Книга - Дорога до Оруена

Дорога до Оруена
Елена Макарова


Лаорський цикл #1
Оруен – таемниче i хвилююче мiсто, що вабить красою та багатствами. На його пошуки вiдправляеться Кiра, дiвчина з маленького острова. На шляху до Оруена дорога зведе ii з неприемним попутником; закине у мiстечко Хейм з його дивними законами та непривiтними людьми; приведе до загадковоi громади, що живе у лiсi. Але що важливiше – родина, любов, допомога ближньому, чи далека нездiйсненна мрiя? Героiнi доведеться вiдшукати вiдповiдь на це питання. Читайте книгу «Дорога до Оруена» i ви дiзнаетесь, чим закiнчаться пригоди Кiри, та чи знайде вона прекрасне мiсто своiх мрiй.





Олена Макарова

Дорога до Оруена



Я не буду дiлити своi багатства нi з ким. Моя душа – мiй скарб, i вiн залишиться зi мною: я не розмiняю його на мiднi монети. Я свято бережу свою свободу, думки, та силу волi, а особливо свободу, бо вона – найцiннiше.

    Айн Ренд

Зустрiч двох людей подiбна до взаемодii хiмiчних речовин: якщо хоч якась реакцiя вiдбуваеться, обидва змiнюються.

    Карл Юнг






Частина 1

Втеча





Глава 1


Пройшовши ще кiлька крокiв, вона знов роззирнулася. Переконавшись, що за нею нiхто не стежить, вона пiдiйшла до, вiдомоi тiльки iй однiй, укромноi мiсцини. Витягнувши з кущiв ганчiр'яну сумку, яку збирала не один день, дiвчина вирiшила, наостанок, передивитись, чи все на мiсцi та чи нiчого вона не забула. Великий моток мотузки – е, нiж – е, кiлька монет – все, що вдалося роздобути, обiд – хлiб, сир i пара яблук. Замало звичайно, та на перших порах вистачить. Останнiм вона взяла до рук плаща з капюшоном, що лежав на самому днi. Вдягнувши його, дiвчина закрила сумку, та повiсила ii через плече. Вдруге роззирнувшись, вона закрокувала по дорозi. Сонце сiдало i люди починали розходитись по домiвках. Час був iдеально розрахований – на фiгуру, що швидко йде, у плащi, iз капюшоном натягнутим до самих очей, нiхто не звертав уваги.

Вдалинi показалися обриси корабля, i дiвчина прискорила крок.

Вона раптом представила обличчя батькiв, якi зайшовши вранцi до неi в кiмнату, виявлять пусте не розправлене лiжко; батько напевно скаже, подумала вона: «Жiнко, а де Кiра? Куди подiлася наша дочка? Це ти дозволила iй не ночувати вдома?; на що мама, звичайно, вiдповiсть: «Та як ти можеш пiдозрювати мене у такому? Кiра, мiж iншим, весь учорашнiй день провела пiд замком!; i дiвчина мимоволi посмiхнулася. Дiйшовши до корабля, вона миттево пiднялася на палубу та пiшла вздовж лiвого борту. Несподiвано зупинившись бiля останнiх дверей, Кiра подумала: «А що, як каюта вже зайнята?»

Їй довелося витратити немало часу на те, щоб знайти людину з команди, з якою вона змогла домовитись (за плату, звичайно) про каюту на цьому кораблi. Отож, тi декiлька монет у ii сумцi скоро повиннi були перейти до одного з помiчникiв капiтана. Але раптом вiн ii обдурив?

Дiвчина швидко вiдкрила дверi – каюта була порожня.

