Книга - Контрольний укол

Контрольний укол
Іван Дубiнiн


Молодий лiкар Василь Васильович Лопух пiсля закiнчення медичного iнституту починае робити в терапевтичному вiддiленнi. Одного разу до нього звернулася лiтня хвора, яка вважала, що ii не так лiкують i взагалi… збираються вбити. Лiкар обурений таким ставленням до медицини i лiкарiв, але наступного ранку хвора несподiвано помирае. Вiн починае власне розслiдування…





Іван Дубiнiн

КОНТРОЛЬНИЙ УКОЛ



Автор iлюстрацiй Катерина Іванiвна Вербiвська







ПЕРЕДНЄ СЛОВО







Усi нормальнi пiдлiтки зазвичай мають одну ненависть. Вони ненавидять себе. Вiрнiше, свое тiло або його невдалi частини: вуха, нiс, губи, ноги, руки… Я ж ненавидiв двi речi (хоча вони були зовсiм не речами): звiсно, самого себе i ще медицину. Не тому, що я народився якимсь виродком, а медицина була безсила зробити з мене щось на кшталт людини. Нi, просто тому, що мiй тато був лiкарем. Про свою «вроду» я розповiм пiзнiше, а ось про медичного татуся прямо зараз. Мiй батько – лiкар з багаторiчним стажем – був рiшучим, наполегливим чоловiком, який мав вражаюче чуття на пiдступнiсть та пiдлiсть рiзних болячок i мiг швидко зорiентуватися в обстановцi, приймаючи вiдповiднi рiшення. І, певна рiч, свого единого нащадка хотiв теж виховати у тому ж дусi. Але, залучаючи мене до медицини, вiн не повiв парадним пiд'iздом, де на лiкаря чекають бiлоснiжний стерильний халат, квiти та сльози вдячних пацiентiв та iхнiх родичiв. Вiн настирливо тицькав мене носом у соплi, кров i гнiй стражденних хворих. А коли я починав кривитися i смикати плечима вiд спазмiв шлунку, вiн незадоволено вигукував:

– Запам'ятай! Лiкар не повинен бути гидливим! За свое довге лiкарське життя я був неодноразово оббльований, вимазаний гноем, кров'ю, слизом i ще казна-чим, що видiляе iз себе хворий органiзм. Але з'ясуй для себе раз i назавжди: копирсатися у фiзичних видiленнях тiла набагато краще й чистiше, нiж у моральних випорожненнях особистостi, що загнивае. І якщо ти вирiшив присвятити себе медицинi, то зроби ласку, позбавляючи органiзм нечистi, роби це з радiсним обличчям!

Як ви здогадуетеся, присвятити себе медицинi менi довелося тiльки завдяки татовi, але – на жаль! – не дякуючи йому за це. Вiд нього я успадкував iм'я та прiзвище – Василь Лопух, довготелесу фiгуру i широко розставленi, радiсно спрямованi у свiт лапатi вуха. Решта менi дiсталася вiд матусi, заляканоi життям жiнки, вiдгородженоi вiд нього могутнiм муром – своiм чоловiком i моiм батьком, та абсолютно безпорадною без цiеi фортецi.

Мое народження, як i мое подальше життя, було зумовлене моiми батьками. Я, звичайно, мiг чинити якiсь самостiйнi дii, а вiрнiше, жалюгiднi сiпання, але, немов квiтку в горщику, вони могли переставляти мене, як iм заманеться, будь-коли i будь-куди. Отже, долю мою було вирiшено, i тому, коли настав мiй час, мене «вступили» до iнституту. Звичайно ж, медичного, хоча пiсля постiйних методичних зусиль батька пiдготувати мене до чорновоi лiкарськоi роботи, викоренивши в менi природну гидливiсть, – у мене виробилася стiйка огида до… самоi медицини. Але нiчого не вдiеш – довелося пiдкоритися i вчитися. Найдивовижнiше в цьому було те, що якось поступово i непомiтно це заняття стало менi навiть подобатися. Особливо процес встановлення дiагнозу, коли за певними ознаками, симптомами, за результатами обстеження i дослiдження можна було визначити конкретну хворобу. Це чимось нагадувало моi улюбленi детективи.

Пiсля закiнчення iнституту я влився в найбiльшу лiкарську братiю, що зветься терапiею, – робочу конячку медицини. Це вона везе на собi основний вантаж повсякденноi роботи, хоча i вважаеться непрестижною i непристойною у цiй галузi. Але вважаеться, до речi, лише так званими вузькими спецiалiстами, що займаються проблемами, скажiмо, суто лiвого пальця правоi ноги або хворобами носа, далi якого вони нiчого бачити i чути не хочуть.

На роботу мене направили в iнше мiсто, але батько, на подив, незважаючи на поминальнi голосiння моеi матерi, не став чинити цьому опiр, вирiшивши, напевно, вiдпустити мене в самостiйне плавання в надii, що життя навчить чому-небудь тямущому. Так я опинився наодинцi з цим самим життям.

