Книга - Щоденник Анни Франк

Щоденник Анни Франк
Анна Франк


«Щоденник Анни Франк» («Щоденник», «Сховище. Щоденник у листах») – записи нiдерландською мовою, якi вела еврейська дiвчинка Анна Франк з 12 червня 1942 по 1 серпня 1944 року в перiод нацистськоi окупацii Нiдерландiв. З початку 1944 року Франк почала лiтературно обробляти своi записи, сподiваючись на публiкацiю щоденника пiсля звiльнення Нiдерландiв, проте ця робота залишилася незавершеною. Останнiй запис у щоденнику датований 1 серпня 1944 року. А через три днi гестапо заарештувало всiх, хто ховались в притулку. Анна Франк померла в концтаборi Берген-Бельзен. Протягом двох рокiв в пiдпiллi Франк писала у своему щоденнику про подii в iхньому «Притулку», а також про власнi почуття i думки. Крiм того, дiвчина почала писала короткi оповiдання а також цитувала уривки прочитаних книг. Дiвчинка мрiяла стати вiдомою журналiсткою або письменницею. Їi батько, единий хто пережив нацистський терор, посприяв публiкацii ii щоденника в липнi 1947 року. Зараз «Щоденник Анни Франк» перекладений на бiльше, нiж 60 мов свiту. Найновiший переклад украiнською Ярослава Мишанича представлено у цьому виданнi.





Анна Франк

Щоденник Анни Франк





Передмова до голландського видання


Можуть запитати, чи потребуе передмови ця книга, що е саме тим, на що вказуе назва – щоденником «нормальноi» дитини, котра за надто незвичних умов прямувала шляхом становлення людини?

У вiсiмдесятих роках минулого [19-го] столiття Париж i весь iнший свiт, який цiкавився французьким культурним життям, збентежив iнший «дитячий» щоденник. Вiн належав росiйськiй дiвчинцi-вундеркiнду Марii Башкирцевiй, котра зростала у неспокiйному великосвiтському середовищi мандрiвного росiйського дворянства, яке у тi часи зазвичай населяло великi готелi Баден-Бадена, Рима, Парижа й Рiв’ери; квiтцi орхiдеi, випещенiй у теплiй оранжереi, дитинi, яка вiд народження була оточена розкошами, снiжнобiлими хутрами, мереживами, шовками й розбалувана увагою i захопленням тих, хто був поруч, хто переймався, яким же буде велике майбуття дiвчинки: спiвачки, художницi, письменницi чи слiпучоi свiтськоi панi. Першi усвiдомленi спогади Марii Башкирцевоi осяянi рожевим свiтлом слави, що сходила перед нею, чи варто було б сказати – променями софiтiв, i вже на дванадцятому роцi свого життя вона з неймовiрною i майже загрозливою стараннiстю фiксуе в щоденнику етапи власного шляху назустрiч славi, все, що наступнi поколiння могли б вiдшукати примiтного в молодих роках уславленоi жiнки. І коли молода, двадцятичотирьохрiчна майбутня художниця стала вiдчувати подих смертi, що наближалася, вона стала поспiшати з виданням свого щоденника.

«До чого брехати чи красуватися? Цiлком зрозумiло, звичайно, що я маю бажання (хоча й не сподiваюся) залишитися на землi щонайдовше, чого б це не вартувало. Якщо не помру рано, то мрiю залишитися у спогадах людей як славетна художниця. Та якщо менi судилося померти молодою, то я хочу, щоб був виданий мiй щоденник, який, можливо, визнають цiкавим… Коли мене вже не буде на цьому свiтi, люди будуть читати про мое життя, яке я сама вважаю досить примiтним… Якщо я помру, то раптово, уражена якоюсь хворобою… Ймовiрно, я не буду нiчого знати про загрозу, що нависла надi мною, i ii будуть вiд мене приховувати. А коли я пiду в засвiти, рiднi стануть копирсатися в шухлядах мого стола, знайдуть щоденник, прочитають, а тодi знищать, i скоро вiд мене зовсiм нiчого не залишиться, нiчого, нiчого. Це завжди жахало мене. Жити такими честолюбними намiрами, страждати, плакати гiркими сльозами, боротися – й пiсля цього лише одне – забуття… забуття, нiби тебе нiколи й не було на свiтi! Якщо навiть я не проживу життя, таке довге для того, щоб прославитися, все одно мiй щоденник зацiкавить… Адже завжди цiкаво дiзнатися про життя жiнки, описане нею самою день за днем, без красування, наче щоденник нi для кого бiльше на свiтi не призначений… а я розповiдаю все, все».

Щоденник Марii Башкирцевоi побачив свiт незабаром пiсля ii трагiчноi смертi, i цiлком зрозумiлий i виправданий той факт, що вiн здобув шалену популярнiсть. Цей щоденник е цiлеспрямованим i самовпевненим проявом iндивiдуалiзму, його можна вважати феноменом, хоча й феноменом, який передае дух свого часу й розкривае честолюбство свого автора, проте, не здатен надовго зосереджувати на собi увагу. Бо чудесам не властива привабливiсть: вони можуть дивувати, приголомшувати, викликати сенсацiю, але iм не вистачае привабливостi, яка властива усьому, що зароджуеться поступово, зростае, розвиваеться й досягае зрiлостi.

А тепер про Анну Франк.

Тих, хто очiкуе вiд ii щоденника на «диво дивне», я змушена вiд самого початку розчарувати. Цей щоденник не е творчiстю вундеркiнда.

«У мене дивне вiдчуття – я буду писати щоденника! І не лише тому, що я нiколи не займалася «писанням». Менi здаеться, що потiм i менi i взагалi всiм не цiкаво буде читати одкровення тринадцятирiчноi школярки…

Я нiкому не збираюся показувати цього зошита з товстим корiнцем пiд велемовною назвою «Щоденник», а якщо й покажу, то лише справжньому друговi чи справжнiй подрузi, iншим це нецiкаво.»

Нiчого незвичного, чи не так? Такi самi, чи майже такi самi слова довiряють щороку своiм щоденникам десятки тринадцяти-чотирнадцятирiчних пiдлiткiв, якi починають усвiдомлювати свое «я», свое вiдособлення серед довкiлля.

