Книга - Замогильні записки

Замогильнi записки
Франсуа Рене де Шатобрiан


Франсуа Рене де Шатобрiан (1768–1848) – вiдомий французький письменник, «батько романтизму», державний дiяч, що виступав проти Наполеона, давав поради Людовiку XVIII, вiдмовлявся вiд спiвпрацi з iншим французьким королем – Луi-Фiлiпом (незважаючи на настiйливi прохання) i виконував таемнi доручення матерi вигнаного спадкоемця престолу – герцогинi Беррiйськоi.

«Замогильнi записки», якi Шатобрiан дозволив опублiкувати лише пiсля своеi смертi, – за жанром звичайна автобiографiя, та водночас це грандiозна iсторична хронiка, в якiй iдеться про один з найбурхливiших перiодiв в iсторii Францii (Революцiя, Імперiя, Реставрацiя, Сто днiв, друга Реставрацiя, Липнева монархiя), змальовано портрети Мiрабо i Лафаета, Талейрана i Наполеона, описано Нiагарський водоспад i швейцарськi Альпи, Лондон 1794-го, Рим 1829-го i Париж 1830 року…





Франсуа Рене де Шатобрiан

Замогильнi записки





«Наше все» французькоi лiтератури


Двадцять рокiв тому, вперше потрапивши на Паризький Книжковий Салон, я звернув увагу на те, що у Францii немае будь-якого значного видавництва, яке б у своiй дiяльностi не зверталося до творчостi Франсуа Рене де Шатобрiана (1768–1848). Тут були i дешевi видання його повiстей та романiв у м’якiй обкладинцi, що досi входять до шкiльноi програми («Атала», «Рене» та iншi), важкi коментованi томи його духовних творiв («Генiй християнства» i «Мученики»), видання його перекладiв (наприклад, «Втрачений рай» Мiльтона), вiршiв, численних дорожнiх нотаток i бiографiй його сучасникiв. І, звичайно, окремо стоять багатотомнi видання у шкiряних палiтурках ручноi роботи його мемуарiв – «Замогильних записок». Це видання репрезентуе лише фрагменти багаторiчноi працi письменника, ми не можемо вмiстити в одну книгу 12 томiв мемуарiв людини, яка брала бiльш нiж активну участь у життi французького суспiльства, починаючи вiд служби в армii з 1788 року, перед самою Революцiею, i до виходу у вiдставку в 1829 роцi з посади мiнiстра закордонних справ i вiдмови пiсля Липневоi революцii вiд титулу пера Францii. Мiж цими датами були i спiвчуття Революцii, i вiд’iзд до Америки, подалi вiд насильства, що запанувало у Парижi, i повернення, що завершилося важким пораненням у бою, у складi армii роялiстiв, i тривала емiграцiя в Англii, i наступне повернення на батькiвщину пiсля оголошеноi Наполеоном амнiстii, дипломатична й адмiнiстративна кар’ера, жорстка критика режиму i подальша опала. Його памфлет «Про Бонапарта та Бурбонiв», написаний перед крахом Наполеона, котрий став бестселером на книжковому ринку того часу, за словами Людовiка ХVIII, коштував цiлоi армii. Двiчi мiнiстр, тричi посол Францii у столицi свiту, багато разiв опозицiонер i нещадний критик влади, Шатобрiан у 1830-му остаточно розiрвав з активною полiтикою i у поважнi 62 роки повернувся у лiтературу. Вiн близько був особисто знайомий з усiма поколiннями французьких полiтикiв вiд Наполеона i до прихильникiв узурпатора Луi-Фiлiпа, був учасником подiй, i, безумовно, його мемуари (а першi роздiли були написанi ще в 1810 роцi) могли стати iнформацiйною бомбою в суспiльствi того часу, зруйнувати кар’ери тих, хто стояв бiля керма Францii в тi роки. Вiн був небезпечний сам для себе як носiй таемниць свого часу i прийняв рiшення не публiкувати своi «Записки» за життя. Первинне бажання закрити текст вiд нащадкiв на 50 рокiв пiсля смертi було змiнено важким матерiальним становищем Шатобрiана, який вiдмовився вiд титулу пера i чималого грошового забезпечення, яке цей титул передбачав. З цiеi ситуацii вiн знайшов дотепний вихiд. У 1836-му, в 68 рокiв, вiн продав права на посмертне видання своiх «Замогильних записок» видавцям Деллуа i Сала, що створили спецiальне акцiонерне товариство, яке сплатило 156 000 франкiв на покриття боргiв Шатобрiана, а також виплачувало письменнику чотири роки пiсля цього гонорар за написанi новi частини по 12 000 франкiв на рiк, а потiм – по 25 000 франкiв на рiк до самоi смертi автора. Та й тут Шатобрiан переграв долю, переживши бiльшiсть акцiонерiв. Акцiонерне товариство, що практично розорилося, змушене було продати право першого видання великому масовому газетному концерну «Прес». В останнi роки життя Шатобрiан купив окремий острiвець бiля рiдного Сен-Мало у Бретанi для своеi могили й багаторазово дописував i вiдредаговував рукопис мемуарiв спецiально для газетного й окремо для книжкового читача. Таким чином, книга була написана в трьох часових пластах – час, про який iде мова, час, коли книга писалася, i час, коли автор вносив правки при передачi рукопису адвокатовi пiсля чергового заповiту. Шатобрiан ще встиг привiтати чергову Французьку революцiю 1848 року, яка викинула з полiтики небагатьох до того часу живих героiв його мемуарiв на узбiччя iсторii i остаточно поставила крапку в мiнливiй французькiй iсторii першоi половини XIX столiття. Квiтчастiсть i жвавiсть «Записок» можна охарактеризувати реплiкою однiеi з численних героiнь мемуарiв – староi аристократки панi де Куален, яка так вiдреагувала на смерть кiлькох королiв: «почався падiж вiнценосноi худоби». Революцiя, Імперiя, Реставрацiя, Сто днiв, друга Реставрацiя, Липнева монархiя – один з найбiльш насичених перiодiв iсторii Францii – тепер виходить в украiнському перекладi.

Олександр Красовицький




Передмова



Переглянуто 28 липня 1846 року


Париж, 14 квiтня 1846 року


Sicut nubes… quasi naves… velut umbra [1 - Як хмара… як легкi човни… як тiнь (Йова, 30:15).].

    Йова

Позаяк менi не дано знати заздалегiдь, коли прийде на мене остання година, позаяк у моi лiта кожен дарований людинi день – то е милiсть, чи, точнiше, кара, я мушу дещо пояснити.

4 вересня менi виповниться сiмдесят вiсiм рокiв: настав час покинути цей свiт, який покидае мене i з яким я розлучаюся без жалю.

«Записки», що вiдкриваються цiею передмовою, подiленi на частини, якi вiдповiдають основним вiхам мого життя.

На жаль, скрута, яка вiчно тримала мене за горлянку, змусила мене продати моi «Записки». Нiхто не в змозi зрозумiти, скiльки я вистраждав через те, що зважився закласти власну могилу; але, щоб не порушити своiх клятв i не вiдхилитися вiд обраного шляху, я повинен був принести цю – останню – жертву. Я, можливо, через легкодухiсть, прирiс душею до цих «Записок» i бачу в них повiрника, з яким менi боляче розлучатися; я мав намiр заповiдати iх панi де Шатобрiан i дозволити iй або опублiкувати iх, або знищити – сьогоднi менi, як нiколи, втiшна ця друга можливiсть.

Ах! якби перед смертю менi поталанило знайти багача, котрий повiрив би в мене, викупив акцii Товариства i, на вiдмiну вiд цього Товариства, не став би поспiшати видавати мiй твiр одразу пiсля того, як по менi вiддзвонить дзвiн! Однi акцiонери – моi друзi, iншi – вельми ласкавi люди, якi хотiли зробити менi послугу, але, що не кажи, кожен з них може продати акцii або поступитися ними людям, котрих я не знаю i котрi опинилися у скрутних обставинах; вони, звичайно, вбачатимуть у моему довголiттi якщо не прикру перешкоду, то джерело збиткiв. Тим часом, коли б я був господарем цих «Записок», я залишив би iх у рукописi, а якби захотiв опублiкувати iх, то вiдклав би друкування на п’ятдесят рокiв.

Цi «Записки» створювалися в рiзний час i в рiзних краях. Звiдси – необхiднiсть вступiв, де я описую мiсця, якi були у мене перед очима, почуття, якi хвилювали мене тiеi митi, коли я знову починав свою розповiдь. Таким чином, мiнливi форми мого життя переплелися мiж собою: у пору безтурботного, спокiйного життя менi траплялося згадувати про часи вбогостi, у днi злигоднiв – описувати години щастя. Юнiсть моя змiшалася з моею старiстю, статечна досвiдченiсть забарвила смутком безтурботну веселiсть, променi мого сонця вiд його сходу до його заходу, схрещуючись i зливаючись, надали моiм розповiдям якоiсь безладностi чи, коли хочете, незбагненноi едностi; колиска моя уподiбнилася могилi, могила уподiбнилася колисцi: страждання моi дають менi радiсть, радощi завдають менi болю, i, закiнчуючи читання цих «Записок», я вже не можу зрозумiти, хто iхнiй автор – темноволосий хлопець чи вкритий сивиною старець.

Не знаю, чи сподобаеться читачевi ця мiшанина, змiнити яку я не в змозi; вона – плiд непостiйностi моеi долi: часто життевi бурi не залишали менi iншого письмового столу, окрiм уламкiв моеi катастрофи.

Мене вмовляли опублiкувати уривки з моiх «Записок» ще за життя, але я маю за краще говорити з домовини; тодi розповiдi моiй вторуватимуть голоси, в яких чуеться щось священне, бо вони лунають з могили. Якщо я доволi вистраждав у цьому свiтi, щоб зажити блаженства у свiтi iншому, промiнь свiтла, що сяе в Єлисейських Полях, озорить останнi картини мого життя своею благодаттю: життя не панькае мене; може, смерть буде добрiша?

Цi «Записки» – мое улюблене дiтище; святий Бонавентура виклопотав у неба дозволу продовжувати писати пiсля смертi; я не сподiваюся на таку милiсть, але хотiв би повстати з домовини в час привидiв хоча б для того, щоб вичитати гранки. Втiм, коли я увiйду до сiм’i туговухих пожильцiв могил i Вiчнiсть наглухо заткне менi вуха, нiчий голос вже не потривожить мого праху.

Якщо якась частина працi захопила мене бiльше за iншi, то це та, що стосуеться моеi юностi, найпотаемнiшого куточка мого життя. Тут менi довелося воскрешати свiт, вiдомий лише менi одному; мандруючи серед товариства, зниклого з лиця землi, я всюди зустрiчав лише спогади та нiму тишу; з тих, кого я знав, чи багато хто живий сьогоднi?

25 серпня 1828 року мер Сен-Мало за дорученням мешканцiв мiста звернувся до мене з проханням допомогти в будiвництвi морського доку. Я поквапився дати згоду i як нагороду за клопiт попросив поступитися менi кiлькома футами землi на острiвцi Гран-Бе для моеi майбутньоi могили. Вирiшити це питання виявилося непросто через опiр вiйськових iнженерiв. Нарештi 27 жовтня 1831 року я одержав листа вiд мера, пана Овiуса. У ньому мовилося: «Мешканцi Сен-Мало iз синiвською шанобливiстю охоронятимуть вибране вами мiсце на березi моря, за кiлька крокiв од будинку, де ви народилися… Однак сумна думка затьмарюе нашi приготування. Ах! нехай склеп якомога довше буде порожнiй! А втiм, усе минае, але честь i слава живуть вiчно». Я вдячний пановi Овiусу за цi чудовi рядки; тiльки одне слово тут зайве: слава.

Отже, прах мiй спочиватиме на березi моря, яке я так любив. Якщо я помру за межами Францii, хай останки моi будуть перевезенi до Францii не одразу, а через п’ятдесят рокiв пiсля моеi смертi. Я не хочу, аби тiло мое пiддавали блюзнiрськiй процедурi розтину; не хочу, аби в моему остиглому мозку i згаслому серцi шукали розгадку мого iснування. Смерть нiтрохи не прояснюе таемницi життя. Труп, що мчить на поштових, вселяе в мене жах; легкi бiлi кiстки перевезти неважко: iм буде простiше подолати цей – останнiй – шлях, анiж поневiрятися свiтом пiд тягарем моiх прикрощiв.




Частина перша





Книга перша





1



Вовча долина, поблизу Ольне, 4 жовтня 1811 року

Минуло чотири роки, вiдколи я повернувся з подорожi до Святоi землi й купив поблизу села Ольне, по сусiдству iз Со i Шатне, садiвничий будиночок, загублений серед лiсистих пагорбiв. На нерiвнiй дiлянцi пiщаного грунту рiс дикий сад, що кiнчався ярком i каштановим гаем. Менi здалося, що цей невеликий клаптик землi може стати прихистком для моiх довгих надiй; spatio brevi spem longam reseces [2 - …миттю короткою // Довгу мрiю дiли… (Горацiй. Оди, I, XI, 6–7; пер. А. Содомори.)]… Дерева, якi я посадив, тягнуться вгору, але поки вони ще зовсiм маленькi, i, коли я стаю мiж ними i сонцем, моя тiнь затуляе iх. Одного чудового дня вони повернуть менi цю тiнь, лелiючи мою старiсть, як я лелiяв iхню молодiсть. Я постарався вибрати породи, що ростуть у тих широтах, де я подорожував; вони нагадують менi про моi мандри i дають моему серцю поживу для нових iлюзiй.

Якщо Бурбони коли-небудь повернуться до влади, як нагороду за мою вiрнiсть я попрошу у них якраз стiльки грошей, скiльки треба, щоб приеднати до моеi вотчини узлiсся, що оточуе ii: я зiбрався подовжити дорiжку для прогулянок на декiлька арпанiв; хоча все мое життя було життям мандрiвного лицаря, мене вабить чернече затворництво: з того часу, як я поселився в цiй глушинi, я i трьох разiв не виходив за межi моiх володiнь. Коли моi сосни, ялини, модрини, кедри стануть тим, чим обiцяють, Вовча долина перетвориться на справжнiй монастир. Який вигляд мав пагорб, на схилi якого в 1807 роцi належало поселитися авторовi «Генiя християнства», 20 лютого 1694 року, коли в Шатне народився Вольтер?

Цей куточок менi до душi; вiн замiнив менi отчi поля; я заплатив за нього плодом моiх мрiянь i безсонних ночей; безмежна пустеля, де народилася «Атала», дала менi можливiсть купити маленьку «пустинь» поблизу Ольне; щоб знайти цей притулок, менi не довелось, як американському поселенцевi, грабувати флоридського iндiанця. Я почуваю до своiх дерев нiжну прихильнiсть: я присвятив iм елегii, сонети, оди. За кожним з них я доглядав своiми руками: оббирав черв’якiв, що точили його корiння, знiмав гусiнь, що прилiпилася до його листя; вони для мене – мов дiти, i в кожного свое iм’я; це моя родина, iншоi в мене нема, я хотiв би померти серед них.

Тут я написав «Мученикiв», «Абенсерагiв», «Подорож» i «Мойсея»; чим займатися менi тепер осiннiми вечорами? Сьогоднi – 4 жовтня 1811 року, день мого ангела й рiчниця мого в’iзду до Єрусалима; це спонукае мене взятися за iсторiю мого життя. Людина, яка лише для того дае сьогоднi Францii владу над свiтом, щоб зневажити ii свободу, ця людина, чий генiй захоплюе мене, а деспотизм обурюе, принесла мене в жертву своiй тиранii i прирекла на самотнiсть; але якщо сучасне вiн може роздавити, то боротися з минулим вiн безсилий, i в усьому, що вiдбувалося до його приходу до влади, я зберiгаю свободу.

Бiльша частина моiх почуттiв спочивае на днi моеi душi або висловлена в моiх творах устами вигаданих героiв. Нинi, все ще сумуючи про моi химери, хоча й не переслiдуючи iх бiльше, я хочу пiднятися вгору за течiею моiх кращих рокiв: цi «Записки» стануть храмом смертi, спорудженим при свiтлi моеi пам’ятi.

У мого батька вiд народження був найпохмурiший у свiтi характер, який випробування, що випали на його долю в юнi роки, лише зробили жорстокiшим. Вдача його вплинула на моi думки; у дитинствi вiн лякав мене, замолоду пригнiчував: мое майбуття залежало вiд його волi.

Я природний дворянин. Здаеться, випадковiсть мого походження пiшла менi на користь; я зберiг непохитну любов до свободи, що вiдрiзняе передусiм аристократiю, якiй вже недовго жити. У життi аристократii е три пори: пора вищостi, пора привiлеiв, пора чванства; вступивши в пору привiлеiв, вона занепадае, доживши до пори чванства, згасае.



‹Походження iменi Шатобрiан i доля рiзних гiлок роду› [3 - Тут i далi у кутових дужках подано стислий змiст пропущених у перекладi роздiлiв та фрагментiв.]


За нашого часу багато хто перегинае палицю; люди квапляться голосно заявити про свою належнiсть до холопськоi породи, про те, яка велика честь бути сином людини, прикрiпленоi до землi. Чи так уже багато гордостi в цих фiлософiчних похвальбах? Чи не означае це ставати на бiк сильного? Чи можуть нинiшнi маркiзи, графи, барони, якi не мають анi привiлеiв, анi земель, у своiй бiльшостi вмирають з голоду, без кiнця сваряться i не бажають визнавати одне одного, заперечують знатнiсть сусiда i не мають прав навiть на власне iм’я або ж мають його умовно, – чи можуть вони нагнати на кого-небудь страх? А втiм, хай даруе менi читач цi мiркування, до яких менi довелось опуститися, щоб дати уявлення про головну пристрасть мого батька, пристрасть, яка стала зав’язкою у драмi моеi юностi. Що до мене, я не чванюся колишнiм товариством i не нарiкаю на нове. Ранiше я був шевалье чи вiконт де Шатобрiан, тепер я Франсуа де Шатобрiан; я вiддаю перевагу iменi над титулом.

Мiй батько охоче уподiбнився б середньовiчному вотчиннику i називав Бога Вишнiм дворянином, а Никодима (евангельського Никодима) святим дворянином. Тепер нам належить простежити шлях од Крiстофа, можновладного сеньйора Геранди, прямого нащадка баронiв де Шатобрiан, до мого батька i до мене, Франсуа, безвасального й безгрошового сеньйора Вовчоi долини.

Генеалогiчне дерево Шатобрiанiв подiляеться на три гiлки; першi двi згасли, а третя, гiлка панiв де Бофор, продовжена бiчною лiнiею (герандськi Шатобрiани), збiднiла – неминучий наслiдок мiсцевого закону: за бретонським звичаем у дворянських родинах старший син отримував двi третини майна, а молодшi дiлили мiж собою третину батькiвського спадку, що залишився. Це нiкчемне надбання дрiбнилося тим стрiмкiше, що молодшi спадкоемцi завели собi родини, а позаяк iхнi дiти також дiлили майно батькiв на двi третини i третину, цi молодшi дiти молодших дiтей незабаром доходили до подiлу голуба, кролика, болота з дикими качками i гончого пса, залишаючись при цьому можновладними сеньйорами голубника, жаб’ячого ставка i кролятника. У старих дворянських родинах було багато дiтей; долю молодших синiв можна прослiдкувати протягом двох-трьох поколiнь, потiм вони зникають, поступово перетворюючись на селян або розчиняючись серед робiтничого люду, i нiхто не знае, що з ними трапилося.

Головою нашого роду на початку вiсiмнадцятого сторiччя був Алексiс де Шатобрiан, сеньйор Геранди, син Мiшеля, а цей самий Мiшель мав брата Аморi. Мiшель був сином згаданого Крiстофа, чие походження вiд панiв де Бофор i баронiв де Шатобрiан було засвiдчене указом, що його ми навели вище. Алексiс де ла Геранд був удiвцем; гiркий п’яничка, вiн тiльки те й робив, що пив та волочився за своiми служницями, а найцiннiшими фамiльними паперами закривав горщики з маслом.

У той самий час iз головою роду жив його кузен Франсуа, син Аморi, молодшого брата Мiшеля. Франсуа, що народився 19 лютого 1683 року, володiв маленькими маетками Туш i Вiльнев. 27 серпня 1713 року вiн одружився з Петронiлле Клод Ламур, власницею Ланжегю, i в них народилося четверо синiв: Франсуа Анрi, Рене (мiй батько), П’ер, сеньйор дю Плессi, i Жозеф, сеньйор дю Парк. Мiй дiд Франсуа помер 28 березня 1729 року; бабуся моя – я ii добре пам’ятаю – i на схилi вiку дивилася на свiт з усмiшкою. Пiсля смертi свого чоловiка вона жила у Вiльневi, неподалiк вiд Дiнана. Статки моеi бабусi не перевищували п’яти тисяч лiврiв ренти, з яких старшому синовi дiсталося двi третини, 3332 лiври, а трьом молодшим 1668 лiврiв ренти, причому i з цiеi суми старшому з цих трьох належала бiльша частина.

На довершення нещастя вдача синiв завадила здiйснитися бабусиним планам: старший, Франсуа Анрi, який отримав чудовий спадок – маеток Вiльнев, вiдмовився одружуватись i став священиком; але замiсть того, щоб добиватися дохiдного мiсця, яке вiн з його iм’ям неодмiнно отримав би, i допомогти братам, вiн з гордостi й легковажностi нi про що не просив. Вiн живцем поховав себе в глушинi i був парафiяльним священиком спочатку в Сен-Лонеку, а потiм у Мердрiньяку, що належав до епархii Сен-Мало. Вiн пристрасно любив поезiю i сам склав чимало вiршiв: я iх читав. Життерадiсна вдача цього дворянського Рабле, служiння музам, якому вiддавався цей християнський пастир, розпалювали цiкавiсть. Вiн роздав бiдним усе, що мав, i помер у боргах.

Наймолодший брат мого батька, Жозеф, поiхав у Париж i жив, не виходячи з власноi бiблiотеки: йому щороку посилали 416 лiврiв, його частку молодшого. Вiн прожив життя непомiтно, серед книг, займаючись iсторичними дослiдженнями. Весь свiй недовгий вiк вiн щороку першого сiчня писав матерi – нiчим iншим вiн про себе не нагадував. Дивна доля! З двох моiх дядькiв один був ерудитом, другий – поетом; мiй старший брат складав непоганi вiршi, одна з моiх сестер, панi де Фарсi, мала справжнiй поетичний талант, другiй, графинi Люсiль, канонiсi, належать декiлька чудових сторiнок, якi могли б ii прославити; чимало паперу попсував i я. Брат мiй загинув на ешафотi, двi сестри покинули падiл скорботи, зазнавши мук ув’язнення; обидва моi дядьки померли, не залишивши грошей навiть на власний похорон; менi лiтература дала радiсть i горе, i я не втрачаю надii, з Божою допомогою, померти у притулку.

Бабуся моя, вичерпавши всi кошти, щоб вивести в люди старшого й молодшого синiв, нiчим не могла допомогти двом середнiм – моему батьковi Рене i моему дядьковi П’еру. Представники цього роду, який, згiдно зi своiм девiзом, «сiяв золото», дивилися з вiкон своеi садибки на багатi монастирi, якi заснували iхнi предки i в яких спочив iхнiй прах. Як власники одного з дев’яти баронських маеткiв Шатобрiани очолювали бретонськi штати; вони засвiдчували своiм пiдписом договори монархiв та були поручителями Клiссону, але з величезними зусиллями добилися для продовжувача славного роду чину молодшого лейтенанта.

У збiднiлоi бретонськоi знатi залишався один прихисток – королiвський флот: туди хотiли влаштувати мого батька, але спочатку треба було поiхати до Бреста, жити там, платити вчителям, купити обмундирування, зброю, книжки, вимiрювальнi прилади – де взяти грошей на все це? Королiвську грамоту про направлення хлопця на флот через вiдсутнiсть покровителя роздобути не вдалося: власниця Вiльнева з горя занедужала.

І тут мiй батько вперше в життi виявив рiшучiсть, яку я за ним знав. Йому було близько п’ятнадцяти рокiв: розумiючи тривоги матерi, вiн пiдiйшов до ii лiжка i промовив: «Я не хочу бути для вас тягарем». Мати залилася сльозами (мiй батько двадцять разiв переповiдав нам цю сцену). «Рене, – запитала вона, – що ти збираешся робити? Обробляй свое поле». – «Воно не може нас прогодувати; дозвольте менi поiхати». – «Ну що ж, – вiдповiла мати, – хай буде по-твоему, i хай допоможе тобi Бог». Ридаючи, вона обiйняла сина. Того ж вечора мiй батько покинув материнський дiм i вирушив у Дiнан, де отримав вiд нашоi родички рекомендацiйного листа до одного мешканця Сен-Мало. Юний шукач пригод найнявся на вiйськову шхуну, що вiдпливала за кiлька днiв.

Маленька республiка Сен-Мало в тi часи одна вiдстоювала на морi честь французького прапора. Шхуна приедналася до флотилii, яку кардинал де Флерi послав на допомогу Станiславу, обложеному росiянами в Данцигу. Зiйшовши на берег, мiй батько взяв участь у пам’ятнiй битвi 29 травня 1734 року, де пiвтори тисячi французiв на чолi з хоробрим бретонцем де Бреаном, графом де Плело, виступили проти сорока тисяч московитiв пiд командуванням Мiниха. Де Бреан, дипломат, воiн i поет, загинув, а мiй батько був двiчi поранений. Вiн повернувся до Францii i знову найнявся на корабель. Судно зазнало аварii бiля берегiв Іспанii, в Галiсii на батька напали розбiйники й обдерли його до нитки; вiн морем дiстався до Байонни i знову появився в отчому будинку. Хоробрiсть i любов до порядку здобули йому пошану. Вiн переселився на Антильськi острови; у колонiях вiн розбагатiв i заклав новi основи добробуту нашоi родини.

Бабуся довiрила пiклуванню Рене iншого свого сина – П’ера, пана де Шатобрiана дю Плессi, чий син, Арман де Шатобрiан, був розстрiляний за наказом Бонапарта у Страсну п’ятницю 1810 року. Це був один з останнiх французьких дворян, що вiддали життя за монархiю [4 - Це було написано в 1811 роцi (Женева, 1831).]. Мiй батько перейняв на себе клопiт про брата, хоча постiйнi нестатки прищепили йому суворiсть, яку вiн зберiг до кiнця життя; non ignara mali [5 - Горя сама я зазнала (лат.; Вергiлiй, Енеiда. I, 630; пер. М. Бiлика).] не завжди йде людинi на користь; нещастя вчить не лише м’якостi, а й жорсткостi.

Пан де Шатобрiан був високий, сухорлявий чоловiк з орлиним носом, тонкими блiдими губами, глибоко посадженими маленькими очима кольору морськоi хвилi, тобто синьо-зеленими, як у левiв i стародавнiх варварiв. Я нi в кого бiльше не зустрiчав такого погляду: коли в ньому кипiла лють, здавалося, що блискотлива зiниця ось-ось вилетить i уб’е вас, мов куля.

Мiй батько був одержимий одною-единою пристрастю, пристрастю до свого iменi. Його звичайним станом був глибокий смуток, що посилювався з роками, i мовчання, яке порушувалося лише в нападi гнiву. Скупий, бо вiн жив надiею повернути своему iменi споконвiчний блиск, гордовитий з iншими дворянами на засiданнях Бретонських штатiв, суворий зi своiми васалами в Комбурзi, небагатослiвний, деспотичний i грiзний з домашнiми, вiн усiм своiм виглядом викликав страх. Якби вiн був молодший i дожив до Революцii, вiн вiдiграв би важливу роль або загинув вiд рук повсталоi голоти. Безперечно, вiн був людина обдарована: я певен, що, обiймаючи високу посаду у вiйськовому чи цивiльному вiдомствi, вiн неодмiнно укрив би себе славою.

Пiсля повернення з Америки вiн вирiшив одружитися. Народився вiн 23 вересня 1718 року, а в тридцять п’ять рокiв, 3 липня 1753 року, повiнчався з Аполлiною Жанною Сюзанною де Беде, народженою 7 квiтня 1726 року, дочкою пана Анжа Аннiбаля, графа де Беде, власника Ла Буетарде. Молодята поселилися в Сен-Мало, за сiм чи вiсiм лье вiд якого обидва вони народилися, тож могли бачити з вiкон свого будинку небеса, пiд якими з’явилися на свiт. Моя бабуся з материнського боку, Марi Анна де Равенель де Буатейель, власниця маетку Беде, народилася в Реннi 16 жовтня 1698 року i виховувалася в Сен-Сiрi, коли ще жива була панi де Ментенон: засвоенi там уроки вона передала своiм донькам.

Мати моя, що мала неабиякий розум i багату уяву, виросла на читаннi Фенелона, Расiна, панi де Севiнье та на iсторiях iз життя двору Людовiка XIV; вона знала напам’ять усього «Кiра». Аполлiна де Беде була негарна – смуглява, маленька, з грубими рисами обличчя; ii вишуканi манери i жвава вдача були цiлковитою протилежнiстю батьковiй строгостi й незворушностi. Вона так само любила товариство, як вiн – самотнiсть, у нiй було стiльки ж жвавостi i рухливостi, скiльки в ньому манiрностi i сухостi; неможливо назвати жодноi ii пристрастi, яка не розходилася б iз чоловiковими вподобаннями. Необхiднiсть пригнiчувати свое ество поселила в ii душi меланхолiю, яка вигнала веселiсть i безтурботнiсть. Змушена мовчати, коли iй хотiлося говорити, вона втiшалася, вiддаючись свого роду галасливому смутковi, i ii зiтхання були единим, що порушувало батькiв тихий смуток. А що стосуеться благочестя, то тут матуся була справжнiй ангел.




2

Народження моiх братiв i сестер. – Я з’являюся на свiт



Вовча долина, 31 грудня 1811 року

Свого первiстка матуся народила в Сен-Мало; його назвали Жоффруа, як майже всiх старших синiв у нас у роду; вiн помер немовлям. Услiд за ним на свiт з’явилися ще один хлопчик i двi дiвчинки – нiхто з них не прожив i року.

Всi четверо померли вiд крововиливу в мозок. Нарештi, моя мати народила третього хлопчика, якого назвали Жан-Батистом: це вiн згодом одружився з онучкою пана де Мальзерба. Пiсля Жан-Батиста народилися чотири дiвчинки: Марi Анна, Бенiнь, Жулi i Люсiль, усi дивовижноi краси; з них лише двi старшi пережили бурi Революцii. Краса – серйозна дурниця, довговiчнiша за всi iншi дурницi. Я – остання, десята дитина. Цiлком iмовiрно, що чотири моi сестри завдячують своею появою на свiт бажанню мого батька змiцнити свiй рiд народженням другого сина; я опирався, життя не приваблювало мене.



‹Уривок iз запису про хрещення Шатобрiана›


У своiх попереднiх творах я припускався помилки: я народився не 4 жовтня, а 4 вересня; мене звуть Франсуа Рене, а не Франсуа Огюст [6 - За двадцять днiв до мене, 15 серпня 1768 року, на iншому островi, в iншому кiнцi Францii, народилась людина, яка поклала край старому суспiльству, – Бонапарт.].

Будинок, у якому в тi часи жили моi батьки, стоiть на вузькiй похмурiй вуличцi Сен-Мало, що мае назву Єврейськоi: нинi там заiжджий двiр. З кiмнати, де моя мати розродилася, видно безлюдну дiлянку мiськоi стiни, а за нею – неозоре море, яке хлюпоче, розбиваючись об рифи. Моiм хрещеним батьком, як видно iз запису в парафiяльнiй книзi, став мiй брат, а хрещеною матiр’ю – графиня де Плуер, дочка маршала де Контада. Я народився ледве живий. Гомiн хвиль, пiднятих шквалом вiтру, що провiщав осiнне рiвнодення, заглушав мiй лемент: менi часто розповiдали цi сумнi подробицi; вони назавжди запали в мою пам’ять. Не було дня, щоб, мiркуючи про те, чим я був, я не побачив внутрiшнiм поглядом скелю, на якiй народився, кiмнату, де мати прирекла мене на iснування, бурю, що виттям своiм колисала мiй перший сон, нещасного брата, що дав менi iм’я, яке я через усе життя пронiс iз жалем. Здавалося, волею небес над колискою моею з’явився прообраз моеi долi.




3

Планкуе. – Обiтниця. – Комбург. – Батькiв план щодо мого виховання. – Тiтонька Вiльнев. – Люсiль. – Панночки Куппар. – Я – поганий учень



Вовча долина, сiчень 1812 року

Ледве покинувши материнське лоно, я дiзнався, що таке вигнання: мене заслали до Планкуе, мальовничого села, розташованого мiж Дiнаном, Сен-Мало i Ламбелем. Єдиний брат моеi матерi, граф де Беде, збудував поблизу цього села замок Моншуа. Володiння моеi бабусi з материнського боку простягалися до мiстечка Корсель, Curiosolites iз «Записок» Цезаря. Бабуся, яка рано овдовiла, жила разом iз сестрою, мадемуазель де Буатейель, у селi за мостом, яке називали Абатством через розташоване там бенедиктинське абатство, присвячене Назаретськiй Божiй матерi.

У моеi годувальницi не виявилося молока; знайшлася iнша жалiслива селянка, яка й вигодувала мене. Вона обрала Назаретську Божу матiр моею заступницею i дала обiтницю, що на ii честь я до семи рокiв носитиму бiлий i синiй кольори. Не встиг я прожити й кiлькох годин, як тягар часу вже вiдбився на моему чолi. Навiщо менi не дали вмерти? Воля Божа була на виконання бажань iстоти невинноi i невiдомоi зберегти життя, приречене на суетну славу.

Обiтницi нинi не в модi, та все ж яке зворушливе заступництво Божоi матерi, яка, зглянувшись на благання бретонськоi селянки, стае посередницею мiж дитям i небесами й клопочеться за нього разом з матiр’ю земною.

Через три роки мене привезли назад у Сен-Мало; минуло сiм рокiв з того часу, як батько придбав маеток Комбург. Вiн хотiв вiдкупити володiння, що належали колись його предкам; оскiльки мова не могла йти нi про садибу Бофор, що дiсталася родинi Гуайон, анi про баронський маеток Шатобрiанiв, що вiдiйшов до дому де Конде, вiн звернув погляд на Комбург, чи, як писав Фруассар, Комбур: декiлька гiлок мого роду володiли ним завдяки шлюбам з панянками з роду Коеткан. Комбург розташований на пiдступах до Бретанi з боку Нормандii та Англii: Жюнкен, епископ Дольський, побудував його в 1016 роцi; головну вежу зведено в 1100 роцi. Маршал де Дюрас, який дiстав Комбург як посаг за дружиною, Макловiею де Коеткан, чия мати була уроджена де Шатобрiан, продав його моему батьковi. Маркiз дю Алле, офiцер кiнних гренадерiв королiвськоi гвардii, вiдомий своею безмежною вiдвагою, – останнiй нащадок гiлки Коеткан-Шатобрiан: у пана дю Алле е брат. Той-таки маршал де Дюрас як наш свояк вiдрекомендував згодом мене i мого брата Людовiковi XVI.

Мене готували до королiвського флоту: батько мiй, як усi бретонцi, почував неприязнь до придворного життя. Мiсцева аристократiя змiцнила в ньому це почуття.

Коли я знов опинився в Сен-Мало, мiй батько був у Комбурзi, брат у Сен-Брiенському колежi; четверо моiх сестер жили з матiр’ю.

Любов моеi матерi неподiльно належала старшому синовi; звичайно, вона пiклувалася й про iнших дiтей, але вiддавала слiпу перевагу молодому графовi де Комбургу. Щоправда, як хлопчик, до того ж наймолодший у сiм’i i шевалье (так мене називали), я мав деякi переваги перед сестрами, але кiнець кiнцем я вирiс на чужих руках. На додачу матуся, сповнена розуму й доброчесностi, дiлила свiй час мiж свiтськими справами i релiгiйними обов’язками. Їi близькою подругою була моя хрещена, графиня де Плуер; зналася вона також з рiднею Мопертюi та абата Трюбле. Вона любила полiтику, гамiр, свiт: бо мешканцi Сен-Мало, подiбно до савських ченцiв у долинi Кедрону, займалися полiтикою; вона взяла активну участь у справi Ла Шалоте. Їi одвiчне бурчання, навiженiсть, скупiсть спочатку заважали нам оцiнити ii чудовi достоiнства. Вона любила порядок, але у вихованнi дiтей нiякого порядку не дотримувалась; вона була щедра, але видавалася скнарою; вона мала нiжну душу, але без кiнця буркотiла: батько наганяв на домашнiм жах, мати була iхнiм бичем.

Характери батькiв визначили моi першi прихильностi. Я полюбив жiнку, яка ходила за мною, чудове створiння, яке всi називали тiтонька Вiльнев, – я виводжу це iм’я з теплим почуттям i зi сльозами на очах. Тiтонька Вiльнев заправляла господарством, вона носила мене на руках, нишком напихала чим попало, витирала менi сльози, цiлувала мене, ставила в куток, знову брала на руки i весь час бурмотiла: «Ось хто не буде гордiем! ось у кого добре серце! ось хто нiколи не цуратиметься бiдних! Їж, малий!» – i пригощала мене вином i цукром.

Мою дитячу прихильнiсть до тiтоньки Вiльнев незабаром витiснила дружба бiльш гiдна.

Люсiль, четверта з моiх сестер, була на два роки старша за мене. Молодша, вона росла без догляду i ходила в обносках сестер. Уявiть собi худеньку дiвчинку, дуже високу для своiх рокiв, незграбну, боязку, яка затинаеться в розмовi й вiдстае в навчаннi, у платтi не на зрiст, у жорсткому пiкейному корсетi, що впиваеться в шкiру, i негнучкому стоячому комiрцi, обшитому коричневим оксамитом, iз зачесаним назад волоссям, у чорному капелюшку – i перед вами постане нещасне створiння, яке вразило мiй погляд, коли я повернувся пiд отчу стрiху. Дивлячись на миршаву Люсiль, нiхто б не подумав, що настане час, коли вона блищатиме красою i талантами.

Їi вiддали в мое розпорядження як iграшку; я нiтрохи не зловживав своею владою; замiсть попихати нею, я зробився ii захисником. Щоранку нас обох вiдводили до сестер Куппар, двох старих, одягнених у чорне горбунок, – вони вчили дiтей читати. Люсiль читала з рук дуже погано, а я ще гiрше. Їi сварили; я дряпав кривдниць: горбунки сердились i скаржилися матерi. Дуже скоро я зажив слави лобуря, неслухнянця, ледащо, нарештi, осла. Батьки не сперечалися: батько говорив, що всi шевалье де Шатобрiани тiльки те й робили, що ганяли зайцiв, пиячили та бешкетували. Мати зiтхала i лаяла мене за порвану курточку. Хоч який був я малий, батьковi слова обурювали мене, а коли мати завершувала своi докори похвалою моему братовi, якого називала Катоном, героем, у мене виникало бажання вчинити все зло, якого вiд мене чекали.

Увiнчаний «матроським» париком пан Депре, котрий учив мене писати, був так само незадоволений мною, як i батьки; вiн без кiнця змушував мене переписувати, за прописом власного зразка, два вiршi, якi я зненавидiв, але зовсiм не за те, що в них е граматична помилка:

До тебе, розуме, я хочу вести рiч,
Та приховати вад твоiх менi невмiч.

Своi повчання вiн пiдкрiплював потиличниками, називаючи мене «голова каповстяна»; може, вiн хотiв сказати: капустяна? Не знаю, що таке каповстяна голова, але, мабуть, щось жахливе.



‹Опис скель у Сен-Мало›





4

‹…› Звiльнення вiд обiтницi, даноi моею годувальницею




‹Спосiб життя бабусi Шатобрiана у Планкуе›


У Сен-Мало дiти граються на березi моря мiж замком i Королiвським фортом; там я i вирiс, у дружбi з хвилями й вiтрами. Однiею з перших моiх радощiв стала боротьба з бурями, гра з хвилями, якi то вiдступали вiд мене, то бiгли за мною на берег. Іншою розвагою було будувати з прибережного пiску вежi, якi товаришi моi називали пiчками. Пiзнiше я часто бачив, як замки, побудованi на вiки, руйнувалися швидше, нiж моi пiсковi палаци.

Позаяк долю мою було раз i назавжди вирiшено, у дитинствi менi не надто набридали заняттями. Приблизнi поняття про рисунок, англiйську мову, гiдрографiю та математику здавалися бiльш нiж достатнiми для освiти хлопчиська, який готувався до суворого життя моряка.

Я рiс неуком; ми вже не жили в будинку, де я на свiт народився: матуся займала особняк на площi Сен-Венсан, майже навпроти ворiт, за якими починаеться Коса. Моiми найщирiшими друзями були вуличнi хлопцi: вони завжди юрбилися у дворi i на сходах нашого будинку. Я нiчим не вiдрiзнявся вiд них; я говорив iхньою мовою; у мене були такi ж манери i звички, такий же розхристаний i неохайний вигляд; сорочки на менi завжди були рванi, на панчохах красувалися величезнi дiрки; я носив старi, стоптанi черевики, якi на кожному кроцi спадали з нiг; я часто губив шапку, а iнодi й пальто. Обличчя у мене було замурзане, пошкрябане, у саднах, руки бруднi. Фiзiономiя моя мала такий чудний вигляд, що нерiдко мати навiть у нападi лютi не могла стриматися вiд смiху й вигукувала: «Який мацапура!»

Тим часом я любив i досi люблю чистоту, навiть вишуканiсть. Ночами я намагався штопати свое дрантя; добра тiтонька Вiльнев i Люсiль допомагали менi довести до ладу костюм, щоб позбавити мене покарання та докорiв; але iхнi латочки робили мое вбрання ще недоладнiшим. А надто я сумував, коли з’являвся обiдранцем серед дiтей, що хизувалися своiми обновками.



‹Розваги мешканцiв Сен-Мало›


Тепер усi вже забули, що таке релiгiйнi i родиннi свята, коли здаеться, нiби вся батькiвщина i ii Бог радiють; Рiздво, Новий рiк, Богоявлення, Великдень, Трiйця, Іванiв день – у цi днi я розцвiтав. Мабуть, на моi почуття i виховання вплинула моя рiдна скеля. У 1015 роцi мешканцi Сен-Мало дали обiтницю пiти в Шартр i побудувати своiми руками i на своi кошти дзвiницю Шартрського собору: хiба я не трудився, як вони, своiми руками, щоб вiдновити повалений шпiц староi християнськоi базилiки? «Нiколи не було пiд сонцем, – пише отець Монуар, – землi, яка була б так палко й саможертовно вiддана правдивiй вiрi, анiж Бретань. За останнi тринадцять сторiч нечестя жодного разу не осквернило мову, що служила християнськiй проповiдi, i не народився ще той, хто побачив би у Бретанi бретонця, який сповiдуе яку-небудь вiру, окрiм католицькоi».

У днi свят мене разом iз сестрами водили на молiння до рiзних храмiв мiста, у каплицю Святого Аарона, у монастир Перемоги; слух мiй вражали нiжнi жiночi голоси з невидимого хору: iхнiй стрункий спiв зливався з гомоном хвиль. Коли зимового дня наступав час причастя i собор заповнював люд, коли натовп уклiнних старих матросiв, молодих жiнок i дiтей, тримаючи в руках тоненькi свiчки, читали своi часослови, коли священик благословляв парафiян, якi повторювали Tantum ergo, i пiд шквалами рiздвяного вiтру вiтражi храму дзвенiли, а склепiння, що чуло мужнi голоси Жака Картье i Дюге-Труена, тремтiло, я переживав надзвичайний приплив релiгiйного почуття. Тiтоньцi Вiльнев не було потреби нагадувати менi, щоб я молитовно склав руки, звертаючись до Бога i називаючи його всiма iменами, яких навчила мене мати; я бачив, як розчахуються небеса i ангели несуть до нього наш ладан i нашi молитви; я схиляв голову: ii ще не торкнувся тягар жалiв, пiд гнiтом яких хочеться назавжди схилити чоло перед вiвтарем.

Один моряк, вийшовши з церкви пiсля урочистого богослужiння, знову вирушав у море, готовий битися з бурями, iнший тим часом повертався з плавання, i за провiдну зiрку йому правила освiтлена баня церкви: таким чином, релiгiя й небезпеки постiйно оточували мене, i в думцi моiй одне назавжди зв’язалося з iншим. З самого народження я чув розмови про смерть. Вечорами вулицями ходила людина з дзвiночком, сповiщаючи християн, аби вони молилися за одного зi своiх новопреставлених братiв. Майже щороку на моiх очах гинули кораблi, i, коли я грався на пiщаних обмiлинах, море викидало менi пiд ноги трупи чужоземцiв, що загинули далеко вiд батькiвщини. Панi де Шатобрiан говорила менi, як свята Монiка своему синовi: «Nihil longe est а Deo» – «Для Бога немае нiчого далекого». Мое виховання було довiрене Провидiнню: воно не поскупилося на уроки.

Вiдданий пiд опiку Богородицi, я знав i любив мою заступницю, шануючи ii як свого ангела-хранителя: дешевий образок, що його купила менi добра тiтонька Вiльнев, було прикрiплено чотирма кнопками над узголiв’ям мого лiжка. Менi слiд було б жити в часи, коли до Марii промовляли так: «Покiрлива владичице неба i землi, мати милосердя, джерело всякого блага, що носила в своему дорогоцiнному чревi Ісуса Христа, прекрасна i найпокiрливiша владичице, Вам дякую i до Вас звертаюся».

Перше, що я вивчив напам’ять, була пiсня, складена матросами; починалась вона такими словами:

Зглянутись на мене Дiву
Щирим серцем я молив:
Захисти мене од гнiву
Збурених морських валiв.
Стрiну смертну я годину
З молитвами на устах:
Лиш блаженну дай кончину,
Простели у небо шлях.

Пiзнiше я чув, як спiвають цей гiмн пiд час корабельноi аварii. Я до сьогоднi повторюю цi бездарнi вiршики з такою ж насолодою, як вiршi Гомера; мадонна в неоковирному вiнцi й синьому шовковому платтi з срiбною торочкою викликае в менi бiльше благочестя, анiж мадонна Рафаеля.

Якби ця мирна «Зiрка морiв» могла вгамувати бурi мого життя! але менi з самого дитинства судилося життя, повне тривог; доля моя уподiбнила мене арабськiй пальмi: ледве стеблинка моя пробилася крiзь скелю, як на неi налетiв дужий вiтер.



‹Товариш дитячих iгор Шатобрiана Жерiль; iхне проводження часу›





6

Лист пана Пак’е. – Дьепп. – Змiни в моему вихованнi. – Весна в Бретанi. – Історичний лiс. – Пелагiчнi рiвнини. – Захiд мiсяця над морем



Дьепп, вересень 1812 року

4 вересня 1812 року я одержав листа вiд префекта полiцii пана Пак’е:



«Пан префект полiцii просить пана де Шатобрiана взяти на себе труд прийти до нього в кабiнет або сьогоднi близько четвертоi години пополуднi, або завтра о дев’ятiй ранку».


Префект полiцii хотiв сповiстити мене, що менi слiд покинути Париж. Я знайшов прихисток у Дьеппi – спочатку вiн мав назву Бертвiля, а пiзнiше був перейменований у Дьепп; новiй назвi вже понад чотириста рокiв, i походить вона вiд англiйського слова deep – глибокий. У 1788 роцi я стояв тут з другим батальйоном свого полку: замешкати в цьому мiстi з цегляними будинками i крамницями, що торгують слоновою кiсткою, в цьому мiстi з чистими i свiтлими вулицями означало для мене повернутися в днi молодостi. На прогулянках шлях мiй пролягав повз руiни замку Арк, вiд якого залишилась купа уламкiв. У Дьеппi досi пам’ятають, що тут народився Дюкен. Якщо я лишався вдома, то милувався морем; сидячи за столом, я бачив те саме море, що було свiдком мого народження i що омивае береги Великоi Британii, де я так довго жив у вигнаннi: погляд мiй линув по хвилях, якi принесли мене до Америки, повернули до Європи i провели до берегiв Африки та Азii. Привiт тобi, о море, колиска моя i портрет! Я хочу розповiсти тобi продовження моеi iсторii: якщо я скажу неправду, твоi хвилi, що супроводили мене все життя, викриють обман перед лицем прийдешнiх поколiнь.

Матуся не полишала надiю дати менi класичну освiту. Можливо, ремесло моряка «йому не сподобаеться», говорила вона; про всяк випадок, вона вважала за благо пiдготувати мене до iншоi дiяльностi. Як жiнка святоблива, вона мрiяла про духовну кар’еру для сина. Тому вона запропонувала пiдшукати колеж, де мене навчили б математики, креслення, вiйськового ремесла та англiйськоi мови; про латину i грецьку вона не згадувала, щоб не налякати батька, але вона збиралася вчити мене i цих двох мов, спочатку таемно, потiм, коли я зроблю успiхи, вiдкрито. Батько схвалив ii намiр: було вирiшено вiддати мене до дольського колежу. Мiсто Доль було вибране тому, що воно лежить на шляху iз Сен-Мало в Комбург.

Дуже холодноi зими, яка передувала моему ув’язненню до колежу, в нашому будинку сталась пожежа; мене врятувала старша сестра: вона винесла мене з вогню. Пан де Шатобрiан покликав дружину до себе в замок: навеснi ми вирушили в дорогу.

Весна у Бретанi м’якша, анiж в околицях Парижа, i настае тижнiв на три ранiше. П’ятiрко птахiв, що сповiщають ii: ластiвка, iволга, зозуля, перепелиця i соловей – прилiтають разом з морським вiтерцем, що гуляе над затоками армориканського пiвострова. Луки ряснiють стокротками, братками, жонкiлями, нарцисами, гiацинтами, жовтцями, анемонами, якi квiтнуть на пустищах навколо церкви Сан Джованнi iн Латеранi i Святого Єрусалимського Хреста в Римi. Галявини прикрашенi високими султанами папоротi; поля дроку й улексу виблискують, немов усипанi золотистими метеликами. Огорожi, поблизу яких завжди повно суниць, малини i фiалок, увитi глодом, жимолостю, ожиною, чиi бурi пагони гнуться пiд вагою листя i плодiв. Усе кишить бджолами i птахами; дiти на кожному кроцi натикаються на стiльники i гнiзда. У затишних куточках ростуть, немов у Грецii, дикi мирт i олеандр; зрiють фiги, немов у Провансi; яблунi, усипанi кармiновими квiтками, нагадують пишнi букети сiльських наречених.

У XII сторiччi там, де нинi стоять мiста Фужер, Ренн, Бешрель, Дiнан, Сен-Мало i Доль, рiс Брешелiанський лiс. Там франки билися з мешканцями Доммонеi. Вас розповiдае, що там жила дика людина, било Берантонське джерело i зберiгалася золота чаша. Історичний документ XV сторiччя «Звичаi та обичаi Бресильенського лiсу» пiдтверджуе свiдчення, що мiститься в «Романi про Ру»: лiс цей, говорять «Звичаi та обичаi», великий i просторий, «е там чотири замки, сила-силенна мальовничих ставкiв, чудовi мисливськi угiддя, де не водяться нi отруйнi гади, анi мошкара, двi сотнi високих дерев i стiльки ж джерел, серед яких джерело Белантон, поблизу якого здiйснив своi першi подвиги лицар Понтюс».

