Книга - Захід сонця вручну

Захiд сонця вручну
Петро Ящук


В украiнськiй лiтературi автор чи не вперше порушив сьогоднiшню проблему виживання в умовах духовного геноциду. Украiна живе на фiнiшi часу, про що йдеться в книзi оповiдань Петра Ящука “Захiд сонця вручну”. Автор пише про те, що вiн достеменно знае, в стилi американця Артура Хейлi (“Аеропорт“, “Готель“, “Колеса”). Слово книги розбивае в друзки закам’янiлi свiтогляд, розум, сумлiння, котрi через непiзнання Ісуса Христа, “що Вiн над усiма Бог, благословенний, навiки, амiнь.” (Римл. 9:5) оптимiзуються у нуль. Книга запропонована всiм, хто вiрить i любить.





Петро Ящук

Захiд сонця вручну



Присвячую пам’ятi батькiв

    Ящука Лаврентiя Іларiоновича
    Ящук Ольги Максимiвни



Живемо в епоху, коли безконтрольнiй людиноненависницькiй пiрамiдi глобалiзацii владою свiтових фiнансових структур Мiжнародного Валютного Фонду i Всесвiтнього Банку надана можливiсть дiяти за необмеженою волею, яка не тiльки взяла махровий сатанiзм собi у партнери, а й сама потрапила пiд ковпак свiтового сатанiзму через «скептицизм невiгластва» за термiнологiею фiлософа Артура Шопенгауера. Християнську духовнiсть народiв, через заслання агентiв всеiдного войовничого бiсiвства в християнство, трансформують у безплiдну пустелю. Доруйновують реформами-революцiями i безробiттям середнiй клас суспiльства як основу кожноi нацii, кожного народу, молоде поколiння яких винищують розпустою, алкоголем, наркотиками. На руiнах нацiональноi належностi народiв зводять Новий свiтовий Порядок, котрий незмiримо потужнiший вiд Нового нацистського Порядку, який уже панував у Європi; Новий свiтовий Порядок не залишае жодному народовi найменшоi можливостi на виживання – духовне чи фiзичне. Свiтова влада сатаноiдiв на чолi з iхнiм очiкуваним полiтичним антихристом-месiею, на конi протистояння християнству i переслiдування християн ось-ось постане для планети апокалiпсисом. Обманутi пожадливостями не приймають любовi правди, щоб iм спастися, а дедалi бiльше занурюються в ненависть неправди, «щоб стали засудженi всi, хто не вiрив у правду, але полюбив неправду» (2 Солун., р.2.).

На фiнiшi часу живе й Украiна, про що йдеться в книзi оповiдань Петра Ящука «Захiд сонця вручну». Автор пише про те, що вiн достеменно знае, в стилi американця Артура Хейлi («Аеропорт», «Готель», «Колеса»). Слово книги розбивае в друзки закам’янiлi свiтогляд, розум, сумлiння, котрi через непiзнання Ісуса Христа, «що Вiн над усiма Бог, благословенний, навiки, амiнь.» (Римл. 9:5) оптимiзуються у нуль.

В украiнськiй лiтературi автор чи не вперше порушив сьогоднiшню проблему виживання в умовах духовного геноциду.

Книга запропонована всiм, хто вiрить i любить.




Промовив же Вiн i до народу: «Як побачите хмару, що з заходу суне, то кажете: «Зближаеться дощ», i так бувае. А коли вiе вiтер пiвденний, то кажете: «Буде спекота», i бувае.

Лицемiри, лице неба i землi розпiзнати ви вмiете, чому ж не розпiзнаете часу цього?

    Єв. Луки 12:54–56.



Їм буде непросто – тим, хто покладаеться на iстину авторитету, замiсть того, щоб покладатися на авторитет Істини.

    Джеральд Мессi, египтолог.



Свою Украiну любiть,

Любiть ii… Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неi «Господа молiть».

    Тарас Шевченко




АЛЬТЕРНАТИВА


…без Мене нiчого чинити

не можете ви.

    Єв. Івана 15:5.

Перемiни в життi краiни досягли й О-га. Рейк’явiкська надсекретна зустрiч партiйного iмператора «iмперii зла» зi склеротичним iмператором «iмперii Хелувiна», в наново перештукатуреному палацi вiд будь-яких стороннiх вух i очей, переплюнула в своiй гробалiзаторськiй зашореностi людиноненависництво мюнхенського зговору 1938 року подiбного кагалу передвоенних полiтикiв. По тiй неоiмператорськiй зустрiчi зреалiзувався ГКЧП, перекалькований один до одного з вiдредагованого Ароном Керенським (Кiрбiсом) Корнiловського «заколоту» 1917 року, який заткнув за пояс силовикiв i вiдкрив дверi демонстрацiйнiй марнотi мас-населення, дев’ятивальнiй темрявi духовного i матерiального зубожiння, деградацii в демонкратiю, – лiд зрушився, поiхали… Далi, – евроремонт всiх iнших дорiг, якими оптимiзатори оптимiзують ненависних iм слов’ян на цвинтар.

Червонопартiйне та советскогосподарське керiвництво переключилось з iдеологiчного мiфотворення комунiзму для всiх на розграбування всього i пограбування всiх «отих рабiв малих» пiд лозунгом матерiального накопичення для комунiзму тiльки для швондерiв i евроциганiв. Грабували, рвали, революцiонерили-реформували все, що стояло, все, що зв’язувалось одне з одним в замкнутi ланки i ланочки виробництва. Одним словом, процес пiшов. А що по якостi i вигляду для червоного керуючого i направляючого iстеблiшменту не пiдходило, те нищили, руйнували, закопували, палили. Хто пiдрахуе скiльки ешелонiв взуття i одягу совдепiвського виробництва було спалено евроремонтниками в ярах, в лiсопосадках? Засоби iнформацii, або на новий лад – мас-медiа по дезiнформацii, розвели хай, що то перебудовують на краще, що то реформують нас застояних – не голодних вже i ще. Про застiй тепер згадуеться, як про час вiдсутностi вiйни голодом проти народу-трудiвника, час, коли здiбнi дiти, незалежно вiд походження, могли здобути найвищу освiту безплатно, час найорганiзованiшоi квалiфiкованоi безплатноi медичноi допомоги для всiх шарiв суспiльства, час розвою науки i вiйськовоi потуги, час, коли кожна сiм’я могла забезпечити себе матерiально, час найпотужнiших колективних форм господарювання в сiльському господарствi iз оплачуваною вiдпусткою та пенсiею за станом здоров’я i за вiком, час бар’еру моралi проти розбещення плотi наркотикками i неприкритим розтлiнням. Людиновбивство виродилося в безпечний застiй без наступу суцiльним терором i голодом на трудовi верстви народу, як казав середньо-арифметичний «совет»: жити можна було. Те, що совдепiя розвалювалася економiчно – це макароннi вироби на вуха – два десятилiття грабують, прихватизують, руйнують i демонкратизують швондери, нагородженi «свободою», народи i ще тi народи зiпають. Але в той час «застою» йшла непримиренна вiйна влади проти свiтоглядних «збочень», проти релiгii, як ворога комунiзму, в той час йшло переешелонування влади на олiмпi в руки космополiтичноi свiтовоi зарази. Знаменито огризнувся на «застiй» дозiпуючий Лейзер Каганович, що iз застоем потрiбно покiнчити, бо затягнувся антракт у душогубствi, бо немае прогресу нi голодом, нi репресiями, потрiбно розпочати вiйну усiх проти усiх, де спритнi каганоiди свiтового зговору осiдлають усi вершини влади.

Повалились устоi стiн войовничого атеiзму, потiм – промислового виробництва, i нарештi… Нарештi дiйшло до останнього в нацiональному виживаннi – до земельки, до землi, до виробникiв хлiба поодиноких i згуртованих в «некiбуци». «Ату» iх податками до двору! «Ату» iх Мiжнародним Валютним Фондом, ату iх Всесвiтнiм Банком! Пiд фiнансове розхитування краiн паразитуючi, продажнi режими, визначенi для творення геенни огненноi на Землi, знищують народи: фiнансово-банкiвськi системи шахрайством психiчнохворих процентних ставок понад двадцять п’ять вiдсоткiв «попливли» грошики пореформованих краiн через роздержавленi банки i злодiйськi трасти у побудову Свiтового уряду червонощитних космополiтоiдiв з очiкуванням iхнього полiтичного вождя-лжемесii з Данового колiна.

Кожний горбачовсько-гользибертiвський перебудовний крок змочувався пробною людською кровiею, неначе жертвоприношення мiченому демоновi, котрий вiдчув смак людськоi кровi для пускання ii рiчкою. Мiчений, зизоокий, – на естрадi, а його команди гросмейстери-закулiсники в глибокоешелонованiй темрявi проектують-реалiзують деградацiю матерiального i духовного народiв, очищаючи вiд них життевий европростiр.

Революцiйно-реформаторську сверблячку перебудови вже й на перших порах вiдчула на собi керiвник районноi насiнневоi станцii в О-зi Людмила Євгенiвна Бiлогай. Молода, у своему життевому розвою розмiнювала сорокiвку, внутрiшньо наповнена добротою, яка випромiнювалась на оточуючих теплом дiевого спiвчуття i красою духовною у людських стосунках, намагнiчуючи душi впевненiстю успiху в розпочатому. Їi свiтлокаштановi хвилi довгого волосся пишно обрамляли типове обличчя слов’янки з виразними темнозеленими очима, невеликим рiвним носом, iз прихованою посмiшкою тремтливих, ледь присипаних пушком, вуст, що прикривали невеликi, рiвнi, бiлоснiжнi зуби. А до всього – ще й по ямцi на, не втративших весняноi свiжостi, щоках. Приталеним платтям iз стоячим комiрцем вона вiддавала перевагу ще з шкiльних рокiв; то було зi смаком, i з розумом, то було iй до лиця i до постави. Все в Людмилi притягувало i грiшних, i святих. Вона мала не частий дар терпiння вислуховувати людей до кiнця, – не мовивши слова, бути цiкавим спiвбесiдником кожного мовця, трансформуючи виразом свого обличчя чужу мову у спiвбесiду.

Народилась Людмила в Ржищевi на Днiпрi, звiдки й украiнська лiтературна берегиня Лiна Костенко. Батько Людмили був вiйськовим з вищого офiцерства, поза службою – художником-аматором, мати – домогосподарка iз своерiдним вольовим характером, готова вiдстоювати правду ущемленого в будь-якiй ситуацii вперто, але тактовно.

З’явилась Людмила на моему обрii в кiнцi першого класу одинадцятирiчного шкiльного марафону. З цього часу ми по-сусiдськи разом росли, разом вчились в одному класi однiеi школи, а далi – в столичному Киевi: я – в медiнститутi, вона – в сiльськогосподарськiй академii на агрофацi. Щоб не опускатись до банальностей зеленоi дитячоi ще неполовiючоi пори Людмили, то тiльки один епiзод. Лiтня злива, вiд громовицi закладае у вухах, спалахи блискавок оперiзують розверзле небо, а Людмила – в одних трусиках, iз пiднятими вгору рученятами вистрибуе по калюжах iз радiсною пiсенькою: «Іди, iди, дощику, зварю тобi борщику…» Вона радiла, вона через радiсть сприймала життя, то було притаманним пульсацii ii серця.

З раннiх школярських лiт я вiршував, маючи в Людмилi благодатного слухача. Батьки менi приповiли: з вiршiв хлiба не будеш iсти. То я iз тими вiршами замкнувся вiд свiту, в яке мала вiкно тiльки Людмила. Це так начебто рiднi заглянули у перебудову, бо в Союзi ще й багато хто з тих вiршiв iли хлiб.

А Людмила малювала, перехопивши задатки вiд батька, i у вiдповiдь дiлилася своiм витвором зi мною. Але, попри фантазiйнiсть i мрiйливiсть, ми обое дуже серйозно ставились до перспективи реалiзацii своiх маленьких талантiв. Бiльш всього моiй маленькiй подрузi вдавалось малювання людськоi кистi, людськоi руки до середини плеча. І ще, Людмилу перiодично затоплювала повiнь малювання сон-трави, цiеi не крикливоi красою, але дуже нiжноi, дуже рiдноi, що не густо трапляеться, квiточки. Як тiльки не тримали фiолетово-синьо-жовту сон-траву людськi руки! Але понад усе – руки: звичайнi незвичайнi людськi руки – руки радостi, руки смутку, горя, вiдчаю, руки втоми, працi, руки любови, i руки агресii, руки ненависти… руки смерти… Руки, людськi руки, якi вмiють все – не вмiють тiльки лукавити… але тепер, то вже розумiю, що демонкратiя облiпила i руки багном лукавства липкого, як смола, пiтливого до нудоти вiд забугорних парфумiв, багном хамства облiпила кожнодення людське, уподiбнюючи нас чотирилапим. У дiлах рук наших ми е самi собою, по дiлах наших судять про нас, як i дiла нашi судять i судитимуть нас.

