Книга - Магам можна все

Магам можна все
Марина и Сергей Дяченко


Уявiть, шановний читачу, що людина, ось, наприклад, ви – це такий собi будиночок iз безлiччю кiмнат, у яких живуть iх мешканцi. І ось комусь – сторонньому, в усякому разi, не вам, спадае на думку – а що буде, якщо вiдселити деяких мешканцiв, навiть не питаючи власника будинку? Що буде, якщо препарувати душу людини?… Таемничий Препаратор почав свою справу. Разом з ним почав дiяти i Хорт зi Табор – вроджений маг. Магам, як вiдомо, можна все, особливо коли в мага е Кореневе Заклинання Кари, проти якого безсилий будь-хто. Але… Але справа навiть не в тому, що його супротивник теж маг, вiн дуже могутнiй i вже мiльйон рокiв удосконалюе свою магiчну майстернiсть. Справа в тому, що… Спочатку був «Варан», потiм «Мiдний король», а зараз – «Магам можна все». Видавництво «Фолiо» презентуе: третя книжка украiнською найпопулярнiших майстрiв фентезi Марини та Сергiя Дяченкiв – це те, що варто читати.





Марина та Сергiй Дяченки

Магам можна все




Мiльйон рокiв тому…

Гаразд, хай не мiльйон рокiв, та все-таки дуже, дуже давно стояло мiстечко на березi моря. Мешканцi його були бiднi й годувалися з того, що вiддавали своi будинки пожильцям. Пожильцi – чужинцi – з’являлися влiтку, коли море було теплим i квiтла магнолiя; вони хотiли радостi, й мiстечко, що прилiпилось на краю найкрасивiшого у свiтi парку, давало iм цю радiсть.

Мiльйон рокiв тому.

Дверi крихiтноi вбиральнi були щiльно зачиненi, тому що в кiмнатi спав син; тут, мiж ванною та унiтазом, було дуже тiсно, квадратний метр потертих кахлiв пiд ногами, квадратний метр облупленоi стелi просто над головою, запасна вода в цинковому баку, маленьке дзеркало в бризках зубноi пасти, у дзеркалi вiдбиваються два обличчя – одне проти другого, занадто близько, нiби за мить до поцiлунку, i можна подумати, що спiврозмовники – закоханi, – якщо iм не дивитись в очi.

– …Ти розумiеш, що пiсля цих твоiх слiв нiчого в нас не може бути далi? Що я нiколи не зможу переступити через цi твоi слова? Що це кiнець?

– Що я такого сказала?

(Не виправдуватись! Тiльки не виправдуватись. Це… жалюгiдно).

– Що ти сказала?!

– Так, що я сказала? Чому ти…

Нема вiдповiдi. Є дверi, що хитнулися назовнi й зачинилися знов.

Є вода в цинковому баку i нечисте маленьке дзеркало, що вiдбивае тепер уже одне, некрасиве, червоне, скривлене в риданнях обличчя.

Уже свiтанок, та жовтiй лампочцi пiд стелею на це плювати. Як лiтньому сонцю плювати на жiнку, що скулилася на краечку ванни. Хоч би що сталося – сонце вставатиме вчасно, i навiть якщо курортне мiстечко з усiма своiми мешканцями колись повалиться в море, сонце так само буде пiдiйматись i спускатись, мiльйон рокiв…


Це було мiльйон рокiв тому. Тепер це не мае жодного значення.




Роздiл перший

Цiкава геральдика:

Чорний тхiр на золотому тлi


– …Як ся мае ваша сова?

– Сова поживае прекрасно, дякую вам…

Моя сова здохла п’ять рокiв тому, але я вiдповiв, як велiла менi ввiчливiсть. Кажуть, сучасний ритуал привiтання мае корiння в давно забутому нарiччi; у давнину вiтання приблизно так i звучало: «Ком совва?»

Гiсть кивнув так задоволено, нiби життя моеi сови його справдi щиро цiкавило. Вiдкинувся на спинку напрочуд незручного крiсла; зiтхнув, роздивляючись мене з-пiд насуплених рiдких брiв.

На своi п’ятдесят дев’ять вiн мав не такий вже й поганий вигляд. Я знав, що маг вiн не вроджений, а призначений, що магiчне звання вiн дiстав, бувши вже сiльським комiсаром, i що на атестацii йому завищили ступiнь – дали третiй замiсть четвертого.

І ще я знав, як вiн до мене ставиться.

– А як маеться ваша сова, пане комiсаре?

– Дякую вам, – вiдповiв вiн повiльно. – Чудово.

Я знав, що в той самий день, коли комiсара призначено магом, усi околишнi мисливцi дiстали замовлення на совеня. Немало совиних родин зазнало тодi тяжких утрат; з кiлькох десяткiв пташенят щойно спечений маг вибрав одного – i тепер мое питання та його вiдповiдь наповненi були правдивим смислом, бо сова, яку дiбрав комiсар, виявилась хирявою i весь час хворiла.

Чи вiн неправильно за нею доглядав?…

Мовчання затягувалось. Нарештi комiсар зiтхнув повторно:

– Пане вроджений магу. Вiд iменi комiсарiату й поселян я радо передаю вам запрошення на свято врожаю, яке вiдбудеться в останнiй день жнив.

Я ввiчливо нахилив голову. Комiсар дивився на мене втомлено i якось зболено. Сова нам свiдок, вiн не хотiв iти до мене з поклоном; вiн сам щосили намагався поправити справу – останнi три днi на небi знай з’являлись хмарки, безсилi, безплiднi, холостi. Вiн стояв посеред двору, вiн бурмотiв завченi замовляння, вiн навiть плакав, певно, з безсилля… А потiм подолав обридження й страх, сiв у двоколку й поiхав до мене. У дорозi розвертав голоблi не раз i не два, i вертався, i розвертався знову – i от сидить тепер, дивиться мружачись менi в очi. Чогось чекае, наiвний.

– Красно дякую, – сказав я проникливо. – Обов’язково прийду.

Комiсар ковтнув слину; вiн мав сформулювати прохання, i я з утiхою дивився, як вiн мучиться.

– Пане вроджений магу… – таки вимовив вiн. – Дозвольте звернути вашу увагу на посуху.

– Як-як? – перепитав я з ласкавим осмiхом.

– На посуху, – насилу повторив комiсар. – Ось уже майже мiсяць не було дощу… тим часом стан проростiв… викликае побоювання. Поселяни бояться, що свято врожаю… затьмариться.

Вiн замовкнув i вп’явся очима менi в перенiсся; я усмiхнувся ширше:

– Сподiваюсь, мене нiхто нi в чому не пiдозрюе?

Комiсар пожував губами:

– Що ви, що ви… Нi в якому разi. Безперечно, це стихiйне лихо мае природну… немагiчную натуру. Однак ще трохи – i можна дожидати неврожаю, рiвного хiба що лиху тридцятирiчноi давнини, ви, певно, не пам’ятаете…

В останнiх словах показались тонкi запобiгливi нотки. Ще трохи – i вiн скаже менi «синку»… або, чого доброго, «внучку»!

– Не пам’ятаю аж таких старих часiв, – зiзнався я смiючись. – І, коли чесно, я нiколи не цiкавився сiльським господарством. Донедавна менi вiрилося, що бруква росте на деревах!

Комiсар дивився на мене тужливо; дати б тобi мотику, ясно читалося в його поглядi. Вигнати б на поле, пiд палюче сонце, i тодi поглядiти б на тебе, здоровезного ситого ледаря. Поглядiти б хоч раз на твiй бiй з буряковою грядкою!..

У наступну секунду комiсар гучно зiтхнув i приплющив очi. Видко, картина, що уявилася йому, виявилася занадто яскравою.

Я урвав смiх. Помовчав, милуючись безсилою злiстю вiзитера; сплiв пальцi, потягнувся, розминаючи суглоби:

– Якщо ви, пане магу третього ступеня, не в змозi справити маленьку хмарку – звернiться до бабусь у селах. Народнi засоби не завжди заслуговують на осмiяння…

Вiн пiдвiвся. Напевно, вiн мав ще в запасi якiсь аргументи – грошi, вигоди, звернення до мого сумлiння – та зневага виявилася сильнiшою.

– Прощавайте, пане вроджений магу… Здоров’я й усяких гараздiв вашiй совi!

Слово «вроджений» вiн вимовив з неприхованою зневагою. Гордi ми, гордi, нiчого не вдiеш, наша гордiсть бiжить попереду й розпихае всiх лiктями…

– Обережнiше, – сказав я турботливо. – Дивiться пiд ноги.

Комiсар здригнувся.

Про мiй дiм ходило в околицях багато легенд: подейкували, наприклад, про бездоннi колодязi, куди купами летять жертви потайних люкiв, про крюччя, клоччя, смертоноснi – серед них умить задихаешся – тюлевi фiранки та iншi небезпеки, якi чигають на небажаного гостя…

Я любив свiй дiм.

Я нiколи не був певен, що знаю його до кiнця. Ось, примiром, не вiдкидаю, що десь серед книжкового мотлоху досi гуляе справжня сабая, яку менi не впiймати, хоч як старайся. Та якби повiдав я плiткарям про сабаю – вони не подивують, iнша рiч – лютий камiн, що перемелюе гостя камiнними щелепами, або, скажiмо, бездонний нiчний горщик, що мае в круглому порцеляновому черевi смертоноснi шторми…

– Здоров’я вашiй совi! – трохи запiзно крикнув я навздогiн комiсару, що вже йшов.

З прочиненого вiкна вiяло спекою. Я уявив, як призначений маг третього ступеня (насправдi четвертого) виходить на ганок – iз прохолодноi сутiнi передпокою вивалюеться в розпечене марево цього божевiльного лiта. Як натягае на очi капелюх, як лаеться крiзь зуби й чвалае пiд сонцем до своеi двоколки…

Чому вiн мене не любить – зрозумiло. Та чому я його не люблю?


* * *



ЗАДАЧА № 46: Призначений маг третього ступеня закляв вiд капустянки город площею 2 га. Поле якоi площi вiн може заклясти вiд сарани, якщо вiдомо, що енергоемнiсть заклинання вiд сарани в 1,75 раза бiльша?



* * *

За пiвгодини пiсля того, як пiшов комiсар, дзвоник при вхiдних дверях видав негучне, здавлене «дзiнь-дзiнь». Вочевидь, вiзитер нiяковiв через щось; якийсь час я роздумував, що б це могло так збентежити мого друга й сусiда, i, так i не припустивши нiчого, пiшов вiдчиняти.

Гiсть вломився, вiдсунувши мене в глиб передпокою, – шляхетний Іл де Ятер мав властивiсть заповнювати собою будь-яке примiщення, i заповнювати щiльно. У першу мить – поки не притерпишся – менi завжди ставало тiсно в його присутностi.

– Хай йому грець, зранку така спекота… А в тебе прохолодно, нiби в погребi, улаштувався, чаклуне, мовби воша в кишенi, – навiть заздрю…

За звичним натиском i звичною пихою вiзитера ховалася нiяковiсть, та сама, що примусила хрипiти мiй лункий дверний дзвоник. Щось трапилось. Велике. Прикре.

– Моi вiтання, бароне, – сказав я смиренно. – Бажаете випити?

– Пиво е? – уривисто спитав шляхетний Ятер.

І за кiлька секунд, опускаючи на стiл спустiлий кухоль:

– Значить так, Хорте. Татусь повернувся.

Я налив йому ще – не розрахував, пiна линула через край.

– Повернувся, – повторив барон здивовано, мов не вiрячи своiм словам. – Ось такий, премилостива жабо, номер.

Я мовчав. Гiсть перехилив другий кухоль, витер пiну з жорстких вусiв, дихнув менi в обличчя пивним духом:

– О-ох… На свiтанку. Слугу, що йому вiдчиняв, я замкнув у пiдвалi, там будова хитренька, знаеш, можна воду пустити – так труп потiм у ровi спливае… Чи не спливае – за бажанням.

– Розкисаеш, спадкоемцю, – сказав я спiвчутливо.

Барон схопився:

– Я?! Таж слуга живiсiнький поки. Просто звичка в мене така, як у щура, щоб завжди другий вихiд був…

Я зiтхнув.

Татусь Іла де Ятера, самодур шiстдесяти двох рокiв, зникнув безвiсти рiк i вiсiм мiсяцiв тому. Пустився в подорож iз молоденькою нареченою – i пропав; припускалося, смерть вiд руки невiдомих розбiйникiв. За пiвроку, згiдно з законом, спадок i титул перейшли старшому сину Ілу, тому самому, що хлебтав тепер мое пиво.

Утiм, якщо старий барон повернувся… пивом таку вiсть не заллеш. Тут треба мiцнiшого напою; таж виходить, що Іл самозванець. Негiдний син, що дiстав спадщину за живого батька.

У найкращому разi мого приятеля чекае вiддалений монастир. У найгiршому – труп спливае в ровi. Чи не спливае. За бажанням. Про норов старого Ятера в цих краях багато чули навiть тi, хто зроду глухий…

– Сядь, – запросив я.

Барон покiрно опустився на козетку; ще хвилину тому здавалось, що кiмната переповнена ним наче дрiжджами. Тепер полуда спала – посеред вiтальнi сидiв невеликий чоловiк у чепурному, та добре пожмаканому вбраннi. Навiть капелюх, недбало кинутий у кут, здавався пожмаканим i ображеним на весь свiт.

– Докладнiше, – наказав я, усiдаючись навпроти.

Барон-самозванець помацав стриженi вуса – обережно, нiби боячись уколотись:

– На свiтанку будить мене Пер, дурень цей, очi на лобi: старий пан, мовляв, зволили об’явитися, зволили постукатися й пройти до себе. Я перше подумав – наснилось, менi й не таке, бувало… ну та нехай. Потiм дивлюсь – премилостива жабо, все наяву, вiд Пера часником несе… Я його за комiр – i в батьковi покоi, а там, знаеш, я все переробити велiв, стiну проломити, хотiв мисливську залу влаштувати… І точно – стоiть татусь посеред моеi мисливськоi зали, i очi вже бiлi: видко, дiйняло його вiд моiх переробок… Я – бух у ноги: щастя, мовляв, а ми вважали загиблим, те-се… Мовчить, а очi бiлi! Я…

Барон затнувся. Я не заважав йому; горластий, завжди певний у собi, нахабний з природи i ще бiльше знахабнiлий за останнi мiсяцi, мiй приятель – можливо, вперше в життi – переживав справжнiй шок.

– Я, Хорте, злякався, чесно кажучи… Коротше, взяв я та й замкнув. Замок там добрий устигли приладнати, адже мисливська зала, трофеi цiннi… Татуся замкнув, Пера – у пiдвал… ледве встиг. За пiвгодини челядь прокинулась – i чують же, поганцi, неладне. Я iм сказав, що Пера послав iз дорученням. Не вiрять! По очах бачу… Не вiрять, що барон на свiтанку встав i лакею доручення придумав. І послав – пiшки, в однiй сорочцi. І довкола зали моеi мисливськоi так i крутяться… А я – до тебе, Хорте. Швидко думай, що робити, або я тебе, Хорте, цими от руками задушу…

Вiн подивився на своi маленькi аристократичнi долонi. Перевiв погляд на мене, мов примiряючись. Зiтхнув крiзь зуби:

– Ну, ходiмо… Ходiмо зi мною. Треба щось робити, Хорте… я вiдплачу. Слово Ятера. Ти знаеш.

Я мовчав.

Вiн шумно засопiв:

– У чiм рiч?

– Дивний народ цi аристократи, – пробурмотiв я нiби сам до себе. – Навiщо тобi другий свiдок? Я, знаеш, не бажаю спливати в ровi. Не той характер.

Хвилину вiн дивився на мене, ворушачи губами. Потiм змiнився на лицi:

– Ти… за кого мене маеш, чаклуне? За батьковбивцю?! Дивлячись у його стрiмко побiлiлi очi, я раптом зрозумiв, що вiн не грае. Не вдае; у цю мить його справдi жахае перспектива кровопролиття: i це при тому, що сам вiн, нiчого не усвiдомлюючи, уже зробив усе потрiбне для цього рiшучого вчинку!

Щоправда, його вiзит до мене в схему тихого вбивства не вкладаеться.

– Та що ти, Іле, – сказав я лагiдно. – У мене й на думцi не було, ти хибно зрозумiв…

Якийсь час вiн дивився на мене фамiльним поглядом Ятерiв – бiлим скаженим поглядом. Потiм в очi його поволi повернувся осмислений вираз:

– Ти… не жартуй так, Хорте.


* * *



«ПИТАННЯ: Що таке магiчне дiяння?

ВІДПОВІДЬ: Це активне спрямоване дiяння, що мае на метi змiнити щось в навколишньому фiзичному середовищi.

ПИТАННЯ: Якого кшталту бувають магiчнi дiяння?

ВІДПОВІДЬ: Побутовi, бойовi, iнформацiйнi тощо.

ПИТАННЯ: Якi рiзновиди побутових магiчних дiянь ви знаете?

ВІДПОВІДЬ: Природно-побутовi (змiнення погоди та клiмату, сiльськогосподарськi дiяння), соцiально-побутовi (змiнення зовнiшностi своеi та оточення, тобто наличинювання; змiнення властивостей своiх та оточення, тобто перевертенство; змiнення психологii своеi й оточення, тобто навiювання, сюди ж належать i любовнi чари), ремiсницько-побутовi (ремонт або псування одягу, житла, знарядь працi, предметiв

мистецтва та побуту), предметнi (дiяння з iмiтацiею предмета, як-от мотузки, сокири, смолоскипа, палки тощо).

ПИТАННЯ: Якi рiзновиди iндивiдуальних бойових дiянь ви знаете?

ВІДПОВІДЬ: Атакувальнi, захиснi й декоративнi. До атакувальних належить прямий удар (вiдповiдае удару тупим металевим предметом в обличчя), вогняний удар (вiдповiдае спрямованому струменю вогню), iмiтувальний удар (удар з iмiтацiею реальноi зброi). До захисних належать загальний захист й адреснi захисти: вiд залiза, вiд дерева, вiд вогню, вiд чужого погляду тощо. Адреснi захисти можна ефективно комбiнувати. До декоративних дiянь належать салюти й феерверки.

ПИТАННЯ: Якi рiзновиди iнформацiйних дiянь ви знаете?

ВІДПОВІДЬ: Поштовi (дозволяють обмiнюватись iнформацiею на вiдстанi, обов’язково вимагають матерiального носiя, примiром, птаха, чи групи комах, чи будь-якоi поверхнi, на яку наноситься текст послання), пошуковi, вистежнi, сторожовi, наглядовi.

ПИТАННЯ: Якi рiзновиди дiянь волiете використовувати ви як майбутнiй призначений маг?

ВІДПОВІДЬ: Природно-побутовi й ремiсницько-побутовi, а також деякi рiзновиди iнформацiйних».



* * *

Ятери жили багато й вiльготно, не знаючи браку нi грошей, нi розваг. Нас з Ілом зустрiв цiлий виводок слуг – вiд плiшивого згорбленого старця до хлопчиська рокiв дванадцяти. Жодного обличчя я не розгледiв – самi макiвки; у присутностi хазяiна челядь де Ятерiв була в неперервному по клонi.

У вiтальнi нас зустрiла Ілова дружина – замучена недугами блондинка. Їi миршаве личко здавалось намальованим на промащеному паперi – ще трохи, i крiзь нього проглянули б обриси кiмнати.

– Пане Хорте зi Таборе зажадав оглянути мою мисливську залу, – з неприязню повiдомив iй барон. – Розпорядiться щодо снiданку, люба.

Сiрi баронесинi оченята раптом наповнилися слiзьми; нi зникнення Пера, нi метушня в домi, нi напруженiсть у чоловiковому голосi не сховались вiд неi, а раннiй вiзит «осоружного чаклуна» – тобто мене – зовсiм кинув небогу у вiдчай. Але – треба вiддати належне Іловi як приборкувачу жiнок. Баронеса присiла в низькому реверансi i, не зронивши нi слова, пiшла. Вiяло в ii руках стовбурчилося пiр’ям i через те схоже було на дохлу пташку.

– Ходiмо, – хрипко сказав Іл.

У баронських покоях стояла щiльна, задавнена кiлькашарова задуха. Розшита шовком хустинка в руках молодого Ятера зовсiм розкисла вiд поту – барону-самозванцю доводилося щосекундно промокати лоб.

Ключ вiд мисливськоi зали – завбiльшки з ручку вгодованого немовляти – був, безперечно, шедевром ковальського мистецтва. Ятер нервувався. Дверi вiдсунулися не одразу; iмпульсивний барон навiть спробував зламати iх, хоча з першого ж погляду було зрозумiло, що виломити цi дверi до снаги хiба що барильцю з порохом.

Кiнець кiнцем замок пiддався. Ятер востанне витер лоба – спершу мокрою хусточкою, потiм рукавом камзола. Повернувся до мене; грiзному барону було дуже страшно в цю хвилину, менi навiть подумалося, що якби засув не став коритись – спадкоемець-самозванець зiтхнув би з полегкiстю…

Я вiдтрутив Іла з дороги, вiдсунув засув i ввiйшов до зали першим.

Так, барон-мисливчик дуже спiшив стерти всяку пам’ять про татуся. Майже нiщо не нагадувало про те, що примiщення колись було старому за спальню й кабiнет: стiну мiж кiмнатами зруйновано до решти, меблi винесено, пiдлогу за ново покрито керамiчними плитами, а стелю – мозаiкою з рiз них сортiв дерева. Стiни ряснiли гобеленами, як старовинними, майстерними й утiшними для ока, так i новими, виготовленими нашвидкуруч, натхненно-потворними. Гадалося, що кожен, хто вперше ввiйде до мисливськоi зали, завмре, уражений красою мисливських трофеiв (десяток сумних оленячих голiв, набитi ватою пташки рiзного розмiру й опудало кабана, виготовлене з порушенням технологii, через що тварина здавалася в пiвтора раза бiльшою, нiж була за життя), а також зачарований блиском зброi (стiйка для спи сiв та рогатин, два арбалети на стiнах i кiлька бойових клинкiв, нiяк не дотичних до полювання).

