Книга - Любов на лінії вогню (збірник)

Любов на лiнii вогню (збiрник)
Васiлiса Миколаiвна Трофимович


Вiн i Вона. Їхнiм стосункам не завадить нiщо i нiколи, бо це закон всесвiту – життя мае продовжуватися за будь-яких умов. У збiрцi замальовок Васiлiси Трофимович, чарiвноi дiвчини зi сталевим характером бiйця, сплелися разом реальнi подii, документальнi факти i справжнi почуття. Почуття на лiнiю вогню, якi увiбрали i високу любов – до жiнки, родини, краiни, i зраду, i розпач, i тугу за загиблим щастям.

У кожному оповiданнi книжки «Любов на лiнii вогню» днiпропетровськоi письменницi, журналiста, колишнього прес-офiцера добровольчих формувань, яка понад пiвтора року провела в АТО разом зi своiми героями, читачi знайдуть щирiсть, реальний патрiотизм i дiйсне прагнення до кращого майбутнього нашоi Украiни.





Васiлiса Трофимович

Любов на лiнii вогню



© В. М. Трофимович, 2016

© О. Дрига, передмова, 2016

© В. М. Карасик, художне оформлення, 2016




Дiвчина з iншого життя


Редактор глянцевого журнала. Ухоженная шатенка с идеальной фигурой и не менее идеальным гардеробом. Даже имя ее было пафосным и неземным – Василиса. Именно такой знали ее мы, журналисты, в 2013 году. Василиса Трофимович работала в пресс-службе Днепропетровского облсовета. Симпатичная, милая, с острым умом, но все же – просто девочка из пресс-службы. Мы, журналисты Днепра, и не подозревали, что всего через год она станет для нас единственным связующим звеном между двумя мирами – миром, где по-прежнему по пятницам напиваются и ходят по барам, и миром, где жизнь и смерть давно слились воедино, а стрельба стала привычным аккордом для пятничных и других вечеров.

Начиналось все нетривиально. Однажды я встретила Васю, тогда еще не подругу, а просто знакомую, возле ОГА. «Я работаю в штабе Нацзащиты», – сказала она. Денег не платили, но она знала, что делает что-то важное. Еще до этого фотографии Василисы с табличкой «Площа Героiв Майдану» облетели весь интернет. Она стала одним из символов революции. Она была везде. Ею восхищались. Ее ненавидели. Уволили с работы. По сути за публикацию этих фото в Фейсбуке.

Дальше было несколько недель неопределенности, а после – авантюра под названием «Донбасс». Я улыбалась, когда видела эту уже блондинку в камуфляже. Я не понимала. Долго не понимала, что той девочки с большими карими глазами уже нет. Ей уступила место женщина – сильная, жесткая, бескомпромиссная.



Знаете, я постiйно думала, що менi не написано на долi зустрiти таких чоловiкiв, якими можна пишатися, з якими можна почуватися у безпецi, якi е мужнiми та вiдважними й одночасно вихованими та освiченими. І, мабуть, я забагато нарiкала, бо у мене iх з’явилось аж 600. Кожного з них я люблю i глибоко поважаю. Бо вони – кращi з кращих. Вони – бiйцi батальйону спецпризначення «Донбас».

Сьогоднi моi соколи склали присягу на вiрнiсть народу Украiни i з честю увiйшли до складу Нацiональноi гвардii Украiни. Уявляете, тричi на день з очей лилися сльози гордостi i суму. Бо я боюся за кожного з них, бо iхнi життя i справдi цiннi.

Тричi хлопцi витирали цi сльози. Вони пообiцяли менi, що повернуться, пообiцяли, що з ними ми у безпецi, i навiть сказали, що я найкраща.

Окрема розмова – дiвчата. Справжнi подруги. Для яких подвиг – сам факт того, що вони вирiшили на рiвнi з чоловiками стати на захист нашоi держави. У ЗМІ iх називали жiнками вiйни, але запевняю – цi жiнки принесуть нам мир.

Я молитимуся за них. Усiх. Кожного. Мое серце з вами.

    (червень, 2014 р.)



…За кадром залишаються життя. Долi. Люди. І в очах закипають сльози, бо так боляче ще не було нiколи. Сьогоднi я втратила справдi близьких людей. Я не можу уявити, що лише вчора розмовляли, обiцяли зустрiтися днями, а тепер я вже не почую iхнього голосу. Тепер я не зможу iх обiйняти. Вони вже не проiдуть повз мене на завдання, залишаючи пил вiд колес i вигуки «Мала, чекай! Повернемося!». І той, кому написала повiдомлення «Тiльки живи, прошу!», за 20 хвилин до смертi бiльше не скаже менi: «Васюню, зустрiнемось у Красноармiйську! Скоро! Чуете, хлопцi, Вася усiм передае привiт i каже, що любить…. А мене ще й вiртуально обiймае». Господи, ну за що так жорстоко з ними?! Ну як же так?! Ну чому саме iх?! Я не нарiкаю. Пробач. Просто, мабуть, цей бiль назавжди. Бо коли вони йдуть – в мене нiмiе частинка душi.

    (серпень, 2014 р.)

С этой женщиной я не побоялась в июле 2014-го поехать в зону АТО. В легком оранжевом сарафане я отправилась в мир, о котором не понимала ничего. Она же была тут королевой. За время пресс-туров с Василисой Трофимович ни один журналист не пострадал. В СМИ выходили прекрасные материалы, а мы возвращались домой невредимыми, но немножко другими.



Мiй любий «Днiпро-1».

