Книга - Саламандра (збірник)

Саламандра (збiрник)
Стефан Грабинський


Стефан Грабинський (1887–1936) – вiдомий свого часу львiвський письменник, який писав польською мовою, хоча походив з украiнськоi родини.

Життя його було коротке i повне смутку. Завше в чорному вбраннi, з блiдим, аж прозорим обличчям, з якого були наче виссанi всi барви, вiн, здавалося, дивився своiми голубими очима з якогось iншого свiту: сухоти, ця фатальна хвороба для европейських письменникiв початку столiття, не обминула i Стефана. Звичайно, цей факт наклав свiй вiдбиток на все, що вiн написав, – моторошнi твори письменника впливають на читача передусiм своiм настроем, недарма його називали «польським По» та «польським Лавкрафтом».

Творчiсть Стефана Грабинського дуже влучно схарактеризував польський дослiдник Артур Гутнiкевич: «Будучи представником глибокоi провiнцii, вiн створив особливий вид фантастики – «галичанський», а тому залишався чужим для лiтераторiв iз-поза Галичини». Однак на початку ХХІ сторiччя читачi знову зацiкавилися творами С. Грабинського.

До цiеi книжки вибраного увiйшли оповiдання зi збiрок «Демон руху» (1919), «Шалений подорожнiй» (1920), «Несамовита оповiдь» (1922), «Книга вогню» (1922) та повiсть «Саламандра».





Стефан Грабинський

Саламандра (збiрник)





БЛУДНИЙ СИН


В iсторii нашоi лiтератури вiдсутнi iмена дуже цiкавих письменникiв лише з тоi причини, що творили вони чужою мовою. Якби так само ставилися до своеi лiтератури iншi народи, якi зазнали терору i колонiялiзму, то культура iхня набрала б дуже жалюгiдного вигляду. Спробуйте вичленити англомовну лiтературу Ірландii, Уельсу, Африки чи Фiлiппiн. Кому ви ii потiм припишете? Англii? Англiйцi охоче публiкують англомовну лiтературу з-поза меж своеi держави. Але це ще нiчого не означае.

Украiнська лiтература в силу важких обставин творилася усiма сумiжними мовами: польською, росiйською, бiлоруською, нiмецькою (цiла плеяда буковинських письменникiв), румунською, болгарською, чеською, угорською, ба навiть французькою та англiйською.

Стефан Грабинський творив польською мовою, а народився у Галичинi в Кам’янцi Струмиловiй у 1887 роцi. Батьки його були украiнцi греко-католицького вiросповiдання. Батько, Денис Грабинський, повiтовий суддя, належав до кола староруських патрiотiв, а брат його був унiятським священиком.

Мовби передчуваючи, що рано чи пiзно хтось з украiнцiв таки посягне на Грабинського, один iз польських дослiдникiв писав, що «наведенi факти жодною мiрою не дають пiдстав, аби засумнiватися в польськостi письменника та його родичiв». А для того, щоб узаконити польськiсть, пише про перехiд Грабинського в дорослому вiцi до римсько-католицькоi конфесii. Якщо так дiйсно сталося, то в Галичинi це було звичайне явище. Навiть у такiй патрiотичнiй родинi, як Шептицькi, сини обрали рiзнi конфесii.

Разом з тим самi поляки пишуть про Джозефа Конрада як про великого польського письменника. Тому й Грабинський, безперечно, може належати не тiльки польськiй лiтературi, але також украiнськiй. Тому-то польськi дослiдники змушенi були утверджувати його творчiсть як польського лiтератора. Але якщо вiн вже такий щирий поляк, то навiщо це доводити подiбними словами: «Його письменницька творчiсть належить, звичайно ж, до польськоi лiтератури»?

Життя Грабинського було коротке i повне смутку. Багато чим вiн нагадував Едгара По. Завше в чорному вбраннi, з блiдим, аж прозорим обличчям, з якого хвороба виссала всi барви життя, вiн, здавалося, дивився своiми голубими очима з якогось iншого свiту. Сухоти, ця фатальна хвороба для европейських письменникiв початку столiття, не обминула i Стефана. Життя його проминуло в постiйному страху й очiкуваннi рiшенця. Причому ця атмосфера оточувала цiлу родину, бо й батько помер вiд сухот.

Мешкали вони спочатку пiд Самбором, а згодом перебралися до Львова.

У гiмназii Стефан потрапив у суто польське середовище, однак першi своi вiршованi твори писав обома мовами. Оповiдань украiнських не збереглося, але вони iснували, бо була спроба надрукуватися в «Дiлi» та в «Лiтературно-Науковому Вiснику». Однак чи то мова його виявилася надто кострубата, чи не сподобалася нашим хлопцям мiстична тематика, але украiнського дебюту так i не вiдбулося.

Зате 1909 р. вiдбувся польський дебют збiркою новел пiд псевдонiмом Стефан Жальний. І хоч було в цих творах чимало ознак майбутньоi оригiнальностi, однак збiрка не викликала жодного резонансу i хутко пiшла в забуття. А от наступна збiрка «В узгiр’i руж», яка з’явилася на десять лiт пiзнiше, була визнана вартою уваги i вiдкрила авторовi шлях до лiтератури. Ще за рiк вийшла збiрка моторошних оповiдань з життя залiзницi «Демон руху».

Треба сказати, що його творчiсть доволi нетипова для цього гатунку прози, бо мало там класичноi готики, мало самих духiв, зате багато чогось, що викликае неспокiй, та е водночас невловимим. Грабинський не нехтував досягненнями науки й технiки, впроваджуючи до своiх сюжетiв новiтню тематику. Цiла збiрка «Демон руху» присвячена залiзницi.

Довкола щоденноi, повноi сiростi колiйовоi працi Грабинський створив якусь дивовижну таемничу ауру, сповнену особливоi жаскоi поезii. Всюди ввижаеться присутнiсть загадкового «демона руху», який причаiвся в органiзмi залiзницi й керуе невидимим внутрiшнiм життям, викликаючи катастрофи, перекреслюе всi людськi розрахунки, жене кудись безлюднi шаленi потяги.

Пiсля успiху «Демона руху» настав особливо активний перiод творчостi. З’явилися наступнi збiрки готичних оповiдань: «Шалений подорожнiй» (1920), «Несамовита оповiдь» (1922), «Книга вогню» (1922).

Критика iнколи закидала Грабинському психологiчнi спрощення в описах персонажiв, поверховiсть, а також невiдповiднiсть того свiту, який вiн описував, реальному. Письменника й справдi не надто цiкавила психологiя, бо всi явища природи були для нього сповненi таемничих знакiв, за якими насилу можна було зауважити дiйснiсть.

Талант Грабинського викристалiзувався найповнiше в новелах, хоч е в його доробку й фантастичнi повiстi, повнi мiстики й жахiв, – «Саламандра», «Тiнь Бафомета», «Монастир i море», «Острiв Ітонго». Їх за життя недооцiнили, особливо першi двi.

Звичайно, новели Грабинського – це особливий жанр не тiльки для польськоi лiтератури, а й узагалi для свiтовоi. Моторошнi твори впливають на читача передусiм своiм настроем. У Грабинського до цього настрою додаеться ще й незвичнiсть просторовоi i часовоi сценографii. Вiн не обмежуеться таемничими узбiччями, запущеними будинками, а веде читача в абсолютно необстеженi ще авторами жахiв терени. То в середовище залiзничникiв, то до пожежникiв, то до сажотрусiв. Мiсце, в якому «страшить», Грабинський описуе дуже детально i вже самим описом викликае в читача тривогу. Досконала архiтектонiка композицii досягаеться тим, що автор упродовж оповiдi по черзi впроваджуе цiлу шерегу мотивiв, значення яких не так легко сприйняти. Але всi цi елементи змiсту поволi вiдкривають з перспективи фiналу свою функцiональну важливiсть. Пiсля прочитання новела постае як тематичне рiвняння. Ця залiзна логiка в розвитку фабули змушуе читача сприймати твiр не як чисту фантастику, а як правдиву оповiдь з фантастичним настроем.

Творчiсть Грабинського дуже влучно схарактеризував польський дослiдник Артур Гутнiкевич: «Грабинський, будучи представником глибокоi провiнцii, створив особливий вид фантастики – «галичанський», а тому залишався чужим для лiтераторiв з-поза Галичини». Успiх вiн мав лише тут, у Львовi, а в Польщi його iгнорували. Мовчання високоi критики Стефан переживав дуже боляче.

Хвороба поглинала всi фiнанси. Бiда була ще й у тiм, що хвороба перешкоджала писати. Єдина людина, яка його пiдтримувала i боролася за нього, – це Кароль Іжиковський. У львiвськiй газетi «Dziennik Ludowy» (13 сiчня 1931) з’явилася його стаття «Кому присудити лiтературну премiю мiста Львова?», у якiй вiн твердо стояв на тому, що премiювати треба саме Грабинського. В квiтнi пiсля довгих дебатiв Грабинський таки дiстав цю нагороду. І якраз вчасно, бо врятувала вона йому ще кiлька лiт життя. Саме того року вiн переселився в Брюховичi.

Влiтку 1935 року спробував ще раз загамувати хворобу i подався з матiр’ю до Кут на Косiвщину. Але побут у горах не дав бажаного результату – повернувшись до Львова, Грабинський дiстав крововилив. Звiдтодi майже не вставав з лiжка, хоча намагався писати й давати iнтерв’ю. Помер 12 листопада 1936 р. i похований у Львовi на Янiвському цвинтарi.

Незважаючи на те, що творив Грабинський польською мовою, усi редактори й видавцi страшенно на цю мову нарiкали за ii засмiченiсть «русинiзмами», себто украiнськими словами. Та не тiльки слова, а й сама стилiстика, побудова речень видавали в Грабинському украiнця. Через те всi видання дбайливо редагувалися. Але навiть виправивши окремi слова, не вдавалося розвернути речення так, щоб воно не виривалося з пут польськоi стилiстики. Це щось подiбне до росiйськоi мови О. Потебнi й М. Драгоманова, яка теж зраджувала свою украiнськiсть.

У наш час популярнiсть Грабинського, звiсно, не може дорiвнювати популярностi Лавкрафта, хоча багато що цих письменникiв еднае, але все ж його перевидають, вивчають, фiльмують i не тiльки в Польщi, а й у США та Нiмеччинi. Існують переклади багатьма мовами, у Росii, скажiмо, видали навiть двотомник.

До нашого тому входять вибранi оповiдання та повiсть «Саламандра», про яку польський дослiдник Павел Матея написав: «Анджей Веруш, учений i маг з «Саламандри» – то постать, з одного боку, досить анахронiчна, а з другого – володiе всiлякими атрибутами, якi можна застосувати до сучасностi. Духовна дисциплiна, контакти з ефемерним буттям, iз загробними свiтами, купи вчених i рiдкiсних книг – це щось, що нинi пiддалося певнiй трансформацii, але надалi присутне в жаху. В дiйсностi окультизм i гноза були зазвичай прерогативою обраних, необов’язково гучно рекламованою. Не здаеться менi, щоб Грабинський в сучаснiй версii мусив би завернути у бiк лiтератури бiльш суспiльноi чи психологiчноi. Як у свiй час, так i тепер вiн залишився б напевно специфiчним i не конче оцiненим читачами. Хоч лiтература жаху останнiми роки переживае в Польщi роки розквiту, але письменникiв, яких можна б з ним порiвняти, дослiвно кiлька».



    Юрiй Винничук




З ТОМУ «ДЕМОН РУХУ»





ГЛУХА ГІЛКА

(Балада колiйова)


[1 - © Ю. Винничук, переклад украiнською, 2018.]

Помiж Оршавою i Билiчем оновили i вирiвняли колiю. Вдалося це завдяки тому, що засипали мочарi над Вершою. Внаслiдок цього лiнiя значно скоротилася, бо потяг замiсть обминати багнистий терен великим, сильно на пiвнiч вигнутим луком, йшов зараз по його тятивi, прямуючи до мети просто, як стрiла.

Такий скрут виявився дуже вигiдним. Рух на колii значно прискорився, а околиця досi малярiйна через суцiльнi багна, незабаром набрала характеру сухоi, здоровоi рiвнини, яка враз покрилася буйною зеленню.

Давню окружну гiлку, прозвану тепер «глухою», замкнули й iзолювали. До розбору тору i усунення колiйових об’ектiв дирекцiя руху збиралася приступити допiру за якийсь час. Не було з чим квапитися, вiдомо ж: збурити легко, збудувати важче…

Тим часом за рiк пiсля офiцiйного закриття староi лiнii стався факт дивний i несподiваний.

Одного дня зголосився у директора колiйового департаменту в Оршавi такий собi Шимон Вавера, заслужений колiйовий iнвалiд i кондуктор на пенсii з просьбою, аби йому вiддали пiд опiку вилучену з руху «глуху гiлку». Коли ж йому директор пояснив, що це зовсiм зайве, бо петлю в найближчий мiсяць розберуть, i що функцiя «будника» в тих умовах була б принаймнi iлюзорна, якщо не геть смiшна, Вавера вiдповiв, що буде пильнував старий тор цiлком безкоштовно.

– Бо прошу пана начальника, – тлумачив гаряче, – в нинiшнiх тяжких часах то i на шини люди злакомляться. А шкода була б велика для колii, пане начальнику, велика шкода. Прошу самому порахувати: стiльки доброго кованого залiза! Тори там завдовжки дванадцять кiлометрiв! Є чим поживитися. А я допильную вiрно, як пес, пане начальнику. Не дам втяти анi одного метра! Слово старого кондуктора Вавери! Анi цента за те не хочу, анi зламаного шеляга. Хоч би менi пан директор сам пхав у руки, не вiзьму нiчого. Я так тiльки з любовi великоi до фаху i для гонору хочу бути будником на «глухiй гiлцi».

Директор поступився.

– Га, коли вже так конечно, i то безiнтересовно, пильнуйте собi тоi лiнii до часу. А вiдтак, – додав з усмiхом легкоi iронii, плескаючи його по плечах, – iменую вас вiднинi колiйовцем «глухоi гiлки».

Вавера зi сльозами на очах стиснув долоню зверхника i вийшов з бюра щасливий, як нiколи.

Назавтра обiйняв «службу». Забрав з собою з Оршави меблi, постiль, трохи книжок, кухонного начиння i, спакувавши те скупе господарство до вiзка, переселився на нове помешкання, яким мала вiднинi бути будка колишнього залiзничника на вилученiй з руху гiлцi. Був то будинок невеликий, зi слiдами цiлорiчного занедбання, а проте в на дивовижу привабливому оточеннi.

Втиснута у саме дно яру i лише два метри над рiвнем насипу, будка виглядала здалека пiд своiм червоним дашком, як чарiвна хатка з казки. Ялиновий лiсок, що вирiс пiвколом на гребенi яру, обiймав ii турботливими раменами i берiг вiд вiтрiв пiвночi. У вибитi вiкна заглядали золотi голови соняхiв, плiвся широколистий люпин, у фантазiйно вигнутих ринвах виляглися писклята ластiвок. Перед хатою в садку, зарослому наглухо хабаззям, вiддавалася вiтрам на волю самотня тополя…

Вавера, наближаючись до новоi садиби, обiйняв закоханим поглядом хатину i жваво взявся до порядкування i направи.

А пошкодження були чималi, бо його попередник покинув пост вiдразу пiсля того, як замкнули гiлку, i будка, залишена на ласку долi, дуже потерпала вiд непогоди i людськоi хтивостi. Проте Вавера не впав на духу i кинувся до роботи.

Повставляв вибитi та викраденi шиби, залатав дiру в даху, направив виваленi з завiсiв дверi. По тих найнеобхiднiших заходах прийшла черга на реконструкцiю майже прогнилоi пiдлоги i зруйнованого паркана. Забрало йому це кiлька днiв часу, бо мусив усе робити сам, але гумору не втратив, а, навпаки, посвистував весело за роботою. Десь на схилку тижня, як уже робота була завершена, приплiвся до нього якийсь блудний пес i поселився у пустiй будi коло дровiтнi за будиночком. Вавера охоче прийняв його, уважаючи з’яву тварини за добру ворожбу на майбутне.

Перший тиждень на новiй посадi Вавера присвятив молитвi та роздумам. Розлiгшись пополуднi в узвозi на травi, влiпив очi в майову блакить неба i запав у довгу задуму, з якоi будили його допiру голоси вечiрнiх дзвонiв, що напливали з Оршави…

Наступного дня з самого ранку розпочав службу з перегляду довiреноi йому гiлки.

Петля була досить довга, майже 12 км, i сливе вiд початку до кiнця йшла глибокою, вузькою улоговиною, стiни якоi творили промiжок, удвiчi ширший за саму колiю. Будка залiзничника розташувалася менш бiльш посерединi «глухоi гiлки», в мiсцi, де лук ii кривизни вигинався найдужче на пiвнiч.

Обхiд зайняв Ваверi майже п’ять годин, бо права нога з протезом нижче колiна неабияк перешкоджала йому. Задоволений з результатiв, повернувся до будки перекусити.

Так виглядало, що гiлка не була найгiрша.

В одному тiльки мiсцi бракувало кiлька метрiв рейки, але то можна було якось доштукувати. Не святi горшки лiплять, подумав, краючи хлiб i запиваючи його якоюсь iмiтацiею борщу.

– Люди вставляють собi зуби, то чому ж би я не потрафив вставити кiлькаметрового кавалка рейки?

І вставив. Десь пiд колiйовим насипом, пiд якимсь кам’яним мiстком вишпортав зiржавiлi вже рейки, очистив, пристосував до решти i залатав колiю до невпiзнання. Так само гладко пiшло з направою староi стрiлки i з вибитим оком лiхтаря. Незабаром усе функцiонувало, як за давнiх добрих часiв, а вночi, почавши вiд години сьомоi, виблискував лiхтар милим, хоч i слабеньким свiтлом.

Вавера пишався витвором своiх рук i з замилуванням водив очима по своiй вартiвнi, по чистенько прибранiй колii i по вилискуючих рейках. Не мав жодних зауважень до своеi гiлки. Все тут було, як i деiнде на дiючих лiнiях – i подвiйнi тори, i короткий тунель вище будки, а те, що тут стояв будиночок залiзничника, безперечно заслуговувало, аби наректи цей пункт станцiею. Та, зрештою, тут i справдi колись була невеличка станцiйка, де будник виконував водночас i функцii начальника. І ще рiк тому затримувалися тут iнколи на хвильку товарняки.

Цей факт дуже пiдняв ув очах Вавери значення його постерунку i вагу пов’язаних з ним завдань. Вiдтодi почав трактувати свою будку як станцiю, i вирiшив зробити все, аби утримати ii на висотi призначення, воскресити з небуття, прокинути вiд сну. Аби додати ще бiльшоi ваги своiй посадi i повернути iй колишню шану, вiн вирiшив збiльшити тори на одне вiдгалуження рейок, яке безсумнiвно колись тут мусило бути.

Оскiльки це завдання було вже понад його сили i технiчнi здiбностi, то вдався по допомогу до залiзничного коваля зi стацii в Билiчу, такого собi Люшнi, i переконав його пачкою доброго тютюну повернути станцii колишнiй вигляд. Коваль вiдновив вiдгалуження згiдно вказiвок залiзничника i вiдтодi став його найщирiшим приятелем.

У вечiрнi години, вiльнi вiд роботи, приходив Люшня провiдати будника, i, сiвши разом на порозi станцii, балакали вони собi, цмулячи файки. Пiд час тоi товариськоi балачки пiд сюркiт коникiв i кумкання болотних жаб дiйшла черга i на взаемнi звiряння.

Поволi з’ясувалося, що Шимон Вавера не завше був «сам, як той палець», а мав колись молоду i гарну дружину i двiйко дiток з голiвками ясними, як льон. Гей, минуло щастя, минуло безповоротно! Жiнку забрав розпаношiлий багач, а дiток – смерть. Звiдтодi нiхто його не очiкував у порожнiй холоднiй домiвцi, коли повертався з дороги… Потiм потрапив у колiйову катастрофу, втратив ногу i службу, мусив пiти на пенсiю. А мав ще охоту до працi, ох, яку мав охоту!.. Але що ж – виходу не було. Те кляте калiцтво!

А завше його щось тягнуло до колii, не мiг нiяк з нею розлучитися. Кiлька рокiв, вiдколи пiшов на пенсiю, працював пiдпомагачем на придвiрцевому складi, та потiм, як нога почала вiдмовляти, перейшов до котельнi помiчником слюсаря. Але зате на залiзницi, побiля коханих вагонiв, машин i гiлки.

Така ото кондукторська доля! Їде собi чоловiк у безвiсть, iде ген, далеко перед себе, кiлометрами iде… Свiт йому крутиться, вдалину стелиться, миготять мiста, поля, гостинцi… Кондуктор, панове, кондуктор – вiчний блукалець!..

Так ото минали лiта, плинув час безповоротними хвилями… І ото зараз вiн став будником, ба бiльше – керiвником станцii. Люди, либонь, смiються з нього, що пильнуе тiеi «глухоi гiлки» i «перед вiтром боронить». Нехай смiються здоровi. Вiн свое також добре знае. А розкрадати колiю не дозволить i порядку допильнуе. І ото знову служить колii, вернувшись до неi, мов блудний син до родинного дому. Дах над головою мае, станцiю i дiльницю мае, залiзничне добро доглядае – чого ще треба?..

Слухав Люшня тих звiрянь з усмiхом на вустах, з часу до часу притакуючи головою. А коли приятель на хвилю замовк i задивився у задумi на перспективу колii, витяг люльку з зубiв i запитав:

– То ти, Вавера, пристав тут на будника так нiби тойво, як би то вповiсти, нiби з такоi туги великоi до колii, ге?

Вавера вiдiрвав очi вiд рейок:

– А нiби так, коханий ковалю, а нiби так.

– Але знаеш, Шимку, менi ся здае, жи ти себе самого туманиш. Ти ту властиво непотрiбен. Бо ж то глуха гiлка i потяги сюди вже рiк як не ходять. Нема чого пильнувати. Тiльки й того, що трохи залiза на рейках? Але на дiдька воно кому потрiбне? А зрештою, якби й украли? То не така велика й шкода для колii. То тiлько забавка.

