Книга - Два фото

Два фото
Інгвар Ант


Коли як не у дитинствi ми набуваемо своiх найпотаемнiших страхiв. Героi оповiдань вже не дiти – вони простi люди з рiзними характерами та мрiями, але кожен зi своею неповторною iсторiею. Хто знае, що iх чекае за поворотом – здiйснення бажань, мертве тiло, шепiт дерев, грати пiдземелля чи, може, сама Смерть? У збiрку вмiщено 13 оповiдань лiтератури жахiв (горрор, мiстика, триллер, антиутопiя), де показанi найтемнiшi сторони повсякденного життя, а теми дитинства, кохання, долi i смертi – у найнесподiванiших ситуацiях. Боятися неприемно, боятися – страшно, але гра тiней манить нас у цей свiт. Свiт темряви....





Інгвар Ант

Два фото



Моiй маленькiй Оксанi, яка досi боiться....

З любов'ю Надi, яка завжди вiрила....







Carpe diem[1 - «Лови день» – вислiв римського поета Горацiя (65–27 рр. до н. е.), заклик насолоджуватись життям.]


«Одного дня ви помрете»

    М. Зузак «Крадiйка книжок»

– Ну то що, ходiмо? – маленька долоня опинилась перед карими очима, якi уже давно вицвiли.

– Так швидко?! – замiсть здивування, у голосi почулись лиш легкi нотки суму, переплетенi невидимою ниткою вдячностi.

– Ти взагалi щасливчик, – червонi вуста дiвчинки, iз волоссям кольору осiннього листка клену, рухались нешвидким бiгом, – комусь було дано i значно менше.

– Знаю, – його погляд ловив темнi дитячi очi, якi здавались намистинки на шнурочку, – але у мене ще одне едине прохання.

– Добре, – вилетiла вiдповiдь одразу, – я згодна на це.

– Але… але, – по посiченому глибокими зморшками обличчю пробiг подив, брови пiднялись, – ти ж не запитала про, що я прошу?

– Друже, – слова тихо бринiли iз ii уст, а посмiшка розцвiла на поцяткованому веснянками обличчю, – менi бiльш вiдомо про тебе, чим ти сам про себе знаеш. І майже всi, просять, одне i те саме.

– Але хiба це можливо? – старi очi трохи розширились, набувши форми м’ячiв для гольфу.

– Якщо людинi щось невiдомо – це не означае неможливе. – ii лице i далi свiтилось. – І ще: майже всi просять, одне i те саме.

Сутенiло. Повiтря на кiлька секунд наповнилось тишею, а сонце помалу скочувалось за небозвiд. Невеличке мiсто готувалось до обiцяного спокою, проводжаючи останнi автомобiлi, якi, немов на перегонах, гнались додому.

Ось ще трiшки i першi лiхтарi прокинуться, забiгають сiрi тiнi, а лавочки у парку будуть всiянi парами. Поряд iз шкiльними портфелями, почуються першi слова зiзнання. Пальцi, мов дроти кабелю, з’еднаються у хитросплетiннi, а на букети квiтiв впадуть уже не першi сльози. Бувають сльози радостi, але i вони солонi.

Можливо, нiхто не звертав увагу на цiкаву пару, що долаючи крок за кроком парк, повертала в сторону озера. Невисокий, худорлявий чоловiк iз глибоко врiзаною сивиною, скидався на поважного професора у сiрому костюмi та синьою краваткою. Вiн iшов попiд руку з дiвчинкою, яка ледь досягла букварного вiку, i була одягнута в кольорову сукню. Двi вогнянi косички сплела змiйкою червона стрiчка, а на ноги, деколи пiдстрибуючи, налiзли коричневi черевики.

Ще кiлька секунд i позаду залишився пiшохiдний перехiд. Перед очами нависла майже рiвна поверхня озера, дещо потривожена вогнями вiд прилеглих лiхтарiв. У небо де-не-де врiзались зеленi вiти дерев. Тиша…

– Завтра у цiй же порi? – голос чоловiка звучав тихо. Трохи вiдчувалось легке хрипiння, мов у старого годинника, металевi стрiлки якого пробiгли не один марафон.