Та процитований запис датований 20 червня 1942 року. А 6 липня сiм’я Анни постала перед суворим вибором, доленосним для стiлькох еврейських родин: або з’явитися «за викликом» i стати, наподобi безмовних овець, жертвами, або сховатися. Вони вiддали перевагу останньому й разом iз ще однiею родиною сховалися у замаскованому флiгелi однiеi з будiвель на Прiнсенграхт, де знаходилася фiрма пана Франка, яку той перевiв до Голландii у 1933 роцi, напередоднi втечi сiм’i з Нiмеччини. Отже, перед нами «розлога» iсторiя пiдпiльного iснування. Історiя того, як на вельми обмеженому просторi, в кiлькох кiмнатках i на горищi мусили вживатися двi родини – восьмеро людей, восьмеро в’язнiв, приречених на шепiт i обережнiсть, i позбавлених, якщо не зважати на простi обов’язки в домашньому господарствi, будь-яких занять, окрiм… пошукiв заняття для себе.

Природно, що за таких незвичних обставин у такiй живiй, кмiтливiй, вразливiй дитинi, як Анна Франк, перехiд вiд дiвчини до жiнки, вiд пiдлiтка до дорослоi людини вiдбувався прискореними кроками. Ставлення молодого допитливого iндивiда до зовнiшнього свiту, що за нормальних умов життя характеризуеться бiльш-менш рiзноманiтними й мiнливими стосунками, тут зведене до простоi схеми, яка обумовила розвиток ii допитливого розуму переважно вглиб, нiж ушир. У постiйних проявах своiх симпатiй i антипатiй, у суперечках i сутичках, пiд пильним поглядом семи пар цiкавих очей, немов з великого кiнокадру, буквально година за годиною зростало вмiння дитини розбиратися в людях; зумовлений обставинами самоаналiз, неперервнi сутички самого з собою й внутрiшнiми заборонами неймовiрно швидко розвинули самосвiдомiсть дiвчинки. На наших очах вiдбуваеться перехiд вiд «гри у щоденник» до глибокого аналiзу не лише зовнiшнiх подiй, але також власних мрiй та iлюзiй, нескладноi тактики ii ставлення до оточуючих i до примх долi, а також перегляд ii колишнiх сподiвань – carpe diem[1 - Лови мить (лат.).] – зречення вiд своiх надто гарних для мешканки «притулку» дiвочих мрiй. Анна Франк осягае сувору життеву мудрiсть – будь задоволений тим, що в тебе е.

Чи то замкнутiсть помешкання, чи примарне майбутне зробили цей щоденник блискучим дiалогом автора з самим собою, без думки про читача, що пiдганяе й форсуе, i навiть без найменшого натяку на лейтмотив Марii Башкирцевоi – прагнення подобатися, хай навiть у вищому й чеснiшому його проявi, нiж це зазвичай трапляеться в життi. Буде досить хоч трохи проштудiювати сучасних психологiв, щоб переконатися, що молодi роки спричиняють величезний вплив на все наше ставлення до життя. Та разом з тим багато хто, навiть найвидатнiшi письменники постiйно намагаються окреслити свiй шлях вiд дитинства до зрiлостi на пiдставi ослаблих вiд часу чи просякнутих роздратуванням спогадiв.

Щоденник Анни Франк написаний зовсiм ще не справжньою письменницею, – можливо, вона й могла б стати нею, та наскiльки марно тепер висловлювати такi мiркування! – з такою чистотою, з такою точнiстю й смiливiстю перед будь-ким, або будь-чим вiдображуе пробудження людського духу, яке ми нечасто зустрiчаемо у спогадах навiть славетних письменникiв. У поглядах Анни Франк на зовнiшнiй свiт i, що найпримiтнiше, на саму себе, е, незважаючи на прагнення до самовдосконалення, щось вiд кандiдiвськоi прямодушностi й аморальноi безпристрасностi, з якою дiти з книжки Х’юза «Дужий вiтер на Ямайцi» висловлюють своi найромантичнiшi життевi спостереження.

Та це ще не все, що можна сказати про щоденник Анни Франк. Вiн е документом вiйни, документальним свiдченням жорстокостi, з якою переслiдували евреiв, гiркоi убогостi, на яку вони були приреченi у час гонiнь, свiдченням схильностi людей допомогти ближньому, але також i здiйснити зраду, свiдченням людськоi здатностi пристосовуватися й залишатися непристосованим. Маленькi радощi, великi й дрiбнi негаразди пiдпiльного iснування з безмежною безпосереднiстю, без претензii на лiтературнiсть, i тому здебiльшого щиро змальованi дитиною. І ця дитина мала важливi риси справжнього письменника: Анна вмiла зберегти безпосереднiсть, вона не могла звикнутися з явищами, що ii оточували й через це не втратила здатностi сприймати iх такими, якими вони були.

Разом iз тим, однак, найважливiший для мене у цьому щоденнику не документальний його бiк, що неодноразово був i буде вiдображений у багатьох iнших творах. Анна Франк нагадуе менi молоду рослину, перенесену з умов гiрського клiмату в умови спекотноi долини. Вона цвiте тут буйно й розкiшно, щоб потiм загинути у безчассi, як i Анна Франк, ця маленька вiдважна квiтка, що розцвiла за затемненими вiкнами «притулку». Ось що зворушуе мене у щоденнику.



    Аннi Ромейн-Ферсхор.




Щоденник









12 червня 1942 р.

Сподiваюся, що я зможу довiрити тобi, як нiкому дотепер не довiряла, сподiваюся, що ти станеш для мене величезною пiдтримкою.

Недiля, 14 червня 1942 р.

У п’ятницю я прокинулася вже о шостiй ранку. Цiлком зрозумiло – був мiй день народження. Та менi, звiсно, не можна було вставати так рано, довелося притримати цiкавiсть до за чверть сьома. Але бiльше я не втерпiла й пiшла до iдальнi, там мене зустрiв Маврик, наше кошеня, i став лащитися до мене.

О сьомiй я побiгла до тата з мамою, тодi ми всi пiшли до вiтальнi й там почали розв’язувати й роздивлятися подарунки. Тебе, мiй щоденнику, я побачила одразу, це був найкращий подарунок. Ще менi подарували букет троянд, кактус i зрiзанi пiвонii. Це були першi квiти, згодом принесли ще багато.

Тато i мама накупили менi купу подарункiв, а друзi просто закидали мене дарунками. Я отримала книжку «Камера обскура», настiльну гру, багато солодощiв, головоломку, брошку, «Голландськi казки й легенди» Йозефа Коена i ще дивну книжку – «Дезi iде в гори», а також грошi. Я за них купила «Мiфи Стародавньоi Грецii й Риму» – чудовi!

Тодi по мене прийшла Лiз i ми пiшли до школи. Я пригостила вчителiв i весь свiй клас цукерками, тодi почалися уроки.

Поки що все! Яка я рада, що ти у мене е!

Понедiлок, 15 червня 1942 р.

