Книга - Карпатська казка, або За десять днів до Купала

Карпатська казка, або За десять днiв до Купала
Наталiя Довгопол


Лише один раз на рiк, перед святом Купала, вiдкриваеться дорога до забутого свiту Нав. У тому свiтi мешкають нявки та чаклунки, мiфiчнi iстоти з цапиними ногами, перелесники та богинi. Ту дорогу може показати Полудениця, назавжди залишаючи вас в потойбiчному свiтi… Хiба лише ви ризикнете розгадати таемницю купальськоi ночi. Сестри Леся та Ксеня приiхали в Карпати на вiдпочинок разом, хоча кожна з них радо б позбулася компанii iншоi. Легко ворогувати у великому мiстi, але що робити на гiрських манiвцях, де на кожному кроцi чатують магiчнi створiння i неможливо зрозумiти, хто свiй, а хто чужий?





Наталiя Довгопол

Карпатська казка, або За десять днiв до Купала

Повiсть для дiтей середнього та старшого шкiльного вiку



Висока трава сягала мало не до поясу, а коли в неi сiсти, то можна i зовсiм загубитися, ховаючись мiж бiлоснiжних ромашок i запашноi м’яти. Особливо, якщо тобi дванадцять рокiв i зростом ти ледь сягаеш плечей своiх однолiток.

Лесi легко було зробитися непомiтною на квiтучiй царинцi – огородженiй прогнилим парканом галявинi, де закарпатськi селяни вирощували траву на сiно. Про те, що гуцули ой-як не люблять, коли топчуть iхне трав’яне багатство, зимову iжу для худоби, Леся добре знала. Знала вона й те, що не повинна далеко вiдходити вiд виховательок i своiх товаришок iз дитячого санаторiю, але бажання втекти та заховатись десь далеко-далеко вiд допитливих очей i докучливих слiв виявилося сильнiшим за притаманну iй слухнянiсть. Прихопивши з собою книжку, Леся непомiтно пiшла вздовж рiчки, пiдiймаючись угору, подалi вiд дзвiнких голосiв однолiток, якi радiсно бавилися в льодянiй водi Чорноi Тиси та голосно вищали чи то вiд холоду, чи вiд задоволення.

Нарештi Леся була одна. Вона любила тишу. У тишi можна було читати, писати нотатки в тоненький щоденник або ж просто мрiяти… На повнi груди вдихнувши чисте повiтря, дiвчинка простяглася на травi, насолоджуючись чарiвливим спокоем передгiр’я.

Блакитнi незабудки лягли закладинками мiж сторiнками недочитаного до кiнця «П'ятнадцятирiчного капiтана» Жуля Верна. Сплетений вiнок iз польового рiзнотрав’я вабив метеликiв i яскравих жучкiв, короною прикрашаючи коротко пiдстрижене русе волосся, а по Лесиному обличчю стрибали гарячi променi полуденного сонця, залишаючи на шкiрi легку червневу засмагу.

– Ле-есю-у! – почулося здалеку.

Леся шморгнула в траву, але було вже запiзно. Дорогою йшла висока й струнка дiвчина, виблискуючи на сонцi яскраво-рудим волоссям, що кучерями спадало на очi. Швидким рухом дiвчина вiдкинула з обличчя неслухняне пасмо – розгнiваний блиск ii очей не обiцяв Лесi нiчого доброго.

– Ну, ти догралася! – загрозливо крикнула дiвчина, розсiкаючи барвисте море трави. – Я не наймалася за тобою бiгати. Приiдемо додому – будеш сама виправдовуватись перед мамою за всi своi втечi!

Рiзнотравий вiнок упав долi, i розкрита книга зашарудiла паперовими сторiнками.

– Та я краще довiку зостануся в цьому лiсi й житиму мiж вовкiв, нiж повернуся додому з тобою! – блиснула великими каро-зеленими очиськами Леся i, зустрiвшись з недобрим поглядом Ксенi, кинулась навтiки.

Ксеня була Лесиною старшою сестрою. Старшою, розумнiшою, красивiшою… Принаймнi, так усi казали. Їi ставили в приклад учителi, ii здобутками дорiкала Лесi мама, ii друзi безперестанку стукали в дверi й обривали дзвiнками телефон, ii шанувальники стояли вечорами пiд вiкнами й вчиняли за неi бiйки… Кажуть, генiй в сiм’i може бути тiльки один, тож Лесi дiставалася лиш тiнь вiд пишних лаврiв Ксенi, i вiдблиск каро-зелених очей – едине, що робило сестер хоч трохи схожими.

