Книга - Зодчий із пекла

Зодчий iз пекла
Наталя Лапiна

Свiтлана Горбань


Низка загадкових подiй та вбивств приголомшили мешканцiв старовинного палацу, збудованого за проектом вiдомого украiнського архiтектора. Невже у вир життя втрутилися мiстичнi сили, як у англiйських замках з привидами? Це хитромудре павутиння починае розплутувати розумний та завзятий детектив Кiнчев. Роман вражае психологiзмом i точнiстю соцiального аналiзу дiйсностi.





Свiтлана Горбань, Наталя Лапiна

Зодчий iз пекла





Сповiдь




Їi пальцi ледь помiтно тремтiли, голос переривався:

– Менi страшно, отче, я… Я не хотiла такого. Повiрте, не хотiла… Але я вже давно почала помiчати: якщо хтось зробив менi погано… Або я комусь позаздрила… Я… То з тiею людиною обов’язково щось не так. Щось страшне трапляеться. Я передбачаю нещастя. Нiби притягаю iх. Викликаю… проти власноi волi. Я не хочу… Але якщо тiльки подумаю про неi погано, то – все…

– А ти, дитино, пробувала молитись за них? За тих людей?

– Так. І за них, i за себе. Але… Але поганi думки залишаються, i тодi… Я боюся. Я заздрю сестрi. Я… Не хочу цього, але заздрю… Вона молодша, а вже виходить замiж. А коли ж я? І ще… Менi подобаеться ii наречений. Дуже подобаеться. Я нiчого не можу зробити… З собою. Чому так – завжди все iй? Краса – iй, талант – iй, жених – iй, новий будинок – знову iй. А менi?.. Я так не хотiла цього весiлля! І сестра захворiла. Свадьбу вiдклали. А тепер знову… Готуються святкувати. А я… Я не хочу, щоб вони… повiнчалися… І знову лише про це думаю. Постiйно. Дуже боюся, що з нею щось станеться. Винною буду я…

Старий священик зiтхнув:

– Ти чаклувала коли? Ворожила? Викликала духiв?

Вона злякано накрила щоки долонями:

– Я?.. Так. Я не думала, що це серйозно. У Петербурзi я ходила в гурток спiрiтистiв. Ми викликали душi померлих, ну… покiникiв. Але ж цим майже всi захоплювалися… Це були жарти. Не по-справжньому, наче гра… Не я ж одна. Я не продавала душу… нечистому. Всi моi подруги ворожать – i нiчого.

– І ти ворожила? І тепер ворожиш?

– Нi! Тепер уже нi. Три роки поспiль на Хрещення менi снився один i той самий сон… Я загадувала на майбутнього чоловiка. Ставила бiля лiжка на нiч тарiлку з водою й клала зверху мiсток. Дерев’яний, скiпковий. Або лiнiйку. І снилося, нiби я у великому примiщеннi. Висока стеля – надзвичайно висока – далекi стiни, попiд стiнами – галереi. І мiстки – наче в торговому пасажi. І вiн iшов через мiсток до мене, назустрiч, i я хотiла йти до нього… Хотiла його побачити краще, роздивитись риси обличчя. І хотiла з ним… зустрiтися. Але мiсток щоразу падав. Разом з ним. І я розумiла, що ми не зустрiнемось. Нiколи. Цi сни лякали. Наче пророцтво. І пiсля того я вже не ворожила.

Дiвчина зiщулилась. За ii спиною мовчав янтарний напiвморок пишно прикрашеного собору. Спливали восковими сльозами нечисленнi свiчки. Суворо дивилися смаглявi лики святих. Крижаним протягом вiяло вiд мозаiчноi пiдлоги.

З-за колон тихо линули вкрадливе човгання обережних нiг та нерозбiрливий шепiт. Храм нiколи не бувае порожнiм…

Здавалося, що найтихiше ii слово трублять по Всесвiту нечуванi полки янголiв. «Все, про що казали на вухо всерединi домiв, все те буде проголошуватись на дахах»…

Стискала пiд грудьми холоднi пальцi, долонi судомно прилипали одна до одноi – у мить, коли земля коливалася пiд ногами, душа шукала опори, надiйного прихистку.

– А коли ворожила – знiмала хреста?

Вона злякалась iще бiльше, i в очах, i в голосi забринiли сльози:

– Так. Але… Але ми просто розважалися. Жартували.

– З нечистою силою не жартують.

І вона наче наважилась нарештi:

– На моiй совiстi вже двi смертi! Я хотiла, щоб тих людей не було – i… Їх уже немае. Обох… Наречена брата менi… не подобалась… Дуже не подобалась… І ii брат… також… Вiн мене образив. І обое згинули, та ще й жахливо!

– Ти пiдлаштувала iм… щось?

– Нi… Нi! Тiльки хотiла, щоб iх не було… Щоб не заважали… нам… жити…

– І не чарувала?

– Нi. Нi! Та я й не вмiю! – пiдняла руки, немов захищаючись – i опустила знесилено.

Десь далеко-далеко, в iншому, щасливому свiтi, падав теплий дощ. І вiтер шелестiв мокрим, ледь пожовклим листям. Поруч, за стiною. Вона чула це шелестiння. І свое дихання. Страшнi темнi очi дивилися мiж свiти…

Старий сумно похитав головою.