Ваверi мовби хто ножа затопив у серце. Насупився, стис губи i зiрвався з мiсця:

– Коли так, то геть звiдси, до лиха! Чуеш?! Геть звiдси, кажу, поки добрий! Коли ти такий мудрий, як iншi, то йди собi помiж них i смiйся з мене разом з ними. Але добре менi так, старому дурневi! Нащо було вiдкривати серце першому-лiпшому? Ото маеш нагороду! Наплювала тобi худоба до писка, сплюгавила тобi душу. Геть звiдси, кажу, бо запам’ятаеш мене!

Люшня знiтився, почервонiв, стропiв неабияк. Голосом уривчастим, повним скрухи i жалю, почав виправдовуватися i вибачатися.

– Ну, ну, старий, не гнiвайся так сильно. Я, бачиш, хотiв щось iнше сказати. Тiлько не знав як. Що з мене взяти – я простий собi чоловiк, коваль. А ти – то щось iнше: кондуктор, багацько свiта видiв, книжки читаеш. Тiлько, видиш, не мiг-ем собi якось то витлумачити, пощо ти зашився тут на старi лiта. Але тепер то бачу, нiби так в серцi чую для чого.

Вавера зиркнув на нього скоса трохи з недовiрою, але вже приязнiше:

– Ну, що ж, то iнша справа. Коли сам признаеш, що дурень, цього разу тобi вибачу. Бо, послухай, Люшня, – додав, знижуючи таемничо голос, – е ще одна причина, яка мене тут тримае на прив’язi. А що вона е – я це вiдчуваю найкраще тут, глибоко в грудях – тiльки ii назвати ще не знаю як, тiльки вловити ii ще не вмiю клiщами слiв. Але вона е, та дивна причина… е, е, напевно…

Люшня дивився на приятеля виряченими з подиву очима:

– Ти маеш на увазi тепер не тiльки тугу за колiею?

– Нi, нi. То щось iнше. Щось, що в мене з тiею тугою еднаеться, але також iснуе i без мене, саме для себе.

– Що ж то таке, Вавера?

– Ша! То таемниця! Таемниця «глухоi гiлки».

Замовкли обое, ураз перейнявшись невиразним ляком, затоплюючи погляди у вкритий сутiнками вибалок. Посеред бездонноi тишi серпневого вечора раптом налинули вiд колii тихi, хоч i виразнi шурхоти i шелести. Якесь тамоване шемрання, лякливе шепотiння…

– Ти чуеш, Люшня? – перервав мовчання будник. – Рейки балакають…

– Звичайно, влiтку надвечiр вони скорочуються вiд холоду i через те бринькають.

– Рейки балакають, – повторив Вавера, пускаючи повз вуха пояснення коваля. – Балакають собi ввечерi пiсля спекотного дня.

– Рейки балакають, – повторив, як луна, Люшня.

– Так-так, – говорив майстер замрiяно. – Чи ти думаеш, що вони не живуть, як ми, люди, тварини або дерева? – Коваль зиркнув, ошелешений запитанням. – Живуть, Люшня, живуть, iно своiм власним, вiдмiнним вiд iнших iстот життям.

Це вже рiшуче сягало за межi сфери уявлень коваля. Зиркнув добряга на товариша, як на вар’ята, покрутив головою i, сплюнувши знiчев’я, вiдсунувся трохи вбiк.

– А колiя, гадаеш, не живе, га? – наступав на нього розiгрiтий пасивним опором Вавера. – А цей виярок, ця станцiя i уся ця гiлка, га?

– Глуха гiлка, – промурмотiв Люшня.

– Глуха, кажеш? Глуха i весь час глуха! То ви глухi, ви, глупi, тупi люди, якi чути не хочете голосу Бога!

Коваль злякався:

– Нiчого вже не знаю, – белькотiв, дивлячись напiвсвiдомим поглядом на товариша. – Нiчого не розумiю. Але в Бога – то я вiрю.

Колiяр з натхненним зором, усмiхнений i розпроменiлий, вказав рукою на гiлку, що потопала у вечiрнiх сутiнках:

– Все це живе i згадуе.

– Згадуе? – пожвавився Люшня. – А що згадуе?

– Те, що минуло. Те, що тут було колись. Так, як i ми, люди, згадуемо минуле, – додав за хвильку з глибоким смутком у голосi Вавера.

– То нiби та твоя гiлка згадуе свою давнину?

– Так, Люшня, так – нарештi ти мене зрозумiв. Згадуе свою давнину.

– Нiби тi старi, добрi часи…

– Так-так… Коли тут ще панував рух, коли потяги пролiтали, мов блискавки, дуднiли глухо колеса автомобiлiв, пороли простiр свистки локомотивiв.

– Усе це згадуе твоя гiлка.

– Саме про це й снить моя гiлка, снить без перерви в довгi, чорнi, слiпi ночi…

– А ти, Вавера, а ти?

– А я разом з нею – нiби та братня душа.

– Ви сните обое i згадуете?

– Снимо у великому смутку й чекаемо.

– На що? Чого ще тут сподiваетеся?

– Здiйснення того, про що снимо.

– Даремне чекання: давнина не повертаеться.

– Хтозна, старий друже, хтозна? Для того я тут i е, щоб ii воскресити.

Колiяр пiдвiвся i, подаючи ковалевi руку на прощання, додав:

– Чи ти думаеш, що спогади – це нiщо? То тiльки таке собi пусте слово?

Кинув швидкий погляд вниз на дно виярку, торкнувся ним насипу, колii i зупинився на схилах яру:

– Тут всюди живуть цi спогади. Вештаються невидимi для людського ока мiж стiнами цього яру, товчуться по цих рейках, волочаться ген по цiлiй вiтцi. Тiльки треба умiти дивитися i слухати.

– Спогади давнiх рокiв?

– Спогади – незгладимi слiди. Бо подумай, Люшня, подумай тiльки, чи то можливо, щоб пiсля того всього не залишилося нiчого!

– Нiби пiсля чого?

– Подумай тiльки! Стiльки рокiв, стiльки десяткiв рокiв проiжджали цiею гiлкою потяги, наповнюючи ii гуркотом колiс, трiскотiнням рейок, стiльки рокiв стiни цього узвозу перекидалися вiдлунням, наче м’ячем. День у день, нiч у нiч народжувалися i вмирали у цiй вузькiй, тiснiй шиi повiтрянi вири, вiшалися на скарпах лахмани димiв, припадаючи iмлистими мацаками до насипу, ховалися пiд склепiнням тунелю…

– Що ти хотiв сказати, Вавера?

– Я хотiв сказати iно, що спогади не гинуть. Добранiч тобi, Люшня, добранiч!

І так вони того вечора попрощалися…

Тим часом минуло лiто, настала осiнь. Колiяр весь час справно вартував свою гiлку. Чуйний, як бузьок, не прогаяв найменшоi неполадки на лiнii. Якщо десь випадково сповзла поверхня насипу, вiдразу пiдсипав свiжого шутру i дбайливо розрiвнював. Коли якоiсь жовтневоi ночi бiснувата злива залила колiю, вижираючи в насипi значну вибоiну, назавтра будник працював цiлий день без передиху, поки шкоди не усунув. Змiцнив у кiлькох пунктах петлi, деiнде замiнив старi вже, поточенi шашелем шпали, новими. Бур’яну i трави на колii не зносив: де лише вони кинулося мiж рейками, полов нещадно.

Тому пiсля семи мiсяцiв його «виконання» службових обов’язкiв гiлка i станцiя виглядали зразково. Вдалину мчали стрiчки рейок поверхнею, засипаною чистим i дрiбним, як пiсок, гравiем, з легким хрускотом перекидалися старанно змащенi важелi. Двiчi на день i раз серед ночi вiдбував Вавера так званi «вправи» i «маневри», якi зазвичай здiйснюють колiярi в момент проiзду потягiв через iхню станцiю. Пружинистим кроком, кроком старого ветерана виходив будник на перон, брав у руки сигнал – широкий червоний або зелений щит на бiлому полi – i ставав випростаний, як струна, мiж стрiлкою i будкою. Іншого разу пускав у рух залiзнi важелi i перекидав рейки на колii. Вечорами запалював зелений сигнал за шибкою стрiлки i другий, зелений або бiлий, на семафорi перед станцiею неподалiк тунелю. Інколи на «нiчну тривогу» мiняв свiтло сигналiв, якi тодi уже здалеку остерiгали кольорами рубiну…

А однак було сумно на станцii. Попри видимiсть руху i постiйну готовнiсть будникa вiяло вiд гiлки порожнечею i омертвiнням. Безперечно мусив це вiдчувати i Вавера, бо коли на хвильку вiдiрвався вiд роботи i блукав поглядом по колii, з очей зорiла йому туга i глибока задума. Тому пiсля короткого вiдпочинку брався притьма до роботи.

Поволi витворився мiж ним i гiлкою невловимий, але вельми близький зв’язок. Вавера став з часом немовби ii втiленою свiдомiстю. Спiлкуючись з нею майже без перерви, увiбрав усi слiди минулого, що дрiмали тут потаемно, а всмоктавши iх в себе, повертав пiдсиленi тугою, пульсуючi живою, гарячою кров’ю закоханого серця.

– Почекай, сестричко, – шептав не раз, топлячи очi у п’янiй задумi в сизу далину гiлки. – Почекай ще трохи, голубко! Ми дiждемося врештi, дiждемося…

І припадав до колii, прикладав вухо до землi i слухав, слухав, затамувавши подих. За хвилю на його жовтому, зморшкуватому обличчi розливався прикрий вираз розчарування, а з зiв’ялих сухих вуст випливали слова розчарування:

– Ще нi… Ще зарано…

Не раз вечорами при заходi сонця втелющував цiлими годинами тужливий погляд у чорнiючий здаля глибокий отвiр тунелю i чекав на щось, чекав без кiнця…

А тим часом прийшли поганi новини з мiста. Одного дня Люшня принiс фатальну звiстку: дирекцiя руху в Оршавi задумуе найпiзнiше навеснi заходжуватися розбирати гiлку. Вавера жахливо запереживав i важко цю новину перехворiв. Через тиждень пiднявся врештi з лiжка, але дуже змiнився. Неговiркий з природи, тепер геть у собi закрився i нi з ким не хотiв розмовляти. Навiть Люшнi заборонив заходити до себе, а зауваживши здалека когось, завертав з дороги помахом руки. Спохмурнiв, а в очах мав якесь дике, недобре свiтло…

Аж якось одного бурхливого листопадового вечора пiд час «маневрiв» зi стрiлкою враз затремтiв.

– Почулося менi, чи що? – мрукнув, випускаючи з рук важiль.

Нараз посвiтлiло йому в очах. Потiк надлюдськоi радостi заполонив серце i струсонув ним до основ. Посеред осiннього завивання вихору, посеред свисту завiрюхи вперше почув…

То вже не була iлюзiя, то воно! Звiдти долинуло, звiдти, з тунелю, виразнiше й не бувае! То було воно, цього разу безсумнiвно воно!.. О! Знову! Трохи ближче… Солодке, кохане дуднiння! Милий, безцiнний гуркiт, чудовий, ритмiчний гуркiт!..

– Та, та, та!.. Та, та, та!..

То вiн! То вiн! Не було сумнiву! І вибiг назустрiч. Вiтер зiрвав йому шапку, здер плащ з плечей i пошпурив його без жалю… Не зважав. З розвiяним волоссям, бiлоснiжним волоссям, з витягнутими перед себе руками слухав дивного вiдголосу, як найчудовнiшоi музики…

– Та, та, та… Та, та, та… Та, та, та… Та, та, та… Але за хвилину замовкло; i знову свистiв тiльки вiтер в скажених перегонах, квилили ворони пiд свинцевим небом…

З похиленою головою повернувся колiяр до своеi будки…

Але вiдтодi, з того пам’ятного вечора, йому в душi розквiтла ясна надiя i чекала на здiйснення. Бо з кожним днем вiн чув це щораз виразнiше, щораз ближче, щораз краще. За хвилю воно вмовкало, щоправда, глухнуло десь, розвiювалося, але назавтра, в сутiнках, в цю дивну годину змагання дня з нiччю знову поверталося сильнiше вже, голоснiше, майже намацально…

Аж настала година звершення.

Якоiсь грудневоi ночi, ночi, завiяноi снiгом, коли вiн, натомлений чуванням, схилив свою сиву голову низько на груди, залунав сигнал…

Вавера затремтiв i прокинувся:

– Що це?!

– Бiм-бам… – пролунало повторно. – Бiм-бам…

Сигналiзатор грав. Уперше з часу служби почув будник цокання молоточкiв…

Почервонiв, тремтячими руками вбрав шапку, накинув шинель на плечi i, прихопивши лiхтар, вибiг до будки.

– Бiм-бам… – грало на стовпi.

– Я йду вже, я йду, – шепнув, похитуючись на ногах зi зворушення.

Зусиллям волi опанувався, виструнчився в службовiй позицii i, пiднявши високо свiтлосигнал, чекав.

– Та, та, та… Та, та, та… – дуднiло на вiтцi.

– Тарах, тарах, тарах… Тарах, тарах, тарах… – гуркотiли рейки.

Колiяр видивився голодним поглядом у пащеку тунелю…

– Та, та, та!.. Та, та, та!..

Нарештi побачив. На вильотi з глибокого отвору засвiтилася пара очей, пара велетенських, золото-жовтих баньок i росла, росла, наближалася…

Будникoвi у головi зблисла думка:

– Проiде чи стане?

В цей момент пролунав скрегiт рiзко загальмованих колiс, i потяг затримався на станцii. Вавера не ворухнувся, не зрушив з мiсця. Дивився…

Зi службового вагону висiв начальник i попрямував до колiяра. За ним зiскочило зi сходинок ще кiлька кондукторiв i якийсь контролер та пiдiйшли до нього.

– Добрий вечiр, Вавера! – привiтався, простягаючи дружелюбно руку, начальник. – Ти нас довго чекав, стариганю мiй, га? Ну i нарештi дочекався.

Вавера стискав долоню. Солодкi сльози, сльози щастя душили слова:

– Згiдно наказу, пане начальник, на посту.

– Добрий вечiр, колего! – пiдступили й кондуктори. – Вiтаемо, старий друже!

І оточили його колом. Хтось забрав у нього сигнал i пришпилив лiхтар до грудей, хтось тицьнув йому кондукторського ключа в руку.

– Ну, панове, – залунав гучний голос начальника. – Кому в дорогу, тому час! Вавера, ти, ясна рiч, iдеш з нами?

– Ми ж бо за тобою сюди приiхали, – загримiв дружнiй хор колег. – Досить тобi вже хiба будникування?

В грудях Ваверy ридало щось вiд безмiрного щастя. Поглянув ще раз крiзь сльози на зупинку, на свiй будиночок, завiяний снiгом, на самотню тополю в саду i рушив до вагонiв:

– Я з вами, колеги, з вами на смерть i на життя!

І, ступивши на схiдцi вагону, як багато рокiв тому, пiдняв лiхтар у бiк паротяга i гукнув голосно:

– Їдем!

Потяг рушив з протяжним свистом i покотився у простiр…



Наступного дня, морозяного грудневого ранку застав Люшня колiяра перед будкою в службовiй позицii з витягнутою вгору рукою i з погаслим лiхтарем у закостенiлих пальцях.

– Вавера, що тобi? – промовив, вдивляючись в обличчя приятеля з застиглою на ротi посмiшкою. І доторкнувся його плеча. Тодi закоцюблий будник, як колода, звалився йому пiд ноги.

– Замерз! – шепнув коваль, обнявши тiло. – Замерз на смерть на посту.

І поклав його обережно у будцi на тахтi…



Чутки про плановану лiквiдацiю гiлки виявилися передчасними; пережила вона ще одну весну i лiто. Але казали в околицi, що вiд смертi Вавери гiлка мовби ожила. Особливо надвечiр яр вiдлунював дивними вiдгомонами. Дуднiли якiсь потяги, клацали, розiгнавшись, колеса, важко дихав розiгрiтий паротяг. Звiдкись напливали на крилах вiтру якiсь сигнали, лунали тягучою скаргою свистки, грали сигнал вiд’iзду невидимi сурми…

Люди радше оминали цю мiсцину. Навiть птаство, сполохане незвичайним гуркотом, покинуло чудний виярок i переселилося деiнде, в гостиннiшi мiсця.

Лише коли пiд осiнь наступного року таки забрали рейки i розiбрали будку колiяра, все затихнуло, i «глуха гiлка» замовкла назавжди.




СМАЛЮХ


[2 - © Ю. Винничук, переклад украiнською, 2018.]

Старший кондуктор Блажек Боронь, обiйшовши довiренi його опiцi вагони, вернувся у свiй закут, офiцiйно iменований «службовим купе». Зморений цiлоденним сновиганням по вагонах, захриплий вiд вигукування станцiй в осiнне, мрякою набрякле повiтря, вiн мiг нарештi розслабитися на вузенькiм, оббитiм цератою крiселку, радiючи довгожданому вiдпочинку. Нинiшнiй рейс добiгав кiнця, потяг вже пройшов вiдрiзок густо розташованих станцiй i мчав щодуху до кiнцевого пункту. Тепер йому бiльше не доведеться щоразу зриватися з мiсця, збiгати сходинками вниз i зiрваним голосом сповiщати всьому свiту, що потяг прибув на таку-то станцiю, що потяг затримався на п’ять, десять або на весь довгий квадранс, або що пора робити пересадку.

Вiн погасив лiхтарика, що висiв на грудях, поставив його високо на полицю, зняв i повiсив на гачок шинелю.

Добове чергування настiльки було забите усiлякими справами, що вiн навiть перекусити не встиг. Органiзм вимагав свого. Боронь вийняв з торби запаси i зайнявся iжею. Сiрi вицвiлi очi кондуктора нерухомо втупилися у вiконне скло, немов вдивляючись у свiт, що миготiв повз нього. Скло тремтiло вiд нерiвного руху потяга, але все одно залишалося гладким, чорним i непроникним.

Боронь вiдiрвав очi вiд обридлоi вiконноi рами i спрямував iх в глибiнь коридору. Погляд ковзнув по шерензi дверей, що вели до купе, пробiг по вiкнах навпроти i згаснув на зануднiй дорiжцi, якою була вистелена пiдлога.

Повечерявши, кондуктор запалив люльку. На службi, правда, це не дозволялося, але на цьому вiдрiзку шляху, в самому кiнцi маршруту контролера можна не побоюватися.

Тютюн був чудовий, контрабандний, пахучий дим клубочився грайливими кучерями. З вуст кондуктора виповзали хвилястi сизi змiйки i, згортаючись клубочками, котилися, немов бiльярднi кулi, коридором. Кондуктор Боронь розумiвся на курiннi люльки…

З купе виплеснулася хвиля смiху: пасажири перебували у доброму настроi.

Кондуктор похмуро стиснув зуби, з презирством процiдивши:

– Комiвояжери! Гендлярська зграя!

Боронь принципово не терпiв пасажирiв, iх практичнiсть його дратувала. Для нього залiзниця iснувала сама по собi, а зовсiм не на потребу пасажирам. Призначення ii полягало не в перевезеннi людей з мiсця на мiсце, а в русi як такому i в подоланнi простору. Шляхетну iдею руху не повиннi були каламутити нiкчемнi справи земних пiгмеiв, iх вульгарнi торговi операцii i шахрайськi афери. Станцii iснували не для висадки i посадки, а щоб вiдмiрювати шлях, iхне калейдоскопiчне миготiння свiдчило про перемогу швидкостi, доказом поступу в русi.

Тому кондуктор завжди з презирством стежив за штовханиною перед дверима вагонiв, з iронiчною гримасою споглядав на задиханих пань i панiв, що рвуться в купе на злам голови з криками, лайкою, а то й зi стусанами на всi боки – зайняти мiсце, обiгнати iнших людиськ з того ж метушливого стада.

– Отара! – спльовував вiн крiзь зуби. – Так, нiби свiт завалиться, якщо якийсь там пан Б. або якась панi В. не прибудуть вчасно з Ф. до З.

Дiйснiсть, проте, рiшуче не бажала визнавати його принципiв. На кожнiй станцii люди ввалювалися до вагонiв так само настирливо i розлючено i все з тiею ж корисливою метою. Зате i Боронь мстив iм, як тiльки мiг, за будь-якоi оказii.

Його три або чотири вагони нiколи не бували переповненими, нiколи не виникало там огидноi тисняви, яка стiльки кровi попсувала його колегам i була темною плямою на обрii сiроi кондукторськоi долi.

Як вiн цього добивався, якi вживав засоби для досягнення iдеалу, про який лише мрiяли товаришi по працi, невiдомо. Але факт залишаеться фактом: навiть у свята, в пору найбiльшого переповнення, вагони Бороня зберiгали пристойний вигляд – проходи вiльнi, в коридорах можна дихати стерпним повiтрям. Мiсць додаткових i на стояка Боронь не визнавав. Самовiдданий i ревний у виконаннi службового обов’язку, умiв також бути невблаганним до подорожнiх, вимагаючи неухильного дотримання всiх розпоряджень зi справдi драконовою суворiстю. Не допомагали нi хитрощi, нi влесливi домовленостi, нi спроби дати «в лапу» – Бороня купити було неможливо. Кiлька разiв навiть писав скарги на кривдникiв, а одного типа навiть виляскав по щоках, зумiвши при цьому викрутитися перед начальством. Траплялося i так, що десь на пiвдорозi на глухому полустанку, а то i просто посеред чистого поля вiн гречно, але рiшуче висаджував з вагону знахабнiлого пасажира.

За всю свою довгу службу тiльки двiчi зiткнувся кондуктор Боронь з гiдними пасажирами, що бiльш-менш вiдповiдали його iдеалу мандрiвника.