Чорна Тиса розмiрено шумiла внизу. Над дорогою, що бiгла навздогiн рiчцi, розкинулися зеленi царинки, а вище по схилу вони змiнювалися широколистими вiльхами та вiчнозеленими смереками. Не озираючись, Леся швидко попрямувала в напрямку лiсовоi гущавини, спотикаючись об порослi мохом пеньки й заплутуючись в лопухах, що низеньким парканом розкинули свое листя бiля самого лiсу.

– Зупинися негайно! – закричала iй слiдом Ксеня.

Вона безсило стиснула кулаки, зцiпила зуби i, пiднiмаючи довгi поли легкоi сукенки, побiгла навздогiн. Ксенi було шiстнадцять. Вона давно вже не ганяла наввипередки та не цiкавилася дурницями. Вона була серйозною та цiлеспрямованою, i просто не мала часу на подiбнi витiвки молодшоi сестри!

Трава пробивалася крiзь босонiжки й лоскотала ноги. Ожина боляче дряпнула колiно, розриваючи подiл батистовоi сукнi.

– Мала, це вже не смiшно! Я не буду за тобою бiгати! – Ксеня торкнулася порiзу, i краплинки кровi лишилися на ii долонi.

Але Леся не слухала. Не зупиняючись, вона бiгла далi, крiзь заростi ожини й жалючу кропиву. Не розбираючи дороги й не вiдчуваючи нi втоми, нi болю вiд подряпин, вона вже дерлася на гору по стрiмкому схилу, вкритому торiшньою хвоею та розперезаному поваленими вiтром деревами. Серце божевiльно калатало, вистукуючи: «Не хочу повертатися додому…» Гори, що так високо здiймалися на горизонтi, розбудили дикi вогники в Лесиних очах. Розум благав ii зупинитися: «Ти ж гарна та чемна!». Проте Леся безсила була протистояти несамовитому поклику серця: «Бiжи!»

Густий лiс на схилi гори змiнився полониною. Лiтне сонце нещадно вдарило непокриту голову, а ноги заплутались у високих луках i по-зрадницьки пiдкосилися. Леся пiрнула в густу траву, боляче забиваючись об землю.

Ззаду почулися хруст гiлок i шарудiння трави. Дiвчинка пiдвела голову, i гаряча долоня сестри дзвiнко плеснула ii по щоцi.

– Нiколи так бiльше не роби! – розлючено закричала Ксеня.

Сльози виступили на очах Лесi й великими краплями почали стiкати донизу.

– Вставай зараз же, i ходiмо назад! Всi на нас чекають, щоб повернутися у санаторiй!

Ксеня стрiмко розвернулася та хотiла вже спускатися донизу, не сумнiваючись, що присоромлена нею сестра поплентаеться слiдом, але тихий голос Лесi примусив ii зупинитися.

– Чому ти мене так ненавидиш?

Повернувши голову, Ксеня скосила очi на сестру. Та сидiла на землi, обiйнявши руками побитi колiна; iз великих очей потоком лилися сльози.

– Я тебе не ненавиджу, – здивовано вiдповiла вона, i загаюючись на мить, вiдповiла: – Я… Я тебе виховую.

Але Леся лише сильнiше розревiлась. Ксеня опустила руки. Жар ii лютi розвiявся зi щойно пiдлетiвшим вiтерцем, iй раптом стало шкода своеi малоi. Не витримавши слiз сестри, Ксеня легенько торкнулася ii руки та лагiдно прошепотiла:

– Ходiмо, на нас дiйсно всi чекають, хвилюються…

Хлипаючи носом, Леся повiльно пiдвелася i, не пiдiймаючи очей, похмуро поплелася слiдом за Ксенею. Їй знову доводилось слухатися старшоi сестри, навiть, якщо бiльше всього на свiтi зараз хотiлося стати малою непомiтною мурашкою й заховатись десь серед трави.

