Книга - Соната для вітру та ночі

Соната для вiтру та ночi
Ярослав Трiнчук


Цей роман не е прямим продовженням твору «Кожному свое». Хоча деякi персонажi «примандрували» саме з нього. Можливо, тому, що ворог остався той самий. Украсти пiдводний човен у кагебiстiв – завдання не просте. Тим бiльше, що у тому човнi схована програма на знищення людства. Друзi – колишнi супротивники (кагебiст i захисник незалежноi Украiни) – шляхом неймовiрних зусиль це зробили. Несподiваною нагородою хлопцям стала зустрiч з незвичайними, дещо наполоханими i розчарованими жiнками.





Ярослав Трiнчук

Соната для вiтру та ночi





ЧАСТИНА ПЕРША

МЕТОД





ВСТУП


Метод – унiверсум, що надае поняттям, явищам, вчинкам певного специфiчного наповнення. До прикладу: украсти – злочин. У всi часи, в усiх народiв. Застосував метод – нема крадiжки, е бiзнес, полiтика, закон. Крiм того Метод – цей генiальний винахiд людини – дае можливiсть робити аналiз, прогноз, давати оцiнку, i результат буде таким, яким його накреслить Метод. Метод регулюе стосунки мiж державами, народами, спiльнотами, а також мiж кримiнальниками та полiтиками. Останнiх тасуе вiдповiдно до вимоги сильнiшого i визначае iм мiсце у соцiумi – кому владу, кому тюремнi нари. Безвiдносно до вчинку. Метод – це спосiб обманути, перемогти, убити. Ворога, ближнього, невинного. (Згадаемо Давида й Голiафа, Івана Хрестителя, Ісуса Христа). Метод – спосiб утвердитись, зневаживши слабкого, вiдвоювати собi мiсце, знищивши суперника. Метод – прагнення i оправдання грiха, втеча вiд нього i втеча до нього, спосiб дослiдження його. Метод – спосiб заперечення грiха. Метод – строiтель цивiлiзацiй i iх убивця; бордель, що надае притулок збоченцям, комунiстам i пiратам, а безпринципностi – опору; Метод оправдовуе вiйни, злочини, насильства, що творяться з единою метою – забрати собi чуже. Саме у Методi знаходять виправдання бридотнi справи Верховноi Ради Украiни чотирнадцятого скликання та президента Кучми. Пiсля колеса, Метод – винахiд найвидатнiший, якщо не рахувати мiнi юбки. Кiнець двадцятого столiття принiс Методу суперника. Точнiше – ворога. Ворога, який спроможний Метод зруйнувати. Це комп’ютер та Інтернет. Інтернет, якщо знайде опертя у християнствi, уб’е не тiльки Метод – всi похiднi його. Інтернет змiнить цивiлiзацiю – цивiлiзацiю фiзiологii змiнить на цивiлiзацiю розуму. Коли ж не зробить це, то перетвориться на милицi до розуму, ускладнить вiдносини людини та природи i сприятиме знищенню природи. Цебто – самоi людини. Отже, започаткуе парадигму нового Методу. Не забуваймо: потоп (покарання) – це Метод. Чорнобиль – теж. Власне, початок Методу – то вигнання iз Раю. Цiкаво, чому Творець так учинив? Чому вигнав iз Раю свое творiння? Посягнули на те, чим скористатись не змогли би? Нi. Впустили (пiзнали) зло у своi душi. За це покару мае нести тiло. «За те, що ти… iв з дерева, з якого я наказав тобi не iсти, проклята земля через тебе. В тяжкiм трудi живитимешся з неi по всi днi життя твого…» Вiдтодi тiло стае вмiстилищем отого зла, керуеться цим злом i, вписуючись у довкiлля, сiе зло. І пожинае зло. Але Декарт не винен, що iснуе Метод.

Так розмiрковував собi Василь Бутович, намагаючись, вже вкотре, увiйти до iнформацiйного поля Землi, як заповiдав йому колись Братишин, його навчитель, його друг, кому вдалося з Полем законтактувати. Та не даеться Поле Василевi. Братишину далося, йому – нi.