Край цей i дотепер зберiг свiй первозданний вигляд: порiзаний лiсистими ярами, вiн здалеку здаеться густою дiбровою i нагадуе Англiю: ранiше тут жили феi, а я, як ви побачите, зустрiв тут свою сильфiду. Вузькими видолинками течуть маленькi рiчечки. На iхнiх диких берегах ростуть дерева, що пускають загостренi молодi пагони. Уздовж моря стоять маяки, дозорчi вежi, дольмени, романськi споруди, руiни середньовiчних замкiв, дзвiницi епохи Вiдродження: бiля пiднiжжя всiх цих споруд хлюпочуть морськi хвилi. Плiнiй говорить про Бретань: пiвострiв, що дивиться в океан.

Мiж морем i суходолом розлягаються пелагiчнi рiвнини, хистка межа двох стихiй: польовий жайворонок лiтае тут поряд iз жайворонком морським; плуг борознить землю, а за два кроки вiд нього човен борознить воду. Мореплавець запозичуе слова у пастуха, пастух висловлюеться мовою мореплавця: матрос говорить про баранцi хвиль, пастир – про хвилi овечоi вовни. Рiзнобарвнi пiщанi обмiлини, усiянi мушлями, фукуси, торочки срiблястоi пiни тягнуться уздовж золотистоi або зеленоi крайки пшеничних полiв. Не пам’ятаю, на якому з островiв Середземного моря я бачив барельеф iз зображенням нереiд, що прикрашають гiрляндами подiл плаття Церери.

Але найчудовiше у Бретанi – це мiсяць, що сходить над землею, а вдосвiта занурюеться в море.

Волею Бога мiсяць – володар безоднi; як i сонце, вiн iнодi ховаеться за хмарами, випускае пару, випромiнюе променi й надiляе предмети тiнню, але, на вiдмiну вiд сонця, вiн покидае землю не сам; його супроводжуе почет зiрок. У моiх рiдних краях, йдучи з небосхилу, вiн усе глибше поринае в мовчання, передаючи його морю; незабаром вiн наполовину ховаеться за обрiем, западае в сон, хилить голову i зникае в м’якiй перинi хвиль. Свiтила з королiвського почту, перш нiж пiти у воду слiдом за своiм повелителем, зупиняються, на мить затримуючись на гребенi хвиль. Мiсяць заходить лише пiсля того, як морський вiтерець розвiе вiдображення сузiр’iв у дзеркальному плесi, – так гасять смолоскипи пiсля урочистоi церемонii.



‹Перший приiзд Шатобрiана до Комбурга›





Книга друга



Переглянуто в червнi 1846 року




1

Дольський колеж. – Математика i мови. – Особливiсть моеi пам’ятi



Дьепп, вересень 1812 року

У Долi я не був чужаком; мiй батько як нащадок i представник роду Гiйома де Шатобрiана, пана де Бофора, котрий пожертвував у 1529 роцi собору першу лаву для духiвництва, був тамтешнiм канонiком. Єпископом Дольським був пан де Ерсе, друг нашоi родини, якого, незважаючи на досить помiркованi полiтичнi погляди, розстрiляли разом з його братом, абатом де Ерсе, на кiберонському Полi мученикiв; обидва стояли навколiшки, тримаючи в руках розп’яття. Пiсля прибуття до колежу я був вiдданий на пiклування пана абата Лепренса, викладача риторики i великого знавця геометрii: це була людина освiчена, з приемним обличчям, що любила краснi мистецтва i непогано малювала портрети. Вiн узявся навчити мене математики за пiдручником Безу; абат Его, наставник третього класу, почав учити мене латини; математику я вчив у себе в кiмнатi, латину – в загальнiй залi.

Такий сич, як я, не одразу звик до клiтки, що звалася колежем, i не враз навчився спiвмiряти свiй полiт iз дзвоном дзвiночка. На вiдмiну вiд дiтей iз заможних родин, я не скоро знайшов собi друзiв, бо кому захочеться зв’язуватися з бiдняком, у якого немае навiть кишенькових грошей; не шукав я i покровителiв, бо ненавиджу пiдлабузництво. У iграх я не прагнув верховодити, але не хотiв, щоб мною попихали: я не годився нi в тирани, анi в раби; такий я i дотепер.

Одначе трапилося так, що я досить швидко здобув повагу товаришiв; мав я вплив i пiзнiше, в полку: хоча я був усього лише молодшим лейтенантом, старшi офiцери вечорами приходили до мене, iм бiльше подобалося збиратись у мене, нiж у кафе. Не знаю, в чому тут рiч, можливо, в тому, що я легко розумiю думки i переймаю звички iнших людей. Бiгати i стрибати я любив не менше, нiж читати i писати. Менi до цього дня дае однакову втiху говорити про речi найбуденнiшi й мiркувати про матерii щонайвищi. Я не надто цiную розум, вiн менi майже неприемний, хоча мене не назвеш дурнем. Мене не вiдвертае жоден порок, окрiм знущання i самовтiхи, якi менi важко не зневажати; менi завжди здаеться, що iншi в чомусь вищi за мене, i коли я випадково почуваю свою вищiсть, то незмiнно вiдчуваю незручнiсть.

Достоiнства, якi не зумiла пробудити моя початкова освiта, розцвiли в колежi. Я був посидючий i мав надзвичайну пам’ять. Я швидко зробив успiхи в математицi, де показав яснiсть мислення, що дивувала абата Лепренса. Водночас я виявляв очевидну схильнiсть до мов. Ази латини – предмет мук усiх школярiв – давалися менi без найменших зусиль; я чекав урокiв з нетерпiнням, вони давали менi перепочинок вiд цифр i геометричних фiгур. Менше нiж за рiк я опинився на п’ятому мiсцi серед учнiв колежу. Дивна рiч: моя латинська фраза так природно перетворювалася на пентаметр, що абат Его прозвав мене Елегiком – прiзвисько, що мало не закрiпилося за мною серед товаришiв.

Що стосуеться моеi пам’ятi, то ось два штрихи. Я вивчив напам’ять таблицi логарифмiв: бачачи число в геометричнiй прогресii, я згадував показник його степеня, i навпаки.

Пiсля вечiрньоi молитви в каплицi директор колежу читав нам з Бiблii. Потiм вiн викликав кого-небудь з учнiв, аби той переказав прочитане. Награвшись уволю, ми приходили до каплицi втомленi, напiвсоннi; кожен намагався забитися в найтемнiший куток, щоб його не помiтили i, отже, не запитали. Найнадiйнiшим притулком вважалася сповiдальня, i ми боролися за мiсце в нiй. Одного вечора менi пощастило, я забрався в цей затишний куточок i гадав, що я в цiлковитiй безпецi; на лихо, директор помiтив мою хитрiсть i вирiшив провчити всiх нас разом. Вiн довго, повiльно читав другу частину проповiдi; всi задрiмали. Сам не зрозумiю, чому раптом я не заснув у своiй сповiдальнi. Директор, який бачив тiльки носки моiх черевикiв, гадав, що я, як i решта, куняв, i несподiвано звернувся до мене, наказавши повторити все, що вiн читав.

Друга частина проповiдi мiстила перелiк дiянь, образливих для Господа. Я не лише переповiв суть проповiдi, але повторив усi роздiли в тому ж порядку, в якому вони були названi, майже слово в слово вiдтворивши кiлька сторiнок мiстичноi прози, незбагненноi для дитини. Каплицею прокотився захоплений гомiн: директор покликав мене, поплескав по щоцi i в нагороду дозволив завтра поспати довше. Знiяковiвши, я одразу втiк вiд захоплених товаришiв i вдосталь натiшився подарованою менi ласкою. Ця пам’ять на слова збереглася у мене не цiлком, поступившись мiсцем iншому виду пам’ятi, який трапляеться ще рiдше i про який менi, мабуть, ще випаде нагода розповiсти.

Одне прикро: гарна пам’ять часто властива людям дурним; пам’яткi, як правило, неметкi голови, якi, переобтяживши себе завченою премудрiстю, робляться ще важчими на пiдмову. А проте, що були б ми без пам’ятi? Ми забували б наших друзiв, наших коханих, нашi радощi, нашi вчинки; генiй не мiг би зiбрати воедино своi iдеi; найбiльш любляче серце втратило б нiжнiсть, утративши спогади; наше iснування звелося б до плетеницi миттевостей, що линуть вiд нас безповоротно; ми позбулися б минулого. Горе нам! наше життя таке безцiльне, що е всього лише вiдлунням нашоi пам’ятi.



‹Першi канiкули в Комбурзi›





3

‹…› Театр. – Замiжжя двох моiх сестер. – Повернення до колежу. – Переворот у моiх думках



Дьепп, жовтень 1812 року



‹Пан де Ла Моранде, бiдний дворянин, що служив управителем в Комбурзi, вiдвозить Шатобрiана в Сен-Мало, щоб хлопець подивився на вiйськовий табiр›


Мiй брат був у Сен-Мало, коли пан де Ла Моранде привiз мене туди. Якось увечерi вiн сказав менi: «Я поведу тебе в театр; не забудь капелюха». Я втрачаю розум: по капелюх, що лежить на горищi, я бiжу до льоху. У Сен-Мало недавно прибула трупа мандрiвних артистiв. Я вже бачив марiонеток; я думав, що в театрi теж показують ляльок, але набагато гарнiших, анiж вуличнi.

Серце калатае, коли я входжу до дерев’яного будинку на безлюднiй вулицi. Не без деякого остраху йду темними коридорами. Вiдчиняються маленькi дверi, i ось ми з братом у напiвпорожнiй ложi.

Завiса пiднялася, п’еса почалася: давали «Батька родини». Я побачив, як двое чоловiкiв розмовляють, прогулюючись пiдмостками, а всi на них дивляться. Я сприйняв iх за ляльководiв, якi розмовляють перед хатиною матусi Жигонь, поки збираеться публiка: я здивувався лише, що вони так голосно обговорюють своi справи i що в залi так тихо. Здивування мое зросло, коли на сценi з’явилися iншi персонажi, почали здiймати руки догори, стогнати i нарештi всi, як за командою, заголосили. Завiса впала, а я так нiчого i не зрозумiв. У антрактi брат спустився у фойе. Я залишився в ложi серед чужих людей, потерпаючи вiд власноi нерiшучостi; дорого б я дав, аби знов опинитися в колежi. Таке було мое перше враження вiд мистецтва Софокла i Мольера.

Третiй рiк мого перебування в колежi ознаменувався замiжжям двох моiх старших сестер: Марi Анна вийшла за графа де Марiньi, а Бенiнь – за графа де Кебрiака. Вони переселилися до своiх чоловiкiв у Фужер: призвiстка близькоi розлуки, що чекала на всiх членiв нашоi родини. Моi сестри вiнчалися в Комбурзькiй каплицi одного й того самого дня i години перед одним i тим самим вiвтарем. Вони плакали, матуся теж плакала; мене здивувала ця скорбота: сьогоднi я ii розумiю. Будучи при хрещеннi чи одруженнi, я нiколи не можу стримати гiркоi посмiшки i не вiдчути стиснення в грудях. Найбiльше нещастя пiсля нашоi власноi появи на свiт – це дати життя iншiй людськiй iстотi.

Цього ж року змiни сталися не лише в моiй родинi, а й у моiй душi. До рук менi випадково потрапили двi абсолютно рiзнi книги: повний Горацiй i «Брехливi сповiдi». Переворот, зроблений у моiх думках двома цими книгами, важко уявити: навколо мене вирiс дивний свiт. З одного боку, я провидiв таемницi, незбагненнi для моiх лiт, iснування, вiдмiнне вiд мого, радощi, не схожi на дитячi забави, загадкову чарiвнiсть, яка вiдзначае представниць тiеi статi, що ранiше вичерпувалась для мене матiр’ю i сестрами; з другого боку, примари, подзенькуючи кайданами i вивергаючи полум’я, погрожували менi вiчними муками за один-единий прихований грiх. Я втратив сон; уночi менi здавалося, нiби крiзь завiски до мене тягнуться то бiлi, то чорнi руки: я утовкмачив собi в голову, що темнi руки проклятi Господом, i ця думка посилила мiй страх перед тiнями пекла. Марно шукав я на небесах i на землi розгадку цiеi подвiйноi таемницi. Страждаючи тiлом i духом, я боровся з бурями передчасноi пристрастi i жахами марновiрств зброею моеi невинностi.

Ось тодi мене й обпалили iскорки того вогню, разом з яким передаеться життя. Я аналiзував четверту книгу «Енеiди» i читав «Телемака»: несподiвано я вiдкрив у Дiдонi та Євхарiс красу, що зачарувала мене; я пiзнав гармонiю цих чудових вiршiв i цiеi стародавньоi прози. Якось я почав перекладати з листа «Aeneadum genitrix, hominum div?mque voluptas» [7 - Мати Енея i роду його, ‹благодатна Венеро›, // Втiхо людей i богiв! (Лат.; Лукрецiй. Про природу речей, I, 1–2, пер. А. Содомори.)] Лукрецiя з такою жвавiстю, що пан Его вiдiбрав у мене поему й наказав повернутися до вивчення грецьких коренiв. Я украв томик Тiбулла; коли я дiйшов до Quam juvat immites ventos audire cubantem [8 - Як же приемно, коли за вiкном вiтри завивають, // ‹Подругу милу свою до себе тулить!› (Лат.; Тiбулл. Елегii, I, 1, 45–46; пер. А. Содомори.)], менi здалося, що в цих сповнених меланхолiйноi сластолюбностi рядках розкритi глибини моеi власноi душi. Я не розлучався з томами Массiйона, де були проповiдi про грiшницю i про блудного сина. Менi дозволяли iх перегортати, бо нiкому й на думку не спало, що саме я в них вишукував. Я крав недогарки свiчок у каплицi, щоб читати вночi цi спокусливi описи душевного сум’яття. Я засинав, бурмочучи недоладнi фрази, в якi намагався вкласти нiжнiсть, гармонiю i витонченiсть письменника, який найкраще вiдтворив у прозi благозвучнiсть расiнiвського вiрша.

Якщо згодом менi вдалося досить правдиво зобразити муку серця, що краеться любов’ю i каяттям, то лише завдяки випадку, який разом вiддав мене у владу двох ворогуючих сил. Спустошення, якi зробила в моiй уявi одна книга, врiвноважив страх, якого завдала менi iнша, а страх притлумили спокусливi думки, породженi вiдвертими картинами.




4

Випадок iз сорокою. – Третi канiкули в Комбурзi. – Знахар. – Повернення до колежу



Дьепп, кiнець жовтня 1812 року

Про нещастя кажуть: бiда нiколи сама не приходить; те саме можна сказати i про пристрастi: вони приходять разом, як музи або фурii. Разом зi схильнiстю, яка починала мене мучити, в менi народилася честь – захоплення душi, що береже серце вiд зiпсуття серед загальноi розбещеностi, свого роду воскрешальне начало, що супроводить начало спопеляюче, як невичерпне джерело чудес, яких любов вимагае вiд юностi, i жертв, до яких вона зобов’язуе.

За гарноi погоди вихованцi колежу робили щочетверга i щонедiлi довгi прогулянки. Ми часто пiднiмалися на вершину гори Мон-Доль, де лежать галло-римськi руiни: з висоти цього самотнього пагорба перед очима вiдкриваеться море i болота, де вночi пурхають блукальнi вогнi, чие чаклунське свiтло горить сьогоднi в наших лампах. Іншим кiнцевим пунктом прогулянок були луки, що оточували семiнарiю едистiв – конгрегацii, заснованоi Едом, братом iсторика Мезере.

Одного травневого дня абат Его, черговий класний наставник, повiв нас у цю семiнарiю: нам дозволялося пустувати скiльки-завгодно, але суворо-пресуворо заборонялося лазити по деревах. Залишивши нас на зарослiй травою дорозi, викладач пiшов, щоб заглибитися в читання требника.

Дорогу облямовували в’язи; на верхiвцi найвищого з них поблискувало сороче гнiздо: ми захоплено витрiщаемося на птаха, що сидить на яйцях, i вмираемо вiд бажання спiймати цю прекрасну здобич. Але хто спробуе щастя? Заборона така сувора, викладач так близько, дерево таке високе! Всi з надiею дивляться на мене; я лажу по деревах, як кiшка. Я не можу зважитися, але врештi-решт гору бере марнославство: я скидаю курточку, обхоплюю в’яз i починаю видиратися нагору. Стовбур рiвний, без сучкiв, ближче до середини вiн розгалужуеться надвое; гнiздо розташоване на одному з верховiть.

Товаришi моi, з’юрмившись пiд деревом, захоплено стежать за моiми зусиллями, поглядаючи то на мене, то в той бiк, звiдки може прийти наставник, пританцьовуючи вiд радостi в надii запопасти яйця, вмираючи вiд страху i чекаючи на покарання. Я добираюся до гнiзда; сорока летить геть; я хапаю яйця, ховаю iх за пазуху i спускаюся вниз. На лихо, зiсковзнувши мiж двома зрослими стовбурами, я потрапляю просто в розсоху. Позаяк дерево без сучкiв, у мене анi праворуч, анi лiворуч немае опертя, щоб пiдвестися й вибратися iз розсохи; застрягши, я повисаю на висотi п’ятдесяти футiв над землею.

Та ось лунае наглий крик: «Наставник iде!» – i моi друзi, як це завжди бувае в подiбних випадках, кидаються хто куди. Тiльки один Ле Гоб’ен спробував менi допомогти, але йому скоро довелося вiдмовитися вiд свого шляхетного намiру. Єдине, що менi лишалося – це, повиснувши на руках на одному iз стовбурiв, спробувати обхопити ногами дерево нижче розсохи. З ризиком для життя я проробив цей трюк. Пiд час усiх цих акробатичних вправ я примудрився зберегти свiй скарб; краще б я кинув його, як не раз робив згодом. З’iжджаючи вниз по стовбуру, я обдер руки, подряпав ноги i груди й потовк яйця: це мене й занапастило. Учитель не бачив мене на в’язi; менi вдалось утаiти садна, але я весь був перемазаний золотистим жовтком, i приховати це було неможливо. «Ну, що ж, хлопче, – мовив абат, – вас чекае шмагання».

Якби ця людина заявила менi, що вона замiнить це покарання на страту, я був би щасливий. Я рiс дикуном, i сама думка про ганьбу була для мене нестерпна; будь-якоi пори мого життя я погодився б на будь-якi тортури, тiльки б не червонiти з сорому перед живою iстотою. У серцi моему скипiло обурення: з недитячою рiшучiстю я сказав абатовi, що нiколи не дозволю анi йому, анi кому-небудь iншому пiдняти на мене руку. Ця вiдповiдь обурила його; вiн назвав мене зухвалим хлопчиськом i пообiцяв провчити. «Побачимо», – заперечив я i почав грати в м’яча зi спокоем, який викликав у нього замiшання.

Ми повернулись до колежу; наставник викликав мене до себе й наказав пiдкоритися. Збудження мое змiнилося потоком слiз. Я нагадував абатовi Его, що вiн викладав менi латину, що я його учень, його створiння, його дитя; не хоче ж вiн, говорив я, збезчестити свого вихованця i довести мене до того, що я не зможу потикатись на очi товаришам; вiн може посадовити мене у карцер, на хлiб i воду, позбавити перерв, дати менi як покару додаткову роботу; я буду вдячний йому за милосердя i любитиму його ще бiльше. Я валявся у нього в ногах, молитовно складав руки, прохав заради Христа зглянутися на мене; вiн залишився глухий до моiх благань. Я пiдхопився i спересердя так його кОпнув ногою, що вiн скрикнув. Накульгуючи, вiн бiжить до дверей, замикае iх на два оберти й повертаеться до мене. Я ховаюся за його лiжком; вiн дотягуеться до мене i б’е лiнiйкою. Я закутуюся в ковдру i войовниче вигукую:

Macte animo, generose puer! [9 - Щастен будь з подвигом першим, – ‹до зiр це дорога›, юначе (лат.; Стацiй, Сiльви, V, 297; рядок походить вiд Вергiлiя: Енеiда, IX, 641).]

Почувши, як я нахваляюсь школярською ерудицiею, мiй супротивник не мiг стримати посмiшки; вiн заговорив про припинення бойових дiй; ми уклали перемир’я; було вирiшено покластися на суд директора. Директор не мiг визнати мене правим, але все-таки погодився позбавити ненависного покарання. Коли чудовий пастир промовив виправдальний вирок, я поцiлував рукав його сутани в такому поривi любовi i вдячностi, що вiн, забувшись, благословив мене. Так завершився мiй перший бiй на захист честi, яка стала кумиром мого життя i якiй я стiльки разiв приносив у жертву спокiй, радощi i достатки.

Менi йшов дванадцятий рiк; знову настали канiкули; цього разу вони були безрадiсними; разом зi мною в Комбург приiхав абат Лепренс. Мене нiкуди не вiдпускали одного; ми з ним довго блукали околицями. Вiн помирав од сухот; вiн був тихий i смутний; я вiдчував себе не набагато веселiшим. Ми годинами ходили удвох, не вимовляючи нi слова. Одного разу ми заблукали в лiсi; пан Лепренс обернувся до мене i запитав: «Якою дорогою пiдемо?» Я не вагаючись вiдповiв: «Сонце заходить; зараз воно свiтить у вiкно високоi вежi – ходiмо туди». Увечерi пан Лепренс розповiв про це батьковi; спостережливiсть виказувала в менi майбутнього мандрiвця. У лiсах Америки я не раз згадував, коли сонце заходило, комбурзькi лiси: моi спогади перегукуються один з одним.

Абат Лепренс хотiв, щоб я вчився верховоi iзди, але батько мiй виходив з того, що морський офiцер повинен умiти керувати тiльки кораблем. Довелося менi потай iздити або на однiй з двох товстих запряжних кобил, або на великому рябому конi. На вiдмiну вiд Тюреннового скакуна, мiй Рябий не належав до тiеi породи бойових коней, яких римляни називали desultorios equos [10 - Навчений кiнь (лат.).] i навчали рятувати хазяiна; це був норовливий Пегас, який цокав копитами, йдучи клусом, i покусував мене за ноги, коли я змушував його стрибати через рови. Незважаючи на свое кочове життя, я нiколи особливо не цiкавився кiньми; втiм, хоч як це дивно за мого виховання, я тримаюся в сiдлi зграбно, хоча, мабуть, i не дуже мiцно.

Лихоманка, що я привiз ii з дольських болiт, розлучила мене з паном Лепренсом. Через село проходив продавець цiлющого бальзаму; батько мiй зневажав лiкарiв, але поважав шарлатанiв: вiн послав за знахарем, який запевнив, що поставить мене на ноги за добу. Назавтра вiн прийшов у зеленiм каптанi, обшитому золотими галунами, в поганiй пудренiй перуцi, широких манжетах з брудного муслiну, у перснях з фальшивими дiамантами, в потертих коротких штанях з чорного атласу, шовкових панчохах сумнiвноi бiлизни i черевиках з величезними пряжками.

Вiн розсовуе запону мого лiжка, мацае пульс, каже висунути язик, бурмоче з iталiйським акцентом декiлька слiв про необхiднiсть прочистити шлунок i дае менi проковтнути маленького льодяника. Мiй батько схвалив його дii, бо вважав, що всяка хвороба – наслiдок нетравлення шлунка, i вбачав у проносних панацею вiд усiх бiд.

За пiвгодини пiсля того, як я проковтнув льодяник, у мене почалося страшне блювання; про це доповiли пановi де Шатобрiану, який ладний був викинути невдалого лiкаря у вiкно вежi. Знахар злякано скинув каптан, засукав рукави сорочки i почав дуже дивно жестикулювати. За кожним рухом перука його метлялася то в один бiк, то в другий, вiн стогнав разом зi мною, а потiм питав: «Чого? пане Лавандье?» Цей пан Лавандье був сiльський аптекар, якого покликали на допомогу. Корчачись од болю, я, проте, не знав, од чого швидше помру: вiд зiлля, яким нагодував мене цей чоловiк, чи вiд смiху, який вiн у мене викликав.

Дiю надмiрноi дози блювотного було зупинено, i я видужав. Ми все життя ходимо навколо своеi могили; усi нашi хвороби – вiтерець, що поволi наближае нас до гаванi. Першим небiжчиком, якого я бачив, був канонiк iз Сен-Мало; вiн лежав у лiжку з лицем, спотвореним передсмертною судомою. Смерть прекрасна, вона нам друг, але ми не впiзнаемо ii, тому що вона приходить до нас у масцi, яка наганяе на нас жах.



Наприкiнцi осенi я повернувся до колежу.



‹Навчання й розваги в колежi; перше причастя; Шатобрiан повертаеться до Комбурга, потiм вступае до Реннського колежу i два роки вчиться там; вiн вирушае до Бреста складати iспит на гардемарина, але, передумавши, повертаеться до Комбурга до батькiв›





Книга третя





1

Прогулянка. – Видiння Комбурга



Монбуассье, липень 1817 року

Попереднiй роздiл моiх спогадiв вiдкривала помiтка «Вовча долина, сiчень 1814 року» – перед цим роздiлом я виводжу: «Монбуассье, липень 1817 року»; мiж записами минуло три з половиною роки. Чи чули ви гуркiт падiння Імперii? Нi: нiщо не порушило спокою цих мiсць. Тим часом Імперiя впала; величезна руiна обвалилася в мое життя, як обвалювались уламки романських споруд у води невiдомого струмка. Але для того, хто не зважае на подii, вони мало що значать: кiлька рокiв, що прослизнули крiзь пальцi Всевишнього, покiнчать з усiм цим шумом i розчинять його в безберегому мовчаннi.

Попередню книгу було написано на заходi тиранii Бонапарта i в свiтлi останнiх спалахiв його слави – цю книгу я починаю за володарювання Людовiка XVIII. Я бачив королiв зблизька, i моi полiтичнi iлюзii розвiялись, як солодкi мрii, розповiдь про якi я продовжую. Перш за все поговорiмо про те, що спонукае мене знов узятися за перо: людське серце – iграшка всього, що тiльки е в свiтi, i неможливо передбачити, яка дрiбниця дасть йому радiсть, а яка – завдасть горя. Монтень зауважив: «Щоб схвилювати нашу душу, не треба нiяких причин: безпричиннi й безпредметнi Образи неподiльно володiють нею i ii хвилюють».

Я пишу цi рядки в Монбуассье, на межi провiнцiй Бос i Перш. Тутешнiй замок, що належав панi графинi де Кольбер-Монбуассье, був проданий i зруйнований пiд час Революцii: уцiлiли тiльки два подiлених гратами флiгелi, де ранiше жив воротар. Парк, що перетворився тепер на англiйський, зберiг, проте, слiди минулоi французькоi регулярностi: прямi алеi, молода парость в облямiвцi грабiв надають йому серйозностi; вигляд його пестить око, як видовище руiн.

Учора ввечерi я прогулювався наодинцi; небо було бiльше схоже на осiнне; раз у раз налiтали пориви холодного вiтру. Вийшовши на просiку, я зупинився, щоб поглянути на сонце: воно сiдало у хмари над Аллюiською вежею, звiдки Габрiель, ii мешканка, двiстi рокiв тому, як i я, дивилася на призахiдне сонце. Що сталося з Генрiхом i з Габрiель? Те саме, що станеться зi мною, коли «Записки» цi побачать свiт.

Мене вiдiрвало вiд роздумiв щебетання спiвочого дрозда, який усiвся на найвищiй галузцi берези. Вiд цих чарiвних звукiв у мене перед очима одразу постав отчий дiм; я забув катастрофи, свiдком яких недавно був, i, миттю полинувши в минуле, побачив рiднi краi, де часто слухав спiв дрозда. Вiн i тодi навiвав на мене такий самий смуток, як сьогоднi; але той смуток народжувався з невиразного бажання щастя, що живе в душi людини недосвiдченоi, а нинiшнiй мiй смуток походить вiд того, що я вивчив свiт i знаю йому цiну. У комбурзьких лiсах пташиний спiв розповiдав менi про блаженство, якого я сподiвався зазнати; тi ж самi звуки в парку Монбуассье нагадали менi про днi, розтраченi в гонитвi за цим недосяжним блаженством. Менi вже нема чого чекати вiд життя; я йшов швидше за iнших i обiйшов життя колом. Години бiжать i кваплять мене: я не можу навiть ручитися, що встигну закiнчити моi записки. Де тiльки я не трудився над ними! де я iх завершу? Чи довго менi ще гуляти узлiссями? Скористаймося ж тими небагатьма миттевостями, якi е ще у мене в запасi: поспiшiмо описати мою юнiсть, поки я ще можу до неi дотягнутися: назавжди покидаючи зачарований берег, мореплавець заповнюе бортовий журнал, поки земля, яка поволi вiддаляеться, ще не пощезла з очей.



‹Навчання в Дiнанському колежi›


Переглянуто в груднi 1846 року




3

Життя в Комбурзi. – Днi й вечори



Монбуассье, липень 1817 року

Пiсля повернення з Бреста я оселився у Комбурзi разом з батьком, матiр’ю i сестрою. Окрiм нас, чотирьох господарiв, у замку жила нечисленна прислуга: куховарка, покоiвка, два лакеi та кучер; мисливський собака i двi старi кобили займали куток стайнi. Ця дюжина живих iстот губилася в садибi, де легко розмiстилася б сотня лицарiв зi своiми дамами, конюхами, челядинцями, бойовими кiньми i зграею гончих псiв не гiрше, нiж у короля Дагобера.

Цiлий рiк порiг замку не переступала чужа нога – тiльки зрiдка маркiз де Монлуе або граф де Гуайон-Бофор, прямуючи на засiдання Бретонського парламенту, просили у нас притулку. Вони приiжджали взимку, верхи, з притороченими до сiдла пiстолями, з мисливським ножем при боцi, у супроводi верхового слуги, що вiз у величезному мiшку суддiвську мантiю.

Батько мiй, який неухильно дотримував пристойностi, навiть у дощ i вiтер виходив на ганок з непокритою головою зустрiчати гостей. Помiщики розповiдали нам про своi усобицi, сiмейнi справи i судовi тяжби. Увечерi iх проводжали до Пiвнiчноi вежi, в покоi королеви Кристини, – парадну спальню, зайняту лiжком, що мало сiм футiв завдовжки i стiльки ж завширшки, з подвiйною запоною iз зеленого газу i малинового шовку, з чотирма позолоченими амурами по кутках. Другого дня вранцi, коли я спускався у велику залу й дивився у вiкно на затопленi або затягненi льодком рiвнини, я бачив тiльки двi або три самотнi постатi на дорозi, що вела до ставка: то були нашi гостi, що скакали у бiк Ренна.

Нашi гостi не хизувались особливими знаннями, але завдяки iм наш кругозiр розширювався на кiлька лье. Коли вони вiд’iжджали, ми залишались у вузькому сiмейному колi; у буднi ми бачилися тiльки одне з одним, а в недiлю – з сiльськими буржуа та сусiднiми помiщиками.

Погожоi недiльноi днини матуся, Люсiль i я прямували Малою алеею уздовж поля до парафiяльноi церкви; коли ж перiщив дощ, ми йшли огидною комбурзькою вулицею. Нам було далеко до абата де Мароля, власника легкого вiзка, запряженого четвериком бiлих коней, захопленим у туркiв в Угорщинi. Батько вiдвiдував парафiяльну церкву тiльки раз на рiк – на Великдень; решту часу вiн слухав месу в каплицi замку. Сидячи на головнiй лавi, ми вдихали ладан i молилися перед чорною мармуровою гробницею Рене де Роган, що прилягала до вiвтаря; ось що таке людська вдячнiсть: дещиця ладану перед домовиною!

Недiльнi розваги припинялися iз заходом сонця, та й вони випадали на нашу долю лише час вiд часу. У негоду ворота нашоi фортецi мiсяцями не впускали жодного приходька. Хоч якi сумнi були вересовi пустища навколо Комбурга, сам замок завдавав ще бiльшого смутку: вступаючи пiд його склепiння, людина переживала те саме почуття, що й коли заходила до картезiанського монастиря Гренобля. Я вiдвiдав його в 1805 роцi; вiн розташований у пустельнiй мiсцевостi, яка в мiру наближення до нього стае ще пустельнiшою; я думав, що в монастирi все буде iнакше, але в стiнах обителi мене зустрiли сади ще безлюднiшi, нiж лiси. Нарештi посеред монастиря я побачив вiдлюдне старе кладовище, де похованi ченцi, – святилище, звiдки вiчна безмовнiсть, божество цих мiсць, правила навколишнiми горами та лiсами.

Похмурий спокiй Комбурзького замку посилював небалакучий i непривiтний характер мого батька. Замiсть того щоб наблизити до себе родину i челядь, вiн розселив усiх по рiзних кутках будинку. Його власна спальня мiстилася в маленькiй схiднiй вежцi, а робочий кабiнет – у захiднiй. Обладнання цього кабiнету становили три чорнi шкiрянi стiльцi i захаращений паперами й дворянськими грамотами стiл. Над камiном висiло генеалогiчне дерево роду Шатобрiанiв, а над вiкном – усiляка зброя вiд пiстоля до мушкетона. Матусинi покоi розташовувалися над великою залою мiж двох вежок; пiдлогу в них було викладено паркетом, стiни прикрашенi венецiанськими дзеркалами. До покоiв матерi примежовуе спальня сестри. Комiрка покоiвки була далеко, у великiй вежi. Щодо мене, то я тулився у свого роду самiтнiй келii, аж нагорi сходовоi вежки, що вела з внутрiшнього двору в рiзнi крила замку. Бiля входу до вежки в склепiнчастому пiдвалi мешкав батькiв слуга разом з iншим слугою, а куховарка – у високiй захiднiй вежi.

Батько взимку i влiтку вставав о четвертiй ранку: спустившись у внутрiшнiй двiр, вiн пiдходив до дверей сходовоi вежки й будив свого слугу. О п’ятiй йому подавали маленьку чашку кави; потiм вiн до полудня працював у себе в кабiнетi. Мати i сестра снiдали кожна у себе в спальнi о восьмiй ранку. У мене не було певного розпорядку дня – я вставав i снiдав, коли хотiв; вважалося, що до полудня я навчаюся; бiльшу частину часу я тинявся без дiла.

О пiв на дванадцяту дзвiнок скликав усiх до обiду, який подавали опiвднi. Велика зала правила i за iдальню, i за вiтальню: ми обiдали й вечеряли в схiдному ii кiнцi, а потiм переходили до iншого, захiдного кiнця, i влаштовувалися перед величезним камiном. Велика зала була обшита деревом, на свiтло-сiрих стiнах висiли старовиннi портрети – iсторiя Францii в особах вiд Франциска I до Людовiка XIV; серед них видiлялися зображення Конде i Тюренна; над камiном красувалась картина, що зображала смерть Гектора вiд руки Ахiлла пiд стiнами Троi.

По обiдi ми не розходилися до другоi години. Потiм, якщо стояло лiто, батько йшов ловити рибу, обходив городи, прогулювався, намагаючись, проте, не переступати меж своеi вотчини; якщо ж дiя вiдбувалася восени або взимку, вiн вирушав на полювання, а мати, зачинившись у каплицi, присвячувала пополуднi години молитвам. Каплиця ця була похмурою молiльнею, яку прикрашали чудовi картини великих майстрiв, що невiдь-як потрапили до феодального замку, загубленого в бретонськiй глушинi. Я дотепер зберiгаю гравюру на мiдi «Свята родина» Альбанi – це все, що залишилось у мене вiд Комбурга.

Поки батька не було вдома, а мати молилася, Люсiль зачинялась у себе, а я йшов до своеi келii або ж вештався околицями.

О восьмiй вечора дзвiн скликав усiх на вечерю. По вечерi погожоi днини всi виходили на ганок. Батько, взявши рушницю, стрiляв по совах, що вилiтали з бiйниць з настанням ночi. Мати, Люсiль i я дивилися на небо, на лiси, на призахiдне сонце i першi зiрочки. О десятiй годинi всi поверталися в дiм i лягали спати.

Осiннiми i зимовими вечорами все було iнакше. Коли вечеря закiнчувалася й четверо спiвтрапезникiв переходили вiд столу до камiна, матуся крекчучи влаштовувалася на оббитому мiнливим сiамським шовком диванi; перед нею ставили круглий столик зi свiчкою. Ми з Люсiль сiдали бiля коминка: слуги прибирали зi столу i зникали. Тодi батько починав снувати вперед i назад по залi й ходив так аж до ночi. Вiн носив халат з бiлого ратину, точнiше, свого роду пальто, якого я нi в кого нiколи не бачив. Лисувату голову його вiнчав великий бiлий ковпак, що стояв сторчма. Зала була простора, i, коли вiн одходив од вогнища, у тьмяному свiтлi единоi свiчки його зовсiм не було видно; ми чули тiльки його кроки в мороцi; потiм вiн повiльно повертався до свiтла i поступово виступав з пiтьми, як привид, у бiлому одiяннi, бiлому ковпаку, з довгим блiдим обличчям. Поки вiн був в iншому кiнцi зали, ми з Люсiль устигали тихо перекинутися кiлькома словами; коли вiн наближався, ми замовкали. Не зупиняючись, вiн питав: «Про що це ви говорили?» – i йшов далi. Охопленi жахом, ми нiчого не вiдповiдали; i весь вечiр тишу порушував лише розмiрений шум батькових крокiв, зiтхання матерi та завивання вiтру.

Нарештi годинник на вежi бив десяту: батько завмирав на мiсцi, немов та сама пружина, що пускала в хiд молоточок годинника, зупинила його кроки. Вiн виймав свiй кишеньковий годинник, заводив його, брав масивний срiбний канделябр з великою свiчкою, на хвильку заглядав до захiдноi вежки, потiм повертався i, як i ранiше, з канделябром у руцi, йшов у свою спальню, що притикала до схiдноi вежки. Вiн проходив повз мене й Люсiль: ми цiлували його i бажали йому доброi ночi. Вiн мовчки пiдставляв свою суху запалу щоку i зникав у вежi, дверi якоi з шумом зачинялися.

Струсивши чаклунськi чари, мати i ми з сестрою, що нiмiли у присутностi батька, поверталися до звичайного життя. Першим наслiдком руйнування чарiв ставала наша балакучiсть. Що гнiтючiшим було мовчання, то охочiше поспiшали ми надолужити згаяне.

Коли потiк слiв вичерпувався, я кликав покоiвку i проводжав матiр i сестру до iхнiх покоiв. Вони просили мене заглянути пiд лiжка, в камiн, за дверi, обiйти сусiднi сходи, проходи i коридори й лише пiсля цього вiдпускали спати. Вони пам’ятали всiх злодiiв i привидiв, якi, як переказують, водилися в Комбурзi. Слуги розповiдали, що якийсь граф де Комбург з дерев’яною ногою, який помер триста рокiв тому, iнодi ходить по замку, i вони зустрiчали його в сходовiй вежцi; часом, говорили вони, його дерев’яна нога розгулюе сама у супроводi чорного кота.




4

Моя вежа



Монбуассье, серпень 1817 року

Розмови про привидiв притягали увагу моеi матусi i сестри весь час, поки вони готувалися до сну: обидвi лягали в лiжко, вмираючи вiд страху; я пiдiймався на свою вежу; куховарка йшла до високоi вежi, а слуги спускалися в пiдземелля.

Вiкно моеi вежки виходило у внутрiшнiй двiр; удень менi вiдкривався вид на протилежну куртину, де крiзь камiння пробивався листовик, а в одному мiсцi росла дика слива. Кiлька стрижiв, якi влiтку з криками влiтали в щiлини мiж каменями, були единими моiми товаришами. У безмiсячнi ночi я бачив у вiкнi тiльки маленький клаптик неба, на якому свiтилися декiлька зiрок. Якщо ж на небосхилi з’являвся мiсяць, променi його перед заходом дотягувалися крiзь ромбоподiбнi вiкна до мого лiжка. Сови, перелiтаючи з вежi на вежу, раз у раз затуляли вiд мене мiсяць, i тiнi iхнiх крил малювали на моiх завiсках рухливi узори. Живучи на вiдшибi, бiля входу на галереi, я жадiбно ловив усi нiчнi шерехи. Інодi вiтер немов бiг легкими кроками; деколи в нього виривалися стогони; несподiвано дверi моi дуже стрясалися, з пiдземелля долинало завивання, трохи згодом шум затихав, але незабаром повторювався знову. О четвертiй годинi ранку голос господаря замку, що з-пiд вiкових склепiнь кликав слугу до себе, здавався голосом останнього нiчного привида. Цей голос замiнював менi нiжнi звуки музики, якими батько Монтеня будив свого сина.

Затятiсть, з якою граф де Шатобрiан змушував дитину спати саму у високiй вежi, могла мати сумнi наслiдки, але менi вона дала користь. Суворе поводження виховало в менi хоробрiсть дорослого чоловiка, не позбавивши мене жвавоi уяви, яку хочуть вiдiбрати у нинiшньоi молодi. Мене не переконували, що привидiв не iснуе, – мене змусили iх не боятися. Коли батько з iронiчною посмiшкою запитував: «Невже пановi шевалье страшно?» – я готовий був лягти спати поряд з небiжчиками. Коли добра матуся говорила менi: «Дитино моя, на все воля Божа: вам нiчого боятися злих духiв, доки ви шануете Господа», – це заспокоювало мене бiльше, нiж усi фiлософськi доводи. Я здобув над своiми страхами перемогу таку рiшучу, що нiчнi вiтри, домуючи в моiй безлюднiй вежi, зробилися всього лише iграшкою моеi фантазii i крилами моiх мрiй. Моя розбурхана уява, що всюди шукала поживу й нiде не знаходила ii вдосталь, ладна була поглинути небо i землю. Настала черга описати цей стан духу. Повернувшись до своеi молодостi, я намагаюся змалювати себе таким, яким був тодi i яким, незважаючи на пережитi муки, вже не е, про що, можливо, i шкодую.




5

Перехiд вiд дитинства до зрiлостi


Не встиг я повернутися з Бреста до Комбурга, як в iснуваннi моему вiдбувся переворот: дитина зникла, i мiсце ii зайняв чоловiк зi своiми короткими радощами i довгими прикрощами.

Спочатку, чекаючи на справжнi пристрастi, все в менi оберталося в пристрастi. Коли пiсля безмовного обiду, де я не смiв розкрити рота нi для того, щоб сказати слово, нi для того, щоб проковтнути шматок, менi вдавалося вислизнути, захопленню моему не було меж: якби я одразу кинувся вниз по сходах, то неодмiнно скрутив би в’язи. Досить було менi дiстатися до Зеленого двору або до лiсу, як я починав бiгати, стрибати, скакати, дурiти, тiшитися, i це тривало доти, аж поки я падав без сил, з калатанням серця у грудях, сп’янiлий вiд забав i свободи.

Батько брав мене з собою на полювання. Любов до полювання, що оволодiла всiм моiм еством, доходила до нестями; перед очима у мене до цього дня стоiть поле, де я вбив мого першого зайця. Восени менi часто доводилося по чотири-п’ять годин простоювати до пояса у водi, пiдстерiгаючи на березi ставка диких качок; я й досi не можу байдуже дивитися, як собака робить стiйку. Втiм, до мого першого палкого захоплення полюванням домiшувалася любов до незалежностi: стрибати через рови, уздовж i впоперек виходжувати поля, болота, вересовi заростi, блукати з рушницею далеко вiд людей, вiдчуваючи себе сильним i самотнiм, – тут я був у своiй стихii. Інодi я забивався так далеко, що вже не тримався на ногах i лiсникам доводилося нести мене додому на ношах з гiлок.

Але скоро радощi вiд полювання набридли менi; мене мучило жадання щастя, яке я не мiг анi стримати, анi зрозумiти; у розумi моему i в моiй душi постали два порожнi храми; нiхто ще не знав, на який вiвтар тут приноситимуть жертви, якому боговi поклонятимуться. Я рiс плiч-о-плiч зi своею сестрою Люсiль; наше життя i наша дружба були нероздiльнi.




6

Люсiль


Люсiль була дiвчина ставна, винятковоi краси, але страх яка серйозна. Блiде обличчя ii облямовувало довге чорне волосся; вона часто дивилася на небо або озирала все навколо очима, повними то засмути, то вогняного блиску. Все в нiй – хода, голос, усмiшка, зовнiшнiсть – було сповнене мрiйливостi i страждання.

Ми з Люсiль нiчим не могли допомогти одне одному. Коли ми говорили про свiт, то тiльки про той, який носили в собi i який не надто був схожий на свiт, що нас оточував. Вона бачила в менi свого захисника, я бачив у нiй свою подругу. Їi мучили напади похмурих думок, якi менi нелегко було розвiяти: у сiмнадцять рокiв вона оплакувала минущу молодiсть; вона хотiла живцем поховати себе в монастирi. Все хвилювало, засмучувало, ранило ii: вона мiсяцями мучилася невисловленою думкою, нездiйсненною мрiею. Я часто заставав ii у мрiях наяву – вона сидiла, звiсивши голову на руки, нерухома, окам’янiла; здавалося, не всипало в нiй саме лише серце; життя ii не виявлялося зовнi; навiть груди не здiймалися. Позою своею i сумною красою вона була схожа на Ангела смертi. Я намагався ii розрадити, але за мить невимовний вiдчай охоплював мене.

Люсiль любила в годину надвечiр’я читати наодинцi яку-небудь благочестиву книжку: iй припало до душi перехрестя двох путiвцiв, де стояв кам’яний хрест, а поряд гостроверхий шпиль тополi тягнувся в небо, немов пензель художника. Моя святоблива матуся, повна захоплення, говорила, що дочка нагадуе iй одну з перших християнок, яка молиться у стародавнiй лаврi.

Завдяки цьому зосередженню душевних сил сестра моя впадала в незвичайний стан: уночi вона бачила пророчi сни, вдень, здавалося, читала в книзi майбутнього. На сходовому майданчику в головнiй вежi висiв настiнний годинник, що боем своiм порушував нiчну тишу; якщо Люсiль не спалося, вона приходила й сiдала на сходинку перед цим годинником; вона ставила лампу на пiдлогу i не зводила очей з циферблата. Коли опiвночi грiзне злиття стрiлок сповiщало годину смути i злочинiв, Люсiль чула звуки, що вiдкривали iй чиюсь далеку кончину. За кiлька днiв до 10 серпня вона, разом з iншими моiми сестрами живучи в Парижi неподалiк Кармелiтського монастиря, кинула погляд у дзеркало i скрикнула. «Я бачила, як входить смерть», – пояснила вона. Серед вересових заростей Каледонii Люсiль стала б небесним створiнням Вальтера Скотта, надiленим подвiйним зором; серед армориканських вересових пустищ вона була всього лише вiдлюдницею, чия доля – краса, генiй i нещастя.



‹За порадою Люсiль Шатобрiан починае писати вiршi про природу; вiршi у прозi самоi Люсiль›





9

Останнi рядки, написанi у Вовчiй долинi. – Таемниця мого життя



Вовча долина, листопад 1817 року

Повернувшись iз Монбуассье, я пишу цi рядки – останнi в цьому вiдлюдному куточку; я змушений покинути його, хоча вихованцi моi перетворилися на прекрасних юнакiв, чиi стрункi лави правлять своему батьковi за прихисток i нагороду. Я бiльше не побачу магнолiю, чиi квiти нагадали б менi про флоридську красуню, не побачу ерусалимську сосну i лiванський кедр, посадженi в пам’ять Іеронiма, не побачу гренадський лавр, грецький платан, армориканський дуб, бiля пiднiжжя яких я малював Бланку, оспiвував Цимодоцею, творив Велледу. Цi дерева, гамадрiади мого саду, народжувалися й росли разом з моiми мрiями. Вони перейдуть до iнших рук; чи любитиме новий господар iх так само палко? Можливо, вони зачахнуть, можливо, вiн зрубае iх: я приречений позбутися всiх земних скарбiв. Прощаючись з лiсами Ольне, я описуватиму, як прощався колись з лiсами Комбурга; все мое життя – суцiльнi прощання.

Розбудивши в менi любов до поезii, Люсiль долила оливи до вогню. Почуття моi спалахнули з новою силою; розум мiй почало вiдвiдувати суетне бажання слави; на мить я повiрив у те, що надiлений талантом, але незабаром, повернувшись до справедливоi невiри в себе, став сумнiватися в цьому талантi, як сумнiваюся й до сього часу. Я почав дивитися на письменництво як на диявольську спокусу; я розсердився на Люсiль за те, що вона викликала в менi згубну схильнiсть: я кинув писати i став оплакувати свою прийдешню славу, як оплакують славу минулу.

Повернувшись до минулого бездiлля, я гострiше вiдчув, що бракуе моiй веснi: я сам був для себе загадкою. Я не мiг без збентеження пiдвести очi на жiнку; я червонiв, коли вона до мене зверталася. Нiяковiсть моя, i без того надмiрна, в жiночому товариствi ставала такою нездоланною, що я пiшов би на будь-якi тортури, тiльки б не залишатися з жiнкою наодинцi; але досить було iй пiти, як я починав кликати ii всiма силами душi. У пам’ятi моiй поставали картини з Вергiлiя, Тiбулла i Массiйона; але образи матерi i сестри, передаючи iншим жiнкам свою чистоту, згущували покрови, якi природа намагалася трохи пiдняти; синiвська i братська любов заступали любов менш безкорисливу. Якби в моему розпорядженнi були найвродливiшi рабинi сералю, я не знав би, чого вiд них вимагати: випадок просвiтив мене.

Один iз сусiдiв приiхав погостювати до нас у Комбург iз красунею дружиною. Щось скоiлося в селi; всi кинулися до вiкна великоi зали, щоб подивитися. Я пiдбiг першим, гостя приспiла слiдом за мною, я хотiв поступитися iй мiсцем i зробив крок назад, але ненароком зiштовхнувся з нею i виявився затиснутий мiж нею та вiкном. Я мало не зомлiв.

З цiеi митi я став неясно вiдчувати, що кохати i бути коханим невiдомим менi чином – найвище блаженство. Якби я вчинив, як учиняють iншi чоловiки, я незабаром пiзнав би радощi i прикрощi пристрастi, с?м’я якоi носив у собi, але в моiй душi будь-яке почуття набувало характеру незвичайного. Палка уява, нерiшучiсть, самотнiсть спричинились до того, що я не став шукати жiночого товариства, але, навпаки, замкнувся в собi; не маючи реального предмета пристрастi, я силою своiх неясних бажань викликав привида, з яким вiдтодi нiколи не розлучався. Не знаю, чи знайдеться в людськiй iсторii iнший подiбний приклад.




10

Привид кохання


Отже, я вигадав собi жiнку – в нiй було потроху вiд усiх жiнок, яких менi траплялося бачити: стан, волосся та усмiшку я взяв у заiжджоi гостi, яка притисла мене до грудей; очi – у однiеi сiльськоi дiвчини, свiжiсть – у iншоi. Портрети вельможних дам часiв Франциска I, Генрiха IV i Людовiка XIV, що прикрашали вiтальню, подарували менi решту рис; я викрав красу навiть у мадонн, бачених у церквi.

Моя чарiвниця незримо супроводжувала мене всюди; я розмовляв з нею, немов iз живою iстотою; вона змiнювалась у згодi з моею примхою: Афродiта без покрову, Дiана у вбраннi з блакитi й роси, Талiя в усмiхненiй масцi, Геба з чашею юностi, часто вона оберталась на фею, що пiдкоряла моiй владi всю природу. Я невтомно працював над своiм творiнням; я вiдбирав у моеi красунi одну привабливiсть i замiнював ii iншою. Так само часто мiняв я ii убрання; я черпав з усiх краiн, з усiх вiкiв, з усiх мистецтв, з усiх релiгiй. Потiм, завершивши свiй шедевр, я знову розбирав його на складовi частини; моя едина жiнка перетворювалася на натовп жiнок, i я обожнював окремо тi привабливостi, яким ранiше поклонявся усiм разом.

