Книга - Сюрпризи долі

Сюрпризи долi
Ева Гата


Життя час вiд часу полюбляе дарувати нам сюрпризи. Добре, якщо вони  приемнi, проте частенько бувае навпаки. Вже скоро полудень вiку, кожний наступний день подiбний до попереднього. І раптом зрада. Усе, що будувалося впродовж багатьох рокiв, руйнуеться. Попереду прiрва. Як ii переступити? Як потрапити на iнший бiк?





Ева Гата

Сюрпризи долi





Частина перша

Змагання мiж Аполлоном i Паном





Феб


Олена крутилася по кухнi, наче ошпарена. Як швидко летить час! Уже шоста, за годину прийдуть гостi, а ще треба стiльки всього зробити: заправити салати, доварити борщ, нарiзати полядвицю та сир, зробити канапки з iкрою й ще безлiч iнших дрiбниць. Однiй дуже важко все встигнути. От якби Георгiй прийшов трiшки швидше, мiг би, принаймнi, винести смiття. Однак це лише мрii. Дай Боже, щоби взагалi встиг до приходу гостей. Останнiм часом чоловiк цiлiсiнькими днями зайнятий на роботi, повертаеться додому пiзно увечерi. Але в день уродин власних синiв мiг би звiльнитися й швидше, тим бiльше, що нинi субота.

Близнюкам Петру i Павлу сьогоднi виповнюеться двадцять рокiв. Пiсля народження дiтей було дуже важко: катастрофiчно бракувало грошей, а найгiрше – не мала нi хвилини, щоб озирнутися довкола. Хлопчикiв треба було одночасно годувати, сповивати i купати. Найважче – вночi. Малюки полюбляли прокидатися по черзi й будити один одного. Вiд утоми Олену iнколи охоплював розпач, хоч сядь i плач. А вона ж була единою дитиною в сiм’i i не звикла до важкоi роботи.

Георгiй також одинак, але чоловiкам завжди легше вислизнути вiд хатньоi роботи. У них завжди знайдеться виправдання, що iхне покликання – працювати i заробляти грошi. В тому була велика частка iстини, завдяки його наполегливостi й таланту матерiальний стан подружжя з часом суттево полiпшився. Георгiй почав непогано заробляти, за фахом був журналiстом i навiть дуже добрим.

– Жорж генiальний, – частенько казали друзi й колеги по роботi. Та, зрештою, вiн i сам знав, що е непересiчною особистiстю, адже за роки навчання не мав жодноi четвiрки, все, за що не брався, робив досконало i доводив до кiнця. З дитинства його улюбленим героем був Георгiй Змiеборець, у якому завжди вбачав себе.

Про генiальнiсть Жоржа ходили легенди. Дiвчата були закоханi в нього по вуха. Завдяки iхнiй надмiрнiй увазi ще зi студентськоi лави його почали називати Фебом. Це iм’я прилипло до Георгiя пiсля того, як пiд час читання власних вiршiв одна з прихильниць вистрибнула на сцену студентського клубу й одягла йому на голову лавровий вiнок.

Тож не дивина, що такому обдарованому молодому випускниковi запропонували залишитися в рiдному унiверситетi. Зрозумiло, вiн погодився i почав негайно працювати над дисертацiею, яку невдовзi успiшно захистив. Науковий свiт високо оцiнив здобутки талановитого пошуковця i порекомендував продовжити дослiдження та втiлити iх якнайшвидше у докторськiй дисертацii.

Георгiй був глибоко переконаний, що справжне мистецтво може належати лише вибраним i нiколи не стане зрозумiлим для сiрих мас. Вiн мав однодумцiв, у яких були такi ж погляди. Згодом iм навiть вдалося створити лiтературний клуб, мета якого – плекати рафiноване мистецтво. Щодо назви клубу були рiзнi думки, однак перемогла пропозицiя Георгiя – назвати новий осередок культури «Омфал». Це слово мало символiчне значення – так називали священний камiнь у храмi Аполлона в Дельфах, пiд яким поховали останки дракона Пiфона. За старогрецькою легендою Омфал уважали пупом землi, саме в цьому мiсцi зустрiлися два орли, яких випустив Зевс одночасно зi сходу i заходу.

На початках новий клуб захоплював мешканцiв мiста новизною i неординарнiстю, проте згодом перетворився у товариство взаемноi адорацii. Його засновники вважали себе феноменами в мистецтвi й не допускали туди жодного стороннього, старанно залiпили кожну щiлину, щоб, не дай Бог, нiкому не вдалося проникнути у святая святих. Генiальнi лiтератори забули закони фiзики, зокрема, те, що замкненi системи довго не iснують i приреченi на руйнування. Титани удавано захоплювалися один одним, цитували себе навзаем та кожен таемно в глибинi душi був переконаний – лише вiн е унiкальним явищем природи, усiм iншим далеко до нього. Та вголос таких фраз нiколи не проголошували, вони мiцно трималися один за одного i дружно нападали на кожного вискочку, який наважувався зробити першi власнi кроки без iхньоi санкцii. Частенько iм гуртом вдавалося прибити бiдолаху як муху-набриду. Пiсля цього новоспеченi генii радiсно святкували перемогу, адже вони надалi залишалися, як у старiй казцi, наймилiшими, найрум’янiшими i найбiлiшими.

– Те, що дане небесами, не може опуститися до земного болота. Головне кредо мого життя – вбити Пiфона, – полюбляв частенько говорити Георгiй.

Цю фразу не завжди розумiли, i тодi вiн поблажливо пояснював, як саме Аполлон-Феб поборов в ущелинах Парнасу дракона Пiфона, сина Землi, народженого з болота i мулу.

Ясноволосий красень Георгiй у всьому полюбляв убачати аналогii. Навiть його власне прiзвище – Крук – символiзувало один з атрибутiв Аполлона. Бiлий крук був улюбленим птахом осяйного бога, який вiрою i правдою служив своему патрону. Вже пiзнiше йому довелося почорнiти, коли не виконав наказу i не встежив за прекрасною Коронiдою, коханкою покровителя муз. Однак про цей епiзод Георгiй не любив згадувати.

Олена пишалася своiм чоловiком. Вiн був ii найцiннiшим скарбом i надiею. Чи хтось мiг iз ним зрiвнятися? Нi, таких чоловiкiв не iснувало. Вiд моменту, коли вирiшили об’еднати своi долi, вона зрозумiла, що належатиме лише йому. В неi завжди виникало почуття гордостi, коли згадувала той незабутнiй вечiр, з якого все почалося.

То був унiверситетський новорiчний вечiр для студентiв з рiзних факультетiв. Майже всi товаришки вже мали хлопцiв, а Олена ще була самотньою. Спочатку був концерт, на якому улюбленець дiвчат вродливий Жорж Крук красномовно читав власнi вiршi. Поет наче вжився в образ осяйного Феба – загорнутий у червоний плащ, у руках тримав лiру, а на головi мав лавровий вiнок. Студентки, затамувавши подих, у безнадiйних мрiях захоплено не зводили очей зi свого кумира.

Пiсля концерту починався бал. Молодь збиралася у великiй залi. Для Олени найбiльшим випробовуванням були повiльнi танцi. Їi охоплювала туга, коли щасливi пари починали кружляти у вальсi, а вона стояла пiд стiною в безнадiйному очiкуваннi якого-небудь кавалера. Як це жорстоко i несправедливо. Чому дiвчата завжди залежнi вiд хлопцiв? Чому якомусь нездарi можна пiдiйти i вибирати собi партнерку, а розумницям-красуням зостаеться лише радiти, що на них хтось звернув увагу?

Музики почали грати танго. Дiвчата завмерли в нiмому очiкуваннi, скоса поглядаючи на хлопцiв. Олена опустила очi, головне – робити вигляд, що дуже весело, хоча на душi шкребли коти. «Швидше б цей танець минув», – мучила думка. Раптом вона спостерегла, як усi подруги, наче соняхи, повернули голiвки в один бiк. Через усю залу до них швидко прямував Жорж. У ту мить вiн видався iй сонцем, у промiннi якого всi прагнули потонути. Юнак нагадував жоржину, велику i яскраву, вiд якоi не можна вiдвести погляду. Олена намагалася вгадати, до кого пливе ця королiвська квiтка, котра з товаришок буде ощасливлена такою величною увагою. До останньоi хвилини не могла збагнути подарунку долi, що саме вона е тiею переможницею, яка за кiлька хвилин стане предметом заздростi всiх дiвчат.