– Вони… Вони не вiдпустiть мене? Нiколи?

– Хто?

– Бiси. Не вiдпустять? І на тому свiтi – вони не вiдпустять?

– На все воля Божа. Сподiвайся.

– Отче, що менi робити?

– Молись. Молитва сильнiша вiд пiдступiв нечистоi сили. Сходи пiшки в монастир до Козельщинськоi Божоi Матерi. Бог милостивий. Сподiвайся. Причащайся. І – молись, молись, молись. І за неi, i за себе. Проти нечистоi сили одна зброя – пiст та молитва.





Хлопець iз цвяхом у серцi


Автостанцiя виявилася сiрою й типовою: безлика скляна коробка, що складалася зi скрiплених металевим каркасом сiрих, наче й нiколи не митих величезних шибок. Два зачовганi газончики, два безнадiйно кульгавих вiд довгих негод кiоски й таке ж сумовите скляне кафе з «пiдходящою» назвою – «Версаль».

Тiльки снiг прикрашае цю немальовничу мiсцевiсть, його вже багатенько нападало – по щиколотку.

На позначених лише бордюрами платформах – кiлька обшарпаних дiдусiв, пiдтоптаних молодиць та невизначеного вiку бабiв зi щiльно набитими вiдрами й сумками. Вiдвертаються од вiтру, лають холоднечу, цiни, керiвникiв, транспорт, уряд… За кiоском ховаються двое худеньких хлопчат у чорно-коричневих пальтах, жовто-зелених штанятах та кросiвках, що були колись бiлими. Звiсно ж, курять.

Вiтер пронизуе до кiсток, нечисленнi снiжинки гостро колють обличчя. Але до середини вокзалу Боря Цокотюха заходити не хоче. Схоже, там холоднiше, нiж на дворi. Крижанi протяги – вiд бетонноi пiдлоги до туманноi iмли височезноi стелi. Затхлим запахом поту вiе вiд стiн та старих пластикових крiсел.

І огидне бахкання промерзлих металевих дверей.

А вiн сподiвався, що останнi залiзнi дверi зачинилися за ним сьогоднi вранцi. У зловiсному тамбурi на прохiднiй колонii. Спочатку заскреготали засуви ззаду. Довга-предовга пауза. І лише по нiй зарипiли металевi завiси перед ним.

Вiн не сiпнувся, не побiг. Затримався на якусь мить. І тодi рушив повагом. На негнучких дерев’яних ногах.

Вийшов. Старанно, вiд щирого серця вдихнув повiтря свободи. І попрямував у бiк автостанцii – якихось п’ять-шiсть кiлометрiв. Боря добре знав – куди. Майже п’ять рокiв щодня подумки проходив цим маршрутом. Уявляв його – наче радiсну сонячну подорож. Мрiяв про неi. Марив нею. І ось нарештi – амнiстiя.

І ось – довкруж зимно й похмуро, i замiсть радостi – зiщулена стурбованiсть. І дрижаки на вiдкритiй усiм вiтрам платформi. А вiд морозу – тiльки стара благенька курточка, пiд засмальцьованою на згинах плащiвкою – збитий грудками сiнтiпон, вона вже скорiше демiсезонна, про ii зимове минуле нагадуе лише комiр зi штучного хутра. Чорна в’язана шапочка, гострий зголоднiлий погляд, нервово напруженi плечi – кожен запросто здогадаеться, звiдки вiн: два останнiх роки ХХ столiття й три перших у ХХІ привiв за гратами.

Коли поткнувся до малесенького глибоко зануреного в стiну вiконця, касирка непривiтно штрикнула сполоханим поглядом:

– Хвилин через десять-п’ятнадцять буде приватний мiкроавтобус. Проходящий. В будень там завжди есть мiсця. Але в них дорого. У пiввосьмоi буде ще харкiвський, рейсовий. Тоже проходящий. Ждiть.

Ждати вiн не хотiв. Рiзниця в цiнi здалася незначною. Звiсно, вiн не збирався отак вiдразу розтринькувати останню копiйку, але вирiшив виiхати звiдси якомога скорiше. Якщо навiть не буде вiльних мiсць, завжди можна домовитися з водiем.

Але стояв вiн вже пiвгодини, а мiкроавтобуса й видко не було. Натомiсть, натужно пихкаючи мотором, пiд’iхав старенький «ПАЗик», i в нього, трошки попхавшись i посперечавшись для годиться, мирно всiлися сiльськi дядьки й тiтки зi своiми незмiнними торбами та вiдрами. Дверцята зi скрипом стулилися, й вони швидко рушили чи то в Пронозiвку, чи в Калатозiвку – туди, де на них чекають рiднi домочадцi та теплi кiмнати, де вони будуть господарями життя, а не надокучливими пасажирами, як на цьому Богом забутому вокзальчику.

Маленькi курцi також подалися додому. Стало зовсiм пусто.

І безжальний цвях, який вiн носив у серцi останнi роки, знову почав пекти. Як завжди, коли на душi порожньо, темно, самотньо… Коли ось так насуваеться похмурий вечiр. Вiтер. Хмари. Снiг. І тьмяне чуже свiтло з промерзлих вiкон.