Я любив свое творiння бiльше, нiж Пiгмалiон свою статую, але чим я мiг зачарувати свою Галатею? Не знаходячи в собi необхiдних достоiнств, я щедро вигадував iх. Я скакав верхи, як Кастор i Поллукс, грав на лiрi, як Аполлон, володiв зброею краще за Марса: уявляючи себе героем роману чи великим мужем старовини, я громадив вигадку на вигадку! Тiнi дiвчат Морвена, султаншi Багдада i Гренади, власницi старих замкiв; купальнi, пахощi, танцi, розкошування Азii – мов од помаху чарiвноi палички, все пiдкорялось менi.

Ось iде юна королева, убрана в дiаманти i квiти (це теж моя сильфiда); вона чекае мене опiвночi, пiд покровом апельсинових дерев, у галереях палацу, омиваного морськими хвилями, на запашному березi Неаполя або Мессiни, пiд небом кохання, пронизаним свiтлом Ендiмiонового свiтила; вона йде до мене, статуя Праксителя, серед непорушних скульптур, блiдих картин i фресок, що безмовно бiлiють у мiсячнiм сяйвi: тихий шурхiт ii поквапливих крокiв по мармуровiй мозаiцi зливаеться з рокотанням хвиль. Ревнивий король чатуе на нас. Я падаю до нiг володарки Еннських рiвнин; волосся ii розвiваеться за вiтром i шовковими хвилями спадае по моему чолу, коли вона схиляе до мене свою шiстнадцятилiтню голiвку i торкаеться рукою моiх грудей, що тремтять вiд поваги i сластолюбства.

Коли, повертаючись вiд мрii до дiйсностi, я знову вiдчував себе бiдним маленьким бретонцем, непомiтним, безславним, непоказним, безталанним, непривабливим, змушеним ледве животiти у невiдомостi, не смiючи сподiватися на кохання бодай котроiсь жiнки, мене охоплював розпач: я не наважувався пiдвести очей на сяйливий образ, що вiчно супроводив мене.




11

Два роки марень. – Заняття i химери


У цьому мареннi я прожив аж два роки, розвинувши здiбностi своеi душi до надзвичайноi мiри. Ранiше я говорив мало, тепер взагалi перестав говорити; ранiше час вiд часу сiдав за книжки, тепер зовсiм закинув пiдручники; я ще дужче полюбив самотнiсть. Я виявляв усi ознаки палкоi пристрастi: очi моi запали, я худнув, утратив сон, був неуважний, засмучений, запальний, нелюдимий. Я проводив днi дико, дивно, безглуздо, а проте чарiвно.

На пiвнiч од замку простягалися ланди, устеленi священними каменями друiдiв; коли сонце заходило, я приходив i сiдав на один з них. Позолоченi крони дерев, пишнота землi, вечiрня зiрка, що мерехтiла крiзь рожевi хмари, повертали мене до моiх марень: я хотiв би насолоджуватися цим видовищем разом з iдеальним створiнням, предметом моiх бажань. Я подумки стежив за денним свiтилом; я довiряв його турботам свою красуню, щоб весь свiт поклонився ii свiтосяйному блиску. Вечiрнiй вiтер, що рвав павутину з трави, вересовий жайворонок, що сiдав на камiнь, кликали мене до дiйсностi: я повертався в замок зi стисненим серцем i засмученим виглядом.

У непогожi лiтнi днi я пiднiмався на високу захiдну вежу. Гуркiт грому над покрiвлею замку, потоки дощу, що з ревом спадали на гостроверхi дахи, блискавицi, що пронизували хмару й обпалювали електричним розрядом мiднi флюгери, збуджували мiй ентузiазм: подiбно до Ісмена на фортечних стiнах Єрусалима, я накликав бурю; я сподiвався, що вона принесе менi Армiду.

Якщо ж небо було ясним, я простував до Великоi алеi, за якою розлягалися луки, роздiленi живоплотом. Я влаштував собi гнiздечко в гiллi однiеi з верб: там, вiдрiзаний вiд неба i землi, в оточеннi кропив’янок, я годинами розкошував поруч своеi нiмфи. Образ ii був для мене невiддiльний вiд весняних ночей, напоених свiжiстю роси, зiтханнями солов’я i шепотом вiтру.

Бувало й так, що я йшов безлюдною дорогою, рiчковим берегом, омиваним хвилею i всiяним квiтами; я вбирав шерехи, що порушували тишу пустельних мiсць, наслухав кожне дерево; менi здавалося, нiби я чую, як спiвае мiсячне свiтло в лiсах: я хотiв вилити свою радiсть, але слова вмирали у мене на вустах. Моя богиня вчувалася менi в переливах далекого голосу, у тремтiннi струн арфи, у м’якому звуковi рiжка i спiвучоi мелодii гармонii. Не перелiчуватиму всiх чудових подорожей, якi я здiйснював з квiткою мого кохання; не розповiдатиму, як рука до руки ми вiдвiдували славнозвiснi руiни Венецii, Риму, Афiн, Єрусалима, Мемфiса, Карфагена; як перетинали моря, як тiшилися щастям пiд пальмами Отаiтi, у запашних гаях Амбуана i Тiдора, як пiднiмалися на вершину Гiмалаiв, де прокидаеться зоря, як спускалися священними рiчками, що несуть своi повнi води повз пагоди iз золотими кулями, як спали на берегах Гангу, тим часом як бенгалець, вилiзши на щоглу бамбукового човна, спiвав свою iндiйську баркаролу.

Я забував i землю i небо; найменше хвилювало мене небо, та якщо я вже не звертав до нього своi благання, воно чуло голос мого таемного болю, бо я страждав, а страждання волають до Бога.




12

Моi осiннi радощi


Що похмурiшою ставала погода, то спiвзвучнiшою була вона моему настрою: зима, утрудняючи сполучення, вiдрiзуе сiльських мешканцiв од свiту; чим далi вiд людей, тим безпечнiше.

Осiннi картини сповненi етичного сенсу: листя падае, немов нашi роки, квiти в’януть, немов нашi днi, хмари бiжать, немов нашi iлюзii, свiтло згасае, немов наш розум, сонце остигае, немов наша любов, рiчки завмирають, немов наше життя, – осiння природа пов’язана таемними нитками з людською долею.

Я з невимовною радiстю чекав повернення непогожоi пори, коли вiдлiтають на пiвдень лебедi i припутнi, коли ворони збираються на луках бiля ставка, а з настанням ночi сiдають на найвищi дуби Великоi алеi. Якщо увечерi на роздорiжжi лiсiв здiймалася голубувата пара, якщо вiтер виспiвував своi тужливi пiснi i легенди, ворушачи напiвзiв’ялий мох, я мiг цiлковито вiддаватися своiм природним схильностям. Зустрiчаючи орача край поля, я зупинявся, щоб поглянути на цього чоловiка, який вирiс пiд покровом колоскiв i якого, коли прийде час, скосять разом з ними: орючи лемешем плуга ту землю, що стане його могилою, вiн змiшував свiй гарячий пiт з крижаним осiннiм дощем: борозна, залишена ним, являла собою пам’ятник, якому призначено пережити свого творця. А що ж моя потойбiчна перелесниця? Силою свого чарiвництва вона переносила мене на береги Нiлу i показувала, як засипае египетську пiрамiду той самий пiсок, який засипле одного разу армориканську борозну, проведену серед кущiв вересу: я радiв, що мое iдеальне блаженство непiдвладне законам людського буття.

Вечорами я вирушав у самотне плавання по ставку; човен мiй линув серед очеретiв i широкого листя латаття. Над ставком, готуючись покинути нашi краi, збиралися ластiвки. Я жадiбно ловив iхнiй щебет: я слухав iх уважнiше, нiж слухав у дитинствi Тавернье розповiдi мандрiвцiв. Ластiвки пустували на водi у променях призахiдного сонця, ганялися за комахами, дружно злiтали в небо, немов хотiли випробувати своi крила, знову спускалися на воду, потiм сiдали на очерет, що майже не гнувся пiд ними, i наповнювали його заростi своiм неясним гомоном.




13

Заклинання


Спускалася нiч; хвилювалися веретена i мечi очеретiв; замовкав пернатий караван деркачiв, качок-мандаринок, зимородкiв, болотяних куликiв; хлюпало хвилею озеро, в лiсах i болотах вступала у своi права осiнь: я витягував свое суденце на суходiл i повертався в замок. Било десяту годину. Увiйшовши до себе в кiмнату, я вмить настiж вiдчиняв вiкно i, спрямувавши погляд у небо, починав своi заклинання. Я здiймався разом з моею чарiвницею у надхмарну височiнь: загорнувшись у ii кучерi й розмаяну одiж, я з волi ураганiв гойдав верховiття дерев, хитав гребенi гiр або вихором кружляв над морями. Поринаючи у простiр, зiходячи з трону Божого до брам безоднi, я силою мого кохання правив свiтами. Чим бiльшими небезпеками загрожувала менi розбурхана стихiя, тим гострiшим ставало запаморочливе блаженство. У поривах пiвнiчного вiтру я чув лише стогони сластолюбства; шелестiння дощу запрошувало мене заснути на грудях жiнки. Слова, якi я звертав до цiеi жiнки, розбудили б чуттевiсть староi й зiгрiли надмогильний мармур. Недосвiдчена i всезнаюча, непорочна i коханка, Єва невинна i Єва грiшна, вiщунка, що вселяла в мене безумство, вона була осереддям таемницi i пристрастi: я зводив ii на вiвтар i поклонявся iй. Я гордився тим, що мене люблять, i гордiсть ця лише посилювала мое почуття. Коли йшла вона – я падав ниць, щоб стелитися пiд ii ногами або цiлувати ii слiди. Я втрачав розум вiд ii усмiшки; я тремтiв, чуючи ii голос; я знемагав од бажання, ледве доторкнувшись до предмета, якого торкнулась вона. Повiтря, видихнуте з ii вологих уст, проникало в мене аж до кiсток, текло в моiх жилах разом з кров’ю. Єдиний ii погляд мiг би змусити мене мчатися на край свiту; у якiй пустелi я не погодився б жити поряд з нею! Вона обернула б левове лiгво на палац, i мiльйони сторiч не змогли б вичерпати вогонь, що спалював мене.

Сила моеi уяви перетворювала цю Фрiну, що стискала мене в своiх обiймах, в уособлення слави i, головне, честi; доброчеснiсть, що приносить найблагороднiшi жертви, генiй, що породжуе найнесподiванiшу думку, навряд чи дадуть уявлення про мое щастя. Мое чудове створiння дарувало менi всi радощi почуттiв i всi втiхи душi разом. Пiд тягарем цiеi солодкоi знемоги, потопаючи в цiй насолодi, я вже не вiдрiзняв справжнiсть од вигадки; я був людиною i не був нею; я ставав хмарою, вiтром, шелестом; я обертався на чистий дух, ефiрне створiння, що оспiвуе вище блаженство. Я хотiв вiдкинути свою природу, щоб злитися з бажаною дiвою, розчинитися в нiй, ближче припасти до краси, стати пристрастю своею i чужою, коханням i предметом кохання.

Несподiвано, пiдкошений безумством, я кидався на лiжко; я качався вiд болю; я зрошував свое ложе гарячими сльозами, яких нiхто не бачив, жалюгiдними сльозами, пролитими заради химери.




14

Спокуса


Незабаром, не в змозi залишатися довше у своiй вежi, я спускався темними сходами, крадькома, як убивця, прочиняв дверi на ганок i йшов у лiс.

Я брiв навмання, розмахуючи руками, вiдкриваючи обiйми вiтрам, якi утiкали вiд мене, як i тiнь, за якою я гнався; притулившись до стовбура бука, я дивився, як наляканi мною ворони перелiтають на iнше дерево, як повзе над голими гiлками мiсяць; я мрiяв залишитися назавжди в цьому мертвому свiтi, подiбному до тьмяного склепу. Я не вiдчував анi холоду, анi нiчноi вогкостi; навiть крижане дихання зорi не могло б урвати нитку моiх роздумiв, якби в цей час не лунав сiльський дзвiн.

У бретонських селах по небiжчиках зазвичай дзвонять удосвiта. Цей дзвiн, що складаеться з трьох повторюваних нот, утворюе просту сумну мелодiю, жалiбну i простонародну. Нiщо не було таке спiвзвучне моiй хворiй, пораненiй душi, як повернення до прикрощiв життя пiд подзвiн, що сповiщав iхнiй кiнець. Я уявляв собi, як пастух вiддавав дух у загубленiй серед полiв хатинi, як потiм його несуть на таке ж покинуте кладовище. Для чого жив вiн на цiй землi? Для чого з’явився на свiт я сам? Якщо менi рано чи пiзно судилося пiти, чи не краще вирушити в дорогу вранцi, по холодку, i прийти до часу, нiж знемагати в кiнцi шляху, терплячи тягар дня i спеку? Жевриво бажання кидалося менi в обличчя; думка про те, що мене не буде, стискала менi серце нежданою радiстю. У пору юнацьких помилок я часто мрiяв не пережити свого щастя: першi успiхи давали таке блаженство, що пiсля цього залишалося тiльки прагнути власного зникнення.

Все мiцнiше й мiцнiше прихиляючись до мого привида, не маючи змоги потiшити серце тим, чого не iснувало, я був схожий на калiку, який мрiе про пестощi, для нього недосяжнi, i тiшить себе мрiею, тим солодшою, чим тяжчi його муки. Крiм того, я передчував, що доля моя буде жалюгiдною; вигадуючи все новi i новi приводи для страждань, я з кожним днем впадав у вiдчай: я то мав себе за нiкчему, не здатну пiднестися над натовпом, то вiдшукував у собi достоiнства, яких нiхто нiколи не поцiнуе. Внутрiшнiй голос пiдказував менi, що в свiтi я не знайду нiчого з того, що шукаю.

Все посилювало гiркоту моiх розчарувань: Люсiль була нещасна; мати не вмiла мене розрадити; батько давав пiзнати тернистий шлях життя. Його похмурiсть рiк вiд року зростала; з роками дерев’янiло не тiльки його тiло, а й душа; вiн постiйно вистежував мене i нещадно сварив. Повертаючись з моiх самотнiх прогулянок i бачачи його на ганку, я вiдчував, що менi легше вмерти, нiж повернутися в замок. Але гаяння часу лише вiдтягувало тортури: змушений прийти до вечерi, я знiяковiло сiдав на краечок стiльця, з мокрим вiд дощу обличчям i скуйовдженим волоссям. Пiд батьковим поглядом я приростав до мiсця, i пiт виступав у мене на лобi: я втрачав останнiй проблиск здорового глузду.

Тепер менi доведеться здобутися на силу, щоб зiзнатися у своiй слабкостi. Людина, що замiряеться на власне життя, виявляе не душевну мiць, але природну ваду.

У мене була стара мисливська рушниця, що часто давала осiчку. Я зарядив ii трьома кулями й подався у вiддалений куток Великоi алеi. Я звiв курок, наставив дуло собi в рот, упер приклад у землю; я спустив курок кiлька разiв: пострiлу не було; поява сторожа похитнула мою рiшучiсть. Мимовiльний i несвiдомий фаталiст, я вирiшив, що мiй час ще не настав, i вiдклав виконання свого плану до iншого разу. Якби я застрелився, все, чим я був, померло б зi мною; нiхто не дiзнався б причин, що привели мене до катастрофи; я поповнив би натовп безiменних невдах; нiхто не змiг би вiдшукати мене слiдами моiх прикрощiв, як знаходять пораненого слiдами кровi.

Тi, в чиiй душi цi рядки поселять сум’яття i спокусу пiти за моiм божевiльним прикладом, тi, хто з любовi до моiх химер пройнявся спiвчуттям до моеi особи, повиннi пригадати, що вони чують усього лише голос небiжчика. Читачу, котрого я нiколи не побачу, знай: нiщо не вiчне; вiд мене залишилося лише те, що я е в руках Бога живого, мого суддi.




15

Хвороба. – Я боюся й вiдмовляюся пiти по духовнiй лiнii. – План подорожi до Індii


Плодом цього бурхливого життя стала хвороба: вона поклала край моiм мукам – джерелу перших побачень з музою i перших поривiв пристрастi. Цi пристрастi, що виснажували мою душу, пристрастi ще неяснi, були схожi на морськi урагани, якi налiтають зусiбiч разом: недосвiдчений стерничий, я не знав, яким галсом йти i як упоратися з цими незрозумiлими вiтрами. Груди моi роздуло, я кидався в лихоманцi; послали в Базуш, мiстечко за п’ять-шiсть лье вiд Комбурга, за чудовим лiкарем на iм’я Шефтель, чий син був замiшаний у справi маркiза де ла Руерi [11 - На своему життевому шляху я раз у раз зустрiчаю героiв моiх «Записок»: вдова сина лiкаря Шефтеля недавно оселилась в богадiльнi Марii Терези; це ще один свiдок моеi правдивостi (Париж, 1834).]. Вiн уважно мене оглянув, приписав лiки i заявив, що найбiльше менi потрiбно змiнити спосiб життя.

Шiсть тижнiв життя мое було в небезпецi. Якось вранцi мати сiла на край мого лiжка i мовила: «Час наважитися; ваш брат може добитися для вас бенефiцiя; але перш нiж вступити до семiнарii, вам треба як слiд подумати про свое майбутне, бо, хоч як хочу я влаштувати вас по духовнiй лiнii, я швидше волiтиму бачити вас свiтською людиною, нiж священиком, який зганьбив себе».

З того, що ви щойно прочитали, видно, чи доречною була пропозицiя моеi святобливоi матусi. Напередоднi вирiшальних подiй мого життя я завжди одразу розумiв, чого менi слiд уникати; мене спонукало почуття честi.

Абат? це просто смiшно. Єпископ? священний сан викликав у мене повагу, i я шанобливо схиляв голову перед вiвтарем. Якби я став епископом, прагнув би я набути чеснот чи вдовольнявся б прихованням своiх порокiв? Я вiдчував себе занадто слабким для першого наслiдку, занадто прямодушним для другого. Тi, хто вважае мене за лицемiра i честолюбця, погано мене знають: я нiколи не досягну успiху в свiтi саме тому, що менi бракуе однiеi пристрастi – честолюбства, i одного пороку – лицемiрства. Честолюбство прокидаеться в моiй душi, лише коли страждае моя гордiсть; я мiг би захотiти стати мiнiстром або королем, щоб посмiятися зi своiх ворогiв, але назавтра викинув би мiнiстерський портфель i корону у вiкно.

Отже, я сказав матерi, що не вiдчуваю покликання до духовноi кар’ери. Я повторно змiнив своi плани: спочатку я вiдмовився стати моряком, тепер не хотiв бути священиком. Залишалась вiйськова нива; вона була менi до душi: але як змиритися з утратою незалежностi i залiзною европейською дисциплiною? Менi засiла в голову безглузда iдея: я заявив, що або поiду до Канади корчувати лiси, або завербуюся в армiю iндiйських принцiв.

Завдяки однiй з тих суперечностей, що властивi всiм смертним, мiй батько, втiм, людина вельми розсудлива, нiколи надто не дивувався авантюрним планам. Вiн покартав матусю за моi виверти, але погодився вiдпустити мене до Індii. Я вирушив у Сен-Мало: там якраз споряджали корабель до Пондiшерi.




16

Проiздом у рiдному мiстi. – Спогад про тiтоньку Вiльнев i знегоди мого дитинства. – Мене кличуть у Комбург. – Остання зустрiч з батьком. – Я вступаю на службу. ‹…›


Минуло два мiсяцi: я опинився сам на рiдному островi; тiтонька Вiльнев недавно померла. Оплакуючи ii бiля спорожнiлого бiдного лiжка, де вона вiддала Боговi душу, я помiтив плетений вiзочок, у якому я вперше звiвся на ноги, щоб потiм зробити своi першi кроки по нашiй сумнiй земнiй кулi. Я уявляв собi, як моя стара нянька зi своеi смертельноi постелi дивиться на цей кошик на колесах; побачивши цей перший пам’ятник мого життя, що стоiть проти останнього пам’ятника моеi другоi матерi, вiд думки про те, що добра тiтонька Вiльнев, покидаючи цей свiт, благала небеса дарувати щастя своему вигодованцю – предметовi такоi постiйноi, такоi безкорисливоi, такоi чистоi прихильностi, – серце мое краялося вiд нiжностi, жалю i вдячностi.

Я не знайшов у Сен-Мало нiяких iнших слiдiв мого минулого: марно шукав я в порту кораблi, бiля чиiх швартовiв я колись грався; однi вiдпливли, iншi пiшли на дрова. Здаеться, я зовсiм недавно лежав у колисцi, а виходить, минула вже цiла вiчнiсть. Нiхто не пам’ятав мене в краю, де минуло мое дитинство; я змушений був пояснювати при зустрiчах, хто я, тiльки тому, що голова моя пiднялася на декiлька зайвих лiнiй од землi, до якоi вона дуже скоро схилиться знову. Як швидко i як часто змiнюються наше буття i нашi мрii! Давнi друзi вiдходять, на змiну iм приходять новi; зв’язки нашi змiнюються; час, коли у нас не було нiчого з того, що е тепер, завжди рано чи пiзно змiнюеться часом, коли у нас не залишаеться нiчого з того, що було ранiше. Людина не живе одним i тим самим життям; у неi iх декiлька, вона переходить з одного до iншого, – така ii жалюгiдна доля.

На самотi ходив я по обмiлинi, де колись грався з товаришами, по обмiлинi, що пам’ятала моi пiщанi замки: campos ubi Troja fuit [12 - …поля… // Де була Троя (лат.; Вергiлiй. Енеiда, III, 10–11; пер. М. Бiлика).]. Я ходив морським узбережжям, покинутим морем. Пiщаний берег пiд час вiдпливу показував менi образ спорожнiлоi душi, покинутоi iлюзiями. Вiсiмсот рокiв тому мiй земляк Абеляр дивився, як i я, на цi хвилi, згадуючи свою Елоiзу; вiн, як i я, бачив кораблi, що линули ad horizontis undas [13 - По хвилях, аж до моря (лат.).]; слух його, як i мiй, колисав однозвучний рокiт хвиль. Занурений у похмурi фантазii – породження комбурзьких лiсiв, – я пiдставляв груди водяним валам. Прогулянки моi закiнчувалися на мисi Лавард: сидячи на його краю, я з гiркотою згадував, як дитиною ховався у цих скелях у свята; там я ковтав сльози, поки товаришi моi радiли. Нинi я не вiдчував себе нi улюбленiшим, анi щасливiшим, нiж тодi. Незабаром я маю покинути батькiвщину, щоб марнувати своi днi в чужих краях. Цi роздуми надривали менi душу, i я заледве стримував бажання кинутися в морську безодню. Несподiвано я одержую листа, що кличе мене назад у Комбург: я приiжджаю, вечеряю в родинному колi; батько не каже менi нi слова, мати зiтхае, Люсiль мае пригнiчений вигляд; о десятiй годинi всi розходяться. Я запитую сестру; вона нiчого не знае. Назавтра о восьмiй ранку по мене приходять. Я спускаюся: батько вже чекае на мене в кабiнетi.

«Пане шевалье, – мовив вiн, – вам доведеться вiдмовитися вiд ваших божевiльних планiв. Брат добився для вас мiсця молодшого лейтенанта в Наваррському полку. Ви поiдете в Ренн, звiдти в Камбре. Ось сто луiдорiв; бережiть iх. Я старий i хворий; менi недовго лишилося жити. Поводьтеся, як годиться людинi шляхетного походження, i нiколи не ганьбiть ваше iм’я».

Вiн обiйняв мене. Його суворе зморшкувате обличчя притислося до моеi щоки, i я вiдчув, що вiн схвильований: то були останнi батькiвськi обiйми.



‹Прощання iз Комбургом; три приiзди Шатобрiана до Комбурга в подальшi роки його життя›





Книга четверта



Переглянуто в липнi 1846 року




1

Берлiн. – Потсдам. – Фрiдрiх



Берлiн, березень 1821 року

Вiд Комбурга до Берлiна так само далеко, як вiд юного мрiйника до старого посла. На однiй з попереднiх сторiнок сказано: «Де тiльки не працював я над моiми записками, де ж я iх закiнчу?»

Востанне я брався за них чотири роки тому. За цей час трапилося багато рiзних подiй: у менi вiдкрилася нова людина – полiтичний дiяч; я дуже мало ним дорожу. Я захищав свободу французiв, бо вона – запорука довговiчностi законноi монархii. За допомогою газети «Консерватер» я привiв до влади пана де Вiллеля; я став свiдком смертi герцога Беррiйського i пошанував його пам’ять. Щоб усiм догодити, я поiхав; я погодився стати послом у Берлiнi.

Вчора я побував у Потсдамi, святково прибранiй казармi, де сьогоднi немае солдатiв: я дослiдив життя лже-Юлiана в його лже-Афiнах. У Сан-Сусi менi показали стiл, де великий нiмецький монарх перекладав звичайними французькими вiршами заповiдi енциклопедистiв; кiмнату Вольтера, оздоблену дерев’яними мавпочками i папугами, млин, який задля забави залишив законному власниковi той, хто спустошував цiлi провiнцii, могилу коня Цезаря i левреток Дiани, Любоньки, Ланi, Гордячки i Мирноi. Вiнценосний нечестивець оскверняв навiть святиню могил, зводячи мавзолеi своiм собакам; вiн заповiдав поховати себе поряд з ними, бажаючи не так показати презирство до людей, як кинути виклик небуттю.

Мене провели до нового палацу – вiн уже розвалюеться. У старому потсдамському замку дбайливо зберiгають плями вiд тютюну, бруднi, з роздертою оббивкою крiсла, одне слово, всi слiди неохайностi володаря-вiдступника. Тут увiчненi разом неакуратнiсть цинiка, нахабство безбожника, тиранiя деспота i слава солдата.

Одна-едина рiч привернула мою увагу: стрiлка настiнного годинника, що показуе мить, коли Фрiдрiх спустив дух; нерухомiсть ii обманула мене: проте час не сповiльнив свого бiгу: людина не зупиняе час – це час зупиняе людину. Причому неважливо, яку роль вiдiгравали ми за життя: створили ми вчення прославленi чи невiдомi, були багатi чи убогi, переживали радощi чи прикрощi – це не може нi подовжити, анi вкоротити вiдмiряний нам вiдрiзок часу. По золотому циферблату бiжить стрiлка чи по дерев’яному, великий цей циферблат чи малий, помiщаеться вiн у печатцi персня чи в розетцi храму – година тривае все тi ж шiстдесят хвилин.

У склепi протестантськоi церкви, просто пiд кафедрою схизматика-розстриги, я побачив гробницю вiнценосного софiста. Гробниця ця з бронзи; коли по нiй стукають, вона дзвенить. Жандарм, який спить на цьому бронзовому ложi, не прокинувся б навiть од грому власноi слави: розбудити його може тiльки трубний глас, що кличе на останнiй бiй, перед очi Божого воiнства.

Менi конче потрiбна була перемiна вражень, i я вирiшив скрасити iх вiдвiдинами Мармурового палацу. Король, що побудував його, ушанував мене кiлькома словами, коли я, на той час бiдний офiцер, проiздив повз його вiйська. Цей король, в усякому разi, був не чужий звичайним людським вадам; людина звичайна, вiн присвятив свое життя втiхам. Чи хвилюе сьогоднi два скелети вiдмiннiсть, що iснувала мiж ними ранiше, коли один був Фрiдрiхом Великим, а другий Фрiдрiхом Вiльгельмом? Нинi i Сан-Сусi, i Мармуровий палац – безгосподарнi руiни.

Кiнець кiнцем, хоча велич сучасних подiй применшила подii минулого, хоча битви пiд Росбахом, Лейтеном, Лiгнiцем, Торгау та iн. – не бiльше нiж бiйки поряд з битвами пiд Маренго, Аустерлiцем, Іеною i на березi Москви-рiки, – Фрiдрiх менше за iнших страждае вiд порiвняння з гiгантом, що мучиться на о. Святоi Єлени. Прусський король i Вольтер дивним чином пов’язанi мiж собою; пам’ять нащадкiв об’еднае iх навiки: один заснував свое правлiння на фiлософii, за допомогою якоi iнший пiдривав пiдвалини суспiльства.

Вечори в Берлiнi довгi. Я живу в особняку, що належить герцогинi де Дiно. З настанням ночi моi секретарi розходяться. Коли при дворi немае святкування з нагоди одруження великого князя Миколи з великою княгинею [14 - Нинi вони iмператор та iмператриця росiйськi (Париж, 1832).], я залишаюся вдома. Сидячи на самотi бiля сумноi грубки, я чую тiльки покрик вартового бiля Бранденбурзьких ворiт та хрускiт снiгу пiд ногами людини, що своiм свистом заступае бiй годинника. Чим менi зайнятися? Читанням? у мене майже немае книжок; а що коли продовжити моi «Записки»?

Ми з вами розлучилися на шляху з Комбурга в Ренн, де жив один мiй родич. Вiн порадував мене: у його знайомоi дами, яка вiд’iжджала до Парижа, якраз е в каретi вiльне мiсце, i вiн ручаеться, що вмовить цю даму взяти мене з собою. Я погодився, проклинаючи ласкавiсть родича. Вiн про все домовився i незабаром рекомендував мене моiй супутницi, хазяйцi модноi крамницi, безтурботнiй i меткiй; угледiвши мене, вона розсмiялась. Опiвночi подали коней, i ми рушили в дорогу.

І ось я вночi в поштовiй каретi наодинцi з жiнкою. Як менi, котрий у життi не поглянув на жiнку не почервонiвши, спуститися з надхмарноi височини, де я ширяв у мрiях, на цю страшну землю? Я не знав, де я i що зi мною: я забився в куток карети вiд страху торкнутися сукнi панi Рози. Коли вона зверталася до мене, я був не в змозi вiдповiсти й бурмотiв щось невиразне. Їй довелося самiй розплачуватися з форейтором, самiй про все турбуватися, бо вiд мене не було нiякоi користi. На свiтанку вона ще здивованiше поглянула на бовдура, що нав’язався на ii голову.

Тiльки-но краевид почав змiнюватись i я перестав узнавати вбрання й говiрку бретонських селян, я засмутився, це лише посилило презирство панi Рози. Я помiтив, яке вiдчуття викликаю, i цей перший досвiд свiтського життя справив на мене враження, яке й досi не вповнi стерлося з моеi душi. Вiд народження я дикуватий, але не сором’язливий; я був скромний вiдповiдно до своiх лiт, але соромливим я не був. Коли я зауважив, що достоiнства моi викликають смiх, дикiсть моя обернулася в нездоланну боязкiсть. Я не мiг вимовити нi слова: я вiдчував, що повинен щось приховувати, i це щось – доброчеснiсть, а не порок; я вирiшив, що сховаюся сам, аби зберегти душевну чистоту.

Ми наближалися до Парижа. На Сен-Сiрському узвозi мене вразили ширина дорiг i доглянутiсть насаджень. Невдовзi ми доiхали до Версаля: оранжерея з ii мармуровими сходами захопила мене. Вiйськовi успiхи в Америцi повернули замкам Людовiка XIV колишню славу; нова королева блищала молодiстю i красою; трон, такий близький до падiння, здавався мiцним, як нiколи. І менi, невiдомому подорожньому, призначено було вцiлiти, щоб побачити лiси Трiанона такими ж безлюдними, як тi, серед яких я вирiс.

Нарештi ми в’iхали в Париж. Усi обличчя здавались менi глумливими: як перигорський дворянин, я вважав, що на мене дивляться, щоб посмiятися з мене. Панi Роза подалася на вулицю Май, до Європейського готелю, i поспiшила спекатися дурного попутника. Не встиг я вийти з карети, як вона мовила воротаревi: «Цьому пановi потрiбна кiмната». «До ваших послуг», – сухо додала вона, звертаючись до мене, i зробила реверанс. Бiльше я нiколи не бачив панi Розу.



‹Життя сестри Шатобрiана, по чоловiковi панi де Фарсi, у Парижi; служба Шатобрiана в Наваррському полку, розквартированому в Камбре; смерть Шатобрiанового батька; узявши вiдпустку в полку, Шатобрiан знову iде в Париж, де брат сподiваеться допомогти його придворнiй кар’ерi; вiдрекомендований у Версалi королю Людовiку XVI, Шатобрiан бере участь у королiвському полюваннi; знайомство з фiлософом Делiлем де Салем›





12

Лiтератори. – Портрети



Париж, червень 1821 року

За два роки, що вiдокремлюють час, коли я оселився в Парижi, вiд вiдкриття Генеральних Штатiв, коло моiх знайомств розширилось. Я знав напам’ять елегii шевалье де Парнi i пам’ятаю iх дотепер. Я написав йому, просячи дозволу побачити поета, якого з насолодою читаю; вiн прислав чемну вiдповiдь: я вирушив до нього на вулицю Клерi.

Передi мною постала людина ще нестара, чудово вихована, висока, сухорлява, з обличчям, побитим вiспою. Вiн вiддав менi вiзит; я познайомив його iз сестрами. Вiн не полюбляв суспiльство i незабаром був з нього вигнаний з мiркувань полiтичних. На час нашого знайомства вiн належав до прихильникiв старого ладу. Я нiколи не зустрiчав автора, бiльш схожого на своi твори: вiн був поет i креол, усе, що йому було потрiбно, – це пiвденне небо, джерело, пальма i жiнка. Вiн уникав галасу, хотiв пройти по життю непомiтно, всiм жертвував на догоду своiм лiнощам, i, якби втiхи його не торкали iнодi струн його лiри, вiн так би i жив у невiдомостi:

Хай нашi днi течуть, як перше, потай,
Прихованi в Ерота пiд крилом, —
Струмочок мов, що ледве-ледь дзюркоче
По ложу рiвному серед квiток:
Сховатись прагне вiн у холодок,
А на рiвнину вибiгти не хоче [15 - Парнi. Еротичнi вiршi, II, 12 («Примирення»).].

Саме це невмiння вiдмовитися вiд неробства перетворило шевалье де Парнi iз запеклого аристократа в нiкчемного революцiонера, що напосiдався на гнану релiгiю, таврував знищуваних священикiв, купував свiй спокiй будь-якою цiною i змушував музу, яка оспiвувала Елеонору, говорити мовою тих мiсць, куди Камiль Демулен ходив купувати собi коханок.

Автор «Історii iталiйськоi лiтератури», який услiд за Шамфором втерся в лави революцiонерiв, доводився нам родичем, бо всi бретонцi один одному рiдня. Женгене прославився у свiтi завдяки не позбавленiй витонченостi поемцi «Сповiдь Зюльме», що дала йому жалюгiдне мiсце у вiдомствi пана де Неккера, пiсля чого не забарився набазграти поему на вступ свого добродiйника на посаду контролера фiнансiв. Хтось – не пам’ятаю, хто саме, – заперечував право Женгене на предмет його гордостi, «Сповiдь Зюльме»; але ця п’еса справдi належить його перу.

Реннський поет добре знався на музицi i писав романси. Примазавшись до якоi-небудь знаменитостi, вiн на наших очах перетворювався iз смиренника у фанабера. Перед скликанням Генеральних Штатiв вiн за дорученням Шамфора пописував газетнi статейки i промови для клубiв: вiн став чванливий. Напередоднi першого свята Федерацii вiн говорив: «Яке прекрасне свято свят! Щоб яскравiше його освiтити, добре б спалити з кожного боку вiвтаря по аристократу». Не його першого осяяла ця iдея: задовго до нього учасник Лiги Луi Дорлеан написав у своему «Бенкетi графа Аретського», що «непогано б у нiч на Івана замiсть оберемка хмизу пiдкинути у вогнище протестантських пасторiв, а Генрiха IV втопити в бочцi, як кошеня».

Женгене знав заздалегiдь про вбивства, що iх замишляли революцiонери. Панi Женгене попередила моiх сестер i дружину про те, що в Кармелiтському монастирi ось-ось почнеться рiзанина: вона прихистила iх у завулку Ферру, неподалiк од мiсця, де незабаром пролилася кров.

Пiсля Терору Женгене став чи не першою людиною у Францii по лiнii народноi освiти; ось тодi вiн i почав виспiвувати в «Синьому циферблатi» «Дерево свободи» на мотив: «Я посадив його, злелiяв». Його визнали майже схибленим вiд фiлософii й вiдправили послом до одного з тих монархiв, яких у цей час позбавляли корони. У донесеннi з Турина вiн повiдомляв пана де Талейрана, що «перемiг забобони», – наполiг, щоб його дружину приймали при дворi в сукнi до колiн. Переходячи вiд посередностi до пихатостi, вiд пихатостi до дуростi i вiд дуростi до смiхотворностi, вiн закiнчив своi днi поважним лiтературним критиком i, що найкраще – автором незалежних статей у «Декад»; природа повернула його на мiсце, з якого суспiльство його так невчасно вiдкликало. Знання його поверховi, проза важка, вiршi правильнi i часом приемнi.

У Женгене був друг – поет Лебрен. Женгене протегував Лебрену, як людина обдарована, що знае свiт, протегуе простодушному генiю; Лебрен, у свою чергу, освiтлював променями своеi слави велич Женгене. Що могло бути забавнiше, анiж цi двое приятелiв, що з нiжноi прихильностi робили один одному послуги, якi можуть робити люди, талановитi в рiзних царинах.

Лебрен був просто фальшивий пан де л’Емпiрей; запал його насправдi виявлявся холодним, пристрастi – крижаними. За Парнас йому правила кiмната в мансардi на вулицi Монмартр, де тiльки й було що книжки, зваленi абияк на пiдлозi, брезентове похiдне лiжко, завiшене двома брудними рушниками, що телiпалися на iржавому металевому карнизi, та розбитий глечик для води бiля продавленого солом’яного крiсла. Не те щоб Лебрен жив у злиднях, але вiн був скупий i знався з жiнками легкоi поведiнки.

На античнiй вечерi у пана де Водрея вiн удавав Пiндара. У його лiричних вiршах трапляються строфи енергiйнi, як в одi кораблю «Месник», i витонченi, як в одi «Околицям Парижа». Елегii його йдуть вiд розуму, рiдко вiд душi; оригiнальнiсть його надумана, а не природна; його творiння – плоди копiткоi працi; вiн що е сили силкуеться перекрутити значення слiв i з’еднати iх якнайнеприроднiше. Справжне покликання Лебрена полягало в складаннi вiршiв сатиричних; його послання про «гарний i поганий жарт» мало заслужену популярнiсть. Деякi з його епiграм можна поставити в один ряд з епiграмами Жан-Батиста Руссо; мiшенню, що надихала його бiльше за iнших, був Лагарп. Треба вiддати Лебрену належне i в iншому: вiн зберiг незалежнiсть думок i залишив написанi кров’ю серця вiршi проти гонителя наших свобод.

Але найбiльш жовчним серед лiтераторiв, яких я узнав на той час у Парижi, був, безперечно, Шамфор; страждаючи на ту саму недугу, що породила якобiнцiв, вiн не мiг пробачити людству свого незаконного походження. Вiн обманював довiру родин, що його приймали; цинiчнiсть свого язика вiн видавав за непристойнiсть придворних звичаiв. Вiн звичайно ж був мастак на дотепи i мав талант, але подiбнi дотепнiсть i талант не залишаються в пам’ятi нащадкiв. Коли вiн зрозумiв, що революцiя не допомогла йому досягти успiху, вiн повернув руку, яку пiдiймав на суспiльство, проти самого себе. Гординя вiдкрила йому очi, i вiн розгледiв у червоному ковпаку не що iнше, як нову корону, а в санкюлотах – нову знать зi своiми сановниками: Маратом i Робесп’ером. Розгнiваний тим, що нерiвностi не позбавлений навiть падiл скорботи i слiз, приречений бути парiею навiть у товариствi катiв, вiн хотiв себе вбити, щоб пiти зi свiту, яким правлять злочинцi; спроба не вдалася: смерть смiеться з тих, хто кличе ii i плутае з небуттям.

З абатом Делiлем я познайомився лише в 1798 роцi в Лондонi; я не бачив нi Рюльера, чие життя одухотворяла спочатку панi д’Егмон, а потiм пам’ять про неi, анi Палiссо, нi Бомарше, анi Мармонтеля. Нiколи не зустрiчався я i з Шенье, котрий не раз нападав на мене i котрому я нiколи не вiдповiдав, – згодом я посiв його мiсце в Інститутi, i це завдало менi чимало тривог.

Коли я перечитую твори бiльшостi письменникiв XVIII сторiччя, я не в змозi осягнути, чому вони свого часу наробили стiльки галасу i чим здобули мое захоплення. Пiшла мова вперед чи пiшла навспак, просунулися ми шляхом цивiлiзацii чи вiдступили назад до варварства, ясно одне: у авторах, що були втiхою моеi юностi, менi бачиться тепер щось банальне, вiджиле, сiре, мертвотне, холодне. Навiть у найбiльших письменникiв вольтерiвськоi епохи я зустрiчаю убогiсть почуттiв, думки i стилю.

Кого менi звинувачувати в своему розчаруваннi? Боюся, що перший провинець – я сам; новатор вiд народження, я, можливо, передав новим поколiнням хворобу, якою був уражений. Я з жахом кричу своiм дiтям: «Не забувайте французькоi мови!» – але все даремно. Вони вiдповiдають менi, як вiдповiдав Пантагрюелю лiмузинець, який простував «iз синклiту альмаматеринськоi преславноi академii мiста, номiнованого Лютецiею».

Ця манера грецизувати i латинiзувати нашу мову, як бачите, не нова: Рабле позбавив нас ii, але вона знову з’явилася у Ронсара; на неi накинувся Буало. За нашого часу вона ожила завдяки науцi; нашi революцiонери, вiд природи великi греки, утовкмачили в голови наших торговцiв i селян гектари, гектолiтри, кiлометри, мiлiметри, декаграми: полiтика заходилася ронсаризувати.



‹Родина Мальзерба, онука котрого стала дружиною Жан-Батиста Шатобрiана›





Книга п'ята





‹Початок революцiйних заворушень у Бретанi; Шатобрiанова мати робить ще одну спробу влаштувати його по духовнiй лiнii; на початку лiта 1789 року Шатобрiан повертаеться до Парижа›





8

Рiк 1789. ‹…› Взяття Бастилii



Париж, листопад 1821 року



‹Початок революцii в Парижi›


14 липня, день взяття Бастилii. Цей наступ на фортецю, що ii обороняли декiлька iнвалiдiв та перестрашений комендант, вiдбувався на моiх очах: якби ворота не вiдчинили, народ нiколи не увiрвався б до неi. Пролунали всього два чи три гарматнi залпи, причому стрiляли не iнвалiди, а гвардiйцi, що встигли пiдiйнятися на вежi. Натовп виволiк з укриття коменданта Делоне i, досхочу познущавшись над ним, добив його на схiдцях ратушi; купецькому старшинi Флесселю розтрощили голову пострiлом з пiстолета: ось видовище, що так захоплювало жорстокосердих дурнiв. Убивства цi супроводжувались оргiями, як пiд час заворушень у Римi за Отона i Вiтеллiя. Завойовники Бастилii, щасливiп’яницi, шинковi героi, роз’iжджали у фiакрах; повii i санкюлоти, що доскочили влади, входили до iхнього почту. Перехожi з боязливою пошаною здiймали капелюха перед цими трiумфаторами, дехто з них падали з нiг вiд утоми, не в змозi нести шану, що впала на них. Пихатi нiкчеми в усiх куточках землi отримували ключi вiд Бастилii, яких було виготовлено сила-силенна. Скiльки разiв пропускав я свое щастя! Коли б я записався, читачу, до лав переможцiв, менi тепер платили б пенсiон.

На розтин трупа Бастилii збiглися знавцi. Пiд наметами вiдкрилися тимчасовi кафе; у iхнiх власникiв не було вiдгону од вiдвiдувачiв, як на Сен-Жерменському ярмарку чи Лоншанському гуляннi; безлiч карет роз’iжджали туди й сюди або зупинялися бiля пiднiжжя веж, звiдки вже скидали униз камiння, аж курява стояла стовпом. Пишно вбранi дами, молодi чепуруни, стоячи на рiзних поверхах, змiшувалися з напiвголими робiтниками, котрi руйнували стiни пiд захопленi вигуки натовпу. Тут можна було зустрiти найвiдомiших ораторiв, найзнаменитiших лiтераторiв, найвидатнiших художникiв, найславнiших акторiв та актрис, наймоднiших танцiвниць, найвiдомiших чужоземцiв, придворну знать i европейських послiв: тут закiнчувала своi днi стара Францiя i починала свое життя нова.

Про всяку подiю, хоч яка вона жалюгiдна й огидна сама по собi, не годиться висловлюватися спрожогу, якщо вона спричиняе за собою серйознi наслiдки i визначае епоху: у взяттi Бастилii належало побачити (хоча в той час нiхто цього не побачив) не порив народу до звiльнення, але саме звiльнення, результат цього пориву.

Всi захоплювалися дiянням, яке слiд було засудити; нещасним випадком, i нiхто не зрозумiв, що взяття Бастилii, це криваве свято, вiдкривае нову епоху, в якiй цiлому народу судилося змiнити звичаi, iдеi, полiтичну владу i навiть людську природу. Тваринна лють обертала все в руiни, але пiд нею таiвся дух, що закладав серед руiн пiдвалини новоi будiвлi.

Втiм, народ, який неправильно оцiнив велич подii, що вiдбулася в свiтi матерiальному, правильно оцiнив подiю, що вiдбулася в свiтi моральному; Бастилiя була в його очах трофеем, що знаменував перемогу над рабством: народу здавалося, що вона височiе бiля входу до Парижа, навпроти шiстнадцяти стовпiв Монфокона, як шибениця для його свобод [16 - П’ятдесят два роки по тому у Францii зводять п’ятнадцять нових бастилiй, щоб задушити свободу, в iм’я якоi зрiвняли iз землею першу Бастилiю.]. Зрiвнюючи iз землею твердиню держави, народ сподiвався скинути вiйськове ярмо i взяв таемне зобов’язання замiнити армiю, яку вiн розпустив: усiм вiдомо, якi чудеса сотворив народ, що став солдатом.



‹Подальший розвиток Революцii влiтку-восени 1789 року›





12

Мiрабо



Париж, листопад 1821 року

Залучений завдяки безладному способу життя i мiнливостям долi в найзначнiшi подii i змушений зiткнутися на своему шляху iз запеклими злочинцями, грабiжниками та авантюристами, Мiрабо, трибун аристократii, депутат демократii, сполучав у собi риси Гракха i Дон Жуана, Катiлiни i Гусмана де Альфараче, кардинала де Рiшелье i кардинала де Реца, розпусника епохи регентства i дикуна епохи Революцii; крiм того, в ньому було щось i вiд Мiрабо, вигнаного флорентiйського роду, який не забував тi палаци-фортецi i тих великих бунтiвникiв, що iх прославив у своiй поемi Данте; рiд цей звив собi гнiздо у Францii, i республiканський дух середньовiчноi Італii, об’еднавшись iз феодальним духом нашого середньовiччя, породив плеяду людей неординарних.

Потворнiсть Мiрабо, що наклалася на властиву його родовi красу, уподiбнила його могутньому героевi «Страшного суду» Мiкеланджело, спiввiтчизника Аррiгеттi. Глибокi вiспини на обличчi оратора нагадували слiди опiкiв. Здавалося, природа вилiпила його голову для трону або для шибеницi, виточила його руки, щоб душити народи або викрадати жiнок. Коли вiн струшував гривою, дивлячись на юрбу, вiн зупиняв ii; коли вiн пiднiмав лапу й показував кiгтi, розлючений простолюд кидався врозтiч. Я бачив його на трибунi пiд час одного iз засiдань, серед страхiтливого розброду: похмурий, потворний, нерухомий, вiн був схожий на безпристрасний, що безформно клубочиться, хаос Мiльтона.

Мiрабо вдався у батька i дядька, якi, як Сен-Сiмон, мимохiдь накидали безсмертнi сторiнки. Йому поставляли тексти для промов: вiн брав з них тiльки те, що мiг засвоiти його розум. Йому не вдавалося з блиском виголосити промову, що належала зовсiм не йому; вiн прикрашав ii своiми, навмання вибраними словами, i тим виказував себе. Вiн черпав енергiю зi своiх порокiв; пороки цi походили не вiд бездушностi, вони розкривали глибокi, палкi, бурхливi пристрастi. Цинiзм звичаiв знищуе моральне почуття i повертае суспiльство до свого роду варварства; варвари вiд цивiлiзацii, такi ж руйнiвники, як i готи, вiдрiзняються вiд них тим, що зовсiм не здатнi до творення: готи були велетнями, дiтьми дикоi природи; сучаснi варвари – жахливi виродки, створiння природи розбещеноi.

Я двiчi зустрiчав Мiрабо на званих обiдах, першого разу у племiнницi Вольтера маркiзи де Вiллет, другого разу в Пале-Руаялi, коли там приймали депутатiв опозицii, з якими познайомив мене Шапелье: Шапелье пiшов на ешафот в одному вiзку з моiм братом i паном де Мальзербом.

Мiрабо був охочий до балачок; особливо багато говорив вiн про себе. Цей син левiв, сам лев з головою химери, ця людина, що довiряла тiльки фактам, був у своiх словах i фантазiях i сам як роман, сама поезiя, саме натхнення; у ньому був помiтний коханець Софi, пiднесений у почуттях i здатний до самопожертви. «Я знайшов ii, цю чудову жiнку, – говорив вiн, – я пiзнав ii душу, цю душу, яку природа створила в мить натхнення».

Мiрабо зачарував мене розповiдями про кохання, прагненням до самотностi, про яку вiн раз у раз говорив, марно сперечаючись. Вiн пробуджував у менi спiвчуття ще однiею рисою: у нього, як i в мене, був суворий батько, який, як i мiй, свято вiрив у необмеженiсть батькiвськоi влади.

Високий гiсть надто докладно говорив про зовнiшню полiтику i майже нiчого не сказав про внутрiшню, хоча цiкавила його саме вона; але вiн кинув кiлька сповнених глибокого презирства слiв про людей, що вважають себе вищими за iнших через байдужiсть, яку вони виявляють до нещасть i злочинiв. Мiрабо народився великодушним, вiн любив друзiв, легко прощав кривди. Незважаючи на свою аморальнiсть, вiн не змiг пiти проти совiстi; вiн був розпусний лише у приватному життi, його прямий i мiцний розум не проголошував убивство вершиною духовностi; вiн нiтрохи не захоплювався рiзаниною та побоiщами.

Але занадто скромним Мiрабо не був; вiн був пихатий понад усяку мiру: хоча вiн i записався в торговцi сукном, аби стати депутатом вiд третього стану (бо поважне дворянство у своiй безрозсудностi знехтувало його), вiн був зачарований своiм походженням; батько називав його «диким птахом, що звив гнiздо мiж чотирьох вежок». Вiн не мiг забути, що бував при дворi, роз’iжджав у каретах i полював з королем. Вiн вимагав, щоб його величали графом; дорожив своiм гербом i вдягнув лакеiв у лiвреi якраз тодi, коли всi перестали це робити. Із будь-якого приводу i без приводу вiн цитував свого родича адмiрала де Колiньi. Коли «Монiтер» назвав його Рiке, вiн розлютився. «Чи вiдомо вам, – сказав вiн журналiстам, – що ви з вашим Рiке на три днi збили з пантелику всю Європу?» Вiн любив повторювати всiм вiдомий нахабний жарт: «В iншiй родинi мiй братик вiконт вважався б людиною дотепною i шалапутом, у нашiй родинi вiн мае славу дурня i людини поважноi». Бiографи приписують цi слова самому вiконтовi, який смиренно усвiдомлював свое мiсце серед iнших членiв родини.