Жоржина зупинилася перед Оленою i галантно нахилила голову.

– Дозвольте запросити вас на танго, – урочисто промовив юнак.

– Мене? – не могла приховати подиву.

– А ви не танцюете? – якось розгублено запитав хлопець.

– Нi, нi, танцюю, – не вiрячи щастю, вiдповiла.

Жорж добре знав танцювальнi па i перед кожним попереджав Олену, як тiй поводитися, щоб не втрапити в халепу. Вiн був вiдмiнним танцюристом, умiв вести партнерку так, щоб та вiдчувала гнучкiсть i красу свого тiла. Вона тодi злетiла на сьоме небо вiд щастя, iй хотiлося, щоб цi хвилини тривали вiчно, але нiчого не вдiеш, музика закiнчилася. Потiм кавалер вiдвiв ii назад, вклонився й поцiлував руку.

Такого з Оленою ще не траплялося. Невже на неi звернули увагу, та ще й хто! Найкращий хлопець в унiверситетi. Подруги поглядали на суперницю iз заздрiстю.

– Тепер не страшно навiть, якщо мене бiльше нiхто не запросить. Цього единого танцю вистачить надовго, – спазматично чеканив мозок, – тепер я не найгiрша.

Проте цього вечора сюрпризи не закiнчилися. Заграла швидка музика, яка завжди е рятiвною паличкою для обдiлених увагою дiвчат i сором’язливих хлопцiв. Тут можна розслабитися й стрибати, як заманеться. Молодь пiшла навприсядки, утворивши коло, як раптом перед Оленою знову виринула жоржина.

Юнак схопив ii за руку i потягнув у центр.

– Зараз я тебе перекину через плече, ти тiльки не бiйся, – прошепотiв на вухо.

Олена хотiла запротестувати, але не встигла й писнути, лише зрозумiла, що робить незвичний пiрует у повiтрi. Всi ахнули, а вона опам’яталася лише тодi, коли твердо стояла двома ногами на землi. Довкола почулися оплески, а Жорж став на одне колiно i знову поцiлував у руку.

– Невже все це вiдбуваеться зi мною? – не могла повiрити.

– Ходи, я познайомлю тебе з моiми друзями, – перебив думки сонцесяйний кавалер i настирливо потягнув за собою.

– Ти як називаешся? – по дорозi запитав юнак.

– Олена, знiяковiло вiдповiла.

– А я – Георгiй, хоча всi мене кличуть Жорж, та я не протестую, якщо iм так подобаеться, то нехай.

– Я знаю, тебе ще називають Фебом.

– Це через моi вiршi, – задоволено промовив Жорж.

Вони пiдiйшли до гурту студентiв.

– Друзi моi! Я вам привiв прекрасну Єлену, – артистично промовив Жорж, – А ось це Олесь Крех, мiй найкращий приятель i мое Alter ego [1 - Друге я (з лат.).]. У нас усе подiбне, ми навiть живемо за спiльним принципом – Nulla dies sine linea [2 - Нi дня без рядка (з лат.).].

– Вони мають на увазi нi дня без рядка, – iронiчно зауважила панянка з гурту.

– До речi, дозвольте вiдрекомендувати – Марина, дiвчина Олеся.

– Вибачте за нескромне запитання. Це часом не через вас розпочалася Троянська вiйна? – посмiхаючись запитав Олесь.

– Невже я на неi схожа? – зашарiлася Олена.

– Як двi краплi води. А от щодо Жоржа, то менi важко вiдразу визначити на кого бiльше схожий, чи то на Менелая, чи на Париса?

Усi засмiялися, крiм Марини, яка уважно i трохи зверхньо розглядала новоприбулу вродливицю.

– Ти звiдки? – без жодних емоцiй запитала Марина.

– З факультету iноземних мов, – вiдповiла Олена.

– You are very clever girl to catch Gorgy [3 - Ти дуже розумна дiвчина, зловила Жоржа (з англ.).], – пхикнула Марина.

– Ти навчаешся на нашому факультетi? Я тебе щось там не бачила, – наiвно здивувалася Олена.

– Вiн менi не потрiбний, я знаю англiйську i без ваших курсiв. Я навчаюся в медичному унiверситетi.

– Марина у нас всебiчно обдарована особистiсть, що ii не запитаеш, усе знае, – засмiявся Жорж.

Раптом Олена побачила знайоме обличчя. До них пiдiйшла Катруся – ii однокласниця. Вона також навчалася на факультетi журналiстики, тiльки на рiк швидше, нiж Жорж.

– О, та ви знайомi! – зрадiв хлопець.

– Ми вчилися в одному класi, – обнiмаючи подругу, вiдповiла Катруся.

– Свiт тiсний i вiд нього нiде не подiнешся, – холодно зауважила Марина.

– Почекайте секунду, зараз приведу до вас свого хлопця, – проiгнорувала реплiку Катруся.

За пару хвилин повернулася з високим чорнявим юнаком.

– Познайомтесь, це Стефан – мiй хлопець.

– Ваше прiзвище, випадково не Цвейг? – шпигнула Марина.

– Нi, мое прiзвище Банах, – спокiйно вiдповiв Стефан.

– Стефан Банах, це ж був вiдомий математик, – захоплено вигукнув Жорж, – я багато про нього читав, його простори вивчають усi математичнi школи свiту.

– Саме так, мене батьки назвали на його честь. Хiба можна мати iнше iм’я з таким прiзвищем?

– Я спробую стати екстрасенсом: ви навчаетеся на математичному факультетi, – емоцiйно промовив Жорж.

– Угадав, – засмiявся хлопець.

Заграла музика, i всi пiшли танцювати.

Потiм Жорж вiдпровадив ii додому i попросив номер телефону. Так усе й розпочалося. Спочатку перше побачення, а потiм вони вже не могли iснувати один без одного.

Оленi хотiлося бути лише вдвох iз Жоржем, однак до iхньоi компанii постiйно долучалися Марина з Олесем. Спочатку ii це нервувало, та з часом звикла.

Згодом до них ще приедналися Катруся зi Стефаном i утворилася своя мiцна компанiя. Вони разом святкували всi уродини; iздили на прогулянки; вiдвiдували виставки i музеi; ходили в театри i кiно. Жорж уважно стежив за культурним життям мiста, нiчого не пропускав i примушував друзiв не вiдставати.

Першими побралися Банахи, наступними – Марина з Олесем, останнiми з товариства одружилися Георгiй з Оленою. Одного разу всi вони заприсяглися – iхне товариство едине i непорушне, i якщо у них з’являться дiти, хресних належить вибирати лише з iхньоi компанii. Тож коли народилися близнюки – Петро i Павло – для Петра взяли за кумiв Марину зi Стефаном, а для Павла – Катрусю з Олесем.

Саме тодi зародилася думка про створення лiтературного клубу. Ідея належала Олесю, та потiм про це забулося, оскiльки президентом увесь час незмiнно залишався Георгiй. Усi лише пам’ятали, що назву «Омфал» придумав iхнiй сонцесяйний лiдер. Таке недооцiнювання здiбностей ображало Олеся, та не було iншоi ради, як змиритися зi своiм жеребом i вiдiйти на другий план. Вiн нiколи не суперечив Георгiю, iнтуiтивно вiдчуваючи, що той значно сильнiший. Стефан, хоча й не належав до когорти письменникiв, проте частенько вiдвiдував цi вечiрки i нiколи не лiнувався виступити для пiдтримки або знищення того чи iншого новоприбулого претендента на лавровий вiнок.