Коли вiн, остаточно змерзнувши, вирiшив-таки податися до злиденного «Версалю», на станцiйне подвiр’я несподiвано влетiв яскраво-фiолетовий мiкроавтобус. Загальмував збоку, наче не хотiв мати з цiею безглуздою автостанцiею нiчого спiльного.

М’яко чмокнули дверцята, й до туалету повагом посунули кiлька гарно вбраних пасажирiв.

Половина мiсць виявилася незайнятими, тому пузатий водiй одразу погодився взяти Бориса, хоча й зиркнув на нього недоброзичливим оком та зажадав грошi наперед.

Вiн, стоячи на морозi й хуртовинi, люто длубався в кишенях, шукаючи гаманця. Сердито тицьнув грошi в долоню шоферовi. Довго струшував з одягу та черевикiв снiг i нарештi пройшов у кiнець салону, де диванчиком з’едналися чотири сидiння. Поставив бiля нiг майже порожню сумку.

Ідилiя. Нарештi. За вiкнами нiчого не видно. Щiльне скло надiйно вiдгороджуе вiд засипаного снiгом осоружного мiстечка. Попереду, пiд низькою стелею, мерехтить зiрочками екран маленького дорожнього телевiзора. М’яко, тепло, пахне шоколадом, парфумами й помаранчами.

Куточок затишноi Європи у майже сибiрськiй холоднечi провiнцiйноi глушини.

Один за одним повертаються до автобуса пасажири. Попереду, нагородивши нового попутника прокурорським поглядом, вмостилася дебела панi в довгiй натуральнiй шубi. На ii високу чорну зачiску пiшло фарби та лаку для волосся по пiвкiла, не менше. І шуба, i волосся – чорнi-чорнющi…

А з другого боку вiд проходу, трохи далi вiд нього – дуже симпатична дiвчина в коротенькiй свiтлiй дублянцi. Зняла бiлий беретик i почала розчiсувати волосся. Довге, бiляве, шовковисте… Таке повинне пахнути лiтньою галявиною чи сонячним пляжем…

Вiн спостерiгав за цими проявами звичайного життя, наче фiльм з заморського побуту дивився.

Цiкаво, в чому зараз ходить Леся? У такому ж беретику? В дублянцi? Леся, Леся… Де ii зараз шукати?

Вдарила металевими молоточками легка мелодiя «Нiчноi серенади» Моцарта – i змовкла. Тiльки пара тактiв. Улюблена з дитинства музика…

Панi у хутрах приставила до вуха крихiтний мобiльничок:

– Да. Да. Думаю, десь за пiвгодини… Канешно, да… Все, як домовлялись… Ну, всьо. Зустрiчай. Цiлую.

Якi тепер маленькi телефончики… Не те, що колись у Свинаренка, у того вiн бiльше на мiлiцейську рацiю скидався… А вiн-то пишався! Мабуть, тепер тiшиться таким же, малесеньким. Але ж i нiгтi в цiеi пави – довжелезнi, блискучi! Невже справжнi? Як же вона примудрилася вiдростити такi? Та це ж, щоб не зламати, треба тiльки сидiти весь час, пальцi розчепiривши! Невже вона хоч щось iз такими робить?

Розхлябано похитуючись та тримаючи руки в кишенях, постояв у проходi хирлявий хлопчина в обвислiй куртцi та темних окулярах. Ото ще дивак, тут i так темно! Плюхнувся позаду вiд дiвчини. Щось енергiйно жував, пiд довгим волоссям ритмiчно рухалися вуха. Лiве, обернене до Бориса, прикрашала дiрочка – цей чувак ще й сережки, бувае, носить! Чогось огиднiшого для чоловiка годi й уявити…

Мотор загарчав сильнiше, затишна маршрутка м’яко покотилась по шосе, покритому ледь помiтною крижаною скоринкою. Прокинувся пiдвiшений пiд стелею телевiзор. Фiльм пiшов з середини. Якась безглузда американська комедiя: «Куди ти зiбрався, Бiл? – Не лiзь у моi справи! – Що?! Я вже не маю права? – Про права хай тобi полiсмен розкаже! – Ану стiй! Стiй, кому кажу! – Вжжж! Жжжуу! Трах! Бах! – Ти заплатиш менi, негiднику! За все заплатиш!»

Заплатиш. Оце едине розумне слово в цьому дурному фiльмi. Хтось повинен заплатити. Обов’язково. Не в кiно, а насправдi.

Конкретний негiдник. У конкретному мiстечковi, повз яке за пiвтори-двi години проiжджатиме цей симпатичний автобус.

Хтось дуже довго чекав на розплату.

Розплата наближалась зi швидкiстю цiеi теплоi благополучноi маршрутки. Потрiбно повернути свое. Вистраждане. Праведне. Хоча й незаконне…

Вiн швидко iхав зараз по борг. Вiн, Борис Цокотюха. Жалюгiдне байстря цього непривiтного й несправедливого свiту. Злий хлопець з безжальним цвяхом у серцi.