Першi добровольцi, якi виступили на захист схiдних кордонiв Украiнськоi держави, коли Донбас спалахнув вогнем.

Тодi, у серцi добровольчого руху, у Днiпропетровську, було створено не один батальйон. Найсильнiшим з них став «Днiпро-1», командиром та батьком-засновником якого був Юрiй Береза.

Я дякую вам, днiпряни. Тим, хто був справжнiм лицарем i з честю носив шеврон пiдроздiлу «Днiпро-1». Марiуполь, Сватове, Новоазовськ, Чермалик, Лебединське та iншi «гарячi» точки на картi цiеi вiйни. І звiсно ж – головна перемога, Пiски. Влiтку 2014 року ви завдяки своiй хоробростi i мужностi вiдбили невелике село, яке насправдi являло собою «ворота» Донецьку.

Мужньо витримали ви те лiто, пройшовши випробування вогнем.

А потiм ще понад рiк утримували Пiски разом з побратимами з iнших пiдроздiлiв.

П’ята рота, яка складалася переважно з донеччан, але й не лише з них, для мене завжди була уособленням вiдваги, хоча й з деякими вiдтiнками шибайголiвства. За це я щиро люблю вас, хлопцi. Я знаю, що в полку – моi брати. І плеча, надiйнiшого за них, я не знаю. Перший командир роти – Володимир Шилов, який й досi користуеться авторитетом у бiйцiв, незважаючи на те, що вже на почеснiй пенсii. Пiсля нього командиром роти став Олексiй Челпанов Альпiнiст – харизматичний, цiлеспрямований, авторитетний та завжди розумiючий. Менi i самiй пощастило служити саме у цiй ротi.

Друга рота вже восени 2014 року приедналася до п’ятоi i регулярно змiнювала ii пiд час ротацiй у пiдроздiлi. Виваженi, дисциплiнованi i дуже поряднi. Командир – Андрiй Русол Щур, вiдповiдальний, спокiйний i чiткий.

Перша та четверта роти встигли вiдзначитися i в Іловайську, i у Новоазовську, а потiм – боронили Марiуполь та Чермалик з Лебединським. Евген Нiкiтiн Шут та Олексiй Зозуля Юрист – поряднi, принциповi i досвiдченi командири четвертоi роти.

Безпiлотна авiацiя полку «Днiпро-1» пiд керiвництвом Вiталiя Фещенка Італiйця завдяки працi конструкторiв та професiйнiй роботi пiлотiв, таких як мiй друг Дмитро Подворчанський Граф, та багатьом iншим талановитим авiаторам неодноразово надавала унiкальнi розвiдувальнi данi, якi, у свою чергу, рятували не одне життя. І допомагали у реалiзацii багатьох успiшних операцiй.

До зими 2015 року в полку ще була живою розвiдка, доки не звiльнилися i не повернулися до мирного життя хлопцi, якi збили шестимiльйонний росiйський «Форпост» та перебували там, де половини днiпрян i нiг не було. І звичайно, iх мали б нагородити, та поки що з цим не склалося. Хоча нi, на вiдмiну вiд полку, Генштаб iх нагородив.

Хоча на цiй вiйнi частенько нагороджують непричетних, а карають невинних:)

Днiпряни, я знаю, що в кожному пiдроздiлi е як справжнi героi, так i справжнiй непотрiб.

Я глибоко поважаю вас та цiную. І знаю: на те, на що ви йшли, ви йшли не для влади, слави чи грошей.

За свою землю та за кожного, хто ходить по нiй пiд мирним небом, ви ризикували власним життям, ви втрачали друзiв та здоров’я, а деякi з вас – втратили рiдне мiсто i домiвку.

Трохи особистого. Вiтаю вас з рiчницею, Альпiнiст, Капiтан, Таксист, Свист, Граф, Ушич, Дядя Вова, Шамiль, Десантник, Танкiст, Граф, Депутат, Орест, Фiзрук, Канава, Скеля, Мирон, Математик, Голуб, Венс, Дикий, Баракуда, Вася, Тихий, Жора, Крамаха, Малий, Паша, знову Граф, Юрист, Малиш, Бандера, Дiд, Механiк, Математик, Томас, Рейнжер, Сiдий, Шут, Щур, Артем Губенко, Мальок та iншi, iншi, iншi, iншi! Сили вам, мiцностi, витримки… де б ви не були – в полку чи мирному життi. Ви – свiтлi променi. Ви – люди, на плечах яких… ну ви зрозумiли. Пишаюся вами! Молюся за вас! Сумую, як довго не бачу.

P. S. Порахуйте на урочистiй церемонii вiдсоткове спiввiдношення нагороджених зi штабу i нагороджених фронтовикiв.

Зi святом нас! Все буде Днiпро-1!


Она так любила эту работу, что казалось, не уйдет никогда. Но у нее была еще одна слабость – родной город. Василиса вернулась домой и стала пресс-секретарем полка «Днепр-1». И снова были пресс-туры и служба. Предновогодний Мариуполь, в котором было столько тепла: домашняя кухня от бойцов, аутентичный боевой кот, теплый праздничный дом и Василиса, которая была хозяйкой всего этого действа. Спустя неделю город обстреляли из ГРАДов. Было очень страшно, что и мы могли попасть под раздачу. Но ведь не попали… Мне казалось, она берегла нас. Наша Василиса. Когда мы были с ней, никогда не случалось ничего плохого.

Прошел год, и война стала все меньше интересовать днепропетровцев. Да и журналисты, питающиеся славой и траффиком, все реже звонили пресс-офицерам. Да и полк «Днепр-1» претерпел изменений. Из военного подразделения он преобразовался в обычный милицейский полк. И ей уже не было так интересно. Уходили бойцы, уходили друзья. Василиса тоже ушла.