У глибинi душi Мiрабо завжди залишався монархiстом; йому належать прекраснi слова: «Я хотiв вилiкувати французiв од монархiчних забобонiв i навчити iх монархiчноi релiгii». В одному з листiв, який мав потрапити на очi Людовiковi XVI, вiн писав: «Я не хотiв би побачити, що трудився ради самого лише руйнування». Одначе саме це й сталося: щоб покарати нас за те, що ми не знайшли гiдного застосування нашим талантам, небо змушуе нас розкаюватися в наших перемогах.

Мiрабо збуджував громадську думку за допомогою двох важелiв: з одного боку, вiн спирався на маси, захисником яких зробився, зневажаючи iх; з другого боку, хоча вiн i зрадив свiй стан, вiн зберiгав його прихильнiсть через належнiсть до дворянськоi касти iз спiльнiсть iнтересiв з нею. Таке нiколи не трапилося б з плебеем, якби вiн став поборником привiлейованих класiв; вiн утратив би пiдтримку своеi партii, не придбавши союзникiв серед аристократii, за природою своею невдячноi i неприступноi для всiх, хто не належить до неi за походженням. Утiм, аристократiя не може зробити людину дворянином, бо шляхетне походження – плiд багатовiковоi iсторii.

Мiрабо залишив чимало послiдовникiв. Вони вважали, що, позбувшись моральних зобов’язань, одразу стануть державними мужами. Наслiдувачi цi стали просто дрiбними негiдниками: пiд маскою лиходiя i крадiя ховаеться нiкчемний шахрай, грiшник насправдi виявляеться грiховодником, злочинець – бешкетником.

Надто рано для себе, надто пiзно для двору, Мiрабо продався двору, i той купив його. Заради пенсiону й посольства вiн поставив на карту свою репутацiю. У життi Кромвеля був момент, коли вiн був готовий промiняти свое майбуття на титул i орден Пiдв’язки. Незважаючи на свою пиху, Мiрабо цiнував себе не так високо. Тепер, коли величезна кiлькiсть дзвiнкоi монети i мiсць пiдняла цiну на уми, не знайдеться фiгляра, який не мав би в своему розпорядженнi сотень тисяч франкiв i не обiймав би вищих посад у державi. Могила звiльнила Мiрабо вiд клятв i сховала вiд небезпек, яких вiн навряд чи змiг би уникнути: життя показало б, що вiн не здатен на добрi справи, смерть прийшла, коли вiн робив лихi справи.

Коли по обiдi в Пале-Руаялi ми розходилися по домiвках, мова зайшла про ворогiв Мiрабо; я йшов поруч нього, не кажучи нi слова. Вiн подивився менi просто у вiчi, в його очах свiтилися гординя, порок i генiй, поклав руку менi на плече i мовив: «Вони нiколи не подарують менi моеi вищостi!» Я дотепер вiдчуваю вагу цiеi руки, немов Сатана вiдзначив мене своiм вогняним кiгтем.

Коли Мiрабо дивився на юного мовчуна, чи передбачав вiн мою будучнiсть? чи думав, що стане одного разу героем моiх спогадiв? З примхи долi я став iсториком великих людей: вони пройшли передi мною, але я не чiплявся за iхнi мантii, щоб разом з ними втертися в пам’ять нащадкiв.

З Мiрабо вже вiдбулося перетворення, що вiдбуваеться з усiма, кому призначено уникнути забуття: скинутий з Пантеону в стiчну канаву i знов пiднесений iз стiчноi канави в Пантеон, вiн звiвся на повний зрiст зусиллями епохи, яка править йому сьогоднi за п’едестал. Сьогоднi в головах живе не реальний Мiрабо, але Мiрабо iдеалiзований, такий, яким змальовують його художники, бажаючи зробити символом або мiфом минулоi епохи: так вiн стае театральнiшим, але правдоподiбнiшим. Серед стiлькох репутацiй, стiлькох акторiв, стiлькох подiй, стiлькох руiн уцiлiють тiльки трое людей, що втiлюють три великi революцiйнi епохи: Мiрабо був представником аристократii, Робесп’ер – демократii, Бонапарт – деспотизму; на долю монархii нiкого не залишилося: Францiя дорого заплатила за три славнi особи, якi годi поеднати з доброчеснiстю.



‹Засiдання Установчих зборiв›





14

Суспiльство. – Погляд на Париж



Париж, грудень 1821 року

Коли до Революцii я читав у книгах про смуту в iсторii рiзних народiв, я не розумiв, як можна було жити в тi часи; я дивувався, що Монтень так бадьоро писав у замку, навколо якого не мiг прогулятися, не ризикуючи потрапити в полон до прибiчникiв Лiги чи протестантiв.

Революцiя показала менi можливiсть такого iснування. У критичнi хвилини люди вiдчувають приплив життевих сил. У суспiльствi, яке розпадаеться i складаеться наново, боротьба двох генiiв, зiткнення минулого з майбутнiм, змiшання колишнiх i нових звичаiв створюють хистку картину, яка не дае нудьгувати нi хвилини. На волi пристрастей i характери виявляються з такою силою, якоi не знае мiсто з упорядкованим життям. Порушення законiв, забуття обов’язкiв, звичаiв i правил пристойностi, навiть небезпеки роблять це сум’яття ще бiльш захоплюючим. Рiд людський розгулюе вулицями, влаштувавши собi канiкули i позбувшись педагогiв; на мить вiн повертаеться до природного стану i знову починае вiдчувати потребу суспiльних шор, лише потрапивши пiд гнiт нових тиранiв, народжених вольнiстю.

Суспiльство 1789 i 1790 рокiв найбiльше схоже на архiтектуру часiв Людовiка XII i Франциска I, де грецькi ордери змiшувалися з готичним стилем, а коли бути ще точнiшим – на купу уламкiв усiх столiть, якi пiсля Терору громадились абияк у монастирi Малих августинцiв: рiзниця лише в тому, що осколки, про якi я веду мову, були живими i невпинно змiнювали свою зовнiшнiсть. У всiх куточках Парижа вiдбувалися лiтературнi зборища, створювались полiтичнi товариства, ставилися вистави; майбутнi свiтила тинялися в натовпi нiкому не вiдомi, як душi, якi ще не побачили свiтла, на березi Лети. Я бачив маршала Гувьона Сен-Сiра на кону театру Маре у «Злочиннiй матерi» Бомарше. Люди поспiшали з клубу фельянiв до клубу якобiнцiв, з балу i з картярнi до Пале-Руаяль, з трибуни Нацiональних зборiв на трибуну просто неба. На вулицях не було просвiтку вiд народних депутацiй, кавалерiйських пiкетiв та пiхотних патрулiв. Поряд з людиною у французькому фраку, в напудренiй перуцi, зi шпагою при боцi i капелюхом пiд пахвою, у вузьких черевиках i шовкових панчохах, йшла людина з коротко обстриженим волоссям без пудри, в англiйському фраку й американськiй краватцi. У театрах актори оголошували зi сцени новини; партер спiвав патрiотичнi куплети. Животрепетнi п’еси привертали юрби народу: на сцену виходив абат, iз зали йому гукали: «Довгополий! Довгополий!» Абат вiдповiдав: «Панове, хай живе нацiя!» Послухавши, як простолюд горланить: «На лiхтар аристократiв!» – французи бiгли до Опери Буф слухати Мандiнi та його дружину, Вiганонi i Роведiно; повитрiщавшись на страту Фавраса, йшли милуватися грою панi Дюгазон, панi Сент-Обен, Карлiни, крихiтки Обiв’е, мадемуазель Конта, Моле, Флерi i Тальма, який робив першi кроки.

Бульвар Тампль, Італiйський бульвар, що його звичайно називали Кобленцем, алеi саду Тюiльрi були запрудженi розкiшно вбраними жiнками: там красувалися три дочки Гретрi, бiло-рожевi, як i iхне вбрання: незабаром усi три померли. «Вона заснула назавжди, – мовив Гретрi про старшу дочку, – сидячи у мене на колiнах, така ж гарна, як i за життя». Безлiч карет борознили перехрестя, де джеркотали санкюлоти, а бiля дверей якого-небудь клубу красуня панi де Бюффон чекала у фаетонi герцога Орлеанського.

Вишуканiсть i смак аристократичного суспiльства ще зберiгалися в особняку Ларошфуко, на вечiрках у панi де Пуа, панi д’Енен, панi де Симiан, панi де Водрей, у вiтальнях деяких великих чиновникiв судового вiдомства, що залишилися вiдчиненими. Салони пана Неккера, пана графа де Монморена та деяких iнших мiнiстрiв, де порядкували панi де Сталь, герцогиня д’Егiйон, панi де Бомон i панi де Серiйi, являли собою повне зiбрання славних осiб новоi Францii та цiлковиту свободу нових звичаiв. Черевичник у мундирi офiцера нацiональноi гвардii на колiнах знiмав мiрку з вашоi ноги; чернець, який щоп’ятницi одягаеться в чорну або бiлу рясу, в недiлю надягав круглого капелюха й сюртук; голений капуцин читав у шинку газету; у колi навiжених жiнок з’являлася сувора черниця – тiтонька або сестра, вигнана з монастиря. Юрби вiдвiдували цi вiдкритi свiтовi монастирi, як мандрiвцi проходять у Гранадi спорожнiлими залами Альгамбри або зупиняються в Тибурi пiд колонами храму Сивiли.

Поза цим – багато поединкiв i любовних пригод, тюремних романiв i полiтичноi дружби, таемних побачень серед руiн, пiд ясним небом, у поетичному спокоi природи; далекi прогулянки, безмовнi, на самотi, що переплiтаються з вiчними клятвами й нескiнченними ласками, тим часом як вдалинi гуркотить мiнливий свiт, глухо гомонить поруйноване суспiльство, загрожуючи потривожити своiм падiнням тих, хто втiшаеться блаженством пiд покровом iсторii. Гублячи одне одного з очей на добу, люди не були певнi, що зустрiнуться знов. Однi простували революцiйним шляхом, другi готувалися до громадянськоi вiйни, третi вiд’iжджали на береги Огайо, озброiвшись планами замкiв, якi вони збудують у краю дикунiв; четвертi вступали до армii принцiв – усе це з легким серцем, часто без копiйки в кишенi; роялiсти стверджували, що все закiнчиться цими днями ухвалою парламенту, патрiоти, такi ж легковажнi у своiх сподiваннях, проголошували, що разом з царством свободи настане царство миру i щастя. На вулицях виспiвували:

В Аррасi свiчку ми знайшли,
З Провансу смолоскип взяли.
Всю Францiю вогонь пойняв,
Та тiльки свiтла мало дав.
І свiчка, й смолоскип чадять —
Не гаючись iх треба втять!

Ось якоi думки були французи про Робесп’ера i Мiрабо! «Будь-якiй земнiй владi, – говорив Л’Етуаль, – легше зарити сонце в землю або посадити його до ями, нiж заткнути рота французькому народовi».

Над цими руйнiвними святкуваннями височiв палац Тюiльрi – гiгантська в’язниця, повна засуджених. Засудженi до смертноi кари також розважалися iграми, чекаючи на вiзок, стрижку, червону сорочку, яку кат повiсив сушитися, а за вiкнами виблискували слiпучими вогнями параднi покоi королеви.

Тисячi брошур i газет плодилися не щодня, а щогодини; сатири й поеми, пiсеньки з «Дiянь апостолiв» вiдповiдали «Друговi народу» або «Помiркованому» – газетi монархiчного клубу, яку видавав Фонтан; Малле дю Пан, що вiдповiдав за полiтичний роздiл у «Меркюр», розходився в поглядах з Лагарпом i Шамфором, що завiдували лiтературною частиною тiеi ж газети. Шансенец, маркiз де Бонне, Рiвароль, Мiрабо молодший (Гольбейн шпаги, котрий очолив на Рейнi ескадрон гусарiв Смертi), Оноре Мiрабо старший, обiдаючи разом, задля втiхи малювали карикатури i складали «Маленький альманах великих людей», пiсля чого Оноре йшов у Нацiональнi збори закликати до запровадження вiйськового стану або арешту майна духiвництва. Заявивши, що покине Нацiональнi збори тiльки пiд натиском багнетiв, вiн iхав до панi Же i проводив у неi нiч. Егалiте викликав диявола в кар’ерах Монружа i повертався до саду Монсо очолити оргii, де розпорядником виступав Лакло. Майбутнiй царевбивця нi в чому не поступався своiм предкам: наскрiзь продажний, втомившись вiд розгулу, вiн робив ставку на вгамовування честолюбства. Постарiлий Лозен вечеряв у своему маленькому будиночку бiля застави дю Мен з танцiвницями з Опери, яких один поперед одного пестили добродii де Ноай, де Дiллон, де Шуазель, де Нарбонн, де Талейран та ще кiлька тодiшнiх джигунiв – мумii двох чи трьох з них дожили до нашого часу.

Бiльшiсть придворних, наприкiнцi правлiння Людовiка XV i за часiв Людовiка XVI вiдомих своею аморальнiстю, стали пiд триколiрнi прапори: майже всi вони билися в Америцi i заплямували своi орденськi стрiчки республiканськими кольорами. Революцiя шанувала iх, поки не набрала силу; вони навiть зробилися першими генералами ii армiй. Герцог де Лозен, романтичний коханець княгинi Чарторизькоi, дамський догiдник з великоi дороги, ловелас, який, висловлючись шляхетною i цнотливою мовою двору, мав одну, потiм мав iншу, – герцог де Лозен став герцогом де Бiроном, командувачем вiйськ Конвенту у Вандеi: яка ницiсть! Барон де Безанваль, брехливий i цинiчний викривач розбещеного свiту, остання спиця в колiсницi здитинiлоi староi монархii, цей огрядний барон, що зганьбив себе в день взяття Бастилii, врятований паном Неккером i Мiрабо лише за його швейцарське походження: яке убозтво! Що за люди – i в яку епоху! Коли Революцiя вбилася в силу, вона з презирством вiдкинула легковажних зрадникiв трону; ранiше iй потрiбнi були iхнi пороки, тепер були потрiбнi iхнi голови: вона не гребувала нiякою кров’ю, навiть кров’ю панi Дюбаррi.




15

Що я робив у цей галасливий час. – Моi самотнi днi. – Мадемуазель Моне. – Ми з паном де Мальзербом виробляемо план моеi подорожi до Америки. – Бонапарт i я, невiдомi молодшi лейтенанти. – Маркiз де Ла Руерi. – Я вiдпливаю iз Сен-Мало. – Останнi думки, навiянi розлукою з батькiвщиною



Париж, грудень 1821 року



‹Полiтичнi подii 1790 року›


У моему полку, що стояв у Руанi, дисциплiна зберiгалася досить довго. Вiн придушив народнi заворушення, що почалися через страту актора Бордье, останньоi жертви королiвського суду; якби Бордье прожив ще добу, вiн iз злочинця перетворився б на героя. Врештi-решт серед солдатiв наваррського полку спалахнуло повстання. Маркiз де Мортемар емiгрував; офiцери наслiдували його приклад. Я не приймав i не вiдкидав нових думок; не схильний нi засуджувати iх, анi служити iм, я не захотiв нi емiгрувати, нi залишатися на вiйськовiй службi: я подав у вiдставку.

Вiльний вiд усiх зобов’язань, я вiв досить запеклi суперечки, з одного боку – з братом i з президентом де Розамбо, з другого – з Женгене, Лагарпом i Шамфором. З часiв моеi юностi всi нарiкали на те, що я не приеднуюсь нi до якоi партii. До того ж з пiднятих тодi питань для мене важливi були тiльки загальнi iдеi про свободу i гiднiсть людини; менi було нудно переходити в полiтицi на особистостi; справжне мое життя розгорталося у вищих сферах.

Вулицi Парижа, день i нiч запрудженi людьми, не схиляли до прогулянок. Щоб повернутися в пустку, я став шукати прихистку в театрi: затиснувшись у кутку ложi, я пiд акомпанемент вiршiв Расiна, музики Саккiнi або танцiв оперних красунь линув думками десь далеко. Не менше двадцяти разiв поспiль я терпляче слухав у Італiйськiй оперi «Синю бороду» i «Загублений черевичок», терплячи нудьгу заради того, щоб ii позбутись, немов сич у стiннiй нiшi; монархiя падала, але я не чув анi трiскоту вiкових склепiнь, анi водевiльного нявкання, анi громового голосу Мiрабо на трибунi, анi голосу Колена, що спiвав на театрi своiй Бабеттi:

Хай вiтер, дощ i снiг шумлять над нашим краем:
Хоч нiч, як море, жде, ii ми скоротаем.

Начальник копалень пан Моне та його юна донька, посланцi панi Женгене, кiлька разiв порушували мою дикунську самотнiсть: мадемуазель Моне сiдала в першому ряду ложi; я, напiвзадоволений-напiврозсерджений, влаштовувався позаду неi. Не знаю, чи подобалася вона менi, чи кохав я ii, але я страшенно ii боявся. Коли вона йшла, я засмучувався i водночас радiв, що бiльше не побачу ii. Все ж таки iнодi я робив над собою зусилля i заходив до неi, щоб супроводжувати ii на прогулянцi: вона спиралася на мою руку, i я, мабуть, легенько стискав ii лiкоть.

Мене посiла думка вирушити до Сполучених Штатiв: менi треба було придумати корисну мету для моеi подорожi; я зголосився вiдкрити (як я вже говорив у цих «Записках» та деяких iнших своiх творах) пiвнiчно-захiдний прохiд. План цей мав на собi ознаку моеi поетичноi натури. Усiм було до мене байдуже; як i Бонапарт, я був тодi бiдним, нiкому не вiдомим молодшим лейтенантом; обидва ми починали в один час i в однаковiй невiдомостi: я завойовував свою славу в самотi, вiн бився за свою серед людей. Оскiльки я так i не покохав жодноi земноi жiнки, сильфiда моя все ще посiдала в тi днi мою уяву. Я розкошував, здiйснюючи разом з нею фантастичнi подорожi просторами Нового Свiту. Минуло трохи часу, i на лонi чужоi природи, пiд покровом флоридських лiсiв квiтка мого кохання, безiменний привид армориканських лiсiв дiстав iм’я Атала.

Пан де Мальзерб запаморочив менi голову розмовами про цю подорож. Вранцi я приходив до нього: уткнувшись носом у географiчнi карти, ми порiвнювали рiзнi зображення арктичного небозводу, прикидали вiдстань вiд Берiнговоi протоки до Гудзоновоi затоки, читали оповiдi англiйських, голландських, французьких, росiйських, шведських, данських мореплавцiв i мандрiвцiв; довiдувалися про сухопутнi дороги, що ведуть до берега полярного моря, обговорювали майбутнi труднощi, необхiднi застережнi заходи проти суворого клiмату, нападу хижакiв та браку харчiв. Ця чудова людина говорила: «Коли б я був трохи молодший, я поiхав би з вами, щоб не бачити злочинiв, пiдлостi i божевiлля, яке тут коiться. Але в моi лiта треба помирати вдома. Неодмiнно пишiть менi з кожним кораблем, повiдомляйте про вашi успiхи та вiдкриття: я доповiдатиму про них мiнiстрам. Який жаль, що ви не знаете ботанiки!» Пiд впливом цих розмов я починав перегортати Турнефора, Дюамеля, Бернара де Жюссье, Грю, Жакена, словник Руссо, довiдники з ботанiки; я поспiшав до Королiвського саду i вже уявляв себе новим Лiннеем.

Нарештi, в сiчнi 1791 року я зрозумiв, що настав час серйозно взятися до виконання задуманого. Хаос посилювався: досить було мати аристократичне iм’я, щоб зазнати гонiнь; чим чеснiшi й помiркованiшi погляди ви сповiдували, тим бiльше пiдозр i переслiдувань накликали на себе. Отже, я рушив у дорогу: залишивши брата i сестер у Парижi, я поiхав до Бретанi.

У Фужерi я зустрiв маркiза де Ла Руерi: я попросив у нього листа до генерала Вашингтона. Полковник Арман (як називали маркiза в Америцi) вiдзначився у Вiйнi за незалежнiсть. У Францii вiн прославився завдяки роялiстськiй змовi, що прирекла на такi зворушливi жертви родину Дезiй. Вiн загинув, готуючи цю змову, тiло його викопали iз землi i впiзнали на погибель тим, хто давав йому притулок i був йому другом. Суперник Лафаета i де Лозена, попередник Ларошжаклена, маркiз де Ла Руерi був гострiший на язик за них: вiн бився на дуелi частiше, нiж перший, вiн викрадав актрис з Опери, як другий, вiн став би товаришем по зброi третьому. Вiн прочiсував бретонськi лiси в компанii американського майора i мавпи, що сидiла на крупi його коня. Реннськi студенти-правознавцi любили його за смiливiсть вчинкiв i вiльнодумство: вiн був одним з дванадцяти бретонських дворян, ув’язнених до Бастилii. Вiн мав грацiозний стан i вишуканi манери, привабливу зовнiшнiсть, привiтне обличчя i був схожий на портрети молодих сеньйорiв – прибiчникiв Лiги.

Я вибрав для вiдплиття Сен-Мало, щоб попрощатися з матусею. У третiй книзi моiх «Записок» я вже розповiдав, як проiздив через Комбург i якi почуття тiснилися в моiх грудях. Я провiв у Сен-Мало два мiсяцi, готуючись до подорожi: колись я так само готувався до вiд’iзду до Індii.

Я домовився з капiтаном на iм’я Дежарден: вiн мав переправити до Балтимора абата Наго, настоятеля семiнарii Святого Сульпiцiя та кiлькох семiнаристiв. Чотири роки тому я бiльше порадiв би таким супутникам: з правовiрного християнина, яким я був тодi, я встиг перетворитися на вiльнодумця, тобто вiльнодурня. Цю змiну в моiх релiгiйних переконаннях зробили фiлософськi книги. Я щиро вiрив, що релiгiйний дух однобiчний, що, хоч як би високо вiн здiймався, е iстини, для нього недосяжнi. Ця дурна гординя збивала мене з правдивого шляху: у недолiках, що обтяжували фiлософiю, я звинувачував релiгiю: недалекий розум думае, що все бачить, якщо дивиться усiма очима; вищий розум готовий заплющити очi, бо все бачить внутрiшнiм зором. Зрештою була ще одна рiч, яка мене засмучувала: безпричинний вiдчай, що жив у глибинi мого серця.

Завдяки листу мого брата я пам’ятаю дату мого вiд’iзду: вiн написав матерi з Парижа про смерть Мiрабо. Через три днi пiсля одержання цього листа я зiйшов на корабель, де вже був мiй багаж. Пiдняли якiр – урочиста мить у життi морякiв. Коли лоцман провiв нас через фарватер i покинув судно, сонце вже сiдало. Погода стояла похмура, вiяв вологий, теплий вiтер, i хвилi важко билися об рифи на вiдстанi кiлькох кабельтових вiд борту.

Погляд мiй був прикутий до Сен-Мало; там на березi плакала моя мати. Я бачив банi й дзвiницi церков, де молився разом з Люсiль, стiни, вали, форти, вежi, обмiлини, де минуло мое дитинство; я залишав шматовану чварами батькiвщину саме в час, коли вона втратила людину, якоi нiхто не мiг замiнити. Я вiдпливав, однаково не впевнений у долях моеi краiни i в моiй власнiй долi: хто загине ранiше – Францiя чи я? Чи побачу я коли-небудь рiдний берег i своiх рiдних?

Штиль i нiч зупинили нас на виходi з гаванi; мiсто i маяки запалили вогнi: цi вогники, що мерехтiли пiд батькiвською стрiхою, здавалося, слали менi усмiшку i прощальний привiт, освiтлюючи мою дорогу серед скель, чорних хвиль i сутiнкiв ночi.

Я вiз iз собою тiльки молодiсть та iлюзii; я покидав свiт, чий порох зневажав i чиi зiрки полiчив, щоб вирушити у свiт, чиi землi i небо були менi невiдомi. Що чекало на мене, якби я досяг мети своеi подорожi? Я загубився б на гiперборейських берегах, i, цiлком iмовiрно, роки розбрату, що з таким гуркотом розчавили стiльки поколiнь, упали б на мою голову без шуму; можливо, суспiльство змiнило б свое обличчя без моеi участi. Я, мабуть, нiколи б не вiдчув згубноi схильностi до писання; iм’я мое залишилося б невiдомим або заслужило одне з тих тихих визнань, якi не досягають слави, не викликають заздростi, але дарують щастя. Хто знае, чи перетнув би я тодi ще раз Атлантичний океан, чи не вважав би за краще влаштуватися у вiдкритiй i вивченiй мною глушинi i жити там, як завойовник на завойованих землях.

Але нi! менi судилося повернутись на батькiвщину, щоб пережити новi знегоди, щоб стати зовсiм iншою людиною. Цьому морю, в лонi якого я народився, судилося стати колискою мого другого життя; воно несло мене в мою першу подорож, лелiючи, немов годувальниця, повiрниця моiх перших прикрощiв i радощiв.

Безвiтря тривало; вiдплив винiс нас у вiдкрите море, береговi вогнi поступово згасли. Змучений роздумами, неясними жалями i ще бiльш неясними надiями, я спустився в каюту; я лiг на пiдвiсне лiжко, яке погойдувалося пiд плескiт хвилi, що гладила борт корабля. Пiднявся вiтер; матроси розпустили вiтрила, вони понадимались, i, коли вранцi я пiднявся на верхню палубу, французький берег уже зник з очей.

Так змiнилася моя доля: «Знов у море!» Again to sea! (Байрон)




Книга шоста



Переглянуто в груднi 1846 року




1

Пролог

Лондон, квiтень – вересень 1822 року


Через тридцять один рiк пiсля мого вiдплиття до берегiв Америки в чинi молодшого лейтенанта я вiдплив до Лондона з паспортом, складеним у таких висловах: «Пропуск, – свiдчив цей документ, – його милостi вiконта де Шатобрiана, пера Францii, королiвського посла при дворi Його величностi короля Великоi Британii, i т. iн., i т. iн.». Нiякого опису прикмет; передбачалося, що особу такого високого рангу повсюдно знають в обличчя. Пароплав, найнятий для одного мене, доправляе мене з Кале у Дувр. Коли 5 квiтня 1822 року я ступаю на англiйську землю, мене вiтае гарматний залп. Комендант форту присилае до мене офiцера, щоб виставити коло моiх дверей почесну варту. Хазяiн i прислуга готелю «Shipwright-Inn» [17 - Готель корабельникiв (англ.).], де я зупинився, вийшли менi назустрiч з непокритими головами i завмерли, стоячи струнко. Дружина мера вiд iменi найвродливiших жiнок мiста запросила мене на вечiрку. Пан Бiллiнг, службовець мого посольства, вже чекав на мене. Обiд з велетенських риб та гiгантських кавалкiв яловичини вiдживив сили пана посла, який зовсiм не був голодний i нiтрохи не втомився. Народ, що зiбрався пiд моiми вiкнами, зустрiв мене вигуками huzza [18 - Ура (англ.).]! Той самий офiцер, що був недавно, повернувся i, незважаючи на моi протести, виставив коло моiх апартаментiв вартових. Назавтра, роздавши купу грошей, що належать моему повелителю королю, я вирушаю до Лондона пiд гарматнi сальви; я iду в легкiй каретi, запряженiй четвериком прекрасних рисакiв, якими правлять два елегантнi жокеi. Моi люди iдуть слiдом в iнших каретах; вiстовi в моiх лiвреях супроводжують кортеж. Ми минаемо Кентерберi, привертаючи погляди Джона Булля та сiдокiв зустрiчних екiпажiв. У Блек-Хiтi, де ранiше в заростях вересу ховалися злодii, тепер виросло село. Незабаром перед моiми очима постае гiгантський ковпак диму, що накривае центр Лондона.

Занурившись у безодню вугiльноi пари, як в одну з пащ Тартару, проiхавши через усе мiсто, вулицi якого я впiзнавав, я пiд’iхав до будинку посольства на Портленд-Плейс. Повiрений у справах пан граф Жорж де Караман, секретарi посольства пан вiконт де Марселлюс, пан барон Е. Деказ, пан де Буркене, а також посольськi службовцi зустрiчають мене з благородною чемнiстю. Всi воротарi, консьержi, слуги, посильнi чекають на хiднику перед воротами. Менi подають вiзитнi картки англiйських мiнiстрiв та iноземних послiв, яких уже сповiщено про мiй приiзд.

17 травня благословенного року 1793 вiд Рiздва Христового я, смиренний i невiдомий мандрiвець, що прибув з острова Джерсi, висiв у Саутгемптонi з тим, щоб попростувати до цього самого мiста Лондона. Дружинi мера до мене було байдуже; а мер, Вiльям Смiт, видав менi 18-го числа подорожню до Лондона, до якоi був доданий Alien-bill [19 - Тут: паспорт для чужоземця (англ.).]. Опис моiх прикмет англiйською звучав так: «Франсуа де Шатобрiан, французький офiцер емiгрантськоi армii (french officer in the emigrant army), п’яти футiв чотирьох дюймiв зросту (five feet four inches high), худорлявий (thin shape), з каштановим волоссям i бакенбардами (brown hair and fits)». Я скромно роздiлив з кiлькома матросами найдешевший екiпаж; я мiняв коней у найжалюгiднiших тавернах; бiдний, хворий, нiкому не вiдомий, я в’iхав у славне i прекрасне мiсто, де верховодив пан Пiтт; менi належало поселитися на критому дранкою горищi, яке за шiсть шилiнгiв на мiсяць винайняв для мене один бретонський родич у кiнцi маленькоi вулички, що виходила на Тоттенхем-Курт-Роуд.

Хай у шанобi i достатку,
Та живете тепер не так ви,
Як у щасливi тi роки! [20 - Вольтер. Послання до Фiлiди.]

Нинi, одначе, Лондон обiцяе менi iншу невiдомiсть. Моя полiтична дiяльнiсть вiдсунула в тiнь мою лiтературну славу; у всiх трьох королiвствах немае жодного дурня, який не вiддав перевагу б посланцевi Людовiка XVIII над автором «Генiя християнства». Побачимо, як обернеться справа пiсля моеi смертi або пiсля того, як я перестану замiщати пана герцога Деказа при дворi Георга IV, – спадкоемнiсть така ж дивна, як i решта подiй мого життя.

Опинившись у Лондонi як французький посол, я над усе полюбив, залишивши карету на розi якого-небудь скверу, пiшки обходити вулицi, де колись гуляв, бiднi простонароднi передмiстя, де знаходять собi пристановище бiдолахи, об’еднанi спiльними стражданнями, заходити до невiдомих притулкiв, якi я часто вiдвiдував з товаришами в нещастi, не знаючи, чи буде в мене завтра шматок хлiба, – це я, кому в 1822 роцi подають на обiд три або чотири перемiни страв. У всiх цих жалюгiдних убогих халупах, дверi яких давнiших лiт були менi вiдчиненi, я бачу тiльки незнайомi обличчя. Менi вже не потрапляють на очi моi спiввiтчизники, яких легко впiзнати по жестах, ходi, фасонi й старезностi вбрання; я бiльше не зустрiчаю мученикiв-священикiв, що носять маленькi комiрцi, великi трикутнi капелюхи, довгi потертi чорнi рединготи, – iм кланялися колись перехожi-англiйцi. За час моеi вiдсутностi в Лондонi проклали широкi вулицi, звели палаци, побудували мости, насадили бульвари; за Портленд-Плейс, на мiсцi лук, де паслися череди корiв, тепер розбито Рiджентс-парк. Кладовище, що виднiлося iз слухового вiконця одного з горищ, де я мешкав, зникло – його заступила садова альтанка. Коли я вирушаю до лорда Лiверпуля, я заледве впiзнаю мiсце, де стояв ешафот Карла I; що ближче пiдступають до статуi Карла II новi будинки, то безповоротнiше стираються з пам’ятi видатнi подii минулого.

Як бракуе менi, котрий втiшаеться нинiшньою жалюгiдною пишнотою, цього свiту мук i слiз, цiеi пори, коли прикрощi моi зливалися з прикрощами цiлого поселення знедолених! Отже, правда, що все минае, що навiть знегодам, як i благоденству, приходить кiнець? Що сталося з моiми братами по вигнанню? Однi померли, що ж до iнших – то кожен пiшов своiм шляхом: як i я, вони проводжають в останню дорогу рiдних та близьких; вони нещаснiшi на рiднiй землi, нiж були на чужiй. Хiба на цiй чужiй землi ми не мали своiх зiбрань, своiх розваг, своiх свят i – щонайперше – хiба ми не були молодi? Матерi родин, дiвчата, що почали життя в убогостi, вiддавали плiд тижневоi тяжкоi працi, щоб розвеселити себе танцями, якi танцюють в iх рiдному краю. Знайомства зав’язувалися пiд час вечiрнiх розмов пiсля трудового дня, на дернi Хемстеда i Прiмроз-Хiлла. Ми своiми руками прикрашали старi халупи i перетворювали iх на каплицi, де молилися 21 сiчня i в день смертi королеви, з хвилюванням слухаючи надгробну промову нашого сусiда – кюре-вигнанця. Ми гуляли берегом Темзи, то дивлячись, як входять у доки кораблi, завантаженi всiма багатствами свiту, то милуючись сiльськими будиночками Рiчмонда, – ми, такi бiднi, ми, позбавленi батькiвськоi стрiхи: це було справжне блаженство!

Ранiше в Англii, коли я повертався додому, мене зустрiчав друг, який називав мене на «ти», який, тремтячи вiд холоду, вiдчиняв менi дверi нашого горища, освiтлюваного замiсть лампи мiсячним свiтлом, лягав на убоге ложе, що стояло поряд з моiм, i вкривався своею благенькою ковдрою, – тепер, у 1822 роцi, мене зустрiчають двi шеренги лакеiв, за ними чекають п’ять або шiсть шанобливих секретарiв. Супроводжуваний зливою титулiв: монсеньйоре, мiлорде, ваша свiтлосте, пане посол, – я входжу до вiтальнi, оббитоi золотом i шовком.

– Благаю вас, панове, залиште мене! Досить цих «мiлордiв»! Що ви вiд мене хочете? Йдiть веселитися до канцелярii, не звертайте на мене уваги. Ви думаете, я сприймаю серйозно весь цей маскарад? Ви маете мене за дурня, який вважае, що, змiнивши вбрання, змiнюе i природу? Ви повiдомляете мене, що незабаром прибуде маркiз Лондондеррi, що про мене розпитував герцог Веллiнгтон, що по мене присилав пан Каннiнг; ледi Джерсi чекае мене на обiд разом з паном Брумом; ледi Гвiдiр кличе в Оперу i сподiваеться побачити мене в своiй ложi о десятiй вечора; ледi Менсфiлд просить пошанувати своею присутнiстю нiчне святкування в Елмекськiй залi.

Даруйте! куди менi дiватися? хто звiльнить мене? хто позбавить цих переслiдувань? Де ви, золотi днi моеi убогостi i самоти! Де ви, товаришi у вигнаннi? До мене, давнi друзi, що дiлили зi мною похiдне лiжко i солом’яний матрац, ходiмо в палiсадник паскудного сiльського шинку, сядьмо на дерев’яну лавку, випиймо по чашцi поганого чаю, згадаймо нашi божевiльнi надii i невдячну батькiвщину, поговорiмо про нашi прикрощi, пошукаймо засiб допомогти один одному, пiдтримати кого-небудь з рiдних, якi ще бiльше бiдують, анiж ми самi.

Ось що я вiдчував, ось про що думав у першi днi свого лондонського посольства. Вiд смутку, який бере мене вдома, я вилiковуюся лише в Кенсiнгтонському парку, де впиваюся смутком менш гнiтючим. Парк цей нiтрохи не змiнюеться, в чому я зайвий раз переконався в 1843 роцi; тiльки дерева пiднiмаються все вище; парк так само безлюдний, i птахи спокiйно в’ють у ньому гнiзда. Колись його алеями гуляла найчарiвнiша з француженок, панi Рекам’е, у супроводi натовпу залицяльникiв; але тепер парк цей вийшов з моди. Я любив дивитися з пустельних кенсiнгтонських лужкiв, як конi мчать через Гайд-парк коляски свiтських чепурунiв, серед яких iхало в 1822 роцi i мое порожне тильбюрi, тим часом як за мого буття бiдним емiгрантом я йшов пiшки по алеi, де читав свiй требник вигнаний з вiтчизни сповiдник.

Тут, у Кенсiнгтонському парку, я обмiрковував «Історичний досвiд»; тут перечитував щоденник моiх заморських мандрiв i почерпнув звiдти iсторiю кохання Атала; тут-таки, в цьому парку, куди я повертався пiсля блукань безкрайнiми полями, пiд низьким, бiлуватим небом, що нiби випромiнюе полярне свiтло, накидав я олiвцем першi сторiнки, присвяченi пристрастям Рене. Ночами урожай моiх денних мрiянь поповнював рукописи «Історичного досвiду» i «Натчезiв». Я працював над обома творами одночасно, хоча менi часто не вистачало грошей на папiр, а його аркушi, не маючи ниток, я скрiплював дерев’яними трiсками, вiдламаними вiд горищних балок.

Цi мiсця, де на мене вперше найшло натхнення, мають надi мною непроминальну владу; вони осявають сучасне м’яким вiдсвiтом спогадiв: я вiдчуваю бажання знов узятися за перо. Скiльки часу марнуеться в посольствах! Тут, як i в Берлiнi, я маю вiльний час продовжувати своi «Записки» – дiм, який я зводжу на уламках i руiнах. Моi лондонськi секретарi пориваються вранцi на пiкнiки, а вечорами на бали; час добрий! Слуги – Пiтер, Валентин, Льюiс – у свою чергу йдуть у шинок, а служницi – Роза, Пеггi, Марiя – на прогулянку по мiсту; чудово! Менi вручають ключ од вхiдних дверей: пан посол залишаеться вартувати власний будинок; якщо постукають, вiн одчинить. Усi пiшли; я один: до справи.

Двадцять два роки тому, як я вже сказав, я накидав у Лондонi «Натчезiв» i «Атала»; у своiх «Записках» я саме дiйшов до своiх американських мандрiв: одне до одного. Минемо подумки цi двадцять два роки, що й справдi минули в моему життi, й вирушимо в лiси Нового Свiту; розповiдь про мое посольство з Божою помiччю настане свого часу; якщо менi вдасться затриматися тут на кiлька мiсяцiв, у мене вистачить часу, щоб добратися вiд Нiагарського водоспаду до армii принцiв у Нiмеччинi та вiд армii принцiв до Англii, що прихистила мене. Посол французького короля розкаже iсторiю французького емiгранта в тому самому мiсцi, де вiн жив вигнанцем.




2

Шлях через океан



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

Попередня книга закiнчуеться моiм вiдплиттям iз Сен-Мало. Незабаром ми пройшли Ла-Манш, i сильне хвилювання на заходi сповiстило, що ми в Атлантицi.

Людям, якi нiколи не подорожували на кораблi, важко уявити собi почуття людини, котра пливе у вiдкритому морi i бачить з усiх бокiв лише похмуре лице безоднi. Вiдсутнiсть землi надае небезпечному життю моряка незалежностi; людськi прихильностi залишаються на березi; у дорозi вiд покинутого свiту до свiту шуканого в людей не залишаеться iншоi любовi й iншоi батькiвщини, окрiм стихii, що несе iх на своiх хвилях: нi обов’язкiв, нi вiзитiв, нi газет, нi полiтики. Навiть мова морякiв – не звичайна мова: це мова, якою висловлюються океан i небо, штиль i буря. Ви живете у свiтi води серед iстот, нi вбранням, нi смаками, нi манерами, нi обличчям не схожих на мешканцiв материка: iх вiдзначае суворiсть морського вовка i легкiсть птаха; клопоти суспiльства не вiдбиваються на iхньому чолi; зморшки, що перетинають його, схожi на складки спущеного вiтрила; iх, як i хвилi, прокладають не так роки, як пiвнiчний вiтер.

Шкiра у морякiв просолена, червона, дублена; вона подiбна до поверхнi рифу, об який б’еться хвиля.

Матроси обожнюють свiй корабель; розлучаючись iз ним, вони плачуть вiд горя, зустрiчаючись – вiд нiжностi. Вони не можуть жити з родиною; скiльки б вони не присягалися, що залишаться на березi, iм не вилiкуватися вiд пристрастi до моря, як юнаковi не вирватися з обiймiв палкоi i невiрноi коханки.

У доках Лондона i Плiмута нерiдко можна зустрiти sailors [21 - Моряки, матроси (англ.).], якi народилися на кораблi: з самого дитинства i до старостi вони не ступали на берег; глядачi свiту, вiд них далекого, вони бачили землю лише з борту своеi плавучоi колиски! У цьому життi, що проходить на крихiтному клаптику простору, пiд хмарами i над безоднями, все оживае для моряка: вiн вiдчувае прихильнiсть до якоря, вiтрила, щогли, гармати, i кожен з цих предметiв мае в його очах свою iсторiю.

Вiтрило порвалося коло берегiв Лабрадору; майстер поставив на ньому ось цю латку.

Якiр урятував корабель, коли iншi якорi не могли його втримати, i вiн лiг у дрейф серед коралових рифiв коло Сандвiчевих островiв.

Щогла зламалася од вiтру бiля мису Доброi Надii; вона була з цiлоi колоди; тепер вона складаеться з двох колiн i стала набагато мiцнiшою.

Гармату – одну-едину – не зняли з лафета пiд час битви в Чесапiкськiй затоцi.

Найцiкавiшi новини для моряка – корабельнi: тiльки що кинули лаг; корабель пливе зi швидкiстю десять вузлiв.

Полудень, небо ясне, вимiряли кут нахилу сонця: ми знаходимося на такiй-то широтi.

Визначено мiсцезнаходження судна: ми пройшли стiльки-то миль.

Стрiлка вiдхилилася на стiльки-то градусiв: ми пливемо на пiвнiч.

Пiсок у склянках сиплеться повiльно: буде дощ.

У кiльватерi з’явилися буревiсники: чекай негоди.

На пiвднi видно летючих риб: скоро розпогодиться.

На заходi у хмарах з’явився просвiт: завтра вiтер вiятиме з того боку, де синiе ця прогалина.

Вода змiнила колiр; у нiй плавають колоди i водоростi; довкола безлiч чайок i качок; якась пташка сiла на реi: треба повернути у вiдкрите море, бо земля близько, а вночi причалювати важко.

У клiтцi замкнуто загального улюбленця – «священного» пiвня, котрому призначено жити довше за iнших: вiн уславився тим, що спiвав пiд час бою, немов на фермi, серед курей. У трюмi живе кiт: зеленувата смугаста шкiрка, облiзлий хвiст, вуса сторчма: вiн мiцно стоiть на лапах, не боячись анi кiльовоi, анi бортовоi хитавицi; вiн двiчi зробив навколосвiтне плавання i пiд час катастрофи врятувався на бочцi. Юнги пригощають пiвня шматочком бiсквiта, намоченим у винi, а котовi дозволено, якщо вiн того захоче, спати на шубi помiчника капiтана.

Старий моряк схожий на старого орача. Щоправда, праця в них рiзна: матрос провадив кочове життя, орач нiколи не покидав свого поля, але обидва вони шукають шлях по зорях, один – прокладаючи борозни в морях та океанах, другий – на нивi. Одному пророкують долю жайворонок, вiльшанка, соловей, другому – буревiсник, кулик, зимородок. Увечерi один ховаеться в каютi, другий – у хатинi, й обидва спокiйно сплять у хистких оселях, струшуваних бурею.

If the wind tempestuous is blowing,
Still no danger they descry;
The guiltless heart its boon bestowing,
Soothes them with its Lullaby.

«Вони не бояться бурi; невинне серце, проливаючи свiй бальзам, колисае iх: люлi-люлi, спи, дитятко, люлi-люлi, спи, дитятко…»

Матрос не знае, де наздожене його смерть, бiля яких берегiв вiн розлучиться iз життям: можливо, коли вiтер прийме його останнiй подих, тiло його прив’яжуть до двох весел i вiдправлять в останню подорож по хвилях; можливо, його поховають на маленькому безлюдному острiвцi, загубленому в океанi, i вiн спатиме в чужiй землi, як спав на своему пiдвiсному лiжку в кубрику.

Корабель сам по собi – видовище, гiдне уваги: вiдгукуючись на найменший поворот штурвала, цей гiпогриф, або крилатий кiнь, слухаеться руки стернового, як скакун – руки вершника. Витонченiсть щогл i снастей, спритнiсть матросiв, що пурхають по реях, здатнiсть корабля прибирати рiзного вигляду, залежно вiд того, чи крениться вiн пiд поривами пiвденного вiтру, чи бiжить прямо, гнаний погожим пiвнiчним вiтром, – усе робить цю мудру машину чудом людського генiя. Інодi пiнявi вали б’ються об борт, iнодi морська гладiнь покiрно розступаеться перед носом корабля. Прапори, вогнi, вiтрила довершують красу цього палацу Нептуна: нижнi вiтрила, розгорнутi на всю широчiнь, закручуються у великi цилiндри, верхнi, перев’язанi посерединi, схожi на перса сирени. Пiдживлений потужним подихом, корабель iз шумом розрiзае морськi пасовиська своiм кiлем, немов лемешем плуга.

На океанськiй дорозi, уздовж якоi немае анi дерев, анi мiст, анi сiл, анi веж, анi дзвiниць, анi могил, – на цiй дорозi без верстових стовпiв i межових каменiв, облямованiй лише хвилями, де замiсть перекладних – вiтер, замiсть смолоскипiв – небеснi свiтила, найпрекраснiша пригода, крiм пошуку невiдомих земель i морiв, – це зустрiч двох кораблiв. Моряки дивляться в далекоглядну трубу, помiчають на обрii судно i прямують йому назустрiч. Команда i пасажири висипають на палубу. Судна зближуються, пiднiмають прапори, наполовину згортають вiтрила, розвертаються один до одного лагом. У цiлковитiй тишi два капiтани перегукуються у рупор: «Назва корабля? З якого порту? Ім’я капiтана? Звiдки вiн родом? Скiльки днiв у дорозi? Широта i довгота? Прощавайте, повний вперед!» Матроси вiдпускають рифи; вiтрило надимаеться. Команди i пасажири обох кораблiв мовчки дивляться одне одному вслiд: однi прямують до берегiв Азii, iншi – до берегiв Європи; i тих i тих рано чи пiзно чекае смерть. Час вiдносить i розлучае подорожнiх на суходолi ще швидше, нiж вiтер вiдносить i розлучае iх в океанi; люди здалеку подають одне одному умовний знак: «Прощавайте, повний вперед!» Всi зустрiнуться в одному порту, iм’я якому Вiчнiсть.

А раптом на борту зустрiчного корабля пливли Кук або Лаперуз?



‹Продовження плавання. Азорськi острови; зупинка на островах Грасiоза i Сен-П’ер›





6

Береги Вiргiнii. – Захiд сонця. – Небезпека. – Я ступаю на американський берег. – Балтимор ‹…›



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

Завантаживши на борт харчi й замiнивши якiр, загублений поблизу Грасiози, ми покинули Сен-П’ер. Тримаючи курс на пiвдень, ми досягли 38-го градуса широти. Неподалiк вiд берегiв Мерiленда i Вiргiнii нас зупинив штиль. Над нами простягалося вже не туманне пiвнiчне небо, але небеса, найпрекраснiшi в свiтi; берега не було видно, але до нас долинав запах соснових лiсiв. Зорi, свiтанки i заходи, сутiнки i ночi були чудовi. Я не мiг намилуватися Венерою, чиi променi, здавалося, огортали мене, як колись волосся моеi сильфiди.

Якось увечерi я сидiв у каютi капiтана i читав; пролунав дзвiн, що скликав на вечiрню молитву: я вирiшив долучити свiй голос до молiнь своiх супутникiв. Офiцери разом з пасажирами зiбралися на кормi; священик з книгою в руцi стояв трохи попереду, бiля штурвала; матроси юрмилися на верхнiй палубi; всi ми стояли обличчям до носа корабля. Вiтрила були згорненi.

Сонячне коло, готове поринути в хвилi, виднiлося мiж снастями посеред безкраiх просторiв: через хитавицю здавалося, що променисте свiтило кидаеться по небосхилу. Коли я описував це видовище в «Генii християнства», релiгiйнi почуття моi були гiднi змальовуваноi сцени, але тодi, коли все це вiдбувалося, в менi, на жаль, ще жила колишня людина: не Бог у всiй величi його творiнь ввижався менi у хвилях. Я бачив незнайомку i ii чудову усмiшку; небо, здавалось менi, завдячуе своею красою ii подиху; я вiддав би вiчнiсть за один ii ласкавий погляд. Я уявляв собi, що вона з трепетом чекае мене i треба лише пiдняти завiсу всесвiту, що приховуе ii вiд моiх поглядiв. О! чому я не владний зiрвати покров i притиснути iдеальну красуню до серця, щоб знемогти на ii грудях вiд любовi – джерела мого натхнення, вiдчаю i життя! Поки я вiддавався цим поривам, таким властивим слiдопитовi, яким я мав стати, стався нещасний випадок, який ледве не поклав край моiм задумам i мрiям.

Нас мучила жара; через мертвий штиль матроси згорнули вiтрила, i корабель, обтяжений щоглами, мордувала бортова хитавиця; сонце палило мене, палуба раз у раз тiкала з-пiд нiг, i менi захотiлося скупатися; хоча шлюпки за бортом не було, я став на бушприт i кинувся в море. Спочатку все йшло чудово i декiлька пасажирiв наслiдували мiй приклад. Я плив, не дивлячись на корабель, але коли нарештi обернувся, побачив, що течiя вiднесла його вже далеко. Стривоженi матроси кинули iншим плавцям трос. У кiльватерi з’явились акули, в них стрiляли, щоб вiдiгнати подалi. Хвилi не давали менi пiдплисти до корабля, i я вибивався iз сил. Пiдi мною була морська безодня; акули могли будь-якоi митi вiдкусити менi руку або ногу. Боцман намагався спустити на воду шлюпку, але для цього треба було встановити талi, що не так i просто.

На мое величезне щастя, здiйнявся ледве помiтний вiтерець; корабель, що став слухнянiшим, пiдплив до мене; я зумiв ухопитися за канат, але й моi товаришi у безрозсудностi також учепилися за нього; коли нас почали пiднiмати на борт, я опинився аж унизу, i всi, хто був вище, тиснули на мене своею вагою. Витягували нас поступово, поодинцi, i це забрало чимало часу. Бортова хитавиця не вгамовувалась; коли судно нахилялося в наш бiк, ми на шiсть-сiм футiв занурювались у воду, коли в протилежний – злiтали на таку ж висоту в повiтря, немов риби на гачку: пiшовши пiд воду востанне, я вiдчув, що ось-ось знепритомнiю: ще трохи – i я вiдпустив би трос. Мене витягли на борт напiвмертвого: якби я потонув – яка це була б полегкiсть i для мене, i для iнших!

Через два днi пiсля цiеi пригоди вдалинi показалася земля. Коли капiтан повiдомив про це, серце мое забилося дужче: Америка! Їi контури були ледве позначенi кленами, що пiдступили аж до води. Згодом пальми в гирлi Нiлу так само провiстили менi наближення до берегiв Єгипту. На борт нашого судна пiднявся лоцман; ми увiйшли в Чесапiкську затоку. Щоб поповнити запаси харчiв, на берег того ж вечора вiдрядили шлюпку. Я приеднався до матросiв i незабаром ступив на американську землю.

