Книга - Справжня історія Стародавнього світу

Справжня iсторiя Стародавнього свiту
Олексiй Рафаiлович Мустафiн


«Справжня iсторiя Стародавнього часу» – нова книжка Олексiя Мустафiна, призначена не лише для пiдлiткiв, а й для дорослих. Яскравий i захоплюючий пазл, складений iз розповiдей про подii, якi вiдбувалися тисячi рокiв тому, iз цiкавинок iз життя видатних людей минулого, з iсторiй окремих краiн та народiв, на очах читача перетворюеться на загальну панораму найдавнiшоi доби в iсторii людства. Чому першi цивiлiзацii виникли там, де iжа людей була одноманiтнiшою? Чим марнославство перського царя допомогло розшифрувати писемнiсть народу, що зник за два тисячолiття до його народження? Коли вiдбулася найперша битва в iсторii i як визначили мiсце останньоi? Навiщо майя фарбували своi храми в червоний колiр, а вавилоняни вiддавали перевагу синьому? Чи з’явилася б демократiя, якщо б у грекiв не було абетки i металiчних грошей? І яке iмператорське хобi виявилося привабливiшим за владу над державою, що розкинулася на трьох континентах? Вiдповiдi на цi та багато iнших питань дозволяють не лише дiзнатися про цiкавi факти, але й зрозумiти «логiку iсторii».





О. Р. Мустафiн

Справжня iсторiя Стародавнього часу



Дiтям







Роздiл I

Свiтанок iсторii





Першi кроки людства


1. Виникнення людини. Історiя людства починаеться з появою перших людей. Вченi i досi сперечаються, коли й де це сталося. Але бiльшiсть iз них найближчими до людей вважае австралопiтекiв – мавп, якi мешкали в Африцi понад чотири мiльйони рокiв тому. Назва цих iстот украiнською перекладаеться як «пiвденнi мавпи». Ззовнi вони i справдi були не надто схожими на нас: заввишки трохи бiльше метра, з невеличкими головами зi скошеним чолом i без пiдборiддя. Але, на вiдмiну вiд бiльшостi мавп, австралопiтеки пересувалися на двох ногах. Це дозволяло iм озиратися навкруги, вистежувати здобич i завчасно помiчати небезпеку, а головне – звiльнило iм руки. Взявши до рук палицю або камiнь, австралопiтеки могли вiдбиватися вiд ворогiв i виконувати найпростiшу роботу – скажiмо, трощити горiхи чи викопувати iз землi корiння.






Австралопiтек (реконструкцiя Природничого музею Брауншвейга)



Вмiння використовувати знаряддя, стверджують ученi, вiдрiзняло австралопiтекiв вiд iнших тварин. І саме з розвитком цiеi корисноi навички чимало дослiдникiв пов’язують появу поряд iз «пiвденними мавпами» справжнiх людей. Це сталося близько двох мiльйонiв рокiв тому. Такий вiк мають знайденi археологами в долинi Олдувай у сучаснiй африканськiй краiнi Танзанiя найдавнiшi кам’янi знаряддя – оброблене з одного боку камiння. Їх навчилися виготовляти близькi родичi австралопiтекiв, яких ученi вiдносять до виду «гомо габiлiс» – украiнською це словосполучення перекладають як «люди вправнi». Людьми габiлiсiв iменують саме тому, що жодна тварина не може сама виробляти знаряддя працi.






Череп габiлiса (Нацiональний музей Танзанii)



Оскiльки першi виготовленi знаряддя були кам’яними, то й найдавнiшу епоху в iсторii людства вченi називають кам’яною добою. Кам’яну добу також подiляють на кiлька перiодiв. Найперший iз них називають палеолiтом – вiд грецьких слiв «палео» (стародавнiй) i «лiт» (камiнь), а початок палеолiту – за мiсцем найдавнiших знахiдок – олдувайською добою. Це був час, коли знаряддями слугували ледь оббитi чи просто розколотi каменi. Нам важко навiть казати напевно, чи обробляли габiлiси камiння свiдомо, чи це траплялося випадково. Але способи обробки каменю були схожими навiть у людей, якi жили далеко одне вiд одного i не могли спiлкуватися мiж собою.






Мiсця знахiдки залишкiв найдавнiших людей



Жили найдавнiшi люди майже так само, як i мавпи. Харчувалися фруктами, овочами, ягодами, iстiвним корiнням, листям, слимаками, комахами – всiм, що вдавалося знайти навколо. Вченi називають такий спосiб добування iжi збиральництвом. У пошуках харчiв люди постiйно переходили з мiсця на мiсце, а щоб легше було захищатися вiд ворогiв – гуртувалися у стадо, яке зазвичай складалося з 20–30 осiб. Проти великих хижакiв i хвороб найдавнiшi люди були безсилими, i мало хто з них доживав навiть до 25 рокiв.



2. Люди розселяються свiтом. Габiлiси були не единим видом найдавнiших людей. Поруч iз ними жили й iншi – ергастери (латиною – «працiвники»). Розвиненiшими за габiлiсiв i ергастерiв ученi вважають еректусiв – ця назва перекладаеться як «випростанi», або ж «прямохiднi». Еректуси i справдi не так сильно нахилялися вперед пiд час пересування. І харчувалися не лише рослинною iжею, а й полювали на тварин. Мисливство – небезпечнiша справа. Вона вимагала неабиякоi сили i спритностi. Але м’ясна iжа поживнiша, та й навичок виживання в еректусiв було значно бiльше.






Череп еректуса (Нацiональний музей Ефiопii)



У пошуках здобичi еректуси поступово розселилися на величезнiй територii – не лише в Африцi, а й у Європi та Азii, досягши Тихого океану. Першi вiдомi науцi кiстки еректусiв знайшли аж на iндонезiйському островi Ява. Оскiльки вони були не схожi на залишки сучасних людей, археологи назвали цих iстот пiтекантропами (з грецькоi це слово перекладаеться як «мавпа-людина»). Іншi рiзновиди еректусiв здобули назви за мiсцем знахiдок: синантроп («китайська людина»), атлантроп, гейдельберзець тощо.

Еректуси навчилися не просто обробляти каменi, а й виготовляти з них знаряддя певноi форми – рубила. Для полювання стародавнi мисливцi могли використовувати також загостренi гiлки дерев – найдавнiшi списи. Але до нашого часу збереглися здебiльшого вироби з каменю. За мiсцем першоi знахiдки рубил – мiсцевiстю Сент-Ашель у теперiшнiй Францii – наступний за олдувайською добою час в iсторii людства називають ашельською добою.

Праця сприяла розвитку людини. Вона вчилася мiркувати i спiлкуватися. Їi рухи були щоразу вправнiшими i точнiшими. Змiни вiдбувалися повiльно, але зрештою люди ставали все менш схожими на мавп i подiбнiшими до нас iз вами.



3. Пiдкорення вогню. Найдавнiшi люди боялися вогню, як його лякаються тварини. Але згодом (можливо, допомiг випадок або ж гору взяла цiкавiсть) люди зрозумiли, що полум’я може не лише боляче пекти, вбивати й знищувати. Якщо триматися вiд дерева, яке палае, на певнiй вiдстанi, воно може зiгрiти, а вночi – розвiяти темряву i вiдiгнати хижих звiрiв.

Поступово найкмiтливiшi збагнули, що вогонь можна зберегти, якщо до нього пiдкладати хмиз, траву чи сухе гiлля. Бiльш того: запалену гiлку або ж вугiлля, що тлiло, можна перенести у зручне мiсце: скажiмо, до печери, де людське стадо зупинилося на ночiвлю. Щоправда, часто переносити багаття було ризиковано, вогонь мiг згаснути. Це змушувало людей вести бiльш осiлий спосiб життя, облаштовуючи бiльш-менш постiйнi житла.

У теплiй i свiтлiй оселi людина вже не так залежала вiд змiни дня i ночi. Вогонь допомагав розколоти камiння i загострити списи. Полум’я навчилися застосовувати й пiд час полювання, заганяючи заляканих вогнем тварин до завчасно облаштованих пасток. Врештi-решт, люди почали використовувати вогонь i для приготування iжi. Можливо, й цього разу допомiг випадок – хтось скуштував м’яса, яке просто впало у багаття, та, вражений його смаком, подiлився своiм вiдкриттям iз сородичами. Так чи iнакше, але пiдкорення вогню дозволило людям вести зовсiм iнший спосiб життя, не схожий на iснування тварин.




Поява «людини розумноi»


1. Льодовиковий перiод. Близько 150 тисяч рокiв тому умови iснування людей раптово погiршилися. Щороку зима ставала довшою, лiто – прохолоднiшим. Снiг подекуди не встигав розтанути, земля промерзала, а пiвнiч Європи та Азii вкрилася справжнiм крижаним панциром, що поступово почав просуватися на пiвдень. Розпочалася доба великого зледенiння, або ж льодовиковий перiод.






Свiт за мустьерськоi доби



Змiн зазнав i рослинний, i тваринний свiт. Краi, наближенi до льодовика, перетворилися на холодну пустелю – тундру. Звичнi до тепла звiрi загинули або перекочували до Африки, поступившись мiсцем гiгантам, вкритим шерстю, – мамутам, вiвцебикам, печерним ведмедям. Люди, майже позбавленi рослинноi iжi, змушенi були навчитися полювати i на цих звiрiв. Якщо полювання закiнчувалося успiшно – м’яса, жиру, кiсток вистачало для харчування й обiгрiву житла протягом усього року. Але зусиль невеликого людського стада для перемоги над такою великою твариною було замало. Щоб вижити, люди мусили ставати згуртованiшими й органiзованiшими.



2. Неандертальцi. Впоратися з новими випробуваннями еректуси не могли. Вони якщо й вижили, то лише у вiддалених краях на пiвднi. Натомiсть у льодовиковий перiод заявили про себе новi види людей, першими з яких були неандертальцi. Їх так називають за мiсцем, де вченi вперше знайшли кiстки людини цього виду, – ущелиною Неандерталь на територii сучасноi Нiмеччини.

Неандертальцi вiдрiзнялися вiд попередникiв значно бiльшим мозком, були кмiтливiшими i значно сильнiшими. Точно вiдомо, що неандертальцi вбиралися в одяг зi шкiри i хутра вбитих звiрiв – iнакше просто не пережили б сувороi зими. А для цього вони мали навчитися виготовляти новi кам’янi знаряддя – такi як шкребки i гострокiнечники – iз завчасно зроблених заготовок. За мiсцевiстю, де були знайденi такi знаряддя, – Ле Мустье у нинiшнiй Францii – «добу неандертальцiв» називають мустьерською. За мустьерськоi доби люди навчилися не тiльки пiдтримувати, а й добувати вогонь – за допомогою iскри вiд кременя або тертя. Порiвняно з сучасною людиною неандертальцi мали вигляд, щоправда, дещо незграбний i, на думку вчених, не вмiли чiтко говорити, спiлкуючись мiж собою вигуками. Але цього iм цiлком вистачало для того, щоб влаштувати доволi складнi справи, такi як полювання на мамута або ж будiвництво великоi оселi зi звiриних кiсток та шкiр.






Неандерталець iз впольованою твариною (реконструкцiя Неандертальського музею)



Неандертальцi жили вже не стадами, а первiсними громадами. Житло, запаси iжi та навiть знаряддя працi були спiльними. Чоловiки разом полювали i будували, жiнки займалися збиральництвом, облаштовували побут, пiдтримували вогонь, готували iжу, шили одяг i виховували дiтей – теж спiльно. Деякi вченi вважають, що неандертальцi вiрили в iснування потойбiчного свiту, адже ховали померлих, залишаючи разом iз тiлом предмети, що могли бути «використанi» пiсля смертi.

Битися за iжу та кращi умови для життя громадам неандертальцiв доводилося не лише з хижими тваринами, а й мiж собою. У печерi бiля сучасного мiста Крапини у теперiшнiй Хорватii археологи знайшли залишки кiстякiв кiлькох десяткiв давнiх людей. Вони були вбитi та, цiлком iмовiрно, з’iденi такими ж, як i вони самi, неандертальцями. Деякi вченi вважають, що цi люди загинули пiд час збройноi сутички, яку вони називають «битвою пiд Крапиною» – найдавнiшою з вiдомих нам битв у людськiй iсторii.



3. Кроманьйонцi. Дещо пiзнiше неандертальцiв – близько 70 тисяч рокiв тому – з’явилися й сучаснi люди, якi належать до виду гомо сапiенс. Із латини ця назва перекладаеться як «людина розумна». Найдавнiших представникiв нашого виду, щоб не плутати з теперiшнiми людьми, iменують також кроманьйонцями – за мiсцем першоi знахiдки iхнiх кiсток, печерою Кро-Маньйон (сучасна Францiя). Проте варто пам’ятати, що за своею внутрiшньою будовою i фiзичним розвитком кроманьйонцi нiчим не вiдрiзнялися вiд сучасних людей.






Кроманьйонська жiнка (реконструкцiя Неандертальського музею)



Тривалий час кроманьйонцi жили одночасно з неандертальцями, а iнодi – й поряд. За часiв льодовикового перiоду перевага була на боцi останнiх – сильнiших i бiльш пристосованих до суворих зимових умов. Але iз загальним потеплiнням чисельнiсть кроманьйонцiв почала зростати, а iнших видiв людей – скорочуватися. На думку деяких учених, остаточному зникненню неандертальцiв сприяли хвороби, до яких сучасна людина виявилася стiйкiшою. Хоча цiлком можливо, що нашi «далекi родичi» й не щезли остаточно. Адже й досi розповiдають легенди про «снiгову людину», яка нiбито живе у далеких горах i за описом дуже схожа саме на неандертальця.






Складнi знаряддя мезолiтичноi доби (реконструкцiя Киiвського археологiчного музею)



Кроманьйонцi запозичили бiльшiсть досягнень своiх попередникiв та сучасникiв i збагатили людство новими винаходами. Насамперед, вони навчилися робити складнi знаряддя з ручкою та лезом: ножi, сокири, стрiли. Вже пiсля завершення льодовикового перiоду (нова доба дiстала назву мезолiт – вiд грецьких слiв «мезо» (середнiй) i «лiт» (камiнь)) поширення набули гарпуни та луки, якi дозволили полювати на тварин i птахiв iз великоi вiдстанi. Для риболовлi та пересування водоймами почали використовувати спочатку плоти (зв’язанi мiж собою стовбури дерев), а згодом – i справжнi човни. І, нарештi, люди зрозумiли, що тварини можуть бути не лише ворогами чи здобиччю. Кроманьйонцi приручили собаку, який став незамiнним помiчником мисливцiв i охоронцем житла.






Найдавнiше зображення собаки, знайдене в печерi Фон-де-Гом




Початки громадського життя


1. Рiд i плем’я. Кроманьйонцi жили родовими громадами. Рiд складався з кiлькох спорiднених мiж собою великих сiмей, якi вважали, що походять вiд одного пращура – людини, звiра, птаха тощо. Такого легендарного пращура називають тотемом. Ім’я тотема мав увесь рiд – людина з гордiстю казала, що належить до роду вовка, ведмедя, бобра тощо.






Мисливцi у походi. Малюнок, знайдений у печерi Ремiгiя



Громади складалися зi 100–120 осiб. Керували життям громади наймудрiшi й найдосвiдченiшi члени роду – старiйшини. Їх вважали охоронцями спiльноi пам’ятi роду, досвiду i звичаiв, вони стежили за тим, щоб усi родичi дотримувалися правил поведiнки, не зазiхали на частку iншого у спiльнiй здобичi чи мiсце у житлi, вирiшували суперечки, якi виникали всерединi громади.

Кiлька родiв, що жили поруч i були пов’язанi мiж собою родинними стосунками, об’еднувалися у плем’я. Питання, якi стосувалися всiх, вирiшували на загальних зборах племенi, а мiж зборами громадським життям керували старiйшини родiв.



2. Мова i раси. Громадське життя неможливе без спiлкування людей мiж собою. Тож саме в цей час виникла й мова – тим бiльше, що, на вiдмiну вiд неандертальцiв, навiть найпершi кроманьйонцi були спроможнi говорити чiтко i зрозумiло одне для одного. Спочатку використовували лише кiлька десяткiв слiв, i мова була надзвичайно простою. Але що складнiшим ставало життя людини, то багатшою i витонченiшою ставала мова. За допомогою мови можна було не тiльки дiлитися безпосереднiми враженнями i спонукати родичiв до якихось дiй, а й зберiгати пам’ять про подii, що вiдбулися давно, i передавати досвiд вiд поколiння до поколiння.

Вченi й досi сперечаються, чи iснувала колись едина мова, зрозумiла для всiх «людей розумних», чи iх одразу було кiлька, i виникли вони в рiзних мiсцях. Беззаперечно лише одне: з часом кiлькiсть мов i говiрок зростала, адже кроманьйонцi розселилися на величезнiй територii, й окремi групи людей змушенi були пристосовуватися до рiзних умов життя, пiдшукуючи новi слова i способи висловити своi переживання. Що далi племена жили одне вiд одного, то бiльше вiдрiзнялися iхнi говiрки. Так виникли не лише окремi мови, а й мовнi групи i мовнi сiм’i. Скажiмо, сучасна украiнська разом iз росiйською, польською, болгарською становить групу слов’янських мов, а разом з iншими слов’янськими, балтiйськими, романськими мовами вони становлять сiм’ю iндоевропейських мов. Водночас iсторики припускають, що колись давно могла iснувати едина слов’янська, а ще ранiше – едина iндоевропейська мова.






Поширення у свiтi найвживанiших мов



Згодом люди, якi жили на рiзних континентах, почали вiдрiзнятися одне вiд одного i зовнiшнiстю. Так, мешканцi прохолоднiшоi Європи i зараз зазвичай мають бiляву шкiру i великий нiс, пустельноi Азii – жовтувату шкiру i вузькi очi, а спекотноi Африки – темну шкiру i широкi губи. Групи людей, якi вiдрiзняються одна вiд одноi за зовнiшнiми ознаками, називають расами. Щоправда, цей подiл е доволi умовним. Адже насправдi груп iз властивими лише iм особливими ознаками багато, i визначати iх можна по-рiзному. Та й представники нiбито однiеi раси часто не схожi один на одного. До того ж, за тривалу iсторiю людства представники рiзних рас встигли безлiч разiв змiнити мiсце проживання i породичатися мiж собою. А головне – немае сталого зв’язку мiж расовими вiдмiнностями i розумовими здiбностями людей, якi насправдi е представниками единого виду: гомо сапiенс.



3. Первiснi релiгiйнi вiрування. Первiснi люди були надзвичайно спостережливими. Адже вiд знань про властивостi рослин i звички тварин, вiд умiнь передбачати змiну погоди залежало iхне життя. Проте зрозумiти, чому все у свiтi вiдбуваеться саме так, а не iнакше, вони не могли. Не вмiли навiть пояснити, що вiдбуваеться з ними самими щодня, коли вони засинають. Увi снi наче мандрували – бачили знайомi, а iнодi – i незнайомi краевиди, тварин i людей. Але родичi, що в цей час не спали, казали, що насправдi поснулi навiть не ворушилися. Розмiрковуючи над цим, люди вирiшили, що у них е не лише тiло, а й душа – щось таке, що надае iм можливiсть жити й мислити. Пiд час сну душа нiби залишае тiло i може подорожувати свiтом. Якщо ж людина не прокидаеться – вона помирае, бо душа не повертаеться до тiла i залишаеться у потойбiчному свiтi: казковiй «краiнi мертвих».