Одним з тих рiдкiсних випадкiв був якийсь безiменний волоцюга без цента за душею, що проник у купе першого класу. Коли Боронь зажадав у нього квитка, обiдранець дуже переконливо розтлумачив, що квиток йому зовсiм без потреби, iде вiн просто так, без мети – в нiкуди, з вродженоi потреби руху. І кондуктор не тiльки визнав його рацiю, але i всеньку дорогу турбувався про зручностi для рiдкiсного гостя, нiкого не впускаючи в зайняте ним купе. Та ще й згодував приблудi половину своiх харчiв i розкурив з ним люлечку пiд час товариськоi бесiди на тему: подорожi абияк.

Другий схожий подорожнiй трапився йому кiлька рокiв тому на шляху з Вiдня до Трiеста. Ним виявився якийсь Шигонь, здаеться, помiщик з Польського Королiвства. Цей симпатичний суб’ект, вочевидь, добре забезпечений, теж проник до першого класу без квитка. На питання, куди прямуе, вiдповiв, що, властиво, сам не знае, де вiн сiв, куди iде i навiщо.

– Коли так, – вiдказав кондуктор, – вам, мабуть, краще зiйти на найближчiй станцii.

– Ще чого! – обурився неврiвноважений пасажир. – Не можу, бiгме не можу! Я мушу iхати вперед, мене жене вперед якась сила. Виправiть менi квиток на свiй смак, куди вам подобаеться.

Вiдповiдь настiльки зачарувала кондуктора, що дозволив йому iхати до кiнцевоi станцii безкоштовно i бiльше не докучав. Шигонь цей, напевно, вважаеться вар’ятом, але на думку Бороня, якщо взагалi був бзиком, то бзиком високого стилю.

Так, не перевелися ще на бiлому свiтi справжнi мандрiвцi, але вони були рiдкiсними перлами в морi людськоi нiкчемностi. Боронь частенько з розчуленим зiтханням повертався думками до цих двох своiх подорожнiх зустрiчей, грiючи душу спогадами про безкорисливих мандрiвникiв…

Здерши голову, Боронь стежив за клубами сизого диму, що шарами заповнював коридор. Крiзь розмiрений перестук колiс став просочуватися з рур шепiт гарячоi пари. Почулося булькання води, вiн вiдчув ii теплий натиск в батареях: вечiр був холодний, запрацювало опалювання.

Моментально лампи пiд стелею раптово заморгали свiтляними вiями i згасли. Але ненадовго, в наступну ж хвилину старанний регулятор поспiшно уприснув свiжу порцiю газу, який пiдживив слабнучи пальники. Боронь зразу ж розпiзнав його специфiчний терпкий запах, що нагадуе волоський крiп, в’iдливий i дурманний, вiн забивав аромат тютюну…

Раптово йому здалося, що вiн чуе чалапання босих нiг по коридору.

– Дух, дух, дух, – гучно вiдлунювали кроки, – дух, дух, дух…

Кондуктор вiдразу зрозумiв, що це значить: не вперше чуе вiн у потязi те чалапання. Висунувши голову, кинув погляд в похмуру перспективу вагону. В самому кiнцi, там, де стiна заламуеться i вiдступае до купе першого класу, вiн на якусь секунду углядiв його голу, як завжди, спину, залиту рясним потом, на одну-едину секунду промайнула перед очима його зiгнута каблуком фiгура.

Боронь затремтiв: Смалюх знову з’явився в потязi.

Вперше вiн привидiвся йому двадцять рокiв тому – за годину до страшноi катастрофи, що трапилася мiж Знiчем i Княжими Гаями, коли загинуло сорок осiб, не кажучи вже про величезну кiлькiсть поранених. Кондуктор мав тодi тридцять рокiв i ще мiцнi нерви. Дотепер пам’ятав усi подробицi катастрофи, аж до номера нещасного потяга. Вiн тодi чергував у хвостових вагонах, може, тому й уцiлiв. Гордий тiльки що одержаним новим чином, вiдвозив додому наречену, бiдну свою Касюню, що стала однiею iз жертв тодiшньоi трагедii. Пригадуе, як посеред розмови з нею раптом його незборимо потягнуло в коридор. Не маючи сил опертися, вийшов. І тодi побачив у тамбурi, бiля самого виходу, зникаючу постать голого велетня: тiло його, вимащене сажею i залите брудним потом, видiляло задушливий сопух: був у ньому запах волоського кропу, задуха чаду i сморiд мастил.

Боронь кинувся за ним навздогiн i ледь не схопив, але велетень на очах розтанув у повiтрi. Чув тiльки якийсь час тупiт босих нiг по пiдлозi: дух, дух, дух – дух, дух, дух…

За якусь годину iхнiй потяг зударився зi стрiчним швидким…

З тiеi пори ще двiчi йому зустрiчався Смалюх i щоразу, як заповiдь нещастя. Вiн бачив його пiд Равою за кiлька хвилин перед тим, як потяг зiйшов з рейок. Смалюх бiг дахом вагону i махав йому запацьканою шмiром шапкою, яку зiрвав з розпашiлоi голови. Виглядав вiн не таким страшним, як ранiше, i все обiйшлося без значних жертв: злегка поранилося кiлька осiб, але загиблих не було.

А п’ять рокiв тому, прямуючи пасажирським поiздом до Бонська, кондуктор помiтив його мiж двох вагонiв стрiчного товарняка. Смалюх примостився на буферах i, ставши навпочiпки, грався ланцюгами. Колеги, з якими Боронь подiлився своею тривогою, висмiяли його i обiзвали вар’ятом. Проте побоювання Бороня збулися, i то дуже швидко: тiеi ж самоi ночi товарняк, проiжджаючи через замулений мiст, звалився у прiрву.

Смалюх був стопудовим передвiсником катастроф: якщо вiн з’являвся, катастрофи не оминути. Переконаний триразовим досвiдом, Боронь твердо повiрив в зловiсного велетня i навiть, наче тi iдолопоклонники, шанував його, як божество могутне, але зле, таке, що вимагало покори i страху. Кондуктор оточив свого бога особливим культом, понадто виправдовував його iснування оригiнальною теорiею власноi вигадки.

Смалюх з органiзмом потяга творили одне цiле, злютовував собою увесь його складний кiстяк, товкся в поршнях, спливав потом у котлах локомотиву, волочився по вагонах. Боронь не завжди бачив його на своi очi, але завжди виразно вiдчував його близьку присутнiсть. Смалюх дрiмав у душi потяга, був його таемним флюiдом – в хвилини грiзнi, в моменти здiйснення лихих передчуттiв вiн видiлявся, гуснув i втiлювався у свiй образ.

Боротися з ним, на думку кондуктора, було справою не тiльки даремною, але й смiшною. Всi зусилля, спрямованi на уникнення бiди, яку вiн провiстив, виявляться марними i порожнiми, бо Смалюх був, як доля.

Поява привида в потязi, та ще перед самим кiнцем маршруту, привела кондуктора в пiднесений настрiй: з хвилини на хвилину треба було чекати катастрофи. Що ж, з долею не сперечаються… Боронь встав i почав нервово походжати по коридору. З якогось купе долетiв до нього жвавий говiр, жiночий смiх. Вiн пiдiйшов i встромив у вiдкритi дверi свiй суворий погляд. Веселощi враз пригасли. Розсунулися дверi сусiднього купе, i виглянула голова:

– Пане кондукторе, до станцii ще далеко?

– Через пiвгодини будемо на мiсцi. Кiнець уже скоро.

Щось в його iнтонацii заскочило пасажира, вiн стурбовано витрiщився на кондуктора. Боронь загадково усмiхнувся i пройшов далi. Голова зникла.

Якийсь чоловiк вийшов у тамбур i, опустивши вiкно, вдивлявся у простiр. Його рiзкi рухи зраджували неспокiй. Потiм вiн пiдняв вiкно i попрямував у протилежний бiк, в кiнець коридору. Там затягнувся кiлька разiв папiроскою i, кинувши пожований недопалок, вийшов на платформу вагона. Боронь бачив крiзь скло його силует, що висунувся назовнi, вдивляючись у напрямку руху.

– Вивчае мiсцевiсть, – зловтiшно усмiхаючись, пробурчав кондуктор. – Нiчого не поможе. Лихо не дрiмае.

Тим часом нервовий пасажир повернувся до вагону.

– Чи наш потяг вже розминувся зi швидким з Гроня? – помiтивши кондуктора, запитав вiн з награним спокоем.

– Поки що нi. Сподiваемося о будь-якiй хвилi. Втiм, мабуть, ми розминемося з ним на кiнцевiй станцii, не виключено спiзнення. Потяг, про якого ви питаете, пiдходить з бiчноi гiлки.

В цю саму хвилину з правого боку почувся страшний гуркiт. За вiкном промайнув величезний контур локомотива, що метав снопами iскор, за ним миттево прослизнув ланцюжок чорних пудел, освiтлених витинанками вiкон. Боронь витягнув руку у бiк зникаючого потяга.

– Ото ж вiн i е.

Нервовий пан iз зiтханням полегшення витягнув портсигар i люб’язно запропонував:

– Пригощайтеся, пане кондуктор. Справжнi «морiси».

Боронь приклав руку до козирка кашкета.

– Гарно дякую. Палю тiльки файку.

– Шкода, бо добрi.

Закуривши, пасажир повернувся в купе. Кондуктор уiдливо посмiхнувся йому услiд.

– Хе-хе-хе! Щось занюхав, тiльки заспокоiвся рано. Не говори, братку, гоп, поки не перескочиш.

Але зустрiч зi швидким, що щасливо завершилася, дещо його стривожила. Шанси катастрофи почали малiти.

А була вже за чверть десята – через п’ятнадцять хвилин Гронь, кiнець маршруту. Дорогою не передбачалося бiльше жодного моста, який мiг би завалитися, не передбачалося жодного стрiчного потяга, единий, з яким можна було зiткнутися, щойно щасливо промчав. Тепер зосталося сподiватися, що iхньому потяговi судилося зiйти з рейок або зазнати катастрофи на кiнцевiй станцii.

Так чи iнакше, але катастрофа, провiщена з’явою Смалюха, вiдбудеться, вiн за це ручався, вiн, старший кондуктор Боронь.

Тут iшлося не про потяг, не про пасажирiв i навiть не про його власне убоге життя, а про непомильнiсть босого марева. Бороньовi незмiрно залежало на тому, щоб закрiпити репутацiю Смалюха, пiдняти його престиж в очах скептичних кондукторiв. Колеги, яким вiн не раз розказував про таемнi вiдвiдини велетня, ставилися до цiеi iсторii з гумором, твердячи, нiби той йому просто привидiвся, а iншi додавали, що вiн залив собi баньки. Останне особливо вражало Бороня, бо вiн зроду не брав до вуст алкоголю. Багато хто мав його за марновiрного, вважаючи, що на цьому саме грунтi виник у нього дивний бзик. Зачепленою виявлялася не тiльки Смалюхова, але i власна його честь. Кондуктор Боронь волiв сам скрутити карк, анiж пережити поразку Смалюха…

До кiнця залишалося десять хвилин. Вiн докурив люльку i пiднявся сходинками на дах вагону, в засклену з усiх бокiв будку. Звiдси, з висоти бузькового гнiзда, розлягався простiр за дня, як на долонi. Але тепер свiт був занурений в глибокий морок. Вiкна потяга вiдкидали плями свiтла, немов промацували жовтими очима узбiччя насипу. Попереду, вiдокремлений вiд нього п’ятьма вагонами, плював кривавими iскрами паротяг, вивергав з рури рожевий з бiлими завитками дим. Чорний двадцятикiльчастий змiй поблискував лусками бокiв, роззявляючи розпечену пащу i освiтлюючи дорогу вогненними очима. Вдалинi вже почала свiтати залита свiтлом станцiя.

Немов вiдчуваючи близькiсть бажаноi мети, потяг мчав щодуху, подвоiвши швидкiсть. Вже замиготiв попереду сигнал, наставлений на вiльний в’iзд, вже семафори вiтально розпрямляли крила. Рейки почали множитися, схрещуватися, утворюючи кути i сплетiння. Справа i злiва з нiчного мороку випiрнали назустрiч вогники стрiлок, витягали шиi станцiйнi крани i журавлi водокачок.

Раптом за декiлька крокiв вiд паротяга, що розiгнався, загорiвся червоний сигнал. Машина випустила з мiдноi горлянки нестямний свист, скажено заскреготали гальма, i зупинений могутнiм зусиллям потяг завмер бiля другоi стрiлки.

Боронь збiг униз i приеднався до групки колiярiв, що висипали з потяга довiдатися причину несподiваноi зупинки. Черговий з блокпосту, що дав червоний сигнал, роз’яснив ситуацiю. Перша колiя, на яку повинен був в’iхати поiзд, зайнята товарняком, треба перевести стрiлку i пустити потяг на другу. Зазвичай ця операцiя здiйснюеться на блокпосту з допомогою важеля, але пiдземний зв’язок мiж блокпостом i колiями несправний, i стрiлочнику доведеться перевести стрiлку вручну.

Заспокоенi кондуктори повернулися у вагони чекати знаку на вiльний проiзд. Але Бороня щось прикувало до мiсця. Божевiльним поглядом дивився на кривавий сигнал, одурiло вслухувався в хрускiт рейок, що переставлялися.

– В останню мить зорiентувалися! Майже в останнiй момент, за якихось п’ятсот метрiв до станцii! Невже Смалюх брехав?

І тут його немов осяяло – Боронь зрозумiв, яка роль призначена йому долею. Рiшуче наблизився до чергового, який вже мiняв колiр сигналу на зелений. За будь-яку цiну треба забрати цю людину вiд стрiлки, змусити його пiти звiдси.

Тим часом машинiсти вже приготувалися iхати. Локомотивом з краю в край перекочувалася команда «Рушай!»

– Зараз! Чекайте там! – крикнув Боронь. – Пане черговий, – звернувся упiвголоса до чергового, що вже зайняв службову стiйку. – До вас на блокпост закрався якийсь волоцюга!

Черговий стривожився. Став напружено вдивлятися у бiк цегляного будиночку.

– Хутко! – пiдганяв Боронь. – Та рушайте вже! Бо чого доброго важелi перекине, попсуе прилади!

– Рушай! Рушай! – скандували нетерплячi кондуктори.

– Чекати, до ста чортiв! – гаркнув розлючений Боронь.

Черговий, пiддавшись силi його голосу, кинувся до блокпосту. Тодi Боронь, скориставшись моментом, вхопився за важiль i знову перевiв рейки на першу колiю. Маневр було виконано вправно, швидко i тихо. Нiхто нiчого не помiтив.

– Рушай! – крикнув Боронь, вiдступаючи в тiнь. Потяг рвонув з мiсця, надолужуючи спiзнення. За хвилю останнiй вагон розчинився у темрявi, волочучи за собою довгий червоний шлейф лiхтаря…

Надбiг з блокпосту ошелешений черговий, ретельно перевiрив перевiдний пристрiй. Щось йому не сподобалося. Пiднiс до губ свисток i дав вiдчайдушний триразовий сигнал.

Запiзно!

І якраз з боку станцii вже розiрвав повiтря страшний гуркiт, глухий вiдгомiн детонацii, за яким запанував пекельний галас – стогони, плач, завивання змiшалися в дикому хаосi з брязкотом ланцюгiв, скреготом розтрощених колiс, трiском немилосердно чавлених вагонiв.

– Карамболь, – шепотiли поблiдлi вуста. – Карамболь!




СИГНАЛИ


[3 - © А. Квятковський, переклад украiнською, 1993.]

На товарнiй станцii, у старому вагонi, що давно вийшов з ладу, зiйшлося, як завжди, на балачку кiлька вiльних вiд служби залiзничникiв. Було три начальники потягiв, старший контролер Чепень i заступник начальника станцii Гашиць.

Позаяк жовтнева нiч досить холодна, то розпалили залiзну грубку з трубою, виведеною в отвiр даху. Цiею вдалою iдеею товариство завдячувало кмiтливостi начальника станцii Сьвiти, який сам поставив уже поiдений iржею нагрiвач, що викинули з якоiсь чекальнi, i чудово пристосував його до нових умов. Чотири дерев’янi, обтягненi подертою цератою лавки i садовий стiл з трьома ногами та широкою, наче щит, стiльницею доповнювали iнтер’ер вагона. На гаку пiд стелею був пiдвiшений лiхтар, який тьмяно освiтлював обличчя присутнiх.

Так виглядав «залiзничний клуб» працiвникiв станцii. Затишний притулок для бездомних кавалерiв, тиха, вiдлюдна пристань для незайнятих службою кондукторiв.

Тут у вiльну хвилю збиралися пiсля рейсу втомленi залiзничники, аби вiдпочити та погомонiти з колегами. Тут у диму кондукторських люльок, у чадi тютюну i цигарок було розказано безлiч оповiдок та анекдотiв, снувалася нитка залiзничноi долi.

І нинi збiговисько було гамiрне й жваве. Щойно Чепень розповiв цiкавий епiзод iз власного життя i зумiв так прикувати увагу слухачiв, що забули вони розпалити дотлiваючи люльки i тепер тримали iх у зубах, згаслi й холоднi.

У вагонi залягла тиша. Через зволожене краплями дощу вiкно було видно мокрi дахи вагонiв, лиснiючi пiд свiтлом прожекторiв, мов сталевi панцирi. Час вiд часу миготiв лiхтар будиночка, блимав голубий сигнал локомотива, час вiд часу розрiзав темряву зелений вiдблиск стрiлки, грав червоний вогник дрезини. Здаля, з-поза чорноi стiни дрiмотливих вагонiв долинав приглушений гамiр пасажирськоi станцii.

У промiжку мiж вагонами виднiлися паралельнi смужки колii. На неi поволi в’iжджав спорожнiлий потяг; втомленi щоденною гонитвою поршнi паротяга працювали спроквола, мляво обертаючи колеса.

Нарештi паротяг спинився. А з-пiд грудей машини виповзли клуби пари й огорнули ii череватий корпус. Променi лiхтарiв на чолi велетня почали вигинатися веселковою гамою i золотистими обручами осяяли скупчення пари.

На мить створилася оптична iлюзiя: локомотив, а разом iз ним вагони, пiднеслися над хмарами пари i залишалися деякий час завiшенi у повiтрi.

Через пару секунд потяг повернувся на рiвень рейок, щоби вiдтак зануритися у задуму нiчного спочинку.

– Прегарна омана, – зауважив Сьвiта, який весь час дивився у вiкно. – Бачили, панове, цей уявний злет машини?

– Звичайно, – пiдтвердило кiлька голосiв.

– Нагадало це менi залiзничну легенду, почуту багато рокiв тому.

– Розкажiть ii, Сьвiто, просимо! – заохотив його Гашиць.

– Просимо, просимо!

– Авжеж – iсторiя недовга; можна ii викласти кiлькома словами. Вiдома мiж залiзничниками, як оповiдання про зниклий потяг.

– Як зниклий? Випарувався вiн, чи як?

– Ну, нi. Зник – то ще не значить «перестав iснувати»! Зник – то значить: нема його нiби для людського ока – насправдi ж десь е, десь перебувае, хоч невiдомо де. Цей феномен створив один начальник станцii, великий дивак, а може, й чарiвник. Фокус свiй здiйснив завдяки низцi висланих у спецiальному порядку сигналiв. Вдалося йому це випадково, як вiн потiм сам запевняв. От так, бавився сигналами, якi комбiнував у розмаiтий спосiб, змiнюючи iхнiй порядок i характер. Аж якось, пiсля подачi семи таких знакiв, потяг, що в’iжджав на його станцiю, раптом на повному ходу пiднiсся вгору паралельно до колii, похитався пару разiв у повiтрi i розчинився в просторi. Вiдтодi нiхто бiльше не бачив нi потяга, нi людей, якi ним iхали. Кажуть, що вiн з’явиться знову, якщо хтось пошле тi самi сигнали, але у зворотному порядку. Начальник, на жаль, незабаром пiсля того збожеволiв, i всiлякi спроби видобути з нього таемницю того фокуса пiшли намарно. Хiба хтось випадково вгадае тi знаки i поверне потяг на землю.

– Пригода, яких мало, – зауважив начальник Зданович. – А коли сталася ця дивовижна подiя?

– Яких сто рокiв тому.

– Ого! Добрий шмат часу! В такому разi пасажири потяга були б на цiле столiття старшi. Прошу уявити собi, що б то була за дивовижа, коли б нинi-завтра вдалося якомусь щасливцевi вiднайти апокалiптичнi сигнали i зламати сiм печаток чарiв. Нi сiло нi впало, раптом зниклий потяг, вiдпочивши у столiтньому депо, падае з небес на землю, i висипаеться з вагонiв натовп зiгнутих тягарем вiку бабусь i дiдусiв.

– Але ж ти забуваеш, що у четвертому вимiрi люди, певно, не потребують анi iжi, анi пиття i не старiють.

– Маеш рацiю, – визнав Гашиць. – Свята правда. Гарна легенда, друже, дуже гарна.

Вiн замовк, щось собi пригадуючи. За мить, вертаючись до слiв Сьвiти, промовив у задумi:

– Сигнали, сигнали… І я щось про них можу оповiсти. Тiльки не легенду, а правдиву iсторiю.

– Слухаемо! Просимо! – обiзвався хор залiзничникiв.

Гашиць сперся лiктем об ляду столу, натоптав люлечку i, випустивши пiд стелю вагона кiл бiлого диму, розпочав свою розповiдь.

Якось увечерi, близько сьомоi години, станцiя Домброва була розтривожена сигналом: «вiдчепилися вагони», молоточок дзвоника вдарив двiчi по чотири рази з паузою в три секунди. Поки начальник Помян встиг зорiентуватися, звiдки надiйшов сигнал, почувся новий: пролунали три i два удари, повторенi чотирикратно. Службовець зрозумiв – це означае «всi потяги затримати». Небезпека стала реальною.

Якщо взяти до уваги нахил колii i сильний захiдний вiтер, вiдчепленi вагони котилися назустрiч пасажирському потяговi, який саме вiдходив зi станцii.