Якщо до мого портрету, який вже почав вимальовуватися у вашiй свiдомостi, ви додасте мое напружене обличчя в очiкуваннi черговоi пакостi вiд долi та великi роговi окуляри на довгому носi, за якими ховаються розгубленi очi, то у вас вийде досить точне уявлення про мене.




РОЗДІЛ 1







Гуртожиток медпрацiвникiв, куди мене влаштували, видiливши як лiкарю окрему кiмнату, був схожий, мабуть, на всi гуртожитки, та суттево рiзнився вiд домашнiх умов, де я перебував до цього часу. Та, кинутий у воду, я змушений був навчитися плавати. Розiпхавши сяк-так свое збiжжя, вранцi наступного дня, прихопивши документи, я вирушив на роботу.

Головний лiкар, Олександр Михайлович Кучеренко, високий, ставний чоловiк з приемними рисами обличчя i сивою гривою густого волосся, довго вивчав моi папери. Потiм, пiднявшись, сказав:

– Ну що ж, молодi фахiвцi нам потрiбнi. Тим бiльше в терапевтичному вiддiленнi звiльнилося мiсце. Ходiмо, познайомлю Вас iз Вашими колегами.

Прямуючи до вiддiлення, вiн зупинявся перед кожним спiвробiтником i, вказуючи на мене, з гордiстю, нiби демонструючи особисто ним «вибитий» у мiнiстерствi дорогий закордонний апарат, говорив:

– Ось прислали молодого фахiвця. Буде працювати у терапii.

Я збентежено пiдтакував, киваючи головою.

Завiдувач терапевтичного вiддiлення був у себе в кабiнетi i при нашiй появi вийшов iз-за столу. Це був середнього зросту чоловiк, вiком явно за п'ятдесят рокiв, досить повний, з правильними рисами обличчя. Сиве волосся було коротко пiдстрижене (вiдома хитрiсть чоловiкiв, що комплексують з приводу своеi лисини, яка, на жаль, розростаеться). Вiн, посмiхаючись, привiтався за руку спочатку з головним лiкарем, потiм зi мною. Його пухка, м'яка долоня ковзнула по моiй враз спiтнiлiй руцi, i вiд цього я вкрай знiяковiв. Моя основна проблема полягае в тому, що при зустрiчi з незнайомими людьми (а з начальством i поготiв), я пiтнiю i червонiю найганебнiшим чином, а моi вуха починають судомно сiпатися вперед, очевидно, iнстинктивно бажаючи прикрити, як долонями, мое палаюче обличчя. Я не знаю куди подiти руки, стаючи то в позу «футбольноi стiнки», прикриваючи ними те, що зараз не потрiбне, то зухвало схрещую iх на грудях, виставивши вперед ногу, або починаю ними розмахувати назад-вперед, пiддуваючи нижньою губою повiтря в обличчя. А ще я жахливо соромлюся свого прiзвища i всiляко намагаюся уникати ситуацiй, коли треба його вимовити. Та зараз це було невiдворотньо.

– Ось, знайомтеся, – сказав головний лiкар, – завiдувач вiддiлення Вiктор Тихонович Шерстюк, а це Ваш новий спiвробiтник – ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ ЛОПУХ!

Тут моi руки самi заходили ходором, а я в цей час необачно став дуже близько до столу, i вони ненароком збили письмове приладдя, яке з гуркотом разлетiлося по столу. Ми iз завiдувачем кинулися разом його рятувати i глухо, але вiдчутно стукнулися головами. Я вiдскочив назад i з усiеi сили наступив на ногу головному лiкаревi. Той, висмикуючи кiнцiвку, полетiв спиною на шафу, на якiй красувалася дивноi роботи масивна декоративна ваза. Через мить вона зi страшним трiском розкололася у нього на головi. В Олександра Михайловича спочатку сплющилися, а потiм здивовано витрiщилися очi, нiби кажучи: «Оце тобi, познайомилися!». Я кинувся на допомогу, але посковзнувся i впав на нього зi всього розмаху своiм хоч i худим, але важким тiлом.

Через якусь мить ми мовчки дивилися один на одного, тримаючись за голови. Першим оговтався головний лiкар. Вiн вимовив поволi, але цiлком упевнено, бiльше звертаючись до Вiктора Тихоновича:

– Гадаю, тепер нам весело буде працювати.

– Без жодних сумнiвiв, – похмуро пiдтвердив завiдувач.

Як не дивно, я теж кивнув головою на знак згоди.

Потiм ми вирушили до ординаторськоi знайомитися з колегами.

– Це вже без мене, – якось напружено промовив нам головний… постраждалий i поспiхом чкурнув у своiх численних невiдкладних справах.

В ординаторськiй – загалом невеликiй кiмнатцi – якимсь дивом розмiстилися диван, три столи (за двома з них зараз сидiли терапевти), гардероб i книжкова шафа, в якiй зберiгалася медична документацiя. На стiнi висiв негатоскоп для перегляду рентгенiвських знiмкiв. У кутку бiля дверей була раковина.