Душа залишае тiло померлого. Зображення на египетському папiрусi



Оскiльки iнодi ввi снi люди бачили померлих родичiв, то прийшли до висновку, що душi пращурiв iснують поруч iз ними, допомагають чи шкодять живим. І вирiшили: щоб жити «в мирi» з душами померлих, iх варто «пiдгодовувати» i забезпечувати «усiм необхiдним» для iснування у потойбiчному свiтi. Такi «дарунки» називають жертвами.

Первiснi люди вiрили, що душа е не лише у людей. А й у тварин, рослин, камiння, струмкiв i навiть природних явищ. Або ж за кожним iз них ховаеться якась надприродна iстота, яку називали духом. Духи могли бути злими чи добрими, залежно вiд того, допомагали вони людинi чи заважали. Щоб духи були милостивими, iм теж приносили жертви. Інодi для цього визначали особливi мiсця, якi називають святилищами, i виготовляли зображення духiв, що iх iменують iдолами. Так (чи майже так) виникли першi релiгiйнi вiрування.






Сучаснi чаклуни з племенi Ласса (Нiгерiя)



«Спiлкуватися» з духами i душами померлих так, щоб це допомагало людинi, звiсно, могли не всi. У когось це виходило краще за iнших – як правило, це були люди, якi мали або певнi надзвичайнi здiбностi, або бiльше знань i досвiду. Згодом саме вони ставали жерцями (слово це спочатку означало лише «тi, хто приносить жертви»). Зазвичай жерцi не лише «спiлкувалися» з духами, а й турбувалися про збереження знань про навколишнiй свiт, допомагали порадами i лiкували. Первiсних жерцiв називають ще шаманами або чаклунами, адже для того, щоб привернути прихильнiсть духiв, вони виконували вiдомi лише iм рухи i вимовляли особливi звуки чи слова – шаманили, чаклували. Звичайнi люди ставилися до них iз повагою та острахом, вважаючи шаманiв мало не чарiвниками.



4. Виникнення мистецтва. Про те, який вигляд мали стародавнi чаклуни, ми дiзналися iз зображень, якi залишили на стiнах печер первiснi люди. Кроманьйонцi були першими в iсторii митцями. Найдавнiшими художнiми творами вважають вiдбитки долонь, обведенi кольоровою землею, знайденi у печерi Коске у Францii. Але згодом з’явилися i справжнi картини: одно- i рiзнокольоровi.






Вiдбиток людськоi долонi, знайдений у печерi Гуа Тевет



Зазвичай малюнок спочатку видряпували на поверхнi каменя, а потiм забарвлювали його фарбами, зробленими iз сажi, крейди або глини. Людей, щоправда, першi митцi малювали не часто й не надто охоче. Значно бiльше до наших часiв дiйшло зображень тварин – мамутiв, бикiв, коней, на яких полювали тодiшнi мисливцi. Найвiдомiшi з них знайденi у печерах Ляско (це сучасна Францiя) i Альтамiра (в Іспанii).






Кiнь. Малюнок, знайдений у печерi Ляско



Вченi гадають, що давнi люди могли використовувати картини для того, щоб тренуватися перед полюванням чи намагатися зачаклувати духiв зображених звiрiв. Правда це чи нi, але малюнки вражають своею красою i художньою точнiстю. Це було справжне мистецтво – тобто пiзнання й вiдтворення свiту через почуття та переживання. За допомогою мистецтва людина почала й перетворювати свiт навколо себе, робити його красивiшим i привабливiшим – крок за кроком, прикрашаючи житло живописом, одяг – орнаментом або створюючи об’емнi зображення тварин i людей – скульптуру.

Розповiдi, перекази й пiснi – це теж особливе мистецтво, початок якого сягае давнiх часiв. Спiв – це перша музика, створена людьми. Згодом до неi додалася гра на музичних iнструментах. Першим iз таких iнструментiв вважають маленьку кiстяну флейту, шматочки якоi були залишенi в печерi Дiв’е Бабе у Словенii. А в Украiнi бiля Мiзина знайшли цiлий набiр iнструментiв для первiсного «оркестру», який переконав учених, що в тi далекi часи виникло i мистецтво танцю.






Найдавнiша флейта, знайдена в печерi Дiв’е Бабе



Звичаi, релiгiйнi вiрування, мистецтво та спiльнi життевi навички людей вченi називають культурою. Спочатку значних вiдмiнностей мiж спiльнотами людей, якi жили одночасно на рiзних континентах, не було – тому вченi вважають, що належали вони до единоi культури: олдувайськоi, ашельськоi, мустьерськоi тощо. Але з ускладненням господарського i громадського життя виник подiл на рiзнi культури, якi спiвiснували, поборювали i збагачували одна одну. Так, скажiмо, культуру мешканцiв Передньоi Азii доби мезолiту називають натуфiйською, Пiвнiчноi Африки – капсiйською, Захiдноi Європи – азильською, а земель нинiшньоi Украiни – зимiвникiвською. Усi цi назви походять вiд мiсць перших знахiдок пам’яток цих культур.




Первiснi хлiбороби i скотарi


1. Виникнення землеробства. За мiльйони рокiв первiсноi iсторii люди подолали великий шлях. Вони змiнилися зовнi, iншою стала iхня свiдомiсть, зросли знання про навколишнiй свiт, досконалiшими стали знаряддя працi. Але заняття людей залишалися незмiнними. Кроманьйонцi, як i iхнi далекi пращури, харчувалися тим, що чоловiки могли вполювати, а жiнки – зiбрати у навколишнiх лiсах чи на луках. Вони лише привласнювали собi те, що створювала природа, а виготовляли тiльки засоби для працi. Проте можливостi природи – обмеженi. І якщо на початку iсторii, коли людей було небагато, iжi вистачало на всiх, зi зростанням населення прогодуватися ставало все важче. Люди змушенi були дбайливiше ставитися до того, що мали, шукати новi, врожайнiшi iстiвнi рослини, вчитися захищати iх вiд бур’яну i шкiдникiв.

Найкмiтливiшi зауважили, що зерна, недбало просипанi минулого року бiля оселi, проростають i можуть дати новий врожай, i здогадалися, що рослини можна пересаджувати на зручнiше мiсце, аби iх легше було доглядати. Згодом селяни навчилися навмисно виокремлювати дiлянки землi – городи та поля, обробляти ii мотиками, сiяти й боронити, а коли зерно достигало, зрiзати його особливими ножами – серпами. Зiбране насiння перетирали на борошно i пекли з нього хлiб.






Серп неолiтичноi доби



Вченi стверджують, що землеробство виникло близько 12 тисяч рокiв тому, або ж за 10 тисяч рокiв до нашоi ери, у Захiднiй Азii – на землях так званого «Родючого пiвмiсяця», мешканцi якого першими навчилися сiяти пшеницю та ячмiнь. Цi та iншi рослини, якi люди вирощують для своiх потреб, називають культурними. Культурнi рослини вiдрiзняються вiд диких попередникiв, адже для нового висiвання селяни наполегливо вiдбирали краще насiння iз потрiбними властивостями i так поступово створювали новi, врожайнiшi або ж витривалiшi сорти. Кiлькiсть видiв культурних рослин також зростала: на сьогоднi iх нараховують понад шiстсот.






«Родючий пiвмiсяць». Територiя розселення перших землеробiв



Землеробство вимагало вiд людей бiльших витрат, бiльше часу, бiльше наполегливостi, анiж збиральництво, а отримували вони доволi одноманiтну i менш поживну iжу. Однак iжi тепер було значно бiльше, анiж ранiше. І це дозволяло прогодувати бiльшу кiлькiсть людей.



2. Поява скотарства. До появи землеробства поруч iз людиною жила лише одна тварина – собака. Хоча мисливцi, полюючи на дорослих кiз чи баранiв, iнодi залишали живими козенят чи ягнят i тримали iх «про запас» – на випадок, якщо наступного разу полювання буде невдалим. Але це траплялося хiба що час вiд часу. Лише згодом люди зрозумiли, що приручити тварину й тримати ii поруч iз оселею зручнiше, анiж шукати у лiсi, покладаючись на випадок. Щоправда, приручених тварин треба постiйно годувати, i для цього були потрiбнi чималi запаси рослинноi iжi. Це стало можливим лише з появою землеробства. Тож ученi припускають, що скотарство виникло майже одночасно iз вирощуванням культурних рослин – також близько 10 тисяч рокiв до нашоi ери.






Фiгурка бика, знайдена на пiвднi сучасного Іраку (Лувр)



Тварин, яких люди вирощують у своему господарствi, називають свiйськими. Спочатку люди приручили кiз, згодом були одомашненi вiвцi, свинi, корови. Люди вирощували iх не лише заради м’яса чи шкiри. Адже тварини давали ще й смачне i поживне молоко, а згодом iз молока люди навчилися робити сир. Кiз i овець тримали ще й заради теплоi вовни. Зазвичай у громадi iснував розподiл працi – вирощували хлiб переважно жiнки, розводили худобу здебiльшого чоловiки.

Із появою хлiборобства i прирученням свiйських тварин життя людей докорiнно змiнилося. Тепер вони могли самi виробляти те, що ранiше брали вiд природи. Виникло аграрне, або ж сiльське господарство. Це був перший справжнiй переворот в iсторii людського суспiльства. Вченi такi рiшучi змiни називають революцiями – у перекладi з латини це слово, власне, й означае «переворот». Тому появу землеробства i скотарства називають аграрною революцiею. А оскiльки вiдбулася вона наприкiнцi кам’яноi доби – в перiод, що мае назву неолiт, то використовують ще одне визначення – неолiтична революцiя.



3. Розвиток ремесел i початки торгiвлi. Неолiт (вiд грецьких слiв «нео» (новий) i «лiт» (камiнь)) взагалi принiс людству багато чого нового. Саме в цей час були винайденi прядка, з допомогою якоi з вовни, льону чи коноплi робили нитки, та перший ткацький верстат. Верстат складався з дерев’яноi рами, на яку нитки щiльно натягали з гори донизу. Залишалося лише рядок за рядком пропускати через них поперечнi нитки – i виходила тканина. З тканини шили одяг – значно легший i зручнiший за той, що ранiше виготовляли зi шкiри.






Первiсний ткацький верстат (сучасна реконструкцiя)



Люди почали робити мiцний посуд iз глини. Спочатку нею лише обмазували плетенi кошики. Але згодом побачили: якщо такий кошик потрапляе до багаття, то пруття згорае, а глина набувае мiцностi та не пропускае воду. Пiсля цього глинянi вироби почали навмисно обпалювати у вогнi. Вироби з обпаленоi глини називають керамiчними, або ж просто керамiкою, а виготовлення керамiчного посуду iменують гончарством.






Керамiчна посудина неолiтичноi культури Дзьомон (Токiйський нацiональний музей)



Гончарство i ткацтво стали одними з перших ремесел. Первiснi гончарi та ткалi зазвичай поеднували свое ремесло iз заняттям землеробством чи скотарством. Але згодом з’явилися люди, для яких ремесло стало головним, ба навiть единим заняттям, – ремiсники. Вони виготовляли тканини чи посуду значно бiльше, анiж було потрiбно в iхньому власному господарствi, i просто обмiнювали надлишки своiх виробiв на хлiб, сир чи м’ясо у родичiв або сусiдiв. Речi, призначенi не для власного вжитку, а для обмiну, зазвичай називають товарами.

Обмiнювалися мiж собою й окремi громади, адже навiть поклади глини, придатноi для виготовлення посуду, зустрiчаються не всюди. Що вже казати про сiль чи кремiнь – цей камiнь був найкращим для виробництва знарядь працi. Звiсно, хлiбороби, скотарi чи ремiсники не мали часу й сил для мандрiвок i пошукiв потрiбних виробiв, тому згодом цю справу взяли на себе посередники – торгiвцi. А обмiн перетворився на окреме заняття – торгiвлю. Щоб полегшити обмiн, торгiвцi з часом почали визначати цiну окремих товарiв, прирiвнюючи iхню вартiсть до певноi кiлькостi черепашок, шкiр тварин або ж мiр зерна.




Становлення патрiархального суспiльства


1. Початок доби металiв. Чим бiльше у давнiх людей було знарядь працi, чим досконалiшими вони ставали, то бiльше було потрiбно матерiалу для iхнього виробництва. Але з часом запаси кременя почали вичерпуватися. Наприкiнцi неолiту дiставати його доводилося навiть з-пiд землi, викопуючи глибокi ями – шахти, стiнки яких будь-якого моменту могли завалитися, поховавши пiд собою копачiв.






Шахта неолiтичноi доби в Валькенбурзi



Шукали люди i те, чим можна замiнити кремiнь. У цих пошуках вони звернули увагу на дивнi камiнцi, що вiд ударiв не розколювалися, а плющилися, у вогнi ж – розм’якшувалися, набуваючи цiлком iншоi форми i вигляду. Так вiдкрили метали. Першим металом, iз яким «познайомилися» люди, було золото. Але його знаходили не так часто i тому цiнували неабияк високо, та й виготовляли iз золота переважно прикраси.

Мiдь зустрiчаеться у природi частiше, хоча й не у чистому виглядi, а у складi руди. З мiдi теж спочатку робили прикраси, але згодом зрозумiли, що цей метал цiлком придатний i для виготовлення знарядь працi. І навiть зручнiший за кремiнь. Адже мiдна сокира не ламалася, а лише гнулася, ii лезо можна було гострити. З появою мiдi з’явилися i зовсiм новi iнструменти, якi неможливо виготовити з каменя, – такi як пилка або ножицi. Близько п’яти тисяч рокiв до нашоi ери люди навчилися будувати великi печi, в яких мiдь можна було не лише розiгрiвати, а й плавити. Розплавлений метал просто розливали у глинянi форми, i коли вiн охолоджувався – отримували вже готовi вироби.






Мiдь у природному виглядi



Щоправда, для деяких виробiв м’який метал не пiдходив – тому, наприклад, наконечники стрiл продовжували виробляти з кременя. Тож нову добу в iсторii людства називають не мiдною, а мiдно-кам’яною добою, або ж енеолiтом.



2. Змiни у сiльському господарствi. З появою мiдних знарядь обробляти землю стало легше. Ще одним корисним вiдкриттям стало винайдення плуга, який зовнi нагадуе ту ж мотику, але значно бiльшу i, звiсно, важчу. За допомогою плуга можна не просто розпушувати землю, а й робити в нiй глибокi борозни – орати. Щоправда, для того аби тягнути плуга, людськоi сили вже не вистачало – доводилося запрягати у нього бикiв. І якщо ранiше в полi працювали переважно жiнки з мотиками, то з важким плугом i биками поралися вже чоловiки.

Обробляти землю i вирощувати худобу одночасно було важко. Тож однi громади згодом стали переважно землеробськими, а iншi – скотарськими. Хлiбороби жили на одному мiсцi та змiнювали його лише тодi, коли навколишнi поля виснажувалися. Тому будували постiйнi житла з глини чи камiння. Скотарi змушенi були постiйно пересуватися в пошуках свiжоi трави для своiх черiд. Тож жили зазвичай у наметах, якi легко було збирати й розбирати.

Спочатку землеробськi й скотарськi громади мирно спiвiснували мiж собою, обмiнюючи живу худобу, м’ясо тварин, шкiру чи вовну на зерно та городину. Але з часом мiж ними почали спалахувати i суперечки, адже iнодi тi самi землi орачам були потрiбнi пiд поля для вирощування хлiба, а iхнiм сусiдам – пiд пасовища.



3. Поява приватноi власностi. Змiни вiдбувалися не лише в господарствi, а й у родинних стосунках. Тепер саме дорослого чоловiка вважали головою сiм’i, волi якого мали беззаперечно пiдкорятися його дружина, дiти й онуки, якi мешкали з ним пiд одним дахом. Ученi називають таку сiм’ю патрiархальною (це слово з грецькоi перекладаеться як «влада батька»).

Зусиль однiеi сiм’i тепер цiлком вистачало, щоб упоратися з оранкою або доглядом за великою чередою. Тож i працювати единою громадою вже не було потреби. Вiдтак голови сiмей почали вимагати подiлу ii майна на окремi частки, якими вони могли б користуватися на власний розсуд. Якщо ранiше iснувала лише громадська власнiсть, то тепер поруч iз нею виникае власнiсть приватна, яка належить не всiй громадi, а тiльки одному господарю.

Спочатку приватною власнiстю стали знаряддя працi й житла. Потiм почали дiлити мiж сiм’ями худобу – пасти ii й надалi могли спiльно, але кожен знав, яка саме тварина належить йому. Згодом, щоб нiхто не зазiхав на чуже майно, почали використовувати особливi мiтки – клейма. У землеробських громадах спочатку дiлили тiльки врожай. Пiзнiше кожнiй сiм’i почали видiляти окремi дiлянки землi у користування. Але тривалий час земля все одно вважалася громадською власнiстю. Усiй громадi належали також лiси, пасовища i водойми.

Поява приватноi власностi сприяла розвитку суспiльства. Адже тепер добробут кожноi сiм’i залежав вiд ii власноi вправностi. Якщо працювали добре – то й врожай був вищим, i худоба давала бiльше шерстi, молока i м’яса, i запасiв iжi вистачало не на один рiк, якщо нi – нарiкати можна було лише на самих себе.








Табличка з малюнком, що може бути «знаком власностi», знайдена у Градешницi (сучасна Болгарiя)



Проте з появою приватноi власностi з’явилася i майнова нерiвнiсть, адже в однiеi родини всього було вдосталь, а iнша ледь зводила кiнцi з кiнцями. Щоб вижити, зубожiлi члени громади могли, звiсно, звернутися по допомогу до iнших, але тепер збiжжя чи iнше майно доводилося позичати – брати у борг, а потiм повертати, часто – у бiльшому обсязi. Дехто взагалi був змушений iти у найми – тобто працювати за певну винагороду в заможнiшого господаря. З’явилися причини для заздрощiв, прагнення привласнити чуже майно, крадiжок i грабункiв, якi майже не траплялися у родовому суспiльствi.



4. Патрiархальне суспiльство. З появою патрiархальноi сiм’i та приватноi власностi рiд не зник, але вже не вiдiгравав вирiшальну роль у спiльному життi людей. Тепер громаду становили сусiди, самостiйнi господарi, якi жили поруч, в одному селi, але не обов’язково були родичами. Таке об’еднання вченi називають сусiдською, або ж патрiархальною громадою.