Якби вона почала писати книгу про кожну з отриманих ран, вона мала б такий самий успiх, як Тора або Коран… Чоловiки б читали цю дивну книгу, вiдчуваючи власну провину, i палили б ii на площах столицi, перш нiж розпочати вiйну…

    (вересень, 2015 р.)

Тут и родилась эта книга. Между жизнями. Между работами. Между мирами. Один за другим рождались рассказы. Непридуманные, настоящие, пропитанные кровью и болью. Я читала первые и плакала. Я не верила, что все это может написать та самая девочка – даже с именем пафосным и неземным. Можно было написать их лучше стилистически, но никто бы не смог написать их искреннее. В этой книге – ее боль, ее душа, ее история. И никто не сможет рассказать ее лучше, чем она сама. Мы пытались, но вряд ли нам это удалось бы.



Алёна Дрыга




Любов на лiнii вогню





Via Dolorosa


Третiй рiк цiеi вiйни…  Вiйни, що почалася весною.
Третiй рiк йдуть сини.
Третiй рiк iз закритою труною.
Нам би закохуватись,
а ми засмоктанi виром катастрофи.
Нам би на побачення, а не на мобiлiзацiю.
Батькiвщина-Мати кличе нас третiй рiк.
Третiй рiк персонального пекла.
Третiй рiк суспiльноi драми.

    Васiлiса Трофимович, квiтень 2016 р.
Ступаючи на цей шлях, ми були готовi до будь-чого. До кровi та болю, до смертей, до втрат i, звiсно ж, до перемог. Перемога – це взагалi все, чого ми прагнули. Але вiйна виявилася не чорно-бiлою. На цi двi смуги червоною, як кров, фарбою пролилося почуття, до якого ми не були готовi. До любовi. І пiд перехресним вогнем народжувалося нескорене, як i ми самi, кохання.

Зiткнувшись з ним на лiнii вогню, ми потрапили у пастку. В трикутник, де е вiн, вона та вона – вiн, вона та вiйна. Інодi вiйна тримае лише одного у своiх свинцевих обiймах. Інодi – обох.

Вiн може повернутися до неi, але його душа не повертаеться з вiйни. Вiн бачить вiйну у снах, навiть в обiймах коханоi. Вiн вигукуе ii iм’я увi снi, прокидаеться посеред ночi, бачить ii обличчя у феерверках пiд час новорiчних свят та випускних вечорiв у школах, чуе ii ходу в рiзких звуках i поштовхах.

А iнодi вона не витримуе очiкування та самотностi i сама виштовхуе його в обiйми вiйни.

Можливо, найщасливiшими будуть тi, для кого вiйна назавжди залишиться лише спогадом. Але для кожного ця вiйна назавжди подiлила життя на «до» i «пiсля».

Коли ти блiда i заплакана, майже зламана, але ще жива, чекаеш, то розумiеш, що очiкування – це все, на що тобi вистачае опцiй. Колись i я не знала, що вiдчувае жiнка, яка чекае одного героя. Свого героя. В мене iх було два пiдроздiли справжнiх друзiв… Коли я зрозумiла, що не всi повернуться живими, частина моеi душi розбилася, наче скло. Моi найкращi друзi. Найкращi сини Украiни. Вони – найсвiтлiше i найсильнiше мое почуття. І два роки життя я молюся тiльки за них.

Доки ми з вiйною ще були подружками, я збирала речi i тiкала з дому до неi. Не розумiючи слiз мами та прохань друзiв. Моя подружка не давала менi сумувати. І, говорячи з дружинами своiх друзiв, я посмiхалася, вважаючи iх наiвними та недолугими iстотами, якi не дають працювати i шарпають нерви нав’язливими повiдомленнями i дзвiнками.

А потiм закохалася. І вже на собi вiдчула бажання тримати. Аби не вiдпустити i не втратити.

Коли почала писати – не знала, чи буде крапка у моiй iсторii кохання. І чи е вона насправдi iсторiею кохання, а не притчею про розчарування. Адже коли ти повнiстю вiддаешся людинi, без остраху, що, давши руку i зробивши крок уперед, не зiрвешся у прiрву, ти або отримаеш людину на все життя, або матимеш урок. Я дiстала урок.

Але справа не в менi. Йдеться про кожного з нас. Майже у кожного з’явилася своя любов. У рiзних ii проявах. Вiд коротких побачень з мiсцевими у «жовтiй» зонi – до весiльних суконь i рожево-блакитних бантiв на пелюшках новонароджених.

Та любов на лiнii вогню глибша. Це i батькiвська любов, i любов дружня, i любов до степiв Донбасу. До териконiв, до буремного неба i безмежних соняшникових полiв, якi простягаються пiд рiдним небом, синiм i тривожним.

На цих сторiнках зустрiнуться iсторii болю та слiз, iсторii до смiху крiзь сльози, iсторii тих, хто чекав i не дочекався, й iсторii тих, хто здобув свою особисту перемогу, доки наша краiна продовжуе вiйну.

Я не знаю, хто винен. Доля чи випадковiсть. Але я стала добровольцем. І пройшла пiвторарiчний шлях Донецькою та Луганською областями поруч з найкращими людьми та iхнiми дивовижними iсторiями.