– Дивись, нам пощастило – тут е стежка! – радiсно вигукнула Ксеня, вказуючи в напрямку лiсу, де мiж дерев вився втоптаний лiсовий манiвець. – Схоже, вона спускаеться до дороги. Щось не хочеться повертатися назад тим самим бездорiжжям, по якому ти мене потягнула…

Дiвчата мовчки вийшли на стежку, прямуючи добре втоптаним шляхом повз тонке мереживо папоротi й зелений килим трилисника. Покружлявши мiж деревами, стежка справдi стрiмко побiгла донизу.

Густi смереки дарували жадану тiнь, навкруги весело щебетали птахи й дзижчали джмелi, кущами пробiг сiрий заець. Але зануренi в своi думки дiвчата лише похмуро спостерiгали за дорогою, байдуже дивлячись собi пiд ноги.

Раптом лiс змiнився широкою галявиною. Стежка побiгла в траву й щезла мiж високих осок. У всi боки вiд галявинки здiймалися високi гори.

Зупинившись, Ксеня налякано озирнулась навкруги.

– Нiчого не розумiю… – прошепотiла вона, намагаючись не виказати сестрi своеi тривоги. – Тут повиннi бути дорога й рiчка…

– Я зовсiм не чую звiдси ii шуму, – схлипнула Леся.

Вони мовчки завмерли серед захованоi мiж гiр долини, намагаючись вловити хоч вiдголоски людських слiв чи мелодiйний шум гiрського потоку. Але до слуху долинав лише безжурний пташиний спiв i шалене калатання власних сердець.

– Повертаемося назад на полонину, пiдемо звiдти iншим шляхом, – Ксеня взяла сестру за руку, щоб iти назад, але стежка, яка ранiше чiтко видiлялася на землi, тепер ледь помiтно бiгла мiж кущiв, поки зовсiм не розчинилася мiж старою хвоею.

– Кажуть, у карпатських горах живе Блуд, який збивае людей iз правильного шляху, – Леся знесилено присiла на трухляву колоду.

Їi очi вже висохли вiд слiз, i тепер у них оселилися iскорки страху.

Ксеня втомлено присiла поруч.

– Нiсенiтницi. Ми просто пiшли вгору не тiею стежкою. Зараз знову спустимося на долину, вiзьмемо трошки влiво й вийдемо прямiсiнько до…

– Ксю! Хiба ти не бачиш, що лiс нас не вiдпускае? – мало не прокричала Леся. – Це була едина стежка нагору, по якiй ми щойно прийшли!

Ксеня мовчала. На екранi мобiльного телефону свiтився напис «обмежений сервiс». А в голову закралася думка, що вони й справдi загубилися.

– Дурницi! Ми знайдемо дорогу, – якомога впевненiше сказала вона, борючись iз власним страхом. – Не розкисай, мала!

Раптом мiж дерев замайорiла чиясь постать. Висока жiнка, вiд голови до п’ят убрана в бiлу полотняну сорочку, наближалась до них, розсiкаючи босими ногами траву. Вiтерець, що увесь час гуляв помiж гiр, кудись зник, i жодна волосинка розкiшних розплетених кiс жiнки не рушила з мiсця.

Дiвчата переглянулися й стрiмголов кинулися крiзь чагарники назустрiч дивнiй панi. Помiтивши iх, жiнка ласкаво посмiхнулася:

– Що, загубилися, моi голуб’ята? – проворкотала вона.

Дiти кивнули.

– Виведiть нас на дорогу, шановна! – попросила Ксеня. – Ту, що понад Чорною Тисою, веде до Лугiв. Там у нас санаторiй… Ви ж знаете, де вона?

– Звичайно, знаю, – солодко посмiхнулася жiнка, жалуючи Лесю по ii короткому волоссю. – Сюди…

Легкою ходою жiнка пiшла вперед мiж порослими лiсом горами, де не знати звiдки знову з’явився манiвець. Ледь торкаючись землi, вона йшла швидко й невимушено, неначе пливла по повiтрю, а ii усмiхнене обличчя час вiд часу поверталося до супутниць, перевiряючи, чи встигають вони.

Стежка повела угору. Із висотою рiзнотравнi луги змiшувалися з лiсом, де мiж високими смереками де-не-де зеленiли буки й тоненькi клени. Трав’яниста стежка все бiльше покривалась дрiбними камiнцями, i чим вище в гору, тим бiльше укритих димкою вершин виринало на обрii. Пiд самими хмарами блищали ще нерозталi з зими снiги, вiдбиваючи блискучi променi сонця.