Фiгурка чоловiка, знайдена у Хаманджii (Музей нацiональноi iсторii та археологii в Констанцi)



Усi справи, якi не стосувалися окремоi сiм’i, сусiди вирiшували спiльно. Громада розпоряджалася майном, що перебувало у загальнiй власностi: лiсами, пасовищами, водоймами. Якщо земля не була остаточно розподiлена i перетворена на приватну власнiсть, саме громада вирiшувала, як розподiляти окремi дiлянки мiж сiм’ями, щоб кожна з них могла себе прогодувати. Якщо спалахувала пожежа або селищу загрожувала повiнь, сусiди боролися з ними разом. І, звiсно, спiльними зусиллями громада захищалася вiд нападу ворогiв.

Щоправда, коли ворогiв було багато, впоратися з ними окремiй громадi було не пiд силу. На допомогу приходили iншi громади, що разом становили плем’я. Кiлька племен, у свою чергу, утворювали мiж собою союзи, спочатку нетривкi, а згодом – мiцнiшi, що часом охоплювали територiю цiлоi краiни. Союз племен був найвищою ланкою громадського устрою за часiв патрiархального суспiльства. Інодi такi союзи називають первiсними народами.






Старiйшини племен радяться мiж собою. Малюнок з рельефу на колонi Марка Аврелiя у Римi



Зазвичай племена, що входили до такого союзу, i справдi розмовляли однiею мовою, мали схожi релiгiйнi вiрування й уявлення про свiт, дотримувалися спiльних правил поведiнки. Керували життям племен та iхнiх союзiв старiйшини найповажнiших родiв, якi час вiд часу збиралися на спiльну раду. Рiшення ради старiйшин були обов’язковими для всiх одноплемiнникiв. Тих, хто вiдмовлявся iх виконувати, могли покарати смертю або ж вигнанням, що для людини тiеi доби було гiрше за смерть.




Змiни у громадському життi


1. Виникнення суспiльноi нерiвностi. Знать. З появою приватноi власностi та майновоi нерiвностi змiнилися i вiдносини всерединi громади. До заможнiших господарiв, якi мали бiльше худоби, збiжжя, речей, потрiбних у побутi, й у суспiльних справах дослухалися бiльше, адже в скрутному становищi саме до них змушенi були звертатися по допомогу бiднiшi сусiди. Водночас старiйшинам найповажнiших родiв, якi керували життям громади, жерцям та чаклунам i майно було накопичувати легше. Часто вони просто привласнювали собi кращi землi та пасовиська, а будь-якi суперечки завжди могли вирiшувати на користь своiх родичiв. Так iз середовища колись рiвних мiж собою селян почала виокремлюватися особлива верства – знать.

Виняткове становище знатi згодом пояснювали походженням вiд шанованих предкiв, особистими звитягами чи талантами. Часто ii представники навiть за зовнiшнiм виглядом чи побутовими звичками намагалися вiдрiзнятися вiд решти громади – використовували особливий посуд, вишуканiший одяг, надягали коштовнi прикраси, замовити чи придбати якi звичайнi селяни не могли. Знатi вже не треба було займатися щоденною працею на пасовиську, в полi чи у майстернi, ii головним заняттям стало керiвництво, впорядкування життя громади.






Золотi прикраси енеолiтичноi доби у виглядi худоби – символа багатства

(Археологiчний музей Варни)



Знатнiсть, як i майно, передавали у спадщину. Якщо ранiше старiйшинами ставали найдосвiдченiшi та найздiбнiшi, то тепер – частiше дiти чи онуки колишнiх старiйшин. Згодом це також навчилися пояснювати тим, що своiх нащадкiв знать iз дитинства навчае складного ремесла управлiння, тодi як звичайний селянин без такого виховання керувати громадським життям не здатен.

Виникнення майновоi та суспiльноi нерiвностi викликало спротив бiльшостi громади. Щоб заспокоiти невдоволених, знать змушена була дiлитися частиною накопичених багатств, роздавати подарунки, влаштовувати для одноплемiнникiв бенкети, iнодi навiть знищувати надмiрнi, на думку сусiдiв, запаси – племена, якi мешкали на березi Тихого океану, називали такi «свята вимушеноi щедростi» потлачем. Проте громадськi частування чи роздача подарункiв насправдi лише пiдкреслювали особливе становище знатi та залежнiсть вiд неi менш заможних селян.






Потлач. Фото початку XX ст.



2. Вiйни i вождi. Сварки i бiйки мiж людьми траплялися завжди. Проте лише з появою майновоi нерiвностi та накопиченням багатств люди почали битися для того, щоб захопити чуже майно. Люди, якi ранiше бралися за зброю для полювання на тварин, тепер почали використовувати ii один проти одного. Виникали й сутички мiж громадами, що часом перетворювалися на справжнi вiйни. Сильнiшi племена могли просто вiдняти худобу, збiжжя чи коштовностi у слабших, привласнити iхнi поля чи пасовиська або змусити платити данину – тiею ж худобою, збiжжям чи коштовностями.

Для нападу на сусiдiв чи – навпаки – захисту вiд таких нападiв одноплемiнники змушенi були гуртуватися й обирати собi вiйськового керiвника – вождя. Пiд час вiйни пiд його проводом воювали усi одноплемiнники, а щоб ворог не мiг напасти зненацька, вождь зазвичай створював невеличкий, але постiйний озброений загiн iз найкращих воякiв – дружину. Для дружинникiв вiйна була головним заняттям, на власне господарство в них просто не вистачало часу, а згодом вони й самi починали вважати працю селянина не гiдною «справжнього вояка».






Вождь зулусiв i його вiйськовий загiн. Фото кiнця XIX ст.



Поступово вождь перетворювався на постiйного провiдника племенi. Бiльша частина вiйськовоi здобичi перепадала вождевi та його дружинникам. Вони ставали заможнiшими за своiх одноплемiнникiв, поповнюючи лави знатi. А озброенiй знатi вже легше було нав’язувати свою волю рештi громади.






Жезл вождя або жерця, знайдений в долинi Нагал Мiшмара (Музей Ізраiлю)



3. Поява рабства. Пiд час воен переможцi захоплювали не лише майно переможених, а й часто брали у полон iх самих. У найдавнiшi часи полонених вбивали – адже навiть позбавлений зброi ворог мiг бути небезпечним; до того ж, його доводилося ще й годувати. Згодом бранцiв почали утримувати – як заручникiв або ж заради викупу. В очiкуваннi викупу такi полоненi змушенi були самi собi здобувати iжу. Врештi-решт стало зрозумiлим, що бранець може працювати не лише для себе, а й для тих, хто його захопив. Бо навiть за тодiшнього рiвня розвитку господарства будь-яка людина виробляла вже бiльше, нiж було необхiдно для ii особистого виживання.

Полонених почали перетворювати на рабiв, або ж невiльникiв. Вважалося, що й сам раб, i усi продукти його працi були власнiстю його господаря. Невiльник мав виконувати усi накази i навiть забаганки господаря, який в разi непослуху мiг його покарати. Рабу доручали важчi та бруднiшi роботи, проте в усьому iншому його становище нагадувало становище молодших родичiв, якi теж мали пiдкорятися волi батька без жодних заперечень. Зрозумiло, що мати рабiв могли лише вождi та представники знатi. Однак невiльникiв у них теж було небагато – хоча б тому, що бiльшу кiлькiсть рабiв важко було утримувати в покорi.






Бранець-раб. Фiгурка, знайдена в Мерое (Музей Волтерса)



Рабами ставали не лише полоненi. Інодi до неволi потрапляли незаможнi сусiди, якi не мали можливостi вчасно повернути борги. Згодом рабiв почали купувати або вимiнювати. Рабами зазвичай ставали i дiти невiльникiв. Проте загалом рабiв у патрiархальному суспiльствi було мало, i сам стан неволi вважали швидше винятком, нещасливим випадком.



4. Вiд вiри до релiгii. З ускладненням суспiльного життя змiнювалися й уявлення людей про навколишнiй свiт. Первiсна вiра у духiв i шанування iдолiв перетворювалася на релiгiю – впорядковану систему поглядiв на свiтобудову i життя людей як наслiдок дii надприродних сил. Втiленням цих надприродних сил тогочаснi люди вважали духiв. Їх зазвичай уявляли як незвичайних iстот, схожих водночас на тварин або ж на людей.

Згодом iз середовища духiв почали виокремлювати могутнiших, тих, хто, на людське переконання, найбiльше впливав на iхне життя, – богiв. Були боги сонця i мiсяця, вiтру й дощу, землi та морiв, життя i смертi, полювання, землеробства тощо. Люди були впевненi, що саме боги впорядковували свiт i керували ним – майже так, як вождi та старiйшини керували життям племенi. Хiба що богiв найчастiше вважали безсмертними.






Свiт богiв i свiт людей. Зображення на каменi, знайденому на островi Готланд (Швецiя)



Разом iз вiрою в богiв виникли i мiфи – перекази про створення свiту i людей, вiдносини мiж богами та iншi розповiдi, якi пояснювали причини явищ, з якими щоденно або час вiд часу стикалися люди. Нашим сучасникам стародавнi мiфи нагадують казки (а деякi з них згодом i насправдi стали казками), проте тогочаснi люди сприймали мiфи як правдивi розповiдi про те, що вiдбувалося в реальностi. Та й не були мiфи лише збiркою вигадок. Поруч iз фантастичними i неймовiрними розповiдями вони зберiгали згадки про справжнi подii первiсноi iсторii i важливий для прийдешнiх поколiнь досвiд, мiфи навчали i виховували, замiняючи у патрiархальному суспiльствi науку й освiту. Перекази було легше запам’ятати, якщо iх переповiдали особливою ритмiчною мовою – вiршами, або ж наспiвували як пiснi.

Вшануванням богiв, виконанням релiгiйних обрядiв, збереженням мiфiв, складанням вiршiв i пiсень зазвичай опiкувалися жерцi. Разом iз вождями, дружинниками i знаттю вони становили керiвну верхiвку патрiархального суспiльства. Подекуди це навiть були тi самi люди, адже стати жерцем було легше синовi жерця, або ж людинi, яка не працювала щоденно на землi. Водночас, у багатьох релiгiйних вiдправах – ритуалах брали участь усi члени громади, племенi чи навiть союзу племен.






Стоунхендж (сучасний вигляд)



Про це нагадують величнi споруди з кам’яних брил – мегалiти, що збереглися у рiзних краiнах сучасноi Європи. Найвiдомiшою з них вважають Стоунхендж у Великiй Британii. Вченi й досi сперечаються, для чого вiн був збудований – для вшанування богiв чи спостереження за сонцем i зiрками. Проте зрозумiло одне: звести його можна було лише спiльними зусиллями багатьох людей. Об’еднуючись для досягнення загальноi мети, вшановуючи тих самих богiв, зберiгаючи спiльну пам’ять, люди вiдчували себе единою спiльнотою. І це допомагало iм виживати навiть за несприятливих умов тогочасного свiту.




Свiт племен i першi мiста


1. Вiнчанцi й трипiльцi. Близько столiття тому бiля села Вiнча на березi рiчки Дунай ученi знайшли залишки селища мiдно-кам’яноi доби. Вони були враженi тим, якими вправними були тогочаснi люди i як розумно було влаштоване iхне життя. Згодом iсторики з’ясували, що племена, якi за п’ять тисяч рокiв до нашоi ери заселили майже всю долину Дунаю та сусiднi краi, були не тутешнiми, а перебралися сюди iз Захiдноi Азii, де землеробство i скотарство винайшли ранiше. Як цi люди називали самi себе, ми не знаемо. Вченi iменують iх за мiсцем перших знахiдок – вiнчанцями. Спорiдненi з вiнчанцями племена, що того самого часу розселилися мiж Карпатами i Днiпром, iсторики зазвичай називають трипiльцями – за знахiдками бiля села Трипiлля на Киiвщинi.






Вiнчанський будинок (сучасна реконструкцiя)



Культури трипiльцiв i вiнчанцiв вiдрiзнялися мiж собою. Проте головним заняттям i тих, й iнших було землеробство – вирощування пшеницi, ячменю, проса. Розводили також корiв, овець, кiз, свиней. Особливого розвитку набуло гончарство – трипiльську культуру навiть називають культурою мальованоi керамiки. Вiд вiнчанцiв залишилася безлiч глиняних та кiстяних фiгурок, завдяки яким ми можемо здогадатися, яких релiгiйних вiрувань вони дотримувалися. Найповажнiшою була богиня-мати, вiд якоi, на переконання тогочасних людей, залежала родючiсть землi, а вiдтак – i життя усього племенi.






Трипiльський керамiчний посуд (Киiвський археологiчний музей)



Вiнчанцi й трипiльцi жили у селах, що нараховували вiд десятка до кiлькох сотень хат. Стiни будинкiв зводили iз лози й обмазували глиною, дах робили iз соломи чи очерету. Деякi будинки мали два поверхи i кiлька кiмнат, а у вiнчанцiв була ще й внутрiшня зала з вогнищем, дах над якою спирався на стовпи. Житла стояли рядами або колами навколо великого майдану, що його використовували як загiн для худоби або мiсце для святилищ – вченi досi сперечаються щодо його призначення. Не дiйшли згоди iсторики i щодо того, чому трипiльцi та вiнчанцi кожнi п’ятдесят рокiв спалювали своi житла i переносили села на новi мiсця. Що вiдомо напевне – воювати племена землеробiв не любили, вiддаючи перевагу перемовинам i мирнiй торгiвлi. І не лише суходiльнiй – адже вмiли робити великi човни i навiть навчилися використовувати вiтрила.






Культури Пiвнiчного Причорномор’я кiнця IV тис. до н. е.



2. Першi iндоевропейцi. У степах на схiд вiд Днiпра одночасно з трипiльцями мешкали племена скотарiв. Вони не мали великих поселень, адже здебiльшого пересувалися разом iз худобою у пошуках кращих пасовиськ. Навiть посуд у скотарiв мав загострене дно – так його зручнiше було закопувати в землю та викопувати пiд час переселень. Мешканцi степiв приручили коня i першими навчилися використовувати його для iзди та перевезення вантажiв. Згодом це дозволило iм остаточно перейти до кочового способу життя.



Не дивно, що дослiджувати культуру скотарiв ученим доводиться насамперед за iхнiми похованнями – неглибокими ямами, над якими залишалися спочатку невеликi насипи землi, а згодом – штучнi пагорби, так званi кургани. Ховаючи померлих, степовики клали до могил речi, якi, на переконання родичiв, могли iм знадобитися у потойбiчному свiтi: серед них були i прикраси, i зброя, i знаряддя працi. Саме завдяки цьому звичаю вченi дiзналися не лише про те, що першi кочовики були кремезними людьми високого зросту, а й безлiч подробиць iхнього щоденного життя.






Курган бiля селища Богуслав (сучасний вигляд)






Кiстянi прикраси, знайденi в похованнi Ямноi культури (Киiвський археологiчний музей)



Бiльшiсть iсторикiв упевнена, що нащадками скотарiв, якi мешкали за мiдно-кам’яноi доби у причорноморських степах, е усi iндоевропейськi народи: вiд сучасних португальцiв та iрландцiв до таджикiв та iндiйцiв. Рухливим, войовничо налаштованим племенам швидко стало затiсно на iхнiй батькiвщинi, тож вони почали шукати нових мiсць для життя. Поступово iндоевропейцi (так називають iх ученi, а як вони звали себе самi – наразi невiдомо) розселилися на величезнiй територii: вiд Атлантичного океану – до витокiв рiчки Єнiсей. Населення, що зустрiчалося на iхньому шляху, змушене було залишати обжитi землi або ж змiшуватися з прибульцями. Переселенцi засвоювали досягнення, звичаi та спосiб життя мiсцевих мешканцiв, а тi, у свою чергу, опановували мову й культуру iндоевропейцiв, змiнюючи i пристосовуючи ii до нових умов. Колись едина спiльнота почала розпадатися, утворюючи новi племена – майбутнiх германцiв, слов’ян, грекiв, хеттiв, арiiв тощо.



3. Бронза замiсть мiдi. Швидкому розселенню iндоевропейських племен сприяло й те, що вони мали зброю не з мiдi чи кременя, а з бронзи. Так називають сплав мiдi з iншими металами – оловом, сурмою чи свинцем. Бронзу винайшли у IV тисячолiттi до нашоi ери племена, що жили бiля Кавказьких гiр. Нова речовина була мiцнiшою i твердiшою за мiдь, i плавити ii було легше. З бронзи робили не лише зброю, а й знаряддя працi – зокрема, леза для плугiв i серпiв. Згодом навчилися виготовляти бронзовий посуд i мистецькi вироби.






Лезо бронзового кинджалу, знайдене на островi Кiпр (Метрополiтен-музей)



Корисний винахiд кавказцiв охоче запозичили сусiди – не лише iндоевропейцi, а й хуррити та семiти. Семiти, так само як i першi iндоевропейцi, були скотарями. Спочатку вони жили у Пiвнiчнiй Африцi, але в пошуках пасовиськ переселилися до Аравiйського пiвострова та земель «Родючого пiвмiсяця», де чимало з них перейшли до землеробства. Пiвденнi семiтськi племена першими приручили верблюда, а на пiвночi вантажi перевозили переважно вiслюки.






Вершник на верблюдi. Кам’яний рельеф (Музей Волтерса)



Виробництво бронзовоi зброi вимагало щоразу бiльше руди – i тепер не лише мiдноi. Проте олово в природi зустрiчалося рiдше. Шукати його доводилося часом у вiддалених краях, виплавляти з нього зливки i доправляти до мiсця, де виготовляли бронзу. Той, хто мав доступ до покладiв або ж устиг накопичити запаси металу, викликав заздрощi у сусiдiв, якi намагалися цi запаси у нього вiдняти. Вiйни ставали запеклiшими. Щоб вберегтися вiд нападiв ворогiв, села почали обносити земляними валами i навiть мурами. Найкраще захищенi поселення перетворювалися на племiннi центри, в яких зазвичай мешкали вождi i збиралися на наради представники племiнноi знатi.



4. Поява мiст. Утвердження племiнного ладу не було единим шляхом розвитку людства. На Близькому Сходi вже за кам’яноi доби виникли першi мiста. Найдавнiшим iз них вважають Єрихон, що був розташований недалеко вiд Мертвого моря. Перше поселення на його мiсцi виникло одразу пiсля виникнення землеробства. Мешканцi Єрихона вирощували ячмiнь i пшеницю. Врожаi були високими, i жили вони заможно. Хлiб вимiнювали у сусiднiх племен на м’ясо, сир, вовну, вироби ремiсникiв, та ще й залишали собi чималi запаси. Врештi ерихонцi перебудували свое поселення. Житла в ньому – як i в багатьох сучасних мiстах – тепер тулилися одне до одного вздовж вулиць, дощову воду для всiх мешканцiв збирали у спецiальнi сховища, а для захисту поселення звели потужний мур iз вежею. Для будiвництва мешканцi мiста використовували невипалену цеглу – за формою вона була не схожа на теперiшню, а бiльше нагадувала хлiбець iз глини.