Якусь мить я стояв як укопаний, озираючись навколо. Цей континент, не вiдомий, мабуть, у давнину, що довго залишався невiдомим у новий час; первiсна доля цього материка у станi дикостi i його нова доля пiсля прибуття Христофора Колумба; хисткiсть королiвськоi влади в Європi, причина якоi – цей новий свiт; загибель старого суспiльства в юнiй Америцi; республiка невiдомого типу, що оголошуе перетворення людського духу; участь моеi вiтчизни в цих подiях; цi моря й береги, частково мають бути вдячними своею незалежнiстю французькому прапору i французькiй кровi; велика людина, що народжуеться серед чвар i пустель; Вашингтон, який живе в багатому мiстi, що виросло на тому самому мiсцi, де колись Вiльгельм Пенн придбав клин лiсу; Сполученi Штати, що повертають Францii революцiю, яку та пiдтримала своею зброею; нарештi, моя власна доля, моя невинна муза, яку я довiряю новiй пристрастi, вiдкриття, якi я сподiваюся зробити на цих просторах, що розкинулися позаду вузькоi смужки чужоi цивiлiзацii: ось що хвилювало мiй розум.

Ми пiшли на пошуки людськоi оселi. Бальзамнi тополi й вiргiнськi кедри, пересмiшники i птах кардинал сповiщали своею зовнiшнiстю i тiнню, щебетом i оперенням, що ми – в незнайомих широтах. Пiвгодини по тому ми пiдiйшли до будинку, схожого i на англiйську ферму, i на креольську хатину. Череди европейських корiв паслися на вигонах, обнесених огорожами, по яких стрибали смугастi бiлки. Чорношкiрi пиляли дрова, бiлошкiрi працювали на тютюнових плантацiях. Негритянка рокiв тринадцяти-чотирнадцяти, майже гола i красива дивовижною красою, впустила нас за огорожу; вона була подiбна до юноi Ночi. Ми купили маiсових коржикiв, курей, яець, молока i з бутлями й корзинами повернулися на судно. Я подарував маленькiй африканцi свою шовкову хусточку: так уже трапилося, що першою людською iстотою, яку я зустрiв на землi свободи, стала рабиня.

Ми знялися з якоря i взяли курс на Балтимор: у мiру наближення до порту водний простiр звужувався: морська гладiнь була нерухома; здавалося, ми пiднiмаемося повiльною рiчкою, облямованою вулицями. Балтимор, що постав перед нами, стояв немов на березi озера. За мiстом виднiвся лiсистий пагорб, бiля пiднiжжя якого будiвництво ще тiльки починалося. Ми пришвартувалися до пристанi. Я переночував на кораблi i зiйшов на землю лише вранцi. Узявши свiй багаж, я пiшов на заiжджий двiр; семiнаристи оселилися в приготованому для них будинку, звiдки вони мали роз’iхатися по всiй Америцi.i



‹Доля супутника Шатобрiана в морськiй подорожi, англiйця Френсiса Туллока›





7

Фiладельфiя. – Генерал Вашингтон



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

Балтимор, як i всi iншi метрополii Сполучених Штатiв, тридцять рокiв тому не був такий великий, як нинi: це було маленьке католицьке мiстечко, чисте, жваве, звичаями i люднiстю дуже близьке до европейського. Я заплатив капiтановi за проiзд i пригостив його прощальним обiдом. Я замовив мiсце у stage-coach [22 - Поштова карета, дилiжанс (англ.).], що тричi на тиждень вирушав до Пенсiльванii. О четвертiй ранку я сiв у нього – i ось я вже кочуся просторами Нового Свiту.

Ми iхали по дорозi, не так прокладенiй, як проведенiй по рiвнинi: дерева i ферми траплялися дуже рiдко; клiмат нагадував французький, ластiвки кружляли над водою, як у Комбурзi.

Ближче до Фiладельфii нам почали стрiчатися селяни, що йшли на ринок, карети i найманi екiпажi. Фiладельфiя здалася менi гарним мiстом; широкi прямi вулицi, часто-густо обсадженi деревами, перетинали його з пiвночi на пiвдень i зi сходу на захiд. Делавер тече паралельно вулицi, що проходить по його захiдному берегу. У Європi така рiчка вважалася б великою, та в Америцi на неi нiхто не звертае уваги; береги ii низькi i не надто мальовничi.

Пiд час моеi подорожi (1791) Фiладельфiя ще не простягалася до Скулкiлла; береги цiеi притоки були подiленi на дiлянки, i лише деiнде будувалися будинки.

Краевид Фiладельфii нудний. Взагалi протестантським мiстам Сполучених Штатiв абсолютно бракуе чудових архiтектурних споруд: Реформацiя молода i не платить данини уявi, тому вона рiдко зводить тi куполи, тi повiтрянi нефи, тi подвiйнi вежi, якими стародавня католицька релiгiя увiнчала Європу. Жодна будова у Фiладельфii, Нью-Йорку, Бостонi не височiе над загальною масою стiн i дахiв: ця одноманiтнiсть засмучуе погляд.

Спочатку я оселився на заiжджому дворi, а потiм перебрався до пансiону, де жили колонiсти iз Сан-Домiнго та французи, якi покинули батькiвщину з причин, вiдмiнних вiд моiх. Земля свободи давала прихисток тим, хто утiк вiд свободи: нiщо так неспростовно не доводить шляхетностi американських законiв, як добровiльна втеча прихильникiв абсолютноi монархii в царство необмеженоi демократii.

Людина, як от я, яка прибула до Сполучених Штатiв, сповнена почуття глибокоi поваги перед народами давнини i, подiбно до Катона, шукала всюди первозданну суворiсть римських звичаiв, не могла не вiдчути розчарування, зустрiчаючи скрiзь розкiшнi екiпажi, чуючи легковажну мову, спостерiгаючи нерiвнiсть станiв, ганебнiсть, що пануе в банках та гральних домах, гамiр бальних i театральних залiв. У Фiладельфii я вiдчував себе немов у Лiверпулi або Брiстолi. Мешканцi мiста менi подобалися: блiдi квакершi в сiрих платтях i однакових капелюшках здавалися красунями.

Тодi я ставився до республiк з великим захопленням, хоча i вважав, що в сучасному свiтi вони не можуть iснувати: я розумiв свободу на кшталт давнiх людей, якi шанували ii як дочку звичаiв у витворюваному суспiльствi, але свобода – дочка освiти i багатовiковоi цивiлiзацii, можливiсть якоi довела парламентська республiка, була менi невiдома; дай iй Бог довге життя! Нинi, щоб бути вiльним, людинi вже необов’язково обробляти свiй клаптик землi, гудити науки i мистецтва, мати необстриженi нiгтi й брудну бороду.

Коли я прибув до Фiладельфii, генерал Вашингтон десь поiхав; менi довелося прочекати його з тиждень. Вiн промчав повз мене в каретi, запряженiй четвериком прудких коней. У тi часи я уявляв собi Вашингтона не iнакше як Цинциннатом; Цинциннат у каретi не дуже вiдповiдав моiм уявленням про республiку 296 року за римським лiточисленням. Диктатор Вашингтон бачився менi селянином, що особисто поганяе бикiв палицею i йде за своiм плугом. Одначе, коли я прийшов до нього з рекомендацiйним листом, вiн i справдi зустрiв мене з простотою, гiдною стародавнього римлянина.

Палац президента Сполучених Штатiв являв собою невеликий будинок, що нiчим не вiдрiзнявся вiд сусiднiх будинкiв; коло дверей анi охорони, анi навiть слуг. Я постукав; вийшла молоденька служниця. Я запитав ii, чи вдома генерал; вона вiдповiла, що вдома. Я сказав, що хотiв би передати йому листа. Служниця запитала мое iм’я, важке для англiйського слуху; не зумiвши запам’ятати його, вона м’яко запросила: «Walk in, sir. Заходьте, сер» – i пiшла попереду мене вузьким коридором – неодмiнною належнiстю англiйських будинкiв: вона провела мене у приймальню i попросила зачекати.

Я не вiдчував хвилювання: анi велич душi, анi розмiр статкiв не зачаровують мене; я захоплююся першою, але вона не пригнiчуе мене; другий ж вселяе менi не так пошану, як жалiсть: людському обличчю не дано збентежити мене.

За кiлька хвилин увiйшов генерал: високий на зрiст, зовнiшностi не так шляхетноi, як спокiйноi i холодноi, вiн був схожий на своi портрети. Я мовчки простягнув йому листа; вiн зламав печатку, перебiг очима послання i, дiйшовши до кiнця, вигукнув: «Полковник Арман!» Саме так називав вiн маркiза де Ла Руерi, i саме так маркiз пiдписав листа.

Ми сiли. Я сяк-так пояснив мету свого приiзду. Вiн вiдповiдав коротко – то по-англiйськи, то по-французьки i слухав мене з деяким здивуванням; я помiтив це i мовив iз серцем: «У всякому випадку, вiдкрити пiвнiчно-захiдну протоку легше, нiж заснувати нацiю, як це зробили ви». – «Well, well, young man! Гаразд, гаразд, молодий чоловiче!» – вигукнув вiн, простягаючи менi руку. Вiн запросив мене назавтра пообiдати в нього, i ми розсталися.

Я не забув скористатися запрошенням. За столом нас було п’ятеро чи шестеро. Розмова йшла про Французьку революцiю. Генерал показав нам ключ од Бастилii. Цi ключi, як я вже говорив, були не що iнше, як iграшки, якi в тi часи роздавали направо i налiво. Трьома роками пiзнiше вiдправники сувенiрних виробiв могли б послати президентовi Сполучених Штатiв засув од камери монарха, що дарував свободу Францii та Америцi. Якби Вашингтон знав, як низько впали завойовники Бастилii, вiн менше дорожив би своею релiквiею. Не в кривавих оргiях таiлися серйознiсть i могутнiсть Революцii. У 1685 роцi, пiсля скасування Нантського едикту, простолюд iз Сент-Антуанського передмiстя руйнував протестантський храм у Шарантонi з таким же завзяттям, з яким плюндрував в 1793 роцi церкву Сен-Денi.

О десятiй вечора я попрощався з Вашингтоном; бiльше я нiколи не бачив його; вiн наступного дня поiхав, а я продовжив свою подорож.

Така була моя зустрiч iз солдатом-громадянином, визволителем цiлого свiту. Вашингтон зiйшов у могилу перше, нiж я здобув хоч найменше визнання; я промайнув перед ним нiкчемною тiнню; вiн з’явився менi у блиску своеi слави, я йому – в мороцi своеi невiдомостi; iм’я мое, мабуть, тiеi ж хвилини стерлося з його пам’ятi: проте яке щастя, що погляд його впав на мене! Думка про це зiгрiвала решту моiх днiв: погляд великоi людини надiлений живодайною силою.




8

Порiвняння Вашингтона i Бонапарта


Вiд часу смертi Бонапарта не минуло й року. А я тiльки що постукав у дверi Вашингтона, i порiвняння мiж засновником Сполучених Штатiв та французьким iмператором природно виникае в моiй думцi; тим паче що зараз, коли я пишу цi рядки, самого Вашингтона також немае серед живих. Ерсiлья, спiвак i воiн, уривае розповiдь про мандри по Чилi, щоб розповiсти про смерть Дiдони; я ж зупиняюся на початку мого шляху по Пенсiльванii, щоб порiвняти Вашингтона з Бонапартом. Я мiг би вiдкласти це порiвняння до того часу, коли описуватиму свою зустрiч з Наполеоном, але якщо я зiйду в могилу ранiше, нiж дiйду в своiй хронiцi до 1814 року, то нiхто нiколи не дiзнаеться, що я думаю про двох посланцiв Провидiння. Я згадую Кастельно; як i я, вiн був послом в Англii, як i я, працював у Лондонi над своiми записками. У самому кiнцi книги VII вiн говорить синовi: «Я розповiм про цю подiю в книзi VIII», але восьмоi книги записок Кастельно не iснуе: це зайвий раз доводить, що не варто нiчого вiдкладати на потiм.

Вашингтон, на вiдмiну вiд Бонапарта, не належить до породи титанiв. Про нього не розповiдають дивовижних легенд; йому не потрiбнi широкi пiдмостки; вiн не стае до бою з найумiлiшими полководцями i наймогутнiшими монархами свого часу, не мчить з Мемфiса до Вiдня, з Кадiса до Москви: разом з купкою громадян вiн тримае оборону на нiчим не знаменитiй землi, у вузькому колi сiмейних вогнищ. Вiн не здобувае перемог, що нагадують про Арбелли i Фарсал; вiн не скидае однi трони, щоб на iхнiх уламках спорудити iншi; вiн не наказуе переказати королям, що товпляться коло його дверей:

Не зволiкають хай: Аттiла ждать втомивсь.

Дiяння Вашингтона оточенi мовчанням; вiн дiе не кваплячись; вiн, здаеться, хвилюеться за прийдешню свободу i боiться нашкодити iй. Цей новий герой тримае в руках не власну долю, але долю свого народу; вiн не дозволяе собi грати тим, що йому не належить; але яким свiтлом засяе з часом ця глибока смиреннiсть! Погляньте на лiси, де виблискувала шпага Вашингтона: що ви там бачите? Могили? Нi, цiлий свiт! Трофей, що його залишив Вашингтон на полi бою, – Сполученi Штати.

Бонапарт нiтрохи не схожий на статечного американця: гуркiт його битв чутно в усiх куточках нашоi староi землi; його хвилюе тiльки власна слава; його турбуе тiльки власна доля. Здаеться, вiн знае наперед, що йому вiдпущено небагато часу, що потiк, який спадае з такоi висоти, швидко вичерпуеться; вiн поспiшае натiшитись своею славою, як швидкоплинною юнiстю, i не стримуе своiх поривiв. За прикладом грецьких богiв вiн хоче за чотири кроки опинитися на iншому кiнцi свiту. Вiн виникае на берегах усiх морiв та рiчок; вiн поспiшае вписати свое iм’я в лiтопис усiх народiв; вiн роздае корони своiм рiдним i своiм солдатам; вiн поспiшае спорудити пам’ятники, видати закони, здобути перемоги. Схилившись над земною кулею, вiн однiею рукою скидае королiв, другою знищуе велетня революцii; але, придушуючи анархiю, вiн душить свободу i врештi-решт на своему останньому полi бою втрачае свободу сам.

Кожен дiстае по заслузi: Вашингтон пiдносить нацiю до незалежностi i, пiшовши на спочив, помирае в своему лiжку, оплакуваний спiввiтчизниками i пошанований народами.

Бонапарт вiднiмае у нацii незалежнiсть: скинутий iмператор, вiн вирушае у вигнання на далекий острiв, i настрахана земля вважае сам океан не досить надiйним тюремником. Вiн умирае; ця новина, викарбувана на воротах палацу, перед яким оповiсники завойовника стiльки разiв сповiщали про смерть iнших людей, не зупиняе i не дивуе перехожих: про що iм сумувати?

Республiка Вашингтона живе; iмперiя Наполеона впала. Вашингтон i Бонапарт вийшли з лона демократii: обидва – дiти свободи, але перший залишився iй вiрний, а другий ii зрадив.

Вашингтон виражав потреби, думки, знання, погляди своеi епохи; вiн сприяв, а не перешкоджав розвитковi умiв; вiн прагнув того, чого мав прагнути, того, до чого вiн був покликаний: звiдси послiдовнiсть i цiлiснiсть його творiння. Ця людина, яка нiчим не вражае, бо в нiй немае нiчого незвичайного, поеднала свое життя iз життям рiдноi краiни: лаври його – надбання цивiлiзацii; будiвля його слави подiбна до одного з тих святилищ, де б’е повноводне й невичерпне джерело.

Бонапарт мiг дати спiльнiй справi не менше користi: вiн правив найрозумнiшою, найхоробрiшою, найблискучiшою нацiею на землi. Яке мiсце посiдав би вiн нинi, якби з вiдвагою сполучав великодушнiсть, якби, додавши до своiх достоiнств чесноти Вашингтона, назвав свободу единою спадкоемицею своеi слави.

Але цей велетень не хотiв визнавати, що його доля пов’язана з долями його спiввiтчизникiв; генiй його був випестуваний новою епохою, честолюбство ж належало давнинi; вiн не помiтив, що царський вiнець не вартий його чудесних звершень, що ця готична прикраса йому не личить. Вiн то прямував у майбутне, то вiдступав у минуле, i, зважаючи на те, плив вiн за течiею часу чи проти нього, вiн то вiв своею чудовою силою хвилi за собою, то розтинав iх. Люди були в його очах лише засобом панувати; його щастя жодним чином не залежало вiд щастя iнших людей: вiн обiцяв дати iм волю – вiн закував iх у кайдани; вiн вiдгородився вiд них – вони вiд нього вiддалилися. Єгипетськi царi споруджували своi поховальнi пiрамiди не серед квiтучих садiв, але серед безводних пiскiв; цi гiгантськi надгробки височать у пустелi, подiбнi до вiчностi: такий самий пам’ятник спорудив Бонапарт своiй славi.




Книга сьома





‹Шлях iз Фiладельфii до Нью-Йорка›





2

Пiвнiчна рiчка. – Пiсня пасажирки. – Олбанi. – Пан Свiфт. – Вiд’iзд у товариствi провiдника-голландця до Нiагарського водоспаду. – Пан Вiоле



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

У Нью-Йорку я сiв на пакетбот, що плив до Олбанi, мiсто у верхнiй течii Пiвнiчноi рiчки. На борту зiбралося багато народу. Першого дня, майже надвечiр, нам подали фрукти i молоко; жiнки сидiли на верхнiй палубi на лавах, чоловiки – на пiдлозi бiля iхнiх нiг. Незабаром усi затихли: краса природи не схиляе до розмов. Раптом хтось вигукнув: «Ось мiсце, де взяли в полон Есгiлла». Всi стали просити квакершу з Фiладельфii заспiвати баладу, вiдому пiд назвою «Есгiлл». Корабель увiйшов до ущелини; голос пасажирки то губився серед хвиль, то набирав силу, коли ми пливли уздовж берега. Доля молодого воiна, коханця, поета i смiливця, якого Вашингтон сподобив спiвчуття, а нещасна королева – заступництва, надавала цiй романтичнiй сценi чарiвностi. Мiй покiйний друг пан де Фонтан кинув смiливi слова про Есгiлла саме тодi, коли Бонапарт мав намiр посiсти трон, що належав Марii Антуанеттi. Американськi офiцери, здавалося, були зворушенi пiснею пенсiльванки: спогад про минулi знегоди вiтчизни допомiг iм краще оцiнити нинiшне благоденство. Вони з хвилюванням оглядали береги, ще недавно наповненi вiйськами i гуркотом гармат, а нинi огорненi глибоким спокоем, цi позолоченi останнiми променями згасаючого дня, сповненi щебетання птаха-кардинала, туркотання припутня, спiву пересмiшника береги, мешканцi яких, спершись лiктем на повитi бiгнонiями огорожi, проводжали очима наш пакетбот.

Прибувши до Олбанi, я подався на пошуки пана Свiфта, до якого у мене був лист. Цей пан Свiфт купував хутро у iндiанських племен, що жили на територii, якою Англiя поступилася Сполученим Штатам, – адже цивiлiзованi держави, як республiки, так i монархii, безцеремонно дiлять мiж собою американськi землi, що iм не належать. Вислухавши мене, пан Свiфт висловив вельми розумнi мiркування. Вiн сказав, що неможливо вирушити в такi серйознi мандри так одразу, одинцем самотнiм, без допомоги, без пiдтримки, без рекомендацiйних листiв до англiйських, американських та iспанських постiв, якi зустрiнуться на моему шляху; якщо менi й пощастить, додав вiн, i я без пригод мину цi глухi мiсця, я опинюся серед льодiв i помру вiд голоду й холоду; вiн порадив менi спершу обжитися в тутешнiх краях, вивчити сiу, iрокезьку, ескiмоську мови, зазнайомитися iз слiдопитами та агентами компанii Гудзоновоi затоки. Лише завершивши всi цi приготування, я зумiю – через чотири або п’ять рокiв – розпочати за пiдтримки французького уряду виконання своеi небезпечноi мiсii.

Поклавши руку на серце, я не мiг не визнати, що поради пана Свiфта слушнi, але вони суперечили моiм планам. Якби моя воля, я вирушив би просто на полюс, як вирушають з Парижа до Понтуаза. Я приховав од пана Свiфта свою досаду: я попросив його роздобути менi провiдника i коней, щоб дiстатися до Нiагарського водоспаду й Пiттсбурга: звiдти я мав намiр спуститися за течiею Огайо i зiбрати вiдомостi, що можуть стати у пригодi менi надалi. Я не вiдмовився вiд своiх початкових планiв.

Пан Свiфт найняв для мене голландця, котрий говорив на кiлькох iндiанських нарiччях. Я купив двох коней i покинув Олбанi.

Нинi всi землi мiж цим мiстом i Нiагарським водоспадом заселенi й розоранi; тут прорито Нью-Йоркський канал; але в тi часи край цей був здебiльшого безлюдним.

Коли, переправившись через Могаук, я в’iхав у незайманi лiси, незалежнiсть, можна сказати, ударила менi в голову: я бiгав од дерева до дерева то в один бiк, то в другий, повторюючи сам до себе: «Тут немае анi дорiг, анi мiст, анi монархii, анi республiки, анi президентiв, анi королiв, анi людей». І, щоб перевiрити, чи поновлений я у своiх споконвiчних правах, я пустував уволю, доводячи до сказу провiдника, який у глибинi душi вважав мене божевiльним.

Гай-гай! у гординi своiй я уявляв себе единим смертним у цьому лiсi – i раптом уткнувся носом у курiнь. Тут здивованим очам моiм постали першi в моему життi дикуни. Їх було чоловiк двадцять: усi, чоловiки й жiнки, були розмальованi, як шамани, усi були напiвголi, з порiзаними вухами, з воронячим пiр’ям на головi i кiльцями в носi. Маленький француз, напудрений i завитий, у яблучно-зеленому фраку, дрогетовiй куртцi, муслiновому жабо i манжетах тирликав на маленькiй скрипочцi, а iрокези танцювали «Мадлон Фрiке». Пан Вiоле (так звали француза) був у дикунiв за вчителя танцiв. За уроки йому платили бобровими шкурами i ведмедячими окостами. Пiд час Вiйни за незалежнiсть вiн був поварчуком при штабi генерала Рошамбо. Коли наша армiя вiдпливла на батькiвщину, вiн залишився у Нью-Йорку i надумав викладати американцям краснi мистецтва. Поле його дiяльностi розширювалося згiдно з успiхами, i новий Орфей вирушив освiчувати дикi орди Нового Свiту. Розповiдаючи менi про iндiанцiв, вiн раз у раз повторював: «Панове дикуни i панi дикунки». Вiн гордився здiбними учнями: справдi, таких стрибкiв менi нiколи не доводилося бачити. Затиснувши скрипочку мiж пiдборiддям i грудьми, пан Вiоле настроював чарiвний iнструмент; потiм вiн гукав до iрокезiв: «По мiсцях!» – i все плем’я починало скакати, немов зграя чортiв.

Чи не правда, цей бал, що його влаштував для iрокезiв колишнiй поварчук генерала Рошамбо, – гнiтючий вступ у життя дикунiв для вiрного послiдовника Руссо? Менi було дуже смiшно, але я вiдчував себе глибоко ображеним.



‹Знайомство з iндiанцями›





5

Ірокез. – Сахем племенi онондога. – Веллi i франки. – Приймання гостя. – Стародавнi греки. – Монкальм i Вольф



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

Назавтра я збирався зробити вiзит сахему племенi онондога; я прибув у його селище о десятiй ранку. Мене одразу обступили молодi дикуни, якi щось намагалися розтлумачити менi своею мовою, вставляючи англiйськi фрази i французькi слова; вони дуже галасували й вельми радiли – так само поводилися першi турки, яких я згодом побачив у Коронi, ступивши на грецьку землю. Цi iндiанськi племена, що живуть мiж землями, якi недавно розорали бiлi, володiють кiньми i чередами; хатини iхнi повнi начиння, купленого, з одного боку, у Квебеку, Монреалi, Нiагарi, Детройтi, а з другого – на ринках Сполучених Штатiв.

Мандруючи Пiвнiчною Америкою, можна зустрiти у диких племен, яких не зачепила цивiлiзацiя, рiзноманiтнi форми правлiння, вiдомi народам цивiлiзованим. Ірокезам, здавалося, призначено було самою природою пiдкорити собi iншi iндiанськi племена, але прийшли чужоземцi й почали виснажувати iхнi сили та пригноблювати iхнiй дух. Безстрашнi iрокези нiтрохи не здивувалися вогнепальнiй зброi, коли ii вперше застосували проти них; вони стiйко зносили посвист куль i гуркiт гармат, немов чули iх все життя; можна було подумати, що вони надають iм не бiльше значення, нiж бурi. Як тiльки вони змогли роздобути собi мушкети, вони навчилися стрiляти влучнiше, нiж европейцi. Вони не вiдмовилися вiд палицi, ножа для зняття скальпiв, лука i стрiл, але додали до них карабiн, пiстолет, кинджал i сокиру; та iх бойовий дух такий сильний, що й усiеi цiеi зброi iм, здаеться, мало. Обвiшанi смертоносними винаходами Європи та Америки, з прикрашеною пiр’ям головою, з порiзаними вухами, рiзнобарвними смугами на обличчi i кривавим татуюванням на руках, цi героi Нового Свiту так само страшнi для глядачiв, як i для супротивникiв, з якими вони б’ються за кожну п’ядь своеi землi.

Сахем племенi онондога був старим iрокезом у найточнiшому значеннi цього слова; вiн зберiгав традицii стародавнiх пустель.

Англiйцi в своiх описах незмiнно називають iндiанського сахема the old gentleman. Так от, старий джентльмен геть голий; у нiздрi його просилено перо або риб’ячу кiстку, голову, поголену i круглу, як головка сиру, iнодi прикрашае обшитий галуном трикутний капелюх, що мусить викликати повагу у европейцiв. Хiба поступаюсь я у правдивостi iсториковi Веллi? Вождь франкiв Хiльперiк мастив собi волосся згiрклим жиром, infundens acido comam butyro, зеленив щоки, носив картату куртку i плащ iз звiриних шкур; Веллi змальовуе його володарем, який обожнюе розкiш у всьому, аж до меблiв та виiзду, сластолюбним аж до розпусти, який майже не вiрить у Бога i глузуе з його служителiв.

Сахем племенi онондога прийняв мене привiтно i посадовив на циновку. Вiн говорив по-англiйськи i розумiв по-французьки; мiй провiдник знав iрокезьку: розмовляти було легко. Серед iншого старий сказав менi, що, хоча його народ вiд вiку воював з моiм, iрокези завжди поважали французiв. Вiн поскаржився на американцiв: вiн вважав iх несправедливими й жадiбними i шкодував, що пiд час подiлу земель, що належали iндiанцям, володiння його племенi не вiдiйшли до англiйцiв.

Жiнки подали нам iжу. Гостиннiсть – едина чеснота дикунiв, що уцiлiла серед порокiв европейськоi цивiлiзацii; вiдомо, якою була ця гостиннiсть давнiше: вогнище було тодi так само священним, як вiвтар.

Коли яке-небудь плем’я, вигнане зi своiх лiсiв, або яка-небудь людина приходила просити притулку, вони повиннi були виконати так званий танець прохача; хазяйська дитина пiдходила до порога i говорила: «Ось чужинець!» – а голова роду вiдповiдав: «Дитино, введи чужинця у хатину!» Приходько входив у дiм пiд захистом дитини i сiдав у попiл бiля вогнища. Жiнки заводили пiсню втiхи: «Чужинець знайшов матiр i дружину; сонце сходитиме й заходитиме для нього, як ранiше».

Цi звичаi немов запозиченi у грекiв: Фемiстокл у будинку Адмета стае навколiшки перед вогнищем i обiймае юного сина хазяiна (можливо, вогнище бiдноi жiнки, яким я знехтував у Мегарi, – те саме, пiд яким поховано урну з прахом Фокiона), а Улiсс у будинку Алкiноя оплакуе Арету:

Гiдна пошани жоно Алкiноя, вiдважного серцем!
Горя зазнавши й бiди, до колiн я твоiх припадаю,
До чоловiка й гостей [23 - Гомер. Одiссея, VII, 146–148; пер. Б. Тена.].

Мовивши цi слова, герой пiдходить до вогнища i сiдае в попiл. Я попрощався зi старим сахемом. Вiн був при взяттi Квебека. Серед спогадiв про ганебнi роки правлiння Людовiка XV думка про канадську вiйну втiшае нас, подiбно до сторiнки нашоi стародавньоi iсторii, що знаходиться в лондонському Тауерi.

Монкальм, який сам-один обороняв Канаду проти сил, що постiйно дiставали пiдкрiплення i вчетверо перевищували його чисельнiстю, успiшно б’еться аж два роки; вiн перемагае лорда Лаудона i генерала Еберкромбi. Врештi-решт успiх зраджуе його; його ранять пiд стiнами Квебека, i два днi по тому вiн вiддае Боговi душу; гренадери ховають його у воронцi, залишенiй гарматним ядром, – могила, гiдна слави нашоi зброi! Його шляхетний супротивник Вольф загинув тут-таки. Вiн заплатив своiм життям за життя Монкальма i за честь випустити дух на французьких прапорах.



‹Шлях уздовж озера Онондога з провiдником›





7

Індiанська родина. – Нiч у лiсах. – Вiд’iзд iндiанцiв. – Дикуни з Нiагарського водоспаду. – Капiтан Гордон. – Єрусалим


Ми наближалися до Нiагари. Нам залишалося всього вiсiм-дев’ять лье, коли ми помiтили в дубовому гаi вогнище – його розпалили декiлька дикунiв, що зупинилися на березi струмка, у тому мiсцi, де збиралися розбити бiвуак i ми. Ми скористалися iх приготуваннями: вичистивши коней, зробивши вечiрнiй туалет, ми пiдiйшли до iндiанцiв. Схрестивши ноги по-турецьки, ми разом з ними посiдали бiля вогнища i стали пекти маiсовi коржики. Родина складалася з двох жiнок, двох грудних дiтей i трьох воiнiв. Зав’язалася спiльна розмова, в якiй я брав участь, вимовляючи окремi слова i посилено допомагаючи собi жестами; потiм усi заснули тут-таки, бiля багаття. Я один не спав; я сiв осторонь, коло струмка, на якийсь довгий корiнь.

Із-за верховiть дерев вигулькнув мiсяць; запашний вiтерець, супроводжувач цiеi королеви ночi, що прийшла до нас зi сходу, здавався ii свiжим подихом. Самотне свiтило повiльно пiднiмалося по небосхилу: воно то безперешкодно рухалося вперед, то ховалося за купками хмар, подiбних до заснiжених вершин гiрського пасма. Коли б не падiння листка, не повiв вiтерцю, що раптово налетiв, не стогони лiсовоi сови, навколо стояла б цiлковита тиша, панував би цiлковитий спокiй; лише вдалинi глухо ревiв Нiагарський водоспад, i вiдлуння його, прокотившись просторами, затихало десь вдалинi, за безлюдними лiсами. У такi ось ночi з’явилася менi невiдома муза; я засвоiв деякi з ii слiв, при свiтлi зiрок я занiс iх до своеi книги, як записав би звичайний музикант ноти, продиктованi йому яким-небудь великим майстром гармонii.

Назавтра iндiанцi озброiлися, iндiанки зiбрали пожитки. Я подарував привiтним тубiльцям трохи пороху й кiноварi. Ми попрощалися, торкнувшись руками лоба i грудей. Воiни вигукнули дорожнiй клич i рушили вперед; жiнки йшли слiдом, несучи на спинi загорнених у шкури маленьких дiтей, якi вертiли головами, озираючись на нас. Я проводжав очима цю вервечку, аж поки вона зникла в лiсi.

Дикуни, що живуть коло Нiагарського водоспаду з англiйського боку, зобов’язанi охороняти кордон британськоi територii. Ця дивовижна жандармерiя, озброена луками i стрiлами, перепинила нам шлях. Менi довелося послати голландця у форт Нiагару по дозвiл на вхiд у британськi володiння. У мене стислося серце, бо я згадав, що ранiше Францii пiдкорялися як Верхня, так i Нижня Канада. Мiй провiдник повернувся з пропуском: я зберiгаю його дотепер; на ньому стоiть пiдпис: капiтан Гордон. Чи не дивно, що я прочитав те саме англiйське iм’я на дверях моеi келii в Єрусалимi? «Тринадцять паломникiв залишили своi iмена на внутрiшньому боцi дверей: першого звали Шарль Ломбар, вiн прибув до Єрусалима в 1669 роцi; останнього – Джон Гордон, вiн побував тут у 1804 роцi» («Подорож з Парижа до Єрусалима»).




8

Нiагарський водоспад. – Гримуча змiя. – Я падаю у прiрву



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

Я провiв два днi в iндiанському селищi, звiдки написав ще одного листа пановi де Мальзербу. Індiанськi жiнки робили рiзну роботу; немовлята iхнi лежали у плетених колисках, пiдвiшених до гiлок товстого пурпурного бука. На травi блищала роса, з лiсу вiяло пахощами; мiсцевий бавовник, розкриваючи своi коробочки, був схожий на бiлi троянди. Вiтерець ледве помiтно коливав шари повiтря; матерi час вiд часу пiдходили поглянути, чи сплять дiти i чи не розбудили iх птахи. Вiд селища до водоспаду було три чи чотири лье: нам, моему провiдниковi й менi, знадобилося стiльки ж годин, щоб туди добратися. Стовп пари, помiтний за шiсть миль, указував мiсце падiння води. Серце мое билося вiд радостi, змiшаноi iз жахом, коли я входив у лiс, що приховував од моiх очей одне з найвеличнiших видовищ, подарованих людинi природою.

Ми спiшилися. Ведучи коней за повiд, ми пробралися через вересовi хащi i вийшли на берег рiчки Нiагари, крокiв на сiмсот-вiсiмсот вище водоспаду. Я продовжував iти вперед, але провiдник схопив мене за руку; вiн зупинив мене майже бiля води, що мчала, як стрiла. Вона не вирувала, вона котилася до урвища суцiльною масою; ревiння спадаючоi води лише вiдтiняло ii мовчання перед падiнням. Святе Письмо часто порiвнюе народ з великими водами; тут перед моiми очима постав народ умираючий, який, позбувшись голосу i життевих сил, спадав у безодню вiчностi.

Провiдник усе ще тримав мене за руку, бо потiк, можна сказати, притягував мене до себе i викликав несвiдоме бажання кинутися у воду. Я дивився то вгору за течiею, на берег, то вниз за течiею, на острiв, бiля якого вода, роздiлившись на два рукави, раптом зникала, немов розчиняючись у небi.

Провiвши чверть години в замiшаннi й нiмому захопленнi, я пiшов до водоспаду. У «Дослiдi про революцii» i «Атала» я описав його. Тепер до водоспаду ведуть широкi дороги; на американському i на англiйському берегах вiдкритi готелi, побудованi млини та фабрики.

Неможливо передати думки, що охоплювали мене, коли я побачив такий пiднесений хаос. На початку моiх днiв навколо мене простягалась пустеля, i менi довелося вигадати героiв, щоб скрасити мою самоту; я видобув з власного ества людей, яких носив у собi, але не знаходив поруч. Так я оселив Атала i Рене – втiлений смуток – на берегах Нiагарського водоспаду. Що водоспад, який вiчно скидае своi води перед байдужим лицем землi i неба, якщо поряд немае людини з ii покликанням i прикрощами? Споглядати цi пустельнi води i гори, коли нi з ким поговорити про це величне видовище! Рiчки, скелi, лiси, водоспади – i все це менi одному! Дайте душi подругу, тодi i рiзнобарвнi шати пагорбiв, i свiжий подих хвилi – усе переповнить ii захопленням; денний шлях, солодкий вечiрнiй вiдпочинок, плавання по водах, сон на моховитiй землi – усе викличе iз серця якнайглибшу нiжнiсть. Я оселив Велледу на армориканських берегах, Цимодоцею – пiд афiнськими портиками, Бланку – в залах Альгамбри. Олександр скрiзь, де ступала його нога, будував мiста; а я скрiзь, де поневiрявся, залишав мрii. Я бачив альпiйськi водоспади з iх сарнами i пiренейськi водоспади з iх дикими козами; я не пiднiмався до верхорiччя Нiлу i не бачив його урвищ; я не говоритиму про блакитнi стрiчки Тернi i Тiволi, дивовижнi пасма руiн, що надихали поета:

Et praeceps Anio ас Tiburni lucus.
Анiо прудкий, i Тiбурна гаi [24 - Горацiй. Оди, I, 7, 13; пер. А. Содомори.].

Нiагара затьмарюе все. Я споглядав водоспад, який вiдкрили Старому Свiту не нiкчемнi мандрiвцi на кшталт мене, але мiсiонери, якi, шукаючи самотностi в iм’я Бога, падали ниць, побачивши дива природи, i, приймаючи муки, славили божий свiт. Нашi священики вiтали прекраснi землi Америки й освятили iх своею кров’ю; нашi солдати билися врукопашну на руiнах Фiв i воювали в Андалусii: генiй Францii твориться сукупною могутнiстю наших воiнiв i наших вiвтарiв.

Я стояв, намотавши повiддя мого коня на руку; в кущах зашурхотiла гримуча змiя. Зляканий кiнь став дибки i шарахнувся у бiк водоспаду. Я не встиг висмикнути руку; кiнь, лякаючись усе дужче, потягнув мене за собою. Його переднi ноги вже одiрвалися од землi; лише напруження крижiв утримувало його вiд падiння у прiрву. Мене чекала неминуча смерть, але тут тварина iз-за страху перед новою небезпекою вiдскочила назад. Якби я розпрощався iз життям у канадських лiсах, з чим постала б моя душа перед вищим суддею: iз жертвами, добрими справами, чеснотами батькiв Жога i Лаллемана чи з марними мрiями та нiкчемними химерами?

Моi нещастя на Нiагарi цим не скiнчилися: дикуни сплели з лiан драбину, щоб спускатися до води, але вона обiрвалася. Менi кортiло поглянути на водоспад знизу вгору, i я, не слухаючи провiдникових умовлянь, почав спускатися схилом скелi. Незважаючи на ревiння води, що вирувала пiдi мною, я не втратив розуму i спустився майже донизу. Коли до кiнця залишилося футiв сорок, я опинився на голому прямовисному схилi, де не було за що вхопитися; я повис над обривом, учепившись рукою за останнiй корiнь i вiдчуваючи, як пальцi моi розтискаються пiд вагою мого тiла; мало знайдеться людей, що пережили такi хвилини. Рука моя втомилася, я вiдпустив лiану i полетiв униз. Менi неабияк пощастило: я гепнувся на кам’яний виступ i не тiльки не розбився, а й майже не поранився; я лежав за пiвкроку вiд прiрви, але не впав у неi; проте, коли мене почали пробирати холод i вогкiсть, я помiтив, що вiдбувся не так дешево: моя лiва рука була зламана вище лiктя. Провiдник, що дивився на мене згори i бачив мое скрутне становище, побiг по дикунiв. Вони пiдняли мене на вужiвках стежкою видри й однесли в селище. Перелом у мене був простий: для одужання вистачило двох планок та доброi пов’язки.



‹Життя в iндiанськiй хатинi; чотирнадцятирiчна iндiанка Мила; вiдступ про iсторiю Канади›





11

Колишнi французькi володiння в Америцi. – Шкодування. – Пристрасть до минулого. – Лист Френсiса Конiнгхема



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

Кажучи про Канаду i Луiзiану, розглядаючи старi карти i бачачи великi землi, що належали колись французам, я не мiг збагнути, як уряд моеi краiни мiг кинути напризволяще цi колонii, якi сьогоднi напевно стали б для нас невичерпним джерелом багатства.

Вiд Акадii i Канади до Луiзiани, вiд гирла рiчки Святого Лаврентiя до гирла Мiссiсiпi територiя Новоi Францii оточувала ту, де розташовувалась конфедерацiя тринадцяти перших штатiв: одинадцять iнших, разом з округом Колумбiя, землями Мiчигану, Пiвнiчного Заходу, Мiссурi, Орегону та Арканзасу, що iх вiддали англiйцi й iспанцi, нашi наступники в Канадi i Луiзiанi, Сполученим Штатам, належали або могли б належати нам. Мешканцi територii, обмеженоi на пiвнiчному сходi Атлантичним океаном, на пiвночi Полярним морем, на пiвнiчному заходi Тихим океаном i росiйськими володiннями, на пiвднi мексиканською затокою – а це понад двi третини Пiвнiчноi Америки, – визнали б французькi закони.

Боюся, як би Реставрацiя не занапастила себе iдеями, протилежними тим, якi я висловлюю тут; пристрасть до минулого, пристрасть, з якою я невпинно борюся, була б простима, якби поверталася проти мене одного, позбавляючи мене монаршоi ласки; але вона загрожуе безпецi трону.

У полiтицi неможливо стояти на мiсцi; доводиться йти вперед разом з людським розумом. Вiддамо належне величi часу; озирнемося з повагою на минулi сторiччя, освяченi пам’яттю про наших батькiв та iхнi останки, але до минулого немае вороття; ми пiшли далеко вперед, i, якби ми спробували повернути цi часи, вони б розвiялися, як дим. Розповiдають, що близько 1450 року капiтул собору Богоматерi в Ахенi вирiшив вiдкрити гробницю Карла Великого. Імператор сидiв на золотому стiльцi i тримав у кiстлявих руках Євангелiе, написане золотими лiтерами; перед ним лежали скiпетр i золотий щит; поряд – Весела подруга в золотих пiхвах. На ньому була iмператорська мантiя. Голову, яка завдяки золотому ланцюгу трималася прямо, огортав, закриваючи те, що колись було лицем, саван i вiнчала корона. Та досить було доторкнутися до примари – i вона розсипалася в порох.

Ми мали великi заморськi володiння: вони давали притулок надлишкам нашого населення, покупцiв нашим торговцям, поживу нашому флоту. Сьогоднi нам немае мiсця в новому свiтi, де рiд людський починае нове життя: кiлька мiльйонiв людей в Африцi, Азii, Океанii, на островах Пiвденного моря, на обох американських континентах висловлюють своi думки англiйською, португальською, iспанською мовами, а ми, позбувшись завоювань нашоi вiдваги i нашого генiя, чуемо мову Кольбера i Людовiка XIV хiба що в кiлькох мiстечках Луiзiани i Канади, але й тi нам не належать: французька мова живе там лише як свiдчення мiнливостi нашоi долi й помилковостi нашоi полiтики.

І хто ж цей володар, якому належать нинi канадськi лiси замiсть короля Францii? Той, за чиiм наказом було колись написано цього листа:



«Вiндзорський замок, 4 червня 1822 року



Пане Вiконт

За найвищим наказом я запрошую Вашу свiтлiсть пообiдати й вiдпочити в королiвському замку. Король чекае вас у четвер 6-го числа цього мiсяця.

    Ваш покiрний i смиренний слуга
    Френсiс Конiнгхем».

Менi на роду написано не знати спокою з вини монархiв. Я уриваю свою розповiдь, знов перетинаю Атлантичний океан, вилiковую руку, зламану над Нiагарою, скидаю ведмежу шкуру i знов одягаюся у розшитий золотом костюм; я поспiшаю з вiгвама iрокеза до замку Його Величностi короля Британii, монарха Сполученого королiвства i володаря обох Індiй; я покидаю моiх господарiв з порiзаними вухами i маленьку дикунку з перлиною, в душi бажаючи ледi Конiнгхем виявитися такою ж чарiвною, як iндiанка Мила, i такою ж юною, як народжувана весна, як тi передтравневi днi, якi нашi галльськi поети звали Аврiлеею.




Книга восьма





‹Опис канадських озер; Шатобрiан, приставши до гурту торговцiв, вирушае за течiею Огайо›





2

Течiя Огайо



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

Покинувши канадськi озера, ми приiхали до Пiттсбурга, що стоiть у надзвичайно мальовничому мiсцi злиття рiчок Кентуккi та Огайо. Утiм, прегарний цей край мае назву Кентуккi, що означае «кривава рiка». А все через красу цих мiсць; понад два сторiччя тривала боротьба iндiанцiв черокi з iрокезами за долину Кентуккi.

Чи стануть поколiння европейцiв, що оселилися на ii берегах, бiльш доброчесними та вiльнiшими, нiж поколiння винищених тубiльцiв? Чи не почнуть господарi пiдбатожувати рабiв у цих пустелях, де людина споконвiкiв була незалежною? Чи не прийдуть на змiну гостинно вiдкритiй хатинi й високому тюльпановому дереву, в гiлках якого птаха вигодовуе пташенят, в’язницi та шибеницi? Чи не спалахнуть новi вiйни за родючi грунти? Чи припинить Кентуккi бути кривавою землею i чи стануть рукотворнi мистецькi витвори кращою окрасою берегiв Огайо, нiж створенi самою природою?

Проминувши Уобаш, великий Кипарисовий гай, Крилату рiчку, або Камберленд, Черокi, або Теннессi, та Жовтi Мiлини, дiстаешся коси, яка часто бувае затопленою пiд час повеней; тут, на широтi 36°51?, Огайо впадае в Мiссiсiпi. Обидвi рiчки, протистоячи одна однiй з рiвною силою, уповiльнюють свою течiю; упродовж кiлькох миль вони котять своi дрiмливi води одним руслом, не змiшуючи iх, немов два великi народи, якi, маючи рiзне корiння, стали проте единою расою, немов тi знаменитi суперники, що спочили поряд пiсля битви; немов чоловiк i дружина, що належать до рiзних ворогуючих родiв, тому спершу не бажають поеднувати своi долi на шлюбнiй постелi.

Я теж, так само як могутнi рiчковi потоки, скеровував не надто стрiмкий часоплин мого життя то по один, то по iнший бiк гори; ця моя життева рiка мала вибагливi закрути, та я нiкому не заподiював зла, вiддаючи перевагу бiдним вияркам над багатими рiвнинами i частiше милуючись красою квiтки, нiж пишного палацу. До речi кажучи, я так захопився, змiнюючи мiсця, що майже забув про полюс. Компанiя торговцiв, якi iхали вiд крiкiв до Флориди, взяла мене з собою.

Ми прямували у краi, вiдомi в той час пiд загальною назвою Флориди, – нинi тут простягнулися штати Алабама, Джорджiя, Пiвденна Каролiна i Теннессi. Ми йшли тими стежками, на мiсцi яких тепер прокладено тракт, що веде з Натчеза через Джексон i Флоренс до Нашвiлла, а звiдти через Ноксвiлл i Сейлем – до Вiргiнii: у тi мiсця, озера й ландшафти яких дослiджував невтомний Бартрам, тодi рiдко забивалися мандрiвцi. Плантатори Джорджii та приморськоi Флориди приiжджали до крiкiв: купувати у них коней та напiвдику худобу, що водиться у саванах. Тi савани зрошують джерела, на берегах яких перепочивали моi Атала i Шактас. Цi плантатори дiставалися самого Огайо.

Нас пiдганяв холодний вiтер. Рiчка, розбухла завдяки сотнi приток, губилася то в озерах, що вiдкривалися перед нами, то в лiсах. Посеред озер даленiли острови. Ми взяли курс на один з найбiльших i о восьмiй ранку причалили до нього.

Я перейшов луку, укриту квiтучим жовтозiллям, мальвами з рожевими верхiвками та обеларiями з пурпурними султанами.

Погляд мiй вразили руiни iндiанськоi споруди. Контраст цих руiн з юною природою був такий, що мене проймав дрож вiд цього слiду людських дiянь у пустелi. Який народ населяв цей острiв? Як вiн називався, до якоi належав раси, коли щезнув з пам’ятi? Чи iснував вiн у тi часи, коли свiт, що вкривав його, залишався невiдомим для трьох iнших континентiв? Мабуть, цей нинi безмовний народ був сучасником iнших великих нацiй, що своею чергою поринули у вiчну нiмоту [25 - Руiни Мiтла i Паленке в Мексицi доводять сьогоднi, що Новий Свiт може позмагатися щодо давнини зi Старим (Париж, 1834).].

Пiщанi пагорби, руiни й могили поросли рожевими маками, що гойдаються на блiдо-зелених стеблах. Якщо торкнутися квiтки або стебла, пальцi ще довго зберiгатимуть iхнiй запах. Аромат, який залишаеться, коли квiтка вже зiв’яла, – образ спомину про життя, що промайнуло в самотi.

Я спостерiгав за квiткою латаття: вiдчуваючи наближення ночi, вона готувалася сховати свою бiлу голiвку у воду; дерево смутку чекало, коли скiнчиться день i настане пiтьма, щоб розкрити свою квiтку; в той час, коли чеснотлива дружина засинае, дiва кохання пробуджуеться.

Пiрамiдальний ослинник, заввишки сiм чи вiсiм футiв, з довгим зубчастим листям темно-зеленого кольору, мае iншу вдачу й iншу долю: його жовта квiтка починае розквiтати увечерi, в час, коли на горизонтi сходить Венера; вона розкриваеться на зоряному свiтлi; вона зустрiчае зорю з усiею пишнiстю цвiтiння; до середини ранку вона в’яне, опiвднi опадае. Їй вiдпущено всього кiлька годин, але життя ii проходить пiд ясним небом, овiяне диханням Венери й Аврори; хiба не байдуже те, що вона, ця квiтка, недовговiчна?

Струмок був уквiтчаний гiрляндами дiоней; навколо гудiли мiрiади одноденок. У повiтрi пурхали колiбрi й метелики, чие яскраве вбрання мiнилося всiма барвами, змагаючись своiм блиском iз строкатiстю квiтника. Пiд час таких прогулянок i спостережень я часто дивувався власнiй суетностi. Як? Революцiя, що вже дала менi вiдчути свiй гнiт i що вигнала мене в лiси, не надихае мене на думки бiльш серйознi? Як! Вiтчизна моя переживае тяжкi випробування, а я все змальовую рослини, бабок та квiти? Людська особистiсть – мiрило нiкчемностi значних подiй. Скiлькох людей цi подii залишили байдужими? Скiльки iнших про них навiть не дiзнаються? На земнiй кулi живе сто десять або сто двадцять мiльйонiв людей; щосекунди хто-небудь помирае: отже, у кожну хвилину нашого iснування, наших усмiшок, наших радощiв шiстдесят конають, шiстдесят родин страждають i плачуть. Життя – безперервна моровиця. Цей ланцюг жалоби i похоронiв, що сковуе нас, не розбиваеться, а тiльки подовжуеться; ми самi – одна з його ланок. І пiсля цього ми смiемо розводитися про значущiсть наших катастроф – тих самих, про якi три з половиною чвертi населення земноi кулi нiколи не почують! смiемо ганятися за славою, якiй не судилося вiддалитися вiд нашоi могили бiльш нiж на кiлька лье! смiемо поринати в океан блаженства, кожна хвилина якого вiдзначена низкою нових i нових домовин!

Ночi такоi по дневi не йшло, а по ночi – зiрницi,
Щоб не озвалося новонароджене й з ним одночасно —
Жалiбнi зойки – супутники смертi й похмурих обрядiв [26 - Тiт Лукрецiй Кар. Про природу речей, II, 570–580; пер. А. Содомори.].