Унiтаз розмовляе французькою


– Люба моя, з тобою щось негаразд? – Кирило Іванович Ярижський, успiшний i досить вiдомий бiзнесмен, нарештi дiстався до свого недавно придбаного дому, усiвся в крiсло й, усiм нутром настроюючись на вiдпочинок, розкинув за бильцями рукию Однiею вже тримав пульт вiд телевiзора. – Якi можуть бути привиди? В наш час? Схаменися!

Ольга Володимирiвна надула губки. Зовсiм не ображено, на чоловiка вона нiколи не ображалася. Але продовжувала настоювати:

– Я не хотiла турбувати тебе через всiлякi нiсенiтницi, але… Це вже над мое розумiння, повiр. І далеко не вперше. Я вже також починаю боятися.

– Чого? – Ярижський казав утомлено, опустивши повiки так, нiби не хотiв дивитись на дружину, яка нависла над ним виключно симпатичною, але трохи набридливою хмаркою на початку ясно-приемного дня. – Чого вам тут боятися?

– Незрозумiлого. Повiр, спочатку я сама смiялася з Надi, думала: це в неi нерви. Але коли сама почула… Це просто якийсь мiстичний жах! Не дивись на мене так. Я всю нiч не спала.

– Це все твоi дурепи малограмотнi… Навигадували казна що, я ти вiриш.

– Дорогенький, у Надi вища педагогiчна освiта.

– Значить, моя люба, вона дурепа з вищою освiтою.

У цей момент дурепа з вищою освiтою якраз зайшла до залу, штовхаючи поперед себе столик-тацю на колiщатках. Запахло кавою, хорошим коньяком, дорогою копчениною. Кирило Іванович ще у вiтальнi звелiв чогось принести – перекусити з дороги саме тут, у домашньому кiнотеатрi на першому поверсi. Вiн одразу пожвавiшав, вiдклав убiк пульт дистанцiйного управлiння, випростався у крiслi й задоволено потер руки:

– Надю, яких це привидiв ти тут бачила?

Прислуга з вищою педагогiчною освiтою Надя Щукiна знiяковiло поправила фартушок:

– Я… Ольго Володимирiвно, не треба було розповiдати…

– Ти не крути, а вiдповiдай. – Ярижський швидко вихилив рюмочку коньяку й тепер смачно жував балик. – Ти… м-м-м… Прямо кажи… м-м-м… Що бачила…

– Я не бачила, я тiльки чула.

– Ну?

– Вночi в туалетi на другому поверсi, там, де ваш кабiнет, хтось спустив воду. А я була в домi одна. Я пiшла нагору: вода якось дивно шумiла, нiби булькала. – Розповiдаючи, Надя поступово переходила до виразних учительських iнтонацiй, а Кирило Іванович тiльки час вiд часу задоволено мугикав. Його дружина сiла поруч, на диван, i тепер, слухаючи Щукiну, вони обое нагадували учнiв: розбещеного ледацюгу, чомусь одягненого в пристойний костюм, й уважну вiдмiнницю, тiльки через непорозумiння вбрану в несерйозний шовковий халатик.

– Менi вчулись якiсь слова, але я не розiбрала, якi саме. В домi нiкого не було. Нiкого. Я зателефонувала охоронцевi, вiн сказав, що також нiкого не бачив. Потiм два днi все було тихо, а якраз перед приiздом Ольги Володимирiвни – знову: шум води, потiм булькотiння. Я не полiнувалася обiйти весь будинок, перевiрила все, навiть пiдвал – нiкогiсiнько! Коли закiнчила обхiд – нагорi знову хтось спустив воду. І булькотiння – те саме. Наче щось каже. Незрозумiло, нерозбiрливо.

– Я також чула! – сплеснула руками панi Ярижська. – І вчора, i позавчора!

– М-м-м… І що ж воно булькотiло?

– Як це – що?

– Ну, слова якi? М-м-м… Хоча б приблизно?

Ольга Володимирiвна шумно видихнула:

– Не знаю… Менi здалося – французькою.

Ярижський реготнув з повним ротом, але жiнки не звернули на його сарказм жодноi уваги.

– А менi – так нiби по-англiйськи, – додала Надя.

– Цiкаво. М-м-м… Дуже цiкаво… Значить, iталiйський унiтаз розмовляе… М-м-м… Англiйською… І французькою… Виключно цiкаво… А от iще цiкаво… Голос який?

– Тобто як це – голос який?

– Ну… Чоловiчий чи жiночий?

– Нелюдський! Нелюдський голос! Розумiеш? – вже вкотре сплеснула руками дружина.

Тепер вiн зареготав на повний голос:

– А ви хотiли, щоб вiн по-людському розмовляв? Хе-хе-хе! Ох, баби! Може, iталiйцi там робота вмонтували, га? Для розваги клiентiв. Може таке бути? Га?

Ярижська рiзко схопилась на ноги. Висока, чорнява, уся в несерйозних зелено-червоних рюшечках iмпортного халатика, така спокуслива, просто sexy:

– Ти з мене знущаешся?

– Чого б це, моя люба? Аналiзую вашi розповiдi. Схоже, потрiбно наш бар зачиняти. На замок. Вiд вас обох.

– Тимофiiвна також дещо пiдмiтила. Не лише ми.

– І що ж? М-м-м…

– Хтось ходив уночi в брудних черевиках.