Руiни стародавнього Єрихона (сучасний вигляд)



Ще одне прадавне мiсто – Чатал-Гююк. Воно було не схожим на Єрихон. Адже тут взагалi не було вулиць, i зовнiшнi стiни одного будинку водночас слугували стiнами сусiдських осель. Самi будинки не мали дверей. Потрапляли до примiщень згори, через отвори в дахах. Для цього у мешканцiв Чатал-Гююка були драбини. Якщо мiсту загрожували вороги, драбини просто прибирали, i поселення перетворювалося на потужну фортецю. Мiстяни вшановували богиню-матiр i бога, втiленням якого був бик. Ученi й досi сперечаються, яким чином мешканцi Чатал-Гююка вели громадськi справи, адже немае жодних свiдчень про iснування в мiстi – принаймнi за часiв його розквiту – знатi чи вождiв.






Фiгурка жiночого божества з Чатал-Гююка (Музей анатолiйських цивiлiзацiй)



Вiд чого загинули першi мiста – невiдомо. Деякi вченi пояснюють iхне зникнення змiною природних умов. Іншi впевненi, що iх зруйнували сусiднi племена, що iз заздрiстю заглядалися на багатства, накопиченi заможними мiстянами. Можливо, нападникiв-сусiдiв пiдтримали й бiднiшi мешканцi самих мiст. Якщо все сталося саме так, то й потужнi мури були безсилими. До наших днiв збереглася легенда про руйнування Єрихона. Згiдно з нею, мiськi мури просто впали, щойно загарбники заграли у сурми. І досi про «ерихонськi сурми» згадують тодi, коли треба пояснити, яким неприемно гучним бувае звук. Проте легенда насправдi нiчого не каже про гучнiсть сурм. А вченi з’ясували: швидше за все, мури Єрихона зруйнували зсередини. Це може свiдчити, що в мiстi у нападникiв були спiльники – можливо, невдоволенi ладом, який панував у мiстi. Хоч би там що, але мiське життя i справдi здавалося занадто складним, щоб впорядкувати його, спираючись лише на звичаi та добру волю мешканцiв. Тож iз часом виникла особлива органiзацiя, яка примушувала мiстян дотримуватися певного порядку, – держава.




Роздiл II

Найдавнiшi держави





Мiста-держави шумерiв


1. Краiна мiж двома рiчками. Першi в свiтi держави виникли у Месопотамii (це – територiя сучасного Іраку). У перекладi з давньогрецькоi ця назва означае «краiна мiж рiчками». І справдi: через усю Месопотамiю – з пiвночi на пiвдень – течуть двi великi рiчки: Тигр i Євфрат, що разом впадають до Перськоi затоки. Влiтку тут спекотно, часто бувають посухи. А коли трапляються зливи – рiчки виходять iз берегiв i затоплюють усе навколо. Згодом, щоправда, вода спадае, залишаючи пiсля себе багато глини й мулу. Саме тому земля у Месопотамii надзвичайно родюча, а врожай можна збирати двiчi на рiк. Але для того, щоб його виростити, людям потрiбно було надзвичайно багато працювати: не лише ретельно обробляти землю, а й копати колодязi, висушувати болота, будувати канали i дамби, якi затримували б воду на випадок посухи.






Месопотамiя i сусiднi краiни






Пальми на березi Євфрату



Мешканцi Месопотамii вирощували просо, ячмiнь, пшеницю, квасолю, горох, цибулю, огiрки. Фiнiкову пальму називали не iнакше як «деревом життя». Бо не лише вживали в iжу ii плоди – фiнiки, а й використовували у господарствi листя, деревину i навiть фiнiковi кiсточки. З ягiд винограду робили хмiльний напiй – вино. Орали землю за допомогою плуга, до якого впрягали бикiв. Тримали також вiслюкiв, овець та свиней.

У Месопотамii майже немае будiвельного каменю й лiсiв. Тому спочатку мiсцевi мешканцi навчилися зводити житла з очерету – щось на зразок украiнських мазанок, а згодом з’явилися будiвлi з цегли. І хоча цеглини були невипаленими, iх просто висушували на сонцi, вправнi будiвничi зводили з них i багатоповерховi споруди, i потужнi мiськi мури, i величнi святилища.






Череда. Вiдбиток цилiндричноi печатки (Лувр)






Месопотамський будинок з тростини. Кам’яний рельеф (Британський музей)



З обпаленоi глини виготовляли посуд, серпи для збирання врожаю i навiть цвяхи. Звiсно, були i металевi знаряддя – головним чином, iз мiдi. Зi срiбла й золота виготовляли чудовi прикраси. Щоправда, в самiй Месопотамii родовищ металiв немае. Їх завозили з iнших краiв – i це сприяло розвитку торгiвлi.



2. Шумери. Пiвнiч Месопотамii населяли семiтськi та хурритськi племена, а на пiвднi жили переважно шумери. Це були люди невисокого зросту, з великими очима i довгими горбатими носами. Чоловiки не мали вусiв i голили голови. Одягом – i чоловiкам, i жiнкам – слугували спiдницi з тканини або листя. Шумери були видатними винахiдниками. Та охоче запозичували кориснi винаходи в iнших народiв – такi як колесо (ранiше його вважали саме шумерською знахiдкою, але тепер ученi це спростовують). Колесо використовували для перевезення вантажiв i виготовлення зручного посуду.






Зображення вiзка на колесах. Рельеф з Ура (Іракський музей)



Саме шумери почали зводити першi в Месопотамii мiста. Зазвичай iх будували на пагорбах, щоб можна було рятуватися пiд час повенi, й оточували мурами. Кожному мiсту пiдпорядковувалася своя сiльська округа, мешканцi якоi в разi ворожоi навали чи стихiйного лиха знаходили у мiстi порятунок. Найвiдомiшими шумерськими мiстами були Кiш, Ур, Урук i Лагаш.






Урук у III–II тис. до н. е.



Шумери вважали, що у кожного мiста е свiй бог, його «небесний захисник». Святилище цього бога – його храм – зазвичай був розташований у центрi мiста. Шумерськi храми мали вигляд багатоярусноi вежi, яка нагадувала сходи до неба. Вважали, що цими сходами жерцi пiднiмалися до богiв. Проте жерцi не лише молилися i приносили жертви, а й впорядковували мiське життя. У храмах зазвичай зберiгали зерно, необхiдне для сiвби, запаси харчiв, якi ставали в нагодi пiд час голоду, коштовностi та iншi цiнностi. У храмовому господарствi працювали селяни i ремiсники, а також захопленi пiд час воен раби.






Храм бога Наннара в Урi (сучасний вигляд)



3. Першi царi. Не дивно, що верховний жрець часто був i керiвником мiста. В iнших шумерських мiстах керували вiйськовi вождi – за допомогою ради старiйшин. Втiм, влада верховного жерця чи вождя швидко ставала одноосiбною, i вiн перетворювався на справжнього володаря мiста – царя. Шумери називали царiв словом, яке украiнською можна перекласти як «велика людина».

Самi царi стверджували, що отримали владу вiд богiв, якi обирають для такоi важливоi справи найбiльш гiдних. Щоправда, кожного разу «обирати найкращого» богам не доводилося. Бо царську владу зазвичай передавали у спадок – найчастiше вiд батька до сина. Послiдовнiсть володарiв, якi належать до одного роду, називають династiею.






Цар. Алебастрова статуетка (Метрополiтен-музей)






Процесiя. Деталь штандарту з Ура (Британський музей)



Легенда розповiдае, що царем мiста Кiш боги обрали звичайного пастуха на iм’я Етана. Вiн був вправним царем. Але не мав дiтей. Врештi-решт Етана змушений був залишити рiдне мiсто i вирушити на пошуки «трави народження», яка допомогла б йому продовжити свiй рiд. У цьому йому взявся посприяти орел, якого Етана визволив з гiрськоi ущелини. Птах пiдняв царя на височiнь, звiдки було видно всю землю. Етана злякався i впав додолу. Зглянулися боги над кiшським володарем, народився в нього син, i правили його нащадки мiстом упродовж багатьох сторiч.

Цар Урука Енмеркар (знаний також пiд iменем Нiмрод) дiстав владу над мiстом у спадок, адже володарем був уже його батько. Енмеркара вважали видатним будiвничим – вiн прикрасив Урук численними палацами та храмами. Заради цього вiн звiдусiль звозив дорогоцiнне камiння i коштовну деревину – навiть iз казковоi краiни Аратта, в похiд проти якоi вiн вiдрядив урукських воякiв. Та легенди стверджують, що перемогою над Араттою Енмеркар не вдовольнився i вирiшив побудувати в сусiдньому мiстi Ерiду вежу до самого неба. Обурилися боги та посварили будiвельникiв мiж собою. Вежа залишилася недобудованою, а Енмеркар – присоромленим за свою пихатiсть.






Енмеркар. Алебастрова статуетка (Іракський музей)



Нащадком Енмеркара був ще один цар Урука – Гiльгамеш. Надзвичайно сильна людина, але водночас – неабиякий бешкетник. Щоб якось його вгамувати, мiськi старiйшини попросили богiв знайти царю гiдного супротивника. Боги прислухалися i створили героя Енкiду. Але юнаки, замiсть того щоб боротися один проти одного, побраталися. І разом здiйснили безлiч подвигiв. Обурилися боги i наслали на Енкiду хворобу, вiд якоi той помер. Зажурився Гiльгамеш, зрозумiвши, що смерть чекае i на нього. І вирiшив здобути квiтку безсмертя. Довго вiн блукав свiтом, i врештi-решт знайшов ii – на днi моря. Проте коли втомлений заснув на березi, з’iла квiтку змiя. Повернувся Гiльгамеш до Урука нi з чим. Але бiльше не бешкетував. Навпаки, збудував навколо Урука мiцнi мури, якi захистили його рiдне мiсто вiд ворогiв. І саме так залишився безсмертним – у пам’ятi нащадкiв.






Гiльгамеш з левом. Рельеф з палацу у Дур-Шаррукiнi (Лувр)



4. Поява мiст-держав. Якою б «великою людиною» не був цар, сам керувати мiстом вiн не мiг. Потрiбнi були особливi люди, якi органiзовували б громадське життя i наглядали за тим, чи точно виконуеться воля царя, – чиновники. Для впорядкування суспiльного життя добровiльного дотримання звичаiв було вже недостатньо: необхiднi були примусово встановленi правила, тобто закони, а також тi, хто стежив би за дотриманням законiв, – суддi. Потрiбнi були ще й тi, хто мiг би примусити мешканцiв мiста й округи коритися царськiй волi та законам i приборкати непокiрних, – стражники. Необхiдно було вiйсько, яке захищало б мiсто вiд ворогiв. Звiсно, усiх цих людей – що вже казати про самого царя i його родину – треба було годувати i забезпечувати усiм необхiдним. Тому виникла потреба у скарбницi, для поповнення якоi з мешканцiв мiста i округи стягували особливi збори – податки. До того ж, селян i ремiсникiв безпосередньо залучали до певних робiт – вони виконували громадськi повинностi.






Стела царя мiста Лагаш Ур-Нанше (Лувр)



Так поступово складалася особлива органiзацiя, завданням якоi було пiдтримання чинного суспiльного ладу, що називаеться державою. Суспiльства, що досягли рiвня розвитку, за якого виникае держава, iменують цивiлiзацiями (вiд латинського слова, що, власне, й означае державу). Державою часто називають також простiр чи територiю, на яку поширюеться ii дiяльнiсть. У Шумерi вона зазвичай охоплювала окреме мiсто з пiдпорядкованою йому сiльською округою. Саме тому шумерськi держави йменують мiстами-державами.

Внутрiшне життя держави може бути органiзоване по-рiзному. Якщо влада належить однiй людинi – державу iменують монархiею, самого володаря – монархом, а iнших ii мешканцiв – пiдданими.




Про що розповiдають глинянi таблички


1. Виникнення писемностi. Навiть великим господарством важко керувати, покладаючись лише на власну пам’ять. Треба знати не лише скiльки i чого зараз е у господарствi, а й скiльки було i куди подiлося, та на що можна розраховувати в майбутньому. Керувати державою – ще складнiше. Жодна людина не зможе вивчити закони так, щоб потiм вiдтворити iх дослiвно. Якщо розпорядження керiвникiв просто переказувати, легко спотворити iхнiй змiст. Шумери винайшли спосiб, як зберiгати i точно передавати iнформацiю, при цьому не вимовляючи анi слова, – вони створили писемнiсть.

Легенда розповiдае, що винахiдником писемностi був цар Енмеркар. Вiн нiбито кiлька разiв надсилав гiнця до далекоi Аратти, вимагаючи дослiвно переповiдати своi вимоги ii мешканцям. А коли зрозумiв, що посланець просто не може запам’ятати усе сказане, цар вирiшив записати своi слова. Як саме це зробив Енмеркар, ми, звiсно, можемо лише здогадуватися. Швидше за все – шумери спочатку просто малювали те, про що хотiли сказати. Щоб написати «людина» – малювали людину, «риба» – рибу, «зерно» – колосок. Так само позначали i дii: зображення плуга означало «орати», нiг – «ходити». Таке письмо називають малюнковим. Щоб його зрозумiти, не потрiбно навiть знати мови, якою розмовляе той, хто пише.






Таблички з Кiша – найдавнiший зразок шумерського письма (Музей Ашмола)






Розвиток знакiв шумерського письма



Але речей i дiй у життi трапляеться значно бiльше. Якщо кожну з них позначати окремим малюнком, знакiв доведеться вигадувати десятки чи сотнi тисяч. До того ж, не все можна намалювати так, щоб iншi зрозумiли малюнок без пояснень. А користь написаного – саме в тому, щоб його легко було збагнути. Через це поступово шумери почали знаками передавати не предмети чи дii, а слова, якими вони називаються, а згодом – окремi склади. Це дозволило скоротити загальну кiлькiсть знакiв i зробити письмо зрозумiлiшим для тих, хто розмовляв однiею мовою.

Писали шумери загостреною тростинкою – стилем – на глиняних табличках. Оскiльки глина в Месопотамii е всюди, ii просто набирали в жменю, змочували водою i розкочували, як млинець. Зазвичай таблички легко вмiщувалися у долонi, тож у письмовому столi потреби не було. Інодi таблички вкладали у конверти – також глинянi, на яких ставили печатки, щоб вберегтися вiд пiдробок.






Писар iз стилем та табличкою. Рельеф з Кальху (Британський музей)



Складнi малюнки на глинi вiдтворити важко. Тому шумери змушенi були спрощувати знаки, i врештi вони почали нагадувати набiр рисочок або клиночкiв. Саме тому шумерську писемнiсть часто йменують клинописом. Спочатку знаки розмiщували один пiд одним – писали стовпчиком згори донизу. Але згодом дiйшли висновку, що зручнiше писати у рядок, злiва направо.



2. Боги шумерiв. Шумери швидко зрозумiли, що записувати можна не лише розпорядження царiв, закони чи господарськi розрахунки. А й давнi легенди i перекази, вiршi та пiснi. Завдяки глиняним табличкам, що збереглися навiть у вогнi пожеж, ми знаемо, як жили мешканцi давньоi Месопотамii, чим займалися, як виховували дiтей, у яких богiв вiрили.

Незважаючи на те, що в кожного шумерського мiста був свiй власний «небесний захисник», iснували боги, яким вклонялися мешканцi цiлоi краiни. Так, бога неба усi шумери звали Ану, бога землi й повiтря – Енлiль, бога води – Енкi. Енлiля також вважали богом долi, за велiнням якого на землi наставав день. За легендами, саме Енлiль створив iстiвнi рослини, дав людям мотику i плуг, звiв мiста. Енкi шанували як бога мудростi.






Шумерськi боги. Вiдбиток цилiндричноi печатки (Британський музей)



Головним небесним свiтилом шумери вважали мiсяць. Бог мiсяця мав iм’я Наннар. Його син Уту був богом сонця. А донька Інанна – богинею вечiрньоi зорi, а також – кохання, родючостi, мисливства i вiйни. Їi часто зображували у виглядi жiнки-вояка у колiсницi, в яку запрягали левiв. Був у мисливства i вiйни ще й бог Нiнурта. Щоправда, якщо уважнiше придивитися до мiфiв про нього, то можна припустити, що цим iменем шумери називали «обожненого» ними царя Енмеркара-Нiмрода. Шумери взагалi вiрили, що могутнi й безсмертнi боги насправдi неабияк схожi на людей i поводять себе так, як земнi володарi. Їдять i п’ють, заздрять одне одному, сваряться i воюють мiж собою. Вiд простих людей вимагають лише безумовноi покори i постiйних пожертв. А тих, хто не виконуе божих настанов чи навiть забаганок, жорстоко карають.






Човен, навантажений худобою та майном. Вiдбиток цилiндричноi печатки (Британський музей)



Будь-якi природнi явища i стихiйнi лиха шумери вважали проявом волi богiв: iхньоi милостi або навпаки – невдоволення. Одного разу, стверджуе шумерська легенда, боги, роздратованi зневагою до них, вирiшили взагалi знищити людство i наслали на землю Всесвiтнiй потоп. Але Енкi вирiшив урятувати одного чоловiка на iм’я Зiусудра (або ж Утнапiштiм), який слухався богiв i вiв праведне життя. За порадою Енкi той збудував величезний човен, або ж корабель, у який сiв разом iз родиною, худобою i дикими тваринами, щойно вода вкрила землю. Шiсть днiв тривала буря. На сьомий вгамувалася. Ворон допомiг Зiусудрi знайти верхiвку гори, що височiла над водою. Вийшов той на берег i принiс жертву богам. Пробачили боги людей, зупинили потоп, i нащадки Зiусудри розселилися по всiй землi.



3. Шумерська наука. Шумерськi жерцi записували не лише легенди та перекази, вони зберiгали пам’ять про усi помiтнi подii, якими був вiдзначений кожен рiк у життi iхнього мiста. Згодом такi записи перетворилися на лiтописи. Щоб вгадати волю богiв, жерцi уважно спостерiгали за явищами природи. Вони навчилися передбачати рух сонця, мiсяця i планет, дали iмена сузiр’ям, склали перший календар, запровадивши подiл року на 12 мiсяцiв i семиденнi тижнi. Тому шумерiв вважають засновниками астрономii, а такожастрологii – тобто мистецтва передбачати долю за розташуванням зiрок.






Шумерська карта зоряного неба (Британський музей)



Не меншими були здобутки мешканцiв Месопотамii у математицi. Найперше – вони винайшли цифри. Лiчили, щоправда, не лише десятками, як ми, а й дюжинами, i шiстдесятками. Саме за шумерською звичкою годину i зараз дiлять на 60 хвилин, хвилину – на 60 секунд, а коло – на 360 (шiсть разiв по 60) градусiв.

Шумери були першим народом, який навчився не лише додавати й вiднiмати, а й множити i дiлити, та склав таблицю множення. Вони також вмiли добувати квадратний корiнь, вираховувати площу прямокутника i трикутника, об’ем куба та призми.



4. «Будинки табличок». З’явилися в Шумерi й першi школи. Їх називали «будинками табличок». Саме тут хлопчикiв iз заможних сiмей вчили читати i писати. Вчителiв називали «уповноваженими», а «уповноважений iз палицею» слiдкував, щоб учнi були уважними, вправно виконували настанови вчителя i не базiкали з сусiдами пiд час уроку. До школи треба було приходити зранку, заняття тривали ледь не весь день. Спочатку учнi розповiдали домашне завдання, потiм виготовляли новi таблички i писали диктант, далi – читали написане вголос i отримували завдання на наступний день.