Ізюм, Велика Новосiлка, Часiв Яр, Володарське, Лисичанськ, Попасне, Курахове, Мар’iнка, Красногорiвка, Красноармiйськ, Добропiлля, Димитров, Артемiвськ, Костянтинiвка, Слов’янськ, Краматорськ, Нетайлове, Селидове, Новогродiвка, Первомайськ та Первомайське, Пiски, Волноваха, Гранiтне, Чермалик, Лебединське, Марiуполь, Авдiiвка… Ми разом йшли цими шляхами, i у плутаних спогадах тих днiв, якi були болючими i водночас теплими, залишалися iсторii наших сердець.

Я вiрю у мир пiсля Перемоги. Я вiрю в те, що вiйна не вiчна. А найбiльше я вiрю в те, що врятуе нас, – у незгасаючий вогонь, у свiтло наших душ.

Цю книгу я дописала у Краматорську. Мабуть, така доля – книгу про вiйну завершити десь поруч з вiйною.

Сподiваюся, що кожен з нас знайде вiдповiдi на своi питання i не буде розчарований.



P.S. Моя iсторiя кохання у книзi вiдсутня.




Весiльна сорочка


Котрий день поспiль Олена працювала, не пiдiймаючи голови, не вiдриваючись вiд вишивання. Стiбок за стiбком – вона вишивала весiльну сорочку коханому, а голка колола пальцi… Та зовсiм скоро, за декiлька тижнiв, вiн повернеться з вiйни. Вiдпочине трохи вдома, знову звикне до мирного життя, а далi на них чекае весiлля. Як багато надiй для них обох було у цьому словi! Наче рятiвний канат, який ось-ось висмикне його iз жаху бойових дiй та поверне iй.

Вiн звичайний коваль. Такий простий, на перший погляд, хлопець. Козак. З довгим чорним чубом, широкими плечима та добрими очима.

Звичайний, але тiльки на перший погляд. Бо звичайних на цiй вiйнi не бувае. Насправдi ж вiн – той цвiт украiнськоi нацii, який зветься добровольцями. Боець першого в Украiнi добровольчого пiдроздiлу – полку «Днiпро-1». Позивний «Блек». Взiрцевий боець, для побратимiв порадник, наставник i мiцне плече. Немае такоi справи, яка не пiд силу Блеку.

Саме тому всi були впевненi: вони iдеальна пара. Жiночна красуня, вiд якоi неможливо вiдiрвати погляд, з товстою русою косою через плече. З абсолютними моральними якостями та абсолютною любов’ю до Нього. Вiдома iсторик i талановита вишивальниця, руки якоi народжували справжнi твори мистецтва.

Вони познайомилися на Майданi. Та, як виявилося згодом, – багато разiв десь пересiкалися до цього. Доля водила поряд з самого дитинства. Та чомусь остаточно звела так пiзно. Вiн часто приходив в ii сни. Щодня, щохвилини. І тепер назавжди залишиться в серцi. Вiн був саме Тiею людиною. Вiн був саме тим Чоловiком. Бути поруч з коханим – то було абсолютне щастя.

Бойове хрещення Блек пройшов у найгарячiшiй точцi на картi АТО. У Пiсках. Двiчi бiйцi полку визволяли це село. Пiвтора року утримували своi позицii, знаходячись на передньому краi оборони. Пiвтора року пiд ГРАДами i мiнометами. Пiвтора року – i щодня в очiкуваннi наступу.

Так гартувалася сталь.

Безперечно, поруч з побратимами, вiрними та надiйними, завжди легше. І буремнi вiтри Донбасу, що проносяться над бойовими позицiями, здiймаючи вгору червоний глиняний пiсок, нiби й не такi страшнi. Тут з’являеться нова домiвка. З брудним чайником, що даруе гарячу каву, з кошенятами, якi бiгають поряд. І твое мiсцезнаходження вже не здаеться пеклом. Але ж це воно – адже щодня тобi загрожуе смертельна небезпека.

Вона ж пройшла свое бойове хрещення в очiкуваннi. Коли за чоловiком зачиняються дверi, вiн, переступивши порiг, iде вперед. Не замислюючись, а iнодi й не згадуючи. Коли дiвчина цi дверi зачиняе, вона залишаеться на самотi з думками про нього. Вона живе вiд ротацii до ротацii. Можливо, i не живе. Можливо, лише iснуе. Змиваючи бiль гарячою водою, якою вона боiться змити його дотики.

Залишаючись вдома без нього, вона продовжувала творити. Продовжувала жити власним життям. Яке без нього втрачало своi барви. Чайник кипiв по-iншому, i кава була iнакша на смак. Усе життя було iнше на смак. Минали днi, i час чекання потроху скорочувався. Сорочка була майже готова.

Дiвчина з очима янгола чекае на свого коваля, вишиваючи йому весiльну сорочку. Скоро остання його ротацiя, а попереду – подружне життя. Вiн так вирiшив.


* * *


31 липня 2015 року


ПРЕС-СЛУЖБА ПОЛКУ «ДНІПРО-1» ІНФОРМУЄ

Сьогоднi ми втратили нашого побратима, бiйця полку «Днiпро-1» – Блека. Григорiй Матяш загинув у Пiсках пiд час виконання бойового завдання.

Для нас вiн був другом та братом. Свiтла та прекрасна людина, досвiдчений воiн, коваль, мрiйник, шукач пригод.

Мiнометний обстрiл, який вiвся iз забороненого 120 мм мiномета по позицii полку росiйськими окупантами, назавжди забрав життя 26-рiчного хлопця.

Йдуть кращi. Блек, спи спокiйно. Ти назавжди в наших душах та серцях. Героi не вмирають.