За столом бiля вiкна, якраз напроти дверей, закинувши ногу на ногу, з сигаретою в недбало вiдкинутiй руцi сидiла худорлява жiнка-лiкар. Вона була в приталеному витонченому халатику явно не лiкарняного походження. Фарбоване темно-руде волосся, пiдiбране догори, i заспане набрякле обличчя видавали не першу молодiсть лiкарки.

За iншим столом, одному з двох бiля стiни злiва, сидiв молодий чоловiк рокiв тридцяти з приемною посмiшкою на обличчi. Темне волосся акуратно зачесане назад. Пiд халатом – бiла сорочка з чорною краваткою.

Наша поява перервала iхню бесiду.

– Доброго ранку, – сказав Вiктор Тихонович. І ми утрьох, в один голос, побажали йому того ж. – Дозвольте представити вам нашого нового спiвробiтника Василя Васильовича… е-е-е… – завiдувач зробив невеличку паузу, мигцем глянувши на моi руки, i вiдступив на безпечну вiдстань. – Вiн з нами працюватиме. А це – Надiя Миколаiвна Риндiна й Ігор Петрович Вербовий.

Я кивнув головою, в думках дякуючи лiкарю за те, що вiн не подав менi руки (ми розташовувались все-таки далекувато один вiд одного). Не вистачало менi погрому ще й в ординаторськiй.

Вiктор Тихонович вирiшив, що з офiцiйною частиною покiнчено, i вiдразу перейшов до повсякденних справ.

– Надiе Миколаiвно, як пройшло чергування?

– Хвора з палати № 12а померла.

– Що, знову?

– Нi, вона перший раз померла.

– Я кажу, знову палата № 12а? З яким дiагнозом лежала померла?

– Гiпертонiчна хвороба другоi стадii. Стан погiршився, ii перевели в палату № 12а, я Вам доповiдала. А сьогоднi вночi був гiпертонiчний криз. Врятувати не вдалося.

– Документи оформили?

– Так, все як годиться.

– На розтин направили?

– Хвора похилого вiку, хронiчна, родичi просять не розтинати. Думаю, головний пiдпише.

– Що ще?

– А так все нормально. Поступило трое хворих.

– Добре, готуйтеся до обходу.

І завiдувач вийшов. З обличчя лiкарiв вiдразу спала маска дiловоi офiцiйностi, i вони зацiкавлено втупилися у мене.

– Ну, розповiдайте, хто Ви i що Ви?

Викачавши з мене потрiбну iм iнформацiю, вони трохи заспокоiлися. Ігор Петрович дружньо поплескав мене по спинi:

– Нiчого, спрацюемося.

А Надiя Миколаiвна оглянула мене по-жiночому, оцiнюючи, прикидаючи подумки, напевно, наскiльки багато я не дотягую до ii уявлення про справжнього чоловiка.

Щопонедiлка у вiддiленнi проводився обхiд iз завiдувачем, i цей день був дiйсно важким.

Хвилювалися лiкарi, метушилися медсестри, наводили лад санiтарки, гримаючи прибиральним iнвентарем.

Вiктор Тихонович у свiжому накрохмаленому халатi, з чорною змiйкою фонендоскопа на шиi на чолi свити з лiкарiв i медсестер почав обхiд ввiреного йому вiддiлення. Лiкар доповiдав про хворого, його дiагноз, перебiг хвороби, лiкування. Завiдувач iнодi оглядав хворого, вносячи корективи до плану обстеження i лiкування, частiше – погоджувався з думкою колеги.

– Як у Вас справи? – запитав вiн у немолодого хворого, що скривив страждальну мiну при появi медикiв i тяжко, зi стогоном почав дихати.

– Погано.

– Що – «погано»?

– Все погано, дихати нiчим.

Вiктор Тихонович послухав декiлька секунд його грудну клiтку й упевнено сказав:

– Нi, Вам краще, краще.

– Погано, докторе.

– Нi, що Ви? Краще, краще. Я ж бачу. Вам краще. На виписку його, Ігорю Петровичу, – i перейшов до наступного хворого.

Приголомшений чоловiк взагалi перестав дихати на якийсь час. Потiм, зрозумiвши, що його доля вирiшена остаточно, улiгся зручнiше i спокiйно почав дихати.

– А ось цi хворi, – звернувся шеф до мене, – будуть тепер пiд Вашим наглядом, Василю Васильовичу. Ну, що Ви скажете про цю хвору?

Мене кинуло в жар. Я схопив хвору жiнку за руку в пошуках пульсу, але, окрiм гучних ударiв власного серця, нiчого не почув.

– Послухайте ii, – пiдказав завiдувач.

Хвора пiдняла сорочку, а я гарячково тикав фонендоскопом у грудну клiтку, намагаючись не дивитися на ii ще молодi груди. І, незважаючи на те, що вона, допомагаючи менi, посилено дихала, я абсолютно нiчого не чув. «Нiма легеня!» «Ексудативний плеврит!» – пульсували в головi страшнi дiагнози.