Але вiн впертий. І хоче знати: чому людина зла, нiкчемна, агресивна; чому вона зрадлива, обмежена, нещасна. Хоча… вiн знае. Людина – раб фiзiологii своеi. Оце – i вся причина. Адаму захотiлося пiзнати, що е зло – ну i пiзнав. На власнiй шкурi. Цебто, фiзiологii. Творець заборонив дослiджувати зло, Адам порушив заборону й впустив його до себе. З тих пiр воно вжилося з нами так, що вiдшкребти його вiд себе людина вже не годна. Вигнання з Раю – це програма на плотську насолоду, еротику, фiзiологiю як на найвищу цiннiсть. Тому людина так себе поводить, як прагне ii плоть – i творить зло. А вiн, Василь, шукае дива. Того, чого не може бути. Та коли чесно, вiн боiться знати правду. От вiн пiзнае Істину, а далi як? – у мозок б’е питання, i вiдповiдь: а що, коли вона жахлива? Що було би, якби то хтось в перших роках двадцятого столiття заглянув в Інформатикум й побачив там двадцятий вiк iз озвiрiлим homo? Вiн просто збожеволiв би.

Тож треба ставити собi простi завдання – ввiйти до Поля, взяти знання, що будуть чинником у твореннi цивiлiзацii новоi (саме так – цивiлiзацii розуму) i нав’язати люду культурну парадигму. Правда, вiн трохи сумнiваеться, чи можна щось змiнити на землi. Адже були Пророки, ну й що? Нiчого. Хiба що здивування пiсля того, як збудеться пророцтво. Людина знае, що е добро i зло. І чинить зло. Як вияв волi. Так, вiн увiйде до Інформатикуму, в нього сумнiву нема. Бо, як по великому рахунку, там були вже до нього. Бетховен, Моцарт, Ведель, Бах отримували символи iз неба й перекладали iх на тi, якi людина здатна зрозумiти – звуки, гармонiю. Символи, що можуть свiдчити про Абсолют. Адже Гармонiя – складова Абсолюту. Гармонiя – свiдок безсмертя. Тепер вiн знае: повернення до Раю – то заперечення цивiлiзацii фiзiологii i перемога розуму. Це буде нова парадигма нашого буття, цивiлiзацiйного процесу. Ото i все. Власне, так говорив колись Братишин. Його учитель. Шкода, що пiсля операцii вiн втратив здатнiсть входити до Інформацiйного поля, але щастя, що вони живуть зараз з дружиною здоровi i в радостi. Та ще й виховують другого сина …

– Якщо я можу щось зробити задля цього – мушу робити, – сказав до змученого вiдображення у дзеркалi.

Ще в нього е бажання побiльше знати, що дiеться у свiтi. Хто скiльки робить зброi, яку, коли застосувати хоче i проти кого, ну, й таке iнше. Дещо вiн вже знае. Просто ламае чужi сайти й читае з файлiв. Як найдосвiдченiший хакер. Правда, один сайт зламати не може. Ось уже скiльки часу мордуеться над ним, а результату жодного. Це принижуе його гiднiсть професiйну, не дае спокою i створюе психологiчний, емоцiйний, полiтичний, сексуальний дискомфорт.

Та жарти жартами, а працювати треба. І вiн налагоджуе знову всi прибори, молиться, заплющуе очi i починае медитувати… Так проробляв вже сотнi раз… Тиша, наче завмерло все. Потiм заледве чутний шелест – чи iнiй осипаеться, чи хтось десь там гортае книжку. І раптом… а, може, то йому причулося? Чи справдi сказано: «пиши»? У тому шелестi вiн виокремлював вже цифри, букви i слова. Коли все записав, зберiг у пам’ятi комп’ютера, то шелест зник.

Василь отямився. На дисплеi видiлявся незрозумiлий йому набiр цифр, букв i символiв.




ПЕРЕДЧУТТЯ ГРІХА


До кабiнету майора Служби безпеки Украiни Богдана Отаманчука Бутович майже влетiв.

– Богдане, ти тiльки послухай: нарештi я увiйшов туди!

– Куди? – насмiшливо спитав Отаманчук.