Людмилина домовленiсть з Миронiвською та Одеською науково-дослiдними станцiями щодо апробацii нових сортiв пшеницi, а пiзнiше – iх районування, для керiвництва району раптом стали непотрiбними. Мовчки ухилялись вiд ii просьб, ухилялись вiд ii натиску, вiдповiдаючи лицемiрно-мудрим: «Тобi що бiльше всiх треба?» Управлiння сiльського господарства ранiше вирiшувало питання по районуванню сортiв картоплi Львiвськоi, Киiвськоi та Одеськоi селекцiйних станцiй, якi непогано прижились i мали в районi добру врожайнiсть – до двiстi центнерiв. Та тепер…

Чим вона настирливiше вимагала, доводила, переконувала, без сумнiву, на користь справи, тим бiльше в ii очах залишалось наiвного, виглядала смiшною, здавалась амбiтною i… Господи Боже! Чого це ти розкудкудакалась з якимись новими сортами пшеницi, гороху, картоплi? Ось така стiйка, непорушна краiна дае трiщини з появою вже великих щiлин, в якi, як тi таргани, купами почали залазити пройдисвiти рiзних мастей. А тут ця Бiлогай з своiм наполяганням, проектами… прожектами. Настав час: не зiвай, бо залишишся з носом! На вигляд краiна ще нiби нiчого, а насправдi iмперiю «занепадали» як iз середини, так i ззовнi.

24 серпня 1991 року, як дарунок з неба, народилася незалежна Украiна. Людмила Бiлогай зустрiла цю новину, як велике особисте щастя. Впевнено, вперто, гаряче, енергiйно, з новим завзяттям взялась вона за справу, якiй служила i яку вважала такою потрiбною району, господарствам, людям, а тепер по-особливому – нановонародженiй Украiнi.

Але де там, цьому не бувати! Їй не доходило до тями, що до влади прийшли ранiше затиснутi контролем партократи, мета яких – чим побiльше i швидше увiрвати, нахапати собi. Через великi побори-податки почали занепадати колгоспи, радгоспи, комплекси, а фермерам, крiм обiцянок-цяцянок i «психiчнохворих» гiгантських податкiв, нiчого бiльше не давали.

Яке сортооновлення? Кому воно потрiбне? Кожен думае, як утриматись на плаву, як дiстати бензину, соляри, мастил. Невдовзi наступив повний крах насiнневоi станцii. Вона стала непотрiбною. Їi просто-напросто прикрили, прихлопнули, як вiко над домовиною.

Так Людмила Бiлогай, провiдний спецiалiст, заслужений насiнневод, вчений-агроном, опинилась в своi тридцять шiсть рокiв за бортом суспiльного життя: «скоротили». Попросту закрили насiнневу станцiю, лiквiдували, тимчасово призупинили за браком коштiв, але всi розумiли, що то – назавжди. Проте, як гриби пiсля дощу, виростали будiвлi банкiв, якихось незрозумiлих офiсiв по перекупцi товарiв – спекуляцiя ж узаконена. Закружляло, закрутилось, загуло щось невизначене, незрозумiле, непотрiбне, потрiбне тiльки для тих, хто те все крутив. Колишня звичайна спекуляцiя сьогоднi називаеться пiдприемництвом або, ще кажуть, бiзнесом. О-г не пас заднiх, не вiдставав у шалених перегонах. На його вулицях з’явились iномарки i нова формацiя людей в довгих чорних пальтах, з коротко стриженими головами, з горою м’язiв i холодом в очах. Такий дуже рiдко зупиниться в засобах при досягненнi мети. Розгулялась всiляка низькопробна публiка, повилазила з нiр, як нечистоти, котрi повзуть-пливуть пiсля весняного потеплiння.

Людмила заховалась знову у малювання. Ранiше в неi були персональнi виставки обласного рiвня, котрi таки мали успiх i резонанс. Тепер все те нi до чого. Нiби свiт перевернувся. Сiм’я живе на зарплату чоловiка. Син закiнчив будiвельний технiкум, вiдбув армiю, роботи немае; злютував якось будiвельну бригаду, будував теплицю у сусiдньому колгоспi, але грошей на зарплату катма. На гривню доходу у промисловостi – дев’яносто копiйок податку, у сiльському господарствi ще краще: на гривню доходу – гривня двадцять копiйок податку. Тiльки особа несповна розуму може повiрити високопоставленим брехуноiдам, що податками держава будуеться, а не винищуеться сам народ, не твориться геноцид. Недаремно архiтектори-реформатори вже й порахували дерева i кущi у господарствi кожного сiльського дядька – планують перспективу геенни огненноi.

Голова колгоспу синовi Бiлогаiв Теофiлу дав записку для комбайнера на збираннi пшеницi, щоб той видав молодому Бiлогаю в рахунок зарплати два центнери зерна. Але недремне око не дрiмало – мiлiцаi тут як тут. Комбайнер, щоб не мати халепи, десь запроторив ту записку, а Теофiлу за два мiшки пшеницi – три роки позбавлення волi. Здоровий глузд i елементарна совiсть залишили нинiшню фемiду в Украiнi. Кантуе в Клементовичах…

Людмила не може зрозумiти, що це? Чому так? Чому така неправда, така несправедливiсть? Таке багатство навколо, i така безвiдповiдальнiсть на фасадах влади, а на задвiрках – саботаж i розкрадання! Якщо хтось з керiвникiв хотiв щось корисне зробити, яке, може, йшло врозрiз з намiром Киева, його тут же замiнювали, – нiякоi роботи!

Не треба Соловкiв, не треба китайськоi культурноi революцii, де людей насильно-нахабно заганяли на перевиховання. Головне перевиховання – шлунком. Сотнi голодних, нiкому не потрiбних дiтей вештаються Киевом. А потiм в один день, правильнiше, в одну лютневу нiч, дванадцять тисяч дiтей виловлюють з пiдвалiв, i всi тi дiти зникають у безвiсть, добре тих дiтей «зникають». Обездоленi, без притулку, без надii, без вiри… бомжi. Це називають демократiею, пiдступно пропускаючи в нiй букву «Н». Перебудова! Для кого? Кому? Знедоленим дiтям, бомжам, чи зубожiлим до вимирання пенсiонерам, яким пропонують терпiти, не виплачуючи пенсiю по шiсть-вiсiм мiсяцiв? А владоможцi жирiють день у день. Шлють своiх чад за кордон. Англiйськомовна молодь. Добре?! А як для решти молодi з простих працелюбних сiмей? Президент Америки вiтае украiнського школяра iз здобуттям першого мiсця на Всесвiтнiй фiзико-математичнiй олiмпiадi, а у нас в аеропорту Бориспiль його … нiкому з державцiв зустрiти, нi одна владоможна собака на те не гавкнула. Розкрадають, розтягують Украiну всяк на свiй розсуд, розпинають ii справжнi, i своеi крови, юди, як Христа. Найталановитiшi в свiтi спецiалiсти риються в смiтниках у пошуках куска хлiба. Вручну закочують сонце за обрiй…

Зареформили завод високовольтноi апаратури в Рiвному, зупинили рештки недорозкраденого. Звiльнили чоловiка з роботи. Конструкторське бюро стало непотрiбним заводу, завод став зайвим Украiнi. Знайти роботу Святославу нiде. А так була вiдроджувалась надiя з попелу… Тяжко. Вороги Украiни – хитрiшi…

У нашому з Людою класi вчився i мiй двоюрiдний брат Вiталiй. Вчився, як вчився, почувався впевнено, трiйок не мав. А у фiзичному розвою випереджав своiх перевесникiв. На уроках фiзкультури був на голову вищим в усiх спортивних видах вiд своiх однокласникiв-перевесникiв. Тому не випадково вчителi фiзкультури придiляли йому набагато бiльше уваги, нiж iншим. Потрiбно було виступати за школу на спортивних змаганнях, i вiн виступав в легкiй атлетицi чи не в усiх ii дисциплiнах: бiг на шiстдесят метрiв, потiм – стометрiвка, потiм – двiстi метрiв з бар’ерами, вiсiмсот метрiв, стрибки у довжину, стрибки у висоту, метання диска, штовхання ядра… Інколи його зараховували i у волейбольну команду школи, де вiн також кашi не псував. Вiталiй здатний був перемагати, любив перемагати, i перемога любила його.

Отак ми i тримались одне одного – втрьох. У старших класах доля однозначно розподiлила нашi юначi ролi у життi: пройшла диференцiацiя ставлення Людмили до мене i до Вiталiя. Я став iй за брата, i десь – за Санчо Пансу, а Вiталiй став ii героем, огорненим романтичним пiдростковим свiтосприйняттям, з якого потiм народилося справжне сильне кохання. В рiк закiнчення школи Вiталiй, як i ми, поступив у вуз, тiльки – на механiчний факультет полiтеху. А спортивна жилка завела його i в Киiвський аероклуб, хоч мав задосить спортивних навантажень i на факультетi полiтехнiчного iнституту. Спорт дисциплiнував його, вчив дорожити часом, але було, що перевтомлював, а це позначалось на навчаннi. Безкiнечнi тренування…

На четвертому курсi на зимових канiкулах Вiталiя на два чи три днi затримували мiжфакультетськi змагання з волейболу. Так, як це вкладалось у кiлька днiв, то Вiталiй попросив Людмилу i мене затриматись, щоб разом поiхати додому. Отож ми потрапили на тi змагання. Людмила, як завжди в таких випадках, зi своiм малярським причандаллям. Тут ми з Людмилою вперше побачили в дii Вiталiйового друга – Святослава.

Хоч студентське життя розвело нас по рiзних аудиторiях, але ми все ж не так i рiдко зустрiчалися. Людмила посмiювалася: «Три мушкетери!» Та д’Артаньяном для неi, безумовно, був Вiталiй, настирливий, рухливий, та не метушливий. Святослав родом iз неперспективного села коло Кривина, пiд Острогом, був мовчазним, якимсь надзвичайно ввiчливим, але, як i все в ньому, розкривався тiльки в дiлi. Отут ми вперше побачили наших хлопцiв, Вiталiя зi Святославом, по одну сторону волейбольноi сiтки, в командi за iхнiй факультет. З першого погляду Святослав фiзично нiяк не вирiзнявся, на ньому не було нiякоi «гри м’язiв»: подумалось – щось занадто йому виступати аж за факультет. Але то так здавалось до першого удару по м’ячу. Його майже метровi стрибки вгору з мiсця враз перетворили Святослава на лiтаючого над сiткою. А його потужнi удари в нападi з обох рук залишали розкритими роти вболiвальникiв. Де ж така сила береться в цiй звичайнiй постатi, в цих звичайних, без клубкiв м’язiв, руках. Прицiльнi невiдпорнi Святославовi удари в нападi з обох рук, обманнi рухи, блокування, непробивна гра в захистi, закрученi точнi подачi заставляли визнавати Святослава за лiдера команди, хоч i не вiн був ii капiтаном. Вiталiй достойно асистував Святославовi, гра якого викликала захоплення i десь трохи заздрощiв: перше – в жiночоi половини, друге – в чоловiкiв.

Добродушна посмiшка, високе чоло, розпашiле обличчя, вмите потом, скупана в потi коротка зачiска, не бачена ранiше воля у випнутих вилицях, переодягнули сприйняття Святослава в наших очах. Було зрозумiлим – це вже зрiла людина, за плечима якоi – два роки виробництва, працював токарем, служба в армii. Це вже зрiлий чоловiк, який не пiдведе нi в дружбi, нi в життi. Ми раптом побачили його на чотири роки старшим вiд нас, хоч наше трiо з Людмилою ранiше цього не помiчало. Зрозумiли, чому так мiцно невгамовний Вiталiй прив’язаний до Святослава. До того ж iх обох злютувало захоплення в аероклубi – планеризм. Я вболiвав-галасував, а Люда малювала.