– Ну?

– Вона помiтила слiди, коли прибирала.

– Зрозумiло. – Наситившись, Кирило Іванович витер губи серветкою. – Вона перепрацювала й хоче прибавки. Алiнка також бачила бруднi черевики?

– Нi, останнiм часом вона прибирала тiльки в лiвому крилi. І Тимофiiвна черевикiв не бачила, бачила тiльки слiди. На сходах.

– А ти, Надю, слiди бачила?

– Нi, Тимофiiна сказала, що одразу все й повитирала.

– Скажи iй, щоб наступного разу покликала подивитись.

– Вже сказала, але слiди вона бачила тiльки один раз.

– Речi хоч усi на мiсцях? Хтось, розумiеш, ходить тут, як у себе вдома…

– Про це не хвилюйся, нiде нiчого не пропало, – завiрила Ольга Володимирiвна, – все на мiсцях.

– А охорона, значить, на той час спала?

– З вулицi додому нiхто не мiг потрапити, – заступилася за молодих сторожiв Надя Щукiна. – Останнiми днями часто снiг падав, у дворi нiяких слiдiв не було, лише нашi. Усi дверi я особисто зачиняла, потiм ще раз перевiряла.

– А, мiж iншим, сантехнiка ви не викликали? Нашого? Може, та хвалена iталiйська сантехнiка протiкае? Га?

Але дружина вирiшила до останнього пiдтримувати мiстичну версiю незрозумiлих пригод:

– Повiр, немае чого iронiзувати. Сантехнiка працюе вiдмiнно. Здебiльшого. Вдень. Сантехнiк не винен, це будинок… Тут щось негаразд. Старi будинки, повiр, завжди несуть на собi вiдбиток життя колишнiх господарiв. Їхню ауру, iхнi… Ну, не знаю. Можеш смiятися, але й академiки визнають, що iнодi астральнi тiла iснують окремо вiд тiла. І тодi можливi будь-якi дивнi явища. Надю, скажи ти.

Надiя взялася за ручку пересувного столичка:

– Я нiколи в такi речi не вiрила. Але й нормальних пояснень знайти не можу. Все це нелогiчно й нерацiонально. Тимофiiвна каже: привиди. Нiби тут i за нiмцiв щось таке бачили й чули. Привиди окупантiв перебили.

– Точно – привиди?

– Не знаю. Може, й партизани.

Ярижський засунув мiзинець у лiве вухо й енергiйно там почухав.

– Сантехнiк тут був?

– Сьогоднi вранцi, – видихнула Ольга Володимирiвна.

– І вчора, i позавчора, – додала Щукiна.

– І що?

– Нiчого, працюе справно. Ми разом перевiряли. До Семенича претензiй немае.

– А iншi унiтази? Вони ж усi вiд однiеi фiрми.

– Іншi працюють бездоганно.

– Бездоганно, хе-хе, – Ярижський пiдвiвся й похлопав себе по добротному черевцю:

– Ну, гаразд. Я вiдтепер частiше вдома буду, принаймнi ночуватиму. Може, також щось почую. Італiйською, хе-хе.

У цей момент на другому поверсi грюкнуло.

Кирило Іванович першим вискочив iз залу й кинувся нагору, боляче вдарившись колiном об масивний низький стiл та трохи не перекинувши столичок на колiщатках.

На сходах почув: хтось спускае воду. В його особистому туалетi! Куди можна потрапити лише через кабiнет!

Влетiв туди захеканий, сердитий.

Нiкого.

Схований у бордово-кахлянiй стiнi бачок iз шумом наповнювався водою. У довгому бульканнi час вiд часу можна було розiбрати щось подiбне до слiв: «…ика шкода… злочи… держа…» – потiм усе стихло.

– Ну, що я казала! – переможно з’явилася за його спиною Ольга Володимирiвна. – Подивись у бiблiотецi – стiлець упав. І лежить. І нiкого! Ну? Зрозумiв тепер?

Чоловiк вiдсторонив ii з дороги однiею рукою, наче неживу рiч, i рiшуче попрямував до бiблiотеки, розташованоi поруч, за стiною кабiнету.

Стiлець лежав просто на проходi, нiби його хтось зачепив, поспiшаючи. Чудовий стiлець, новий, з оббитою шовком овальною спинкою та гнутими нiжками. Зроблений на замовлення за кресленнями модного дизайнера у стилi ампiр.

Розлючений господар обвiв несамовитим поглядом усе примiщення:

– Ну… Стерво! Хай тiльки попадешся! Капец буде! Нахрен!

І полiз до кишенi по телефон – викликати охоронця.

Поки вiн, поспiшно маршируючи сходами й кiмнатами та вiзуально обстежуючи iх, по мобiльному наказував охоронцевi ще раз обiйти навколо дому й придивитися до слiдiв, економка Щукiна пiдняла й поставила на мiсце стiльця. Вирiвняла кiлька книжок, корiнцi яких недбало повисовувалися з акуратноi шеренги.