Я зупинився на порозi. Важкi штори на вiкнах утримували ззовнi свiтло лiтнього ранку, i тому я не одразу помiтив старого – тим бiльше що вiн убраний був у все чорне, нiби ворон.

За моею спиною шумно сопiв спадкоемець-самозванець; скрипнули дверi, що замикались тепер iзсередини.

– Доброго ранку, батьку, – сказав Іл над усяку мiру фальшиво.

Старий не вiдповiв. Лице його лишалося в тiнi.

Запала мовчанка; я вiдчув – уперше вiдтодi, коли Іл де Ятер вiдкрився менi з цiею iсторiею – вiдчув острах i нiяковiсть, неначе грудей моiх торкнулася зсередини маленька пазуриста лапка.

Я прекрасно знав звичаi родини де Ятерiв – адже нашi предки жили бiк у бiк ось уже декiлька поколiнь. Я добре знав, як ставився до своеi сiм’i Дол де Ятер – ось цей самий раптовий старець. Певний час ми з Ілом дружили дуже тiсно – я був чаклун i син чаклуна, переконаний, що свiт iснуе виключно для моiх потреб. Іл був спадкоемець шляхетного роду, гарне й сильне хлоп’я, забите й залякане далi нема куди. Якщо вiн раптом зникав з мого горизонту – я знав, що батько за якийсь прогрiх посадив його до комори, або прив’язав уздечкою до столу (масивноi парти з червоного дерева, за якою Іловi належало щоденно осягати розумом геть пустi для нього науки), або засiк до напiвсмертi; молодшi дiти Ятерiв – то були переважно дiвчатка – страждали не менше. Цiлими днями замкненi в задушливiй кiмнатi, вони рукодiльничали пiд наглядом сувороi наставницi, iх навiть не випускали до вбиральнi, а ставили один на всiх нiчний горщик…

Один iз Ілових братiв – забув, як його звали – у вiцi дванадцяти рокiв утiк iз дому з бродячим цирком, i бiльше про нього нiхто нiколи нiчого не чув. Другий вирiс тихим мовчазним юнаком, з вигляду нiби нормальним, який, проте, понад усi розваги полюбляв спостерiгати за цiвкою води з насоса. Вiн мiг дивитись на воду годинами й днями, i лице в нього при цьому ставало м’яким, нiби з воску, i в кутиках рота збиралася слина… Прислуга тихцем насмiхалась над молодшим Ятером i приколола йому прiзвисько Фонтан.

Тепер, якщо спадок пiде вiд Іла – його судилося дiстати Фонтану.

…Старий Дол де Ятер стояв посеред зали, i менi чомусь здалося, що вiн стоiть досi там, де його залишив Іл. Що за час, поки сина не було, вiн не ступив i кроку.

– Батьку, – сказав Іл, i голос його затремтiв. – Наш сусiда, пан зi Табор, хотiв висловити свою радiсть iз приводу вашого раптового повернення.

Старий мовчав.

Фамiльна риса Ятерiв – нiколи не терпiти заперечень нi в чому – поеднувалася в старому баронi з нiжною любов’ю до дружини й дiтей. Цю любов вiн безперестанку проголошував на бенкетi й на полюваннi, вiдкривав знайомим i незнайомим, аристократам i хлiборобам. Вiн щиро вважав свою дружину красунею, вихваляв ii перед друзями i купував iй дорогi прикраси; а якщо дружина, бувало, завиняла чимось (невчасно розкривала рота чи спiзнювалася, коли барон зволили чекати ii) – ii неминуче й рiшуче каралося. Нещасна баронеса, Ілова мати, не дожила й до сорока – пiсля ii смертi старий Ятер побивався щиро, довго й тяжко.

Та сама фамiльна риса Ятерiв виявилася в Іловi одразу пiсля затвердження його головним у родинi, i виявилась так, що й чадам, i домочадцям це далося взнаки. Дружина його, колись рум’яна й галаслива, скоротилася до напiвпрозоростi й звелася до становища мишки. Дочок не було нi видно, нi чутно, а единий син вряди-годи проливав гiркi сльози, будучи прив’язаним вуздечкою до старовинноi парти червоного дерева.

– Батьку… – пробурмотiв Іл утрете.

Я пiдiйшов до вiкна й обережно пiдняв штору.

Промiнчик сонця пробився крiзь товщу порошинок, вiдбився вiд кахлини пiдлоги й надав майже живого виразу скляним очам давно забитого кабана.

Розглядiвши батькове лице, Іл де Ятер видав невиразний вигук. А я зрозумiв нарештi, в чому причина неясноi тривоги, що холодним клубочком оселилася в мене всерединi.

Закрiпивши штору золотою поворозкою, я знову перейшов залу й зупинився просто перед воскреслим бароном.

На мене – крiзь мене! – дивилися бiлi очi без жодного виразу. Так, iз переляку цей погляд можна було сплутати з поглядом самоi лютi, i я здогадуюсь, як то було Іловi в першi хвилини зустрiчi.

Я поводив рукою перед нерухомим обличчям старого. Очi глядiли в одну крапку. Зiницi не розширялись i не скорочувались.

– Іле, – почув я власний спокiйний голос. – Можеш кликати дружину та слуг… а можеш не кликати. Схована вiд стороннiх очей комiрка, нiма доглядальниця, часта перемiна бiлизни й постелi – от усе, що треба тобi для виконання синiвського обов’язку.

Товариш мого дитинства довго мовчав, переводячи очi з мого обличчя на обличчя старого барона. Потiм рiзко вiдiйшов у темний кут й опустив голову на руки; незрозумiло, чого було бiльше в його позi – горя чи полегшення.

Повернувши голову, я спiткався поглядом з оленячою головою, що виростала, здавалося, просто зi стiни. По печальнiй мордi подорожувала самотня мiль.

– Де ж вiн був? – глухо спитав молодий Ятер. – Де вiн був майже два роки? Звiдки?…

Я роздивлявся байдужного старого, який так само недвижно стояв серед зали.

Я його не впiзнавав.

Рокiв п’ятнадцять тому це був нестарий добрий сусiда, який тягав мене на плечах, обожнював боi на дерев’яних сокирах i на першу вимогу демонстрував славний фамiльний меч, який, бувало, стинав по двi-три ворожi голови за один удар. Пам’ятаю, я ще дивувався – чому Ілiв тато, зi мною привiтний i лагiдний, такий жорстокий до власного сина? І, пам’ятаю, робив однозначний висновок: бо я кращий за Іла. Розумнiший, хоробрiший, от сусiд i шкодуе, що тупуватий Іл його спадкоемець, а не я…

Був час, коли «дядечко Дол» здавався менi ближчим, нiж власний батько. Не дарма – батько в тi роки сильно подався, смерть матерi та моi безкiнечнi дитячi хвороби пiдiтнули його, у нього не було нi часу, нi сил на забавки з мечами й палками, а цукерки вiн уважав шкiдливими для зубiв; потiм я подорослiшав, i дружнiй зв’язок iз сусiдою ослаб, а з батьком навпаки – змiцнiв, одначе першим, хто прийшов утiшити мене пiсля смертi батька, був усе-таки дядечко Дол…

Тодi менi було п’ятнадцять. Тепер – двадцять п’ять; останнi десять рокiв ми зовсiм не спiлкувались. Я знав вiд Іла, що характер його батька з приходом старостi зiпсувався вкрай. Я був утаемничений у темну iсторiю з його зникненням; я тихо радiв, що безумний старий, що закляк оце серед мисливськоi зали, майже не схожий на того дядька Дола, якого я колись любив.

– Звiдки вiн прийшов? – розпачливо повторив молодий Ятер. – А, Хорте?

Зусиллям волi я вiдiгнав непотрiбнi спогади. Темне вбрання старого, що стояв передi мною, було ненове й потребувало чищення, проте вiн не справляв враження людини, що довго й важко добиралась до рiдного дому, пiшки плелась через поля та лiси. А для iзди верхи його костюм i особливо черевики не годилися зовсiм.

– Диви, Хорте… – прошепотiв Ятер, та я i так уже помiтив.

На шиi в старого поблискував, ховаючись у складках просторого камзола, ланцюг iз бiлого металу. На ланцюгу висiв кулон – здаеться, яшмовий.

– Ти пам’ятаеш цю рiч у батька? – спитав я, заранi знаючи вiдповiдь.

– Нi, звичайно, вiн не носив нiчого такого, – озвався Іл з певним роздратуванням. – Не любив цяцьок. Нi срiбла, нi каменiв – у крайньому разi, золото…

Іл простягнув руку, бажаючи роздивитись кулон ближче. Простягнув – i вiдсмикнув; несмiло зазирнув старому в обличчя. Я розумiв його складнi почуття; йому важко й страшно було усвiдомити, що його батько, який стiльки рокiв наганяв страх самою своею присутнiстю, перетворився тепер на живу ляльку.

Кулон, якого я торкнувся з неподобною безтурботнiстю, одразу подарував менi першу прикру несподiванку.

Рiч була явно магiчного походження.

Із великого шматка яшми невiдомий мистець вирiзав морду якогось злобного звiрятка – огидну, вищирену, мутнооку морду. І присутнiсть цiеi морди на грудях збожеволiлого барона явно мала якийсь прихований смисл.


* * *

Слуга Пер народився пiд щасливою зiркою – його труп так i не сплив у ровi. Замiсть цього Перу пiдвищили платню, подарували зовсiм ще новий камзол i вiдкрили таемницю: вiдтепер вiрний слуга мав обслуговувати немiчного безумця, помiщеного до дальньоi комiрки. Ім’я старого барона вимовляти (або просто згадувати) заборонялося; слугам i домочадцям було оголошено, що на утримання до де Ятера взято старого Перового батька, що вiн мае заразну хворобу, й тому кожного, хто зазирне до комiрки або хоча б наблизиться до неi, буде бито батогами й тавровано залiзом. (Тяжкiсть обiцяного покарання явно не держалася купи з легендою, яку вигадав Іл, та барона це зовсiм не хвилювало. Мешканцi фамiльного гнiзда давно були вимуштруванi до повноi втрати цiкавостi).

Нова Перова служба тривала цiлих два днi.

Третього дня ввечерi Пер нагодував старого вечерею (за його словами, вiн майже приловчився вправлятися з мiдною лiйкою, i в пана Дола вдалося влити чималу порцiю рiдкоi кашi), а нагодувавши, вийшов ненадовго за чистими простирадлами. І дверi замкнув ззовнi – щодо цього йому був пресуворий наказ.

Перша помилка Пера полягала в тому, що вiн залишив у комiрцi запалену свiчку. Друга помилка виявилася фатальною: Пер не повiсив ключ на ланцюжок на шиi, як наказано, а просто поклав до кишенi робочоi куртки.

Не дивно, що безумний дiд ненароком перекинув свiчку просто на матрац. Не дивно, що Пер, прийшовши до каштелянки, захотiв помiняти не тiльки бароновi простирадла, а й свою залиту кашею куртку.

На цьому щаслива зiрка Пера закотилась. Тому що взяти ключа з кишенi куртки вiн забув.

– Горить! Пожежа!!

Усе сталося дуже швидко.

Матрац спалахнув. Стара будiвля зайнялася миттево; поки Пер нажахано обмацував кишенi, поки бiг спотикаючись до каштелянки, поки вив над купою брудноi бiлизни, у якiй зникла його стара куртка, – поки слуга робив усi цi передсмертнi рухи, Іл де Ятер силкувався збити з дверей замок.

Не вдалося. Зроблено надiйно.

Тодi Ятер кинувся до вiкна; вiкна в комiрцi зi зрозумiлих причин були закритi мiцними гратами. Вогонь охопив уже всю кiмнату – повиснувши на прутах, наче збезумiла мавпа в звiринцi, Іл мiг бачити, як його батько байдужно спостерiгае за язиками вогню, що пiдлiзають до нього.

Як займаеться сиве волосся…

Я бачив потiм цi грати – людинi несила так погнути товстезнi прути. Іл зробив бiльше, нiж до снаги людинi, та на кiнець дiла це не вплинуло.

Збiглися слуги, домочадцi, дiти. Стали рядком, передавали вiдра з рук у руки. Вогонь, на щастя, не встиг перекинутись на поблизькi споруди; дверi до комiрки кiнець кiнцем зламали, i перед очима постала вигорiла кiмната з чорним скрюченим трупом посерединi.

Прибiг Пер iз ключем. Постояв, поглядiв на метушню…

А потiм пiшов i тихенько повiсився в бароновому саду на осицi.


* * *



ЗАДАЧА № 58: Призначений маг третього ступеня замовив клубок шерстi на непожирання мiллю. Який дiаметр сфери дii замовляння, якщо вiдомо, що вроджений маг першого ступеня вiдчув залишкову силу, перебуваючи на вiдстанi трьох метрiв од клубка?



* * *

Другого вечора ми сидiли в мене у вiтальнi за глеком вина, точнiше, за цiлою батареею глекiв. Ятер пив, але не п’янiв; сам я спиртного уникаю, та, поважаючи традицii, завжди держу в льосi кiлька добiрних барилець.

Ми мовчали так довго, що нiчнi свiтильники пiд стелею стали потроху вменшувати свiтло – вирiшили, певно, що ми спимо або кiмната порожня. Єдина свiчка на столi пiдкреслювала похмурiсть змарнiлого баронового обличчя, зате при свiтлi ii не видно було нi обгорiлих брiв, нi порiдiлого волосся, нi обпалених щiк. Я дивився на Іла – i картина загибелi старого барона повторялася перед моiми очима ще й ще, я гнав ii, та вона поверталася знов. Найсумнiшим було те, що в обличчi стариганя, який байдужно дивився на охоплену полум’ям кiмнату, виразно проглядали риси дядечка Дола – такого, яким я його пам’ятав, мого старшого друга. І коли полум’я, кинувшись на старого, огортало його рваним звивистим коконом – я мимоволi заплющував очi, зажмурювався, нiби та нервова панночка.

Якби я опинився поряд – я мiг би його врятувати!

…Урятувати, та не повернути розум. Вiн мав iз року в рiк жити рослиною в дiжцi, харчуватись рiдкою кашею через бляшану лiйку, ходити пiд себе…

…Але така жахлива смерть?!

…Чому я не владен над часом? Чому я не опинився в ту мить – там?

…Милосерднiше було б одразу ж його зарiзати. Як Іл, власне, й збирався зробити…

Я здригнувся. З пiдозрою втупився очима в молодого барона, що сидiв навпроти; ет! Якби повернувся Ятер-старший при повному здоров’i – Іл певною рукою перерiзав би татусевi горло. Але тепер – тепер мiй приятель жорстоко страждав. Синiвськi почуття, що всi цi роки жеврiли пiд кiркою задавненоi ненавистi, були видобутi назовнi; вони були блiденькi, непереконливi й нiби побитi мiллю, Іл соромився iх – сам перед собою. Хай краще вже чиста ненависть, анiж така любов.

– Вони, – свiтильники, пробудженi звуком баронового голосу, спалахнули на повну потужнiсть, яскраве свiтло змусило мого спiврозмовника поморщитись. – Вони… iх уже не спинити… язики вирiзати, чи що… плiткують. А коли мовчать – думають… Що це я звiв батька зi свiту. Власного батька загубив! І Пер, скотина така, свiдок мiй единий… Скотина, удавився! Уже пащекують, що я тата два роки в комiрцi держав… Уже пащекують… І – вiрять!

– Що тобi до брудних язикiв? – спитав я втомлено. – Хочеш, я нараз позатикаю всi цi роти?

– Нi-i-i, – Іл тяжко замотав головою. – Так не годиться, чаклуне… Так не буде. Роти затикати… це я сам можу, без нiяких чарiв. А треба батькового вбивцю… Хто його викрав, хто його розуму позбавив… той i вбивця. Треба знайти. А Пер, дурень, поспiшив – я його, може, потiм сам замучив би… але ж це потiм… Вiн багато знати мiг, згадати щось, цей Пер, адже тодi з батьком разом був, пам’ятаеш, коли його ця дiвка звела… Ця сучка, щоб iй жабою вдавитись… Пам’ятаеш?

Я зiтхнув.

…Розв’язна особа постукала у ворота пiзнього вечора, пiд час дощу, i назвалася жертвою розбiйникiв. За ii словами, негiдники забрали в неi карету, убили кучера й слуг, поживилися скринею iз сiмейними коштовностями – а коштовностей було немало, бо й сiм’ю вона назвала вiдому, шляхетну сiм’ю з Пiвденноi Столицi.

На той час в околицях не було жодноi серйозноi розбiйницькоi ватаги. Панянка не змогла вказати мiсця, де лежать трупи нещасних слуг (темно було, незнайомi мiсця, нiч, шок); коротше кажучи, авантюристку в нiй запiдозрили одразу всi – окрiм старого Дола де Ятера.

Той, проти звичаю, поставився до панянчиноi iсторii дуже серйозно. Бiльше того – нi з сього нi з того зажадав нещасну дiвчину втiшити; у першу ж нiч вона пробралась до старого в лiжко. І вiн розцвiв, тому що власна дружина його давно була упроваджена до могили, а решта жiнок, що дiлили з ним ложе, бували або продажнi, або на смерть переляканi.

Уже на другий день прибулицю ненавидiли всi – починаючи вiд спадкоемця Іла, якому ввижалося немовля – претендент на його права, i закiнчуючи кухарчуком. Вона поводила себе як господиня. Вона вiдверто знущалася з баронових дочок, якi сичали iй услiд. Вона провокувала Іла на грубощi, а потiм скаржилась на нього старому Ятеру; життя родини, i без того невтiшне, повiльно перетворювалося на пекло. Барон оголосив про свое майбутне весiлля – напоумити його i за кращих часiв нiхто не мiг, а тепер старий i зовсiм зсунувся з розуму. Іл у вiдчаi приходив до мене, манiвцями розпитував про отрути, iхнi властивостi й спосiб застосування. Звичайно, всi розмови мали вiддалений характер, однак скоро старий запровадив новий порядок вживання iжi: нi сам вiн, нi його красуня нiчого не брали до рота ранiше, нiж хто-небудь зi слуг не куштував страву…

Кiнець кiнцем старий Ятер повiдомив про свое бажання зустрiтися з родичами своеi обраницi. Зiбрано було карету для поiздки до Пiвденноi Столицi; нареченi вiдбули, прихопивши з собою декiлька скринь добра, серед них i родиннi коштовностi, i не мiфiчнi, як у панночки, а справжнi-справжнiсiнькi.

За тиждень пiсля вiд’iзду закоханих до замку повернувся посланий з бароном слуга (той самий Пер). За його словами, барон геть з’iхав з глузду, жбурлявся важкими предметами i вимагав забратися з очей. Перелякана прислуга ретирувалася – краще втратити мiсце, анiж позбутися життя. До замку Пер повернувся сам – через дружину; решта (кучер, кухар, камеристка та два лакеi) вирiшили пошукати щастя-долi де-небудь подалi вiд ласкавого пана Дола.

Час iшов. Через мiсяць я порадив Іловi обережно поцiкавитись: а де, власне?…

Через мiську префектуру (поштовi голуби, що лiтають туди-сюди) пiдтвердився найсмiливiший здогад. До Пiвденноi Столицi закоханi не прибували, ба бiльше, тамтешня високоповажна родина нi сном нi духом не знала нi про яких мандрiвних пограбованих панянок. Бiдолашним голубам доводилось носити вельми холоднi, навiть жорсткi послання – а кому приемно дiзнатись про авантюрницю, яка використовуе для своiх оборудок твое незаплямоване iм’я?!

Минули два мiсяцi з дня баронового вiд’iзду; Іл прийшов по допомогу до мене. Пам’ятаю, тодi я багатенько витратив на рiзноманiтнi пошуковi процедури – розпустив по дальнiх околицях побiгайкiв та язиканiв, запитував стариганевi речi, що iх принiс Іл, – усе дарма; щоб не знизити свого авторитету перед молодим Ятером, довелося збрехати, що батько його придбав дорогий оберiг проти магiчного ока. Іл ще, пам’ятаю, спитав, скiльки коштуе такий оберiг. Я назвав цiну навмання – таку несосвiтенно велику, що Іл менi одразу повiрив…

Тодi молодий барон призначив нагороду за будь-якi вiдомостi про свого батька. Знайшлись охочi прибрехати й отримати грошенята задурно: таких гнали вiд ворiт батогом. Справжнiх вiдомостей не мiг дати нiхто: старого Ятера з молодою нареченою мов драконом злизало.

За пiвроку Іл увiйшов у права спадкоемця. Ще за чотирнадцять мiсяцiв старий барон постукав у ворота власного замку, i його зустрiв ошелешений Пер…

Рогом вилiзла iм ця зустрiч. Обом.

– Дiвка, – повторив я задумливо. – Як ii звали?

Іл де Ятер покривився:

– Ефа.

– Ефа, – повторив я пригадуючи. – Гарне iм’я… Їi шукали, Іле. І не знайшли. Тепер, майже через два роки, – i поготiв…

Ятер насупився. Витягнув iз кишенi й поклав передi мною на стiл яшмовий кулон; хижа мутноока морда була вкрита чорною кiптявою i майже невидна, але я пам’ятав чудово кожну ii рисочку, що-що, а пам’ять у мене професiйна…

На мить мутноока морда вiдступила вбiк, а на ii мiсцi проглянуло безпомiчне старече лице – дядько Дол, тiльки багато рокiв по тому. Як ти змiнився, мiй добрий дядечку…

Якийсь час я добирав слова. Треба було сказати коротко й переконливо – при тому що я чудово знав, як нелегко переконувати в будь-чому баронiв Ятерiв. І то в такiй ситуацii.

Добре б узагалi вiдкласти розмову на потiм. Хай вiн забуде цю картину – батько, що згоряе перед його очима. В Іла мiцна натура й здоровi нерви…

…А я, цiкаво, коли-небудь цього позбавлюся? Запаху смаленого м’яса, такого реального, що годилося б заткнути нiздрi?