В перервi мiж партiями Святослав пiдiйшов до нас, глянув на Людмилинi ескiзи – дитяча безпосереднiсть запанувала на його обличчi. Вiн побачив намальованi руки, руки, руки… Руки в мить удару, в мить блокування, в прийомi м’яча, – все настiльки рельефно i достовiрно, що наступила його черга дивуватися.

– Що це? – м’яко поклав вiн на мольберт.

– Це для душi.

Тiльки я i Вiталiй знали, що Людмила малюе у вечiрнiй художнiй студii; ми були зв’язанi словом – мовчати про це перед батьками. Навiть Святослав не знав про це. Вiн тiльки, як нiколи, вимовив: «Людмила – людям мила».

Ввечерi ми всi зустрiлись на хвилю в гуртожитськiй кiмнатi Людмили – чистiй, але з дещо мистецьким безладдям. Святослав якось по-новому глянув на заповнену Людмилиними ескiзами стiну над ii лiжком. Руки на ескiзах не лукавили, не обманювали, не лицемiрили, не пiдсиджували у своiй простотi, щиростi, вiдвертостi. Святослав дивувався, хоч i ранiше вже бачив ii малюнки. Святослава не залишало те, що вiн вперше побачив, як малюе Людмила. Кожен рух руки нiби зупинився i говорив сам за себе, не вимагав пояснення. Рука дитини – то зрозумiло, але i рука матерi, не просто жiнки, а матерi теж не вимагала коментарiв. Тут були i руки нiжностi, руки захисту, руки погрози, руки заперечення, руки втоми, руки надii…

Полiтики той перiод охрестили застоем. Безперечно, що талантам не було вiльготно, але у талантiв своя доля… Симоненко, Стус, Горська, Івасюк, Тютюнники життя поклали… але ж застiй вилiпив з Лiни Костенко – Лiну Костенко… Таланти часто потребують того, що не для людей: бар’ерiв i противлення. Жорстко, але така правда. Скiльки виросло свiдомих – це РУХ на перших своiх сходинах висвiтлив. А тепер до розперебудованоi епохи маразму куди там рiвнятися застоевi. На суетi та обдираннi розплодоносились вурдалацькi хащi бузини бузиновицькоi з гнучконосиками-скорпiонами, якi заглушують совiсть, якi смертельно жалять виколисане народом. Товчуться по мовi, по культурi, обпльовуючи генiiв народу, на землi якого виросли i паразитують. Вбивають тiло, паплюжать слово, напихають своею придуркуватiстю душу. Однiею Гандзею-цяцею… з пирогами хотiли б репрезентувати всю украiнську культуру; та ще й щоб Гандзя була у шароварах, i щоб навiть пирогам домалювати шаровари. Видихають в народi: «Цiлий вiк чекали Украiни… а вороги – хитрiшi». Лови мить насолоди, лови вiд життя сьогоднi, бо завтра буде пiзно… Мракобiсся!

Наше студентство було не застояним, хоч в атеiзмi душа томилася, але душi було дозволено в кулачок поплакати. Кiмнату Людмили ще не навiдували перебудовнi проблеми виживання – вистачало своiх проблем. Та поза всiм, Людмило, яка глибока твоя душа, якою ти будеш щасливою з Вiталiем! Диво вашого почуття настiльки сильне, що ви навiть пiдстав не даете одне одному для якихось непорозумiнь, не говорячи уже про ревнощi. Людмила одним своiм поглядом, повним глузування, наповал вiдшивала залицяльникiв, а Вiталiевi в голову навiть не приходило, що ще хтось з дiвчат е крiм Людмили. Кохання, любов – це вiрнiсть на рiвнi думок: без вiрностi, найперше у думаках, немае нi кохання, нi любовi, а е секс двох хвостiв пiд плотом. Та доля людини не в ii волi. Забуваемо…

Це все згадую постскриптум, а тодi ми просто жили молодiстю i радiстю. Разом iздили в Киiв, ми – з О-га, з древнього, дорогого серцю О-га, а Святослав пiдсiдав до нас у Кривинi. Хлопцi багато часу вiддавали спорту, я iнколи навертав нашу компанiю до музики. Людмила малювала – це було важливим для душi у нашому студентському кожноденнi. Хiба не залишилася в пам’ятi на всеньке життя «Прощальна симфонiя» Гайдна з погашеними свiчками в залi фiлармонii, хiба не залишилася чимось непроминальним прем’ера опери «Фауст» Гуно iз ролями Солов’яненка, Гнатюка, Пивоварова, Мокренка, Євдокii Колесник i Євгенii Мiрошниченко? Зрiдка вкраплювалося слухання неординарноi музики Вагнера з його безбожним «кiльцем Нiбелунга». Ми тодi не знали, що музику Вагнера любив Гiтлер, а в Ізраiлi вона негласно заборонена. Та нам та музика iмпонувала, а до полiтики ми не дотикалися.

А планерний спорт у хлопцiв став цiннiстю не вiд свiту цього, не всiм його оцiнити. Але вiн перiодично потребуе дуже великоi цiни. Пiсля четвертого курсу Вiталiй i Святослав поiхали на планернi тренування у Карпати… Вiталiя привезли у домовинi… З хаосу уламкiв Вiталiевого планера i мiсива його тiла, пiсля злополучного польоту, навiть не докопались до точноi причини аварii.

Святослав зобов’язав мене повiдомити про це горе Людмилу i берегти ii. Людмила перетворилась у сновиду серед бiлих днiв. Надто велика ноша болю упала на ii тендiтнi плечi. Тiльки ото канiкули дещо вiдтягнули розв’язку вiдчаю.

Намагаючись вiдволiкти Людмилу вiд трагiчного, ми обое iздили з нею в Почаiвський i в Корецький монастирi; поранена душа шукала зцiлення в Бога. Ходили по церквах, починаючи з церков О-га, намагалися вiдволiкти ii вiд цвинтарних думок, вiд могили Вiталiя, вiд ii кожноденних просиджувань бiля могили коханого, хоч i самим пекло. Нам здавалося, що кровотеча у ii пораненiй душi призупиняеться, хоча Людмилина душа билась об горе, наче чайка вiд втрати гнiзда з чаенятами. Тiльки Людмилi, мабуть, було ще гiрше, нiж тiй чайцi: нi одного кигикання, нi одного слова про Вiталiя пiсля непритоми на похоронi. Однi вiдвiдування цвинтаря i церков, а я з Святославом, хiба що тiнню по черзi снували за нею, боячись за неi. Ми навiть радилися з Людмилиними батькам чи не взяти iй академку, але вони зi своiм життевим досвiдом не згодились з нами, i це було правильнiшим. А Людмила мовчала i не дозволяла нам говорити про Вiталiя. Вiн для неi ще був живим, а ми мусили б тiльки згадувати про нього, хоч це i в нас болiло-пекло. Людмила мовчала.

Почався наступний семестр. У вихiднi, окрiм читалки, ми з Святославом снували за Людою, пiдсвiдомо чекаючи якогось нещастя. В один з вересневих теплих, але мокрих, киiвських вечорiв ми витягнули Людмилу на Хрещатик. Старалися розговорити ii мовчання, хоч в самих не один раз стискалося серце вiд пам’ятi про Вiталiя. Заговорившись, ми загубили те, як мовчазна Людмила вийшла з-за бар’еру, i так, як йшла, то так i пiшла навскоси по проiжджому, освiтленому вечiрнiми вогнями, Хрещатику. Тiльки коли заверещали гальма автомобiлiв i автобусiв, Святослав миттево збагнув ситуацiю, кiлька рухiв через бар’ер – i вiн вже тримав Людмилину постать у мiцних руках, пiд ще не вщухлий вереск гальм транспорту, котрий сунувся по мокрому асфальтi.

Пiсля того випадку Святослав вранцi проводив Людмилу на заняття i зустрiчав ii iз занять. Студенти iз ii групи турбувались про Людмилу в перервах мiж парами. Поступово Людмила втягнулась у навчання. Для Святослава i для Людмили – це був останнiй рiк навчання. У мене ж залишався попереду ще шостий курс.

Людмила знову пiсля кiлькамiсячноi чорноi перерви почала вiдвiдувати художню студiю: пояснення про незапланованi пропуски були з розумiнням прийнятi. Переддипломних кiлька мiсяцiв у Людмили були вкрай завантаженими, вона iх i витримувала вже без надриву. Тiльки нiяк я з Святославом не могли розговорити ii мовчазнiсть, але ми були задоволеними ii вiдновленою працездатнiстю. Людмила вже малювала, як ранiше, але замiсть рук з’являвся поламаний якимось змiщенням, якимось рухом, могутнiм вiтром, свiт. І тiльки залишалася неушкодженою маленька сон-трава, такою… Потрiбно бачити, яким може бути обличчя у цiеi квiтки. Обличчя це було iз болю, смутку, – iз приреченням.

Святослав закiнчив iнститут з червоним дипломом, що надавало йому право вибору мiсця роботи. Влаштувався в Рiвному на заводi високовольтноi апаратури в конструкторському бюро, яке через кiлька рокiв i очолив. Людмила отримала два дипломи: червоний – про закiнчення агрофаку академii, i другий – про закiнчення художньоi студii, що надавало iй можливiсть працювати художником-оформлювачем. Червоний диплом уможливив Людмилi влаштування по вибору – бiля батькiв, в О-зi, агрономом-насiнневодом в районнiй насiнневiй станцii.

В кiнцi серпня я поiхав навчатися: залишався останнiй курс медiнституту. А пiд кiнець вересня Святослав зателефонував, запросивши мене на свое весiлля iз Людмилою. На весiллi все було, як на весiллi, але пам’ять про Вiталiя була присутня. Та це нiкого не образило, менi здаеться, якби було по-iншому, то це образило б i Святослава, i Людмилу. А через повний час вагiтностi – 28 червня народився маленький Теофiл, перебравши собi iм’я вiд Святославового дiдуся. Батьки не могли натiшитися своiм первiстком i самi собою.

Теофiл рiс здоровим, радiсним, по-дитячому з кожним днем перевiдкривав для себе свiт, радiв усьому, на що натикався його пiонерсько-вiдкривацький дух. На нього молились, його любили, але розумно виховували обмеженнями. В чотири роки уже читав, щось конструював у своiй дитячiй спроможностi, не вилазив iз гаража, коли тато там мав якiсь клопоти.

Обжилися «москвичем». Отримали трьохкiмнатну квартиру в О-зi по лiнii роботи Людмили. Святослав iздив на роботу у Рiвне, пам’ятаючи потрясiння Люди, не бажав вiдривати ii вiд батькiв. Мав вiдрядження i по Союзу, i за кордон, але не обдiляв часом i сiм’ю. Висока зарплата, нерiдко – премii, цiкава творча праця, захоплення збиранням платiвок серйозноi музики. Людмила… понад усе – Людмила, синочок, друзi. Вiдчував себе наповненим людським земним щастям.

Благополучно склалося з роботою i в Людмили: пенсiонерка – директор насiнневоi станцii – мирно уступила молодiй колезi свою посаду i благословила, думалося, на щастя.

Рiвненський завод високовольтноi апаратури був вiдомий в Європi, в Африцi, в Азii, в Пiвденнiй Америцi своiми добротними трансформаторами, трансформаторними станцiями. Ринки вище названих частин свiту були пiдпорядкованими Рiвненському високовольтному заводу, Союзовi, з яким не мiг справитися, чи такий уже конкурентноспроможний, Захiд.

В цьому була i заслуга головного конструктора заводу Святослава Васильовича Бiлогая. Людмила не мала потреби мiняти прiзвища, хоч воно i дуже рiдко зустрiчаеться, але на цей раз побралися однофамiльцi.

З часу горбачовського красноговорiння-облудоварiння на заводi побувало багато iноземних делегацiй: однi дивувалися, другi завидували, третi – приглядалися. Прийшло свiтове визнання: вiдзнака «Факел Бiрмiнгема» за найкраще пристосування до ринкових умов з непереможною конкурентною спроможнiстю. Нiяких хмар, нiякого туману.

Але за спиною потужних виробникiв-заводiв i сiльськогосподарських комплексiв планувалось-готовилось роздержавлення, приватизацiя, акцiювання злодiйськими руками злодiйських свiтових i своiх вiтчизняних сил. Не обiйшла ця бiда iз нерозуму i пiдступностi i Рiвненський завод високовольтноi апаратури.