Вiд спогадiв Олена повернулась до реалiй. Що це вона замрiялася? Час збiгае, а попереду ще море незакiнчених справ. Прийдуть четверо кумiв з дiтьми, батьки однi й другi, Жорж i два уродинники – Петро i Павло, разом тринадцять осiб. Зберуться лише найближчi, а стiл треба розсувати, бо всi не помiстяться. Як вона не любить цього робити! Завжди цю роботу виконував Жорж. Для цього треба мати неабияку силу, спочатку треба пiдняти додаткову, зовсiм не легку, дошку i влучно потрапити виступами у спецiальнi заглибини. Як на зло, хлопцiв також немае вдома, вони студенти унiверситету i мають своi клопоти. Нiчого не вдiеш, доведеться все робити самiй.

Олена частенько шкодувала, що не мае доньки, яка б iй допомагала, але що поробиш. Дiти виросли, i тепер можна пожити й для себе. Треба з Жоржем удвох кудись поiхати, не можна ж увесь час лишень працювати!

Мрii, мрii, ви завжди заворожуете своiми казками. Але чому казками? Що, вони не в змозi поiхати у Францiю чи Італiю як нормальнi цивiлiзованi люди? Кажуть, у Римi е фонтан бажань, у який обов’язково треба вкинути монетку, щоб стати щасливим. Навiщо працювати, працювати i свiта Божого не бачити? Час мине, а тодi оглянешся, а вже запiзно кудись рушати, бо здоров’я не те.

Треба обов’язково переконати Жоржа, що найвищий час подумати про особисте життя. Вiн постiйно зайнятий: то лекцii, то якiсь важливi заходи, якi повинен вiдвiдувати як журналiст, та й вiд рiзних запрошень на конференцii немае вiдбою. А недавно йому пощастило потрапити на симпозiум аж у Париж.

Одвiчною мрiею Олени було вiдвiдати цю надзвичайну краiну. Хоча б здалеку глипнути на Лувр, Нотрдам, Єлисейськi Поля i, звичайно ж, вилiзти на Ейфелеву вежу. Жоржевi вдалося все це побачити власними очима. Нема ради, дружинi залишаеться лише тiшитися успiхами свого чоловiка вдома, хтось же повинен берегти родинне вогнище. Така жiноча доля, а особливо тих, хто мае генiальних чоловiкiв. Хотiла мати зiрку, тепер терпи, бачили очi, що купували, нехай повилазять.

Олена нiколи не намагалася зрiвнятися зi своiм чоловiком, та й навiщо робити щось менш досконале. Вона працюе в школi на пiвставки, викладае англiйську мову. Про повний робочий день не можна i мрiяти, хто тодi триматиме весь дiм у порядку? Для чоловiка найважливiше, щоб помешкання сяяло iдеальною чистотою, на столi завжди чекав гарячий обiд, а постiль i рушники акуратно лежали рiвненькими купками у шафi. Найбiльше часу забирае прасування сорочок, адже Жорж щодня одягае iншу, а ще обов’язково до кожноi уважно пiдбирае в тон краватку. Коли щось не так, то це його засмучуе, а якщо вiн сумний, то не може творити.

Останнiм часом Георгiй почав писати книжки, якi вiдразу заполонили всi крамницi. Усi його обожнюють, талант е талант, тому поруч завжди мусить бути той, хто допомагае розквiтати генiю.

Олена також колись пробувала писати оповiдання, ii дуже вабило розкладати по поличках людськi пристрастi, простежувати причинно-наслiдковий ланцюжок подiй. У нiй завжди жив вiдмiнний психолог, якого давно успiшно поховала. Можливо, тодi не вистачило вiдваги вiдстояти власнi захоплення, а тепер це реанiмувати вже неможливо. Одного разу вона таки наважилася показати свiй твiр Георгiю. Той уважно прочитав, а потiм винiс свiй вердикт.

– Ти пишеш непогано, але не генiально. Лiпше не писати. Нехай цiею справою займаються таланти.

Такий вирок став для неi фатальним, пiсля цього бiльше не наважилася зробити жодноi спроби. Зрештою, це стосувалося не тiльки писання, Георгiй влучно гасив один за одним усi високi тони ii душi. Колись вона грала на гiтарi й спiвала, чим зачаровувала друзiв. Їй хотiлося своiм спiвом дивувати i власного чоловiка, але той поставився до цього скептично, вiдбивши всю охоту брати в руки iнструмент. Якось навiть привселюдно сказав:

– Моя жiнка колись бринькала на гiтарi, але це iй не дуже вдавалося, мудро зробила, що перестала.

Такi слова остаточно спинили будь-якi спроби творчого вияву. Забута гiтара зсохлася, лежачи на шафi, деко вiдiйшло вiд грифа, а струни вiд старостi потрiскали.

Олена вирiшила повнiстю пiдкоритися долi дружини генiального чоловiка, присвятити себе лише сонцесяйному Фебовi, единому i неповторному. В сiм’i тiльки один може бути лiдером, а всi решта повиннi плекати його талант.

Жоден iз виступiв Жоржа по радiо або телебаченню не проходив повз неi. Їi жвавий розум моментально вхоплював кожний невдалий нюанс промови. Ввечерi, коли чоловiк повертався додому, дiлилася з ним враженнями вiд телеефiру або радiопередачi, делiкатно звертала увагу на окремi огрiхи i недоробки, люди не iдеальнi й завжди роблять помилки. Олена стежила за кожною дрiбницею, яка могла б упасти в строге око критикiв, починаючи вiд кольору шкарпеток i закiнчуючи помилковими сентенцiями. Георгiй завжди не погоджувався з дружиною, пояснюючи, що та не завжди до кiнця розумiе генiальний хiд його думок, проте наступного разу бiльше не повторював подiбних помилок.

– Я його ангел-охоронець, – з гордiстю частенько повторювала Олена своiм друзям.

Це була щира правда, вона завжди знала, де невидимо пiдкласти подушку, щоб коханому сидiлося м’якше i зручнiше.

– Коли ти займешся собою, – якось дорiкнула iй Катерина, ти ж була такою здiбною в унiверситетi. Що, забула, як тобi чудово вдавалися переклади вiршiв i новел з англiйськоi? Ми ж тодi надрукували деякi уривки в унiверситетськiй газетi й вони мали добрий резонанс. Чому поховала такi таланти?

– Заховала в далеку шухляду. Менi також бракуе тих часiв, але я давно поставила на цьому хрест.

– Як на мене, ти б могла писати. Нехай би Жорж допомiг тобi.

– Вiн категорично проти! Я робила таку спробу, але натрапила на сувору критику.

– А ти щось напиши, а потiм переконай Олеся, щоб той вплинув на твого благовiрного.

– Про що ти говориш! Вiд цього Жорж оскаженiе. А у нас скоро захист докторськоi, чоловiка треба берегти.

– Ну то зроби це пiсля захисту, я тобi допоможу, – не заспокоювалася Катруся, – ми, жiнки, повиннi пiдтримувати одна одну.

– Це нiчого не дасть, у нас нема жодних важелiв, нам залишаеться лише мрiяти на кухнi. А мiй чоловiк нiколи не поступиться власними принципами, ти ж його знаеш. Лiпше, для святого спокою, його не нервувати.

– То що, ти цiлий свiй вiк так i доглядатимеш його, наче малу дитину?

– Я не скаржуся. Подивися, скiльки довкола алкоголiкiв, якi нищать себе i своi сiм’i. Не розумiю таких людей, якi так низько падають: невже не можуть стриматися? А мiй, слава Богу, е зразковим чоловiком. Я повинна в усьому його пiдтримувати, для мене найважливiшим е його успiх.

Незабаром вiдбувся блискучий захист докторськоi. Їi огортала хвиля гордостi вiд спогадiв, як Георгiй вправно вiдповiдав на каверзнi запитання, розмiтаючи iх на рiзнi боки. Вчена рада одноголосно пiдтримала здобувача, i Жорж став одним з наймолодших докторiв наук на факультетi. Новий титул вiдкривав науковцю ще вищi щаблинки кар’ерного росту. Карколомнi успiхи чоловiка пiднесли Олену на сьоме небо. Вона окрилено на кожному кроцi з гордiстю розповiдала про науковi здобутки, наче вони були ii власними.

Спогади змiнювали однi одних пiд час перетирання келишкiв i тарiлок. Раптом задзвонив телефон.