3

Джерело молодостi. – Мускогульги та семiноли. – Наш табiр



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

Дикуни Флориди розповiдають, нiби на свiтi е озеро, посеред якого живуть на островi найвродливiшi у свiтi жiнки. Мускогульги кiлька разiв намагалися завоювати iх; але коли човни пiдпливають до цього земного раю, вiн вiдступае – точнiсiнько як химери наших бажань, завжди недосяжнi.

Було в цих краях i джерело молодостi: чи не волiете розпочати життя спочатку?

Я був близький до того, щоб повiрити в цi вигадки. У ту мить, коли ми найменше цього очiкували, ми побачили, як iз бухти вийшла флотилiя веслових та вiтрильних човнiв. Вони причалили до нашого острова. На човнах було двi родини крiкiв, одна семiнольська, друга мускогульзька, а з ними ще кiлька iндiанцiв черокi та паленi. Я був захоплений красою цих дикунiв, якi анiтрохи не були схожими на канадських.

Семiноли та мускогульги досить високi на зрiст, а iхнi матерi, дружини й доньки, навпаки, найменшi крихiтки з усiх, кого менi випало бачити в Америцi.

Індiанки, якi висiли на берег недалеко вiд нас, були не такого малого зросту: в iхнiх жилах кров черокi змiшалася з кастильською кров’ю. Двi з них нагадували креолок iз Сан-Домiнго чи Іль-де-Франсу, але були жовтошкiрi й крихкотiлi, як жiнки з берегiв Гангу. Цi двi мешканки Флориди, що доводилися одна однiй сестрами в перших, – iхнi батьки були братами, – стали менi за моделi: одна – для Атала, а друга для Селюти; втiм, вони перевершували портрети, якi я створив, адже iх вирiзняла та щирiсть рiзноманiтноi та мiнливоi природи, та своерiднiсть, народжена расою i клiматом, якi я передати не здатний. Було щось таке в цьому овалi обличчя, у цiй матовiй шкiрi, немов оповитiй легким апельсиновим серпанком, у цьому смолисто-чорному пухнастому волоссi, в цих довгастих очах, напiвприкритих атласними повiками, якi пiдводилися так неквапом, нарештi, в подвiйнiй спокусливостi iндiанки та iспанки, що годi було й пояснити.

Поява дикунiв змiнила нашi плани; торговi агенти почали розпитувати iндiанцiв з приводу коней: вирiшено було стати табором поблизу табуна.

Рiвниною, де ми отаборилися, блукали бики, корови, конi, бiзони, буйволи, журавлi, iндики, пелiкани: птахи розмаiтили зелене поле савани бiлими, чорними, рожевими плямами.

Нашi торговцi й мисливцi постiйно перебували в полонi багатьох пристрастей: не тих, що пов’язанi з чинами, вихованням, забобонами, а пристрастей природних, глибинних, безоглядних, таких, що ведуть просто до мети; пристрастей, свiдки яких – дерево, що впало посеред густого лiсу, невiдома лощина, безiменна рiчка. Найчастiше любов кидала iспанцiв в обiйми крiкських жiнок: головна роль у цих романах вiдводилася паленим. Особливий успiх мала одна iсторiя – iсторiя про те, як розмальована дiвуля (куртизанка) спокусила, а далi й розорила якогось виноторговця. Семiноли виспiвували цю iсторiю, переказану вiршами, що дiстала назву «Табамiка», коли мандрували крiзь лiси [27 - Я навiв ii у моiх «Подорожах» (Женева, 1832).]. Своею чергою колонiсти викрадали iндiанських жiнок, та невдовзi кидали iх у Пенсаколi, де на них неминуче чекала смерть: iхнi бiди поповнили «Романсеро», ставши гiдними конкурентами нарiканням Хiмени.




4

Двi iндiанки. – Руiни на березi Огайо


Земля – прекрасна мати; ми виходимо з ii лона; доки ми малi, вона годуе нас груддю, сповненою молока i меду; коли ми входимо в пору юностi та зрiлостi, вона щедро надiляе нас своiми чистими водами, зерном та плодами; вона завжди дае нам затiнок, воду, iжу та постiль; коли ми помираемо, вона знову отверзае нам свое черево, устилае нашi останки покривом iз трав та квiтiв, непомiтно долучаючи нас до своеi стихii, щоб згодом знову явити на свiт у якiйсь витонченiй формi. Ось про що я думав, прокидаючись i поглядаючи на небесне склепiння, що нависло над моiм ложем.

Чоловiки часто з ранку до вечора пропадали на полюваннi; я ж залишався з жiнками та дiтьми. Я був нерозлучний з моiми лiсовими нiмфами, з яких одна була гордовитою, iнша – сумною. Я нiчогiсiнько не розумiв iз того, що вони говорили, вони також не розумiли мене; але я носив iм воду для пиття, збирав хмиз для багаття, шукав мох на лiжко. Вони вбиралися в короткi спiднички, корсети, iндiанськi плащi i полюбляли пишнi рукави з розрiзами на iспанський манiр. Своi оголенi ноги вони прикрашали ромбоподiбними мереживами з берести. Вони вплiтали у волосся букети квiтiв або волоть очерету, начiпляли на себе ланцюжки та склянi намиста. У вухах красунь червонiли багрянi зерна; красень папуга, що вмiв говорити, – птах Армiди – або вгнiжджувався iм на плече, немов смарагдова застiбка, або ж сидiв на руцi, як яструб у вельможних дам десятого сторiччя. Щоб додати пружностi грудям i рукам, вони натиралися апойею або американською чуфою. У Бенгалii баядери жують бетель, на Сходi египетськi танцiвницi смокчуть смолу з острова Хiос; iндiанки з Флориди перетирали своiми блакитно-бiлими зубками крапельки лiкiдамбара та корiння лiбанiса, що видiляе аромат дягелю, цитрона та ванiлi. Вони купалися у власних пахощах, як апельсиновi дерева i квiти купаються у фiмiамi, який видихають iз себе iхнi пелюстки i чашечки. Менi подобалося прикрашати iхнi голiвки; вони пiдкорялися з легким переляком: чарiвницi гадали, що я чаклую. Одна з них, гордовита, часто молилася; здаеться, вона була напiвхристиянкою. Інша спiвала оксамитовим голосом, тривожно скрикуючи в кiнцi кожного куплета. Інодi вони про щось жваво сперечалися, менi вчувалися в iхнiх розмовах нотки ревнощiв, але зараз же сумна починала плакати, i обидвi знову замовкали.

Я був слабкий i, щоб пiдбадьорити себе, шукав проявiв слабкостi в iнших. Камоенс в Індii кохав чорну рабиню берберку – тож чому й менi не вiддати належне природному захопленню двома юними жовтошкiрими султаншами? Хiба Камоенс не присвячував Endechas, або станси, Barbara escrava [28 - Рабинi-берберцi (порт.).]? Хiба вiн не говорив iй:

A quella captiva,
Que me tem captivo,
Porque nella vivo,
Jа na? quer que viva.
Eu nunqua vi rosa
Em suaves molhos
Que para meus olhos
Fosse mais Formosa.
…
Pretidao de amor,
Tad doce а figura,
Que а neve lhe jura
Que trocara а c?r.
L?da mansida?,
Que про siso acompanha:
Bern parece estranha,
Mas Barbara na?.



«Ця полонянка, яка зачарувала мене, бо я живу нею, не шкодуе мого життя. Нiколи троянда в солодкому букетi не полонила з такою силою мiй погляд. Їi чорне волосся вселяе любов; обличчя таке нiжне, що снiг готовий помiнятися з ним кольором; веселiсть ii сповнена стриманостi; вона чужоземка, але не з племенi варварiв».


Якось ми пiшли ловити рибу. Сонце хилилося на захiд. На передньому планi росли сасафраси, тюльпановi дерева, катальпи та дуби, на гiлках яких поросли клуби бiлого моху. За ними височiло найкрасивiше з дерев – папайя, схожа на стиль iз чеканного срiбла, увiнчаний корiнфською урною. На задньому планi громадилися бальзамiчна тополя, магнолiя та лiкiдамбар.

Сонце сiдало за цiею завiсою: промiнь, прослизнувши крiзь крони високого дерева, карбункулом виблискував в оправi темного листя; свiтло, струмуючи мiж стовбурами i гiлками, малювало на дернi колони та арабески тiней, видовженi i мiнливi. Внизу росли кущi бузку та азалii, вилися лiани з гiгантськими шапками квiток; угорi сяяли хмари: однi були нерухомi, мов гiрськi вiдроги чи старовиннi вежi, iншi пливли, нагадуючи рожевий серпанок чи шовковi пасма. Повсякчас змiнюючи свою форму, хмари цi оберталися то на роззявленi пащi печей, то на купу розжареного вугiлля, то на розбурхану лаву: все виблискувало, променiло, iскрилося, все було золото, розкiш, сяйво.

Пiсля морейського повстання 1770 року деякi грецькi родини знайшли собi притулок у Флоридi: клiмат тут схожий на iонiйський, який, здаеться, м’якшае, коли втихають людськi пристрастi: у Смiрнi вечорами природа засинае, мов стомлена любовними втiхами куртизанка.

Праворуч вiд нас виднiлися руiни великих укрiплень, що височiли колись на березi Огайо; лiворуч – колишнiй табiр дикунiв; наш острiв примарним вiдображенням мерехтiв i двоiвся перед нами у хвилях. На сходi серед далеких пагорбiв покоiвся мiсяць; на заходi небозвiд зливався з алмазно-сапфiровим морем, у якому, здавалося, розчинялося напiвзанурене у воду сонце. Тварi земнi не спали; земля, вклоняючись небу, курила йому фiмiам, i амбра, витiкаючи з ii лона, спадала на неi росою, як молитва завжди повертаеться до того, хто благае.

Покинутий моiми приятельками, я вiдпочивав на лiсовому узлiссi, сидячи в напiвтемрявi, пiд густим, глянсовим вiд сонця листям. Свiтна мошва мерехтiла серед жалобно-темних кущiв i зникала, потрапивши в смугу мiсячного сяйва. Було чутно, як накочуються i вiдступають хвилi, як пустують золотi рибки, як скрикуе часом пiрникоза. Я невiдривно дивився на воду, поступово на мене найшла дрiмота, знайома людям, чие життя проходить у поневiряннях: усi моi спогади десь подiлися, я вiдчував, як живу i виростаю разом з природою, охоплений таким собi нападом пантеiзму. Притулившись спиною до стовбура магнолii, я заснув; я плинув, насолоджуючись спокоем i наслухаючи невиразний голос надii.

Вийшовши на берег цiеi Лети, я побачив поряд себе двох жiнок; одалiски повернулися: вони не схотiли мене будити i тихенько сидiли поряд; чи то вони прикидалися сплячими, чи й справдi запали в сон, але iхнi голови схилилися менi на плечi.

Легкий вiтрець налетiв на гай i обсипав нас пелюстками магнолii. Тодi молодша iз семiнолок заспiвала: тому, хто не впевнений у собi, не варто виставляти себе на спробу подiбною спокусою! Хто може знати силу пристрастi, що проникае в серце чоловiка разом з музикою? На цей голос озвався iнший, грубий i ревнивий: це палений кликав двох кузин додому; вони здригнулися, пiдхопилися: свiтало.

Та сама сцена повторилася, коли я потрапив на береги Грецii: бракувало тiльки Аспазii; пiднявшись удосвiта до колон Парфенону, я побачив Кiферон, гору Гiмет, корiнфський Акрополь, могили, руiни, облитi золотавим, прозорим, пiнливим свiтлом; морська гладiнь вiдбивала його, а зефiри iз Саламiна та Делоса розносили навкруги п’янкi пахощi.

Мовчки ми пристали до берега. Опiвднi табiр знявся з мiсця: треба було оглянути коней, яких крiки хотiли продати, а торговцi купити. За звичаем усiх, навiть жiнок i дiтей, було запрошено у свiдки торговельних оборудок. Племiннi конi рiзного вiку i мастей, лошата й кобилицi разом з биками, коровами, телицями бiгали i гарцювали навколо нас. Серед цього шарварку я упустив з очей крiкiв. Особливо багато коней i людей товпилося на лiсовому узлiссi. Аж ось я бачу ген-ген двох моiх iндiанок; сильнi руки саджають iх на крупи двох неосiдланих арабських кобил, одну позаду паленого, другу позаду семiнола. О Сiде! чому я не мав твоеi швидкоi Баб’еки, щоб наздогнати iх! Кобилицi понеслися чвалом, величезний табун подався за ними. Конi хвицяють, стають цапа, скачуть, наляканi рогами буйволiв i бикiв, копита б’ються одне об одне, вiд прудкого бiгу мають за ними iхнi хвости i гриви, обагренi кров’ю. Ненаситнi комахи рояться навколо цiеi дикоi кавалерii. Моi iндiанки зникають, немов донька Церери, викрадена владикою Аiду.

Так усе в моему життi закiнчуеться невдачею, так вiд усього, що так швидко минуло, менi доля одважуе лише спогади: я вiзьму з собою в Єлисейськi Поля стiльки тiней, скiльки нiколи ще не приводила туди жодна людина. Рiч у моiм характерi: я не вмiю тiшитися прихильнiстю фортуни; я не прагну нi до чого з того, що вабить iнших людей. Я не маю жодноi вiри, крiм релiгii. Якби менi випало бути пастирем або королем, я не знав би, що робити зi скiпетром чи патерицею. Мене однаково стомлювали б слава i генiй, праця i гулящий час, благоденство i злигоднi. Все менi набридае, мене змагають позiхи: я скiльки сили тягну ярмо своiх днiв, понятих нудьгою, бредучи по життю.




5

Хто такi були мускогульзькi дiвчата. – Арешт короля у Вареннi. – Я припиняю свою подорож, щоб повернутися до Європи ‹…›


Коли нечистий забрав невiдомо куди мускогульзьких дiвчат, провiдник розповiв менi, що палений, кавалер однiеi з двох iндiанок, приревнував ii до мене i разом iз семiнолом, братом другоi дiвчини, вирiшив викрасти у мене Атала i Селюту. Провiдники, не добираючи слiв, називали iх розмальованими дiвулями, зачiпаючитим мое самолюбство. Я почувався особливо приниженим тому, що суперник мiй був худий, препоганий чорний москiт, що мав усi ознаки комах, яких ентомологи Далай-Лами визначають як тварин, у яких плоть усерединi, а кiстки зовнi. З тiеi журби я почав гострiше вiдчувати свою самоту. Мене не розважила навiть поява моеi Сильфiди, яка, подiбно до Юлii, що пробачила Сен-Пре його паризьких iндiанок, притьмом похопилася втiшати невiрного коханця. Я зараз же покинув пустелю, де згодом оселив моiх зможених сном нiчних подруг. Не знаю, чи повернув я iм життя, яким вони мене обдарували: хоч би як там, та я зробив одну з них невинною дiвою, а другу – доброчесною дружиною – такою була моя спокута.

Ми знову перевалили через Блакитнi гори i наблизилися до розораних европейцями земель побiля Чиллiкоте. Я анiчогiсiнько не дiзнався з того, що стосувалося головноi мети моеi подорожi, зате поринув у свiт поезii:

Як бджiлка з квiтника, важка i жовтопуза,
Тепер додому повернулась моя муза.

На березi струмка стояв американський будинок, заразом фiльварок i млин. Я увiйшов, попросився на нiчлiг, мене приязно пригостили.

Господиня провела мене сходами до помешкання, розташованого просто над гiдравлiчною машиною. Кiмната була затишна, з маленьким вiконцем, увитим плющем та кобеями з лiловими дзвiночками, – на неширокий струмок, який самотньо тiк, оточений обабiч хащами верб, вiльхи та каролiнських тополь. Замшiле колесо оберталося у iхнiй тiнi, скидаючи воду довгими стрiчками. Окунi та форелi жирували в пiнистому потоцi, трясогузки перелiтали з берега на берег, а якiсь iншi птахи, схожi на рибалочок, махали своiми синiми крилами при самiй водi.

Добре було б опинитися тут разом iз сумною iндiанкою, якби вона була менi вiрною; я б поринав у мрii, сидячи коло ii нiг, поклавши голову iй на колiна, слухаючи, як шумуе водоспад, як крутиться колесо, як обертаеться млинове жорно, як сиплеться крiзь сито зерно, як рiвномiрно злiтае i падае млиновий кулачок, i вдихаючи рiчкову прохолоду та запах свiжозмолоченого ячменю.

Настала нiч. Я спустився вниз, до господарiв. Кiмнату освiтлювало тiльки вогнище, де палало сухе листя маiсу та лушпиння кiнських бобiв. Рушницi млинаря, що лежали на пiдставцi, поблискували у вiдсвiтах полум’я. Я сiв на табурет у кутку бiля камiна; поряд пустувала бiлка, стрибаючи то на спину гладкого пса, то на прядку. На колiнах у мене вмостилося кошеня, що стежило за ii грою. Дружина млинаря поставила на вогонь великий казан – полум’я обхопило його чорне дно, немов короною iз золотих променiв. Наглядаючи, як википають батати, що варилися менi на вечерю, я знiчев’я схилився до англiйськоi газети, що валялася у мене пiд ногами, i при свiтлi вогнища помiтив надрукований великими лiтерами заголовок: «Flight of the King» (Втеча короля). Це була оповiдь про втечу Людовiка XVI та про арешт бiдолашного монарха у Вареннi. Газета повiдомляла також про зростання емiграцii та об’еднання армiйських офiцерiв пiд прапором французьких принцiв.

У думках моiх стався блискавичний переворот. Ринальд у садах Армiди побачив свою слабкiсть у дзеркалi честi; я не герой Тассо, але у тiнi американського вертограду я побачив свiй образ у тому ж дзеркалi. Пiд солом’яним дахом млина, загубленого в невiдомих лiсах, я раптом виразно почув брязкiт зброi та столичний гамiр. Я негайно перервав подорож i сказав собi: «Повернися до Францii».

Таким чином, те, що я вважав своiм обов’язком, зруйнувало моi первиннi намiри i зумовило перший з несподiваних поворотiв мого життевого шляху. Бурбони теж мало потребували послуг дрiбного бретонського дворянина, коли той з’явився iз-за моря вiддати iм данину своеi безвiсноi вiдданостi, як i пiзнiше, коли вiн вийшов з невiдомостi. Якби я скористався газетою, яка круто змiнила мою долю, на те, щоб розкурити люльку, а далi продовжив свiй шлях, нiхто у Францii не помiтив би моеi вiдсутностi; життя мое на той час не привертало нiчиiх поглядiв i важило не бiльше, нiж дим моеi iндiанськоi люльки. На театр свiту мене кинуло не що iнше, як незлагода мiж мною i моею совiстю. Я мiг чинити, як бажав, адже в цiй суперечцi не було iнших свiдкiв, крiм мене; та саме в очах цього свiдка я найбiльше боявся власного приниження.

Чому нинi моя пам’ять надiляе безлюднi береги Ерi та Онтарiо чарiвнiстю, якоi геть позбавлений для мене спогад про пишновеличний Босфор? Тому, що пiд час моеi подорожi до Сполучених Штатiв я був сповнений iлюзiй; смута у Францii настала саме тодi, коли почалося мое життя; i в мене, i у моеi вiтчизни все ще було попереду. Цi днi дорогi менi, бо нагадують про чистоту тiеi втiхи, якоi випало щастя зажити в лонi родини, та радощi юностi.

За п’ятнадцять рокiв по тому, коли я повернувся з подорожi на Схiд, республiка, переповнена уламками i слiзьми, вийшла з берегiв i виформувалася в деспотизм. Я вже не заколисував себе нездiйсненними мрiями; моi спогади, що надихаються вiдтепер суспiльством i пристрастями, втратили простодушнiсть. Обидва моi паломництва – на Захiд i на Схiд – не принесли менi успiху; я не вiдкрив шляху до полюса, не зажив бажаноi слави на берегах Нiагари: так само не знайшов я ii й серед афiнських руiн.

Поiхавши до Америки мандрiвцем, повернувшись до Європи солдатом, я не довiв до кiнця нi одну, нi другу справу: злий генiй вiдiбрав у мене i патерицю i шпагу, вклавши менi до рук перо. Через п’ятнадцять рокiв, опинившись у Спартi, я вдивлявся у нiчне небо, згадуючи краiни, де менi вже доводилося спати мирним i тривожним сном: цим зорям, що сяють над вiтчизною Єлени та Менелая, я вже посилав свiй привiт з лiсiв Нiмеччини, з вересових заростiв Англii, з полiв Італii, з корабля, що пливе у вiдкритому морi, з канадських пущ. Тож який сенс виливати свою душу свiтилам, нерухомим свiдкам моеi мандрiвноi долi? Настане день, коли iм бiльше не доведеться стомлювати себе, спостерiгаючи за мною: збайдужiлий до власноi долi, я вже не проситиму свiтила про поблажливiсть, не благатиму iх повернути менi тi частинки життя, якi залишае мандрiвець на своему шляху.

Якби я знов опинився сьогоднi в Сполучених Штатах, я б не впiзнав iх: там, де ранiше були лiси, я побачив би обробленi поля; там, де я пробирався стежиною крiзь гущавину, передi мною пролягла б проiзна дорога; там, де мешкали начези i стояла хатина Селюти, виросло мiсто, у якому нинi близько п’яти тисяч мiстян; Шактас сьогоднi мiг би стати депутатом конгресу. Нещодавно я одержав брошуру, яку видали iндiанцi черокi: захисники дикунiв надiслали ii менi – захисниковi свободи друку.

Мускогульги, семiноли, чикасаси мають своi Афiни, свiй Марафон, свiй Карфаген, свiй Мемфiс, свою Спарту, свою Флоренцiю; так само вони мають графство Колумбiю i графство Маренго: кожна з краiн дала хоча б по одному славному iменi цим пустелям, де я зустрiв отця Обрi i нiкому не вiдому на той час Атала. Кентуккi пишаеться своiм Версалем; округ пiд назвою Бурбон iменуе свою столицю Парижем.

Усi вигнанцi, всi пригнобленi, що вирушили до Америки, принесли з собою пам’ять про батькiвщину.

…falsi Simoentis ad undam
Libabat cineri Andromache [29 - Андромаха над прахом жертву жалобну за мiстом // У гаi приносила, де Сiмоент неправдивий спливае, // Й голосно манiв на тризну скликала усiх до могили (Вергiлiй. Енеiда, III, 301–303; пер. М. Бiлика).].

У своему лонi, пiд заступництвом свободи Сполученi Штати зберiгають пам’ять про багато iсторичних мiсць стародавньоi та сучасноi Європи: Адрiан наказав збудувати в саду свого замiського маетку споруди, що повторюють визначнi пам’ятки його iмперii.

Тридцять три широкi шляхи розходяться з Вашингтона в рiзнi боки, як колись iшли вiд Капiтолiя римськi дороги; вони тягнуться, розгалужуючись, аж до кордону Сполучених Штатiв i утворюють мережу завдовжки 25 747 миль. На багатьох з них е поштовi станцii. Тепер, щоб дiстатися штату Огайо або Нiагари, винаймають дилiжанс, як винаймали у тi часи, коли я там бував, провiдника або тлумача з iндiанцiв. Є й iншi транспортнi засоби: всi озера та рiчки сполученi каналами; уздовж сухопутних дорiг можна плисти на веслових i вiтрильних кораблях, або на вантажопасажирських суднах, або на пароплавах. Там, де всюди ростуть гiгантськi лiси, а пiд ними майже врiвнi з поверхнею землi е багатющi поклади вугiлля, пального достатньо.

З 1790 по 1820 рiк населення Сполучених Штатiв за кожнi десять рокiв збiльшувалося на 35 вiдсоткiв. Очiкуеться, що до 1830 року воно становитиме 12 875 тисяч душ. Продовжуючи подвоюватися кожнi 25 рокiв, воно до 1855 року виросте до 25 750 тисяч душ, а ще через 25 рокiв, у 1880 роцi, перевищить 50 мiльйонiв.

Це могутне плем’я перетворюе пустища на квiтучi сади. Канадськi озера, якi ще недавно не знали, що таке вiтрило, схожi сьогоднi на доки, де фрегати, корвети, катери, човни зустрiчаються з iндiанськими пiрогами i каное, подiбно до того, як великi кораблi та галери сусiдять iз пiнками, баркасами i каiками на константинопольському рейдi.

Мiссiсiпi, Мiссурi, Огайо забули, що таке спокiй: ними плавають трищогловi судна; понад двiстi пароплавiв снують уздовж iхнiх берегiв.

Цiеi гiгантськоi навiгацii всерединi краiни з лишком вистачило б для ii процвiтання, але Сполученi Штати не вiдмовляються i вiд далеких експедицiй. Їхнi кораблi борознять усi моря, беруть участь у найрiзноманiтнiших справах, i зоряний захiдний прапор досягае схiдних берегiв, де вiддавна знали тiльки рабство.

Щоб довершити цю захопливу картину, слiд уявити собi такi мiста, як Бостон, Нью-Йорк, Фiладельфiя, Балтимор, Чарльстон, Савана, Новий Орлеан, що свiтять вогнями в ночi, переповненi кiньми та екiпажами, багатi розкiшними кафе, музеями, бiблiотеками, танцювальними й театральними залами, щедрими на всi насолоди розкошi.

Проте не слiд шукати в Сполучених Штатах того, що вiдрiзняе людину вiд iнших тварин, того, що даруе iй безсмертя i прикрашае ii життя: всупереч старанням безлiчi викладачiв, якi самовiддано трудяться в численних навчальних закладах, словеснiсть новiй республiцi невiдома. Американцi замiнили розумову дiяльнiсть практичною; не ставте iм за провину iхню байдужiсть до мистецтв: не до того iм було. Закинутi з рiзних причин на пустинний грунт, вони взялися до сiльського господарства та торгiвлi; перш нiж почати роздумувати, слiд навчитися жити; перш нiж саджати дерева, треба iх зрубати, щоб зорати землю. Щоправда, першi поселенцi, розкраюванi релiгiйними розбратами, несли в лiсовi нетрi пристрасть до суперечок; але перше, що iм доводилося, це впокорювати пустелю з сокирою за плечима, а в перервах мiж роботою партою для них мiг бути тiльки в’яз, який вони обрубували. Американцi не пройшли усiх тих щаблiв розвитку, якi пройшли iншi народи; iхне дитинство та юнiсть залишилися в Європi; вони не пам’ятають нехитрих колискових пiсень; родиннi радощi iм вiчно затьмарювала туга за невiдомою батькiвщиною, розлуку з якою вони завжди оплакували, пам’ятаючи про ii чарiвнiсть, вiдому iм з оповiдок.

На новому континентi немае анi класичноi, анi романтичноi лiтератури, немае також лiтератури iндiанськоi: для класичноi лiтератури американцям бракуе зразкiв, для романтичноi – середньовiччя, що ж до лiтератури iндiанськоi, то американцi зневажають дикунiв i ненавидять лiси, як в’язницю, якоi iм дивом вдалося уникнути.

Отже, в Америцi немае лiтератури як такоi, лiтератури у ii властивому розумiннi; там е лiтература прикладна, створена для рiзних потреб суспiльства: це лiтература для робiтникiв, торговцiв, морякiв, землеробiв. Американцi легко засвоюють тiльки механiку i точнi науки, бо точнi науки мають матерiальний бiк: Франклiн та Фултон змусили блискавку i пару служити людям. Честь вiдкриття, без якого у майбутньому не зможе обiйтися пiд час своiх морських експедицiй жоден континент, належить Америцi.

Схильнiсть до поезii та багата уява, дарованi долею жменьцi нероб, розглядаються в Сполучених Штатах як хлоп’ячi пустощi, блазенство, простиме лише в юностi та на схилi лiт: у американцiв не було дитинства; до старостi iм ще далеко.

Звiдси випливае, що люди, зайнятi серйозними розвiдками, не могли не належати до дiлових кiл, бажаючи розумiтися на справах, i не могли не взяти дiяльноi участi в революцii. Але впадае в око одна сумна рiч – швидке виродження таланту вiд епохи першоi американськоi смути до наших недавнiх подiй; адже люди тодiшнi i нинiшнi – майже сучасники. Президенти американськоi республiки за складом характеру релiгiйнi, простi, пiднесенi, спокiйнi – нiчого подiбного не знайдемо ми в кривавих обвалах нашоi республiки та iмперii. Ізольованiсть, у якiй опинилися американцi, вплинула на iхню вдачу; вони здобули свою свободу мовчки.

Прощальна промова Вашингтона до народу Сполучених Штатiв гiдна найсуворiших героiв античностi.

«Полiтика нашоi держави, – говорить генерал, – доводить, наскiльки принципи, якi я щойно перелiчив, керували мною, коли я виконував покладенi на мене обов’язки. В усякому разi, совiсть говорить менi, що я виконав свiй обов’язок. Знову повертаючись до часу мого правлiння, я бачу, що намiри моi завжди були чистими, проте я надто глибоко усвiдомлюю своi недолiки, щоб не пiдозрювати, що я також припустився багатьох помилок. Якi б вони не були, я невпинно благаю Всевишнього вiдвернути або ж послабити зло, яке вони можуть собою спричинити. Тому я йду, тiшачи себе надiею, що краiна моя завжди буде до мене зичливою i що, пам’ятаючи про сорок п’ять рокiв, якi я ревно i чесно служив iй, спiвгромадяни пустять у непам’ять мою незначну провину, як опустять вони невдовзi в землю, де я знайду вiчний спочинок, домовину з моiм тiлом».

У своему Монтiчеллському маетку Джефферсон, батько двох дiтей, писав пiсля смертi одного з них:

«Я пережив втрату достоту невимiрну. Іншi втрачають те, що мали удосталь; я ж оплакую половину того, що було для мене насущним. Решта днiв моiх тримаеться тепер на тонкiй нитцi людського життя. Можливо, менi судилося побачити, як обiрветься i ця остання батькiвська любов!»

Фiлософiя рiдко бувае зворушлива, але тут вона е такою найвищою мiрою. І це не безпредметна туга людини, яка звiкувала свiй час бездiяльно: Джефферсон помер на вiсiмдесят четвертому роцi свого життя i на п’ятдесят четвертому роцi вiльного життя своеi краiни. Останки його спочивають пiд каменем, на якому висiчено коротку епiтафiю: «Томас Джефферсон, автор “Декларацii незалежностi”».

Перикл i Демосфен виголошували похороннi промови над молодими греками, якi полягли за народ, що невдовзi по тому зник з лиця землi: Брекенрiдж у 1817 роцi уславив молодих американцiв, котрi пролили кров за народ, якому судилося довге життя.

У Сполучених Штатах е також цiла галерея портретiв видатних американцiв – чотири томи iн-октаво, i, що дивуе найбiльше, – книга, яка мiстить бiографii понад сотнi iндiанських вождiв. Логан, вождь племенi з Вiргiнii, сказав лордовi Данмору такi слова: «Минулоi весни полковник Красп без будь-якого приводу повбивав усiх родичiв Логана: на землi не залишилося жодноi живоi iстоти, в чиiх жилах текла хоча б краплина моеi кровi. Я бажав помсти. Я почав мститися. Я вбив багато людей. Хто тепер плакатиме по Логановi? Нiхто».

Не люблячи природу, американцi, проте, зацiкавилися природознавством. Таунсенд, розпочавши свiй шлях у Фiладельфii, обходив пiшки землi вiд Атлантичного до Тихого океану, занотовуючи до щоденника численнi спостереження. Томас Сей, подорожуючи Флоридою та Скелястими горами, написав працю з американськоi ентомологii. Непоганi описи можна вiдшукати у Вiльсона, ткача, який став письменником.

Якщо говорити про лiтературу як таку, то вона, попри всю свою посереднiсть, представлена кiлькома романiстами та поетами, якi заслуговують на згадку. Син квакера Браун – автор роману «Вiланд», цей «Вiланд» – джерело i зразок романiв новоi школи. На противагу своiм спiввiтчизникам Браун, за його власними словами, «бiльше полюбляв блукати по лiсах, нiж молотити зерно». Герой роману – пуританин, якому Всевишнiй наказав убити дружину: «Я привiв тебе сюди, – говорить вiн iй, – щоб виконати наказ Господа: ти мусиш померти». І вiн схопив ii за руки. Вона кiлька разiв пронизливо верескнула i спробувала вирватися: «Вiланде, хiба я не дружина тобi? Невже ти хочеш мене вбити? О, нi! Пощади! Пощади!» – Поки голос не зрадив ii, вона кричала, благала про пощаду i кликала на допомогу». Вiланд душить дружину i, незрозумiло чому, вiдчувае насолоду, побачивши мертве тiло. Це ще жахливiше, нiж нашi новiтнi вигадки. Браун зазнав впливу «Калеба Вiльямса», а в «Вiландi» наслiдував ще й вiдому сцену з «Отелло».

Нинi американськi романiсти: Купер, Вашингтон Ірвiнг – змушенi шукати критикiв i читачiв у Європi. Мова великих англiйських письменникiв в Америцi креолiзувалася, провiнцiалiзувалася, варваризувалася, але не набула серед непорочноi природи новоi потужностi; довелося складати словники американських виразiв.

Що ж до американських поетiв, то iхня мова не без приемностi, проте творiння iх бiльш-менш посереднi. Втiм, «Ода вечiрньому вiтерцю», «Схiд сонця над горою», «Потiк» та ще кiлька вiршiв заслуговують на увагу. Халлек оспiвав помираючого Боцарiса, а Джордж Хiлл вештався руiнами Грецii. «Ось i ти, – звертаеться вiн до Афiн, – самотня цариця, повалена з трону!.. Парфенон, цар храмiв, на твоiх очах час викрадав зi стародавнiх святилищ i жерцiв i богiв!»

Менi, мандрiвцю, який побував на берегах Еллади i Атлантиди, утiшно чути, як голос незалежноi землi, що не знала античностi, сумуе за свободою, втраченою Старим Свiтом.




6

Небезпеки, що загрожують Сполученим Штатам


Але чи збереже Америка свiй державний устрiй? Чи не станеться серед штатiв розколу? Чи не зайде депутат з Вiргiнii, що вiдстоюе античну свободу, яка допускае рабство, – спадщину язичества, у суперечку з депутатом з Массачусетсу, поборником свободи сучасноi, такоi, що виключае рабство, – тiеi свободи, якою ми завдячуемо християнству?

Чи не рiзняться пiвнiчнi та пiвденнi штати духом та iнтересами? Чи не захочуть захiднi штати, розташованi дуже далеко вiд Атлантичного океану, встановити у себе iнший державний лад, нiж схiднi? Чи достатньо мiцнi узи федерацii, щоб згуртувати всi штати й утримати iх разом? З iншого боку, якщо посилити президентську владу, чи не призведе це до деспотизму, що пiдкрiплюеться вiйськовою силою i надiляе диктатора особливими повноваженнями?

Сполученi Штати виникли i розвивалися завдяки своiй вiдiрваностi вiд iнших краiн: сумнiвно, щоб вони могли жити i процвiтати в Європi. Серед нас iснуе федеральна Швейцарiя – чому? тому, що вона мала, бiдна, загублена в горах, тому, що вона постачае гвардiйцiв королям i пейзажi мандрiвцям.

Далеко вiд Старого Свiту населення Сполучених Штатiв поки що не попрощалося з iзольованiстю: свою свободу воно здобуло в пустелях; проте поволi життя його починае змiнюватися.

Існування демократичних режимiв у Мексицi, Колумбii, Перу, Чилi, Буенос-Айресi, попри всю iхню хиткiсть, становить небезпеку для Сполучених Штатiв. Поки iх оточували однi лише колонii заатлантичного королiвства, серйозне вiйськове зiткнення було неможливе; нинi ж iнша рiч; чи не виникне найближчим часом суперництво мiж сусiднiми державами? Якщо обидвi сторони вiзьмуться за зброю, якщо раптом дiтей Вашингтона охопить войовничий запал, той, хто проявить себе великим полководцем, зможе сiсти на престол: славi до вподоби царський вiнець.

Я вже говорив, що iнтереси пiвнiчних, пiвденних i захiдних штатiв розходяться; це загальновiдомо; союз iх може розпастися – що тодi? Їх примусять до покори за допомогою зброi? Яка iскра розбрату, укинута в лоно суспiльства! Штати, що вiдкололися, вiдстоять свою незалежнiсть? Який грунт для розбратiв мiж цими самостiйними штатами! Здобувши незалежнiсть, цi заморськi республiки насправдi перетворилися б на беззахиснi клаптики землi, що не мають анiякоi ваги у свiтi, або поступово пiдпали б пiд владу однiеi з них. (Я залишаю осторонь серйозне питання щодо союзiв з iншими державами та iноземних вторгнень.) Кентуккi, населений людьми бiльш грубими, смiливими та войовничими, ймовiрно, став би штатом-переможцем. Якби цей штат поглинув решту, влада одного правителя зараз же вивищилася б над зруйнованою загальною владою.

Я говорив про небезпеку вiйни, я мушу нагадати i про небезпеки тривалого миру. Пiсля завоювання незалежностi Сполученi Штати весь час, за винятком кiлькох мiсяцiв, насолоджувалися цiлковитим спокоем: у той час, як сотнi битв стрясали Європою, американцi мирно обробляли своi поля. Звiдси численнiсть населення i багатств з усiма незручностями, що е наслiдком такого надлишку багатств i населення.

Якщо вiйну нав’язують народу невойовничому, чи здатний вiн вистояти? Чи здатний пожертвувати добробутом i звичками? Як вiдмовитися вiд милих серцю звичаiв, вiд затишку, вiд млостi, яку породжуе достаток? Китай та Індiя, дрiмаючи пiд своею серпанковою запоною, постiйно тягнули чужоземне ярмо. Звичаям вiльного суспiльства личить мир, що стримуеться вiйною, i вiйна, здобрена миром. Рано чи пiзно американцi розлучаться з маслиновим вiнком: маслина не росте на iхнiх берегах.

Над ними починае набирати влади користолюбство; прагнення до наживи стае нацiональним ганджем. Банки рiзних штатiв стають на шлях суперництва, i загальний добробут опиняеться пiд загрозою через окремих банкрутiв. Допоки вiльна краiна видобувае золото, республiка творить дива в промисловостi, але, коли запаси золота виснажуються, вона втрачае любов до незалежностi, бо любов ця не грунтуеться на моральному почуттi, а виникае з жадоби наживи та пристрастi до пiдприемництва.

До того ж важко перетворити на вiтчизну сукупнiсть штатiв, якi не мають анi спiльноi релiгii, анi спiльних iнтересiв i, утворившись в рiзний час з рiзних джерел, живуть на несхожiй землi i пiд несхожим сонцем. Що спiльного мiж французом з Луiзiани, iспанцем з Флориди, нiмцем з Нью-Йорка, англiйцем з Новоi Англii, Вiргiнii, Каролiни, Джорджii, хоча усi вони i вважаються американцями? Один – легковажний дуелянт; другий – пихатий ледар i католик; третiй – лютеранин, землероб, який не мае рабiв; четвертий – плантатор англiканського вiросповiдання, власник безлiчi негрiв; п’ятий – пуританин i торговець; скiльки знадобиться сторiч, щоб привести iх усiх до одностайностi?

В Америцi от-от з’явиться хризогенна [30 - Багата (неологiзм Шатобрiана вiд грец. хризо – золото).] аристократiя з ii любов’ю до вiдзнак та пристрастю до титулiв. Звичайно вважаеться, що в Сполучених Штатах усi рiвнi: це зовсiм не так. Існують гуртки, члени яких зневажають один одного i один з одним не знаються; господарi iнших салонiв перевершують чванством пихатих нiмецьких князiв у шiстнадцятому колiнi. Цi знатнi плебеi прагнуть кастовостi, обравши за напрям рух навспак по шляху просвiтництва, що зробило iх рiвними i вiльними. Знаходяться серед них такi, якi говорять тiльки про своiх предкiв, гордих баронiв, що напевно були незаконнонародженими соратниками Вiльгельма Завойовника, позашлюбного сина герцога Нормандського. Предмет гордостi цих людей – герби лицарiв Старого Свiту, прикрашенi змiями, ящiрками та папугами Свiту Нового. Варто молодшому синовi гасконського дворянина, прямуючи до республiканських берегiв, назватися маркiзом, i пошана супутникiв, що пливуть з ним на одному пароплавi, йому забезпечена, навiть якщо все його майно складаеться з плаща та парасольки.

Величезна рiзниця у статках – ще бiльш серйозна загроза духовi рiвностi. Серед американцiв е такi, що мають один чи два мiльйони доходу; отже, янкi з вищого свiту вже не можуть жити, як Франклiн: справжнiй джентльмен, знудившись своею молодою вiтчизною, приiжджае до Європи за старовиною; подiбно до англiйцiв – дивакiв i меланхолiкiв – вiн подорожуе Італiею, зупиняючись на нiчлiг у заiжджих дворах. Цi гультяi-нероби з Каролiни або Вiргiнii купують руiни абатства у Францii i розплановують у Меленi англiйськi парки з американськими деревами. Неаполь постачае Нью-Йорку спiвакiв i парфумерiв, Париж – моди та комедiантiв, Лондон – грумiв i боксерiв: екзотичнi радощi, вiд яких життя у Сполучених Штатах не стае веселiшим. Задля розваги там стрибають у Нiагарський водоспад пiд оплески п’ятдесяти тисяч плантаторiв, напiвдикунiв, яких може розсмiшити хiба що смерть.

Але найдивовижнiше полягае в тому, що одночасно з нерiвнiстю у доходах, що виплiскуеться назовнi, та появою аристократii зовнiшне прагнення до рiвностi примушуе промисловцiв i землевласникiв приховувати розкiш, приховувати багатства зi страху бути вбитим сусiдами. Американцi не визнають виконавчоi влади; вони запросто виганяють тих, кого самi обрали, i замiнюють iх новими виборними. Це анiтрохи не порушуе порядку; зневажаючи демократичнi теорii та закони, американцi визнають демократiю на практицi. Духу сiмейщини майже не iснуе: батьки вимагають, щоб усяка дитина, здатна працювати, лiтала, подiбно до пташеняти, що оперилося, на власних крилах. З цих поколiнь, якi ранне сирiтство навчае самостiйностi, та емiгрантiв, що приiжджають з Європи, утворюються кочовi спiвтовариства, якi вiдкривають землi, риють канали i, нiде не осiдаючи, усюди насаджують дух пiдприемництва; вони закладають будинки в пустелi для тимчасового власника, який пробуде там усього кiлька днiв.

У мiстах пануе холодний, жорстокий егоiзм; пiастри i долари, банкiвськi квитки та срiбло, пiдвищення i зниження курсу акцiй – от i всi теми для розмов; здаеться, нiби ти потрапив на бiржу або до прилавка великого магазину. Надзвичайноi грубизни газети заповненi дiловими повiдомленнями або брутальними плiтками. Чи не пiдпали мимоволi американцi пiд владу клiмату, де рослинна природа, здаеться, пограбувала решту природи, увiбравши в себе всi живi соки, – влада, iснування якоi багато видатних умiв хоча й оспорюють, але все-таки остаточно не скидають з рахунку? Слiд було б з’ясувати, чи не виснажила цивiлiзована свобода дочасно сили американцiв, як виснажив сили росiян цивiлiзований деспотизм?

Загалом i в цiлому Сполученi Штати справляють враження не метрополii, а колонii; у них зовсiм немае минулого, звичаi ж iх народженi законами. Цi громадяни Нового Свiту зайняли свое мiсце серед народiв свiту тодi, коли полiтичнi iдеi переживали пiднесення: зрозумiло, чому вони перероджуються надзвичайно швидко. Мiцне суспiльство iм, здаеться, не судилося, бо, з одного боку, окремим особам тут усе надзвичайно легко набридае, з другого ж боку, нiхто не схильний до осiлостi, i всiма володiе пристрасть до змiни мiсць, адже в краiнi, де всi мешканцi безперестанку мандрують, нi в кого не бувае надiйноi домiвки. Американцi борознять океани i дотримуються передових поглядiв, так само нових, як i iхня краiна: схоже, Колумб заповiв iм не так створювати новi свiти, як вiдкривати iх.




7

Повернення до Європи ‹…›


Повернувшись, як я вже сказав, з пустелi до Фiладельфii i поспiшно занотувавши дорогою те, що я зараз вам розповiв, як говорить лафонтенiвський старий, я не знайшов переказних векселiв, на якi розраховував; так почалася грошова скрута, що переслiдувала мене все життя. Багатство i я не злюбили одне одного з першого погляду. Геродот пише, що деякi iндiйськi мурашки збирають гори золота; Афiней стверджуе, що сонце дало Геркулесовi золотий корабель, щоб вiн змiг дiстатися острова Ерiфiя, володiння Гесперид: хоч я також мурашка, я не маю честi належати до великоi iндiйськоi сiм’i; хоч я i мореплавець, я завжди плавав на хвилях не iнакше як у соснових човнах. На такому суднi я й прибув з Америки назад до Європи. Капiтан дозволив менi плисти в кредит, 10 вересня 1791 року разом з кiлькома моiми спiввiтчизниками, якi з рiзних причин поверталися до Францii, я зiйшов на корабель. Вiн плив до Гавра.



‹Плавання через Атлантику; корабель трохи не сiдае на мiлину в Ла-Маншi, але врештi-решт щасливо прибувае до Гавра›


2 сiчня 1792 року я знову ступив на рiдну землю, якiй призначено було невдовзi знову захитатися пiд моiми ногами. Я привiз iз собою не ескiмосiв з полярних широт, а двох дикунiв невiдомого племенi: iх звали Шактас i Атала.




Книга дев'ята



Переглянуто в груднi 1846 року




1

Я зустрiчаюся в Сен-Мало з матусею. – Революцiя йде вперед. – Мое одруження



Лондон, квiтень – вересень 1822 року



‹Першi враження вiд революцiйноi Францii: спаленi замки та розоренi маетки›


Матуся i вся рiдня зустрiли мене нiжно, журилися ж лише через те, що я повернувся невчасно. Мiй дядько, граф де Беде, мав намiр разом з дружиною i доньками виiхати на острiв Джерсi. Менi необхiдно було роздобути грошей, щоб приеднатися до армii принцiв. Подорож до Америки поглинула частину мого статку; зi скасуванням феодальних прав моя частка молодшого сина стала зовсiм мiзерною; вступ до Мальтiйського ордену так само не вiщував менi вигод, адже майно духiвництва перейшло до рук народу. Цей збiг обставин став передумовою найважливiшоi подii у моему життi; щоб дати менi можливiсть пiти на смерть заради справи, менi байдужоi, мене одружили.

У Сен-Мало на спочинку жив пан де Лавiнь, кавалер ордена Святого Людовiка, колишнiй комендант Лор’яна. Коли граф д’Артуа вiдвiдав Бретань i потрапив до Сен-Мало, вiн гостював у його будинку: зачарований привiтним господарем, принц обiцяв йому зробити все, що той попросить.

Пан де Лавiнь мав двох синiв: один одружився на мадемуазель де ла Пласельер. Двi доньки, що народилися вiд цього шлюбу, рано залишилися круглими сиротами. Старша вийшла замiж за графа дю Плессi-Парско, капiтана корабля, сина й онука адмiралiв, який нинi й сам став контр-адмiралом, кавалером ордена Почесного легiону i командувачем гардемаринами в Брестi; молодша жила у дiда. На той час, коли я повернувся з Америки до Сен-Мало, iй було сiмнадцять рокiв. Вона була бiлошкiра, тендiтна, тонка i дуже вродлива; свiтле, хвилясте вiд природи волосся вона, як маленька, носила розпущеним. Їi статки оцiнювали в п’ятсот чи шiстсот тисяч франкiв.

Моi сестри забрали собi в голову одружити мене з мадемуазель де Лавiнь, яка дуже прихильно ставилася до Люсiль. Перемовини велися без мого вiдома. Я бачив мадемуазель де Лавiнь разiв три або чотири, не бiльше; я здалека упiзнавав ii по рожевiй шубцi, бiлому платтю i свiтлому волоссю, розмаяному вiтром, коли приходив на берег, щоб насолодитися обiймами морськоi хвилi – найулюбленiшоi моеi коханки. Я не вiдчував у собi жодних якостей, належних чоловiковi. Всi моi iлюзii були живi, нiщо в моiй душi не згасло: подорож тiльки додала менi сил. Мене хвилювала муза. Люсiль любила мадемуазель де Лавiнь i сподiвалася, що цей шлюб принесе менi незалежний стан. «Ну що ж!» – сказав я. Людина суспiльна в менi непохитна, а приватна – поступлива, тож задля уникнення хвилинних неприемностей я готовий закабалити себе на весь свiй вiк.

Згоду дiда, дядька по батькiвськiй лiнii та iнших найближчих родичiв було отримано без зусиль; залишалося умовити дядька по материнськiй лiнii, пана де Вовера, великого демократа, що заперечував проти весiлля своеi племiнницi з таким аристократом, як я, котрий насправдi ним не був. Спочатку вирiшили обiйтися без його благословення, проте моя благочестива матуся поставила вимогу, щоб нас вiнчав священик, який не склав присяги, а таке вiнчання могло вiдбутися тiльки таемно. Довiдавшись про це, пан де Вовер нацькував на нас суддiвських, звинувачуючи мене у викраданнi нареченоi та порушеннi закону, а також посилаючись на те, що дiд нареченоi, пан де Лавiнь, нiбито геть втратив розум. Мадемуазель де Лавiнь, ставши панi де Шатобрiан, не встигла сказати менi навiть двох слiв, як iменем правосуддя ii розлучили зi мною i доправили до монастиря Вiкторii, що в Сен-Мало – чекати на вирок суду.

Насправдi нi викрадання, нi порушення закону, нi iнтриги, нi кохання тут i помину не було; вiд роману цей шлюб узяв тiльки погану сторону – правдоподiбнiсть. Справа слухалася в судi, i шлюб було визнано законним. Оскiльки голови обох родин дали згоду на шлюб, пановi де Воверу довелося змиритися. Конституцiйний священик за вiдповiдну мзду визнав перше вiнчання дiйсним, i панi де Шатобрiан покинула монастир, де поряд з нею всi цi днi постiйно була Люсiль.

Я мав познайомитися зi своею дружиною, i знайомство це дало менi все, чого я мiг бажати. Не знаю, чи можна знайти розум бiльш витончений, нiж у моеi дружини: вона вгадуе думку, що ще тiльки зароджуеться в головi спiврозмовника, вона вгадуе слово, яке ще не злетiло з його вуст; обманути ii неможливо. Обдарована своерiдним i свiтлим розумом, дотепна в листах i блискуча в розмовi, панi де Шатобрiан захоплюеться мною, хоча не прочитала жодного рядка з того, що я написав; вона боiться виявити в моiх творах думки, якi б не збiгалися з ii власними, або переконатися, що публiка не цiнуе мене по заслугах. Суддя вона упереджений, але досвiдчений i справедливий.

Вади панi де Шатобрiан, якщо такi е, спричиненi надмiром ii достоiнств; моi ж вади, якi у мене, поза сумнiвом, е, спричиненi саме браком чеснот. Легко бути покiрним, терплячим, люб’язним, безтурботним, коли ти нiчим не дорожиш, коли все нагонить на тебе нудьгу, коли i нещастя i щастя ти зустрiчаеш ображеним i образливим: «То й що?»