Спочатку завод став акцiонерним товариством з обмеженою вiдповiдальнiстю за долю трьохтисячного колективу робiтникiв, а пiзнiше – спiльним пiдприемством з якимось хирлявим, завшивленим промисловим австрiйським об'еднанням з Вiдня. Настав перiод, коли на захiд через прибалтiйськi порти щодругого дня поiхали-попливли украiнськi ешелони не тiльки з вiдходами мiдi, алюмiнiю, бронзи, латунi, а з «вiдходами» кольорових металiв iз новеньких двигунiв, з електролiнiй, iз невиходивших свое вантажiвок. То вже пiзнiше додались алюмiнiевi каструлi i сiтка загорожi городу баби Параски. Все переплавляеться в акуратнi злитки – i вперед. Все найкраще, що було в краiнi, «пiшли» на Захiд. Адже на чолопку цiеi афери фрондуе владоможна спiдниця, котра не вимовляе украiнською.

Завод, штучно обкарнаний вiд обслуговуючих пiдприемств своiми партiйними хапугами в симбiозi з капiталiстичними наiздниками, був доведений до загрози банкрутсва: понад половину акцiй перебрали «благодiйники» з Вiдня. Пiдприемство своiми руками навантажило i вiдправило новому хазяiновi автоматичнi лiнii найновiшоi технологii, про якi снилися Заходу тiльки сни. У них – зайнятi працею робiтники, у них – прибутки, а у нас – голодне безробiття, табачники з рабиновичами i дiрки вiд бубликiв… у шароварах.

Так, Святлослав, котрий якось забарився з надбанням червоного партквитка, став безробiтним, опинився поза революцiйно-реформаторською обоймою. Остання опора, остання надiя проiснувати для сiм’i Бiлогаiв канула в лету.

Син – в колонii, дружина вважаеться безробiтною, а тепер без утримання ще й голова сiм’i на додачу. Вважали, що бiда прийшла до них на годину, тимчасово, але це, виглядае, надовго, якщо для iхньоi сiм’i – не назавжди.

Бiлогаi пробували базарювати. В Понiнцi на картонно-паперовому комбiнатi накупляли зошитiв, в Полонному на фарфоровому – посуди, один раз поiхали в Польщу, другий раз – в Бiлорусiю, але з iхнiми людськими характерами виручки з торгiвлi ледь вистарчало на покриття витрат i дороги, не говорячи про вимученiсть i захирiлiсть здоров’я. Залишки продукцii спускали уже за безцiнь – аби живими добратися додому.

Людмила намагалася пiдзаробити своiми картинами. Але людям – не до мистецтва. Тодi вона направила всю свою силу на шiсть соток городу, на якому коптiла зранку до вечора. Святослав спочатку пiдзаробляв таксистом на власному «москвичi», але потiм цей кусок хлiба вирвала з рук дорожнеча на бензин i податки.

Святослав був порядним i законослухняним. Подався в Москву на заробiтки: будували котеджi «новим рускiм» i тим, хто стараеться осiсти на росiйськiй землi. Будували працiвниковi з iноземного посольства. До важкоi фiзичноi працi не звикати, рiзнi роботи виконував по вищому розряду, як i все в своему життi. Привiз за мiсяць рабськоi працi 550 баксiв. Хотiв ще пiдзаробити, збiльшити запас – по дорозi мiлiцаi все витрусили, пригрозивши на другий раз «вiдтрусити» i голову.

Святослав поiхав батрачити в Словенiю. За поденних десять долярiв хазяiн наказав працювати «як танки». Через тиждень повернувся з гострим перевантаженням серця – не тримався артерiальний тиск, непритомнiв. Лiкарня за два тижнi з’iла половину фiнансових запасiв. Бо ж безплатна медицина невигiдна, через неi такоi недостатньо швидко вимирають приреченi на вимирання.

Людмила билася об нужду, як риба об лiд, але нужда, як чорна мара, заповзала в хату, шукаючи все новi шпари безвиходi, затягуючи на розумi шнурок вiдчаю, затаiвшись, чекала свого часу.

З альтернативними перевиборами без альтернативи в Украiнi оголосили амнiстiю. Через два роки повернувся Фiля з сумновiдомих Климентовичiв, з колонii. Вихудлий, блiдий, з якимись гулями пiд пахвами i в паху з обох бокiв. Тiнь вiд колишнього хлопця, але для батькiв не тiнь – а iхнiй коханий син, що попав в бiду. Друзi, самi в екстремальних умовах, як тепер полюбляють говорити, допомагали, чим могли. Мати напозичала багато. Радять синовi мед, прополiс, пергу… За що iх купити? Вдома жаднi куска хлiба. Тримались Бiлогаi з останнiх сил. Продали «москвича», продали гараж. Тимчасово заткнули дiри, якi влада новоукраiнцiв так невтомно винаходить для кожноi украiнськоi трудовоi сiм’i. Боялись занепасти духом, знидiти, запаскуднiти.

Накiнець пiшла в село Кривин, котре пiд О-гом, проситись в колгосп на будь-яку роботу. Знайомий голова прийняв дояркою на ферму. Вислухавши колишнього керiвника районноi насiнневоi станцii, наперед виписав в рахунок заробiтку потроху цукру, борошна, ячмiнноi крупи, кiлька лiтрiв олii (бiльше нiчого не було в колгоспнiй коморi). Завтра на роботу, на ферму, – чекае 55 корiв, котрi ще якось дояться, бiльше пiд перебудовну агiтацiю, нiж пiд корми.

Встала ще в чотири ночi, намацала знайдену звечора одежу: джинси, бiлий i чорний халати, гумовi чоботи, якi iй служили в насiнневiй, i тихесенько, боячись розбудити домашнiх, вийшла з доми.

Моторошна нiчна темрява обняла худеньку постать Людмили Бiлогай, яка поспiшала, переживала, щоб не запiзнитись на ранкове доiння корiв. Добралась першою. Перевзулась в резиняки, натягнула джинси, одягнула доперебудовну куртку i зверху – чорний халат. Приступила до роботи.

Згорнула гнiй в решiтки транспортера, приготувала корми iз сумiшi сiчки, силосу i сiнажу, полила залишками меляси й сечовини, все це пермiшавши, накрила, щоб хоч трохи пiдпарилось. Приступила до чистки корiв. Змокрiла, як курча, витягнуте з води. Пiт заливав очi i чавкав у чоботях. Заким прийшли доярки, частину корiв з лави встигла почистити. Разом з доярками пiшла на пункт прийому молока, де в сусiднiй кiмнатi висiли доiльнi апарати, взяла два – i розпочала ранкове доiння. Як iй згодилось те, що, проходячи практику в колгоспi, коли навчалась в сiльськогосподарськiй академii, дуже часто допомагала хазяйцi, в якоi була на квартирi, i котра працювала дояркою.

В корiвнику – двiстi двадцять корiв. Працювало чотири доярки, а тепер, з приходом Бiлогай, буде пiдмiна. Навантаження на кожну з них – п’ятдесят п’ять корiв. Перерва, i вечiрне доiння. Всi думки – бiля сина, як вiн там. Увечерi на молоковозi добралась до О-га.

Помилась, зготувала вечерю для сина i чоловiка i впала знесилена в лiжко. Завтра – повторення вчорашнього. Дiвчата по роботi вкладали в сумку грiлку з молоком. Брали всi. Не платили iм бiльше десяти мiсяцiв. Розраховувались продуктами, послугами, навiть гноем для здобрювання городiв. В селi мало хто той гнiй брав. У кожного були корови, свинi, телята, птиця. Проблем не було з гноем, бо тепер модним стало держати i коней.

З часом Людмила помiтила нехлюйське ставлення завiдуючого ферми до всiх i до всього. Завжди похмурий, сердитий, замкнутий, нiби вiдробляв панщину. П’янство iздових, сiчкарiв призводило до перебоiв з доставкою кормiв. Бруднота в перемiшку з байдужiстю i звичною лайкою стала вiзиткою цiеi роботи. Працюючи, як каторжнi, без вихiдних, без заробiтньоi плати, без будь-якоi уваги держави i ii керiвництва усiх рангiв зверху донизу, уже самi видавали задрипану байдужiсть, замусолене «на все ложили» i… зненависть до всiх i до всього. Нiякого зацiкавлення, iнтересу до працi i, здаеться, до життя. Надперевтома на роботi, робота по необхiдностi вдома, роблять iх сварливими, закатованими, змученими, гiрше всяких рабiв. Чого варте постiйне вiдключення електрики в часи вечiрнього доiння? А в той час вздовж i впоперек усiеi Украiни гонять товарняки-порожняки. Бо, видко, нiкуди струму дiвати. Державнi мужi усiх щаблiв неначе на передпiдготовцi були у Потьомкiна. Гачконосi цивiлiзатори намiтили-таки розп’ясти Украiну, таки на цей раз доконати ii бiдолашну до кромiшноi темряви, таки доголодоморити ii народ до реченця.

Свiт немилий тим дояркам, умитим потом, засмердженим гноем i силосом, зачуханим, затурканим злослiв’ям iздових. Вони, як вечiрнi привиди, повертались додому, прихопивши з ферми хто що змiг. Втягнувшись в ярмо, зцiпивши зуби, наче зомбована, Людмила старалась робити роботу не гiрше вiд iнших, у вiльнi хвилини олiвцем на чому попало, на якихось клаптях паперу малювала портрети доярок, iздових i тут же тi малюнки роздавала. Вони ii полюбили за простоту, за волю боротися зi своею бiдою, за доброту.

Святослав, дивлячись, як вибиваеться з сили дружина, згадував, як ще не так давно його розум i руки видавали на заводi унiкальнi цiннi речi, котрим не було аналогiв у свiтi, а сьогоднi вiн сохне, чорнiе, але не розкисае. Серце не давало фiзично працювати, заходилось перебоями, а його голова стала нiкому не потрiбною. А як iншим? Його знайомий п’ятидесятилiтнiй конструктор вертикального зльоту бойових лiтакiв для вiйськовоморськоi авiацii Союзу став замiсником бiзнесмена у фiрмi з шести осiб по перепродажу базарного барахла. Воiстину мудрiсть мудрих цього свiту посмiяна: ледачi нездари iз кримiнальним натхненням i досвiдом стали злодiями-владоможцями наверху i викинули всi таланти на смiтник, щоб очi не кололи своiм розумом.

Все зупинилось, все перевернулось. Безтолоч iздить на Гаваi, – iнтелiгенти риються бiля ящикiв з смiттям. Господи! Звiдки ця напасть на райську, найбагатiшу своiми чорноземами краiну в свiтi?!

Працюючи дояркою бiльше пiвроку завжди спiтнiлою, перегрiтою на протягах, Людмила застудила бронхи. Злягла в лiкарню, через брак грошей на лiки, недолiкувалась, вийшла на роботу. Не минуло i мiсяця, як дiстала запалення легенiв, на яке нашарувалися бронхоспазми, якi перейшли в справжню ядуху з класичними ii нападами: важким диханням зi свистом, кашлем, посинiнням. Недолiкувалась знову. Вийшла на роботу. В третiй раз ii напiвживу швидка допомога забрала просто з ферми i завезла в райлiкарню О-га. Бiльше дояркою працювати вже не змогла. Єдиний дохiд сiм’i закрився, прихлопнувся, як вiко домовини на цвинтарi.

З’явився час, якого так вiчно не вистачало. З’явився час розглянутись навколо. Людмила побачила якусь незвичайнiсть в синовi: блискучi очi, незвично швидкi рухи, галопуюча поверхнева мова. Спочатку кiлька днiв не могла збагнути, що це в синовi з’явилось, хоч зрадiла, що його замкнутiсть пройшла, що вiн виходить в мiсто, що начебто в нього з’явилися друзi. Але туман швидко розсiявся, i Людмила вжахнулася вiдчуттю поразки-ров’язки. А подих трагедii накочувався невтримно, наче нiч, хоч у тих подiях тiльки вечорiло за несусвiтньою працею, за несусвiтнiми клопотами залишитися на плаву виживання. Увертюра трагедii закiнчилась, трагедiя розпочиналась.

А по брехунцевi вистрибував, безпардонний реп, здавалось, розрепав усi людськi долi. Реклама бiснувалась: купiть оптом, купiть вроздрiб, купiть, купiть… Купiть Берiша, купiть Бiтнера, купiть мультiтабс! Якоi тiльки холери не пропонують перемученому украiнському народовi: вiд затички до… до кляпа в рот, щоб конали беззвучно.

