Книга - Вир

Вир
Григорiй Михайлович Тютюнник


Григорiй Михайлович Тютюнник (1920–1961) – вiдомий украiнський письменник, автор оповiдань, вiршiв, повiстей. Роман «Вир» – вершина його творчостi, за цей твiр письменник отримав Державну премiю Украiни iм. Т. Г. Шевченка.

…Героi роману мешканцi села Троянiвка – це i непокiрний та розбишакуватий Тимко, i чиста в своему коханнi Орися, i красуня Юля, i хазяйновитий дiд Йонька – мають свое уявлення про добро i зло… Коли починаеться Вiтчизняна вiйна, кожен з них поводиться по-своему, бо кожен мае свою правду – хтось беззаперечно стае на бiк радянськоi влади, хтось починае спiвпрацювати з нiмцями, а хтось не може зрозумiти, що робити далi…





Григорiй Тютюнник

Вир





Книга перша


Гомiн, гомiн по дiбровi,
туман поле покривае,
туман поле покривае,
мати сина призивае:
– Вернись, синку, додомоньку,
змию тобi головоньку…
– Менi, мамо, змиють дощi,
а розчешуть густi терни,
а висушать буйнi вiтри…

    Украiнська народна пiсня


I

Село Троянiвка гнiздиться в долинi. На пiвнiч вiд нього Беева гора, покрита лiсом, на пiвдень – заткана маревом рiвнина, по якiй в’еться полтавський шлях. Обабiч шляху то тут, то там мрiють у степу хутори, маячать на далеких обрiях, як зеленi острови по синьому морю. В центрi села тече рiчка з дивною, мабуть, татарською, назвою – Ташань. Весною вона скресае, i тодi селяни б’ють ломами кригу, щоб не знесло ветхого мiсточка; лiтом пересихае так, що в деяких мiсцях ii перебродять кури на сусiднiй хутiр Залужжя i навiть там несуться, що е досi основною причиною сварок мiж троянiвськими i залужанськими молодицями. Батькуватись жiнкам дуже зручно: вийдуть одна насупроти другоi, стануть на рiзних берегах i, гарненько поскладавши на грудях руки, починають: «Чого це ти, Мотре, мою курку на Залужжi припинаеш? Хiба вона твоя, чи що?» – «Хай тебе колючками до землi припне! Може, птиця води напитися прийшла та й перелетiла на сю сторону, так оце я вже й винна?» – «А щоб тебе кров гаряча спила, брехухо кривошия! Що ж ти ще i вiдкараскуешся, що ти моеi курки не припинала, як моя зозулястенька приволокла на лапцi шманделок твоеi спiдничаноi пiлки?» – i пiшло, i пiшло, що й до вечора не переслухаеш. Над рiчкою було дуже лунко, через те всi чули i про кожну таку чвару знали на обох берегах.

У селi е вигiн, на якому пасуться телята, свинi, гуси, вiвцi, кози, i коли голова сiльради Гнат Рева iде куди-небудь лiнiйкою по службових справах, то наказуе кучеровi, одноокому Кузьмi, розганяти iх байбарою, щоб не задавити котрогось. Є магазин, у якому продаеться вакса, хомути, горiлка, сiль, гас, вила, пiдситки, вухналi, сковороди i крам на кофточки.

На захiднiй околицi села, бiля самого байраку, живе Йосип Вихор, по-вуличному – Йонька. Велика, вкрита соломою хата притулилася бiля яру, поруч з нею хлiв, ще далi, в садку, клуня – житло для горобцiв та голубiв, що воркують пiд бантиною у солом’яних кошелях. Вiд клунi стежка круто падае в яр з холодною джерельною водою.

Сiм’я в Йоньки така: старший син Гаврило – широкоплечий, бiловусий здоровань, на одну ногу кульгавий (як був ще пастушком – бугай ногу потовк). Іде вулицею помiж тинами – голова то визирне, то заховаеться; собаки брешуть, аж з очей iскри сиплються, думають, що то вiн iх дратуе. Середульший Федот – дрiбноростий, чорненький, схожий на батька. Цей служить в Червонiй армii, добився двох кубикiв, i його портрет висить на покутi помiж рушниками. І найменший – Тимко. Цей вдався не в матiр, не в отця, а в проiжджого молодця. Високий, тонкий, з-пiд картуза чорнi кучерi пруть, очi гарячi, черкеськi, дивляться спiдлоба. Як iде селом, зустрiчнi дiвчата полум’ям займаються. Одним словом, добрячий парубок, одна печаль серце лиже: з дитинства байстрюком дражнять.

В 1920 роцi, пiсля кривавоi сiчi червоних iз махновцями, пiшла молода красива Уляна у яр по воду. Бачить – звiвся з бур’яну чоловiк, хотiв щось сказати та й знову повалився в траву. Пiдбiгла до нього Уляна, аж то червоний боець: лице в кровi – очей не видно, лiва нога шаблею порубана, видно, лежачого сiкли. Простяг до неi руки, благае: «Вiзьми мене, молодице, звiдси, загину я тут». Обняла його Уляна за спину помiцнiше та й повела геть вiд смертi…

Вiдлежувався боець на горищi. А щоб дiти про нього не довiдалися та не розтеленькали по селу, спровадила iх Уляна до своеi матерi.

Через пiвтора року повернувся додому Йосип, якого червонi брали в обоз, гульк – а в колисцi тугенький, мов гарбузик, хлопчик гойдаеться, нiжками на Йоньку свариться.

Мiсяць ходив Йонька як хмара грозова. Вночi пробирався до хатинки, де жила Уляна з байстрям, щипав ii за груди так, що капало молоко на сорочку, допитував, хто сплюндрував дiм, але вона мовчала. Тодi вiн закривав подушкою рот i люто бив кулаками пiд серце. Вiд тих побоiв поволi тьмарилася ii здорова сiльська краса, тверде тiло обм’якало i в очах згасала жага кохання. Йосип на все життя затамував на неi злобу, по-звiрячому ненавидiв Тимка. Люди це бачили, i якось найближчий сусiд Йоньки, Павло Гречаний, сказав йому на вухо: «Ти, Йонько, хлопчиська не карай i сам не печись. Чий бичок не плигав, а телятко ваше». Йонька нiби погодився, але ганьби забути не мiг, вона вiчно смоктала його за серце, як чорна п’явка, i часто вiн вибухав таким гнiвом, що всi домашнi ходили як по струнцi, чекаючи, доки перейде буря. Одному Гавриловi велося дещо спокiйнiше, бо вiн уже був чоловiком сiмейним i жив на вiддiлi по-сусiдськи з батьком.


II

– Тимку, вставай! Свiтае вже, – розштовхувала Уляна сплячого сина, стягаючи з нього рядно.

Тимко схопився i, намацавши на жердцi одежу, став хапливо зодягатися. З хатини крiзь вiдчиненi дверi тоненькою смужкою пробивалося свiтло, спалахувало на мiдних шпугах, якими була обкута скриня, що стояла у великiй хатi, де спав Тимко. Парубок вийшов умиватися в заболочених чоботях, вiйськових галiфе (подарунок вiд Федота), чистiй полотнянiй сорочцi, вишитiй хрестиком.

– Чого ви мене так пiзно збудили? – запитав вiн хрипким зi сну голосом, стурбовано глянув на малесенькi вiкна, за якими чорнiла свiтанкова пiтьма.

– Тебе добудишся! Менше б по вулицi тинявся. Ось ми пропишемо Федотовi, як ти тут розпарубкувався та розволочився.

Увiйшов Йонька в облiзлiй заячiй шапцi, теплiй сардачинi, з якоi висiло ватяне рам’я, i чоботях-бухалках, гримнув оберемком дров бiля печi.

– Куди вас сьогоднi? – запитав вiн i засмердiв люлькою так, нiби в хату ввалився цiлий табiр циган. Сухеньке личко, заросле сивою борiдкою, робило його схожим на продавця iкон.

– Їдемо орати до Вишневого хутора.

– Істика з дому не бери. В хазяйствi знадобиться.

– А я його коли брав?

– Брав чи не брав, а слухай, що тобi кажуть. І гулi менi припини, моду яку взяв, чортова погань! Станеш хлiб заробляти, тодi й волочись, а доки мiй жереш – дзуськи!

Тимко, що саме втирався пiсля вмивання, скрутив пiд рушником дулю: «Ось на, погризи. А на вулицю ходив i ходитиму, тебе не спитаю». Мати поставила на стiл ринку з товченою картоплею i миску сметани. Тимко глянув на снiданок голодним вовком, але до столу не пiдiйшов. Схопивши iз цвяшка теплий на вовнi пiджак, вискочив надвiр. Мати наздогнала його вже бiля ворiт, сунула в руки торбинку з харчами, сказала гiрко:

– Ти на батька не лютуй. Вiн тебе вигодував.

Тимко мовчки взяв торбинку, пiшов, не озираючись. Весняний свiтанок народжувався повiльно. В провулках, помiж тинами, клубочилася темрява, але небо було свiтле i зоряне. Над Беевою горою бочком висiв молодик. За Ташанню по ярах шумiли, спадаючи, веснянi води. Сива паморозь блищала на землi, як сiль. Троянiвка ще спала, хоч по деяких хатах уже свiтилося. Дорогою Тимко зустрiв Павла Гречаного, що повертався iз сторожування вiд магазину. У шапцi, в сiряку, з берданкою за плечима, вiн виринув iз-за верб, як махновець, випросив у Тимка закурити.

– Повiриш, беру на нiч повний кисет i не вистачае, – поскаржився вiн, згортаючи цигарку завтовшки з гвинтiвочний патрон. – А ти на роботу? Зустрiчав я Марка. Пiшов уже…

Давши дядьковi прикурити, Тимко швидко попрямував до артiлi. «Дотягну до осенi, а там подамся на шахти або на заводи. Все рiвно дома життя не буде. А там армiя пiдскочить – i почнеться моя самостiйна житуха», – роздумував вiн, збуджений домашньою сваркою i свiжим весняним повiтрям, що охолоджувало його розпашiлi щоки.

В артiльному дворi бiля волярнi Тимко побачив розлиганих бикiв, що чорнiли в темрявi, i низеньку людську постать, яка метушилася бiля них. Коли вiн пiдiйшов ближче, то пiзнав Марка, свого однолiтка. Пiдперезаний налигачем, у гостроверхiй старiй шапуринi, вiн, побрязкуючи занозами, поволеньки збирався на оранку, як той чумак по сiль.

– Го-го! Чого це ти так пiзно? Не Орися приспала? Я вже й бичкiв напоiв, i фураж одержав, а тебе все нема та й нема.

– Роби свое дiло.

– О, чого це ти такий сердитий? Цигани приснились?

– Моняйся швидше, бо, доки ми цими рисаками до Вишневого доплуганимося, сонце впiвдуба стане.

– Стiй! Крутиш головою, як баба Дрецарка, – лаяв Марко рябого вола, що не хотiв давати шиi в ярмо.

– Вчора був на мосту на вулицi. – Голос у Марка зробився змовницьким, з хитринкою. – Орися крутилася бiля Сергiя Золотаренка, як тiчкуюча лисиця. Так очима на нього i стриже. Їй-право. Я питаю: «А де ж Тимко? Чого це ви нарiзно?» А вона каже…

Тимко вирвав iз ярма занозу, в два стрибки опинився бiля Марка. Той шустро вiдскочив убiк i, знявши гостроверху шапчину, низенько поклонився:

– Спасибi батьковi та матерi, що викохали такого дурнопупа. Щирий товариш йому правду говорить, а вiн як той черкес, що за кинджал хапаеться.

– Вони кудись ходили вдвох?

– Кинь занозу, тодi скажу.

Тимко швиргонув занозу на землю, вона вдарилася об вiйя i глухо дзенькнула.

– Нiкуди вони не ходили, це я тобi набрехав. От свята правда. А те, що Орися на вулицi була, то хоч i хлопцiв поспитай. Цiлий день на мiсяць вила з нудьги. Тебе там шукала. Істинно.

– Годi брехати. Рушаймо. У тебе е батiг? Бо це такi верблюди, що, доки доженемо, – похрипнемо.

Марко, щоб не нести всю дорогу торбину з харчами, примотузив ii биковi до рога.

Ще було зовсiм темно, коли вони вибралися за Троянiвку. В Заячiй балцi крокiв за сто попереду гострозорий Марко помiтив бикiв, що стояли прип’ятi до телеграфного стовпа.

– Це Денис, вiн погнав ранiше мене, – зашепотiв Марко. – Ану, цить…

Звiдкiлясь, нiби з-пiд землi, чулося могутне хропiння.

– Спить, – засмiявся Марко. – Он вiн. Бачиш? – показав кудись у темряву i звернув на рiллю. У глибокiй борознi, вкрившись кожухом, спав Денис. Бiля нього, примотаний мотузкою до руки, лежав дробовик.

– Іч, на дичину взяв. Давай украдемо. Хай пошукае, – зашепотiв Марко.

– Чекай. Я його iнакше.

Тимко поплював у руку, встюжив Дениса по спинi так батогом, що кожух аж свиснув.

– Хочеш, щоб у пику дав? – обiзвався з-пiд кожуха Денис.

– Вставай! Чого хропеш посеред поля?

Денис звiвся на ноги, почепив на плече дробовика.

– Зайцiв не бачили? – запитав вiн, обзираючи поле сонними очима.

– Бачили. Набурили тобi на кожух i побiгли далi, – зареготав Марко.

Денис на те кепкування не звернув уваги. Для того щоб його розгнiвати, треба ширяти розпеченим дроттям у живiт.

До Вишневого хутора прибули, як зiйшло сонце. Марко кинувся запрягати до плуга бикiв, заохкав, як бублешниця на ярмарку:

– Торбу з харчами загубили! А бий тебе сила божа! Що менi мати скажуть? Новiсiнька торба з материного рукава вiд сорочки, ще й калиною вишита. Що його робити?

– Задери пiджак та постьобай себе батогом, – смiючись, радив Тимко. – Ну, гони бикiв, чого рота роззявив? До пiвдня з тобою тут монятися буду, чи що?

Орали двома парами бикiв. Першою – Тимко з Марком, а другою – Охрiм Горобець iз Денисом. Тимко iз своiм погоничем першу борозну пройшов спокiйно. Охрiм iз Денисом нiяк не могли спрацюватися. Бички були молодi, нетямущi. Денис iх тяг «соб», а вони вернули «цабе». До того ж Денис поганяв iх у вивернутому наверх вовною кожусi (бризкав якраз невеличкий дощик) i з дробовиком за плечима. Глянеш на нього, не тiльки бикам, а й людинi страшно. За плугом дрiботiв маленький, хирлявий Охрiм з обмотаною рушником шиею, хрипiв, повиснувши на чепiгах:

– Скинь оте руззо, ради бога. Хiба з ти не бацис, со бицки тебе бояться, як зарiзяки?

– А куди я його подiну?

– Давай узе я носитиму, хай ти сказишся!

Охрiм чiпляе гакiвницю за спину, i вони знову рушають степом з погейкуванням та покрикуванням.

Зранку захмарило i довго сiяло на землю холодну, дрiбну мжу, потiм повiяв з Акерманщини вiтер, розчистив небо, i на поля бризнуло сонце. Запарувала рiлля, тьмяно заблищали на сонцi одвернутi лемешами скиби землi. З дощовоi мряки виринув Вишневий хутiр – з два десятки мазанок iз зеленими вiд моху стрiхами. Сонце пригрiвало сильнiше, земля дихала вiльготнiше, iз голубого неба долiтав повний жалю журавлиний трубний клич, який то гучнiв, то завмирав, танучи в голубiй безвiстi. Тимко, налягаючи руками на чепiги, часто задирав голову, проводжав даленiючi косинцi журавлiв, i тихий смуток облягав його серце. Вiн часто курив i майже не розмовляв з Марком, який, проте, не зважав на замрiю свого товариша, а витриндикував та винашувався бiля бичкiв, як на весiллi або якому грищi. Тимко, журливо посмiхаючись, з любов’ю дивився на свого веселого товариша, пiдганяв його незлостиво:

– Давай, давай, а то прийде дядько Прокiп, вiн нам за таку оранку наламае хвоста.

– А чого нам його боятися? Вiн трохи зрiднi, – не падав духом Марко, натякаючи на те, що Прокiп – майбутнiй Тимкiв тесть.

Так пережартовуючись, пройшли ще декiлька гiн. На останньому заходi перед обiдом Марко тпрукнув на воли, показав вишневим пужалном на дорогу i так розвеселився, що ноги аж затрусилися до танцю.

– Глянь! Дiвчат цiла кагала.

На шляху стояла машина, i з неi з гамором та смiхом виплигували дiвчата, що приiхали розкидати гнiй на бурячищi.

– По-сусiдськи з такими цесарками небагато напрацюеш, – горював Марко. – Будеш крутитися сюди та туди, як бляшаний пiвень на хатi.

Тимко нiчого не вiдповiв. Швидко пробiг очима по строкатiй юрбi дiвчат, когось шукаючи; раптом густi брови його, над якими блищали крапельки поту, майнули вгору i так застигли на деяку мить, потiм вiн опустив iх, одвернувся i став дивитися собi пiд ноги, iдучи за плугом. Дiвчата наближалися, i все яснiше та голоснiше чулися iхнi голоси та смiх, шелест сухого бадилля. Вони пiдiйшли вже зовсiм близько, i Тимко не мiг дивитися тiльки собi пiд ноги, а пiдвiв очi i зараз же побачив запнуту в теплу шаль дiвчину, котра пройшла мимо своею швидкою i широкою ходою, не сказавши навiть «здрастуйте».

В ii пружинистих рухах вiдчувалося щось нервове i пристрасне. Лице було сумним i зосередженим. Пiд припухлими вiями блищали синi, як мiдний купорос, очi. Пройшовши мимо Тимка, дiвчина зупинилася i стала розмовляти iз своею подругою i, мабуть, сказала iй щось дошкульне й смiшне, i це сказане, безсумнiвно, вiдносилося до Тимка, бо та глянула на парубка i зареготала на все горло, вiд чого кругловиде обличчя ii зробилося червоним i тугим, мов редька. Потiм вона схопила грудку i шпурнула на орачiв.

– Свого батька по лисинi! – порадив Марко, ховаючись за воли.

– Знай свое дiло. Чого зв’язуешся? – похмуро буркнув вiд плуга Тимко.

– Не можу я, брате, коли отакi товстонiжечки поряд.

– Подрочись по степу, може, втихомиришся.

– Хай йому грець! Ще iржати стану.

Опiвднi зробилося зовсiм тепло. Дiвчата палили торiшне бур’яниння, i пахучий димок слався степом. Вiд борозни повiяло гiркими корiнцями i розпареним душком землi. Тимко роздягся i ходив за плугом у однiй сорочцi та босий, на козирку його вiйськового кашкета виблискувало сонце, iнодi вiн пiдводив од борозни очi i дивився на Орисю, що розкидала вилами гнiй, i серце його неспокiйно стискувалося. Чого це вона надулася? Позавчора сидiли пiд вербами, все було добре, а сьогоднi полум’ям дихае. Може, справдi iз Сергiем знюхалася? При цiй думцi кров ударила йому в голову, i вiн, не знаючи, куди подiти зло, що поволi заливае його, напався на Марка, що той буцiмто погано ганяе волiв. Коли ж Тимко побачив, що Орися i Ганна, взявши вiдро, пiшли до степового озеречка по воду, то зупинився i наказав Марковi випрягати бикiв, хоч до обiду ще можна було разiв зо два обiйти гони.

– Чого так рано? – здивувався Марко. – Охрiм з Денисом ще орють.

– Не твое дiло.

Марко зняв з волiв ярмо, хитрувато посмiхнувся:

– Може, i мене iз собою вiзьмеш? Ганнуся ж iз нею пiшла.

– Двох котiв у мiшок саджати не можна – покусаються.

Тимко взяв у руки батiг i, топкаючись по рiллi босими сильними ногами, що бiля щиколоток були перев’язанi поворозками вiд галiфе, погнав волiв до водопою. Спускаючись по схилу в яр, зустрiв дiвчат, що несли вiдро води, збив на потилицю картуз; смолистi кучерi вивалилися на високий лоб.

– Може, пiдсобити? Га?

– Самi справимось.

Дiвчата пройшли, не зупиняючись, вони теж були пороздяганi, i товста, туго заплетена коса Орисi непорушно лежала в спинному рiвчаку, червону ситцеву блузку ворушив вiтерець, вузенька боса ступня залишала на рiллi глибокi слiди.

– Орисю! Пожди трохи.

Вона зупинилася, щось, мабуть, сказала Ганнусi, i та, взявши вiдро, пiшла далi, не озираючись. Орися обернулася до Тимка i стала чекати його, опустивши в землю очi. Нижня губа ii, налита соком вишнi, неспокiйно ковзала по верхнiй, i було таке враження, нiби вона смокче соску. Це надавало ii обличчю вигляду дитячоi вередливостi.

– Чого ти мене десятою дорогою обходиш? – запитав Тимко, обпалюючи Орисю своiми чорними черкеськими очима i намагаючись обняти дiвчину. Вона вирвалась i суворо глянула на Тимка.

– Мене лестощами не вiзьмеш. Я тобi не Харитя!

– Ха-ха! Уже якусь Харитину прибрехала, – засмiявся Тимко.

Тодi вона уважно глянула на нього, i в тому поглядi було стiльки духовноi твердостi i холодного презирства, що Тимко пригас i заблимав очима.

– Твоя губа брехлива, як у старого цигана. Я сама бачила, як ти стояв iз Харитею пiд вербами.

– Ну й стояв… Бо ти мучиш мене. Чудна ти якась. Нi обняти, нi поцiлувати тебе не можна. З Харитею простiше…

– Ну, й iди до неi.

Орися крутнулась i побiгла по рiллi. Тимко зiтхнув, крикнув услiд, чи не вийде вона вечором до озерця, але вона побiгла мовчки, швидко мелькаючи тугими, гарно виточеними литочками. Тимко довго i замрiяно дивився iй услiд, потiм закурив i пiшов заганяти волiв, що вiльно бродили бiля озера, понюхуючи свiжу траву.

Надвечiр у польовий табiр приiхав Прокiп Тетеря. Високий, сутулий, у брезентовому плащi, вiн ходив iз сажнем по полю, замiряв виоране.

– Надряпали, як ворона пазурами. Двi пари волiв греблося, а толк який? Орачi, мать вашу за ногу! – лаявся вiн.

– Ти увiйди в положення i прикинь головою, – дибав за ним Охрiм з перев’язаною шиею. – Як я, примiром, буду орати, коли менi накинули такого погонича, як Денис? Я йому кричу «соб», а вiн верне «цабе». Я йому кричу: «Поганяй бикiв!» – а вiн трiщиться по боках, чи де заячий хвiст не показався. Ружжо з собою приволiк, бички бояться, довелося менi вогнепальну зброю носити. Я, правда, був на фiнськiй, до оружiя звик, та не до такого, як у Дениса. Дуло в двох мiсцях трiснуло, курки мотуззям прибичовано… так i жди, що ось-ось бабахне, голову знесе. Яка тут оранка, коли живу смерть за плечима носиш?

– Ти менi хрiновини не городи, а як послано тебе орати, так ори.

– Ти розумний вказувати, а попробуй сам. Норми та-кi попридумували, що доки вiл виконае, сам ляже в борозну.

– Не твого розуму дiло.

– Та на моi руки.

– А ти що хочеш, щоб плуг сам орав, а ти тiльки штани пiдсмикував? Що я тепер у зведення напишу? Вас би в мою шкуру.

Сонце заходило червоно, на вiтер; на тлi вечiрньоi заграви чiтко вимальовувався хутiр Вишневий, кострище заходу поступово гасло, iз степу вже пiдкочовувала густа i чорна, як вода у весняну нiч, темрява. Ось не стало видно нi хутора, нi полтавського стовпового шляху, тiльки невиразно бовванiла табiрна хата, в якiй збиралися ночувати орачi. Метрiв за сорок вiд неi хлопцi розiклали багаття, варять вечерю в казанку. Чистим вогнем палахкотить сухе галуззя, i в його вiдсвiтах рухаються важкi й незграбнi людськi тiнi. Кашоварить Охрiм, закотивши обтрiпанi рукава своеi куцини, крае на дощечцi сало для засмажки. Марко чистить картоплю. Тимко носить оберемками сухий бур’ян, пильнуе, щоб не погасло вогнище. Денис, повернувши кучмату голову до тепла, спить на кожусi. Інодi вiн прокинеться, помружить очi на вогонь, спитае, чи не зварилося, i знову дрiмае, як лiнивий рябко на прив’язi. Закiнчивши краяти сало, Охрiм вимивае в мисцi пшоно i висипае в казанок. «Шш-ш-ш», – вимовляе вода i випускае на поверхню бiлу пiну. Охрiм збирае ii дерев’яною ложкою, у якоi ручка зроблена в виглядi риб’ячого хвоста; Тимко присiдае на купу сухого бур’яну, згорнувши на грудях руки, дивиться замрiяно на вогонь. Зараз же за вогнем у степу зяе чорне провалля ночi, яке гасить лiтаючi iскри.

– Еге, – каже Охрiм, дивлячись на тi iскри. – Нiч така, що тiльки циганам конi водити.

– Вони тепер не показуються.

– Де там. Он у Дейкалiвцi самого найкращого жеребця в артiлi вкрали.

– Брехня.

– Якби ж… А то зустрiчав на базарi свояка, так розказував, що вночi вивели з конюшнi – i нi слуху нi духу.

– Хiба вони вiдьмаки? У повiтрi з кiньми лiтають?

– Слово у них таке на язицi. Закляне – i тодi хоч i сто рокiв шукай, то не знайдеш.

– Бреши, – з хрускотом потягся Тимко, розлягаючись на бадилиннi.

– А я тобi кажу – правда. Ману таку на чоловiка напустять, що сам не знае, що робить. Мiй покiйний дiд розказував, що одного разу заiхали до нього цигани ночувати. Вiн iх пустив, коней вiвсом нагодував, напоiв, а циганам того мало. Давай його чорною магiею морочити. Як не даси, кажуть, на дорогу п’ять мiшкiв вiвса, то таке тобi зробимо, що все твое господарство згорить, а ти в пiвня перевернешся i будеш кукурiкати. І не встиг дiд нiчого сказати на тi слова, як один старий циган уже став чаклувати. Як дмухне люлькою, як сипоне iскрами, так уже й вiкон не стало видно, i полум’я аж танцюе в хатi. Злякався дiд, повiв у комiрчину, до нiг iм падае. Берiть, каже, все, що е, тiльки не перекидайте мене в пiвня, бо менi сусiди на другий же день голову одшабатують. Дiд собi в комiрчинi овес видае, а баба в хатинi нiяк вiд циганок не вiдчепиться: пристали з ножем до горла, де золотi дукачi захованi. Баба хреститься i молиться, що немае нiяких дукачiв, а вони мантурять, i вже одна циганка вийняла з пазухи якийсь капшучок, розшморгнула його i каже: «В моiй руцi засушена жаб’яча лапка. Вона чари знае, скарби шукае, великих грiшниць на смерть убивае». І стала тiею лапкою по хатi водити. Як тiльки циганка сотворила тее ворожбитство, в баби лице почорнiло, з рота виступила пiна i стало ii так трясти, що мiсця собi не знайде. А як очунялася, то побачила, що скриня розкрита i не тiльки дукачi, а й керсетки, i вишитi сорочки, i полотно – все к лихiй мамi позабирано. Вискочила вона надвiр, бачить: лежить дiд посеред обiйстя на купi соломи, чумацьких пiсень виспiвуе. Баба давай його штовхати та вговоряти, щоб рушав циган здоганять, а вiн свое робить, спiвае та на волiв гейкае так, наче на ярмарок iде. Догадалась тодi баба, що то на нього нечисту силу наслано, покропила свяченою водою, i дiд вiдiйшов.

При цих словах Денис пiдвiв голову i вже в який раз запитав, чи не зварилося.

– Бачиш, що нi! – сердито вiдповiв Охрiм, мiшаючи ложкою в казанi.

Денис хвилю сидiв, задумавшись, потiм почепив рушницю на плече i, не сказавши нiкому й слова, кудись пiшов; у вiдсвiтах вогнища деякий час видно було його постать, що вiддалялася, а згодом i зовсiм зникла в темрявi. Пiсля його вiдходу деякий час панувала мовчанка. Марко пiдсунувся до вогню, який уже горiв не так буйно, як ранiше, вигрiб паличкою кiлька картоплин, обчистив iх ножем вiд попелу i став iсти, смачно похрумкуючи пiдпеченою шкiркою. Всi сидiли задумавшись. Нi Тимко, нi Марко, нi, мабуть, сам Охрiм не вiрили в нечисту силу, але в цю весняну теплу нiч, огорненi темрявою широкого степу, вони радi були послухати страшнi бувальщини, що чудово вимальовувалися в уявi людей бiля загасаючого вогнища, пiд тихе полускування сухого бур’яну i рiвномiрне шульпотiння кулешу в казанку.

– Так що зарiкатися нiчого, – порушив мовчанку Охрiм i помiшав ложкою кулiш. – Бо таке нещастя може з кожним прилучитися. От хоча й зi мною раз було…

Вiн облизав ложку, поклав ii на рушник, на якому лежав порiзаний хлiб, витер жирнi вiд сала пальцi об полу свитки i, дивлячись на вогонь маленькими, як смородина, очима, повiдав далi:

– Як жили ми iндивiдуально, то був у нас вiтряк. Стояв вiн на Беевiй горi, отам, де тепер наш артiльний млин стоiть. Млин вутлий, старий, подме вiтер – скрипить, як поламана вертушка, проте, слава богу, тримався i для хазяйства хоч i невеликий, а все ж таки давав дохiд. Мiрошникував покiйний батько, земля йому хай буде пухом. Як пiде, бувало, з дому на свiтанку, так i просидить аж до пiзньоi ночi, а як дуже завiзно, то й ночувати там зостанеться. От раз менi мати й каже: «Збирайся, Охрiмчику, дорога моя дитино, та понесеш батьковi вечеряти до млина». Я швиденько зiбрався, кошик у руки – i гайда. Вийшов за село, глянув – у млинi свiтиться. Я на те свiтло й прямую. Ішов собi так, iшов, тiльки став на гору бейкатися, глядь: а свiтло кудись униз сунеться, сунеться i зовсiм щезло, наче його хто собi в кишеню заховав. Темно зробилося, як пiд кобеняком, за два кроки поперед себе нiчого не видно. Страх мене такий пройняв, що ногами з мiсця не зрушу. Ну, думаю, уже обтанцювала мене мара з мiтлою, уже я не вийду з цього мiсця. Постояв я трохи, постояв, а потiм подрався далi, а куди, й сам не знаю, тiльки втямки менi, що передi мною вже не гора, а стiна. Дряпаюся на неi, дряпаюся – не бере. Навколо якiсь кущi, хащi i холод могильний, аж мороз поза шкурою ходить. Коли це знову вогник – блись. Я до нього. А вiн вiд мене. І давай мене водити, i давай водити. Ходив я, ходив, а тодi сiв на якесь чортовиння i думаю, що треба менi отут чекати свiтанку, доки ота вся нечисть на мiтлах не розкомандируеться по своiх квартирах, бо, видно, натрапив я на iхнiй шабаш, то вже доки вони мною не награються, не випустять звiдси. Закутався я в свитку, сиджу, зубами видзвонюю з переляку, а вони таке виробляють, що шапка на головi пiдiймаеться. То заллеться солов’ем, то совою завие, то пiвнем закукурiкае або пiдкрадеться потихеньку та й смикае за свитку. Або оце зiб’е з мене шапку, а тодi ходить i ходить побiля мене, як кiт або собака. Ходило, ходило та й напустило на мене чари, що я заснув. Уранцi прокинувся – i що б же ти думав? Сиджу я в Зеленому яру в чагарниках, вiд млина палицею кинути. Менi улiво трiшки взять – i якраз дорiжкою до млина дiйти, а я вправо поперся. Отут i кажи, що не напущено на чоловiка. Напущено, то вже й дурному зрозумiло.

– Нiякого напуску. Ти з дороги збився, – заперечив Тимко.

– Збився? А розтолкуй менi, як ти такий розумака, чого ходив по цiй дорозi тисячу раз i нiколи не збивався, а в цю нiч збився?

– А ще бувае, що людина по церквах лазить, – iз страхом сказав Марко.

– Хвора, то й лазить.

– Бабськi брехнi…

– Я не знаю, чи брехнi, чи нi, а зi мною раз було таке, що не мiг iз печi злiзти.

– То моча тобi в голову вдарила, – засмiявся Тимко. – Хто знае, що воно таке було, а не знайду виходу з печi – й квит. Спереду мацну – стiна, ззаду – стiна, по боках теж стiни. А ще за дня ми з братом жирували й розбили макiтру з тiстом. Ну, думаю, замурували мене дорогi родителi за таке злодiйство заживо на голоднi муки й погибель. А тут до вiтру пiдпира, аж сорочечка на менi коробиться. Як закричу я: «Мамо!» – i не витримав. На другий день цiлий ранок вишкрiбав я черiнь та допитувався у матерi, що то воно зi мною поробилося. А мати слухала-слухала та й каже: «То вiд вареноi квасолi. Ото не треба ii на нiч iсти…» То, може, й ви, дядьку, квасолi наiлись? – звернувся Марко до Охрiма.

Охрiм хотiв щось сказати i вже розкрив рота, але в цей час iз темряви появився Денис, кинув Охрiмовi до нiг двi курки з повiдкручуваними головами i сiв бiля вогню.

– Де ти взяв? – вiдсахнувся вiд них Охрiм. – А як прибiжать iз Вишневого жiнки та трус зроблять? Та ти знаеш, що тут буде? Без штанiв на Троянiвку побiжимо.

– А що тепер робити? Назад нести не будемо. Скуби, Марку, i в окрiп, – порадив Тимко.

Марко швидко прийнявся патрати курей. Тимко пiдкинув бур’яну у вогонь i сходив до озеречка по воду, а Денис вклався на розiсланому кожусi обличчям до вогню.

Пiсля вечерi хлопцi натягли в хату, яку вони займали, соломи (другу половину, через сiни, займали жiнки) i постелили собi добру постiль. В кутку, укрившись брезентовим плащем, спав Тетеря. «Принесло його на мою голову, Орися тепер побоiться вийти до озера», – роздумував Тимко, вкладаючись, i скоро захрiп, удаючи iз себе сплячого. Вiн все ще надiявся, що всi скоро заснуть i запануе те сонне царство, яке дасть йому можливiсть вийти з хати на побачення. Але спокiй у хатi нiяк не мiг встановитися. Охрiм кiлька раз виходив надвiр пiдкладати бикам сiна, потiм став питати у Марка, чи той не бачив його iстика. Марко вiдповiв, що не бачив, i Охрiм товкся по хатi, шукаючи його так настирливо, нiби вiн йому був у цю хвилину конче потрiбним. Потiм Марко пригадав, що в попелi печеться картопля, пiшов надвiр i принiс повну пелену, i вони заходилися солонцювати ii з Денисом. Будили й Тимка, але вiн не вiдкликався. Марко набрехав Денисовi, що коли виходив надвiр за картоплею, то бачив бiля багаття лисицю, яка хрумала курячi кiсточки. Денис сказав, що то вона «курячу кров почула», схопив ружжо i вибiг з хати. Його довго не було, а тодi надворi прогримiв пострiл, на жiночiй половинi заверещали дiвчата i зняли гвалт, i чути було, як вони вибiгали надвiр, щоб дiзнатися, що сталося. У сiнцях знявся цiлий галас, зайшов Денис i на запитання Марка, чи бачив вiн лисицю, сказав, що вiн ii не бачив, а вистрiлив для страху, щоб поколошкати дiвчат. Потiм вони повкладалися спати, i в Тимка зазорiла надiя, що скоро все затихне; але тiльки вiн про це подумав, як Охрiм, що, здавалося, вже спав, заворушився i знову став розповiдати страшнi бувальщини.

– От ми йдемо, дивимося – щось бiлiе, – чувся його притишений голос.

«І вродиться ж така шарманка», – злився Тимко, слухаючи безконечне базiкання.

– …Ми до нього – воно вiд нас. Ми вiд нього – воно за нами. Я тодi й кажу: ану ж, давай поприсiдаемо. Присiли. І що б ти думав? І воно присiло. Я тодi й кажу…

– Тебе зацiпить сьогоднi чи нi? – озвiрiв Тимко.

Охрiм замовк i довго не обзивався; навiть Денис перестав хропiти. Потiм у сiнях почулося шарудiння, i сердитий дiвочий голос сказав: «Вони будуть качатися, а менi солому носи! Знайшли дурку». Зашелестiла солома, долинув глухий гомiн голосiв (мабуть, вiдкрили дверi на жiночу половину), хтось пробiг по сiнцях, ляпаючи босими ногами, швидко вернувся назад, гримнув дверима. Голоси затихли.