Помiтила на великому декоративному глобусi криво прилiплений свiтло-зелений стiкер. На ньому недбалим почерком було написано: «Свiт – неосяжний, але ти не сховаешся нiде». Надя взяла листочок й порiвняла з тими, що, склеенi мiж собою, лежали бiля комп’ютера: так, звiдси. І, схоже, писали цiею ручкою, яку забули повернути в держак. Вона поклала стiкер до кишенi фартуха, замислилась. Потiм повiльно пiшла до залу й повагом спустилася до кухнi.

Ярижський ж уже закiнчив свiй поспiшний обхiд i, зупинившись у iдальнi, тихо спитав дружину, що зайшла слiдом за ним:

– Ти переконана, що це не жарти когось iз обслуги?

Вона розвела руками:

– Та ж нiкого поблизу не було…

– А де Алiнка?

– Я ii сьогоднi ранiше вiдпустила. В якогось там приятеля день народження.

– Ти приглядай за ними… Не подобаеться менi все це.

– А менi бiльше, нiж не подобаеться. Менi страшно, повiр.

За вiкном голосно й зловiсно каркнула ворона. Упав з гiлки великий кавалок важкого мокрого снiгу. Але помiтила це тiльки Надя Щукiна, що якраз визирнула з вiкна величезноi кухнi, напханоi найновiтнiшою побутовою технiкою. Вона неуважливо сказала Тимофiiвнi, яка вiдпочивала за чаем пiсля праведних прибиральницьких трудiв:

– Сьогоднi вдень… Уперше…

– Га?

– Сьогоднi це сталося вдень. З унiтазом.

– Казала я: тiкати звiдси треба. Не озираючись!

– Куди? – Щукiна вiдiйшла од вiкна й почала мити келишок, тарiлочки та чашечку.

– А де платять хоч i менше, зате життя спокiйнiше, – стара Тимофiiвна широко розставила ноги, що аж гули вiд утоми, й не поспiшала йти додому.

– Карр! – голосно погодилась з нею ворона за вiкном.

– Карр! Карр! – вiдгукнулися з усiх бокiв ii сородичi.

Надя зiтхнула:

– Менi дочку вчити треба… Сама знаеш, за кожну копiйчину воювати доводиться.

Ворони злетiли дружною зграею й закружляли над парком, зловiсне каркання сповнило тремтiнням холодне зимове повiтря.




Дуже дивний будинок


Ольга Володимирiвна Ярижська, жiнка розумна, освiчена й бувала в бувальцях, в минулому – екскурсовод, потiм директор музею, не помилялась. Старий будинок, який вони з чоловiком придбали зовсiм недавно й вже закiнчували ремонтувати, нiс на собi тавро таемничостi вiд самого початку свого iснування.

Через те, що цей дiм, а точнiше, особняк, – стане одним з головних героiв нашоi оповiдi про страшнi й трагiчнi подii, дозвольте спочатку вiдрекомендувати його у межах основних анкетних даних.

Видова назва – невизначена. За документами – особняк, проте називають його по-рiзному. Найчастiше – просто дiм, iнодi – вiлла, а подекуди й – палац. І всi цi назви до цiеi будiвлi пасують. Наче на неi пошитi.

Рiк народження – ще одна загадка. Фундамент закладено чи в ХVІІ, чи в ХVІІІ столiттi. Дiм на ньому простояв до початку ХХ вiку. Повнiстю перебудований на тому ж мiсцi та знову почав функцiонувати в 1914 роцi.

Походження – нез'ясоване. Останнi дореволюцiйнi власники – помiщики Барвиненки – вiдомi цукрозаводчики, колекцiонери та меценати. Люди неординарнi, енергiйнi й навiть дещо загадковi. Пишалися козацьким походженням, а дружин брали виключно з родовитих росiянок. Хизувалися науковим свiтоглядом, а грошей на храми не шкодували. Обожнювали мистецтво, полюбляли запрошувати до себе акторiв та художникiв, але майже всю свою енергiю спрямовували на збiльшення й без того величезних статкiв.

Призначення особняка – весiльний подарунок молодшiй дочцi, якiй так i не судилося побути його хазяйкою.

Оточення – старий листяний парк, з невiдомих причин у першi роки ХХ столiття його вирубали й засадили хвойними деревами рiдкiсних, екзотичних порiд.

Автор проекту – уславлений архiтектор Владислав Городецький, безпосереднiй виконавець – його учень i, за збiгом обставин, – наречений хазяйськоi дочки Григорiй Василай, людина походження темного й незнатного. Креслення, документи – не збереглися.

Отже, перебудували дiм (палац, особняк, вiллу) на початку ХХ столiття. Але вiд самих входин життя тут не заладилося. Загадковi нещастя й кривавi драми переслiдували спочатку господарiв дому, а потiм i керiвникiв навчального закладу, що розмiстився у цих стiнах у першi роки радянськоi влади. По вiйнi в дивом уцiлiлому палацi спочатку влаштували санаторiй, який з року в рiк хирiв та занепадав, а потiм – краезнавчий музей, майже не вiдомий за межами невеликого району.

Все швидко змiнилося, коли замiсть млявого вiсiмдесятирiчного дiда директоркою стала дружина новоприбулого бiзнесмена Ярижського. Вона вмить (з беззаперечними цифрами та документами в руках) довела мiсцевiй владi, що утримувати за рахунок державного бюджету таку велику споруду – невигiдно, i за лiченi днi приватизувала будинок. Яку цiну було заплачено за нього до бюджету, залишилося для всiх великою таiною.