– Так, – сказав я, дивлячись на закiптюжений кулон. – Менi все-таки гадаеться, що, хоч лихi язики й не страшнi тобi – треба б iх про всяк випадок повкорочувати. Давай завтра, перед похороном, я потихеньку твоiх слуг…

– Це моя справа, – сказав Іл аж надто гостро, майже грубо. – Я до тебе… я з тобою про iнше. Що ти скажеш про цю рiч?

Я покривився, вирiшивши цього разу пустити його непоштивiсть повз вуха.

– Бач, Іле. Цю рiч… виготовив великий маг. Вона мае в собi вiдблиск чужоi сили, чужоi волi…

У камiнчику було щось ще, я сам не розумiв, що це таке, та Іловi в своiй некомпетентностi зiзнаватися не спiшив.

– Я так i думав, – сказав Іл з огидою. – Що це чаклунiвська цяцька…

– Думаю, вiн уже не загрожуе, – сказав я м’яко. – Вiн тепер так i буде… безсило вишкiрятись. Що ти ще хотiв дiзнатись?

– Батька заманили до пастки якiсь чаклуни, – прошепотiв Іл зi свистом. – Я знав, Хорте, я вiдчував…

У голосi його бринiв справжнiй бiль.

– Який ти непослiдовний… – пробурмотiв я.

– Що?

– Нi, нiчого, вибач… Іле, заспокойся, будь ласка. Ти до кiнця виконував свiй синiвський обов’язок, не ти винен, змiнити вже нiчого не можна…

– Мовчи! – гаркнув Ятер, i свiтильники пiд стелею спалахнули нестерпним бiлим свiтлом. – Ти… та заткни цi своi каганцi, таж неможливо розмовляти!

Я клацнув пальцями, наказуючи свiтильникам пригаснути й не реагувати бiльше на звуки. Іл, розпаляючись усе бiльше, продовжував:

– Якась жаба заманила батька до пастки… Якась чаклунiвська паскуда, пробач, Хорте, але якась чаклунiвська сволота вiдбила татовi глузд, та ще знущаючись цяцьку навiсила… Вогонь цей… Чи сам Пер прогрiшив, чи сам батько свiчку перекинув, чи це вони глузуючи все так улаштували, щоб я…

Вiн замовк i подивився на своi долонi. Страшнуватi були руки – пiсля того, як довелося гнуть розпаленi грати.

– Іле… – почав я примирливо. – Подумай. Хто – вони? З дiвкою вiн поiхав, авантюрниця його обдурила, обiкрала, зiллям обпоiла… i кинула. Трапляються такi дiла, сам знаеш…

– І це, – кулак упав на стiл поряд iз кулоном, – це теж дiвка йому навiсила? Га?

Я знизав плечима:

– Хтозна. Може, й дiвка.

– Таж ти сказав – здоровий чаклун це зробив.

– Я сказав – великий маг…

Очi Ятера люто звузились:

– Ти сказав… Виляеш. Крутиш. А я цього дiла так не кину. Якщо ти, чаклуне, зараз вiдмовишся… жаба нам свiдок, я iншого знайду. До столицi поiду, золотом заплачу, та цього дiла так не кину й власника цiеi цяцьки знайду! Чуеш?!

Вiн накручував себе, навмисне злив. Вiн сам себе переконував, що страшна загибель батька збурюе в ньому синiвський гнiв i бажання помститись; насправдi вже завтра вночi вiн мiцно спатиме, i безумний старий, що згоряе живцем, не насниться йому.

Насниться – менi.

– Не мiй клопiт, – пробурмотiв я вiдвертаючись. – Іди, шукай… Але нiхто не вiзьметься розшукувати людину, яка виробляе такi кулони. Це небезпечно, вибач.

Запала тиша. Свiтильники, не смiючи реагувати на тишу, горiли так само рiвно; кабаняча морда з темноi яшми вишкiрялася на столi, в оточеннi винних патьокiв, менi навiщось пригадалося заляпане кров’ю осiнне листя, вепр, що вмирае на пухкiй землi…

Той самий, чие опудало тепер припадае пилом у мисливськiй залi Ятерiв, той самий, що скоро стане здобиччю молi.

– Хорте, – сказав Ятер, коли мовчання стало зовсiм уже тяжким. – Хорте… Пам’ятаеш, як я тебе з колодязя тягнув?

Я покривився.

…Нам було рокiв по тринадцять, Ілiв батько був у вiд’iздi, а тому нам удалося майнути на нiчну риболовлю. Нi до якоi риби, звiсно ж, не дiйшлося – ми всю нiч купалися, смажили м’ясо на рожнi, пили пиво й дурiли, а над ранок я здобувся на феерверк.

В околишнiх селах досi ходять легенди про це видовище. Я вивернувся весь – запустив у небо всi моi уявлення про свободу, силу й красу; я страх як пишався тим, що вийшло, i шкодував тiльки, що цього не бачить батько. Іл був уражений моiм мистецтвом до глибини душi – його наiвна радiсть так розсмiшила мене, що останнiй вуглик я запустив баронету в штани.

…Ми розсварилися на все життя. Зi слiзьми на очах Іл називав мене скотиною, самозакоханим поганим чаклуням; я знизав плечима i, мугикаючи пiсеньку, пiшов додому.

У дорозi менi трапився колодязь.

Певно, сама доля вiдплатила менi. Бо коли, зойкаючи на всi голоси й насолоджуючись вiдлунням, я нахилився над цямриною особливо сильно – ноги моi ковзнули з вологого вiд роси каменя, i я перекинувся в чорну безодню.

Луна пiдхопила тепер уже справдешнiй зойк.

Упав я вiдносно вдало – принаймнi шию не зламав i не знепритомнiв, а значить, i оптимiзму не втратив. При менi були моi замовляння – я мiг скинути ланцюга, закрiпленого на коловоротi, мiг пiднятись, як муха, по прямовиснiй стiнi, мiг, у разi невдачi, прикликати людей собi на допомогу…

Ось тут менi вилiз рогом той феерверк. Виявилося, що сил, потрiбних навiть для найслабшого замовляння, у мене не лишилось.

І ось коли я зрозумiв це – настала одна з головних хвилин мого життя. Життя вродженого мага тринадцяти рокiв, улюбленця долi, переконаного, що свiт iснуе тiльки для нього.

Холод. Темрява. Жах смертi.

Я мав борсатися в крижанiй водi, поки яка-небудь рання господарочка не збереться набрати водички, а до цього, за найоптимiстичнiшими розрахунками, залишалося години зо три; тим часом почало судомити. Плавав я непогано, та холодна глибина колодязя, здавалося, засмоктувала мене, а вхопитися за слизькi стiнки не було змоги – руки зривались, нiгтi обламувались. Охоплений болем i панiкою, я взявся кричати щосили – горлати, надсаджуючи горло, з останнiх сил кликати на допомогу, i моi крики вже переходили в булькання…

Хто мене почув? Звичайно, Іл де Ятер, тринадцятирiчний Іл, якому я пiвгодини тому пiдкинув жару до штанiв.

Коли я побачив людське обличчя над собою – моя радiсть була тодi такою ж шаленою, яким глибоким було розчарування. Я впiзнав недавнього товариша; я ждав, що вiн скаже ехидним голосом: що, догрався, чаклунчику? Ти поборсайся, а я подивлюсь, як ти тонеш, добре?

Я знав, що вiн щось таке скаже. Тому що сам, на його мiсцi бувши, сказав би так.

– Зараз, – хрипло сказав Іл, з котрого я й до цього знущався часто й з утiхою. – Тримайся, тiльки тримайся, я ланцюга скину…

Я тонув.

Ланцюг упав поруч, та я не мiг уже пiдтягнутись. Усе, що я мiг, – схопитися за нього зубами, залишивши нiздрi над водою.

– Я спускаюся… Я спускаюся, Хорте…

Іржавий ланцюг не був пристосований для того, щоб витримувати вагу вгодованого тринадцятирiчного пiдлiтка, яким був молодий Ятер. Важке дихання мого товариша заповнило собою колодязь; на мене стали падати грудки глини з його чобiт.

Метал був солоний, iз присмаком кровi. Цей присмак я запам’ятав на все життя.

Іл пiрнув у воду поряд зi мною. Його пояс уп’явся менi в пахви; прив’язавши мене, Іл став пiдiйматись, тепер на мене падали холоднi краплi, i важке дихання знай зривалося в приглушений стогiн…

Потiм ланцюг перестав смикатись, i завищав коловорот. Іл був сильним хлопчиком, а я, на щастя, був худорлявий. Йому вдалося витягнути мое задубiле розмокле тiло.

Усе це я пам’ятав уже уривками.

Лiхтар у його руках. Лице, освiтлене цим лiхтарем, скривавленi долонi, наляканi, спiвчутливi очi:

– Ти живий?…

Тi самi очi дивилися тепер з обличчя молодого самодура, грiзного барона Ятера:

– Пам’ятаеш?

– Пам’ятаю, – сказав я, вiдкидаючись на спинку крiсла…Кажуть, у деяких родинах досi шанують Закон Терезiв.

Тобто дикунську традицiю давнiх часiв, коли людина, чие життя врятували, iшла до рятiвника мало не в рабство, поки не трапиться можливiсть поквитатися… Дивно жили нашi пращури. І дивовижно, що, корячись таким безглуздим традицiям, вони не тiльки вижили, а й нащадкiв наплодили… Це що ж виходить – з тринадцяти рокiв я, вроджений надступеневий, виявився б боржником якогось провiнцiйного барончика?

– Я все пам’ятаю, Іле…

Люте обличчя мого спiврозмовника зробилося по-собачому благальним:

– Ну?…

– Я все пам’ятаю… Але я не вiзьмусь. Вибачай.

Скажений бiлий погляд був менi за вiдповiдь.


* * *



ЗАДАЧА № 69: Маг першого ступеня надсилае послання на вiдстань 1000 км. На яку вiдстань надiшле таке саме послання маг другого ступеня за умови, що енерговитрати обох на поштове замовляння однаковi?



* * *

Ось уже два роки минуло вiдтодi, як я вiдпустив останнього слугу – будинок, двiр i город обслуговували мене без сторонньоi допомоги. Складну систему заклинань наклав за моiм замовленням один дуже хороший призначений маг – не тому, що я не впорався, а тому, що побутовi проблеми мае вирiшувати фахiвець; таким чином я позбувся потреби самостiйно стягати чоботи – i заразом дiстав можливiсть проводити життя в благороднiй самотностi.

Години зо двi пiсля того, як Ятер пiшов, я сидiв у вiтальнi, грав свiтильниками, iмiтуючи феерверк, i пив холодну воду.

Утрачати друзiв прикро. Навiть коли вони не друзi давно, а просто добрi знайомi, i навiть якщо прекрасно розумiеш, що iншого виходу нема. Я не мiг не вiдмовити Іловi, але навряд чи молодий самодур коли зрозумiе мою правоту.

Це тут, у провiнцii, я виконую функцiю великого й жахливого, й землi навколо тремтять вiд самого мого iменi. Правильно, що тремтять; адже свiт – як ми знаемо з географii – широкий, у свiтi водиться багато всякого… не проти ночi буде згадано, i вимагати вiд мене, щоб я лiз iз рогатиною в чуже гнiздо, – безглуздо, я ж не кат собi.

Вiдходячи, Іл вiдпустив iдке слiвце про моi магiчнi здiбностi. Вiн був схожий при цьому на розпусну бабу, яка всяку цнотливiсть вважае за чоловiчу неспроможнiсть…

Близько четвертоi години ранку я таки зiбрався спати. Пiднявся нагору, та, iдучи до спальнi, забрiв ще й до кабiнету – i, як виявилось, не випадково.

Скло тремтiло. У вiкно били нiби мокрою ганчiркою. Купою ганчiрок – важких, наполегливих; я не одразу зрозумiв, у чому рiч, а зрозумiвши, поспiшив розкрити i вiкно, i штори. Як довго вони вже б’ються?!

Нiчнi метелики. Їх залетiло сотень п’ять, не менше; свiтильника, якого я поставив на стiл, одразу стало не видно – так облiпили його чорнi оксамитовi крила.

Запахло смаленим. Я копався в шухлядi столу, шукаючи записника; мружачись, прочитав вигадливе поштове замовляння, яке досi не спромiгся вивчити напам’ять, – може, лiнь тому причина, а може, iнстинктивна нелюбов уродженого мага до вигадок призначених.

Метелики, вмить утративши iнтерес до життя, опали на пiдлогу, мов осiнне листя. Я закашлявся вiд здiйнятого в повiтря пилку; чорнi тiла вкривали килим, ще й не просто вкривали, а вiзерунком. Складаючись у текст повiдомлення.

Я обiйшов кiмнату – вздовж стiни, щоб не наступити на текст. Знов запалив свiтильник, i ще один, пiд стелею. Повернувся до столу. Узяв папiр, умочив у каламар перо, готовий спершу переписати повiдомлення, а тодi вже розбиратися.



«Високоповажаний уроджений магу Хорте зi Таборе! Закритий Клуб Кари повiдомляе вам, що на останньому розiграшi одноразових заклинань на ваше iм’я випав виграш. Ви дiстали право на одноразове використання Кореневого Заклинання Кари… Для отримання призу вам слiд прибути до правлiння Клубу не пiзнiш як першого вересня. З собою мати членський квиток з позначкою про сплату внескiв.

Вiтаемо!

    Лiчильна комiсiя».


* * *



«…Ви зiбрались до Пiвнiчноi Столицi вперше за останнi десять рокiв, а можливо, i вперше на вiку. Ви розгубленi: як пiд готуватись до поiздки, що покласти в дорожню скриню, як поводитись, щоб не видатись непоправним провiнцiалом?

Заспокойтесь. Пiвнiчну Столицю щодня вiдвiдують сотнi приiжджих магiв, у всiх у них виникають схожi проблеми, i майже всi iх успiшно вирiшують. Прислухайтесь до наших рекомендацiй – i нiчого не бiйтесь!

По-перше, документи. Якщо ви член якого-небудь магiчного клубу – вiзьмiть iз собою членський квиток. Якщо ви призначений маг – вiзьмiть свiдоцтво про ваше призначення й надання магiчного ступеня. Якщо ви вроджений маг – вiзьмiть будь-яку гральну карту й на ii лицi напишiть кров’ю власне iм’я (червоне чорнило теж згодиться, однаково для вас, уроджений, будь-який документ – пуста формальнiсть).

Якщо на вулицях мiста вас попросять пред’явити документи – нi в якому разi не хвилюйтеся й не соромтеся, а також не ображайтеся й не сердьтеся. Не треба вивергати полум’я чи перетворювати вартових на свиней – люди на службi, проти вас вони нiчого не мають i, вивчивши вашi

документи, найпевнiше ввiчливо побажають вам удачi в усiх справах. Та якщо ви станете чинити iм опiр, вони, звичайно, не зумiють утримати вас, однак у той-таки день вам доведеться поспiхом покидати Пiвнiчну Столицю, щоб не зустрiтися лицем до лиця з королiвськими магами на службi порядку. Що потужнiша влада, то потужнiшi маги iй служать, а влада короля Ібрина в столицi все ще вважаеться дуже мiцною…

(Якщо ви консерватор i всяку службу вважаете принизливою для мага – просто вiзьмiть до вiдома, що в нашi днi не всi додержуються традицiйного погляду).

Повернiмось до наших збирань. Документи готовi; потурбуйтесь про одяг. Не варто тягти з собою до столицi весь свiй гардероб, однак деякi потрiбнi речi просто мусять знайти мiсце у вашiй скриньцi.

Неодмiнно вiзьмiть два чорнi плащi до п’ят: один оксамитовий – для урочистих нагод, другий шкiряний – на випадок негоди. Накладнi срiбнi (золотi) зiрки для плаща та для капелюха (якщо ви захочете вступити до клубу, без срiбних зiрок вам не ступити й кроку). Якнайбiльше непротирних штанiв i замовлених проти поту бiлих сорочок; тепла бiлизна й пiжама з начосом – у столицi весь час дмуть холоднi вiтри, а в готелях не вщухають протяги… Утiм, якщо ви подорожуете влiтку, бiлизну треба брати тонку, а капелюх – свiтлий, крислатий.

Заздалегiдь замовте поштою карту столицi. Вивчiть назви центральних вулиць i головних майданiв, а також iхне розташування; заздалегiдь помiркуйте, у якому готелi вам хотiлося б зупинитись. Запам’ятайте: нема нiчого жалюгiднiшого, нiж маг, що безпорадно крутить головою посеред перехрестя.

Прихопiть iз собою так багато грошей, як тiльки можете. Пiвнiчна Столиця не любить бiднякiв…»



* * *

До Клубу Кари рокiв двадцять тому вступив мiй батько. Якась була незрозумiла iсторiя; незлостивий i загалом сумирний, тато раптом страшенно захотiв скористатися замовлянням Кари, i не яким-небудь похiдним, а саме Кореневим. Пiдозрюю, це якось було пов’язано з материним поганим настроем; пiдозрюю, що батько ревнував, i точно знаю, що ревнував зовсiм дарма. Проте вступний внесок – немалий! – було заплачено, i батько не став виходити з клубу, коли його темнi пристрастi вгамувались. Навпаки – в розмовi зi знайомими досить було мовити, що «на останньому розiграшi в Клубi Кари…», як усi обличчя ставали перебiльшено уважними.

Потiм виявилось, що простiше вкусити свiй лiкоть, анiж реально виграти Заклинання. Батько з гiркотою казав, що засновники клубу – шахраi, що вони обдирають рядових членiв, що замовляння Кари – як в’язанка сiна пiд носом дурного вiслюка: вiн тягнеться, iде, а в’язанка вiддаляеться… Проте вже сплачених грошей було шкода. Батько перестав бувати на розiграшах, та внески продовжував платити; пiсля його смертi я вспадкував членський квиток i теж заплатив, пам’ятаю, за декiлька рокiв…

Милостива сово, а за скiльки ж рокiв у мене не плачено?! Доведеться робити витрати, та ще й якi!..

Я клопотав собi голову всякими дурницями, порпався в скринях, намагаючись вiдшукати парадний костюм, чорний iз золотом плащ i вiдповiдний нагодi капелюх. Я ходив по дому з безглуздою усмiшкою, а всерединi мене все натягалася й натягалася солодка струна.

Заклинання Кари!..

Я уявлення не мав, кого й за що збираюся карати. Але Кореневе заклинання! Те саме, володiння яким – нехай тимчасове! – даруе справжню всемогутнiсть. Я, провiнцiйний маг, – усе-мо-гу…

Кiнець кiнцем струна натяглась до краю. Покинувши скринi розкритими й речi розкиданими, я вийшов на ганок i потягнув носом повiтря.

Свiтало. Запiзно для справжнiх пригод, та я знав, що не дотерплю до вечора.

Я озирнувся. Швидке звичне замовляння, земля кинулася до мене назустрiч, я зручно спустився на чотири лапи й покрутив, обвикаючи, хвостом.

Прослизнув у дiру в парканi.

Чорним струмком зринув з гори – туди, де ще спало в передсвiтнiй каламутi найближче село.

Так, посуха. Пробираючись по городах, я помiтив, як пожовкло бадилля.

У курнику було тихо. Давнiшнi дiри в стiнах ретельно забитi; це ви дарма, мужички. Не бувае курникiв зовсiм без дiр…

За хвилину мiй рот уже був залитий кров’ю й залiплений пiр’ям. Дурнi курки не встигали прокинутись; перш нiж забрехав перший собака, я перегриз десь пiвдесятка горлянок. П’яний вiд щастя, тягнучи за собою тушку молоденького пiвника, я сунувся назад у дiру; здобич довелося тут i кинути. Дивуючись нерозуму собак, я вiйнув у посохлi заростi за сараем i, давши гаку, пiдкрався до села знову – з iншого кiнця. І все повторилось; я пiшов тiльки тодi, коли запахло димом, собаки очманiли й тонкий голос, майже дiвчачий, заголосив з пiдвиваннями на все село:

– Тхiр! Ой, люди, знову тхiр!

Через поле я забiг на гiрку, до себе. Довго терся боком об порiг; потiм пiднявся на двi ноги i, похитуючись, зовсiм щасливий, поплiвся до спальнi.

Пiдiймалося сонце.


* * *

Вони прийшли, напевно, всiм селом. Похмурi. Наляканi. Злi. З дохлими курми в руках; курей було, як менi здалося, штук п’ятдесят.

Заступили собою весь простiр перед ворiтьми; за хвiртку пройшла делегацiя на чолi з комiсаром, призначеним магом третього ступеня (насправдi четвертого).

Нiхто нiчого не казав. Усi дивились на мене. Важко. Докiрливо. То на мене, то на пiр’ячко, що не знати як прилипло до мого ганку. Руденьке й бiленьке пiр’ячко в бурих плямочках.

Добре, що я встигнув, пiднявшись iз лiжка, умитись. Очистити вiд закипiлоi кровi свiй безсоромно усмiхнений рот.

Ось i тепер – вони дивляться на мене з люттю й вiдчаем, а я ледве втримуюсь, щоб не посмiхнутись.

Дивлюся на них. Дивлюся на чисте, без жодноi хмаринки, небо.

– Ну, що дивитесь?

Мовчання.

Я кривлюся з фальшивою нехiттю:

– Ідiть по хатах. Пам’ятайте мою доброту… Зроблю.

Вони мовчать, не вiрять.

– Зроблю! – кричу я магу третього ступеня (насправдi четвертого). – Зроблю, нехай так i буде! Вiк пам’ятатимете милiсть Хорта зi Табора!

Розвертаюсь i йду в дiм.

А за пiвгодини на потрiскану землю падае дощ.


Мiльйон рокiв тому (початок цитати)

Вiльних квартир було багато, бабусi з картонними плакатами просто-таки кидались на новоприбулих, обiцяючи iм усi зручностi за смiховинну плату; Стас залишив Юлю з Алiком на лавочцi в оточеннi валiз, а сам пiшов вибирати квартиру i вибрав години через три. Повернувся задоволений i заклопотаний, у супроводi енергiйноi тiтки-маклерки; маклерка рвалася допомагати, спробувала вiдiбрати в Алiка його рюкзачок, та син вiдборонив свое право чоловiка тягати важке, i тодi маклерка пiдхопила полiетиленову сумочку з кухлями, кип’ятильником i залишками дорожньоi iжi.