* * *

Дiвчина з очима янгола та обличчям кольору бiлоi весiльноi сорочки стоiть бiля труни. Кожна хвилина – на межi втрати свiдомостi. Б’е церковний дзвiн. Пiд церквою у два ряди стоять побратими у вiйськовому камуфляжi, вiддаючи останню честь загиблому бiйцевi. Лiтнього спекотного дня у мiстi Прилуки, де ховали Григорiя, час нiби зупинився.

Це i справдi була його остання ротацiя. Так розпорядилася доля.

Вiн так i не викував подружнього щастя, а вона – не вишила другу сорочку. Для себе.

Вона ще довго не вiзьме до рук голку. А його поховають у бiлiй весiльнiй вишиванцi.

Вiн був для неi всiм: сонцем, радiстю, життям. Не стало Його i не стало сонця й радостi, натомiсть з’явилася чорна болюча порожнеча. Сорочку встигла дошити якраз до останнього дня вiдпустки. Лише раз примiряв i мусив уже iхати, аби скоро повернутися. І повернувся. Сорочку на нього одягли… вже назавжди.




Не про кохання

Про любов до друзiв


Ми познайомилися в Красноармiйську (нинi – Покровськ). Вiн привiз мене до мiсцевоi лiкарнi, де лiкувався наш поранений побратим. І куди щойно привезли до моргу нашого вiчного хлопчика, загиблого Студента.

Величезнi карi очi, щира посмiшка i дивний для мешканця Донецькоi областi позивний «Полтава». Вiн завжди казав: «Я не якийсь там хохол, я – бойовий укр». Цей укр був одним з найкращих. Вiн був справжнiм i вiн був другом.

Їдучи з Попасного, я заскочила до Красноармiйська, де базувалася частина хлопцiв. Лише привiтатися. Полтави не було на мiсцi i, не дочекавшись, я поiхала до Днiпропетровська. Вже на трасi задзвонив телефон. Полтава ображеним голосом сказав, що я не мала морального права поiхати, не дочекавшись, не обiйнявши його. Вже за декiлька хвилин нас пiдрiзала камуфльована машина, з якоi вийшов Полтава. Вiн наздогнав нас, щоб побачитися на хвилинку. Тодi я не знала, що бачила його востанне.

До речi, саме Полтава вивозив з Іловайська у броньовику пораненого 19 серпня Семенченка i надавав йому першу допомогу.

З окупованого Іловайська вiн телефонував менi щодня. Тiльки про нього подумала – i тут дзвiнок!

– Дуже важко зв’язатися – працюе один-единий генератор, вiд якого можна пiдзарядити телефон. Вода – у колодязi. Мрiя – душ i перевдягнутися. Втома неймовiрна. Вчора спалили два ворожi танки. Вони тут постiйно iздять. Тiльки встигай. А так нормально, тiльки цигарки скiнчилися i хлiб, а тушонка набридла. Так, побiг я у пiдвал – почався артобстрiл, – гомонив Полтава.

Голос бадьорий.

– Чуете, хлопцi! Вася каже, що любить вас. А мене й вiртуально обiймае.

Я ще вiрила, що все буде добре. Сама я знаходилася в лiкарнi в очiкуваннi операцii, i все, чим я переймалася, – що не можу бути десь поруч з ними.

27 серпня прокинулася о четвертiй ранку. Вiкно в палатi вiдчинило подихом вiтру. У бiлу лiкарняну кiмнату увiрвалося вже доволi холодне серпневе повiтря. Штори на вiкнi на декiлька секунд злетiли до стелi, скинувши з пiдвiконня чашку з недопитою кавою. Взяла цигарки й пiшла у коридор вiддiлення. Попри заборону курити в медичних закладах. Сон не йде, хвилююся. Думками з ними. А телефонувати страшно. Страшно почути i так уже вiдоме: «Васю, це подвiйне оточення».

Так дивно, вони навчили мене вiдчувати все по-iншому. Частiше казати друзям «люблю» i «вибач», частiше обiймати при нагодi, завжди вибачати i завжди вибачатися. Коли не знаеш, що може бути з людиною наступного дня, вчишся зовсiм iншим речам. Я вже не могла спати. Могла лише сподiватися, що iз соколами все добре i я прокинулася тiльки через вiтер за вiкном.

Наступного разу вiн зателефонував менi вже 28 серпня. Ми вирiшили зустрiтися у Красноармiйську. Сказала, що вiзьму коньяк i замовлю баню – i вони нарештi вiдмиються. Ми мали всi разом вiдсвяткувати iх повернення. Що було потiм, не пам’ятаю, бо лiкарi вже везли мене в операцiйну.

Отямившись пiсля наркозу, я написала йому смску: «Тiльки живи, прошу». А вже за десять хвилин отримала вiдповiдь: «Полтави немае».

Я сидiла пiд лiкарнею на сходах i вила. Не кричала i не плакала. Вила. Вiд нестерпного рiжучого болю.

Вилазячи на дах школи пiсля артобстрiлу, вiн телефонував з цього клятого Іловайська i казав: «Побачиш, Васю. Ми горiтимемо в пеклi, а хтось нашою кров’ю омие свiй орден».

Приблизно так i сталося. Адже 30-го вересня, у день, коли загиблих везли до днiпропетровських моргiв, а поранених – у лiкарню iменi Мечникова, почесний комбат «Донбасу» отримував орден. У той самий день, коли вони, понiвеченi, обгорiлi, але не зламанi духом, щойно опинилися на мирнiй землi. І, як на мене, то насамперед мали нагородити саме цих стiйких i справдi героiчних людей.