– Секунда в секунду, – дiвчинка ще раз посмiхнутись. Теплоти уже не вiдчувалось, – чесно кажучи: у мене завтра ще дуже багато роботи.

– Розумiю, – вiн похитав головою, – i так завжди?

– Постiйно i без вихiдних.

– Що можу ще сказати, – слова не хотiли вибiгати назовнi, заховуючись глибоко в серединi, – дякую i прощай.

– До завтра, друже, – дiвчинка зробила кiлька крокiв вперед, обернулась i ще раз повторила, – до завтра.

– «Хотiлось би, щоб це завтра тривало якомога довше, – лиш читалось в очах старого чоловiка, – довше».

Вiн обернувся, тихо зiтхнув, мов скидаючи багатовiковий тягар, та чимдуж, на що були спроможнi висохлi ноги-сiрнички, попрямував додому.



Його будильник, уже як декiлька рокiв, перейшов у режим «пенсii». Сигналом, про початок нового дня, для нього слугували першi свiтлi порiзи на небi. Птахи лиш пiднiмали своi голови з-пiд крил, а його тепле лiжко, складене за армiйським звичаем, пустувало. Щоб не розбудити рiдних, вiн тихенько вiдчинив дверi та якомога швидше вискакував у прохолодний ранок. Смакуючи вдихав, не гарячу каву чи духмяний чай, а першi подихи ще одного дня.

На дворi, виляючи хвостом, старого очiкував давнiй друг iз обдертим вухом, тягнув одну лапу.

– Ну що блохастий, ходiмо?

Собака поглянула на свого хазяiна, тихо заскулила, але попленталась поряд. Ще два-три роки назад, чоловiку важкувато було наздоганяти чотирилапого. Пес летiв уперед, обнюхуючи дерева, залишки iжi та незнайомi ноги. Часто не чув голосу хазяiна та вискакував на дорогу.

Вечiр, свист колiс та удар…

Грудку шерстi викинуло на тротуар.

Тодi, його серце ледь-ледь билося, вiдчувалось слабке дихання. Задня лапа нагадувала рогалик, дуже пом’ятий i сильно викручений. Минуло не бiльше двох тижнiв, i вiн далi плентався бiля свого друга. Тепер нiякоi дороги. Уроки життя засвоюються важко, зате – дiево.

Саме пiсля аварii, старий нарештi зрiвнявся з ним у швидкостi. Вони шкандибала разом, кожен тягнучи свою скалiчену ногу. Крок за кроком, повiльно. Висолопивши язик, собака кидала погляди врiзнобiч, а чоловiк, лиш важко дихаючи, дивився вперед.

Спочатку дорога намалювала кiлька кiлець, перш нiж, перейти у пряму лiнiю. Невисокi будинки, вузькi вулицi та старенький дворик. Кiлька низьких, майже оголених, вишень обiперлись на паркан, продiрявлений в пару мiсцях. Двi гойдалки мирно колихав вiтер, заглядаючи сюди час вiд часу. Самотня лавочка.

Старий повернув туди, присiвши. Зiмкнув очi, виглядало – заснув на мить. Собака припленталась та вмостилась бiля його нiг. Обое трохи важкувато дихали, але це не було головною причиною зупинки. Минуло хвилин п’ять, чоловiк провiв поглядом та заговорив:

– Знаеш, блохастий, ось там, – показуючи пальцем на новий будинок, – колись насипали велику купу пiску, де ми малими збирались та будували вежi.

Собака не подавав нiяких ознак, слухав.

– Гойдалка була лише одна, – продовжував чоловiк, – i тому ми часто бились за неi iз Петром, сусiдських хлопцем он iз цього будинку, – трохи при пiдняв голову, дивлячись на облуплену сiру споруду.

– Малi були – дурнi, ну як всi дiти, звичайно. – прицмокнув. – З роками це виглядае дурницями, але тодi – найважливiшим у свiтi.

– Колись… – зробив паузу та закрив очi, пригадуючи, – отi вишнi здавались велетнями, а залiзти на них, дряпаючись вгору по тонких гiлках i от так аби не впасти, серйозною перемогою.