У суботу пiсля обiду святкували мiй день народження. Ми показали фiльм «Сторож маяка» – з Рiн-Тiн-Тiном. Кiно моiм подругам дуже сподобалося. Ми страшенно бешкетували й веселилися. Було багато хлопчикiв i дiвчаток. Мама завжди запитуе, за кого б я потiм хотiла вийти замiж. Вона, мабуть, дуже б здивувалася, якби взнала, що я хочу вийти за Петера Весселя, тому що, коли вона про нього говорить, я нiяк не реагую. Лiз Госсенс i Санну Хаутман я знаю сто рокiв, дотепер вони були найкращими моiми подругами. Тодi я познайомилася у еврейськiй гiмназii з Йоппi ван дер Ваал. Ми з нею багато часу проводимо разом, i зараз вона моя найкраща подруга. Тепер Лiз бiльше товаришуе з другою дiвчинкою, а Санна навчаеться в iншiй школi, й там у неi своi подруги.

Субота, 20 червня 1942 р.

Кiлька днiв не писала, хотiлося серйозно обмiркувати – для чого взагалi потрiбен щоденник? Маю дивне вiдчуття – я вестиму щоденник! І не лише тому, що я нiколи не займалася «писанням». Менi здаеться, що потiм i менi, i взагалi усiм буде нецiкаво читати одкровення тринадцятирiчноi школярки. Та не в цьому справа. Я просто хочу писати, а головне – хочу висловити все, що в мене на думцi.

«Папiр стерпить все». Так я часто думала сумними днями, коли сидiла, поклавши голову на руки, й не знала, куди себе подiти. То менi хотiлося сидiти вдома, то кудись пiти, i я так i не зрушила з мiсця й усе думала. Так, папiр усе стерпить! Я нiкому не збиралася показувати цього зошита з товстим корiнцем, з велемовною назвою «Щоденник», а якщо й покажу, то лише справжньому друговi чи справжнiй подрузi, iншим це нецiкаво. Ось я сказала головне, чому я хочу вести щоденник: тому що я ще не маю справжньоi подруги!

Треба пояснити, iнакше нiхто не зрозумiе, чому тринадцятирiчна дiвчинка вiдчувае себе такою самотньою. Звiсно, це не зовсiм так. У мене чудовi, добрi батьки, шiстнадцятирiчна сестра i, мабуть, щонайменше тридцять знайомих чи так званих друзiв. У мене повно шанувальникiв, вони витрiщаються на мене, а на уроках навiть ловлять у люстерко мою посмiшку.








У мене багато родичiв, чудовi дядьки й тiтки, вдома у нас затишно, власне, у мене е все – крiм подруги! З усiма моiми знайомими можна лише бешкетувати й клеiти дурня, патякати про всiлякi дурницi. Вiдверто поговорити менi немае з ким, i я вся, наче наглухо застебнута. Можливо, менi варто бути довiрливiшою, але тут нiчого не вдiеш, шкода, що так виходить.

Ось для чого потрiбен щоденник. Але для того, щоб у мене перед очима була справжня подруга, про яку я так давно мрiю, я не буду записувати до щоденника самi лише голi факти, як роблять усi, я хочу, щоб цей зошит сам став менi подругою – i цю подругу зватимуть Кiттi!

Нiхто нiчого не зрозумiе, якщо раптом нi сiло нi впало почати писати Кiттi, тому я спершу розповiм свою бiографiю, хоча менi це й не дуже цiкаво.

Коли моi батьки одружилися, татовi було 36 рокiв, а мамi – 25. Моя сестра Марго народилася в 1926 роцi у Франкфуртi-на-Майнi, а 12 червня 1929 року з’явилась я. Ми евреi, тому нам довелося у 1933 роцi емiгрувати до Голландii, де мiй батько став одним з директорiв акцiонерного товариства «Травiс». Ця органiзацiя мае стосунок до фiрми «Колен i К


», яка знаходиться у тiй самiй будiвлi.

У нашому життi було багато тривог – як i у всiх: нашi рiднi залишилися в Нiмеччинi й гiтлерiвцi iх переслiдували. Пiсля погромiв 1938 року обидва маминих брати втекли до Америки, а бабуся переiхала до нас. Їй тодi було сiмдесят три роки. Пiсля сорокового року почалося важке життя. Спершу вiйна, тодi капiтуляцiя, тодi нiмецька окупацiя. Так почалися нашi поневiряння. Вводили новi закони, один суворiший за другий, i евреям велося особливо сутужно. Євреi повиннi були носити жовту зiрку, здати велосипеди, евреям заборонялося iздити в трамваi, що вже казати про авто. Покупки можна було робити з третьоi до п’ятоi, та ще й у спецiальних еврейських крамницях. Пiсля восьмоi вечора не можна було виходити надвiр i навiть сидiти в саду чи на балконi. Не можна було вiдвiдувати кiно, театр – жодних розваг! Заборонялося займатися плаванням, грати в хокей чи в тенiс, – словом, спорт так само був заборонений. Євреям не можна було ходити в гостi до християн, еврейських дiтей перевели до еврейських шкiл. Обмежень ставало все бiльше й бiльше.

Все наше життя було наповнене страхом. Йоппi завжди каже: «Боюся за щось узятися – а раптом це заборонено?»

У сiчнi цього року померла бабуся. Нiхто не знае, як я ii любила i як менi ii не вистачае.

З 1934 року мене вiддали до дитячого садочка при школi Монтессорi, i я потiм залишилася у цiй школi. В останнiй рiк моею класною вихователькою була наша начальниця панi К. Наприкiнцi року ми з нею зворушливо прощалися й обидвi гiрко плакали. З 1941 року ми з Марго вступили до еврейськоi гiмназii: вона – до четвертого, а я – до першого класу.

Поки що нам учотирьох ведеться непогано. Ось я й пiдiйшла до нинiшнього дня й дати.

Субота, 20 червня 1942 р.

Люба моя Кiттi!

Починаю листа зразу. Зараз усе тихо й спокiйно. Мама з татом пiшли, Марго в подруги грае у пiнг-понг. Я теж останнiм часом граю з задоволенням. Нам, пiнг-понгiстам, завжди страшенно хочеться морозива, особливо влiтку, тому кожна гра зазвичай закiнчуеться походом до якоiсь цукернi, яку можуть вiдвiдувати евреi, – у «Дельфi» чи «Оазис». Ми не переймаемося, чи е у нас грошi, чи нема. Там завжди повно знайомих i серед них неодмiнно знайдеться який-небудь добрий дядечко чи шанувальник, i нам з усiх бокiв пропонують стiльки морозива, що ми за тиждень не з’iмо!