І вже пiсля цього скоропостижного продажу в мешканцiв райцентру нiби раптом полуда з очей впала: та це ж неповторний, унiкальний палац! Адже збудовано його за проектом славнозвiсного зодчого, та й колишнi репресованi володарi, як з’ясувалося, були гордiстю нацii, нащадками старовинного козацького роду та ще й ученими, чий внесок у вiтчизняну й свiтову науку ранiше безсовiсно замовчувався.

Та й узагалi, де ви ще побачите будинок, так дивно спроектований та оздоблений? Основний корпус – двоповерховий, а по обидва боки вiд входу двiр бiля ганку оточують, наче крила чайки, багатовiконнi прибудови, роблячи рельефний фасад надзвичайно опуклим та виразним. Симетрiю, дотриману в усьому з античною точнiстю, порушуе башточка з гостроверхим шпилем, так дотепно притулена праворуч на даху. А високi й вузькi вiкна! А розкiшнi вiзерунки й зубчасте оздоблення стiн! А мозаiчна пiдлога зали першого поверху! Дехто каже, що в нiй зашифровано якiсь мусульманськi записи. А вигадливi химернi сходи в серединi, мармурово-чавуннi! Мереживо – та й годi! Шедевр епохи модерну!

Звичайно, за роки безгосподарностi згинули кудись без слiду не лише бронзовi свiтильники (вiд початку тут було електричне освiтлення), але й полив'яний декор печей, й майоликова плитка. Зате на сходах всерединi будинку мармур добре зберiгся, як i ефектнi вiконнi рами, i навiть кам'яна арка при в'iздi, i чавунна огорожа кругом парку – мiсцями.

Дiм не просто вдало вписувався до оточуючого ландшафту, вiн був i залишився найнеобхiднiшим елементом гармонiйноi картини усього району. Сiльськогосподарського, всю промисловiсть якого сконцентровано в Барвiнкiвцях – цукровий та молочний заводики, м'ясопереробний комбiнат. Нещодавно тут з'явився й новий бiзнес в особi Ярижського. Вiн заправляв тепер м'ясними справами, вельми цiкавився цукровими й молочними, вже майже органiзував за мiстечком, у старих конюшнях, розлив води у пластиковi пляшки.

Мiсцевi криницi завжди славилися своею чистою водою. А тi, що розташованi поблизу описаного будинку, – ще й цiлющою. Недарма ж у старi часи нею цiкавилися вiдомi лiкарi. Та й не тiльки вони.

Старожили розповiдали, що в домi у Барвiненкiв встигли погостювати й попити знаменитоi водички i поетеса Леся Украiнка, i артистка Марiя Заньковецька, i художник Мурашко, i академiки Чижевський, Вернадський та Кримський, що тут звучали чарiвнi голоси Соломii Крушельницькоi та Анастасii Вяльцевоi. Звiсно, то скорiше за все легенди, бо Леся Украiнка, як вiдомо, померла якраз у рiк початку капiтальноi перебудови цього будинку, але диму без вогню не бувае, хтось-таки й приiздив. Принаймнi, груповий портрет родини Барвiненкiв, написаний рукою неповторного Мурашка, зберiгся й досi прикрашае залу на другому поверсi разом iз багатьма iншими полотнами та скульптурами, цiннiсть яких визначала комiсiя, що майже три днi пиячила за рахунок Ярижського. І, звiсно ж, винесла вердикт, що анi художньоi, анi iсторичноi цiнностi вони не мають.

І хiба ж не диво, що в усiх вiйнах, революцiях та iнших бiдах вцiлiла багатюща музейна бiблiотека, що ii складають отi величезнi старовиннi книги у шкiряних палiтурках зi срiбним та золотим тисненням, якi називають фолiантами? Це вам не покетбуки для читання стоячи в тiснявi транспорту! Уявiть лише: ностальгiчний зимовий вечiр, ви берете в руки (обидвi, бо важкуватий!) красивий важкий том, з пожовклими сторiнками, зi старовинними буквами «ять» та «фiта», сiдаете в м’яке крiсло бiля камiну, запалюете свiчки… Ну, хай не свiчки, краще так: присуваете ближче торшер – i поринаете у вiддзвенiлий свiт. Вимкнений телевiзор не нагадуе про мерехтiння швидкоплинних подiй, час iде тихо, повiльно, вiн над вами не владний, навпаки: це ви стали володарями часу – перенеслися до iншоi епохи та й iснуете там, скiльки захочете самi.

Але погодьтеся: такi заманливi перспективи – не для натовпу галасливих вiдвiдувачiв музею, а для шляхетних i культурних хазяiв шикарного палацу. Будинок повинен мати таких господарiв.

І ось вони з’явилися.




На згарищi


Восьма вечора взимку – це вже глупа нiч. Особливо в мiстечку, де вже й забули, що воно таке – вуличне освiтлення. Чи й iснувало воно коли-небудь?

Вiтер, хуртовина, темрява. Поодинокi темнi постатi – всi чимчикують кудись у бiчнi вулички.

Борис Цокотюха одначе не розгубився – вiн знав, куди йти. Та й простував собi – енергiйно, порипуючи свiжим снiгом.