Голос шефа був спокiйний: – Василю Васильовичу, не хвилюйтеся. Вставте фонендоскоп у вуха. Так Вам буде зручнiше.




РОЗДІЛ 2







За тиждень я вже вiдчував себе бiльш-менш упевнено на своiй роботi. Ігор Петрович, тобто Ігор (так вiн запропонував називати його в неробочий час), узяв надi мною шефство, i ми навiть подружилися. Вiн був старшим на вiсiм рокiв, але тримався на рiвних i ввiв мене в курс усiх мiсцевих подiй.

– З шефом жити можна, – говорив вiн менi в ординаторськiй, коли ми закiнчили оформлювати iсторii хвороб пiсля обходу. – Головне, не забувай, що вiн начальник. А то вiн цього не любить. За нагоди, звичайно, може вгатити клiзму по самi… – вiн подивився на моi вуха, але, побачивши, як я спалахнув, пожалiв мене i додав: – По самi нiздрi! Та я бачу, що ти не нахаба, тому з цим у тебе проблем не буде. А з хворими впораешся, в медiнститутi чомусь же навчили. Хоча основне навчання буде тут. Запам'ятай, – вiн усмiхнувся, переходячи на жартiвливий тон, – двi речi можуть зiпсувати молодого неодруженого доктора: спирт i жiнки.

– Нi, менi цього не потрiбно.

– Не зарiкайся. Краще вже вiдразу i потихеньку. А то такi, як ти, тишком-нишком, та як почнуть галабурдити, що просто дивом дивуешся. Спирт тебе пити змусять, а жiнки в нашому життi невiдворотнi, як свiтлi свята i сiрi буднi.

– А Надiя Миколаiвна давно тут працюе? – тонко, як менi здалося, я перевiв розмову в дещо iншу площину.

– Та рокiв десять вже, напевно.

– Ну i як вона?

– Взагалi-то вона непогана, але, як i всi жiнки, непередбачувана. То добра, хоч до хворих прикладай, то невитримана, як пiсля клiзми. Хочу дати тобi пораду. З жiнками поводься тiльки чемно, тому що кожна друга з них або стерво, або вiдьма. Якщо iх образиш, обов'язково напаскудять, помстяться. А Надiя, вона – розлучена. Живе з матiр'ю i маленькою донькою. Такi – наче чорна скринька з капканом усерединi. Поживеш – побачиш.

Надiя ж Миколаiвна у подiбнiй ситуацii, заклавши ногу за ногу, оголивши iх до верхньоi третини стегна, в розкритому халатi, пiд яким були спiдниця i кофтина, попихкуючи незмiнною сигареткою i скрививши отруйно губи, чи то вiд гiркого диму, чи то вiд внутрiшнього стану, наставляла мене зi своеi дзвiницi:

– Тут Вам, Василю Васильовичу, не iнститут, «двiйку» потiм не вiдпрацюеш. Як щось не так – можуть i пикою об стiл. Як Вам, до речi, нашi лiкарi?

– Нiчого, нормально ставляться.

– Ну-ну, осягайте, докторе, навчайтеся суворiй правдi життя. А Ігор Петрович що тут Вам про мене наспiвав?

– Так, у загальних рисах. Хвалив.

Вона подивилася на мене. Я зашарiвся.

– Вам, Василю Васильовичу, ще треба навчитися брехати жiнкам. У життi це здорово допомагае. А втiм, можливо, Ви й не навчитеся.

– Я не брешу, – сказав я i ще бiльше почервонiв.

– Ви молодий, Вас ще лiпитимуть. Але не дозволяйте нiкому робити з себе млинця, – закiнчила вона серйозно.

Напевно, зовнiшнiсть у мене така, що привертае до себе увагу, бо всi при зустрiчi зi мною вважають своiм обов'язком учити мене жити. І в мою голову через наiвнi вуха вливають цiлi системи власного сприйняття навколишнього свiту, на якi вже чекають завали подiбноi iнформацii, вiд дикого коктейлю яких я гублюся i не знаю, що менi робити в конкретнiй ситуацii.

Інодi до нас зазирав Вадим Миколайович, лiкар приймального вiддiлення. Було йому рокiв тридцять п'ять. Жилавий, високий, вiн постiйно сутулився – зовсiм не цiнував своеi чоловiчоi переваги – зросту. Його чорнява iз залисинами голова була непропорцiйно великою по вiдношенню до тонкоi худоi шиi з рухомим грубим кадиком. Ходив Вадим Миколайович широко розставляючи ноги, недаремно Ігор позаочi звав його Циркулем.

Приходив Вадим Миколайович поспiлкуватися з нами, цiкавився хворими, яких вiн оформлював до нас на лiкування. Був Циркуль небагатослiвним, але iнодi (пiд настрiй) розповiдав цiкавi iсторii про хворих. Менi запам'яталася одна.