– Ну звичайно, нам потiм перепадало вiд тiтки Дусi, – посмiшка засяяла на старому обличчi, – вони ж ii були, посадила ще о-го, як давно.

– А, варення яке вона робила, смачнюче! Ми ж лайдаки закидались, ще зеленими ягодами, що потiм животи болiли по три днi.

Блохастий почав сопiти.

– Хоча, то все списували на горобцiв, що то вони паскуди поiли. – продовжував. – Звичайно, вона нам не вiрила, але дозволяла, за пирiжки з варенням, сторожувати дерева вiд тих злючих птахiв. Ми робили собi дерев’янi рушницi i, як у армii на постi, шкандибали туди-сюди. Ех…

Старий запнувся, важко зiтхнув. З очей покотилась сльоза.

– Петро, мiй друг дитинства, так i не вернувся звiдти. Ти чуеш мене? – рукою легко погладив сонного собаку. – Йому дали уже справжню рушницю, з набоями – iгри закiнчились. Закiнчилось i там його життя, одного такого ж ранку. Дурень, канцелярiю помiняв на фронт. А потiм, отримав двi дiрки, з розмiром як вишнi тiтки Дусi, нижче серця.

– Вiйна – це не дитячi iгри на задньому дворi. – пiдсумував чоловiк. – Втрати тут справжнi. Вона залишае тiльки бiль, кров та сльози. І спогади про друзiв, яких уже не вернеш.

Запала мовчанка, шмигонув злегка вiтер. Старий пiднявся, промовив:

– Ходiмо, блохастий, нам пора. – собака заворушила головою. – Куточок пiд назвою «дитиство» ми вiдвiдали.



Тремтячи, ручка бiгала по бiлому конвертi, залишаючи нерiвнi букви. Тi у свою чергу перетворювались у склади та слова. Не бiльше хвилин п’ять-сiм i на темних лiнiях з’явилась адреса одержувача. Ще трiшки i можна було приклеювати поштову марку та закидати його у скриньку. Через днiв три-чотири, якщо не станеться нiяких пригод, свiжий лист опиниться у потрiбних руках.

– Нi, блохастий, навiть собi i не думай, – поглянув вiн на собаку, – облизувати його тобi не дам, зрозумiв?

Старий друг сидiв в кутку поштового вiддiлення, чекаючи поки чоловiк, лiкарським почерком, писав лист.

– Ти i так дякуй, – продовжував вiн, заклеюючи конверт, – що тобi дозволили тут сидiти, а не на дворi. Подивись, он, – погляд пробiг вiконним склом, – вiтер трохи зiрвався, щоб не хряпнуло дощем.

Залишив собаку, тримаючи конверт у пальцях, пройшов до працiвника пошти. Його зустрiли теплотою, iз посмiшкою.

– Як у вас сьогоднi тут, Галочко? – звернувся стиха. – Багато таких, як я, з листами ходять?

– Та нi, Михайлович, – дiвчина, рокiв не бiльше двадцяти п’яти, взяла у нього запакований конверт, – не багато. Тепер, здебiльшого, iнтернетом користуються.

– А що так, – зробив паузу, задумався, – папiр економлять – лiси бережуть.

– Та нi, звичайно. – посмiхнулась. – Інтернетом швидше, миттево. Один дотик i все, Ваш лист на iншому кiнцi свiту, – закинула лист у коробку, де таких, iз учора, примостилось ще два, – тут треба чекати кiлька днiв. Ну i, самi знаете: копм’ютери, телефони, iншi гаджети – свiт став тiсним. Змiнюеться з кожною…

– Що, що, Галочко, – запитливо промовив, – iншi «Га-ди-ни»?

– Та нi, Михайлович, – дiвчина зайшлася щирим смiхом, – не «га-ди-ни», а «га-дже-ти». Це прилади такi, сучаснi, теперiшнi. Допомагають людям у життi, полегшують його.

– Коли я був такий, як ти зараз, менi допомагали моiх двi руки, – чоловiк пiдняв iх вгору, перебираючи пальцями, долонями до ii очей, демонструючи, – та голова на плечах.