– Так отож я й кажу, – знову подав свiй голос Охрiм. – Ану ж, пiдiйдiмо, хлопцi, ближче та подивимось, що воно таке…

Тимко звiвся i, накинувши на себе пiджак, став пробиратися до дверей, переступаючи через ноги лежачих.

– Поглянь там на бикiв! – крикнув йому вслiд Охрiм. Тимко вийшов у сiни i деякий час прислухався, чи не розмовляють на жiночiй половинi. Але там, крiм дихання сонних людей, бiльше нiчого не було чути. Тодi вiн вiдкрив дверi i зашепотiв так тихо, що ледве сам чув свiй голос:

– Орисю… Орисю…

В пiтьмi звелася чиясь голова, теж пошепки запитала:

– Чого тобi?

– Вийди на хвилю…

Тимко мнеться бiля дверей, затаiвши дихання, курить в рукав i раптом чуе, як хтось хапае його за комiр iззаду. Вiн швидко озираеться i бачить перед собою в темрявi Прокопа.

– Ану, ходiмо надвiр, я з тобою побалакаю, – каже Прокiп, не випускаючи з рук Тимка. Бiля сiней Тимко вириваеться i, вихопивши iз ярма занозу, вiдскакуе вбiк, чекае, коли Прокiп зробить до нього перший крок. Але той, мабуть, розумiе, що в повiтрi пахне смаленим, стоiть, не рухаючись, тяжко сапае. В цей час у дверях появляеться закутана по самi очi Орися i, побачивши батька, з тихим окриком «ой» бiжить назад.

– Я тобi позаглядаю, – свариться кулаком iй услiд Прокiп. – А ти, значить, ще й не зять, а вже занозу хапаеш?

– Рукам волi не давайте. Я в вас нiчого не вкрав, – глухо вiдповiдае Тимко.

– Норовиш украсти.

– Це дiло мое.

– А я тобi кажу: не чiпай. Не для тебе, жулика, я ростив свою дочку.

– А може, й для мене?

– Зроду цього не буде! Чуеш?

– Давайте краще по-доброму будемо говорити. Ваша дочка вже давно моя, що я хочу, те з нею i зроблю.

– Вiдступись! – похмурнiе ще бiльш Прокiп, i в голосi його чуеться неприхована готовнiсть вчепитися Тимковi в горлянку. – А не вiдступишся, роздеру, як кошеня. А ii, сучку, день i нiч батуритиму, щоб слухала батькiвського слова.

– Торкнiть хоч пальцем!

– Тебе не спитаю! – І Прокiп, гупаючи чобiтьми, бiжить у хату. За хвилю виносить звiдти на плечах сiдло, i, засiдлавши свою роз’iзну коняку, мчить у Троянiвку, щоб не спати в однiй хатi з таким босяком, як Тимко.


III

Родина Гамалiiв з дiда-прадiда перебойцi. Образи не пробачать, з двох слiв у бiйку лiзуть, е щось дике i свавiльне у iх характерi, тигряча кров тече по iхнiх жилах. Ще й досi топче землю Інокентiй Гамалiя, на старiсть бороду викохав, як просяний вiник, а замолоду парубкам ребра ламав. Де тiльки яка заваруха на ярмарку або на храму, де пахне бiйкою, – безпремiнно й Інокентiй там треться, уже водить за собою ватагу шибайголiв у сивих шапках, виграе очима, як вовк бiля кошари. Чи молодi, чи старi чоловiки затiвають бiйку, йому байдуже: вриваеться з гиркою-фунтовичком у кулацi – i пiшов скородити направо й налiво.

Недарма кажуть: яка хата – такий тин, який батько – такий син. Оксен Гамалiя нi дать нi взять у свого батька вдався. Тiльки й рiзницi, що батько рудий, а син темно-русий. Попогуляв i Оксен за свого парубоцтва. Одягне латану чумарочку, смушеву шапку, мiллю побиту, чоботи юхтовi – пришви, незавидна одежа, бiдна, а йде вiн у нiй, бiсiв парубок, як намальований, м’язи так i грають, як на молодому барсовi, очi так i киплять парубочою вiдчайдушнiстю. Ото як побачать його односельчани, то вже так i знають, що потяг або на хутори на вечорницi, або десь «на чужу», на грища. І вже так i знай, щось натворить. Або вулицю розжене, або досвiтки розполохае, або голову комусь провалить. Так i товчеться всю пiч, як молоденький чорт, iз пекла випущений. Де не повернеться, – всюди за ним золоте гiлля росте. Уже на нього хутiрськi парубки i засiдки робили по ярах та дорогах, щоб спiймати та добре оддухопелити, аби не топтав стежки на iхню вулицю, i жонатi чоловiки не раз заставали його на досвiтках iз залiзними шворнями в руках, та нiчого з того не виходило, – виприсав вiд них Оксен. Доки дядьки помнуться бiля дверей та доки один iз них скаже: «А чого ти, парубче, до наших дiвчат дорiжку топчеш? Хто тебе сюди просив?», та потiм другий iз них запитае в похмуроi громади: «А що, чи не слiд, дядьки, його провчити, щоб на другий раз знав, як…», та доки громада скаже, що таки його слiд одрепати, – Оксен блись одного в вухо, блись другого, до дверей i – кричи, свисти! Втiк, як сiмох побив. Макiтриться в головах у дядькiв, чухають вони потилицi та один одному виказують, що «було б тобi, куме, на дверях стати, а менi його зараз шворнем», так пiзно вже, спiймай вiтра в полi.

Але як швидко побiля вогню не бiгай – все рiвно обпечешся. Натрапила сила на силу. Прийшов iз далеких хуторiв парубок, по iменi Устим; цей не розпитував Оксена, хто вiн та звiдки, а цюкнув по головi шворiньком, i перевернувся Оксеновi свiт землею вгору, а небом униз; червона кров на бiлiй сорочцi калину розвiшала. Стогне вiд болю козак, пальцями землю рие, встати хоче, та не може. А тут прибiгли дядьки з кiлками, змолотили б, як вальок глини, та вибiгла з хати хутiрська дiвчина Олена, бiлими руками вiд смертi заслонила. Потiм затягла до себе в хату, перваком рану промила, забинтувала ii чистим полотном i на м’яку постiль положила. Приiхали на другий день Оксеновi брати, повезли у Зiнькiв, у лiкарню. Полежав там Оксен два мiсяцi, зализав свою рану i повернувся назад у село. Але вже не свiтилися його очi зухвалiстю, присмирнiла в них парубоцька вiдчайдушнiсть.

Кiлька тижнiв Оксен нiкуди не виходив, навiть на троянiвську вулицю не появлявся. Але тигряча кров поволi вiдживала, робила свое дiло: скоро зiбрав вiн паруботу, здебiльшого таких же братчикiв, як i сам, готових заради нього у огонь i в воду, повiв на хутори. На превеликий подив, зустрiли його там добре, без ворожнечi, так, нiби й не було тii страшноi бiйки. Устим принiс четверть самогону, запив мирову i наказав усiм парубкам Оксена не зобижати, бо тепер вiн його побратим i старший над парубками.

В той вечiр Оксен зустрiв i свою рятiвницю Олену. Побачивши його, вона сполошилася, почервонiла i, нахиливши голову, стала швидко ганяти колесо прядки босою ногою. Оксен пiдiйшов до неi, зупинив рукою колесо i щось хотiв сказати, але потiм обняв i поцiлував у щоку. Вона злякалася, тому що це робилося на очах усiх парубкiв i дiвчат, затулила широким розшитим рукавом обличчя i вискочила в сiни. Але вiн знайшов ii й там i пiд дружний регiт хлопцiв i дiвчат привiв ii назад у хату, посадив коло себе i вивернув перед нею з кишенi цiлу купу волоських горiхiв та цукерок. З того часу кожноi суботи, як тiльки степова дорога огорталася сутiнками, вибiгала Олена за царину, з хвилюванням очiкувала, доки появиться парубоцька постать в жовтiй iмлi залитого мiсячним сяйвом степу. Приходив – покiрно горнулася до нього, мовчала i любила.

Восени Оксен супроти волi батька одружився на нiй i забрав Олену до Троянiвки. Інокентiй заприсягся, що, доки живий, того синiвного непослуху не простить, i не пустив до хати молодого подружжя. Спочатку Оксен з молодою дружиною жив у братiв, потiм знайшов притулок у баби Сидорихи, що одиноко жила у своiй хатинцi над Ташанню.

Олена виявилася молодицею покiрною, роботящою i припала старiй, як кажуть, до хати. Так що коли Оксена забрали на службу, то стара не пустила ii до своiх батькiв, а залишила жити в себе. Першу зиму Оленi було так тяжко i так сумно, що вона не знала, куди подiтися. До сусiдiв збиралися молодицi на посиденьки, пряли пряжу, пекли пшоняники вскладчину, спiвали сумних, як зимовий вiтер, пiсень. Олена на тi посиденьки не ходила, щоб, не дай боже, не прописав хто Оксеновi в письмi, що вона тут без нього розгулюе та гайнуе свою жiночу честь, i коли наставав вечiр, то залишалася вдома прясти. Інодi, коли iй робилося дуже сумно, вона уривала музику дерев’яного колеса, знiмала iз стiни Оксенову фотокарточку i, нахилившись до каганця, довго розглядала його обличчя. Сидить на конi як вилитий, шаблюка наголо, будьонiвка набакир, а з-пiд довгоi шинелi чобiтки iз шпорами визирають, сам худий, лице суворе, без посмiшки, видно, нелегко даеться йому вiйськова служба. В такi хвилини нападала на Олену тривога, гiркi сумнiви закрадалися в душу, хтось хитрий i невидимий шепотiв iй на вухо: «Повернеться твiй Оксен iз служби та вiзьме собi в подруги курсистку стрижену, а тебе покине. Навiщо ти йому здалася, неграмотна й темна?» Пригнiчена такими думками, ходила Олена як побита, не обзивалася нi до кого й словом. Баба Сидориха аж здивувалася, лежачи на печi:

– Чи тобi, молодице, не з людей, що ти все мовчиш i до мене, староi, й словом не обiзвешся? Може, тебе наврочено або напуст накликано? Тодi пiди до Килинишептухи в Княжу Слободу, вона тебе вiдшепче. Вона вiд усього спосiб знае: i вiд напущення, i вiд пристрiту, i вiд переполоху. Як же. Коли ми ще з нею тiльки дiвували, i то вона всi чари знала. Он якого собi парубка вибрала. Найкращого на всю округу. Двi пари волiв, земля, чумарки синi, чоботи юхтовi. А в неi що? Як перевозили молоду, то скриня, як пуста бочка, торохтiла, рядном прикрита, щоб не видно було людям, як з неi порохня сиплеться. А вiн багач. Музик аж iз самого Гадяча наймав, – теревенила баба, пригадуючи бознаколишне.

Олена слухала все те, але в розмову не вступала, мучилася одна i, як i ранiше, цуралася людей.

Надходила третя осiнь. Маленький Сергiйко, син Олени, уже бiгае по двору, знае, як його звати i чий вiн е, а баба Сидориха ним не натiшиться:

– Господи праведний, i в кого воно таке вдалося розбишакувате? Учора горщик розбило, сьогоднi дивлюся, а воно крiзь друшляк попiл просiвае. Достеменний дiд Гамалiя.

Коли падав iз дерев лист i люди збирали картоплю, повернувся додому Оксен. Як почула ту звiстку Олена, – змертвiла на мiсцi. Як отямилася трохи, – кинулася бiгти додому через пiдмети, через коноплi, плутаючись у сухому картоплиннi.

Прилетiла до двору, бачить: якийсь чоловiк у шинелi ходить по городi, Сергiйка на руках носить. Уздрiв Олену, хлопчика на жовту травичку поставив, а сам iде назустрiч, усмiхаеться; обличчя засмагле i якесь чуже, а усмiшка знайома, рiдна. У Олени губи трусяться, слова сказати не можуть, подала йому руку, очi опустила, а з них сльо-зи – кап-кап.

– Я думала, – плаче, – що ти до мене не повернешся. Покинеш мене з малою дитиною.

– Оце так вигадала! – засмiявся Оксен i, узявши в одну руку котомку, а на другу сина, пiшов у хату.

Оксен не тiльки лишився жити в Олени, а й усе робив для того, щоб полегшити ii життя. Допомагав, як мiг, по господарству: поправив тин, витесав i закопав новi стояки на ворота, вирив яму на картоплю, таку здоровенну, що туди влiзла б Сидоришина хата. Прибираючи двiр, ходив статечно, ворушив плечима, з задоволенням пiдставляючи пiд осiннiй вiтерець мокру вiд поту сорочку.

– Не гони так. Ухоркаешся, – просила Олена.

– За роботою дуже скучив. За землею.

Але не дуже довго довелося йому поратися на своему дворi. Незабаром викликали його в Зiнькiв. Повернувся звiдти задуманий i заклопотаний.

– Що це з тобою? – зазирала йому в очi Олена, подаючи на вечерю пiсний борщ iз квасолею.

– Призначили мене головою троянiвськоi артiлi. Олена сплеснула руками, очi зайнялися тривогою:

– Може б, ти вiдмовився, доки не пiзно? В тебе одна пара очей. За всiм не вгледиш.

– Якось воно буде.

Новопризначеному головi троянiвцi були радi: хлопець молодий, з розумом, такий дiло поведе, бо попереднiй голова Іван Кiсочка, нiде правди дiти, на старiсть пiдлiнився та, говорить уже, так говорити, i в чарочку зазирав, та ще й у глибоченьку. Передаючи Оксеновi ключi вiд старих шахов, Іван Кiсочка поставив на стiл пляшку самогону, вийняв iз кожуха окраець хлiба i недогризену цибулину i сказав так:

– Тепер треба людей грамотних, а в мене тiльки й науки, що в шкiльному курниковi сидiв за незнання Закону Божого. Так що приймай дiла i головуй на многая лiта.

Отак i став головою троянiвськоi артiлi Оксен Гамалiя….Цього весняного ранку Оксен устав, як завжди, рано, тiльки проспiвали третi пiвнi. Не запалюючи свiтла, щоб не розбудити сiм’i, став зодягатися, глухо покашлюючи, потiм пройшов у хатину, щоб прихопити що-небудь iз собою з iжi. Шукаючи хлiб, зачепив рукою важкий мiдний кухоль, i вiн упав на долiвку з гуркотом. В хатi заскрипiло лiжко, i сонний голос тривожно запитав:

– То ти, Оксене?

– Я.

Бiла постать у довгiй полотнянiй сорочцi з’явилася у дверях.

– Поспав би ще. Чого так рано?

– Їдемо у Власiвку за лiсом.

– То ти й обiдати не прийдеш?

– Нi, – якось сердито вiдповiв Оксен i, загорнувши в газету хлiб та сало, ступнув до дверей.

– Оксене…

– Ну?

– У Сергiйка чобiтки зовсiм порвалися, босий у школу ходить. Може, ти в район iхатимеш, то попитаеш? Я тобi й мiрочку приготую.

– Привезуть у магазин пiд заготовку, тодi й купимо, – похмуро сказав Оксен i вийшов з хати.

Олена глянула у вiкно: в сiрiй свiтанковiй млi стрельнула iскрами цигарка, легеньким вiдсвiтом лягла на шиб-ки. Олена зiтхнула i запалила свiтло, потiм потягнулася до скринi, щоб дiстати спiдницю, i раптом вiдчула сильний приступ нудоти, сiла на лiжко i деякий час сидiла непорушно, прислухаючись до сонного дихання сплячих хлопчика й дiвчинки, що лежали, розметавшись, на лiжку, збасувавши iз себе рядно. «Буде й трете», – сумно подумала вона i поцiлувала сонну дiвчинку, що спала ближче до неi. Сина вона посоромилася цiлувати, бо вiн уже був школярем.

Життя Олени, як i кожноi сiльськоi жiнки, проходило в щоденних клопотах по господарству, боротьбi за шматок хлiба, турботi про дiтей. Отi iхнi вiчнi скарги: «Мамо, як учора мене штовхнув Хомин Миколка, а я впала, а спiдничка й порвалася» (це говорилося дитиною при закладеному в рот пальчику i хитрому поблискуваннi очей, бо нiякий Микола ii не штовхав, а спiдничка була порвана на колючому дротi, i мати про це знала), ота занадто вже часта розмова з учителькою, яка вiчно нарiкала на поведiнку сина, а вiн, повернувшись iз школи, на запитання матерi: «За що ж ти побив притулiвського школяра?» – вiдповiдав: «Хай не лiзе, я його перший не займав», – оце все тривожило i хвилювало ii. Вона була люблячою, але разом з тим i суворою матiр’ю. Дочка ii боялася i слухала, зате Сергiйко, як тiльки зринав iз дому, забував про материнi накази i запоти-личники, робив свое: нишпорив по чужих городах та садках, драв сорочачi гнiзда, бився з дiтворою, дражнив собак – одним словом, робив усi тi збитки, якi присущi всiм дiтям його вiку. Навiть дома, коли мати по гарячих слiдах зашивала йому розпанахану сорочку або штанцi, вiн проявляв нетерпiння i тривогу, коли чув манливий розбишацький свист своiх однокашникiв, якi сидiли денебудь пiд тином i вже викликали свого отамана, бо десь намiтилося пильне дiло. Тодi вiн неспокiйно позирав на дверi i рвався надвiр прямо з голкою i ниткою.

Найгiрше Оленi приходилося зимою, коли майже кожен день чулося вiд дочки: «Мамо, в мене горло болить». Сергiйко ж не жалiвся, хоч вночi бухикав, аж у грудях ревло. Ганяе-ганяе в школi на перервi, наiсться снiгу, от i маеш клопiт – заганяй обох на пiч, напувай пареним молоком з овечим лоем та ще пильнуй, щоб i череня не провалили, бо хiба ж усидять тихо?

Повкривавши дiтей, Олена пiдiйшла до печi, щоб розпочати свiй звичайний трудовий день, тобто варити, прати, доiти корову, годувати дiтей, прибирати в хатi i до того всього вчасно вийти на роботу в артiль та чесно працювати разом зi всiма людьми, щоб на неi не нарiкали люди, що коли вона головиха, то можна й вiдлежуватися.

Мiж тим Оксен iшов селом, дразливий i гнiвний, i цей гнiв чiплявся до нього кожного ранку, як тiльки вiн прокидався вiд сну. Такий стан не був наслiдком примх чи свавiлля Оксена, як це йому приписували деякi люди, особливо тi, яких вiн не любив за лiнтяйство. З думкою таких людей Оксен не рахувався i провадив з ними рiшучу боротьбу.

Той стан, в якому зараз перебував Оксен, був викликаний iншим. Оксен знав, що, прийшовши до артiльного двору, побачить тi ж самi недолiки, якi були вчора, i що всi тi люди, яким вiн вказав на неполадки, замiсть того щоб виправити iх i не допускати надалi, будуть виправдовуватися i присягатися, що вони в тому не виннi, i розводитимуть руками. Конюх, якого вiн обов’язково застане сплячим у своiй комiрчинi, на запитання, чого конi й досi не годованi i не напоенi, запевнятиме, що «давав три рази i напував, хоч i сторожа запитайте». Приходив сторож i, майструючи цигарку, цiкавився:

– Що, може, щось украдено?

– Це вам виднiше. Ви – сторож, – тамуючи гнiв, говорив Оксен.

– У мене не вкраде. Я цiлу нiч на обходi, – вихвалявся сторож, радiючи, що все добре i немае нiякоi кражi.

– Ви, товаришу голова, не клопочiться. На весну конi будуть як змii, – обiцяв конюх. – А те, що вони трохи грязнi, то нiчого не зробиш – у кiзяках же сплять. Та й те сказати, що скiльки ти не скреби та не чисть, то воно бiлiше лебедя не буде. Товаряка.

Оксен знав, що так трапиться й сьогоднi, i тому чим ближче вiн пiдходив до подвiр’я, що чорнiло в темрявi своiми будовами, тим бiльше його охоплювало роздратування.

Коли Оксен прийшов на подвiр’я – все ще спало. Конюшня була закрита, i вiн постукав кулаком у дверi, але нiхто не вiдзивався. Тодi вiн натиснув дверi плечем, вони з сухим скрипом вiдкрилися, i в лице вдарило теплим духом кiнського стiйла. Посеред конюшнi на стовпi висiв лiхтар, вiд нього падало на землю оранжеве кружальце свiтла. Оксен вiдкрив комiрчину, де спали конюхи, звiдти розламаною гарбою викотилося хропiння.

– Хлопцi, коней напували?

Гарба продовжуе котитися i скрипiти далi.

– Коней напували, питаю?

З постелi звелася заспана постать, надiла на голову картуз.

– Це ти, Мусiю? – запитала вона i звiсила додолу ноги в чоботях. – А менi приснилося, наче я в кума на хрестинах гуляю, наче подали свiжоi ковбаси, а я…

– Видно, що хорошi сни сняться, бо сплять – хоч за ноги витягай.

– А-а, це ви, товаришу голова? А ми держались-держались, та таки перед свiтом поборов нас сон. Ничипоре, вставай коней напувати, – розштовхував конюх свого сусiда.

Оксен вийшов iз конюшнi i попрямував до свинарника. Бiля скирти соломи, що чорнiла в темрявi, немов той хлiв, чувся обережний шелест, який то затихав, то появлявся знову. Коли Оксен пiдiйшов ближче, то побачив низенького чоловiка, що нагрiбав у носилки солому. Вони, мабуть, були важкенькi, бо вiн, стягши iх мотузком, нiяк не мiг взяти на плечi.

– Може, пiдсобити? Га? – виступив iз темряви Оксен. Чоловiк кинув носилки на землю.

– Нiчого, я й сам…

Це був сiльський балагур i полiтикан Кузько Сорокотяга.

– Крадеш помаленьку?

Кузь висякався, витер пальцi об штани.

– Заповсiгда, Оксене, ти вигадаеш що-небудь. У тебе виходить: набрав чоловiк соломи у своему хлiвi – вже вкрав. А яка ж це крадiжка? Я беру свое, зароблене.

– Ану витрушуй.

Кузь вивернув солому, а носилки вiдкинув геть. Вони впали на землю, клацнувши вербовими дугами.

– А тепер що, в мiлiцiю поведеш?

– І поведу. А ти думав як? Люди по соломинцi збирали, а ти носилками розносиш? А худобу чим годувати будемо? Ти про це думав?

– Хе-хе, – засмiявся Кузь. – Ти так мiркуеш, нiби це не наша артiль, а твоя економiя. Ти, значить, усерединi стоiш, а ми по боках, ти мене уперед ведеш, а я опинився, не хочу йти, бо несвiдомий. Виходить, артiль для тебе органiзовували, а не для нас.

– Язик у тебе довгий, знаю, тiльки сьогоднi менi нема часу на розмову, то я тобi скажу коротко: забирай носилки i бiльше з ними в артiльний двiр не приходь. Спiймаю ще раз – передам у суд. Там за розкрадання колгоспноi власностi тобi припечуть, що слiдуе.

– Гарненьке спасибi! А що в мене в хатi нiчим iсти зварити, тобi однаково? Дровець трохи е, але тримаю на зиму, а зараз сим-тим баба прокурить, аби iсти зварилося. Якби дали менi соломи на трудоднi, – не крався б я з носилками до артiльного двору. Я за все свое життя з чужого двору хворостинки не принiс…

– Ти, Кузьку, не ображайся, – вже м’якше сказав Оксен, – але я тобi скажу так, що, крiм свого носа i живота, ти нiчого не бачиш. Як би ми з тобою не говорили, все рiвно не зрозумiемо один одного, бо говоримо на рiзних мовах. Ти хочеш, щоб у тебе було повне горище хлiба i чотири пари чобiт, а я хочу, щоб до всього цього в нас ще росла й чорна металургiя. Бо, як нападуть на нас краiни капiталу, твоiми чобiтьми i пампухами не вiдiб’ешся, треба буде чогось iншого. Крiм того, ти заздриш дуже робiтниковi, що вiн пiде в магазин i все, що захоче, купить за грошi… А хто ж тобi не дае стати робiтником? Їдь на шахти, працюй, будь ласка. Ти скаржився: робiтничому класу земний рай, а тобi пекло: пiвдня ореш, пiвдня пiд возом спиш…

– Ти менi зубiв не замовляй. Думаеш, що коли я малограмотний, так, значиться, нiчого й не розумiю. От ти менi стiльки раз докоряв, що я до куркулiв жалiсть мав, а Гнат, той мене просто пiдкуркульником i досi хрестить… А воно зовсiм не так. Ви куркуля вчилися по книжках ненавидiти, а мене – саме життя вчило. Так хто ж тодi сильнiше iх ненавидiв: ви чи я?

Кузько запалив загаслу цигарку, пiдсунув на потилицю порваний картузик, голубi, як весняне небочко, очi налилися собачою тугою.

– Було нас у сiм’i четверо, старшi ходили по наймах, а я при батьках перебував. Але коли трохи пiдрiс, повела i мене мати мiж чужих людей. Пам’ятаю: вийшли ми з нею за село, вона плаче, а я так собi, не плачу, тiльки серденько в мене болить, як у молодесенького телятка-сосунчика, якого налигали й ведуть продавать на ярмарок. На Беевiй горi довго стояли мовчки. Розшукав я очима свою хату, думаю: оце хлопцi на вигонi в «лози» граються, пищики майструють, а мене ведуть хтозна й куди. Потiм мати каже: «Помолися, сину, Богу, i вiн тобi щастя в дорозi пошле». Помолився я. Пiшли. Скинув я старенькi ботиночки, повiсив через плече, iду. Сонце пече, дорога тверда, мов камiнь, аж водянки на ногах набiгають. Йшли два днi, в степу ночували, на третiй день приходимо в хутiр. Посеред хутора – дiм пiд залiзом, клунi, повiтки, на воротях чирва вирiзана, червоною фарбою викрашена. «Оце, – каже мати, – тут твiй хазяiн живе». Зайшли в двiр. Собаки на цепах так i рвуться на нас, шерсть на них як на добрiй вiвцi. На ганку чоловiк стоiть, одягнений у погане, та ще й латане. «Кланяйся, – шепче мати, – це твiй хазяiн». Я аж рота роззявив. Оце хазяiн? Та вiн же на дурного Ілька схожий, що в ярмарковi днi на гатках стоiть. Їдуть люди на ярмарок, кинуть йому копiйку: «Ану ж, затанцюй, Ільку». Вiн полотнянi штани пiдсмикне, соплi витре й як ушкварить навприсядки, то таку пилюку здiйме, нiби два табори циган на батогах б’ються. Так Ілько хоч без музики людей веселить, а мiй хазяiн наканцюпився, наче ось-ось розпочне мене iсти. Подивився-подивився i каже:

– Наймаю до осенi. Харчi моi, а за грошi й не балакайте. Одежу, яку там треба, справлю, а за грошi й не говорiть…

Мати й тому рада. «Слухай, – наказуе менi, – почитай свого хазяiна», та з тим i пiшла додому. Зостався я сам, як той листочок, вiд гiлляки вiдiрваний. Повели мене до хлiва, кажуть, що оце тут наймити сплять i ти з ними спатимеш. Ввечерi приходять строковики. «Новачок?» – питають. «Новачок», – вiдповiдаю я. «Ну що ж, – кажуть, – сiдай iз нами, хазяйських галушок попробуй». Сiв я за стiл, перехрестився, наколов спичкою галушку, а вона наполовину з висiвок, видно, як i остюки стримлять. Оце так, думаю, в нас мати дома i то кращi варить. Полягали ми спати. Уночi як схопило мене за живiт, Боже мiй, як наче хто ножем рiже! Цiлу нiч бiгав надвiр. Пiдпасич Іванько, мiй новий приятель, шепче менi на вухо: «Це ще нiчого. От як дядько Вавило тебе батурою одшмагають, отодi знатимеш!» – «За що ж вiн битиме?» – питаю. – «Вiн знайде за що».

На другий день погнав я пасти. Хлопцi полягали спати на толоцi, а мене заставили скот завертати. Вони собi спочивають, а я стримлю з герлигою бiля худоби. Сонце пече, трава пахне, рай, та й годi. Присiв я на травичку та незчувся, як i заснув. Як опече мене щось по спинi, я так i скрутився, як листочок на вогнi. Глядь – хазяiн з батурою стоiть, зуби шкiрить: «Оце так доглядаеш хазяйське добро? Отак пасеш?» Та батогом по ногах, по ногах, так п’явками й беруться. Упав я на землю, прошусь: «Дядечку, не бийте, я бiльше не буду!..» А вiн осатанiв, нiчого не чуе, батурою чистить, аж менi в очах все перевертаеться, як млинок. Порвав на менi штанцi, сорочку пошматував разом iз тiлом, кинув на толоцi, мов цуценя.

До самого вечора лежав я, гiрко плачучи. Пiдходили до мене пастушки, щось говорили, але я до них не обзивався. Звечорiло. Погнали худобу, а я лежу один посеред степу, i тiльки сира земля менi рани студить. То грудьми на нiй полежу, то на спину перевернуся – i легше менi зробиться, малому, не так болить побите тiло. Лежав я, лежав, потiм устав i побрiв до хутора, мов калiка безнога. Іду, а сонце вже зайшло, небо червоне, а по ньому бiлi голуби лiтають. Як заплачу я, як закричу. Був би, думаю, i я голубом, полетiв би матерi прохати, щоб забрала мене звiдси… А ти кажеш, я за куркулями жалiю. Хай за ними чорна яма жалiе!

Кузько зробив судорожний рух кадиком, якось по-гусячому повернув шию.

– Проте й куркулi теж бувають рiзнi, – продовжував вiн далi. – Викурили ми iз Троянiвки Василя Гончаренка. Скажи менi, який iз нього куркуль? Наймитiв не тримав, землi на слабенького середняка, в полiтику не лiз. Так ми його за штани i в конверт. А справжнi куркулi по Казахстанах та по Середнiх Азiях живуть, пасiки порозводили, чай з медочком попивають…

– Ну, сам знаеш, лiс рубають – трiски летять.

– Отож. Я й говорю – до людей пiдхiд треба мати. Спiймав мене ти з носилками – i зараз грозиш пiд суд вiддати. А, бач, того й не подумав, чого я сюди з цими проклятими носилками прийшов? Отож, щоб трiски не летiли, треба подумати, а не так, з тень-телепень.

Кузь забрав пустi носилки, пiшов двором. Оксен довго дивився йому вслiд; хотiв завернути назад i сказати, щоб Кузь забрав солому, але потiм роздумав: «Як не е, вiн злодiй, а злодiiв жалiти нiчого» – i, затоптавши цигарку, пiшов до контори.

Вiн зайшов у свою кiмнату-кабiнет i, не роздягаючись, а тiльки повiсивши на цвяшок шапку, сiв за стiл з тим почуттям заклопотаностi i вiдповiдальностi, яке охоплювало його кожного разу, коли вiн поринав у турботи дня. Проглянувши свою записну книжечку, що лежала на столi, Оксен подумав, що сьогоднi вранiшнього наряду не буде давати, бо вiн був даний учора ввечерi, i це було зроблено для того, щоб мати можливiсть сьогоднi вранцi виiхати на Власiвку за будiвельним матерiалом.

«Так, але за що вiн менi наплював у душу? – пригадав вiн розмову з Кузем. – Якщо в мене й були якiсь помилки, то я iх робив не тому, що хотiв, а тому, що не знав, як робити так, щоб тих помилок не було. І за це мене не мае права нiхто судити. Да. Не мае. Так чого тодi Кузь дорiкае? А тому вiн дорiкае, що спiймався на гарячому i хоче знайти для себе якесь виправдання. Так. Натурально. А в дiйсностi Кузь, може, хоч i не злодiй, але й не такий, щоб рахуватися з його думкою. Да. Вiн вiчно чимось незадоволений i все чогось шукае… Так, Чернеччину ми пустимо пiд соняшники, – перевiв своi думки Оксен на господарськi клопоти. – Олii також треба. Натурально. Добре було б прикупити роменських овець. На них шерсть хоч i груба, зате швидко наростае м’ясо».

Мимо хтось повiльно проплив на конi. Оксен, глянувши у вiкно, побачив голову сiльради Гната Реву, який прив’язав до яблунi жеребця, розiм’яв собi ноги i, поляскуючи нагаем по чоботях, пiшов до контори. Скоро почулися кроки на ганку, в коридорi, нарештi дверi вiдчинилися, i появився Гнат: шкiрянка розстебнута, чоботи забризканi багнюкою, на галiфе на колiнах i ззаду блищить нашита i вичовгана, мов бубон, шкiра. Сам червоний, збуджений iздою, губи зведенi в дудочку: вiчно Гнат щось насвистуе.

– Здоров, – каже вiн, i золотий переднiй зуб сiе по хатi самоварний блиск.

Потiм вiн сiдае на стiлець i розвалюеться на ньому, як датський принц, i то зводить ножицями, то розводить замлiлi вiд iзди ноги. Гнат нiколи не ходить пiшки, вiн або iздить iз кучером Кузьмою лiнiйкою, або верхи на сiльрадiвському жеребцi Дунаi, осiдланому старим горiховим сiдлом, що взяте не менше як на двадцять мiдних заклепок. Сiдло це Гнат конфiскував у куркуля на хуторах i розповiдав про нього цiлi легенди, що буцiмто на ньому iздила на прогулянки сама донька степового магната Бразуля, Марiя Бразуль, що воно перейшло iй у спадок вiд старинного козацького роду, а той рiд вiдбив те сiдло в татар.

– А чому воно на заклепках? – питали дядьки.

– Бо в тii Бразулихи було таке озаддя, що як сяде, то сiдло – хруп напополам i розколеться. Так його через те й на шпуги взяли. А озаддя таке було здорове через те, що Марiя, знаеш-понiмаеш, багато овечого лою пила, – по-яснював дядькам Гнат.

Посидiвши хвилину на стiльцi, Гнат обiрвав свист, тупнув ногами об пiдлогу, оббиваючи грязюку.

– З хуторiв iду, – хрипко сказав вiн.

– Воно й видно: так брагою вiд тебе й несе.

Гнат байдуже лупнув очима, губи його знову склалися в дудочку.

– Перестань свистiти, це тобi не в конюшнi! Гнат обiрвав свист, ляснув нагаем по халявах:

– По заготовках iздив. З м’ясом, знаеш-понiмаеш, ще не так, а з яйцями бiда. Зривають план. У тебе теж, здаеться, недовиконано.

Гнат вийняв засмальцьований блокнотик, розгорнув його, з-помiж листочкiв посипалися крихти i тютюнова потеруха.

– Точно. Недовиконання плану. Якi ж ти заходи будеш вживати?

– Посаджу все правлiння на гнiзда – хай несеться.

– Ти, знаеш-понiмаеш, зубiв не скаль! Є решенiе, за порушення строкiв виносити догани, так що гляди, щоб i ти не доплигався.

– У мене зараз сiвба. Так що не до яець. А що в бiса ви з уповмiнзагом робите?

– Не твое дiло. Ми тобi не пiдотчотнi.

– Ми тобi також…

Гнат порипiв шкiрянкою, посвистiв, похвоськав себе нагайкою по халявах i, бачачи, що Оксен з ним говорити не хоче, вийшов надвiр. Оксен знову зупинився бiля вiкна i задумався. «Да, треба будувати новi конюшнi, бо старi вже зовсiм валяться. Та як iм i не валитися, коли в них ще стояли конi пана Горонецького. А коли це було?.. А Кузько неправий. Вiн дивиться на життя, як пiвень на тiк: можна дзьобнути зернинку на дурничку – добре. Не можна – треба йти в iнше мiсце. Натурально…»

Думки в Оксена обiрвалися: в кабiнет зайшов завгосп артiлi Григiр Тетеря.

– Пiдводи готовi. Можна iхати, – сказав вiн i сiв на стiлець. Говорив смирним, тихим голосом, як паламар у церквi. Якусь мить вiн мовчав, потiм розправив долонею вуса, i лице зробилося змовницьким:

– У Власiвцi лiс хороший, та тiльки як би нам не переплатити. Коли б своi грошi, то нiчого, а то ж людськi.

Оксен усмiхнувся i заспокоiв старого, що переплатити не повиннi, тому що по других мiсцях ще дорожче.

Григiр нiби заспокоiвся, але ще довго прикидае в умi, скiльки-то воно буде коштувати отой лiс на конюшню.