– Привозить «швидка» хвору. Я бачу: несуть на ношах бабусю, а зверху на нiй… похоронний вiнок! О Господи! Говорю: «Колеги, це ж не морг!». А вони менi: «Бабуся ще жива!». Виявляеться: йшла бабця на похорон своеi подруги, купила iй вiнок, а по дорозi потрапила пiд машину. Ну, викликали «швидку». У бабцi – удари, рана. Треба в лiкарню. А вiнок куди? З бабцею, звичайно. А я думав, що вона вже заздалегiдь пiдготувалася. Коли виписалася, то люди озиралися, бо йшла з лiкарнi з вiнком.




РОЗДІЛ 3







У гуртожитку будильники не потрiбнi. Тут життя розпочинаеться рано. І якщо тебе не розбудять грюкання дверей, човгання незлiченних нiг, дзенькання посуду i гучнi голоси, то вже, напевно, пiднiмуть звуки i запахи картоплi чи яечнi, що смажаться, аромати запашного чаю або кави. Отже, будильник, дбайливо куплений менi матусею, хоча i задзвенiв сьогоднi, як i завжди, вчасно, викликав у мене не почуття заслуженоi подяки, а швидше вiдчуття прикроi непотрiбностi. Я давно вже не спав. Швидко заткнувши йому рота долонею, я продовжував лежати в лiжку. З голови не виходила розмова iз однiею немолодою хворою.

Вчора насамкiнець робочого дня, коли я був в ординаторськiй один, у дверi хтось боязко постукав.

– Зайдiть!

Дверi прочинилися, i в отворi з'явилася худорлява жiноча постать у запраному лiкарняному халатi.

– Можна до Вас, Василю Васильовичу?

– Так, заходьте, будь ласка.

Вона пiдiйшла ближче. Обличчя ii було напружене, але не вiд хворобливого страждання, а швидше вiд якогось внутрiшнього неспокою.

– У Вас знайдеться трохи часу, щоб поговорити зi мною?

– Вам, напевно, потрiбно звернутися до Ігоря Петровича, вiн веде Вашу палату.

– Нi, я хочу поговорити саме з Вами, Василю Васильовичу, можна?

– Так, звичайно. Сiдайте, будь ласка.

Вона автоматично сiла на краечок стiльця навпроти мене i почала, мабуть, заздалегiдь пiдготовлену промову.

– Чому я вирiшила звернутися саме до Вас? Ви тут людина нова, молода i, бачу, сумлiнна, незiпсована. Я не така вже й стара, як здаюся вам, молодим. Менi тiльки шiстдесят три. І здоров'я хоч i розхитане, але ще мiцне. А тут я за наполяганням свого зятя. Ну та все по порядку. Живу я з дочкою та ii чоловiком. Вiн у нас крутий, як зараз говорять. Не знаю, чим вiн займаеться – крутиться, як дочка пояснюе, бо грошi у нього водяться. А менi вiн вiдразу не сподобався. Я й дочцi казала, нехороший вiн. А вона: «Ну що ти, мамо, ти його зовсiм не знаеш!». Загалом, не ладимо ми. А останнiм часом зовсiм залякав ii, вона боiться i слово проти сказати. Я заступалася, знервувалася вся. Кiлька разiв «швидку» викликали, напади були. А зараз вiн щось дуже ласкавим став, у лiкарню лягти умовляв – серце пiдлiкувати. Та й донька пiдключилася. Мовляв, вiдпочинете один вiд одного. Але щось менi вiд цього лiкування гiрше стае. Напади почастiшали, i сили спливають.

– Ну що Ви! – не витримав я. – Це Вам не вiд лiкiв зле, просто вони неефективно дiють, тому що Ви вся у своiх проблемах, у своiй хворобi, постiйно думаете про неi, накручуете себе.

Я схопився, пiдiйшов до шафи з iсторiями хвороб.

– Як Ваше прiзвище?

– Пономаренко Вiра Сергiiвна.

Я узяв ii iсторiю хвороби, погортав.

– Ось, лiкування правильне, адекватне Вашому стану, Вашiй хворобi. А Ігор Петрович – досвiдчений, грамотний лiкар.

Вона спокiйно перечекала мою загалом обурену тираду i попросила:

– Василю Васильовичу, а можна перейти у Вашу палату?

Я оторопiв.

– Ну, я не знаю. Треба iз завiдувачем погодити. Та й Ігор Петрович…

– Я взавтра з Вiктором Тихоновичем переговорю. Аби тiльки Ви погодилися.

– Та я в принципi не заперечую…

– От i добре. Дякую Вам.

Вона подивилася на мене, i обличчя ii розгладилося вiд теплоi посмiшки. Вiра Сергiiвна вийшла, прикривши за собою дверi.