Знявши плаща та поклавши його i сумку на пiдлогу, вона вмостилася на лiжку. Спати не хотiлося. Але до вiдплиття було ще далеко, а вона не змогла придумати, чим ще можна зайнятися. Лежачi та дивлячись у стелю, вона почала представляти собi, куди вона пiде, та що буде робити пiсля того, як корабель пристане до iншого берега…

Рiзкий поштовх – вона розплющила очi. «Корабель рушив! От вже iдiотка, заснула!» – вилаяла вона себе. Пiднявшись iз лiжка, вона пiдiйшла до сумки. Дiставши монети, дiвчина накинула плаща i вийшла з каюти. За пiв години вона обiйшла корабель вздовж i впоперек. Знайшла того, кого шукала, дiвчина у компанii декiлькох людей. Зробивши пару крокiв у iхньому напрямку, вона, непомiтним для решти рухом, закинула монети до потрiбноi кишенi та, мовби й не було нiчого, рушила далi. Прогулялася палубою, потiм знов повернулася до своеi каюти. Вiдчинивши дверi, вона завмерла вiд несподiванки i навiть не переступила порогу.

На лiжку лежав чоловiк. Вiн вiдкрив очi та промовив:

– Якiсь проблеми?

– Взагалi-то так,… це моя каюта.

– Коли я прийшов, тут нiкого не було, – вiн посмiхнувся, – тож, вибач,… дверi он там, – вказав вiн поглядом, але Кiра не рушила з мiсця, – Нiяк не знайдеш дорогу? Може тобi допомогти у пошуках?

Дiвчина вiдчула, що починае сердитися, i це iй зовсiм не подобалось.

«Та за кого вiн взагалi себе мае?!»

Глибоко вдихнувши, вона насилу посмiхнулася та зробила пару крокiв.

– Я за цю каюту заплатила, тож…

Чоловiк раптом пiдвiвся та, спустивши ноги на пiдлогу, промовив:

– Тобто, заплатила? Кому? Хоча, я здогадуюсь. Такому: з темним волоссям, невисокого зросту…

– Саме так.

Не встигла вона вiдповiсти, а чоловiк вже голосно розсмiявся.

Напевно на обличчi дiвчини вiдобразилося ii здивування, тому, трохи заспокоiвшись, чоловiк сказав:

– А хлопець видався – нiвроку. Ну, погодься. Взяти грошi з нас обох…

– Авжеж. Це точно. Хлопець – нiвроку,… забрав у мене останнi грошi i навiть не спромiгся сказати, хоча б мiж iншим, що на цю каюту претендують iншi люди.

Кiра так захопилася своею промовою, що зовсiм не звернула уваги на те, як чоловiк встав та пiдiйшов до неi впритул.

– Я б iз задоволенням погомонiв з тобою ще, але тiльки не сьогоднi, – промовив вiн, – ти вже пробач.

Мить – i рука дiвчини опинилася немов в лещатах. Скiльки вона не намагалася, вириватися було марно. Чоловiк, з кожною миттю стискаючи своi пальцi на ii зап'ястку все сильнiше, швидко наближався до дверей.

– Цiкаво, а знае про твою домовленiсть капiтан?! Думаю, навряд чи! – закричала Кiра на все горло, – І якщо я раптом залишусь без каюти, то, будь впевнений – i ти теж! Про це я вже подбаю!

Чоловiк зупинився. Послабивши хватку, з якоi дiвчина одразу ж вирвалася, вiн сказав:

– Добре, iншого виходу, як видно, немае.

Повiльно пiдiйшовши до лiжка, вiн знов улiгся та заплющив очi.

– І що це означае? – промовила Кiра, потираючи зап'ясток.

– Це означае, що нi ти нi я не збираемося iти.

– Ну i…

– Розташовуйся, де хочеш. Каюта – тепер спiльна.




Глава 2


Вейн прокинувся i його погляд швидко ковзнув по сторонах: дiвчини в каютi не було. «Не очiкував,… невже вона сама, з власноi волi, звiдси забралася? Отже – однiею проблемою менше».

У пiднесеному настроi чоловiк вийшов на палубу. Спершись на борт корабля, вiн задумався над тим, що ж робити зi снiданком? Їсти хотiлося жахливо, а його останнi припаси було з'iдено ще вчора.

Дiвочий смiх змусив його вiдволiктися вiд своiх думок.