Плелись хвилин п’ятнадцять.

Вузька вуличка серпантином вилася в гору – опiвднi сонце затопило ii всю, i маленькi тiнi пiд парканами геть-чисто були окупованi потомленими собаками. Поряд була пошта, i зовсiм поряд – п’ять хвилин крутого спуску – виявився вхiд у парк.

Квартирка, схоже, багато рокiв стояла без господаря. Тим краще, сказала тiтка-маклерка. Не стануть набридати хазяi, проситися на кухню борщ зварити, проситись до ванноi душ прийняти… Хоча який тут душ. Воду в чайнику грiеш – i до лiйки; утiм, навiщо вам душ, ви начеб на море приiхали?

Та й справдi…

Алiку, здаеться, сподобалось. Вiн миттю познайомився з сусiдськими хлопчаками, i вже за пiвгодини Юля могла бачити, як ii син скочуеться з крутого схилу на чиемусь самокатi – з пiдшипниками замiсть колiс. Плодовi дерева, що росли в сусiдньому дворi, виявилися семирiчному хлопчику по колiно – ось яка крута була вулиця; зовсiм поряд – здаеться, тiльки простягни руку – пiдморгували з гiлок абрикоси, сливи, яблука.

Юля вiдiйшла од вiкна, постояла над розкритою валiзою. Квартирка не подобалась – тут пахло чи то комiрчиною, чи то поганим готелем; навiть чиста постiль, видобута з постiльноi тумби, здалася надто вже чужою.

– Де б ти хотiла повечеряти? – спитав Стас.

Вона не знала. Вона взагалi не хотiла вечеряти. Вона так утомилась – довга дорога, жара, дожидання, – що iз задоволенням упала б на лiжко й заплющила очi бодай на го дину…

– Влаштуймо святкову вечерю, – сказав Стас. – Знайдемо якийсь пристойний ресторан…

Вона насилу всмiхнулася.

Стас був спокiйний i певний себе. Вiн свiй обов’язок виконав – мiстечко за вiкнами, квартира – ось вона, i навiть не дуже дорого. Хазяiна ми не побачимо три тижнi, каструлi на плитi, чайник електричний, вiкна виходять на схiд, i, якщо добре висунутись, можна навiть побачити краечок моря.

– Заморилась?

За вiкном кричали хлопчаки. Хтось уже ревiв – не Алiк, дякувати Богу, не Алiк; Юля кинулася до вiкна, але Стас утримав ii:

– Самi розберуться…

Пiймав ii за руку. Пригорнув до себе; вiд Стаса пахло домом. Розкошуючи в цьому запаху, Юля притислась обличчям до твердого, надiйного, обтягнутого чистою футболкою плеча. Утома осiла, мов снiговик, пiдтанувши.

– Поклич малого… Його теж треба перевдягнути…

– Алiку! – Юлi нiяково було кричати на всю вулицю, тому крик вийшов нi те нi се – не нахабний, та й не делiкатний. – Ходiмо вечеряти!

Вони знайшли кафе – звичайне, яких багато. Із динамiка лився солодкавий попсовий потiк – «люблю-не люблю, любиш-не любиш»; у маленькому фонтанi навiщось мокли пластмасовi квiти. Юля одразу й назавжди забула, що вони iли i яке вино пили, – через утому вся вечеря здавалась iй змазаною, нiби недбалий вiдбиток пальця на мутному склi…

Тiльки в парку – пiсля вечерi вони пiшли прогулятись – вона нарештi отямилась. Тiльки в парку змогла нарештi зрадiти; на вечiрньому небi темнiли брили магнолiй, лежало пiд зiрками нерухоме озеро, по якому двома привидами линули мовчазнi лебедi. У залiзнiй клiтцi ув’язненим росло нещасне дерево араукарiя; лiхтарi не горiли, та страху не було. По темних алеях бродили щасливi, iнодi пiдпилi люди з лiхтариками, i перед кожною компанiею повзла по землi бiла пляма свiтла…

У темрявi Алiк знайшов свiтлячка. Довго милувався теплим вогником на долонi, мiркував, як вiзьме свiтлячка з собою, до мiста, й покаже в школi дiтям; потiм, бажаючи роздивитися кузьку ще краще, навiв на неi промiнь свого лiхтаря – i, на секунду розгубившись, поспiшив вiднести свiтлячка у кущi. Ще й руку довго витирав об штани; Юля смiялась. Це ж треба, такий милий вогник у темрявi – i така бридка комашка при свiтлi…

Потiм вони повернулися до найманоi квартирки, поклали Алiка спати й довго стояли на балконi, слухаючи вiддалений шум моря, поклавши голови одне одному на плечi, як конi.


* * *

Юля провела пальцем по борозенцi ключа – вiн тут засувався в замок якось дивно, догори дригом – i з третьоi спроби вiдiмкнула голi, не оббитi дерматином дверi.

Вони вiдправились на пляж, а захисний крем забули. І згадавши про це, Юля кинулася назад, полишивши Стаса й Алiка повiльно спускатись по крутих кам’янистих сходах…

Пiсля свiжого повiтря запах маленькоi квартирки знову прикро вразив ii.

Вона знайшла крем – на самому днi валiзи, наче на вмисне.

На секунду затрималась, щоб глянути на себе в дзеркало. Така прикмета – якщо доводиться повертатись, подивись на свое вiддзеркалення, i невдача помине тебе…

Не сподобалася собi. Заклопотане (здаеться, вiдпочивати приiхали?) блiде обличчя пiд козирком дешевоi пляжноi кепки. Дзеркало в передпокоi теж було своерiдне – тьмаве, овальне, у древнiй латуннiй рамочцi.

Юля осмiхнулася над силу. Ото ще, дзеркало iй не подобаеться… Вони приiхали в найкращий на землi куточок, вони живуть поряд iз морем – а iй не подобаеться дзеркало!

І, з третьоi спроби замкнувши дверi, вона кинулась наздоганяти Стаса й Алiка, а тi вiдiйшли вже досить далеко, i засапанiй Юлi не раз i не два доводилося запитувати в засмаглих перехожих дорогу до мiського пляжу…

При входi на пляж сидiв, торгуючи трьома лакованими шишками, статечний дiдок у бiлiй панамi.

Пляж виявився маленьким, велелюдним, не дуже чистим, усiяним незручною грубою рiнню; Алiк, кульгаючи, дiбрався до води, плюхнувся – i з криком вилетiв на берег: одразу ж за лiнiею прибою сизим фронтом стояли медузи.

Юля якось знайшла вiльну мiсцинку, розстелила пiдстилку, але кiнець пляжного парасоля нiяк не бажав устромитися в камiння – з таким самим успiхом можна було б довбати асфальт. Мовчки пiдiйшов Стас; насiв, округлюючи м’язи, – сталева нiжка зi страшним скреготом провалилася вниз i мiцно стала в камiннi. До першого пориву вiтру, як здалось Юлi.

Так само мовчки вона розкрила парасоль. Маленька тiнь у формi елiпса накрила пiдстилку; Юля сiла, пiдiбравши колiна до пiдборiддя, а поруч усiвся Стас.

– Ну, що ти насупилась? – спитав утомлено. – Що тобi не подобаеться?

– Медузи, – iз зiтханням зiзналася Юля.

– Нiчого, не останнiй-бо день… Завтра вони пiдуть.

Сказав упевнено, так, нiби сам мав владу насилати й вiдкликати медузячу армiю. Витрусив iз пляжноi сумки матрац. Усiвся надувати його; дивлячись, як закругляються в’ялi зеленi боки, Юля раптом заспокоiлась. Усi побутовi негаразди, людний пляж, бузковi драглистi тiла – дрiбницi, нiкчемнi дрiбницi, як порiвняти з лiтом, з морем, вiдпусткою, якоi чекали цiлий рiк, до якоi вiдлiчували днi…

Сидячи пiд вицвiлим парасолем, Юля дивилась, як Стас висаджуе Алiка на матрац бiля самого берега. Як Алiк пiдбирае ноги, боячись медуз; як Стас мужньо входить у воду по пояс, по груди, вiдштовхуеться й пливе в медузячому бульйонi, Алiк щулиться на матрацi й схвильовано кричить… І от уже фронт прорвано, матрац погойдуеться на чистих хвилях, Стас плавае навколо з виглядом голодноi пiраньi, Алiк кричить тепер уже захоплено й стрибае з матраца у воду, а товста тiтка на пiдстилцi, що поряд, похмуро косить очi на Юлю. Як можна дитину вiдпускати на глибоке, та ще й з батьком, читаеться в ii несхвальному поглядi; Стас махае Юлi рукою, Алiк, вiдфоркуючись, махае теж, Юля махае у вiдповiдь…

Медузи пiшли за два днi – просто тому, що море раптом остигло до плюс дванадцяти градусiв.

Нараз з’явилося багато часу, бо сидiти на пляжi не купаючись Стас категорично вiдмовився, й Алiк пiдтримав його, та i Юлi стирчати пiд парасолем таки набридло; i ось, пiдснiдавши черговими сосисками в черговiй забiгайлiвцi, вони пiшли дослiджувати парк.

Бабця з червоною пов’язкою на рукавi сидiла пiд неосяжним платаном – стежила за порядком, торгувала все тими ж незмiнними лакованими шишками. Циркулювали, як вода, екскурсанти; коли чергова iхня хвиля вiдкочувалася до автобусiв, можна було спокiйно поблукати по алеях, галявинах, тiнистих або сонячних дорiжках.

Самотнiй лебiдь сичав на собаку – собака навiщось оббiгав озеро, лебiдь переслiдував його, витягнувши шию, i сичав, як кiт.

Хлоп’ята тичкою виловлювали монетки з чорноi й прозороi, мов срiбне дзеркало, води. На одному кiнцi тичини крiпився магнiт, на другому – грудочка жуйки; грошенята, непiдвладнi магнiту, ловили на жуйку або витягали сачком. Алiк спостерiгав зачаровано, та йому «порибалити» не дозволили. А тут ще й тiтка-екскурсовод закричала з протилежного берега, засварилась, обурена хулiганською хлоп’ячою дiяльнiстю…

Стас без кiнця фотографував – Алiка з лебедем, Юлю з двома лебедями, Алiка пiд платаном, Алiка пiд водоспадом, Юлю над водоспадом, на тлi гiр, на тлi палацу, ще на якомусь тлi; iнколи Юля забирала з його рук фотоапарат, вiн був теплий. Вона ловила у видошукач обидва усмiхненi обличчя – чоловiкове й синове – i щоразу знову дивувалась iхнiй схожостi. Алiк був зменшеною копiею Стаса…

Куди цiкавiше, нiж клацати фотоапаратом, було спостерiгати, як знiмають iншi. Як розташовують дiтей на тлi водоспаду, виставляють iм уперед то праву, то лiву ногу, репетирують усмiшку, лають у разi невдачi й починають усе спочатку, а до всього звиклi малi витримують «фотосесiю», поглядаючи на все знудженими очима, не забуваючи за командою вiдтворити на обличчi «кiношний» бiлозубий оскал…

Кумедно.

У парку було насправдi добре. Легко на серцi; напевно, люди, сто рокiв тому вибираючи мiсце для кожного каменя й кожного дерева, були пiд владою натхнення. Напевно, бездiяльнi курортники, яких щодня привозили сюди височезнi чаднi автобуси, якимось чином почували це й переймали своерiдний ритм щасливого парку…

– Жiночко! Вiдiйдiть убiк, будь ласка!

Юля здригнулася. Сказано було не iй, та в голосi було стiльки роздратування, що навiть тi екскурсанти, до яких нi як не можна прикласти слово «жiнка», закрутили головами.

Товстошиiй, у бiлих шортах бичок фотографував свою подругу – як i заведено, по стiйцi «струнко» навпроти клумби. У кадр потрапила якась випадкова панi – ii й погнали, причому слова «будь ласка» нiяк не могли пом’якшити безцеремонну нахабнiсть наказу.

– Прошу, – процiдила жiнка крiзь зуби й повiльно, з виразом огиди на лицi вiдiйшла.

– Ще й сичить, – пробурмотiв фотограф. – Ходять тобi тут усякi Маньки з пивзаводу…

– Що?!

– Ну або з майонезноi фабрики, звiдки ти там приiхала…

Фотографована подруга хихикнула.

Юля здивувалась. Магнолii, небо та море внизу, лiлеi в басейнi, самшитовi кущi – усе це настiльки вiдрiзнялося вiд звичного хамства страховища в бiлих шортах, нiби в злагодженому симфонiчному оркестрi знайшовся п’яний, синiй, у мокрих штанах музикант.

Незнайома жiнка теж була вражена. І – не зумiла пропустити слова повз вуха. Вона зашарiлася – вмить; здаеться, на очах у неi навiть виступили сльози.

Стас ступив уперед. Юля не встигла злякатися – Стас щось сказав Бiлим Шортам, тi вiдповiли добiрною лайкою, фотографована подруга радiсно засмiялась на тлi куща. Стас iще щось сказав – кругла голова Бiлих Шортiв раптом налилася кров’ю, Юлi здалось, що ще мить – i цей ясний день затьмариться, окрiм хамства, ще й мордобоем…

Але минулось. Подiяли крижаний спокiй Стаса та його залiзобетонна певнiсть – без краплi зайвих емоцiй, без гарячковостi або агресii. Напевно, в цю мить вiн бiльше нiж завжди був хiрургом, хiрургом до самих кiсток.

Бiлi Шорти ще довго лаялись i бризкали слиною, а Юля, мертвою хваткою вчепившись у Стаса i в притихлого Алiка, гордо ступала алеею вниз. На них поглядали радше зацiкавлено, нiж схвально; навколо Бiлих Шортiв та його подруги утворився порожнiй простiр – карантин.

І вже бiля хвiртки iх наздогнала та сама незнайома жiнка.


(кiнець цитати)




Роздiл другий

Цiкава геральдика:

Глиняний бовван на чорному тлi


Я не був у клубi рокiв п’ять, не менше. І приблизно стiльки ж не був у мiстi; метушня завжди дiяла на мене гнiтюче. Ось i тепер – просто за мiською брамою в мене почала болiти голова.

Клуб розташовувався в самому центрi, трохи вище за ринкову площу, навпроти палацу для публiчних розваг. Вхiд до будiвлi клубу прикрашали два бронзовi грифони – i якщо один напiвлежав, поклавши голову на кiгтисту лапу, то другий розгорнув крила й роззявив рота, готуючись атакувати. Сходинки ганку були положистi, рожевого мармуру. Дверi погодились вiдчинитися тiльки пiсля значного з мого боку зусилля; я ступив усередину – праворуч виявилося дзеркало, i на секунду я побачив свое вiдбиття: чорний плащ до пiдлоги, чорний капелюх, розшитий зiрками, усе вiдповiдно до протоколу. Рiзнi очi – праве сине, лiве жовте. Вторинна ознака вродженого мага проявилася в моему випадку вже надто яскраво – у батька, примiром, обидва ока були голубi, вiдмiннiсть полягала у вiдтiнку.

– Як ся мае ваша сова?

Я розвернувся.

Старигань був сивий, мов зрiла кульбабка. Праве око каре, лiве – каре з прозеленню; обидва глядiли з професiйною доброзичливiстю:

– Молодий пан – член клубу чи тiльки бажае вступити?

Я зняв iз шиi шкiряну торбинку для документiв. Витягнув членський квиток, поводив перед носом дiдка:

– Сова почуваеться добре. Мое iм’я Хорт зi Табор, я хотiв…

– Як плине час, – сказав дiдок, й обидва його ока застелило легким серпанком. – Я, вельмишановний пане, пам’ятаю, як радiв ваш батько вашiй щасливiй появi на свiт… А ваша бiдолашна матiнка! Пiсля стiлькох утрат, у такому зрiлому вiцi – нарештi вдалi пологи…

Я насупився. Не люблю, коли стороннi виявляються посвяченими в iнтимнi таемницi нашоi родини. Тим бiльше не люблю, коли про цi таемницi патякають.

– Скiльки вам? – спитав дiдок з чарiвною усмiшкою. – Двадцять п’ять?

– Дозвольте менi пройти до правлiння, – сказав я крижаним тоном.

На полiрованiй стiйцi гардероба застиглою калюжкою лежав пташиний послiд. Судячи з екскрементiв, здоров’я сови, що залишила iх, було в повному порядку.


* * *

Востанне я платив внесок двадцять п’ять мiсяцiв тому; тепер мiй борг улiгся золотою гiркою на чорному оксамитi столу. Пан голова правлiння кивнув пановi касиру – моi грошенята перемiстилися зi столу в мiшечок, а потiм у сейф.

– Отже, пане зi Таборе, ви отримуете у свою волю Кореневе Заклинання – з умовою, що його буде реалiзовано протягом шести мiсяцiв. Якщо по закiнченнi цього термiну ви не скористаетеся своiм правом – його, тобто право, у вас вилучають, а на кару забороняють брати участь у наступному розiграшi.

На плечi в голови правлiння тупцялася пристаркувата, бувала сова. Розплющила одне око, плюснула в мене жовтизною сонного, зневажливого погляду – i зажмурилася знов.

– Заклинання вимагае значного зусилля, використання його мае обмеження за ступенем… утiм, вам, пане зi Таборе, як надступеневому вродженому, ця частина iнструктажу не знадобиться. Розпишiться – й отримаете муляж…

Голова правлiння нахилився, вiдкриваючи шухляду столу; совi довелося трохи розгорнути крила, щоб утриматись на його плечi.

На чорний оксамит лягла грубо злiплена глиняна статуетка – непропорцiйна людська фiгурка. Довгаста голова була такого ж розмiру, як решта тулуба; колiна й лiктi потвори були трохи зiгнутi, спина – пряма.

Я здригнувся – такою силою вiяло вiд цiеi непоказноi, загалом, штукенцii.

– Муляж одноразовий, для iнiцiацii замовляння треба зруйнувати його цiлiсть, тобто вiдламати голову. Караний може бути тiльки один, вiн мае перебувати в межах прямоi видимостi, Кара здiйснюеться один раз, пiд час безпосереднього торкання потилицi муляжу вмикаеться режим обвинувачення – тобто ви маете чiтко, бажано вголос, назвати вину, за яку буде Кара. Увага! Названа вина мае достоту вiдповiдати справжнiй провинi, у разi неправдивого звинувачення замовляння повертаеться проти каральника! Караючи, ви точно маете бути абсолютно впевненi, що названий злочин скоiв саме караний суб’ект! Інакше – страшна смерть!

Голова патетично пiдняв голос – так, що сова на його плечi знову розплющила одне око.

– З того моменту, як пiдпис власника Кари з’являеться у вiдповiдному розписi, – голова нiжно погладив сторiнку товстоi магiчноi книжки, – i протягом шести мiсяцiв, або до моменту порушення цiлостi муляжу, право на здiйснення Кари мае власник i тiльки вiн. Якщо стороння особа порушить цiлiсть муляжу – магiчного акту не вiдбудеться, стороння особа загине, а власник утратить свое право на Кару. Увага! Пiсля початку процедури Кари – тобто з моменту, коли муляж опиниться безпосередньо в руках каральника – каральник перебувае в режимi зниженоi вразливостi. Це значить, що будь-яке шкiдливе дiяння на нього буде ускладнене, а сама спроба такого дiяння поеднана iз загрозою для життя нападника, – голова задумався, мов намагаючись збагнути смисл щойно сказаних слiв.

– Вина мае бути домiрна передбачуванiй Карi? – хрипло спитав я.

Голова помовчав. Дозволив собi усмiхнутись:

– Та що ви, шановний зi Таборе. У практицi цього замовляння був випадок, коли людину покарали на смерть за пролиту каву… Тобто покараний справдi ii пролив, ви розумiете?

Сова на його плечi випустила здушене «хи-хи». Менi зробилось прикро.

– …І було, на жаль, декiлька випадкiв, коли вельми недурнi люди ставали жертвою власноi помилки. Один ревнивець здумав покарати гаданого коханця дружини… але фатально помилився. Мiж тим чоловiком та маговою дружиною справдi була змова, тому що дружина курила люльку потай вiд чоловiка, а той один постачав iй тютюн… Якби власник Кари вимовив у вироку – «за тютюн», караний помер би. А так – помер каральник… А iншi випадки такого кшталту… А… – голова засмучено махнув рукою.

– Чи можна покарати мага? – спитав я з похололим серцем. – Якого ступеня?

– Будь-якого, – проникливо повiдомив голова. – Це ж Кореневе замовляння, ви маете розумiти…

– Члени Клубу Кари не можуть бути покаранi заклинанням, – сказав касир. З якимось, як менi здалося, поспiхом; сова пана голови несхвально на нього покосилася.

Якийсь час я роздумував, чи не здасться нахабним мое наступне питання, i, так i не додумавши, спитав:

– Члени клубу не можуть бути покаранi взагалi? Заклинання не подiе?

– Це Кореневе замовляння, – iз зiтханням повторив голова. – Але якщо ви застосуете його проти члена Клубу Кари – ви маете бути готовi до, е-е-е, санкцiй… Дуже серйозних, у магiчнiй галузi. Ви розумiете?

– Зрозумiв, – я коротко нахилив голову.

– Офiцiйну частину iнструктажу, можна вважати, закiнчено, – сказав голова, як менi здалося, з полегкiстю. – Тепер, згiдно з традицiею…

Із того ж сейфа, куди запливли моi внески за два з лишком роки, були добутi три келехи та черевата пляшка.

– Ну що ж, панове… Для когось влада – це iграшка, для когось – це смисл життя, для когось смертельна отрута… Ми, маги, граемо з владою, як грають iз вогнем. Тож випиймо за те, щоб наш молодий друг Хорт зi Табор дiстав вiд свого виграшу користь i задоволення!

Вони перехилили своi келехи. Я, нiяковiючи, ледь губи вмочив.

– Я не п’ю спиртного, – пояснив я у вiдповiдь на iхнi запитальнi погляди. – Наслiдки… тяжкоi хвороби.


* * *



ПИТАННЯ: За допомогою чого здiйснюються магiчнi дiяння?

