Книга - Коли розум спить

Коли розум спить
Наталiя Лавленцева


Хтось потребуе багатослiв’я та великих лiтературних форм, аби донести до читача своi думки. А комусь достатньо однiеi сторiнки оповiдання, аби перевернути ваше уявлення про свiт. Саме до таких авторiв належить талановита письменниця Наталiя Лавленцева. Чи знаете ви, що коту набагато простiше стати дзен-буддистом, анiж людинi? Невже собачий погляд на свiт вiдкрие нам власнi потаемнi думки? Та звiдки взялося в людства одвiчне прагнення безсмертя, i на що ми готовi заради цього бажання? Зазирнiть у несподiване потойбiччя разом з ошелешеним героем, та пориньте у дивну подорож стежкою пiдсвiдомостi. У той час, коли розум спить…





Наталiя Лавленцева

Коли розум спить



Дiлися своiми знаннями.

Це шлях до безсмертя.

    Далай-Лама

Уманчанин Степан Поприхата поспiшав додому зануреним у нiч Софiiвським парком. Повертався вiд свого друга Сашка, до якого забiг пiсля роботи, аби вiдзначити народження Сашкового онука. У сорок з лишком – отакий подаруночок вiд старшого сина. Зробив дiдом.

– От, Степане, сиджу я тут з тобою, iм, п’ю. Завтра йду на роботу. А потiм до сина зайду – а в нього дитятко мале в хатi. Моя кровиночка теж.

Сашко показував своiми дебелими, просмаленими мазутом авторемонтноi майстернi руками, яка ж оце мала нова душа оселилася у свiтi. І продовжував жестикулювати, дедалi ширше й ширше розводячи руки з розчепiреними пальцями.

– Усе крихiтне, вушка маленькi, очки, маленькi рученятками дiда за носа вхопить. Наче така дрiбнота – а от скажи… От скажи, Степане! Кому я на всiй землi ще треба, як не оцiй дрiбнотi? Хто буде слухати моi дурнi байки про риболовлю, кому я рогатку з горiха вистругаю, на велосипедi iздити навчу – i хто потiм згадае про мене? Що жив такий собi дiд Сашко, i без нього свiт уже був би не такий. Цiлий свiт, розумiеш! Був би не такий! – засмаглi руки розкинулися якнайширше, охоплюючи невидимий повiтряний шар.

– Коли потiм? – поклавши виделку на заставлений недоiденими голубцями й варениками стiл, витрiщився Поприхата.

– Ну потiм… Коли вже не стане мене. Й життя мого, нiкому не потрiбного. Чи ти думаеш – ми вiчнi?

– Та що ти верзеш! Що ти вигадав, iй-богу! Як так – нiкому не потрiбного? А я?

– О! Ти! – розсмiявся друзяка. – За тебе!

– Ну давай.

Дзинь.

– Ти закусюй, закусюй. Он Маруха моя скiльки наготувала. Аби лиш нам з тобою не за голими чарками сидiти. Салко копчене бери, сам коптив.

– Ага. Йти вже менi треба, бо на роботу завтра.

– О! За роботу!

Дзинь.

– І на коня!

– На коня…

Дзинь.

– Ти як добиратимешся? Може, таксi викликати?

– Та навiщо воно. Зараз вийду до зупинки, спiймаю щось. Не проблема.


* * *

Холодне нiчне повiтря пiзньоi осенi не пахне нiчим. Вже опало i перепрiло листя, забравши iз собою гiркувато-горiховi аромати з терпким присмаком диму спалених листопадiв. Останнi айстри й чорнобривцi давно вiдцвiли, спалахнувши жовтогарячими поцiлунками сонця наостанок. Чомусь останнi квiти року завжди жовтогарячi. Наче охолола земля прагне увiбрати в себе останнi краплини сонця, аби подарувати iх людям – на прощання, до наступних сонячних днiв. Завмерле гiлля бiльше не шумить i не перешiптуеться з вiтром, бо немае чим. Дивна пора завершення i пустоти, коли увесь свiт нiби чекае на щось. Те, що впаде з неба i змiнить все навкруги: i колiр, i настрiй, i присмак повiтря.

Зовсiм скоро. Ось-ось.

Машин i людей немае. Софiiвська Слобiдка – тиха околиця Уманi з одноповерховими хатинками й акуратними двориками за щiльними парканами, де влiтку буяють пiвонii та жоржини поруч з огiрками й помiдорами. Осiнь засипае двори волоськими горiхами, а зима – вкривае снiгом i тишею. Десь позаду догоряв крихiтний вогник Сашковоi цигарки, яку той запалив, проводжаючи старого друга до хвiртки. Тут так заведено – проводжати гостей до самоi хвiртки, i ще довго стояти, час вiд часу махаючи рукою, аж поки тi не пропадуть за рогом, минувши старе слобiдське кладовище лiворуч.