Ти мабуть дивуешся, що я у моему вiцi говорю про шанувальникiв. На жаль, у нашiй школi це – неминуче лихо. Варто комусь iз хлопчикiв запитати, чи можна йому провести мене додому на велосипедi, я знаю наперед, що вищезгаданий молодик закоханий у мене по вуха й не вiдчепиться нiзащо. Помалу вiн холоне, особливо якщо я не звертаю уваги на його закоханi погляди й весело тисну на педалi. Коли вiн менi набридне, я навмисне вивертаю кермо, моя сумка падае й молодик iз чемностi повинен зiскочити й пiдняти ii. Поки вiн довезе до мене сумку, то заспокоiться. Це ще найбезневиннiше, а трапляються й такi, що шлють повiтрянi поцiлунки й узагалi починають чiплятися. Та зась! Я злiзаю з велосипеда й кажу, що менi його товариство не подобаеться, а iнколи роблю вигляд, що образилася й жену його додому.

Ну от, фундамент нашого приятелювання закладений! До завтра, Кiттi!

Анна

Недiля, 21 червня 1942 р.

Люба Кiттi!

Увесь наш клас трясеться вiд страху: скоро педагогiчна рада! Пiвкласу уклало парi – кого переведуть, а хто залишиться на другий рiк. Мiп де Йонг i я аж плачемо вiд реготу з наших сусiдiв, вони просперечалися на усi кишеньковi грошi: чи переведуть – чи нi, залишишся – нi, переведуть… І отак зранку до вечора! Не допомагають анi благальнi погляди Мiп, нi моi енергiйнi виховнi заходи – iх нiяк не напоумити. Якби моя воля, то я б залишила на другий рiк половину класу – такi тут ледарi! Та вчителi – народ примхливий, щоправда, може це нам на користь.

У мене з усiма вчителями й вчительками стосунки гарнi. У нас iх дев’ятеро – семеро чоловiкiв i двi жiнки. Пан Кеплер, наш старий математик, якось на мене злився через те, що я багато балакаю. Вiн читав менi нотацii, а тодi загадав менi роботу у якостi покарання – твiр на тему «Базiка». Гм-гм… «Базiка»… Ну що тут напишеш? Та я не стала сушити голову, поклала зошит iз задачами до сумки й спробувала мовчати. А ввечерi, коли всi уроки були готовi, я згадала про твiр. Гризла ручку й обмiрковувала цю тему. Написати абищо, тiльки б розiгнати рядки ушир – це кожен може. А от вiдшукати незаперечнi докази на користь базiкання – це мистецтво! Я мiркувала, мiркувала – аж раптом мене пройняло; я за один подих списала три загаданi сторiнки й вийшло дуже гарно! Я доводила, що базiкання – жiноча звичка, i що я, звiсно ж, буду намагатися стримуватися, але ж моя мама говорить не менше за мене, а зi спадковiстю, на жаль, змагатися дуже важко.

Пан Кеплер дуже смiявся з моiх пояснень. Та коли я на його уроцi знову стала патякати, вiн загадав менi другий твiр, цього разу вiн мав назву «Невиправне базiкало». Я йому й це написала, i на двох уроках поводилася бездоганно. А на третьому мое патякання знову вивело його з себе; i от Аннi знову загадують твiр: «Кряк-кряк, мамзель Качка»! Весь клас «лежав». Я теж смiялася, хоча бiльше нiчого про базiкання вигадати не могла. Треба було знайти щось нове, оригiнальне. Моя подруга Санна, чудова поетеса, порадила менi написати вiршi й взялася допомагати. Я була в захватi. Нехай Кеплер собi дражниться, я з ним порахуюся, вiн у мене стане посмiховиськом для усього класу!

Вiршi вийшли дивовижнi, успiх надзвичайний! Там було про маму-качку й тата-селезня й про трьох каченят, яких тато заклював насмерть через те, що вони забагато крякали. На щастя, Кеплер зрозумiв жарт i прочитав вiршi у нашому класi й у iнших класах також, та ще й з коментарями. Вiдтодi я можу базiкати скiльки менi заманеться, й жодних штрафних робiт!

Щоправда, Кеплер все одно мене пiддражнюе.

Анна.

Середа, 24 червня 1942 р.

Люба Кiттi!

Неймовiрно спекотно. Всi вiдсапуються, пихтять i потiють у цьому пеклi, а тут ще доводиться бiгати пiшки. Лише зараз я зрозумiла, яка гарна штука – трамвай, особливо вiдкритi вагони. Та це – заборонений плiд для нас, евреiв. Тож лишаеться бiгати своiми двома. Учора менi було треба до зубного лiкаря на Ян-Люкенстраат, протягом перерви на снiданок. Це досить далеко вiд нашоi школи, треба було йти повз мiський сад. Я так втомилася, що на останнiх уроках ледь не заснула. Добре ще, що дорогою менi зустрiлося багато добрих людей i вони самi пропонували менi води. Асистентка зубного лiкаря дуже привiтна й уважна.








Ми можемо користуватися лише перевозом – та й усе. Це – маленький катер, вiн iде вiд Йозефизраелськаде, й перевiзник одразу перевiз нас, щойно ми попросили. Голландцi, безперечно, не виннi, що нам так погано.

Якби лише не ходити до школи! На пасху вкрали мого велосипеда, а маминого тато вiддав знайомим на збереження. На щастя, скоро канiкули, ще тиждень – i стражданням кiнець.

Учора вдень трапилося щось дуже приемне. Коли я проходила повз те мiсце, де зазвичай стояв мiй велосипед, хтось мене гукнув. Я обернулася й побачила дуже гарненького хлопця, з яким познайомилася напередоднi у моеi шкiльноi подруги Єви. Вiн трохи соромився, та назвав свое iм’я: Гаррi Гольдберг. Я здивувалася – не зрозумiло, що йому було треба. Та скоро все з’ясувалося: вiн хотiв провести мене до школи. «Якщо нам по дорозi, то ходiмо» – вiдповiла я, й ми пiшли разом. Гаррi вже 16 рокiв, i вiн дуже мило розповiдае усiлякi iсторii. Вранцi вiн знову чекав на мене, очевидно так буде й далi.

Анна.

Вiвторок, 30 червня 1942 р.

Люба Кiттi!

До сьогоднi менi геть не було коли писати. У четвер я провела цiлий день у знайомих. У п’ятницю до нас прийшли гостi, i так до сьогоднi. За цей тиждень ми з Гаррi потоваришували. Вiн менi багато розповiв про себе. Сюди, в Голландiю, вiн приiхав сам, тут у нього дiдусь i бабуся, а батьки – в Бельгii.

Колись вiн товаришував з дiвчинкою Фаннi. Я ii теж знаю. Вона – взiрець сумирностi й нудьги. Вiдтодi, як Гаррi зi мною познайомився, вiн зрозумiв, що з Фаннi йому страшенно нудно. Я його, бачте, розважаю. Нiколи не знаеш, до чого ти придатна!