Треба було негайно затримати потяг, вiдiгнати його на пару кiлометрiв у протилежний бiк, тобто на безпечну дистанцiю. Черговий – молодий, енергiйний службовець – вiддав вiдповiднi розпорядження. Пасажирський вчасно вiдвели назад i вiдразу ж вислали зi станцii локомотив iз людьми, що мали завдання зупинити некерованi вагони. Вiн обережно рухався назустрiч небезпецi, освiтлюючи собi шлях трьома потужними прожекторами, перед ним на вiдстанi семисот метрiв iшло двое шляхових обхiдникiв iз запаленими смолоскипами й уважно вглядалися в колiю.

Але, на диво всiй бригадi, вiдчепленi вагони не прикотилися, i по двох годинах уважного огляду колii машина пiдiйшла до найближчоi станцii Глашiв. Начальник ii був вельми здивований. Нiхто про сигнали нiчого не вiдав, дистанцiя була абсолютно надiйна i не була небезпечною для залiзничного руху. Збитi з пантелику залiзничники сiли в локомотив i близько одинадцятоi вечора повернулися в Домброву.

А тут неспокiй зростав. За десять хвилин перед поверненням локомотива знов пролунали дзвiнки, цим разом вимагаючи, щоб була вислана аварiйна бригада. Чиновник служби руху був у розпачi. Знервований сигналами, що далi надходили з боку Глашева, вiн мiряв кроками перон i то виходив на колiю, то знов вертався до станцiйного примiщення, безпорадний, збентежений, переляканий.

Ситуацiя справдi була неприемна. Колега з Глашева, якого турбували щокiльканадцять хвилин, спочатку флегматично вiдповiдав, що все в порядку, потiм, роздратований, почав лаятися: мовляв, там у вас не всi вдома. А тим часом надходили сигнали за сигналами зi щораз наполегливiшими проханнями вислати аварiйну бригаду.

Хапаючись, мов потопельник за соломинку, Помян зателефонував до Збошина, сусiдньоi станцii з протилежного боку, припускаючи, що то звiдти йдуть сигнали тривоги. Зрозумiло, що вiдповiдь була заперечна – i там усе котилося взiрцевим порядком.

– Чи я збожеволiв, чи вони не при розумi? – запитав вiн перехожого залiзничника. – Пане Сорока, чи ви чули тi проклятi дзвiнки?

– Чув, пане начальнику, чув. О, знов! Кi-ка-дук!

Справдi, невблаганнi молоточки вкотре вдаряли у металевi стiнки дзвоникiв – благали прислати допомогу: аварiйникiв i лiкарiв.

На годиннику минала вже перша. Помян розлютився:

– А що мене то все, в кiнцi кiнцiв, до ста чортiв, обходить? Тут усе в порядку, там усе на мiсцi – тож чого ти хочеш, до дiдька рогатого? Якийсь глашiвський блазень нам робить фiглi, колошкаючи цiлу станцiю! Повiдомлю наших зверхникiв, i квит!

– Не думаю, що цього досить, пане начальнику, – спокiйно зауважив помiчник. – Справа занадто поважна, аби так ii сприймати. Радше треба припустити, що це якась помилка.

– Добра собi помилка! Хiба ти, колего, не чув, що вiдповiли менi з обох найближчих станцiй? Невже вони не зафiксували б сигнали, що iх надсилае якась дальша станцiя? Якщо цi сигнали досягли нас, то вони мусили перейти через iхнi дiльницi. Отож?

– Отож, робимо простий висновок, що iх надсилае якийсь обхiдник мiж Дiбровою i Глашевом.

Смiян уважно подивився на пiдлеглого:

– Тобто, кажете, якийсь будник? Гм… можливо. Але пощо? Адже нашi люди обстежили всю дистанцiю колii i не знайшли нiчого пiдозрiлого.

Службовець розвiв руками.

– От цього вже не знаю. Справу можна вияснити пiзнiше у порозумiннi з Глашевом. У кожному разi я гадаю, що можемо спати спокiйно i не зважати на дзвiнки. Все, що належало, ми зробили: дистанцiю докладно обстежено, на лiнii нема анi слiду небезпеки, якою нам загрожують. Я вважаю цi сигнали просто, так би мовити, фальшивою тривогою.

Спокiй помiчника передався начальнику. Вiн попрощався i зачинився на решту ночi в кабiнетi.

Але працiвники станцii сприйняли це не так легко. Вони з’юрмилися на блоцi навколо стрiлочника i шепотiлися мiж собою. Час вiд часу, коли тишу ночi порушував новий дзвiнок, схиленi одна до одноi голови залiзничникiв оберталися у бiк сигнального стовпа, i iхнi очi, сповненi забобонною тривогою, стежили, як б’ють молоточки.

– Погана прикмета, – буркотiв сторож, – погана прикмета!

І так грали сигнали аж до свiтання. Але що ближче до ранку, то слабшi i глухiшi були звуки, то довшi були промiжки мiж сигналами, аж доки вдосвiта вони замовкли остаточно. Люди зiтхнули, нiби позбулися нiчних жахiв.

Назавтра Помян звернувся до адмiнiстрацii в Остоi, пославши докладний звiт про подii минулоi ночi. Незабаром прийшла телеграма: чекайте прибуття спецiальноi комiсii, вона грунтовно розслiдуе цю справу.

Протягом дня поiзди йшли регулярно, i все було гаразд. Але, коли вдарила сьома година вечора, обiзвалися знову тривожнi сигнали в тому ж, що i вчора, порядку: спочатку сигнал «вiдчепилися вагони», потiм наказ «усi потяги затримати», нарештi команда «прислати локомотив з аварiйниками» – i розпачливий крик iз проханням допомоги: «надiслати машину з аварiйниками i лiкарем». Характерним було поступове пiдсилення у пiдборi знакiв, з яких кожен наступний свiдчив, що небезпека зростае. Сигнали доповнювали один одного, створюючи розiрваний паузами ланцюг, що являв собою розповiдь про катастрофу.

Проте все це виглядало, як знущання чи дурний жарт.

Начальник шаленiв, персонал поводився по-рiзному: однi сприймали iсторiю з гумором i смiялися зi знавiснiлих дзвiночкiв, iншi забобонно хрестилися. Стрiлочник Здун упiвголоса твердив, що у сигнальному стовпi сидить диявол i торкае дзвiнок, аби дошкулити людям.

У кожному разi нiхто тих знакiв не сприймав серйозно, i на станцii не вживалося вiдповiдних заходiв. Сигнали тривоги звучали з перервами аж до ранку, i лиш коли на сходi з’явилася блiдо-рожева смужка, дзвiночки заспокоiлися.

Нарештi, пiсля безсонноi ночi, близько десятоi ранку дочекався начальник прибуття комiсii. Приiхав з Остоi ясновельможний головний iнспектор Турнер, високий худорлявий пан зi злосливо змруженими очицями, а з ним – цiлий штаб чиновникiв. Розпочалося слiдство.

Панове «згори» мали вже свiй погляд на справу. Сигнали, на думку пана головного iнспектора, походили з будки котрогось iз шляхових обхiдникiв на лiнii Дiброва – Глашiв. Йшлося лише про те, з котроi. Згiдно зi штатом, було на тiй дистанцii вiсiм будникiв, iз яких шiсть не мали у себе сигнальних апаратiв. Пiдозра впала, отже, на двох iнших. Інспектор постановив допитати обох на мiсцi.

Пiсля ситого обiду в пана начальника о дванадцятiй дня з Дiброви вирушив спецiальний потяг зi слiдчою комiсiею. Пiсля пiвгодинноi iзди панове вийшли перед будкою шляхового обхiдника Дзiвоти. Був це один iз запiдозрених.

Бiдному чоловiковi, переляканому нашестям неочiкуваних гостей, мало не одiбрало мову, i на запитання вiн вiдповiдав так, нiби щойно прокинувся з глибокого сну. Пiсля майже годинного допиту комiсiя дiйшла переконання, що Дзiвота зовсiм не винен i про сигнали не мае нiякого уявлення.

Тож, аби не гаяти часу, пан головний iнспектор дав йому спокiй, наказавши своiм людям iхати до восьмого будника, на якому тепер зосередилася його слiдча увага.

Через сорок хвилин вони опинилися на мiсцi. Назустрiч не вибiг нiхто. Це всiх спантеличило. Пост виглядав, наче вимерлий: жодноi ознаки життя на обiйстi, жодного слiду живоi iстоти навколо.

По стрiмких, затиснутих мiж двома поручнями, сходах зiйшли вони на горбок, де стояла хатка будника Язьви. Бiля дверей зустрiли iх незлiченнi роi мух – злих, кусючих, дзумливих, нiби обiзлених на зайд, вони сiдали на руки, на очi, на обличчя.

Постукали до дверей. Зсередини нiхто не вiдповiдав. Один iз залiзничникiв натиснув на клямку – дверi були зачиненi.

– Пане Тузяк, – кинув Помян станцiйному слюсаревi, – пiдважте iх.

– Хвильку, пане начальнику.

Заскреготiло залiзо, замок хряснув i пiддався.

Інспектор штовхнув дверi й увiйшов досередини. Але у ту ж хвилю вискочив назад на подвiр’я i приклав хустинку до носа. З примiщення вдарив жахливий сморiд. Один з чиновникiв наважився переступити порiг i зазирнув углиб.

За столом пiд вiкном сидiв будник – з головою, похиленою на груди, i правою рукою, опертою пальцями на кнопки сигнального апарата.

Службовець наблизився до столу i, поблiдлий, обернувся до виходу.

Короткий погляд, кинутий на руку обхiдника, переконав його, що не пальцi тримали кнопку, а три голi, позбавленi м’яса фаланги.

Тiеi ж митi людина бiля столу захиталася i, наче колода, впала на землю – усi впiзнали труп Язьви у станi цiлковитого розкладу.

Присутнiй тут лiкар пiдтвердив смерть, яка сталася принаймнi десять днiв тому. Складено було протокол, i тiло поховали на мiсцi, вiдмовляючись вiд розтину з причини сильного зiпсуття.

Причини смертi не було знайдено. Селяни iз сусiднiх сiл, коли iх питали про це, не могли дати жодних пояснень, окрiм того, що вже вiддавна Язьви не бачили. Через двi години комiсiя повернулася до Остоi.

Начальник Домброви мав у ту й наступнi ночi сон спокiйний i не розтривожений сигналами. Але через тиждень сталася на лiнii Домброва – Глашiв жахлива катастрофа. Вагони, що вiдчепилися вiд товарняка, налетiли на швидкий потяг, який iшов услiд за ним, i розтрощили його дощенту.

Загинув увесь службовий персонал i понад вiсiмдесят пасажирiв.




БЛУДНИЙ ПОТЯГ

(Колiйова легенда)


[4 - © Я. Королюк, переклад украiнською, 2018.]

На двiрцi в Горську панував гарячковий рух. Була омрiяна передсвяткова пора, у перспективi – кiлька вiльних вiд працi днiв. Перон роiвся прибульцями i тими, що вiд’iжджали. Сяяли збудженi жiночi личка, майорiли барвистi стрiчки капелюшкiв, пiстрявiли дорожнi шалi. Тут пропливав над тлумом вузький цилiндр елеганта, там чорнявiв сутаною духiвник; де-не-де пiд аркадами синiли серед тисняви вiйськовi шинелi, обiч сiрiли робiтничi блюзи.

Буйне життя, затиснуте в завузькiй облямiвцi двiрця, вирувало i шумно виплескувалося через край. Збуджений гамiр пасажирiв, перегукування носiiв, вереск свисткiв, шум випущеноi пари зливалися в однiй запаморочливiй симфонii, в котрiй власне «я» глухло, малiло, губилося, вiддаючись на поталу потужноi стихii, що несла, колисала, одурманювала…

Двiрцева служба працювала, як годинник. Вряди-годи серед метушнi вигулькували червонi кепки урядовцiв, що вiддавали команди, усували роззяв iз колii, вiдпроваджували метким i уважним оком потяги у мент вiдправлення. Без кiнця метушилися кондуктори, нервово гасаючи вздовж нескiнченноi вервицi вагонiв, блокмайстри – лоцмани станцii – чiтко i вправно виконували iнструкцii, достоту, як рупори, видавали оголошення про вiд’iзд. Усе рухалося в бадьорому темпi, вiдмiряному на хвилини i секунди – всi очi пантрували час за подвiйним бiлим циферблатом двiрцевого дзигаря.

Але якби хтось спостерiгав цю гармонiю осторонь, то дуже швидко б пересвiдчився, що дещо суперечить зразковому становi речей. Щось наче закралося в унормований приписами i традицiями перебiг подiй, якась неокреслена, проте серйозна завада стала впоперек священнiй регулярностi руху.

Це вiдчувалося в роздратованих жестах, у неспокiйних поглядах, в очiкувальному виразi облич. Щось зiпсувалося у взiрцевому досi органiзмi. Якийсь нездоровий, несамовитий струм кружляв його стократно розгалуженими артерiями i просочувався на поверхню у пiдсвiдомих зблисках.

Колiйовою службою керувало ревне бажання запобiгти таемному розладу, що нишком був замахнувся на досконалий механiзм. Кожен роздвоювався i розтроювався, щоб негайно притлумити дратiвливу примару безладдя, щоб за будь-яку цiну врятувати налагоджений до автоматизму графiк, монотонну, проте безпечну рiвновагу процесу.

Була то прецiнь iхня царина, iхня «парафiя», i опiкувалися нею впродовж багатолiтньоi практики; терен, який, здаеться, знали рar excellence[5 - Рar excellence (франц.) – у найвищому ступенi.] достеменно. І для них, утаемничених, тут не мало би бути нiчого незрозумiлого, iх, живих iндикаторiв процесу, не мусила, не повинна була б спантеличити жодна загадка. Адже впродовж рокiв усе було враховано, зважено, вiдмiряно – адже все, нехай i складне, не суперечило здоровому глуздовi, – адже всюди панувала точнiсть i впорядкованiсть без жодних несподiванок!

Адже чули спiльну вiдповiдальнiсть щодо мерехтливоi маси подорожнiх, яким належало забезпечити спокiй i цiлковиту безпеку.

Тим часом внутрiшнiй розлад служби поволi передавався публiчностi, i хвиля роздратування, що хлюпала вiд неi навсiбiч, розбивала потiк нуртуючих пасажирiв у неокресленi струменi.

Якби принаймнi йшлося про так званий «трафунок», який i справдi неможливо передбачити, але який, пiсля того, як стався, надаеться до витлумачення – це ще пiвбiди. Тодi вони, фахiвцi, чулися безпорадними та не розпачали. Одначе нинi йшлося про дещо геть iнше.

Ішлося про щось невловиме, як химера, примхливе, як шаленство, що единим змахом перекреслило прадавнi уявлення щодо «трафункiв».

Тому iх гризло сумлiння – i перед собою, i перед iншими, хто стояв поза межами фаховоi сфери.

Передовсiм залежало на тому, щоб «справа» не розголосилася, щоб про неi не дiзналася «широка публiчнiсть». Належало докласти всiх зусиль, аби «чудернацьку iсторiю» не розпатякали часописи, аби за будь-яку цiну уникнути «скандалу».

Досi iсторiя лишалася суцiльною таемницею, вiдомою лише вузькому коловi втаемничених. Воiстину небувала солiдарнiсть сполучила цих людей у винятковiй ситуацii: всi мовчали. Тiльки виразнi погляди, таемнi жести i натяки полегшували iхне порозумiння. Досi «публiчнiсть» нi про що не вiдала. Одначе неспокiй служби, нервознiсть колiйових урядовцiв повiльно переносилася i на неi, готуючи родючий грунт пiд засiв «примари».

А «справа» й направду була чудернацькою i загадковою.

Вiд певного часу з’явився на лiнiях державноi колii якийсь потяг, не вписаний до жодних реестрiв, не зазначений у перелiку курсуючих поiздiв, словом, зайда без номеру i патенту. І годi було навiть з’ясувати, до якоi категорii вiн належить, i з якоi фабрики вийшов, бо його блискавичнi з’яви i зникнення унеможливлювали всяку орiентацiю. Хоча, коли судити з нечуваноi швидкостi, з якою пролiтав повз ошелешених очевидцiв, мусив посiдати вельми високий ступiнь: був це потяг щонайменше блискавичний.

Але найбiльше турбувала ця його непередбачуванiсть. Зайда з’являвся то там, то сям, зненацька вигулькував не знати звiдки, пролiтав iз сатанинським гуркотом по рейках i зникав у далечi. Нинi його бачили бiля станцii М., завтра випiрнав десь у чистому полi за В., кiлькома днями пiзнiше шубовснув повз будку обхiдника в околицi Р.

Спершу всi зiйшлися на тому, що шалений потяг належить до чинного штату, i його досi не затверджено в розкладi тiльки через недбалiсть, а чи помилку служби. Почалися розслiдування, нескiнченнi з’ясовування, переговори мiж станцiями – i все марно. Цей нахаба начебто кпив iз силкувань урядовцiв, виринаючи зазвичай там, де на нього найменше чекали.

А найбiльше приголомшував факт, що його нiде не можна було заскочити, наздогнати чи затримати. Спроби погонi за одною з найпотужнiших машин, визнаною останнiм словом технiки, зазнали прикрого фiаско, несамовитий потяг бив усi рекорди швидкостi.

Поволi колiярiв огортав забобонний ляк i глуха, притлумлена страхом лють. Це було таки нечувано! Вiдвiку поiзди курсували згiдно з запровадженим згори розкладом, який планувався в дирекцiях, затверджувався в мiнiстерствах, реалiзовувався в русi – i завжди все можна було врахувати, сяк-так передбачити, а коли й траплялася якась помилка або недогляд, то iх можна було направити чи бодай логiчно витлумачити – аж тут раптом на колiю висковзуе непроханий гiсть i порушуе порядок, обертае на нiщо регламент, вносить у гармонiйний органiзм зародки безладдя i хаосу!

І цiле щастя, що досi сей самозванець не викликав жодноi катастрофи. Був це направду вражаючий факт. Якось завше вiдтинок колii, на якому вигулькував, був у той мент вiльний. Дотепер не трапилося жодного зiткнення. Одначе це могло статися будь-якоi митi, тому що шаленець поволi проявляв схильнiсть саме до такого трафунку. В його з’явах спостерiгалася певна хiть до тiснiших контактiв iз регулярно курсуючими товаришами. Якщо спершу вiн уникав iхнього сусiдства, виринаючи на значнiй вiдстанi за чи перед ними, то нинi волiв скорочувати дистанцiю. Якось уже був проскочив обiч експреса дорогою до О., тиждень тому заледве розминувся з пасажирським на вiдрiзку мiж С. i Ф., днями якимсь дивом щасливо перетнувся зi швидким iз В.

Начальники станцiй здригалися вiд рапортiв про тi «щасливi випадки», котрi треба було завдячувати лише подвiйнiй стрiчцi колii i обачностi машинiстiв. А вони щодалi частiшали, натомiсть шанси на те, що чергова стрiча знову минеться без аварii, малiли що не день.

Вiдтак зайда з утiкача перемiнився на переслiдувача, рухомого якоюсь магнетичою силою, i загрожував повною деструкцiею старого порядку. Будь-якоi митi iсторiя могла завершитися трагiчно.

Упродовж останнього мiсяця начальник Горськоi станцii забув про сон i спокiй. В очiкуваннi небажаного вiзитера вiн нi вдень, нi вночi не полишав свого посту, котрий ще й року не збiгло, як обiйняв у визнання своеi «енергii i винятковоi свiдомостi». А дiльниця була важлива, бо в Горську перетиналися двi головнi колiйовi лiнii i зосереджувався рух цiлого краю.

Нинi ж, коли зважити на небувалий наплив пасажирiв i напружену ситуацiю, його посада стала надмiру обтяжлива.



Поволi надходив вечiр. Розсiювали свiтло електричнi жарiвки, множили своi потужнi проекцii рефлектори. У зелених вогнях стрiлок зблискували похмуро-металевим полиском рейки, звиваючись холодними залiзними змiйками. Замиготiв у напiвмороцi тьмяний лiхтарик кондуктора, блимнув сигнал обхiдника. У далинi, ген-ген за двiрцем, там де гаснуть смарагдовi очi лiхтарiв, креслив своi нiчнi знаки станцiйний семафор.

Оце, власне, здригнувся, поповз догори i навскiсно завмер пiд кутом у 45 градусiв: наближався пасажирський з Бжеска.

Уже було чути задихане сопiння локомотива, розмiряний гуркiт колiс, уже виднiлися його ясно-жовтi окуляри. Уже в’iжджав на станцiю…

Із прочинених вiкон вихилялися золотавi дитячi кучерi, цiкавi жiночi личка, радiсно розмаенi хустки…

Лава цiкавих на перонi миттево посунула до вагонiв, з обох сторiн тягнулися долонi, готуючись до стрiчi…

Але що це за галас отам, праворуч? Вiдчайдушний вереск свисткiв дiрявить повiтря. Начальник станцii горлае щось захриплим диким голосом:

– Геть! Вертайте його, втiкайте! Заднiй хiд! Назад! Назад! Нещастя!

Тлум шаленим натиском сахаеться до балюстради i ламае ii. Нажаханi очi iнстинктивно обертаються вправо, туди, де юрмиться служба, i бачать спазматичну, безцiльну вiбрацiю лiхтарикiв, що силкуються зупинити якийсь потяг, який на повних парах наiжджае з протилежного боку колii, зайнятоi пасажирським з Бжеска. Вихори свисткiв перебивають розпачливi вiдозви рупорiв i несамовитi крики людей.

Усе даремно. Неочiкуваний потяг наближаеться з запаморочливою швидкiстю; велетенськi зеленi баньки машини розрiзають темряву диявольським поглядом, потужнi колеса обертаються з фантастичною, скаженою швидкiстю…

Із тисячi грудей вириваеться жахлива тривога, безмежна панiка, надсадний вигук:

– Це вiн! Блудний потяг! Шаленець! На землю! Порятунку! На землю! Гинемо! Порятунку! Гинемо!

Якась гiгантська сiра маса пролiтае над покотом тiл, iмлиста маса з наскрiзними проломами вiкон – чути вихор сатанинського протягу, що дме з тих розчахнутих дiр, чути шарудiння химерно розвiяних жалюзi, видно вiдьомськi личини пасажирiв….