Вiдчуття якоiсь незручностi не полишало мене до кiнця дня. Подiлитися i порадитися вже не було з ким, i я був змушений перетравлювати це в собi. Нiяково було перед Ігорем через те, що його хвора хоче лiкуватися у мене, та й майбутня бесiда iз завiдувачем з цього питання не викликала у мене, чесно кажучи, вiдчуття радiсного очiкування. Камiнь на душi не дав менi спокiйно спати й уночi. Верзлося щось тягучо-важке, неприемне. Але ранок справдi мудрiший за вечiр. «Нiчого, – подумав я, – вона сказала, що сама переговорить з Вiктором Тихоновичем, то хай вiн i вирiшуе, я тут до чого? А то понавигадувала собi жахiв! Мало не вбити ii тут збираються!». З цiею щасливою думкою я зiскочив з лiжка i почав збиратися на роботу.

Ранкова п'ятихвилинка була в кабiнетi завiдувача. Вiктор Тихонович сидiв за своiм робочим столом, а його пiдлеглi – на стiльцях уздовж стiн. Ігор, не пiдозрюючи нiякоi каверзи, звично менi посмiхався, ми з ним перекинулися навiть декiлькома незначними вранiшнiми фразами. Надiя ж Миколаiвна вiдбула нiчне чергування, тому обличчя мала пом'яте, хоча й пiдфарбоване. На п'ятихвилинцi були також i середнi медпрацiвники: нiчнi медсестри – Полiна Аркадiiвна (огрядна, трохи похмура жiнка рокiв п'ятдесяти) та моложава струнка Валентина; а також медсестри, що заступали на змiну. Обидвi – молодi, симпатичнi. Одна з них була струнка i спритна – Вiкторiя, а iнша – повненька, повiльна – Свiтлана. Менi бiльше сподобалась Вiкторiя.

Старша медсестра вiддiлення Людмила Миколаiвна на п'ятихвилинках завжди стояла бiля дверей з розгорнутим журналом, у якому мiстилися всi необхiднi вiдомостi. Це була жiнка застиглого вiку з симпатичним, вдало пiдмальованим обличчям. Суворо стиснутi губи й окуляри в золотiй оправi робили ii, не дивлячись на медичну унiформу, бiльше схожою на вчительку, на класну панi, що, може, так i було за самою суттю.

– Ну що? Почнемо, мабуть, – закiнчивши розглядати якiсь папери у себе на столi, сказав завiдувач, i гамiр у кабiнетi вщух. – Надiе Миколаiвно, доповiдайте.

– Хвора в палатi № 12а померла.

Цього разу Вiктор Тихонович вiдреагував спокiйно.

– З чим лежала?

– Ішемiчна хвороба серця. Коронарна недостатнiсть.

У грудях моiх щось йокнуло i стиснулося вiд недоброго передчуття. Несподiвано для всiх i самого себе я вигукнув:

– Як прiзвище хвороi?!

Всi поглянули до мене. Надiя Миколаiвна тоном досвiдченого медика, що бачив не одну смерть, сказала:

– Не переживайте так, Василю Васильовичу, це не Ваша хвора, – i, витримавши нестерпно довгу для мене паузу, додала: – ПОНОМАРЕНКО ВІРА СЕРГІЇВНА.




РОЗДІЛ 4







Пiсля п'ятихвилинки я вiдразу ж пiдiйшов до Риндiноi.

– Надiе Миколаiвно, як вона померла?

Лiкар пiсля нiчного чергування, тим бiльше важкого i безсонного, була роздратована. Затримуватися у вiддiленнi вона особливого бажання не виявляла. Але все таки пояснила:

– Їй ще звечора стало зле. Я ii перевела в палату iнтенсивноi терапii – № 12а. Що тiльки не кололи – купiрувати криз не вдалося. Дихали, качали – безрезультатно… А що Ви за неi так переживаете? Знайома чи що?

– Та нi. Я з нею вчора розмовляв.

Риндiна посмiхнулася моiй наiвностi.

– Ми зi всiма розмовляемо, але, на жаль, вони все одно можуть померти.

Ігор Петрович теж спокiйно (принаймнi зовнi) поставився до цiеi подii.

– Розумiеш, – говорив вiн менi, – ми працюемо у такiй сферi, де хворi вмирали i вмиратимуть. На перших порах це, звичайно, шокуе, але потiм не те що звикаеш – хiба до смертi можна звикнути? – а ставишся до цього спокiйнiше, чи що.

– Але ж вона вiдчувала себе добре, я бачив ii!

– І я бачив. Ну й що? Розвинувся криз – i ми ii втратили, як говорять зараз у кiно. Хiба це вiд нас залежить за великим рахунком? Я знав багато хворих – молодих, мiцних, яким що ми тiльки не робили, а нiчого не допомагало. А були важкi хворi, хронiки, якi повiльно, але упевнено виповзали з критичного стану. Вiд чого це залежить? Вiд органiзму, вiд природи, вiд Бога? Як хочеш, так i розумiй. Наше завдання – виштовхнути хворого з ями хвороби, а далi органiзм повинен справлятися сам. Ось ти обурений смертю як фактом. Так роби все можливе, щоб уникнути ii. На те ти й лiкар.