ВІДПОВІДЬ: За допомогою замовлянь.

ПИТАННЯ: Яким чином здiйснюються замовляння?

ВІДПОВІДЬ: Вербально або iнтуiтивно.

ПИТАННЯ: Яким чином розповсюджуються замовляння?

ВІДПОВІДЬ: У середовищi призначених магiв загальноприйнятi замовляння розповсюджуються без обмежень пiд час особистих зустрiчей або через спецiальну лiтературу. Рiдкiснi й екзотичнi замовляння продаються або здаються в оренду (якщо при них е матерiальний носiй).

ПИТАННЯ: Що таке матерiальний носiй замовляння?

ВІДПОВІДЬ: Це предмет, у якому замовляння втiлено.

ПИТАННЯ: Чи всяке замовляння вимагае матерiального носiя?

ВІДПОВІДЬ: Нi, не всяке. Постiйного матерiального носiя вимагають лише Кореневi замовляння.

ПИТАННЯ: Що таке Кореневi замовляння?

ВІДПОВІДЬ: Це замовляння абсолютноi сили, що походять вiд кореня всiх речей.

ПИТАННЯ: Якi обмеження для магiчних дiянь ви знаете?

ВІДПОВІДЬ: Абсолютно закритою для магiчних дiянь залишаеться галузь медицини (окрiм ветеринарii). Для вищих магiчних дiянь iснують обмеження за ступенем мага, за актуальним запасом магiчних сил, а також за кiлькiстю об’ектiв впливу.

ПИТАННЯ: Яка максимальна кiлькiсть об’ектiв впливу для мага першого ступеня?

ВІДПОВІДЬ: Сорок об’ектiв плюс-мiнус два.



* * *

– Можна привiтати вас, шановний Хорте?

Дiдусь-кульбабка стояв бiля гардеробноi стiйки – не заступаючи проходу, але й не залишаючи дорогу вiльною. Непевно якось стояв.

Я знову побачив свое вiдбиття в дзеркалi – рот до вух, праве око сяе синiм, лiве – жовтим, i треба негайно пожувати хiни, щоб стерти з обличчя такий простодушний вираз щастя.

– Вiтаю, – щиро сказав дiдусь. – На правах давнього знайомця вашоi родини… хочете пораду?

Я невпевнено стенув плечима.

– Майте на увазi, Хорте: Кореневе Заклинання, навiть одноразове, завжди позначаеться на всьому подальшому життi… а як саме – залежить вiд того, як ви використаете Кару.

Я нетерпляче кивнув:

– Так, так…

– Та й вiд усього ви вiдмахуетесь, – мило всмiхнувся дiдок. – Самовпевнена молодiсть… але про всяк випадок знайте: чим справедливiшою буде ваша Кара, чим могутнiшим покараний i чим бiльше злочинств вiн мае за плечима, тим бiльше можливостей вiдкриеться перед вами. З надступеневого мага ви можете стати великим… можете, так. Якщо покараете – справедливо! – найстрашнiшого, наймерзеннiшого, найшкiдливiшого людям злодiя. Ось так, – вiн усмiхнувся знову. – А тепер – iдiть… Адже вам треба ще знайти годящий готель?

Я завагався:

– Перепрошую… Цей, гм, зв’язок мiж Карою i… на iнструктажi менi нiчого такого не казали… це… правда?

Дiдок усмiхнувся втрете, веселi зморшки розповзлись по виду сонячними промiнчиками:

– Та що ви, Хорте… Це така плiтка. Легенда, так би мовити.

…Вуличний гамiр, сонячне свiтло, гуркiт колiс, спека та курява, гомiн голосiв, усе це – повiтря, свiтло й гуркiт – упало на мене, як падае раптом зiрвана вiтром тюлева штора. Я стояв на ганку клубу, мiж бронзовими грифонами, i дихав часто й глибоко, до запаморочення.

Я стояв на порозi свiту.

Я. Всемогутнiй. Здатний покарати найстрашнiшого в свiтi злодiя, мага, короля, та кого завгодно. Я, володар. Я…

Тiльки не квапитись. Тiльки як слiд вибрати. Насолодитись владою й не помилитись у виборi – оце я зумiю. Я – зумiю. Я…

Бронзовi грифони косились на мене – пiдбадьорливо, але трохи поблажливо.


* * *

П’ять рокiв тому я зупинявся в готелi «Пiвнiчна Столиця», найбiльшому й найпомпезнiшому в мiстi. Масивна будiвля «Столицi» стирчала в самому центрi мiста, на ринковiй площi; пам’ятаю, тодi мене дiймали невпинний гамiр, тупiт i метушня пiд вiкнами.

Тепер я потребував спокою й усамiтнення, а тому не полiнився вiдшукати в плетивi вулиць маленький, та цiлком пристойний на вигляд готель «Вiдважний ховрах». Забачивши такого важливого постояльця (а я досi був у чорному клубному плащi й капелюсi iз золотими зiрками), хазяiн кинувся звiльняти найкращий номер; виявилося, що в гiдних мене кiмнатах ось уже два днi живе якась панi, i для зручностi добродiя мага (моеi зручностi!) панi поспiхом переселяють до скромнiшого номера; дожидаючи, поки кiмната буде готова, я опустився в крiсло посеред холу, витягнув ноги в напрямку до пустого камiна й приплющив очi.

Футляр iз глиняною фiгуркою вiддавив менi бiк. Таку рiч не можна довiрити багажу; така рiч здатна змiнити життя, в усякому разi, зламати його неквапливий плин, як це вже сталося зi мною.

Така рiч здатна отруiти на смерть; я сам вiдчував, як усерединi мене проростае i стигне поблажливiсть Верховного Суддi.

Халтуриш, думав я, дивлячись на покоiвку, що квапливо протирала сходи на другий поверх. Халтуриш, треба б ретельнiше. За таке недбальство рано чи пiзно можна дiстати…

Покоiвка впiймала мiй погляд. Певно, це був особливий погляд, тому що дiвчина виразно зблiдла. Я всмiхнувся, i ця усмiшка завдала iй жаху; треба вiддати iй належне, свого поста вона не покинула й схiдцi домила. Хоча й халтурила через край.

Я всмiхався, спостерiгаючи за ii гарячковим поранням. Коли вона втекла, я всмiхався iй услiд; кожен iз нас хоча б у чомусь, але винен. Точнiше, кожен iз вас, тому що я тепер – по той бiк присуду. Так, випадково й ненадовго – проте й життя, якщо подумати, недовге.


* * *

Вiн прийшов пiзно ввечерi, у такий час ввiчливi люди вiзитiв не роблять. Утiм, власна ввiчливiсть турбувала його якнайменше.

Був сильний вiтер. Здаеться, починала мiнятись погода; здаеться, жарота нарештi спаде, i менi не доведеться тратити сил на прохолоду у власнiй оселi. Так чи приблизно так я мiркував, сидячи бiля розчахнутого вiкна, вдихаючи забутий за п’ять рокiв запах великого мiста i дивлячись на екiпажi, що пропливали пiд вiкном.

Не помiтити вiзитера було неможливо. Вiн просто прийшов i став на протилежному боцi вулицi, дивлячись не на мене, а кудись удалину – нiби йому байдуже до всього на свiтi, а особливо до зiваки у вiдчиненому вiкнi. Вiтер красиво надимав його плащ i довге волосся, але, спадаючи на землю, темiнь потроху з’iла цю красу, i дуже скоро в обсязi ока лишилося саме тiльки бiле як стiна обличчя.

Отодi вiн уперше поглянув на мене. Зирнув – i перекинув погляд.

І коли хазяiн «Ховраха» – у халатi поверх нiчноi сорочки – мов перепрошуючи, запитав, чи не чекаю я на гостя, – я вже знав, що чекаю.

– Як ся мае ваша сова?

Голос у вiзитера був безбарвний, як i брови, як i вуса; ще до того, як вiн вимовив формулу привiтання, я зрозумiв, що вiн маг. Уроджений. Але, на жаль, – третiй ступiнь.

– Сова поживае прекрасно, – вiдповiв я автоматично. І, роздивляючись гостя, несподiвано додав: – Якщо тiльки для сов iснуе тогосвiття. Вона давно здохла.

– Дуже шкода, – озвався гiсть без нiякого жалю в голосi. – Я знаю, що ви виграли замовляння.

Я запросив його ввiйти.

Почеплений на вiшак, його капелюх виявився клубним капелюхом у золотих зiрках. Оце вже не знав, що серед членiв елiтного клубу трапляються такi незначнi маги.

– Я член клубу, – повiдомив вiн, мов читаючи моi думки. – Уже майже два роки. Щоби сплатить вступний внесок, менi довелося продати дiм.

– Ви небагатi? – спитав я, розсудивши, що якщо вiн з порога задав такий рiвень вiдвертостi, то менi не треба церемонитись i поготiв.

Вiн осмiхнувся:

– Я торговець зiллям. Ось, – вiн розкрив полу каптана. З внутрiшнього боку до неi були приколотi пласкi мiшечки з барвистими етикетками. Мiй погляд зачепився за найпiстрявiшу: «Приворотне зiлля! Безкоштовний зразок! Випробуйте зараз!» Так, нижче падати начеб нема куди.

– Ви не здогадуетесь, навiщо я до вас прийшов? – спитав вiн сухо.

Я помовчав; у моему пiзньому гостевi прозирала якась невiдповiднiсть. Низький ступiнь, погорджена професiя, потертий каптан, але нi крихти жалостi до себе, пiдлесливостi чи юродства. Певно, тому, що на свою персону йому було зовсiм начхати.

– Нi, – сказав я обережно. – Не здогадуюсь.

Цього вiн, виявляеться, не сподiвався. Мiж бровами в нього залягла глибока темнава складка.

Я не квапив його.

– До вас ще нiхто не приходив, – сказав мiй гiсть, i в його словах не було питання – радше подив. Здивування рiдкiснiй удачi.

Я про всяк випадок промовчав.

– Значить, так, – торговець зiллям вiдкинувся на спинку крiсла, рiдке безбарвне пасмо впало йому на лоб, i я раптом побачив, що ще зовсiм недавно мiй гiсть був красенем-блондином, володарем жiночих сердець. – Значить, так. Три з половиною роки тому в мене викрали дочку.

Зависла пауза; мiй спiврозмовник замовк, та обличчя його не змiнилось. Нiби вiн говорив про погоду.

– Я знаю, хто й навiщо це зробив. Я знаю, що моя дочка загинула… Я сам ii поховав. Їi викрадач, вiн же вбивця, ховаеться тепер за океаном, на островi Стан. Вiн не маг, але вiн багатий i вельможний. Вiн оточив себе охоронцями, знаючи, що до скону вiку я… Пане Хорте зi Таборе. Якщо ви хочете мати вiчного раба, – слово «раб» вiн вимовив з притиском, – раба вiрного й вiдданого до останньоi краплi кровi, – поiдьмо разом на острiв Стан, i покарайте… вбивцю. Їй було чотирнадцять. Моя дружина не пережила… Нi, я не божевiльний. Якщо ви вiдмовите менi, я шукатиму нового способу – як шукав iх усi цi роки. Я платив внески в клуб, сподiваючись на чудо… на те, що в природi е справедливiсть. Але ii нема. Тому я прийшов до вас.

– Ви б не впоралися з Кореневим, – сказав я повiльно. Вiн осмiхнувся, i я зрозумiв, що вiн, певно, впорався б.

Попри свiй третiй ступiнь.

– Пiд час останнього розiграшу, – вiн знову осмiхнувся, – менi теж трохи пощастило. Я виграв набiр срiбних ложок i замовляння-очисник для скла. Ось, – вiн клацнув пальцями, вiдтворюючи жест, i в кiмнатi одразу стало свiтлiше, бо абажур готельноi лампи вмить очистився вiд пороху й кiптяви. Коли це з’явився нiчний метелик i затьмарив своiм трупом це свято звiльненого свiтла.

– Бачте, – сказав я обережно. – Я спiвчуваю вам i вiрю, що цей негiдник мае бути покараний, проте я тiльки сьогоднi дiстав… У мене шiсть мiсяцiв попереду… А, до речi, за тi два роки, що ви в клубi, замовляння розiгрувалося чотири рази. Ви звертались до людей, якi…

– Так, – сказав вiн, не дожидаючись, поки я закiнчу. – Вони менi вiдмовляли приблизно такими ж словами. Спершу вони шiсть мiсяцiв плекали в собi Судiю. Потiм виринало дiло куди важливiше, i провина куди жахливiша… Так. Я i не гадав, що все буде iнакше. Даруйте, що потривожив вас.

Вiн пiдвiвся.

– Заждiть, – сказав я роздратовано. Менi все менше подобалася його манера розмовляти – у бесiдi вiн тягнув за собою спiврозмовника, мов пилявий мiшок.

– Єдине, що мене турбуе, – сказав вiн, звертаючись до обгорiлого трупа метелика, – що вбивця може здохнути своею смертю. Вiн старий i хворий, час iде… Але якщо вiн протягне ще хоча б рiк – я знайду спосiб. Бувайте, пане Хорте зi Таборе.

Вiн повернувся i вийшов. За хвилину тупого роздивляння дохлого метелика я зрозумiв, що вiн так i не назвав свого iменi.


* * *

За довгий наступний день, що я провiв у готелi «Вiдважний ховрах», я багато зрозумiв.

По-перше, всi моi плани пожити свiтським життям, сходити до театру чи до палацу громадських видовищ, та хоча б погуляти по мiсту о тiй порi, коли там не особливо людно, – усi цi плани пiшли за водою.

По-друге, надвечiр я серйозно став мiркувати про втечу. Тобто про те, щоб непомiтно покинути готель i мiсто; коли в дверi мого номера постукав двадцять дев’ятий вiдвiдувач, я, недовго думавши, перетворився на товсту покоiвку i, махаючи ганчiркою, повiдомив вiзитера, що пан Хорт зi Табор зволили пiти прогулятись. А потiм – поки невдаха спускався по сходах – швидко висунувся з вiкна й накинув на фасад готелю тоненький вiдвiдний серпанок.

Якийсь час пiсля цього я мав можливiсть спостерiгати, як пiд самим моiм вiкном вештаються розгубленi вiзитери. Як питають у перехожих про готель «Вiдважний ховрах», а перехожi спантеличено крутять головою i посилають гостей у рiзнi боки, як гостi дивляться на мене, по пояс вилiзлого з вiкна, – i не бачать, зовсiм не бачать…

Глиняна фiгурка лежала на столi, над нею кружляла одинока кiмнатна муха.

До мене приходила жiнка, у якоi вбили чоловiка. Старенька, в якоi нiчнi грабiжники вирiзали всю сiм’ю; заплакана служниця, яку згвалтував власний хазяiн. Чимало вiзитерiв страждали не тiльки через власнi лиха – так я дiзнався про несправедливого суддю, який за хабара виправдував убивць i посилав на плаху невинних, про бундючного аристократа, який розважався полюванням iз собаками на людей; худий як трiска селянин розповiв про долю свого села – якийсь безчесний крутiй скупив у продажного старости громадськi землi, поставив майже сотню родин на грань голоду й зубожiння. Усi, хто приходив, розповiдали – зi слiзьми або пiдкреслено вiдсторонено – про своi лиха й про винуватцiв цих лих, i навiть менi, людинi взагалi черствiй, ставало все бiльше кисло.

Серпанок над фасадом «Вiдважного ховраха» протримався майже годину. Мiсто плавало в теплому сутiнку; не дожидаючись, поки мое маскування спаде, я знову став товстою негарною жiнкою, поклав ключi вiд номера в кишеню фартуха i спустився до холу. Хазяйська дочка, що чергувала за конторкою, витрiщила на мене круглi голубi очиська; я не втримався й показав iй язика.

– …Панi, ви не пiдкажете, як знайти готель «Вiдважний ховрах»?

Запитував юнак рокiв сiмнадцяти, худий, добре одягнений i дуже нещасний на вигляд.

– Навiщо вам? – спитав я. Голос у моеi личини виявився верескливий i нагадував чомусь про дохлу рибу.

– Менi треба… – вiн затнувся. Подивився на мене, тобто на товсту некрасиву личину, спiдлоба: – А… вам що до того?

– Нема тут нiякого ховраха, – сказав(ла) я сварливо. – Був, та загув.

Юнак пiшов геть; очевидно, вiн не повiрив поганiй жiнцi, на яку я перетворився, i намiрявся далi шукати.

Не можу сказати, що в ту мить менi було шкода його. За один день передi мною пройшло стiльки драм i трагедiй, що на спiвчуття нiжному юнаковi не лишилося сил. І хто знае, кому й за що вiн зiбрався мститися. Може, у нього собаку вбили. Або дiвчину звели…

Я йшов по вулицi важкою ходою пралi. Брудний подiл хилитався над самою брукiвкою, переможно грюкотали дерев’янi черевики. І що за збочена фантазiя примусила мене вибрати саме цю, надзвичайно бридку личину?

Ейфорiя – радiсть раптового призу, гiмн упалого з неба всевладдя – закономiрно змiнилася тупою втомою i мало не зажурою. Я дивився, як порпаеться в купi смiття слiпучо-бiлий, з аристократичними манерами кiт. Як вiн зграбно пiддiвае чистою лапою то оселедцевий скелет, то обривок картопляноi лушпайки; погано, думав я. По-перше, покарати можна тiльки одного злодiя, тим часом як злодiiв у свiтi – греблю гати. А подруге – ну що за низька людська порода, що за пiдле бажання покарати ворога чужими руками, викупити справедливiсть, замiсть того щоб самому допомогти iй перемогти…

Я навмисне дратував себе. Менi дуже хотiлось побачити в сьогоднiшнiх вiзитерах користолюбних, обачливих крамарiв.

От якби в усiх iхнiх лихах винною була одна людина, роздумував я похмуро. От якби… Як там казав старичок-кульбабка? «Чим справедливiшою буде ваша Кара, чим могутнiшим покараний i чим бiльше злочинств вiн мае за плечима…»

– Гей, бабо, клепки нема?!

Те, що я спочатку сприйняв за стiну, просто в мене на шляху, виявилося всього-на-всього п’яним ремiсником, судячи iз запаху, кожум’якою.

– Гей, бабо? Битися? Ти чого це? Га? – Тон його зi здивованого все швидше перетiкав у грайливий.

Я настiльки здивувався кожум’ячиним уподобанням – спокусився ж на таку потвору! – що навiть не опирався, коли вiн затиснув мене – тобто мою личину – у темний кут якогось пiдворiття.

– Ти, той… – Голос його потоншав i романтично задрижав. – Красуне, я сьогоднi заробив, хоч, до трактиру пiдемо?

Сморiд вiд нього йшов несказанний. Усе ще думаючи обiйтись без рiзких жестiв, я вичавив з горлянки соромливе «хи-хи».

– Голубе, – сказав я верескливим риб’ячим голосом. – Ішов би ти в своiх справах. Менi з тобою бавитись нема коли, коханець-бо мiй, коваль, мабуть, заждався…

Я забув, що моiй личинi було рокiв сорок на вигляд. Такiй не до коханця спiшити – онукiв няньчити; п’яний кожум’яка чи то не зрозумiв, чи то сприйняв моi слова за кокетування.

– Пташко… куди спiшиш… куди летиш…

І шкарубка долоня смiливо полiзла моiй личинi пiд подiл.

– Гей, гей! – я стряхнув його руку. – Я варту гукну!

Чинбар образився:

– Я, той… Сама завела, а тепер верещати?!

І вiн притиснув мене до цегляноi стiни – ваги в ньому було, як в однорiчному бичковi.

Треба було, певно, знайти кращий вихiд, але я втомився. Поспiшно, майже квапливо – нерви, нерви! – я повернувся в свою звичайну подобу, i кожум’ячина рука, яка щойно шарудiла пiд подолом товстунки, знайшла зовсiм не те, що сподiвалася знайти.

– Е-е-е…

На секунду менi навiть стало шкода його.

– Е-е-е… – вiн уже хрипiв. Напевно, друзi не раз попереджали його, що багато пити – шкiдливо. Що рано чи пiзно до всякоi питущоi людини приходить гола мишка на зелених лапках i, печально пiдморгуючи, каже: все. Напевно, в цю секунду кожум’яка був певен, що напився вже до голоi мишки; безглуздий погляд його бiгав по моему одязi, по обличчю, що за хвилю перед тим було лицем товстухи. Розумовi процеси кожум’яки виявились такими слабкими, що менi довелося для заохочення дати йому кулаком пiд ребра.

За мить провулок був пустий.


* * *



«…Я, каже, тепер призначена магиня, i дзуськи вам усiм. Поiду до мiста, свое дiло вiдкрию, грошей зароблю й буду на старiсть вас утримувати. Сунула за пояс палку свою чарiвну i щезла, он як.

За мiсяць звiсточка приходить: улаштувалась! І ще як улаштувалась, хай вам всячина! У справжнiй магiчнiй конторi, у мага другого ступеня, та не дiвчинкою на побiгеньках – повноправною помiчницею, хазяiн сказав, скоро вiзьме до паю… І хвалив дуже за талант та за вмiння магiчнi.

Спершу ми вiдмовчувались, а потiм i самi листа з оказiею пустили, не втримались… як контора хоч називаеться? Що робить, що за ремесло?

Бюро знахiдок, вiдповiдае. Хто що коли загубить – до панiв магiв iде, i панове маги вiдшукують. Сама, каже, вже два гаманцi знайшла (пiдчищених, щоправда), козу знайшла, кота й гудзик iз дiамантом.

Ох, думаемо, може, й справдi? Ясна рiч, що дiло пусте – котiв шукати, але коли подобаеться iй, коли задоволена, i гро шi якiсь, i до паю вiзьме…

А ще за два мiсяцi – лихо. Контора виявилась не проста; контора з подвiйним дном виявилась, про людське око котiв шукали, а насправдi пiдозрiлi дiла поробляли – з чужими тiнями та з умертвляннями на замовлення, на вiдстанi, це коли ввечерi спати лягаеш, а на ранок уже мертвяк, тому що хтось твою тiнь виманив та на мiдний гачечок намотав… Накрили контору. Хазяiн – тiкати… упiймай-но його, вiн маг другого ступеня! А наша дурочка наiвна лишилась. Хто вiдповiсть? Вона. До в’язницi… А вона тих тiней навiть i не бачила! Вона уявлення не мае, як це – на мiдний гачечок! Допитувач, який ii допитував, каже: видно, що дiвка ваша нi при чому, але сидiти буде, поки ТОГО не впiймають… А як ти впiймаеш його?!