Кiмната для занять («шкiльний клас»), знайдена в Марi. Фото XX ст.






Табличка з виконаним учнiвським завданням (Британський музей)



У школi навчали не лише читання i граматики. До нашого часу збереглася безлiч табличок iз завданнями з ботанiки, зоологii, географii та математики. Крiм того, учнi вивчали вiршi та поеми (тобто великi вiршованi твори) про богiв i героiв. Той, хто закiнчував школу з вiдзнакою, мiг стати чиновником або жерцем. Саме тому батьки намагалися дати своiм дiтям найкращу освiту.




Вiйни мiж мiстами та об’еднання Месопотамii


1. Вiйни мiж шумерськими мiстами. Згодом мiста виникли не лише в Шумерi, а й на пiвночi Месопотамii, населеноi племенами семiтiв. Мешканцi семiтських мiст багато чому навчилися в сусiдiв, зокрема – запозичили в них клинопис. Вони вшановували тих самих богiв, що й шумери, щоправда, називали iх iнакше, адже й розмовляли iншою мовою.

Мiж месопотамськими державами часто спалахували вiйни, пiд час яких царi намагалися захопити у сусiдiв землю, рабiв та iншi багатства. Успiшною вiйну вважали, якщо переможене мiсто визнавало над собою владу переможця i погоджувалося сплачувати данину. Однак зазвичай тривало це недовго, мешканцi пiдкорених мiст повставали i вiдновлювали самостiйнiсть. А iнодi загарбники i завойованi мiнялися мiсцями. Проте пiсля кожноi вiйни залишалися сотнi й тисячi загиблих, сплюндрованi поля, занедбанi канали i дамби.






Шумерськi вояки. Малюнок зi «стели коршунiв» з Лагаша (Лувр)



З часом найсильнiшим серед шумерських мiст став Лагаш. Грабiжницькi вiйни розпалили жадiбнiсть мiсцевоi знатi. Вона не соромилася визискувати не лише сусiдiв, а й мешканцiв своеi власноi держави. З пiдданих збирали безлiч податкiв – платити доводилося навiть за поховання. Доведенi до вiдчаю мiстяни зрештою повстали i позбавили влади свого царя. Замiсть нього на чолi Лагаша став один iз царських родичiв на iм’я Уруiнiмгiна.






Настанови Уруiнiмгiни, записанi для загального ознайомлення (Лувр)



Новий володар уславився тим, що започаткував чи не першi вiдомi нам реформи – тобто спроби облаштувати громадське життя на нових засадах. Скажiмо, цар наказав, щоб суддi не просто карали винних, а спочатку доводили iхню провину. Уруiнiмгiна зменшив податки, повернув храмам майно, вiдiбране попереднiми володарями, дозволив боржникам не платити за грабiжницькими позичками i звiльнив тих, хто потрапив у рабство за борги. Сам реформатор дуже пишався тим, що колишнiх невiльникiв «повернув до матерiв». Шумерською цей вислiв звучить як «амагi». Сучасними мовами його зазвичай перекладають як «свобода» – вiдтак Уруiнiмгiну вважають першим, хто вжив це слово в iсторii людства.






Клинописне написання слова «амагi»



Щоправда, боротися зi зловживаннями новий володар наказав тим самим чиновникам, якi iх припустилися. Не дивно, що тi не поспiшали виконувати царськi розпорядження. До того ж, Уруiнiмгiна розпочав вiйну проти сусiднього мiста Умма, але зазнав нищiвноi поразки. Вороги захопили Лагаш, розграбували та спалили його храми. Одну за одною цар Умми приеднав до своiх володiнь й iншi шумерськi держави. Вiн навiть проголосив себе верховним жерцем усiх iхнiх богiв. Але здобута таким чином «небесна пiдтримка» не допомогла царевi у вiйнi з володарем пiвнiчного месопотамського мiста Кiш, Саргоном Великим.



2. Держава Саргона Великого та його нащадкiв. За походженням Саргон був не шумером, а семiтом. І не належав до царського роду. Його мати була жрицею, яким взагалi забороняли мати дiтей. Тому вона народила сина таемно, поклала його до кошика i пустила за водою. Малюка врятував водонос, який виростив його i вiддав у науку до царського садiвника. Хлопець був здiбним, бо дослужився до високоi посади виночерпiя, а коли цар Кiша загинув у вiйнi з ворогами, сам проголосив себе володарем.






Саргон Аккадський. Маска з кованоi бронзи (Іракський музей)



Саргон створив постiйне вiйськоз п’яти тисяч воякiв, i з його допомогою одне за одним почав захоплювати сусiднi мiста, знесиленi вiйнами мiж собою. За кiлька рокiв вiн загарбав усю Пiвнiчну Месопотамiю, приеднав Шумер i, як розповiдав сам, «обмив свою зброю» у водах Перськоi затоки. Захоплених у полон царiв Саргон принiс у жертву богам, а замiсть них поставив на чолi мiст своiх намiсникiв. Себе Саргон проголосив «царем чотирьох сторiн свiту». Йому були пiдпорядкованi усi храми Месопотамii, жерцi отримували вiд царя великi пожертви й у вiдповiдь славили володаря та його «небесну захисницю» – богиню Інанну, яку одноплемiнники Саргона йменували Іштар. Сам цар жив у збудованому ним мiстi Аккад – столицi(тобто головному мiстi) держави. Державною вiн оголосив рiдну йому семiтську мову, яку тепер почали називати аккадською.






Аккадське царство за правлiння Саргона та Нарамсiна



Саргон був жорстоким правителем i за будь-яке невдоволення його владою карав смертю. Проте створене ним царство не було мiцним. Не виправдалися i сподiвання на допомогу жерцiв. Онук Саргона Нарамсiн навiть проголосив себе богом – його i зображували як бога, в шоломi з рогами – але марно. Волелюбнi шумери вiдмовлялися коритися його волi i за першоi нагоди скидали його намiсникiв. Цар уже не думав про завойовницькi походи, всi сили йшли на приборкання бунтiвливих пiдданих. А кiнець державi Саргона поклала навала войовничих кочових племен iз пiвночi, якi не лише розорили Месопотамiю, а й вщент зруйнували Аккад – руiни цього мiста не знайденi й досi.






«Переможна стела» царя Нарамсiна (Лувр)

)

3. Пiднесення Ура. Деспотiя. Шумери, щоправда, i владу кочовикiв визнали тiльки на словах. Призначений загарбниками намiсник Лагаша на iм’я Гудеа поводив себе як самостiйний володар, будував канали, храми та палаци. І поступово пiдпорядкував собi усю краiну. А вже невдовзi шумери вiдкрито повстали проти панування кочовикiв. Та вигнали зайд до iхньоi батькiвщини.

На чолi звiльненоi краiни став цар Урнамму, який зробив своею столицею мiсто Ур. Саме тому вченi називають засновану ним династiю третьою династiею Ура. Сучасники ж зазвичай iменували державу, створену Урнамму, «Царством Шумеру й Аккаду». Влада володарiв Ура була необмеженою. Будь-яке царське розпорядження, яким би примхливим чи свавiльним воно не здавалося, виконували без заперечень. Вважали, що майно пiдданих i навiть iхне життя належить царевi. Такий державний устрiй називають деспотiею.






Урнамму. Бронзова статуетка (Колекцiя Чиказького унiверситету)



Пiдвладнi Урнамму мiста були позбавленi будь-якоi самостiйностi. Усi землi в межах «Царства Шумеру й Аккаду» були перетворенi на державну власнiсть. З селян створювали загони для виснажливоi працi в державних маетках, ремiсникiв змушували працювати у царських майстернях, заборонили не лише продаж землi, а й будь-яку не пiдпорядковану державi торгiвлю. Сотнi чиновникiв вiддавали накази робiтникам, стежили за iхнiм виконанням, карали за будь-який непослух. Тисячi писарiв прискiпливо обраховували вирощене, виготовлене i зiбране до скарбницi. До нашого часу збереглося бiльше ста тисяч глиняних табличок iз господарськими звiтами доби третьоi династii Ура, але й це – лише мала частина записiв, зроблених за тих часiв. За допомогою «загального одержавлення» володарi сподiвалися якнайкраще впорядкувати життя краiни. Проте що бiльше ставало чиновникiв, то частiше вони використовували своi посади у власних iнтересах, то дорожче ставало скарбницi iхне утримання i то важче, зрештою, було керувати державою.



4. Закони Шульгi. Вже син i наступник Урнамму – цар Шульгi – змушений був не лише воювати з ворогами, а ще й боротися з посадовцями, якi зловживали наданою ним владою. Для цього вiн створив першу в iсторii збiрку законiв (iнодi, щоправда, iх називають законами Урнамму – адже спочатку вченi вважали, що видав iх батько Шульгi). Збiрка складалася з 57 статей, якi були викарбуванi у каменi, а потiм переписанi на глинянi таблички. Вiдтепер саме закони визначали, що е злочином i як саме треба за нього карати. Тож суддi не могли бiльше виносити вироки на власний розсуд. Були запровадженi единi мiри ваги, об’ему i довжини – щоб царських пiдданих не ошукували на ринках.






Цар Ура Шульгi. Гипсова статуетка (Колекцiя Чиказького унiверситету)



Шульгi хвалився, що встановив у краiнi справедливий лад, за якого «сиротi не доводиться просити у багатого, а вдовицi – у можновладця». Межi його царства були розширенi до самого Середземного моря, а кораблi з Ура вирушали все далi на схiд – до острова Дiльмун (сучасного Бахрейну), краiни Маган (теперiшнього Оману) та загадковоi Мелуххи (так шумери називали Індiю). Зрештою царя – за прикладом Нарамсiна – проголосили богом.

Але насправдi держава Шульгi лише здавалася квiтучою i могутньою. Примус i пильний нагляд чиновникiв не робив шумерських селян i ремiсникiв працелюбнiшими. Адже усе вирощене i виготовлене ними одразу вiдбирали до царських сховищ. Не дивно, що за доби третьоi династii Ура хлiба, скажiмо, збирали вдвiчi менше, нiж за кiлька столiть до того. Посадовцi теж бiльше дбали не про наповнення скарбницi, а про власне збагачення, незважаючи навiть на суворi царськi накази i погрози. Пiдданi слухняно клялися у вiрностi володарям, але водночас лише чекали слушноi нагоди, щоб звiльнитися вiд влади безжальних визискувачiв. Сусiди шумерiв тiльки й мрiяли прибрати до своiх рук багатства, накопиченi царями Ура.






«Тiгрiс» – реконструкцiя корабля шумерськоi доби, створена у XX ст.



Вже за правлiння синiв Шульгi «Царство Шумеру й Аккаду» почало занепадати i втрачати загарбанi землi, а зi смертю його онука третя династiя Ура остаточно перервалася. Велика держава розсипалася на десятки самостiйних мiст, якi ворогували мiж собою, як це було до завоювань Саргона.




Мiста-держави Стародавньоi Індii


1. Краiна бiля пiднiжжя Гiмалаiв. Високо в небо здiймаються найвищi гори у свiтi – Гiмалаi. З Гiмалаiв до Індiйського океану тече безлiч рiчок. Найбiльша з них – рiчка Інд. За ii назвою i всю краiну на пiвдень вiд Гiмалаiв здавна називали Індiею, а ii мешканцiв – iндiйцями.

Поруч iз Індом у давнину текла ще одна велика рiчка – Сарасватi. Земля у долинi цих двох рiчок була вкрита тонким, але надзвичайно родючим шаром мулу. Давнi iндiйцi встигали збирати кiлька врожаiв на рiк. Сiяли пшеницю, ячмiнь, рис, вирощували також боби й iншу городину, фрукти. З солодкого соку особливоi тростини iндiйцi виготовляли цукор, з бавовника – легку i зручну тканину для одягу.






Долини Інду i Сарасватi в давнину



Розводили курей, кiз, овець, корiв. У господарствi навчилися використовувати i слонiв, якi перевозили важкi вантажi. Поряд iз кам’яними знаряддями працi використовували мiднi й бронзовi, з золота й срiбла виготовляли насамперед прикраси. Найпоширенiшими ремеслами були прядiння, ткацтво, рiзьблення та гончарство. Глиняний посуд iндiйцi прикрашали яскравими вiзерунками.

Для зведення будинкiв використовували як невипалену, так i опалену цеглу. З неi ж будували мiськi мури i навiть морськi причали.



2. Виникнення мiст-держав. Близько 2600 року до нашоi ери в долинi Інду i Сарасватi виникли першi мiста. Найвiдомiшими з них були Хараппа, Мохенджо-Даро та Ганверiвала.

На пагорбi посеред мiста зазвичай височiла оточена мiцними мурами фортеця. У нiй мешкали володарi мiста або жерцi. Принаймнi у деяких фортецях збереглися залишки вогнищ, де, вочевидь, приносили жертви богам. Пiд час повеней або ж нападу ворогiв за фортечними мурами могли сховатися й iншi мiстяни, що за мирного часу жили у власних будинках. Ближче до фортецi селилися заможнiшi люди, здатнi побудувати власним коштом дво- i навiть триповерховi будiвлi. Далi – бiдний люд у невеличких хатинках. Однак усi, незалежно вiд статкiв, користувалися водогоном i каналiзацiею. Та й самi мiста будували за чiтким планом, вулицi були прямими i широкими – так, щоб могли роз’iхатися два вози.






Опалена цегла з Чанху-Даро (Королiвський музей Онтарiо)






Руiни Мохенджо-Даро (сучасний вигляд)



Про державний устрiй давньоiндiйських мiст ми знаемо дуже мало. Але навряд чи таке масштабне i водночас пiдпорядковане загальному плану будiвництво було б можливим без мiцноi державноi влади. Хто ii здiйснював – цар чи жерцi – iсторики поки не з’ясували. Проте зрозумiло, що на утримання чиновникiв збирали чималi податки – у бiльшостi мiст знайденi величезнi зерносховища. Деякi будинки були схожi на зали для засiдань, тож можна припустити, що принаймнi в деяких мiстах управлiння здiйснювала рада старiйшин або ж вона допомагала володарю у вирiшеннi певних важливих питань. Кожне мiсто панувало над сiльською округою, i хоча жили селяни значно гiрше за мешканцiв мiст, саме з них збирали податки зерном та iншими продуктами, за рахунок яких iснували мiста-держави.








Бог i тварини. Зображення на печатцi (Музей Чатрапатi Шиваджi Магараджа)



Бiльше про життя давнiх iндiйцiв ми могли б дiзнатися, якби вдалося прочитати iхню писемнiсть. Проте вченi й досi зробити цього не можуть. Бiльшiсть написiв знайденi на печатках, тому вони надто короткi. Тож наразi вiдомо лише, що складалася давньоiндiйська писемнiсть з понад 400 знакiв, якими позначали як слова, так i окремi звуки.



3. Розквiт i загибель давньоiндiйських мiст. Найвищого розквiту давньоiндiйськi мiста-держави досягли у 2300–2000 роках до нашоi ери. Були вони об’еднанi пiд владою единого володаря чи залишалися самостiйними – ми достеменно не знаемо. Вiдомо лише, що торгували iндiйцi не лише з сусiдами, а й з вiддаленими краiнами, зокрема – з Месопотамiею, куди вони привозили мiдь, олово, золото, мушлi, перли, деревину i слонову кiстку.

Проте розквiт давньоiндiйських мiст не був тривалим. Їхнi мешканцi, швидше за все, стали жертвами власноi недбалостi. Адже за кiлька сторiч тонкий шар родючоi землi в долинi Інду та Сарасватi був виснажений. Навколишнi лiси були знищенi й уже не могли утримувати такоi необхiдноi для землеробства води. Почастiшали посухи, колись квiтучi поля почали перетворюватися на пустелi. Сарасватi кiлька разiв змiнювала свое рiчище i зрештою висохла. Справу завершив сильний землетрус.






Кiстяки загиблих мешканцiв Мохенджо-Даро. Фото XX ст.



Давньоiндiйськi мiста занепали. Поступово втративши владу над сiльською округою, вони залишилися без засобiв до iснування i перетворилися на легку здобич для навколишнiх первiсних племен. Близько 1750 року до нашоi ери мешканцi мiст були змушенi залишити своi домiвки.




Виникнення держави у Давньому Єгиптi


1. Краiна в долинi Нiлу. На африканському континентi першi держави виникли в Єгиптi – краiнi, розташованiй у нижнiй течii рiчки Нiл. Зазвичай тут спекотно цiлий рiк – i влiтку, i взимку – та майже нiколи не бувае дощiв. Проте у червнi, коли в Центральнiй Африцi настае сезон дощiв i починають танути снiги в горах, Нiл виходить iз берегiв. У листопадi вода спадае, залишаючи на березi товстий шар чорного родючого мулу. Саме тому египтяни йменували свою краiну Кемет – «Чорна земля». Єгиптом цей край назвали греки, якi саме так переiнакшили вислiв «твердиня бога Пта» – одного з найбiльш шанованих давнiми египтянами богiв.






Долина Нiлу (вигляд з космосу)






Збiр врожаю. Оранка. Розпис поховання жерця Нахта бiля Фiв



Для мешканцiв «Чорноi землi» рiк дiлився на три частини. Перша – найдовша, це час розливу Нiлу. Друга, яка починалася вiд листопада, – це час оранки i сiвби. Третя – вiд березня до травня: час збирати врожай i готуватися до нового розливу, вiдновлювати старi канали i дамби та будувати новi. В Єгиптi майже не трапляються раптовi повенi, i це полегшувало життя його мешканцiв. Проте праця египетських селян все одно була надзвичайно важкою.

У долинi Нiлу вирощували ячмiнь, пшеницю, квасолю, часник, огiрки, виноград, а також льон, з якого ткали тонке полотно. Пiвнiч краiни, де Нiл розпадався на безлiч проток i рукавiв, утворюючи так звану дельту, славилася своiми пасовиськами. Розводили египтяни корiв, овець, кiз, вiслюкiв i навiть антилоп.






Заростi папiрусу на березi Нiлу



Долина Нiлу багата на камiння. Це дозволяло египтянам будувати споруди не лише з цегли, а й з кам’яних брил. Не доводилося везти до Єгипту з далеких краiв анi золото, анi мiдь. Їх видобували поруч iз долиною Нiлу. Щоправда, в господарствi використовували не лише металевi, а й кам’янi знаряддя працi, зокрема – серпи з лезами iз кременя. З мiсцевого очерету, який мав назву папiрус, будували човни i навiть справжнi кораблi. Щоб керувати човнами, використовували весла, вiтрила i якорi з великих каменiв. Винаходами самих египтян вважають кочети й стерно, себто корабельне кермо.