Скнарiсть Григора як завгоспа була всезвiсною не тiльки в Троянiвцi, а й по навколишнiх селах та хуторах; не раз траплялося так, що Григiр вичитував хуторянам, якi iхали через Троянiвку на базар до Зiнькова, за всякi дрiбницi: за дьоготь, що по-безгосподарському хлюпае з мазницi, за те, що коняка не так запряжена i вже, напевно, iй натерло холку хомутом i т. д. i т. п. А в артiлi вiн був ще вибагливiший, ще нещаднiший: скiпався до свинарiв, що не бережуть вiдер, корит, що на тому, мовляв, тижневi зроблено десять нових корит, а де вони тепер? Порозбиванi лежать, бо нiхто за ними не дивиться, нiкому вони не потрiбнi. До конюхiв вiн присiкувався, що в них «збруя горить, як у тих циган». Учора посадив двох лимарiв, так розказують, що ремiння вже к лихiй годинi перетлiло. Ще б пак! Як вони хомути порозкидають по степу, хай дощ на них пiрчить.

Особливо похмурий та незадоволений ходив Григiр у жнива. Бознаколи вiн тодi iв i коли спав. Кожного ранку, схиливши набiк заклопотану голову, являвся до Оксена i, вийнявши з кишенi жменю зерна, скаржився:

– Оце за комбайном назбирав. Де ж таке видано, щоб отак хлiб марнувати? Нi, ти звiльни мене вiд завгоспа, бо не видержу я: печiнка розiрветься, на отаке дивлячись.

Або приходив i заявляв:

– Кавунiв молотникам не даватиму.

– Чому? – дивувався Оксен.

– А того, що вiд самiсiнького табору i до Троянiвки – скрiзь по степу жеврiе.

– Що жеврiе? – нiяк не мiг второпати Оксен.

– Скибки жеврiють. Якби ж вигризали так як слiд, то не жеврiло б, а то раз-два вкусить – кидае на дорогу. Денис Кошара – то не хлопець, а якась, прости Господи, прiрва: вiд Крикливоi балки i до Вишневого – все його скибки валяються.

– А звiдки ти знаеш, що то його, а не чиiсь iншi?

– У нього зуби рiдкi, як на пилцi, – прооре ними, вiдразу видно, чия робота.

– Ет, дурницi, – вiдмахувався Оксен. – На скибках грошей не зекономиш.

– Я не за скибки, а за людську працю печуся. Кавун – то наш пiт i наша праця, а вiн вибере, сучий син, якнайбiльшого, хряп об колiно, середину виiсть, а решту в бур’ян. Хоч би товаришу вiддав, як сам не подужае.

У контору Григiр нiколи не приходив iз пустими кишенями; в них завжди щось бряжчало i подзенькувало: або гайки, знайденi десь на подвiр’i, або гвiздки, або якiсь iржавi старi ключi.

Сказавши тепер Оксеновi, що пiдводи вже стоять готовi до виiзду, Григiр вийняв з кишенi якесь мотуззя i, доки Оксен закривав шафу та вкладав папери, заходився в’язати його.

– Хiба немае нових вiрьовок, що ти дрантя докупи в’яжеш?

– Авжеж, що нема.

– Та слiпий Вихтiр сукав цiлу зиму! Порвали, чи що?

– Не порвали, а на лiто держу. Прийде косовиця – рубля притягнути нiчим буде.

Вийшли з контори. Надворi повно сонця i голубого неба. Над пiдметами кружляе гайвороння, очманiлi вiд тепла горобцi лiзуть прямо пiд ноги, так i хочеться накрити якого-небудь картузом. Бiля колодязя – велика калюжа. Дурнi телята нахиляють голови i нюхають, чим пахне, потiм, задравши хвости, мчать наослiп, розкидаючи ратичками теплу грязючку.


IV

Тимко пiд’iхав до артiльного двору, коли вже зовсiм звечорiло i чередник гнав з поля овець. Мекаючи на всi лади, вони запрудили ворота, i Тимко притисся з конем до паркана, перечiкуючи, доки схлине овеча рiка. За плечима в хлопця висiла торба з лемешами, якi вiн привiз до кузнi. Коли вовниста хвиля нарештi покотилася двором, Тимко поiхав до кузнi. Назустрiч йому вiд колодязя з двома вiдрами в руках iшла огрядна присадкувата дiвчина з випнутими вперед, не по росту великими грудьми, якi, здавалося, iй так же важко нести, як i вiдра з водою. Побачивши Тимка, вона здивовано зупинилася i зареготалася.

– Оце так козак! – вигукнула вона, насмiшкувато оглядаючи мотузяну збрую, що прикрашала коня. Тимко ворухнув босими ногами, що були запетльованi в посторонки, проiхав, не вiдповiдаючи на ii регiт.

У кузнi Василь Кир, чорний таранкуватий чоловiк рокiв сорока, бив молотком розпечену залiзяку так, що вiд неi розпирскувалися iскри, як золотий дощ. Тимко виклав перед ним лемешi, присiв на пустий ящик.

Призвичаiвшись до напiвтемряви, що затопляла кузню, Тимко розгледiв ще одну людину, що сидiла в куточку, примостившись на купi залiзяччя. Тимко вiдвернувся, аж шия хруснула: то був його ворог по парубоцтву Сергiй Золотаренко. Тепер iхнi стежечки сходилися бiля Орисиного двору, i хлопцi не здоровкалися i не говорили один з одним. Але сьогоднi в Тимка був такий настрiй, що йому хотiлося придиратися за дрiбницi, i вiн вирiшив зачепити Сергiя, щоб зiгнати на ньому свое зло.

– О, та у вас тут i помiчники е! Правда ж, дядьку Кир? Тiльки чого це вiн сидить як пеньок? Узяв би молот, грюкнув раз та два – все б легше було на руки ковалевi. Та, правда, як вiн тим молотом грюкатиме, коли в нього сили, як у горобця?

Сергiй заворушився в темрявi, кинув цигарку, але промовчав.

– Дядьку! Чого це вiн ворушиться, а не встае? Може, в нього штани до залiза прикипiли? То я вiзьму жигало та одлiплю?

– Звiсне дiло – баришник… Звик на крадених конях тавра випiкати i до людей лiзе, – обiзвався Сергiй.

– Е, стручки! Замовчiть, а то вас обох угомоню.

На деякий час запала мовчанка, яка обiцяла ще бiльшу сварку. Тимко сидiв згорбившись, пiдшукував ущипливi слова.

– Ходи, Серьожко, я тебе раз по шиi лясну.

– Ти своею силою не задавайся, а то був один такий, та без печiнок залишився.

– Ану, геть з кузнi! – визвiрився на них Кир.

– Нi, так ви, дядьку, послухайте, що вiн каже, – не зважав нi на якi гальма Тимко. – Отаке миршаве, як зiнське щеня, а й воно нахваляеться. Ну, от ми з тобою один на один. Засукуй рукава. Пiдходь ближче.

Тимко встав, розправив плечi, мiцно вперся ногами в землю. Сергiй застебнув пiджачок, ступнув до дверей.

– Тiкаеш? Трясучка напала?

– Нi, пiду в луг хорошого бича шукати, – вiджартувався Сергiй i вийшов iз кузнi. Тiлькино вiн вийшов, як у дверях появилася Лукерка.

– Здрастуйте, ковалики, – проспiвала вона, розiп’явшись у двернiй рамi. – Чи не допоможе менi хто-небудь iз вас сепаратор покрутити? Молока навезли, а крутити нiкому.

– А що нам за те буде? – торгувався Кир.

– Уже куплю вам четвертушку.

– Та й годi?

– А чого ж вам ще треба?

– Здорова дiвка, а не догадуеться.

– Ги, отакi старi, i вони до молодих! Ходiмо, Тимусю, бо з дядьком добалакаешся…

– Ти б Сергiя взяла в придачу…

– Нiчого, Тимко й за нього справиться, – зареготала за кузнею Лукерка.

Тимко обняв дiвчину, притяг до себе, зашептав на вухо:

– Менi четвертушечки не треба, натурою хочу…

Дiвчина вирвалася з обiймiв, вiдштовхнула вiд себе парубка.

– Ну, ти не дуже! Такого уговору не було.

Тимко ще раз хотiв обняти дiвчину, озирнувся, чи нiхто не бачить. Бiля кузнi чорним привидом стояв Сергiй. «Побiжить зараз, усе Орисi роздзвонить. Ну й що ж. То не парубок, що лише одну дiвчину мае», – вирiшив Тимко, iдучи вслiд за Лукеркою.

В кiмнатi, куди вiн зайшов, пахло молоком, на вiкнах висiли марлевi занавiски; на столi горiла лампа, кидаючи вiдсвiти на блискучий сепаратор.

– Ти крути, а я буду наливати, – розпорядилася Лукерка. Залишившись iз Тимком наодинцi, дiвчина вiдразу перемiнилася: iз балакучоi та веселоi зробилася мовчазна i насторожена, ходила з опущеними очима, нi разу не глянула на Тимка. Тимко уважно слiдкував за дiвчиною i кiлька раз ловив дивний блиск ii очей, який вона вiдразу ж гасила своiми вiями. Цей блиск збуджував Тимка, i парубок ясно вiдчував, як це збудження щохвилi наростае. Лукерка не пiднiмала на парубка очей, але вiдчувала, що вiн дивиться на неi, i палахкотiла лицем. Закiнчивши роботу, Лукерка, не говорячи нi слова, повела Тимка в свою комiрчину, де вона iнодi, як було багато роботи, залишалася спати, i, завiсивши вiкна та поставивши на стiл лампу, вийшла в сепараторну. Тимко сiв на стiлець, горiв, як у вогнi. «Сама заманила. Оце дiвчина!» – било йому в гарячий мозок. Лукерка внесла шматок хлiба i бляшаний кухоль сметани, подала Тимковi.

– Ти, мабуть, втомився. Поiж трохи. Бач, як тебе в пiт кинуло!

Вона смiло пiдiйшла до нього i, закотивши фартушок, який пах молоком i ii тiлом, витерла йому з лоба рясний пiт. Потiм сiла на лiжко, зняла кофточку i повiсила на бильце.

– Чогось менi жарко зробилося, – пошепки сказала вона i знiчено посмiхнулася.

Тимко вiдсунув бляшаний кухоль iз сметаною, дихнув на лампу.

– Лукерко, ягiдко моя!..

Запах ii сильного тiла туманив йому голову. Вона давалася себе пестити, благала тихим шепотом:

– Заспокойся, Тимко. Не треба.

Їi сильнi руки перечили настирливо i непiдкупно.

– Тимоньку, хороший, слухай, що я тобi скажу. Слухай же!

Але вiн не хотiв слухати. Тодi вона з силою вiдштовхнула його вiд себе, вiн глухо вдарився об стiну головою, притих.

Вона пiдiйшла до нього, трохи не плачучи, стала мацати за голову:

– Дуже вдарився? Ну, прости. Прости.

– Нецiлованою прикидаешся? – Тимко тихо, але злорадно засмiявся. – А цноту, мабуть, ще пастушкою загубила?

Лукерка кинула на плечi хустку i деяку мить стояла, посiпуючи плечима, так, нiби по нiй раптом вдарив струмiнь холоду, потiм ривком вiдкрила дверi:

– Іди спати, Тимоньку!..

Не сказавши бiльше нi слова, вийшла надвiр, пiд зоряне небо. Тимко, посидiвши ще деякий час один, теж вийшов. Чорна, загорнута в шаль постать Лукерки бовванiла пiд берестом. Вiн пiдiйшов до неi, взяв за руку. Вона не виривала руки, але обличчя вiдвернула i закрила шаллю очi.

– Лукерко…

Вона мовчала. Тодi вiн узяв ii грубi, негнучкi пальцi, тихо стис у своiй долонi i, спотикаючись, пiшов до коня, що був прив’язаний бiля кузнi. «Як по-дурному все вийшло», – подумав вiн, неслухняними пальцями розмотуючи вуздечку. «Стiй, чорт!» – впiвголоса лаяв Тимко коня. Потiм чiпко схопив за гриву, вiдштовхнувся сильними ногами вiд землi, сiв на теплу кiнську спину i озирнувся назад.

Пiд берестом, як i ранiше, стояла Лукерка. Вона стояла, повернувши голову до лугiв, вiд яких несло вологою, потiм не то схлипнула, не то зiтхнула i тихою ходою пiшла в хату. Тимко ще трохи чекав, гадаючи, що, може, вона вийде, але вона не виходила. Тодi вiн розiбрав повiддя i також тихо, повiльно поiхав до конюшнi. Здавши коня конюхам, вийшов за ворота артiлi i довго стояв пiд парканом, думаючи, що йому тепер робити i куди йти.

Спочатку в нього була думка йти додому i добре виспатися, але чим довше вiн стояв i чим довше дивився на чудову весняну нiч, що моргала до нього зорями i вiяла свiжiстю лук i лугiв, тим бiльше i тим швидше починала шумувати в ньому парубоцька кров, забиваючи навiть те тяжке почуття, яке вiн винiс пiсля зустрiчi з Лукеркою, – почуття сорому i парубоцькоi невдачi. Йому було якось не по собi, i Тимко знав, що коли вiн ляже спати, то це тяжке почуття буде мучити його ще дуже довго, i тому вiн хотiв зараз якнайшвидше заглушити його, хоча й не знав чим. Найбiльше в нього надii було на те, що вiн зустрiнеться з кимось iз сiльських хлопцiв, пiдуть балачки, смiхи-пересмiхи, i все забудеться, тому вiн нiкуди не йшов i пильно прислухався, чи не обiзветься де-небудь парубочий голос, чи не почуеться парубоцька пiсня, хай хоч i на Залужжi, кат його бери. Вiн ладен був зараз тюпашити куди завгодно, аби розвiяти свою нудьгу i неприемне смокчуче почуття, що давило його за серце.

Але всюди було тихо. З Ташанi валувала пара, заволiкаючи придорожнi верби, що здаля були схожi на величезнi ожереди сiна, криючи дорогу, ташанський мiст. Десь за рiчкою гув болотяний бугай, в осоках покахкувала час вiд часу дика качка, в сазi одноманiтно, безконечно кричали деркачi. І раптом хтось тюгукнув, та так тюгукнув, що аж по водi ляснуло, аж в очеретах шелеснуло – i покотилося левадами, лугами та байраками, i загубилося десь у глибоких ярах.

«Еге!» – зрадiв Тимко i щодуху побiг на той окрик i незабаром зустрiв на мосту Гараська Сича, якого вважали в селi трохи придуркуватим.

– Ти тюгукав?

– Я.

– Хлопцiв або дiвчат нiде не бачив?

– На картинi всi вони.

«І справдi, сьогоднi ж кiно! Як же я про це забув?»

Кiно в життi села було видатною подiею, до неi готувалися ще загодя, особливо молодь. Хлопцi, тi говорили один одному на роботi: «Не забувай же. Пiслязавтрього картина». А дiвчата вимивали коси в ташанськiй водi, прали блузочки, пахтилися одеколоном «Сирень» i приходили до хати-читальнi чистiсiнькi, напахченi, соромливi i настороженi: а може, й проведе ii який-небудь кучерявий тракторист iз кiно додому, поцiлуе пiд вербами в пахучi коси, пригорне, приголубить, найкращою в свiтi назве, – i тодi вона йому серце, мов квiтку, розкрие, бо iй уже давно хочеться любити…

Кiно показували в хатi-читальнi тiльки зимою, а лiтом крутили прямо надворi, в садку. Глядачi розлягалися прямiсiнько на травi, а подii всi розгорталися на бiлiй стiнi: там билися, вмирали, цiлувалися, спiвали, витанцьовували, а раз, коли демонструвався кiнофiльм «Путевка в жизнь», то таке виробляли, що дiльничний мiлiцiонер не витримав i кричав, щоб припинили картину.

Оскiльки електромотора не було, то динамку крутили руками. Найчастiше це робив Денис, для загального добра вiн сили не шкодував i викручував сам по п’ять, а то й шiсть частин. Але це траплялося тiльки тодi, коли йшли фiльми любовнi або революцiйнi, в противному разi Денис кидав ручку, свiтло гасло, i збудженi глядачi кричали: «Давайте крутiя!» Довго торгувалися, бо нiхто крутити не хотiв, а дивитися хотiли всi, i розшукували Дениса, але вiн на iх крики не зважав, i розшукати його було не так-то легко: садок великий, дiвчат багато, попробуй знайди його серед темноi ночi. Раз виявив бажання ближче познайомитися iз технiкою Павло. Поплював у руки i крутонув так, що динамка заскреготiла як скажена i поперегорали лампочки. Павла висварили i бiльше до технiки не пускали.

Тимко спочатку був розiгнався до хати-читальнi, але потiм вiдкинув свiй замiр, бо вже було пiзненько i кiно, мабуть, уже давно закiнчилося. Мовчки вiн пiшов пустою сiльською вулицею.

– Ги-ги, – засмiявся Гарасько, показуючи кудись у темряву рукою. – Диви, як прижимаються.

Пiд чорним стовбуром верби заворушилися двi постатi.

– Матвiю, не лiзь, бо вдарю. Матвiю! Ну, що тобi за iнтерес? – тихо гомонiла дiвчина.

– А що я роблю? – дивувався парубок.

Тимко, не збавляючи кроку, пiшов далi. Але Гарасько йти не хотiв i все просив Тимка залишитися, щоб пiдслiдити, що воно буде далi пiд тихими вербами.

– Я одного разу пiдзирав за одною парою, так цiлувалися, – хихикаючи, розповiдав вiн. – А я як закричу: «Ай-я, як вам не соромно», – а вони й порозбiгалися…

– І нiхто тебе не трiснув по гамалику?

– Нi… Ги-ги.

– Не нарвався ти на мене. Я б тебе вiдсупонив…

Гарасько урвав смiх, мовчки плуганився за Тимком, загрiбаючи пiсок своiми босими клешнюватими ногами. Так вони ще трохи пройшли селом i завернули на Притулiвку – бiчну вулицю, що йшла пiсками понад Ташанню. Незабаром вони натрапили на громаду хлопцiв, що сидiли в соснi на пiску.

– От i каже капiтан Немо, – чулося звiдти. – Поховайте мене на золотому морському днi разом iз моiм човном. Прийшли до нього матроси, стали на колiна i присяглися на вiчну вiрнiсть. І не було нi одного з них, щоб не плакав: так iм було жаль розлучатися iз своiм капiтаном. Зодягли вони скафандри, випливли на поверхню моря, глянули, а з морського дна, з чорноi прiрви жеврiе свiтло – то блисне, то згасне. То блисне, то згасне. То капiтан Немо шле своiй бойовiй командi останне «прощай».

– Хомутенкiв студент бреше, – зашепотiв Гарасько. – З унiверситету вигнали, так вiн тепер хлопцiв туманить.

– Мовчи, довбня.

Пiдiйшли до гурту. Улас продовжував далi:

– Так що в кожнiй фантазii е доля iстини. І настане такий час, що зроблять такого човна, а може, вже й зробили, що вiн буде i плавати, i лiтати.

– А правда, що на Марсi живуть також люди, тiльки не такi, як у нас, а з двома головами? – обiзвався з гурту хлопець, i Тимко пiзнав по голосу Марка.

– Наука доводить, що життя на Марсi iснуе, але чи есть там люди i якi вони, поки що невiдомо. Але прийде такий час, що таемницi всесвiту, – Улас показав рукою в небо, – будуть розгаданi.

– Писалося ж у Бiблii, що лiтатимуть птицi i залiзними носами клюватимуть людей, – от i е лiтаки. Нам колись на толоцi дiд Інокеша розказував.

– Тепер, коли наука так швидко пiшла вперед i довела закони, на яких тримаеться всесвiт, Бiблiя – це просто збiрник казок, розрахованих на старих дiдiв, яких мучить безсоння. Бiблiя давно вмерла, i коли б ви, хлопцi, бiльше читали книжок, ви б не слухали дiда Інокешу i розумiли б, що життя – дуже цiкава штука i що жити – це значить учитися.

– Еге, навчишся, – вставив свое слово Марко. – Вiд рання й до ночi на рiллi так ухоркаешся, що не тiльки за книжку, а й за ложку не вiзьмешся. А е трохи вiльного часу – мати ганяе, як цуцика. Дров нарубай, води принеси, в корови повичищай. Я так з дому тiкаю. Оце хоч на вулицi вiдпочину та послухаю, що розумнi люди говорять.

– Навчiться розподiляти час, i вам вистачить його i на працю, i на читання книжок. Бувають такi днi, коли ви працюете менше, наприклад, зимою, отодi берiть у руки книжки i читайте. Великий пролетарський письменник Горький говорив, що все те, що в нього е найкращого, вiн одержав завдяки книжкам.

– Коли всi будуть дуже вченi, хто в землi порпатиметься? – сказав Тимко. – Всi в бiлих капелюхах ходити не будемо, треба комусь i в картузах.

– У тебе зовсiм невiрне уявлення про iнтелiгенцiю. Ти дивишся на неi очима дореволюцiйного мужика. Ти нiяк не можеш зрозумiти, що без iнтелiгенцii, без науки неможливий розвиток суспiльства. Люди розумовоi працi винайшли трактор. Ти на ньому ореш, радiеш, що тобi полегшено працю, одначе забуваеш подякувати вченим, що вигадали цю машину.

– Говори, як хочеш, а я знаю свое. Ти от поiхав у мiсто, краватки носиш, а гнойку понюхати боiшся, хоч сало любиш трiскати. Кожного разу, як у Харкiв iдеш, такого сидора шнуруеш, що конякою не пiдвезеш. А вивчишся, то яка нам з того користь буде? Адже тебе в село i цiпом не наженеш. Ти будеш тертися бiля вчених, де-небудь у великому мiстi, та грошi в кишенi гребтимеш, а побачиш у трамваi дядька з мiшком – сахатимешся, як вiд чуми, щоб вiн тобi чистенькоi сорочечки не замазав.

– Ти помиляешся. Я мрiю працювати на селi.

– Не бреши! Багато з вас таких, що повивчалися, а на селi працюють? Порозбiгалися, що й чорт iз свiчкою не знайде. Інтелiгенцiя. Приiхав он Микола Шкурупiй до рiдноi матерi в гостi. Насипала вона борщу всiм в одну миску, а вiн носом крутить, уже не хоче з одноi миски iсти. А мати перед усiма вихваляеться: «Слава Богу, вивчився мiй Микола на лiкаря. Все ж таки не в колгоспi робити». Так що ж тодi по-вашому, по-iнтелiгентному, виходить? Що в колгоспi роблять однi дурнi?

– У суспiльствi iснуе розподiл працi. Однi працюють лiкарями, iншi роблять у колгоспi, i нiхто з iнтелiгенцii ще нiколи не дивився з презирством на людей фiзичноi працi. Це твоя вигадка.

– Вигадка не вигадка, а я розумiю так: будь ти вчений чи сто раз професор, а вiд простого народу не верни, раз вiн тебе в люди вивiв.

– Цiлком вiрно…

– А коли так, то чого ти не прийдеш до нас на поле та не скажеш: «Хлопцi, я зараз у вiдпустцi, давайте я разом iз вами в степу попрацюю, понюхаю, як земелька пахне». Адже ти бачиш, як мало в артiлi робочих рук.

– Я думав… Я… навiть хотiв. І, чесне слово, я мав такий намiр.

– Що нам з того намiру? Ти на дiлi покажи… Був у нашому селi, розказують люди, один дядько, Федiр Смик: двiстi колодок пасiки, п’ять пар волiв, п’ятнадцять десятин землi. Одне слово – багач. А сам тихий такий, смирний, iде селом i перед малою дитиною шапку здiймае. Прийдуть до нього селяни – зерна позичить, меду на кутю дасть, а прийдеться до вiддачi – десяту шкуру здере…

– Ти що мене iз Смиком рiвняеш?

– Я приклад наводжу, що в нього, може, теж добрi намiри були, та яке нам до них дiло? Ось ти тiльки що про небо говорив, про зорi. Воно, звичайно, наука. Але ти до неба лiзь, але й про землю не забувай. Ех, оце б тут i спав, – закiнчив свою балачку Тимко i простягся на пiску.

– Денис он уже давно хропе.

– Його голим на терниння поклади – i то спатиме. Воляча шкура.

– Хлопцi, в кого е закурить? У мене на цей раз табак вийшов, – зациганив Марко.

– В тебе, як у Кузя, – вiчно кисет порваний.

– А ти не шкодуй, i на той рiк уродить.

Улас пiдвiвся, високий, гостроплечий, обтрусив од пiску штани.

– Ну, ви сидiть, а мiй органiзм проситься на вiдпочинок. На добранiч.

– Ходи здоров.

У темрявi замелькали бiлi брезентовi черевики Уласа. – Довгий органiзм, – засмiявся вслiд йому Гарасько. Хтось жартома штовхнув його, вiн поточився i наступив Денисовi на ногу. Денис сiв на пiску, витер рукавом сонну слинку з губiв.

– А що, хлопцi, буде, як телиця сниться? – запитав вiн басом.

– На свiжину десь натрапиш, – засмiявся Гарасько. Денис не зрозумiв його натяку, хоч всi останнi зрозумiли i засмiялися.

– Хлопцi, – притишено загомонiв Денис. – Я назнав у одному мiсцi свiжу сметану. У староi Прокопихи повна макiтра назбирана.

– У них собака бiля погреба прив’язаний. Трудно.

Денис устав, розвалькувато пiшов у темряву. Незабаром почувся шум, трiск, i вiн повернувся назад з колякою в руцi, вiд якоi пахло живицею.

– Це од собаки. Як загилю, так i не писне. Пiшли. Тимко вибiг наперед, зупинив ватагу.

– Хлопцi, уговор такий: що б там не трапилося, один на одного не гавкать. А то прошлий раз ходили на Залужжя курей полохати, всi з води сухими вийшли, а Гараська в сiльраду викликали. Попадемося – усiм мовчать i один одного не видавати. Згода?

– Згода.

– Тепер я скажу, – виступив i собi Марко. – Дениса за сметаною не посилати. Того разу, як були на Хрипках, вiн, доки вилiз iз погреба, пiвмакiтри випив.

Рушили сонним селом. Тiльки хотiли переходити ташанський мiст, як у темрявi загуркотiли пiдводи. Зустрiч з ними була небажаною, тому вся ватага принишкла в рiвчаку, чекаючи, доки вони проiдуть. По мосту повiльно сунули плетенi iз лози величезнi кучi, повнi горшкiв: то iхали в Зiнькiв на базар опiшнянськi гончарi. В темрявi виднiлася передня коняка з коротким тулубом, чути було, як тихо подзенькуе причеплене пiд возом пусте вiдро.

Запахло дьогтем i кiнською спiтнiлою шерстю; потiм на однiй кучi пiдвелася голова в смушевiй шапцi i голосно крикнула назад, де чорнiла, наближаючись, друга пiдвода:

– Іване, ти спиш?

– Сплю.

– І я сплю.

Кучi, поскрипуючи, пропливали мимо, але ще довго пiсля того в повiтрi пахло дьогтем, кiнським потом i житньою половою, якою було обмощено горшки, щоб не потовклися в дорозi.

– Пiшли берегами, – зашепотiв Марко. – Бо тут то з горщечниками, то з циганами христосатися будемо. Уже й так скоро розвидниться.

Спустилися з гатки один за одним, крок в крок, як зграя вовчикiв-братикiв. Попереду Тимко, за ним Денис iз герлигою, далi зiщулений, обережний Марко, а за ними всi останнi. Бiля двору Прокопихи зупинилися. З берега ледве видно хатку в тополях, малесенький погрiбничок.

– Ну, чого стали? – сердито зашепотiв Тимко.

Денис перший полiз через тин, зачепився холошею за кiлок, впав у бур’яниння. Всi попадали на землю, притаiли дух. Нарештi Денис поповзом пошелестiв у темряву i довго не повертався. Потiм приповз i повiдомив, що на возi пiд повiткою спить Матвiй Глек.

– А знаете що? Давайте його викотимо разом з возом iз двору, щоб не заважав, – порадив Марко.

– Оце дiло!

Забули i про сметану, i про небезпеку, чорними тiнями обережно стали пiдкрадатися до повiтки.

Матвiй Глек був единий чоловiк у Троянiвцi, який i досi жив iндивiдуально. Славився вiн впертiстю i незгiдливiстю свого характеру. Наприклад, йому говорили:

– Сьогоднi у Власiвцi випав дощ… Вiн зараз же йшов на заперечення:

– Е, нi, нi, у Власiвцi дощу не було! Це ти брешеш.

– Як же так не було? – доказували йому. – Я сам тiльки що звiдти приiхав, ще й одежа не встигла висохнути.

– Е, нi, нi. Хмара стояла зовсiм не над Власiвкою, а над Дейкалiвкою.

Або йому говорили:

– У морi вода солона.

– Е, нi, нi, – зараз же заперечував Матвiй. – Якби в морi була солона вода, то там риба не водилася б.

До цього домiшувалася його страшна, просто нелюдська заздрiсть i бажання похвастати.

– Я, коли сплю, – все на свiтi чую, – не раз вихвалявся вiн помiж селянами. – Учора один чоловiк нiс мiшок iз поля. Так i знай – пшеницi вкрав на току. А позавчора Вихорiв Тимко iз Тетериною Орисею в степ пiд ручку ходили. Вони таки доходяться…

За все це сiльська парубота була на нього давно сердита i весь час шукала приводу насолити старому. От чому всi хлопцi так радо рушили на його подвiр’я. Обережно пiдкралися до повiтки, взялися за роботу. Денис упрягся в голоблi, Марко побiг вiдчиняти ворота, а Тимко знайшов посеред двору якийсь цурупалок, пiшов запручувати хатнi дверi, щоб стара Прокопиха, зачувши в дворi метушню, не могла вийти з хати. У воротях Денис несподiвано рвонув «соб», колесо глухо стукнуло об вушак i зачепилося за нього. Хропiння на возi затихло. Хлопцi, як по командi, кинулися навдьори. Денисовi уже тiкати було нiкуди, i вiн присiв помiж голоблями. Пройшла хвилина, друга. На возi знову почулося хропiння. Тимко прибiг iз темряви, тихо спитав, де хлопцi.

– Порозбiгалися…

– Повезли вдвох.

Викотили воза на вулицю, потягли по пiску помiж тинами. Денис хекав, як бик у плузi, раптом кинув на землю голоблi, шугнув у темряву.

– Ти куди? – зашипiв на нього Тимко.

– Хлопцiв шукати…

– Я тебе нашукаю! Ану йди тягни.

Денис поплював у руки, впрiгся i поволiк воза далi. На поворотi дороги iз-за верб один по одному вийшли хлопцi.

– Свистуни, – лаяв iх Тимко.

Тi винувато пiдiйшли до воза, мовчки стали допомагати везти далi. В тихiй жалобi, як похоронна процесiя, прослiдували сонним селом, бiля виiзду на полтавський шлях зупинилися, тихо стали радитися, куди везти. Тимко наполягав, щоб на мiст, Марко – на колгоспний двiр: хай, мовляв, уранцi люди посмiються, що приiхав уночi Матвiй на чортах у колгосп записуватися. Гарасько придумав найкраще:

– Давайте його в степ одтарахтаримо. Дорога пiшла добра.

– Може, ти здуру аж у Полтаву повезеш? – визвiрився на нього Тимко.

– О, знайшов, – майже вигукнув Марко, так що на нього всi зацитькали. – Давайте його на тирло переправимо. Там мiлко. Я вчора напував волiв.

Тимко махнув рукою:

– Поiхали…

Тирло – невеличкий, порослий травою острiвець посеред Ташанi. Кубляться та чепуряться на ньому домашнi гуси та качки, сiдають на спочинок перелiтнi журавлi, в’ють гнiзда луговi чайки. Весною, коли спадае вода, забродить туди пастися худоба, тирлуеться там, а зимою, коли жовтий очерет занесе снiгом, особливо вечорами, петляють по острову лисицi, вичiкуючи на поживу.

До гатки хлопцi зобралися благополучно. Стали спускатися до Ташанi; Дениса мотало в голоблях, як проклятого.

– Держiть, хлопцi, бо напира, – просив вiн, з трудом стримуючи воза. Враз його мотнуло вбiк, i вiн, вiдчуваючи, що воза йому не стримати, вискочив з голобель. Мимо нього з гуркотом потаскало воза i погнало його прямо в Ташань. Почувся страшний плескiт води i несамовитий людський крик:

– О-о, р-р-р-яту-йте-е-е!

Нiхто не рятуе. Чути тiльки швидкий тупiт нiг по шляху. Стиха пересвистуючись, зiбралися пiд вербами аж бiля Беевоi гори. Денис, тяжкий на бiгу, приплентався пiзнiше за всiх i порадував новиною: загубив картуз.

– Де ж ти його загубив, роззяво? – накинувся на нього Тимко.

– А хiба ж я знаю? Бiг-бiг – мац, а його нема.

– Іди лазь рачки, а щоб картуз найшов. Пiднiме хтонебудь iз троянчан – вiдразу дiзнаються, чия робота.

– Де ж я його тепер знайду, коли отак темно? – горював Денис.

– От ускочили, так ускочили! – зачухав потилицю Тимко. – Будуть пихати – кажи, нiчого не знаю. Пойняв?

– Та коли б…

– І-iх, ступа довбана!..

Сумнi та невеселi, розходилися хлопцi по хатах. Тимко добрався додому тодi, коли за Беевою горою свiтлiло небо. Слизькою вiд роси стежкою спустився в яр, зачерпнув вербовим коряком води з криницi, жадiбно пив, з приемнiстю вiдчуваючи, як вода тече за сорочку i холодить груди. Потiм зiдрався кручею до хати, зайшов у комору i лiг на примiстку. В коморi пахло борошном i сушеним липовим цвiтом. Засинав, але збуджена думка не хотiла спати i малювала перед ним картини, баченi вдень: широкий степ з вилинялими на сонцi бур’янами, чорнi лоскуття рiллi, далеке, ледве вловиме для ока тремтiння марева на обрii. Довго перед його очима стояла Орися в тiй позi, в якiй вiн бачив ii востанне в чорних дверях, – iз блiдим, зляканим лицем. Потiм Орися кудись пропала, i на ii мiсцi з’явилася Лукерка, манила його чорними очима i сумно посмiхалася з-пiд пуховоi шалi. «А щезнiть ви», – прошепотiв вiн i вкрився рядном з головою.


V

У старого Лук’яна Хомутенка сiмеечка дай Боже: вiн з жiнкою та восьмеро дiтей. Зварить Федора вiдерний чавун борщу – за день як вiтром вивiе. Найстарший син – Улас, два менших вiд Уласа брати уже працюють – один трактористом, другий так, на рiзних роботах. І ще мала сестра у артiльних яслах пильнуе, а останнi – малеча. Те гусей пасе, те цiле лiто з рiчки не вилазить: оглухне вiд води, як чобiт, батогом потягти слiдуе, та за роботою нiколи.

Надiя сiм’i – Улас. Як не е, найстарший, йому i випадае честь допомогти батькам нагодувати хлiбом насущним оту бiлоштанну ораву. Одначе не так сталось, як бажалось. Вдався Улас до сiльського господарства зовсiм непридатним. Заставлять його сiно на гарбу класти – накладе так, що тут же й розсунеться; пошлють бикiв поганяти – борозну скрутить, огрiхiв наробить; кiлок у тин заб’е – обов’язково криво. Всьому виною – книжки. Якби не ота напасть, може б, i вийшов iз хлопця добрий господар. А то, вiдколи навчився читати, з книжкою не розлучаеться.

Спочатку Лук’ян радiв, дивлячись на нього: «Беручке хлоп’я, гляди, якимось професором буде або ще вище». Потiм, як посипалися одне за одним дiти i настала бiльша потреба в робочих руках, вiн все частiше став хмуритися, бачачи сина за книжкою, i, нарештi, не витримав:

– Ану кидай к лихiй годинi свою бiблiю та йди з-пiд корови вичистиш!

Улас глянув на батька добрими зляканими очима.

– У мене ж екзамени, тату.

– А в мене руки одвалюються од роботи, працюючи на вас, дармоiдiв! – Вiн вирвав книжку з рук Уласа i закинув у бур’ян. Улас пiшов у хлiв i довго плакав у кутку за яслами, потiм розшукав книжку в бур’янi i заховав за бантиною.

Увечерi засунув ii за пазуху i побiг у артiль до сторожiв. У малесенькiй накуренiй кiмнатi читав уголос про хороброго капiтана Гранта, про пiратiв, про море, про страшних орлiв, якi можуть у пазурах пiднести малу дитину. Сторожi слухали його уважно, пiдтримували його бажання вчитися, всiляко заохочували, щоб вiн читав усе новi i новi iм книжки, i проявляли при цьому значний до них iнтерес.

– Учись, хлопче, учись. Врем’я тепер пiдходить таке, що без науки – гоп та й стiй.

І як батько не противився, як не перешкоджав навчанню, Улас все ж таки поступив у Зiнькiвську десятирiчку i успiшно закiнчив ii. Дивуючись такiй впертостi сина i в душi навiть схвалюючи ii, Лук’ян махнув рукою:

– Дивись, як знаеш. У тебе свiй розум е.