У суботу в мене ночувала Йоппi. Але в недiлю вона пiшла до Лiз, i я нудьгувала смертельно. Ввечерi Гаррi мав прийти до мене. О шостiй вiн потелефонував:

– Говорить Гаррi Гольдберг. Чи можна покликати Анну?

– Так, Гаррi, це я.

– Добрий вечiр, Анно. Як твоi справи?

– Дякую, добре.

– На жаль, я сьогоднi не зможу прийти. Але хочу з тобою поговорити. Можеш вийти до мене за десять хвилин?

– Добре, я виходжу.

Я швиденько перевдягнулася й злегка пригладила волосся. Тодi стояла бiля вiкна й хвилювалася. Нарештi вiн прийшов. Диво дивне – я не полетiла стрiмголов сходами, а спокiйно чекала, коли вiн подзвонить. Тодi я спустилася донизу, й вiн одразу почав:

– Чуеш, моя бабуся вважае, що ти для мене надто молода. Вона каже, що менi слiд бувати у Лурсiв. Вона, мабуть, зрозумiла, що я не хочу зустрiчатися з Фаннi.

– А чому, ви хiба посварилися?

– Нi, навпаки, та я сказав Фаннi, що ми рiзнi люди, i через це в мене немае бажання витрачати з нею багато часу. Та нехай вона ходить до нас у гостi, а я буду заходити до них. А потiм я думав, що Фаннi товаришуе з iншими хлопцями. Виявляеться, це неправда, й тепер дядько каже – ти мусиш просити у неi вибачення. А я не хочу. Тому я вирiшив з нею бiльше не зустрiчатися. А бабуся хоче, щоб я ходив до Фаннi, а не до тебе, але я й не збираюся! У старих бувають якiсь застарiлi уявлення. Та менi з ними рахуватися нема чого. Звичайно, я залежний вiд бабусi, але й вона вiд мене де в чому залежить. По середах я вiльний, i дiд з бабусею гадають, що я ходжу на уроки лiплення, а насправдi я буваю на сiонiстських зборах. Ми не сiонiсти, та менi просто цiкаво про них знати. Хоча останнiм часом менi чомусь там не подобаеться, i бiльше я туди ходити не буду. Отже, ми можемо зустрiчатися з тобою щосереди i щосуботи вдень i ввечерi, i в недiлю ввечерi, а ймовiрно, що й частiше.

– Але якщо твоi бабуся й дiд не хочуть, навiщо тобi ходити до мене супроти iхньоi волi?

– Для кохання перепон не iснуе.

Ми зайшли за рiг, що бiля книгарнi – i там стояв Петер Вессель з двома друзями. Я його побачила уперше пiсля канiкул i страшенно зрадiла.

Ми з Гаррi обiйшли весь квартал кiлька разiв i врештi-решт домовилися, що завтра ввечерi, за п’ять хвилин сьома я буду чекати бiля його дому.

Анна.

П’ятниця, 3 липня 1942 р.

Люба Кiттi!

Учора Гаррi прийшов до нас – познайомитися з моiми батьками. Я купила торт, цукерок i кекс. Ми пили чай, та нам з Гаррi стало нудно сидiти вдома. Ми пiшли гуляти, i у десять хвилин по восьмiй вiн провiв мене додому. Батько дуже сердився, що я повернулася так пiзно. Для евреiв дуже небезпечно з’являтися на вулицi пiсля восьмоi вечора, i я пообiцяла завжди повертатися додому за десять восьма.

Назавтра мене запросили до Гаррi. Моя подруга Йоппi постiйно дражниться через нього. Та я зовсiм не закохана в нього. Хiба не можна мати друга? Нема нiчого поганого в тому, що я маю друга чи, як каже мама, кавалера. Єва менi розповiла, що Гаррi нещодавно був у неi й вона його запитала: «Хто тобi бiльше до вподоби – Фаннi чи Анна?» А вiн вiдповiв: «Тебе це не стосуеться!» Бiльше вони про це не розмовляли, а коли вiн iшов геть, то сказав: «Звичайно, Анна, лише ти нiкому не кажи». І зразу ж втiк.

Я помiчаю, що Гаррi страшенно в мене закоханий, i заради рiзноманiтностi менi це навiть подобаеться. Марго сказала про нього: «Гаррi – добрий хлопець». На мою думку, навiть бiльше. Мама вiд нього у захватi. «Гарний хлопчик, дуже милий i добре вихований». Мене тiшить, що Гаррi сподобався всьому нашому сiмейству i вони йому теж дуже подобаються. Лише моi подруги здаються йому цiлковитими дiтьми – тут вiн мае рацiю.

Анна.

Недiля, 5 липня 1942 р.

Рiчний акт у п’ятницю минув добре – нас перевели. Я маю дуже непоганi оцiнки. Лише одне «погано», з алгебри – п’ять, тодi – двi шiстки, а все решта – сiмки й двi вiсiмки[2 - У голландських школах – десятибальна система.]. Вдома всi дуже задоволенi. Моi батьки не схожi у цьому на iнших. Для них неважливо – поганi чи добрi в мене оцiнки, для них важливiше, щоб я «пристойно» поводилася, була здорова й весела. Аби тут все було гаразд, решта додасться. Та менi все ж хотiлося б добре вчитися. Мене, власне, до гiмназii взяли умовно, тому що я не пройшла останнiй клас школи Монтессорi. Але, оскiльки всiм еврейським дiтям треба було переходити до еврейських гiмназiй, то директор узяв мене i Лiз, щоправда, пiсля довгих умовлянь. Я б не хотiла його розчаровувати. Моя сестра Марго теж отримала свiй табель – як завжди, вiдмiнний. Якби давали нагороди, то вона, мабуть, перейшла б з похвальним листом – така розумниця!

Батько останнiм часом багато бувае вдома, йому не можна ходити до контори. Жахливе вiдчуття – раптом виявитися зайвим! Пан Коопхойс прийняв вiд нього «Травiс», а пан Кралер – фiрму «Колен i К


», у котрiй батько теж був компаньйоном.

Днями, коли ми з батьком гуляли, вiн заговорив зi мною про «притулок». Сказав, що нам було б дуже важко жити вiдрiзаними вiд усього свiту. Я запитала, чому вiн про це каже.

– Ти знаеш, – промовив вiн, – що ми вже бiльше року ховаемо у знайомих одяг, меблi й продукти. Ми не хочемо залишити нiмцям наше майно, а ще бiльше – потрапити iм до рук. Тому ми самi пiдемо, не чекаючи, поки нас заберуть.

Менi стало страшно, таким серйозним було його обличчя.

– А коли?

– Про це не думай, дитино. Настане час – дiзнаешся. А поки можна – насолоджуйся свободою.