– Оленко, ти не образишся, якщо я ще трохи затримаюся? – пролунав у трубцi голос Георгiя.

– Але ж з хвилини на хвилину прийдуть гостi!

– Сiдайте за стiл без мене, я намагатимуся прилетiти якнайшвидше, в мене ще одна зустрiч. Наступного тижня мушу iхати у вiдрядження i не можу ii вiдкласти. Може, щось купити по дорозi?

– Я все купила, нам потрiбно тебе, закiнчуй швидше i не барися, – незадоволено пробурчала Олена.

– Ну не сердься, у думках я з вами, – поспiшив завершити розмову Георгiй.

– Так завжди, а особливо останнiм часом, як не одне, то друге, – запротестувала Олена, але в трубцi чулися лише короткi гудки.

– Що йому моi образи, все одно зробить так, як захоче, – промовила сама до себе.

Раптом iй пригадався один неприемний епiзод, вiд якого кольнуло у серцi. Зранку, коли поверталася з магазину, перед носом виросла з землi старезна баба, справжня вiдьма, та ще й з порожнiм вiдром. Олена хотiла ii обiйти, однак та наче навмисне поквапилася перейти iй дорогу.

– Який лихий знак, – подумала, – треба очiкувати на неприемностi. Господи, тiльки б усе гаразд з Георгiем i дiтьми. Тривожнi думи, що почали гвалтувати мозок, перервали голоси хлопцiв, якi зайшли в кiмнату.

– Моi любi уродинники, ви нарештi вдома, швидко мийте руки i менi трiшки допоможете, – радiсно зустрiла дiтей Олена.

– Мамо, ми ще маемо деякi справи, – швидко вiдповiв Петро.

– Якi ще можуть бути справи, якщо зараз прийдуть гостi, нiкуди не йдiть, – незадоволено почала дорiкати.

– На вулицi нас чекае приятель, ми швидко повернемося, – додав Павло.

– А кого ж вiтати, якщо вас не буде?

– Ми тут неподалiк, як тiльки хтось прийде, ми вiдразу повернемося, – у дверях вигукнув Петро.

Вона хотiла щось додати, але хлопцi швидко вислизнули з дому.

За пiвгодини прийшла Марина.

– Олесь ще не приходив? – у дверях запитала гостя.

– Нi, ти перша, а ви що, окремо?

– Вони з малою з хвилини на хвилину прийдуть, виникли ще якiсь термiновi справи.

– Твоя доня справжня красуня, як у неi справи?

– Усе в порядку, вже стала зовсiм дорослою, тепер вирiшила змiнити мiсце працi. Сучасна молодь мало дослухаеться до порад батькiв. А твоi всi де?

– Не питай, бо слiв немае. Дiти десь тут вештаються, обiцяли скоро прийти, а Георгiй, сама знаеш, весь у роботi. Навiть на уродини до власних дiтей запiзнюеться.

– І коли ж прибуде наш сонце-бог? – iдко запитала Марина.

– Казав сiдати за стiл без нього.

– І що ж то у нього така важлива робота у суботнiй вечiр?

– Якась зустрiч.

– Ну-ну, знаемо цi зустрiчi, всi вони однаковi.

– Що ти маеш на увазi? – стривожилася Олена.

– Та я так, – вкусила себе за язик Марина.

– Нi, ти менi скажи, ти щось недоговорюеш, – наполягала Олена.

– Та що я можу знати, я ж свiчки не тримала.

– Ти думаеш, що вiн не на роботi, а з якоюсь жiнкою? – вжахнулася Олена.

– Я не стовiдсотково впевнена, але ти повинна бути уважнiшою.

Олена вiдчула, як у неi затерпають ноги.

– А як я можу довiдатися?

– Для початку перевiр його мобiльний телефон, хто до нього i до кого сам телефонуе; простеж, куди ходить i з ким.

– Менi що, шпигувати за ним? Я так не можу.

– Якщо хочеш довiдатися, мусиш це зробити.

– Але ж вiн дуже зайнятий, ось, наприклад, з понедiлка iде до столицi на цiлий тиждень.

– А ти знаеш, з ким iде твiй генiй?

– Нi, – перелякано витрiщила очi Олена.

– Ну то довiдайся.

– Ти вважаеш, що вiн менi каже неправду?

– Я не знаю, якщо захочеш, то все довiдаешся.

Їхню розмову перервав дзвiнок у дверi. Прийшли батьки Георгiя, а з ними зайшли Петро i Павло. Гостi наче змовилися. За пару хвилин вiдразу завiтали Оленинi батьки з трьома Банахами: Стефаном старшим, Катрусею та iхнiм сином – Стефаном молодшим. Останнiми прийшли Олесь з Олесею.

– А де наш Жорж?! – у дверях вигукнув Олесь.

– Скоро прийде, – сумно вiдповiла Олена.

– Не хвилюйся, не пропаде твiй суджений, у нього багато роботи, – поцiлував господиню Олесь.

– Сiдайте до столу, – штучно весело промовила Олена, а наш татко приеднаеться пiзнiше.

Усi розсiлися. Спочатку пролунали тости вiд найстаршоi генерацii, потiм вiд кумiв, а Жорж усе ще не повернувся. Олена не знаходила собi мiсця, не чула жодного побажання, все вiдбувалося як у туманi. Час вiд часу непомiтно виходила на кухню i намагалася додзвонитися до чоловiка. Найбiльше ii хвилювало те, що телефон увесь час був вiдiмкнений.

Жорж повернувся, коли гостi покiнчили з гарячими стравами.

– Amici, diem perdidi [4 - Друзi, я загубив день (з лат.).], – артистично вигукнув Жорж, сiдаючи за стiл.

– Де ж татко так забарився? – запитала мати.

– Лiпше не питайте, мамо, бо лютий, мов вовк, усi нерви з’iли.

Олена уважно стежила за виразом обличчя i кожним словом чоловiка. Їй здалося, що його очi забiгали пiсля запитання матерi, бо швидко перевiв розмову в iнше русло.

– Єдина приемнiсть вiд нинiшнього дня – перемiг одного зарозумiльця.

– Хiба хтось наважився з тобою змагатися? – пiдхопив Олесь.

– Був один i намагався переконати всiх нас у бездоганностi власноi писанини. Зухвалець навiть наполягав на презентацii своеi книжки в «Омфалi», та щоб туди потрапити, необхiдно пройти крiзь вузьку рамку, а вiн туди аж нiяк не вписуеться.

– А як тобi вдалося перемогти? – не вгавав Олесь.

– Це один з моiх найлiпших ходiв. Я починаю доведення вiд супротивного i бездоганно висвiтлюю недолугiсть зухвалого мислення.

– А чому б йому не дати змоги виступити привселюдно? – запитала Катруся.

– Amicus Plato, sed magis amica veritas [5 - Платон менi друг, та iстина дорожча (з лат.).]. Це неприпустимо, наша трибуна проповiдуе лише чисте i високе мистецтво, i якщо ми дозволимо однiй бездарi, то за нею прийде наступна, i наш клуб втратить первинне призначення – охороняти справжню лiтературу вiд усiлякого мулу.

– І чим це все закiнчилося? – поцiкавилася Марина.

– Нiчим надзвичайним, я просто здер з нього шкiру i повiсив ii на привселюдний огляд.

– Ти що, вчинив з ним, як Аполлон з Марсiем? – перелякалася Олена.

– А хто такий Марсiй? – запитав Петро.

– Це, синку, такий недолугий силен, який жив у фригiйський лiсах. Вiн якось знайшов флейту, яку викинула Афiна, i, хизуючись майстерною грою, осмiлився викликати Аполлона на змагання.

– І хто ж виграв? – зацiкавився Павло.

– А хто ще мiг? Звичайно, Аполлон. Але нахабника треба покарати, от Аполлон i здер з нього шкiру, а потiм повiсив на деревi, щоб це послугувало для решти уроком. А щоб iншим бiльше не кортiло змагатися, – шкiра в жаху трiпотiла вiд кожного звуку флейти.

– А навiщо Афiна викинула флейту? – здивувалася Катруся.