– Доброго ранку, – проходячи повз нього, сказала Кiра.

Зайшовши у каюту слiдом за нею, Вейн вiдчув смачний запах iжi (дiвчина як раз виклала з сумки яблука та свiжий хлiб). «Де вона це все дiстала?», – подумав вiн у нестямi вiд злостi.

– Пригощайся, якщо хочеш, – запропонувала вона.

«Що? Пригощайся? Та вона знущаеться!».

Вейн пройшов, усiвся на лiжко i, подумки смакуючи реакцiю на свою вiдповiдь, промовив:

– Червивi яблука, плiснявий хлiб… мм, смакота.

Привiтний погляд дiвчини рiзко змiнився.

– Не подобаються моi червивi яблука? Добре, тiльки питати я бiльше не збираюся, – i вона взялася за iжу.

Ледь стримуючи свiй гнiв, Вейн повiльно вийшов з каюти. Вiн пройшов кораблем, зупинився. Їжу все одно треба було десь добути. А яким чином? Ну, едине, що вiн може – це запропонувати себе у якостi робiтника. Адже на кораблi мае знайтись якась робота?

Побачивши декiлькох людей, Вейн попрямував до них, але серед них був один знайомий – з темним волоссям, невисокого зросту. Вiн миттево забув про голод, пошук роботи, залишилось одне бажання – помститися. Мить – i удар, ще удар, Вейн з насолодою розбив помiчнику капiтана нiс та вибив щелепу, перш нiж його встигли схопити.


* * *

Четверо, тримаючи мертвою хваткою, тягли його та дiвчину по палубi. Дивно, але у цю мить вiн анi краплi не шкодував про те, що зробив. Навiть коли його з силою штовхнули у спину, впавши з трапу та опинившись у багнi, Вейн посмiхнувся, згадавши свiй кулак на обличчi, яке спливало кров'ю.

– Посмiхаешся? – це був голос Кiри.

Вейн подивився на неi, але нiчого не вiдповiв.

– Через тебе я вся у багнюцi, та невiдомо де!

– Годi жалiтися, – промовив Вейн та, швидко пiднявшись, почав струшувати прилиплi до одягу шматки бруду.

– Навiщо було його бити? Грошей вiн нам все одно не повернув, – почув вiн голос дiвчини, який потроху вiддалявся, але навiть не пiдняв голови.

А за кiлька хвилин до його слуху долинуло:

– … вибачте, а чи не могли б ви нас туди провести. Ми iз приятелем не мiсцевi.

– Звiсно. До мiста – недалеко, а на ночiвлю можете зупинитися у моему домi.

«Чудово! Тiльки про це i мрiяв! – подумав Вейн у ту мить, коли дiвчина та жiнка рокiв сорока, посмiхнувшись, подивились у його сторону.




Глава 3


Нел швидко просувалася вулицями. На мить зупинившись, вона повернулася та викрикнула: «Давайте швидше!» Не чекаючи, вiдповiсть iй хтось, навiть не думаючи про те, чи встигають взагалi за нею тi двое, Нел рушила далi.

Легко оминаючи людей, вона весь час зважувала «за» та «проти». Двое незнайомцiв. Хто вони такi? Звiдки вони тут? Адже взагалi нiчого не знаючи, вона, не задумуючись, запросила iх переночувати у своему домi. І що на це скаже Дiк? Вперше вона з ним не порадилася. «Але, – подумала Нел, – дiвчина була такою привiтною. Як я могла iй вiдмовити?»

– Агов, шановна! Може пора трохи перепочити? – почула вона чоловiчий голос.

– Нi. Через пiв години тут яблуку нiде буде впасти! – крикнула Нел через плече.

– Вибачте, а далеко ще?! – на цей раз вже голос дiвчини.

– Тепер вже близько! – вiдповiла Нел, повертаючи за рiг.




Глава 4


Господиня пропустила гостей в середину, потiм зайшла сама. Сказала: «Влаштовуйтесь», та швидко зникла в iншiй кiмнатi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65302331) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.