Утiм вiдбуваеться щось дивне. Скажений потяг, замiсть того, аби вщент розтрощити свого товариша, якого вiн доскочив, проходить крiзь нього, як iмла: за хвилю вже видно, як проковзують один крiзь одного паротяги, як безгучно труться стiни вагонiв, як зливаються передачi i вiсi колiс – ще секунда, i привид, пролетiвши з блискавичним шалом крiзь цiлий органiзм бжеского потяга, щезае i роздимлюеться вдалинi, десь у полi. І западае тиша…

На колii проти станцii стоiть собi спокiйно неушкоджений пасажирський з Бжеска. Довкола пануе безмежна, бездонна тиша. Тiльки вiд лук, там, у далечi, лунае стишене свiркотiння коникiв, тiльки по дротах, там, угорi, пливе буркотлива балачка телеграфу…

Люди на перонi, служба, урядовцi протирають, наче зi сну, очi i спантеличено перезираються: чи воно насправдi було, а чи примарилося?

Поволi всi погляди, охопленi спiльним iмпульсом, скупчуються на потязi з Бжеска. Стоiть вiн геть глухий i мовчазний. Лише запаленi в купе лампи жеврiють рiвним, спокiйним свiтлом, лише у прочинених вiкнах легкий вiтерець бавиться фiранками…

У вагонах запала мертва тиша, нiхто не висiдае, нiхто не визирае зсередини. Крiзь освiтленi прямокутники вiкон видно пасажирiв: чоловiкiв, жiнок i дiтей. Усi вони цiлi й неушкодженi – нiхто не зазнав i найменшоi контузii. Однак стан iх напрочуд дивний…

Усi вони застигли, обернутi обличчями в керунку, куди зник диявольський потяг. Якась жахлива сила заклякла тих людей в однiй поставi i тримае в нiмому остовпiннi.

Якийсь сильний струм переорав скупчення душ i споляризував iх на один манiр. Випростанi руки вказують на якусь неясну цiль, певно, вiддалену – похиленi тiла пориваються у запаморочливi далi, до iмлистоi потойбiчноi краiни – а очi, пройнятi божевiльною тривогою i… захватом… очi втопились у просторi без меж…

І так вони усе стоять i мовчать; жодна жилка не здригнеться, жодна повiка не клiпне. Так усе стоять i мовчать…

Бо пройшов крiзь них предивний повiв, бо торкнулося iх велике осяяння, бо були вже всi вони… несповна розуму…

Аж тут вiдлунням безтурботних буднiв забринiли мiцнi й знайомi звуки – удари, ритмiчнi, як серце, що калатае у здоровi груди – розмiренi, звиклi звуки, що вiд вiку виголошують те ж саме:

– Бiм – бам… – i пауза. – Бiм – бам… Бiм – бам…

Сигнали тривали…




ULTІMA THULE[6 - Ultima Thule – в уявi давнiх грекiв острiв на пiвнiч вiд Британii, мабуть, Ісландiя, яку вважали за край свiту.]


[7 - © Ю. Винничук, переклад украiнською, 2018.]

Буде цьому вже рокiв десять. Подiя здобула туманнi, майже маревнi контури, заволоклася голубим серпанком минулого. Тепер усе уявляеться мало не шаленим маренням, але я напевно знаю, що все, до найдрiбнiших деталей, було саме так, як менi пригадуеться. З тiеi пори не один удар звалився на мою посивiлу голову, я багато що пережив i багато побачив всяких дивовиж, але пам’ять про той незвичайний випадок залишаеться незмiнною, його образ навiки врiзався в мою душу: патина часу не приглушила виразного рисунку, ба навпаки, з роками таемничим чином поглибилися тiнi.

Я був тодi начальником станцii у Кренпачу, поблизу кордону, з мого перону як на долонi виднiвся видовжений щербатий ланцюг гiр. Кренпач був передостанньою станцiею на лiнii, що бiжить до кордону, а за нею на вiдстанi 50 км були ще тiльки Щитниськи, кiнцева станцiя краю, де вартував пильний, як журавель, Казимир Йошт, мiй колега i приятель.

Вiн любив порiвнювати себе з Хароном, а станцiю, довiрену його турботам, iменував на античний лад Ultima Thule. Менi в цьому вчувалася не просто класична ремiнiсценцiя, бо сенс обох назв ховався глибше, анiж на перший погляд здавалося.

Околицi Щитниськ були на диво красивими. Хоча вони вiддаленi були вiд мого постерунку ледве на три чвертi години iзди пасажирським потягом, але мiсцевiсть виявляла засадничо окремiшнiй i своерiдний характер, який годi було спiткати у наших сторонах.

Маленька будiвля станцii, що лiпилася до гранiтноi прямовисноi кручi, нагадувала ластiвчине кубло в скельнiй нiшi. Навколо здiймалися на двi тисячi метрiв вершини, що занурювали в напiвтемряву шляхи, склади, вокзал. З похмурих чолiв гiгантiв наповзала печаль, закутувала станцiю невидимою пеленою. Вгорi клубочилася вiчна мла, скочуючись тюрбанами мокрих випарiв. На рiвнi тисячi метрiв, приблизно в половинi своеi висоти, круча утворювала виступ у формi величезноi платформи, жолоб якоi, мов келих, повнився по самi вiнця срiблясто-сiрим озерцем. Пiдземнi струмочки, побратавшись тайкома у надрах гори, рвалися з ii бокiв iскристою дугою водопаду.

Лiворуч – скеля у вiчнозеленому плащi з кедрiв i ялиць, праворуч – поросле гiрською сосною дике урочище, а, навпроти, наче прикордонний стовп, височiла непохильна грань вершини. Над нею – простiр неба, похмурого або пiдрум’яненого на зорi раннiм сонцем, а за нею – свiт iнший, невiдомий, чужий. Дика, заглиблена в себе глушина, поезiею висот овiяний неприступний кордон…

Станцiю сполучав з рештою свiту довгий, пробитий в скелi, тунель, якби не вiн, iзоляцiя гiрського закутку була б повною.

Колiйовий рух тут малiв, слабшав, вичерпувався, задушений горами. Нечисленнi потяги нагадували болiди, що випадково зiрвалися з центральноi орбiти; зрiдка випiрнали вони з тунелю i пiд’iжджали до перону тихо, безшумно, мовби прагнучи не порушити сувору думу кам’яних велетнiв. Слабенькi вiбрацii, що супроводжували iхне прибуття в скелясту глушину, швидко цiпенiли i сторопiло глухнули.

Коли вагони пустiли, паротяг просувався на декiлька метрiв вперед i в’iжджав пiд склепiння вибитоi у скелi величезноi зали. Тут вiн простоював тривалий час в очiкуваннi замiни, вдивляючись в печерний морок зяючими провалами порожнiх вiкон. Як тiльки надходив довгожданий товариш, вiн неквапом покидав свiй гiрський притулок i вiдправлявся у свiт життя, у свiт бушуючих ритмiв. Прибулець займав його мiсце. Станцiя знову занурювалася в сонну дрiмоту, оповиту димчастою пеленою, безлюдну тишу лише зрiдка порушувало клекотання орлят, що загнiздилися в навколишнiх розколинах, та шерех гравiю, що сповзав iз насипу…

Любив я цю гiрську обитель незмiрно. Вона була для мене символом таемних меж, якимсь мiстичним пограниччям двох свiтiв, що зависло помiж життям i смертю.

У кожну вiльну хвилину, довiривши Кренпач опiцi помiчника, я iздив дрезиною в гостi до колеги Йошта. Давня наша дружба, зав’язана ще на шкiльнiй лавi, окрiпла завдяки спiльному фаху i близькому сусiдству. Ми притерлися один до одного, а згода в думках народжувала духовну близькiсть.

Йошт нiколи вiзитiв не вiдзаемнювався.

– Я звiдси вже не рушуся, – вiдповiдав зазвичай на моi докори, – тут менi вже залишатися до кiнця. І хiба тут не чудово? – додавав за хвилю, окинувши околицi захопленим поглядом.

Я мовчазно погоджувався, i все йшло колишнiм порядком.

Незвичною людиною був мiй приятель Казимир Йошт, з багатьох поглядiв дивним. Попри свою голубину лагiднiсть i безприкладну доброту, вiн не користувався симпатiею оточуючих. Горяни обходили начальника станцii боком, прагнучи не попадатися йому на очi. Причина крилася в дивовижнiй репутацii, яку вiн умудрився заробити собi тут. Мiсцевi люди вважали його «вiдуном», причому в негативному значеннi цього слова.

Твердили, нiби вiн умiв вгадувати наближення смертi, немовби бачив ii печать на обличчi обранця. Не знаю, скiльки в тому було правди, але я теж помiчав за ним дещо дивне, здатне стривожити вразливу або схильну до марновiрств уяву. Менi запам’ятався один загадковий випадок, що наводив на роздуми.

Був на його станцii серед службовцiв стрiлочник на прiзвище Глодзiк, людина тямуща i працьовита. Йошт дуже його цiнував, трактуючи його не як до пiдлеглого, а як товариша по роботi.

В одну з недiль, приiхавши, як завжди, вiдвiдати Йошта, я застав його в дуже похмурому настроi. Вiд моiх розпитувань вивiльнився якимись дурницями i постарався узяти себе в руки. Саме на ту пору до нього зазирнув Глодзiк – про щось доповiдав, чекав розпоряджень. У вiдповiдь Йошт лопотiв щось незрозумiле, дивився на нього дивним поглядом, а на прощання навiть нi з того нi з сього потиснув його натруджену шорстку руку. Стрiлочник пiшов вочевидь здивований поведiнкою начальника, крутячи з недовiрою своею великою кучерявою головою.

– Бiдолаха! – з тугою дивлячись йому услiд, прошепотiв Йошт.

– Чому? – запитав я, донезмоги здивований цiею сценою.

Йошт вирiшив за краще розтлумачити.

– Сьогоднi вночi я бачив поганий сон, – сказав, уникаючи мого погляду, – дуже поганий.

– Ти вiриш у сни?

– На жаль, той, який я бачив, завжди збуваеться, такi сни називають вiщими. Менi наснилася стара покинута халупа з вибитими шибами. Щоразу, як з’явиться у моему снi такий проклятий будинок, чекай лиха.

– А Глодзiк тут до чого?

– В одному з порожнiх вiкон я виразно розрiзнив його обличчя. Вiн висунувся з чорноi дiри i махав менi своею картатою хусткою, яку завжди носить на шиi.

– Ну i що?

– Жест був прощальний. Ця людина скоро помре – сьогоднi, завтра, у будь-яку мить.

– Куди нiч – туди сон, – спробував я заспокоiти його давньою мудрiстю.

Йошт iз зусиллям посмiхнувся i замовк.

Увечерi того ж дня Глодзiк загинув через власну помилку: паротяг, що рушив на його помилковий сигнал, вiдрiзав ноги стрiлочника, i вiн помер на мiсцi.

Випадок потряс мене до глибини душi, тривалий час я уникав розмов з Йоштом на цю тему. Пiзнiше, можливо, рiк потому, я немовби ненавмисно поцiкавився:

– З яких пiр стали тебе вiдвiдувати зловiснi сни? Скiльки пам’ятаю, ранiше ти на них не скаржився.

– Маеш рацiю, – вiдповiв, виразно невдоволений заторкнутою темою, – зловiснi сни стали вiдвiдувати мене останнiми роками.

– Вибач, що докучаю неприемною розмовою, але менi б хотiлося знайти засiб визволити тебе вiд фатального дару. Коли ти вперше вiдчув у собi дар ясновидiння?

– Приблизно рокiв вiсiм тому.

– Тобто через рiк пiсля того, як поселився у цих краях?

– Так, через рiк пiсля переiзду до Щитниськ. Тодi в груднi, в самий святвечiр, я вiдчув смерть тутешнього вiйта. Історiя стала широко знаною i за декiлька днiв здобула менi славу вiдуна. З тих пiр горяни уникають мене.

– Дивно. Але в цьому, проте, е щось глибше. Схоже, ми маемо справу з класичним прикладом так званого «другого зору», про який я стiльки свого часу читав у книгах з магii. Подiбний дар нерiдко зустрiчаеться серед шотландських та iрландських горян.

– Я теж зi зрозумiлим iнтересом вивчав спецiальну лiтературу. Менi навiть здаеться, що у загальних рисах я уловив причину. Твое зауваження про шотландських горян дуже слушне, тiльки вимагае невеликого доповнення. Ти забув згадати, що цих ненависних для свого оточення зловiсних вiстунiв частенько виганяють, наче пранцюватих, за межi селища, i якщо нещаснi покидають рiдний острiв i опиняються на континентi, iх скорботний дар пропадае, вони стають такими ж, як iншi смертнi.

– Цiкаво. Виходить, цей рiдкiсний психiчний феномен перебувае в залежностi вiд хтонiчних сил?[8 - Хтонiчнi сили – такi, що належать землi.]

– Так, мабуть, цей дар виникае не без участi теллуричних складникiв[9 - Теллуричнi складники – пов’язанi iз землею i геологiчними грунтами.]. Ми сини Землi i випробовуемо ii могутню дiю, навiть коли нам здаеться, що ми вiд неi вiдрiзанi.

– І свою здатнiсть передбачати смерть ти виводиш з подiбних же причин? – запитав я по хвилi вагання.

– Звичайно. На мене, без сумнiву, впливае оточуюче середовище, я знаходжуся пiд дiею тутешньоi атмосфери. Мiй нещасливий талант породжений душею цiеi околицi. Живу на межi двох свiтiв.

– Ultima Thule! – шепнув я, опускаючи голову.

– Ultima Thule! – луною озвався Йошт.

Я замовк, охоплений острахом, але трохи згодом, струсивши зацiпенiння, запитав:

– Чому ж ти, так ясно все усвiдомлюючи, не переiдеш в iнше мiсце?

– Не можу i у жодному випадку не бажаю. Вiдчуваю, що коли звiдси втечу, то пiду наперекiр своему призначенню.

– Ти стаеш марновiрним, Казику.

– Нi, це не марновiрство. Це призначення. Я глибоко переконаний, що саме тут, в цьому куточку землi, менi належить виконати якусь мiсiю, яку – я не знаю ще, тiльки слабо ii передчуваю…

Вiн замовк, немов злякавшись сказаного. За хвилю, перевiвши своi сiрi очi, осяянi свiтлом призахiдного сонця, на скелясту прикордонну стiну, додав пошепки:

– Знаеш, менi здаеться iнодi, що цiею прямовисною стiною закiнчуеться видимий свiт, а там, по той бiк, починаеться свiт iнший, новий, якесь незнане на людськiй мовi mare tenebrarum – море темряви.

Вiн опустив до землi стомленi пурпуром вершин очi i озирнувся в протилежний вiд колii бiк.

– А тут, – продовжував вiн, – тут закiнчуеться життя земне. Оце його останне зусилля, останне кiнцеве вiдгалуження. Тут вичерпуеться його творчий розмах. Тому стою тут наче вартовий життя i смертi, повiрник таемниць з того i цього боку гробу.

Договорюючи цi слова, Йошт зазирнув менi глибоко в очi. Був красивий у цю хвилину – обличчя мiстика i поета: натхненний погляд увiбрав у себе стiльки вогню, що я не мiг витримати променистоi його потуги i схилив голову. Наприкiнцi вiн запитав:

– Ти вiриш в життя пiсля смертi?

Я поволi пiдняв голову.

– Не знаю. Кажуть, що доказiв «за» i «проти» однакова кiлькiсть.

– Померлi живуть, – твердо промовив Йошт.

Настало довге, занурене в себе мовчання.

Тим часом сонце, описавши дугу над ущелиною, сховалося за його зазубленим краем.

– Вже пiзно, – помiтив Йошт, – тiнi виходять з гiр. Тобi пора вiдпочити з дороги.

На тому i закiнчилась наша пам’ятна розмова. Вiдтодi ми жодного разу не торкалися вiчних питань, не згадували про дар ясновидiння. Я уникав дискусiй на тему, яка Йошта помiтно нервувала. Але одного разу вiн сам нагадав менi про своi невеселi здiбностi.

Трапилося це десять рокiв тому, в липнi. Всi деталi я пам’ятаю з винятковою точнiстю – вони назавжди врiзалися у мою душу.

Була середа, 13 липня, святковий день. Я, як завжди, приiхав зранку, ми збиралися разом навiдатися з рушницями до сусiдньоi балки, де з’явилися дикi кабани. Йошта я застав у настроi серйозному i зосередженому.

Говорив мало, мовби займала його якась уперта думка, стрiляв погано, в нервах. Увечерi на прощання з чуттям потиснув менi руку i подав запечатаний конверт без адреси.

– Послухай, Романе, – почав тремтячим вiд хвилювання голосом, – в моему життi можуть настати важливi змiни. Можливо, доведеться виiхати звiдси надовго, змiнити житло. Якщо таке i насправдi трапиться, ти розкриеш конверт i вiдiшлеш листа за адресою, вказаною всерединi. Сам я цього зробити не зможу з причини, якоi поки назвати не можу. Пiзнiше усе зрозумiеш.

– Збираешся мене покинути, Казику? – спитав я голосом притлумленим вiд болю. – Чому? Одержав якусь неприемну звiстку? Чому ти виражаешся так неясно?

– Ти вгадав. Я знову бачив увi снi свою вiщу розвалюху, а в одному з ii вiкон обличчя людини, менi дуже близькоi. От i все. Прощай, Ромку!

Ми кинулися одне одному в обiйми на довгу, довгу хвилину. За годину я був уже вдома i, розшарпуваний бурею суперечливих почуттiв, сипав iнструкцiями, як автомат.

Тоi ночi я не стулив око, неспокiйно проходжуючись по перону. Пiд ранок не в силах бiльше витримати невiдомiсть, задзвонив Йошту. Вiн негайно вiдповiв, сердечно подякувавши за турботу. Голос був упевнений i спокiйний, тон розмови легкий, майже жартiвливий, я мiг зiтхнути з полегшенням.

Четвер i п’ятниця пройшли без хвилювань. Я час вiд часу йому подзвонював, кожного разу одержуючи заспокiйливу вiдповiдь: нiчого серйозного не трапилося. Тим же порядком йшли справи i в суботу до самого вечора.

Я вже почав знаходити втрачений спокiй духу, i увечерi близько дев’яти влаштовуючись на вiдпочинок в службовому примiщеннi, навiть злегка покартав Йошта по телефону, застерiгаючи вiд пугачiв, воронiв i iнших шкiдливих тварюк, якi самi не знають спокою i iншим його не дають. Вiн сприйняв мiй докiр з лагiднiстю i побажав доброi ночi. Незабаром я мiцно заснув.

Спав я години двi i прокинувся вiд вiдчайдушного телефонного дзвiнка. Нiчого не тямлячи, я схопився з лiжка, прикриваючи очi вiд разючого свiтла газовоi лампи. Телефон продовжував надриватися, я кинувся до апарату i приклав вухо до слухавки.

Говорив Йошт – iз зусиллям, ламким голосом:

– Пробач… перериваю твiй сон… але… як виняток я вимушений ранiше… пустити сьогоднi… товарняк № 21… Менi щось недобре… Товарняк вiдправиться через пiвгодини… Дай вiдповiдний сигн… Ха!..

Апарат, видавши декiлька хрипiв, замовк. З серцем, що гучно б’еться, я продовжував напружено вслухатися – марно, з того кiнця дроту йшло до мене глухе мовчання ночi.

Тодi я взявся говорити сам. Схилившись над апаратом, я посилав у простiр нетерплячi, пульсуючi болем слова… Менi вiдповiдало кам’яне мовчання. Нарештi, похитуючись немов п’яний, я вiдiйшов в глибину кiмнати.

Вийнявши годинника, я зиркнув на циферблат – десять хвилин першоi. Машинально вирiшив звiрити з дзигарем над столом. Дивна справа! Годинник стояв. Застиглi стрiлки, що насуваються одна на одну, показували дванадцяту – отже, годинник зупинився десять хвилин тому, в ту саму мить, коли раптово урвалася наша розмова. Холоднi дрижаки пройняли мене.

Я безпорадно стояв посеред кiмнати, не знаючи, куди кинутися i що робити. Щонайпершим бажанням було скочити на дрезину i помчати до Щитниськ. Але я вчасно стримався: станцii кинути не можна – помiчника немае, служба спить, а позаплановий товарняк мiг прибути будь-якоi хвилини. Я не мав права ризикувати безпекою своеi станцii. Залишалося тiльки змиритися i чекати.

І я, зцiпивши зуби, чекав, бiгаючи, наче поранений звiр, з кута в кут, чекав, раз у раз вискакуючи на перон i прислухаючись до сигналiв. Абсолютна тиша, нещасливий товарняк не з’являвся. Повернувшись у контору, я вiдновлював атаку на телефон. Безрезультатно: з того боку вiдповiдi не було.

Я вiдчував себе нескiнченно самотнiм у просторiй станцiйнiй конторi, освiтленiй слiпучим бiлим свiтлом газовоi лампи. Якийсь жах, досi невiдомий, дикий, схопив мене у своi хижi кiгтi i тряс – я тремтiв вiд голови до нiг, як у лихоманцi.

Знесилений, я опустився на канапу, сховавши обличчя в долонях. Я боявся дивитися перед себе, боявся наштовхнутися на чорний, утворений стрiлками палець, що невблаганно вказував на опiвнiчну годину; немов мале дитя, я боявся глянути на боки в очiкуваннi якого-небудь остраху, що крижанить кров. Так минуло години двi.

Раптово я здригнувся. Задеренчав телеграф. Я пiдскочив до столу i гарячково урухомив приймальний пристрiй.