І Улас задумав поступати в Харкiвський унiверситет. Лук’ян назбирав двiстi карбованцiв грошей на дорогу, мати напекла хлiба та коржикiв, брат, який працював трактористом, зробив сундук i покрив його чорним лаком, так що вiн став схожий на гроб, прикував до нього здоровенний замчище, приробив залiзну ручку, – i всiею сiм’ею пiшли проводжати Уласа в науку. На прощання батько сказав:

– Грошей висилати не буду. Людськi дiти якось вчаться, i ти бiля них мостися. Почитай там учителiв своiх i родителiв не забувай.

Мати витерла хусткою очi, глянула крiзь сльози на старшенького:

– Рушник хоч узяв?

– Тут вiн, у сундучку.

– Бережи ж там грошi та на вулицях оглядайся. Там, кажуть, тих трамваiв, що кожного дня людей рiжуть…

Погрузили на вiз сундук, i пiшов Улас за пiдводою, iз сiренького костюмчика руки повилазили, холошi короткi, з-пiд них бiленькi пiдштанички визирають соромливо. Дивиться мати вслiд, плаче: виросло на толоках межи коровами високе, як бур’янина, та невiдомо, чи вистачить у нього сили вигребтися на житейську хвилю? Чи пiднесе вона його та й полине вiн з нею до невiдомого щастя, чи замота в житейському морi, як мотае не одного на цьому бiлому свiтi. Дивиться мати, а вiн озирнеться, помахае рукою i йде собi далi за возом. Ось уже покрила його пилюка, i не розбере мати – бачить вона свого сина за тiеi завiсою чи то тiльки привиджуеться iй? І щемить iй серце, болить, як зранене, бо стоять он позаду ще семеро, i кожного жаль, i за кожним душа болить: як-то вони житимуть на бiлому свiтi, якi дороги простеляться перед ними?

Найближча вiд Троянiвки станцiя – Охтирка. Їхати треба через Грунь, рибальськi лiси, мимо села Журавного, що мрiе хатами у глибокiй долинi, далi – пiски, сосновi бори, Ворскла, монастир на горi, в якому розмiстилася дитяча трудова колонiя, а ще далi Охтирка. Вiз Уласа далекий родич Хомутенкiв дiд Терешко. На ньому сiрячина, бриль i здоровеннi рудi чоботи. Тiльки виiхали на Бееву гору, вiн зупинив пiдводу, щоб перевiрити, чи нiчого не забули. На возi лежав один сундук i дiдова торбина з харчами. Вiн обмацав i те, i друге рукою i сказав, що тепер можна рушати.

– Як буде все благополучно, то до вечора й доiдемо, – i вiн показав пужалном на сонце.

Бачачи, що Улас сидить засмучений, i щоб розважити хлопця, дiд став розповiдати, як його виряджали на «дiйствiтельну» службу.

– Як понапивалися, так зiгнули урядниковi шаблю i картуза к лихiй годинi закинули. А що нам? Ми – новобранцi. Привезли нас у Полтаву, а там народу, як ото в Покрову на ярмарку: шилом нiкуди ткнути. Новобранцi теж товпляться, аж лоби мокрi, бо такий слух пiшов межи народом, що приiде сам губернатор нас до вiйська виряджати та ще буде й дарунки роздавать. Ну, кожен, звичайно, хоче той дарунок одержати, через те й пхаеться. Дивимось: виходить iз прольотки – на мундирi хрести, вуса накрученi, скинув картуз, а на головi лисина. У вчених людей завжди бувае лисина. Ось ти вивчишся, i в тебе буде, позаяк головi ж робота велика. Та-ак. Вийшов, значить, скинув картуз та як закричить: «За веру, царя i отечество! Ур-ра-а-а!» Ми й собi як закричимо «ура», аж наче нас пiдiймае вгору вiд того крику. А один голос такий, що над усiма реве, всiх глушить. Я й кажу своему сусiдовi: «Недаром той чоловiк губернатором служить. Чуеш, який у нього голос? Усiх перекривае». А сусiд як зареготить та й каже: «Дурний ти, Терешку. Хiба ж то губернатор? То паровоз кричить». Потiм губернатор ще щось говорив, але здалеку не чути, видно тiльки, що губами ворушить, а слiв не чути. Як тiльки вiн закiнчив говорити, виступила iз-за нього баришня, молода, вся в браслетах, в шубi, i почала нам хрестики роздавати. Тут i сотворилося таке, що я вже рад був i втекти, так нiкуди – заднi на переднiх пхають, усе змiшалося, губернаторшу звалили, прибiгла кiнна полiцiя i давай нас розганяти та канчуками по спинах чистить. Добрих хрестикiв нароздавали. У мене з тиждень спина свербiла…

Улас слухав розповiдь дiда, але думками був дома, там, за Беевою горою, що, синiючи на обрii, поволi вгрузала в землю. Проiхавши половину дороги, вiн, як це трапляеться з плавцем, що бачить уже другий берег i чимшвидше хоче добратися до нього, з хвилюванням поглядав на охтирськi лiси, що синiли на обрii, намагався вiдгадати, що приховано за ними, де, в яких широких степах лежить загадкове мiсто Харкiв, як воно його зустрiне – ласкою чи холодом, що готуе воно для нього – радiсть чи тяжкий сум.

Як селюк, що вирiс у глушинi, Улас вiдчував розгубленiсть перед великим мiстом i зовсiм не знав, як себе поводити в ньому i як себе тримати. У селi для нього все було зрозумiлим i простим, тут вiн знав кожного i кожний знав його, i коли вiн iшов селом у простеньких штанцях i не зовсiм чистiй сорочечцi, то на це нiхто не звертав уваги, бо всi знали, що вiн iде з роботи. Але як зустрiнуть його в мiстi, як дивитимуться на нього? Це було невiдомо, i ця невiдомiсть найбiльше лякала Уласа i пригнiчувала його. Якби вiн знав, як себе поводити, як вiдповiдати людям, коли його про щось запитуватимуть, в яких випадках усмiхатися, а в яких зберiгати серйозний вигляд, коли i як переходити вулицю, щоб його не зарiзав трамвай (вулиця йому уявлялася пеклом, у якому все змiшано: конi, люди, машини, трамваi, – все це бiжить невiдомо куди й чого, а мiлiцiонери на носилках носять зарiзаних), коли б вiн знав, як розпiзнати жулика i чесну людину – вiн би не так боявся. Але все це йому треба було якось знати, i вiн вирiшив, що, починаючи з Охтирки, стане приглядатися до людей i намагатися мiцно запам’ятати – про що вони говорять мiж собою, як вони сидять, як ходять, як сплять. Коли ж трапиться добрий чоловiк, то можна буде розпитати в нього, як вберегтися вiд вуркаганiв, бо Улас чув, що вони великi майстри вирiзувати грошi разом iз кишенею, i тому ще вдома заховав грошi так, що, як йому здавалося, нiхто з стороннiх зроду-вiку не мiг би здогадатися, куди вiн iх дiв. Сто карбованцiв зашила йому мати в пiдкладку пiджака, причому зашила сировою ниткою, так що, як сказав дiд Терешко: «Не должно б, а там хто його знае», та сто карбованцiв вiн поклав у бокову кишеню пiджака i пристебнув iх шпилькою. Вуркагани уявлялися Уласовi молодими хлопцями в рябих кепках i з золотими зубами.

Друге, що лякало його i непокоiло, – це вступнi екзамени. Хоч вiн всеньке лiто сидiв над книжками, писав диктанти, розв’язував задачi, читав лiтературу, конспектував, робив виписки, складав хронологiчнi таблицi по iсторii, студiював артиклi, креслив схеми розщеплення органiчних речовин, – вiн все ж таки ловив себе на тому, що такий-от роздiл знае гiрше, нiж iнший. Вiн насiдав на той роздiл, вчив його до туману в головi i тiлькино покiнчував iз ним, як натрапляв на просте слово «галогени», i це слово кидало його в жар, бо вiн не знав, що воно означае.

Улас гарячково рився в пiдручнику, шукаючи тi мiсця, де описуеться значення цього термiна, i раптом сам пригадував, що це таке. Не розумiючи того, що це втома i що ця втома ослабила пам’ять, вiн нарiкав на себе, обзивав себе тупицею, нездарою, приходив до такого висновку, що з такими знаннями, як у нього, нiчого й потикатися в унiверситет. Тодi вiн закидав книжки, брав у руки вила i обiцяв сам собi, що краще буде крутити бикам хвости, чим поiде на велелюдне позорисько, тобто поступати в унiверситет. Але проходила година, двi, i вiн знову сiдав за книжки, бо молодий гарячий мозок прагнув знань, i це прагнення стало його другою натурою, проти якоi вiн уже нiчого не мiг зробити. Часто вiн вiдкладав книжку i мрiяв про те, як вiн буде складати екзамени, як увiйде в залу, де сидять ученi мужi, скине картуза з голови i почне викладати все, що вiн знае, як вони слухатимуть його, обов’язку ради, i коли вiн уявляв це, його охоплював панiчний страх, що згодом перейшов у тупий бiль, який мучив його тiло й дух, i Улас, щоб припинити своi страждання, зусиллям волi проганяв цей страх.

«Що ж, – мiркував вiн, – не здам, то приiду додому. За це мене нiхто не повiсить».

Надвечiр приiхали в Охтирку. Терешко розпрiг у невеличкому скверику коня, щоб пiдгодувати його з дороги, а Улас пiшов на станцiю купувати квиток. Пробираючись до каси, вiн мiцно тримався рукою за кишеню, в якiй були грошi. Пiдiйшов поiзд. На перонi заметушилися пасажири. Обливаючись потом, Улас забрався до вагона i, поставивши сундук на проходi, кричав через голови пасажирiв дiдовi Терешковi, щоб мати не клопоталися i що харчiв йому вистачить. Дiд за гармидером не мiг нiчого розчути, вiн думав, що Улас каже, що завжди говориться при прощаннi, тобто, щоб вiн передав поклони домашнiм, i дiд кричав у вiкно вагона, що передасть, i махав порудiлим брилем. Пасажири штовхалися i з криком, обуренням вимагали вiд Уласа, щоб вiн звiльнив прохiд; Улас пройшов до вагона i став бiля вiкна, але важкого сундука з рук не випускав, бо йому здавалося, що, тiльки вiн попустить ручку, його зараз же вкрадуть. Поiзд дав свисток, вагон рушив, i мимо вiкна проплив Терешко у брилi, сiрячинi, з вишневим пужалном за халявою.

До Харкова пiд’iжджали вночi. Улас, присiвши на сундуцi, з острахом вглядався у море вогнiв, що мерехтiли на горизонтi. Поiзд iшов швидко, i з Уласа, коли вiн визирав у вiкно, зiрвало картуз. Улас закричав: «Зупинiть!», у вагонi засмiялися, i хлопець забився в куточок, раз по раз мацаючи себе за голову i нiяк не вiрячи, що на нiй уже немае картуза. Йому здавалося, що це недарма, i вiн не вiдривав руки вiд кишенi, в якiй були пристебнутi шпилькою грошi. Проте все обiйшлося добре. Вiн приiхав благополучно, розшукав унiверситет i заходився добиватися у дверi. Стукав обережно, але настирливо й довго, iх вiдкрив заспаний i сердитий сторож.

– Чого тобi? – запитав вiн, вiдхиливши дверi. Улас мовчки полiз iз сундуком на нього.

– Та ти хто? – злякався вже сторож.

– Пустiть, дядьку, переночувати.

– Тут не постоялий двiр, а унiверситет.

– Що ж менi, на вулицi пропадати?

– Іди в Дiм колгоспника, Павловська площа, шiсть. Улас потяг сундук на Павловську площу. Ідучи, тримався освiтлених мiсць i холов душею, коли до нього наближалася ряба кепка.

В Будинку колгоспника молоденьке дiвчатко з наквацьованими губами визирнуло у вiконце i сказало, що «местов нету». Улас поставив сундук у куток i сiв на нього. «Не виженуть же», – подумав вiн. В цей час молодий хлопець, що сидiв на диванчику, пiдiйшов до вiкна i сказав баришнi:

– Ти, дiвахо, ось що: або виписуй цьому хлопцевi квитанцiю, або я зараз розвалю тобi будку. Бачиш – хлопець iз села, може, перший раз у мiстi, куди вiн пiде серед ночi?

– Не кричiть, бо я викличу мiлiцiонера, – обурилася дiвчина.

– Давай мiсце, бо я тобi глаз вийму! – гаркнув тодi хлопець.

Баришня виписала квитанцiю, кинула на столик.

– Подумаеш, розкричався. Ми не таких бачили, – прошипiла вона i закрила вiконце.

Улас забрав квитанцiю, здав паспорт i разом iз своiм заступником, якого вiн не боявся (той був у чорнiй кепцi), подерся на другий поверх. Микола, як звали нового знайомого, виявилося, теж вступае в унiверситет, тiльки не на лiтературний, а на бiологiчний факультет. Вiн розказував про себе, що ранiше працював по «карманной выгрузке», виховувався в дитячому будинку, тепер «ненавиджу сявок i, як трапиться, даю iм по шиi». Улас перелякався в смерть i так стискував ручку сундучка, що аж рука нiмiла. Бачачи його переляк, Коля сказав:

– Не тушуйся. Грошей твоiх я в тебе не вiзьму, хоч i знаю, де вони захованi: вони зашитi у пiдкладку пiджака i лiву кишеню. А от коли маеш щось перекусити та подiлишся зi мною, не вiдмовлюся i буду дуже вдячний.

Влаштувавшись на ночiвлю, вони вiдкрили сундук, розломили навпiл смажену курку i стали iсти ii з великим апетитом. У лiвому кутку кiмнати рипнули пружини, i сонний голос сказав:

– Перестаньте трiщати кiстками. У мене неврастенiя.

– Звернiться до лiкаря психiатра. Ми тут нi при чому, – порадив Микола.

Потiм загасили свiтло i полягали спати. Улас засунув штани пiд подушку, а пiджак повiсив бiля себе на стiльцi. Ботинки i сундучок вiн поставив пiд лiжко з таким розрахунком, щоб в разi потреби iх можна було б помацати рукою.

– Слухай, а як ти взнав, де в мене грошi? – запитав вiн у Миколи.

– У мене, кориш, практика. Дуже ти часто хапався руками за тi мiсця, де в тебе захованi грошi. Ти, може, цього й не помiчав, а той, хто за таким слiдкуе, все помiчае.

Улас занiмiв i довго не мiг заснути. Прислухався, чи нiхто не крадеться до нього по грошi. Але дорога i втома взяли свое, i вiн заснув. Прокинувся переляканий i зараз же руку пiд подушку, пiд лiжко – все на мiсцi.

Увiйшов Микола, зодягнений i вмитий.

– Ну, збирайся. Пiдемо влаштовуватися в гуртожиток. Хлопцi поселилися на Толкачiвцi в красивих червоних корпусах. Перший екзамен – диктант з украiнськоi мови – Улас склав успiшно, i це пiдбадьорило його, але не заспокоiло: як i ранiше, вiн ще не був упевнений у собi i посилено готувався до наступних екзаменiв. Його друзiвступники бродили по парках, скверах, iздили на футбольнi матчi, в театри, в цирк, гамiрливими чередами бродили по Сумськiй, а вiн сидiв цiлий день, як Микита-чорнокнижник, а вночi спав як убитий, не чуючи нi веселого смiху, нi тихого шепоту закоханих на Журавлiвських кручах, нi мелодiйного побринькування гiтари в теплi серпневi ночi.

Екзамен з росiйськоi мови прийшов тримати з якимось душевним неспокоем. Адже живоi росiйськоi мови, причому лiтературноi, вiн нiколи не чув, хiба що тiльки на уроках, i тому, коли надiйшла його черга вiдповiдати i гладенько причесана жiнка з вродливим приемним обличчям попросила його до дошки, вiн зблiд i довго не мiг сказати першого слова. Жiнка бачила його хвилювання i опускала очi, щоб не дивитися на нього i не бентежити його, але вiн все мовчав. Тодi вона усмiхнулася, вважаючи, що своею усмiшкою пiдбадьорить його, але з цього нiчого не вийшло, бо цю усмiшку Улас сприйняв iнакше. Вiн подумав, що викладач насмiхаеться з нього. Почуття це викликало в ньому ще бiльше знiяковiння, i вiн кришив пальцями крейду, не помiчаючи того, що вона сиплеться йому на ботинки, i все не починав вiдповiдати. Але потiм вiн став заспокоюватися. Говорив тихо i несмiливо, i лице його було таким мокрим вiд поту i таким у вищiй мiрi напруженим, що викладач без жалю не могла дивитися на нього, а сидiла, одвернувшись, i щось писала в своему зошитi. Іменник «овцы» в множинi родового вiдмiнка вiн провiдмiняв «овцев», плутав суфiкси i, розгубившись вкрай, дiеслово «пренебрегать» вимовив «пренебрiгати». Викладач скривилася, але не поправила, щоб не збити його, i непомiтно слiдкувала за ним. «Ах, чому в нього так тремтять пальцi на руках? – непокоiлася вона. – Такi робочi, сильнi i так тремтять?» Вона поклала на стiл свою бiлу красиву руку, глянула на неi i вiдчула, що iй чомусь робиться нiяково, що вона в чомусь винна, й почервонiла.

Улас вiдповiв i сiв за стiл, витираючи рукавом пiт iз чола, так, нiби тiльки що прийшов вiд плуга. Вона взяла залiкову картку, раз i вдруге провела по нiй долонею, потiм умочила ручку в чорнило i посидiла одну-двi секунди в якiйсь нерiшучостi. Потiм поставила оцiнку i розмашисто розписалася. Пiсля цього вона сказала Уласовi, що вiн може бути вiльним, i попросила його, щоб вiн почекав у коридорi, доки вона прийме екзамени, оскiльки iй необхiдно з ним поговорити. Улас кивнув головою i, ще блiдий вiд хвилювання, незграбний в рухах, погупотiв важкими ботинками в коридор. Через годину вона викликала його i, намагаючись надати своему голосу лагiдностi, сказала:

– Я поставила вам «погано». Але ви… Я буду говорити про вас у ректоратi.

Сказавши це, вона захвилювалася i глянула на хлопця. Лице його було кам’яним, i на ньому не було нi здивування, нi жалю, лише пальцi його продовжували легко тремтiти i над бровами виступив пiт.

– Ви не втрачайте надii. Я буду говорити про вас.

Улас переступив з ноги на ногу, одвернувся до вiкна i сказав тихо:

– Звiсно.

І, опустивши голову, пiшов до дверей.

Цього вечора вперше за весь час перебування в Харковi вiн не взявся за книжку. Сидiв на Журавлiвських кручах, втопивши очi в море вогнiв, що мерехтiли в долинi, i думав про село, про хлопцiв, що були десь там, далеко вiд нього, за тiею темрявою, i навiть не догадувалися про те, яке нещастя спiткало його, i не могли сказати йому нi слова втiхи, нi слова поради. На кручi, де вiн сидiв, блукали студентськi пари, i на тлi заграви вiн виразно бачив iх чорнi постатi. Вони були щасливi, iм не було нiякого дiла до того, що ось тут, поряд з ними, так мучиться i страждае Улас. Дивлячись на нiчну заграву, на тi постатi, Улас вiдчував, що в його душi назрiвае великий злам.

«Чого я буду iхати в село? – питав вiн себе. – На смiх людям та на горе батькам? Не поiду! Пiду працювати на завод i житиму, як i всi люди». Вiн став шукати в пам’ятi прiзвища односельчан, що працювали i жили десь тут у Харковi, щоб звернутися до них за допомогою та порадою, пригадав кiлька з них i вирiшив найближчим часом розшукати своiх землякiв.

Останнiй екзамен вiн складав вiсiмнадцятого серпня i складав його без охоти i того душевного напруження, яке завжди передувало тим екзаменам, що iх вiн тримав ранiше. Вiдповiвши на всi запитання, вiн вийшов на подвiр’я унiверситету i сiв на лавцi мiж каштанами. Мимо нього ходили студенти, очiкуючи появи спискiв на дошцi об’яв, щоб дiзнатися, хто зарахований, а хто нi. Але вiн уже не ждав нiчого i сидiв на лавцi лише тому, що йому нiкуди було йти, i тому, що серед людей йому було легше переносити горе, яке спiткало його. Всю молодь, яка вирувала навколо Уласа, можна було, на його думку, роздiлити на три групи: перша група – юнаки i дiвчата, що належали до робiтничих сiмей. Вони були зодягненi чистенько i просто: дiвчатка ходили в спiдничках з блузочками, в босонiжках i косиночках, хлопцi – в широченних, добре вiдпрасованих штанях, пiдперезаних ремiнними поясами з пряжками в формi серця або кинджала, тапочках-спортсменках i майках. Вони трималися з ним невимушено, з грубуватою простотою. По iхньому вiдношенню безпомилково можна було визначити, що вони давно знають одне одного i здружилися. Друга група – селюки, одягненi скромнiше i розмаiто: хлопцi дехто в костюмчиках, а дехто просто в штаненятах та сорочинi, що, не дивлячись на страшну спеку, застебнута на всi гудзики. Вони тримаються один вiд другого осторонь, мiж собою не розмовляють. Дiвчатка в бiлих хусточках жмуться по куточках, соромливо притискуючи до грудей книжки, як молодi черницi молитовнички. Третя група – гордi невдахи, що поступають до вузу не в перший раз i не в одному тiльки Харковi. Цi ходять спокiйно, навiть величаво, на обличчях тверде переконання, що без них наука загине за двадцять чотири години. Дiвчатка стриженi i в завивках, спiдничини вузенькi, до колiн, з розпiркою ззаду, очi дивляться на свiт так: «Я знаю Грiга i лiчно знакома з Утьосовим». Хлопцi човгають черевиками по дорiжках, на обличчях есенiнщина, а в рухах нездоланнi лiнощi. Улас особливо приглядався до третьоi групи, i чим бiльше вiн приглядався, тим яснiше бачив iхню глупоту i ненавидiв iх серцем трудящого чоловiка, ненавидiв за те, що в них бiлi, тендiтнi руки, якi не торкалися нi коси, нi молотка, нi плуга, i погляд його був злий i пекучий. Одна красуня, зустрiвши той погляд, бридливо здвигнула плечима i щось зашептала на вухо своiй подрузi. Та озирнулася, зустрiлася iз очима Уласа i заливчасто засмiялася. Потiм мимо Уласа пройшло два хлопцi з iхнього гурточка, i Улас чув, як один сказав:

– Заберемо документи i махнемо в Одесу. Там у мене е дядя.

«У нього дядя, а в мене хто?» – запитав себе Улас i з презирством провiв iх очима.

В цей час студенти заметушилися i стали бiгти до дошки об’яв. Якийсь лисий чоловiк, очевидно, iз секретарiату, клеiв на дошцi списки студентiв, зачислених до унiверситету, i тих, якi повиннi були забрати документи. Улас теж побiг до дошки i став позаду всiх, жадiбно проглядаючи очима списки з лiтерою «X». В списку зарахованих до унiверситету його не було, не знайшов вiн себе i в списку, де були тi, що мусили забрати документи. «От i все», – сказав вiн сам собi, вiдчувши, що всi страхи i всi хвилювання вiдходять назад. Йому раптом зробилося легко i навiть весело. «Додому! Додому! – спiвало все в ньому. – Уже досi закiнчилися жнива i йде молотьба. Дiд Терешко сторожують кавуни. Хлопцi б’ються скибками i п’ють солодкий сiк. Додому, додому!» Вiн забувся, як недавно присягався собi не iхати додому, вiн забув про своi мрii на урвищах Толкачiвки i летiв душею до рiдних берегiв. «Зараз вiзьму сундук – i на вокзал. На грошi, що залишилися, куплю квиток, на решту – подарунки. Марисi – кiсничкiв, а батьковi пачку цигарок, хай i вони покурять городських». Вiн вискочив на вулицю i побiг до трамвайноi зупинки, обминаючи прохожих. Раптом вiн почув, що хтось вигукуе його прiзвище. Вiн озирнувся i побачив Миколу, який бiг за ним i махав тюбетейкою.

– Ти куди? – запитав вiн, наздогнавши Уласа.

– Провалився. Додому iду.

– Ти що, здурiв? Ще не все втрачено. Ану ходiм.

І вiн потяг Уласа до головного корпусу унiверситету, на ходу розказуючи, що його викликають на розмову до ректорату, i докоряв йому, як це вiн не помiтив i навiть не дивився на той списочок, в якому значилося i його прiзвище серед тих, що викликалися на розмову з ректором.

– Обiцяй, що вчитимешся на «вiдмiнно», i проси, – повчав на ходу Коля. – А бiльше всього нажимай на те, що ти з колгоспноi сiм’i. Чуеш? Ну, вечором зустрiнемося, бо я зараз бiжу на стадiон, що й належить новоспеченому студентовi.

Вiн помахав Уласовi тюбетейкою i зник мiж людьми, а Улас iз почуттям подиву, навiть незадоволення, що йому перебили поiздку додому, пiшов до головного корпусу.

У приймальнiй ректора, куди вiн зайшов, було повно людей. Бiля вiкна стояли два суб’екти, що збиралися iхати в Одесу, на диванчику сидiла стрижена дiвиця iз золотим годинничком на руцi i червоними вiд слiз очима. Бiля неi гнiздилася розкiшна, пудiв на шiсть, матiнка. Вона заспокоююче гладила доцю по плечах i на всiх присутнiх поглядала презирливо й похмуро, бо вони не розумiли, що за талант ii донька. Обличчя матiнки говорило: «Ляжу трупом, але доньку влаштую». Інодi матiнка, видно, iз самозаспокоення зверталася до кого-небудь iз присутнiх i говорила, що в неi е знайомий Іван Іванович, i що вона йому зараз подзвонить, i тодi дiло пiде зовсiм по-iншому.

– Я свого не попущу, – сердито трусила вона сергами. Метушливий громадянин ходив вiд гурточка до гурточка i повiдомляв останнi новини:

– Кажуть, у юридичному недобiр? Може, забрати документи i поiхати туди, доки не пiзно? Ах, якби я знав, що скажуть моему Ізi, я б уже туди з’iздив!

Йому нiхто не вiдповiдав i не зав’язував з ним розмови, бо кожен був заклопотаний своiм горем. Широкоплечий вiйськовий, що стояв теж бiля вiкна, порипував новiсiнькими чобiтьми i кидав на маленьку худесеньку дружину сердитi погляди, говорив басом:

– Це ти викохала такого йолопа!

Той, про кого так говорили, стояв, обiпершись об лутку, i в сардонiчнiй усмiшцi кривив губи.

Із-за товстих, оббитих клейончатою шкiрою дверей, де засiдала приймальна комiсiя, не долiтало жодного звуку, i можна було подумати, що там нiкого немае, якби не та обставина, що через десять-п’ятнадцять хвилин дверi вiдкривалися i звiдти або вискакували в сльозах, або виходили з тихою щасливою посмiшкою. Метушливий громадянин кожного разу, як тiльки вiдкривалися дверi, стрiмголов вибiгав iз свого куточка, щоб хоч на мить зазирнути в кабiнет i поглянути, в якому станi його Ізя, який уже зайшов туди давно i все нiяк не виходить назад. Але зазирнути йому не вдавалося, бо кожного разу дверi закривалися перед самiсiньким його носом, i вiн, поправляючи окуляри, знову йшов у свiй куток, нашiптуючи щось про себе i нервово потираючи своi маленькi, сухi, покритi ластiв’ячим ряботинням ручки. Нарештi дверi випустили чорного кучерявого хлопця, який вийшов, примружив короткозорi очi i занишпорив ними по залу, когось розшукуючи.

– Ізя! – закричало схвильовано з кутка, i ввiчливий, тихенький громадянин потяг хлопця до столика, що стояв у куточку. Розмови iхньоi нiхто не чув, бо вони говорили пошепки. Потiм вони швидко зiбралися i, коли виходили, то обидва усмiхалися, i всi виразно чули, як старший iз них сказав:

– Треба Софi дать телеграму.

Улас дивиться на все це байдужими очима i бажав тiльки одного, щоб його швидше пропустили i щоб вiн сьогоднi встиг на вечiрнiй поiзд. На дверях знову появилася гарненька секретарка i тихим, iменно секретарським голосом, в якому звучали догiдливiсть i покора, що, мабуть, були результатом ii ретельноi служби i постiйного визнання сили i впливовостi свого начальника, назвала прiзвище:

– Хомутенко.

– Я, – злякано i нiби спросоння вiдгукнувся Улас. Секретарка окинула його швидким поглядом i заглянула в список. Щось iй здалося, мабуть, пiдозрiлим в цьому простому, вбого зодягнутому хлопцевi. Вона знову поглянула на Уласа, в список i знову запитала, але вже не тихим, догiдливим голосом, яким вона говорила з ректором i членами приймальноi комiсii, а сухим i офiцiальним, яким вона розмовляла з студентами:

– Ви Хомутенко Улас Лук’янович?

– Ну, я.

– Заходьте.

І вона, закинувши голову назад, вихитуючись на високих каблуках, пiшла вперед, а Улас за нею. Як тiльки вiн увiйшов у величезний кабiнет iз великими свiтлими вiкнами i до блиску натертою пiдлогою, його охопила така несмiливiсть i страх перед цiею розкiшшю, що вiн став бiля дверей i не наважувався ступити кроку.

– Пiдiйдiть ближче, – наказав йому чийсь голос iз глибини кабiнету.

Вiн пiшов уперед, високо пiдiймаючи ноги, посковзнувся на слизькiй пiдлозi i, блiднучи, простяг уперед руку, схопився за стiлець i сiв на нього. Лише освоiвшись трохи, побачив людей, що сидiли в глибинi кабiнету за столом. Доки вони займалися своiм дiлом, тихо перемовляючись помiж собою, Улас став приглядатися до них. Але обличчя iхнi були такi спокiйнi i непроникливi, що по них нiчого не можна було визначити.

Мiж тим люди цi – ректор унiверситету, мужчина лiт п’ятдесяти, з голеною головою i круглим добродушним обличчям; благообразний дiдок в окулярах; член комiсii, похмурий чоловiк, з мiшками пiд очима; зовсiм молодий красивий доцент, з густими бровами i в бiлому випрасуваному костюмi; сива незграбна жiнка – знаменитий мовознавець, – всi цi люди здавалися спокiйними тiльки на перший погляд i лише тому, що вмiли себе тримати. Насправдi ж стосунки мiж ними були дуже складними i суперечливими. Похмурий член комiсii з мiшками пiд очима люто ненавидiв благообразного дiдка в окулярах за те, що той недавно виступив iз статтею в одному науковому журналi i розбив його теорiю про походження скiфiв. Знаменитий мовознавець не могла терпiти молодого красивого доцента. Ректор же поважав доцента, пророчив йому велике майбутне. Особистий настрiй всiх членiв комiсii теж був найрiзноманiтнiший, бо всi вони були людьми i мали своi слабостi. Ректор перебував у хорошому настроi, бо ще годину назад одержав дуже втiшного листа вiд свого сина, який служив командиром i обiцяв приiхати на лiто в гостi разом з своею сiм’ею. Вiн тепер думав про те, як вiн найме дачу бiля Дiнця i лiтнiми ранками буде вудити рибку, i при цих думках настрiй його все кращав.

Благообразний дiдок був взагалi веселим i балакучим вiд народження, i не дивно, що й тепер вiн совався на стiльцi, сипав дотепами, жартами, посмiювався, i йому, мабуть, було все рiвно, скiльки часу вiн ще просидить в цьому кабiнетi. І чим частiше дiдок сипав дотепами i веселився, тим бiльше супився похмурий член комiсii, бо вiн вважав, що дiдок веселиться i радiе через те, що святкуе розгром його теорii про походження скiфiв. Знаменитий мовознавець бачила, як красивий доцент вкладае у розглянутi комiсiею студентськi справи любовнi записки i передае гарненькiй секретарцi. Мовознавець ловила не один раз iх змовницькi погляди, вважала це непристойним i в душi страшенно обурювалася, але мовчала, тому що одержала пансiонне виховання i вважала за непристойне вiдверто висловлювати свое обурення.

Коли на розгляд комiсii було запропоновано справу Хомутенка, нiхто не наважувався заговорити першим. Нарештi знаменитий мовознавець сказала:

– Я вважаю за недоцiльне приймати на фiлологiчний факультет людину, яка не мае жодного уявлення про фiлологiю…

– Одначе, – зараз же встряв у розмову красивий доцент, розгортаючи справу вступника i знаходячи там любовну записку вiд секретарки, – ви робите поспiшний висновок. Хлопець досить успiшно склав екзамени з усiх предметiв, у тому числi з украiнськоi мови. Остання, як менi здаеться, теж належить до царства фiлологii, – усмiхнувся вiн.

Знаменитий мовознавець прийняла цi слова доцента як насмiшку над нею i, розкривши рота, хотiла вступити в словесний бiй, але ректор, бачачи це i розумiючи, що вже зав’язуеться сварка, перебив ii, сказавши:

– Товаришi, давайте розглядати питання об’ективно.

– Цiлком погоджуюся, – зараз же пiдхопив доцент. – Я вважаю, що Іван Павлович не заперечуватиме (ввiчливий кивок у бiк ректора), якщо ми надамо можливiсть Хомутенковi перездати росiйську мову. Хлопець вiн здiбний, це видно по оцiнках з iнших предметiв, i буде жаль, якщо ми його не приймемо. Крiм того, треба взяти до уваги, що вiн виходець iз колгоспноi сiм’i. А до того ж, пiдготовка в сiльських школах дещо слабша, нiж у мiських, i коли взяти до уваги точку зору Ірини Леопольдiвни, то багато сiльських десятикласникiв залишиться поза вузами.

– Так, так. Теорiя Ірини Леопольдiвни не витримуе, м-м-м, критики. Я, м-м, не погоджуюся з нею, – висловився дiдок, пощипуючи себе за сиву борiдку.

Зачувши слово «теорiя», похмурий член комiсii витяг шию, як стройовий кiнь на звук труби, i зараз же пiшов у наступ.

– Щоб критикувати чиюсь теорiю, треба мати якiсь докази, а ви iх не маете!

Бачачи, що два старих пiвнi вже зчепилися, ректор постукав олiвцем об графин, закликаючи iх до порядку, i задумався. Всi теж мовчали i чекали його слова. Потiм ректор сказав щось, i члени комiсii заговорили всi разом, але розмова iхня вiдбувалася впiвголоса, i Улас нiчого не мiг розiбрати.

Ректор, поговоривши iз членами приймальноi комiсii, вiдкинувся на спинку стiльця i якусь хвилю дивився на Уласа уважним вивчаючим поглядом.

Обличчя хлопця було вiдвертим i простим, воно зробило на ректора хороше враження, i вiн за цю коротку хвилю вирiшив справу i щось тихо сказав секретарцi. Секретарка пiдiйшла до Уласа i подала йому папiрець, потiм вiдступила так, щоб приймальнiй комiсii було видно вступника, а iй – доцента, i поштиво стала бiля столика, спершись на нього правою рукою, вигнувшись тонким станом i пiдiгнувши пiд себе правий каблучок.

– Товаришу Хомутенко, – оголосив ректор, – рiшенням приймальноi комiсii вам дозволено перездати росiйську мову. Якщо вам це вдасться, ви будете зарахованi на iсторичний факультет. Згоднi?

Улас кивнув головою i тихо сказав:

– Згоден.

Секретарка вирядила його за дверi i викликала слiдуючого.

Улас перездав росiйську мову i був зарахований на iсторичний факультет. Провчився два курси, а на третьому змушений був припинити навчання: на зимовiй сесii вiн не набрав потрiбноi кiлькостi балiв, i з нього було знято стипендiю.

Нiкому нiчого не сказавши, Улас поiхав додому. Уже дома вiн одержав кiлька листiв вiд товаришiв. Вони докоряли йому, говорили, що йому не до лиця губитися перед труднощами i що якщо в нього ще залишилося хоч трохи мужностi в серцi, то вiн мусить негайно повернутися в унiверситет i продовжувати навчання. Улас на листи не вiдповiв. Друзi, заклопотанi студентськими буднями, згодом перестали турбувати його.

Так вiн i жив у рiдному селi, нiкому нi слова не говорячи про справжню причину свого приiзду. Коли ж його допiкали запитаннями, вiн вiдповiдав, що приiхав у село поправити свое здоров’я, що в нього головнi болi i що в зв’язку з цим лiкарi надали йому вiдпустку на невизначений час.

Мати бачила, що з сином щось коiться незвичайне, i допитувалася, чи не вкрав вiн чого, крий боже, бо в городах i таке бувае, чи не оженився?

Улас заспокоював, що нiчого подiбного не сталося, а сам робився ще мовчазнiшим i замкнутiшим. В селi майже не появлявся, бо йому соромно було дивитися людям у вiчi, i цiлими днями порався вдома по господарству. У вiльний час читав книжки або бродив по лугах, задуманий i похмурий.