Раптом позаду щось хруснуло, i на стежку вибiг вухатий заець. Вiн здивовано огледiв подорожнiх i побiг далi в гущавину. Дiвчата задивилися на прибульця – бачити лiсових звiрят так зблизька – просто в двох кроках – iм ще не доводилось.

– Гарненький, – усмiхнулась Леся. – Вiн нас зовсiм не злякався, правда ж, панi?

Але жiнка не вiдповiдала. На мiсцi, де стояла iхня провiдниця, зараз погойдувалась жалка кропива.

– Куди вона зникла? Панi!

У вiдповiдь лише голоснiше защебетали пташки i зашумiв зненацька налетiлий з-за гiр вiтер. Дiвчата знову зостались самi.

– Як гадаеш це була зла вiдьма? – спитала Леся, i ii шкiрою пробiг холодок.

– Не знаю, чи вiдьма, але точно зла, – зiтхнула Ксеня. – Бо якби вона була доброю, то вивела б нас на дорогу, замiсть того, щоб завести в самi хащi.

Сестрам стало моторошно. Лiс, що дорогою здавався привiтним, раптом зробився схожим на пастку, де за кожним деревом i каменем чекае хтось жахливий i таемничий.

Ксеня впилася нiгтями в ногу, яка й без того була вкрита кривавими подряпинами. Бiль допомiг iй отямитися, й вона рiшуче взяла сестру за руку та повела по стежцi далi.

– Куди ми йдемо? – не в змозi бiльше стримувати сльози заскиглила Леся.

– Нагору, – сильнiше стиснула ii руку сестра, поглядаючи на свiй телефон. – Ну, десь же мае бути зв’язок!



Вони йшли не обертаючись. Тихий лiс наповнився тисячею звукiв. Дiвчата вже не розумiли, де шум гiрського потоку, а де кроки лiсовоi чаклунки, що затаiлася в кущах.

Кiлька разiв повз них пробiгала козуля, ховаючись мiж дерев, тричi чи то вужi, чи гадюки переповзали дорогу, примушуючи iх по черзi скрикувати вiд несподiванки. Лiс, непривiтний i холодний, чужий лiс, жахав i вiдлякував.

Стежки було майже не видно. Вона губилась мiж папороттю й голками пожухлоi хвоi.

Раптом на гiллi дерев яскравими плямами замайорiли польовi квiти. Вiнки, сплетенi майстерною рукою, гойдалися на тонких гiлках букiв i новорiчними гiрляндами прикрашали стрункi смерiчки.

З-за дерев долинув дзвiнкий смiх.

– Люди! – радiсно викрикнула Леся, але раптом зупинилася й стала, мов вкопана.

На галявинi весело смiялася юрба дiвчат. Їх розплетенi густi коси сягали нижче поясу, а подекуди й нижче колiн. Русяве й темно-каштанове волосся було единим одягом юних створiнь, що кружляли по галявинi в чудернацькому танку, час вiд часу зриваючи вiнки й розвiшене на деревах полотно, загортаючись в нього й смiшливо пiдморгуючи одна однiй.

Ось тканина вже огортала тiла всiх юнок. Та проти iхньоi блiдоi шкiри бiлоснiжний льон здавався сiруватим – жодноi кровинки, жодноi жилки не було на iх точених, мовби вирiзаних iз мармуру, тiлах.

Сестри, не переводячи подиху, спостерiгали за таемничими танцями. Здавалося, навкруги грае прекрасна музика, чути яку можуть лише танцiвницi.

Льодяна рука торкнулась плеча. Перед очима промайнув жмут темних кiс, i хтось iз силою виштовхнув сестер на галявину так, що вони опинилися в центрi хороводу. Дванадцятеро пар холодних волошкових очей зацiкавлено огледiли новоприбулих.

– Ой, нарештi на Русалчин Великдень буде кого полоскотати! – дзвiнко розсмiялась одна з дiвчат, а ii блiде обличчя осяяла чарiвна посмiшка.

– Та хто ви такi? – викрикнула Ксеня, намагаючись звучати якомога погрозливiше.

– Ви що, русалки? – жахнулася свого припущення Леся, ближче притуляючись до Ксениноi спини.