І все. Ах, якби цей день був далеко-далеко!

Анна.

Середа, 8 липня 1942 р.

Люба Кiттi!

Мiж недiльним ранком i нинiшнiм днем нiбито проминули цiлi роки. Так багато всього сталося, наче земля перекинулася! Але, Кiттi, як бачиш, я ще живу, а це, за словами тата, – найголовнiше.

Так, я живу, лише не питай, як i де. Мабуть, ти мене сьогоднi геть не розумiеш. Доведеться спершу розповiсти тобi все, що сталося з недiлi.

О третiй – Гаррi щойно пiшов i хотiв скоро повернутися – раптом почувся дзвiнок. Я нiчого не чула, зручно лежала в качалцi на верандi й читала. Раптом у дверях з’явилася перелякана Марго.

– Анна, батьковi прислали повiстку з гестапо, – пошепки мовила вона. – Мама вже побiгла до ван Даана. (Ван Даан – гарний батькiв знайомий i його спiвробiтник).

Я страшенно перелякалася. Повiстка… всi знають, що це означае: концтабiр… Передi мною промайнули камери у в’язницi – невже ми дозволимо забрати батька!

– Не можна його вiдпускати! – рiшуче мовила Марго.

Ми сидiли з нею у вiтальнi й чекали на маму. Мама пiшла до ван Даанiв, треба було вирiшувати – чи йти нам завтра до схованки. Ван Даани теж пiдуть з нами – нас буде семеро. Ми сидiли мовчки, говорити нi про що не могли. Думка про батька, який нiчого не пiдозрюючи пiшов вiдвiдати своiх пiдопiчних у еврейськiй богадiльнi, очiкування, спека, страх – нам зовсiм вiдiбрало мову.

Раптом дзвiнок.

– Це Гаррi! – вигукнула я.

– Не вiдчиняй! – втримала мене Марго, але страх виявився даремним: ми почули голоси мами й пана ван Даана, вони розмовляли з Гаррi.

Тодi вiн пiшов, а вони увiйшли в дiм i зачинили за собою дверi. Пiсля кожного дзвоника Марго або я кралися донизу й дивилися, чи то не батько. Вирiшили нiкого iншого не впускати.

Нас попросили з кiмнати. Ван Даан хотiв поговорити з мамою наодинцi. Коли ми сидiли в нашiй кiмнатi, Марго менi сказала, що повiстка прийшла не татовi, а iй. Я ще дужче перелякалася й стала гiрко плакати. Марго лише шiстнадцять рокiв. Невже вони хочуть висилати таких дiвчаток без батькiв? Та на щастя, вона вiд нас не пiде. Так сказала мама, i, мабуть, батько теж готував мене до цього, коли розповiдав про криiвку.

А яка криiвка? Де ми сховаемося? У мiстi, в селi, у якомусь будинку, в хатi – коли, як, де? Не можна було ставити цi питання, та вони весь час крутилися в головi.

Ми з Марго почали складати все найнеобхiднiше до наших шкiльних сумок. Спочатку я взяла цього зошита, а тодi що трапиться: бiгудi, носовички, пiдручники, гребiнку, старi листи. Я думала про те, як ми будемо переховуватися й пхала до торбинки всiлякий непотрiб. Та менi не шкода: спогади цiннiшi, нiж плаття.

О п’ятiй нарештi повернувся батько. Вiн потелефонував пановi Коопхойсу й попросив зайти увечерi. Пан ван Даан пiшов по Мiп. Мiп працюе в конторi у батька з 1933 року, вона стала нашим вiрним другом, i ii чоловiк Хенк так само. Вона прийшла, склала черевики, плаття, пальто, трохи бiлизни й панчiх до валiзи й пообiцяла ввечерi знову зайти. Нарештi у нас стало тихо. Їсти нiхто не мiг. Досi було спекотно i взагалi якось дивно й незвично.

Горiшню кiмнату в нас винаймае такий собi пан Гоудсмiт, вiн розлучений з дружиною, йому рокiв тридцять. Здаеться, цiеi недiлi йому не було чого робити й вiн сидiв у нас до десятоi й нiяк не вдавалося його випхати.

Об одинадцятiй прийшли Мiп i Хенк ван Сантени. У валiзi Мiп i в глибоких кишенях ii чоловiка знову почали щезати панчохи, черевики, книги й бiлизна. О пiв на дванадцяту вони пiшли, згинаючись пiд вагою речей. Я страшенно втомилася, i, хоча й знала, що сплю востанне на своему лiжку, одразу ж заснула. О пiв на шосту ранку мене розбудила мама. На щастя, було вже не так спекотно, як у недiлю. Цiлий день накрапав теплий дощик. Ми всi вчотирьох стiльки на себе вдягли теплого, нiби збиралися ночувати в холодильнику. Але нам треба було взяти з собою якомога бiльше одягу. У нашому становищi нiхто б не зважився йти вулицею з важкою валiзою. На менi було двi сорочки, двi пари панчiх, три пари трико й плаття, а згори – спiдниця, жакет, лiтне пальто, а ще моi найкращi туфлi, ботики, хустка, шапка й ще всiлякi хустки й шарфи. Я вже вдома ледь не задихнулася, та усiм було не до цього.

Марго напхала сумку пiдручниками, сiла на велосипед i поiхала по Мiп у невiдому менi далечiнь. Я ще не знала, в якому таемничому мiсцi ми заховаемося… О сьомiй годинi тридцять хвилин ми зачинили за собою дверi. Єдина iстота, з якою я попрощалася, був Маврик, мое улюблене кошеня, його мали взяти до себе сусiди. Про це ми залишили записку пановi Гоудсмiту. На столi в кухнi лежав фунт м’яса для кота, у iдальнi не прибрали зi столу, лiжка ми також не прибрали. Все справляло враження, нiби ми втекли стрiмголов. Та нам було байдуже, що скажуть люди. Ми хотiли лише пiти й спокiйно дiстатися до мiсця. Завтра напишу ще!

Анна.

Четвер, 9 липня 1942 р.

Люба Кiттi!

Так ми бiгли пiд рясним дощем: батько, мама i я, у кожного портфель i господарська торбина, забитi пiд зав’язку чим завгодно.

Робiтники, якi рано йшли на роботу, дивилися на нас спiвчутливо. З iхнiх облич можна було побачити, що вони засмученi через нас i iм нас шкода, тому що ми мусимо тягнути таку вагу власноруч, а сiсти в трамвай не можемо. Всi бачили жовту зiрку i цього було достатньо.