– Кожна жiнка зостаеться жiнкою, навiть якщо е могутньою богинею. Пiд час гри на флейтi ii щоки роздувалися i спотворювали прекрасне обличчя, а iй це не подобалося.

– Я вперше чую про силен. Хто вони такi? – продовжував цiкавитися Петро.

– Це, синку, рiчковi божества, iх частенько ототожнюють з сатирами, однак вони вiдрiзняються вiд сатир походженням i мають демонiчнi риси. Уся ця нечисть нiколи не зрозумiе справжнього мистецтва, як би не намагалася, iм цього не дано осягнути. Наш святий обов’язок – вiдганяти iх якнайдалi вiд «Омфалу», а якщо не заберуться з доброi волi, то моiм святим обов’язком е з усiх цих нездар здирати шкiру.

– Як я ненавиджу жорстокiсть. Давайте хоч сьогоднi, не говоритимемо про страшнi речi, – запротестувала Катруся, – маемо таке гарне свято.

– Я також, але iнколи треба боротися за чистоту мистецтва i зубами, i пазурами. Ars longa, vita brevis est [6 - Життя коротке, мистецтво вiчне (з лат.).]. Ми не можемо залишатися байдужими до того, що залишимо по собi.

– Моя дружина завжди мае рацiю, давайте вип’емо всi разом келих вина за щасливе майбутне наших похресникiв, – проголосив тост Стефан.

– Так, це моя мрiя, щоб вони стали добрими фахiвцями i почували себе вiльними людьми, якi не дадуть собi в кашу наплювати, – доповнив друга Георгiй. – Я власне пiсля цих баталiй мав розмову з одним поважним чоловiком i той також погодився – iхня спецiальнiсть мае добрi перспективи. Але я б хотiв особливо побажати моiм хлопцям мати таких друзiв, яких маю я. Без вашоi пiдтримки i порад менi було б важко.

Олена слухала свого чоловiка з завмиранням серця. Отже, вiн мав якусь суперечку на роботi й потiм зустрiчався з якимось поважним чоловiком, а не з жiнкою. Навiщо Маринi вигадувати про нього плiтки? На серцi миттево вiдлягло, а обличчя аж порожевiло. Як добре, що важкий тягар упав з душi.

Дiтям закортiло побути без батькiв. Вони подякували i встали з-за столу. Як тiльки молодь пiшла в iншу кiмнату, Олесь заходився розповiдати маснi анекдоти, а всi дружно реготали до слiз. Олена ще нiколи так не веселилася, радiла життю, наче дитина, яка зненацька отримала подарунок.

Раптом на креденсi затьохкав телефон Георгiя. Пролунав лише один дзвiнок, пiсля чого настала тиша.

– Не дають спокою нi вдень, нi вночi, – якось награно промовив Жорж. Вiн швидко встав i поглянув на дисплей.

– Хтось помилився номером.

Олена не звернула уваги, вiд душi смiючись з останнього жарту кума.

– А де знову щез наш Жорж? Час ще раз випити, – озирнувся довкола Олесь.

– Кудись вийшов, – вiдповiла Олена, – зараз його покличу.

Чоловiка не було нi в кухнi, нi в туалетi, нi у лазничцi. У дитячiй кiмнатi Петро, Павло, Олеся i Стефан-молодший про щось жваво розмовляли. Залишилася остання надiя на спальню. В темному покоi вiдразу не запримiтила Георгiя. Олена лише почула тихе ласкаве щебетання чоловiка. Вiн настiльки захопився розмовою, що не зауважив, коли зайшла дружна.

– Ти з кимсь розмовляеш? – здивовано запитала Олена.

– Нiчого важливого, телефонував один знайомий, хоче зi мною зустрiтися, – машинально вимкнув телефон i швидко вiдклав його вбiк.

– Ходiм, бо гостi порозбiгаються, ти весь час iх покидаеш.

– Іду, iду, не сварися.

Вони вийшли з темноi кiмнати.

– А, знайшлася наша згуба, – весело вигукнув Олесь, – давай на коня, бо час рушати додому.

Бiля самих дверей Марина шепнула на вухо Оленi:

– Будь дуже уважною, не дозволяй себе обдурювати.

– Добре, добре, спробую, – з нехiттю вiдповiла господиня i зачинила дверi.

– Кохана, я такий замучений, може брудний посуд почекае до завтра? – позiхаючи, промовив Жорж.

– Іди вiдпочивай, я сама впораюся.

За годину кухня блищала i можна лягати спати. Георгiй мирно хропiв. Олена роздяглася i примостилася поруч з чоловiком, та сон не брався. З якоi рацii треба бути весь час обережною? Їi Георгiй надзвичайно зайнятий чоловiк i на всiлякi дурницi у нього просто немае часу. Нiчого вона не буде перевiряти i винюхувати.

«Ти забула, як щебетав твiй благовiрний у темнiй кiмнатi, наче ховався вiд усiх», – свердлив душу внутрiшнiй голос.

«Але ж йому хтось зателефонував у справi», – намагалася виправдати чоловiка Олена.

«Хiба ти чула дзвiнок?» – продовжував набридати голос.

«Спочатку дзенькнув один дзвiнок, хтось не туди потрапив. А потiм…»

«Потiм бiльше не було дзвiнкiв, то ж це не до нього, а вiн сам кудись телефонував».

«Ну телефонував, то й що?» – не здавалася жiнка.

«То чому збрехав?»

Олена тихо встала й обiйшла лiжко, взяла з тумбочки телефон i вийшла на кухню. Вiд нервiв брали дрижаки.

Лiпше б цього не робити, тепер усе стало очевидним. Спочатку хтось дав сигнал, а потiм вiн зателефонував на той же номер. Вона запам’ятала те ласкаве щебетання. Олена механiчно витягла з торбинки свiй телефон i набрала номер.

– Слухаю вас, – вiдповiв жiночий голос з iншого боку.

Без жодних сумнiвiв, Жорж розмовляв з жiнкою. Їi охопив жах. Чомусь пригадалася стара вiдьма з порожнiм вiдром, яка тихо смiялася беззубим ротом.

«Не даремно люди вiрять у прикмети, ось i почалися твоi нещастя, – насмiхався внутрiшнiй голос».

Вiд того фатального вечора життя перетворилося на каторгу. Олена стала в’язнем власних пiдозр: пiдслуховувала телефоннi розмови чоловiка; потайки перевiряла номери телефонiв; допитувалась щоденно, куди йде i коли повернеться; зненацька телефонувала до нього на роботу з кожноi дрiбницi й намагалася вгадати, хто поруч. А потiм почала стежити i таки виявила неприемнi для себе речi. Виявляеться, Георгiй частенько зустрiчаеться з молоденькою журналiсткою i навiть одного разу iздив разом з нею у вiдрядження.

– Домоглася, чого хотiла, вивела на чисту воду, – злiсно бубонiв внутрiшнiй голос, – що тепер з цим робитимеш? Може, влаштуй йому грандiозний скандал?

– Не роби цього, – тихо благала пiдсвiдомiсть, – чого ти цим досягнеш?

Олена нiяк не наважувалася розпочати серйозну розмову з Жоржем, iй постiйно бракувало смiливостi.

– А може, у них лише дiловi стосунки? – переконувала себе, але таке самозаспокоювання ще бiльше розпалювало ревнощi. Вона перестала вiрити словам чоловiка.

– Я з понедiлка iду у вiдрядження, – якось повiдомив Георгiй.

– Надовго? – дивлячись йому просто в очi, спитала Олена.

– У суботу повернуся, – вiдповiв чоловiк, вiдводячи погляд.

– З ким ти iдеш?

– Не знаю, швидше сам, а може, зi мною поiде ще один колега.

– А де ти житимеш?

– У готелi «Ібiс». Може, пiсля мого повернення в недiлю поiдемо десь погуляти? – запопадливо посмiхнувся Георгiй. – Менi так бракуе природи i спокою.

Олена вiдчула якiсь хитрощi з його боку, останнiм часом вони не те що нiде не iздили, а майже не бачилися. Вона хотiла ще щось запитати, але чоловiк уже з кимсь розмовляв по телефону, жваво обговорюючи якiсь майбутнi заходи.