VI

На дверях кабiнету голови сiльради висить табличка, на якiй написано: «По лiчним дiлам прийом по середах вiд 12 до 2». Сьогоднi був четвер, i Гнат, вiдмикаючи дверi, перевернув табличку другим боком: «По служебним дiлам вiд 8 годин ранку до 6 годин вечора». Коли Гнат вiдкрив дверi, в лице йому вдарило застояним повiтрям, але вiн звик до нього i не звертав уваги i навiть не вiдкрив вiкна, щоб провiтрити свiй кабiнет, а зняв картуз, поклав бiля себе на столi i став чекати вiдвiдувачiв. Зодягнений Гнат був у кiтель i в галiфе, i це було його офiцiальним костюмом, в якому вiн приймав вiдвiдувачiв, виступав на зборах i iздив верхи на жеребцi. І навiть стороннi люди, глянувши на його костюм, пiзнавали в ньому сiльське керiвництво.

Стiл, за яким сидiв Гнат, був реквiзований у попа. Зелене сукно iз нього поздирали, i Гнат наказав сiльрадiвському конюховi Кузьмi його спалити, але Кузьма не спалив, а забрав клаптi додому i пошив собi картуз. Гнат не мiг стерпiти, щоб сiльрадiвський робiтник носив на головi попiвщину, i коли iхали через мiст, зiрвав картуз iз голови Кузьми i зi словами: «Релiгiя – опiум народу!» – вкинув його у Ташань. Кузьма почухав пужалном потилицю, сумними очима подивився, як вiдносить вода картуз, плюнув через перила i поiхав далi.

Крiм стола, в кабiнетi було кiлька стiльцiв, шафа з паперами, пуста етажерка, на якiй стояв глиняний глечик з водою. На стiнi висiв портрет Чапаева на конi i в бурцi з оголеною шаблею. Дядькам, якi не хотiли здавати молока або м’яса, Гнат, показуючи на картину, говорив:

– За вас воювали. А ви тепер хочете радянську владу пiдривать?

Склавши руки, Гнат сидiв так довго тому, що ждав приходу секретаря, який повинен був доповiсти йому про стан сiльрадiвських справ i про те, що нового, якi папери одержано з району, якi телефонограми прийнято, що «до виконання», що можна вiдкласти на якийсь час. Секретар сидiв через стiну, i щоб його покликати, досить було постукати кулаком у стiну або просто зайти в його кiмнатку, але Гнат цього зробити не мiг, бо це не входило в його обов’язки. До того ж секретар часто говорив Гнатовi: «Я вашi кроки, товаришу голова, ще на ташанському мосту чую». Ось чому так настирливо чекав Гнат приходу секретаря i вже навiть почав гнiватись, що той не приходить, як раптом пригадав, що секретаря викликано в район на якесь засiдання, отже, в сiльрадi вони залишились вдвох iз кучером Кузьмою, що сидить пiд конюшнею i латае хомут.

Гнат вiдкрив вiкно i запитав у Кузьми, куди пiшов виконавець.

– Коли б не додому снiдати, – поволеньки вiдповiв Кузьма.

– Ти довго будеш ширяти швайкою?

– А що таке?

– Сiдлай жеребця. Менi iхати треба.

– Як же я його засiдлаю, як вiн пасеться аж за Радькiвщиною? Це ж п’ять верстов. Доки приведу – обiд буде.

– А хто тобi давав розпорядження там пасти?

– От тобi й раз!.. Хiба ж ви забули, як ми iхали степом i ви казали, що там сiльрадiвська толока i щоб я тамечки пас.

Кузьма волоче в конюшню недолатаний хомут, розшукуе вуздечку i поволеньки пускаеться в дорогу. Через двi години iз-за бугра появляеться вiн на жеребцi, iде тюпки, як верблюдом по Сахарi.

– Швидше! – кричить йому Гнат.

– Куди швидше? Вiн такий сатана, що ще скине.

Поволi, як би сонний, прив’язуе Дуная до конов’язi, накидае йому на спину сiдло. Незабаром повз вiкна пропливае лискучий вiд поту рудий круп жеребця. Гнат уже стоiть на ганку i жде, доки йому пiдведуть коня.

– Пльотку, – простягае вiн до Кузьми руку.

– І навiщо вона вам здалася? – мнеться Кузьма. – Дунай i так слухняний.

– Не твое дiло.

Гнат чiпляе на руку нагая, жеребець скошуе очi, неспокiйно перебирае ногами, шкiра на ньому ворушиться. Гнат натягае повiддя, лице його стае червоним, як випечена цегла, жеребець поволi осiдае на заднi ноги, робить стрибок i стелеться в наметi, збиваючи копитами хмару куряви. Кузьма довго дивиться вслiд головi i знову сiдае пiд конюшнею латати хомут.

Кожного ранку Гнат об’iжджае село, щоб встановити, чи всi вийшли на роботу, чи немае нiяких порушень, якот крадiжка колгоспного майна, порубка дерев на шляху, ночiвля проiжджих та перехожих без його дозволу i т. д. Цього разу, iдучи селом, вiн ще здалеку помiтив запряжену волами гарбу, що зi скрипом рухалася йому назустрiч. На гарбi лежали Опанас Бовдюг, Гарасько Сич, Охрiм Горобець, Сергiй Золотаренко i Андрiй Блатулiн – Латочка. Бiля гарби танцюючою ходою iшов молодий парубок Северин Джмелик – «двогубий», прозваний так за те, що колись парубки «на чужiй» розсiкли йому навпiл губу. Губа зрослася, але тонюсiнький, як ниточка, рiвчачок все рiвно роздiляв ii на двi половини. На Джмеликовi сорочка нарозстiб, бiлi гудзики виграють у два ряди, як клавiшi на гармошцi, очi голубi, як ясне небонько, в них так i кипить вiдчайдушнiсть.

– Куди iдете? – запитуе Гнат, заступаючи жеребцем дорогу.

– У Крим по сiль, – веселiе очима Джмелик.

– Говори толком.

– Хiба не бачиш куди? Орати, – говорить Бовдюг i спльовуе через полудрабок.

– Чому так пiзно? Закон знаете: весняноi пори в полi до схiд сонця!

– Орали за Пiсочковим, там кiнчили, тепер переiжджаемо на Радькiвщину.

– Дивiться…

– А то що буде? – виграе очима Северин.

– Можемо за ледарство з колгоспу викинути.

Северин глузливо усмiхаеться, цьвохкае бикiв батогом, гарба iз скрипом рушае далi.

– Викидай, блат, та тiльки на м’яке, щоб не розбитися, – кричить услiд Гнатовi Латочка, у якого замiсть «брат» виходить «блат», бо вiн не вимовляе букви «р».

Але Гнат не розчув останнiх слiв i поiхав далi. У нього було ще два пункти, якi вiн мав провiрити: медпункт i школа.

Спочатку вiн заiхав на медпункт. Старенький фельдшер у бiлому халатi з рудими плямами на полах стояв на задньому ганку i годував курей. Забачивши Гната, вiн крикнув до когось у хату:

– Так на що ви скаржитесь?

– Рiже мене i пече попiд боками, – обiзвався iз хати жiночий старечий голос. – Так мене мучить, голубчику, що хоч лягай та помирай.

Гнат зайшов до амбулаторii i побачив на стiльцi стару бабу з жовтим лицем. Бiля ii нiг стояв кошик, у якому трiпалася зв’язана курка.

– Хабар? – суворо насупив брови Гнат i показав ногою на кошик.

– Який там хабар, голубчику! На базарi купила.

– Так рано справилась?

– Раненько встала, то й побазарювала.

Гнат лiзе в кошик, витяга звiдти присмирнiлу курку i грудочку масла, загорнуту в ганчiрочку, люто витрiщае на фельдшера очi:

– Оце ти так трудящих лiкуеш? Земську больницю вiдкрив? Ну, я з тобою поговорю!.. Я тебе швидко одучу вiд слабостi на праву руку!

Вiн кладе курку i масло в кошик i спроваджуе бабу з амбулаторii. Переляканий фельдшер кидаеться до шаховки iз спиртом, щоб як-небудь врятувати свое становище, але Гнат i слухати нiчого не хоче; вiн сьогоднi невмолимий.

– Зайдiть до мене в кабiнет, – суворо каже вiн. – Я там з вами побалакаю.

Фельдшер уже знае, що значить зайти в кабiнет. Це значить принести туди спирту пiд приводом офiцiальноi службовоi розмови, бо в амбулаторii голова пити не захоче, оскiльки вiн чоловiк гордий i знаходиться зараз при виконаннi своiх службових обов’язкiв.

З медпункту Гнат заiжджае в школу. В системi виховання вiн, звичайно, нiчого не тямить, зате переконаний, що без нього там дiло не пiде, i вважае за свiй обов’язок навiдуватися туди майже кожен день. Цього разу вiн застав учительку посеред класу.

– Ну, як тут у вас? Перегибiв нема?

– Нi, у нас усе добре.

– Цей ваш новий учитель не говорить, що Махно був революцiонер?

– Нi, вiн такого не говорить, – усмiхнулася вчителька.

– Дивiться ж тут…

– Хотiла вас запитати, як iз ремонтом школи?

– Жду решенiя…

Огляд порядку в селi не проходив без пригод. Так трапилося i цього разу. Проiжджаючи мимо хати Ганни Лященко, Гнат помiтив, що в неi ще i досi топиться. Це здивувало його, бо було вже дванадцять годин дня, в цей час усi на роботi, а в неi дим з труби валить. Прив’язавши коня до ворiт, Гнат пiшов у хату. Ганна, молодиця рум’яна та бiлолиця, вправно орудувала дерев’яною лопатою, саджаючи у пiч хлiб. На голих лiктях ii засохло тiсто. Гнат набирае череп’яним кухлем води з вiдра, жадiбно випивши, запитуе:

– Ти чого не на роботi?

– Бачиш? Хлiб печу.

– А робота на полi хай сама робиться?

– Не кричи. Ти не в лiсi.

– Я голова сiльради i маю право вимагати порядку. В другiй хатi щось заторготiло стiльцем, i через порiг переступив Улас Хомутенко.

– А ти чого тут? – визвiрився на нього Гнат.

– Прийшов написати листа тiтцi Ганнi i дивуюся вашiй поведiнцi. Вскочили в хату, кричите. Вам не властиво розмовляти з людьми у спокiйному тонi?

– А-а! Студент! Тебе витурили з унiверситету, так ти, знаеш-понiмаеш, письомця пописуеш? Скiльки ж тобi за це грошей платять?

– Менi не грiшми, а дякою платять. А вам тiльки грiшми?

– Тебе не спитали, сморкуна! – огризнувся Гнат i знову до Ганни: – Ну, ти йтимеш на роботу чи нi?

– Посаджу хлiб – тодi пiду.

– Ага. Так тобi мое слово не авторитет?

Зеленкуватi очi Гната зробилися оскаженiлими, вiн крутнувся по хатi, вхопив з лави вiдро i шарахнув водою в пiч, залив вогонь.

– Що ви робите? – кинувся до нього Улас. – Яке ви маете право чинити свавiлля в хатi чесноi колгоспницi?

– Вiдiйди, студент!

Улас зблiд, голос його тремтiв i ламався:

– Ви порушуете закон i конституцiю.

– Що? – закричав Гнат. – Геть! Я тут закон! Я – конституцiя.

Вiн схопив Уласа за пiджачок, вiдкинув до стiни, а сам вискочив надвiр. Страшний, червоний, з вибалушеними очима, скочив на коня, полетiв селом, полохаючи сонних курей.

– Я тобi покажу, сопляк! – погрожував вiн уголос. – Я тобi составлю характеристику!

«Гик-гик, гик-гик», – тюхкала селезiнка з жеребця, маснi боки його покрилися милом, з трензелiв летiла шматками пiна. Проскочили мiст, мимо сiльради. Чорними стрiчками стiкали назад тини, хлiви, трiпнули, мов крильця метелика, чиiсь вiконницi, мелькнули тополi, верби, акацii. Вирвались у поле. Розкручуючись, замерехтiв назустрiч м’який сувiй дороги. Гната колотило, рвало на шмаття, не вкладалося в береги. «Менi вказувати? Менi заперечувати? Так не дiждешся!» – шепотiв вiн, пiдганяючи ще дужче коня, хоч той i так бiг добре. Вже видно луги, потовченим люстром блищить Ташань, на луках бродять чиiсь конi, по травах стелються дими, на зеленому роздоллi брудними плямами – шатра. Що? Цигани? На територii моеi сiльради? Хто дозволяв?» І вже кiнь скаче на луки, чавить копитами траву, аж бризкае iз неi сiк.

В циганському таборi – тривога. Хто скаче так ша-лено до iхнього табору? Яке ще лихо впаде на iхнi голови? Молодесенька циганка поправляе срiбнi дукачi на жовтiй кофтi, пильно дивиться iз-пiд руки на дивного вершника i щось швидко й тривожно говорить на своiй гортаннiй мовi чоловiковi, кучерявому красуневi з чорними замрiяними великими очима, що сидить пiд возом i граеться набiрним поясом. Старий сивий циган сидить рядом iз молодим i, не виймаючи з рота кутоi мiддю люльки, спiдлоба зорить вперед – на пiд’iжджаючого. Широкоплечий циган у жилетцi на голому тiлi, у широких зелених плюшевих шароварах, збивши на потилицю капелюха, лежить на животi, спершись пiдборiддям на руки, i не звертае уваги анi на тривожне белькотання циганки, анi на вершника, що наближаеться. Нарештi старий циган виймае з рота люльку i впiвголоса сердито говорить щось молодесенькiй циганцi, вона, притримуючи смуглою худою рукою дукачi, бiжить помiж шатрами, розпушуе голими п’ятами рясну червону в квiтках спiдницю, кричить щось, i на той крик, як ошпаренi, вискакують iз наметiв цигани, жваво розмахують руками, i з iхнiх чорних ротiв летять тривожнi крики. Галаслива строката юрба жiнок, брудних, красивих i смердючих димом, блискотить очима, сергами i браслетами, i всi вони кричать щось i з рiшучiстю старих вовчиць стають на чатах бiля незгаслих табiрних вогнищ. Голопузi, замурзанi циганчата, цi гарнесенькi бiсики, випущенi з пекла на розвагу, в передчуттi поживи вириваються вперед цiлими гурточками i бiжать назустрiч незнайомцю. Над iхнiми головами свище батiг, i вони розбiгаються, як сполоханi горобчики.

Гнат осаджуе жеребця, кричить, розмахуючи нагайкою:

– Ану, забирайтеся звiдси! Геть!

Рудий ситий кiнь водить мiдними боками, перебирае ногами, випинае дугою лискучу шию, кусае трензеля, на животi чорними п’явками напнулися жили, очi набрякли злiстю i дихають вогнем, все тiло його блищить вiд поту, як вичищена бронза.

– Ах, ах! – прицмокують цигани язиками, i очi iхнi блищать вiд захоплення. Чоловiки обступають коня, вкоськують, мацають за ноги, заглядають у зуби, сiпають за гриву, гладять по шиi, по боках, плещуть долонями по круповi.

– Ай-я-я, а-я, – прихвалюють вони i все тiснiше оточу-ють Гната. Чорнi бороди, вуса, кучерi, набiрнi пояси, жовтi, червонi, синi сорочки, чорнi жилетки, кутi мiддю люльки, блискучi, новi, старi, порванi чоботи, босi ноги – все це вбирае очi i переливаеться, як райдуга.

– Геть, кажу! – кричить Гнат i люто водить очима. Старий циган виступае наперед, ловить рукою стремено, в якому стримить закiптюжений чобiт Гната.

– Ах, начальник, дорогий начальник, куди ж ми пiдемо? Нашi конi голоднi, з нiг падають. Пiвсвiту проiхали – травиночки не бачили. Треба ж напасти? Хай ти здоров будеш!

Циганки лiзуть до Гната, вiдьмують очима, чорними косами сiдло вистелюють:

– Ти русявий, ти красивий, i з лиця воду пий – сп’янiеш. Душа нiжна, як вода в Дунаi, серце добре, хоч до рани прикладай: добро робить, образу забувае, правду кажу, щоб своiх дiточок не побачила. По службi ти високо пiдеш, хороше жити будеш. Вороги на тебе копають яму, та самi туди впадуть. Не бiйся вiтру летючого, пiску сипучого, стережися дами жировоi. В очi добра – позаочi вiдьма. Любити не буде, а вжалить смертельно…

Гнат зацьковано озираеться навколо, мутнiе очима.

– Та ви що? Ану, ану, вiдступiться! Але вони не вiдступають.

– Ти щасливий i вродливий, бо живеш по правдi. На копiйку загубиш, а на двiстi рублiв знайдеш. Вся печаль опаде в тебе, як дубове листя.

– Ви будете паняти звiдси чи нi?

Гнат розiрвав конем коло, що замикало його з усiх бокiв, пiдскочив до однiеi з каруц, шмагонув нагайкою по перинi, вона трiснула, пiр’я злетiло вгору i тихо заплавало в повiтрi, осiдаючи на занiмiлих циган. Але враз гребля прорвалася, чорна хвиля хлюпнула на Гната, закрутила його разом iз конем i понесла до провалля, на днi якого холодно поблискувала Ташань.

Спочатку Гнат не мiг розшелепати, що робиться навколо i куди його вiдтискують, але потiм зрозумiв i закрутився на конi, намагаючись вирватися iз живого кiльця, та кiнь нiби очманiв, вiн не чув Гнатового канчука i, як i ранiше, задкував до прiрви. Гната опалило смертельним жахом, вiн зцiпив зуби i став бити канчуком по чорних головах, шиях, руках, спинах, i перед ним, як у шаленому вирi, замелькали ошкiренi лютi обличчя, палаючi ненавистю очi, чорнi, в кров’яних п’явках руки, що люто тяглися до нього, щоб зцупити його iз сiдла або зiпхнути разом iз конем у прiрву. Хтось вирвав у Гната канчук, i Гнат садив тепер кулаками на всi боки, але це не допомагало – озвiрiла маса напирала на нього ще з бiльшою силою i настирливiстю. Гнат так знесилився i так злякався, що в нього побiлiли губи i вiн щосили крикнув: «Р-ря-ту-й-те-е!» – i в той же самий час хтось iз циган захльоснув його навколо шиi батогом i сiпнув iз страшною силою. Гнат, розумiючи, що це кiнець, впав на луку сiдла i вхопився за нього руками смертельною хваткою. Кiнь, вiдчувши погибель, що дихала на нього з прiрви, осiв на заднi ноги, плигнув уперед i, прим’явши пiд себе кiлькох циган, вирвався i пiшов чвалом по луках, несучи на собi переляканого на смерть вершника. Конем нiхто не правив, ремiнне повiддя висiло порване i било по переднiх ногах; вiн вирвався на шлях i, розвiваючи гривою, помчав далi. Гнат озирнувся. По шляху, сидячи охляп на конях, гналося за ним чоловiк п’ятеро циган. Ось вони скотилися в улоговину i нiби пропали там, але згодом вискочили знову i, настьобуючи коней, продовжували погоню. Проскакали ще кiлометрiв чотири, доки на обрii не замаячив хутiр Княжа Слобода, потiм стабунились на дорозi, мабуть радячись, i повернули назад.

«А що, догнали, гади чорнопикi? – посварився кулаком Гнат, що вже трохи вiдiйшов вiд переляку. – Я вам ще покажу, як нападати на властя».

Вiн довго стояв посеред дороги, приводячи до порядку порвану вуздечку i розмiрковуючи, куди йому тепер iхати i яку вибрати дорогу. На Троянiвку вiн iхати не наважувався, бо на пiвдорозi його знову могли перехопити цигани, i вирiшив iхати на Княжу Слободу. Уже перед самим хутором зустрiвся з Оксеном, що повертався лiнiйкою з полiв. Оксен здивовано розвiв брови i припинив коня.

– Хто це тебе так розцяцькував?

– Цигани.

– Батогами чистили?

– Нiчого зуби лупить. Я, може, смерть перед собою бачив.

– За що ж вони тобi наворожили?

– З лук проганяв. Ну, вони й озвiрiли. Я кричу: «Марш!», а вони мене з конем до прiрви. Трохи, знаеш-понiмаеш, не втопили, сучi сини. Ну, я iм цього не подарую! Я iх пiд землею знайду!

– Укошкають тебе колись по-дурному, – уже без тiнi усмiшки сказав Оксен. – Дуже ти на людей налiзаеш.

– А що iм, у зуби дивитися?

Разом iз Оксеном Гнат приiхав до Троянiвки. Засвiдчивши у фельдшера своi побоi, викликав iз району мiлiцiю; двое вершникiв-мiлiцiонерiв у погонi за циганами домчали до кордонiв свого району, заiхали до одного приятеля, два днi смакували смажену рибу, на третiй день повернулися в район i доповiли начальству, що цигани нагло загубилися серед лiсостепу i що на iхнi слiди натрапити не вдалося. Так i не довелось Гнатовi звести рахунки iз степовими конокрадами.


VII

Сiрий, припорошений весняною пилюкою степ збiгае на пiвдень i стигне там голубим маревом; суворою лiнiею стоять по ньому сторожовi могили, насипанi, може, татарвою, а може, волелюбним козацтвом, що шаблею та мушкетом боронило оцi степи вiд ворожих навал; весною могили оборюють, i цiле лiто зеленiють вони густою пахучою травою; росте на них подорожник, бiленькi «невiсточки», чiпкий спориш, розкiшний, з гiркуватим чадним сморо-дом полин, колючий, з могутнiм стовбуром i мохнатою червоною квiткою будяк, скромнi, лагiднi незабудки, нерозлучнi «брат-i-сестра» – i весняними вечорами, коли вiдсирiе вiд степовоi вологи земля, голублять душу i серце людини свiжi i нiжнi степовi запахи i тихо шепочуть трави, облитi сяйвом мiсяця, що, мов червона дiжа, викочуеться iз-за мовчазних могил i фарбуе степ в густо-малиновий темнуватий колiр. І хто зна, хто може пiдслухати, хто розгадае таемну мову природи, хто скаже, про що шепочуть зеленi трави мовчазним чорним могилам? Може, вони повiдають про те, як на них зупинялися постоем козаки, варили саламату, а кобза дзвенiла у тихе надвечiр’я i то рокотала, як грiм, то промовляла тихим жалем, i пiд той сум, пiд ту жалобу схиляв порубану, в шрамах, голену, з буйним оселедцем голову старий козак та згадував вiрне товариство, що полягло десь пiд Кафою або Трапезундом. Золота порохiвниця мiсяця, вистромившись iз-за могил, порошила трави голубим пилом, i здавалося козаковi, що там, у степу, ворушиться щось, iржуть чиiсь конi, i вже не рокотання бандур чути звiдти, а ледве вловимий передзвiн шабель, i не сидiлося старому, не iлася йому саламата, свербiла рука до шаблюки, до бою кликало серце. Може, степовi трави шепчуть про те, як отут, у бур’янах, лежав зарубаний татарин i вороння клювало йому очi, щоб i з того свiту не дивилися вони на священну землю степового лицарства. А може, про те, як червоний комiсар бився тут до загину з бiляками i востанне ткнувся вустами в рiдну землю, цiлуючи ii на вiчне прощання…

Могили…

Скiльки вiкiв стоiте ви отут, серед степу, як нiмi свiдки великих битв, кого хороните ви у своему чорному затишку? Козака-запорожця чи бiйця-будьонiвця, якого «ой, убито, вбито, затягнено в жито, червоною китайкою личенько покрито»? Ви нiмiете, ви мовчите? Так скажiть же, коли настане такий час на землi, що не ростимете ви по зелених степах та роздоллях i не блукатимуть матерi, шукаючи вас, не сiятимуть тяжких слiз по несходжених степах? Чому ж мовчите ви i хмуритесь на свiтло дня? Чи, може, знову надiетесь прийняти в своi чорнi ями синiв степового краю?

Мовчать могили, i безмежним морем тече до самого обрiю припорошений весняною пилюкою степ, петляе в степову безвiсть покручений шлях…

Вiд Троянiвки до Вовчоi долини – сiм кiлометрiв. Оксен iхав туди поглянути, як iде сiвба. Коник, запряжений у лiнiйку, тюпав собi потиху, вiдганяючись куцим хвостом вiд набридливих мух.

В душi Оксен непокоiвся: весна видалася засушливою. За кiлька днiв вiтри вивiяли вологу, якоi iз зими було малувато, бо снiги перепадали невеликi, а морози давили, як на пропасть, так що на горбах озимина померзла, i сiвба ярих теж велась вслiпу. «Як не впадуть дощi, – пропаде зерно», – журився Оксен, помахуючи батiжком. Пилюка, пахкаючи з-пiд колiс, покривала Оксеновi чоботи, i весь вiн був сiрий, як степовий мiрошник. «Що ж там у них коiться?» – розмiрковував вiн далi, дивуючись iз того, що перша бригада вже закiнчила сiвбу, а друга плентаеться в хвостi. «Тетеря – хлопець бойовий, – думав вiн про бригадира другоi бригади. – Наче такий, що й дисциплiни не попустить, а от не клеiться. Вiдстають iз сiвбою».

Оксен замотав вiжки за залiзну драбину, полiз у кишеню за кисетом, скрутив цигарку i, повернувшись спиною до вiтру, прикурив; клубочок диму, вдарений вiтром, вiдразу ж зник. Виiхавши на горб, Оксен помiтив чоловiка, що йшов обiч шляху. Високий, сутулий, у полотнянiй сорочцi на випуск i босий, вiн ступав ногами швидко i дженджуристо, так, нiби граючись. На палицi – торба з харчами, з-пiд солом’яного бриля сиве волосся кудлиться, як у попарозстриги. «Батько, – з якимось острахом визначив Оксен. – Куди ж це вiн чимчикуе посеред дня? Натурально – на Ступки в церкву. Сьогоднi якесь релiгiйне свято. До вечернi хоче поспiти. От не думав, що зустрiнуся», – i вiн нарочито припинив коня, надiючись на те, що старий зникне за бугром.

Життя обох – батька i сина – склалося так, що вони весь час ходили по рiзних стежках, якi майже нiколи не схрещувалися. Пiсля того як Оксен одружився проти волi старого i батько вигнав його з хати, Оксен не заглядав до нього у двiр, i старий не заглядав до синового; едина iстота, яка в якiйсь мiрi родичалася з сiм’ею Оксена, була мати. Часто, щоб не знав дiд, приходила до Оксена провiдати онукiв, приносила iм у пазусi домашнiх моторженикiв i дешевих цукерок або кiлька грудочок цукру, розпитувала, як iде синове господарство, прихлипуючи, жалiлася на свое тяжке одиноке життя та нещадний, без милостi, характер Інокентiя. Потiм мати померла, i Оксен зовсiм втратив потяг до рiдного дворища. Пiсля смертi староi Інокентiй прожив у самотинi один рiк, а тодi привiз собi iз хутора молоду вдову Горпину. Вона виявилася господинею тямущою, моторною, так що дiд завжди ходив обiпраний, обшитий i нагодований. По характеру була балакучою i товариською, але дiд заборонив iй виходити з двору, крiм хiба в лавку за сiллю або милом, i не пускав на посиденьки до сусiдiв.

Баби, вжаленi цiкавiстю, цiлими годинами стовбичили бiля колодязiв, домiрковуючись, чого це Інокентiй так суворо стереже свою жiнку вiд чужого ока, i вирiшили, що iз-за ревнощiв. Це вiдкриття ще бiльше пiдносило Інокентiя в iхнiх очах, бо хоч вiн i при лiтах, а все ж справжнiй мужчина.

Коли вiн проходив селом, баби проводжали його поглядом, повним поваги. Але на цьому бабська мука не кiнчалася. Найсмiливiшi з них бiгали вночi до Інокентiевого двору, тулилися попiд вiкнами, щоб хоч одним оком глянути, як пригортае та голубить свою хутiрську красуню сивий дiд, i вигадували про нього всяке. Однi били себе кулаками в груди та присягалися, що на власнi очi бачили, як Інокеша стояв посеред хати на колiнах у сльозах i молився на свою жiнку, як на iкону. Іншi добавляли, що бачили, як вiн сидiв iз нею на порозi хати, дивився на зорi, i борода його блищала, як риза, а очi горiли, як золотий папiр на iконостасi. Одним словом, брехали, що кому в голову влiзло.

Оксен батькове женихання розцiнював хоч i не зовсiм доброзичливо, проте i без особливого осудження. Вiн розумiв, що одному старому буде жити важко, що треба ж комусь за ним доглядати, варити iжу, прати бiлизну, вести нехитре домашне господарство, i коли до старого в хату прийшла нова людина, Оксен не заперечував. Але старий не вiрив у те i вважав, що син схвалюе женихання тiльки про людське око, а в душi ненавидить i осуджуе його. І в старого ще бiльше, чим ранiше, росла неприязнь до сина. Ця неприязнь особливо посилилася пiсля того, як одного разу Оксен, зустрiвши батька, сказав:

– Може, вам, тату, допомогти чим-небудь? Дров привезти на зиму чи соломи коровi на пiдстилку? То я, натурально, допоможу.

– Я вiк прожив – нi в кого допомоги не просив i вмиратиму – не попрошу, – скипiв старий. – А тобi рiже око, що я чужу людину в хату прийняв? А з ким менi жити, коли в мене син – поганець?

Важка образа ворухнулася тодi в серцi Оксена, вiн хоч i промовчав, але забути ii не мiг. Пам’ятав ii i тепер i тому так розгубився, побачивши старого, бо знав, що зустрiч для обох не бажана i добром не закiнчиться. Проте робити було вже нiчого, i Оксен, натягаючи вiжки, притримав коня.

– Сiдайте, батьку, пiдвезу, – запросив вiн, не глянувши на старого.

Старий перекинув патерицю з торбою на друге плече, сердито зиркнув з-пiд сивих брiв.

– Сам дiйду. А ти куди iдеш?

– Глянути, як сiють.

– Погано сiють. Тобi цiна копiйка. А без хазяiна й двiр плаче.

– Ви мудрiшi – пiдкажiть.

– А хто тепер старих слухае? Вони багато знали, а ще бiльше забули. Спини, я сяду. В мене ноги хоч i дурнi, зате носили, де я хотiв.

Оксен зупинив коня. Батько сiв на друге крило лiнiйки, вузлик поклав у ящик.

– Не думай, що коли батька везеш, так вiн тобi дуже радий. Радий, коли з воза, а не на вiз.

– Я нiчого не думаю.

– Тим же й дiла катма, що ти нiчого не думаеш. Посiяли на пiщаниках пшеницю, вона там зроду не родила. Посадили б кавунiв – довгi рублi в дурну кишеню.

– Ви, я бачу, також мудрець за чужою спиною.

– Еге, курча, навчи пiвня, як в гноi гребтися…

Оксен замовк i непомiтно для самого себе посмiхнувся. «Невже i я на старiсть зроблюся отаким противнющим? Треба змовчувати, а то ще накладе по гамалику отут серед степу. Здоровий же. Он як ресори пiд ним поскрипують, як пiд архiереем».

Намагаючись розчулити старого, Оксен запитав:

– Як же там Горпина Трифонiвна поживають? Хоча б коли до нас у гостi прийшли, онукiв вiдвiдали…

– Тонку нитку сучиш. Обiрветься.

– А що сукати? Миритися нам треба. Усе життя як лютi вороги живемо. Умиратимете – пiп причастя не дасть.

– Менi плакати, а не тобi. Ти своiм розумом живеш? – Живу…

– Але як? Як?! – закричав старий i сердито заворушив бородою. – Латають тебе згори i знизу, а ти все з людей, а не для людей. На шиi правлiння везеш, воно тобi покаже карбованець, а в кишеню вiзьме десять. Та хто ж ти такий, голова чи хвiст?

Оксен пiдсунув на потилицю картуз, залисини бiлiли двома латочками.

– Ти, батьку, в це дiло не лiзь. Тут i без тебе розберуться.

– Наказуй комусь iншому, а не менi.

– А чого це вам не можна?

– Цить, сучий сину!

Обидва сопли, як бики в плузi, в гнiвi на диво були схожi один на одного: очi ширяють по-яструбиному, брови насупленi, нiздрi збiлiли i тихо ворушаться.

– Тобi видали червону книжечку не для того, щоб ти нею затулявся, а щоб працював разом iз нами так, щоб шкiра на руках лопалася, тодi й буде п’ятирiчка…

– Тату, замовкнiть…

– А як не замовкну, що ти зробиш? Вiд батька вiдмовишся? Як Гнат Рева? Батько в нього був паламарем, так вiн через газету вiд батька вiдмовився, прiзвище змiнити хотiв. Та хiба ж то чоловiк? Вiн заради вигiдноi служби з вiдьмою побратаеться. А думаеш, за людей вболiвае? За себе! За свою шкуру болiе!..

– Гнат – голова сiльради. Виборна одиниця. І я прошу… – Що ти просиш? Щоб я Гната не чiпав? А що ж вiн за цяця, що його чiпати не можна? Подумаеш, мiнiстри, мать вашу за пуп! Та щоб я при нашiй радянськiй владi та не вилаяв якогось Гната, що нiчого не тямить, а бiгае по селу та заливае з вiдра вогонь у печах?

– Вiн допомагае встановлювати трудову дисциплiну.

– Прийшов би вiн до мене, я б його встановив догори штаньми.

– Ви говорiть, та знайте мiру.

– Знаемо. Отой портфель у Гната вiднiмуть i вiддадуть розумнiшому. А тобi кажу: сам горобець, а десяток – зграя… Ну, спини. Менi на толоку треба. Бикiв там пасу.

– Хiба ви не в церкву?

– Нiколи тепер по церквах ходити…

Старий узяв торбу i широкою ступою пiшов у Данелевську долину, де паслися воли. «Нi, не можу я його зрозумiти, хоч вiн мiй батько, – думав Оксен, дивлячись старому вслiд. – То молиться в кутку цiлими вечорами, то нападае на нього такий сказ, що не тiльки люди, а й боги в хатi не вдержаться…» Ще як була жива мати, пам’ятае Оксен: прибiгла вона, вся блiда, заплакана, тремтить, нiби ii лихоманка трясе: «Іди, синку, iди, голубчику, старий зовсiм з глузду з’iхав, iкони вилами побив, iз хати повикидав». Прибiг Оксен, бачить: старий сидить пiд грушею в садку, пiдперши обличчя кулаками, а бiля нiг потовченi iкони валяються. Питае його Оксен, що таке, що трапилося; вiн мовчить, очей на нього не пiдводить. Аж потiм уже мати розповiла, що складав старий стiжок соломи за хлiвом, цiлий день старався i вже вершити почав, як прийшло йому в голову чогось у хату сходити. Тiльки вiн туди зайшов, бачить у вiкно: зiрвало вихором вершняк, закрутило понад садом i понесло к лихiй мамi. Прибiг старий, схопив вила, наставив iх у небо, очi божевiльними стали: «Я по соломинцi збирав, а ти менi, розтаку твою перетаку, одним духом розкидав?» Ускочив у хату, брязь вилами по iконах, брязь, аж стекло свище, а тодi чобiтьми з хати, з хати, аж святi бородами долiвку метуть! Мiсяць на колiна не становився, ступського попа галушником дражнив, Євангелiю на горище закинув. Потiм найшло на нього смирення тихе, за бороду себе рвав, iкони притяг новi, дерев’янi, Євангелiю з горища зняв i знову за неi всiвся.

«Так, дивний старий. Пiшов i не попрощався. Як з чужим. Нi, мабуть, не вийде у нас iз ним миру. Так i будемо ходити один вiд одного стороною».

Сонце пiдбилося вище i пригрiвало. Вдалинi синiми смугами виднiлися довжанськi лiси, а ближче iз густих чагарiв проступало бiлими хатами село Ступки. З-помiж крайнiх хат в’юнилася грунська дорога. Ось уже Оксен побачив i поле своеi артiлi, що межувало iз ступськими землями, але сiвачiв своiх не бачив, вони ховалися за схилом у до-линi. Раптом iз-за схилу, як з-пiд землi, виринув вершник i закушпелив Оксеновi назустрiч. Коли вiн наблизився, Оксен пiзнав бригадира другоi бригади Прокопа. Вiн сидiв охляп на конi, довгi ноги в важких черевиках бовтаються в коня попiд пузом, сорочка розхристана, пiт промивае дорiжки на закiптюженому обличчi, в руцi оривок, яким вiн пiдганяе коня.

– Чого женеш, як на пожежу?

– Що ж вони, гади? Знущатися надi мною захотiли?

– Говори толком.

– Що говори? Казав же iм – неполадки, викличте коваля. Кажуть – усе добре. А тепер iх чотири, а в наявностi тiльки три. А-а! Що там балакать, – вiн махнув оривком i поскакав далi.