– На шиi, Михайлович. На шиi, – додала дiвчина.

– Ну так-так, ти трава – на шиi. – вiн повернувся до собаки i, у пiв голосу, так щоб дiвчина чула, додав, – цi жiнки завжди такi язикатi. Як не всунуть своi п’ять копiйок – то не проживуть!

– От i такими ви нас любите, – пiдсумувала дiвчина i вони обое розсмiялись. Вiд цього собака пiдняв голову, потрусив нею, нiби вiдкидаючи залишки осiнньоi дрiмоти.

– Бачите, – показала на нього, – i ваш друг зi мною згоден. Махае головою.

– Ах ти, зраднику, – iз ти м же хорошим настроем, продовжував старий, – усе, нiкуди тебе з собою бiльше не вiзьму. Перебiгаеш на сторону ворога. Де твоя чоловiча солiдарнiсть?

Собака на це i ще раз потрусив головою.

Невелике примiщення, схоже на картонну коробку, знову наповнилось радiстю. Легкий, молодий смiх з’еднався iз старим, трохи надiрваним.

– Так, Галочка, – уже заспокоювався чоловiк, – будь розумницею, а принеси менi ще один чистий конверт. Я лиш пригадав, потрiбне вiдправити ще один лист.

– І ще один? – ii лiва брова злегка пiднялась. – Можна поцiкавитись, кому цього разу, вiчно молодий Ромео, пише своi вiршi?

– Галочко, не смiйся iз старого дурня, – його голос звучав ласкаво, – все як завжди, i тому самому одержувачу.

– Ви ж щодня приходите сюди i…

– Я тобi набридаю, так?

– Та нi, що ви, Михайлович, – додала дiвчина, – навпаки, я рада вас бачити. Щодня! – вона опустила очi вниз, промовила. – Менi просто цiкаво, про що, з дня на день, ви пишете?

– Нiчого особливого, так дрiбницi. Моi теперiшнi пригоди: там бiйки з бандами, перегони на оленях, боротьбу з драконами… i так далi, розумiеш?

– Ну таааак! Звичайно. – далi посмiшка прошмигнула на ii обличчi.

Вона подала йому новий конверт, ще не заляпаний ручкою. Старий цього разу не сiв за столик, а швидко, як мiг, писав на стоячи. Ось i протягнув ii ще один готовий лист.

– Ти знаеш, про що я от собi подумав, Галочко?

– Про що?

– Люди розучились писати листи. – пiдсумував чоловiк. – Люди не здатнi бiльше чекати, надiятись. Сказати все як е, щиро. Визнати своi почуття, переживання, а потiм все це перенести на папiр. Розумiеш мене?

– Майже, Михайлович, – здивування вiдчувалось у ii голосi. – майже розумiю. Добре, тодi скажiть менi: що ви написали у другому листi?

– Правду, – сумно, але iз посмiшкою промовив старий, – тiльки правду. Якщо чесно, то там лише кiлька слiв.

– Яких? – мовила дiвчина.

– Найголовнiших!

Дiвчина трохи почервонiвши, запитала:

– Що саме ви написали?

– «Дякую за все i…»

– І?

– «…прощай назавжди»



Надворi сутенiло.

Двi тiнi обiгнули огорожу мiського кладовища.

Стомлено, старий тягнув обважнiлi ноги. Його друг, здавалось, теж був не у кращiй формi.

Перш нiж додибати сюди, компанiя обiйшла ще кiлька точок у мiстi. Пошту замiнила школа, яка з того часу, як чоловiк сидiв за партою, змiнилась до невпiзнання. Потiм лiкарня, де вiдвiдали прикутого до лiжка товариша по роботi. Перекинулись кiлькома словами, згадали минуле, моменти. Подав руку, обняв його, побажав швидшого видужання, тай попрямував далi.

Заглянув до бiблiотеки. Вiддав останню недописану книгу Дiккенса про «Таемницю Едвiна Друда». Старий, як багато iнших шанувальникiв англiйського письменника, вибудував ланцюжок розгортання можливих подiй. Власне продовження цiеi iсторii записав у своi головi, але так i не виклав на паперi.