Тодi у переповнених родичами та друзями коридорах лiкарнi Мечникова, 6-й та 16-й мiських лiкарнях усе, що давало змогу дихати, – надiя. Тим часом лiкарi боролися за кожне життя i за кожен клаптик тiла.

Ще близько пiвроку я могла вночi набирати iхнi номери. У надii, що станеться диво i на дзвiнок дiстану вiдповiдь. Дива не сталося. Друзi йдуть вiд нас. До Бога. Вiд болю. Вiд вогню.

Друже Полтаво, я завжди триматиму тебе в серцi. Як й iнших наших братiв, з якими ми прощалися.

Якщо е надiя на повернення, то можна чекати вiчно…




Повертайся живим


Цiеi ночi сиджу на пiдвiконнi,
Очi рiжуть вогники криваво-червонi,
Це на тобi кров розстрiляних батальйонiв —
Телевежа Сирецька,
башта моя Вавiлонська.
Той, хто вийшов iз пекла, тримае зброю в долонях,
Йде повз соняхи, iх навколо мiльйони,
І мiж ними спокiйно, а далi куди – невiдомо,
Бо червонi озера пiд Червонопiльським
i чорне сонце.
Голови соняхiв нинi схилилися долi
Пiд вагою думок у чорнiй мiцнiй шкаралупi.
Надто довго, фатально довго були
слухняними сонцю,
Повертали тiльки за ним, корилися долi.
Ти правий, вороги, з’ясувалося, всюди,
Тi, що просто всерединi,
розбивають на друзки груди,
Тi, що слухають, чи нiхто жалiтись не буде,
Тримають радари на горизонтi.
Я виводжу тебе iз цього згубного мiсця
По дорiжцi свiтлiй в рiчцi вiд мiсяця,
По словах ясновидицi,
Пунктиру на картi,
Зiроньки з неба.
Ти не зможеш бiльше тут загубитися —
Не треба.

    Марiя Старожицька, серпень 2014 р.
Цей вiрш однiеi безсонноi ночi, коли «кипiв» Іловайський котел, написала мама дiвчини, яка дуже хотiла потрапити до свого коханого в епiцентр бойових дiй. Вiрш виявився не просто гарним, а й пророчим. Саме за його сценарiем з оточення виходили бiйцi батальйону «Донбас».

Вона зателефонувала менi в День незалежностi. Той самий День незалежностi, з парада на якому почалася найкривавiша сторiнка новiтньоi украiнськоi iсторii. Дiвчина iстерично кричала у трубку, що iде до Іловайська i що вона зобов’язана там бути.

Ми зустрiчалися одного разу в Нових Петрiвцях. Тоненька, гарненька, витончена дiвчинка, яка не викликае жодних асоцiацiй iз зоною бойових дiй. Такi мають гуляти мiстом, займатися творчiстю, отримувати квiти на побаченнях. Аж тут крик: «Ви руйнуете мое особисте життя! Я туди доберуся i без вашого дозволу!». Все, що я iй пообiцяла, – що вона може доiхати до Красноармiйського блокпоста i, якщо вже iй там так подобаеться, посидiти в тому районi, бо далi ii нiхто не пропускатиме. На цьому нашу розмову було закiнчено.

В Іловайськ вона рвалася до коханого, бiйця батальйону «Донбас» Лавра, з яким познайомилася ще за часiв Майдану. Вона постiйно приiздила до нього на тренувальну базу батальйону у в/ч-3027, а потiм вирядила на вiйну.

Вона радiла кожнiй його перемозi, стежила за новинами вiд батальйону та постiйно тримала зв’язок. І ось одного серпневого дня телефоном вiн повiдомив, що його разом з побратимами командування вiдправляе до Іловайська. Нiчого не вiщувало бiди. Всi очiкували на максимально швидку перемогу, а потiм на поступ уперед. Визволяти та просуватися вглиб Донецькоi областi, аби врештi дiстатися до головноi мети – Донецька.

Жах почався вже 19-го серпня. Тiльки за один день п’ятеро «двохсотих» i «трьохсотi». Загинули Шульц, Скiф, Карат, Колдун, Посмiшка. Загинули справдi досвiдченi вояки, якi були прикладом для багатьох бiйцiв. Потроху приходило розумiння, що швидкоi перемоги не буде. Що попереду багато кровi i багато важкоi роботи.

Усi, хто на той час перебував у Киевi, Днiпропетровську чи в iнших мiстах «великоi землi», за межами Донецькоi областi, не знаходили собi мiсця. Але вiдчували, що наближаеться катастрофа. Усе, що рятувало, – уривки телефонних розмов, короткi пости на Фейсбуцi чи будь-якi повiдомлення в мережi вiд офiцiйних джерел чи людей, якi безпосередньо мали доступ до iнформацii. А далi – iнформацiйний вакуум. Тож нескладно було зрозумiти дiвчину, яка лише приблизно уявляла, наскiльки жахливi подii вiдбуваються в невеличкому мiстечку Іловайськ, що поруч iз Донецьком.

У той час Настина мама намагаеться пiдключити кого тiльки можна, щоб витягти Лавра з оточення. Їй це вдаеться. Телефоном його намагаються iнструктувати небайдужi люди, щоб хоч приблизно вказати йому шлях з Іловайська.

А вночi вона пише вiрш. В якому нiби дублюе сценарiй виходу Лавра та його групи. Вийшли всi. Невеличкою групою, пiшки. Зi своею зброею у руках.