З апарату поволi потягнулася довга бiла стрiчка. Схилившись над зеленим квадратом сукна, я узяв в руку повзучу стрiчку, шукаючи знакiв. Але стрiчка була чиста – жодноi букви. Я чекав, напружуючи зiр, стежив за рухом бiлоi смужки…

Нарештi стали з’являтися першi слова, з довгими, хвилинними, промiжками вирази невиразнi, складаються з величезним зусиллям, немов би в боротьбi з зацiпенiнням розуму…

«…хаос… морок… сум’яття сну… далеко… сiре… свiтло… ох! як тяжко!.. як тяжко… вирватися… гидота! гидота!.. сiра маса… густа… смердюча… нарештi… я вiдiрвався… я… есьм…»

Потiм настала довга, на кiлька хвилин перерва, але стрiчка продовжувала виповзати ледачою хвилею. Знову з’явилися знаки – тепер проставленi упевненiше, смiливiше:

«…Єсьм!.. Єсьм!.. Єсьм!.. Он… там… моя оболонка… лежить… на канапi… холодна, брр… розкладаеться… потроху… зсередини… Байдужа менi… надходять якiсь хвилi… великi, яснi хвилi… вихор!.. Чуеш цей велетенський вихор!.. Нi!.. Ти його не можеш чути… І все передi мною теперiшне… все тепер… чудесна круговерть… пiдхоплюе мене… з собою… понесло!.. Йду вже, йду!.. Прощай… Ром…»

Депеша раптово обiрвалася, апарат став. Мабуть, саме тодi я захитався i впав на пiдлогу. Принаймнi у такому виглядi застав мене помiчник, що увiйшов до контори близько трьох ранку, – я лежав на пiдлозi без пам’ятi, з рукою, обмотаною телеграфною стрiчкою.

Прокинувшись, я насамперед запитав про товарняк. Так i не прибув. Не барившись нi секунди, я скочив на дрезину i погнав ii повним ходом крiзь свiтанкову мряку.

Вже пiд’iжджаючи до Щитниськ, я помiтив, що вiдбулося щось надзвичайне. Зазвичай спокiйна i пустельна двiрцева площа була забита натовпом, що облягав службову будiвлю.

Скажено розштовхуючи людей, я прорвався в службове примiщення. Там я застав двох чоловiкiв, що схилилися над канапою, на якiй iз закритими очима лежав Йошт. Вiдштовхнувши одного з них, я схопив друга за руку. Але рука його закоцюбла i холодна, як мармур, вислизнула з моеi i безсило звiсилася. Обличчя пiд шапкою буйного попелястого волосся, вже схоплене холодом смертi, застигло в трохи помiтнiй ласкавiй усмiшцi.

– Серцевий напад, – пояснив лiкар, що стояв поряд. – Рiвно опiвночi.

Я вiдчув гострий, колючий бiль з лiвого боку грудей. Пiдняв очi на дзигар, що висiв над столом, – показував дванадцяту: стрiлки завмерли в трагiчну хвилину.

Я сiв на канапу поряд з померлим.

– Вiн помер вiдразу? – запитав я у лiкаря.

– На мiсцi. Смерть настала рiвно опiвночi пiд час надавання телефонноi депешi. Коли я прибув сюди десять хвилин на першу, отримавши вiстку вiд залiзничника, пан начальник уже не жив.

– Хто ж спiлкувався зi мною телеграфом помiж другою i третьою ночi? – запитав я, вдивляючись в обличчя друга.

Присутнi здивовано переглянулися.

– Нi, – вiдповiв менi помiчник Йошта, – це виключено. В цю кiмнату я ввiйшов близько першоi ночi, щоб прийняти справи, i з того часу не покидав службового примiщення нi на хвилину. Нi, пане начальнику, анi я, анi хто iнший зi спiвробiтникiв не користувалися цiеi ночi телеграфним апаратом.

– А проте, – впiвголоса сказав я, – сьогоднi вночi помiж другою i третьою я отримав депешу зi Щитниськ.

Запанувало глухе, кам’яне мовчання.

– Лист!

Я сягнув до кишенi, розiрвав конверта. Був адресований менi. Йошт писав:

«Ultima Thule, 13 липня.

Дорогий Ромку!

Я повинен загинути – скоро, раптово. Людиною, яку я побачив сьогоднi уночi в одному з вiкон халупи, – був я сам. Може, небавом виконаю свою мiсiю, а тебе виберу на посередники. Розкажеш людям, засвiдчиш iстину.

Може, тодi повiрять, що iснуе i свiт iнший… Якщо встигну… Прощай! Нi! До побачення – колись потойбiч… Казимир».




ДЕМОН РУХУ


[10 - © М. Брижак, Ю. Винничук, переклад украiнською, 2018.]

Блискавичний «Continental» щосили мчав уперед, дорогою вiд Парижа до Мадрида. Була пiзня пора, якраз на опiвнiч, дощило i було дуже холодно. Мокрi батоги дощу хльостали по освiтлених шибах та розбризкувалися по склi слiзними вервечками крапель. Мокрi вiд зливи фюзеляжi вагонiв виблискували вiд свiтла придорожнiх лiхтарiв. Вiд iхнiх чорних тiл у просторi розчинявся глухий стогiн, змiшаний зi скреготом колiс, вiбруючих бамперiв i шин, якi безжально крутяться. Ланцюг вагонiв пробуджував у нiчнiй тишi вiдлуння, пiдiймалися важкi, соннi повiки, з жаху широко розплющувалися очi, i так цiпенiли… А потяг мчав далi, у бурi вiтру, в танцi осiннього листя, волочачи за собою довжелезний шлейф диму, що чiплявся за дах, кiптю i сажi, мчав далi, без перепочинку, кидаючи за собою кривавi iскри i залишки вугiлля.

У одному з передiлiв першого класу, втиснутий у кут мiж стiною i подушкою, дрiмав сорокарiчний чоловiк мiцноi статури. Тьмяне свiтло лампи, що поволi цiдилося крiзь затягнену занавiску, освiчувало старанно виголене подовгасте обличчя, з гримасою затятостi довкола вузьких вуст. Вiн був сам, i нiхто не стояв на завадi його сонних роздумiв. Тишу зачиненого купе перекреслював стукiт колiс пiд пiдлогою i мерехтiння газу в пальнику. Червоний колiр оксамитових подушок навiював сонливiсть i дiяв мов наркоз. М’який, податливий пiд пальцями пушок матерii приглушав вiдголоси, тлумив гуркiт шин, вгинався слухняною хвилею пiд натиском тягаря. Купе здавалося зануреним в глибокий сон; дрiмали затягнутi на кiлечках фiранки, похитувалися зеленi сiтки, розiпнутi пiд стелею. Заколисаний рухом вагону, мандрiвник перехилив утомлену голову на узголiв’я i заснув. Випущена з рук книжка зiсковзнула з колiн i впала на пiдлогу; на оправi з делiкатноi, темно-шафрановоi палiтурки виднiвся заголовок: «Хвилястi лiнii», поруч – викарбуване прiзвище власника: Тадеуш Шигонь….

У якийсь момент подорожнiй нервово смикнувся, розплющив очi i озирнув усе, що його оточувало: на якийсь момент на його обличчi з’явилося здивування i спроба зорiентуватися, мандрiвник мовби не мiг зрозумiти, де i чому тут опинився, але в ту ж мить на губах з’явилася поблажлива усмiшка, i вiн вдруге поринув у сон.

На коридорi було чутно чиiсь кроки; дверi рвонули, вiдсунули, i до купе зайшов кондуктор:

– Попрошу квиток.

Шигонь навiть не здригнувся. Кондуктор пiдiйшов i узяв його за плече:

– Вибачте – прошу пред’явити квиток.

Мандрiвник спантеличено поглянув на непрошеного гостя.

– Квиток? – перепитав недбало позiхнувши. – А у мене його ще нема.

– А чому Ви не купили його на станцii?

– Я не знаю.

– За це мусите заплатити штраф.

– Штра-а-аф? Так, я заплачу.

– Звiдки ви iдете? Певне, з Парижа?

– Я не знаю.

Кондуктор обурився:

– Як то не знаете? Ви що, насмiхаетеся надi мною? Хто ж повинен знати?

– Менше з тим. Допустимо, я сiв у Парижi.

– Куди я маю виставити квиток?

– Подалi звiдси.

Кондуктор уважно глянув на пасажира:

– Я можу дати квиток тiльки до Мадрида; там собi можете пересiсти в довiльному для вас напрямку.

– Менi однаково, – байдуже змахнув рукою. – Тiльки б iхати.

– Квиток я вiддам трохи пiзнiше. Я мушу спершу розрахувати цiну разом зi штрафом.

– Добре, добре.

Увагу Шигоня прикували лацкани кондукторового комiра iз залiзничними вiдзнаками: пара вiдiрваних крил, уплетених в коло. Коли кондуктор з iронiчною посмiшкою рушив до виходу, Шигоньовi враз здалося, що це обличчя, скривлене знайомою гримасою, вiн уже бачив не раз. Якийсь дiдько пiдiрвав його з мiсця i на прощання Шигонь його застерiг:

– Вважайте на протяг!

– Спокiйно, я зачиняю дверi.

– Вважайте на протяг, – вперто повторив Шигонь, – часом можна i карк скрутити.

Але кондуктор вже був на коридорi:

– Вар’ят або п’яний, – зауважив собi впiвголоса, i пройшов до сусiднього вагону.

Шигонь залишився сам…

Вiн перебував на стадii однiеi зi своiх вiдомих «втеч». Якогось дня, нi з того нi з сього, ця дивна людина могла опинитися за кiлькасот миль вiд рiдноi Варшави, десь на другому краечку Європи, в Парижi, в Лондонi або в якомусь глухому мiстечку в Італii. Вiн мiг на свiй подив прокинутися в готелi, який бачив уперше в життi. Яким чином вiн опинявся несподiвано для себе у чужому середовищi, йому нiколи не вдавалося з’ясувати. Працiвники готелю, у яких вiн намагався щось випитати, мiряли iронiчним поглядом цього високого чоловiка в жовтому плащi, й iнформували Шигоня про те, що вiн прибув учора вечiрнiм або вранiшнiм потягом, повечеряв i зажадав ночiвлi. Раз якийсь дотепник поцiкавився, чи не варто Шигоньовi нагадати його прiзвище. Це пiдступне запитання, зрештою, було цiлком обгрунтованим: людина, яка забула, що вона робила попереднього дня, може не знати, як зветься. В кожному разi в тих iмпровiзованих мандрiвках Тадеуша Шигоня була деяка таемнича i незрозумiла риса; iхня безцiльнiсть, повне забуття минулих випадкiв, дивна амнезiя, яка охоплювала все вiд моменту виiзду аж до моменту прибуття в незнану мiсцину.

Безсумнiвно, що впродовж усiх тих подорожей Шигонь мусив перебувати у станi напiвсвiдомостi. Але пiсля повернення з кожноi такоi авантюрноi подорожi все йшло узвичаеним темпом – вiн вiдвiдував казино, грав у бридж i робив великi ставки пiд час кiнних перегонiв. Все було по-старому, звично i буденно… Але якогось ранку Шигонь мiг зiрватися, i безслiдно зникнути.

Причина тих втеч залишилася невiдомою. На думку деяких джерел, вiдповiдь потрiбно було шукати в атавiстичнiй стихii, що корениться в природi, бо у венах Шигоня пливла циганська кров. Вiн успадкував ii вiд своiх буйних мандрiвних предкiв, якi залишили йому вiчну тугу за волоцюжництвом i спрагу вражень. Як виявилось, Шигонь нiколи не мiг довго витримати на одному мiсцi, тому безперервно змiнював помешкання, переiжджаючи iз однiеi дiльницi в другу. Цей дивак схилявся до романтичних подорожей без певно вираженоi мети – вiн сам цього не схвалював пiсля повернення. Минав якийсь час пiсля таемничого зникнення, i вiн несподiвано повертався назад, злий, виснажений i незадоволений. Але кiлька наступних днiв вiн не виходив з хати, уникаючи людей, перед якими вiдчував сором i заклопотанiсть.

Якась темна сила виривала його з дому, несла на двiрець, пхала до вагону – якийсь непереборний наказ змушував його покинути все, не раз глибокоi ночi якась сила вела його мов приреченого лабiринтом вулиць, минаючи тисячi перешкод, i ця сила впихала його до купе i вiдправляла в широкий свiт. Потiм мандрiвка вперед, наослiп, навмання, кiлька автобусних зупинок, змiна потягiв у невизначеному напрямку, нарештi, зупинка в мiстi, мiстечку чи селi, в чужiй краiнi, пiд якимсь небом i, нарештi, це жахливе пробудження в незнайомому мiсцi, серед чужих людей… Шигонь нiколи не приiжджав на те саме мiсце: потяг завжди викидав його деiнде. І в цей момент вiн був у станi, наближеному до трансу. Потяг, який його вiз, виiхав учора зранку iз Парижа. Чи вiн сiв у нього в столицi Францii, чи на якiй станцii по дорозi – не знав. Виiхав звiдкись i iхав кудись – ото усе, що можна було у цiй справi сказати…

Розiмлiвши на подушках, Шигонь випростав ноги i запалив сигару. Мав почуття несмаку, майже огиди. Таке враження у нього викликав вигляд кондуктора або взагалi будь-кого iз залiзничникiв. Цi люди стали уособленням недосконалостi, яку вiн вбачав в будовi потяга i залiзничному русi.

Тому зневажав цих людей, i навiть ненавидiв iх. Часом ця ненависть зумовлювала повторювання цих дивних «втеч», яких вiн соромився не тiльки через iхню безцiльнiсть, а радше через те, що вони були настiльки примiтивними.

Його навiть збуджувала нагода влаштувати дрiбний конфлiкт чи суперечку з керiвництвом залiзницi, на деяких лiнiях його вже добре знали, тому вiн неодноразово ловив на льоту iронiчну посмiшку носiя чи кондуктора.

Кондуктор, що обслуговував його вагон, видався Шигоню добре знайомим. Вже не раз промигнуло йому перед очима, задивленими в простiр, те худорляве, побите вiспою обличчя, осяяне iронiчною посмiшкою при зустрiчi з Шигонем. Принаймнi так йому здавалося…

Особливо його дратували залiзничнi оголошення, реклами i мундири. Особливо тi крилатi кола на шапках i лацканах урядникiв. Ото розмах! Ото фантазiя!

На самий вигляд цих вiдзнак у Шигоня неодноразово виникало диявольське бажання здерти iх i замiнити зображенням собаки, що кружляе за власним хвостом…

Сигара повiльно жеврiла, заволiкаючи купе блакитним туманом. Пальцi, що злегка ii тримали, ослабли, пахуча сигара упала й закотилася пiд бамбетль, прискаючи дрiбними iскрами: курець задрiмав…

Гаряча пара, яку щойно пустили рурами, тихо зашипiла пiд ногами i розлила по купе хатне тепло. Якийсь спiзнений комар наспiвав непоказну мелодiю, зробив кiлька кiл i сховався мiж випуклинами оксамитових подушок. І знову тiльки тихий шепiт пальника i розмiрений гуркiт колiс…

За якийсь час Шигонь прокинувся. Потер чоло, розправив плечi i роззирнувся по вагону. Вiн неприемно здивувався, зауваживши, що у нього з’явився супутник. Навпроти, зручно витягнувшись на подушках, сидiв якийсь залiзничний чиновник i курив цигарки, нахабно пускаючи дим в його бiк. З-пiд недбало розiпнутоi службовоi блюзки виглядала оксамитова камiзелька, така сама, як у того начальника станцii, з яким Шигонь колись мав неприемну пригоду. Натомiсть, пiд тугим комiром iз трьома зiрочками i парою крилатих кiл, обгортала шию червона, як кров, хустка, далебi так, як у безсоромного кондуктора, який дражнив його своею усмiшкою.

«Що за дiдько?! – подумав, уважно придивившись до фiзiономii непрошеного гостя. – Але ж то вочевидь найогиднiша кондукторська мармиза! Цi самi запалi щоки, цi самi слiди вiспи. Але звiдки знову цей ранг i мундир начальника»?

Тим часом непрошений «гiсть», зауваживши iнтерес попутника, випустив трохи диму, легко струшуючи попiл з рукава, приклав руку до навiсу шапки i з солодкою посмiшкою промовив:

– Добрий вечiр!

– Добрий вечiр, – сухо вiдповiв Шигонь.

– Ви здалеку iдете?

– Знаете, в цей момент я не налаштований з вами спiлкуватись. І взагалi хочу подорожувати мовчки. Тому зазвичай я обираю порожне купе i плачу за це щедрi чайовi.

Не звернувши уваги на тверду вiдмову, залiзничник улесливо посмiхнувся i далi промовив незворушним тоном:

– Нiчого страшного. Поволi самi наберете розмаху. Питання лише у вправностi i навику. Самотнiсть, як вiдомо, поганий товариш, бо ж людина е суспiльною худобиною – zoon politikon – чи не так?

– Якщо ви добровiльно зараховуете себе до категорii худоби – я особисто не маю нiчого проти. А я е тiльки людиною.

– All right! – кивнув чиновник. – А бачите, як вам вже язик розв’язався. Не все так погано, як на перший погляд здавалося. Бачу, що у вас е великий талант спiлкування, особливо стосовно парирування питань. Ну-ну – пiде якось, пiде… – зверхньо докинув попутник.

Шигонь пiдозрiло примружив очi i через шпари мiж повiками вивчав попутника.

– Якщо я не помиляюся, ми з вами – старi знайомi, бачилися кiлька разiв у життi, – пiсля хвилини мовчання знову зав’язав розмову невтомний залiзничник.

Опiр Шигоня повiльно танув. Нахабнiсть цього чоловiка, який дозволяв безкарно себе зневажати, роззброювала. Йому навiть стало цiкаво, з ким вiн мае справу.

– Можливо, – вiдкашлявся Шигонь. – Тiльки менi здаеться, що донедавна ви носили iнший мундир.

В образi залiзничника в цей момент щось перемiнилося. Кудись миттево зникла чиновницька блузка, що ряхтiла золотими зiрочками, зникла червона шапка, i замiсть ввiчливо усмiхненого «начальника» навпроти сидiв згорблений, пом’ятий i глумливий кондуктор вагону в потертому плащi, з лiхтариком, пришпиленим до грудей.

Шигонь протер очi, мимоволi сахнувшись:

– Господи! Що за диво? Тьху! Чари чи дiйснiсть?! – Але з протилежного боку тепер до нього нахилявся ввiчливий «начальник», вбраний у вiдповiдний одяг. Кондуктор непомiтно прослизнув у мундир свого начальника.

– О, так, – вiдповiв так, нiби нiчого й не було, – я отримав пiдвищення.

– Я вас вiтаю, – схвильовано пробурмотiв Шигонь, витрiщивши очi на цю перемiну.

– Так, так, – продовжував той, – там, «нагорi» вмiють цiнувати енергiю i гнучкiсть. Вони мене розпiзнали, i я став начальником. Колiя, знаете, велика рiч. Варто служити i викладатися. Це чинник цивiлiзацii, посередник народiв, обмiн культур! Імпульс, коханий пане, напiр i рух!

Шигонь зневажливо надув губи.

– Ви, пане начальнику, – iронiчно промовив Шигонь, – жартуете. Що за рух? У сьогоднiшнiх умовах, при вдосконаленiй технiцi, першокласний паротяг, так званий Express-Pacifique, в Америцi розганяеться до двохсот кiлометрiв на годину. Припустимо, з часом, в мiру поступу буде двiстi п’ятдесят кiлометрiв, а то й три сотнi кiлометрiв – то й що? Давайте подивимося на кiнцевий результат, врештi-решт, не заходячи надто далеко, навiть на мiлiметр за межi землi.

Начальник непереконливо посмiхнувся:

– А що, хотiли би бiльше? Прекрасна швидкiсть! Двiстi кiлометрiв на годину! Хай живе залiзниця!

– Ви що, збожеволiли? – поцiкавився Шигонь.

– Анiтрохи. Я лише радiю за нашу славну залiзницю. Ви маете щось проти?

– Навiть якщо б ви досягли рекорд у чотириста кiлометрiв на годину – що це все перед великим рухом?

– Скiльки? – непрошений гiсть наставив вуха. – Я певно не так зрозумiв. Великий рух?

– Чим е ваша iзда хоч би з найбiльшою швидкiстю, хоч би на яких далеких лiнiях, це нiщо перед великим рухом, i перед фактом, що все-таки безповоротно ви залишаетеся на землi. Навiть якщо б ви винайшли пекельний потяг, який протягом години мiг би об’iхати цiлу земну кулю, то все одно безповоротно повернетеся до пункту, з якого виiхали, бо ви прикованi до землi.

– Хе-хе! – глумився залiзничник. – Ви, напевно, поет. Такi собi жарти.

– Який матиме вплив навiть казкова земна швидкiсть потяга на великий рух i на його ефект?

– Хе, хе, хе! – реготав начальник.

– Жодного! – вигукнув Шигонь. – Анi на дюйм не змiнить його великоi дороги, анi на мiлiметр не перемiстить його космiчних шляхiв, бо ми iдемо на кулi, яка котиться в просторi.

– Як муха на гумовiй повiтрянiй кульцi. Хе, хе, хе! Що за думки, що за iдеi! Маю визнати – ви першокласний гуморист.

– Ваш нещасний потяг, ваша муравлина, виснажена колiя в найбiльших, найсмiливiших, так би мовити «iмпульсах», пiдлягае, пiдкреслюю, дослiвно пiдлягае, водночас майже двадцяти найрiзноманiтнiшим рухам, i кожен з них е незрiвнянно сильнiшим, очевидно мiцнiшим, вiд цього мiнiатюрного розмаху.

– Хм… цiкаво, дуже цiкаво! – насмiхався невблаганний супротивник. – Близько двадцяти рухiв! Пi, пi – вражаюча кiлькiсть.

– Не кажучи вже про такi базовi знання, якi нiколи не снилися жодному залiзничниковi, але вiдомi кожному школяревi. Потяг, що мчить з найбiльшою швидкiстю вiд точки А до точки B, мусить водночас iз землею виконати повний оберт iз заходу на схiд навколо своеi осi за одну добу.

– Хе, хе, хе! Новини, новини…

– Водночас вiн крутиться разом з цiлою земною кулею довкола Сонця…

– Як нiчний метелик довкола лампи…

– Покиньте своi дотепи! Нецiкаво. Але то ще не все. Разом iз Землею i Сонцем вiн прямуе по елiптичнiй лiнii до якогось невiдомого пункту в просторi, що знаходиться десь бiля сузiр’я Геркулеса i Центавра.