У вiвторок Олена не знаходила собi мiсця, а вночi не могла зiмкнути очей. Якiсь гнiтючi передчуття не давали забутися. У середу вранцi вона зателефонувала до мами i попросила прийти в iхнiй дiм та побути декiлька днiв з хлопцями.

– Щось я дуже втомилася, Марина мае вiдгули, ми вирiшили поiхати на два днi в гори, – вирiшила не казати правду Олена.

– Їдь доню, тобi також варта вiдпочити, – погодилася мати.

Олена вийшла з дому i швидко попрямувала до кас за квитком, дорогою зайшла до Марини i попередила про свiй план.

Усю нiч у купе ii мучили нескiнченнi думи, якi довгою вереницею гвалтували набряклий мозок. Їй хотiлося забутися, але страх перед майбутнiм днем не мiг вiдiгнати нi на хвилину набридливi фантазii. Поiзд прибув точно о пiв на восьму ранку. Олена швидко вийшла на вокзальну площу i поiхала мiським автобусом у потрiбному напрямi.

За пiвгодини вона зайшла в хол готелю, серце калатало, мов навiжене. На рецепцii повiдомили, що пан Крук мешкае у номерi 505. Напiвпритомна жiнка пiднялася лiфтом на п’ятий поверх. Його кiмната була в кiнцi коридора. Олена пiдiйшла до дверей, взялася за клямку i вiдчинила iх.

На лiжку сидiла молода дiвчина i пилочкою чистила нiгтi.

– Вибачте, менi на рецепцii сказали, що в цьому номерi зупинився пан Крук, – знiяковiла Олена.

– Жоржику, до тебе вiдвiдувачi! – голосно гукнула дiвчина. Георгiй вийшов з лазнички, обвинений бiлим готельним рушником, i завмер на мiсцi…

Олена бiгла людними вулицями столицi. Їй не хотiлося жити. В той момент вона найбiльше бажала потрапити пiд авто, щоб усi страждання припинилися негайно. Пiсля нiмоi сцени перед нею розверзлася прiрва. Георгiй намагався щось пояснити, але Олена не бажала вислуховувати жодних виправдань, найшвидше б утекти геть подалi вiд цього приниження.

Не пам’ятае, як дiбралася до вокзалу i сiла у перший-лiпший поiзд, який вiдвезе ii додому. Зворотна дорога видавалася неймовiрно довгою.

– Це кiнець, – виривалися слова самi з грудей.

– Що робити? Померти йому на зло?! От вiзьму, i покiнчу самогубством, нехай тодi добряче подумае. Не цiнував, що мав, то, може, зрозумiе потiм, але буде запiзно.

Ця iдея припала Оленi до серця. Жалiбна кiмната, усi плачуть, вона лежить у трунi, Георгiй стоiть, ридаючи, на колiнах перед домовиною i благае пробачення. Вiн готовий вiддати пiвсвiту за те, щоб дружина пiднялася, але запiзно, i нема iншоi ради, як втопити горе у сльозах. Потiм друзi на руках несуть труну на цвинтар i закопують у землю. На цьому сумнi фантазii закiнчувалися, бо пiсля поховання продовження не було. Їй же хотiлося постiйно бачити власного чоловiка на колiнах перед труною, i через те починала прокручувати процедуру вiд початку. В таких скорботних думках проминула подорож.

– Що з тобою, доню, – жахнулася мати, вiдчинивши дверi, – ти ж мала бути в горах, чому повернулася серед ночi?

– Ми з Георгiем розлучаемося, – простогнала Олена.

– Чи ви подурiли? У вас же дiти! Як можна так легковажно вчиняти?

– У нього е коханка, – не могла стримати слiз.

– Ну i що такого? Коханка – явище тимчасове, а жiнка завжди залишаеться жiнкою, не роби дурниць, от побачиш, усе ще налагодиться.

Мати мала рацiю. Зранку приiхав Георгiй, на колiнах благав прощення i присягав, що бiльше нiчого подiбного не вчинить. Чоловiк був настiльки переконливим, що Олена вирiшила йому пробачити. Зрештою, i не могла вчинити iнакше, бо тодi б руйнувалося все, чому присвятила свое життя.

Георгiй дотримав слова, принаймнi Оленi так здавалося: приходив швидше додому, частiше телефонував, сповiщав про своi плани. Стосунки наче налагодилися, однак останнi подii багато що змiнили, вони наче порушили колишню рiвновагу. Олена постiйно пригадувала його провину, не могла стерти ii з пам’ятi, у серцi постiйно зароджувалися новi пiдозри.

Для неi стало звичним перевiряти номери телефонiв у мобiльнику, зненацька з’являтися в його робочому кабiнетi, принюхуватися до сорочок у пошуках запаху жiночих парфумiв. Їй постiйно ввижалося, що чоловiк хитро ii обдурюе. Одного разу навiть пiдглядала у вiкно кафе, де кафедра Георгiя святкувала уродини одного з колег.

Така поведiнка принижувала гiднiсть, та Олена не мала сил вiдмовитися вiд пiдозр. Марина, яка виявилася майстром iнтриги, частенько давала iй поради, якi ще бiльше травмували психiку. Їi пiдюджування не давали заспокоення, а лише роз’ятрювали душу i розвивали хворобливу фантазiю.

Емоцii нiкуди не зникають безслiдно: позитивнi дають натхнення на звершення i творчiсть, а негативнi лягають важким тягарем на серцi. Вони починають матерiалiзуватися й обертатися на рiзнi зайвi утвори. Тi, що пов’язаннi з постiйним копирсанням у собi та незадоволенням, зазвичай, осiдають пiском та камiнцями у нирках i печiнцi. Особливо небезпечними е ненависть та непрощена образа, саме вони частенько спричинюють утворення ракових клiтин. А такi, як ревнiсть, жалiсть або пiдозри, полюбляють зупинятися в грудях або нагадують про себе iншими жiночими хворобами.

Олена вiдчула неприемний бiль у грудях.

– Тобi негайно треба до лiкаря, – радила Катруся, – не затягуй, поговори з Мариною, вона ж лiкар i щось тобi порадить.

– Ти думаеш, що в мене щось небезпечне? – допитувалася в подруги.

– Я не думаю, але лiпше перевiритися, я ж не лiкар.

Олена злякалася. А якщо вона серйозно хвора? Їй стало шкода себе i захотiлося плакати.

Увечерi Георгiй, повернувшись з роботи, застав дружину з розпачем в очах.

– Що сталося, в тебе якiсь неприемностi?

– Це значно гiрше, а може, i на лiпше. Тепер ти станеш вiльним i зможеш робити, що заманеться.

– Що ти маеш на увазi? – захвилювався Георгiй.

– Я, напевно, невилiковно хвора, – розплакалася Олена.

– Не говори дурниць, звiдки така iнформацiя?

– Це твоi походеньки довели мене до такого стану! – не припиняла ридати Олена.

– Я нiчого не розумiю, – розгубився Георгiй.

– Коли зрозумiеш, буде запiзно.

– Ти можеш менi пояснити, що сталося?

– Я маю щось у грудях, i воно болить.

– Не панiкуй, пiди до лiкаря, – намагався заспокоiти дружину.

– Я знаю i без тебе, – гостро вiдповiла Олена, вiдчувши хвилювання чоловiка. Їй це сподобалося. От чим можна його тримати!

На другий день зателефонувала Марина.

– Катруся менi розповiла про твоi проблеми.

– Що ти можеш менi порадити? – сумно запитала Олена.

– Сьогоднi ж домовлюся з лiкарем, зробиш аналiзи i все знатимемо.

Марина дуже любила допомагати, якщо хтось iз друзiв цього потребував. Вона активно бралася до роботи, коли треба рятувати ближнього. В неi вiд цього навiть полiпшувався настрiй. «Мое покликання – допомагати у бiдi», – частенько говорила подругам.

– Що б я без тебе робила? – зiтхала Олена.

– Не переживай, у мене е чудовi знайомства, зробимо все, на що здатна наша медицина. Тепер твiй благовiрний покрутиться, як бiлка у колесi. Нехай подумае, до чого довiв жiнку.