Дорогою батьки менi докладно розповiли, як з’явився план втечi. Вже багато мiсяцiв вони переносили в безпечне мiсце частину нашоi обстановки й одягу. Все було пiдготовано, а шiстнадцятого липня ми повиннi були зникнути. Та повiстка надiйшла за десять днiв до того, й треба було змиритися з тим, що примiщення ще не зовсiм пiдготовлене. Притулок знаходився у батьковiй конторi. Стороннiм це зрозумiти складно. Доведеться пояснити докладнiше. Батько завжди тримав небагато службовцiв: пан Кралер, пан Коопхойс, Мiп i Еллi Воссен, двадцятитрьохрiчна стенографiстка. Усi вони знають, де ми будемо. Не посвячений лише пан Воссен, батько Еллi, який працюе на складi, i двое його помiчникiв.

План дому такий: на першому поверсi – великий склад, вiн же експедицiя. Поруч з дверима до складу – вхiднi дверi, подвiйнi, якi ведуть на невеличкi схiдцi. Якщо ними пiднятися, то опинишся перед дверима з матовим склом, на них чорними лiтерами написано: «Контора». Це i е головна контора, дуже велика, дуже свiтла, де багато народу. Вдень там працюють Мiп, Еллi й пан Коопхойс. Крiзь прохiдну кiмнату, де стоiть багато шаф, великий буфет i сейф, потрапляеш до темнуватого кабiнету, де колись сидiли пан Кралер i пан ван Даан, а зараз лишився тiльки пан Кралер. З коридору теж е вхiд просто до цього кабiнету, крiзь склянi дверi, якi можна вiдчинити зсередини, а ззовнi не можна.

З кабiнету Кралера коридором пiдiймаешся на чотири сходинки й входиш до найкращоi кiмнати в конторi – кабiнету директора. Там тьмянi важкi меблi, лiнолеум вкритий килимом, стоiть радiоприймач, гарнi святковi лампи, словом, розкiшно! Поруч – велика за площею кухня з «титаном» i двома газовими конфорками. Далi – вбиральня. Це все на першому поверсi.

З довгого коридора дерев’янi схiдцi йдуть нагору до передпокою, що переходить у коридор. Праворуч i лiворуч – дверi. Тi, що злiва ведуть на склад i до комор, з мансардою й горищем, – це примiщення займае передню частину будiвлi. З другого боку будинку е ще довгi, страшенно крутi, справжнi голландськi схiдцi, вони ведуть до другого виходу на вулицю.

За першими дверима – наш притулок. Нiхто б не подумав, що за цими простими сiрими дверима стiльки примiщень. При дверях – сходинка, i ви там. Зразу ж навпроти цього входу – крутi схiдцi. Лiворуч – маленький передпокiй веде до кiмнати, що мае слугувати за iдальню й спальню родинi Франк, а поруч е ще одна кiмнатка: це спальня й класна кiмната сестричок Франк. Праворуч вiд сходiв – темна кiмнатка з умивальником i окремою вбиральнею. З кiмнатки е дверi до нашоi спальнi – Марго i моеi. Коли пiдiймаешся сходами й вiдчиняеш дверi нагору, то просто дивуешся, що в заднiй частинi такого старого дому раптом виявляеться велика, свiтла й гарна кiмната. У цiй кiмнатi стоiть газова плита й стiл для миття посуду – тут дотепер була лабораторiя фiрми. А тепер тут буде кухня i, крiм того, iдальня, спальня й кабiнет подружжя ван Даан. Крихiтна прохiдна кiмнатка буде царством Петера ван Даана. Там ще е горище й мансарда, як i в переднiй частинi дому. Бачиш, тепер я змалювала тобi наш дивовижний притулок!

Анна.

П’ятниця, 10 липня 1942 р.

Люба Кiттi!

Можливо, я тобi страшенно набридла довгими описами нашого помешкання. Та повинна ж ти знати, де я приземлилася! Пишу далi, бо я ще не все тобi розповiла. Коли ми прийшли на Прiнсенграхт, Мiп одразу ж вiдвела нас нагору, до помешкання. Вона зачинила за нами усi дверi – й ми залишилися самi. Марго приiхала на велосипедi ранiше за нас i вже чекала там. Наша кiмната, та й усi iншi були схожi на комору лахмiтника – неможливо розповiсти, що там робилося! Усi коробки й валiзи, котрi мiсяцями перетягували сюди, були скиданi абияк. Маленька кiмната була до стелi закладена лiжками й постелями. Треба було миттю братися до прибирання, якщо ми хочемо ввечерi лягти спати в застеленi лiжка. Мама й Марго не могли й пальцем поворухнути. Вони лежали на сiнниках у жахливому станi. А ми з татом, головнi «прибиральники» в сiм’i, одразу ж взялися до роботи. Ми все розпакували, прибрали, вибили, вимили й до вечора, ледь живi вiд утоми, лягли в чистi постелi. Цiлий день ми не iли нiчого гарячого. Втiм, це було зайве. Мама i Марго надто нервували, iм не хотiлося iсти, а нам з татом не було коли. У вiвторок зранку знову взялися до справи. Еллi й Мiп купили дещо за нашими картками, батько налагодив затемнення, тодi вiдмивали пiдлогу на кухнi, словом, всi працювали з ранку до вечора. До середи менi взагалi не було коли навiть подумати про величезний переворот, що стався у моему життi. Й лише в середу – вперше пiсля нашого приходу до притулку – я змогла обмiркувати все й написати тобi, що вiдбулося i що ще з нами може статися.

Субота, 11 липня 1942 р.

Люба Кiттi!

Батько, мама й Марго нiяк не можуть звикнути до лункого дзвону з Вестертума – вiн дзвонить кожних чверть години. А менi навiть подобаеться, дуже гарно, особливо вночi, це мене якось заспокоюе. Мабуть, тобi дуже б хотiлося знати, чи до вподоби менi наше помешкання. Вiдверто кажучи, сама не знаю. Менi здаеться, що тут я нiколи не буду почуватися як вдома. Я не хочу сказати, що тут моторошно чи похмуро. Інодi менi здаеться, що я потрапила до якогось дуже дивного пансiону. Дивовижне уявлення про таемничий сховок, як ти вважаеш? Власне, наша половина дому – iдеальний притулок. Не бiда, що тут волого й стелi нерiвнi, зрештою, у всьому Амстердамi, та й, мабуть, у всiй Голландii зручнiшоi схованки не знайдеш.

Спочатку наша кiмната була зовсiм порожня. На щастя, тато захопив усю мою колекцiю кiнозiрок i пейзажiв, i я за допомогою клею й пензлика всю стiну обклеiла картинками! Тепер у нас зовсiм весело. Коли прийдуть ван Даани, ми зробимо з дощок, якi е на горищi, шафки на стiну й iншi потрiбнi речi.