Ось i Степанiв силует розчинився у прохолоднiй темрявi.

Чекати на зупинцi автобуса мабуть, не мало сенсу. Хiба що останнiй ще не пройшов, або якiйсь мiжмiський пiдбере. Викликати таксi? Еге ж. Мобiльник розрядився, розiрвавши тонкий зв’язок iз цивiлiзованим свiтом диспетчерiв таксi, а з ними – родичiв та знайомих. Ловити попутку не хотiлося.

Взагалi чомусь не хотiлося занурюватися у свiтло цивiлiзацii. А хотiлося чорного неба, повiтря, яке не пахне нiчим, i пустоi безлюдноi дороги.

З провулку виходиш одразу до широких ворiт. За ними – лiщинова алея, пара корпусiв сiльськогосподарськоi академii, а тодi вже й старi кованi ворота до самiсiнького парку.

Боягузом Степан нiколи не був, а зайва чарчина оковитоi приспала здоровий глузд та погнала навпростець, в обхiд автобусних маршрутiв, кривими парковими стежками, що за кiлька крокiв губилися у чорному чагарнику. І якби не першi осiннi снiжинки, що густо лягали на холодну землю, витягали з мороку й клали пiд ноги тi стежки – можна було б i зовсiм заблукати у величезному парку, в якому зроду не було лiхтарiв.

Онук… Наче живий слiд людини на Землi. Той, хто житиме, коли тебе вже не стане… Чи житиме в ньому якась твоя часточка? Хоч щось?! Якось дивно було думати про це. Та слова старого друзяки досi товпилися в головi, й зовсiм не хотiли замовкати. Наче iм було дуже потрiбно от саме зараз шурхотiти звивинами Степанового мозку, приводячи свого нового хазяiна у стан незвичноi задумливостi. Думки, що збивали з пантелику, навiювала i безлюдна дорога в темрявi, коли жовто-блiде свiтло вуличних лiхтарiв залишилося позаду.

Парк цей, з його фонтанами, статуями i колонами височенних дерев, двiстi рокiв тому збудував польський магнат Станiслав Потоцький на честь коханоi дружини Софii. Чим прославив на вiки себе, ii, а заодно – i невеличке украiнське мiстечко Умань, у якому й провiв усе свое сорокап’ятирiчне життя-буття Степан Поприхата. І хоча кованi парковi ворота вночi зачинялися, Степан, як справжнiй уманчанин, знав кiлька потаемних входiв-виходiв.

Ледь чутне рипiння снiгу пiд ногами порушувало незвичну для мiського жителя тишу. До найближчоi дороги, як i до найближчоi оселi, було не менше кiлометра.

Треба сказати, що кожен куточок Софiiвки пронизаний древнiми мiфами, легендами та дивними iсторичними фактами. Екскурсоводи знають iх безлiч, i слухати тi оповiдки можна годинами, блукаючи мiж водоспадами, гротами й бiлоснiжними статуями давньогрецьких богiв.

З мороку виринув колодязь iз решiткою, пiд яким спочивала пiдземна рiка Стiкс. Щодня нею катали туристiв, яким кортiло перебратися з цього свiту на той i назад пiд кормилом мiфiчного Харона. Та Степан за все свое життя так i не наважився сiсти у той човен. Пiдземелля, навiть парково-мiфологiчнi, навiювали на нього якесь тоскне вiдчуття самотностi. Нiби вiдкривалась така ниюча пустка в грудях, яку нiщо не могло заповнити – а вона сама тягла i тягла вглиб своеi чорноти душу. Чи що там iще, що в людини е…

Степан потупотiв ногами, аби струсити налиплий на черевики мокрий снiг. Обiйшов ще один колодязь бiлою стежкою, що пiрнала в чагарники. Спустився сходинками до Нижнього ставу, на якому перший млявий морозець ще не встиг викувати кригу, та й пiшов уздовж берега.

І тут йому вiдкрилося дивне, не бачене нiколи видовище.

Ставок, що лежав у низинi, в оточеннi навислих дерев, скидався на густу чорнильну пляму. Вгорi блiдим оком вгадувався повний мiсяць. Із запорошеноi височини, нiби граючись у примарному свiтлi, мчали донизу крихiтнi бiлi пушинки – без лiку, безтурботними легкими зграйками. Летiли й летiли… Торкнувшись гладкоi поверхнi, вони миттево розчинялися у ставкових чорнилах. Чорне водяне плесо спокiйно й велично поглинало мiльйони схожих одна на одну снiжинок, залишаючись незмiнним серед бiлоi метушнi. Блiде мереживо, що поволi спадало з неба, враз обривалося, i починалася чорна пустота.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/natal-ya-lavl-nceva/koli-rozum-spit/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.