Наступного разу наша з Настею зустрiч вiдбулася в лiкарнi iменi Мечникова у Днiпропетровську. Саме туди звозили всiх поранених в Іловайському котлi бiйцiв. Вона везла бiйця «Донбасу» Ельфа в iнвалiдному вiзку за брендi-колою. Поруч iшов Лавр. Який дивним чином вивiв усю свою групу з оточення, i при цьому вони залишилися живi, неушкодженi.

Дiвчина сяяла. Так само, як сяяла ii мама i за сумiсництвом названа мати для багатьох бiйцiв. Їi вiршi виявилися пророчими i рятiвними. І я не знаю, про яку саме любов ця iсторiя. Про любов дiвчини до свого героя чи про материнську рятiвну любов. Якiй пiд силу подумки долати кiлометри та перешкоди. Виводити з оточення. Рятувати життя.

Можливо, кохання Лавра та Настi не проживе довго. Можливо, його вже немае. Але iхня спiльна iсторiя викарбувана в кожного з них у серцi. Можливо, вона не матиме кiнця, але вона вже безсмертна. Кiнець iй i не потрiбен. Такi iсторii зв’язують людей мiцними узами, не пiдвладними часовi й простору.




Гiмн РФ як символ продажноi любовi


Три мiсяцi сидiння в Пiсках. Нi, не в Золотих пiсках десь на узбережжi. Три мiсяцi сидiння пiд донецьким аеропортом. «У Донецькiй областi спекотно. Переважно – ГРАДи…» Стандартний прогноз погоди, коли ти десь на передовiй.

У гарячi днi лiтньоi наступальноi кампанii-2014 нiхто й не думав про потенцiальну ротацiю чи вiдпустку. Всi мiцно трималися на позицiях, рятувалися вiд обстрiлiв, вiдповiдали на них, допомагали пораненим та укрiплювалися. Саме в той короткий, але найскладнiший перiод АТО украiнським добровольчим батальйонам i Збройним силам вдалося максимально близько пiдiйти до Донецька. Пiски ж були найближчi до нього. І вiдповiдальнiсть за утримання цього стратегiчно важливого населеного пункту лежала саме на полку «Днiпро-1».

Але три мiсяцi в пеклi – нiщо порiвняно з трьома мiсяцями без жiнки. І ось довгоочiкувана вiдпустка. Перетнувши кордон Донецькоi областi та опинившись у прифронтовому, сяючому вечiрнiми вогнями Днiпропетровську, вiн прихопив пляшку червоного сухого, аби скорiше повернутися до мами i привiтати ii з днем народження. Та квиткiв у касi автовокзалу не виявилося.

Добровольцi вирушили на фронт не за грошима. Тож, отримавши матерiальну премiю за цi самi три мiсяцi пекла, наш шокований герой сам випив пляшку сухого i… викликав повiй. Не для надання iнтимних послуг, звiсно ж. Виключно для прогулянки й розваги.

Яскравi вогнi мiста, танцi до ранку, вир барiв-ресторанiв i таксi. Обiйми нiчних дiвчат. І наш герой пустився берега, згадуючи безтурботне мирне життя, де нiчнi клуби ще не були чимось дивним i далеким.

Так, опинившись в орендованiй на одну нiч квартирi, вiн i сам не зрозумiв, як роздягнув повiю i попросив ii заспiвати:

Славься, Отечество наше свободное,
Братских народов союз вековой,
Предками данная мудрость народная!
Славься, страна! Мы гордимся тобой!

– виводила дiвчина, стоячи в колiнно-лiктьовiй позi, вiдчуваючи на собi всю «любов» бiйця до священноi росiйськоi землi. Вони обмiнялися телефонами.

А вже наступного вiдрядження до нього «Новою поштою» надiйшов пакунок з гуманiтарною допомогою. Вiд тiеi самоi спiвучоi повii. Як бачите, ступiнь патрiотизму зовсiм не залежить вiд обраноi професii.

Так вiн назавжди залишився для неi «богом вiйни», а вона для нього – символом сексу з повiями.




Про донецького мiлiцiонера


Страшно не тодi, коли вiйна створюе сiм’i, а тодi, коли вона iх руйнуе.

«Якщо ти мене любиш, то ти зi мною скрiзь, завжди i за будь-яких обставин»… Мабуть, так думае кожен, хто тримае любов у серцi, хто вiрить у спiльне майбутне та поеднаний спiльним минулим.

Так думав i хлопець з позивним «Коба». Порядний горлiвський мiлiцiонер, корiнний житель Донецька. Все в життi склалося так, як вiн бажав. Кохана дружина, мiцна родина, чудова семирiчна донечка. І про що ще мае мрiяти чоловiк, який усього бажаного в життi вже досяг?

Коли наприкiнцi травня поблизу рiдного мiста розпочалися бойовi дii та постало питання, що ж робити далi, його тесть зiбрав сiмейне коло на вечерю i сказав, що вся родина мае пiдтримати «патрiотичнi сили Донбасу». Тi самi, якi пiсля визволення Слов’янська окупували Донецьк.

Вiн жодним чином не бажав того, що почалося далi. Вiн не мрiяв тримати в руках автомат i сидiти в окопах у Пiсках. Вiн не хотiв бачити смертей друзiв в Іловайську, вiн не планував вдягати мультикам i стояти на передовiй. За нього так вирiшили, а вибору в нього не лишалося. Адже коли до тебе в дiм приходить вiйна, ти маеш або захистити цей дiм, або повернути його. Тiкати – це не вибiр. Це слабкiсть.