І сидить, красуня, пiвроку вже. Королю прохання написала, та вiдповiдi поки не видно. Одне добре: у в’язницi в них чисто, тарганiв нема, постiль м’яка, годують стерпно, видно, жалiють ii, дурепу… І начеб вартового одного вподобала. Воно й зрозумiло: як чарiвну палку забрали, так i дiвочi почуття виявились. Що буде з нею? Упiймають ТОГО чи не впiймають? Кохае ii вартовий – чи так, жалiе? Вiдповiсть король на прохання, помилуе – чи до старостi в тюрмi замкне?

Не знати…»



* * *

Центр мiста потопав у непевному свiтлi лiхтарiв. Тут ще працювали шинки, походжав патруль, скрипiла карусель, i спiдницi дiвчат, що крутились на нiй, лiтали, наче пiдхоплена вiтром морська пiна. Ринок зачинявся, весь час доводилось ухилятися вiд величезних торбег на двоколiсних тачках. На спецiальнiй тумбi праворуч вiд входу стояв хлопчик рокiв дванадцяти й дзвiнким, але трохи охриплим голосом викрикував платнi оголошення:

– Продаеться будинок, вулиця Списарiв, два поверхи, недорого! Продаеться корова… Куплю упряжку! Притулку для сирiт потрiбна кухарка! Продаеться кузня з усiм iнструментом! Продаеться…

Я рiшуче повернув геть вiд площi. Вiд хлопчакового голосу дзвенiло у вухах.

– Оголошуеться набiр на тримiсячнi курси катiв! – неслось менi вслiд. – Надаеться спiльне житло! Триразове харчування, балахон коштом казни й стипендiя п’ять монет! У разi успiшного складання… надаеться… заплiчних справ… за домовленiстю…

Що далi в нiч провалювалось мiсто, то глухiшими й пустельнiшими ставали вулицi. Я вештався без певноi мети – центр, живий i освiтлений навiть по пiвночi, залишився далеко позаду. До палацу громадських розваг я так i не пiшов, а повii, якi бажали скрасити мiй час, здались напрочуд брудними й неапетитними.

Коли закiнчилося свiтло нiчних лiхтарiв – закiнчилися i повii. Взагалi всi перехожi кудись подiлись; мене оточували, очевидно, ремiсницькi провулки. Можливо, при свiтлi дня цi присадкуватi споруди, вивiски й пiдворiття мали певну чарiвнiсть, але тепер я дивився нiчним поглядом, а тому всi предмети набували нечистого коричнюватого вiдтiнку. Я давно помiтив, що краевиди, вперше побаченi в темрявi, не мають шансiв менi сподобатися.

Я йшов i думав, що, мабуть, краще б менi було виграти не Кореневе замовляння, а набiр срiбних ложок та очисник для скла. І зовсiм не тому, що складно вибрати для справедливоi кари одного-единого злодiя й не помилитись. А тому, що через шiсть мiсяцiв – а можливо, й ранiше – менi доведеться з вершителя доль перетворитись на звичайного провiнцiйного мага. Доля, щиро кажучи, не з останнiх, i люба менi – поки в ротi моему не виникнув смак справжньоi влади. І навiть не смак iще – присмак.

«Чим справедливiшою буде ваша Кара, чим могутнiшим покараний i чим бiльше злочинств вiн мае за плечима…»

І кого ж, цiкаво, треба менi покарати, щоб зробитись великим магом?

Я плiвся вузькими вуличками, зовсiм утративши уявлення про те, куди я йду. Ремiсницький квартал змiнився торговим. Усюди було абсолютно темно, щiльно зачиненi вiконницi не пропускали нi промiнчика; десь дуже далеко перегукувалися сторожi.

Цiлком можливо, що я заведу грубий зошит, куди стану записувати скарги численних вiдвiдувачiв. А потiм, коли зошит заповниться, влаштую обхiд викритих злодiiв, щоб на власнi очi переконатися в справедливостi звинувачень. Я з’являтимусь перед пiдсудними в чорному плащi до пiдлоги, клуб ному капелюсi, насунутому на брови, i з глиняною потворою в руках; на той час по мiстах i селах розгуляються правда та небилицi про мiй «одноразовий муляж». Побачивши мене, злодii будуть непритомнiти, падати на колiна, у крайньому разi просто блiднути мов полотно. І, розклавши перед собою свiй товстий зошит, я докiрливо дивитимуся iм в очi. Інколи звiрятимуся iз записами – i дивитимуся знов. І вiдчуватиму, як лоскоче в горлi всевладдя.

А потiм це все закiнчиться. Я повернуся додому – i единою моею розвагою залишиться винищення курей. Я стану перекидатись тхором так часто, що на будь-яку iншу справу в мене вже не стане сил. Оселя запустiе, город перестане родити, i тодi я…

Мiй нiчний зiр, наче вiд болю, зiщулився, бо за рогом виявився одинокий лiхтар. Свiтло його падало на напiвкруглу вивiску – «Вiдважний ховрах». Певно, моiм ногам набридла затяжна прогулянка, i вони вивели мене до мiсця ночiвлi – цiлком самостiйно, не порадившись iз розумом.

Я безпомильно впiзнав вiкна свого номера – з крайнього правого ще звисав дiрявий обривок захисного серпанку. На порозi готелю сидiв, притулившись до стiни, незнайомий хлопець. Недвижнi очi його дивилися просто перед собою; весь вiн був схожий на невелику статую, враження псували тiльки пальцi – вони крутили, торсали, погладжували якийсь дрiбний предмет на ланцюжку. Не треба було великого розуму, щоб упiзнати в незнайомцевi одного з моiх вiзитерiв, не найщасливiшого, та, певно, дуже впертого.

Я був готовий замилити очi некликаному гостю й увiйти до готелю непомiченим, коли побачив, що саме вiн крутить у руках.


* * *

– Нi, вона при тямi. Вона прекрасно розумiе, що з нею щось сталось. Якась утрата… Вона пам’ятае, як ii захопили. І куди привезли – замок iз ровом й укрiпленнями, з цепним драконом на мосту. І хтось – вона не пам’ятае його обличчя – щось робив з нею. Потiм у ii пам’ятi щось урвалось. Вона отямилась на перехрестi, за сотню крокiв од нашого дому. І на шиi в неi було оце.

«Оце» було кулоном. Масивним, завбiльшки майже таким самим, як у старого Ятера. Не яшмовим, а сердолiковим, жовтаво-рожевим. І замiсть вишкiреноi морди з каменя дивилися самi очi – напруженi, трохи банькатi. Одне трохи вище, друге трохи нижче. Нелюдськi очi; колись я бачив у звiринцi нещасну стару мавпу – пам’ятаю, вона глядiла дуже схоже.

Кулон лежав тепер на пустому столi; менi не треба було вдивлятися, щоб уловити щiльну хмарку чужоi сили в цьому рожевенькому каменi.

– Сердолiк не пiддаеться такiй обробцi, – сумним голосом сказав парубок; я продовжував вважати нiчного гостя парубком, незважаючи на те що пiд капелюхом у нього виявилася чимала лисина. – Я ювелiр. Я знаю.

– Ви маете рацiю, це магiчна рiч, – погодився я обережно.

Я все тепер старався робити дуже обережно. З тiеi самоi митi, як я роздивився кулон у руках нiчного гостя, всерединi мене не стихало свербляче передчуття великоi вдачi; певно, такий гарячий лоскiт мучить нiс собаки, який щойно натрапив на слiд.

– Ця рiч, – мiй спiврозмовник бридливо опустив кутики губ, – е величезним доказом. Шлях до злочинця, поряд з яким усi лiсовi горлорiзи будуть просто дiтьми… А що традицiйне правосуддя…

– Я зрозумiв, – можливо, я урвав його не дуже ввiчливо, одначе пiсню, яку вiн збирався завести, я вислухав уже мало не тридцять разiв. – Я прекрасно зрозумiв. Ви вважаете, що знайшли найкраще застосування для Кари; однак ваша дружина повернулась додому живою й вiдносно здоровою, тим часом як багато вчорашнiх моiх прохачiв утратили своiх близьких. Ідеться про людськi жертви, тим часом як ваша дружина…

– Їi покалiчили! – викрикнув вiн пошепки. – Їi використали для… напевно, ритуалу, ви на цьому краще розумiетесь, адже ви маг, а не я!..

– Але ж вона при повному розумi, – сказав я примирливо. – Навiть якщо ii згвалтували – вона не пам’ятае про це, i…

Вiн глянув на мене так, нiби це я щойно просто перед його очима вчинив наругу над його дружиною.

– Ритуали бувають рiзнi, – сказав я вибачливим тоном. – Але, можливо, ii зовсiм…

– Їi не… не… гвалтували, – сказав вiн, i я вирiшив не перечити.

– Ось бачите, – кивнув я. – І зовнiшньо вона не…

– Не змiнилась, – вiн повагався, й тодi губи його склалися в щось на кшталт усмiшки. – Дивiться.

Витягнув з-пiд сорочки медальйон, дбайливо вiдкрив, пiд нiс до моiх очей – наскiльки вистачило ланцюжка. Мiнiатюра зображала жiнку не те щоб вродливу, але, без сумнiвiв, привабливу. Рокiв двадцяти.

– Так, зовнiшньо вона не змiнилась… Але змiнилася зсередини.

– Яким чином?

Якийсь час вiн дивився на мене, не зважаючись сказати.

– Ну ж бо?

– Подурнiшала, – сказав вiн пошепки. Я мiцно стиснув губи – не всмiхнутися б. Тiльки не всмiхнутися, наслiдки можуть бути непоправнi.

– Так! – сказав вiн визивно. – Вона стала веселiшою, частiше спiвае… Частiше бувае в доброму настроi. Незважаючи на те, що iй довелось пережити. Я знаю, що ви тепер подумали… скажiть, не соромтесь! Скажiть, ну?!

– Я подумав, що це не так уже й погано, – чесно зi знався я. Мiй гiсть у скрусi похитав головою:

– Так… не ви перший. А я кохаю ii! Кохав… ту, колишню.

Знову запала мовчанка. Я дивився на кулон; яшмова пика, що колись прикрашала груди татуся Ятера, доводилася цьому сердолiку рiдною сестричкою.

На ловця й сова летить.

– До речi, – я поводив долонею над зловiсним сердолiком. – Як довго була вiдсутня ваша дружина?

– Тиждень, – похмуро озвався ювелiр.

– Усього лише тиждень?!

Вiн подивився на мене майже з ненавистю:

– Усього лише? Я встиг сто разiв умерти. Облисiв…

І вiн печально провiв долонею по залишках свого волосся.


* * *

«Друже мiй, лiкарi – не маги, але близькi до них. Здоров’я кожноi людини священне, як ти знаеш. Лiкарi мають владу над хворобами, та справжнiми володарями нашого здоров’я е ми самi, синку. Ти – вроджений маг, слава совi; ти надступеневий, а це рiдкiсне щастя. Ти можеш перекинутись левом чи мишею, та священне здоров’я твое вже пiдточене пiдступними недугами, вiд яких, на жаль, передчасно померла твоя матiнка.

Друже мiй! Для того, щоб спокiйно дожити до старостi, тобi треба все життя дотримуватись простих, але дуже жорстких правил.

Запам’ятай!

Байдуже, надворi зима чи лiто – починай свiй день з обливання холодною водою.

Байдуже, надворi дощ чи хуртовина – закiнчуй свiй день пiшою прогулянкою.

Сiдаючи за стiл, пiдсувай стiльця ближче – щоб край стiльницi вчасно нагадав тобi, що живiт твiй уже повен. Нiколи не iж смаженого, копченого, солоного, уникай м’яса; твоя iжа – чудовi запахущi кашi з поволокою олii, духмянi овочi й солодкi фрукти, хрусткi бiлi сухарики, тонкi й прозорi, наче весняний лiд.

Нiколи не пий вина!

Заведи собi друга серед лiкарiв – тiльки спершу дiзнайся, чи добре вiн знаеться на лiкарюваннi. Лiкар вважаеться добрим, якщо на десяток страждальникiв, що iх вiн вилiкував, припадае не бiльше одного-двох небiжчикiв.

Друже мiй, нашi замовляння безсилi проти хвороб, але ж окрiм магii в нас е воля й здоровий глузд, чи не так?…»


* * *

Увечерi сталася прикрiсть: печiнка, яка перше поводила себе тихо, нарештi нагадала менi про неприпустимiсть безрежимного життя. То не жарт: безсонна нiч, снiданок на ходу, смажене м’ясо, яким щедро пригостила мене ювелiрша, ситна, але не досить вишукана готельна вечеря… Урештi менi довелось повозитися, складаючи й заварюючи лiки, i цiлу годину промучитися, дожидаючи, поки вони почнуть дiяти.

Погамувавши печiнчин протест, я вирiшив далi поводити себе обачливiше.

Смеркало; я провiв у ювелiрiв години три або чотири, а потiм, керований раптом виниклою iдеею, вiдвiдав непоказну контору праворуч вiд мiського ринку. Побалакавши з утомленим чиновником у побитому мiллю коричневому сюртуку, я дiстав у свое розпорядження скрипучий стiл у плямах чорнила, скрипучий стiлець i скрипуче таке ж перо. Хвилин п’ять пiшло на обдумування тексту; нарештi я розбiрливо вивiв на рудому бланку: «Скуповую коштовне й напiвкоштовне камiння, кулони, пiдвiски. Дорого».

Побитий мiллю чиновник порахував слова й узяв iз мене вiсiм монет. Вiддаляючись вiд базару, я чув, як голосистий хлопчисько викрикуе зi своеi тумби мое дивне оголошення – знай затинаючись на словi «напiвкоштовне». Вдивляючись в обличчя перехожих, я не помiтив, щоб хоч хто-не-будь пожвавився у вiдповiдь на хлопчиськiв заклик; що ж, я з самого початку не покладав на цю вигадку особливих надiй. Але й утрачати шанс було не в моiх правилах.

Отже, ювелiри.

Фiлла Дрiзд, дружина лисого юнака Ягора Дрозда, виявилася цiлком схожою на мiнiатюрний портрет у чоловiковому медальйонi. Молода миловидна жiнка з косами до колiн; говiрка, щоб не сказати балакуча. Як не дивно, викрадення, через яке сердешний Ягор утратив чуприну, не справило на неi особливого враження – вона згадувала про нього легко, мало не зi смiхом.

Вони з подругою вiдправились до торгового кварталу по деякi покупки. Узяли вiдрiз на сукню (я терпляче вислухав, який саме вiдрiз i чому шерсть, а не оксамит). Далi побували в парфумера – перенюхали два десятки духiв (хвилин п’ять пiшло на розповiдь про особливостi кожного запаху), у результатi в обох розгулялася нежить. Зайшли до спецiальноi лавки, де продавались акварельнi фарби, – ювелiрша, виявляеться, захоплювалася живописом i навiть продала минулого року декiлька своiх картин. Потiм вiдправилися до шевця – подруга мала забрати зшитi на замовлення черевики… І тут от, просто в дверях чоботарнi, Фiллу вперше викинуло з пам’ятi. Тобто мiдне кiльце на дверях i дерев’яний молоток на мотузцi вона пам’ятае – а потiм настала темрява, i вона отямилась вiд того, що хтось лив iй у горлянку пiдiгрiте червоне вино.

– Таке враження, що чужа рука заливае вино просто в горло… Потiм дивлюся – я ж сама келех i держу. Сама п’ю – уявляете? За таким довгим столом. Горять свiчки, на столi порося з хроном, тушкована риба з морквою, тут же й жаровеньки, щоб страва не остигла…

Я вислухав i це. Зрештою кожна деталь могла виявитись важливою.

Потiм у спогадах виник злодiй – про нього ювелiрша пам’ятала аж надто мало:

– У масцi вiн був, чи що? Нi, маски не пам’ятаю. Але й обличчя начеб нема… Пам’ятаю, розмовляв зi мною. Вийшли на стiну, дивлюся – лишенько! Замок, та стiни ще вищi, нiж у нас у мiстi. Та мiст опущено, а на мосту – я спершу думала – купа камiння лежить! А потiм купа як заворушиться – я знову ледве не зомлiла…

– Ви пам’ятаете, який був дракон?

– Так, о так! – пожвавилася ювелiрша. – Коричневий, iз прозеленню, крила маненькi – при такiй-то тушi… На ланцюзi, а кожна ланка того ланцюга – як… – Вона затнулася, добираючи якнайквiтчастiшого порiвняння. – Як колесо на королiвськiй каретi, от!

– Про що ви говорили? – спитав я. – З викрадачем?

На порум’янiлому виду ювелiршi з’явився безпомiчний вираз дуже короткозороi людини, яка щойно сiла на власнi окуляри:

– Не пам’ятаю… Але говорив вiн красиво.

Я покосився на пана Ягора – i мало не здригнувся. Таким зболеним було в цю мить обличчя лисого ювелiра.

«Подурнiшала», – згадав я його розпачливе зiзнання.

Пiсля важкого жирного обiду (який зарахувала менi злопам’ятна печiнка) ювелiр знайшов привiд, щоб усамiтнитися зi мною у вiтальнi. «Ну як?» – було написано на його обличчi. Нiби я лiкар, а ювелiрша – важкохвора.

– Вона справдi була iншою? – спитав я обережно.

Замiсть вiдповiдi вiн кивнув на стiну, обвiшану рiзного розмiру картинами в тонких дерев’яних рамочках:

– Ось… Це ii роботи до викрадення.

Я пiдiйшов. Нiчого особливого, як на мiй погляд, утiм, я нiколи не приховував, що не розумiюсь на живопису. Тiльки одна картинка менi справдi сподобалась: мiсток, дерево, прив’язаний пiд мостом човен, причому на осiнне листя, що пливе по водi, хотiлося дивитися й дивитися знову. Здавалось, воно справдi рухаеться… i неквапливий iхнiй плин настроював на пiднесений лад, хотiлося всмiхнутися, зiтхнути й, можливо…

– А це вона малювала потiм.

Ювелiр витягнув з-за шафи два картоннi аркушi. На перший погляд менi здалося, що соромливо захованi роботи не надто вiдрiзняються вiд обрамлених; тiльки вдивившись як слiд, я зрозумiв, що рiзниця таки е.

– Це бездарно, – пошепки сказав ювелiр. – Їй вiдмовив смак. Ви б бачили, як вона тепер одягаеться… Як вона намагаеться одягатися…

– Спiвчуваю, – сказав я щиро.

Ювелiр махнув рукою – мовляв, що менi ваше спiвчуття.

– Можна менi поговорити з подружкою? – запитав я, дивлячись, як вiн ховае дружининi малюнки назад за шафу.

– З якою подружкою?

– З тiею самою, яка супроводжувала вашу дружину в походi за покупками. Яка мала забрати в шевця черевики.

Ювелiр дивився на мене, i двi складки мiж бровами ставали все глибшими:

– Тисса Граб. Так… Я шукав ii, хотiв розпитати про Фiллу. Тисса Граб зникла й так i не знайшлась. Можете самi спитати – вулиця Стовпникiв, три…

Попрощавшись iз ювелiрами, я витратив пiвгодини, щоб знайти названу вулицю i дiзнатися, що панi Тисса Граб справдi наймала тут кiмнату, та вже два мiсяцi, як з’iхала. Нi, не зникла раптом, а саме з’iхала, заплативши за всi днi, зiбравши речi й попрощавшись iз хазяями…

І нiкому не зiзнавшись, куди прямуе.

Ювелiри-ювелiри…

Я сидiв, як i вчора, бiля вiкна свого номера. Хазяiну що найсуворiше заборонялося пускати до мене будь-кого; зате бiля вхiдних дверей поряд iз дерев’яним молотком висiв на залiзному ланцюжку грубий зошит, що купив його в канцелярськiй лавцi. На зошитовiй обкладинцi великими лiтерами було написано: «Скарги та пропозицii лишати тут».

І вони залишали. Мое вiкно було затягнуте товстим захисним серпанком – i я мiг спостерiгати, як вони стають у чергу, як передають один одному каламар i напiвголоса лаються, що ланцюжок закороткий. Якийсь парубок був неписьменний – його скаргу взялася записати зморшкувата бабуся в темнiй хустинi; парубок диктував упiвголоса, до мене долинали окремi слова: «грошей не буде через… i млин спалить…»

А може – я заклав руки за голову – може, менi треба серйознiше поставитись до цього дарунка долi, що впав на мою голову? Не зупинятися на однократному використаннi замовляння Кари, а перетворитись на такого собi професiйного месника з книгою скарг пiд пахвою. Цi нещаснi прийшли до мене не з хорошого життя – хай половина з них злопам’ятна й схильна до доносительства, але ж е й такi, як той торговець зiллям…

«Їй було чотирнадцять. Моя дружина не пережила».

«Чим справедливiшою буде ваша Кара, чим могутнiшим покараний…»

Цей його кривдник, що переховуеться вiд помсти на островi Стан, мае бути досить могутнiм?

І я подумав, що торгiвця, певно, можна було б на всяк ви падок розшукати.