Але раптом завмер на мiсцi. Крiзь мерехтiння дрiбних снiжинок розгледiв: щось не так з продуктовим магазинчиком Свинаренка. Геть нiчого не свiтиться, ганок перетворився на бiлий замет.

Вiн не полiнувався перейти на протилежний бiк вулицi, пiдiйти ближче. Пустi вiконницi, вкритi сажею стiни. Коли ж магазин згорiв? Судячи iз запаху – не дуже й давно. Та й не дотла, запросто можна вiдремонтувати.

Борис скорiше пiшов до центру, до знайомого унiвермагу. Здалека побачив – вiн ще працюе. Проте, ледь переступивши порiг, почув грiзне попередження верескливого голосу:

– Назад! Назад! Ми вже закриваемо!

Молода дiвчина, новенька, Борис бачив ii уперше.

Пройшов повз неi, тихенько буркнувши:

– Я швидко.

У нiс одразу вдарило невитравним запахом прянощiв. Інтер’ер всерединi майже не змiнився, а от асортимент товарiв значно розширився. Схоже, i якiсть також. Помiняли мiсцями вiддiли. У продавщиць – новi однаковi халати з бiлими комiрцями. Атласнi, темно-зеленi.

– Боря? Барiс, ета ти? Госпадi!

Задивився на халат i не впiзнав був Тосю Шишляннiкову, жiнку молодшого бальзакiвського вiку, але зовнi досить ще нiчогеньку – з провiнцiйного погляду.

– Боже, глазам сваiм нi верю!

Цокотюха скривився:

– Що, нiби привид з могили?

– Н-нет. Проста не ажидала. – Тося нарештi усмiхнулась. І по-материнському зiтхнула: – Тiбя атпустiлi iлi сбежал? – Вона бiльше двадцяти рокiв прожила в Украiнi, але не вимовила за цей час бодай одного украiнського слова.

– А ви як гадаете, тьотя Тося?

– Я не гадаю, я проста рада тiбя вiдiть.

Вона зграбно просунулася мiж двома вiтринами-холодильниками – з ковбасою та молочними продуктами:

– Дай-ка я абнiму тiбя, бандiта…

Розчулений Борис обнявся з Шишляннiковою. Потiм вона оглянула його бiдацьку екипiровку:

– Ти насавсем – iлi как?

– Ілi как. Тягне злочинця на мiсце злочину. – Борис зрадiв колишнiй спiвробiтницi, наче рiдню зустрiв. Проте додав суворо: – Короче, справа е до Свинаренка. Кирила Івановича.

– А його й слiд здимiв, – знайомо пробасив сильний чоловiчий голос. Це пiдiйшла Глафiра Петрiвна, ветеран радянськоi торгiвлi, масивна й непохитна, справжнiй монумент за прилавком. – Ми всi так i зрозумiли, що вiн тебе пiдставив, Борько. Щоб такий хлопець – i крав? А вiн – свинюка ще та. Переконалися на власному прикладi. На всi сто. Вiдсоткiв.

– Та де ж вiн?

– Поiхав! Аж загуло!

– А бiзнес?

– Розпродав. Одразу по тому, як тебе засадили. І унiвермаг оцей, i кооператив, i магазини. Казав, ти йому всi справи пiдiрвав, розорив ущент. От брехун то вже й брехун! А нам зарплату за пiвроку так нiхто й не вiддав. Хай йому там наша бiда гикаеться!

– І куди подався?

– Нам не дакладивал. Уехал – i канци в воду, сам знаiш, – покривила губами Тося.

Борис посмутнiшав:

– Може, хтось знае?

– Хтось, може, i знае, та нiкому про це не говорить.

– Малчать-та сiбе дарожи, то есть я нi то хатела сказать…

– От iменно, промовчиш – цiлiшим залишишся.

– Сам знаiш, у нас мiстечка малiнькае, еслi трое знают, то знаiт i свiнья. Я нi Свiнаренка iмела в вiду, канешна, а всех ваапще.

Жiнки казали майже одночасно. Боря грубувато перервав:

– А отой магазинчик, що навпроти районноi аптеки, вiн давно згорiв?

– А, продуктовий! Та нi, з мiсяць, не бiльше. Його ж Луцик-молодший купив. Та все не щастить: то в аварiю попав, то обiкрали, тепер ось пiдпал.

– Он би меньше за чужимi жонамi бегал!

– Та ти, Тосько, не змiшуй все до купи. Одна справа – бiзнесова, а особисте життя – то iнше.

Шишляннiкова лише виразно хмикнула.

Збоку почувся пронизливий голос молодоi продавщицi, яку Борис зустрiв був на порозi:

– Скупляйтеся скорiше, бо закриваем уже! Скiльки можна харчами перебирати?

Їй вiдповiв нахабний фальцет:

– А ти, зайка, не поспiшай, бо перечепишся! – це був Борисiв попутник з автобуса, чахлий хлопчина, який навiть увечерi не зняв своiх темних окулярiв. Знову жував, а у вухах ритмiчно похитувалися навушнички вiд плейера. А зухвалостi ще додалося:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/natalya-lap-na/zodchiy-iz-pekla/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.