Усе так. І мають рацiю, напевно, моi колеги, але щось бентежило мене в усiй цiй iсторii. Перед очима стояло напружене обличчя покiйноi нинi Вiри Сергiiвни та ii погляд, що благав мене про захист.

«Треба буде переговорити з ii донькою! – промайнула розумна думка. – Та й до палати № 12а уважнiше придивитися».

Я вiдразу заспокоiвся i вiдчув себе упевнено. Зi мною завжди так бувае, коли я знаю, що конкретно треба робити.


* * *

Дiзнатися номер телефону дочки Пономаренко взагалi-то не склало великих труднощiв, адже вони жили разом. На мiй дзвiнок вiдповiв утомлений, а вiрнiше – знесилений голос:

– Так.

– Це квартира Пономаренко?

– Що? А, так.

– А можна покликати до телефону дочку Пономаренко Вiри Сергiiвни?

– Це я.

– Вибачте, будь ласка, я – Василь Васильович, лiкар. У нашому вiддiленнi лiкувалася Ваша мама. Менi потрiбно поговорити з Вами.

– Говорiть.

– Нi, не по телефону. Може, зустрiнемося з Вами де-небудь? Це дуже важливо.

– Важливо? Їi вже немае, тому все iнше не важливе.

– Ось iз цього приводу я б i хотiв з Вами поговорити.

Вона зробила довгу паузу. Я ii розумiв i мовчки спiвчував.

– Ну, добре, – нарештi вимовила вона, – менi о сiмнадцятiй годинi сина забирати з садочка, зустрiнемося за пiвгодини бiля магазину «Каштан», там лавки е. Знаете, де це?

– Так, звичайно.

– А як я Вас упiзнаю?

Тут черга робити паузу настала за мною, тому що найвидатнiшою моею рисою, тобто такою, яка помiтно видаеться, були, безумовно, вуха.

– Ну, я високий, в окулярах, – пустився я манiвцями, – буду у свiтлих джинсах, з дипломатом.

– Гаразд, тодi до зустрiчi.

До «Каштана» я дiстався швидко, хвилин за двадцять, якраз пiдвернулася попутна маршрутка, але жiнка мене вже очiкувала сидячи на лавцi. Що це саме вона, я навiть не сумнiвався. Така ж щупленька, як i в матерi, фiгурка. На нiй було темне щiльне плаття, попри досить-таки теплий серпень, а на головi – чорна хустка. Коли я пiдiйшов, вона пiднялася.

– Ви – Василь Васильович?

– Так, а Вас як звуть?

– Нiна.

– А по батьковi, вибачте?

Вона подивилася на мене i, мабуть, зрозумiвши, що незважаючи на мою лiкарську посаду, я все-таки досить молодий, додала:

– Іванiвна.

Ми сiли.

– Нiно Іванiвно, я Вашу маму не лiкував. Їi вiв Ігор Петрович.

Вона закивала головою.

– Так, я знаю.

– Я це кажу не для виправдання. Просто вона приходила до мене того дня, розповiдала про себе. Говорила, що не ладила з Вашим чоловiком, що це вiн поклав ii в лiкарню. Розкажiть про це.

Вона пiдняла на мене очi, повнi слiз.

– А навiщо це тепер? Зараз удома спокiйно, тихо… Мертва тиша.

– Пробачте, Нiно Іванiвно, Вам важко говорити про це, але вона просила мене iй допомогти. І я хочу в цьому розiбратися. Чому Ви вiдмовилися вiд розтину?

– Цим чоловiк займався. Та я i сама не хотiла, щоб ii рiзали. Кажуть, там голову пиляють. Це правда?

– Загалом, так. Але ж це вже не людина, вiрнiше… Це потрiбно для уточнення дiагнозу.

– А що уточнювати? – вона замислилася. – Серце у неi було слабке, пiдiрване. Все за мене з Микиткою хвилювалася. А ось з Вiктором дiйсно не ладила.

– Ну а в чому була причина iхнiх чвар?

Нiна Іванiвна подивилася на мене. Вона була старшою, i мала сiмейний досвiд.

– Мама абсолютно не сприймала його спосiб життя. У них, як вона говорила, були рiзнi погляди на людськi цiнностi. Та й вiн обтяжувався життям приймака.

– Чому ж Ви тодi не роз'iхалися?

– Менi маму жаль було залишати одну, хвору. А Вiктор заощаджував грошi на пристойну квартиру, щоб була в центрi мiста. Вiн непоганий чоловiк, але, звичайно, жорсткий, любить, щоб все було так, як вiн хоче. Час зараз такий, слабкому важко виживати. Вiн не мiсцевий, з села. Говорить: «Не хочу бiльше в злиднях жити!».

– А чим вiн займаеться?

– Бiзнесом. У якiйсь фiрмi. Хто зараз що-небудь розбере? Десь щось купити, потiм дорожче продати.

– Це вiн маму в лiкарню поклав?

– Так, сказав, що у нього е знайомий лiкар.