Бачачи, що з розповiдi Прокопа нiчого второпати не вдасться, Оксен рушив до сiячiв. Із-за пагорба вiн побачив, що одна сiвалка стоiть на обочинi, а три в загонi, але чомусь теж не рухаються. Бiля воза чорнiе купка людей. «День рiк годуе, а вони баечки брешуть. Здорово!» Запримiтивши Оксена, сiвачi, як по командi, розiйшлися до своiх сiвалок.

«Для кого ж ви працюете? Для самих себе працюете», – гiрко подумав Оксен i зiскочив iз лiнiйки.

– Чого стоiте? – запитав вiн Северина Джмелика, що лежав бiля сiвалки на розстеленому мiшку.

Джмелик лiниво пiдвiвся, солодко потягнувся, синя сатинова сорочка з бiлим заслоном гудзикiв тiсно обтисла широкi груди.

– Сiвалка поламалася, товаришу голова, – труснув вiн бiлими кучерями i примружив голубi з нахабинкою очi.

– Чого не сiв на коня i не поiхав у двiр за ковалем?

– Менi на конях не можна iздити. Пригузок болить, – вискалив зуби Джмелик.

Гаряча кров давонула Оксена за горло. Затисши в руцi батiг, вiн кинувся до Джмелика, але той стояв, усмiхаючись, взявшись руками в боки:

– Ну-ну, це тобi не в економii. А за таке дiло… – Вiдчайдушнi очi його стемнiли, як море в передчуттi бурi, нiздрi тонкого носа весело заграли. – Дав би я тобi в пику, предсiдатель, та жалко – жiнка в тебе ще молода.

І не встиг Оксен отямитись, як Джмелик сiв на коня й, побрязкуючи мiшком з зiпсованими сошниками, потрюхикав на Троянiвку.

Оксен розстебнув пiджак i довго стояв, спершись спиною об сiвалку. Вiтер ворушив його рiденький чуб, грався в залисинах. «Ху, чорт! Трохи не зiрвався. Джмелик – сволота. Кат з ним! Але якщо помiтили iншi колгоспники, що я на нього з батогом кинувся, то що вони подумають? Натурально, трохи в мене навиворiт вийшло». Долонi в нього спiтнiли, пальцi не слухалися, вiн на превелику силу згорнув цигарку i довго стояв, жадiбно ковтаючи махорковий димок. Пiшов до сiячiв тiльки тодi, коли зовсiм заспокоiвся. Попросився до Бовдюга за помiчника i проходив за сiвалкою до самого обiду, задуманий i мовчазний.

Обiдали в степу, на роздоллi. Дружно обсiли казанок з кулешем, тiльки що знятий iз вогню. Бовдюг, як найстарший, вийняв запасну ложку, витер ii об ворчик iз пшоном, передав Оксеновi.

Бовдюг – дядько в костi широкий, вуса жовтi, обкуренi тютюном i завжди ворушаться так, нiби вiн завжди чимось незадоволений i сердиться. Насправдi ж вiн чоловiк хоч i неговiркий, проте добрий i тихий, фiзично сильний. Розповiдають, що коли вiн служив у економii Бразуля, то засперечався iз прикажчиком, що спинить на ходу маховик вiд паровика. Зодяг сiрячину стару, поклав на плече скруток соломи, вперся ногами в землю, а кiлком у маховик – i зачмихав благенький паровичок, скорився могутнiй степовiй силi.

Бiля Бовдюга сидiв Хома Пiдситичок – плоскогрудий i жилавий, як не працюе – на спинi анi капельки поту не виступить, характером привiтний, але скупенький. Зустрiне оце кума на вулицi i каже: «Завтра свята недiленька. Прихопiть же iз собою пляшечку горiлочки та приходьте до нас у гостi, та, дасть бог, посидимо». У розмовах ввiчливий i не лихослов. Нiколи не скаже: «Чорти б тебе взяли», а як захоче кого полаяти, говорить: «Хай йому тямиться» або: «А щоб його дощик намочив». У його мовi переважають пестливi слова: гусятко, поросятко, вербичка, насiннячко, картопелька, пшiнце. І досi в селi жартують, що коли вiн оженився, то комусь там iз своiх знайомих похвалився так:

– Оце взяв собi жiночку. І гарненька, i моторненька, тiльки один невеличкий зянок.

– Який?

– На одно очко слiпенька.

Бiля Хоми сидiв Андрiй Блатулiн, по-вуличному Латочка. Є в нього на лiвiй щоцi родиме п’ятенце з копiечку завбiльшки, нiби хтось, граючись, шевськоi смоли прилiпив для розваги; та не вiдмиваеться воно, навiки прикипiло, через те i прозвали його Латочкою. Є ще в нього й iнша особливiсть: праве око завжди примружене, лiве дивиться на свiт проникливо, з холодним блиском. Дома в Андрiя п’ятеро дiтей, як вiн каже, вiдьма через бовдур наносила, тому на запитання: «Як живеш, Андрiю?» – вiн вiдповiдае своiм односельчанам: «Та воно, блат, не так, як люди, а так, як побiля людей».

Як тiльки Оксен узяв ложку, всi iншi також озброiлися ними i поближче пiдсунулися до страви. Першим полiз ложкою до казана Охрiм. Бовдюг поглянув на нього скоса i сердито заворушив вусами. Охрiм нехотя потяг свою довбанку назад, винувато заклiпав маленькими, як у мишки, очима.

– Хай йому тямиться, яке гаряче, – засичав Хома, опiкшися кулешем.

– Студи, дураче, – порадив Латочка.

– А пшiнце розкипiло та й добреньке. Коли б ще дав бог курятинку, а ще краще перепелятинку, то вже б справжнiсiнький чумацький був кулешик.

– Е, блат, який ротатий! Чого захотiв.

У Охрiма вушка вгору – вниз, вгору – вниз, швидкошвидко, як у кролика; ложкою гребе, як лопатою.

– Коли б до роботи такий, як до iжi, – гуде на нього Бовдюг.

На його вусах зависло розварене пшоно, тремтить, як росиночки.

– А скажете – нi? Я бiльше всiх посiяв, – виправдовуеться Охрiм.

Бовдюг iсть поважно i бiльше не вступае в розмову. Сергiй Золотаренко смiеться очима, спостерiгаючи, як у нiмому двобоi Охрiм i Гарасько вiднiмають один у одного шматочок сала, горнучи кожен до себе ложкою. Боротьба iх марна: Латочка загрiб собi.

– Якi проворнi, – дорiкае вiн i свiтить оком на Охрiма та Гараська.

– Раз на фiнськiй вiйнi… – починае Охрiм, видимо, щось пригадавши, але Бовдюг перебивае його, звертаеться до Оксена:

– Ти, голово, не журися. Через день-два закiнчимо.

– Як так сiятимемо, – до осенi вистачить.

– Істинно. Ранiше було снiжок iз землi, – ячмiнець в грязь – i князь.

– Натурально. Як ви цього не розумiете?

– Та ми розумiемо… Тiльки…

Бовдюг ворушить пiдвусниками, тупо дивиться в казанок iз кашею, нiби не знае, що далi сказати.

– Тiльки бiльше на присадибнi дiлянки дивимося, чим на артiльне. Несвiдомiсть наша.

– А я тобi кажу, – говорить Латочка, облизуючи ложку i потiм ховаючи ii в торбу, – вiд натури все. Яка в кого натура, така й совiсть. Один бiдний, та чужого не вiзьме, другий по горло мае, а краде. Зустрiчае мене якось Гнат, дивиться-дивиться на мою худорбу, а тодi й питае: «Навiщо ти, Андрiю, на свiтi живеш? Яка з тебе користь громадi? На тобi, знаеш-понiмаеш, карбованець, купи кулю i застрелися». А я йому й вiдповiдаю…

Латочка став на колiна, одне око в нього ще дужче примружилося, друге засвiтилося недобрим вогнем, лице зробилося знущально-насмiшкуватим.

– А я й кажу: на тобi три карбованцi, купи три кулi, побий сiм’ю i себе, дурака, до спiлки.

Бiля казанка всi вибухнули дружним реготом.

– Якби вiн був розумний, такого б не сказав. А за присадибнi дiлянки – все правда. Ти гарантуй менi трудодень, тодi й побачиш, як я працюватиму. А даром, брате, музика не грае, пiп молебня не служить.

Хома опустив очi, махнув рукою:

– Хай йому тямиться, таким балачкам! Балакали б про що-небудь друге.

– А ти хвостом не крути i за чужi спини не ховайся, – засвiтив на нього оком Латочка. – Як Оксена не було – до гурту пiдпрягався, а побачив – зараз тобi язик у петлю скрутило.

– Оце тобi на та радуйся! – спалахнув лицем Хома i ще нижче опустив голову. – Буцiмто я говорив бiльше за вас.

– Не в тiм дiло скiльки, а в тiм – про що. Як тебе тут не було, Оксене, то ми про дещо говорили помiж собою. Може б, ми комусь iншому i не сказали, а тобi скажемо. Ти – людина партiйна, з нашого-таки й села, так що з тобою можна без шапкування, а по-простому. Оце ми тут говорили, що вийшла така постанова: достроково закiнчуеться сiвба – бригадировi видаеться премiя: патефон, самокатка або годинник; портрет того бригадира висить на червонiй дошцi. А нам, рядовим, що? Анiчогiсiнько.

«Так ось хто тут здiймае шарварок», – подумав Оксен, вдивляючись у сухеньку постать Латочки.

– Бачите, товаришу голова, – спалахнув Сергiй Золотаренко. – Вони й досi на тi мiсця моляться, де колись iхнi клунi стояли. А ви скажiть просто: не хочете сiяти – ми органiзуемо молодiжну бригаду – i без вас обiйдемося. Без ваших шкурницьких iнтересiв.

– Еге, ти, блате, розумний, та в один бiк, – загарячився Латочка. – Хай на тобi власнi дiти штани та сорочку обiрвуть – i ти зробишся шкурником.

– Нiколи цього не буде!

– Іч, який комiсар виськався. Моню на губах витри. – І витру. А у вас тут одна ватага. А Джмелик ваш отаман.

– Яка ватага? – насурмачився Бовдюг. – Що ми, потвоему, – банда?

– Нi, ви просто саботажники.

Сергiй звiвся на ноги i легко понiс по рiллi свое м’язисте i легке тiло.

Бiля казана запала неприемна мовчанка.

– Таке, як на дощик збираеться, – перегодом обiзвався Хома.

– Треба, – погодився з ним Бовдюг.

Латочка нiчого не сказав на цю пусту розмову i, затягши шию у комiр сiрячини, прислонився спиною до колеса, щоб трохи подрiмати пiсля обiду. З-пiд гарби долiтав один i той же звук, який дражнив усiх: то Охрiм вишкрiбав ложкою казанок.

– А нiяк не накладешся! – вилаяв його Латочка, але Охрiм не слухав його, продовжував свое дiло.

Пiсля обiду Оксен знову сiяв разом iз Бовдюгом. В глухому кiнцi гiн, подалi вiд людей, зупинилися на перекур.

– Скажи, Бовдюг, що ти про мене думаеш? – тихо запитав Оксен, згортаючи цигарку.

– А ти не розгнiваешся?

– За що? Адже сам на рожен лiзу.

Бовдюг поворушив вусами, поправив на головi шапурину, сказав через силу:

– Добрий ти дуже. На твоему мiсцi суворiшому треба бути.

– Гнат суворий, а ви про нього що говорите?

– Що не говоримо, а боiмося.

– Хiба людей боятися треба, iх треба поважати.

– Воно ж i повага вiд того, що боiшся, – закiнчив розмову Бовдюг i пiшов до сiвалки.

В другiй половинi дня вiтер стих. Із-за обрiю стали накочуватися хмари, що громадилися все бiльше i бiльше, з бiлих робилися попелястими; потiм стали бузиновими; нарештi завирували, закипiли i тяжко рушили вперед, пiдминаючи пiд себе небо, опускаючись все нижче i нижче, так, що на землi ставало все важче i важче дихати людям. Птахи, вириваючись у сизi присмерки степу, не могли залiтати дуже далеко i високо, бо крила iх робилися зволоженими, i вони опускалися зовсiм низько, майже до самоi землi. Вiд бузиновоi хмари степом рухалася широка чорна тiнь, яка вже покрила степовi могили i довжанськi лiси, i iх уже зовсiм не було видно. Вона повiльно наближалася i до сiвачiв, дихаючи на них свiжiстю близького дощу i фарбуючи все в чорну зловiсну фарбу. Потiм хмари застигли, перестали рухатися, i сторожке мовчання оволодiло небом i землею, i так продовжувалося хвилину-двi, потiм кiлька важких i лапатих дощових капель упали на круп коня, з ляскотом розбилися на ньому i покотилися вниз по сухiй шерстi, i раптом вони заскакали скрiзь – по людях, по конях, по рiллi; прострочили раз, вдруге, згортаючи в груддя пилок, i линув дощ, рясний, веселий, благодатний, покотився туманом по степу, заграла, зарокотала, захлюпала по ярах вода, i цей веселий шум освiжив i обновив степ i людей i викликав у них дитячий радiсний настрiй.

– Дощик. Та, далебi, й гарненький, – радiв Хома, сяючи очима, i навiть не покривав себе шматочком брезенту. Краплi дощу дрiботiли йому по картузику, потрапляючи iнодi й за шию, вiд чого Хома рознiжено повискував i, смiючись, приказував: – А щоб тебе дощик намочив!

Охрiм сидiв, скулений, накритий мiшком, i нагадував монаха, якого витурили з монастиря за п’янку, – таке було в нього страдницьке обличчя i понурi очi. Йому теж було весело, але свою веселiсть вiн проявляв тим, що корчив смiшнi мiни.

Бовдюг дивився на заслону дощу чисто з господарськоi сторони i теж радiв, що пiсля цiеi зливи добре пiдуть рости посiви; Сергiй жирував iз Гараськом та виштовхував його з-пiд гарби на дощовицю. Гараськовi тiльки того й треба було. Вiн вискочив на дощ i, кумедно присiвши, поляпав себе руками по стегнах i, зробивши дурнувате обличчя, закричав: «Ку-ку-рi-ку!»

– На дощ, чи що? – засмiялися з-пiд воза.

В цей час в туманi водяних полотен майнуло щось на конi, i Джмелик, весь мокрий до нитки, шмигнув пiд воза. Сорочка його збрижилась на животi, волосся мокрими пасмами спадало на лоба.

– Мабуть, вiд самоi Троянiвки тебе прало?

– На Гострому горбi застав мене дощ.

– Чого не сховався та не перечекав?

– Де? У ховраховiй норi? – засмiявся Джмелик i трусонув мокрим чубом.

– Сiвалку справив?

– Привiз он сошники.

Дощ лив як iз вiдра, небо закаламутилося i зробилося глиняного кольору; раптом бiле слiпуче свiтло рiзонуло по очах людей i почувся сухий трiск; люди пiд мажарою затихли, конi стояли, пiднявши вгору морди, прищуливши вуха, i враз загоготiло по всiх небесах, покотило камiння, загримотiло, вiддаляючись i затихаючи.

– Раз косарики забули поприбирати коси пiд час грози та й повстромляли iх кiссячками в землю…

– Та й що ж iз ними сталося? – насмiшкувато запитав Сергiй, дивлячись на Хому.

– А те, – вiдповiв Хома, уважно прислухавшись, чи не гуркоче грiм, i опасливо вiдсуваючись вiд металевоi шини, якою було обкуто колесо, – а те, що спалило iх на вугiллячко. І на свiжий вiтерець носили, i в земельку закопували – нiчого не пособило.

– А в Пасядах одна жiнка труби не закрила, – втрутився й собi Охрiм, висуваючи обличчя з мiшка, – так воно як улетiло – горшки поперекидало, заслiнкою шпурнуло аж до дверей, а тодi вискочило у вiкно, а бiля вiкна якраз бочка з водою стояла, в тiй бочцi викупалося, а тодi – шар-рах у бересток! – i до пенька спалило. Я знаю, де той i дядько живе. У нього на вербi чорногуз гнiздо намостив.

– Бреше й не скривиться, – засмiявся Сергiй.

– А ти заплiши губу та слухай, – сердито обiзвався Джмелик, поглибше забираючись пiд гарбу, бо дощ хльоскав його по колiнах i по руках.

– А то ще така бувальщина, – продовжував Охрiм пiд тихий шум дощу. – Построiла одна жiнка хату, хрести на сволоках повипалювала, а жити – не вживе. Цiлу нiч на горищi щось гурчить, як ото на прядцi пряде або на бубнi бубонить. Вона i до знахарiв, i до шептух – не допомагае. Це, кажуть, у тебе прокляте мiсце, треба перенести хату на другу садибу. От одного разу проситься до неi щiткар ночувати, отой, значить, чоловiк, що гребiнцi та серги на свинячу щетину мiняе. Лiг вiн спати – тут зробилося чудо: на горищi нi загуркотить, нi шелесне, тихо, як у погребi…

– А вони разом спали чи окремо? – поцiкавився Латочка.

– Пiди iх поспитай, – розсердився Охрiм за те, що його перебивають. – От вранцi вдова й каже: «Що менi, чоловiче добрий, робити, така i така в мене нечисть завелася на горищi, спати не дае, жити заважае, змучила мене, заморочила, хоч iз хати тiкай». Подумав щiткар, подумав та й каже: «Потрапило десь у вашу хату громове дерево…»

– Яке це «громове»? – запитав Сергiй.

– Ну, значить, грiм у нього вдарив, – пояснив Охрiм. – «Так-от, – каже щiткар, – треба тее дерево знайти i викинути, а якщо викинути не вдасться, то прочитати бiля нього молитву i написати на ньому крейдою хрест». – «Як же те дерево вiдшукати?» – питае жiнка. Щiткар вiдповiдае: «Треба, – говорить, – залiзти опiвночi на горище i, як тiльки проспiвають першi пiвнi, прикласти вухо до деревини. Котра загуде, то й громова». – «А чого ж, – питаеться жiнка, – прокляте дерево цiеi ночi анi звуком не обiзвалося?» – «А того, – вiдповiдае щiткар, – що сила хоч i громова, а чоловiчого духу боiться. І коли буде в хатi чоловiк – мовчатиме громове дерево». – «Де ж я того чоловiчого духу дiстану? – журиться вдова. – Вдiвець не трапляеться, а жонатого приманювати Бог не велить. А вже коли б був у моiй хатi мужчина, як дитину, його б доглядала, на подушки спати клала, в чорнi вуса цiлувала». Подумав щiткар, подумав та й каже: «Ех ви, щiтки, гребiнцi, мабуть, вам прийшли кiнцi. Десять рокiв вас тягав, щастя-доленьки не мав». Жбурнув свiй ящик пiд лаву та й пристав у прийми до вдови. З того часу затихло громове дерево i бiльше нiхто нiколи про нього не чув.

– Де б його собi таке громове дерево знайти? – нетерпляче засовався пiд гарбою Джмелик.

– Кажуть, на хуторах такi дiвчата, що самi до хлопцiв лiзуть, – гигикнув Гарасько.

– Хоч би старших людей посоромилися, – сердито заворушив вусами Бовдюг. – Безсовiснi.

Дощ перестав; хмари розiйшлися; захiдна брама неба розчинилася, з неi ринуло стiльки свiтла, що боляче стало очам, небо зробилося свiжим i чистим, нiби його вимили милом i прополоскали водою; на конях блищала шерсть i парувала на сонцi; люди весело розмовляли мiж собою, i обличчя iхнi були веселi i добродушнi. «Як же й хороше навколо!» – здавалося, говорили очi кожного.

Оксен також мружився вiд слiпучого сонця i розминав затерплi вiд довгого сидiння ноги.

– Що ж, хлопцi, сiяти вже сьогоднi не будемо, запрягайте – i на Троянiвку.

Цю звiстку прийняли, як i належало, – весело. Особливо молодь, яка так i кинулася збиратись. Хто запрягав коней, хто скидав на гарбу пустi мiшки, один Охрiм сновигав, понурий i сердитий, розшукуючи барок, який хлопцi навмисне десь заховали. Сергiй накричав на них, вони повернули барок, а натомiсть вкрали черезсiдельник. Жарти слiдували один за одним, все смiшнiшi та дотепнiшi, всi смiялися, тiльки Охрiм свiтив очима i презирливо копилив губи.

Нарештi всi зiбралися i рушили. Молодь верхи на конях, старики на гарбi. Пiсля дощу зробилося свiжо, в калюжах вiдсвiчувалося захiдне небо; iнодi гарба потрапляла колесами в глибоку калабаню, розбовтувала малинову воду в темно-буру.

Оксен, позираючи на молодь, що iхала iз смiхом та витiвками, пригадував i своi парубоцькi роки, коли вiн також був отакий шаливiр та веселун, i йому робилося сумно на душi за тими роками, що вже пройшли i нiколи не вернуться, i що вiн уже давно забув той день, коли весело, вiд усього серця смiявся. «Невже я такий старий? – запитував вiн сам себе. – Нi. Це просто вiд роботи. Робота постарила мене». І йому пригадалася сьогоднiшня зустрiч iз Джмеликом, i вiн вирiшив поговорити з ним. Джмелик iхав поряд iз Гараськом, щось розповiдав, не дуже скромне, про свое залицяння до залужанських дiвчат. Гарасько гиготiв на всi груди, аж падав на гриву коня. Джмелик сидiв на конi недбало i дещо мальовано, закинувши назад голову. Правою рукою тримав повiддя, лiвою впирався в бiк, губи його посмiхалися, очi шибеницьки поблискували.

– Северин, – покликав його Оксен, пiд’iхавши.

Джмелик притримав коня i озирнувся, веселе обличчя його зробилося дражливим.

– Ну, чого? – запитав вiн грубо.

– Запитати тебе хочу: навiщо ти бунтуеш чесних колгоспникiв?

– Сергiй накапав?

– Не твое дiло. А ти запам’ятай одне: в’юни якi спритнi, а й тих у пiдрешiтку ловлять.

– Не лякай, я не з плаксунiв.

– Я не лякаю, а шкодую, що не розкендюшив у тридцять другому роцi увесь ваш джмелячий рiд. Тепер би легше було.

– А чого жалiти? – здивувався Джмелик. Вiн шкiрився, але обличчя його i особливо очi вiяли холодом. – Воно й зараз ще не пiзно. Тiльки дзенькни в район по телефону…

– Нам не горить. Встигнемо.

– А як не вдасться?

– Це ти про що? – рвучко обернувся Оксен, лютiючи очима, i навiть припинив свого стригунця.

Джмелик весело, але разом з тим i якось жадiбно затрiпотiв нiздрями:

– Щось ти дуже боязким зробився, предсiдатель, – уже голосно зареготав вiн i, вдаривши каблуками коня, пустився вскач за пiдводами, що вже з’iжджали на Бееву.


VIII

У сiм’i Вихорiв повелося так, що Йонька вважав себе за хазяiна двору i був переконаний, що якби не вiн, то господарство б захирiло, хлiв завалився, а корова здохла б, а насправдi ж всьому давала лад Уляна, i тiльки дякуючи iй проквiтало домашне господарство. Йонька був якийсь невдаха, i все йому не в руки потрапляло, а ковзало помiж пальцями. Примiром, Йонька, поцмокуючи люлькою, говорив, що вигiднiше продати овець i купити кiз або що треба продати корову i прикупити овечок, Уляна того не заперечувала, хоча знала, що нi того, нi другого робити не можна, бо в господарствi i масла, i молока, i овечого лою потрiбно: зимою Гавриловим дiтям тiльки й рятунок вiд простуди, що парене молоко з лоем. Та й те сказати – зарiжеш вiвцю, м’ясо на поставку, а шерстi трохи здаси, а то таки трохи й вигадаеш дiтям на рукавички, а може, i на сiрячину назбираеш. Йонька говорив, що треба зробити курник iз глини, Уляна не заперечувала, хоч робила свое, тобто й пальцем не ворушила для того, щоб будувати той курник, бо знала, що в тому немае необхiдностi: клуня он пуста, держи курей хоч тисячу. Йонька бачив, що в господарствi нiчого не робиться так, як вiн велить, гримав дверима, сердився i навiть сiкався до Уляни з кулаками, а вона ходила тиха i присмирнiла, як черниця пiсля молебня, потурала господаревi у всьому, знаючи, що буря перегуде i буде не так, як вiн хотiв, а так, як вона хотiла, i що Йонька про все забуде i через кiлька днiв уже буде з нею сперечатися, що це вiн говорив, щоб кури зимували в клунi, а не вона.

Цього ранку Йонька встав удосвiта, коли шибки на вiкнах були iще чорнi i по Троянiвцi в синiй iмлi хрипко горланили пiвнi. Нацупив на себе сто раз латаний кожух i, не сказавши нiкому слова, вийшов надвiр. Тiльки Уляна розтопила в печi, влетiв у хату, немов iз пожежi:

– Буди Гаврила i Тимка. Бики у дворi ждуть.

– Куди ж це? – заклопоталася стара. – Я ще й снiдати не зварила.

– Еге, будемо тебе ждати, доки ти тут намоняешся. Ну, йди, чого витрiщилась?

Уляна, зiтхнувши, накинула на плечi теплу хустку, почовгала з хати.

Через кiлька часу кремезний Гаврило покульгував бiля гарби, здивовано знизував плечима.

– Що це вiн задумав? – питав вiн у сердитого зi сну Тимка, що прикручував вiрьовку до розорин.

– А чорт його знае! Хiба в нього допитаешся?

Прийшов Йонька – мовчазний, заклопотаний, взяв волiв за налигач, потяг iз двору.

Через сонне село пройшли майже галопом. Йонька безнастанно стьобав бикiв батогом, i маленька постать його метлялася, як прив’язаний до налигача рептушок iз сiном. Коли виiжджали на Бееву гору i бики ступали повiльнiше, вiн заметушився, як циган у чужiй конюшнi.

– Пiдсобляйте. Чого плентаетесь, мов соннi.

– А що пiдсобляти? Пусту гарбу тягти?

– Хоч би й так. Волики он як хекають.

– То ви нас запряжiть, – порадив Тимко.

– Ет, що з тобою, дураком, балакать!

Вихопилися на гору, вiд бикiв потягло свiжими кiзяч-ками. Ярмо рипiло i подзенькувало занозами; Йонька, учепившись за налигач, усе погейкував та цьвохкав батогом. В хутiр Ковбики приiхали затемна. Йонька зайшов у чиесь подвiр’я на самому краю хутора, побудив собак, вони скажено рвалися iз ланцюгiв, готовi змегелити Йоньку разом iз кожушиною. Рипнули дверi. В темрявi зачорнiла людська постать, притишеним голосом втихомирила собак. Йонька про щось пошептався iз незнайомцем i швидко повернувся назад.

– Держи за мною.

Гаврило слухняно повiв за ним бикiв.

В полi стояла тиша, з улоговин тягло нiчною росяною мрякою; гарба зачiпалася за кущi, i Тимка оббризкувало холодним свiжим дощиком, так що навiть на губах осiдав прiсний смак роси. Було так темно, що Тимко не бачив нi дороги, нi гарби, i коли кущами зiрвало з нього картуз, то вiн довго лазив рачки i не мiг намацати його на землi. Тодi вiн присвiтив сiрником i побачив свiй картуз, що лежав бiля самих нiг.

– Що ти там свiтиш, в очах би тобi свiтило! – вилаявся Йонька.

Тимко зараз же погасив сiрника, i густа темрява знову заступила очi. Вони проiхали якимось яром, видерлися на горб i зупинилися перед чорною купою – то було дерево, складене в штабелi.

– Грузiть!

Добру годину рвали на собi жили, пересаджуючи через ручицi важкi колоди. Коли навантажили, Йонька перехрестився i сказав таемниче:

– Стояки будуть на хлiв. Ну, паняйте.

Старий сiв на пiдводу лише тодi, коли проiхали добрий шматочок степу. Набив люльку тютюном i зробився нiжним та розчуленим.

– Отак, дiтки, треба на свiтi жити. Трапився добрий чоловiк – от i будемо з хлiвчиком. Не жени бичкiв, Тимку, бiдна худоба зовсiм охляла. – Йонька зашурхотiв долонями по мокрiй корi. – Дубина. Вiк стоятиме.

У широкiй улоговинi iх пiдстерегло сонце, занози заблищали, шерсть на биках запарувала, ратицi залишали на мокрiй землi чiткий слiд, вiд бичачих морд вiяло теплом. Йонька блаженно розстебнув кожух, показав люлькою за синiючi горби:

– Уже й Троянiвка недалеко.

Вiд цих слiв нiхто в танець не пiшов, бо всi знали, що дерево крадене i ще невiдомо, чим ця подорож закiнчиться. Гаврило лiниво шкутильгав, спираючись на ясенову ковезку та пощипуючи вуса, схожi на припеченi сонцем кукурудзянi чубики. Тимко щулився вiд вранiшньоi прохолоди i, щоб зiгрiтися, збивав батогом святу землицю. Улоговина дедалi звужувалася, i нарештi вони в’iхали в глибокий яр iз крутими високими стiнами. Тут було холоднiше i вологiше, сонце не досягало, iз глиняних нiр цiлими зграями вилiтали пiчкури, ширяли у бикiв попiд животами i зникали у свiжому прозорому ранковому повiтрi. Раптом попереду почулося кiнське iржання. Йонька завмер iз люлькою в зубах, дав знак зупинитися. Все виразнiше чувся тупiт копит, потiм зовсiм близько брязнула вуздечка, i з яруги виiхав широкоплечий вершник з похмурим, дикуватим обличчям i чорною смолистою бородою.

– Що за лiс везете? – запитав вiн, спинивши коня. – В колгосп, чи що?

– Нi, добрий чоловiче, собi на хлiвчик, – бовкнув Йонька.

– Та-ак. – Вершник обмiряв очима колоди, нахилившись iз коня, поцокав по них вербовим прутиком. – Завертай назад.

Йонька хижо наставив угору борiдку:

– А ти хто такий, що командуеш?

Вершник, не вiдповiдаючи, злiз з коня, дужою рукою легко вiдсторонив Тимка вiд бикiв i розвернув пiдводу назад. Його вчинок був такий несподiваний i наглий, що всi були приголомшенi i не могли сказати й слова. І тiльки тодi, коли вершник знову сiв на коня i поiхав попереду, Йонька з дивною для його лiт шустрiстю кинувся вслiд за ним.

– Управитель який вилигався! – закричав вiн, забiгаючи наперед i намагаючись завернути бикiв. – У мене син при двох кубиках у Червонiй армii служить, то маю я право чи не маю?

Гаврило смикав батька за рукав, щоб затих, а вiн на те не зважав, люто бубнявiв очима i лiз на бiйку. Шапка, перекручена задом наперед, була аж на потилицi, як у спiйманого на базарi баришника.

Здоровань не звертав нiякiсiнькоi уваги на крики та сварку старого, iхав собi, опустивши голову i нiби придрiмуючи; широка спина його, обтягнута потрiсканою шкiрянкою, рiвномiрно похитувалася на сiдлi.

В хутiр Ковбики приiхали в траурному мовчаннi, один Тимко весело пiдморгував хутiрським дiвчатам, що, розпаленi цiкавiстю, п’ялися на тини, та чарував iх своiми бiсячими очима. Хутiр проiхали б без пригод, якби не дiд у сiрячинi, що пас на вигонi кiз. Побачивши процесiю, вiн пiдтягнув штани, журливо закивав головою:

– Умiв, значця, вкрасти, та не вмiв заховати.

– А ти чого гавкаеш, бубурiшок овечий? – люто накинувся на нього Йонька i залопотiв кожушиною. – Хочеш, щоб я тобi наклав на старiсть?

Гаврило i Тимко насилу вiдтягли осатанiлого батька. Здоровань лiсничий заставив скидати стояки на те саме мiсце, звiдки вони були взятi, склав акта i поiхав геть, не сказавши нi слова.

Йонька плювався всю дорогу, бив себе батогом по спинi, потiм, щоб полегшити свое горе, всю вину звалив на хлопцiв:

– Через вас, белебнiв, у халепу вскочив. Казав – iдьте степом, так вам у долину захотiлося! Мекнули моi стояки!

Як приiхали додому – старий мов сказився: ускочив у клуню, викинув звiдти двi лопати.

– Копайте менi яму, проклятi ледацюги!

Тимко обмiряв очима сухеньку постать старого, розкреслив вiстрям лопати прямокутник приблизно для його росту.

– Що ти мiтиш? Що ти мiтиш, щоб тобi руки посудомило! На стояки яму.

– А я думав, на вас.

Старий тiльки махнув рукою, побiг iз двору. Тимко вiдiгнав у артiль бикiв, а пiсля снiданку вийшов з Гаврилом копати ямки.

– Давай вириемо йому одну, пiд нужник. Старий посидить над нею з пряжкою в зубах i вгамуеться, – порадив Тимко, але Гавриловi було не до жартiв.

– Через його дурацькi витребеньки на роботу не пiшов i дома нiчого не зроблю.

Надвiр вийшла мати з торбинкою насiння в руках, старi калошi ляпали ii по п’ятах.

– Город не саджений, корова не нагодована, а вiн хлiв будуе. Здурiв. Зовсiм здурiв на старiсть.

Йонька мiж тим чвалом бiг до сiльради, його так i тiпало, так i шматувало, щоб поскаржитися владi, як з ним не по-чесному сьогоднi вчинили i яка несправедливiсть його спiткала. Але i в сiльрадi його чекало розчарування: на дверях висiла табличка з написом: «Прийома нет. Нахожусь по служебних дiлах».

Йонька понюхав табличку i вискочив назад. Кузьма, який по своему звичаю дрiмав пiд конюшнею, на запитання Йоньки, де голова сiльради, почухав перенiсся i вiдповiв, що «немаеть, поiхав на совiщання». Йонька потоптався бiля Кузьми, пошкварчав люлькою i, крутнувшись на мiсцi, гайнув полтавським шляхом прямо в Зiнькiв – скаржитися в райвиконком. На Беевiй горi його наздогнав Прокiп Тетеря, що iхав дрожками в район, i милостиво, хоч i з деякою понурiстю, дозволив i старому пiд’iхати разом iз ним до району. Про що вони говорили дорогою – невiдомо, ясно тiльки те, що вже аж бiля липки, що росла собi самотньо в степу i по якiй троянчани, якi йшли на базар чи на ярмарок, визначали, що пройдено якраз пiвдороги, старий зiскочив iз дрожок i побiг назад на Троянiвку. Вiн бiг так, що коли вскочив у село, то кози, що паслися на вигонi, повиривали прикорнi, i двох iз них знайшли пiсля цiеi подii аж у сусiдньому селi. Ускочивши в двiр, старий схопив вiрьовку, що висiла на тину, i, розмахуючи нею, як киргиз арканом, побiг на хлопцiв, що спокiйненько собi говорили, поспиравшись на лопати. Старий пiдлетiв звiрюкою i, нi слова не говорячи, угилив Тимка по боку. Той гикнув вiд удару i впав на купу свiжоi землi, але потiм схопився i, згрiбши лопату вобiруч, сiконув нею на два сантиметри вище голови старого.

– Р-ря-туй-те-е, вбивають! – закричав не своiм голосом Йонька i з переляку впав.

З городу прибiгла Уляна i, побачивши, що старий сидить собi i нiкого не чiпае, вирiшила, що б’ються мiж собою брати, бо якраз Гаврило iз серйозним обличчям ватлав на землi Тимка. Мати хапала старшого сина за руку, примовляючи: «Гаврюшо! Що-бо ти робиш? Гаврюшо!» Але Гаврило не слухав ii, доки не одволiк Тимка в хлiв i там закрив його. Бачачи, що небезпека минула, Йонька встав i накинувся з кулаками на жiнку i таки побив би ii, якби не Гаврило, якому тiльки й судилося сьогоднi, що розмиряти перебойцiв.

– Це ти навчила його, вiдьма голохвоста, на людей iз смертю кидатися! – репетував на весь двiр Йонька.

– Господи, та що тут у вас скоiлося? – все бiльше блiдла Уляна, притискуючи руки до грудей.

– А-а, ти не знаеш! Ти все дурочкою прикидаешся? Тобi вуха позакладало? Не чуеш, що люди балакають?

– Господоньку святий, та що ж?

– А те, що твiй сопляк трохи менi голови лопатою не зрубав. На два вершки вiд смертi був. Якби не Гаврило, завтра б i ховали. Тiльки що зустрiв Прокопа Тетерю, каже, що всовiщав Тимка, щоб Орисю з ума не зводив, так вiн на нього iз залiзною занозою налетiв. Так нi ж! – затупотiв ногами Йонька, сварячись на хлiв, де вiдсиджувався замкнутий Тимко. – Я тобi цього не прощу. Я тобi виведу лiнiю, сибiряка проклятий!