– В iнформацiйне поле Землi! Розумiеш, у мене е метод один… мене навчив Братишин…

– Що ти говориш?! – майже скрикнув Богдан, зриваючись з мiсця. – Замовкни негайно!

Василь здивовано глянув на майора.

– Ходiмо у коридор, – сказав той.

Вони вийшли. Богдан повернув товариша обличчям до себе i тихо-тихо промовив:

– Якщо ти обмовився комусь хоча б словечком, то тебе не врятуе нiщо вже. Над цим б’ються наймогутнiшi розвiдки свiту. Американська, японська, росiйська. Коли б хтось iз них дiзнався, що тобi щось вдалося зробити, тебе просто викрали б, замурували би навiчно у якiйсь лабораторii й перетворили б на бiоробота.

Василь злякався. Отямившись, оглянувся довкола, усмiхнувся i так же тихо сказав:

– Богдане, я таки до Інформатикуму увiйшов. Правда, прямого контакту ще не вiдбулося, але я отримав якiсь цифри, незрозумiлi знаки й символи. Ось, я записав iх. Може твоi професiонали щось тут зрозумiють?

Богдан узяв аркуш, покрутив його.

– Спробуемо. Що ще?

– Менi вдалося увiйти до одного iз сайтiв росiйськоi розвiдки.

– Ну й?..

– Я прогулявся там – хай вибачають – вичитав деякi паролi i знайшов шифр, який нiхто не може прочитати.

– Звiдки ти знаеш?

– Зв’язався зi своiми росiйськими хакерами – я iм зрiдка пiдкидаю iнформацiю стосовно iхнього кримiналу, а вони – що мене цiкавить.

– Це може мати оперативний iнтерес?

– Справа у тому, що над тим файлом вони вовтузяться уже десь рокiв п’ять…

– Думаеш, варто на це тратити час?

– Я колись тобi розповiдав про загадковий файл.

– Так…

– У ходi роботи я зустрiв кiлька символiв, якi дозволяють припустити, що то файл Андропова.

– Але при Андроповi файлiв не було ще.

– Це не мае значення. Могли закодувати i пiзнiше. Але iнформацiя стосуеться генсека.

– Ходiмо до кабiнету.

Богдан викликав офiцера.

– Розшифруйте це, – сказав йому, i той, взявши аркуш, вийшов.

– Коли файл дiйсно стосуеться Андропова, – продовжував Василь, – то ми знайдемо вельми цiкаву iнформацiю.

– Якщо зараз вона ще комусь потрiбна.

– Навiть, якщо б нею скористались тiльки журналiсти та iсторики, i то е сенс дiзнатися, що там.

– Так… сьогоднi в мене… А що як ми зустрiнемося завтра? В обiд у нашому кафе. Там i з’ясуемо, що нам робити далi.

– Добре, до завтра.

– Бувай.

– Бувай. – Василь зробив рукою жест i вийшов.

Офiцер вiдчинив дверi до кабiнету якось тихо.

– Богдане, тебе викликае шеф, – сказав з тривогою у голосi.

– Коли менi пiдiйти до нього?

– Негайно.

Начальник управлiння був коректний. Навiть занадто. Пiсля кiлькох загальних фраз перейшов до справи.

– У зв’язку зi змiною полiтичного курсу нам доведеться зробити невелику корекцiю у роботi з полiтичними партiями, громадськими органiзацiями i бiзнесовими структурами, котрi якимось чином пов’язанi з опозицiею. Так як «Мала академiя» пiдтримувала опозицiю, вона повинна припинити свое iснування. Але це треба зробити тихо, без шуму i без журналiстiв. Ваше завдання надто просте: проконтролювати, аби виконавцi не допустили помилки. Зрозумiло?

– Так.

– Вашого консультанта, Бутовича, я розпорядився звiльнити. Пiдшукайте собi iншу кандидатуру.

– Добре.

– Ідiть працюйте.

– Я хотiв би спочатку пiти у вiдпустку.

Начальник управлiння здивовано глянув на Отаманчука.

– Пане майоре, – сказав лагiдно. – У нас виконують накази, а не шукають пiдстав, аби втекти вiн них.

– Дружина купила путiвки. Я iй пообiцяв, не здогадуючись про термiнове завдання.