– А хто, вiн не говорив?

– Не знаю. Я тiльки чула одного разу, як вiн сказав по телефону: «Добре, докторе, як ми й домовилися».

Було вже близько п'ятоi години пополуднi, вона почала збиратися.

– Спасибi Вам, Нiно Іванiвно, що погодилися поговорити зi мною. І знаете що, не розповiдайте чоловiковi про нашу зустрiч, щоб його зайвий раз не дратувати, добре?

– Добре, – вона пiднялася i повiльно пiшла, згинаючись пiд вагою свого горя.


* * *

«Отже, що ми маемо? – роздумував я, лежачи на лiжку в гуртожитку. – Вiра Сергiiвна була не в ладах зi своiм зятем. Цiлком iмовiрно, що той хотiв позбутися ii. Але як i де? Бабця-то, напевно, й з дому не виходила. Гарний привiд – покласти ii в лiкарню, а там… Ця його двозначна фраза: «Докторе, як ми i домовилися,» – про що? Про ефективне лiкування тещi? Навряд чи. Старенька в це не вiрила. Далi. Хто цей таемничий доктор? Та нi! А як же заповiдь: «Не нашкодь!»? – вiд обурення я навiть сiв на лiжку. – Такого не може бути!» – але факт був фактом, його не заперечиш.

Історiю ii хвороби менi потiм усе-таки вдалося проглянути. Там чiтко були розписанi й стадii кризу, й етапи лiкування. Все правильно. Звичайно, i повинно бути написано правильно. А раптом робили не те, що потрiбно, або не робили того, що потрiбно? Але хто мiг на таке пiти?

В одному детективi менi запам'яталася фраза знаменитого сищика: «Я отримую грошi за те, що пiдозрюю тих, кого нi в чому запiдозрити не можна». Отже, будемо пiдозрювати всiх. Хто у нас е з лiкарiв? Завiдувач – Вiктор Тихонович, Ігор Петрович, я, ну себе я вiдразу викреслюю. Надiю Миколаiвну теж, вона – жiнка, а мова йшла про чоловiка. Хоча смерть настала саме на ii чергуваннi. Та й звернутися «докторе» можна i до жiнки-лiкаря! Нi, як пiдозрювати всiх, так усiх. Почнемо, мабуть, з Ігоря, з ним я бiльше спiлкуюся, адже це була саме його хвора. Вирiшено: збираю досье на наших лiкарiв.




РОЗДІЛ 5







Слушна нагода трапилася вже наступного дня. Пiсля роботи Ігор, виходячи зi мною з лiкарнi, запитав:

– Чим плануеш сьогоднi займатися?

– Не знаю, особливих планiв немае.

– Тодi гайда пива поп'емо. З рибкою, а? – i, помiтивши, що я знiтився, поспiхом додав: – Я пригощаю. Почнеш заробляти – розрахуемося.

Взагалi-то, пива я не люблю, воно гiрке якесь, та i пити його треба багато. Але якщо перетерпiти, то потiм настае приемне сп'янiння. Головне – не переборщити. Гiркий досвiд з цього вже був, на жаль, у моему життi. Але це була непогана можливiсть поспiлкуватися з Ігорем у невимушенiй обстановцi, промацати його, як говорять детективи, i я погодився.

Ми розмiстилися за виносним столиком бiля кафе. Ігор узяв по келиху свiтлого пива, трохи сушеноi риби. Вiн закурив сигаретку. Запропонував менi, а я ж не палю. Вiдпивши вiдразу пiвкелиха, мiй колега вiдкинувся на стiльцi i, затягнувшись димом, задоволений, вимовив:

– Як добре!

Я погодився.

– Ти знаеш, – почав вiн застiльну бесiду, – на роботi – хворi, хворi… Здаеться, весь свiт хворий: того нудить, того судомить. У гостi до кого-небудь прийдеш, як дiзнаються, що ти лiкар, вiдбою вiд скаржникiв немае. То печiнка у них болить, то тиск скаче! Там – пече, там – тече. Амбулаторний прийом. Я вже пробував вiдбуватися жартами. Скаржаться: «Голова крутиться!». Запитую: «У який бiк?». Однi губляться, а деякi, щось там прикинувши, вiдповiдають: «У правий». – «А ви в лiвий бiк крутiть, – кажу, – вона i врiвноважиться». А як хочеться iнодi вирватися абикуди вiд проблем, вiд болячок, подивитися на свiт здоровими очима. Адже, дiйсно, – добре! Сонце свiтить, небо блакитне, дiвчата симпатичнi ходять! – вiн пiдморгнув менi по-свiйському. – А? Як у тебе на особистому фронтi? Он хоч би Вiкторiя у нашому вiддiленнi. Гарненька, жвавенька та розумненька. І нерозпанькана нiби.

Я мовчки цiдив пиво. Коли п'еш, можна не вiдповiдати. Та вiн не став менi бiльше дошкуляти.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/van-dub-n-n/kontrolniy-ukol/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.