Виявилося, що все не так зле. Результати аналiзiв були негативнi, себто засвiдчили, що злоякiсних клiтин нема. Лiкар уважно обстежив хвору i наказав уважно стежити за своiм здоров’ям, адже рiзнi ущiльнення частенько можуть перерости в доволi небезпечнi речi. Вiн порекомендував бiльше гуляти на свiжому повiтрi, iсти багато овочiв i фруктiв та менше нервувати.

Георгiй дуже хвилювався за дружину.

– Що тобi сказав лiкар? – схвильовано зателефонував чоловiк.

Олена вiдповiла не вiдразу. Їй не хотiлося казати, що здорова, бо тодi втрачала владу над чоловiком, але i брехати не могла. Добре б дати вiдповiдь, яка б залишала його неспокiйним.

– Ще нiчого остаточно не вiдомо.

– А якi результати аналiзiв? – не заспокоювався Георгiй.

– Менi лiкар наказав бути дуже уважною до себе, бо в будь-який момент може виникнути небезпека.

– Отже, зараз небезпеки немае? – допитувався чоловiк.

– Зараз немае, – знехотя вiдповiла Олена, – але менi не можна нервувати, бо всяке може трапитися.

Тепер у неi з’явився новий важiль. Як тiльки виникала пiдозра щодо чоловiка, робилася смертельно хворою i лягала в лiжко. Цi маленькi хитрощi спрацьовували непогано лише на початках. Згодом вони почали втрачати силу, люди звикають до всього. Георгiй також звик до шантажу i перестав звертати на це увагу.




Гiсть


Родина Крукiв готувалася до сiмейного свята, у груднi Георгiю виповнювалося сорок п’ять рокiв.

– Пiслязавтра до нас приiде Жан, мiй знайомий з Францii, – якось повiдомив Георгiй.

– А чому ти ранiше мовчав?

– Вiн учора телефонував i, коли довiдався про круглу дату, вирiшив особисто приiхати й привiтати, iм у Францii це ж просто зробити.

– Де вiн буде жити? – запитала Олена.

– У нас. Ти ж не проти?

– Звичайно нi, покладемо його спати у вiтальнi.

– Тож я тебе попрошу, будь зранку вдома, бо приiде прямiсiнько з летовища.

– Ти його не зустрiчатимеш?

– Нi, я маю важливу нараду, та й Жан просив не турбуватися, бо може чудово дiбратися i сам.

У п’ятницю зранку перед iхнiм будинком зупинилося таксi. Пролунав дзвiнок, i Олена поквапилася вiдчиняти дверi.

На порозi стояв високий худорлявий брюнет.

– Доброго ранку, я Жан, але можете називати мене Іван, – жваво промовив гiсть.

– Дуже приемно, а я Олена. Заходьте i почувайтеся, як удома. Ви, напевно, зголоднiли?

– Дякую, в лiтаку нас добряче нагодували, але вiд чогось гарячого не вiдмовлюся.

Кухня наповнилася благородним ароматом кави.

– Яке у вас миле помешкання, менi раптом здалося, що я колись тут уже жив.

– Дякую. Коли ви востанне вiдвiдували Батькiвщину? – запитала Олена.

– О, давно, понад десять рокiв тому.

– Так ви Жан чи Іван? – посмiхнулася Олена.

– Мiй батько уродженець вашого мiста, а мати француженка. У нас вдома розмовляють лише украiнською мовою, навiть мати. Вона так кохала батька, що вивчила ii досконало.

– Ви живете з батьками?

– Нi, вони мешкають у Парижi, а я в Сержi, у мене там невеличкий будинок.

– Я не знаю такого мiста.

– Це за тридцять кiлометрiв вiд Парижа. Мiсцевiсть пов’язана з Ван Гогом, вiн там неподалiк похований на невеличкому сiльському цвинтарi поряд зi своiм братом Тео.

– Я завжди мрiяла побувати у Францii, але не знаю, чи таке можливо.

– Чому нi? От приiжджайте разом з Жоржем улiтку.

– Дякую, менi б дуже хотiлося, та мiй чоловiк дуже зайнятий, незабаром мае вийти його нова книжка.

– Вiн менi казав. А ви чим займаетеся?

– Я працюю в школi, викладаю англiйську мову.

– А якi маете хобi?

– Тепер моiм постiйним хобi е господарка, – гiрко посмiхнулася Олена.

– Не може бути, щоб жiнка з такими неймовiрно блакитними очима i такою чарiвною усмiшкою нiколи нiчим не захоплювалася.

– Ви майстер комплiментiв, – засмiялася Олена, – колись я спробувала писати, але з того нiчого не вийшло.

– Хто ж ваш критик?

– Мiй чоловiк, звiсно.

– Вiн, справдi, суворий критик, але, може, ви б прочитали що-небудь менi?

– Я й не знаю, чи знайду.

– А ви пошукайте, – наполягав Жан.

Олена знехотя встала i пiшла дiставати старi рукописи, якi так i не наважилася викинути.

– Щось знайшла, але я не знаю, чи вам сподобаеться.

– Читайте, – наказав Жан.

Олена поринула у давнi спогади, на мить забула про все на свiтi. В тi давнi часи iй неодмiнно треба було сповiстити цiлому свiтовi про своi переживання та мрii. Колись, багато рокiв тому, вона мала зовсiм iншi сподiвання, повнi очiкування чогось дуже визначного, а найголовнiше – мала вiру в едине i неповторне кохання. Куди подiлися тi прагнення, чому пелена зневiри огорнула колишнi надii? Куди позникали гострота вiдчуттiв, дитяча радiсть i подив? Чому з часом тьмянiють кольори?

– Ви дуже талановита жiнка. Навiщо закопали своi здiбностi? Ви мене просто зачарували, – захоплено вимовив Жан.

– Вам це лише здалося. Моя писанина навiяла якiсь спогади?

– Як ви можете такi чудовi речi називати писаниною! Я не погоджуюся з Жоржем, вiн вам просто позаздрив.

– Не насмiхайтеся, це вмерло i нiколи не воскресне.

– А даремно. Спробуйте заявити про себе i послухайте вiдгуки людей, саме вони е нашими справжнiми критиками. Скiльки б митцi не вихваляли один одного, це нiчого не дасть, якщо пересiчному читачевi книга не припаде до серця. Що не кажiть, лише той твiр мистецтва залишаеться навiчно жити, який переходить з поколiння у поколiння.

– А як же стосовно рафiнованого мистецтва, яке е квiнтесенцiею iдеi «Омфалу»? – посмiхнулася Олена.

– На жаль, багатьом лише здаеться, що пiдтримують чисте мистецтво. Хiба будь-хто з нас може бути суддею добра чи зла, високого чи приземленого? Час, лише вiн один розставляе крапки над «i». Неможливо описати ландшафт поверхнi землi, сидячi у ямi, для цього треба пiднятися на вiдповiдну височiнь.

– Маете рацiю, найправдивiшу оцiнку того, що з нами трапляеться, – доброго чи злого – можемо дати лише згодом.

– Моя порада вам: не звертайте нi на кого уваги, робiть те, що вам пiдказуе серце.

Жан хотiв ще щось додати, але дверi вiдчинилися, i в помешкання зайшов Георгiй.

– Здоров був, друже! Радий тебе бачити на рiднiй землi.

Чоловiки обнялися i привiталися по-братерськи.

– Добре, що ти прийшов, зараз сiдаемо обiдати, – заметушилася Олена.

За обiдом Жан розповiдав останнi подii та рiзнi пригоди. Потiм чоловiки почали згадувати вiдвiдини Жоржем Парижа.

– Пригадуеш, як ми тодi добряче з тобою погуляли в ресторанi «Монторiоль», – загадково посмiхнувся Жорж.

– Але хiба це можна порiвняти з прийняттям у Палацi Інвалiдiв? – перебив друга Жан.

– А чому така дивна назва? – здивувалася Олена.

– Це дуже гарна будiвля, де похований Наполеон Бонапарт. Мiй сусiд Пантелiй, до речi теж наш земляк, там реставруе фрески ХVIII столiття. Саме вiн нас i запросив на це прийняття, – пояснив Жан.