Хтось iз знайомих, зайшовши, залишив купу киiвських газет. Людмила механiчно гортала мерзоту людського падiння. На кожнiй сторiнцi глузування з усього людського i возвеличення iнстинктiв до рiвня чотирилапих. Глузування з вiри, з любови, розпаношилась порнографiя, якiй не вистачило тiльки акту дефiкацii. Мудрiсть, розум в цьому кровожадному свiтi стали надважким навантаженням. Вурдалак, захований пiд «бузину», обпльовував весь украiнський народ, паплюжив усе украiнство, все украiнське. Полiтичновладоможнi послiдовники плямолобого архiтектора одягнули на себе слов’янськi не iхнi прiзвища. Їхне минуло столiття, iхне наступае столiття. Земля виходить на свою завершальну, трагiчну орбiту.

Геенною огнненою для Украiни стали голодомори, вiйни, ГУЛАГ. Але тепер вони перебудовують Украiну у пекло, в якому навiки зникло б навiть ii iм’я. Вони – це з чистоi лiнii ненавистi швондери, котрi ненавидять ii за традицiйне християнство, за найбагатшу землю на свiтi, i свою ненависть успiшно матерiалiзували на голови украiнцiв в двадцять-проклятому столiттi.

Бузить вурдалак-бузина чистоi лiнii, в якiй завелося шоу гнучконосикiв-скорпiончикiв, розсексилась Верка Смердючка iз хамством все тiеi ж чистоi лiнii зневаги до слов’ян, до украiнцiв. До тих принявкались i своi березневопородистi кицi, котрi за свою голубу блювотину, за свое громадянське гультяйство хочуть вхопити чим побiльший кавалок ковбаси. А вже «ябко вiд ябка» виставляе на пiв-Украiни свiй неугомоний порнокачан, – бачить в цьому найнагальнiшу потребу конаючого украiнця. Бузина бузиновицько бузить дефектомовно, широкорото, крупноварго. Бузить бузина чистокровно вiд симбiозу iз розами чи то люксембургськими, чи то хозарськими. Та то iхня функцiя, то iхня природа i порода, то iхнiй смисл iснування в урiвноважуваннi свiтла темрявою, збоченою до тваринного iнстинкту з iхнiми фрейдами-фройдами, з iхнiми марксами, з iхнiми комунiстично-нацистськими гессами. Ксенофобiя, мiзантропiя, расизм часу революцiонерiв-реформаторiв приреченi вiдгонити бузиною бузиновицькоi чистоi лiнii безбожжя, деградацii, мракобiсся.

Руйнування моралi, руйнування сiм’i, руйнування суспiльства, руйнування вiри та атеiзму у сатанiзм – це генний код голубого поеднання бузини iз все тими ж розами: так було, так е, так буде до повного виродження людини, зродженоi по образу i …

Святослав дивився на Людмилу i звинувачував себе у всьому. Сповзав у самоiдство. Бiля серця в нього дряпало, скубло, спустошувалось. А ясна зiронька його любови, його Людмила, блiдла, висихала на очах. «Занапастив я твою долю», – iнколи падало Святославове на Людмилу. Вона вимушено усмiхалась, пригорталась до нього, заспокоювала: «Я найщасливiша жiнка на свiтi. Дякую Боговi, що ти у мене е. Така наша доля».

Обое вiдчували свою вину перед сином. Сумлiння гризе обох, як iржа залiзо. Чи все вони зробили, щоб врятувати сина на судi, врятувати вiд позбавлення волi? Розум заспокоював, що в цiй системi людожерства з рейдерством нацменських наiздникiв в Украiнi вони не могли дати ради своiй бiдi, а батькiвська любов докоряла, допiкала, не давала спокою.

Страх злиднiв, хвороб, безсилля допомогти коханiй навiювали Святославовi гiпертрофовану обережнiсть, байдужим ставало те, що живе, що iсть, як одягаеться. Загубив впевненнiсть в собi, зникла iнiцiатива, на мiсце яких заповзав страх неминучих втрат i порожнеча духовна. Людмила хоч i натикалася на бетоннi стiни безнадii, але ii любов до сина, до чоловiка пiдбадьорувала iти через спустошення до Істини. Бо якийсь же смисл вищий iхнього приходу на свiт Божий повинен бути. Їi здоров’я згоряло, згоряли сили.

Надривний ядушливий кашель душив ii, задихалась, синiла. Вичерпувалось останне зароблене. Залишався город, залишались грядки, на якi вже не було сили. Зайшов останнiй Людмилин напад малювання у темi тяжкiй i мiнорнiй, як наше сьогодення. Знову руки, руки страждання, руки вiдчаю, руки iстерii, руки заздрiсника, руки раба… руки мертвого. Ескiзи валялися, де попало. Святослав бачив, що в малюваннi дружина ховалась вiд свiту цього страшного, безпощадного. Але хто не здаеться, тому начебто i посмiхаеться доля.

В нинiшнiй час розвелося никаючих по домiвках не своiх, так званих ловцiв душ. Тiльки в iм’я чого? Але якби там не було, Людмила з рук таких ловцiв отримала безплатно БІБЛІЮ. Як голодний на iжу, накинулась, поринула у читання. Читала разом iз Святославом. Це вселяло надiю, що потрiбно пройти через поле випробування. Через день разом iз Святославом ходила в церкву, аж з iхнього зору випав син, iхнiй Теофiл, який нiби i не був проти Євангелii, але просто засинав при ii читаннi. В храм Божий вiдмовлявся iти, звертаючи вину на свое нерозумiння цього.

Та старшi Бiлогаi жадно насичували своi голоднi душi непроминальною мудрiстю вiчноi Істини. В церквi iх притлумлювала безкiнечна обрядовiсть, яка втомлювала i душу, i тiло. А ловцi душ, зорганiзувавшись у добре фiнансованi забугром нiби церкви, засилали своiх гiнцiв у кожну хату, у кожне людське горе. По iхнiй настирливостi, по iхнiй нав’язливостi довести, що тiльки iхня вiра е единою правильною вiрою, Бiлогаi завернули у новозбудований молитовний дiм. Тут на них полився потужний потiк тлумачення Слова Божого. Проповiдi, невтомнi молитви, бурхливе море емоцiй i пiзнання вiдкривали шлях, вiдчиняли дверi до Істини. Та було одне «але». Ця харизматична церква, як вони себе називали, все бiльше закривала тi дверi до Істини при поглядi зблизька. Особливо важко було Бiлогаям змиритися iз танцями пiд молитву криком, зиком, риком, ревом, iз дикими стрибками та вимахуванням кулаками в небо, iз паданням на пiдлогу, iз реготом, котрий називався в них святим смiхом, iз намаганням усiх зцiлювати всiх. Ця екзотика швидко охолодила Бiлогаiв, все нагадувало якусь дискотеку пiд ту ж рокинрольну музику, яка скрiзь забур’янюе душi. Так не склалось у Бiлогаiв з харизматами. Та читання Бiблii уже було насущним, воно давало непересiчнi вiдповiдi, поставленi самим життям. Так в 22 роздiлi Повторення Закону чоловiк, який одягае жiночий одяг, i жiнка, яка одягае чоловiчий одяг, е гидотою в очах Бога, е гидотою гомосексно готовою. Яке ж прокляття розуму на нашому пiдростаючому, котре випинае понад всi цiнностi своi стегна i всi складочки… бiля них. Неначе мудрiсть не про них. Мода прокляття, мода духовноi деградацii. А ще й кажуть: ми – християни! Де ж, на Великдень нажлуктитись спиртограю – велике християнство! А ось в 15 роздiлi Євангелii Івана Христос наставляе: без Мене нiчого не можете! Це важко усвiдомити, а ще важче вiдмовитись власному нiкчемному iменi в Ім’я, котре понад всi iмена. Та все одно на Людмилиному обличчi засвiтилась надiя, ожили темнозеленi очi, хоч ядушливий кашель нагадував про себе раз по раз.

Теофiл все вiдсовувався потихенько вiд батькiв, непомiтно вiд них вибудовав стiну вiдчуження. Все бiльше пропадав поза домою, поки батькам не кинувся в очi хворобливий вигляд сина. Як до нього, то в нього вже ноги до колiн набрякли. На розпити батькiв вiдмовчувався. Та все-таки умовили на другий день пiти в полiклiнiку. Супроводжувала Людмила.

Теофiл записався в реестратурi i пiшов на прийом в кабiнет до лiкаря-терапевта. Через пiвгодини лiкар запросив матiр: «У вашого сина метастатична пневмонiя, вражена печiнка, збiльшена до пупка, враженi нирки, здае серце…» На повний страху погляд Людмили лiкар додав: «Це наслiдок наркоманii, ваш син сидить на голцi…» Слова лiкаря якось тупо гули в Людмилинiй головi, хапали ii безпорадну в цьому обвалi бiди. Теофiл мовчав, лiкар знайшовсь: «Потрiбно здати кров на СНІД, i на стацiонарне лiкування…»

Уже пiднебесний дзвiн дня гупав в головi Людмили. Ще механiчно вiдвiдували якiсь кабiнети, але перед Людмилою свiт раптом став безсмисленим переведенням часу. Мати i син у мовчазностi повернулись додому. Госпiталiзацiя призначена назавтра.

Людмила в тупому спокою розповiла про все Святославовi. Сонце скотилось за пруг. Батьки мовчки дивились в синове обличчя. Тривало довге, повне муки мовчання, оповите сутiнками вечiрнiми i сутiнками страшноi невiдворотноi розв’язки. Син сидiв перед ними, але здавалось спить з вiдкритими очима. Та раптом заметушився. Якось тепло з невимовним болем поглянув на матiр, на батька. Тихо, але виразно промовив: «Простiть, сiв на голку, виходу немае… В колонiю пiдсадили двох СНІДом заражених, там закон – вiдсутнiсть закону. Про них знали тiльки начальник колонii i начальник медпункта. Не хочу казати яке там пекло для душi i для тiла, – заразили i мене… Тепер все, простiть… що зразу не сказав. Решта – амнiстiя, iдiть – плодiться…»

Людмила, здаеться, в одну хвилину зменшилася в два рази. Теофiл, глянувши на тата, хотiв кинутися до нього. Ще було видно, волосся на головi Святослава стало бiлим, як снiг. Теофiл мовчки пiднявся, вийшов…

В хатi Бiлогаiв не було плачу, не було розпачу, було мовчання, була тиша, котра гiрше грому прибивала людське життя. Нiжнiсть приречених пригортала Людмилу до Святослава, котилися сльози.

Теофiл не лiг на стацiонарне лiкування, приходив на нiч додому, а вдень десь пропадав, хоч йому важко було вже i жити, а не тiльки ходити. Лiкарi вiдмовились госпiталiзувати його на мiсцi, направили в область. З чим iхати? Грошей немае, заробiтку немае. Цiни добивають, податки добавляють, податки до двору, як за «добрих» кагановицьких тридцятих. Наверху гинуть духовно, нанизу гинуть фiзично.

На такому тлi в Бiлогаiв забулись всi дати i подiй, i свят. Якогось вечора задзвонив телефон, який уже рiк, як був вiдключений за неплату. Зателефонували друзi, яких теж загнала чужа iм перебудова на слизьке.

– Людмило, вiтаемо тебе з наступаючим Днем твого народження, завтра прийдемо привiтати тебе з квiтами…

Пiсля паузи Людмила зiтхнула: «Не треба, не приходьте. Залишилось останне вiдро картоплi. Бiльше нiчого немае». Тихо поклала телефонну трубку.

Надворi йщов щедрий червневий дощ. Людмила спокiйно, дуже спокiйно, в якiйсь прострацii вийшла непомiченою з хати. Вуличкою вийшла на швидкiсну асфальтову дорогу, побрела серединою дороги без думки, без надii…

Святослава наче струм пiдкинув. Де дружина? Висмикнувсь з хати, швидше… Почув, як на шосе заверещали автомобiльнi гальма, жiночий скрик i глухий звук удару зi скреготом металу. Побачив зразу розпластане, розiрване тiло Людмили. Поруч – вм’ятi «жигулi» обняли електричний стовп, закривавлений водiй дихав.