– Гаразд. Бери вiдпустку.

– Дякую.

– Іди, – сказав. Потiм зловiсно: – Надiюся, ти пам’ятаеш, що у нас звiльнення нема. Вiд нас iдуть на пенсiю, або… в могилу.

– Менi це було сказано рокiв з десяток тому, коли влаштовувався на роботу.

– Ступай. Я так, про всяк випадок, – i вишкiрив зуби.

Отаманчук вже знав: покинути працю без проблем у нього не вийде. Але то не його вина – обслуговувати казнокрадiв вiн не наймався. Його, як людину, що володiе певним талантом, запросили захищати iнтереси держави. І вiн погодився. Але коли служба безпеки стала займатися невластивою iй роботою – переслiдувати тих, хто висловлювався проти Президента – вибачте, хлопцi. Що, що, але себе вiн не зганьбить… Правда, вiн знае забагато. Таких не звiльнюють iз власного бажання. Такi можуть потрапити в аварiю, отримати iнсульт, iнфаркт. Навiть пропасти безвiсти. Вiднинi треба бути обережнiшим. Зрештою, для нього обережнiсть – щось нiби дихання. Коли засадили кiлькох впливових крадiiв, то зрозумiв на власнiй шкiрi, що вiдчувае чоловiк, коли за ним полюють. Правда, нападники скалiченi, замовники в тюрмi. А в нього вiдчуття загрози – як у звiра.

Коли на другий день зайшов у кафе, Василь уже чекав на нього. Богдан оцiнив обстановку – нормально – i пiдсiв до друга.

– Хлопцi твiй код розшифрували, – сказав тихо. – Там географiчнi координати. З точнiстю до десяти метрiв. Ми те мiсце вже знайшли. Це в морi недалеко побережжя, трохи пiвденнiше Севастополя. Може, там скарб якийсь? – i посмiхнувся.

– То що робитимемо? – спитав Василь.

– Поiдемо, накупаемося в морi. В мене вiдпустка, тому проблем нема. Як ти?

– Я ж бо сам розпоряджаюсь часом.

– Їдемо дня через три. Вiзьми акваланги, усе знаряддя для пiдводноi й надводноi рибалки й про всяк випадок пiстолет.

– Добре.

– Намет також. І нiкому нi словечка.

– Та зрозумiло ж…

– Їдемо твоею машиною.

– Гаразд.

– Своiм у «академii» скажи, аби порядок навели у документах. Ну й нехай будуть обережнi. Й готовi до усього.

– Знову налiт готуеться?

– Так. І серйозний. На аргументи зважати не стануть. Якщо е грошi, то сховайте.

– Дякую. Нiчого в них не вийде. Уже не тi часи.

– Я теж так думаю. Скажи, нехай знайдуть порядних журналiстiв й пiднiмають галас на весь свiт. А ми, поки-що, iдемо на море.

– Мене моi осудять. Скажуть, що втiк навмисне.

– Може трапитись так, що нагоди в нас бiльше не буде.

– Їдемо.

Через кiлька днiв на безлюдному побережжi моря друзi розкинули намет i пiдготувались до рибалки.

Що Оксана i Марта були подругами, достеменно сказати не змiг би нiхто. Оксана пiшла в бiзнес, Марта осталась працювати в школi. Учила дiтей украiнськоi.

– Ви до нас ставитесь несправедливо, – сказала якось Оксана Мартi. – Вам здаеться, що ми обдурюемо всiх, крадемо звiдусiль i взагалi люди непоряднi. Так, багато серед нас е непорядних. Багато, на жаль. Але, повiр, посеред нас стрiчаються люди, якi розумiють, що таке честь, шляхетнiсть… Одного такого, здаеться, я навiть зустрiчала…

– Оксано, облиш. Ти знаеш, що я тебе шаную. – Марта пiдiйшла до подруги i торкнулась до ii руки. – Я бачу, як ти працюеш.