Уляна, плачучи, пiшла в хату. Йонька дременув iз двору, Гаврило, вiдхекуючись, озирався навколо, чи нiхто не бачив iз сусiдiв iхньоi сварки. Потiм сiв на дривiтню, витер рукавом пiт. Кури, задоволенi веселою iнтермедiею, розгрiбали гнойок i дружно цокотiли iз жвавiстю ярмаркових спекулянток.

Брати мовчали. Один сапав за стiною, другий сидiв, задумавшись, надворi.

– Не буде з тебе доброго чоловiка, Тимку. Отак i зогниеш у тюрмi через свiй дурацький характер.

Павло Гречаний, пихкаючи цигаркою-бичем, пiдiйшов до Гаврила i сiв поряд. Сорочка в нього була розхристана i висмикана, на м’язистiй шиi висихав пiт, видно, Павло тiльки що випустив лопату з рук. Вiн не сказав «здрастуйте», не сказав, чого прийшов, а просто сiв, пихкаючи цигаркою, i мовчав. Так пройшло з пiвгодини. Потiм вiн виплюнув iз рота недопалок i сказав:

– Як був я на Донщинi, так спересердя одному козаковi дверi вилами пробив. Повiриш, як садонув, так i загнались по держак… Н-я-а-а.

Гаврило взяв лопату i побрiв до свого двору, а Павло сидiв пеньком, пускав дим пiд чужу стрiху. Уляна, що вийшла з хати вилити помиi, сказала, проходячи мимо:

– Ішов би ти, Павле, додому, а то ще хлiв спалиш.

– Не спалю, – лiниво обiзвався Павло, не рухаючись iз мiсця.

Як тiльки Уляна зайшла в сiни, iз хлiва виринув Тимко. – Дядьку, дайте закурити.

Павло вийняв кисет i мовчки передав його Тимковi.

– Ти, парубче, свого не попускай. Так-то.

Тимко мовчки кивнув головою i довго ворушив у задумi густими бровами, потiм перестрибнув через тин i пiшов городами до Ташанi.

Верби кидали на леваду широкi тiнi, бiля потiчка го-робцi пили воду, мережали лапками густу грязючку. Тим-ко кинув на них палицю, i вони з шумом злетiли, густо обсiвши осокiр. Петляючи помiж лозами, Тимко вийшов у горiшнiй кiнець села. Марка застав вдома. Вiн сидiв за столом i сьорбав борщ. Руде волосся на головi горiло мiдним дроттям.

– Пiшли зi мною. Дiло е, – похмуро сказав Тимко, сiдаючи на лаву.

Марко, здавалося, не розчув його наказу, бо дiстав iз мисника стручок перцю i заходився м’яти його ложкою.

– Кажуть, перець кров розбивае. А я його змалечку iм. Може, через те й рудий?

Тимко вирвав iз його руки ложку, швиргонув пiд стiл.

– Ти чув, що я тобi сказав?

– О, диви! – наiжачився Марко. – Сказ на тебе напав, чи що? – i, витерши губи, полiз пiд стiл за ложкою.

– Ти йдеш чи нi?

Марко заблимав повiками i деякий час здивовано дивився на Тимка. Побачивши холодну каламуть у очах товариша, зрозумiв, що трапилося щось надзвичайне, i якимось несмiлим, мученицьким тоном, в якому почувалася вся гiркота вiдданого рабства, сказав:

– Іду вже, чого кричиш? – i, згрiбши зi столу крихти, вийшов надвiр. – Дурна голова що не придума, а ногам робота. І куди ти мене оце ведеш? – допитувався Марко.

Тимко не вiдповiдав. Швидко пройшли через Маркiв город, спустилися до Ташанi. На них вiйнуло запахом ряски, тихим шелестом очеретiв. На Горобцевiй кладцi жiнки, виставивши напоказ голi литки, дружно гупали праниками, i те гупання гарматними пострiлами вiддавалося за Ташанню. Тимко, жадiбними принадами досмоктуючи цигарку, поп’явся стежечкою, що вела до Прокопа Тетерi. Марковi вiдiбрало ноги, руде волосся пiдняло картуз.

– Що ти задумав?

Тимко не вiдповiв. З деяким острахом вiдкрили хворостянi ворiтця, зайшли в двiр. Червоний пiвень, схожий на сердитого турка в чалмi, побачивши незнайомих людей, сердито затрусив сергами i, високо пiднявши голову, щось тривожне крикнув на курячий гарем; кури перестали гребтися в гною, попiднiмали голови.

Зайшли в сiни. Тимко топтався попереду i нiяк не мiг знайти клямку вiд дверей. Марко переминався з ноги на ногу, як лис у капканi: раптом вiн почув, як щось капнуло йому на картуз. Вiн зняв його з голови i побачив руде п’ятенце: угорi на драбинi сидiла курка i насмiшкувато дивилася вниз.

«Кепська примiта. Чи його крутнуть назад, доки не пiзно?» Але в цей час Тимко вiдкривае дверi i каже голосно:

– Здрастуйте!

– З п’ятницею будьте здоровi, – пiдпрягаеться й собi Марко, ховаючи за спину картуза.

Тимко сiдае на лаву, а Марко лiпиться до одвiрка.

За столом саме обiдають: Прокiп Тетеря, червоний i спiтнiлий, не встигши донести ложку до рота, дивиться на хлопцiв такими виряченими очима, нiби перед ним не сiльськi парубки, а сатанинське наводження; Одарка, як рiзала ножем хлiбину, притисши до грудей, так i держить ii, отетерiвши; Орися, блiда i злякана, побачивши Тимка, рвучко встала з-за столу, вiдкрила рот, нiби хотiла щось сказати чи крикнути, потiм затулила його фартушиною i не сказала нiчого, а мовчки опустилася на лаву, похнюпивши голову. Нарештi секунда загального оцiпенiння пройшла. Прокiп донiс до рота борщ, проковтнув його i зупинив на Тимковi шорсткi очi:

– В чужiй хатi питаються, чи можна сiсти, а не лiзуть на покуття по-свинячому.

– Нiчого, ми й непрошенi сядемо.

Тимко кладе бiля себе на лавi картуз, трусить кучерями, а вони – блискучi, смолянi, шовковi – так i розкочуються по головi пружними кiльцями. Смугле лице його незалежне, дихае завзяттям i нахабством.

Западае гнiтюча мовчанка. Всiм стае незручно, i кожен не знае, як себе поводити, що говорити. Тетеря знову бере в руки ложку i починае сьорбати борщ, тяжко рухаючи щелепами; Одарка iз страхом i покiрнiстю на обличчi крае хлiб; Орися сидить принишкло, нервово перебирае пальцями оборочку фартушка, блiдiсть поволi зникае з ii обличчя, щоки рожевiють, вушка ii з золотими сережками горять, як пелюстки троянди.

– Ну, чого прийшли? – питае нарештi Прокiп, витираючи рушником спiтнiлого лоба.

– Дiльце в нас е невеличке. Ви, дядьку, хочте сердiться, хочте нi – а Орисi я нiкому не вiддам. І якщо ваше слово, то й женився б.

Тетеря встае з-за столу, важкою ходою iде в хатину i повертаеться звiдти з макогоном у руцi.

– Ану, вискакуйте по одному!

Марко хватаеться за клямку. Тимко говорить тихо:

– Силою нiчого не вийде. Давайте краще по-доброму. – Чула? – кидаеться раптом до жiнки Прокiп. – Та щоб отакий бандитюга був моiм зятем? Та нiколи в свiтi! Краще в труну ляжу!

– Заспокойся, Прокошо, не гарячись, – сокорить бiля нього Одарка. – Тимко парубок, мо, й гарячий, але роботящий. Любов та совiт, житимуть не гiрше других.

– Що-о? – кричить Прокiп i зозла швиргае макогiн у кочерги, так що вони торохтять там, як костi мерцiв. – Затули собi рота i не пащекуй! Нiколи цього не буде!

Орися зiскакуе з лави, очi ii туманяться слiзьми, лице горить, як у вогнi, груди напинають кофтинку. Вона швидко пiдходить до Тимка, хапае його за руку i, змивши вiями сльози, своiми голубими очима, в яких горить нескорена рiшучiсть, як роздратована кiшечка, вставляеться на батька:

– Хоч i трiсни, хоч i лопни, бий, виганяй, а Тимко любий менi – i все тут! З ним хоч на край свiту пiду, скориночку хлiба iстиму, аби з ним, аби вдвох! Оце тобi мое слово.

– Геть, проклята, геть! – заревiв на всю хату Прокiп i, вчепившись Орисi в коси, смикнув ii до себе, щоб викинути з хати, як щеня. Але Тимко спокiйно виступив наперед, одiрвав Прокоповi руки од густих кiс коханоi, сказав, посiпуючи губами:

– Не чiпайте дiвчини. Вона хоч i ваша дочка, а бити ii не дозволю.

Потiм надiв картуз i ступив до дверей, бiля яких завмер вiд страху Марко.

– Що ж, дорогий тестечку, – сказав Тимко, затри-муючись у дверях. – Не хочеш по-доброму, вiзьму силою, – i, переступивши порiг, гримнув дверима. Вслiд йому гарячим молотом ударив у серце повний жалю i розпуки крик Орисi.


IX

В контору артiлi вбiг Прокiп: картуз на потилицi, черемхове пужално так i в’еться в руках, обличчя розгублене, пiт очi заливае.

– Посiвматерiал вийшов, – видихнув вiн за один раз i важко сiв на стiлець.

Оксен, що саме розмовляв iз рахiвником, затих, очi його зробилися суворими.

– Як нема? Тобi ж давано!

– Що ж, що давано! Висiяли!

– В тебе завжди не так, як у людей. Скiльки не засiяно?

– Гектарiв десять.

Гуртом стали радитися, що робити. В артiлi посiвматерiал вийшов, з району позичали два рази i сказали, що бiльше не дадуть. Як бути? Оксен, похмурий i сердитий, поiхав у сiльраду ще раз дзвонити в район.

Гнат сидiв за столом i, порипуючи стiльцем, перечитував телефонограми, присланi з району за нiч.

– Чого прибiг? – запитав вiн, не вiдриваючись вiд паперiв.

– Зерна просити.

– Дохазяйнувався. Сажать вас за такi штуки…

Оксен, не вступаючи в розмову, став сердито крутить ручку телефону. Головний агроном вiдiзвався не скоро, потiм, коли його нарештi викликали, довго мекав щось невиразне i пiд кiнець сказав, що не дасть нi зернини. Оксен, скрипнувши зубами, повiсив трубку.

– Розбазарив зерно, а тепер, знаеш-понiмаеш, у телефон гуркаеш? – знову обiзвався Гнат, вiдсуваючи вiд себе книгу телефонограм.

– Через таких, як ти, й розбазарив, – скипiв Оксен, тремтячи бровами. – Хто, як не ти, перед районом iз кожi лiз та розпинався, що Троянiвська сiльрада виконае й перевиконае? Тепер сам у кущi, а на менi хочеш виiхати?

– Що за разговори? – насторожився Гнат. – Ти що, проти держпоставок?

– Держпоставки я виконую, але додаткових, тобою вигаданих, бiльш виконувати не буду. Зарубай собi на носi.

– Постiй, постiй, – повiльно звiвся за столом Гнат i чинно, дещо театрально заклав праву руку за борт кiтеля. Очi його вiйнули холодом. – Ти куди звертаеш? Та ти знаеш?..

– Ну, от що. Ти мене не лякай. Я не з заячого пуху. А посiвну провалювати i залишати колгоспникiв без куска хлiба iз-за того, щоб ти був на хорошому рахунку, я не буду. І так i знай: на слiдуючий рiк держпоставку виконаю i бiльше не дам нi зернини.

– Та ми ж тебе… та ми ж тебе будемо судити… за такий саботаж… Та ти знаеш, чим це пахне?

– Чим би не пахло, але колгоспноi справи, за яку я бився, тобi валити не дам…

Оксен гримнув дверима, вискочив надвiр. На рундучку зустрiв Кузьму з вуздечкою в руках, спитав насмiшку-вато:

– Ти що, голову загнуздувати йдеш?

– Ге, його загнуздаеш. Вiн тобi й вудила перегризе к монахам. Іду запитати, чи не iхатиме куди. Порядок такий завiв, – зiтхнув Кузьма i побухав коридором, подзвонюючи вуздечкою.

«Еге ж, завiв, – роздумував Оксен, повiльно сходячи з крилечка, хрускаючи чобiтьми по соняшниковому лушпинню. – Бач, скiльки за нiч нашеретували! Клубу в селi нема, молодь нудьгуе, а вiн собi папери перечитуе. Так. Так. Але що робити iз зерном? Зерно. От питання».

Оксен сiв на лiнiйку, розiбрав вiжки i крикнув на конячину, що дрiмала, опустивши голову. «А що, як поiхати в “Зорю”? – прийшла йому в голову раптова думка. – Так. Так. Тiльки в “Зорю”. Інакшого виходу немае». І тiльки вiн про це подумав, як в його уявi вималювалася огрядна постать iз веселим, добродушним обличчям – голова «Зорi» Самiйло Чередниченко. «Так, тiльки до нього. Якщо вiн не допоможе, значить, нiхто».

Не доiжджаючи до ташанського мосту, Оксен круто звернув праворуч i поiхав ступською дорогою, що пролягала помiж пiщаними горбами. Незабаром спустився у глибоку яругу, порослу чагарем i дикими грушками. В ярузi було сиро й задушливо, з-пiд торiшнього листу вишпиговувалася молодесенька голковидна блiдо-зелена трава, по ровах, де ще недавно лежали снiги, стояла густа i чорна, як дьоготь, вода, що пахла не то мазутом, не то терпкуватим душком перегнилоi вiльховоi корицi. У вiльшанику над болотом голосно клопоталися сороки. Маленькi, схожi на горобцiв, чубатi посмiтюхи клювали на дорозi кiнськi кiзячки, iз слабим шумом, схожим на шум тополиного листу, злiтали поперед морди коня i знову паслися на дорозi, аж доки до них не наближалася пiдвода. Сонце пригрiвало, понад зеленим лугом слався синенький димок весняних випарiв, гнав поперед себе гнилуватий болотяний душок. Навколо все було таке зелене, таке урочисте, свiже й пахуче, минулорiчнi чорнi сережки так нiжно тремтiли на старих вiльхах, що здавалося, прислухайся трохи i вiдразу почуеш тихий хрустальний дзвiн. Небо над яругою було таке чисте i таке гучне, що коли кобильчина, теж, мабуть, зачувши красу i роздолля, пiдняла вгору голову, вишкiрила зуби i заiржала, то iржання те розбилося зараз же на десять вiдгомонiв, i покотилося по ярузi, i пiшло бродить та гомонiти понад болотечком так, наче не одна коняка заiржала, а принаймнi цiлий табун.

«Перезимувала? – смiявся Оксен, помахуючи батiжком. – Тепер пiдеш жити краще. Трава он яка росте, густа та соковита».

В Троянiвку Оксен повернувся вечером, коли в Ташанi востанне полоскалися бiлi гуси, збираючись вилазити з води i розходитися по домiвках, коли захiдне сонце пускало понад лугами рожевий туман, а рiчка зробилася тихою, гладенькою. В нiй вiдбивалося рожеве небо, густi верби, бiлi гуси з витягнутими шиями, кущувата куга, зеленi осоки, сине громаддя Беевоi гори.

В артiльному дворi його зустрiв Григiр, суворо оглянув забризкану грязючкою коняку, журливо захитав головою:

– Пропала лошиця. До ранку чи й доживе. Отак гнати? Як у тебе й рука пiднiмалася?

Оксен, знаючи звичку Григора все перебiльшувати, мовчав.

Коли, примiром, скрипiло непiдмазане колесо, Григiр говорив: «Пропала гарба», коли бачив п’яного чоловiка: «Пропав чоловiк. Воно б i голову пропило, так вiд шиi не вiддiляеться».

Побачивши мiшок iз зерном, Григiр трохи пом’якшав, хоча й не виявив особливого захоплення:

– Дали, як украли, куркулi чортовi! У них шкуратка на латку не розживешся. Прийдуть же й вони до мене – наберуть у долонi, ще й у пальчики.

Забравши хомут, вiжки, черезсiдельник, повiсивши на шию дугу, Григiр рушив до конюшнi.

– Там до тебе якийсь чоловiк приiхав, – крикнув вiн, озирнувшись. – Коли б не лектор iз району, бо цiлий день у конторi сидить. То як же? Завтра сiемо на клину чи будемо ждати, доки земля протряхне?

– Ввечерi зберемо бригадирiв, порадимося, – кинув на ходу Оксен i попрямував до контори, вiдгадуючи, що ж то за чоловiк його чекае i по якому питанню. «Якщо лектор, – вiдiшлю в поле, хай там i витюгукуе по своiх шпаргалках, а в конторi людей збирати не буду – нема часу». Оксен вiдкрив дверi i вiдразу ж побачив щуплого чоловiка у вiйськовiй шинелi, що сидiв до нього спиною. Почувши, що в контору хтось зайшов, чоловiк озирнувся i уважно крiзь окуляри глянув на Оксена. Блiде, безкровне лице незнайомця було спокiйним, навiть трохи вiдчуженим, тонкi губи мiцно стиснутi.

– Голова колгоспу товариш Гамалiя? – смiливо запитав вiн, не перестаючи пильно дивитися на Оксена. Той погляд неприемно вразив Оксена, i вiн подумав, що ця людина теж неприемна i з нею тяжко буде зговоритися.

– На яку тему ви приiхали читати лекцiю? – сухо й неприязно запитав Оксен.

– Мое прiзвище Дорош, – ввiчливо вiдрекомендувався незнайомець i подав з довгого рукава шинелi свою малесеньку бiлу, майже жiночу ручку. Вiн подав ii швидко, зробив легесенький потиск i зараз же вiдiрвав назад та сховав у хоботок рукава, нiби боячись, щоб ii не розчавила широка, як лопата, долоня Оксена.

– Очевидно, – слабо усмiхнувся Дорош, – я буду у вас читати i лекцii, але приiхав я сюди як секретар майбутньоi партгрупи.

Вiн скинув окуляри, став протирати рукавом шинелi. І дивно – разом з окулярами зникла з обличчя суворiсть, i воно зробилося якимось задушевнiшим, м’якшим, навiть приемним, в ньому проступало навiть щось дитяче. Особливо помiтнiшою, яскравiшою стала його усмiшка. Потiм вiн знову начепив окуляри, пiдсунув iх характерним рухом – рогачиком iз вказiвного i середнього пальцiв – i, переконавшись, що вони сидять мiцно, знизу вгору рвучко кинув головою.

– Бачите, мене демобiлiзували, вiрнiше, списали в запас i от прислали… працювати в артiль.

– Натурально. Але я не знаю, що ви будете робити у нас в артiлi…

Оксен потис плечима i непомiтно для Дороша глянув на його малесенькi бiлi ручки. «Такими руками тiльки на картах ворожить», – подумав вiн i опустив очi.

– Я трохи знаю агрономiю i тваринництво. До армii я вчився в сiльськогосподарському iнститутi.

– Що ж. Це добре, – сказав Оксен, але Дорош уже зрозумiв, що Оксен не дуже задоволений оцим призначенням. Дорош знову пiдсунув окуляри тим же самим характерним рухом, усмiхнувся, i шкiра ледь-ледь зарожевiла на вилицях.

«Зажене мене в гроб такий секретар, – мовчки журився Оксен, постукуючи чобiтьми пiд столом. – Як же я його у степ виведу? Та його ж вiтром занесе аж у Сумську область. Однi ж костi, шкiрою обшитi. Мощi з Киево-Печерськоi лаври. Нi, завтра ж iду в район, хай пакують у посилку i шлють на Пiвденний берег Криму. У мене не патронат i не курорт для охлялих».

Надворi, при денному свiтлi, постать Дороша зробила на Оксена ще гiрше враження: шинеля телiпалася на ньому, як на кiлку, кашкет весь час налiзав на вуха, що аж свiтилися на сонцi.

«Ну й прислали робiтничка… На тiм свiтi i то, мабуть, вигулюються кращi».

Оксен сердито брьохався через калюжi. Дорош же йшов, пiдiбравши по-жiночому шинелю, обережно ставив маленькi хромовi чобiтки, де сухiше, мабуть, боявся промочити ноги. Ступав вiн дрiбненько, швидко i легко, так що порою Оксен ледве встигав за ним. Хвилинами вiн зупинявся, i очi його жадiбно, з якоюсь невситимою жагою вбирали в себе i голубе чисте, привiтне та лагiдне небо, i пахучу, свiжу, новонароджену нiжну зелень дерев i то засвiчувалися тихим сумом, то спалахували замилуванням, i тодi вiн дихав якось переривчасто, з натугою, i лице його вiдсвiчувало незбавну радiсть людини, що повертаеться до життя.

– Селом запахло, – опустив Дорош голову, та Оксен помiтив сльози, якi блиснули пiд окулярами.

– Давно з армii? – запитав Оксен, розстiбаючи свiй пiджак i вiдчуваючи гарячу духоту.

– Нi, недавно, – сердито вiдповiв Дорош i, щiльнiше загортаючись у шинелю, зробив шиею такий рух, нiби йому був тiсний комiр.

– Звання?

– Полiтрук.

Дорош знову повторив шиею той самий судорожний рух i пiдкахикнув так, нiби йому щось деронуло в горлi.

– Ти чого шиею смикаеш? Зроду в тебе так чи, може, вiд якоi хвороби?

– Контузило мене на фiнськiй, – скупо вiдповiв Дорош. Ночував вiн у Оксена. Олена перевела дiтей в хатину, а велику хату вiддала гостевi.

– Боже, де ти його взяв, такого нещасного? – пошепки бiдкалася жiнка, сумно наставивши очi на Оксена, що зайшов у хатину за тютюном. – Чим же менi його вiдгодовувати? Може, йому пареного молока з медом?

– Не мала дитина. Давай, що е, – все трiскатиме.

– Як я не знаю, що йому й давати. Може, ще й не догоджу? Вареники вiн з картоплею та сметаною любить чи нi?

– А звiдки я знаю? Що, я з ним по обiдах ходив?

– То, може, молочка, свiжого, тiльки з-пiд корови? Воно дуже пользiтельне. Тiльки от не знаю, чи питиме. Є такi, що бридують.

– А, тебе тiльки почни слухати! – махнув рукою Оксен i пiшов у хату.

Дорош, заклавши в галiфе руки i навiть трiшечки зiп’явшись навшпиньки, розглядав фотографii на стiнi, заведенi в одну велику рамку. В гiмнастерцi, перетягнутiй в талii командирським iз зiркою ременем, в чобiтках, у вузеньких галiфе, вiн виглядав ще меншим i ще тендiтнiшим, майже пiдлiтком, так що Оксен, позираючи на нього, вiдчув до нього жаль, i в ньому раптово прокинулося почуття батькiвськоi опiки.

– Завтра прикажу дояркам, щоб видавали тобi по два лiтри свiжого молока з-пiд корови. Треба тобi поправлятися трохи.

– Були б кiстки – м’ясо наросте, – засмiявся Дорош. Вечеряв вiн неохоче, без апетиту. Олена стояла бiля столу з глечиком пiнистого молока, соромливо припрошувала:

– Їжте на здоров’я. Може, вам ще пiдлити?

Помiтивши, що Дорош не допив молока iз глиняного кухля, вона образливо пiджала губи:

– Чого ж це ви так мало? Може, вам не до вподоби наше молоко?

– Що ви. Молоко хороше. Просто я не звик пити його такими страшними порцiями.

– Що ж тут страшного? Оксен, хвала здоров’ю, натщесерце цiлий глек випивае та й нiчого, а ви кухлика не подужаете? Нi, то вам наше молоко не подобаеться. А може, гидуете? Так у нас усе чисте, окропом вимите…

– Іди отам свое роби. Причепилася до чоловiка!.. – сердито позирнув на жiнку Оксен.

Олена, як iстинна полтавчанка, образилася з того, що гiсть не скористався iз ii гостинностi i все печене й варене так i залишилося на столi цiлим та непоiденим. Вона прибрала iз столу i пiшла в хатинку. Чути було, як вкладала дiтей спати i як дiвчинка смiялася, не хотiла лягати в лiжко та все допитувалася, чи не причаiвся пiд пiччю дiд з бородою або розбiйник iз ножем. Олена заспокоювала i говорила, що нiякого дiда i розбiйника немае i що пiд пiччю на тепленькому спить котик-мурчик. Дiвчинка, видимо, сама захотiла переконатися, чи то справдi так, i заляпала босими нiжками по долiвцi.

– Заснеш ти сьогоднi чи нi, бiсова дитино? – накричала на неi Олена. Почувся шльопок по голому задику, i дiвчинка заплакала.

– Заплач, Матвiйку, дам копiйку, – перекривив ii Сергiйко, що до цього часу мовчав.

– Цить, бо й тобi дам!

– А що я роблю?

– Чоботи он приволiк, як хлющi. Завтра засохнуть, як взуватимешся?

– Водою розмочу.

– Голову свою дурну розмочи в отих калюжах, по яких день у день бродиш… Лiзь на пiч i спи, доки я тебе халявами не вiдхльоскала.

В хатинцi зробилося тихо. Чути тiльки, як Олена шарудить хмизом, накидаючи його в пiч, щоб пiдсох на завтра на ранок.

У великiй хатi також вкладалися спати. Дорош уже лежав на розкладушцi, зiбгавшись калачиком, укрившись цупким домотканим рядном. Оксен довго сопiв, роззуваючись, потiм однiс чоботи в хатину, поставив на припiчок, щоб просохли, i там же розвiсив онучi.

– Ти корову ввечерi напувала? – запитав вiн у жiнки. – Напувала.

– Ну, як вона там?

– Ранiше, як через тиждень, не отелиться.

Оксен бiльше не став розпитувати, а загасив лампу i, ввiйшовши в хату, лiг на дубове лiжко. Вiкно, освiчене мiсяцем, повiсило на грубку дивну мережку, кинуло посеред хати вiконний хрест. За хатою стояла сонна весняна тиша. З бляшаноi покрiвлi стiкали каплi в дубовий дзбан, стукали рiвномiрно, набридливо i безконечно: цьвох, цьвох, цьвох, цьвох… Пiд iх тиху музику Оксеновi стало дрiматися. Потiм дрiмота вiдлетiла, вiн вiдкрив очi i тяжко, з шумом, зiтхнув. Дорош теж заворушився на своiй розкладушцi i кашлянув тим характерним кашлем, коли людина наковтаеться пилюки i в неi дере в горлi.

– Що, не спиться? – тихо обiзвався Оксен i скрипнув лiжком.

– Щось не бере…

– На новому мiсцi завжди так. Недавно я iздив у село Перетятки до своеi рiднi. Дiло було зимою. Звичайно, з дороги перемерз, пiсля вечерi полiз спати на пiч. Чого кращого треба? Тепло, затишно, привiтно… А от не засну, хоч убий. Так до пiвночi провалявся, а тодi як захрiп, так ледве розбудили вранцi… Ну, як там на фiнськiй було? Жарко? Вернулися деякi нашi сiльськi хлопцi, так розказують, що скрутно приходилося. Але, кажуть, i фiннам давали перцю…

– На вiйнi хорошого мало, – неохоче вiдповiв Дорош.

– Де ж тебе контузило? – запитав Оксен, вкладаючи в це запитання той змiст, що бiля якого населеного пункту це сталося.

– На снiгу пiд сосною, – вiдповiв Дорош, i в його вiдповiдi чулася прихована посмiшка.

– І зовсiм тобi забило памороки чи так… трохи?

– Зовсiм забило…

Оксен помовчав з виглядом людини, задоволеноi вiдповiддю, а через хвилину запитав знову:

– А скажи, якщо не секрет, що тебе заставило шукати роботу в колгоспi, а не де-небудь в мiстi, в теплiй конторi? Адже тут робота важка. Не по твоему здоров’ю.

– Лiкарi приписали менi свiже молоко з-пiд корови, – вiдповiв насмiшливо Дорош.

– Менi так здаеться, що тобi краще було б у мiстi роботу шукати, чистiшу. Бо в нас що? Коло свиней, коло корiв, овечок…

– Ну й що? – схопився Дорош i вiдкинув рядно; босi ноги його нетерпеливо мацали долiвку. – Ти чому мене повчаеш? Щоб хтось гнойок нюхав, а я тiльки свiже молочко пив? Нi, брат, так не вийде. Треба виймати ручки з галiфе та мозолi на них наживать, коли хочемо комунiзм побудувати… А ви що тут розвели? Один боiться колгоспним ледарям на горло наступити, трудову дисциплiну в колгоспi розвалив, другий з циганами воюе, вогонь у печах заливае. Теж менi вояки…

– А ти так дуже не бери з копита, – понизив голос Оксен, i в голосi йому зазвучала образа. – Гнат – чоловiк баламутний. Це правда. А до мене ти не лiзь. Я з мужика вийшов, i я його, мужика чорномозольного, нiкому не дам ображати. Я для нього душу свою готовий вивернути, i ти мене не перевчай.

– А навiщо йому твоя душа? Ти йому хлiба вволю та навчи працювати чесно.

– Ну, ти дуже не хвицай. Побачимо, як ти порядкуватимеш. На старих дiдах далеко не поiдеш, а молодь на шахти беруть та на заводи. А котрi десятирiчки покiнчали, теж вiд рiллi носа вернуть, вчитися iдуть. От я тобi на ферму дам дiдiв, i потанцюй з ними на п’ятачку.

Оксен довго перевертався на лiжку, потiм накинув пiджак, узув у хатинi чоботи i вийшов надвiр. З бляшаноi дахiвки хлiва, переливаючись i виблискуючи, стiкала на землю мiсячна повiнь, пiдмивала окоренки старих верб, що росли на городi, перехлюпувала через тини i котилася ген далi, аж до Ташанi, росянистими рукавами, слалася по тихiй водi iскристими спалахами. Небо, високе i чисте, просiвало зорi крiзь невидиме решето, i вони мерехтiли, падаючи. Свiжовiдклепаний мiсяць вичахав у холоднiй безвiстi, розпромiнюючи навколо себе райдужну коронку. Земля сповивалася пелюшками туманiв, тепло дихала в короткому снi. Свiже повiтря пахло опарою i прiсним духом вербовоi корiняки.

Оксен довго стояв посеред подвiр’я, жадiбно курив, миючи очi в мiсячнiй купелi, потiм затоптав недопалок i пiшов до хлiва. Корова повернула голову i, глянувши на господаря, з шумом зiтхнула. Оксен пiдклав iй сiна i закрив дверi. «От i я вчуся потроху корiвок доглядати. Так би мовити, домашню практику проходжу, – усмiхнувся вiн, пригадавши слова Дороша про те, що треба виймати руки з галiфе. – Я-то вийму, а от подивимося, що з тебе вийде. На крутих поворотах люди носи розбивають», – сам себе втiшав Оксен, але самопочуття в нього було недобрим – якийсь пекельний вогонь палив йому груди, i Оксен, щоб залити його, намацав у сiнцях вiдро i, пiднiсши до вуст, став жадiбно пити.

Олена вiдкрила хатнi дверi, з’явилася перед чоловiком ташанською русалкою.

– Я чула все, – шепотiла вона, торкаючись гарячим лицем його колючоi неголеноi щоки. – Не сварися з ним. Уваж. Вiн чоловiк хворий.

– Іди спати. Не твое дiло.

Голос у чоловiка був сердитий. Олена не стала перечити i нечутно, як тiнь, зникла за дверима.


X

Весною в селi встають рано. Ще темрява затоплюе хати, ще в свiтанковому повiтрi нiщо нi шерхне, ще зорi поморгують у блiднiючому небi i брати-ковалi похапцем клепають молотами чересло мiсяця, а вже по хатах то тут, то там засвiчуються каганцi i розвiшують по тинах золоту бахрому, вже чути, як хтось брязнув вiдром об цямрину, заскрипiв журавлем, i полилася з тихим бульканням вода в корито. Припаде до неi гарячими зi сну губами худобина, цмолить, прихекуючи, забивае спрагу пiсля душноi ночi в хлiвi, п’е не нап’еться. Ось лагiдно обiзвався до неi господар хрипким, заспаним голосом, покашляв стиха, пробухкав чобiтьми вiд хлiва до хати. Прогуркотiла пiдвода по шляху – то повезли молоко на сепараторний пункт, i вiзник сипонув у теплий морок iскрами з цигарки, що, не долетiвши до землi, згасли; пройшли двое якихось людей, голосно розмовляючи мiж собою, i iхнi кроки загубилися вiдлунням у свiтанковiй тишi. Раптом десь за Ташанню, на Залужжi, ледве чутно, так, нiби з пуховоi постелi, долинуло оте хвилююче серце хлiбороба пiвняче «ку-ку-рi-ку-у-у!», i над Троянiвкою спочатку в однiм дворi, потiм у другому, потiм у третьому, потiм у всьому селi вiдгукнулися горластi пiвнi.

Павло Гречаний, що сторожував бiля лавки i мав чи не найбiльшу можливiсть милуватися пiвнячими ораторiями, присягався, що начинайлом був не троянiвський пiвень, а залужанський. Зачувши таке побреховище, Охрiм два тижнi не здоровкався з Павлом, бо всьому ж селу вже давно вiдомо, що саме його, Охрiмiв, пiвень заспiвуе першим, а не якийсь там залужанський. Той пiвень, якого вiн вимiняв у циган за п’ятеро носилок сiна. Говорив тодi циган: «Птиця романська, не бусурманська, спiва, як у золоту дудку грае. Сам курей трясе, сам яйця несе. Бери, чоловiче добрий, жалiти не будеш». І Охрiм узяв. А тепер отакий наклеп терпiти? Та не допустить вiн цього нiколи!

Сперечатися не будемо, хто ж його знае, може, то й Охрiмiв пiвень розбудив своiм криком село. Як би там не було, а воно прокинулося i загомонiло.

В сiм’i Гамалiiв першою прокинулася Олена. Засвiтивши каганець, поставила на припiчок i заходилася вигрiбати з печi хмиз, що вже пiдсох за нiч. Вона поралася тихо, щоб не розбудити гостя, але з хати вже чулося хрипке покашлювання Оксена i веселий зi сну голос Дороша. Коли Олена подала снiдати i запитала його, як спалося, Дорош, посмiхаючись, сказав, що спалося добре i що вiн навiть бачив сон; йому снилося, нiби вiн ходив по троянiвському луговi (тут Дорош знову посмiхнувся) i що це дуже цiкаво, коли сниться те, чого нiколи не бачив. Олена пророчила, що сон хороший, що вiн нiби означае нове, щасливе життя на новому мiсцi. Дорош погодився, що справдi вiн починае нове життя, а от чи воно буде щасливе, покаже майбутне, i що в сни вiн не вiрить.

– То тiльки ви, сороки, як збiжитеся, то зараз не про дiло, а про сни торочите, – зауважив Оксен, i в його словах вiдчувалася поблажливiсть люблячого чоловiка до слабостей i примх своеi жiнки. Дорош помiтив цей тон i сказав, що жiнки не були б жiнками, коли б у них не було своiх, чисто жiночих слабостей. Олена з приязню глянула на нього, потiм на Оксена i в душi зрадiла, що вони вже помирилися, i подумала, що чоловiки цим кращi за жiнок, – вони хоч i сваряться, так за дiло, i не вмiють хмуритися один на одного цiлими мiсяцями, як жiнки. «Слава ж тобi, Господи, що все добре», – подумала вона, усмiхаючись, i пiшла в хатину, i там пригадала, як минулого року вона не здоровкалася i обходила Ганну Тетерiвну аж два мiсяцi за те, що та нiби хизувалася серед жiнок городньоi бригади своiми чарами i нахвалялася, що як захоче, так напустить iх навiть на Оксена i поробить таке, що вiн сам прийде до неi спати в комору. Як жiнка i мати двох дiтей, Олена не могла залишатися спокiйною та байдужою, в нiй заговорили гордiсть i честь, i вона цiлий тиждень ходила, як хмара, не розмовляла з Оксеном i нишком виняньчувала способи помсти над Ганною. Пiсля довгих роздумiв вона вирiшила слiдкувати й за Оксеном, щоб знати, де вiн ходить, що робить, з ким зустрiчаеться. Але як тiльки в ii уявi малювалася картина, що ось вона, Олена, вночi крок за кроком крадеться за своiм чоловiком i ховае свое обличчя вiд зустрiчних людей, то гарячий сором заливав ii з нiг до голови.