– Ми – нявки, – ще голоснiше засмiялася лiсова красуня, ii смiх пiдхопили подруги, й вiн луною покотився по горам. – І звiдки ви такi взялися? Не знаете самих звичних речей, ходите в лiс на Русалii. Ач, смiливi якi, i не шкода собi вiку вкоротити?

– Вони тi, кого ми так довго чекали, – таемничо посмiхнулася темноволоса нявка, яка перед тим виштовхнула дiвчаток у коло. – Сестроньки, цих дiтей ми чiпати не будемо! Натомiсть, ми зачекаемо на прихiд Нiчноi Панi.

Нявок зовсiм не засмутила така пропозицiя, радше навпаки, зрадiвши звiстцi, вони почали про щось тихенько перешiптуватися, час вiд часу радiсно звискуючи. Взявшись хто за руки, хто за вiнки, гiрськi русалки повели довкола дiтей хоровод, весело наспiвуючи: «Нате вам, русалочки, по м'ятi, по м'ятi. Не снiться мiне, молодесенькой, – я в хатi, я в хатi. Нате вам, русалочки, по вiнку, по вiнку. Не снiться мiне, молодесенькой, – я в ранку, я в ранку…».

– Ксеню, скажи менi, що я сплю… – прошепотiла сестрi Леся.

– Тодi вони сняться нам обом… а я завжди думала, що нам не можуть снитися однаковi сни…

– Чому? – якось не до речi спитала Леся.

– Ну… бо ми з тобою надто рiзнi. Як думаеш, – додала вона, – хто така ця Нiчна Панi?

Зненацька пiсня обiрвалася, i нявки розсипались по галявинi, ховаючи полонянок за своiми спинами.

– Добридень, красунi, – почувся насмiшкуватий чоловiчий голос. – З Русалiями, будьте здоровi!

Нявки лише мовчки покосилися на несподiваного гостя, тiснiше змикаючись навколо сестер, закриваючи iх собою.

– Здоровий був, Іванко, – вiдповiла темноволоса, яка виявилась в них за старшу. – Заблукав, може, чи полотна прийшов позичити? – сказала вона, знiмаючи з себе шматок домотканого льону – свiй единий одяг.

Той, кого назвали Іванком, лише презирливо хмикнув.

– Людей хочу забрати. Собi до гурту. Бо ми з Маринкою зовсiм знудилися самi серед гiр.

– Як наловимо яких – неодмiнно прямо до порогу приведемо…

– Та нi, менi не треба до порогу, красно дякую! Я й сам доведу, ось тiльки вiддайте тих дiтей, що ховаете за спинами.

– Нiкого ми, Іваночку, не ховаемо…

– Справдi? Тодi перевiримо! – почувся плескiт води, а нявки, що стояли попереду полонянок коротко скрикнули й зайшлися бiлим паром, вмить перетворившись у пухнастi хмаринки, якi легко попливли за вiтром над головами здивованих дiтей i переляканих нявок.

Коли хмаринки розвiялися, сестри змогли розгледiти новоприбулого. Свiтле волосся неслухняно спадало на плечi й засмагле обличчя, злегка прикриваючи голубi, майже прозорi очi, що немовби випромiнювали свiтло. Вдягнений у простору полотняну сорочку, ледь вишиту червоним на грудях, i такi ж самi полотнянi штани, вiн нагадував простакуватого героя украiнськоi казки. «Івасик-Телесик», – промайнуло в Ксенинiй головi.

Довго не роздумуючи, Іванко вхопив обох дiвчат за руки i, не кажучи нi слова, швидко повiв за собою. Нявки перелякано дивилися слiдом, i лише старша засичала:

– Вона тобi цього так просто не пробачить…

Але Іванко вже швидко йшов геть – навпростець через поваленi дерева й малинники, мiцно тримаючи за руки обох сестер. Ксеня знову роздирала об колючi чагарники ледь прикритi сукенкою ноги, але мовчала, зцiпивши зуби, iз заздрiстю думаючи про довгi джинси та кросiвки, що зручно умостилися на ногах сестри.

Коли бiлотiлi нявки щезли з виду, Іванко стишив хiд i вiдпустив нарештi руки дiвчат. Леся розiм’яла пальцi, якi затекли вiд потиску сильноi руки хлопця, i нерiшуче запитала:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/nataliya-dovgopol/karpatska-kazka-abo-za-desyat-dniv-do-kupala/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.