– У неi було руде волосся i блакитнi очi, це дуже особливий вигляд, ми точно ii знайдемо. У неi маленький шрам справа на пiдборiддi. А ще вона була вбрана у довгу спiдницю i звати ii Злата. Я дiзнався, що Злата означае золота, вiд слова золото, вона справдi золота, Мiло.

– Я не впевнена, що буде легко знайти руду дiвчину з блакитними очима у довгiй спiдницi по всiй Украiнi. Може б нам хтось зробив фоторобот?

Запитую у Ванi, чи вiн знае якихось фотороботистiв в Одесi, той вiдказуе, що до мiлiцii краще не ходити, бо вони ще можуть ноги моему французу переламати.

– Ідiть до Опери, де гуляють туристи. Там е один такий мужик з портретами олiвцем за п’ять хвилин. Нехай Франсуа йому пояснить, як вона виглядала, а мужик йому намалюе.

– Добре, – погоджуюсь, що Злату шукати будемо i знайдемо, – але чому вона не користуеться фейсбуком, чи iнстаграмом, чи хоча б принаймнi снепчатом, якщо вона дуже молода?

– Я шукав ii всюди, але без прiзвища було нелегко знайти ii нiде. Вона виглядае такою непокiрною, може, просто не хоче бути, як всi. А може, вона взагалi в iнтернетi не сидить, – закохано промовляе Франсуа, – тодi звичайно ж зрозумiло, чому вона аж свiтиться життям, отi iнстаграми не витягують з неi енергii.

В будь-якому випадку починати з чогось потрiбно, i ми вирiшуемо завтра шукати мужика бiля оперного, а пiсля того постити фоторобот Злати у мене на фейсбуцi з проханням усiх знайомих подiлитися i допомогти знайти дiвчину. Мене ж не полишить цей закоханий i житиме тут, аж поки його не депортують. Добре, якщо просто депортують, а якщо перед цим поб’ють чи, не дай боже, покалiчать. А якщо ця Злата виявиться донькою якогось важного человека, i тодi Франсуа вiдпиздять i депортують без права виiзду?

Моi думки потекли рiдким маслом по гарячому хлiбу, аж поки я не схопилась зупинити iх. Треба чистити зуби i лягати спати. Якщо не почищу, то, може, Пушкiн i не буде мене сьогоднi засуджувати, бо вiн у Вiнницi, але спати менi в однiй кiмнатi з двома хлопцями, i незручно, якщо я буду пахнути несвiжо. На цьому вичищую добре зубоньки пастою з корицею i дiстаю з холодильника пакет сметани.

– Франсуа, маю тебе попросити про послугу. Я сидiла сьогоднi на пляжi разом з бабусями, якi засовують труси собi в попу, щоб краще засмагати, i повторила за ними. Тiльки забула, що попа в мене бiлiсiнька, i спалила ii ненароком. Можеш менi попу сметаною помазати?

– Чим? – Тепер час Франсуа вилуплювати очi i обвалювати челюсть.

– Украiнцi так роблять – якщо спалила шкiру на сонцi, треба на нiч помазати сметаною, i опiк трохи зiйде.

– Це згiдно з якими науковими дослiдженнями? – недовiрливо запитуе хлопець.

– Якi дослiдження, це життева мудрiсть! – гиркаю я, засовую йому в руку пакет зi сметаною i розвертаюсь до нього попою в трусиках танга. Француз глибоко зiтхае i обмазуе мiй пiдсмажений задок бiлоснiжною магазинною сметаною. Скiльки всього йому ще треба навчитися…

А тобi доводилось потрапляти в безглуздi ситуацii в iнших культурах?


* * *

Наступного ранку я пропоную Франсуа скупатися в морi, а потiм вже йти до дядька малювати фоторобот – все одно мiсцевi вуличнi артисти не виходять на роботу о восьмiй ранку.

Туристи в Одесi хоч i кажуть, що приiхали до моря, але в основному проводять час у нiчних клубах, напиваються як свинi, ковбасяться до останнього, а вранцi довго вiдсипаються i iдять не снiданок i не обiд, а снiданокобiд, запиваючи його розсолом вiд квашених огiркiв, якщо Бог дав. Тому о восьмiй ранку мужику бiля Опери точно нема кого малювати, дай йому боже сили.

Ми йдемо купатися у морi, холодному i ранковому, як роса. Плескаемось у брудних одеських хвилях, я тiшуся, як маленька дитина. Море солоне, як фiзрозчин, i кататися на його хвилях так приемно, як в утробi матерi. Ритми всесвiту пронизують мене з голови до п’ят i я кайфую вiд морозного холоду. Холод, звичайно, не морозний, просто я пiсля тунiського моря зовсiм не звикла до нашого суворого Чорного. От i мерзну, як вовчий хвiст в тiй казцi.

Покатались на хвилях – повалялись на золотому пiску, вигнав нас з того пiску мужик, що розставляв шезлонги, i тепер доводиться знаходити нове заняття перед тим, як iти до опери.

– Пiшли спробуем вареники, Франсуа! – кажу я.

– Це що таке? Вероники? Якась дiвчина?

– Нi, Франсуа, вареники – це украiнська страва, щось подiбне до iталiйських равiолi, польських перог чи китайських пельменiв.

– Я люблю китайськi пельменi, – погоджуеться, – але тiльки без м’яса, добре? Пiшли iсти вероники.

Замовляемо двi порцii – я з капустою, вiн з картоплею, також нам дають чашку зi сметаною. І що, каже Франсуа, треба цей вероник сметаною вимазати, як я твою попу вчора мазав?

Видно, що хоче з мене посмiятись, тому я уникаю коментаря. Треба буде дiзнатися, чому все-таки «наш человек» попу маже сметаною. Менi вчорашня процедура зовсiм не допомогла, сидiти все одно боляче.

На десерт – вареники з вишнями. Я облизую пальчики i Франсуа повторюе за мною. Його тiшить, що ми знаходимося в ресторанi, де дають компот в скляних пляшках. Вiн же не хоче створювати бiльше смiття i тому носить з собою усi торбинки, коробочки, чашечки i кладе останнiй вареник з вишнею в якусь коробочку. «З’iм пiзнiше на пляжi», – пояснюе.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44553152) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.