Давно стародавнiй О-г не бачив такого похорону, хоча чого на цiй землi тiльки не було. Несли домовину з тiлом Людмили, як Варвари Великомученицi, тi, хто знав ii, хто жив поруч, хто працював з нею поруч. Голосiння не було, були скупi болючi сльози. Зашкаралублi грубi руки несли домовину з тiлом обережно, якось навiть нiжно, нiби новонароджену до Христа. Таке чорне сорокарiччя твое, Людмило Бiлогай! Бiда все i всiх перемiшала, всiх об’еднала повага до покiйноi, непоправна вiчна втрата. Витрати на похорон взяла на себе райдержадмiнiстрацiя.

На похоронi був i я – Максим Христюк, iхнiй друг, лiкар, приiхав з Киева. Святослава не можна було вiдвести, вiдiрвати вiд могили над Людмилою. Я залишався з ним на цвинтарi десь чи не до пiвночi. Зацiпенiння розiрвав бiля пiвночi пронизливий свист сирен пожежних машин. Десь горiло в районi мешкання Бiлогаiв. Де Теофiл? Де син? Святослава ударив ще один жах – що з сином? Ми обое бiгли зi всiх сил. Святослава спиняло серце, хапався за нього, i далi…

Догоряла хата Бiлогаiв. Знайшли обгорiлий труп Теофiла. Догадувались-судили: чи необережнiсть, чи цигарка, чи там був умисел? Ще один похорон.

Я забрав Святослава до своiх батькiв, а потiм – в Киiв, в свою сiм’ю, в свою трикiмнатну квартиру. Святослава горе не вiдпускало, почорнiв, осунувся, вiдчувалося, що надходить його пора йти до своiх, його жорстока черга… Святослав повiдомив менi, що поiде в рiдне свое село бiля Кривина, пiд О-гом, там живе його рiдна сестра. Вiн нiс в душi своiй страх померти десь в полi бiля стирти соломи чи на купi вiдходiв, смiття. Попрощався, тiльки не поiхав. Слонявся по електричках, по вокзалах, де попало.

Йшов через площу, як тепер полюбляють говорити – через майдан, перед Киiвським головним залiзничним вокзалом, ще не зовсiм обдертий, ще не зовсiм зашмарований, але на межi своiх сил. А тут ще, не до речi, безпардоннi телерепортери з своiми запитаннями:

– Есть ли альтернатива сегодня общественным реформам? И в вашей семейной жизни?

Вiн не тiкав, як iншi, його спiвбраття по нещастю. Змiрявши телерепортерiв глибоким поглядом, перевiв його на небо, гiрко посмiхнувся, неначе згадав польоти на планерi i на повнiм серйозi вiдповiв:

– Нi! Бачите… (поруч стояли такi ж iнтелiгенти, як i вiн), яка альтернатива… А моя: два похорони в цьому роцi – сина i дружини. Нiкому не потрiбнi. Альтер…

Упав – де стояв. Кинулись до нього – мертвий. Мiлiцiя. Швидка допомога. Все йшло у вiдкритий ефiр по мiсцевому телебаченню.

Менi повiдомили за адресою, яка була в його одежi: помер Святослав. Поховали на цвинтарi в О-зi бiля сина i дружини, 25 серпня. Похорони – в сонячний теплий день, що нiби нiчого не сталося, – життя продовжуеться. Похоронили. Про те телеiнтерв’ю Святослава менi розповiли тi, якi його слухали i дивилися.

Пiдряд три свiжi могили: матерi, сина, батька. Заболiло: «Ось яка вона нинiшня альтернатива!»




ВИБІР


Думайте про те що вгорi…

    Колос. 3:2

Вiдкритий урок з хiмii в селищному училищi, який буде проводити молода хiмiчка, яку люблять i яка любить. Пiзнiше про цей урок багато i довго будуть говорити в селищi.

Альдегiди з музикою поеднав у собi непересiчний талант росiйського вченого i композитора Олександра Бородiна. Альдегiди i музика стали двома крильми вiдкритих урокiв викладачки хiмii Марii Сафронiвни Корiнько у селищному училищi. Нагородою нинiшнього вiдкритого уроку Марii Сафронiвни розкрилились бурхливi i довготривалi овацii колег i дирекцii училища. Про подiбнi оплески i овацii колись писалося в дужках петитом у компартз’iздiвських газетних репортажах.

Вже був призначений день апробацii науковоi дисертацii iз сенсацiйним заголовком: «Отримання iнсулiну з топiнамбуру». В основi наукового пошуку лежав без перебiльшення генiальний винахiд отримання iнсулiну з топiнамбуру методом гiдролiзу фруктози, а далi перетворення останньоi в iнулiн, з якого виходив чистий iнсулiн, позбавлений алергiйних властивостей i всiх iнших вад, якi мае iнсулiн, котрий випускають в нинiшнiй Украiнi. Керiвники i опоненти дисертацii сходилися на думцi про майбутнiй блискучий захист кандидатськоi дисертацii в Киiвському iнститутi харчовоi промисловостi дисертантом Корiнько Марiею Сафронiвною. Але Божi дороги – не людськi дороги. Громом з неба стала телеграма-блискавка з дому Марii Сафронiвни: «Мама при смертi».

Єдинiй донi мама передала з кров’ю всю свою нiжнiсть, вiдчуття чужого болю, любов, яка не поступаеться нiякiй кон’юнктурi. Захворювання матерi було затяжним, але фiнал його продивлявся крiзь мiсяцi наперед. Любов дочки до матерi пiднялася вище всiх i всяких розрахункiв. Марiя повинна бути бiля мами. Апробацiю дисертацii не дозволили перенести. Вiчнi свiтовi революцiонери не для того розпочали революцiю-перебудову в Украiнi з Чорнобильськоi диверсii, щоб протиставити винищенню слов'ян мiцну, не розхитану систему охорони здоров'я. Охорону здоров'я одночасно заатакували зi всiх бокiв органiзацiйною розрухою, знищенням сiльськоi медицини – закриттям дiльничних лiкарень i ФАПiв, платним стацiонарним лiкуванням, дороговизною лiкiв, дефiцитом лiкiв, пiдсовуванням псевдолiкiв i неякiсних лiкiв та лiкiв з наперед вiдомими шкiдливими чинниками, вакханалiею iз щепленнями вiд зриву графiка щеплень i пiдсуненням неякiсних вакцин до щеплень з якоiсь чортiвщини на ртутнiй основi, що викликае не тiльки захворювання i смерть, а й через тридцять рокiв неодмiно вибруньковуеться iнфарктом серця або мозковим iнсультом… Не могла та революцiйно-сатаноiдна влада допустити, щоб в Украiнi був якiсний чистий iнсулiн замiсть сьогоднiшнього сурогату.

Марiя пiд натиском обставин, непередбачених i передбачуваних рейдерською перебудовою, вимушена була звiльнитися з роботи в iнститутi. Любов людська не завжди зрозумiла на рiвнi мотивацii, але якщо вона е, то вона е прiоритетом в життi людини на рiвнi доказовостi. Любов стала доказовою вiссю життя Марii.

І ось Марiя Сафронiвна, тридцятирiчна, ще незамiжня, викладачка хiмii заходить в училищний клас хiмii. Сьогоднi вона буде доводити, чого вона варта, як викладач. Тема вiдкритого уроку: «Альдегiди». Сама викладач сьогоднi зiбрана, врiвноважена, хоч психологiчно натягнута, як струна. Здаеться, все продумано вiд дзвiнка до дзвiнка. Їi худорляву поставу, обличчя з класичними рисами слов’янки, екзотично доповнювала рижо-вогниста коса з переливами вогню i свiтла, зрадливi ж веснянки зручно вмостилися на носi i пiд очима, а самi свiтло-блакитнi очi сяяли небесною чистотою i дивною добротою.

Чисто науковий виклад хiмiчних реакцiй, що призводять до утворення альдегiдiв, i реакцii, що дають вихiд iншим сполукам з альдегiдiв, Марiя Сафронiвна пов'язала з викладом долi ученого-хiмiка i патрiота-композитора Олександра Бородiна. Блискучий учень Бородiн пiд крилом блискучого вчителя Зiнiна, винахiдника анiлiну, реалiзував свiй науковий потенцiал на повний розмах дарованого Богом таланту.

1860 рiк. Карлсруе. Перший Свiтовий з'iзд вчених-хiмiкiв. Представники з'iзду вiд Росii – блискучi вченi: Зiнiн, Менделеев, Бородiн… Органiзатор з'iзду – нiмецький вчений Фрiдрiх Кекуле, який накомпiлював по «нитцi» з iдей i винаходiв сучасних йому вчених-хiмiкiв, з чого вийшла для нього «сорочка» вченого. Та про це пiзнiше.

Проблема з'iзду: рiзниця мiж атомом i молекулою, i величина атомноi ваги. Перемогла доказова думка: частина (молекула) – кiлькiсть тiла, що вступае в реакцiю, а атом – найменша кiлькiсть частинки. Атомномолекулярне вчення отримало перемогу, яка уможливила прийняття новоi атомноi ваги, – повалилася Вавилонська башта наукового розбрату у хiмii. Розв'язалися руки науковому потенцiалу учених-хiмiкiв. Пiонери в науцi були пiонерами i в життi. Ось Дмитро Менделеев першим з росiйських вчених пiднявся на повiтрянiй кулi на трикiлометрову висоту над землею. І коли клапан кулi закрився намертво, i саму кулю, наповнену теплим повiтрям, понесло вверх, то Дмитро Іванович полiз без страховки по стропах з ковша до кулi, вiдкрив клапан, хоч обморозив пальцi рук. Повiтряна куля з вченим благополучно приземлилася.

Вчений Менделеев вiдкрив перiодичний закон хiмiчних елементiв, записавши Боже явлення того закону в снi. В 1869 роцi занесено було в перiодичну таблицю хiмiчних елементiв Менделеева 63 хiмiчних елементи з порожнiми клiтинами для iнших елементiв.

Той же Дмитро Менделеев перший в Росii з дозволу царицi взяв церковне шлюбне розлучення зi своею на десять рокiв старшою вiд нього дружиною. Два сини вiд того шлюбу стали офiцерами. А наступний шлюб сорокадев'ятирiчного Менделеева з сiмнадцятирiчною пасiею народив дочку Таню на шахматовськi сльози ii чоловiка, поета червоноантихристськоi орди Олександра Блока. На другий день по офiцiйному шлюбному розлученнi Менделеева перед царицею упало на колiна тринадцять генералiв з проханням високого дозволу на розрив шлюбу. Але цариця, не була позбавлена мудростi, дозволу на розрив шлюбу генералам не дала: «Генералiв у нас – багато, а Менделеев – один». Отак Дмитро Менделеев започаткував вакханалiю зневаги шлюбу. Теперiшня росiйська i украiнська статистики плачуть i ридають через це менделеевське першопрохiдництво: вiсiм з десяти шюбiв летять в тартарари. І мудрiсть мудрих посмiяна…. перед невiдступним чорним фiналом. А сам Менделеев про себе, як про хiмiка-вченого говорив: «Ну який я – хiмiк, я – економiст!» Незвiданi дороги Божi… i дороги людськi.

Вчений хiмiк Олександр Бородiн, залишивши свiй фах дипломованого медика, i уже в час Першого з'iзду хiмiкiв iнтенсивно займався валер'янальдегiдом, заатакувавши його натрiем та iншими речовинами, звiльнюючи воду з виходом на новi сполуки. Далi Бородiн перевiв русло своiх дослiджень на iнший альдегiд – енантол. А з оцтового альдегiду вiн шляхом альдольноi конденсацii пiд високим тиском вiдкрив альдегiдоспирти. Та чи не найважливiше вiдкриття Бородiна – це отримання фтористого бензолу, попередника штучних смол i пласмас, якi запластмасили сьогоднiшню технiку i побут. Крiм наукових розробок, Бородiну довелося боротися з шахрайством вiд науки.