– Я ж тобi розповiдав, ти не пам’ятаеш, Оленко? – перебив друга Георгiй.

– Щось не пригадую, таке рiдкiсне iм’я – Пантелiй – я б обов’язково запам’ятала.

– Зi старогрецькоi воно означае досконалiсть, або вищий ступiнь, – пояснив Жан.

– А вiн виявився впертим цапом, – iронiчно зауважив Георгiй.

– У змаганнi мiж Аполлоном i Паном? – лукаво посмiхнувся Жан.

– Але я ж тодi виграв!

– Ну, не зовсiм, не всi пiдтримали тебе.

– Asinus ad lyram [7 - Осел про лiру (з лат.).]. Лише тi, в кого виросли ослячi вуха, – зло засмiявся Жорж.

– Ти маеш на увазi мене? Ти ще тодi обiзвав мене королем Мiдасом.

– А як тебе ще назвати? Я був переконаний, що ми мислимо однаково.

– Я не розумiю, про що ви говорите, – здивувалася Олена.

– Спробую пояснити, Пантелiй розпочав баталiю з Жоржем.

– І про що вони сперечалися?

– Про що можуть сперечатися двi свiтлi голови? Звичайно, про мистецтво. Жорж стверджував, що простолюдин не здатний осягнути велич гармонii. На його думку, для вибраних iснуе одне мистецтво, а для натовпу – iнше. Ваш благовiрний уважав, а може, i далi вважае, що немае чого розсипати бiсер перед свинями. На його думку, правдивi митцi повиннi групуватися у закритi секти. Саме з такою метою вiн створив «Омфал» – лiтературний Парнас, вхiд до якого суворо охороняють невблаганнi таланти. Пантелiй же дотримувався iншоi позицii. Вiн доводив, що митець повинен бути вiдкритим до людей i творити для загалу, а не для купки естетiв. Крiм того, йому дуже не сподобалася iдея «Омфалу», яку назвав вибриком купки зарозумiлих снобiв. Таке означення розлютило Жоржа, i тодi вiн вдався до красномовства, яке викликало жвавий диспут.

– Я i надалi наполягатиму на своiх переконаннях. Натхнення даеться зверху, воно не може бути зрозумiлим пересiчному обивателю, – гостро додав Георгiй.

– Ти багато в чому маеш рацiю, але пригадай народнi пiснi. Вони ж створенi саме тим натовпом, який ти недооцiнюеш. Саме вони викликають захоплення i пристрасть, пробуджують той первородний iнстинкт, захований у глибинах душi.

– Тут я з тобою зовсiм не погоджуся, цi пiснi створенi не натовпом, як ти зазначив, а окремими генiями, i лише потiм перетворилися на народнi.

– От ти сам собi й заперечив, – весело засмiявся Жан, – отже, цi генii творили не в шухляду, а для людей. Уявляеш, яке щастя для митця, коли його твiр стае всенародним. Це означае, що йому вдалося зрозумiти душу народу. Пантелiй бачить божественне в кожнiй дрiбничцi, погодься, у цьому е щось особливе. Вiн обожнюе хор, а для тебе найважливiшим е солiст. Vox populi – vox dei [8 - Голос народу – голос Божий (з лат.).].

– Про який народ ти говориш! Даруй, але я не можу побачити нiчого цiнного в пияковi, що вештаеться бiля смiтникiв, – не здавав позицii Георгiй, – та й якщо добре розiбрати, то уся народна музика дуже одноманiтна – плаксиво-страждальна. Вона вся вiддзеркалюе лише внутрiшню драму, а правдиве мистецтво – багатопланове. Я нiколи не повiрю, що воно може стати доступне волохатим вухам.

– Ти маеш на увазi ослячi вуха короля Мiдаса, який насмiлився поставити земне понад божественним? – засмiявся Жан.

– Його i всiх, хто намагаеться порiвняти непорiвняннi речi, – зi злiстю процiдив Георгiй.

– Розповiдати можна будь-що, людям можна наплести рiзних небилиць про прекраснi недосяжнi далi, однак лише до часу. Людина е в душi дитиною, ii легко одурманити. Та дуже швидко вона побачить надуманi фантазii. Їй потрiбний хлiб насущний, а не химери, i тодi ти залишишся сам зi своiм вигаданим мистецтвом.

– Давайте дружно борсатися в пилу та болотi й не прагнути злетiти. Розумiеш, друже, тих, що вiдчули смак польоту, униз не заманиш нiякими пряниками. Хiба можна птахiв переконати ходити пiшки?

– Гаразд, ти, як завжди, переконливий. А де той диск з кантатою Баха «Змагання мiж Аполлоном i Паном», подарований Пантелiем?

– Не пам’ятаю, куди його заховав, може, потiм знайду. Я щось зовсiм забув про нього, до речi, менi завжди подобався вислiв Плутарха «Помер великий Пан», – зло пхикнув Жорж.

– Я не можу погодитися з цiею фразою, оскiльки Пан символiзуе Всесвiт, е тим, хто сотворив свiтову гармонiю i ототожнений з Космосом. Ще Бекон писав про цього бога дикоi природи, який тримае в руках символи гармонii i влади: сопiлку з семи тростинок i посох. Суперечка тодi так i не закiнчилася. На мою думку, найвищий час приiхати у Францiю i завершити ii.

– Як би менi хотiлося побачити цю чудову краiну, – замрiяно промовила Олена.

– От i приiжджайте, у мене е свiй будинок, живу сам.

– А ти так i не одружився! – вигукнув Жорж.

– Як бачиш, нi, i поки що не маю намiру. Самому жити значно лiпше, нiкому не потрiбно сповiдатися.

– Ну, це до часу, друже.

– Не знаю, може таки наважуся, але сiм’я потребуе великих затрат, а я наразi, ще не можу ii утримувати.

– А як же кохання? – втрутилася Олена.

– Кохання в наш час не е причиною для одруження, це рiзнi речi, – вiдповiв Жан.

– Невже ви нiколи не пiзнали кохання?

– Його неможливо пiзнати, ним можна лише милуватися. Кохання наче строкатий метелик, який сидить на квiтцi, його легко скалiчити, досить лише торкнутися пальцями крилець.

– З ваших слiв випливае, що шлюб руйнуе кохання?

– Саме так, адже вiн приземлюе те, що повинно ширяти у вiльному польотi.

Оленi не подобався такий диспут, вона зауважила, як вiд цих слiв засяяли очi в Георгiя. Гiсть наче зрозумiв недоречнiсть своiх висловiв i вирiшив не продовжувати.

– Чому довкола нас тиша! – раптом зiрвався з мiсця Жан. – Я хочу, щоб музика заполонила цей гостинний дiм.

Гiсть дiстав з дорожньоi сумки кiлька дискiв i подав iх Георгiю.

– Вибирай будь-який навмання.

Помешкання наче засвiтилося пiсля перших акордiв Concerto Grosso B-minor Вiвальдi, вiд чого Жановi очi засяяли особливим вогнем.

– Хiба це не диво? Прислухайтеся, як звуки проникають у кожну клiтинку душi. Ця могутня сила огортае нас потужним снопом сонячного промiння. Якби кожну дитину з народження навчали слухати музику, то цi рожевощокi малюки у дорослому вiцi нiколи б не перетворилися на негiдникiв. Музика змушуе задуматися про сенс життя i наше покликання. Пiрнайте якнайглибше у води океану вашоi душi. Нiчого не бiйтеся, там можна пiзнати те, про що ви забули.

Один твiр змiнював iнший. Олена не могла зрушити з мiсця. Мелодiя лилася нескiнченним потоком, вiбруючи у повiтрi i передаючи коливання тiлу. Вiд цього резонансу на очi навернулися сльози.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/eva-gata/surprizi-dol/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Друге я (з лат.).




2


Нi дня без рядка (з лат.).




3


Ти дуже розумна дiвчина, зловила Жоржа (з англ.).




4


Друзi, я загубив день (з лат.).




5


Платон менi друг, та iстина дорожча (з лат.).




6


Життя коротке, мистецтво вiчне (з лат.).




7


Осел про лiру (з лат.).




8


Голос народу – голос Божий (з лат.).