2. Вiд мiст-держав – до единоi Єгипетськоi держави. Мiста в Єгиптi виникли майже одночасно на пiвночi та пiвднi краiни. Найбiльшими з них були Нехен, Тiн, Абiдос, Буто. Кожне мiсто становило окрему державу на чолi з царем. Але водами Нiлу вони змушенi були користуватися спiльно. А для того, щоб побудувати великi канали, здатнi впоратися iз щорiчними розливами, зусиль мешканцiв навiть найбiльшого мiста було недостатньо. Доводилося гуртуватися. Поступово, крок за кроком вдалося об’еднати пiвдень краiни – тут виникла держава Верхнього Єгипту, володар якоi носив царський вiнець бiлого кольору. На пiвночi утворилося царство Нижнього Єгипту, вiнець правителя якого був червоним.






Верхiвка булави царя Скорпiона (Музей Ашмола)



Про верхньоегипетських царiв ми знаемо дещо бiльше. Першого, iм’я якого залишилося в iсторii, звали Скорпiон. Його наступники успiшно воювали проти Нижнього Єгипту. А цар Мiна 2920 року до нашоi ери об’еднав два царства в одне. Вiн побудував першу столицю единоi держави – мiсто Мемфiс. Мiна i його нащадки носили подвiйний, бiло-червоний вiнець. Царя об’еднаного Єгипту називають фараоном.






Сланцева стела фараона Нармера (Каiрський музей)



Влада фараона була необмеженою. Та й самого фараона вважали богом. Керував краiною вiн, звiсно, не сам. За загальний стан справ у державi вiдповiдав головний мiнiстр, якому пiдпорядковувалися мiнiстри Верхнього i Нижнього Єгипту, скарбники i керiвники iнших вiдомств. Окремими мiстами керували намiсники, найчастiше – нащадки колишнiх царiв, якi поступилися своею владою фараону. А вже iм пiдпорядковувалися численнi чиновники, писарi, суддi, стражники. Вiйськом керував або сам фараон, або його син, який готувався стати фараоном.



3. Єгипетська писемнiсть. Про iсторiю Давнього Єгипту ми знаемо не лише з переказiв, а й iз численних документiв i рукописiв, що залишилися вiд тих давнiх часiв. Писемнiсть египтяни винайшли дещо пiзнiше вiд шумерiв, але цiлком самостiйно. Вони також спочатку позначали малюнками слова, а згодом певнi склади i навiть окремi звуки. Знаки египетськоi писемностi називають iероглiфами, грецькою це слово означае «священнi символи».






Папiрус iз записом «казок фараона Хеопса» (Єгипетський музей в Берлiнi)



На вiдмiну вiд мешканцiв Месопотамii, для записiв египтяни використовували не глину, а спецiальний матерiал, зроблений з папiрусу. Для цього стебла розрiзали на смужки, якi потiм склеювали навхрест i певний час тримали пiд гнiтом. Виходили гладкi аркушi, на яких можна було писати й малювати чорнилами. Аркушi згодом склеювали у сувоi, якi зберiгали у згорнутому виглядi. І матерiал, i окремий сувiй також називали папiрусом – вiд цього слова походить i украiнське слово «папiр».



3. Про що розповiдають папiруси. Завдяки папiрусам, що збереглися до нашого часу, ми знаемо, як жили, чим займалися i навiть як харчувалися давнi египтяни. Хлiб пекли з ячменю – за формою вiн нагадував корж, або млинець. Із борошна готували також юшку, а iз зерен варили п’янкий напiй – пиво. Їли рибу i городину. Ласувати фруктами, м’ясом та вином могли собi дозволити тiльки заможнi люди.






Єгиптяни з вантажем. Дерев’янi фiгурки з поховання Мекетра бiля Фiв (Метрополiтен-музей)



Чиновники i багатii вiдрiзнялися й за одягом – у них вiн закривав груди i плечi. Пересiчнi чоловiки носили лише пов’язки на стегнах. Жiнки ходили у легких сукнях на широких лямках, а пiд час роботи – в коротких спiдницях. Голови часто голили, натомiсть надягали перуки – вони були як жiночими, так i чоловiчими.

Будинки зводили з невипаленоi цегли. У мiстах будiвлi часто мали два, а iнодi й три поверхи. Житло незаможного египтянина найчастiше, щоправда, обмежувалося однiею кiмнаткою в такому домi. Використовували й дахи, що зазвичай були пласкими. Там, де це було можливо, житло прикрашали квiтами. Воду брали з колодязiв, у деяких мiстах iснувала каналiзацiя. Меблiв було дуже мало, спали переважно на рогожках, одяг зберiгали у скринях.






Модель будинку, знайдена у Дейр ель-Бахрi (Каiрський музей)



Ремiсники обмiнювалися своiми виробами або ж вимiнювали iх на хлiб, рибу чи городину в селян, якi приходили до мiста. Вартiсть товару якщо й визначали, то мiрами зерна або ж шматками мiдi. Проте зазвичай обмiн був безпосереднiм – скажiмо, бика могли обмiняти на три сукнi, десять мiшкiв зерна i коштовне камiння для намиста.

Бiльшу частину життя египтянин проводив у родинному колi, тож до сiм’i у суспiльствi ставилися з великою пошаною. Чоловiкiв часто зображували поруч iз дружинами, щоб пiдкреслити, що в iхнiх родинах панували злагода i спокiй. Закони вимагали, щоб до жiнок ставилися з повагою, за ними визнавали право на частину родинного майна, жiнки могли вiдстоювати своi iнтереси в судi. Проте влада чоловiка у родинi була беззаперечною, йому забороняли лише «надто сильно» бити дружину.






Сановник Мерир i його дружина. Скульптура (Каiрський музей)



Дiтей давнi египтяни надзвичайно любили. До трьох рокiв малюк майже не розлучався з мамою, яка носила його з собою в особливiй сумцi, навiть коли працювала по господарству. Але й згодом, коли дiти виростали, вони були разом iз батьками всюди, де це було можливо – на пасовиську, в майстернi, iнодi навiть на полюваннi. Звiсно, як i будь-якi дiти, маленькi египтяни знаходили час i для гри – до нашого часу збереглися стародавнi iграшки. Малеча бiгала майже голою – хiба що в намистi або з гребiнцем у волоссi. Коли хлопчик або дiвчинка досягали юнацького вiку, вони урочисто отримували «дорослий одяг» i починали навчання. Дiвчат вчили веденню хатнього господарства. Хлопцi опановували ремесло або iншу справу, якою займався батько. Деякi з юнакiв вiдвiдували школу, де iх вчили читати i рахувати. Здiбних учнiв згодом могли взяти й на державну службу – навiть якщо iхнi батьки були незаможними.






Єгипетська дерев’яна iграшка (Британський музей)




У тiнi пiрамiд


1. Боги давнiх египтян. Єгиптяни були побожним народом. У кожному мiстi краiни вшановували власних божеств – ще вiдтодi, коли кожне з мiст було окремою державою. З об’еднанням краiни пiд владою фараонiв мiсцевi вiрування не зникли, iх теж, так би мовити, «об’еднали». Найбiльше вшановували богiв, яких вважали «царськими захисниками».

Бога Пта, якому вклонялися у Мемфiсi, називали богом-творцем, який силою власноi думки створив i самого себе, i весь свiт, i решту богiв, серед яких найстаршим i найголовнiшим вважали бога сонця Ра. Ра зображували у виглядi людини з головою сокола i сонячним колом над нею. Символом цього бога був також жук-скарабей. Коли головним мiстом Єгипту стали Фiви, Ра почали ототожнювати з богом Амоном, якого вшановували у цьому мiстi та зазвичай зображували або у вiнцi з пiр’я, або ж iз головою барана. Єгиптяни вiрили, що люди виникли зi слiз Амона-Ра, що пролилися на землю.






Зважування серця померлого. Малюнок iз «Книги мертвих» (Британський музей)



Ра вважали батьком бога мудростi Тота (якого частiше малювали з головою iбiса, рiдше – з головою мавпи) та богинi справедливостi Маат. Знак цiеi богинi – перо, за допомогою якого, як були впевненi египтяни, вона зважувала душу людини пiсля ii смертi й визначала, чи гiдна вона вiчного життя, а чи загибелi у пащi страшного напiвлева-напiвкрокодила.

Особлива легенда розповiдала про походження влади фараонiв. Згiдно з нею, у бога землi Геба, який мав голову змii, i богинi неба Нут, яку часто зображували у подобi корови, народилося двое синiв – Сет i Озiрiс. Озiрiсовi перепала влада над Єгиптом, Сетовi – над навколишнiми пустелями (його навiть зображували з головою пустельного собаки). Озiрiс був мудрим правителем, навчив людей будувати, виготовляти посуд i знаряддя працi, вирощувати хлiб.

Заздрив братовi Сет i вирiшив убити його. Змайстрував красиву домовину i запропонував богам, що зiбралися на бенкет, подивитися, для кого вона пiдiйде. Тiльки-но лiг у домовину Озiрiс, як закрив Сет кришку i кинув труну до Нiлу. Дружина Озiрiса – богиня Ізiда – кинулася шукати чоловiка. Тодi Сет розрубав тiло брата на шматки i розкидав по всьому Єгипту. Але не змiг вiн завадити Ізiдi зiбрати iх, щоб поховати Озiрiса.






Озiрiс, Ізiда i Нефтида. Малюнок iз «Книги мертвих» (Британський музей)



Таемно вiд Сета народила богиня сина – бога Гора, що, як i Ра, мав голову сокола. Зрiс Гор i став на двобiй iз вбивцею батька. Важкою була боротьба, Сету навiть вдалося вирвати у зухвалого племiнника око, але переможцем все одно вийшов Гор. Вiдняв вiн у дядька око, дав проковтнути Озiрiсу i повернув його тим самим до життя. Владу над Єгиптом Озiрiс вiддав синовi. Гор став богом-покровителем фараонiв, i тому його малювали з царським вiнцем на головi. А сам Озiрiс перетворився на володаря потойбiчного свiту, який судив мертвих за вчинки, що iх вони здiйснювали за життя. Допомагали йому в цьому богиня Маат i ще один син Озiрiса – Анубiс, бог з головою шакала.



2. Храми й жерцi. У кожного египетського бога були своi святилища. Єгиптяни називали iх «домiвками богiв». Храми i справдi нагадували палаци – в них було багато залiв i внутрiшнiх дворiв. Дах святилища пiдтримували величнi колони, що нагадували пальми або букети квiтiв лотосу. У найсвятiшому мiсцi храму – вiвтарi – зберiгалася статуя божества, перед якою жерцi приносили жертви i здiйснювали релiгiйнi обряди.






Великий зал Карнакського храму (сучасний вигляд






Центральний вхiд до Луксорського храму (сучасний вигляд)



Потрапити всередину храму могли лише жерцi або ж особисто фараон чи його дружина. Звичайнi египтяни молилися перед брамою. З обох бокiв брами височiли великi башти – пiлони, прикрашенi розфарбованими кам’яними рельефами iз зображенням богiв. Інодi перед входом до храму встановлювали гостроверхi стовпи – обелiски – та будували галереi зi священних скульптур левiв з головами людей. Пiд час свят такою галереею жерцi проносили статую божества, сховану вiд стороннiх очей покривалом.

Жерцi у Стародавньому Єгиптi користувалися величезною повагою. І не лише тому, що, на переконання египтян, могли спiлкуватися з богами, вiд прихильностi яких залежало життя цiлоi краiни. У храмах зберiгалися запаси iжi на випадок неврожаю. Жерцi лiкували i допомагали життевими порадами. Вони зберiгали знання про навколишнiй свiт, спостерiгали за рухом зiрок i планет, дослiджували природнi явища, вiд яких залежали врожаi, вивчали математику та iншi науки. Саме у Стародавньому Єгиптi був створений сонячний календар, в якому рiк нараховував 365 днiв.






Жрець Амона. Малюнок iз «Книги мертвих» (Британський музей)



Не дивно, що жерцi мали неабияку владу. Сваритися зi служителями богiв не наважувалися навiть фараони. Натомiсть самi жерцi залюбки втручалися у керiвництво державою, надто тодi, коли при владi опинялися слабкодухi й недосвiдченi володарi.






Єгипетський пiдручник з математики(Британський музей)



3. Будiвництво пiрамiд. Символом влади фараонiв стали iхнi розкiшнi гробницi. Найвеличнiшi з них – пiрамiди. Спершу iх будували схiдчастими – саме в такiй, скажiмо, був похований фараон Джосер. Звiв пiрамiду Джосера будiвничий Імхотеп, видатний учений та лiкар. Згодом египтяни його «обожнили» та вшановували як бога лiкування.

Наступники Імхотепа боки пiрамiд почали робити гладкими. Найбiльша i найвiдомiша з таких гробниць – пiрамiда фараона Хеопса, висота якоi сягала 147 метрiв. Їi склали з понад 2 300 000 кам’яних брил вагою у двi з половиною тонни кожна, щiльно пiдiгнаних одна до одноi. У товщi пiрамiди залишили вузькi проходи, якi вели до маленькоi кiмнати, у який, власне, i був похований фараон. За переказами, верхiвка пiрамiди була вкрита золотом. Поруч iз пiрамiдою Хеопса його нащадки збудували ще двi й витесали зi скелi величезну постать сфiнкса – казковоi iстоти з тiлом лева i людською головою. Припускають, що обличчя сфiнкса було схожим на обличчя одного з фараонiв.






Фараон Хуфу (Хеопс). Фiгурка зi слоновоi кiстки (Каiрський музей)






Пiрамiда фараона Хеопса i Великий Сфiнкс (сучасний вигляд)



Зазвичай пiрамiду зводили десятки рокiв поспiль, головно – пiд час розливу Нiлу, коли селяни не були зайнятi сiвбою чи збором врожаю i могли бути залученi до роботи на будiвництвi. Тисячi египтян цiною власного життя викарбували у пам’ятi нащадкiв iмена фараонiв, якi знайшли у цих величних гробницях останнiй притулок. Але будiвництво, що вимагало надзвичайних зусиль цiлоi краiни, знекровило Єгипет. Скарбниця швидко порожнiла, а збирати податки ставало дедалi важче. Дiйшло до того, що деякi намiсники почали вiдмовлятися надсилати робiтникiв до столицi.

З волi чи з неволi, але фараонам довелося ставати заощадливiшими. Пiрамiди почали будувати меншими, а згодом – просто вирубували гробницi у скелях. Але занепаду царськоi влади це не зупинило. Врештi-решт, кожне египетське мiсто знову перетворилося на майже самостiйну державу, яка визнавала владу фараона, але не слухала його наказiв.



4. Нове посилення Єгипту i народне повстання. Вiдновити еднiсть краiни вдалося лише за багато рокiв – коли фараоном оголосив себе намiсник мiста Фiви. Саме це мiсто i стало новою столицею Єгипту.






Вояки. Фiгурки з поховання царевича Месехтi в Асьютi (Каiрський музей)



Новi володарi краiни майже весь час проводили в грабiжницьких походах проти сусiднiх краiн. Звiдти до Єгипту приганяли рабiв, вивозили золото, слонову кiстку, коштовне камiння, а також – мiдь i деревину для потреб господарства. Перемоги фараона Сенусерта III були такими гучними, що в легендах його називали «Сезострiсом-пiдкорювачем свiту». Проте вiйни збагачували лише самого володаря, його военачальникiв та вельмож. Бiльшiсть египетських селян i ремiсникiв не отримували нiчого. Пiдданих фараони навпаки визискували дедалi жорсткiше i брутальнiше.






Сенусерт III. Голова статуi у виглядi сфiнкса (Єгипетський музей у Мюнхенi)



Близько 1750 року до нашоi ери в Єгиптi спалахнуло повстання. Фараон був убитий, скарбниця i державнi зерносховища – розграбованi, податковi записи – знищенi. Жорстоко розправлялися повстанцi з чиновниками i суддями. Проте, окрiм помсти i грабунку, iнших намiрiв у заколотникiв, схоже, не було. Вчорашнi невiльники, селяни i ремiсники самi захоплювали рабiв та намагалися жити як можновладцi. Але навести лад у краiнi не змогли. Зрештою, повстання придушили, влада фараонiв була вiдновлена. Однак египетська держава вже не була такою могутньою, як ранiше. Навiть загарбницькi походи припинилися. Тепер Єгипет сам змушений був вiдбивати напади сусiдiв.




Стародавнiй Ханаан. Амореi та гiксоси


1. Земля, що «тече молоком i медом». Краiна, що простягнулася вздовж схiдного узбережжя Середземного моря вiд Єгипту до Месопотамii, у давнину мала назву Ханаан. У високих Лiванських горах беруть свiй початок три головних рiчки краю. Оронт i Леонт течуть до Середземного моря, Йордан – до Мертвого. Вони значно коротшi та менш повноводнi за Нiл чи Євфрат, проте в iхнiх долинах землеробство виникло навiть ранiше, анiж у Шумерi чи Єгиптi. Родючi долини тягнуться також на пiвдень вiд гирла Леонту берегом Середземного моря. Сусiди-кочовики iз заздрiстю називали Ханаан землею, що «тече молоком i медом», а египтяни казали, що «вина тут бiльше, нiж води».






Стародавнiй Ханаан



На пiвночi краiни, щоправда, гори пiдступали до узбережжя надто близько, та залишали для вирощування хлiба чи садiвництва лише невеличкi клаптики землi. Найбiльшим багатством цих земель в давнину вважали деревину, адже Лiванськi гори були майже повнiстю вкритi лiсами з кедру. Кедрова деревина надзвичайно мiцна, тому ii вважали найкращою для будiвництва i виготовлення кораблiв. Саме за нею вiдправляли до Ханаану своiх воякiв Саргон Великий i египетськi фараони.






Кораблi, завантаженi деревиною Рельеф з палацу у Дур-Шаррукiнi (Лувр)



Торгiвцi, якi постачали кедр до долини Нiлу, називали узбережжя бiля пiднiжжя Лiванських гiр землею Фенху – тобто «краiною лiсорубiв». Пiзнiше греки переiнакшили египетське слово на свiй лад i йменували цей край Фiнiкiею, а внутрiшнi областi Ханаану – Сирiею (так само, як сучасну краiну, що за територiею зi стародавньою Сирiею насправдi спiвпадае лише частково). Утiм, у давнину обидвi частини краiни населяли семiтськi племена, що називали себе ханаанеями.






Руiни Бiбла i фiнiкiйське узбережжя (сучасний вигляд)



2. Ханаанськi мiста-держави. Першi мiста-держави в Ханаанi виникли майже одночасно з египетськими. Загалом iх було кiлька десяткiв, а найбiльшими згодом стали Бiбл та Угарит на морському узбережжi, Ебла i Хацор – всерединi краiни. Їхнi мешканцi вирощували хлiб, випасали худобу, займалися риболовлею, проте багатiли цi держави насамперед завдяки торгiвлi, адже деревину з Ханаану вивозили усi сусiднi краiни, та й самi мiста були розташованi на перехрестi шляхiв, що з’еднували Єгипет iз Месопотамiею, а сирiйськi степи – iз Середземним морем.