– «Таки краще, – подумав вiн, – залишити при собi».

Вулицi змiнювались, вiдмiтки на картi були пройденi.

Квест закiнчено? Майже.

Залишилось, тiльки купити букет ромашок.

Залишилось, тiльки вiдвiдати ще одне мiсце. Кладовище.

Тому присiвши бiля могилки, вiн поклав квiти i спершу просто сидiв. Мовчки. Хвилини тягнулись довше рокiв. Видавалося, що вiд останньоi iх зустрiчi пройшла вiчнiсть.

Спогади помалу огорнули його. Забiгали навколо картинки iз життя.

Спiльного подружнього життя.

– Пам’ятаеш, Яся, – слова давались важко, – нашу першу зустрiч? Перший погляд? Перший букет ромашок? Пам’ятаеш?

Вiдповiдi не було.

– А пригадуеш, як я на шматках пожовклого паперу малював нашi зустрiчi? Особливi митi. Моменти, якi бiльше не повторюються?

Собака прилiг бiля лавочки, що приросла при могилцi. Опустив голову на лапи, слухав.

– Закiнчувались пари, а я уже у парку, чекаю тебе. А лавочку, ту стареньку, що бiля маленького озера. Там зараз острiвець посерединi зробили, будку поставили, лебедi живуть. Ти б це бачила!

Тiльки тиша.

– А зливу, зливу не забула? Без парасолi, iз квiтами до тебе. Звичайно, вiд них тодi нiчого не лишилось i я мокрий, як плющ. Поки дiйшов, ще й продуло мене, кашляв. Ти ж чаю заварила, принесла рушник, взяла мою куртку поставити сушити, а з кишенi iз дзенькотом…

Старого розчервонiлись очi, почали пекти.

– Я не знав, що тобi тодi говорити. Боягуз просто. От, ким я тодi був? Інакше не назвеш. Ти ж все зрозумiла одразу, без слiв. Ти ж завжди була розумницею, красунею…

Потекла перша сльоза.

– Я не знаю, що зараз тобi говорити. Чи ти чуеш мене, слухаеш? Хоч слово. Чуеш, скажи?

Чоловiк проковтнув грудку, що каменем застрягла у горлi.

– Просто, дякую тобi за все. За кожну хвилину, за тепло i турботу. Любов, доброту, дiтей. За… – важко втягнув всередину повiтря. – Я не знаю! Ще так багато хочеться тобi сказати. Просто сказати… сказати. Дякую.

Старий, легко приставши, потягнувся до гранiтовоi плити. Притулився рукою до холодного каменю, поцiлував. Тiло нило вiд болю, але на колiнах, вiн притулив свое чоло до чорного пам’ятника.

Сльози подяки покотились додолу.

Тиша. Темрява.

Кладовище мовчало не довго.

Тiеi ночi, над ним чулося тужливе виття собаки. До ранку.



Мiський парк, вечiрнi вогнi, лавочка.

Невисокий, худорлявий чоловiк iз глибоко врiзаною сивиною.

Рудоволоса дiвчинка, яка ледь досягла букварного вiку.

– Я встиг? – тихо промовив старий.

– Це було риторичне запитання? – на дитячому обличчi грала посмiшка. – І це я б тебе мала запитала, чи ти встиг? Використав свiй, iще один дарований день?

Чоловiк замислився, перш нiж дати вiдповiдь. Зiтхнув.

– Вони чекають на мене?

– Ти ж сам знаеш, давно. Для них: твiй один день – ще десять рокiв.

– А там усi? Ну… я хотiв запитати, чи… – невпевнено питання зринало з його уст.

– Навiть твiй собака.

– Блохастий?

– Аякже! Собаки потрапляють сюди швидше, – дiвчинка зупинилась, – але вiн там, – показала пальцем вниз, – просидiв бiля твого тiла до ранку. Заснув, намагався грiти.

– Вiн так i не прокинувся?

– Так, твiй блохастий – щасливець!

Секунди бiгали надiрвано, важко.