Марго й мама почуваються краще. Вчора мама вперше вирiшила приготувати обiд. Гороховий суп! Але вона так забалакалася внизу, що суп весь згорiв, горох перетворився на вугiлля i його не можна було вiддерти вiд каструлi. Шкода, що цього не можна розповiсти нашому вчителю Кеплеру! Ось вона, спадковiсть!








Вчора ввечерi ми всi спустилися в кабiнет щоб послухати англiйську радiопередачу. Я страшенно боялася, що хтось iз сусiдiв помiтить, i просто благала тата повернутися зi мною нагору. Мама зрозумiла мене й пiднялася зi мною. Взагалi ми дуже хвилюемося – щоб нас не почули й не побачили. Першого ж дня ми пошили завiси на вiкна. Власне кажучи, це просто шмати рiзного кольору й форми, якi ми з татом абияк зшили докупи. Цi розкiшнi гардини прибитi цвяхами до вiконних рам, i, поки ми тут, знiмати iх не будуть.

Праворуч вiд нашого дому – велика контора, лiворуч – меблева майстерня. У цих примiщеннях пiсля робочого дня немае анi душi, однак шум все ж може туди долинути. Тому ми заборонили Марго навiть кашляти вночi – вона страшенно застуджена. Бiдолашнiй доводиться ковтати кодеiн.

Дуже рада, що у вiвторок прийдуть ван Даани. Буде затишнiше й не так тихо. Вiд тишi я страшенно нервую, особливо вечорами й уночi, я б вiддала все, що завгодно, тiльки б у нас ночував хтось iз наших захисникiв. Менi все здаеться, що ми звiдси нiколи не вийдемо i що нас знайдуть i розстрiляють. Ця думка мене страшенно пригнiчуе. Вдень теж треба дотримуватися тишi, не можна голосно тупати й треба розмовляти майже пошепки, щоб унизу на складi нас не почули. Мене гукають!

Анна.

П’ятниця, 14 серпня 1942 р.

Люба Кiттi!

Я покинула тебе аж на мiсяць. Та не щодня стаеться щось нове. 13 липня прийшли ван Даани. Власне, було домовлено на чотирнадцяте, та через те, що нiмцi цими днями викликали все бiльше й бiльше евреiв i взагалi було дуже неспокiйно, вони вирiшили за краще прийти днем ранiше, нiж днем пiзнiше. Вранцi, о пiв на десяту – ми ще снiдали – з’явився Петер ван Даан, доволi нудний i сором’язливий хлопчина рокiв шiстнадцяти. Вiн принiс за пазухою кошеня, якого звати Мушi. Знаю, що менi з ним буде нецiкаво. За пiвгодини з’явилося подружжя ван Даанiв, вона, на наше всезагальне задоволення – з нiчним горщиком у коробцi вiд капелюха. «Не можу жити без горщика!» – пояснила вона, i мiстка посудина негайно ж була захована пiд лiжком. Чоловiк не принiс горщика, зате притягнув пiд пахвою складаного столика. Першого дня ми затишно сидiли всi разом, i за три днi в нас з’явилося таке вiдчуття, нiби ми завжди жили однiею великою родиною.

Того тижня, коли ван Даани пiсля нас залишалися помiж людьми, вони, звiсно ж, багато чого пережили i все нам розповiли. Особливо нас зацiкавило, що сталося з нашою квартирою й паном Гоудсмiтом.

І ван Даан нам розповiв: «У понедiлок о дев’ятiй годинi ранку Гоудсмiт потелефонував менi й попрохав прийти. Вiн показав записку, яку ви залишили (щодо кицьки й кому ii вiддати). Вiн страшенно боявся обшуку i ми прибрали зi столу i взагалi скрiзь навели лад. Раптом я побачив на настiльному календарi у панi Франк якийсь запис – це була адреса в Маастрiхтi. Я, звiсно, зразу зрозумiв, що це навмисна «необережнiсть», та прикинувся здивованим i переляканим, i став просити пана Гоудсмiта спалити цей нещасний аркуш. Весь час я твердив, що нiчого не знав про ваше рiшення втекти. Аж раптом мене нiби пройняло. «Пане Гоудсмiт, – кажу я йому, – я раптом збагнув, що це за адреса. Приблизно пiвроку тому до нас в контору приходив поважний нiмецький офiцер, дитячий друг пана Франка. Вiн обiцяв допомогти, якщо тут стане небезпечно жити. Цей офiцер служить у Маастрiхтi. Напевно, вiд дотримав слова й переправив Франкiв до Бельгii, а звiдти – до iх родичiв у Швейцарiю. Усiм добрим знайомим Франкiв, якi будуть у вас про них запитувати, ви можете спокiйно про це сказати, тiльки, прошу, не згадуйте Маастрiхт». Пiсля цього я пiшов. Тепер бiльшiсть знайомих про це знае i менi вже переказували цю версiю неодноразово».

Ми були у захватi вiд цiеi iсторii й реготали, аж за животи хапалися – чого лише люди собi не вигадають! Так, одна сiм’я переконувала, що бачила, як ми всi рано вранцi iхали на велосипедах. Інша панi стверджувала, що сама бачила, як нас уночi забирала вiйськова машина.

Анна.

П’ятниця, 21 серпня 1942 р.

Люба Кiттi!

Наше помешкання стало справжньою криiвкою. У пана Кралера з’явилася блискуча думка – закрити наглухо вхiд до нас сюди, до задньоi частини будинку через те, що зараз багато обшукiв – шукають велосипеди. Виконав цей план пан Воссен. Вiн зробив пересувну книжкову полицю, що вiдчиняеться у один бiк, наче дверi. Звичайно, його довелося «поставити до вiдома», й тепер вiн готовий допомагати нам у всьому. Тепер, коли спускаешся донизу, треба спочатку зiгнутися, а тодi стрибнути, бо сходинку прибрали. За три днi ми всi понабивали страшних гуль на лобi, бо забули зiгнутися й стукалися головою об низькi дверi. Тепер там прибитий валик, наповнений тирсою. Не знаю, чи це допоможе!

Читаю я мало. Поки що я перезабула багато що з того, чому нас навчали в школi. Життя тут одноманiтне. Ми з паном ван Дааном часто сваримося. Звiсно, Марго йому видаеться набагато милiшою. Мама поводиться зi мною як з маленькою, а я цього не витримую. Петер теж не став приемнiшим. Вiн нудний, цiлий день вилежуеться в лiжку, iнодi щось майструе, а тодi знову спить. Такий вайло!

Погода тепла, й ми розкошуемо в шезлонгах на горищi.

Анна.

Середа, 2 вересня 1942 р.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=64081283) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Лови мить (лат.).




2


У голландських школах – десятибальна система.