Панi де Шатобрiан краща за мене, хоча характер у неi не такий легкий. Чи можу я сказати, що менi нема в чому собi дорiкнути щодо неi? Чи звiдав я всi тi почуття до своеi дружини, на якi вона заслуговувала i на якi мала право? Чи дорiкала вона менi будь-коли за це? Яке щастя стало iй винагородою за самовiддану любов? На неi обрушилися всi моi нещастя; вона зазнала на власному досвiдi, що таке в’язницi за Терору, переслiдування за Імперii, лихi часи за Реставрацii, i всi цi випробування не були скрашенi радощами материнства. Позбавлена дiтей, яких могла б мати в iншому шлюбi i яких би до безтями любила; не будучи оточена пошаною i вдячнiстю, якi ощасливлюють матiр родини, коли кращi роки вже позаду, вона пiдiйшла до порога старостi бездiтною i самотньою. Честь носити мое прiзвище не може покрити тi втрати, якi iй завдали тривалi розлуки, адже вона байдужа до словесностi. Хвилюючись i потерпаючи за одного мене, вона вiд вiчних тривог втратила сон i не встигае подбати про свое здоров’я: я ii постiйна недуга i причина нових хвороб. Хiба можна порiвняти дрiбнi прикростi, яких завдала менi вона, з тим величезним тягарем клопотiв, який вона весь час несла через мене? Чи можна рiвняти моi достоiнства, якi вони не е, з ii чеснотами, що допомагають iй угамовувати голод бiдняка, що дали iй змогу, подолавши всi перепони, вiдкрити богадiльню Марii Терези? Чого вартi моi працi поряд з тим, чого досягла ця подвижниця? Коли обое ми постанемо перед Господом, засуджений буду я.

Кiнець кiнцем, якщо поглянути на мою вдачу з усiею ii недосконалiстю, чи можна сказати, що мiй шлюб зашкодив менi? Ймовiрно, залишаючись неодруженим, я мав би бiльше вiльного часу i спокою; ймовiрно, представники певних кiл та дехто зi зверхникiв свiту сього стали б прихильнiшими до мене, але якщо панi де Шатобрiан i заперечувала менi iнодi, обговорюючи питання полiтичнi, однак вона нiколи не зупиняла мене, бо в цих питаннях, як i в справах честi, я керувався лише власним вiдчуттям. Чи написав би я бiльше творiв i стали б вони кращими, якби я зберiг незалежнiсть? Чи не могло статися так, що, знайшовши собi дружину з-поза меж Францii – про це читачi невдовзi дiзнаються, – я перестав би писати i вiдмовився вiд батькiвщини? А якби я не оженився зовсiм, чи не пiдгорнуло б мене якесь негiдне уваги створiння пiд свою владу, скориставшись з моеi слабкостi? Хто знае, чи не занапастив би я все свое життя i чи не заплямував би його, як лорд Байрон? А вiдтак, коли б настала старiсть i безумства молодостi залишилися б позаду, я був би приречений на порожнечу i жаль: старий, нiкому не потрiбний кавалер, який все ще тiшить себе iлюзiями або ж цiлком зневiрений дряхлий птах, який кожному стрiчному перетирае свою стару жуйку. Якби я дав повну волю своiм бажанням, це не додало б жодноi струни моiй лiрi, жодного хвилюючого звуку моему голосу. Необхiднiсть стримувати своi почуття, таiти своi думки, можливо, додала сили моiм звукам, розбурхала в моiх творах внутрiшнiй жар, приховане полум’я, яке подих вiльноi любовi погасив би. Непорушнi узи принесли менi – хоча й не без певноi гiркоти спочатку – ту розраду, якою я насолоджуюсь нинi. Вiд нещасть мого iснування залишилися тепер тiльки невилiковнi рани. Отже, дружина, чия любов була надзвичайно зворушливою, глибокою i щирою, заслуговуе на мою нiжну i вiчну вдячнiсть. Вона зробила мое життя бiльш серйозним, бiльш благородним, бiльш гiдним, i якщо я не завжди додержувався вiрностi своему обов’язку перед нею, у будь-якому разi я незмiнно виявляв до неi повагу.



‹Знайомство з паризькими лiтераторами: абатом Бартелемi, Сент-Анжем та iншими›


Переглянуто в груднi 1846 року




3

Змiна у виглядi Парижа. – Клуб кордельерiв. ‹…›



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

У 1792 роцi це був уже не той Париж, який можна було бачити у 1789 та 1790 роках; то була вже не Революцiя у час свого народження, то був народ, який, незважаючи на провалля, навмання сп’янiло поривався назустрiч своiй долi. Натовп перестав бути галасливим, цiкавим, метушливим – вiн став грiзним. На вулицях можна було побачити тiльки переляканi та лютi обличчя; дехто притискався до будинкiв, щоб прослизнути непомiченим, хтось блукав у пошуках здобичi; зустрiчнi перехожi – однi, боязко понуривши голову, хутко вiдверталися вiд вас, iншi – упивалися у вас поглядом: намагалися розгадати вашi секрети й прочитати вашi думки.

Вiд розмаiтостi костюмiв не залишилося й слiду; старе не хотiло виявляти себе; всi носили однаковi куртки – одяг нового часу, в якому майбутнi засудженi дуже скоро мали вiдбути на ешафот. Вiльностi, проголошенi задля повернення Францii молодостi, свободи 1789 року, цi немислимi i аморальнi свободи, що запанували, коли порядок уже почав руйнуватися, але коли анархiя ще не настала остаточно, поступово скасовувалися волею народу: вiдчувалося, що народжуеться плебейська тиранiя – тиранiя плодовита i сповнена надiй, але набагато страшнiша, нiж спорохнiлий деспотизм давньоi королiвськоi влади: адже народ, що став володарем, всюдисущий, i якщо вiн перетворюеться на тирана, то всюдисущий i цей тиран – всесвiтнiй Тиберiй, що мае всепоглинаючу владу.

З парижанами змiшалися прийшлi головорiзи з пiвдня; авангард марсельцiв, яких прикликав Дантон в очiкуваннi подiй 10 серпня i вересневоi рiзанини. Їх було легко впiзнати по лахмiттю, смуглявих обличчях, по вигляду пiдлому i злочинному, але злочинному по-особливому: in vultu vitium – порок у лицi.

У Законодавчих зборах я не знаходив знайомих облич: Мiрабо та першi кумири наших смут або вже померли, або втратили колишню славу.



‹Хiд Революцii у 1791–1792 рр.; опис рiзних полiтичних клубiв›


Оратори, якi об’едналися, щоб руйнувати, не здатнi були домовитися анi про те, яких обирати вождiв, анi про те, яких вживати засобiв; вони оголошували один одного негiдниками, бардашами, шахраями, злодiями, вбивцями пiд какофонiю свисткiв i завивання своiх диявольських прибiчникiв. Порiвняння бралися з арсеналу катiв, черпалися з вигрiбних ям, стiчних та вiдхожих мiсць або пiдслуховувалися в кублах розпусти. Жести увиразнювали образи; з собачим цинiзмом ритори називали все своiми iменами, непристойно i нечестиво хизуючись прокляттями та богохульствами. Руйнування i будування, смерть i народження – це едине, що можна було розчути в дикому галасi, вiд якого дзвенiло у вухах. Промови базiк, що провiщали тонким або громовим голосом, перебивали не тiльки супротивники: чорнi совки з монастирiв без ченцiв i з дзвiниць без дзвонiв весело вривалися в залу через розбитi вiкна, сподiваючись на здобич; промови змовкали. Спочатку пернатих закликали до порядку слабким калатанням дзвоника; але, оскiльки вони не припиняли свiй крик, по них стрiляли з рушниць; пораненi птахи падали, трiпочучи крильми, посеред Пандемонiуму, у чому можна було вбачити недобрий знак. На повалених колонах, на клишоногих лавах, на понiвечених крiслах, на уламках статуй святих, розкиданих попiд стiнами, сидiли, закинувши на плече списи або схрестивши на грудях голi руки, запорошенi, пiтнi, п’янi глядачi в подертих якобiнських куртках.

Найогиднiшi виродки отримували слово найчастiше. Душевнi та тiлеснi недуги вiдiграли в нашiй смутi велику роль: хворобливе самолюбство породило палких революцiонерiв.



‹Марат та його друзi›





4

Дантон. – Камiль Демулен. – Фабр д’Еглантiн



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

На зборах у клубi кордельерiв, де я був два чи три рази, володарював i головував Дантон, гун зi статтю гота, кирпатий, з нiздрями, що роздималися, i рябими вилицями, сумiш жандарма з прокурором, у рисах якого жорстокiсть поеднувалася з похiтливiстю. У стiнах своеi церкви, немов пiд склепiнням вiкiв, Дантон разом з трьома фурiями чоловiчоi?статi: Камiлем Демуленом, Маратом та Фабром д’Еглантiном – готував вересневi вбивства. Бiйо де Варенн запропонував пiдпалити в’язницi i спалити всiх, хто там е; другий член Конвенту обстоював думку, згiдно з якою краще було б утопити всiх ув’язнених; Марат висловився за поголовну рiзанину. Дантона благали змилуватися над жертвами. «Плювати менi на ув’язнених», – вiдповiв вiн. У циркулярному листi Комуни вiн закликав вiльних людей повторити в провiнцii паскудство, вчинене в Кармелiтському монастирi та в Абатствi.

Звернiмося до iсторii: як свого часу Сiкст П’ятий порiвняв самовiдданiсть Жака Клемана, що присвятив себе порятунку роду людського, з таiнством втiлення, так Марата порiвнювали зi Спасителем; як Карл IX написав намiсникам провiнцiй, щоб вони продовжили Варфоломiiвську нiч, так i Дантон вимагав вiд патрiотiв продовження вересневоi рiзанини. Якобiнцi займалися плагiатом; навiть вiддаючи Людовiка XVI на смерть, вони не були оригiнальними: так само вчинили англiйцi з Карлом I. Оскiльки до злочинiв виявилися причетними величезнi юрби людей, дехто зовсiм не до речi уявив, нiби на цих злочинах, що були не бiльш нiж огидними карикатурами на Революцiю, стоiть ii велич: споглядаючи страждання прекрасноi природи, небезстороннi й педантичнi уми захоплювалися лише ii конвульсiями.

Дантон, бiльш щирий, нiж англiйцi, говорив: «Ми не будемо судити короля, ми вб’емо його». Вiн говорив також: «Цi священики, цi дворяни нi в чому не виннi, але вони мусять померти, бо iм немае мiсця у нашому життi; вони гальмують хiд подiй, вони – перешкода майбутньому». Слова цi здаються страх якими глибокими, однак розмаху генiя в них немае: адже з них випливае, нiбито невинуватiсть – дрiбниця i мораль можна вiдсiкти вiд полiтики, не завдавши останнiй шкоди, а це неправильно.

Дантон не вiрив у принципи, якi захищав; вiн убирався в революцiйнi шати лише задля того, щоб досягти успiху. «Приходьте горланити разом з нами, – радив вiн одному юнаковi, – коли розбагатiете, ви зможете робити все, що захочете». Вiн зiзнався, що не продався двору тiльки тому, що за нього недорого давали: безстидство розуму, який знае собi цiну, i користолюбства, яке репетуе про себе на всю горлянку.

Поступаючись у всьому, навiть у потворностi, Мiрабо, пiдручним якого вiн був, Дантон перевершував Робесп’ера вже тим, що не давав злочинам свого iменi. Вiн зберiгав релiгiйнi почуття: «Не для того ми боролися з забобонами, – говорив вiн, – щоб запанувало безбожжя». Його пристрастi могли бути вжитi на благi намiри вже хоча б через те, що були пристрастями. Засуджуючи вчинки людей, слiд зважати на iхню вдачу. Злочинцi, подiбно Дантону надiленi палкою уявою, видаються, саме через нестриманiсть iхнiх промов та розтлiння звичаiв, бiльш порочними, нiж злочинцi з холодним серцем, тодi як насправдi вони порочнi меншою мiрою. Це зауваження так само справедливе й щодо народу: у масi своiй народ – пристрасний поет, автор i виконавець п’еси, яку вiн грае з власноi або чужоi волi. Його безчинства – наслiдок не так природженоi жорстокостi, як несамовитостi натовпу, захмелiлого вiд видовищ, а надто видовищ трагiчних; недаремно в тих паскудствах, якi чинить народ, завжди е щось надмiрне – здаеться, нiби натовп непокоiть те, чи достатньо промовистий у нього вигляд i чи сильне враження вiн справляе.

Дантон тепер ускочив у пастку, яку сам наготував. Скiльки б вiн не кидав хлiбнi кульки в обличчя суддям, як би смiливо i благородно не тримався, скiльки б не збивав суд з пантелику, не завдавав страху Конвентовi, не мiркував логiчно про тi злочинства, що привели його ворогiв до влади, скiльки б не вигукував, охоплений поривом запiзнiлого розкаяння: «Це я наказав заснувати ваш пiдлий трибунал: хай простить менi Бог i люди!» – фраза, яку не раз так само повторювали й iншi, – все було марно. Доводити, що трибунал пiдлий, слiд було до того, як тебе самого вiддали пiд суд.

Дантону не залишили вибору: вiн мусив тепер прийняти власну смерть так само байдуже, як сприймав смерть своiх жертв, а ще – тримати голову вище, нiж занесений над нею нiж гiльйотини. Так вiн i зробив. З помосту Терору, де ноги його угрузали в згустках пролитоi напередоднi кровi, вiн, озирнувши натовп поглядом презирливим i владним, сказав катовi: «Покажи мою голову народу; вона того варта». Голова Дантона залишилася в руках ката, а обезголовлена тiнь з’едналася зi скривавленими тiнями своiх жертв: ще один прояв рiвностi.

Диякон та iподиякон Дантона, Камiль Демулен i Фабр д’Еглантiн, скiнчили життя так само, як i священик iх парафii.

Епоха, коли катам виплачували пенсiю, коли в бутоньерцi якобiнськоi куртки замiсть квiтки красувалася то маленька золота гiльйотина, то шматочок серця страченого, епоха, коли люди горлопанили: «Хай живе пекло!», радо справляючи кривавi оргii, давши волю гострiй шпазi та несамовитiй злостi, коли пили за небуття i голяка танцювали танок смертi, щоб не було потреби роздягатися, коли настане черга приеднатися до покiйних, – ця епоха повинна була рано чи пiзно увiнчатися останнiм бенкетом, останньою буфонадою болю. Демулен постав перед судом Фук’е-Тенвiля. «Скiльки тобi рокiв?» – запитав голова. «Стiльки ж, скiльки було санкюлотовi Христу», – вiдповiв блазень Камiль. Одержимi iдеею помсти, цi душителi християн безупинно повторювали iм’я Христа.

Було б несправедливим забувати, що Камiль Демулен посмiв виступити проти Робесп’ера i цим вiдважним вчинком спокутував своi помилки. Вiн дав сигнал реакцii проти Терору. Юна, чарiвна, сповнена сил дружина, пробудивши в ньому любов, разом з нею пробудила чесноту i жертовнiсть. Обурення вклало у вуста трибуна, вiдомого своею безстрашною i вольною iронiею, слова, сповненi красномовства; вiн обрушив лютi удари на ешафот, зведений його ж власними стараннями. Вiдповiдно до того, як говорив у своiх промовах, вiн вислухав вирок без усякоi покiрливостi; дорогою вiн побився з катом, тож коли надiйшла його остання година, постав перед ешафотом геть розтерзаним.

Фабр д’Еглантiн, автор п’еси, яка переживе свого автора, виявився, на противагу Демулену, занадто слабий духом. Жан Розо, паризький кат часiв Лiги, засуджений до страти через повiшення за пособництво вбивцям президента Брiссона, не мiг зважитися засунути в петлю власну голову. Схоже, що, вбиваючи iнших, людина не навчаеться вмирати сама.

Суперечки в клубi кордельерiв переконали мене в тому, що все в суспiльствi стрiмко змiнюеться. У 1789 i 1790 роках я бачив, як Установчi збори почали зживати зi свiту королiвську владу; я застав ще не задубiлий труп староi монархii, вiдданий у 1792 роцi на розтерзання законодавчим рiзникам; вони роздирали i розчленовували його в низьких залах своiх клубiв, як тi охоронцi з алебардами, що порубали на шматки i спалили тiло Генрiха Мiченого в замкових пiдземеллях Блуа.

Я назвав iмена Дантона, Марата, Камiля Демулена, Фабра д’Еглантiна, Робесп’ера – жоден з них не вцiлiв. Я мимохiть зiткнувся з ними на шляху вiд новонароджуваного американського суспiльства до вмираючого европейського, з лiсiв Нового Свiту до пустелi вигнання: менш нiж кiлька мiсяцiв пробув я на чужинi, а смерть уже визволила вiд мук цих своiх поборникiв. Вiдтодi минуло стiльки рокiв, що нинi менi здаеться, нiби в юностi я справдi побував у пеклi i вiдтодi весь час зберiгаю невиразний спогад про злих духiв, якi зустрiлися менi там, на березi Коцита; це – ще один сон серед незлiченних марень мого життя, гiдних зайняти мiсце в моiх Замогильних анналах.




5

Думка пана де Мальзерба про емiграцiю



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

Я був щасливий знов зустрiтися з паном де Мальзербом i обмiркувати з ним моi заповiтнi плани. Я вiдкрив йому своi намiри щодо другоi подорожi, яка мала тривати дев’ять рокiв, але до того менi необхiдно було ненадовго з’iздити до Нiмеччини; я придумав таке: спiшно приеднавшись до армii принцiв, я так само спiшно повертаюся назад, щоб знищити Революцiю; вiдтак витративши на все це два-три мiсяцi, я, розiп’явши всi вiтрила, знову вирушаю до Нового Свiту, спекавшись Революцii, натомiсть маючи дружину.

Але насправдi я не надто вiрив у те, що так ревно захищав; я передчував, що емiграцiя – дурниця i божевiлля. «Утискали мене усiма сторонами, – говорить Монтень, – гiбеллiн вважав мене гвельфом, гвельф – гiбеллiном». Маючи неприязнь до абсолютноi монархii, я не створював собi iлюзiй щодо дiй, якi мав намiр чинити: сповнений тривожних сумнiвiв, я, хоча й наважився пожертвувати собою, вважаючи це справою честi, все ж хотiв дiзнатися, якоi думки про емiграцiю пан де Мальзерб. Я застав його вельми розгнiваним: злочини, свiдком яких вiн був, вичерпали полiтичне терпiння приятеля Руссо; вiн твердо знав, на чий бiк стати: жертв чи катiв. Будь-який порядок, стверджував вiн, кращий, нiж той, який запровадили творцi революцii, що ж до моеi долi, то вiн вважав, що я, як будь-хто з чоловiкiв, що носять шпагу, не маю права ухилитися вiд допомоги братам безправного короля, який скнiе у ворожiй неволi. Вiн схвалював мое повернення з Америки i вмовляв так само мого брата вирушити в дорогу разом зi мною.

Я переповiв йому своi думки, якi мав на той час, щодо союзу з iноземцями, iнтересiв вiтчизни тощо. Вiдповiдаючи менi, вiн не обмежився загальними мiркуваннями i навiв менi такi приклади, на якi я не мав що заперечити. Вiн згадав гвельфiв i гiбеллiнiв, що спиралися на вiйська iмператора або папи; англiйських баронiв, якi повстали проти Іоанна Безземельного. Нарештi, дiйшовши до наших днiв, вiн вказав менi на американську республiку, що звертаеться по допомогу до французiв. «Отже, – вiв далi пан де Мальзерб, – люди, найбiльш вiдданi свободi та фiлософii, республiканцi i протестанти нiколи не вважали для себе негiдним користатися з чужоi допомоги, якщо вона могла принести перемогу iхнiм переконанням. Чи здобув би Новий Свiт незалежнiсть без нашого золота, наших кораблiв i солдатiв? А хiба сам я не приймав у 1776 роцi Франклiна, який прагнув вiдновити тi переговори, якi розпочав Сайлас Дiн, – невже Франклiн був зрадником? Невже свобода Америки заслуговуе меншоi пошани тому, що ii виборював Лафает i воювали французькi гренадери? Кожний уряд, який, замiсть того щоб охороняти основнi закони суспiльства, переступае закони справедливостi й основи правосуддя, знищуе сам себе i повертае людину до природного стану. Отже, немае нiчого поганого в тому, щоб захищатися хто як може й удаватися до тих засобiв повалити тиранiю i вiдновити права всiх i кожного, якi здаватимуться найбiльш надiйними».

Засади природного права, викладенi найвiдомiшими мислителями, розвиненi такою людиною, як пан де Мальзерб, i пiдкрiпленi численними iсторичними прикладами, хоча й вразили, проте не переконали мене: насправдi мене спонукав до дii тiльки молодечий клопiт про те, як гiдно вiдстояти свою честь. До прикладiв пана де Мальзерба я можу додати й нещодавнi: у 1823 роцi пiд час вiйни в Іспанii французька республiканська партiя пристала до кортесiв i не посоромилася обернути зброю проти своеi батькiвщини; конституцiйнi уряди Польщi та Італii просили в 1830 i 1831 роках допомоги у Францii, а португальськi хартисти вiдвоювали свою батькiвщину за допомогою iноземних грошей i солдатiв. У нас е двi мiри i двi ваги: те, що подобаеться нам в однiй iдеi, однiй системi, однiй метi, однiй людинi, те вiдвертае нас вiд iншоi iдеi, iншоi системи, iншоi мети, iншоi людини.



‹Шатобрiан та його брат дiстають фальшивi паспорти i готуються до вiд’iзду за кордон разом зi слугою брата Луi Пулленом на прiзвисько Сен-Луi›





7

Ми з братом вирушаемо в дорогу. – Пригода з Сен-Луi. – Ми перетинаемо кордон



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

15 липня о шостiй ранку ми сiли в дилiжанс: нашi мiсця були поряд з вiзником; слуга, нiбито з нами незнайомий, разом з iншими мандрiвцями влаштувався усерединi карети. Сен-Луi був сомнамбулою; ночами в Парижi вiн пiдводився з лiжка i з розплющеними очима вирушав на пошуки господаря, продовжуючи при цьому мiцно спати. Не прокидаючись, вiн роздягав мого брата, укладав його в лiжко, на все, що йому говорили, вiдповiдав: «Знаю, знаю» – i прокидався тiльки тодi, коли в обличчя йому бризкали холодною водою; це був велетень рокiв сорока, на зрiст близько шести футiв i на додачу до свого велетенського зросту ще й бридкий на виду. Бiдолаха, який усе життя служив у мого брата, мав до нього найщирiшу повагу; вiн нiяково почувався за вечерею, змушений сидiти з нами за одним столом. Нашi супутники, великi патрiоти, у яких весь час тiльки й балачки було про аристократiв, яких слiд вiшати на лiхтарях, посилювали його страх. Думка про те, що, перш нiж досягти армii принцiв, нам доведеться пробиратися крiзь австрiйську армiю, остаточно скаламутила його розум. Вiн забагато хильнув, потiм сiв на свое мiсце в дилiжансi; ми ж повернулися на свое передне сидiння.

Серед ночi ми почули, як мандрiвцi, висунувшись у вiконце, волають: «Стiй, кучере, стiй!» Дилiжанс зупиняеться, дверцята вiдчиняються, чути жiночi та чоловiчi голоси: «Виходьте, громадянине, виходьте! Нiчого, нiчого, вилазь, свиня! Це розбiйник! Іди, йди собi!» Ми теж вийшли. Ми бачили, як Сен-Луi стусанами викидають з карети, вiн встае, обводить все навкруги поглядом розплющених незрячих очей i, як е, без капелюха, подаеться навтьоки у напрямку Парижа. Ми не могли за нього заступитися, iнакше викрили б себе; довелося покинути його напризволяще. Його схопили в першому ж селi, i вiн заявив, що е слугою пана графа де Шатобрiана i живе в Парижi на вулицi Бондi. Кiнна полiцiя передавала його iз загону в загiн, доки врештi-решт доставила до президента де Розамбо; свiдчення цього бiдолахи стали доказом нашого вiд’iзду в емiграцiю й привели мого брата та його дружину на ешафот.

Уранцi за снiданком нашi супутники разiв двадцять переповiли всю iсторiю: «У цього чолов’яги не всi дома; вiн марив наяву; вiн говорив дивнi речi; ймовiрно, це вбивця, що ховаеться вiд правосуддя». Цi гречнi громадянки червонiли, обмахуючись зеленими паперовими вiялами а la Конституцiя. З розповiдей попутникiв ми вiдразу зрозумiли, що причиною цьому е сомнамбулiзм, а ще страх i хмiль.

Приiхавши до Лiлля, ми заходилися шукати людину, яка переправила б нас за кордон. У емiгрантiв були своi агенти порятунку, що врештi-решт перетворилися на агентiв згуби. Монархiчна партiя ще не втратила могутностi, ще нiчого не було вирiшено; люди слабкi та боязкi залишалися на службi, чекаючи, чим закiнчиться справа.

Ми покинули Лiлль до закриття ворiт; перечекавши до вечора в будиночку на околицi, ми продовжили шлях тiльки о десятiй вечора, коли зовсiм стемнiло; нi я, нi брат не мали нiякого багажу, тiльки тоненьку тростину в руцi: не минуло й року вiдтодi, коли я так само йшов слiдом за провiдником-голландцем американськими лiсами.

Наш шлях пролягав ледве помiтними стежками, що проходили через поля. Довкруги сновигали французькi та австрiйськi дозори; ми могли потрапити до рук i тих i iнших або опинитися пiд прицiлом вартового. Інодi ми бачили ген-ген окремих вершникiв, застиглих, зi зброею у руках; чули стукiт копит у яру; приклавши вухо до землi, розрiзняли розмiрений крок пiхотинцiв. Часом ми бiгли, часом iшли поволi, навшпиньки; нарештi, години за три ми дiсталися до розвилини у лiсi, де спiвало кiлька запiзнiлих солов’iв. Невеликий гурт уланiв, що ховалися за деревами, кинувся до нас iз шаблями наголо. Ми загукали: «Ми офiцери, бажаемо вступити до вiйська принцiв!» Ми поставили iм вимогу, щоб нас провели до Турне, заявляючи, що можемо довести наше походження. Командир варти вiддав наказ, i пiд охороною його вершникiв ми вирушили вперед.

Коли розвиднилось, улани помiтили пiд нашими рединготами мундири нацiональноi гвардii i почали лаяти кольори, якi Францiя невдовзi нав’язала пiдкоренiй Європi.

У Турнезi, споконвiчному королiвствi франкiв, у першi роки свого правлiння жив Хлодвiг; разом зi своiми ратниками вiн покинув Турне i вирушив упокорювати галлiв. «Зброя забирала собi всi права», – говорить Тацит. У цьому мiстi, звiдки в 486 роцi виступив перший король першоi династii, щоб заснувати свою довговiчну монархiю, вперше я побував 1792 року, коли прямував у чужi землi, де збирали свою армiю принци третьоi династii, а вдруге – 1814 року, коли останнiй король французiв покидав володiння першого короля франкiв: omnia migrant [31 - Все мандруе (лат.; Лукрецiй. Про природу речей, V, 828; пер. А. Содомори).].



‹У Турне брати Шатобрiани отримують дозвiл вирушити до Брюсселя›





8

Брюссель. – Обiд у барона де Бретея. – Рiвароль. – Вiд’iзд до армii принцiв. – Дорога. – Зустрiч iз прусською армiею. – Я приiжджаю до Трiра


Брюссель був штаб-квартирою емiгрантськоi знатi: найелегантнiшi паризькi панi i найчепуристiшi кавалери, що бажали ходити не iнакше як в ад’ютантах, сподiваючись на перемогу, марнували час у розвагах. Обрядженi в гарнi, з голочки мундири, вони нiчим не хибили проти вимог своеi легковажностi. Значнi суми, яких могло б стати на кiлька рокiв, бувало, розтринькувалися за лiченi днi: навiщо економити, адже ми з дня на день повернемося до Парижа… На вiдмiну вiд рицарства давнього цi блискучi кавалери готували себе до слави за допомогою перемог любовних. Вони згорда оглядали нас, дрiбних провiнцiйних дворян або бiдних офiцерiв, змушених стати солдатами, крокувати пiшки, з ранцем за плечима. Цi Геракли, що пряли пряжу коло нiг своiх Омфал, дослали нам веретена, якi ми iм повернули, задовольняючись своiми шпагами.

У Брюсселi мене чекав мiй скромний багаж, що добрався за допомогою рiзних прийомiв туди ранiше за мене: вiн складався з мундира Наваррського полку, невеликого запасу бiлизни та моеi неоцiненноi писанини, з якою я не мiг розлучитися.

Нас iз братом запросив на обiд барон де Бретей; у нього я зустрiв баронесу де Монморансi, на той час юну i прекрасну, котра нинi стоiть на порозi смертi; гнаних епископiв у муарових сутанах iз золотими хрестами; юних чиновникiв, що стали угорськими полковниками, та Рiвароля, якого побачив тодi вперше i востанне в життi. Я не знав його iменi; мене вразили промови цього чоловiка, який просторiкував без угаву, змушуючи оточення слухати його як оракула. Дотепнiсть Рiвароля йшла на шкоду його талантовi, умiння говорити – умiнню писати. З приводу революцiй вiн сказав: «За першим ударом дiстаеться Боговi, за другим – усього лише мертвому мармуру». Я знов убрався в жалюгiдний мундир молодшого лейтенанта пiхоти, пiсля обiду менi необхiдно було рушати далi, i ранець мiй чекав мене за дверима. Обличчя мое ще залишалося засмаглим i обвiтреним, темне волосся не було завите. Мiй вигляд i мое мовчання бентежили Рiвароля; барон де Бретей, зауваживши його тривожну цiкавiсть, допомiг йому. «Звiдки прибув ваш брат?» – запитав вiн у мого брата. «З Нiагари», – вiдповiв я. – «З водоспаду!» – скрикнув Рiвароль. Я промовчав. Вiн обережно вiв далi: «І ви прямуете…» – «Туди, де б’ються», – вiдрубав я. Всi встали з-за столу.

Я ненавидiв самозакоханих емiгрантiв на зразок цих; менi не терпiлося зустрiти рiвню, таких самих переселенцiв, як я, якi мали б шiстсот лiврiв рiчного доходу. Можливо, ми були дурнi, але ми хоча б оголяли своi клинки i бажали перемоги не заради себе.

Брат мiй залишився у Брюсселi при бароновi де Монбуасье, який узяв його до себе ад’ютантом. Я ж вирушив до Кобленця сам.



‹Шлях до Кобленця›


Прусську армiю я зустрiв мiж Кобленцем i Трiром. Рухаючись уздовж колони i дiставшись до гвардiйцiв, я побачив гармати i зрозумiв, що вони готовi до бою. Король i герцог Брауншвейзький займали центр каре, утвореного старими гренадерами Фрiдрiха. Мiй бiлий мундир привернув увагу короля; вiн послав за мною; знявши капелюха, король i герцог Брауншвейзький вiтали в моiй особi стару французьку армiю. Вони запитали мое iм’я, назву мого полку, довiдалися про мiсце, де я збираюся приеднатися до армii принцiв. Такий прийом з боку воiнiв зворушив мене; я схвильовано вiдповiв, що був в Америцi, але, дiзнавшись про нещастя, що спiткало мого короля, повернувся на батькiвщину, щоб пролити за нього кров. Офiцери i генерали з оточення Фрiдрiха Вiльгельма схвально закивали, а прусський монарх сказав: «Добродiю, я впiзнаю почуття французького дворянина». Вiн знову зняв капелюха i так стояв, простоволосий, поки я не зник за спинами гренадерiв. Тепер емiгрантiв ганять; iх називають тиграми, що роздирали лоно своеi матерi; в епоху, про яку я говорю, люди наслiдували приклад предкiв i дорожили честю не менше, нiж батькiвщиною. У 1792 роцi вiрнiсть присязi ще вважалася обов’язком; нинi це така рiдкiсть, що вважаеться чеснотою.

Дивна сцена, яка багато разiв повторювалася з моiми попередниками, мало не змусила мене повернути назад. Мене не хотiли пропускати до Трiра, де стояла армiя принцiв. З’ясувалося, що я належу до тих людей, якi пiзно доходять до розуму; менi слiд було взятися до зброi трьома роками ранiше; я ж з’явився, коли перемога вже у нас в руках. Я нiкому не потрiбний; тих, хто махае кулаками пiсля бiйки, i без мене забагато. Щодень армiйськi лави поповнюються ескадронами, що перейшли на ii бiк; навiть артилерiя плавом пливе, i якщо так пiде й далi, то скоро буде незрозумiло, що робити з цими натовпами.

Найбiльша помилка полiтичних партiй!

Я зустрiв кузена Армана де Шатобрiана; вiн узяв мене пiд свою руку, зiбрав бретонцiв i виступив на мiй захист. Мене покликали; я пояснив; сказав, що приiхав з Америки, щоб мати честь служити плiч-о-плiч з однодумцями; що кампанiя невдовзi розпочнеться, але ще не почалася, тож я не спiзнився до першого бою; що, бiльше того, коли я невгодний, то поiду, але спершу хотiв би дiзнатися причину незаслуженоi образи. Справа налагодилася: оскiльки я був щирий хлопець, емiгрантське вiйсько прийняло мене до своiх лав, i тепер у мене не було вiдбою вiд доброзичливцiв.




9

‹…› Римський амфiтеатр. – «Атала». – Сорочки Генрiха IV




‹Склад армii принцiв›


Ми пробули в Трiрi два днi. Пiсля безiменних руiн на березi Огайо для мене було щастям побачити руiни романських споруд, вiдвiдати це мiсто, що так часто зазнавало розграбувань, про яке Сальвiан говорить: «Утiкачi з Трiра, ви запитуете в iмператорiв, де театр i цирк: чому не питаете ви, де мiсто, де народ? – Theatra igitur quaeritis, circum а principibus postulatis? cui, quaeso, statui, cui populo, cui civitati?»

Утiкачi з Францii, де був народ, заради якого ми хотiли вiдродити дiтище Людовiка Святого?

Поклавши поряд себе рушницю, я умощувався мiж руiн, виймав з ранця щоденник моеi подорожi до Америки, розкладав на травi навколо окремi сторiнки, перечитував i виправляв опис лiсу, уривок з «Атала», готуючись таким чином серед уламкiв римського амфiтеатру до завоювання Францii. Вiдтак я притискав до себе скарб, який, разом з моiми сорочками, плащем, жерстяною флягою, обплетеним бутлем i маленьким томом Гомера, був такий важкий, що примушував мене харкати кров’ю. Я намагався запхнути «Атала» разом з непотрiбними менi патронами до патронташа; товаришi смiялися з мене i виривали аркушi, якi з обох бокiв витикалися з-пiд шкiряноi покришки. Менi до помочi стало Провидiння; якось я ночував на сiннику, а прокинувшись ранком, виявив, що у мене пропали з ранця всi сорочки; писанину злодii не взяли. Я подякував Господу; це нещастя, зберiгши мою славу, врятувало менi життя, адже тi шiстдесят фунтiв, якi я носив за плечима, зрештою довели б мене до сухот. «Скiльки у мене сорочок?» – питав Генрiх IV у свого слуги. «Дюжина, Ваша Величносте, та й тi дранi». – «А носових хусток вiсiм, так?» – «Тепер уже тiльки п’ять». Беарнець виграв битву пiд Іврi, не маючи сорочок; я теж залишився без сорочок, та це не допомогло менi повернути трон його нащадкам.




10

Солдатське життя. – Прощання з колишньою французькою армiею



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

Ми дiстали наказ виступити у напрямi Тiонвiля. За день ми проходили п’ять-шiсть лье. Погода була бридка, ми крокували пiд дощем по колiна в болотi, горлаючи: «О Рiчарде! О мiй король!» або: «Бiдний Жак!». Дiставшись до стоянки i не маючи нi обозу, нi провiанту, ми разом з ослами, що пленталися за нашими колонами, як за арабським караваном, розходилися по сусiднiх фермах та довколишнiх селах, сподiваючись розжитися провiзiею. Ми справно платили за харчi; проте я був покараний позачерговим призначенням у караул за те, що через недоумство зiрвав у саду якогось замку двi грушi. «Висока дзвiниця, глибока рiчка i вельможний пан – поганi сусiди», – свiдчить прислiв’я.

Ми ставили намети абияк i безупинно били по даху, щоб брезент натягався i не протiкав. У кожному наметi розмiщувалося по десять солдатiв; куховарили всi по черзi; один iшов по м’ясо, другий по хлiб, третiй по дрова, четвертий по солому. В чудово варив суп: усi дуже хвалили його, особливо коли я додавав у юшку молоко та капусту, як роблять у Бретанi. В iрокезiв я навчився не звертати уваги на дим i чудово почувався поряд з багаттям iз зеленого мокрого гiлля. Солдатське життя виявилося вельми цiкавим; я нiби знову опинився серед iндiанцiв. Коли ми хлебтали з казанкiв ту свою сьорбанку, товаришi просили мене розповiсти про моi мандри: натомiсть вони пригощали мене своiми небилицями; всi ми чесали брехню так, що аж курява вставала, так бреше капрал новобранцевi, який пригощае його вечерею.

Важким для мене було тiльки одне – прання; прати я мусив часто, адже злодii люб’язно залишили тiльки сорочку, яку менi позичив кузен Арман, та ту, яка була на менi. Коли я намилював штани, хустки i сорочку, нахилившись над струмком, у мене починало паморочитися в головi; вiд рiзких рухiв нестерпно болiли груди. Я мусив сiдати на землю в заростях хвоща та крес-салату, i в розпал вiйськових дiй я займався тим, що дивився, як мирно тече рiчкова вода. У Лопе де Веги пастушка пере пов’язку, що закривае очi Амуру; ця пастушка була б менi вельми до речi: я довiрив би iй луб’яну чалму, яку подарували менi моi iндiанки.

Звичайне вiйсько складаеться з солдатiв приблизно одного вiку, одного зросту, одних можливостей. Зовсiм iншою була наша армiя – змiшання зрiлих чоловiкiв, людей похилого вiку, хлопчиськ, що покинули своi голубники, хор, у якому звучали нормандськi, бретонськi, пiкардiйськi, овернськi, гасконськi, провансальськi, лангедокськi говiрки. Батько служив поряд iз синами, тесть поряд iз зятем, дядько – плiч-о-плiч з племiнником, брат з братом, кузен iз кузеном. У цiй компанii рекрутiв, попри всю ii смiхотворнiсть, було щось поважне i зворушливе, адже людьми рухали переконання; вона являла собою видовище староi монархii i давала уявлення про свiт, що вiдходив. Я бачив похилого вiку дворян, з суворими обличчями, з поважними сивими головами, у дранiй одежi, з ранцем за плечима, з рушницею за спиною, якi брели, спираючись на палицю, а хто-небудь iз синiв iшов поряд з ними попiдруч; я бачив пана де Буаю, батька мого товариша, вбитого пiд час Реннських штатiв на моiх очах, – вiн самотньо i печально чалапав босонiж тванистою дорогою, начепивши своi черевики на вiстря багнета, щоб не зносити iх; я бачив поранених хлопцiв, що лежали пiд деревом, i священика в епитрахилi поверх сюртука, який стояв навколiшки у них у головах i доручав iх святому Людовiковi, чиiх спадкоемцiв вони хотiли захистити. Все це убоге вiйсько, не отримуючи вiд принцiв жодного су, вело вiйну власним коштом, тодi як декрети довершували наше розорення i кидали наших дружин i матерiв до в’язницi.

Старi минулих часiв не були такi нещаснi й самотнi, як нинiшнi: вони втрачали друзiв, але життя навколо них не змiнювалося; чужi для молодi, вони не були чужими для суспiльства. Тi ж, хто тепер затрималися на цьому свiтi, бачили смерть не тiльки людей, а й iдей: переконання, звичаi, смаки, радощi, жалi, почуття – все, що iх оточуе зараз, iм абсолютно незнайоме. Вони з iншого тiста, вони не схожi на плем’я, що е свiдком iхнього присмерку.

Та все ж, французи XIX сторiччя, майте повагу до цiеi староi Францii, яка нiчим не гiрша за вас. Ви теж постарiете, i вас, як i нас, звинуватять у тому, що ви тримаетеся за вiджилi iдеi. Тi, кого ви перемогли, – вашi батьки; не вiдрiкайтеся ж вiд них: у ваших жилах тече iхня кров. Якби вони не зберегли благородну вiрнiсть старовинним звичаям, ви не почерпнули б у цiй усмоктанiй з материним молоком вiрностi ту силу, яка прославила вас в епоху, коли перемогли звичаi новi; чесноти нинiшньоi Францii – не що iнше, як чесноти Францii вчорашньоi, що змiнили свою зовнiшнiсть.



‹Облога Тiонвiля; битва пiд Бувiном›





15

‹…› Наступ на Тiонвiль


Обложенi й гадки не мали, що нашi вiйська пiдступлять з цього боку, тож, не завбачивши такоi зневаги, залишили пiвденнi стiни незахищеними; втiм, нам однаково завдали чосу: гарнiзон виставив подвiйну батарею, яка пробила наш бруствер i вивела з ладу двi гармати. Небо палахкотiло; нас огортали хмари диму. Я навiть побував у ролi маленького Олександра: виснажений втомою, мiцно заснув майже пiд колесами лафета, який охороняв. Уламком снаряда, що розiрвався за шiсть дюймiв вiд землi, мене поранило в праве стегно. Раптово прокинувшись, але не вiдчуваючи болю, я зрозумiв, що поранений, тiльки коли побачив кров. Я перев’язав ногу хусткою. У бою на рiвнинi двi кулi пробили мiй ранець. Атала, як зраджена донька, захистила свого батька вiд ворожого свинцю: iй залишалося тiльки витримати вогонь абата Морелле.

О четвертiй годинi ранку вiйська князя фон Вальдека припинили стрiлянину; ми вирiшили, що мiсто здалося; нiчого схожого: брама не вiдчинилася, i нам довелося подумати про вiдступ. Пiсля важкого триденного переходу ми повернулися на своi позицii.

Князь фон Вальдек наблизився до мiського рову i спробував перебратися через нього, сподiваючись, що несподiвана атака змусить Тiонвiль здатися: ми все ще думали, що мiсто роздирають розбрати, i спокушалися думкою про те, як мiсцевi роялiсти вiдкриють принцам браму. Австрiйцi вели стрiлянину, покинувши укриття, i втратили багато людей; князевi фон Вальдеку вiдiрвало руку. А в той час, коли пiд стiнами Тiонвiля люди втрачали краплi кровi, в паризьких в’язницях кров лилася струмками; моiй дружинi та сестрам загрожувала набагато бiльша небезпека, нiж менi.




16

Зняття облоги. – Вступ до Вердена. ‹…›



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

Ми зняли облогу Тiонвiля i рушили до Вердена, який 2 вересня здався союзникам. Лонгвi, батькiвщина Франца фон Мерсi, впав 23 серпня. Весь шлях Фрiдрiха Вiльгельма було прикрашено гiрляндами та вiнками.

Серед мирних трофеiв я помiтив прусського орла, що вiнчав укрiплення, якi збудував Вобан: утiм, йому не судилося залишитися там надовго; що стосуеться квiтiв, то вони мусили скоро зiв’янути разом з тими безневинними створiннями, якi iх зiбрали. Одним з найкривавiших злочинiв Терору стала страта верденських дiвчат.

«Чотирнадцять юних верденок неймовiрноi чистоти, – пише Рiуфф, – схожi на непорочних дiв, прибраних для народного святкування, зiйшли на ешафот. Всi вони стали жертвами ката на свiтанку свого життя. Жiноче коло пiсля iх смертi нагадувало куртину, на якiй буря вибила всi квiти. Це варварство завдало нам такоi великоi туги та вiдчаю, якого я нiколи не бачив».

Верден знаменитий страдницями. Як розповiдае Григорiй Турський, Деотерiя, щоб захистити свою доньку вiд переслiдувань Теодеберта, посадила ii у вiзок, запряжений двома незагнузданими волами, i пустила в Маас. Пiдбурювачем вбивства верденських дiвчат був вiршомаз-царевбивця Понс iз Вердена, ненависник рiдного мiста. Понад усяке розумiння, скiльки посiпак Терору вийшло з тих вигадникiв-трударiв з «Альманаху муз»: хвороблива пихатiсть посередностей породила стiльки ж революцiонерiв, скiльки iх породило вражене самолюбство калiк i виродкiв: бунтують убогi душею i тiлом. Понс кинджалом намагався додати гостроти своiм стертим дотепам. Мабуть, з поваги до грецьких традицiй поет пригощав богiв лише кров’ю непорочних дiв: за його пропозицiею Конвент заборонив судити вагiтних жiнок. Крiм того, Понс скасував смертний вирок панi де Боншан, удовi уславленого вандейського генерала. Гай-гай! усi ми, роялiсти, якi возз’едналися з принцами, спiзнали мiнливостi Вандеi, не зазнавши ii слави.



‹Вiдступ з Вердена; Шатобрiан захворюе на вiспу›





Книга десята





‹Разом з армiею Шатобрiан добираеться до Намюра, а потiм до Брюсселя, де бачиться з братом, який за порадою Мальзерба збираеться повернутися до Францii›





3

‹…› Зникнення рiдних i друзiв. – Гiркота старiння. – Я вирушаю до Англii. ‹…›



Лондон, квiтень – вересень 1822 року



‹Шатобрiан дiстаеться острова Джерсi, що належить Англii, i перебувае кiлька мiсяцiв у домi дядька з материного боку «мiж життям i смертю» – у лихоманцi›


Покровителем французьких бiженцiв на Джерсi був пан де Буйон: вiн вiдмовив мене вiд намiру iхати до Бретанi, бо я був дуже слабкий, щоб жити в печерах i лiсах; вiн порадив менi перебратися до Англii i там спробувати знайти постiйну службу. Засоби в мого дядька починали вичерпуватися, йому все важче ставало прогодувати велику родину; вiн був змушений послати сина шукати щастя до Лондона. Щоб не бути тягарем пановi де Беде, я вирiшив не турбувати його далi своею присутнiстю.

Тридцять луiдорiв, що iх матуся надiслала менi з Сен-Мало з контрабандистами, дали менi можливiсть здiйснити свiй план, тож я замовив собi мiсце на пакетботi до Саутгемптона. Прощання з дядьком глибоко зворушило мене; вiн пiклувався про мене, доглядав з батькiвською любов’ю; з ним було пов’язано небагато щасливих митей мого дитинства; вiн пам’ятав усе, що я любив; обличчям вiн трохи скидався на мою матусю. Я покинув цю чудову жiнку, якоi менi не судилося побачити знову, я покинув сестру Жюлi та брата, покинув, як потiм з’ясувалося, назавжди; тепер мусив покинути дядька: нiколи бiльше не довелося менi милуватися його сяючим обличчям. Усi цi втрати спiткали мене за кiлька мiсяцiв, адже смерть близьких настае для нас не тодi, коли вони помирають, а тодi, коли ми назавжди розлучаемося з ними.

Якби ми могли сказати часовi: «Зажди!» – ми зупинили б його в час насолоди; але якщо це неможливо, не будемо зволiкати, поспiшiмо покинути цю землю, перш нiж покинуть нас назавжди друзi, перш нiж минуть роки, за словами поета, едино гiднi життя: vita dignior aetas [32 - Хочу, щоб ти зацiлiв, – тобi iще жити годиться (лат.; Вергiлiй. Енеiда, IX, 212; пер. М. Бiлика).]. Те, що зачаровуе в пору любовi, у пору сирiтства викликае бiль i жаль. Ви вже не чекаете настання радiсних весняних мiсяцiв; можливо, ви iх навiть побоюетеся: птахи, квiти, погожий квiтневий вечiр, чудова нiч, що почалася з першим солов’ем, скiнчилася з першою ластiвкою, – все, що будить жагу щастя, потребу в ньому, несе вам смерть. Ви ще вiдчуваете чари, але вони вже не для вас: молодь, яка спiзнае насолоду любовних утiх поряд з вами, зневажливо поглядаючи на вас, викликае у вас заздрiсть i примушуе ще глибше вiдчути вашу самоту. Чистота i краса природи, нагадуючи вам про почуття розкошi, про пестощi, що минули назавжди, лише пiдсилюють одворотнiсть вашого нинiшнього iснування. Вiдтепер ви – не бiльше нiж гандж, що руйнуе гармонiю цiеi привабливоi природи своею присутнiстю, своiми промовами i навiть почуттями, якi ви наважуетеся висловити. Ви ще можете любити, але любити вас уже неможливо. Веснянi води завжди молодi, та вони не здатнi повернути вам молодiсть, тож разюче видовище всього, що вiдроджуеться, всього, що дае радiсть, щастя, пробуджуе в вас не що iнше, як болiсний спогад про давно минулi насолоди.



‹Шатобрiан вiдпливае до Саутгемптона й дiстаеться Лондона›





5

Пельтье. – Лiтературнi працi. – Дружба з Енганом. – Нашi прогулянки. – Нiч у Вестмiнстерському соборi


Пельтье, автор Domine salvum fac Regem [33 - Боже, врятуй короля! (лат.)] та головний редактор «Дiянь апостолiв», продовжував у Лондонi свою паризьку справу. Не сказати, щоб вiн мав занадто багато порокiв, та його серце точив хробак дрiбних, але невиправних вад: безбожник, гульвiса, що заробляе купу грошей i одразу ж iх проциндрюе, одночасно слуга законноi монархii i посол негритянського короля Крiстофа при дворi Георга III, вiн вiдписував дипломатичнi депешi пановi графу де Лимонаду, одержував жалування цукром i витрачав його на шампанське. Цей духовний брат пана Вiоле, що награвав революцiйних пiсень на крихiтнiй скрипочцi, прийшов до мене i як бретонець бретонцевi запропонував своi послуги. Я розповiв йому про задум свого «Досвiду»; вiн схвалив мiй замiр. «Це буде чудово!» – вигукнув вiн i домовився про помешкання для мене зi своiм друкарем Бейлi, який розпочне друкувати книгу у мiру ii написання. Книгар Дебофф займеться ii продажем; сам Пельтье гучно сповiстить про новинку у своiй газетi «Амбiгю», а вiдтак можна буде проникнути й до лондонського «Французького кур’ера», редактором якого невдовзi стане пан Монлозье. Пельтье не сумнiвався: вiн запевняв, що виклопоче менi хрест Святого Людовiка за облогу Тiонвiля. Мiй Жиль Блас, високий, худий, невгомонний, з напудреним волоссям i великою залисиною, що вiчно кричить i регоче, збивае набакир свого круглого капелюха, бере мене пiд руку i веде до друкаря Бейлi, де за гiнею на мiсяць запросто винаймае менi кiмнату.

Майбутне передi мною вiдкривалося блискуче, але як до нього дожити? Пельтье роздобув менi переклади з латинi та з англiйськоi; вдень я гнув спину над цими перекладами, вночi – над «Історичним досвiдом», до якого включив частину своiх подорожей та мрiянь. Бейлi постачав мене книгами, але я не мiг пройти спокiйно повз старi томи, розкладенi на лотках, тож нерозважно витрачав на них своi шилiнги.

Я заприязнився з Енганом, якого вперше побачив на пакетботi, що вiз мене на Джерсi. Учений i лiтератор, вiн таемно писав романи, уривки з яких менi читав. Вiн оселився поблизу Бейлi, в кiнцi вулицi, що вела до Холборну. Щоранку о десятiй ми разом снiдали, розмовляючи про полiтику, а найчастiше – про моi працi. Я розповiдав йому, наскiльки виросла за нiч будiвля «Досвiду», яку я зводив; потiм я повертався до своеi денноi роботи – перекладiв. Ми знов зустрiчалися в маленькому кабачку за обiдом, що коштував нам по шилiнгу з кожного; звiдти ми йшли в поля. Нерiдко бувало, що ми гуляли й поодинцi, передусiм тому, що обидва любили поринати в мрii.