– Починала я просто. Один знайомий, людина порядна, як для нашого чиновника, посприяв, аби я в кредит отримала лiсоматерiал для шахт, а тi за лiс дали менi вугiлля, котре я вимiняла на електроенергiю, якою закрила борги одному господарству, а воно у свою чергу дало менi свiй товар. Товар, а це, скажiмо, комбайн, я вимiняла в одного крупного фермера за урожай. Урожай – то уже майже готiвка. Склали угоду на соняшникове насiння. Та насiння забрав рекет (мiсцева влада за якiсь борги), тож вирвала у нього я пшеницю. Завантажила на елеваторi, все, як годиться. Тiльки вiдправив елеватор пшеницю третього класу, а одержали на нашому елеваторi пшеницю п’ятого класу. Два роки роботи вхолосту. Далi. На кожнiй операцii треба платити. Як не податок, то хабарi. Як тiльки пiшли у рух товари з’явилося з десяток прохачiв: лiкарня, школа, податкова, мiлiцiя, рiзнi фонди, партii, добровiльнi охоронцi i так далi. Та якби я змогла дати допомогу, скажiмо, лiкарнi, на цю допомогу я повинна сплатити ПДВ. Що таке ПДВ, питаеш? Це одиниця вимiру тупостi украiнського полiтикума. Чим вище посада, тим бiльше пдв. Взагалi, то це податок на додану вартiсть i у розвинених державах платять його там, де перевиробництво товару. Розумно. А в нас? Звертаеться до мене поет – кажуть, талановитий – щоб я видала йому збiрочку у кiлька сотень примiрникiв. Та перш, нiж видати збiрочку поезii, я повинна двадцять вiдсоткiв вiд усiеi суми сплатити ПДВ. Чи не скажеш менi, яка додана вартiсть у фiлософськоi поезii? В нашоi влади у мозку замiсть звивин – пдв. Та що тобi говорити. От з’являеться у тебе в банку на рахунку якась копiйка. Про це вiдразу знае рекет. З’являються непрошенi i пропонують «подiлитись з ближнiм». Призначаю час, коли дам iм грошi, i йду в мiлiцiю. Так i так, рекет вимагае грошей, будуть тодi то. Приходять хлопцi i тут iх мiлiцiя «накривае». Наручники, i в машину. На другий день я випадково коло мiлiцii. Дивлюся, а тi що приходили за грiшми i тi, що iх в’язали бесiдують мило – хлопцi-то своi. Побачили мене – й нiби нiчого не вiдбулося. Потiм такий невинненький дзвiнок. Не роби, жiнко, дурниць, бо може трапитись нещасний випадок. Іду до служби безпеки – не дам же я себе тероризувати – а там спокiйно так: це буде коштувати стiльки-то. Ну, як тобi? Думаеш, що пiсля цього я читатиму вашi безглуздi романи? Чи менi до поезii? Чи, може, буду слухати Шопена? Щоденно жди бiди. А раз вриваються в помешкання – наручники i в iзолятор у штрафний. Просидiла нiч з кримiнальницями. З’ясувалось – п’ять рокiв тому не заплатила ПДВ. Пiд заставу випустили. Кiлька тижнiв шукали i документ таки знайшли. Але принизили, зневажили мене, забрали час, i людей вiдлякали? За що? За те, що я органiзувала рух товаро-фiнансових потокiв в Украiнi. Якби я не зробила цього, лiс згнив би, вугiлля не дiбрали б, а весь товар був би без руху. Кому поскаржитись? Хiба лиш Богу. Та Вiн, здаеться, не хоче з нами мати справи. Те, що ми робимо, жоден американець не здатний зробити. Розуму б трiшечки неповноцiннiй нашiй владi, i трiшечки б шляхетностi… Ну, крапельку якусь… Куди там… Козли…

– Такими подвигами я похвалитися не можу. Перевантажена дрiб’язком. Щоб вижити, працюю додатково – готую до екзаменiв приватно. Оце i все. У вiльний час, як вийде, то щось десь прочитаю, послухаю Шопена. Навiть з чоловiками зустрiчатися часу нема. Правда, охоти теж. Ото зустрiлася якось з одним… а воно ж бiдненьке-бiдненьке… І освiта якась е, i грошенята водяться… Та цур йому. Краще самiтнiй бути, анiж з таким сiм’ю творити.

– Ти помиляешся, Марто. Якнайменше – жiнка мае народити сина.