* * *



«…І не кажи менi про цi обереги, люба! При моiх очах таке вiдбулося, що я чарiвницького тепер до смертi не зачеплю, до рук не вiзьму…

Усе кажуть: обереги, обереги… Подружка ось моя вийшла замiж, а свекруха попалася люта. І що ж? Замiсть догоджати старiй – хутчiше мести, ранiше вставати… Пiшла до мага, який дрiбнички продавав, i купила оберiг проти свекрухи, намистечко тонке на шию. Десь iз тиждень усе йшло – нiчого сказати: подружка жирувала, до роботи не бралась, до пiзнього ранку в лiжечку, i слова поганого вiд свекрухи не чула… А потiм пiшло щось не на лад з оберегом, чи то вона впустила його, не знати, але кинулась на неi свекруха з рогачем, безумна, i давай бити, бити, бити… На щастя, й чоловiк i свекор поряд були, на подвiр’i, на крик прибiгли й вiдтягли стару – та вже синя була, а рвалася невiстку душити… Поки дурепа ця оберега не скинула – свекруха на неi гарчала, у чоловiка й сина з рук виривалася. А скинула дурепа оберiг – свекруха отямилась, та тiльки всi покоi в кривавiй юшцi, невiстка в синцях та з розбитим носом, та костi де-не-де поламанi… А найгiрше – дитину скинула. Так… Ось вони, чарiвницькi цяцьки. Потiм приiжджав якийсь iз мiста маг, казав усiм, що обереги в абикого купувати не слiд, що до кожного печатка мае додаватися й папiрець спецiальний, тодi, мовляв, можна купувати… Тiльки я – зареклася. А що як пiдроблять i печатку i папiрець? Я що, писати вмiю? Ну iх зовсiм з iхнiми оберегами…»



* * *

Вечiр i половину ночi я провiв у клубi.

У трубi величезного камiна свистiв вiтер – погода стрiмко мiнялася, i катаклiзми в хмарах-громовицях вiдлунювали тупим болем у мене в потилицi. Панове клубнi завсiдники почали збиратися годину на десяту, з усiх облич менi були знайомi тiльки фiзiономii голови та касира. На плечi в голови правлiння, як i в першу нашу зустрiч, мостилася сонна сова.

Хлопчик рокiв чотирнадцяти, аж надто свiдомий власноi важливостi, обносив панiв магiв напоями на срiбному пiдносi. Я взяв холодного лимонаду.

Проходячи повз мiй столик, незнайомi маги ввiчливо нахиляли голову:

– Як ся мае ваша сова?

І щоразу, трохи пiднявшись вiдповiдно до етикету, я кивав у вiдповiдь:

– Сова поживае добре, дякую…

І ловив на собi цiкавi погляди. Усi вони вже знали, звичайно, що саме цей провiнцiйний дикун, котрий сiв за столиком у кутку, допiру виграв Кореневе замовляння.

Навпроти, над камiном, висiли дзигарi завбiльшки з собачу буду. Важке вагадло викликало в мене трепет, а з вiконечка над циферблатом щоп’ятнадцять хвилин визирала дерев’яна сова. Коли вона визирнула поспiль одинадцять разiв – усiм уже набридло надсадне ухання, – у дверях показалася едина на всьому цьому збiговиську панi.

Жiнка була бiлявка в простiй чорнiй сукнi до п’ят. Єдиною ii прикрасою був пояс iз силою пiдвiскiв; пояс зацiкавив мене передусiм. Лице й фiгура прибулицi нiчим мене не здивували: жiнки не бувають уродженими магами, а тiльки призначеними, iхнiй ступiнь звичайно низький, i всi магiчнi вмiлостi зводяться до вдосконалення власноi зовнiшностi. Усi вони волiють мати волосся кольору соломи, великий бюст, високi вилицi й блакитнi очi; в усякому разi, тi нечисленнi жiнки-маги, яких я зустрiчав на своему вiку, мали саме такий вигляд.

А от пояс…

Пояс був чоловiчий, його потертiсть i якась засмальцьованiсть не в’язалася з вечiрньою сукнею. Пряжки та бляхи по тьмянiли; до купи бронзових кiлечок крiпилося штук двадцять ланцюжкiв, на них висiли замшевий гаманець, чохол для письмового приладдя, чорнильниця, оберiг вiд чоловiчого свавiлля, золотi й кiстянi прикраси, i серед усього цього мотлоху – маленька цяцька, об яку одразу ж зачепився мiй погляд.

Прокляття, чи вони менi ввижаються всюди, цi каменi?!

Я спробував визначити, якого ця панi ступеня, – i не визначив. Можливо, той другий оберiг для цього й слугував – захистом вiд чужоi цiкавостi.

– …Як ся мае ваша сова?

Я мимоволi здригнувся. Бiля мого столика стояв сам пан голова; щоки його перейняли колiр випитого червоного вина, а випив вiн, очевидно, чимало. Менi здалося, що навiть сова на його плечi коситься на хазяiна з несхваленням.

– Прекрасно, – озвався я коротко.

– Ви не будете проти, шляхетний пане зi Таборе?…

І, не дожидаючись моеi вiдповiдi, опустився на крiсло поряд зi мною.

– Бачу, ви не поспiшаете вiдбути додому, напевно, наше квапливе мiське життя подобаеться вам?

– Я давно не був у мiстi, – сказав я, дивлячись, як панi в чорнiй сукнi перетинае залу. З нею вiтались, але прохолодно; очевидно, вона не була тут чужинкою, та й до числа завсiдникiв не належала.

Голова правлiння, не дивлячись, упiймав келех, що злетiв йому в долоню з пiдноса хлопця-прислужника. Примружився, дивлячись на мене крiзь вино, що червонiло в кришталi:

– Ви вже оцiнили всi клопоти, якi приносить наш виграш? Юрми вiдвiдувачiв…

– Так, – сказав я.

– Моя вам рада, – голова вiдпив iз келеха. – Не слухайте нiкого, не давайте спровокувати себе, не будiть у собi хибне почуття справедливостi. Кореневе замовляння Кари iснуе не для того, щоб когось карати… А для володiння ним. Володiння – i все. Вiдiрвiть голову вашому глиняному боввану, але лише в останнiй день обумовленого термiну. Щоб не пропустити нi дня. А кого ви при цьому покараете – зо всiм однаково, запевняю вас, Хорте, – i вiн вiдпив знову.

– Справдi? – спитав я недовiрливо. – А я чув…

– Члени правлiння клубу, – продовжував голова, не слухаючи мене, – не мають права брати участi в розiграшi. Проте, – вiн зробив хитре обличчя. Нахилився до мого вуха, так що сова на його плечi незадоволено затопталась. – Ейфоричне вiдчуття, пане зi Таборе. П’янить сильнiше за вино… До речi, пробачте за нескромне питання. Яка природа вашоi хвороби, тiеi самоi, що не дозволяе вам пити спиртне? Я можу порекомендувати першокласного лiкаря…

– Спасибi, – сказав я поспiшно й, можливо, не зовсiм чемно. – Спасибi, я… поки що не потребую.

– Як хочете, – голова трохи образився. – До речi… вам не здаеться, що жiнка в магii так само доречна, як миша в бочцi меду?

– А? – я вiдiрвав погляд вiд незнайомки в чорному.

– Так-так. Ця дивна панi, на яку ви з такою цiкавiстю дивитесь… Така собi Ора Шанталiя. Яка ось уже декiлька рокiв наполегливо приходить на кожний розiграш… Нащо iй Кара, як ви думаете?

– Хтозна, – сказав я повiльно.

Голова правлiння пожував губами:

– Кара в руках стерви – це… Це жахливо. Я надiюся, iй не виграти Заклинання… Я мало знаю ii й нiчого не можу сказати точно… Але вона справдi справляе враження стерви. Навiщо, наприклад, ця виставка брязкалець на поясi? Усi цi обереги, камiнчики…

– Камiнчики, – повторив я задумливо.

– Так… При тому що iнiцiювальний предмет у неi – не паличка, не брошка й не перстень, а штучний зуб у ротi, можете менi повiрити…

– Невже? – я здивувався такiй обiзнаностi.

– Так… – похмуро кивнув голова. – Це не зовсiм пристойно – приходити до нашого клубу з оберегом вiд чоловiчого свавiлля, вам не здаеться? Якби вона була чоловiком, ii давно б попросили зняти половину брязкалець або покинути залу. Але всi моi колеги, до яких я звертався з цiею пропозицiею, тiльки вiдмахувались – вона, мовляв, едина особа жiночоi статi, якщо певностi в собi бракуе, хай утiшаеться сумнiвними артефактами…

– І справдi, – сказав я, дивлячись, як панi в чорнiй сукнi попивае вино за столиком у протилежному кутку.

– Коли вона вас у грубiй формi вiдрiже, – сказав голова, простеживши за моiм поглядом, – не кажiть, що я вас не попереджав.

– Онрi, бiльше не пий, – скрипучим голосом сказала сова в нього на плечi. – Ти й так бовкаеш зайве.

Я здригнувся.

– Так, – сумирно озвався голова. – Не хвилюйся, Фiлi, я випив не так уже багато й почуваю себе пречудово… Мое шанування, пане Хорте зi Таборе. Довгих рокiв вашiй совi.

І пiшов похитуючись.

Якийсь час я чесно пив свiй лимонад. Потiм устав, перетнув залу, раз по раз бажаючи здоров’я чужим совам, i опинився в безпосереднiй близькостi вiд панi в чорному.

– Ви дозволите?…

Вона скинула на мене похмурим поглядом. Коротко кивнула.

– Як здоров’я вашоi…

– Здохла, – озвалася панi, дивлячись менi в очi.

– І моя здохла, – пробурмотiв я розгублено. – От прикрiсть.

Панi знизала правим плечем:

– Нiякоi прикростi, я терпiти не можу сов. Ви – той самий щасливець, який виграв замовляння?

– Так… Я перепрошую. Здаеться, крiсло, у яке ви сiли, здаеться, це те саме, на яке десять хвилин тому випадково пролили соус…

Так, вона iнстинктивно пiдвелася й озирнулась; я на мить дiстав можливiсть побачити зблизька ii пояс. Серед iнших дрiбничок там висiв великий камiнь-брелок у виглядi тигровоi морди.

Ще один камiнь з очима.

– Я помилився, – сказав я печально. – Це крiсло чисте…

Вона почервонiла.

Очi ii виявилися не блакитними, а карими. Волосся – кольору вибiленоi бавовни. Губи – червонi й тонкi, причому кутики рота все хотiли спуститися вниз. Ось як тепер:

– Розумно й тонко, мiй молодий пане. Тiльки навiщо такi хитрощi? Ви могли просто запропонувати менi пройтися вперед-назад – тодi, оцiнивши якостi й вади моеi фiгури, i вирiшили б остаточно, чи варто продовжувати знайомство… якби у вас була така можливiсть. А тепер, будьте ласкавi, повернiться за свiй столик.

– Пробачте, – сказав я, справдi почуваючи щось на кшталт знiяковiння. – Насправдi я зовсiм не такий брутальний… Я хотiв тiльки…

– Позбавте мене свого товариства.

Сказано було переконливо й вичерпно; секунду потупцявши на мiсцi, я повернувся на початкову позицiю.

Пан голова дивився на мене з протилежного кутка. Дивився водночас зi спiвчуттям та зловтiхою.


* * *



ПИТАННЯ: Що таке iнiцiювальний предмет?

ВІДПОВІДЬ: Це головний магiчний предмет, що дозволяе призначеному магу здiйснювати магiчнi дii. Інiцiювальний предмет вручаеться призначеному маговi на вiчне користування в разi успiшноi атестацii.

ПИТАННЯ: Чи потрiбен iнiцiювальний предмет уродженому магу?

ВІДПОВІДЬ: Нi, не потрiбен.

ПИТАННЯ: У якому виглядi iснують iнiцiювальнi предмети?

ВІДПОВІДЬ: У виглядi мiнiатюрних чарiвних паличок, перснiв, медальйонiв, браслетiв та iн. ювелiрних виробiв, у гiрських умовах iнколи – посохiв.

ПИТАННЯ: Що вiдбуваеться в разi втрати магiчного предмета?

ВІДПОВІДЬ: У разi втрати магiчного предмета власник мае подати заяву до мiсцевоi комiсii протягом десяти днiв i не пiзнiше. Комiсiя розглядае заяву i, залежно вiд обставин, або призначае штраф i видае потерпiлому новий магiчний предмет, або позбавляе його магiчного звання.



* * *

Через два днi я навiдався до контори праворуч вiд ринку – щоб чисте було сумлiння, нi на що не сподiваючись. Побитий мiллю чиновник видав менi довiдку, на якiй кривим почерком записанi були три адреси – цi трое бажали продати менi камiнчики.

За першою проживала бiдна вдова, що розпродувала рiзне начиння й прикраси. Я купив у неi перстеник iз рубiном – просто з жалю.

За другою адресою мене зустрiв парубiйко рокiв п’ятнадцяти й запропонував на вибiр цiлу скриньку з коштовностями. Одразу зметикувавши, в чому рiч, я пообiцяв про все доповiсти його матерi; змiнившись на лицi, парубiйко благав мене цього не робити. У матерi так багато дрiбничок, вона не помiтить пропажi, натомiсть вiн, юнак, що робить першi кроки по життю, мае миритися з принизливою бiднiстю. Мати скнара й не дае на найпотрiбнiшi витрати тощо. Я пiшов, залишивши парубчака сам на сам iз його проблемами.

Третьою адресою був якийсь заiжджий двiр на околицi. Я довго думав, а чи варто тягтись так далеко й по таких брудних вулицях, але врештi-решт звичка доводити дiло до кiн ця примусила мене витратити грошi на карету з кучером i навiдати готель «Три вiслюки».

І я не пошкодував про витрачений час.


* * *

– …Їй-право, не схожi ви на скупника, ласкавий пане. Їй же богу, не схожi…

Старигань був аж нiяк не бiдний – йому належала велика частина возiв, що заставили все подвiр’я, i гори мiшкiв на цих возах, i конi, i мули, i ще купа всякого добра – проте вiн зупинився в найменшому, найвошивiшому номерi «Трьох вiслюкiв», одягнений був у засмальцьований каптан i мiшкуватi штани з величезними латками на колiнах, i я на власнi очi бачив, як вiн дбайливо пiдiбрав шматок мотузки, що валявся на подвiр’i: рiч потрiбна, придасться…

– Не ваше дiло, шановний, на кого я схожий, а на кого не схожий. Камiнець продавати будемо – чи ляси точити?

Старигань поводив кущастими бровами; на його засмаглому до чорноти зморшкуватому виду брови були нiби два острiвцi пiни. І плавали по обличчю цiлком незалежно вiд iншоi стариганевоi мiмiки.

– Камiнчик, звичайно, добре… Хороший камiнчик. Ось, чи не зволите поглянути.

Я зволив; iз заяложеного мiшечка з рiзним дрiб’язком видобуто було камiнчик завбiльшки з середнiй жолудь. Я глянув – i вiдчув, як на мене напливае тепла, в голочках нервiв, хвиля.

Бiрюза. Спокiйно-синя собача морда; тобто з першого погляду здаеться, що собача, а пiсля пильного розгляду вже не знаеш, як цю тваринку назвати. Добренький такий, старенький, запалий у маразм вовк-людожер.

– Подобаеться, ласкавий пане? – упiймавши мiй погляд, старигань хутко забрав назад у мiшечок. – Коли подобаеться, складiмо цiну йому, чи що. Рiч дорога, якби не нужда, так i не продавав би…

Вiн брехав так само звично, як чухався. Без особливого смислу й не тому, що свербить. Механiчно.

– Ви, шановний, товар не ховайте, – сухо сказав я. – Так не заведено – мигцем каменi оцiнювати. Подивлюсь – а там i про цiну поговоримо. Ну?

Камiнь вийшов на свiтло повторно; ще ранiше, анiж торкнутись його пальцями, я впiймав хмарку чужоi сили, осереддям якоi була собача (вовча?) морда.

Це був третiй такий камiнь. Або четвертий, якщо рахувати й той, що висить на паску панi в чорному; треба гадати, до камiнчика додавалася чергова iсторiя.

– Вiзьму, мабуть, – сказав я задумливо. – Тiльки, ласкавий пане, ви вже розкажiть менi, звiдки у вас така мила дрiбничка. За розповiдь доплачу. Годиться?

Старигань дивився на мене впритул – насмiшкувато й холодно. Бiлi, як пiна, здивованi брови пiднялися так високо, що, здавалось, ще трохи – i вони втечуть на потилицю.

– Вам, панам, усе казки подавай. До сивини, бувае, доживе пан, а хлiбом не годуй, дай байок послухати, нiби дитинi шмаркатiй… Тiльки ви, шляхетний пане, камiнчик купувати збирались, а язиком я зроду не торгував i не збираюсь. Берете – чи як?

Я полiз у кишеню й виклав на покритий жиром стiл пригорщу великих срiбних монет.

Старигань подивився на срiбло, потiм на мене; бiлi брови повагалися й повернулися на мiсце, зате кутики безгубого рота жорстко, iронiчно пiднялись:

– Це ваша цiна за камiнь?

– Це моя цiна за розповiдь, – сказав я в тон йому, холодно. – Камiнь не вартий i половини цих грошей… Ви маете рацiю, шановний, на скупника я не схожий i ремеслом таким зроду не бавився. А казки вашi, як ви зволили висловитися, я готовий оплатити – за умови, що хоча б половина розказаного виявиться правдою… Отже, звiдки у вас ця… штучка?

Якийсь час старигань дивився менi в зiницi. На третiй хвилинi цього погляду я вирiшив додати грошей у гiрку, що поблискувала на столi.

– Атропко! – гукнув старигань, майже не пiдносячи голосу. За його спиною, у дверях, нараз виник плечистий гевал – на пiвголови вищий за мене й удвiчi ширший.

– Атропко, – старий примружився. – Тут панич зволив жартувати зi старого Прорви, так ти, будь ласкав…

Я не повiрив своiм вухам. Старигань, який турботливо пiдбирае чиюсь випущену вiрьовочку – i вiдмовляеться вiд повновагоi гiрки срiбла?!

– Ідiть геть, прошу пана, – прогудiв Атропка. Голос у нього вiдповiдав фiгурi. А може, вiн умисне говорив басом – задля додатковоi погрозливостi.

– Їй-богу, – сказав я ласкаво. – Їй-богу, не розумiю. Кулончик беру, таж маю я бути певен, що камiнчик не крадений?

Старенький дивився не просто насмiшкувато – презирливо. Атропка опинився в мене прямо за спиною:

– А прошу…

Я ждав, коли вiн мене доторкнеться. Р-раз! – зашкарубла рука непоштиво вхопила мене за лiкоть; два – замiсть плечистого гевала на пiдлогу повалився товстий, непристойно жовточеревий змiй. Великий, та неотруйний.

– А-а-а-а…

Якийсь час Атропка звивався на дошках, марно намагаючися зрозумiти, яким чином треба повзти. Потiм дiло налагодилось – тьмяно поблискуючи лускою, колишнiй плечистий молодець зазмiiвся в напрямку до дверей. Я перевiв погляд на стариганя.

Обличчя його, i без того темне, налилося дурною кров’ю й зробилося наче вуглина. Одна бiла брова злетiла вгору, друга опустилася, зовсiм ховаючи око; я злякався, що норовливого дiда вхопить грець.

– …Так що, шановний, я до вас по-доброму, а ви, значить, вернигор своiх викликаете… То звiдки у вас камiнчик?

– На дрiбницi розмiнюетеся, пане магу, – сказав старигань, i брови його збiглися в один волохатий острiвець. – У давнину чаклуни самi до людей не заходжали, прислужникiв висилали… Мiй це камiнь, не вкрав, не купив. Мiй… А хлопця назад обернiть, йому ще сьогоднi з ковалем балакати, який роботу нам зiпсував, а грошi не…

Голубувата колiнчаста блискавка, слабкенька, але дуже красива, ударила в стiльницю прямо перед стариганем. Запахло смаленим; дiд вiдхитнувся, не забувши, втiм, сховати в кулацi кулон. Я вiдчував, як усе зростае роздратування: замiсть того, щоб швидко й ефективно витягнути зi старого такi потрiбнi для мене вiдомостi, я все глибше вплутувався в якийсь сумнiвний балаган. Змii, блискавки…

– Так, дрiбний чаклун нинi, – повiдомив старигань крiзь зуби. – Дрiбний i квапливий, дарма що очi рiзнi. Батько мiй чаклуновi служив – так той був таки справжнiй чаклун, не сумнiвайтесь. Та щоб вiн сам у корчму прийшов, щоб перед мужиком блискавки метав?!

Не кажучи нi слова, я полiз за пояс. Витягнув футляр; глиняна потвора виявилася дуже холодною на дотик. Холодною й шерехатою; лiвою рукою я вхопив муляж поперек тулуба, правою взявся за непропорцiйно велику голову. «За першим торканням до потилицi муляжу вмикаеться режим обвинувачення…»

Я подивився старому в очi.

Якби вiн осмiхнувся, граючи бровами, або щось ще сказав – глиняна голова вiддiлилася б вiд тулуба, не дожидаючись оголошення вироку. Потiм – уже за хвилину – менi було гiрко й соромно згадувати про напад лютi, що охопив мене в цю мить.

Але старий нiчого не сказав. Малоймовiрно, що вiн знав, для чого слугуе глиняна статуетка, – найпевнiше, просто правильно прочитав вираз моiх очей.

Хвилина минула в мовчаннi; а потiм я опам’ятався. Вiдiрвав погляд вiд обличчя стариганя, яке набуло тепер уже брудно-лимонного вiдтiнку; подивився на своi руки iз затиснутою в них фiгуркою. Пiдкреслено неквапливо – щосили стараючись уникнути метушнi – сховав статуетку назад у футляр.

«У практицi цього замовляння був випадок, коли людину покарали на смерть за пролиту каву… Названа вина мае достоту вiдповiдати справжнiй провинi, у разi неправдивого звинувачення замовляння рикошетом б’е по каральнику…»

Ще секунда – i глиняний бовван розпався б. І закiнчилася б моя влада. На рiвному мiсцi. А цей… цей упертюх…

Випадковiсть?

Пролита кава?

– Ладно, – тихо сказав старий. – Слухайте.


* * *

«Ви вроджений маг, i ваш син переважае вас за ступенем. Вiтаемо вiд усього серця! Але якщо ви хочете, щоб вашi стосунки з дитиною складалися нормально, звернiть увагу на нашi рекомендацii.

Перше. Нiколи не допускайте прямого магiчного протистояння! Ви програете дитинi, i для неi i для вас це може мати трагiчнi наслiдки. Ваш батькiвський авторитет мае триматись на цiнностях, що не мають вiдношення до магii.