У шумерiв i аккадцiв ханаанеi запозичили клинопис, пристосувавши його до особливостей своеi мови. З табличок, знайдених в Угаритi та iнших мiстах краiни, ми знаемо iмена богiв, яких шанували iхнi мешканцi. Ханаанеi вiрили, що свiт створений богом Елем, якого зображували поважним бороданем, що сидiв на тронi. В Еля було чимало синiв i доньок, наймогутнiшим з яких був бог неба Баал. До нашого часу дiйшли мiфи про боротьбу Баала зi своiм братом – божеством смертi Мотом, про змагання бога рiчок i джерел Ягве з володарем моря Ямму, про пристрасть богинi вечiрньоi зорi та кохання Аштарти до красеня Ешмуна, якого ханаанеi вшановували як бога лiкування, та про нещасного Адонiса, якого не могли подiлити мiж собою закоханi в нього Баалат-Гебал, богиня мiста Бiбл, та дружина Мота Шеол.






Аштарта. Фрагмент скриньки зi слоновоi кiстки (Лувр)



3. Аморейська навала. На схiд вiд Ханаану та на пiвдень вiд Месопотамii, в сирiйському степу мешкали скотарi – спорiдненi з ханаанеями та аккадцями семiтськi племена амореiв. Кiлька столiть сусiди iз заздрiстю спостерiгали за зростанням заможних мiст-держав. Коли ж iхнi пасовиська виснажилися – рушили до родючих долин вiйною. Амореi знищили колись могутне «Царство Шумеру i Аккаду». Одне за одним кочовики захоплювали ханаанськi та месопотамськi мiста, грабували мiсцевих мешканцiв, вiдбирали у них кращi землi для своiх черед.






Вiстря списiв доби аморейського панування у Ханаанi (приватна колекцiя)



Але навiть зруйнованi мiста невдовзi були вiдбудованi. Та й внутрiшнiй устрiй завойованих держав загарбники зазвичай змiнити не намагалися. Навпаки: ватажки аморейських племен ставали царями, знать кочовикiв родичалася й змiшувалася з мiською верхiвкою, а збройнi дружини перетворювалися на царське вiйсько. Прибульцi прагнули жити тим самим життям, що й переможенi, спiлкувалися iхньою мовою, шанували месопотамських та ханаанських богiв. Колишнi племiннi вождi намагалися бути схожими на легендарних аккадських та шумерських володарiв.

Царями проголошували себе навiть тi аморейськi правителi, якi не здобули жодного мiста. Їхнi царства складалися лише з пiдкорених племен, якi змушенi були сплачувати постiйну данину своiм новим володарям. Такi племiннi держави, хоч i були створенi за прикладом сусiднiх мiст-держав Месопотамii чи Єгипту, насправдi суттево вiдрiзнялися вiд них: насамперед – тим, що iхнi пiдданi насправдi цiлком могли обходитися без будь-якоi державноi влади i визнавали зверхнiсть царiв лише доти, доки тi могли нав’язати свою волю силою зброi.



4. Утворення Вавилонського царства. Серед багатьох месопотамських мiст, у яких утвердилися аморейськi династii, панiвне становище невдовзi здобув Вавилон. Його назва перекладаеться з аккадськоi як «брама бога». Вавилон був розташований майже в центрi Месопотамii, в тому мiсцi, де Тигр iз Євфратом наближуються один до одного, на перехрестi зрошувальних каналiв i торговельних шляхiв. Саме завдяки торгiвлi мiсто швидко зростало й багатiло. Чимось схожим на купця був i спритний вавилонський цар Хаммурапi. Якщо Саргон Аккадський покладався насамперед на вишколене вiйсько, то Хаммурапi домагався свого здебiльшого за допомогою перемовин – вiн укладав союзи iз сусiднiми мiстами для боротьби проти потужнiших ворогiв, вчасно змiнював союзникiв i поступово приеднав до свого царства усю Месопотамiю.






Цар Хаммурапi i бог Шамаш. Зображення на стелi iз законами Хаммурапi (Лувр)



Хаммурапi царював вiд 1792-го до 1751 року до нашоi ери. І уславився не лише об’еднанням краiни. Завзятий володар прагнув насамперед упорядкувати життя великоi держави i навiть релiгiю своiх пiдданих. Першим серед численних шумерських i аккадських божеств оголосили бога Мардука, «небесного захисника» Вавилона. Його вважали творцем свiту i людей, переможцем всесвiтнього безладу i законотворцем. Вавилоняни вiрили, що Мардук надiлив iхнiх царiв владою для того, щоб тi дбали про своiх пiдданих. Хаммурапi, скажiмо, чи не найбiльше вихвалявся будiвництвом великого каналу, який мав принести достаток мешканцям його царства.






Бог Мардук i дракон. Малюнок з цилiндричноi печатки



У Вавилонському царствi не було «загального одержавлення», якого так прагнули володарi з третьоi династii Ура. Проте за внутрiшнiм устроем Вавилонiя теж була деспотiею. Влада царя була необмеженою. Як i Шульгi, Хаммурапi видав збiрку законiв. Вона складалася з 282 статей, була викарбувана на чорному базальтовому стовпi й встановлена у столицi для загального огляду. Цар наказав карати суддiв, якi брали хабарi – грошi або iншi «подарунки» за вирiшення справи на користь «дарувальника». Обмежив Хаммурапi й лихварство (тобто позики за кабальними для позичальника умовами) та заборонив тримати людей у рабствi за борги довше трьох рокiв. Царевi це було навiть вигiдно – адже розоренi й зубожiлi пiдданi просто не могли б сплачувати великi податки до державноi скарбницi.

Найбiльше Хаммурапi дбав про опору своеi влади – чиновникiв i воякiв. У нагороду за вiрну службу вони отримували численнi привiлеi, дiлянки землi й рабiв. Що вищою була посада, то бiльшою була нагорода. Щоправда, за користування царською землею нагородженi були зобов’язанi виконувати певнi державнi повинностi. А досить було чиновнику потрапити в немилiсть, як його позбавляли усього.

Покарання за порушення законiв у Вавилонii були жорстокими. Страчували не лише крадiiв, а й тих, хто отримував поцуплене чи переховував рабiв-утiкачiв. Водночас покарання залежали вiд того, хто скоiв злочин i проти кого. Якщо, скажiмо, раб вдарив вiльну людину, йому вiдрiзали вухо. Якщо те саме зробила вiльна людина, вона сплачувала певну кiлькiсть грошей – штраф. Якщо при цьому постраждав «вищий» – навiть вiльну людину били батогом. У стосунках мiж вiльними людьми дiяв принцип «око за око, зуб за зуб». Тому, хто зламав iншому руку, скажiмо, теж ламали руку. Той, хто вбив чужого раба, мусив вiддати «постраждалому» iншого невiльника. А якщо будiвничий недбало виконав свою роботу i зведений ним будинок завалився, поховавши пiд уламками сина господаря дому, страчували сина будiвничого.



4. Гiксоська держава. За кiлька сторiч пiсля здобуття Ханаану i Месопотамii племена кочовикiв почали просочуватися й до долини Нiлу. Послаблена египетська держава не мала сил зупинити iхню навалу. До того ж, вiйсько фараонiв складалося лише з пiших воякiв, а загарбники мали колiсницi, запряженi кiньми. Поступово кочовики захопили майже увесь Єгипет i примусили його мешканцiв сплачувати данину. Столицею нових господарiв краiни стало мiсто Аварiс, розташоване в дельтi Нiлу – там, де прибульцi випасали свою худобу.






Держава гiксосiв i Вавилонське царство



Єгиптяни називали загарбникiв гiксосами, що з iхньоi мови можна перекласти як «царi скотарiв» (або ж навпаки – «раби скотарiв»). Тож i державу, створену кочовиками, зазвичай називають Гiксоською. Втiм, як i в Азii, прибульцi майже не змiнили внутрiшнього ладу завойованоi ними краiни. Ватажки гiксосiв прагнули бути схожими на фараонiв й навiть зберегли за багатьма старими чиновниками iхнi посади. Дечого кочовики навчили i самих египтян – зокрема, саме з гiксоськоi доби в долинi Нiлу почали розводити коней.






Скарабеi з iменами гiксоських володарiв (Музей Волтерса)




Критська морська держава


1. Острiв Крит. У центрi Середземного моря розташований острiв Крит. Бiльшу його частину займають гори, що в давнину були вкритi лiсами, але е на островi й родючi долини. Мешканцi Криту вирощували ячмiнь, виноград, маслини. Море було багате на рибу. Критяни здавна навчилися будувати кораблi, а вигiдне становище острова на перехрестi торговельних шляхiв мiж Європою, Азiею й Африкою сприяло розвитку морськоi торгiвлi. Значних покладiв корисних копалин на самому Критi немае, але мiдь, срiбло, золото видобували на сусiднiх островах. Природа не завжди була прихильною до мешканцiв Криту. Тут часто вiдбуваються землетруси, якi за лiченi хвилини руйнують усе, що люди будували роками. Про египетськi чи месопотамськi врожаi критяни не могли i мрiяти, тому за «ситими» роками часто-густо наставали «голоднi». Але випробування навчили мешканцiв острова пристосовуватися до обставин i покладатися насамперед на власнi сили.

Першi мiста-держави на Критi виникли на самому початку II тисячолiття до нашоi ери. Центром кожноi з них був палац, який водночас слугував i храмом. Залишки найбiльших палацiв збереглися у Кноссi, Маллii та Фестi. Мешкали у палацах кiлькасот чоловiк – цар iз родиною, жерцi, знатнi критяни та iхня обслуга. Усi вони жили за рахунок податкiв, зiбраних iз селян. Саме тому критську цивiлiзацiю часто називають палацовою.






Коридор у Кносському палацi (сучасний вигляд)



Щоб контролювати збiр податкiв, критяни створили власну писемнiсть. Спочатку вона також була малюнковою – у Фестi був знайдений двостороннiй диск, вщерть заповнений значками, серед яких можна знайти фiгурки риб, птахiв, людей тощо. Що саме записано цими малюнками, втiм, i досi залишаеться загадкою. З часом критське письмо спростили – полегшений його варiант називають лiнiйним. Проте й лiнiйне письмо розшифрувати наразi не вдалося, ми не знаемо навiть того, якою мовою розмовляли давнi мешканцi острова.






«Фестський диск» (Археологiчний музей Іраклiона)



Спочатку окремi критськi держави були незалежними, але згодом iх пiд своею владою об’еднали володарi Кноссу. Першим царем об’еднаного Криту, за легендою, був цар Мiнос Старий. Вiн створив закони, спiльнi для всього острова. А щоб пiдкоренi мiста не прагнули незалежностi, поставив на чолi своiх братiв. Оскiльки всерединi краiни вiйни були припиненi, а вiд зовнiшнiх ворогiв острiв захищало море, критськi поселення навiть не оточували мурами – у цьому просто не було потреби.



2. Лабiринт. Символом царськоi влади на Критi була «священна сокира», яку критяни називали лабрiс. Тому й палац у Кноссi дiстав назву Лабiринт. Згодом так почали iменувати будь-яку споруду iз заплутаними ходами. І справдi, людинi, яка вперше потрапляла до палацу, було легко заблукати. Адже в ньому нараховували триста кiмнат, кiлька тисяч колон, десятки сходiв i переходiв!






«Цар – жрець». Фреска з Кносського палацу



Але для мешканцiв палацу це була надзвичайно зручна оселя з парадними залами й особистими помешканнями, спальнями i ванними кiмнатами, великими коморами i майстернями ремiсникiв, водогоном i каналiзацiею. Будiвничi потурбувалися, щоб у помешканнях було достатньо свiтла – не лише завдяки вiкнам, а й спецiальним отворам у даху. В центрi палацу розташовувався великий двiр, забрукований гiпсовими плитами. Тут вiдбувалися особливi, урочистi подii, можливо, й iгри з биками – для критян це була не так забава, як релiгiйний обряд. Вiд двору сходи вели до царських помешкань. Стiни кiмнат i переходiв прикрашали яскравi фрески – фарбованi малюнки, зробленi на ще сирому тиньку. Саме завдяки цим малюнкам ми можемо зрозумiти, як жили давнi критяни i у яких богiв вiрили.






Стрибання через бика. Фреска з Кносського палацу



Найшанованiшою з усiх мiсцевих богiв була Велика богиня-мати, яку називали також «володаркою». Збереглося кiлька ii зображень, якi дозволяють стверджувати, що уявляли богиню в рiзних образах – як повелительку звiрiв, як захисницю рослин i навiть як царицю пiдземного свiту. Втiленням ворожих людинi стихiй – землетрусiв i буревiiв – вважали iншого бога, якого зображували з тулубом людини i головою бика. Як називали його самi критяни, ми не знаемо, але грекам вiн був вiдомий пiд iменем Мiнотавр. Для того, щоб умилостивити цього бога, критяни i влаштовували iгри з биками. Можливо, не миналося i без людських жертв, але на жоднiй iз фресок палацу в Кноссi зображень схожих церемонiй немае. Не знайдено й малюнкiв зi сценами полювання чи вiйни – улюбленого заняття египетських фараонiв та месопотамських царiв.






Богиня (або жриця) зi змiями. Статуетка, знайдена у Кноссi (Археологiчний музей Іраклiона)



3. Морська могутнiсть Криту. Царi Кносса володiли не лише Критом. Завдяки великому вiйськовому флоту, що налiчував десятки бойових кораблiв, вони поширили свою владу i на сусiднi землi. На островi Фера (його ще називають Санторiн), розташованому на пiвнiч вiд Криту, археологи знайшли залишки великого поселення. Будинки у ньому були прикрашенi яскравими фресками, за якими можна вiдтворити найдрiбнiшi подробицi життя його мешканцiв.






Приморське мiсто. Фреска з Акротiрi



Найбiльшоi могутностi Крит, за переказами, досяг за царювання Мiноса Великого. Цьому володарю вдалося приеднати до свого царства частину азiйського узбережжя iз мiстом Мiлет. Іншi сусiди покiрно сплачували Мiносу данину. Союзниками Криту були гiксоськi володарi Єгипту та аморейськi царства у Ханаанi. На заходi критська торгiвля сягала Італii. Легенда стверджуе, що сам Мiнос загинув пiд час походу на острiв Сицилiя. Але навiть вбивцi ставилися до царя з такою пошаною, що збудували на мiсцi його поховання велике святилище.






Критська морська держава та головнi напрямки критськоi торгiвлi



Вiдвiдуючи далекi краiни, товари з яких можна було привезти лише морем, критяни швидко зрозумiли, що розплачуватися за придбане iншим товаром – примiром, зерном – не надто зручно. Щоб полегшити розрахунки, вони почали використовувати грошi – на Критi вони мали вигляд великих бронзових зливкiв, схожих за формою на бичачу шкiру. Власне, за один такий зливок i можна було придбати одного бика. Та й iншi розрахунки критяни вели у «биках» – скажiмо, рабиня коштувала чотири бики, а великий казан – дванадцять.






Бронзовий злиток у виглядi шкiри бика (Археологiчний музей Іраклiона)



Заморська торгiвля, загарбницькi походи i данина, яку сплачували пiдкоренi народи, насправдi збагачували лише царя, жерцiв i критську знать. Бiльшiсть мешканцiв острова, як i ранiше, жили у маленьких глиняних халупах, що, тулячись одна до одноi, складали невеличкi села, розкиданi островом, i сплачували податки до державноi скарбницi, годуючи мешканцiв Лабiринту.



4. Виверження вулкана i загибель Критськоi держави. Вченi, якi вивчали iсторiю Землi, встановили, що 1627 року до нашоi ери (археологи ранiше називали iншу дату – 1450 рiк до нашоi ери) на Ферi «прокинувся» мiсцевий вулкан. Його виверження бiльше нагадувало вибух, бiльша частина острова просто зникла пiд водою, а викликаний цим потужний землетрус дощенту зруйнував критськi мiста. За кiлька годин пiсля вибуху острiв накрила величезна морська хвиля – цунамi, яка знищила увесь вiйськовий i торговельний флот Криту i довершила руйнування прибережних селищ. Але i на цьому випробування не завершилися. За кiлька днiв увесь острiв був вкритий товстим шаром вулканiчного попелу. Осад не лише знищив весь урожай, а й на кiлька рокiв зробив грунт непридатним для землеробства.






Люди у морi. Фреска з Акротiрi



Пiсля такого несподiваного удару Критська держава вже не пiднялася. Їi царям вiдтепер було не пiд силу не лише утримувати владу над навколишнiми островами, а й захистити свою батькiвщину. З пiвночi на Крит вдерлися войовничi сусiди, якi вже давно iз заздрiстю задивлялися на багатства кносських царiв. Лабiринт та iншi палаци були розграбованi, а сам острiв подiлений мiж завойовниками.




Єгипет за часiв найвищого пiднесення


1. Звiльнення Єгипту i вiдродження держави фараонiв. Загибель такого важливого союзника як Критська держава послабила становище гiксоських володарiв. Якими б схожими на фараонiв вони не намагалися бути, для египетськоi знатi та жерцiв вони залишалися зайдами та чужинцями. Боротьбу проти загарбникiв очолили правителi мiста Фiви – колишньоi столицi незалежного Єгипту. Їм вдалося створити власне вiйсько, в якому – за зразком кочовикiв – з’явилися й загони колiсниць. Допомогу пообiцяли i сусiди. Зрештою египтяни повстали проти гiксосiв i 1551 року до нашоi ери вигнали iх iз долини Нiлу.






Вигнання гiксосiв. Розпис поховання фараона Яхмоса I бiля Абiдоса



Разом iз незалежнiстю краiни була вiдновлена i влада фараонiв. Засновником новоi династii став переможець гiксосiв Яхмос I. Фараони спиралися насамперед на добре озброене i вишколене вiйсько. Спочатку воякiв набирали з египтян, зазвичай – одного бiйця вiд кожних десяти родин. Згодом почали наймати iноземцiв. Загальна кiлькiсть вiйська сягала 20 тисяч чоловiк. Пiд час вiйни першого удару по супротивнику надавали сотнi колiсниць, на першiй з яких до бою йшов сам володар – у «бойовому» царському вiнцi блакитного кольору. Далi до справи долучалися пiхотинцi, озброенi мечами i захищенi мiдними панцирами. Їм допомагали загони лучникiв i легкоi пiхоти, озброеноi списами.

Чи не щороку фараони вирушали у походи проти сусiднiх краiн. Їм вдалося приеднати до своiх володiнь Нубiю, розташовану на пiвднi вiд Єгипту, Синайський пiвострiв i схiдне узбережжя Середземного моря.



2. Цариця Хатшепсут. 1490 року до нашоi ери фараоном став дванадцятирiчний Тутмос III. Проте невдовзi його усунула вiд влади мачуха, яку звали Хатшепсут. Нову володарку пiдтримали жерцi, якi поквапилися оголосити ii донькою самого Амона. Оскiльки египтяни звикли до певного вигляду своiх фараонiв, царицю зображували iз накладною бородою, iнодi – i в чоловiчому одязi, але водночас храмовi написи називали Хатшепсут «найгарнiшою з жiнок».