– Ну то що, ходiмо? – тепер, посiчена долоня опинилась перед очима дiвчинки.

– Ще тiльки одне питання, – мовила дитина, – чому?

– Що чому?

– Чому ти попросив, ще один день? Їх i так було у тебе багато. Чому ще один, вiн особливий?

Пiсля недовгоi паузи, лиш вимовив:

– Ти пам’ятаеш Горацiя?

– Цього лисуватого римлянина? Звичайно, я всiх пам’ятаю!

– В кiнцi, коли я знав, що завтра уже не буде, – чоловiк поглянув вниз, задумався, а потiм звiв своi очi до неi, – я хотiв прожити день на повну. Побути у мiсцях, якi менi дорогi. Попрощатись з усiма, закiнчити справи. Написати ще один лист, повернути книжку, – засмiвся. – «Зловити день!»

– «Carpe diem»? – вихопилось у дiвчинки.

Секунда тишi i погляд карих, вицвiлих очей.

– … quam minimum credula postero»,[2 - «… довiряючи якомога менше майбутньому»] – додав чоловiк i зловив дiвчинку за руку.




Бажання


«Будьте обережнi зi своiми бажаннями – вони мають властивiсть збуватися»

    М. Булгаков «Майстер i Маргарита»

Зробивши крок вперед, свiтловолосий хлопчик, рокiв десяти, потягнув руку до незнайомця.

– Ти впевнений, малий? – синi очi чоловiка здавались крижаними горами, що вросли у сiре обличчя планети Плутон. – Це все? Це тiльки одне…

– Так! – вистрибнула вiдповiдь глухим пострiлом серед ночi на Рiздво.

– Ти розумiеш, – мелодiйно звучав голос чоловiка, – що в тебе ще…

– Нi, тiльки одне… Це тiльки це одне! – сльоза легко покотилась по дитячому лицю, обминаючи запалу щоку та, вирвавшись, полетiла на дерев’яний порiг будинку.

Незнайомець присiв, зiгнувши ноги, та зрiвнявся у ростi iз хлопчиком. Його погляд зловив невпевненiсть, що перебiгала у дитячих очах, з’еднавшись iз страхом та гнiвом, але не розчарованiсть. Серце, завбiльшки iз тенiсний м’яч, голосно билось у грудях, мов вiд удару ракетки. Важке дихання часто переривалось, видаючи хриплi засмоктування повiтря в середину, за ковтки колючоi крицi. Тiлом пробiгав легкий трепет.

Чоловiк, худорлявий та схожий на електричний стовп, закутаний у чорний плащ, що добiгав до колiн, пiднявся знову та розвернувся до хлопця плечима. Пролетiло кiлька секунд, перш нiж вiн повернув голову праворуч i проказав:

– Ходiмо, – голос i далi звучав нiжнiстю, – я щось тобi розкажу.

– Але, я ще хо… – на серединi обiрвались дитячi слова, застрягнувши каменем в горлi, потiм – перекочуючись, спустився нижче. Шлунок видав звук тертя металу, а у ротi вiдчувалась нудота.

– Ми просто поговоримо, розумiеш? – замiсть обiгрiву, нiжнiсть у очах чоловiка колола та обпiкала льодом. – Ти матимеш час ще подумати. Можеш i змiнити свое рiшення. Тiльки слово i…

– Нi! – здавалось хлопчик хотiв крикнути так голосно, щоб його почув весь свiт, а не тiльки незнайомець збоку. Потужний звук видався глухим благанням людини, що заблукала в пустелi.

На обличчi чоловiка пробiгла крива посмiшка.

– Ходiмо, ходiмо… Подумай добре, перш нiж щось вирiшувати.

– Я подумав добре.

– Впевнений? – погляд чоловiка покосився, розшукуючи краплi вагання.

– Угу! – лиш змiг вимовити хлопчик.

Мiсяць, на зоряному небi, сонно блимав, а вiтер стомився шмигати мiж деревами. Вони ж, покритi iнеем, змерзло дрiмали, мрiючи про першi веснянi подихи. Снiг вигукував кожен пройдений крок.

У тишину забивалось каркання ворон.