Друге. Не заважайте iй гратися, поки iгри ii мають невинний характер. Поки вона перетворюе сусiдських курей на грифонiв i павичiв – мовчiть, хай бавиться… А як тiльки вона захоче перетворити ваш нiс на моркву – вiдшмагайте ii. У стосунках з маленьким магом рiзка подеколи – незамiнний iнструмент.

Трете. Навчайте ii наук, мистецтв, шляхетних ремесел. Хай буде при дiлi з ранку й до вечора. Не заважайте iй знущатися з учителiв – тi самi мають пiдтримувати свiй авторитет.

Четверте. Не приховуйте вiд неi, що ii магiчний ступiнь вищий за ваш. Повiдомте iй про це спокiйно й просто».


* * *

За пiвгодини я зупинився перед аптекою на розi й зазирнув у металеве дзеркальце бiля входу. Вигляд у мене був ще той: сине око потьмянiло й нiби взялося плiвкою, зате жовте горiло ненаситно й хижо. Не доводилося дивуватись, через що це перехожi так i сахаються врiзнобiч, через що молодий i худорлявий вартовий, що зустрiвся при виходi iз заiжджого двору, вiдколи йде слiдом за мною невiдривно. До речi, ось його стурбоване обличчя вiдбилося в дзеркалi за моею спиною…

Я круто розвернувся:

– Чесний страж бажае бачити моi документи?

Чесний страж був блiдий, але рiшучий. Я пред’явив йому членський квиток Клубу Кари зi сплаченими внесками; побiжно проглянувши папiр, парубчак глитнув i вклонився:

– Перепрошую за турбування, пане зi Таборе… Служба.

Я з розумiнням покивав. Напруження помалу спадало; ще трохи, й очi моi прийдуть у вiдносну рiвновагу, i можна буде спуститися до погрiбка, посидiти над келехом лимонаду й обдумати розповiдь норовливого стариганя.

– …Оладки, булочки, здоба! Налiтай, поки не остигло!

Рознощиця здоби була, всупереч сподiванням, на диво кiстлява. Кепська рекомендацiя здобним булочкам – худорлява торгiвка…

Я виявив, що стою за кiлька крокiв од ринковоi площi, а трохи охриплий голос хлопчика з тумби тоне в рокотi юрби: «…ую…штовне… i напiв…штовне…они,…вiски. Дорого!» Трохи повагавшись, я вирiшив зайти до контори праворуч вiд ринку й перевiрити, чи нема нових адрес для мене; адрес не виявилося, i я впiймав себе на почуттi полегшення.

Старигань мене втомив.

Вiн був гуртовий торгiвець, справа його процвiтала багато в чому завдяки стариганевiй хватцi й дисциплiнi, насадженiй ним серед помiчникiв i слуг. Кожного разу, заводячи нове знайомство, старий твердо знав, який зиск це принесе в подальшому; приблизно пiвроку тому сувора система похитнулась. На якомусь ярмарку – «Це не тут було, далеченько» – обачливий дiд зiйшовся з молодим торговцем, i той в одну мить став йому «милiшим за сина».

Корисливостi в iхнiй дружбi не було нiякоi. Хлопець був поштивий, розумний, суворий до себе й до iнших – «не те що це нинiшне плем’я вертихвостiв». Старий запропонував парубковi пiдтримку й сприяння, той радо погодився. Дивна дружба – саме дружба, а друзiв у стариганя не було зроду – тривала, з його слiв, два мiсяцi. Потiм сталося от що.

Поштивий парубок повiз старого до вiддаленоi ремiсницькоi слобiдки – проглядала вигiдна угода з чинбарем. Дорогою вони зайшли до корчми, i пiсля першого кухля пива стариганя викинуло з пам’ятi. Отямився на землi, весь одяг i гаманець iз грiшми були на мiсцi; подолавши запаморочення й розiгнавши каламуть перед очима, знайшов себе за сотню крокiв од кованих ворiт власного немаленького будинку.

Найцiкавiше почалося потiм. Батька й хазяiна зустрiли зойками й зомлiннями; виявилося, що з того часу, як вiн востанне виiжджав, минуло не багато не мало, а шiстдесят вiсiм днiв. Родина встигла оплакати дочасно померлого стариганя – а в тому, що вiн помер, нiхто особливо не сумнiвався, тому що, з певних чуток, саме в нiч пам’ятноi подорожi вiд рук розбiйникiв загинули двое неозброених торговцiв.

Приголомшений подiями, старий не вiдразу завважив у себе на шиi кулон. Бiрюзовий камiнчик ховався пiд одягом; уперше взявши його до рук, старигань вiдчув неясну тривогу.

Клопоти про торгiвлю вiдволiкли його вiд клятих роздумiв. За час його вiдсутностi дiло занепало – виною тому були нерозумнi дii синiв, якi замiсть працювати заходилися дiлити спадок. Намагаючись вiдновити порушенi синами угоди, перевiряючи записи в прибутково-видатковiй книжцi, залiзний дiдуган не дозволяв собi терзатись питанням: а де, власне, носило його тiло та розум усi цi шiстдесят вiсiм днiв?! Вiн отямився, не вiдчуваючи нi голоду, нi спраги, одяг його був чистий, борода розчесана; не схоже, щоб весь цей час вiн валявся без тями в звiринiй норi або лiгвi розбiйникiв. За декiлька тижнiв пiсля чудесного повернення – торговi дiла бiльш-менш ви правились – вiн насмiлився вiдвiдати придорожню корчму, ту саму, де його зрадила свiдомiсть; корчмар упiзнав його i згадав його супутника. За його словами, обидва поiли й випили, розплатились i спокiйно пустилися далi…

Його молодого друга бiльше нiхто й нiколи не бачив. Якийсь час у старого болiла душа – вiн сам не думав, що здатен так прив’язатись до iншоi людськоi iстоти, та до того ж чужоi з усякого погляду. Але час iшов, душевнi рани загоiлись (тут я подумав, що стариганева душа мае живучiсть таргана). Ось тiльки кулон обтяжував торгiвця, вiн декiлька разiв поривався його викинути, та кожного разу, вагаючись, затримував руку. Зроду вiн не викидав i не дарував невмисне дорогих речей; розваживши, вiн вирiшив, що продасть камiнь за першоi ж можливостi. І от – двое торгiвцiв дрiбничками вiдмовились вiд покупки пiд рiзними приводами, коли це з’явився я зi своiми грiшми, блискавками й цiкавiстю…

Вислухавши старого, я обережно поцiкавився про його душевне здоров’я. Чи не став вiн помiчати за собою чогось, що перше не проявлялося, або, можливо, близькi помiтили, що пiсля викрадення вiн став не той?

Старигань довго i презирливо дивився на мене. Я все зрозумiв i перепросив за нетактовне питання.

…Змiя-Атропку вiдшукали за жiночим вереском, що розлягався з кухнi. Жовточеревий звалився на голову кухарцi звiдкись iзгори, з продуховини, i дивним чином оминув киплячий казан; ще хвилин п’ять змiя намагалися схопити i запхати до пустоi каструлi. Кинутий до моiх нiг, Атропка мав вигляд дивний i жалюгiдний; пiд поглядами переляканоi челядi я загадав дати окрему кiмнату для зворотного перетворення.

Менi було надано тiсну, але вiдносно чисту комiрку.

З певним зусиллям – утома, нерви! – я повернув Атропцi людську подобу. І, не дожидаючись, поки напiвживий молодець пiднiметься з пiдлоги, згрiб його за комiр, наблизив безумнi очi до свого лиця:

– Кажи… Як хазяiн перемiнився пiсля тiеi халепи? Пiсля того, як нiби воскрес? Як перемiнився, кажи, а то на жабу перетворю!

Атропка гикав. Я злякався, що вiн зомлiе.

– Добрiшим став чи злiшим?

Дивний рух головою.

– Щедрiшим став чи скнарiшим? Щедрiшим?

Цього разу цiлком певний жест. «Нi».

– Кажи, – сказав я як мiг м’яко. – Тобi в голову не приходило, що вiн з глузду з’iхав?

«Нi».

– Але ж ти бачив, що вiн змiнився?

«Так».

– А iншi бачили?

– Так, – ворухнулись Атропчинi губи. – Вiдпустiть, пане магу, пощадiть, далебi пощадiть…

Його обличчя плаксиво скривилось.

– Кажи! – я пiдтягнув його ближче. – Кажи, як змiнився хазяiн, i вiдпущу в ту ж хвилину! Ну?

– С-спiвати перестав, – видихнув Атропка, силкуючись вiдсунутися вiд мене якнайдалi.

– Спiвати?!

– Ранiше, бувало, все спiвав… У дорозi, на ярмарку… Навiть батогом кого частував – та й то насвистував… Тепер – нi. Мовчить. Завжди…

Випустивши Атропку, я вiдчув раптову втому. Кожний косий погляд – а весь заiжджий двiр тепер глядiв на мене косо – провокував роздратування. Футляр iз муляжем незручно тер менi бiк.

Спiвучий старигань. Соловейко, нехай йому всячина!..

– Варення! Купiть, моi панове, варення!

– А ось пироги, кому пироги!..

Я поманив торгiвку пальцем. Купив круглу булку, одразу велiв намазати ii рожевим варенням, i так, жуючи на ходу (пробач менi, печiнко!), пошкандибав у напрямку до готелю «Вiдважний ховрах».

Грубий зошит на ланцюжку, здавалося, охороняв вхiд. Цепний зошит; за днi, проведенi на вартi, вiн потворно розбухнув. Поморщились аркушi, там i сям темнiли чорнильнi плями. Вiльного мiсця не зосталося зовсiм, i останнi вiдвiдувачi залишали своi скарги просто на обкладинцi.

І ще – зошит виявився важким, немовби цеглина. Вiн вiдтягав менi руку, коли, затиснувши ваготу скарг пiд пахвою, я пiднiмався до своеi кiмнати.

Зустрiвши в коридорi покоiвку, я наказав, щоб у мене в номерi розтопили камiн. Якщо вона й здивувалася, то знаку не подала – камiннi стiни ще пам’ятають жахливу спекоту, вечiр стоiть бiлий i теплий, мов молоко з-пiд корови, однак бажання пана мага зовсiм не мусять пiдлягати розумному поясненню. Камiн – то й камiн.

Дiждавшись, поки дрова добряче розгоряться, я всiвся перед камiнною решiткою й хвилин десять дивився у вогонь. Потiм простягнув руку й випустив у полум’я товстий, дрiбно списаний зошит.

Ось i все.

Я дивився, як повiв протягу гортае бруднi лiловi сторiнки, як вони скручуються по краях, темнiють, гаснуть. Зойки та стогони про вiдомсту, про кару, про несправедливiсть сочилися димком, заповзали в камiнну трубу. Майже беззвучно.

Пробачте менi, люди добрi, та всiм вам я вже точно не зможу допомогти. Нi вдовам, нi сиротам, нi пограбованим, нi оббреханим – власне, для вирiшення ваших проблем не потрiбна нiяка Кара…

Я насилу вiдiрвав погляд вiд майже догорiлого зошита. Пiдiйшов до столу; витягнув iз гаманця синiй камiнчик на ланцюжку. Собача (вовча?) привiтна морда.

І ще один, сердолiковий, з двома сумними очима, якi нагадували менi про стару мавпу.

І ще один – закiптюжений, знятий з грудей заживо згорiлого старого.

…Вогонь, розпеченi грати, безумець, якого я мiг би врятувати, якби опинився в потрiбний час у потрiбному мiсцi…

Я справдi хочу помститися за нього? Який давно став для мене чужою людиною? За самодура, тирана, за старого барона Ятера?

Я приплющив очi. Ще один камiнчик постав перед моiм внутрiшнiм зором – я не мiг покласти його на стiл поряд iз першими трьома, тому що вiн залишився на поясi норовливоi панi в чорному. То була жовта тигряча морда.

Пташенята з одного гнiзда. Іграшки, якi вийшли з-пiд руки одного майстра. І майстер ще той. Майстер з великоi лiтери. Хтось могутнiй до того, що дрiж проймае на саму думку про межi його можливостей. Хтось винахiдливий, пiдступний, безсердечний… Великий, без сумнiву, маг.

«Чим справедливiшою буде ваша Кара…»

Куди вже справедливiше! Безумний дядько Дол, живий смолоскип… Гаразд, ювелiршу й старого купця можна скинути з рахунку, нiчого жахливого з ними не трапилось… Але в природi iснують й iншi жертви Майстра камiнчикiв. Напевно.

Я пiймав себе на тому, що копирсаю в носi мiзинцем. Попробувати? Розплутати цей клубок? А платою напевно буде гучна слава. А якщо старенький-кульбабка мае рацiю – ще й могутнiсть…

І за Дола де Ятера буде пiмщено.

Я подумав ще.

Потiм усiвся на пiдвiконня й приманив iз сусiднього даху найтовщого й найздоровiшого з вигляду голуба. Дорога неблизька, та цей, мабуть, долетить…

«Любий Іле! В iм’я нашоi дружби я згоден пiти на нечуваний ризик… труди та збитки…»

(Дерев’яний кiнь на колiщатках – полiроване чудо, куди привабливiше, нiж усi породистi конi на стайнi Ятерiв. За цього коня дядько Дол заплатив дорожче, нiж платять за цiлу запряжку; Іл лiзе покататися першим, та я вiдтiсняю його, здираюся в оксамитове сiдло, безстрашно спускаю важiлець – колеса крутяться. Механiчний скакун рушае з мiсця, але занадто повiльно; Іл бiжить поряд зi стременом, Іл обганяе мене й бiжить уже попереду; Іл озираеться, на обличчi в нього переляк: «Зупини! З гори не треба!»

Я безстрашно спрямовую скакуна з гори. Вiн розганяеться й розганяеться; дерева й камiння несуться назустрiч, зад мiй несподiвано боляче б’еться об сiдло, та я терплю й навiть викрикую щось молодецьке. Кiнець кiнцем колiщатка не витримують, кiнь спершу нахиляеться, а потiм перекидаеться з гуркотом, а я лечу в куряву – i на льоту не встигаю пригадати жодного годящого замовляння. Падаю на гострий камiнь – жахливо болить; я ледве втримуюся, щоб не заревти вголос, а сльози вже течуть по щоках, проорюючи в пилюцi дорiжки. Кiнь лежить поряд – безнадiйно зiпсований, трiснутий, з вiдламаною передньою ногою. З гори бiжить, горлаючи й схлипуючи, Іл, а за ним бiжить дядько Дол, мовчки й страшно, i я облизую губи, збираючись сказати йому про пiвмiшка срiблом, якi мiй батько обов’язково поверне йому…

Дядько Дол у три стрибки обганяе сина. Кидаеться до мене – обличчя в нього застигле, я лякаюсь. Хапае мене на руки: «Де болить? Тут боляче? А тут?»

І, навiть не глянувши на розбиту iграшку, несе в будинок – на руках, дбайливо, як сина, як нiхто не носив мене вiдтодi, як менi виповнилося п’ять рокiв…

«…І пiшли ми в атаку, Хортику. Татусь мiй, земля йому ватою, у бою був нестримним, нiби вепр, я бився з ним плiч-о-плiч, а братик мiй, земля йому ватою, прикривав спину. Ну тут почалось! Ми зайшли праворуч, а цi, земля iм каменем, сховали лучникiв у засiдцi, а пiхоту пустили на зарiз, аби нас пiд цi стрiли заманити… Якби не татусь мiй, земля йому ватою, не сидiв би з тобою, чаклунчику, не правив би байок, так-от…»

Пахне якоюсь лiкувальною гидотою. Колiно розпухло, як м’яч. Я терплю. Я навiть усмiхаюся, слухаючи iсторii дядька Дола; батько далеко, у мiстi, а дядько Дол сидить поряд iз лiжком, вряди-годи торкаючись мого лоба шерехатою долонею.

Я хороший, думаю я, засинаючи. Я хороший, це Іл – дурень…)

«Любий Іле!» Так. Це вже написано. «…І збитки… i розшукати злодiя, винного в трагiчнiй загибелi вашого батька…»

Я потер перенiсся, вiдганяючи непотрiбнi спогади.

Що спiльного мiж старим бароном, ювелiршею, торгiвцем?

У барона й торгiвця – скiльки завгодно схожих ознак. Обидва стояли на чолi родини, обидва були заможнi й були самодурами. Обидва вирiзнялись поганим характером… Але ювелiрша? Ювелiрша, тиха й романтична, зi своiм захопленням живописом, зi своiм маленьким жiночим щастям…

Гаразд. Тут поки глухо. Тепер час: старого барона Ятера не було… скiльки? Рiк i вiсiм мiсяцiв. Ювелiрша? Тиждень. Торгiвець? Шiстдесят вiсiм днiв. Разючий розрив. Якби тяжкiсть утрати залежала вiд термiну, проведеного в невiдомому мiсцi, барон би посiдав перше мiсце, яке вiн, бiдолаха, й посiдае. Далi йшов би торгiвець, потiм ювелiрша, як найменш постраждала…

Але от як порiвняти тяжкiсть утрати торгiвця та ювелiршi? Сердешна жiнка втратила, бачте, смак. У стариганя могло й не бути нiякого смаку, а мiг i бути, однаково його втрати нiхто б не помiтив…

Добре. Врахуймо й залишмо на потiм.

Далi. Коли зникнув барон? Рiк i вiсiм з половиною мiсяцiв тому. Ювелiрша? Дев’ять тижнiв тому… тобто два мiсяцi. Торгiвець? Чотири мiсяцi тому. Що нам дае це знання? Поки нiчого, але запам’ятаймо.

«Любий Іле! В iм’я нашоi дружби я згоден пiти на нечуваний ризик, труди та збитки, i розшукати злодiя, винного в трагiчнiй загибелi вашого батька… Негiдника буде покарано! Це кажу я, Хорт зi Табор».

Я примотав послання до лапи голуба, прочитав замовляння проти хижого птаха й пустив у небо. Уражений голуб спершу заметався мiж флюгерами, i потiм тiльки, керований моею волею, упевнено пустився в дорогу. Я проводжав його поглядом, сидячи на пiдвiконнi.

…Обставини зникнення. Старий барон Ятер закохався в молоду авантюристку, вона потягнула його в подорож i… ага. А торгiвець несподiвано для себе й близьких потоваришував iз молодим поштивим… який став йому милiшим за сина. І цей товаришок теж потягнув його в дорогу – укладати вигiдну угоду. Знову збiг… І знов випадае ювелiрша. Та нiкуди не iздила, просто пiшла за покупками… З ким? З нерозлучною подругою. Як ii, Тисса Граб, яка пiсля випадку з ювелiршею зникла, нiби й не було…

І знову я вiдчув, як пiднiмаеться зсередини тепла голчаста хвиля. Як невидимi вiстря поколюють пучки пальцiв.

Щось важливе. Не випустити.


* * *



ПИТАННЯ: Назвiть вiдомi вам магiчнi об’екти й незалежнi магiчнi предмети.

ВІДПОВІДЬ: Велика Ложка, Швидкi Чоботи, Добра Ялина, Будинок Одягу, Дуб-з-Очима, Жорстока Скрипка, Брехливе Дзеркало, Приватна Банка, сабая, Свiже Джерело, Сiтьовий Чорнорот, Диво-з-Надр.

ПИТАННЯ: Яке значення в життi мага мае символiчний птах?

ВІДПОВІДЬ: Посвячена сова е символом належностi до магiчноi спiльноти, предметом клятв i проклять, а в деяких випадках й обiтниць. Найсерйознiшою е обiтниця посовництва, коли два маги, що володiють однiею й тiею самою совою, об’еднуються узами куди сильнiшими, анiж навiть родинний зв’язок. Сила цих магiв, об’еднавшись, зростае багатократно, зате кожний iз них стае залежним вiд свого посовника. Саме ця остання обставина обумовила вiдносну рiдкiсть таких обiтниць.

ПИТАННЯ: Яка середня тривалiсть життя призначеного мага?

ВІДПОВІДЬ: Шiстдесят рокiв для магiв четвертого ступеня, сiмдесят – третього, вiсiмдесят – другого, сто – для магiв першого ступеня. Існуе думка, що призначений маг, досягнувши рiвня надступеневого, дiстае можливiсть жити вiчно. Так званi «викопнi маги» – за переказами, маги з минулого, за природою своею призначенi, однак надiленi надзвичайною силою завдяки прожитим вiкам…

ПІДСУМОК: Теоретичну частину випробування претендент пройшов не без похибок (до яких належить згадування пустих здогадiв), однак загалом задовiльно. Пропоную перейти до практичних випробувань.



* * *

В оселi ювелiрiв уже всi спали. Служниця спершу позiхала, потiм, налякана моею наполегливiстю, погрожувала викликати варту; потiм, нарештi, пiшла будити хазяiна.

– О… Пане… зi Таборе… Як несподiвано… Є новини? Скажiть, ви знайшли?…

У наступну секунду ювелiр витрiщився на дорожню валiзу бiля моiх нiг. Певно, зi сну йому здалося, що я переiжджаю до них жити – назовсiм.

– Поки що нi, – сказав я, дозволяючи йому пiдхопити валiзу й занести ii до передпокою. – Але е одне дуже важливе питання… Скажiть, будь ласка, вашу дружину можна зараз розбудити?…

Сонна ювелiрша в очiпку була нiби молодша за своi роки. І симпатичнiша.

– Перепрошую, що потурбував, панi Фiлло… Коли ви востанне бачили вашу подругу Тиссу Граб?

– Тодi, – була вичерпна вiдповiдь. – Ну, тодi… Перед тим. Коли ходили за покупками…

– Тобто в день вашого зникнення?

– Так…

– Ви не намагалися розшукати ii потiм?

– Намагалася… та…

Ювелiр нервово провiв долонею по залишках волосся:

– Пане Хорте зi Таборе… Пiзня пора, i…

– Хiба не ви просили мене знайти злочинця? Хiба не заявилися для цього до мене в готель – о ще пiзнiшiй, прошу завважити, порi?

Вiн почервонiв. Навiть лисина стала яскраво-червоною:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/marina-i-sergey-dyachenko/magam-mozhna-vse/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.