Тодi я простував до Кенсингтона або до Вестмiнстера. Кенсингтонський парк подобався менi; я блукав його пустинною частиною, тим часом як частина, прилегла до Гайд-парку, наповнювалася безлiччю пишно вбраних людей. Вiдмiннiсть моеi бiдностi з чужим багатством, моеi самоти з багатолюднiстю натовпу тiшила мене. Я здалека проводжав молодих англiйок поглядом, перебуваючи в полонi того смутного потягу, який почував до моеi сильфiди в часи, коли, надiливши ii всiею красою, яку змогла породити моя нестримна фантазiя, ледь зважувався пiдвести очi на свое творiння. Менi здавалося, я стою на порозi смертi, i це додавало таемничостi свiту, який я готувався покинути. Чи зупинився хоча б раз чий-небудь погляд на чужоземцевi, що сидiв бiля пiднiжжя сосни? Чи вiдчула хоч яка з красунь незриму присутнiсть Рене?

У Вестмiнстерському абатствi я проводив час iнакше: у цьому лабiринтi могил я розмiрковував про те, що скоро мало розверзнутись пiд моiми ногами. Пам’ятнику такiй безвiснiй людинi, як я, не судилося постати серед цих уславлених надгробкiв! Потiм я пiдходив до гробниць монархiв: Кромвеля нинi тут уже не було, не було й Карла I. Прах зрадника, Робера д’Артуа, покоiвся пiд плитами, якi я топтав своею вiрнопiдданською ступнею. Людовiка XVI спiткала доля Карла I: у Францii сокира щодня стинала голови, i на моiх рiдних вже чигала могильна пiтьма.

Спiв церковного хору i балачки чужоземцiв переривали моi роздуми. Я не мiг бувати тут надто часто, оскiльки мусив подавати сторожам тих, кого вже не було серед живих, шилiнг, на який я жив сам. Але коли я не заходив до абатства, то кружляв поряд разом з воронами або, завмерши вiд захоплення, милувався дзвiницями – рiзновеликими близнюками, яких призахiдне сонце багрянило своiми кривавими променями на тлi небосхилу, оповитого чорним димом, що здiймався над Сiтi.

Але одного разу я, бажаючи краще роздивитися на заходi сонця внутрiшне убрання собору, на якусь мить забувся, сповнений захоплення, яке вселяла в душу ця натхненна i химерна архiтектура. Пригнiчений «похмурою величчю християнських церков» (Монтень), я повiльно ходив собором i не помiтив, як смеркло: дверi замкнули. Я намагався знайти вихiд; я кликав usher [34 - Сторож (англ.).], грюкав у gates [35 - Ворота (англ.).], але нiхто не почув цього гвалту, що розтiкся i розтанув у тишi; довелося змиритися з думкою, що доведеться ночувати в товариствi небiжчикiв.

Дещо вагаючись з вибором мiсця для сну, я зупинився поряд з мавзолеем лорда Чатема, пiд амвоном двоповерховоi каплицi Лицарiв i Генрiха VII. Поблизу цих сходiв i загратованих прибудов, навпроти мармуровоi смертi з косою, в стiннiй нiшi стояв саркофаг; саме його я обрав собi за оселю. Складки савана, теж мармурового, накрили мене: за прикладом Карла V я заздалегiдь готувався до власного поховання.

Ложе мое було якнайкраще пристосоване для того, щоб сприйняти свiт у його правдивому свiтлi. Яке скопище великих людей скнiе пiд цими склепiннями! Що вiд них залишилося? Жаль так само суетний, як i радощi; бiдолашна Джейн Грей нiчим не вiдрiзняеться вiд щасливоi Елiкс Солсберi; хiба що скелет ii, позбавлений голови, не такий жахливий; страта, вiднявши те, що було ранiше ii красою, полiпшила вигляд кiстяка. Король, який виграв битву пiд Кресi, вже не влаштуе в цiй траурнiй залi рицарських турнiрiв, а Генрiх VIII не вiдновить iгор, що затiвалися в таборi пiд Дра д’Ор. Бекон, Ньютон, Мiльтон заритi так само глибоко, пiшли так само безповоротно, як i iх менш знаменитi сучасники. А я, вигнанець, зубожiлий мандрiвець, що вештаеться по свiту, чи погодився б я не бути пiдпанком, покинутим i нещасним, заради того, щоб стати одним з цих уславлених, могутнiх, пересичених насолодами небiжчикiв? О! хiба в цьому рiч! Якщо з нашого берега ми погано розрiзняемо речi божественнi, тож не дивуймося: час – та завiса, що ховае вiд нас Господа, як повiки бережуть нашу зiницю вiд свiтла.

Скорчившись пiд своiм мармуровим покривалом, я поступово перейшов вiд загальних мiркувань до вражень свiжiших. Тривога моя була не без приемностi i нагадувала те вiдчуття, яке я спiзнав узимку в Комбурзi, наслухаючи у своiй вежi завивання вiтру: подув вiтру i пiтьма – подiбнi.

Потроху звикнувши до темряви, я змiг розгледiти надгробки. Я дивився на виступи гробницi Святого Дiонiсiя Англiйського, звiдки у виглядi готичних консолей спускалися, здавалося, минулi подii i роки: споруда в цiлому нагадувала викарбуваний iз цiлоi брили пам’ятник закам’янiлим сторiччям.

Баштовий годинник вибив десяту, вiдтак одинадцяту годину; молоточок, який пiднiмався i знову вдаряв по дзвону, був единою, крiм мене, живою iстотою у цих стiнах. З вулицi зрiдка чути було шум проiжджаючоi карети, крик watchman [36 - Нiчний сторож (англ.).] i бiльше нiчого; менi здавалося, нiби цi далекi голоси землi долинають з iншого свiту. Туман з Темзи i вугiльний пил просочилися до собору, здавалося, вiд того сутiнки згущувалися.

Нарештi в тому кутку, де пiтьма була менш густою, почало свiтлiшати; я пильно придивлявся, як свiтло стае все яскравiшим; звiдки воно виходило: бува, не вiд синiв Едуарда IV, яких убив iхнiй дядько?

«…дiтоньки лежали —

говорить великий англiйський трагiк, -

пообнiмались
Безвинними, як з мармуру, руками;
Мов на однiм стеблi чотири ружi
В красi весни, iх губи цiлувались» [37 - Шекспiр. Рiчард III, д. IV, сцена 3; пер. Б. Тена.].

Господь не дозволив цим сумним i чарiвним душам явитися менi; замiсть них виникла легка примара дiви, що ледве досягла пiдлiткового вiку; вона несла свiчку, прикриваючи ii згорнутим трубочкою аркушем паперу: то була маленька дзвонарка. Я почув звук поцiлунку, i дзвiн провiстив свiтанок. Дзвонарка страшенно злякалася, коли я вийшов у дверi слiдом за нею. Я повiдав iй свою пригоду; вона сказала, що приходила замiнити батька, що занедужав; про поцiлунок ми не говорили.




6

Нестатки. – Несподiвана допомога. – Комiрчина вiкном на кладовище.‹…›



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

Я потiшив Енгана розповiддю про мою пригоду, i ми вирiшили зачинитися у Вестмiнстерському абатствi удвох, проте лиха година привела нас до царства мертвих менш поетичним чином.

Засоби моi вичерпувалися: Бейлi та Дебофф, заручившись векселем, належним до сплати в тому разi, якщо книгу не буде продано, наважилися розпочати друк «Досвiду»; на цьому iхня великодушнiсть вичерпувалася, що цiлком зрозумiло; iхня вiдвага i без того здаеться разючою. Переклади скiнчилися; для Пельтье, цього марнотратця життя, довгi турботи ставали тягарем. Вiн залюбки вiддав би менi те, що мав, якби ще з бiльшою радiстю не прогуляв цi грошi сам; але бiгати у шуканнi роботи для ближнього, творити добру справу, що потребуе терпiння, було понад його сили. Казна Енгана також вичерпалася; у нас залишалося всього шiстдесят франкiв на двох. Ми тепер менше iли, як на кораблi, коли плавання затягуеться. Ми витрачали на обiд уже не шилiнг, як завше, а пiв-шилiнга. Вранцi за чаем ми з’iдали тепер удвiчi менше хлiба, а вiд масла вiдмовилися зовсiм. Цей вимушений пiст виснажував мого приятеля. Щось йому завернуло в головi; здавалося, вiн уважно до чогось прислухаеться; коли ж до нього зверталися, вiн замiсть вiдповiсти вибухав смiхом або сльозами. Енган вiрив у магнетизм i схибнувся на Сведенборговiй нiсенiтницi. Ранком вiн говорив менi, нiби вночi чув шум; вiн дратувався, якщо я не вiрив його фантазiям. Я уболiвав за нього, i це притлумлювало моi власнi страждання.

Тим часом страждав я тяжко: мiзерна iжа укупi з роботою зашкодила моiм слабким легеням; менi стало важко ходити, та все ж я намагався днями i частково вечорами бути поза домом, щоб нiхто не помiтив мого жалю. Коли у нас залишився останнiй шилiнг, ми з другом наважилися приощадити його, а снiдати тiльки для годиться. Ми домовилися купити хлiбець за два су; вранцi нам, як завжди, подадуть гарячу воду i чайник, але чай ми туди сипати не будемо, хлiб також не будемо iсти, а вип’емо гарячоi води, присмачивши ii дрiбкою цукру, що уцiлiла на днi цукорницi.

Так проминуло чотири днi. Голод дошкуляв менi; мене палило; сон покинув мене; я смоктав мокрi ганчiрки, жував траву i папiр. Коли я проходив повз пекарнi, то вiдчував справжнi пекельнi муки. Якось одного холодного зимового вечора я двi години простовбичив перед лавкою, де продавалися сушенi фрукти та копчене м’ясо, поiдаючи очима вiтрину; я готовий був проковтнути не тiльки iстiвне, а й коробки, корзини, пакети.

На ранок п’ятого дня, геть виснажений, ледве тримаючись на ногах, я плентаюся до Енгана; я стукаю, дверi зачинено; я кличу, Енган вiдповiдае не вiдразу; нарештi вiн пiдводиться i вiдчиняе менi. Несамовито регочучи, в рединготi, застебнутому на всi гудзики, вiн сiв за стiл. «Снiданок зараз подадуть», – сказав вiн дивним голосом. Менi здалося, що на сорочцi його проступили плями кровi; я квапливо розстiбаю його редингот: вiн завдав собi складаним ножем удару в лiву частину грудей; нiж увiйшов у тiло на два дюйми. Я покликав на допомогу. Служниця метнулася за хiрургом. Рана була небезпечна.

Це нове нещастя змусило мене зважитися. Енган, радник бретонського парламенту, вiдмовився вiд утримання, яке англiйський уряд призначив великим французьким чиновникам, так само, як я вiдмовлявся отримувати шилiнг на день – допомогу для емiгрантiв: я написав пановi де Барантену про стан мого друга. Примчали рiднi Енгана i вiдвезли його на село. У той самий час мiй дядько де Беде переслав менi сорок екю – зворушлива пожертва моеi багатостраждальноi родини; менi здалося, нiби я став володарем усього золота Перу: лепта французьких полонених задовольнила француза-вигнанця.

Нужденнiсть заважала менi писати. Оскiльки я перестав поставляти рукопис, друкування було припинено. Коли я попрощався з Енганом, менi стало понад спромогу вiддавати за помешкання гiнею на мiсяць; я заплатив за прожите i перебрався. Крiм неiмущих емiгрантiв, якi попервах протегували менi, в Лондонi були й iншi емiгранти, якi бiдували набагато сильнiше. Є рiзнi мiри не тiльки для багатства, а й для бiдностi: чимала вiдстань пролягае мiж людиною, яку взимку зiгрiвае собача шкура, та тiею, що тремтить вiд холоду, кутаючись у дiряве лахмiття. Друзi пiдшукали менi кiмнату, бiльш пiдхожу для мого мiзерного статку, що постiйно танув (благоденство швидкоплинне); вони поселили мене в околицях Мерi-Ле-Бон-Стрiт, у garret [38 - Горище (англ.).], зi слуховим вiкном на кладовище: щоночi трiскачка watchman (нiчного сторожа) сповiщала мене, що викрадено черговий труп. Утiшила мене звiстка, що Енгановi небезпека не загрожуе.



‹Спiлкування Шатобрiана з його кузеном де Ла Буетарде та iншими бiдними емiгрантами›





7

Пишна учта. – Моi сорок екю закiнчуються. – Знову нестатки. – Табльдот. – Єпископи. – Обiд у «Лондон-Таверн». – Рукопис Кемдена



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

Тим, хто читае цю частину моiх «Записок», невiдомо, що я двiчi переривав iх: один раз задля того, щоб дати парадний обiд герцоговi Йоркському, брату англiйського короля; ще раз, 8 липня, задля святкування роковини повернення короля Францii до Парижа. Святкування це коштувало менi сорок тисяч франкiв. Пери Британськоi iмперii та iхнi дружини, посли, знатнi чужоземцi заповнили моi гарно прибранi пишнi покоi. Столи було оздоблено блискотливим лондонським розкiшним кришталем i позолоченим севрським фарфором. Вони вгиналися вiд найвишуканiших страв, вина i квiтiв. Портленд-плейс заполонили розкiшнi карети. Коллiне та музиканти з Елмекськоi зали зачаровували чепуристих меланхолiйних дендi та мрiйливих грацiозних ледi, що танцювали в глибокiй задумi. Опозицiя та мiнiстерська бiльшiсть уклали перемир’я: ледi Каннiнг розмовляла з лордом Лондондеррi, ледi Джерсi – з герцогом Веллiнгтоном. Monsieur [39 - Придворний титул, що не пiддаеться перекладу. Означае старшого з братiв короля; у Шатобрiана тут i далi – граф д’Артуа, майбутнiй Карл X.], який привiтав мене в 1822 роцi з моiми урочистостями, не знав у 1793 роцi, що майбутнiй мiнiстр мешкае неподалiк вiд нього i в очiкуваннi високоi посади голодуе поблизу кладовища, розплачуючись за свою вiрнiсть. Сьогоднi я втiшений, що пережив корабельну аварiю, що бачив вiйну, що вкупi з представниками нижчого стану суспiльства подiляв iхнi злигоднi i страждання, так само як i тому, що в пору благоденства став жертвою несправедливостi й наклепу. Уроки цi пiшли менi на користь: без нещасть, що додають життю серйозностi, наше земне iснування – лиш дитяча забавка.

Я мав сорок екю; проте оскiльки рiвень життя ще не усталився i харчi не дешевшали, грошi в моему гаманцi от-от неминуче мали скiнчитися. Я бiльше не мiг розраховувати на допомогу рiдних, якi й самi потерпали в Бретанi вiд подвiйного зла – шуанства i Терору. Тому бачив для себе тiльки два виходи: або мiй земний шлях закiнчиться у богадiльнi, або у водах Темзи.

Слуги емiгрантiв, яких iхнi господарi не могли бiльше прогодувати, стали рестораторами, щоб годувати своiх господарiв. Одному Боговi вiдомо, як сито частували за цими столами! Одному Боговi вiдомо, якi там велися полiтичнi дебати! Всi перемоги республiки видавалися за поразки, i коли хто-небудь раптом висловлював сумнiви щодо негайноi реставрацii, його зараз же оголошували якобiнцем. Два старi епископи, про яких кажуть, що iм уже до гробу недалеко, прогулювалися навеснi Сент-Джеймським парком: «Яка ваша думка, ваше преосвященство, – питав один, – чи будемо ми у Францii до червня?» – «Що ж, ваше преосвященство, – вiдповiдав йому, добре розмiркувавши, другий, – не бачу в цьому нiчого неможливого».

Багач Пельтье викопав, вiрнiше, вивудив мене з моеi нори. Вiн прочитав в однiй ярмутськiй газетi, що таке собi товариство антикварiв мае намiр зайнятися iсторiею графства Суффолк, тож потребуе француза, який би змiг упорядкувати французькi рукописи дванадцятого сторiччя iз зiбрань Кемдена. Очолював цю справу parson, або пастор, мiстечка Бекклз; до нього i належало звертатися. «Маете заняття, – сказав менi Пельтье, – iдьте, розбиратимете цi старi папiрцi, а тим часом i далi надсилатимете до Бейлi рукопис «Досвiду»; я ж змушу цього нiкчему й боягуза поновити друкування; пiсля завершення роботи ви повернетеся до Лондона з двомастами гiнеями, а там – будь що буде!»

Я хотiв був щось заперечити. «Якого бiса! – вигукнув мiй благодiйник, – ви збираетеся сидiти в цьому палацi, де я вже тремчу з холоду? Якби Рiвароль, Шансенец, Мiрабо-бочка i я мусили б хукати на пальцi, щоб iх зiгрiти, далеко б ми сягнули з «Дiяннями апостолiв»! Ви знаете, що ця iсторiя з Енганом наробила великого шелесту? Ви що ж, вирiшили обидва померти з голоду? Ах! ах! ух! ха! ха!..» Пельтье заходився вiд смiху. Йому щойно вдалося продати сто примiрникiв своеi газети представникам колонiй; вiн одержав за це грошi, i в нього в кишенi подзенькували гiнеi. Вiн силою поволiк мене разом з апоплектиком Ла Буетарде i ще двома обiрванцями-емiгрантами, що трапили йому пiд руку, обiдати до «Лондон-Таверн». Вiн замовив портвейн, ростбiф та плумпудинг i нагодував нас донесхочу. «Що це, пане граф, – питав вiн мого кузена, – вас так перекосило?» Ла Буетарде, якому цi слова здалися дещо образливими, та водночас увага до нього полестила, як мiг, пояснив, у чому рiч: коли вiн спiвав: «O Bella Venere!» [40 - Прекрасна Венера (iт.).] – його раптом скрутило. Бiдолашний паралiтик, щось собi мимрячи про Bella Venere, мав такий дохлий, такий зацiпенiлий, такий забитий вигляд, що Пельтье, несамовито регочучи, вiдкинувся назад i трохи не перекинув стiл, хвицнувши його обома ногами зразу.

Обмiркувавши пораду, яку дав менi мiй спiввiтчизник, справжнiй герой iншого мого спiввiтчизника, Лесажа, я вирiшив, що вона не така вже й погана. Три днi я збирав довiдки, а потiм, вдягнувшись у вбрання, яке зшив менi кравець, що його пiдшукав Пельтье, вирушив до Бекклза, маючи з собою невелику суму грошей, яку менi позичив Дебофф в обмiн на обiцянку знову взятися за «Досвiд». Я змiнив свое iм’я, яке не мiг вимовити жоден англiець, на ймення Комбург, – iм’я мого брата, що нагадувало менi про жалi та радощi ранньоi юностi. Зупинившись у готелi, я вручив мiсцевому пасторовi лист Дебоффа, який був у великiй пошанi серед англiйських книгопродавцiв. Вiн у листi рекомендував мене як першокласного вченого. Прийняли мене чудово, я познайомився з усiма джентльменами, що мешкали в окрузi, i зустрiв двох спiввiтчизникiв – офiцерiв королiвського флоту, якi по сусiдству давали уроки французькоi мови.




8

Моi заняття у провiнцii. – Смерть брата. – Нещастя моiх рiдних. – Двi Францii ‹…›



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

Я знов поздоровшав; прогулянки верхи, на якi я тепер iздив, повернули менi здоров’я. Ближче пiзнавши Англiю, я переконався, що вона похмура, але чарiвна: скрiзь однаковi звичаi, однаковi краевиди. Пана де Комбурга запрошували на всi свята, на всi розважальнi прогулянки. Перша добра змiна в моiй долi сталася завдяки моiй освiтi. Мав рацiю Цицерон, коли рекомендував у час життевих негараздiв лiтературнi вправи. Дами з радiсним захопленням приймали француза, з яким можна було поговорити по-французьки.

Нещастя моiх рiдних, про якi я дiзнався з газет i якi вiдкрили мое справжне iм’я (я не змiг приховати своеi скорботи), посилили спiвчуття до мене суспiльства. Газетнi аркушi сповiстили про смерть пана де Мальзерба, його доньки, дружини пана президента де Розамбо, його онуки, панi графинi де Шатобрiан, та чоловiка його онуки, пана графа де Шатобрiана, мого брата, – iх стратили разом, в той самий день i час, на одному ешафотi. Пан де Мальзерб був об’ектом захоплення i пошани англiйцiв; а що я виявився родичем захисника Людовiка XVI, то моi господарi стали ще бiльш доброзичливими до мене.

Мiй дядько де Беде повiдомив мене про переслiдування, яких зазнали iншi моi родичi. Мою незрiвнянну матусю разом з iншими жертвами кинули до воза i доправили з Бретанi до паризькоi в’язницi, де iй належало чекати на таку саму долю, що спiткала й ii сина, якого вона так любила. Моя дружина i моя сестра Люсiль дожидали вироку в реннськiй в’язницi; iх збиралися ув’язнити в замку Комбург, що став казенною фортецею; злочин цих двох безневинних молодих жiнок полягав у тому, що я виiхав у емiграцiю. Чи можна порiвняти нашi печалi на чужинi з горем тих французiв, що залишилися на батькiвщинi? Як же гiрко було, проте, дiзнатися, страждаючи у вигнаннi, що сам факт цього вигнання став приводом для переслiдування твоiх близьких!

Два роки тому обручку моеi невiстки було знайдено в стiчнiй канавi на вулицi Кассетт; менi принесли ii; вона трiснула: два обiдки були розiмкненi i висiли, зчепившись докупи; iмена можна було прочитати цiлком виразно. Як знайшлася ця обручка? Де i коли вона загубилася? Очевидно, жертву, катовану у в’язницi Люксембурзького палацу, везли на страту вулицею Кассетт? Може, вона впустила обручку дорогою на ешафот? А може, ii зiрвали з пальця пiсля страти? Я вiдчув сильне хвилювання, побачивши цей символ, що трiщиною i написом нагадував про страшну долю, яка спiткала бiдолашне подружжя. Щось таемниче i фатальне вгадувалося в цiй обручцi, яку невiстка моя, здавалося, надiслала менi з того свiту на згадку про неi й про мого брата. Я вiддав обручку iхньому синовi: бодай би тiльки вона не завдала йому бiди!



‹Листування Шатобрiана з паном де Контансеном, який знайшов у 1835 роцi текст вироку, ухваленого братовi Шатобрiана›


Цей смертний вирок чудово доводить, з якою легкiстю вчинялися вбивства: однi iмена написанi з помилками, iншi замазанi. Цi зовнiшнi хиби, яких було б достатньо, щоб припинити чиннiсть будь-якоi серед постанов малозначних, не зупиняли катiв; для них важлива була тiльки година страти: рiвно о п’ятiй годинi. Ось справжнiй документ, я переписую його дослiвно:



«Виконавцю судових вирокiв



РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ТРИБУНАЛ



Слiд виконавцю судових вирокiв вирушити до палацу правосуддя в Консьержерi, щоб виконати вирок, яким засуджено Муссе, д’Еспременiля, Шапелье, Туре, Елля, Ламуаньйона Мальзерба, дружину Лепеллетье Розамбо, Шато Брiана та його дружину (iм’я замазане, прочитати неможливо), вдову Дюшатле, дружину Граммона, колишнього герцога, дружину Рошешюара (Рошешуара) i Пармантье, – усього 14 – на страту. Страта вiдбудеться сьогоднi, рiвно о п’ятiй годинi, на площi Революцii цього мiста.


Громадський обвинувач А. К. Фук’е.

Ухвалено трибуналом 3 флореаля II року Французькоi республiки. Два вози».



9 термiдора врятувало життя моiй матерi; але про неi забули, i вона залишалася в Консьержерi. Комiсар Конвенту знайшов ii: «Що ти тут робиш, громадянко? – запитав вiн. – Хто ти? Чому ти досi тут?» Матуся вiдповiла, що, втративши сина, не журиться тим, що вiдбуваеться, i що iй байдуже, де померти: у в’язницi чи на волi. «Але, можливо, у тебе е iншi дiти?» – заперечив комiсар. Мати назвала мою дружину i сестер, що скнiють у реннськiй в’язницi. Надiйшов наказ випустити iх; змусили вийти на свободу i матусю.

Історики Революцii забули поряд iз зображенням того, що коiлося всерединi Францii, помiстити зображення того, що вiдбувалося за ii межами, показати силу-силенну вигнанцiв, змушених братися до рiзних ремесел, та терпiти рiзнi муки залежно вiд клiмату i звичаiв народiв, що прихистили iх.

За межами Францii все вiдбувалося з окремими особами: злети i падiння, прихованi вiд свiту печалi, мовчазнi та безкорисливi жертви, i, проте, попри всю рiзноликiсть емiгрантiв, серед яких були люди всiх станiв, рiзного вiку, обох статей, вони зберiгали едину непорушну iдею; стара Францiя поневiрялася свiтом зi своiми забобонами i своiми слугами, як колись Божа церква блукала по землi зi своiми чеснотами та своiми мучениками.

Усерединi Францii все вiдбувалося з суспiльством у цiлому: Барер закликав до вбивств i завоювань, громадянських воен та воен з iншими краiнами, вiдбувалися грандiознi битви у Вандеi та на берегах Рейну, трони руйнувалися з наближенням нашоi армii, наш флот тонув у хвилях, народ викидав монархiв з iхнiх гробниць у Сен-Денi i кидав прах мертвих королiв в обличчя королям живим, щоб заслiпити iх; нова Францiя, славна своiми новими свободами, горда навiть своiми злочинами, мiцно стояла на своiй землi, продовжуючи при цьому розширювати своi межi за допомогою подвiйноi зброi – сокири ката i шпаги солдата.



‹Листи Енгана, що видужав›





9

Шарлотта



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

За чотири лье вiд Бекклза у маленькому мiстечку пiд назвою Бангей мешкав англiканський пастор, преподобний пан Айвз, вiдомий знавець грецьких старожитностей i математики. Мав ще нестару дружину, красуню i розумницю, та едину доньку, якiй на той час було п’ятнадцять рокiв. Мене вiдрекомендували Айвзам, i в iхньому домi мене зустрiли дуже гостинно. Ми пили на староанглiйський манiр i просиджували за столом ще години зо двi пiсля того, як панi покидали нас. Пан Айвз, побувавши в Америцi, полюбляв розповiдати про своi подорожi, так само слухати моi iсторii, розмовляти про Ньютона i Гомера. Дочка пастора, яка на догоду йому опановувала науки, була чудовою музиканткою i спiвала не гiрше за панi Паста. Вона знову приеднувалася до нас за чаем i розгонила сон старого священика, який вельми заохочував i нас своiм прикладом. Спершись лiктем на пiанiно, затамувавши подих, я слухав мiс Айвз.

Закiнчивши музичнi вправи, young lady [41 - Юна ледi (англ.).] розпитувала мене про Францiю, про лiтературу; вона просила накреслити iй план занять; найбiльше iй хотiлося вивчити iталiйських авторiв, i вона чекала вiд мене пояснень щодо «Божественноi комедii» та «Єрусалима». Трепетна чарiвнiсть щироi прихильностi поступово забирала надi мною силу: свого часу я наряджав iндiанок, проте не зважився б пiдняти рукавичку мiс Айвз; перекладаючи деякi уривки з Тассо, я силувався заховати свое збентеження. З Данте, генiем бiльш цнотливим i мужнiм, менi було простiше.

Ми з Шарлоттою Айвз пiдходили одне одному лiтами. У зв’язки, що виникають посерединi життевого шляху, вкрадаеться певна меланхолiя; якщо ви спiзнали кохання у зрiлому вiцi, бiльша частина ваших спогадiв далека вiд вашоi обраницi; днi, проведенi в iншому середовищi, тяжкi для пам’ятi, вони нiби вiдрубанi вiд нашого iснування. Якщо закоханих роздiляють роки, ще складнiше: старший почав жити перш, нiж молодший з’явився на свiт; молодшому призначено, своею чергою, рано чи пiзно залишитися самому; перший пiзнав самоту по цей бiк колиски, другого самота чекае по той бiк могили; для першого пусткою було минуле, для другого пусткою стане майбутне. Важко кохати, навiть коли е всi умови для щастя: юнiсть, краса, вiльний час, злагода сердець, смакiв, звичок, манер i рокiв.

Упавши з коня, я змушений був пробути в домi пана Айвза певний час. Була зима; мрii починали вiдступати перед посутнiстю. Мiс Айвз стала стриманiшою; вона бiльше не приносила менi квiтiв; вона не бажала спiвати.

Якби менi сказали, що решту своiх днiв я проведу, незнаний нiким, у лонi цiеi вiддаленоi вiд свiту родини, я помер би з радостi: коханню бракуе лише мiцностi, щоб обернутися на Едем до грiхопадiння i нескiнченну Осанну водночас. Зробiть красу нескороминущою, молодiсть довговiчною, серце невтомним, i ви пiзнаете райське блаженство. Любов – верховна розкiш, через те i не покидае ii марна мрiя бути такою вiчно; iй потрiбнi однi лиш непорушнi обiтницi; не маючи радощiв, вона прагне увiчнити своi жалi; перетворившись на грiшного янгола, вона й далi говорить мовою, якою промовляла в обителi непорочностi; ii надiя – нiколи не закiнчуватися; пiдкоряючись своiй подвiйнiй земнiй природi i так само подвiйнiй земнiй iлюзii, вона прагне продовжити свое життя в безсмертних думках i поколiннях, що змiнюються.

Я iз сумом усвiдомлював, як наближаеться мить, коли менi доведеться покинути гостинний дiм пана Айвза. Обiд напередоднi мого вiд’iзду минув безрадiсно. Голова родини, на мiй великий подив, пiшов геть вiдразу пiсля десерту i забрав iз собою доньку, залишивши мене удвох iз панi Айвз. У неi був надзвичайно збентежений вигляд. Я чекав докорiв щодо прихильностi, яку вона могла помiтити, але про яку я нiколи не говорив. Вона поглядала на мене, опускала очi, червонiла; сама вона, привабна в своему збентеженнi, могла б збудити до себе почуття надзвичайно палке. Аж ось, насилу впоравшись iз хвилюванням, що заважало iй говорити, вона вимовила по-англiйськи: «Добродiю, ви бачили, як важко менi говорити: не знаю, чи подобаеться вам Шарлотта, але матiр обдурити неможливо; моя донька, я впевнена, почувае до вас прихильнiсть. Ми порадилися з паном Айвзом: ви пiдходите нам з кожного погляду; ми гадаемо, що з вами наша донька буде щасливою. У вас бiльше немае вiтчизни; ви втратили рiдних; майно ваше продане: чи варто вам повертатися до Францii? Пiсля нашоi смертi статок наш вiдiйде Шарлоттi, а поки що живiть з нами».

З усiх випробувань, що випали на мою долю, це було найбiльш нищiвним i суворим. Я впав до нiг панi Айвз, я обсипав ii руки поцiлунками й окропив сльозами. Вона гадала, що я плачу з щастя, i заплакала з радощiв. Вона простягла руку, щоб смикнути за шнурок дзвiнка; вона хотiла покликати чоловiка i доньку. «Облиште! – вигукнув я. – Я одружений!» Вона знепритомнiла.

Я вийшов i, не заходячи до своеi кiмнати, пiшки подався до Бекклза. Звiдти я на поштових виiхав до Лондона, написавши панi Айвз листа, копii якого, на жаль, не зберiг.

У грудях моiх живе найсолодший, найнiжнiший, найтеплiший спогад про цю подiю. Родина пана Айвза – едина, що бажала менi добра i прийняла мене по-справжньому щиро ще до того, коли я прославився. Бiдний, безвiсний вигнанець, не спокусник, не красень, я мiг вiднайти упевненiсть у завтрашньому днi, вiтчизну, чарiвну дружину, здатну вилiкувати мене вiд самоти, матiр, яка красою майже не поступалася доньцi i могла замiнити мою стару матусю, освiченого батька, вигадника i цiнителя словесностi, гiдного зайняти мiсце мого рiдного батька, якого вiдняло у мене небо; чим вiдплатив я за все це? Менi вiддали перевагу, не плекаючи щодо мене нiяких iлюзiй; отже, мене любили. Вiдтодi я тiльки один раз у життi вiдчув прихильнiсть, яка була достатньо величною, щоб вселити менi таку саму довiру. Що стосуеться опiкування, яке менi траплялося вiдчувати згодом, я нiколи не знав напевно, чи, бува, не зовнiшнi причини, чи вiдгомiн слави, чи iнтереси партiй, блиск лiтературноi або полiтичноi популярностi були причиною цiеi запобiгливостi.

Втiм, одруження з Шарлоттою Айвз змiнило б мою земну долю: схоронивши себе в одному з британських графств, я став би джентльменом-мисливцем, з-пiд мого пера не вийшло б анi рядка; бiльш того, я забув би рiдну мову, адже починав уже писати й думати англiйською. Чи багато втратила б моя вiтчизна вiд мого зникнення? Якби я мiг забути про те, що стало менi втiхою, я сказав би, що, залишившись в Англii, прожив би безлiч днiв спокiйних, замiсть багатьох тривожних, що випали на мою долю. Імперiя, Реставрацiя, розбрати й мiжусобицi, що терзають Францiю, – до всього цього менi було б байдуже. Менi не треба було б щоранку виправляти помилки, боротися з помилками. Чи дiйсно я маю справжнiй талант i чи талант цей був вартий того, щоб принести йому в жертву мое життя? Чи переживуть мене моi твори? Якщо переживуть, чи знайдеться в перетвореному i заклопотаному зовсiм iншими речами свiтi публiка, яка побажае мене слухати? Чи не стану я уламком минулих часiв, незрозумiлим для нових поколiнь? Чи не вважатимуть зневажливi нащадки моi думки, почуття, навiть мiй стиль вiджилими i нудними? Чи зможе моя тiнь сказати, як сказала Данте тiнь Вергiлiя: «Poeta fui е cantai – Я був поет, пiснi складав любимi» [42 - Данте Алiг’ерi. Пекло, I, 73; пер. Є. Дроб’язка.].




10

Повернення до Лондона


Повернення до Лондона не принесло менi спокою: я втiкав вiд своеi долi, немов зловмисник вiд спогаду про свiй злочин. Як, мабуть, прикро було родинi, такiй гiднiй моеi пошани, поваги, вдячностi, почути подiбну вiдмову з вуст незнайомця, якого вона так радо вiтала, прийнявши до свого родинного кола з патрiархальною простотою, довiрливiстю i безогляднiстю! Я уявляв собi засмучення Шарлотти, справедливi докори, якими могли обсипати i безумовно обсипали мене в домi Айвзiв: адже, хоч би що там було, я дозволив собi пiддатися потягу, знаючи, що не маю на те нiякого права. Невже я, сам не усвiдомлюючи ганебнiсть своеi поведiнки, зробив боязку спробу спокусити дiвчину? Втiм, як би я не вчинив: чи зупинився б, щоб не втратити звання порядноi людини, чи знехтував перепонами, щоб скуштувати втiхи, свiдомо приреченоi на ганьбу моею ж власною поведiнкою, я у будь-якому випадку прирiк би предмет своiх домагань на муки, хай то розкаяння совiстi чи терзання болю.

Цi гiркi роздуми породжували в моiй душi iншi почуття, сповненi не меншоi гiркоти: я проклинав свое одруження, яке, як думалось моему заблуканому, скаламученому розуму, змiнило мою долю i позбавило мене щастя. Я не замислювався про те, що моя страдницька вдача i романтичнi уявлення про свободу зробили б шлюб з мiс Айвз таким само обтяжливим для мене, як i узи менш тiснi.

Лише один образ, незатьмарений i привабливий, який, хоча й навiював глибоку печаль, однак жив у моему серцi, – образ Шарлотти; врештi-решт лише вiн один примиряв мене з долею. Менi сто разiв хотiлося повернутися до Бангею, але не переступати порiг дому родини, яку я образив, а, зачаiвшись коло узбiччя дороги, пiдстерегти Шарлотту, увiйти слiдом за нею до храму, де чекав нас якщо i не спiльний вiвтар, то спiльний Бог, i з Божого попуску вдихнути в серце цiеi жiнки несказанний жар мого благання, промовивши, хоча б подумки, слова весiльного благословення, якi я мiг би почути з вуст пастора в цьому храмi:

«Господи, поеднай розум подружжя i наповни iхнi серця щирою дружбою. Зверни прихильний погляд на твою слугу. Зроби так, щоб ярмо ii стало ярмом любовi i миру, щоб лоно ii стало плодоносним; Боже, зроби так, щоб подружжя це побачило дiтей своiх до третього i четвертого колiна i дожило до щасливоi старостi».

Я не знав, на що зважитися, я писав Шарлоттi довгi листи i рвав iх. Декiлька малозначущих записок, якi я отримав вiд неi, стали моiм талiсманом; у думках моiх Шарлотта завжди була поряд зi мною: зграбна, нiжна, вона, мов сильфiда, супроводжувала мене, очищаючи моi помисли. Всi моi здiбностi були присвяченi iй: вона була осереддям, куди прагнув мiй дух, як прагне кров до серця; вона вiдвертала мене вiд усього, бо я постiйно порiвнював усе з нею i вона незмiнно виявлялася вищою. Пристрасть непiдробна i нещасна – отруена закваска, яка ховаеться на самому денцi душi i може зiпсувати навiть хлiб ангелiв.

Мiсця, де я побував разом iз Шарлоттою, години, проведенi з нею, слова, якими ми обмiнялися, закарбувалися в моiй пам’ятi: я бачив усмiшку судженоi, я благоговiйно торкався ii темного волосся, я притискав ii прекраснi руки до своiх грудей, так само як i ланцюжок з лiлiй, який з радiстю носив би на шиi. Як би далеко не заносила мене доля, бiлорука Шарлотта завжди була зi мною. Я вiдчував ii присутнiсть, як вiдчувають уночi запах невидимих у темрявi квiтiв.

Пiсля вiд’iзду Енгана я став ще бiльш самотнiм, нiж був ранiше, нiщо не заважало менi не розлучатися з образом Шарлотти. За тридцять миль поблизу Лондона не залишилося жодних вересових чагарiв, дороги, церкви, де б я не побував.

Мене вабили безлюднi куточки, зарослi бур’яном двори, рiв, що нащетинився чортополохом; я любив закинутi мiсця: люди оминали iх стороною, а тим часом десь поряд уже ходив тутешньою землею Байрон. Пiдперши голову рукою, я дивився на запустiлу природу; коли це тяжке видовище занадто пригнiчувало мене, на допомогу менi поспiшав спогад про Шарлотту; я був як той паломник, що прийшов до безлюдних околиць гори Сiнай i почув спiв солов’я.

У Лондонi поведiнка моя всiх здивувала. Я нi на кого не дивився, нiкому не вiдповiдав, не розумiв, про що зi мною говорять: моi старi товаришi висловлювали припущення, що я збожеволiв.




11

Дивовижна зустрiч


Що сталося в Бангеi пiсля мого вiд’iзду? Що трапилося з цiею родиною, якiй я принiс радiсть i завдав горя?

Не забувайте, що нинi я посол при дворi Георга IV i описую те, що трапилося зi мною в Лондонi 1795 року, в Лондонi 1822 року.

Справи змусили мене на тиждень перервати свою розповiдь, та сьогоднi я знов беруся за перо. Недавно одного дня вiдразу по обiдi мiй слуга доповiв менi, що перед моiм будинком зупинилася карета i якась панi-англiйка просить прийняти ii. Оскiльки на своему суспiльному теренi я узяв собi за правило нiкому не вiдмовляти, я сказав: «Запрошуй».

Я сидiв у себе в кабiнетi, лакей доповiв про ледi Салтон; я побачив панi в жалобному одязi; ii супроводжували два вродливi хлопчики, також у жалобi: один рокiв шiстнадцяти, другий – чотирнадцяти. Я зробив крок назустрiч iноземнiй гостi; вона так хвилювалася, що ледве трималася на ногах. Їi голос здригнувся, коли вона запитала: «Mylord, do you remember me? – чи ви впiзнаете мене?» Так, я впiзнав мiс Айвз! Роки, що промайнули над ii головою, не торкнулися ii весни. Я взяв ii за руку, всадовив i сiв поряд. Я не мiг говорити; в моiх очах стояли сльози; крiзь цi сльози я мовчки дивився на неi; по тому, що я вiдчував, я розумiв, як глибоко кохав ii. Нарештi я опанував себе i, своею чергою, запитав: «А ви, добродiйко, чи впiзнаете ви мене?» Вона пiдвела очi i замiсть вiдповiдi кинула на мене погляд i радiсний, i сумний, подiбно до давнього спогаду. Я не вiдпускав ii руки. Шарлотта сказала: «Я ношу жалобу по матусi. Батько помер кiлька рокiв тому. Ось моi дiти». Сказавши цi слова, вона вiдняла руку i вiдкинулася в крiслi, притиснувши хусточку до очей.

Помовчавши, вона вела далi: «Мiлорде, я говорю зараз з вами мовою, якоi ви навчали мене в Бангеi. Я боюся: вибачте менi. Моi дiти – сини адмiрала Салтона, за якого я вийшла замiж через три роки пiсля того, як ви покинули Англiю. Але сьогоднi я занадто схвильована, щоб вдаватися в подробицi. Дозвольте менi прийти ще раз». Подаючи iй руку, щоб провести до карети, я запитав, де вона живе. Шарлотта тремтiла, i я притиснув ii руку до свого серця.

Назавтра я вирушив до ледi Салтон; вона була сама. Ми зараз же заходилися, перебиваючи, розпитувати одне одного. «А пам’ятаете?» – i за цими запитаннями поставало цiле життя. З кожним «А пам’ятаете?» ми вдивлялися одне в одного; ми шукали на наших обличчях слiди часу, якi невблаганно вiдмiрюють вiдстань вiд початковоi точки i позначають довжину пройденого шляху. Я запитав Шарлотту: «Як ваша матуся повiдомила вам, що…» Шарлотта зашарiлася i жваво перебила мене: «Я приiхала до Лондона, щоб просити вас потурбуватися про дiтей адмiрала Салтона: старший хотiв би поiхати до Бомбея. Пан Каннiнг, призначений генерал-губернатором обох Індiй, ваш друг; вiн мiг би взяти мого сина з собою. Я буду вельми вдячна, я б так хотiла завдячувати саме вам щастям свого первiстка». Вона зробила наголос на останнiх словах.

– Ах, панi! – вигукнув я, – про що ви говорите? Яка зрадливiсть долi! Ви привiтно приймали за родинним столом бiдного вигнанця, ви не були глухi до його страждань, ви, очевидно, сподiвалися звеличити його до почесного звання, про яке вiн не мiг i мрiяти, – i от сьогоднi ви в своiй вiтчизнi просите його протекцii. Я пiду до пана Каннiнга, я докладу всiх зусиль, щоб син ваш, як не тяжко менi вимовляти це слово, так от, щоб син ваш поiхав до Індii. Але скажiть менi, добродiйко, якоi ви думки про мое нове становище? Яким здаюся я вам сьогоднi? Ви говорите менi «мiлорде» – менi тяжко чути це слово.

– Здаеться, ви нiтрохи не змiнилися, навiть не постарiли, – заперечила Шарлотта. – Коли ми вдома говорили про вас за вашоi вiдсутностi, я завжди називала вас мiлордом; менi здавалося, що ви заслуговуете на це звання: хiба не були ви для мене немов чоловiком, my lord and master, моiм паном i повелителем?

Коли моя чарiвна спiврозмовниця вимовляла цi слова, в нiй було щось вiд мiльтонiвськоi Єви: вона не вийшла з лона iншоi жiнки; краса ii мала на собi ознаку божественноi десницi, що створила ii.

Я поспiшив до пана Каннiнга i лорда Лондондеррi; за одне нещасне мiсце вони почали манiритися, як роблять це i у Францii, але пообiцяли допомогти, як обiцяють i при французькому дворi. Я вiдзвiтував ледi Салтон про своi клопотання. Я приходив до неi тричi: коли прийшов учетверте, вона оголосила, що повертаеться до Бангею. Останне побачення було болiсним. Шарлотта знову заговорила про наше минуле сокровенне життя, про читанi разом книги, про прогулянки, музику, колишнi квiти, минулi надii. «Коли я познайомилася з вами, нiхто не чув вашого iменi, – сказала вона, – а нинi воно у всiх на вустах. Чи вiдомо вам, що я зберiгаю один ваш твiр i декiлька листiв? Ось вони». І вона передала менi пакет. «Не ображайтеся, що я не хочу нiчого залишити на згадку про вас», – i вона заплакала. «Farewell! Farewell! [43 - Прощавайте! Прощавайте! (англ.)] – сказала вона. – Не забудьте про мого сина. Бiльше ми не побачимося, адже ви не приiдете до мене в Бангей». – «Я приiду, – вигукнув я, – я привезу вам папiр про призначення вашого сина на посаду». Вона недовiрливо похитала головою i вийшла.

Повернувшись до посольства, я зачинився у себе в кабiнетi i розкрив пакет. У ньому не було нiчого, крiм маловажних записок та плану навчальних занять з нотатками про англiйських та iталiйських поетiв. Я сподiвався знайти там листа вiд Шарлотти, але його не було; щоправда, я помiтив на берегах рукопису декiлька помiток англiйською, французькою i латиною, але, зробленi старим чорнилом i молодим почерком, вони були залишенi давно.

Така iсторiя моiх стосункiв з мiс Айвз. Я закiнчую розповiдь, i менi здаеться, нiби на тому самому островi, де я одного разу втратив ii, я втрачаю ii знову. Але мiж тим, що я почуваю до неi нинi, i тим, що я вiдчував у часи, про якi згадую з нiжнiстю, пролягла вся прiрва непорочностi: ледi Салтон вiддiляють вiд мiс Айвз пристрастi. Сьогоднi щиросердна жiнка вже не збудила б у менi чистих бажань любовi майже казковоi i солодкоi своiм невiданням. У той час я писав про невиразнi печалi, тепер життя мое визначилося. Що ж! якби стиснув в обiймах ту, що зустрiлася менi дiвою, але стала дружиною i матiр’ю, то зробив би це з люттю, у надii затаврувати, отруiти i задушити цi двадцять сiм рокiв, обiцяних менi, але вiдданих iншому.

Почуття, яке я воскресив на цих сторiнках, слiд вважати першим подiбним почуттям, що пробудилося в моему серцi; проте воно мало пасувало до моеi завзятоi вдачi; воно погубило б його; дуже скоро воно перешкодило б менi зазнати священноi насолоди. Саме тодi подорожнього, озлобленого нещастями, що повернувся iз заморських краiв i пустився в самотнi мандри, охопили божевiльнi думки, що стали таемницею Рене, саме тодi я перетворився на найбiльш бентежну iстоту з усiх, що будь-коли жили на свiтi. Хоч би що там було, цнотливий образ Шарлотти, осяявши глибини моеi душi промiнням справжнього свiтла, розсiяв на якийсь час зграю примар: моя чаклунка, немов злий генiй, згинула, пiрнула в безодню; вона вичiкувала, поки цей образ потьмянiе, i лише потiм з’явилася знов.




Книга одинадцята



Переглянуто в груднi 1846 року




1

Вада мого характеру



Лондон, квiтень – вересень 1822 року

Я нiколи остаточно не поривав стосункiв з Дебоффом, видавцем «Досвiду про революцii», i менi слiд було б якнайскорiше вiдновити iх, щоб отримати засоби для життя. Але чому сталося зi мною останне нещастя? Щоб зрозумiти це, треба зрозумiти особливiсть мого характеру.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/fransua-rene-de-shatobr-an/zamogiln-zapiski/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Як хмара… як легкi човни… як тiнь (Йова, 30:15).




2


…миттю короткою // Довгу мрiю дiли… (Горацiй. Оди, I, XI, 6–7; пер. А. Содомори.)




3


Тут i далi у кутових дужках подано стислий змiст пропущених у перекладi роздiлiв та фрагментiв.




4


Це було написано в 1811 роцi (Женева, 1831).




5


Горя сама я зазнала (лат.; Вергiлiй, Енеiда. I, 630; пер. М. Бiлика).




6


За двадцять днiв до мене, 15 серпня 1768 року, на iншому островi, в iншому кiнцi Францii, народилась людина, яка поклала край старому суспiльству, – Бонапарт.




7


Мати Енея i роду його, ‹благодатна Венеро›, // Втiхо людей i богiв! (Лат.; Лукрецiй. Про природу речей, I, 1–2, пер. А. Содомори.)




8


Як же приемно, коли за вiкном вiтри завивають, // ‹Подругу милу свою до себе тулить!› (Лат.; Тiбулл. Елегii, I, 1, 45–46; пер. А. Содомори.)




9


Щастен будь з подвигом першим, – ‹до зiр це дорога›, юначе (лат.; Стацiй, Сiльви, V, 297; рядок походить вiд Вергiлiя: Енеiда, IX, 641).




10


Навчений кiнь (лат.).




11


На своему життевому шляху я раз у раз зустрiчаю героiв моiх «Записок»: вдова сина лiкаря Шефтеля недавно оселилась в богадiльнi Марii Терези; це ще один свiдок моеi правдивостi (Париж, 1834).




12


…поля… // Де була Троя (лат.; Вергiлiй. Енеiда, III, 10–11; пер. М. Бiлика).




13


По хвилях, аж до моря (лат.).




14


Нинi вони iмператор та iмператриця росiйськi (Париж, 1832).




15


Парнi. Еротичнi вiршi, II, 12 («Примирення»).




16


П’ятдесят два роки по тому у Францii зводять п’ятнадцять нових бастилiй, щоб задушити свободу, в iм’я якоi зрiвняли iз землею першу Бастилiю.




17


Готель корабельникiв (англ.).




18


Ура (англ.).




19


Тут: паспорт для чужоземця (англ.).




20


Вольтер. Послання до Фiлiди.




21


Моряки, матроси (англ.).




22


Поштова карета, дилiжанс (англ.).




23


Гомер. Одiссея, VII, 146–148; пер. Б. Тена.




24


Горацiй. Оди, I, 7, 13; пер. А. Содомори.




25


Руiни Мiтла i Паленке в Мексицi доводять сьогоднi, що Новий Свiт може позмагатися щодо давнини зi Старим (Париж, 1834).




26


Тiт Лукрецiй Кар. Про природу речей, II, 570–580; пер. А. Содомори.




27


Я навiв ii у моiх «Подорожах» (Женева, 1832).




28


Рабинi-берберцi (порт.).




29


Андромаха над прахом жертву жалобну за мiстом // У гаi приносила, де Сiмоент неправдивий спливае, // Й голосно манiв на тризну скликала усiх до могили (Вергiлiй. Енеiда, III, 301–303; пер. М. Бiлика).




30


Багата (неологiзм Шатобрiана вiд грец. хризо – золото).




31


Все мандруе (лат.; Лукрецiй. Про природу речей, V, 828; пер. А. Содомори).




32


Хочу, щоб ти зацiлiв, – тобi iще жити годиться (лат.; Вергiлiй. Енеiда, IX, 212; пер. М. Бiлика).




33


Боже, врятуй короля! (лат.)




34


Сторож (англ.).




35


Ворота (англ.).




36


Нiчний сторож (англ.).




37


Шекспiр. Рiчард III, д. IV, сцена 3; пер. Б. Тена.




38


Горище (англ.).




39


Придворний титул, що не пiддаеться перекладу. Означае старшого з братiв короля; у Шатобрiана тут i далi – граф д’Артуа, майбутнiй Карл X.




40


Прекрасна Венера (iт.).




41


Юна ледi (англ.).




42


Данте Алiг’ерi. Пекло, I, 73; пер. Є. Дроб’язка.




43


Прощавайте! Прощавайте! (англ.)