Хатшепсут. Голова вапняковоi статуi (Метрополiтен-музей)



Цариця не припиняла загарбницьких походiв проти сусiдiв, але перевагу вiддавала мирним перемовинам i торгiвлi. За ii наказом 1482 року до нашоi ери египетськi кораблi вирушили у далеку мандрiвку до легендарноi краiни Пунт (вочевидь, так за тих часiв називали схiдне узбережжя Африки) i повернулися з вантажем золота, ладану, миррового й чорного дерева та iншими дивовижними подарунками.

За правлiння Хатшепсут у Єгиптi було зведено бiльше храмiв i палацiв, анiж за царювання будь-кого з ii попередникiв. Керував будiвництвом перший мiнiстр Сенмут. Вiн не мiг похвалитися знатним походженням та не вирiзнявся особливою красою, але, за чутками, Хатшепсут була в нього закохана до нестями. Сенмут, втiм, i справдi був видатним будiвничим. Найкращим iз його творiнь став величний заупокiйний храм, зведений навпроти Фiв – його зараз називають «храмом Хатшепсут».






Храм Хаштепсут у Дейр ель-Бахрi (сучасний вигляд)



Смерть царицi тривалий час була оповита загадками. Лише нещодавно вченi встановили, що вона користувалася лiками, якi мiстили речовини, що викликають захворювання на рак. Хатшепсут не здогадувалася про небезпеку i багато рокiв труiла себе, аж поки недуга не звела ii до могили.



3. Загарбання Тутмоса III. Пiсля того як царицi не стало, до влади повернувся Тутмос III. Вiн одразу наказав знищити усi зображення зрадливоi мачухи та будь-якi згадки про ii правлiння. А вже невдовзi новий фараон на чолi великого вiйська вирушив на завоювання пiвнiчних земель.






Тутмос III. Гранiтна статуя (Музей iсторii мистецтв у Вiднi)



Ханаан у цей час був подiлений мiж кiлькома сотнями мiст-держав i державок. На чолi кожноi з них стояв власний цар. Проте для протистояння египтянам вони згуртувалися в союз i зiбрали велике вiйсько, сподiваючись зупинити фараона бiля мiста Мегiддо. Тутмос III попрямував назустрiч найнебезпечнiшим, але водночас найкоротшим шляхом через гiрську ущелину та несподiвано атакував ворога. Бiй був таким запеклим, що наступнi поколiння ханаанеiв вiрили – саме на його мiсцi мае вiдбутися й остання в людськiй iсторii битва мiж добром i злом, або ж Армагеддон. У битвi ж, що сталася 1468 року до нашоi ери, гору взяли египтяни. Переможцi отримали величезну здобич, але Тутмосу III довелося витратити кiлька мiсяцiв на облогу самого Мегiддо. Лише пiсля здобуття мiста вiн повернувся до Єгипту.






Фараон Тутмос III бере в полон мешканцiв Ханаану. Рельеф з Карнакського храму



Вiдтодi фараон мало не щороку вирушав у походи проти Ханаану, вiдсуваючи межi своеi держави все далi на пiвнiч – аж поки вони не сягнули рiчки Євфрат. Пiдкоренi мiста i племена змушенi були сплачувати щорiчну данину золотом, срiблом, мiддю, худобою чи рабами. За цим уважно слiдкували намiсники, в розпорядженнi яких також були чималi вiйськовi загони. Загарбницькi походи, як i ранiше, збагачували насамперед фараона, найвищих чиновникiв та жерцiв – саме до храмiв цар спрямовував найщедрiшi подарунки. Проте на частину здобичi тепер могли розраховувати навiть звичайнi вояки. У разi перемоги фараони охоче роздавали iм рабiв i нагороджували дiлянками землi.



4. Фараон Ехнатон i спроба запровадження новоi релiгii. Правнук Тутмоса III – фараон Аменхотеп IV – був на нього зовсiм не схожим. Вiн майже не цiкавився вiйнами й загарбаннями, натомiсть наполегливо вивчав священнi рукописи та розмiрковував над тим, як влаштований свiт. І зрештою дiйшов висновку, що насправдi iснуе лише один-единий бог. Приблизно 1347 року до нашоi ери фараон запровадив поклонiння Атону – богу сонячного свiтла, якого зображували як сонце з променями, кожен iз яких закiнчувався долонькою, що лагiдно торкалася людей. Єгипетський володар навiть змiнив власне iм’я та називав себе Ехнатоном (тобто «бажаним Атону»). Столицю держави вiн перенiс до нового мiста, що дiстало назву Ахетатон (перекладаеться як «обрiй Атона»). За кiлька рокiв вшанування усiх звичних для египтян богiв – окрiм Атона – було заборонено, а iхнi храми зачиненi.






Ехнатон. Статуя з пiсковику (Каiрський музей)






Атон i фараон у виглядi сфiнкса. Рельеф з Ахетатона (Музей Кестнера)



Таким чином, Ехнатон став чи не першим вiдомим нам релiгiйним реформатором. Деякi iсторики впевненi, що, запроваджуючи нове вiросповiдання, володар просто прагнув обмежити вплив жерцiв Амона, бо вважав, що вони привласнили собi забагато влади, i створити нове жрецтво, яке слухалося б лише володаря. І справдi нiхто в краiнi не наважився вiдкрито заперечувати фараону.

Змiни торкнулися не лише релiгii. Навiть мистецтво стало iншим. Самого володаря зображували з усiма його недолiками. До нашого часу збереглася безлiч портретiв дружини фараона Нефертiтi та його доньок.






Нефертiтi. Вапняковий бюст (Єгипетський музей у Берлiнi)



Проте бiльшiсть жерцiв i чиновникiв пiдтримували Ехнатона лише на словах. Пiсля смертi володаря вони поступово домоглися скасування усiх його нововведень. Син фараона невдовзi змiнив свое iм’я – наказавши називати його Тутанхамоном – i вiдновив вшанування Амона. Столицю повернули з Ахетатона до Мемфiса. Мiсто, яке залишили мешканцi, з часом поглинула пустеля.




Хеттське царство


1. Виникнення Хеттського царства. Мiж Середземним i Чорним морем розташована краiна, яка здавна мае назву Анатолiя (це – територiя сучасноi Туреччини). Бiльшу частину територii Анатолii займають гори. Головнi багатства краю – лiси та поклади корисних копалин, зокрема, срiбла й мiдi. Саме за мiддю до Анатолii навiдувалися купцi з Месопотамii, якi навiть заснували тут кiлька торговельних поселень.

На початку II тисячолiття до нашоi ери у Схiднiй Анатолii виникли першi мiста. Спочатку вони були незалежними одне вiд одного i навiть вели вiйни мiж собою. Але врештi-решт усi вони об’едналися пiд владою единого царя. Цар Лабарна розширив кордони держави «вiд моря до моря». А його небiж та наступник зробив столицею мiсто Хаттуса. Об’еднана держава дiстала назву Хеттського царства.






Анатолiя (загальний вигляд iз космосу)



На вiдмiну вiд влади фараонiв чи месопотамських володарiв, влада хеттських царiв не була необмеженою. Спочатку iх навiть обирали на зборах, участь у яких мав право взяти будь-який вiльний хетт, у якого була зброя. Потiм царська влада стала спадковою, але народнi збори i надалi вирiшували iншi важливi питання державного життя. Ще впливовiшою була Рада, яка складалася з представникiв хеттськоi знатi.

Головним засобом збагачення хеттських володарiв i знатi були грабiжницькi походи проти сусiдiв. Цар Мурсiлi I приеднав до свого царства Пiвнiчний Ханаан, а 1595 року до нашоi ери захопив i пограбував Вавилон. Однак вiйськовi перемоги не допомогли йому змiцнити царську владу. Невдовзi вiн загинув вiд рук власних родичiв, яким пiсля того було вже не до загарбницьких походiв – хетти ледве втримували владу над Схiдною Анатолiею.



2. Велика хеттська таемниця. Нове пiднесення Хеттського царства пов’язують iз тим, що в серединi II тисячолiття до нашоi ери його мешканцi навчилися обробляти залiзо. Залiзо – твердiший метал, анiж мiдь чи бронза. До того ж, його поклади зустрiчаються частiше. Щоправда, обробка залiза вимагае досконалiших навичок – залiзнi знаряддя працi доводиться не так вiдливати, як виковувати. Секрет ковальськоi справи був найголовнiшою таемницею хеттiв, яку царi зберiгали дуже ретельно.






Дванадцять богiв пiдземного царства. Рельеф з Язилкая



Вiд збереження таемницi залежали насамперед вiйськовi успiхи хеттiв. Адже залiзнi мечi мiцнiшi за бронзовi. А кiнчики стрiл та списiв – гострiшi. За допомогою залiзних смужок хетти змiцнювали панцирi та щити своiх воякiв. Про значення залiза для Хеттськоi держави свiдчить навiть те, що iз цього металу був виготовлений трон i символи царськоi влади. Та й коштувало залiзо за тих часiв у кiлька разiв бiльше за золото.



3. Хетти завойовують сусiднi краiни. Хеттськi царi створили потужне вiйсько за египетським зразком. Його ударною силою були загони колiсниць. Щоправда, на вiдмiну вiд египетських, у хеттських колiсницях зазвичай було по три бiйцi – вiзник, вояк зi списом i вояк зi щитом. Був у хеттiв i вiйськовий флот iз кiлькох десяткiв бойових кораблiв.

Змiцнивши свою владу всерединi краiни i скориставшись послабленням Єгипту за правлiння Ехнатона, хетти вiдновили завойовницькi походи. Але тепер вони не обмежувалися грабунком, а приеднували загарбанi територii до свого царства. Спочатку хетти захопили Ханаан. Потiм настала черга Захiдноi Анатолii, де також виникли i змiцнилися незалежнi держави. Боротьба була жорстокою, але зрештою хетти перемогли. Бiльшу частину захiдних земель приеднали до Хеттського царства, лише мiста Мiлет i Троя, якi завчасно уклали з хеттами союз, зберегли самостiйнiсть. Дещо пiзнiше захопили й острiв Кiпр.






Завоювання хетiв



Проте хетти покладалися не лише на силу зброi, а й на мистецтво переговорiв. Для цього у царiв було спецiальне вiдомство, яке вело листування iз сусiднiми i далекими державами, приймало i вiдправляло до них царських посланцiв. Це були першi дипломати, професiя яких була надзвичайно почесною, бо вимагала неабияких здiбностей i знання iноземних мов.



4. Вiйна хеттiв з египтянами. Посилення Хеттського царства не сподобалося египетському фараону Рамзесу II. Зiбравши величезне вiйсько, вiн вирушив вiдвойовувати у хеттiв Ханаан. Але бiля мiста Кадеш на нього чекала пастка. Фараон необачно роздiлив свое вiйсько на частини. Цим i скористалися хетти. Передовий загiн египетського вiйська був оточений i ледве не знищений. Врятувала фараона лише особиста мужнiсть i спритнiсть головного загону египтян, який вчасно прибув на допомогу.






Рамзес II. Гранiтна статуя (Британський музей)



Пiсля бою Кадеш i весь пiвнiчний Ханаан залишилися за хеттами, але Рамзес II своiм пiдданим оголосив, що перемогу одержав саме вiн. А щоб нiхто не сумнiвався, навiть наказав увiчнити ii у храмових написах. Вiйна тривала ще 16 рокiв, i зрештою 1258 року до нашоi ери Рамзес II i хеттський цар Хаттусiлi III уклали мирний договiр – один iз перших у свiтовiй iсторii. Ханаан подiлили навпiл, самi царi перетворилися з ворогiв на союзникiв, а фараон навiть одружився на хеттськiй царiвнi. Це був час найвищого пiднесення обох держав. Надалi iхнi володарi були заклопотанi не стiльки новими загарбаннями, скiльки утриманням уже завойованого.








Фрагмент договору мiж Хаттусiлi III i Рамзесом II, знайдений у Хаттусi (Стамбульський археологiчний музей)



Рамзес II увiйшов до iсторii не лише як вояк, а i як будiвничий. Вiн зводив мiста i храми по всьому Єгипту, не забуваючи i про себе. Тiльки статуй цього фараона залишилося близько п’яти тисяч, але Рамзесу II i цього було мало. Вiн вирiшив увiковiчити свое iм’я i на пам’ятках, збудованих його попередниками. Фараон всiляко пiдтримував жерцiв, а пiсля його смертi вони майже цiлком узяли владу в краiнi у своi руки.




Першi давньогрецькi держави


1. Розселення грецьких племен. На захiд вiд Анатолii та на пiвнiч вiд Криту розташований Балканський пiвострiв. У той час, коли в Месопотамii та Єгиптi виникали першi держави, пiвденну частину пiвострова, а також навколишнi острови (якi разом iз Критом i становлять територiю сучасноi Грецii) заселили племена грекiв. Власне, греками iх назвали згодом сусiди. Самi себе вони йменували еллiнами, а свою краiну – Елладою. Племена, якi населяли Пiвденну Елладу, називалися ахейцями, на пiвночi розселилися дорiйцi.






Грецiя, Егейське море i Крит (загальний вигляд iз космосу)



Грекам iхня нова батькiвщина подобалася, вони вважали ii найкращою краiною у свiтi. Але життя тут не було простим. Бiльша частина Грецii вкрита горами. Рiчок багато, але вони бiльше схожi на струмки, якi влiтку до того ж висихають. Хлiб – ячмiнь i пшеницю – вирощували лише у долинах, яких було не так уже й багато. На кам’янистих грунтах краще росли маслини i виноград. Маслини вживали у свiжому виглядi, солоними або маринованими, але бiльша частина врожаю йшла на виготовлення олii. З винограду насамперед робили вино – греки зазвичай пили його, розвiвши водою. Окрiм того, вирощували яблука, грушi, смокви, гранати, айву, горiхи, а також городину – капусту, горох, боби, цибулю i часник. Сiяли i льон. Орали греки за допомогою плуга, до якого впрягали бикiв. Розводили також овець, кiз, свиней, згодом поширилося й конярство.

Якщо земля Грецii не надто придатна для землеробства, то ii береги немовби створенi для мореплавства. Тут чимало зручних заток i бухт, а острови у морi розташованi близько один вiд одного. Греки були вправними рибалками.






Рибалки. Зображення на гiдрii (Археологiчний музей Наксоса)



Будiвлi греки зводили переважно з каменю, якого в гiрський краiнi вистачало, з глини виготовляли насамперед посуд. Гори Еллади були також багатi на кориснi копалини – золото, срiбло, свинець, мiдь. Саме мiдь, без якоi неможливо виготовити анi бронзовi знаряддя працi, анi бронзову зброю, стала головним джерелом багатства найдавнiших грецьких держав.



2. Виникнення ахейських держав. Першi мiста у Грецii виникли в XVI сторiччi до нашоi ери – у тiй частинi Еллади, яку населяли ахейцi. Як i на Критi, це були мiста-палаци, найбiльшi та найвiдомiшi з яких мали назви Мiкени, Тиринф та Пiлос.






Мури Тиринфа (сучасний вигляд)



Щоправда, на вiдмiну вiд критських, ахейськi палаци бiльше нагадували фортецi. У Тиринфi, скажiмо, мури палацу були у 4,5 метри завтовшки i 7 метрiв заввишки. Недарма це мiсто називали «мiцностiнним». Переповiдали навiть, що звести такi мури звичайним людям не пiд силу, а будували iх казковi велетнi – циклопи. З грецькоi це слово перекладають як «круглоокi», тож, можливо, насправдi йдеться про iноземних майстрiв, чий вигляд був просто незвичним для грекiв. Але за прикладом Тиринфа циклопiчними тепер називають саме споруди iз велетенських каменiв.

Майже не поступався тиринфському палац у Мiкенах. Але це мiсто частiше називали «золоторясним», бо воно було найбагатшим. Поховання мiсцевих володарiв i зараз вражають – тут знайшли не лише зброю i посуд, а й прикраси iз дорогоцiнних металiв та слоновоi кiстки, а також золотi маски – своерiднi посмертнi портрети царiв.






«Левина брама» у Мiкенах (сучасний вигляд)



У палацi в Пiлосi виявили справжне сховище глиняних табличок. Письмо, яким користувалися ахейцi, було схожим на критське, i його також називають лiнiйним. Але, на вiдмiну вiд критського, це письмо вдалося розшифрувати. І тепер ми знаемо не лише про внутрiшнiй устрiй найдавнiших грецьких держав, а й безлiч дрiбниць iз господарського життя.

На чолi кожноi ахейськоi держави стояв цар. Царю належали найкращi землi, сам вiн мешкав у палацi, на нього працювали сотнi, а iнодi – й тисячi рабiв. На користь володаря стягували податки i з мешканцiв сiльськоi округи. За цим уважно слiдкували чиновники. Для утримання своеi влади i загарбницьких походiв проти сусiдiв у царя була озброена дружина на чолi з командувачем. Та й самi ахейськi царi майже не розлучалися зi зброею – навiть стiни палацiв вони прикрашали малюнками на теми вiйни i полювання. Вiдомо, що деякi з ахейських дружин наймалися на службу до чужоземних царiв.






Вояки. Фреска (Археологiчний музей Фiв)



3. Боги давнiх грекiв. Особлива роль у життi давнiх грекiв належала жерцям. Адже греки вiрили: лише вони знають, що треба робити, аби здобути прихильнiсть богiв.

Богiв греки уявляли схожими на царiв. Хiба що бiльш могутнiми, здатними чинити справжнi дива, i до того ж – безсмертними. Як царi залежали вiд податкiв, що iх збирали зi звичайних селян i ремiсникiв, так i боги живилися, на переконання грекiв, пожертвами, що iх приносили люди. Як i царi, головнi боги мешкали в розкiшних палацах, розташованих, як розповiдали легенди, на горi Олiмп – найвищiй горi Грецii. Саме тому цих найшанованiших богiв називали олiмпiйськими. Щоправда, у грекiв були й iншi божества, якi, на iхню думку, мешкали на звичайних горах, а також – у рiчках, озерах i лiсах, уособлювали вiтер та iншi стихii. Їх греки вважали не такими могутнiми, як мешканцiв Олiмпу, але теж намагалися «не ображати» i задобрювали пожертвами.






Гора Олiмп (сучасний вигляд)



Серед олiмпiйських богiв теж не було рiвностi. «Царем богiв» вважали Зевса. Його навiть зображували як володаря, що сидить на тронi зi скiпетром або ж блискавкою в однiй руцi i богинею перемоги Нiкою у другiй. Дружиною Зевса була богиня Гера – покровителька сiм’i й любовi мiж чоловiком i дружиною. Брат Зевса – Посейдон – був богом морiв, його часто змальовували на колiсницi, запряженiй бiлими конями i з тризубом у руцi. Ударом тризуба, як вiрили греки, Посейдон викликав буревii та землетруси. Ще один брат Зевса – Аiд – був богом пiдземного свiту та «царства мертвих». За дружину собi вiн обрав Персефону, доньку богинi землеробства Деметри. Греки вважали, що кожнi пiвроку, коли Персефона жила у пiдземному царствi, Деметра сумувала, i у свiтi наставали осiнь i зима. А коли поверталася – Деметра радiла, i приходила весна.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/o-r-mustaf-n/spravzhnya-stor-ya-starodavnogo-sv-tu/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.