На Другому Свiтовому з'iздi учених-хiмiкiв у Швейцарii органiзатор Першого з'iзду хiмiкiв нiмецький Фрiдрiх Кекуле напався на теорiю структурних формул хiмiчних сполук Бутлерова, яку пiзнiше намагався присвоiти собi. Подiбно вiн намагався присвоiти собi i результати дослiджень Бородiна з валер'янальдегiдом i альдольну конденсацiю Бородiна. Та за спиною Бородiна, як i Бутлерова, стояла наукова Росiя, яка дала можливiсть своiм вченим вiдстояти прiоритетне право на власнi вiдкриття. Не так сталося з вiдриттям у фiзицi Х-променiв украiнським вченим Іваном Полюем, винахiд якого присвоiв нiмецькотериторiальний Рентген. На намагання украiнця Полюя вiдстояти свое вiдкриття знаменитий Альберт Айнштейн, якому стартову наукову працю дозволили «зксерити» з працi, написаноi не ним, вiдповiв Полюевi: «…нiхто не пiдтримае тебе, а за Рентгеном – уся Європа». Той же Альберт Айнштейн прийняв сторону шварцбардiвського судилища в Парижi над Украiною. Айнштейнiвська вiра закiнчуеться на Ісусi Христi, а честь iхня рефлекторно обриваеться на iменi – Украiна, а життя iхне закiнчуеться, як не в реальнiй психлiкарнi iз сечею в чоботi для втолення спраги, то у вiртуальнiй психушцi передапокалiптичного свiту. Хоч Леонардом да Вiнчi нашого часу стався генiй вiд Божоi милостi серб Нiколо Тесла, який вiдкрив безпровiдникове поширення електричного струму. Але темрява людського розуму використала iз цього вiдкриття тiльки «промiнь смертi», як надпотужну зброю знищення, а iнший бiк вiдкриття – «безпаливну енергiю», впровадження якоi в життя нафту i газ залишило б тiльки як хiмiчну сировину для виробництва i викинуло б усю полiтичну кухню свiту з ii полiтичними садистами-кухарями на смiтник часу, засекретили, та ще й як засекретили. Сьогоднi вчених, якi намагаються поширити вiдкриття «безпаливноi енергii» у реальне життя людства, слуги сатани не поодиноко знищують.

Тут Марiя Сафронiвна ввiмкнула стереопрогравач з платiвкою опери Бородiна «Князь Ігор», яку вже посмертно героiчно закiнчували друзi Бородiна по «Могучiй кучцi», композитори Корсаков i Глазунов. Героiчний епос своею напругою торкнувся кожного присутнього могутнiми, перевертаючими душу, звуками музики i спiвом хору та арiями. Вiд нудотно-солодкого Мендельсона, який спочатку захоплював руского, в Бородiна не залишилося i слiду. В центрi опери – постать влади: влада-розкiш, влада-тиранiя, влада-патрiотизм.

«О, дайте, дайте мне свободу —
Я свой позор сумею искупить».

Спiв «князя Ігоря» зазвучав, як напливний епiграф до незахищеноi кандидатськоi дисертацii Корiнько Марii Сафронiвни: «Отримання iнсулiну з топiнамбуру». Та воля земних творцiв – пiд владою бiснуватих верхiв. Марiя Сафронiвна тримаеться на високiй нотi своеi честi. Немае скиглення, е досконалiсть у викладi теми вiдкритого уроку хiмii в училищi. Тепер у десятихвилинному викладi постае Олександр Бородiн як композитор «Могучоi кучки» пiд керiвництвом чудового композитора Мiлiя Балакiрева та з iдеологiчним забезпеченням патрiотичного Стасова, хоч i в спотиканнi на заквасцi бiснуватого Белiнського. На ворожих i бiснуватих Вiссарiонiв i Вiссарiоновичiв украiнськiй долi «щастить»: то обпльовують, то вимордовують ту не iхню долю.

Дружба з музичним генiем Лiстом, три нерядовi симфонii, «Парафрази», чарiвна оранжировка народних росiйських пiсень… i фiнiш-фiнал, як вистрiл з-за рогу. Незрозумiлим залишився для Бородiна, хiмiка, музиканта i лiкаря, як i для всiеi «Могучоi кучки», ii хлiбодарiв, ii друзiв незвичайний розрив Мiлiя Балакiрева зi свiтом на користь реального, дiючого християнства.

Здавалося, чого ще потрiбно для Балакiрева: керiвник славетноi Петербурзькоi Безплатноi музичноi школи, голова i двигун «Могучоi кучки», симфонii в активi i безлiч непересiчних оранжировок народного хорового спiву. Але Мiлiй Балакiрев вибирае краще, – вибирае вiчнiсть проти часу. Цього не зрозумiли нi патрiтичнi стасови, нi бiснуватi вiссарiони, нi компорзитори-друзi. Не зрозумiв цього i талановитий Олександр Бородiн. Не зрозумiв розриву Мiлiя Балакiрева зi свiтом i нiхто з аудиторii вiдкритого уроку талановитоi Марii Сафронiвни.

Звучить в класi друга «Богатирська» симфонiя Бородiна. Урок закiнчують бурхливi, довготривалi овацii-оплески колег i дирекцii цiеi симпатичноi, душевноi викладачки хiмii.

Завiса впала. Епiлогом вiдкритого уроку i незахищеноi кандидатськоi дисертацii Корiнько Марii Сафронiвни став приiзд спiвпрацiвникiв московського Комiтету по рацiоналiзаторству i винаходах в селище до цiеi викладачки хiмii, колишнього науковця. Комiтетчикiв стурбувало зацiкавлення шведських вчених незахищеною дисертацiею «Отримання iнсулiну з топiнамбуру». Ще постановка трагiкомедii ГКЧП псевдоносiем Горбачовим була попереду. Московськi вiзитери запропонували Корiнько Марii Сафронiвнi сертифiкат на винахiд про отримання iнсулiну з топiнамбуру i п'ять тисяч рублiв. Іншого виходу не було, московський «дар» був прийнятий. Замiсть чистого, якiсного, безпечного iнсулiну Украiна зосталась iз сурогатом iнсулiну, що добре знають i вiдчувають на собi дiабетики, в тому числi i пацiенти селищного лiкаря Максима Хрестюка.

А вибором кращого для Марii стало замiжжя i народження сина. Залишаеться для всiх, хто в свiтi – пiзнати Істину, пiзнати волю Всевишнього для свого життя i виконати Слово Книги книг, прийнявши благодать Христа, як дар спасiння на перемогу над своiм «я» в iм» я вiчного «Я».

Вiд сiмейного вогнища Корiнько Марii Сафронiвни не заростае дорога до Храму Божого, ii час, наповнений миром Божим, долае шлях ненавистi свiту, обманутого отцем лжи на тотальну неправду, на тотальну зажерливiсть, на тотальне знищення. Планета Земля невiдворотно закручуеться в агонiю. Хто слухае – нехай чуе, хто дивиться – нехай бачить, хто розумiе – нехай вiрить i стоiть насторожi своеi долi.

Закiнчуеться виповнення часу i час постае в лукавствi. Втягнених в сьогоднiшню Третю Свiтову вiйну по знищенню людства не будуть згадувати, не будуть оплакувати, не будуть поминати… не буде кому. Остання духовна пересторога на нашiй планетi стосуеться кожного: не будь переможений злом, але зло перемагай добром душi своiй на вiчну перемогу любов’ю.




ЗУПИНИ ПОРАЗКУ


… переможець не буде пошкоджений вiд другоi смерти.

    Об ‘явлення – 2: 11.

В один iз осiннiх призивiв на Подiллi обох Микол забрали в армiю. То був час розмахування атомними ракетами в Карiбському басейнi i злету голубки Пiкассо в Празi пiд «Набат» маловiдомого полончанина з Хмельниччини. Микола Густолiс, з села Вiдьмiвцi, i Микола Хоменко, з села Горбики, не зустрiчалися пiсля закiнчення десятирiчки в iхньому райцентрi, до якоi добиралися з протилежних кiнцiв, зi своiх сiл, по 5–7 кiлометрiв. Микола Густолiс встиг ще до армii закiнчити училище сiльськогосподарськоi механiзацii. Другий Микола – Хоменко, до армii працював розсильним у райкомi комсомолу, де його старша сестра Марiя в той час вибилась на iнструктора комсомолу. Вiн ще в школi вирiшив стати вiйськовим офiцером. Обидва Миколи вiдбезпросвiтноi напiвдармовоi колгоспноi працi односельчан зрозумiли: будь-що, а треба вирватися з безпаспортного села.

І ось зелений потяг обох юнакiв, на одне iм’я, беззупинно, за тиждень, вiдтарабанив аж за Волгу у невiдомий, закритий для цiлого свiту, полiгон Шiхани, в напiвпустельнiй сторонi Саратовськоi областi. Розпочалася розказана-переказана, писана-розписана солдатська служба з ii суворим вишколенням i безхмарними клаптиками скупоi армiйськоi радостi в листах з дому. Як просидiли обидва Миколи з п’ятого по десятий клас на однiй партi, то так i втрапили вони в одне вiддiлення СА. Була мiж ними школярська приязнь, а тепер ось юначе, але уже доросле усвiдомлення свого земляцтва, яке зобов'язувало iх триматися одного котiлка. Їхнiй батальйон був елiтарним, започатковуючим секретну частину вiйськ хiмiчноi оборони, з якого i про який всяка iнформацiя гасла i гасилася на пiдступах до порядкiв рiзноплановоi охорони.

Солдати того батальйону уже через пiвроку ставали тренованими парашутистами i досвiдченими водолазами, котрi спочатку по контрольному дротi, а потiм по спецiальному орiентуванню переходили дно Волги. Вони ж ставали i радистами, i парашутистами, i розвiдниками звичайними i незвичайними – «хiмiчними», танкiстами i водiями бетеерiв, автоматниками i вишколеними десантниками, i просто ударною силою в будь-якiй ситуацii. І майже всiма цими видами вiйськових професiй оволодiвав кожен солдат. Шiхани… Всi тi набутi знання реалiзовувалися, здавалося б, у найбiльш невiдповiдних умовах. На полiгон наганяли верблюдiв, табуни коней, череди корiв, отари овець, i все те, рогате, парнокопитне, i з роздвоеними ратицями, зверху кропили зарином або пускали на все те, живе Боже створiння, хмарку ще невiдомих свiтовi засекречених газiв, якi потiм будуть названими вi-газами, i туди ж закидали на кiлька днiв, у спецiальному обмундируваннi, «хiмiчний» батальйон. Виживання настiльки було серйозним, що медичний вiдбiр у «хiмiки» не знав нiяких компромiсiв щодо вiдхилення у фiзичному чи психологiчному станi здоров’я новобранця. Шiхани вимагали фiзично здорових i психологiчно вiдповiдальних солдат.

«Пiдйом», навчання, «вiдбiй», «тривога», «караул» – цьому замкненому колу, здаеться, немае кiнця в армii, але в Шiханах це коло було ущiльненiшим, нiж в будь-якiй частинi, а якщо вiдкривалося «вiконце», то в нього запихали годину оволодiвання прийомами рукопашного бою. І хоч Шiхани нiде не вимовлялись вголос, про них знали за океаном, так як i в Шiханах знали про вiдповiднi вiйська янкiв. На КП батальйону раптом на пiвгодини зникала секретна карта частини i полiгону, пiднiмали поголовний шмон, перевертали все вверх дном, йшлося вже до об’явлення бойовоi тривоги по всьому полiгонi, як «раптом» знаходили ту карту на якомусь столi, що лежала поруч несекретних розпоряджень. Випадково? Нi! Це «випадково» було не випадковим, це було справою продажною.

Обидва Миколи були густо складеними, i все ж Микола Густолiс був бiльш кряжистим, ширококiстним, з накачанами грудьми, з коротко посадженою головою, з потужним навантаженням бiцепсами-трiцепсами, аж до того, що при зростi 185 см вiн виглядав невисоким. Микола Хоменко, хоч був такого ж зросту i у фiзичнiй витривалостi не поступався першому Миколi, але за рахунок бiльшоi збалансованостi частин тiла був струнким i високим. А ще обличчя Хоменка було довгообразiшим вiд кругловидого обличчя Густолiса iз великим, загнутим донизу, жидiвським носом та з чорною дротоподiбною кучмою волосся на головi. Темно-русий бокс Хоменка вкладався хвилями, хоч у цьому мiж Миколами в Шiханах рiзницi не було. Стрижка «на лисо» дозволяла рiзнитися у «зачiсках» хiба що формою голови.