– Трапиться якийсь розумний, сильний… але дитину роститиму таки сама.

– Знову помилка. Якщо тобi чоловiк не потрiбен, то синовi батько – обов’язково.

– Не зустрiчала я такого, якого я хотiла б полюбити. І, здаеться, таки не зустрiну. Дрiбненькi всi якiсь. Дрiбненькi.

– Слухай, Марто. Чи не гайнути нам кудись на тиждень-два?

– Я знаю мiсце, де можна на самотi побути. Там, правда, краевиду нема такого як у Ялтi, та море гарне. Головне – тихо. І людей обмаль.

– Збираемо речi.

Згодом двi подруги облюбували собi вiдлюдну мiсциночку у захiдному Криму i насолоджувалися абсолютною тишею, спогляданням моря i його ласкавими хвилями.

Повiтря пахне лiтом та водоростями, квилять чайки, у глибинi небес гуде лiтак. Мир, спокiй, рай.

– Хоча б нiкого не принесла лиха, – вирвалося у Оксани. – Не знаю чому, але я вiдчуваю, що можу зненавидiти людей.

– Ти виснажена геть, – сказала подруга. – Вiдпочинь трохи – i полюбиш знову. Якщо не людство все… то когось iз отих козлiв. – І засмiялась.

– Знаеш, Марто, я навiть жартувати вже не можу. Я тiльки бачу, що людина перетворилася на щось незрозумiле. Нiкчемне, примiтивне, заздрiсне i жадiбне не в мiру.

– Людина не змiнилася. Яка була з часу Адама, така й сьогоднi. Просто ми уже вийшли з внутрiшнього пiдпiлля i демонструемо свою глупоту, що ранiше робити не дозволялось. Тому стали розумiти людину краще. Ще не на стiльки, щоб змiнитись, але вже розумiем. Зрiдка – навiть себе.

– Козли вони – ось що я розумiю. Козли, собаки i розцяцькованi горили. О, здаеться, вже лиха несе iх.

Спочатку чоловiкiв побачила Оксана. Сама iх з’ява викликала в неi лють. Вона демонстративно лягла долiлиць.

До них повiльно пiдходили два молодих атлета рокiв так пiд тридцять.

– Скучаете, дiвчата?

– Доки вас не бачили, нам було добре. Ідiть собi, хлопцi, далi, iдiть.

Чоловiки глянули один на одного.

– Отримали одкоша, – сказав молодший. – А ти казав, що нас зустрiнуть чемно.

– От халепа, помилився – вiдповiв старший стурбовано. – Ходiмо геть.

І чоловiки пiшли поволi.

– Несподiвана перешкода, – зауважив Василь. – При них ми нiчого не зможемо робити.

– Доведеться викурити iх звiдси.

– Як?

– Треба знайти для них щось лiпше. Он там, пiд тим он каменем, мiсце, мабуть, не гiрше за це, запропонуемо iм.

– Якщо вдасться вступити в контакт. Це вiдлюдьки, я таких знаю. З такими говорити – що солому iсти.

– Вступимо. Уже вступили.

Коли чоловiки поверталися, жiнки – мовби нiде нiкого нема i не було нiколи.

Богдан зупинився, взяв якийсь прилад, глянув на нього i так, нiби мiж iншим, сказав Василевi.

– Тут пiдвищений радiацiйний фон. Ходiмо геть.

Коли вони вiдiйшли трохи, Оксана попросила зупинитись.

– А ви нас не розiгруете? – спитала, пiдiйшовши.

– Та ми хотiли б, але ви не даетесь. – Василь намагався бути серйозним, а вийшло як у ображеноi дитини.

Оксана посмiхнулась.

– Не грайтеся. Тут дiйсно е радiоактивний фон?

– Он там, бiля тiеi скали, – показав рукою Богдан, – прекрасне мiсце. І чисте, чисте. Якщо ви перейдете туди, то ми не набридатимемо вам.

– І поряд будемо. Про всяк випадок, – додав Василь

– Де ви взялися на нашу голову? – проворкотiла Оксана, але уже не сердито. – Допоможiть перенестись.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/yaroslav-tr-nchuk/sonata-dlya-v-tru-ta-noch/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.