– Фiлологiя на послугах астрономii. Браво!

– Дурнику, а пройдiмо до побiчних рухiв. Ти чув щось про прецизiйний рух землi?

– Може, i я чув. Але що нас це все обходить? Хай живе залiзничний рух!

Шигонь ошаленiв, i пiдняв свою важку, як молот руку, i рiзко вдарив по головi огидного дотепника. Та лише розтяв рукою повiтря: непрошений гiсть кудись зник, розчинився в повiтрi, а мiсце навпроти враз спорожнiло.

– Хе, хе, хе! – зареготало щось в другому кутку купе.

Шигонь озирнувся i зауважив «начальника», що сидiв навпочiпки, вiн так стiльки сильно скорчився, що скидався на карлика.

– Хе, хе, хе! А що? Будемо ввiчливi на майбутне? Якщо ти хочеш зi мною далi балакати, то поводься пристойно. Кулак, дорогенький, то примiтивний аргумент.

– Для тупих iндивiдiв единий – iншими не переконати.

– Я слухав, – цiдив той, повертаючись на давне мiсце, – я терпляче слухав чверть години вашi утопiчнi аргументи. Послухай тепер i ти мене.

– Утопiчнi?! – загарчав Шигонь. – Цi рухи, по-твоему, фiкцiя?

– Я не заперечую iх iснування. Але чого вони мене мають хвилювати? Я рахуюся тiльки зi швидкiстю мого потяга. Для мене достовiрним е тiльки рух паротяга. Що мене мае обходити рух в мiжзоряних просторах. Варто бути практичним: я позитивiст, дорогенький.

– Аргументацiя гiдна табуретки. Мусите мати, пане начальнику, здоровий сон.

– Дякую. Бог до мене ласкавий, сплю, як ховрашок.

– Це очевидно, легко було здогадатися. Таких, як ти, не мучить демон руху.

– Хе, хе, хе! Демон руху! От ми i дiйшли до сутi справи! Ти зачепив мою чудову iдею, яка менi принесла прибуток. Виконав ii, правду кажучи, один художник для нашоi станцii. Бо потрiбна була якась реклама нових маршрутiв… Одне слово, якась вiньетка, якийсь богомаз – чи то алегорiя, чи то символ.

– Руху?! – Шигонь зблiд.

– Саме так. Отже, згаданий художник намалював цi казковi фiгури – iмпозантний символ, який вмить розхапали всi зали очiкування усiх станцiй не тiльки в краiнi, але й за кордоном. А я вистарав собi патент i авторськi права, отже, заробив непогано.

Шигонь пiднявся з подушок i випростався на весь рiст.

– А в яку ж постать, якщо можна дiзнатися, втiлений ваш символ? – засичав здушеним, не своiм голосом.

– Хе, хе, хе! У постать генiя руху. Велетенський, смаглявий юнак, летить на воронячих, потворно розiпнених крилах, опоясаний вирами свiтiв, що крутяться в несамовитому танцi, – демон мiжпланетноi бурi, мiжзоряноi заметiлi мiсяцiв, чудовоi божевiльноi гонитви комет…

– Брешеш! – заревiв, кидаючись до нього, Шигонь. – Брешеш, як собака.

«Начальник» скрутився в клубочок, здрiбнiв, змалiв i щез у дiрцi вiд ключа. Але у ту ж мить вiдсунулися дверi купе, i зниклий нахаба злився з постаттю кондуктора, який з’явився на порозi. Службовець змiряв насмiшкуватим поглядом схвильованого пасажира i подав йому квиток:

– Прошу, ваш квиток вже готовий; цiна разом зi штрафом – двiстi франкiв.

Але посмiшка принесла йому згубу. Перш нiж кондуктор змiг зрозумiти, що вiдбуваеться, якась рука мiцна, як за призначенням долi, вхопила його за груди i втягнула всередину. Пролунав розпачливий крик про допомогу, потiм хрускiт роздроблених кiсток, i глуха тиша…

За хвилю велика тiнь перемiстилася по вiкнах порожнього коридору – промчавши мiж рядом купе i вiкнами, й зникла у тамбурi. Хтось вiдкрив дверi на платформу i рвонув сигнал тривоги. Потяг почав раптово сповiльнюватись…

Темна постать збiгла сходами, нахилилася у напрямку руху, i одним стрибком рвонула у свiтлi свiтанку в придорожнi чагарники…

Потяг зупинився. Занепокоена служба довго шукала винуватця тривоги; не вiдомо було, з якого вагону поступив сигнал. Врештi кондуктори зауважили вiдсутнiсть одного з колег. – Вагон № 532! – Вони ввiрвалися на коридор, почали зазирати у кожне купе i щойно в останньому знайшли нещасну жертву. Якась демонiчна сила викрутила йому голову жахливим чином так, що очима, якi вилiзли з орбiт, вiн дивився на власну спину. У застиглих бiлках вранiшне сонце вiдблискувало жорстокою посмiшкою…




З ТОМУ «ШАЛЕНИЙ ПОДОРОЖНІЙ»





СІРА КІМНАТА


[11 - © М. Трофимук, переклад украiнською, 1993.]

Мое нове помешкання мене також не задовольняло. Спершу здавалося: причина, через яку я втiк iз попереднього, тут абсолютно виключена, i я буду забезпечений вiд чогось незнаного – того, що змусило мене залишити тамту оселю. Але кiлька днiв, проведених у цiй кiмнатi, переконали мене, що новий прихисток е ще гiршим вiд попереднього, бо певнi ознаки, якi мене турбували i викликали вiдразу до нього, тут почали виступати в гострiшiй, дужче пiдкресленiй формi. Пiсля тижневого перебування у новому примiщеннi я дiйшов до прикрого висновку, що потрапив у халепу, стократ неприемнiшу вiд колишньоi, та що похмурий настрiй, який вигнав мене з попереднього помешкання, повертаеться знову, до того ж у дуже пiдсиленому виглядi.

Усвiдомивши собi цей, не надто привабливий у майбутньому, стан речей, я в першу мить почав шукати причину в собi. Може, це я сам приволiк iз собою прикрий тон i намагаюся перекинути його на оточення, а, дивлячись на нього, як на щось поза собою, у такий нещирий спосiб намагаюся замаскувати власну немiч?

Але цьому припущенню стало на перешкодi цiлковите вiдчуття внутрiшньоi рiвноваги, яким дихало в той час усе мое ество, i винятково добрий стан здоров’я. Невдовзi дiйшов до iншоi гiпотези, яка миттю перемiнилася на певнiсть, пiдтверджену щоденним досвiдом.

І ось, проваджений непомильним передчуттям, я сягнув по iнформацiю щодо останнього мешканця, який безпосередньо передi мною винаймав кiмнату. Яке ж було мое здивування, коли назвали менi прiзвище Борути! Був це той самий чоловiк, пiсля якого я наймав i попередне помешкання. Якийсь дивний збiг обставин змусив мене двiчi бути його наступником. Окрiм цього, нiщо мене з ним бiльше не в’язало, не знав навiть, ким вiн е i як виглядае.

Взагалi-то неможливо було довiдатися про нього нiчого бiльшого, нiж те, що називався Мирко Борута i мешкав тут кiлька мiсяцiв. На запитання, як давно i куди виiхав, шимон[12 - Шимон – консьерж.] мрукнув менi у вiдповiдь щось невиразне, очевидно, не маючи найменшого бажання пускатися у дальшi пояснення. Проте за виразом його обличчя я здогадався, що мiг би менi чимало розповiсти про мого попередника, але волiе мовчати з власноi iнiцiативи або з наказу власника будинку. Може, мав для цього особливi причини, а може, взагалi не полюбляв занадто дiлитися iнформацiею.

Лише значно пiзнiше я зрозумiв його обережну тактику. Справдi, з погляду iнтересiв господаря, вона була единою можливою: не варто клiентiв вiдлякувати. Але справа прояснилася для мене допiру пiсля низки власних вражень, якi кинули свiтло на особу колишнього мешканця i його справжню, свiдомо затаену передi мною долю.

У кожному разi настроева подiбнiсть обох помешкань, що так дивовижно збiгалася з iндивiдуальнiстю попереднього мешканця, давала багату поживу для роздумiв.

Із плином часу я сповнився переконання, що душа (якщо можна так сказати) обох кiмнат «просякла» особистiстю Борути.

У тому, що таке можливе, не маю жодного сумнiву. Ба навiть, вважаю, що вираз «залишити десь частку душi» належиться сприймати не лише переносно. Наше щоденне спiвжиття з певним мiсцем, тривале перебування у певному середовищi, хоч би воно належало тiльки до органiчного свiту й було позбавлене присутностi iнших людей, обмежуючись iно мертвими предметами, мусить через якийсь час викликати взаемний вплив i обопiльну дiю. Поволi утворюеться рiзновид невловимого симбiозу, слiди якого завдяки багаторазовому повторенню закрiплюються надовго i зберiгаються пiсля припинення безпосереднього контакту. Якась психiчна енергiя залишаеться пiсля нас i тримаеться мiсць та речей, до яких звикла. Оцi тендiтнi залишки колишнiх сув’язей потiм покутують цiлими роками (хтозна, може, й столiттями), вони невидимi для невразливих, але не менш iстотнi, щоби з часом обiзватися виразним жестом.

Звiдси дивний страх i одночасно шаноба до старих замкiв, запущених кам’яниць, поважних пам’яток старовини. Нiщо не гине i нiщо не йде намарно, у порожнiх стiнах, безлюдних галереях туляться впертi вiдлуння минулих лiт…

Але мене турбувала ота важлива особливiсть, яку я мав врахувати вiд самого початку. Як твердив швейцар, мешкав Борута в цьому будинку кiлька мiсяцiв, пiсля чого кудись випровадився. Отже, час, протягом якого мiг впливати на обстановку кiмнати i просякати ii собою, був значно коротший вiд того, який провiв передi мною в попередньому помешканнi. Попри це, слiд його позначився тут сильнiше, нiж у давнiшому примiщеннi, де мав змогу впливати на оточення понад два роки. Мабуть, сила розпромiнення особистостi в той перiод у нього збiльшилася i за незмiрно короткий вiдрiзок часу досягла результатiв значно помiтнiших.

Йшлося лише про те, чому належало приписати це непропорцiйне до давнiшого стану зростання здатностi впливати на зовнiшне оточення.

Судячи з настрою, яким дихала моя теперiшня кiмната, причина цього явища анiтрохи не лежала в пiдсиленнi життевоi енергii ii колишнього мешканця. Навпаки. На пiдставi рiзноманiтних ознак я дiйшов до висновку, що причиною був тут радше внутрiшнiй розклад, якесь духовне розладнання, i то досить сильне, що заразили собою довколишню атмосферу. Борута був тодi, найправдоподiбнiше, людиною хворою.

Про це свiдчив основний тон, яким дихало мое помешкання. Була в ним тиха, безнадiйна в своiм смутку меланхолiя. Вiяла вiд попелястих шпалер, сталевоi барви оксамитових крiсел, йшла вiд срiбних рам картин. Вiдчувалася у повiтрi, розпилена на тисячi невловимих атомiв, висiла тонким, делiкатним прядивом, розсунутим у iнтер’ерi. Сумна, сiра кiмната…

Навiть квiти в горщиках на вiкнi та пара бiльших вазонкiв бiля етажерки нiби пристосувалися до пануючого тут стилю, ненормально похиленi на один бiк стеблини, i бутони сумно згиналися у безвладнiй задумi.

Голос навiть (хоч кiмната була велика i рiдко заставлена меблями) ховався десь злякано по кутках, наче зайда, стривожений власною смiливiстю. Кроки моi мовкли без вiдлуння у пiдлозi, пересувався, мов тiнь.

Мимоволi хотiлося сiсти десь у кутi в зручне плюшеве крiсло i, запаливши цигарку, цiлi години проводити в задумi, ганятися безцiльним поглядом за хмарками диму, спостерiгаючи, як вони закручуються у спiралi, збираються у кiльця, розповзаються смугами пiд склепiнням… Щось притягало до палiсандрового пiанiно – грати мелодii лагiднi, у притишених тонах.

На цьому сiрому, хворобливого кольору тлi пiсля першого тижня мого перебування почало снуватися якесь дивне напiвсонне гаптування. Вiдтодi спав щоночi непробудно.

Змiст снiв був бiльш-менш однаковий, сновидiння були на одну тему, яка пiддавалася лише незначним модифiкацiям або дрiбним переробкам, були це рiзнi редакцii тiеi ж iсторii.

Тлом, на якому вiдбувалася ця досить монотонна дiя, було мое помешкання. У якусь мить ночi з’являлася на екранi сну моя сiра кiмната з меблями, що дрiмають по закутках, iз меланхолiйною нудотою задуманих дзеркал, i не зникала довгими годинами нiчного спочинку. Перед вiкном, спертий на лiкоть, сидiв якийсь чоловiк iз подовгастим блiдим обличчям i сумно дивився крiзь шибку на вулицю.

Розтягалося це часом на цiлi години. Потiм пiдводився, перемiряв кiлька разiв кiмнату повiльними, автоматичними кроками, з поглядом, уперто встромленим у пiдлогу, нiби зайнятий однiею якоюсь думкою. Часом зупинявся i тер рукою чоло, пiдносячи вгору очi – яснi, великi, затягнутi тихою меланхолiею. Коли йому, бувало, ходiння набридало, знов сiдав, але тепер переважно до столу пiд лiвою стiною, i знову проводив довгi хвилини у нерухомiй позицii, з лицем, схованим у долонях. Деколи писав щось дрiбним, нервовим почерком. Скiнчивши, раптово кидав перо, випростовував тендiтну постать i знову розпочинав ходiння. Бажаючи, мабуть, здобути бiльше простору, блукав кiмнатою по колу, розташування меблiв цьому не перешкоджало. Проте я зауважив, що лiнiя та нерiвно заломлюеться поблизу правого вiд дверей кута, де стояла шафа, бо тут та крива, яку описував при ходi, iз вигнутоi перетворювалася на ввiгнуту: виглядало так, нiби того кута уникав.

На цьому вичерпувалася тема сну. По кiлькох годинах такоi монотонноi мандрiвки, що переривалася довшим чи коротшим вiдпочинком бiля вiкна, столика або ж в одному iз крiсел – сумний чоловiк (а разом з ним зображення кiмнати) розвiювалися i западали в сонливу безодню, а я прокидався зазвичай вже пiд ранок. Так повторювалося щоночi без змiн.

Та постiйнiсть картин, якi щоразу повторювалися, i цей iхнiй характерний стиль допровадили мене невдовзi до закономiрного висновку, що актором пантомiми, розiгруваноi щоночi, е нiхто iнший, як тiльки Борута. Сни тi, сповненi меланхолiйноi монотонностi, були нiби рельефним усвiдомленням душi помешкання, яка так гнiтила мене вдень, практичною матерiалiзацiею речей, занадто тонких для стану яви.

Припускаю, що теж саме дiялося без перерви протягом дня, але виразному сприйняттю перешкодили оманливi почуття i премудрий у своiй зарозумiлостi iнтелект.

Проте зiрки iснують i вдень, хоч заглушенi гомоном переможних променiв сонця – видно iх допiру пiсля смеркання. Мимоволi згадуеться так зване «симпатичне письмо», створене за допомогою чорнила, яке, висихаючи, тимчасово щезае, i папiр виглядае чистим, а щоби лист прочитати, треба його нагрiти бiля вогню – тодi невидимi доти лiтери з’являться, вибавленi теплом.

Спочатку розважало мене спостерiгання снiв i шукання вiдповiдних зв’язкiв, якi, безперечно, iснували мiж ними i денним настроем кiмнати. Але поступово я зауважив, що в незначнiй мiрi, але постiйно пiддаюся шкiдливому впливовi мого оточення, що нiчнi видiння i обстановка кiмнати, у якiй перебуваю вдень, дiють на мене негативно.

Я вирiшив чинити опiр. Належало вступити в боротьбу з невидимим попередником, зiткнутися з ним у бою i стерти спогади про нього, якими тут усе просякло.

Передусiм треба було усунути i замiнити меблi в кiмнатi. Вони-бо, як я здогадався, становили один iз пунктiв, де ще чаiлися загрозливi рештки чужоi психiки. Я сподiвався, що пiсля усунення iх за межi помешкання висохне кiлька принадних джерел, розiрветься кiлька важливих вузлiв симпатii, якi пiдтримують небезпечний для мене зв’язок.

Справу я вiв систематично, майже, як експериментатор – методом дрiбних, ледве помiтних змiн.

Перш за все наказав винести з кiмнати велике плюшеве крiсло, що стояло бiля вiкна, i замiнити його звичайним стiльцем. Вже ця дрiбна модифiкацiя меблiв вiдбилася виразною змiною в перебiгу сну, який пiддався нiби певному спрощенню, бо не стало одного з його моментiв – образу Борти, що сидiв бiля вiкна. Протягом усiеi ночi меланхолiк анi разу не зайняв нового стiльця.

Наступного дня я забрав письмовий стiл, а на його мiсце встановив малий гарний картярський столик, не забувши також замiнити письмове приладдя. Найближчоi ночi Борута, правда, сiв бiля нього на давнiй, не руханий ще стiлець, але не спирався на пюпiтр, протягом усього часу не торкався пера i взагалi, здавалося, остерiгався будь-якого контакту з новими меблями.

Коли врештi я i той стiлець замiнив на елегантний, недавно куплений табурет, то вiн не наблизився навiть до столика. Та частина кiмнати стала для нього наче чужою, ворожою територiею, якоi явно уникав.

Так поступово я викидав предмет за предметом, встановлюючи меблi цiлком новi, разюче вiдмiннi вiд давнiх, витриманi в живих, сповнених чуттевоi яскравостi й крику барвах. Через два тижнi залишилися iз давнiших меблiв тiльки вже згадана шафа i поруч з нею – дзеркало, що висiло бiля дверей, цi двi речi я вже не мав намiру мiняти з тiеi причини, що, за моiм припущенням, це було цiлком зайвим: Боруту, очевидно, нiщо не в’язало з тим кутком кiмнати, i вiн демонстративно уникав його. То пощо ж наражатися на непотрiбну працю?

А проте, припущення мое тим разом було помилкове: причина знеохочення, яке виявляв Борута до цiеi частини покою, була зовсiм iнша – не байдужiсть, але якийсь гидкий спогад.

Проведенi змiни справили благотворний вплив на мое щоденне оточення: кiмната якось повеселiшала, гнiтючий настрiй обстановки послабився, поступаючись мiсцем погiднiшiй атмосферi. Одночасно й сни моi перейшли в нову стадiю. В мiру того, як щораз далi посувалися метаморфози помешкання, Борутi нiби грунт тiкав з-пiд нiг. Я вiдрiзав його спочатку вiд вiкна, згодом од тiеi частини кiмнати, де колись стояв письмовий стiл, потiм обмежив кiлькома крiслами. Нарештi, пiсля усунення i тих, залишився йому вузький промiжок помiж нових меблiв. Але, мабуть, змiна атмосфери почала також певним чином на нього дiяти, бо я зауважив у його досi виразнiй постатi певну розмитiсть контурiв: цей чоловiк з кожною нiччю тоншав i танув – я бачив його вже, мов крiзь серпанок. Зрештою вiн перестав ходити мiж крiслами, а пересувався, як тiнь, по стiнах. Часом цiлiснiсть постатi рвалася, i я помiчав тодi лише фрагменти рук чи контур обличчя. Не пiдлягало найменшому сумнiву – Борута, що потерпiв поразку, вiдступав. Потiшений неухильною перемогою, я тер вiд задоволення руки, готуючись завдати йому останнього удару: я наказав поздирати сталево-сiрi шпалери i обклеiти кiмнату червоним папером.

Наслiдки не примусили чекати: тiнь упертого супротивника перестала тинятися по стiнах.

Але я ще вiдчував його присутнiсть у повiтрi: була невловима, незмiрно розрiджена, але, попри все, таки була. Я мусив остаточно позбавити Боруту його звичноi атмосфери.

Із цiею метою протягом двох ночей поспiль уряджав у себе в хатi веселi забави. Сам розохочував пiдпилих гостей. Ми шалiли. По тих двох пекельних безсонних гулятиках, якi наробили менi багато неприемностей iз боку спiвмешканцiв, наприкiнцi третьоi ночi я врештi кинувся вбраний, смертельно вичерпаний, на лiжко i миттю заснув.

Спочатку втома знемогла психiку, i я спав без сновидiнь. Але по кiлькох годинах вiдпочинку виринула iз сонноi мли, як завжди, моя кiмната. Я споглядав ii спокiйно, крiзь сон трiумфально всмiхаючись: у кiмнатi не було нiкого, абсолютно нiкого.

Бажаючи змiцнитися у переконаннi, я водив очима переможця по всiх кутках, починаючи вiд вiкна, i таким чином змiряв поглядом три чвертi кiмнати, швидко оглянув крiсла, сягнув поглядом пiд стелю, уважно роздивився по стiнах – нiде пiдозрiлого слiду, нiде хоч би найменшоi ознаки. Раптом, кинувши недбалий погляд у темний закут за дверима, на ту едину мiсцину, яку Борута завжди так старанно оминав, я зауважив його. Вiн стояв на весь зрiст, виразною постаттю, трохи, як завжди, згорблений, обернений до мене спиною.

І тут вiн саме простягнув руку до шафи та, перекрутивши ключа, вiдчинив. На хвилю завмер так, задивлений у порожнi ii нутрощi з рядами вiшакiв, якi вишкiрили дерев’янi iкла. Повiльно, з холодним спокоем видобув iз кишенi щось подiбне до мотузки чи шкiряного ремiнця i примоцував до одного з вiшакiв, нижнiй кiнець склав у зашморг i зав’язав. Заки я встиг зорiентуватися, вiн вже повис. Тiло, скорчене смертельною судомою, загойдалось i вiдбилося в люстрi на сусiднiй стiнi. Я побачив у його глибинi обличчя повiшеника: воно було перекривлене глузливим усмiхом i дивилося просто на мене…

Із криком я зiрвався з лiжка i, тремтячи, немов у лихоманцi, вистрибнув через вiкно на вулицю. Тут, не оглядаючись позад себе, почав бiгти серед ночi порожньою брукiвкою, поки не ввiрвався до якогось ресторану. Оточило мене миттю пiдозрiле товариство пiдмiських шибайголiв. Їхня веселiсть пiдтримала мене: вони потрiбнi менi були в ту хвилину. Вони затягли мене до iншоi, ще паскуднiшоi кнайпи, i я пiшов з ними, потiм до третьоi, четвертоi i так далi – супроводжував iх скрiзь аж до кiнця, аж до бiлого ранку. Тодi, заплiтаючи ногами, завернув нарештi до якогось готелю, аби тут заснути кам’яним сном.