– І чому ти змiнив свое рiшення? – вони обое, наче примари iз кладовища, гуляли у Рiздвяну нiч.

Вiдповiдь була не одразу. Здавалось, що минула цiла вiчнiсть, а Земля кiлька разiв оббiгла навколо сонця, перш нiж, тремтячи, вiдкрились вуста хлопця. Слова, мов прив’язанi ланцюгами до бетонних блокiв, виходили боязко.

– Бо… Бо я за ними скучив. – iз запинкою мовив хлопець.

– Дiйсно?! – здивування феерверком, але награно, як у поганого актора, вихопилось у голосi чоловiка.

Хлопець важко, але стараючись, що найтихiше, випустив повiтря, опустив очi до низу, продовжив:

– Так, я дiйсно за ними скучив.

– І кого ти хочеш переконати? – iскри електрики забiгали в повiтрi. – Мене чи себе?

– Це правда! – зiбравши залишки сили, стискаючи малi кулачки, додав. – Присягаюсь Бо…

– Ну-ну, – кахикнув незнайомець, – обiйдемось без цього.

На кiлька секунд тиша знову вiдновила свою владу.

– Зовсiм iнше ти говорив кiлька днiв назад. – медовий голос наповнився ще однiею ложкою дьогтю. – Якщо не помиляюсь: ти ж ненавидiв свою сестру. Ще лиш недавно ти…

– Так, вона погана… – вирвалось у хлопця, – Вона злилась на мене i кричала…

– Ображала, називала здаеться, еее… – чоловiк легко пошкрябав голову, показуючи, що згадуе, – Сопляком? Шмаркачем? Малим дурнем i дiвчиськом?

– Так, вона це все казала! Казала…

– А ще, давала пiд затильник та покривлялась, коли тобi щось не вдавалось, правильно? Багато, що може ще додати. Я все пам’ятаю!

На сiрому обличчi чоловiка грала химерна посмiшка, тiнь ще однiеi перемоги у вiйнi. Ще одне мiсто здалось, вiдчинивши ворота.

– Не треба, я прошу, – голова хлопчика похитувалась, мов вiдганяючи снiжинки, а не вiдбиваючи гострi стрiли правди, – не треба.

– Аякже, стусани?

– Пусте!

– Насмiхання перед ii друзями?

– Викинув з голови!

– Образи? Знущання?

– Забув!

– Брехню перед батьками?

– Вибачив!

Кожне нове слово колючкою вбивалось у дитячий мозок, завдаючи щораз бiльшого болю. Безтурботно випущенi слова-стрiли без промаху влучали точно в цiль. Остання потрапила в десятку.

– І навiть те, що ти iй нерiдний, пiдкидьок?

Очi знову наповнились сльозами…

Мов по сигналу, обличчя незнайомця виблискувало та наливалось похмурним свiтлом. Виглядало, що чужi страждання приносили йому радiсть, пiдживлювали енергiею.

– І це також… – каменем, ледь-ледь чутно, вимовив хлопчик. Напевно, цi слова призначались для нього самого, а не спiврозмовнику. Йому хотiлось, щоб це було щирою правдою.

– Гм, ну-ну, – лиш посмiхнувся чоловiк, продовжив, – припустимо, iз вiдчутним скреготом, але повiримо.

– Це правда, повiрте менi, – хлопчик знову хотiв кричати, але зимовий холод, трохи скував його голос, який переходив на хрип. Звуки видавались трiскотом льоду на замерзлому озерi.

– Хай буде по-твоему.

Крок за кроком, вони iшли далi, минаючи соннi будинки, у яких уже давно загасло свiтло. Вiтер трохи посилився та почав колихати вiти дерев, обтрушуючи iх вiд синюватого вiдтiнку. Десь завила, збудившись вiд сну, собака. Їi голос пiдхопило ще двiйко сонних тварин, але iх пiсня звучала не довго. Мороз пiджимав.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ngvar-ant/dva-foto/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


«Лови день» – вислiв римського поета Горацiя (65–27 рр. до н. е.), заклик насолоджуватись життям.




2


«… довiряючи якомога менше майбутньому»