Коба довго намагався вмовити дружину зробити iнший вибiр, залишитися, боротися. Довго сподiвався, що горлiвський райвiддiл мiлiцii не вступить усiм своiм складом до лав «ополчення» i не здасть усе те, на чому тримався спокiй i правопорядок у мiстi. Але сценарiй розвитку вiйни та окупацii був непрогнозований. Усе те, що дiялося далi, здавалося стороннiм i нереальним. Наче у фiльмi-апокалiпсисi, де головному героевi залишаеться або загинути одразу ж, або боротися та виживати.

Але якщо дружина вважае тебе фашистом, а колеги замiсть пiдтримання порядку чекають хаосу, на якому можна нажитися, переконувати оточення змiнити точку зору марно. На той час через такi подii руйнувалася не одна родина. Друг брав зброю до рук, щоб iнодi застосувати ii проти друга. Коли вирiшуеться доля твоеi краiни, часто стосунки мiж людьми щезають у минулому, адже виникае неосяжна прiрва.

Тож Кобi довелося iхати до сусiднього Днiпропетровська, аби долучитися до добровольчого руху. Так вiн i опинився у лавах тодi ще батальйону «Днiпро-1».

Дружина може пiдтримувати чи не пiдтримувати, але мае бути поруч. Своiми думками та молитвами. Мае чекати. Дочекатися.

Натомiсть його дружина зробила свiй вибiр. Вiдписала все рухоме i нерухоме майно на користь «ополчення» i виiхала до краiни-агресора. І, можливо, навiть на це можна закривти очi. Можна витримати бiль та зраду. Але як витримати те, що в батька забрали едину кохану дитину. Без права на зустрiч, без права почути ii голос та спостерiгати, як вона дорослiшае. Без права навiть сподiватися, що колись усе змiниться. Понад рiк вiн не може взяти ii на руки, заспiвати колискову чи купити нову ляльку. Вiн не навчить ii кататися на велосипедi, не вiзьме iз собою на рибалку. Лише тому, що дружина вирiшила цiною щастя власноi родини пiдтримати окупантiв.

Це гiрко. Але це реальнiсть.

На мое запитання, чи знайшов вiн когось у Днiпропетровську, Коба каже, що, згадуючи про життя в Донецьку iз сiм’ею, вiдчувае такий нестерпний бiль, що навiть не здатен спостерiгати за чиiмись радощами, розважатися чи навiть просто жити. Його життя – суцiльне несення служби. Так мае бути зараз. А що буде далi, вiн вирiшить пiзнiше.




Про донецького сутенера


Схожа на iсторiю донецького мiлiцiонера реальнiсть спiткала Петра, ще одного бiйця полку «Днiпро-1», ранiше – батальйону «Донбас».

Петро також був корiнним донеччанином, який, повернувшись з армii, де чесно вiдслужив краiнi, випадково познайомився з паном Корчинським i потрапив до лав ОУНу. Саме там вiн пройнявся духом украiнського нацiоналiзму й осягнув простi iстини Степана Бандери.

Чергова пиятика – i вiн опиняеться у Грузii. В джинсах, майцi та з кулеметом у руках. Петро завзято руйнував «скрепи» на Кавказi, де допомагав грузинським побратимам боротися зi злом, що несла росiйська окупацiйна армiя. Якимось чином, далеким передчуттям вiн розумiв: невдовзi це почнеться й в Украiнi.

Пiсля повернення йому довелося вiдсидiти декiлька мiсяцiв у СІЗО, де лiпшим другом та единим спiврозмовником був павучок, що жив у баночцi, майже як Петро. А оскiльки його участь у бойових дiях так i не вдалося пiдтвердити, Петра звiльнили.

Вiн повернувся на мирну землю, одружився з коханою дiвчиною та започаткував у Донецьку власну справу. На перший погляд, дивну, але для багатьох приемну. Став сутенером. Хоча сам вiн цього термiну не вживае, адже органiзацiя надання заможним жiнкам ескорт-послуг не е кримiналом, а якщо все закiнчуеться iнтимом, то вже не його справа.

Так, сидячи на пiдлозi найманоi квартири, запиваючи своi оповiдки вiскi з колою, Петро розповiдав менi про свое донецьке життя. Виявляеться, що потрапити до нього на роботу було нескладно. Складнiше – пройти випробування стилiстом, курсами етикету та поезii. Тi, хто це випробування проходили, отримували непоганi дивiденди.

Як потрапити до «сервiсного центру»? Все було доволi просто: студенти та iншi не перевантаженi iнтелектуальною i трудовою дiяльнiстю юнаки телефонували за номером, вказаним на флаерi. І потрапляли до рук Петра. Стилiсти робили манiкюр, фарбували волосся. На курсах етикету хлопцi вчилися iсти, ходити й говорити. А потiм – бойове завдання. Примiром, супровiд самотньоi, але дуже забезпеченоi панi на зустрiч випускникiв чи, скажiмо, дипломатичний прийом.

Все це розповiдалося таким тоном, наче Петро жодним чином не шкодував за втраченим бiзнесом, домом i не сумував за рiдним мiстом. У нього три паспорти. Тож, коли захоче знову змiнити свое життя – змiнить. Усе, чого йому в цьому життi не вистачатиме, – улюбленоi дитини. Вiн сумуе лише за сином. І навiть не знае, в яку саме точку на картi Росiйськоi Федерацii колись кохана дружина вивезла кров його кровi. Вiн досi з посмiшкою згадуе, як виконував кожну забаганку вагiтноi нареченоi, як чекав на свого хлопчика. А зараз – знову чекае. Можливо, дочекаеться.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vas-l-sa-trofimovich/lubov-na-l-n-vognu-zb-rnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.