Миколi Густолiсу у рукопашному бою рiвних не було у батальйонi. Навiть гонористi солдати-грузини пасували перед ним. Але пiдступнiсть злоби цього свiту не дрiмала. Пiсля одного тренування з рукопашного бою, в якому Густолiс порозкидав i порозкладав усiх амбiтних i заздрiсних, коли вiн уже йшов в казарму, ззаду на нього накинувся солдат-грузин i через себе кинув Миколу вниз головою. Микола дивом уник падiння на голову, та мстивий солдат осiдлав плечевий пояс Миколи, захопивши його праву руку у больовий прийом, викручуючи ii усiм своiм оскаженiнням. Вiдчуваючи Миколину неспроможнiсть, вiн не зупинився i пiсля трiску кiстки. Солдати силою вiдiрвали грузина вiд Густолiса. Права рука в Миколи зразу ж безпомiчно повисла. З гарячки Микола з вiддiленням ще пiшов у столову, та вже пiднести ложку до рота не мiг.

На наступний ранок – бойова тривога i марш-кидок бойовою технiкою. Густолiс доповiв старшинi, що вiн – неспроможний фiзично в цiй ситуацii. Але той пригрозив i гауптвахтою, i трибуналом. Миколине прозрiвання продовжувалось: цей свiт – у злобi, ненависний i мстивий на кожному своему кроцi, хоч i в ньому водяться реверанси спiвчуття. Старшина помстився Густолiсу за свою дубовiсть. Пiд час звичайноi солдатськоi муштри маршируванням iз «запевом» Микола, як завжди, був «запевалой». Та на той раз з десяток його «запевiв» рота iгнорувала. Улюбленi старшиною украiнськi пiснi не йшли. А старшина вимагав i вимагав «запевiв» вiд Миколи аж до заiзду по його обличчю; Густолiс старшину рукопашним прийомом шпуранув таки далеченько. Те все спостерiгав офiцер, командир роти, Лепiн. Вiн i влiпив Миколi десять днiв гауптвахти. Перших три доби Микола вiдсипався, а далi прокинувся його шлунок. На гауптвахтi добова пайка – кружка кип’ятку i крумочка хлiба в сто грамiв. Не розженешся. Охороною гауптвахти ставили азiатiв – «моя твоя не понiмает». Товаришi з кухнi нiчого з об’iдкiв не могли передати. Микола був голодний i злий, як вовк. А тут лейтенант гауптвахти заставляе всю ту дивiзiйну гауптвахту прибрати, помити, вилизати. Микола i того офiцерчика так шпурнув в стiну, що в тому аж кавкнуло. П’ять днiв арешту механiчно доплюсувались. На 12–13 день Микола почав пухнути з голоду, ноги налились набряками. Тiльки щасливий збiг подiй звiльнив Миколу вiд гiрших наслiдкiв. Микола захищав честь дивiзii у волейбольнiй командi. З дитинства грав у волейбол, про футбол i баскетбол в селi не йшлося, то i Миколу цi iгри обiйшли стороною. Капiтан волейбольноi команди дивiзii, майстер спорту, чемпiон Чувашii Юра Шахiдiнов випросив Миколу Густолiса у командира дивiзii з гауптвахти. Попередне грання шiстнадцяти дивiзiйних команд Микола пропустив: вiд’iдався i вiдсипався. Але у трьох фiнальних зустрiчах з доплюсуванням Миколиноi викладки команда iхньоi дивiзii зайняла трете мiсце, що було великою похвалою для начальства. Миколинi грiхи простилися – забулися. Але старшина на Миколу мав «зуб». Помста ще не зiв’яла.

Густолiс залiз в бетеер, але керував машиною уже тiльки лiвою рукою. На черговому кидку бетеера з кам’янистого горбка Микола зiмлiв. То ледве не коштувало життя сiмом солдатам того бетеера. Миколу витягли з бетеера, вмостили на плащпалатку, а на привалi його вiдправили а медчастину. Отут доля почала на повному серйозi вчити-проучати Миколу Густолiса.

В Саратовi знаходився профiльний хiрургiчний госпiталь для вищого армiйського офiцерства. Миколу Густолiса, не гаючи часу, переправили в той госпiталь. Все плече i верхня права частина грудноi клiтки вкрилася загрозливими синьо-чорними смугами на темно-вишневому тлi. Шкiра була глибоко подряпана в тому мiсцi. Хiрург – майор медичноi служби, зразу ж дiагностував грiзну небезпеку: перелом ключицi, газова гангрена. Микола знав, що гангрена – то вiдрiзають, а незрозумiле «газова» застрягло тромбом в розумi, додавшипсихологiчних мук. Консультував начальник госпiталю, полковник медслужби, який пройшов вiйну з не одною тисячею хiрургiчних операцiй. Майор наполягав на ампутацii руки, полковник звернувся до Густолiса: «Как будем?» Хлопець навiдрiз вiдмовився вiд необхiдностi ампутацii, розумiючи, що вiн буде глибоким калiкою мало кому потрiбним у цьому свiтi виживання. «Я проти ампутацii руки. Краще – смерть або виживу з рукою». Інтуiцiя пiдказала вибiр, i молоде, треноване тiло пiшло долиною смертельноi тiнi. Тiльки в пам’ятi трималися останнi дiдуня Гiлька слова: «Миколко, лишень ти можеш перервати лiнiюпрокляття над нашим родом. Миколко, зупини поразку».

На Миколу не один раз налягало: гангрена – це або вiдрiзають, або кiнець. На всьому протязi боротьби хiрургiв за життя Миколи солдата домучувало незрозумiле «газова». Коли лiкар пальпував пошкоджене плече, то пiд його пальцями Миколi чувся хруст нiби снiгу, але бiль заливав це вiдчуття.

Микола то вiдповiв хiрургам госпiталю, майоровi i полковниковi, що вiн вибирае смерть супроти ампутацii руки, але мало залежить в армii вiд солдата. Майор гаркавоi фiзiономii вилаявся i вiдмовився займатись цим солдатом, а полковниковi кинув: «А ти, как хочешь». Полковник задумався, а потiм серйозно, вiдповiдально зронив: «Попробую». Чотири мiсяцiв провалявся солдат Густолiс у Саратовському госпiталi для вищого офiцерства.

Першi два мiсяцi Миколi, не те слово, що було важко. Температура захлинала свiдомiсть. По чорно-синiх смугах були зробленi глибокi розрiзи шкiри i пiдшкiрноi тканини – i глибше. Хiрург-полковник кожен день по кiлька разiв товстелезною голкою проколював чорно-синi дiлянки плеча, вiдтягував якусь темну кров’янисту масу i вводив туди лiки. Миколине госпiтальне життя, без перебiльшення, було ходою через долину смертi.

В цьому маревi жахiв контактом з позапалатним життям для Миколи були кiлькаразовi провiдини його солдатом-земляком Миколою Хоменком, якому, тiльки винятково давали для цього звiльнення. Клаптиком сонця у холоднiй водi для Густолiса було добре серце молодоi палатноi медсестри-жидiвки, яка з великим теплом i спiвчуттям виконувала всi призначенi лiкарем для нього манiпуляцii i процедури. Свiтлом цих трьох душ, хiрурга-полковника, медсестри-жидiвочки i земляка, освiтлювався вузесенький Миколин коридор iз палати у життя протягом перших двох госпiтальних мiсяцiв.

У гарячцi, коли марево нереальностi розпластувало кряжисте, молоде, вихудле тiло, на Миколу напливало минуле з дошкiльних i школярських рокiв. З’являлася молодша сестричка Софiя, яка нiби заставляла перегортати роки, як листки якоiсь призабутоi книжки. Батькiвська хата, повна нужди i турботи про кусень хлiба, робила Миколин чiпкий, успадкований вiд батькiв, характер ще мiцнiшим. Нi в хлопчачих бiйках, нi в дитячих iграх Микола не здавався до останнього. Навiть його поразки були перемогою, бо вони заставляли розум i тiло за будь-яких обставин, за будь-якоi ситуацii шукати вихiд. Батько повернувся з вiйни безпомiчним iнвалiдом, руки-ноги зосталися при ньому, але i вони, i все тiло було настiльки перераненим, що нездатне було нi до працi, нi до якогось довготривалого життя. Три роки вiн промучився, чергуючи днi нестерпного тiлесного болю з днями пиятики. Дванадцятирiчний Микола з десятилiтньою сестрою Софiею залишилися сиротами, приреченими вижити на городинi i статках вiд ледве не дармовоi колгоспноi працi. Якось допомагала i дитяча праця в лiтнi канiкули чи водовозом, чи на вивозi зерна безтарками, чи на шарварку по ремонту дорiг, чи помiчником на комбайнi, чи на нiчних роботах на колгоспнiм зерновiм току. Але вся та робота мала краплю глузду, якщо давала щось вкрасти додому.

В сьомому класi три Миколи пiшли за конюшиною для шкiльних кролiв, до непочатоi колгоспноi стирти. Насмикавши на в’язки конюшини, на лижах поверталися до школи. Але натрапили на ланового, якого боялися i старi, i малi, через його садистську недоумкувату вiдданiсть соцiалiстично-колгоспнiй власностi. Навiть своiй двоюрiднiй сестрi перебив палицею ногу за корову, що зайшла у посiв пшеницi. Лановий пустився за хлопцями. Побiг за найбiльшим, за Миколою Густолiсом, в якого, як на зло, зламалася лижа. З пiвгодини бiг за хлопцем, поки неогрiв його по попереку величезною, як i сам, палицею, котра завжди була з ним. Миколка упав вiд болю, його нудило, почав блювати. А лановий добивав його носаками сибiрських валянок, заким хлопець, залитий кров’ю, знепритомнiв.

Лежачи у госпiтальному лiжку, закладеному сiтчастим бильцем, щоб солдат не звалився на пiдлогу, вже котрий тиждень Микола марить. І у мареннi його добивав лановий. Микола намагався дiстати того прийомами рукопашного бою, але нiчого не виходило. Лановий знову i знову гамселив носаками його тiло.

Гарячкове вимотування переносило його, семикласника Миколку, до сiльського знахаря Йосипа Лози, який то щось шептав над ним, то завзято втирав якiсь мазi в його тiло так, що Микола притомнiв… вiд болю в правiм плечi. Потiм знову гарячка провалювала його в минуле. Дiд Йосип Лоза щось йому настирно пояснюе по лiнiях його руки, шепче солдатовi: «Будеш жити, будеш жити…» Лiнii долонi плуталися в свiдомостi. Микола нiяк не може пригадати уроки хiромантii того старого знахаря Лози. Як йому, обплутаному тими лiнiями долонь, як дротами, ну як йому вибратися по тому павутиннi дiдовому: «Будеш жити…»? Приходив на якусь хвилю до тями, дивився у глибокi, наповненi жалем i милосердям, i сiонським зачаруванням очi молоденькоi медсестри-жидiвки, i знову поринав у марево, вимiшане з минулими реалiями.

Вже двоюрiдний брат, моряк-тихоокеанець, у вiдпустцi захитуеться доМиколиноi мами, колишньоi монашки, вихованоi в християнському смиреннi. Моряк-вiдпускник нав’язуе Миколi книжки по тiбетськiй медицинi, методики по медитацii, конспекти по схiднiй фiлософii, по релiгii даосизму з його енергетикою темряви i, накiнець, нав’язуе розвiдки з лекцiй по теорii статевих стосункiв. Весь той мотлох запанував, на кiлька рокiв запанував, усiм простором Миколиноi душi. Тепер у гарячцi той свiт розлюднення людини для Миколи роздiлився на схлипи позаприродного досягнення оргазму i на все, що поза цим бальправлячим задоволенням. До того ж у найгiршiй половинi хвороби, у мареннi, хтось великий, чорний i потворний, насильно запихав Миколi в рот всi тi книжки, конспекти, розвiдки, i тому не було кiнця. Навпаки, чим бiльше вiн того ковтав, тим бiльше йому того духовного сурогату запихалося в рот, в глотку. Миколине тiло виростало у величезну гору, а дихання щось i хтось спирали, не вистачало духу. Свiт марення увiходив в солдата рерихiвськими камiнними завалами з побаченоi колись в журналi картини синьо-чорних барв генiального батька однiеi з течiй новiтнього сатанiзму. То вже в унiверситетi Микола дiзнаеться, з яких лож мракобiсся – рерихiанство. А в гарячцi напливало i напливало зачерпнуте iз безголов’я морячка-вiдпускника. Зерно неправди засiвало долину смертi i вже колосилося погибеллю. Опритомлення ж пiднiмалося спротивом поразцi, чiплялося за полковника-хiрурга, за медсестричку-жидiвочку, за земляка. Боротьба за життя роздмухувала надiю зупинити поразку.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/petro-yaschuk/zah-d-soncya-vruchnu/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.