Наступного дня я винайняв веселу сонячну кiмнату на околицi мiста. До попереднього помешкання не вертався вже нiколи.




НІЧЛІГ


[13 - © М. Трофимук, переклад украiнською, 1993.]

Коли я повертався iз вiдвiдин родини, стрiлило менi в голову пiшки дiйти до найближчоi станцii. Лагiдне лiтне надвечiр’я неначе запрошувало до мандрiвки серед золотих пiль стиглого жита i лук, занурених у запахи польових квiтiв. Та вже десь посерединi дороги я почав шкодувати: у повiтрi стало якось душно i парко, хмари, якi цiлий день повзли кудись стороною, раптом збилися докупи i зависли понурою ковдрою над самою головою. Заносилося на бурю.

Я пришвидшив крок, щоби дiстатися до залiзничноi станцii ще до того, як пiде дощ, i рушив навпростець через лiс, аби спростити дорогу. Хвилин через п’ятнадцять поспiшного маршу плутаними стежками я зрозумiв, що моi зусилля даремнi, i вiд бурi таки не втекти.

Раптово хмари роздер слiпучий зигзаг блискавки, i глухе лопотiння сполохало лiсову тишу. Дощисько хлюпонув наче з вiдра.

Вiд першого шквалу зливи я сховався у густi заростi, влiзши, як у перину, в густi хащi лiщини. Так i перечекав критичний момент.

Коли дощ трохи втихнув, я покинув свiй прихисток i рушив далi. Тепер було чимраз важче йти по розмоклому, слизькому грунтi, кiлька разiв я спiткнувся i мало не впав навзнак, послизнувшись на якiйсь мокрiй гiлцi. До всього ще й стемнiло, i я майже втратив орiентацiю. Через пiвгодини такого ходу, мокрий, як хлющ, я понуро виглядав помiж плетивом лiсових стежок i стежинок рятiвний шлях. Зрештою, зрозумiв, що пiшов не тою дорогою i таки заблудився у лiсi.

Становище було фатальним. Я запалив сiрника, щоб у його свiтлi переконатися, що вже сьома година вечора, а значить – про поiзд навiть мрiяти нема чого: надто пiзно.

Дощ, правда, перестав, проте перспектива провести нiч у лiсi, на мокрiй землi, зовсiм не тiшила мене. З упертiстю потопельника я вхопився якоiсь стежки i, не оглядаючись, почав бiгти наослiп мiж двома шеренгами кошлатих сосен.

Бiг зiгрiв мене i подвоiв сили, через кiльканадцять хвилин лiс порiдшав, i я вибрався iз проклятих хащiв на чисте, порожне, доки око сягало, поле. Видобувся на якийсь путiвець, що вiв кудись у сутенiючу даль. Постановив iти ним, не мiняючи напряму, у надii, що приведе мене до якогось села чи хутора.

Мiсяць, що визирнув на якусь хвилю iз важких хмар, знову зник, я йшов у цiлковитiй пiтьмi.

Знову затягла дрiбна мжичка, що пробирала до кiсток. Я змерз, як пес, у легкому лiтньому одязi. Пер уперед себе у цiлковитiй темрявi, намагаючись не збитися з дороги. Раз втрапив у якусь яму i ледве вибрався з дощiвки, яка зимно хлюпала пiд ногами.

Я вперто йшов уперед. Врештi почув пiд ногами рiденьку травичку, що поросла помiж глибокими колiями путiвця.

За якийсь час iз правого боку долинув до мене запах черемхи.

Пришвидшивши крок, я iз задоволенням вдихав його, щораз мiцнiшого, згодом домiшався ще аромат акацiй. Напевно, я наближався до якогось села чи помiстя. Надi мною розлого шумiли дерева. З усiх сил я почав видивлятися у напрямi того шуму, проте нiчого не побачив: панувала чорна, хоч око виколи, пiтьма.

Менi по обличчi мазнула мокра гiлка, обливши цiлим водоспадом крапель. Втер очi i лапнув рукою вгорi, аби намацати ту гiлляку, проте замiсть неi пальцi вхопили тверде дерево штахет.

«Сад, – подумав я з радiстю. – Або ж парк. У кожному разi знайду притулок на нiч».

Щоби не заблукати, вже не випускав iз рук огорожi i повiльно, крок за кроком, рухався вперед, ведучи пальцями по дерев’яних дошках, неначе тримався за провiдну нить посеред нiчного мороку. Потiм штахети вiдступили, повертаючи кудись углиб. Фiртка. Я ввiйшов i замкнув ii за собою: у тишi глухо пролунав скрип деренчливих завiс.

Я йшов якоюсь алеею: надi мною вчувався рух дерев, якi росли з обох ii бокiв, навколо панував шерех листя i лопотiння гiлок, якими шарпав вiтер. Не бачив нiчого – навiть стовбури дерев зливалися з чорнотою ночi. Пройшовши так кiлькасот крокiв, я несподiвано вдарився головою до чогось твердого, пiднiс руку в напрямi перешкоди i зрозумiв, що то були штахети. Отже, тут подвiр’я закiнчувалося, напевно, стежка, якою я йшов, не була центральною. Імовiрний будинок мав би бути в кiнцi головноi стежки, яка, певно, десь перехрещувалась iз тою, якою я випадково пiшов. Треба було шукати перехрестя стежок. Я обернувся i почав обережно прямувати у зворотному напрямi. Та чомусь не мiг втрапити на бажану дорогу, яка, за моiми розрахунками, мала б завести мене до будинку.

Пошуки не увiнчалися успiхом: за кiльканадцять хвилин ходу я знов опинився коло фiртки. Зрозпачений невдачею, промоклий до нитки, почав усе спочатку, постановивши тепер iти по штахетах направо i дослiдити спершу той бiк.

Та заледве я пройшов пару крокiв, як наткнувся на якийсь пень. Падаючи, рефлективно викинув угору праву руку, щоби вхопитися за дерево чи гiлку. Замiсть того рука наштовхнулась на рiг будинку. Я поводив рукою по стiнi. Дерев’яна, збита з негибльованих дощок. Намацав дверi, замкнутi кiлком…

Завагався: ввiйти чи шукати далi?..

Хатиною та буда бути не могла.

Раптом я вiдчув, що далi йти вже не можу, що я вже цiлком виснажений тривалою важкою мандрiвкою. Якийсь час мною вже била лихоманка. Постукав. Зсередини нiхто не вiдповiв. Приклав вуха до стiни, наслухаючи. Цiлковита тиша. Нетерпляче вирвав кiлок i цiлим тiлом налiг на тi дверi. Вони вiдчинилися на диво легко. В обличчя вдарив запах свiжого сiна i воску.

«Цiкава комбiнацiя», – спало менi на думку, поки квапливо замикав за собою дверi.

– Добрий вечiр! – голосно обiзвався я.

– Добрий вечiр! – вiдповiла луна.

Примiщення, до якого я втрапив, було порожнiм. Голос гудiв, як у бочцi.

Попробував запалити одного, другого сiрника – вiдсирiли. Треба було зорiентуватися без свiтла. Навпомацки пересувався вздовж стiн, вивчаючи iх поверхню. У другому кутi мене затримав якийсь предмет, який глухо задуднiв, коли я наштовхнувся на нього ногою. Я хотiв було обминути його i йти далi, та рука провалилася без опору, i я упав у щось всередину. Предмет був порожнистим.

«Що за чорт? – подумав я, чiпляючись за край, що виступав. – Ночви чи корито?»

Врештi видобувся назовнi. Раптом менi стало не по собi.

– Де я? – крикнув я на повний голос.

Жодноi вiдповiдi. Я стояв, як вкопаний, ловлячи вухами мертву пустку. Глуху тишу ночi не порушував анi найменший шум, навiть подих. Чулися лише пришвидшенi удари мого власного серця.

Тодi вирiшив продовжити вивчення будинку. Ноги заплутались у якiйсь шматi чи одязi, що валявся на пiдлозi. Нахилився, пiдняв. То була подерта волога лаха, що тхнула гниллю i запахом старих лойових свiчок. Вiдкинув ii з вiдразою.

Втомлений мозок снував здогади про мiсце мого перебування. Куди я потрапив? Може, то була буда садiвника? Теплий запах сiна манив мене до центру будинку.

«На ньому, напевно, можна переспати, хоч би й на пiдлозi!»

Я пiшов на той запах, та вдарився грудьми у якусь перешкоду. Стiл чи помiст, застелений свiжим сiном. Витягнув руку i задоволено погладив пахучий настил. Тапчан був порожнiм, я знайшов, нарештi, собi ложе.

Не роздумуючи, скинув промоклу до нитки маринарку i, поклавши ii в головах, блаженно витягнув утомлене тiло на тiй пiдстилцi.

Надворi все ще падав дощ, по даху стукали великi тяжкi краплi. У гiлках дерев шумiв вiтер. Заколисаний тою монотонною музикою, вичерпаний довгим блуканням по дощi в бурю, я одразу впав у стан дрiмоти. Якусь мить я витав помiж сном i дiйснiстю, у головi клубочилися дивнi видiння: образи, обриси, постатi… А потiм я провалився у густу темну iмлу – нарештi напливла перша хвиля сну i покрила мене, занурюючи у небуття. Незабаром я опинився десь далеко, затягнутий нуртом сну, в цiлком новому оточеннi, помiж чужими, вишукано одягнутими людьми.


* * *

Покоi старосвiтського палацу. На стiнах турецькi гобелени, релiквii предкiв i мисливська зброя. Якась зала – простора, свiтла, у хмарах тютюнового диму. Посерединi, при столi з зеленим сукном – група мужчин у фраках. Грають у карти – вiст. Обличчя змученi, пом’ятi. Напевно, пiсля безсонноi ночi. Три постатi – двое мужчин i одна жiнка – притягують загальну увагу. Гарнi люди. Особливо отой блондин iз характерним англiйським профiлем. Расовий тип. Грае нервово, постiйно програе. Темно-синi очi щохвилi пiднiмаються над картами i впиваються у блiду темноволосу панi, яка сидить коло свого чоловiка в накинутiй на плечi шалi.

Тих двох людей – ii i красеня-блондина – щось пов’язуе, якась сильна, сердечна таемниця. Погляд жiнки вп’явся в обличчя того, що програе. Лице ii чоловiка насуплене, мармурово-непроникне, глибока складка перекреслила йому чоло пiд буйною каштановою чуприною. Вiн грае рiвно, спокiйно, лише час вiд часу нахиляеться до недогарка свiчки з правого боку i припалюе вiд неi цигарку. Тодi його сiрi сталевi очi шукають очей противника i дивляться в них зимно, з напруженою увагою. Гра точиться невблаганним, фатальним ходом.

Минають довгi хвилини, години… Панi пiд заслоном шалi трохи висувае округле, чудово вирiзьблене рамено, i шукае руки блондина. Їхнi долонi на мить зустрiчаються i вмить сполохано сахаються.

Чоловiк нервово здригнувся, миттево опанував рух уже занесеноi руки. Лише обличчя посiрiло, як попiл, брижилося нервовими, гострими лiнiями i зусиллям волi знову перетворилось у маску байдужостi.

Зауважив…

Блондин почав роздавати карти. Впали королi, валети, закрутився дзигою на сукнi бубновий туз.

Жiнка встае i щось говорить. Перепрошуе гостей, наказуе подати ранкову закуску. Проходячи коло блондина, злегка зачiпае його, немов ненароком, широким рукавом кiмоно. Їi постать зникае за портьерою. Мужчини провели ii поклоном i знову повертаються до вiсту.

Видно, у грi склалася надзвичайно цiкава ситуацiя, бо обличчя гостей часами оживають i зраджують напружену увагу. Виграв господар дому.

Входить служниця i подае на тацi чай з тiстечками. Гостi споживають снiданок. Замiшання i рух крiсел використовуе слуга, щоби спритно всунути блондиновi у руку дрiбний паперовий згорток. Той жадiбно вхопив, кинувши навколо швидкий, вивчаючий погляд. Зiтхнув полегшено: нiхто не зауважив…

Вiдсутнiсть господинi привернула увагу чоловiка. Вiн щось запитуе слугу i виходить. Дуже вигiдний момент. Щасливий суперник ховаеться у фрамузi вiкна, розгортае папiр, читае. Кров кидаеться йому в обличчя, в очах грають iскри. Згорнув, сховав на грудях. Докурюе цигарку, вiдступае у глиб кiмнати i, скориставшись розгардiяшем, зникае за дверима, що навпроти портьери.

За якийсь час повертаеться чоловiк, очi гостро блищать, у них палають iскри гнiву. Була сварка. Його увагою заволодiвае якийсь повний гiсть i тягне в кут на розмову. Чоловiк бреде за ним, хоч i неохоче. Минае п’ятнадцять хвилин, пiвгодини…

Розiм’явшись, гостi поволi повертаються на своi мiсця довкола зеленого столу. Зауважили вiдсутнiсть блондина. На кiлькох обличчях промайнули посмiшки, падають уривки якихось слiв, фраз. Погляди мимоволi перехрещуються на господаревi.

Той поривчасто встае, блiдий, пройнятий нервовим дрожем.

– Перепрошую. Мушу знайти заблукалого гостя. Незабаром повернуся – буду до послуг панства.

Зникае у глибинi дому. Видно довгу анфiладу покоiв, старих, заглушених оксамитом шпалер кiмнат – вiдчиняються однi за одними дверi, вiдхиляються тяжкi портьери. Падають у кути злi, допитливi погляди, свердлять алькови, обзирають спальнi…

Вийшов на ганок, збiг сходами, повернув улiво. Кроки тихi, обережнi. Почув якiсь звуки, похапливий шепiт. Заглянув через грати обплетеноi диким виноградом альтанки. Побачив… Поклала йому голову на груди, наставила розхиленi вуста. Цiлував ii довго, протяжно…

Раптом сцена змiнилася. Посеред альтанки стояв чоловiк. На вустах холодний iронiчний усмiх, у руках стек.

– Вибачайте…

Жiнка зiрвалася з лавки, хотiла щось промовити. Їi перервав посвист удару. З коротким скриком пiднесла руку до щоки, на якiй розквiтнув продовгуватий, червоно-синiй пруг… Блондин кинувся на шаленця з гнiвом, замахнувся рукою до його обличчя. Та дорогою наткнувся на опiр: його затримала мiцна, сталева рука…

– Знайдемо iнший спосiб вирiшення тоi справи.

Наказовим рухом витяг руку до жiнки i вказав на будинок:

– Прошу нас залишити самих.

Пiшла. Нiма гра обличчя, поединок поглядiв. Очi ворогiв майже водночас зупиняються на кошику, який панi залишила на столi. На днi кошика два клубки – зелений i блакитний. Губами чоловiка блукае загадковий посмiх, взяв клубки, поклав на долоню, бавиться ними, перекочуючи по руцi. Запитально дивиться на другого.

Пiдняв блакитну кульку:

– Смерть.

Блондин кивнув на знак згоди.

Пiдсувае долоню iз зеленою кулькою.

– Життя.

– Згоден.

– Хто буде тягнути жереб?

Дiалог переривае великий англiйський хорт. Породиста тварина вбiгла до альтанки короткими, пружними стрибками i ластиться до нiг блондина. Той погладив пса по лобi i, вказуючи на нього супротивниковi, промовив:

– Нерон.

– Добре.

Чоловiк уклав до кошика обидва клубки i поставив його на столi. Тепер iх узяв суперник i, тримаючи у руцi, звернувся до пса:

– Принеси, Нероне, принеси!

З пальцiв вилетiли рiзнокольоровi кульки i, проробивши подвiйну параболу, упали за кiльканадцять крокiв на стежку: зелена ближче, на кiлька метрiв далi блакитна.

– Вiзьми, Нероне! – заохотив блондин.

Пес кинувся з мiсця i бiгом наблизився до клубочкiв. Обидва мужчини спостерiгали з альтанки за його рухами. Нерон вхопив у зуби ближчий зелений клубок i вже хотiв було повернутися до господаря зi здобиччю, коли спостерiг другий пiд клумбою. Звiря на мить завагалося, потiм пiдбiгло до клумби. Гордий iз сумлiнного вирiшення проблеми, хорт вертався до альтанки, тримаючи у високо пiднесенiй пащi обидва клубки. Та зачепив ногою якийсь корiнь, пiдскочив i вдарився головою до гiлки. Тодi, напевне, з його зубiв випав кудись помiж кущi один клубок. За мить уже подавав задиханою мордою своему господарю те, що мав у зубах.

Блакитний клубок.

Блондин вiдiбрав його i погладив пса по блискучiй оксамитнiй шерстi.

– Дякую, Нероне.

Усмiхнувся i, дивлячись на свого переможця, спокiйно додав:

– Добрий пес. Справдi. Мiй пес. Честь.

У вiдповiдь мовчазний уклiн.

Швидким, нервовим кроком блондин покинув альтанку, перейшов парк i через фiртку вийшов у поле. За ним бiг Нерон. Молодий чоловiк сповiльнив крок i повернув до порослого густими кущами берега рiки. Механiчно розсував вологi стовбури, занурювався у лiс мокрих стебел. Його прекрасно скроений фрак видiлявся рiзким чорним контуром серед зеленi, пронизаноi золотом ранкового сонця. Пес самовiддано супроводжував свого господаря, котрий, здавалося, не помiчав його. Вийшовши iз гущавини на лужок, раптом обернувся i побачив-таки вiрного товариша. В осклiлих вiд розпачу очах зблиснув гнiв. Пiдскочив i копнув звiра з усiеi сили.

– Ану, геть, пiдла тварюко!

Пес заскавулiв, заточився i з докором поглянув у очi господарю. Блондин вiдвернувся i пiшов далi. Тепер брiв над самою рiкою. Тупий погляд снував поверхнею води, супроводив течiю. Коло нiг почулося покiрне скавулiння пса: Нерон перепрошував за невiдому йому провину, лизав руки, ластився до нiг. Чоловiк видобув iз кишенi малий, короткий револьвер i вистрiлив йому в голову. Тварина тихо заскавулiла й упала до нiг господаря, опустивши прострiлену голову на витягнутi лапи.

Блондин розсiяно глянув на зброю i, зауваживши брак набоiв, вiдкинув геть у кущi. Потiм без роздумiв скочив у рiчку. Вода пiд ним збурилася, приснула пiнистим плюскотом i замкнулася над своею жертвою…

Я прокинувся.

Був ясний, погiдний день. Я лежав навзнак. На обличчя iз загратованого маленького вiконця у протилежнiй стiнi будиночка щедро лилася цiла злива сонячного промiння. Заслiплений блиском, я примружив очi, а тодi уважно розглянувся навколо. Несподiвано по тiлi пробiг зимний тремт: у кутi стояла труна. Їi вiдкритi нутрощi зяяли на мене пусткою смертi.

Вiдвiв очi, погляд упав на рiг помосту, на якому я лежав. Був накритий якоюсь плахтою чи то куском матерii. Машинально взяв ii до рук: то була лаха, брудна вiд пороху й болота, рясно покрита сльозами свiчок. Нагадав собi минулу нiч i шмату, яку пiдняв у темрявi. Бррр… ногою скинув ii на землю.

Протер очi. Рештки сну розвiялися. Цiлком отямився.

Де ж я?

Пiд лiвою рукою, що була занурена у сiно ложа, вiдчув якийсь твердий предмет, який до того несвiдомо тримали моi пальцi. Лiнивство не дозволило менi ворухнутися i переконатися, що то було. Я лише повернув голову у той бiк, проте нiчого не побачив: стiна соломи i сiна заслоняла мою голову i той предмет, за який трималися моi пальцi. Почав обмацувати його. Та невже?! Тепер я мав враження, що моi пальцi дотикаються до чогось м’якого, неначе сукно… Чийсь рукав, чи що? І тут до мене дiйшло. Моя рука цiлу нiч пiдсвiдомо трималася за передплiччя людини.

Я аж пiдскочив на помостi. Вал соломи посунувся, вiдступаючи мужчину, що лежав тут-таки коло мене, на тому ж тапчанi. Короткий погляд на обличчя товариша – i кров похолола в жилах: я упiзнав блондина, якого бачив у снi.

То було те саме аристократичне обличчя, тi самi прекраснi риси, але тепер ще пiдкресленi гострим мазком смертi. Вiн штивно лежав на солом’янiй пiдстилцi у пом’ятому, ще вологому фраку, з водоростями, що сплутались у буйному ясному волоссi, зi смугами мулу на штанях i сорочцi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/stefan-grabinskiy-4414602/salamandra-zbirnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Сноски





1


© Ю. Винничук, переклад украiнською, 2018.




2


© Ю. Винничук, переклад украiнською, 2018.




3


© А. Квятковський, переклад украiнською, 1993.




4


© Я. Королюк, переклад украiнською, 2018.




5


Рar excellence (франц.) – у найвищому ступенi.




6


Ultima Thule – в уявi давнiх грекiв острiв на пiвнiч вiд Британii, мабуть, Ісландiя, яку вважали за край свiту.




7


© Ю. Винничук, переклад украiнською, 2018.




8


Хтонiчнi сили – такi, що належать землi.




9


Теллуричнi складники – пов’язанi iз землею i геологiчними грунтами.




10


© М. Брижак, Ю. Винничук, переклад украiнською, 2018.




11


© М. Трофимук, переклад украiнською, 1993.




12


Шимон – консьерж.




13


© М. Трофимук, переклад украiнською, 1993.