«Якщо я йому не люба i якщо вiн людина чесна (в його чесностi та порядностi вона нi на крихту не сумнiвалася, бо за все життя Оксен нi образив, нi обдурив ii), то вiн менi сам скаже про це, i ми тодi вирiшимо, як бути; а бiгати за ним, вислiдковувати його я не буду». І вона справдi жодного разу не насмiлювалася приглядати за ним, а просто мовчала, хмурнiла i гнiвалася, що чоловiк не хоче помiчати, як вона мучиться, що робиться в неi на душi. Потiм вiн, помiтивши, що з нею щось робиться недобре, став настирливо розпитувати, чого вона така похмура, хвора чи, може, ii хто образив. Оленi зробилося ще бiльш досадно i гiрко вiд того, що чоловiк почав ii про все розпитувати. Вона вважала, що вiн ii мучить, що вiн не любить ii i нiколи не любив, бо якби любив, то кинувся б ранiше, а то мовчав, а тепер випитуе. І вона не вiдповiдала i виставила проти нього глуху злiсть, бо iй здавалося, що Оксен питае i проявляе деяку стурбованiсть для годиться, щоб лише показати, який вiн добрий, а сам таки мае полюбовницю. Але один раз пiд час таких розпитiв вона, вимучена мовчанням i внутрiшньою боротьбою, вiдчула, що глуха стiна злостi повалилася, ii охопило почуття безпорадностi, потреба захисту. Вона не витримала, розплакалася i розказала все, що думала i знала. Оксен нiчого не сказав, а на другий день так висмiяв Ганну при всiх людях, що та не знала, що робити i куди подiтися. Стояла, опустивши голову, та викручувала п’ятою дучку в землi. Олена зробилася до чоловiка ще лагiднiшою, ще слухнянiшою, багато в чому потурала i майже обожнювала його.

Пораючись по хатi, Олена частенько позирала, чи не прокинулися дiти. Але вони ще спали. Тiльки Оксен iз гостем, чути було, вже збиралися виходити з хати. Як тiльки вони вийшли, Оксен, на ходу застiбаючи пiджак, сказав, що сьогоднi хоче скликати правлiння, щоб обговорити питання про хiд сiвби, i сказав це для того, щоб послухати думку Дороша. Але той загорнувся у вiйськовий плащик i перехнябив плечi:

– Дивись – як знаеш. Тобi виднiше. Я тут чоловiк новий, – i попрямував до корiвника.

Вiн iшов тихо, iнодi зупиняючись i вдихаючи свiже весняне повiтря. Почував себе збудженим i трохи схвильованим вiд того, що перед ним розкриваеться нове життя, що немае вже вiйськовоi служби, якоi вiн нiколи не любив i яка нiколи не була йому до серця, немае госпiталю з його нудотливим смородом камфори i ефiру, немае набридливого шльопання капцями по коридорах, де прогулюються пораненi, немае щоденного причепливого опiкування лiкарiв i iх вiчних запитань про те, що вiн iв, як iв, як спав, чи припинився в головi шум, чи е ще й досi, – а натомiсть навколо весняний шум, здоровi, сильнi люди, свiже повiтря, хвилюючий запах политоi дощем землi i освiженого весняною зливою степу. Є той рух, та метушня щоденного, повноцiнного, трудового життя, яка завжди веселила його, надавала йому сили i бадьоростi. Дорош знав, що працювати фiзично йому буде тяжко, бо здоров’я його ще слабе, та непевнiсть вiдступила перед чарами весни, що дедалi бiльше заполонювали його, будили в душi тиху любов до природи, за якою вiн знудьгувався i яку сприйняв тепер з хворобливою вразливiстю, так що йому лоскотало в горлi i пощипувало очi.

А навколо була така дивна первозданна тиша, такий спокiй, така нiжна м’якiсть звукiв, що, пiдiйшовши до корiвника, вiн зупинився, щоб iще трiшечки помилуватися Беевою горою, яка туманiла у свiтанковiм присмерку, зеленими приташанськими левадами, якi димiли туманом, першими липкими листочками високих тополь, що зеленими фонтанами били з теплоi землi. Вiн стояв пiд деревом у тiнi, так що його нiхто не мiг помiтити, i бачив, як мимо пройшла жiнка з оберемком соломи, i чув, як його обвiяло холоднуватим пахучим душком тiеi соломи. Потiм вiдхилив дверi. Задуха коров’ячого стiйла вiйнула йому в лице. В корiвнику було напiвтемно. Лiхтар «летюча миша» висiв на стовпi посеред примiщення i тихо погойдувався: оранжеве кружальце свiтла шарахкалося по долiвцi, кидаючи на неi довжелезну тiнь вiд стовпа. Дорош ступив кiлька крокiв i почув пiд ногами смердюче чавкання гною.

– Є тут хто-небудь? – скрикнув вiн глухо.

Нiхто не вiдзивався. Щось громiздке, як гора, з тяжким сапанням стало пiдiйматися поперед нього. Дорош злякано вiдступився назад, а потiм догадався, що це корова, якоi вiн не запримiтив у темрявi i ледве не наступив iй на хвiст. В цей час щось зашелестiло в далекому кутку стайнi, i лiнивий заспаний голос прилинув, як iз пiдземелля:

– То ти, Одарко?

Дорош, не вiдповiдаючи, пiшов на той голос i скоро розгледiв людську постать, що зi словами: «Приймись, щоб тобi була здохла до вечора!» – стала пробиратися помiж коровами до виходу.

– Хто там? Пiдходь сюди, бо нiчого не видно, – покликала постать.

Дорош пiдiйшов ближче i побачив зодягнутого в довгу лахманину чоловiка з вилами в руках. Забачивши Дороша, чоловiк безцеремонно полiз його оглядати, так близько нахиливши свое лице, що на Дороша гостро вiйнуло махоркою i тим своерiдним запахом, який мають усi люди, що пораються бiля худоби.

– Щось не пiзнаю, – задумано проговорив коровар. – Ви часом не по м’ясопоставках? Якщо так, то, коли ваша ласка, вiдпустiть тютюну на цигарочку. Цiлу нiч бiля товаряки кручусь не куривши.

І вiн наставив глибоку i чорну, мов корито, пригорщу i вiд радостi, що зараз закурить, враз пожвавiшав: притупував чобiтьми, приахкував, прицмокував i навiть пересмикував плечима.

– Я не курю, – винувато вiдповiв Дорош.

Чоловiк вiдразу зiв’яв, i знову непорушна, незграбна постать стовбичила перед Дорошем.

– Тодi хто ти такий i чого сюди прийшов?

– Ферму приймати. Працювати тут буду.

Чоловiк роззявив вiд подиву рота i стояв так кiлька секунд, потiм прислонився до стояка, почухав спину, блаженно закректав i, поправивши на головi шапку, сказав Дорошевi:

– Ось воно якечки. Тодi йди за мною.

Вiн провiв Дороша в куток i показав на ясла, що чорнiли в темрявi, як рiвчак.

– Оце я тут сплю. Умгу… Так на яку ж тему ми будемо з тобою говорити? Ага, про ферму. Трудне це дiло. Дуже трудне. Бо-ж-же ж мiй, як зустрiну якого нового чоловiка, так говорив би день i нiч, i кiнця б тому не було!

– Як вас звати?

– По-селянському, значить, Кузь, а по святцях – Кузьма.

– На фермi що робите?

– Покуту несу. Важку покуту, чоловiче добрий. Щоб менi грiм шапку пробив, коли я полiз на отаке горе та на отаку бiду! Караюся, як той колодник, кiнця-краю не видно. І куди моi очi дивилися на той час, що не бачили, куди рука лiзе, а нога ступае? Бо оце ж я i есть завфермою, – скiнчив нарештi Кузь.

– А-а, знаю, знаю! – засмiявся Дорош. – Голова менi про вас розповiдав.

– Лаяв?

– Нi, говорив тiльки, що корови по шиi в грязюцi стоять.

– І я таке кажу. А ти поспитай його! Думаеш, я сидiв склавши руки? У мене ось долонi, як кiнськi копита. А вiд чого? Вiд вил. Кузь, матерi iх у печiнку, за всiх наробився! Дали менi в пiдмогу двох доярок та короваря Митька. То доярки ще нiчого, коров сяк-так видоять, напоять, а Митько начеше, сучий син, чуприну та й дражнить дiвчат по селу. А я за цього iрода гнiй вергаю, аж хребет трiщить. Жалiвся Оксеновi – не допомагае. Все тiльки обiцяе, що прижму, мовляв, Митька, а не прижима. І ходить Митяга, як i ранiше, з начесаним чубом, нi за холодну воду не береться. Та це ще пiвбiди. Главное – корма рiжуть. Так, чоловiче добрий, рiжуть, що нi зiтхнеш, нi охнеш. Буряк, як вони його там буртували в лихоi години, запрiвся, весною вiдкрили, то з нього так пара i валнула. Сiно перетоптали за зиму, а з житньоi соломи що за iда? Даемо коровам, так що ж iз неi за користь? Правда, падежу великого нема, з молодняка тiльки шестеро здохло, так i то ж утрата. А й те вiзьмiть у рахунок, яка зима була скажена. Горобцi на льоту мерзли, падали, так куди вже телятам витримати? В горобцiв же пiр’я грiе, а в телятка що? Шкурочка на ньому тоненька, шерсть благенька, – погибель, та й годi, при морозах. Тут ось поверх кожуха сiряк зодяг, та й то замерзав… Умгу. Так що з кормами – бiда. Велика бiда. Правда, в послiдне время жом виручав. Ми його з Чупахiвського заводу приставляли. Благодать. І бики його iдять, i корови, з половою змiшуемо i даемо, першим сортом iде…

– А куди ж ваше сiно подiлося?

– А чума його знае, куди воно потратилося! Восени були два добрих прикладки, а потiм як вiтром розвiяло. Зосталися самi з’iдини, коней тепер ними пiдгодовують, бо посiвна ж.

– А ви його не розiкрали?

– Можеть бить, що й так. Воно в членськоi скотини також животи iмiються.

Кузько, незважаючи на те, що по натурi був чоловiк запальний, говорив тепер поволi, мляво. Дорош все частiше посмикував шиею, мовчав.

– А ти, мабуть, багато свiту об’iхав? Ге ж? – перейшов Кузько на свою любиму тему. – Подумай тiльки – весь Радянський Союз поiздом об’iхати, i то скiльки побачиш, а коли б на кожнiй станцii став та поволеньки на все роздивився б. І-i, не говори, не говори! Якби в мене було карбованцiв п’ятсот лишнiх грошей, так я б уже подивився, як люди живуть.

– У вас у корiвнику е вила? – перебив його Дорош. – Отам десь стоять у кутку. Да-а-а… Ходив би i роздивлявся, як свiт построений. Скiльки людей побачив би, скiльки б розговорiв од розумних людей почув.

Дорош принiс вила, став копирсатися ними у твердому настилi гною.

– А ви часом не були на станцii Роздольна?

– Нi, не був.

– Жаль. Там мiй син працюе. Присилав оце на днях письмо, так пише, що жалування получае хороше. Жити можна. Пише, що був по таких краях, де все не так, як у нас. У нас, примiром, на волах iздять, а в них на верблюдах, i що е верблюди з одним горбом, а е з двома. Рахубиста товаряка, – засмiявся Кузь. – Їсть i п’е раз на мiсяць. Отаку б, iдять його мухи, до нас у артiль! Ми ii за всю осiнь нагодували б на всю зиму, а весною в плуг…

Не встиг Кузь закiнчити, як Дорош вискочив iз гнояки, нiби вирваний вихором, губи його гнулися, як кора на вогнi.

– Ти що муру заливаеш? Ану, бери вила та чисть, що напаскудив за зиму!

Кузь злякано метнувся в куток, довго стояв там, сопучи з перестраху, потiм вийшов з вилами в руках i мовчки заходився вичищати. «Мале, в очках, а отаке кляте, – витираючи з лоба холодний пiт, розмiрковував вiн. – Трохи вилами не штрикнув, сатана. Цей поставить ферму, в нього й бики будуть доiтися!..» Хвилинами Кузь зупинявся i роздумував про те, що самий найученiший чоловiк на землi не може розгадати, що за дивне створiння людина. «Тiлькино говорив любо та мило i враз кинувся, як iз ланцюга. Дивний свiт, химерний свiт, i люди на ньому чудернацькi!» – фiлософствував бiля гною Кузь.

Надворi розвиднiлося. Кузь погасив лiхтар i повiсив його знову на стовп. Прийшли доярки. Побачивши чужу людину, пошепталися i, розiбравши дiйницi, стали доiти корiв. У вiдкритi дверi лилося матове свiтло, парував розворушений гнiй, i димок вiд нього густими валами вiдносило надвiр, де вже чувся гомiн i людськi голоси. Заскрипiла гарба, i круторогi воли, помахуючи муругими головами, протюпали мимо корiвника. За гарбою, цьвохкаючи батiжком, пробiг хлопчик рокiв дванадцяти в довгому батькiвському пiджачку i закричав тоненьким радiсним голосом:

– Дядьку Андрiю! Красолька лошачка привела!

– Невже?

– Їй-богу. Такий кумедний. Я пiдiйшов його погладити, а вiн труситься-труситься. Чого вiн так труситься?

– Бо ще малий, а от виросте великий, вiн тобi зуба виб’е…

Пiсля гарби проiхала пiдвода, запряжена парою худих i змучених кляч. На возi сидiли дядько в шапцi i широкоплечий парубiйко-погонич, в задку воза лежали, виблискуючи на сонцi лемешами, плуги. Потiм почулося якесь гупотiння по землi, видно, що бiгло по нiй щось важке i сильне. Воно зупинилося за стiною корiвника, тяжко i сердито дмухало, обнюхуючи стiну. Хтось тривожно крикнув: «Переймай!» – i кiлька чоловiк протупотiло мимо корiвника. За стiною знову тяжко сапонуло кiлька раз, i в отворi дверей появилася бугаяча морда.

– Закривай дверi, коров подушить, сатана, – злякано закричав Кузь. Сяк-так закрили дверi i через другi, протилежнi, вискочили на двiр, де вже метушилися з дрючками люди, ганяючись за бугаем.

– Направляй сюди, – вiдважно кричав Охрiм, розмахуючи вiжками. – Я його, кажись, удержу.

– Штани своi краще держи! Силач який знайшовся. – Нуздай його! Нуздай!

– Пiдходь, пiдходь…

– За губу хватай, за кiльце! Вiдразу посмирнiшае.

– Ухвати себе за рiпицю…

Бугай ходив по кругу, красиво вигнувши жирну, у важких зморшках шию, не звертаючи уваги на людей, що обступили його зi всiх бокiв. Вiн грався з ними i дражнив iх. Розiгнавшись, мчав двором, як вiтер, як злий дух, i раптом, налетiвши на людську стiну, зупинявся, нiби вростав у землю.

Червоними осатанiлими очима тупо дивився на своiх приборкувачiв i стояв непорушно, як статуя, навiть дозволяв наблизитися до себе на таку вiддаль, що його вже можна було схопити за дерев’яний держак, з’еднаний з кiльцем, яке було заправлено йому в нiздрю. Але як тiльки до нього хто наближався i простягав руку, щоб уже вхопити за держак, вiн рiзко вiдскакував убiк i, задравши хвоста, бiг далi, кидаючи ратицями землю на приголомшених i безпорадних людей. Вiдбiгши, знову зупинявся, обнюхував пiд собою грунт i, задравши вгору голову та закопиливши губу, ревiв з такою силою, нiби в його грудях був захований паровоз.

Метушня у дворi все посилювалася, i чим бiльше було цiеi метушнi, тим бiльше непорядку. Кожний радив, як треба зробити, щоб спiймати бугая, i, як водиться, тi, що радили, самi боялися його ловити, а тiльки надiялися на других.

Враз усi занiмiли i заклякли, де хто стояв: Павло Гречаний, якого досi не помiчали, старечим скоком вибiг на середину двору (бiг вiн, згорбившись, по-ведмежому, вбравши голову в плечi), на якусь секунду зупинився, потiм простягнув обидвi руки вперед i пiшов назустрiч бугаевi, що стояв на мiсцi, сторожко слiдкуючи за кожним рухом чоловiка, що наближався.

Мiж людьми зробилося так тихо, що було виразно чути, як тяжко i гнiвно дихае розлючена тварина своiми могутнiми легенями-мiхами i як скрадливо, з перервами, дихае людина.

Ось до бугая залишилося чотири кроки, три, два, але вiн вичiкував i пiдпускав усе ближче. Мускули його напружилися i застигли непорушно, виразно вимальовуючись пiд шкiрою, в постатi голови, застиглостi тiла, в готовностi зробити стрибок, в настороженостi вiдчувалося, що пройде одна невловима мить i вiн зробить стрибок, але в ту саме мить Павло вже встиг вхопитися руками за держак. Бугай рвонув його до себе, Павла вiйнуло, як вiтром, але держака вiн не випустив, а сильно вивернув його лiворуч i так скрутив бугаевi губу, що той заревiв вiд болю i куцi залiзнi роги його загрозливо блиснули.

– Пускай!

– Уб’е!

Але Павло нiкого не слухав, а крутив за держак, i бугай ходив навколо нього пританцьовуючи. Зробивши кiлька таких кругiв, вiн цiлковито присмирнiв, i Павло спокiйно вiдвiв його до волярнi.

– Що за чоловiк? – запитав Дорош, не приховуючи свого захоплення.

– Наш, троянiвський, – пояснив Кузь.

– Ну й сила ж у нього!..

– Еге, сила в нього е. Бог, вiн так i робить: силу дасть, а розум вiдбере.

– Зате в тебе його до бiсового батька i весь на язицi, – сердито сказав якийсь чоловiк i пiшов двором.

Дорош i Кузь також повернулися до корiвника i знову взялися вичищати гнiй. Надворi метушня припинилася, всi розiйшлися, тiльки чути було, як голосно сперечалися волярi.

– Це ти випустив бугая, Хомо?

– Ти що? Здурiв? Мене тодi й близько не було, як вiн вирвався.

«Шукай тепер винного», – усмiхнувся сам до себе До-рош, викидаючи вилами гнiй. До корiвника зайшов Павло. Сорочка з штанiв висмикана, руда шапка – на потилицi, до босих нiг прибичовано мотуззям старi калошi. Якийсь час вiн мовчки розглядав корiвник з таким виглядом, нiби потрапив у якусь не знайому для нього пустелю, потiм сказав:

– Гр-ас-ти! – що означало: здрастуйте.

Зняв з плiч вила i приступив до працi: так налягав на них, що вони заганялися в гнiй по самий держак. Скоро вiн навернув поперед себе таку гору гною, що загородив дверi. Дорош швидко втомлювався i часто зупинявся, щоб витерти на шиi i на лобi пiт, який зрошував його так щедро, що гiмнастерка i сорочка змокрiли на спинi i попiд пахвами, i в хвилини такого перепочинку з захопленням милувався незвичайною силою Павла, дивувався тому, як вiн легко, нiби бавлячись, виконуе таку важку роботу. Близькiсть цiеi сили нiби вдихала здоров’я i в самого Дороша, i вiн знову починав працювати з почуттям легкостi i впевненостi в рухах, хоч насправдi руки його слабiли i тремтiли вiд тягаря, що лежав на вилах.

Опiвднi в артiльний двiр з’явився Гнат. Ішов, поляскуючи прутиком по халявах, золотий зуб горiв на сонцi.

– Чого це ти не на жеребцi, а на пiхоту? – насмiшкувато запитав його Оксен.

– Кузьма кувати повiв. – Гнат помовчав, пощулив очi, посвистiв крiзь зуби, кiлька раз пройшовся по кабiнету, нарештi спитав: – Оксене, ти, знаеш-понiмаеш, менi скажи: на якому основанii ти без мого дозволу незнайомих людей ночувати пускаеш? Тобi вiдомо, хто вiн такий?

– Вiдомо. А як тобi нi, – то пiди до корiвника i розпитайся. Вiн тобi сам розкаже.

– Ти вже його на роботу прийняв? А документи, а характеристика? А з бiографiею як? Може, вiн iз репресованих? Ну, нiчого. Я його зараз перевiрю, що воно за птиця. Так, говориш, вiн в корiвнику? Гм. Хорошо. Я зараз iз ним побалакаю.

І Гнат, насвистуючи, постьобуючи себе прутиком по халявах, пiшов до корiвника.

Дорош саме накидав на воза гнiй i стояв спиною до дверей, коли прийшов Гнат. Глянувши на Кузя, у якого раптом на обличчi проступила поштивiсть, Дорош вiдразу зрозумiв, що появився стороннiй i, напевно, iз сiльського або i районного керiвництва. Дорош озирнувся i, побачивши Гната, його незалежну позу, його ревiзуючий погляд, його самовпевнене обличчя, догадався, що це i е голова сiльради Гнат Рева, про якого йому говорили ще в районi.

– Хто тут Дорош? – суворо запитав Гнат голосом слiдчого i зупинив погляд на Дорошевi, добре знаючи, що це ж i е той, кого йому треба.

– Я, – вiдповiв Дорош i сперся на вила.

– Пред’явiть документи.

– А ти хто такий? – прикидаючись незнайком, запитав Дорош.

– Прошу не тикать. Я – голова сiльради.

– Ну то й що?

– Сказано – документи давай, а не розбалакуй! – Гнат пiдозрiло глянув на Дорошевi окуляри, обмiряв його очима з нiг до голови. – Хто тебе знае, що ти за людина.

Дорош, усмiхаючись, глянув на Гната; але очi його пiд окулярами зробилися холодними i пронизливими.

– Ну, от що, голово, якщо ти цiкавишся моею особою, то поiдь у район. Там тобi все про мене розкажуть. А документiв я тобi не покажу – ти не мiлiцiя.

– Так ти хочеш, щоб я ii зараз же викликав? – почервонiв на обличчi Гнат i вже сiкався до сварки, але Дорош обрiзав його однiею фразою.

– Куди? – крикнув вiн на Гната, який ступнув був уперед. – Не йдiть, товаришу голова, хромовi чобiтки в гнiй замажете.

Гнат, приголомшений окриком, опiшив i вiдступив назад, але потiм зрозумiв, що ця людина нiскiльки не боiться його та ще й насмiхаеться. «Хто його знае, що воно за птиця», – подумав Гнат опасливо. А Павло, ляпаючи себе долонями по колiнах, закричав, захлинаючись вiд смiху:

– А що, Гнате, получив гривеник здачi?

Гнат, насупившись, мовчки вийшов iз корiвника.


XI

Оксен проводив засiдання правлiння по-своему. Вiн не обмежувався одними лише членами правлiння, а радо приймав усiх, хто бажав бути присутнiм, так що на засiданнi були i волярi, i пташницi, i конюхи, i бригадири, i просто рядовi члени колгоспу. Часто навiть з хуторiв люди заходили й собi послухати, про що воно говоритиметься, а разом з тим перекурити i вiдпочити з дороги. Всiдалися вони поближче до дверей, розмотували довгi, як торби, кисети i мовчки димiли страшним самосадом, iнодi й собi вставляючи слово, особливо тодi, коли зачiпалися хутiрськi iнтереси. Якщо ж iх нiхто не зачiпав, то вони сидiли мовчки, а як мовчанка набридала, то починали перешiптуватися помiж собою про рiзнi господарськi речi на зразок того, що «оце носив продавати порося, та не продав, бо мало давано» (порося при цих словах тихо порохкувало в мiшку, що лежав тут же таки, в куточку), або вiщували погоду, що от, мовляв, канальський пiвень так i стримить на тину, та так спiва, що не на дощ, а, видать, на сушу.

Таке засiдання було й цього разу, i коли Дорош зайшов у контору i побачив так багато людей, то вiн здивувався, не розумiючи, що тут вiдбуваеться: засiдання правлiння чи загальнi збори. Вiн сiв у кутку на лавi i пригнув голову, щоб на нього менше звертали уваги, але колгоспники вже помiтили його, показували на нього iншим i стиха перешiптувалися помiж собою. Увага до нього була настiльки велика, що Дорош почував себе дуже незручно i ще нижче схиляв голову, i навiть Оксен, який саме говорив, зупинився i, щоб встановити порядок та задовольнити цiкавiсть громади, сказав уголос, що це новий працiвник ферми, товариш Дорош. Знову, тепер уже всi люди, повернули до нього обличчя, i Дорош ще бiльше знiяковiв i вiдчув, що червонiе.

Оксен продовжував нараду, яка швидше нагадувала не дiловi збори, а посиденьки. Протоколу нiхто не писав, промовцi перебивали один одного i здiймали такий гармидер, що важко було вгомонити, а тим бiльше розiбрати, хто i що говорить.

Цього разу обговорювали хiд посiвних робiт. Бригадири все звалювали на МТС i запевняли, що якби не вона, то весняна сiвба була б уже давно закiнчена. Бригадир же тракторноi бригади Микита Чугай бив себе кулаком у груди, гув, як у мiдний дзвiн:

– Брехня! Трактори весняноi оранки не затягували. Ви самi ii затягли.

– А хто на Радькiвщинi поле зiпсував, огрiх на огрiховi? Не твоя бригада? – свiтив очима з кутка Охрiм.

– Вiрно! Крий його!

– Дайте Охрiмовi висказатися. Вiн розкаже, як у Власiвку на храм iздив.

– А ти чого зубами торгуеш? Тут про дiло балакають!

– Хлопцi, не кричiть, – покрив усi голоси Оксен. – Весна цього року випала рання, якби все робилося так, як кажеться, то давно б сiвбу закiнчили. А то кожен перекручуе, i виходить таке, що й ладу не даси. – Оксен нахмурився: – Тут, товаришi, не до смiху, а до плачу дiло доходить. Сказано було всiм бригадирам, що хто не буде дотримуватися правил агрономii i не виконуватиме сiвозмiн, будемо карати якнайсуворiше. Думаете, допомогло? Аякже! Знову на житнищi жито посiяли. Що там уродить?

– Там картоплище колись було. Питательних веществ хватить.

– Сам ти вещество!

– Ну, досить. Зчепилися.

– Тепер друге питання: буряк. Та не так вiн, як довгоносик. Не встигнеш оком моргнути, як його стiльки нашевкаеться, що «рятуйте» кричатимеш. Отже, з завтрашнього дня почистити торiшнi канавки i бути готовими до зустрiчi з цим лютим ворогом наших полiв.

– Кажуть, цього лiта його не буде: за море помандрував…

– Тепер вiдносно реманенту. Василь Кир тут?

Закiптюжена вугiльною пилюкою рука пiднялася над головами людей, твердий бас вiдповiв:

– Тут.

– Дивися, щоб розпашники i всякий iнвентар були справнi.

– За реманентом дiло не стане, тiльки вугiлля малувато. Смолою залiза не нагрiеш.

– Дерев’яного напалiть. Хто вам не дае?

– З нашим завгоспом напалиш. Вiн краще своi штани на горно кине, чим видасть з артiльного двору хоч одну деревину.

– Бо й правда! – викрикнув Григiр Тетеря. – Не для того ми за тим деревом iздили за тридев’ять земель, щоб тратить та марнувати його по-дурному. Воно на стройку пiде.

– Із-за твоеi скнаростi ми не будемо зривати ремонт iнвентарю, – пригрозив Оксен.

– Тодi берiть! Палiть! Розоряйте! Пропало дерево!

– А може, в Охтирку або в Харкiв проскочити, справжнього дiстати? – мрiяв уголос Кир.

– Де ти його дiстанеш? По органiзацiях не дають, а в спекулянтiв за грошi не дiстанеш. Їм аби сала або масла, а ми й самi не дурнi – польовi роботи почалися, будем кашу для громадського харчування засмажувати.

– Еге, пiсля змащеноi галушки i плуг легший, – прилiпив i свое Охрiм.

– Ну, про галушки потiм, а тепер про роботу. Завтра сiемо на Зеленому клину. Посiвматерiалу я дiстав. Роботу починайте рано… А тепер слово мае товариш Дорош. Прислали його до нас секретарем партiйноi групи, i буде вiн робити на фермi.

Дорош, зачувши свое прiзвище, за вiйськовою звичкою схопився, поправив гiмнастерку.

– Товаришi, – почав вiн, i видно було, що йому важко говорити. – Ферми нашi треба переобладнувати, iнакше корови потопляться в багнюцi. Я ще не дуже роздивився, але менi ясно й так, чого зимою падали телята. Тому, що в примiщеннях було холодно i молодняк випоювався водою, а не молоком… Товариш Гамалiя хвастаеться, що в нього ферма не з гiрших, та це не втiха. Одним словом, я прошу, щоб зараз же, iз весни, розпочиналося будiвництво нового корiвника. Догляд за коровами i заготування кормiв ми, працiвники ферми, беремо на себе. Прошу зрозумiти ще одне, що ферма – це наш доход, а тi, якi думають, що вона приносить користь лише державi, дуже помиляються. Постанову ЦК всi читали i розумiють, що здамо зверх плану молоко, шерсть – нам доплатиться окремо.

Дорош сiв на свое мiсце. Руки його спiтнiли, i вiн витирав iх об старенькi галiфе, раз по раз поправляючи окуляри. Оксен встав iз-за стола, на вилицях його коричневими плямами грав рум’янець.

– Товариш Дорош трохи загнув. Натурально, по його виходить, що ми тут сидiли склавши руки, а це ж не так. Зрушення все ж таки е. Ферма мала дев’ять корiв, а тепер дванадцять.

– Якi ж зрушення, – сердито перебив його Дорош, – коли ви за десять рокiв iснування маете всього десять хвостiв?

– А ти мене не вчи! – раптом скипiв Оксен. – Ти ще мамину цицю смоктав, коли я ферму органiзовував.

– Це до дiла не вiдноситься, – спокiйно одвiв вiд себе удар Дорош. – Прошу прийняти конкретне рiшення по моiй пропозицii.

Дорош пiдвiвся i, зодягши вiйськового кашкета, пiшов до виходу. Кузь обвiв збори зачарованим поглядом i сiв на Дорошеве мiсце, сказавши:

– Хоч посиджу на тому мiсцi, де розумний чоловiк сидiв. Може, й сам порозумнiшаю.

– Е, Кузько, не через те мiсце розум входить, – зареготав Кир.

Пiсля засiдання правлiння Дорош прийшов на квартиру, зiбрав своi речi i, знiяковiло поморщившись, сказав здивованiй Оленi:

– З вашим господарем ми в однiй хатi не вживемося, так що пiду я собi.

Влаштувався Дорош на квартиру до Сергiя Золотаренка та його нiмоi сестри Саньки.


XII

Через два днi пiсля невдалого сватання з Тимком сталася пригода, яка трохи не коштувала йому життя. Поплив вiн за Ташань нарубати дуг для носилок, поскладав iх у човен i вирушив назад до троянiвського берега. Веснянi води ще не зiйшли, вони затопили луги, луки, все Приташання аж до Данелевських горбiв. Зелена трава ворушилася у водi, а голубе небо нерухомо лежало в нiй, i коли довго дивитися на чисте водяне безмежжя, то здаеться, що голубий свiт перевернувся згори вниз i стелеться пiд твоiм човном, ще гарнiший, ще чарiвнiший, чим е насправдi.

Тимковi можна було перетнути рiчку нижче крученоi ковбанi i випливти на свiй город, але вода була така манлива, тиха i голуба, береги такi зеленi i пахучi, повiтря таке прозоре i свiже, що вiн пустив човен за течiею i сидiв, замрiявшись, не вiдриваючи очей вiд широководдя, милуючись ним i вiдчуваючи в серцi тихий сум i розпуку. «Так, – думав Тимко, посмоктуючи самокрутку i пускаючи мимо плечей густий димок. – Жить на свiтi також не солодко, все на щастя надiешся, а недоля по серцю б’е. Думав я – зiйдемось iз Орисею, зiв’ем свое гнiздо, а виходить, як у тiй пiснi: «Ой ти, дiвчино, мое ти зерня, дорога наша – колюче терня…» Тимко зiтхнув i знову замрiяно, але без особливоi радостi дивився на розкошi весни i вiчну красу природи, щулив вiд сонця знудьгованi, з гарячим поблиском, чорнi, дикуватi, обпаленi душевним полум’ям молодечоi жаги до життя, очi.

Там, де Ташань робить круте колiно, напроти садиби, – вир. Рибалки об’iжджають його, бо вiн перекидае човни, троянчани не купаються навiть поблизу нього i всiляко обходять прокляте мiсце, про яке, вiдколи iснуе Троянiвка, розповiдаються легенди, одна страшнiша за iншу. Говорять, що колись утопився у тому вирi якийсь п’яничка-чоботар, i люди присягаються, що бачили, як з тиждень чоботи його крутило у водi, бо вони були пошитi з краденого товару; от воно утопленика забрало, а чоботи викинуло та й крутить за грiхи новопреставленого раба божого. Говорили також, що нiби якийсь парубок iз-за ревнощiв утопив там свою кохану i баби ще й зараз чують, як в нiч на Івана Купала, особливо перед свiтанком, вона рве на собi коси i стогне, присягаючись, що нi в чому не винна; що нiби два розбiйники, пограбувавши пана Горонецького, iшли зимою через лiд та й заходилися дiлити награбоване золото. Золото подiлили, а краденоi сивоi шапки не могли, стали за неi битися i провалилися у той вир. І ото зимою, якраз на Водохреща, коли лунко, як пострiли, трiщить вiд морозу лiд, старi люди кажуть, що то розбiйники дiлять шапку i стугонять головами об кригу, через те вона i трiщить.

Багато страшних легенд складено про той вир, i Тимко хоч i не вiрив у них, проте кожного разу, коли плив Ташанню, обминав страшне мiсце. Але зараз якось зовсiм забув про нього i опам’ятався лише тодi, коли човен рвонуло вбiк, вiн перевернувся i холодна вода стьобонула Тимка по самi нiздрi, закрутила його, всмоктуючи в чорну глибину, що в’юнилася пiд ногами густими русалчиними косами. Тимко шалено загрiбся руками й ногами, але одежа на ньому намокла i в’язала кожен рух, човен вiднесло течiею, так що Тимко вже не мав нiякоi надii врятуватися на ньому i, напружуючи всi своi сили, з жахом вiдчуваючи, як вони тануть з кожним рухом, пробивався вплав до берега. Подолати швидку течiю влiтку голому чоловiковi й то тяжко, взимку ж неможливо. Тимка стало тягнути вниз, i хто його знае, чим би це все закiнчилось, та нагодився на ту хвилю Джмелик на човнi, що для забави ганяв остами щук на мiлководдi. Вiн i врятував Тимка, забравши на свое суденце. Коли Тимко, мокрий, посинiлий, ляскаючи зубами, вилiз на берег, Джмелик повеселiв очима:

– А ти, видать, хлопець крiпкий. Смерть мовчки приймав. Другий би на твоему мiсцi горланив так, що й по хуторах чути було б.

Тимко мовчки зняв iз себе сорочку, викрутив ii i, вже не надягаючи на себе, хлюпаючи холошами, побiг задвiр’ями додому. Мати, побачивши сина, переполошилася, затопила пiч. Тимко переодягся в сухе, випив настояну на перцевi пляшку самогону i двi доби вiдлежувався на печi. Пiсля цього ще кiлька днiв не виходив на роботу в артiль, а бродив по двору з обмотаною рушником шиею, виконував нехитру домашню працю: рубав дрова, вичищав з-пiд корови, хотiв ще й льох поправити, та мати не дала, – коли б не простудився. Всi Тимковi товаришi були на роботi, так що до нього нiхто не приходив. Один Павло являвся кожного вечора, сiдав на лавi бiля дверей i так димiв цигаркою, що не видно було нi вiкон, нi дверей. На третiй день своiх вiдвiдин, коли Тимковi зовсiм покращало, Павло порадив, як лiчитися вiд простуди.

– Пареними кiнськими кiзяками обкладайся. У нас у Забродi всi так лiчилися.

На п’ятий день заявився Марко. Прибiг, як завжди, веселий i рудий. Тимко якраз готував коровi мiшанку. В хлiвi пахло житньою соломою, кiзячками i коров’ячою шерстю.

– Щастить тобi, як утопленику, – засмiявся вiн. – Орися кличе.

Тимко перестав ворушити вилами.

– Де вона?

Але Марко, замiсть того щоб вiдповiсти, став детально розповiдати, як все це сталося:

– Прибiгае, значить, до мене Ганнуся i каже: «Бiжи до Тимка i скажи: Орися його хоче бачити». Ну, я картуз на голову…

– Де вона? – уже крикнув Тимко.

– В шелюгах.

– Наклади за мене коровi i будь тут, доки я повернуся. Накинувши на плечi кожушок, Тимко прослизнув через хворостянi ворiтця, що вели до яру. Крутою стежкою помiж могутнiх осокорiв, що виблискували вгорi нiжним листом, спустився до потоку, крадькома пiшов низиною яру. Тут було тихо й безлюдно. Тiльки вдалинi, на гирлищi, де вичовганий сонцем до сяйва потiк, рябiючи брижами, з розгону вливався в Ташань, метка дiтвора злодiйкувато тягла з пристанi Бовдюгового човна, щоб помандрувати в сагу за шпичаками. На лiвому боцi яруги, на вiдлозi, – слiпучобiла товчениця пiскiв, зелений полиск густого шелюжиння. Тимко хмурить брови, промацуе очима шелюги.

– Орисю!..

Тиша. Зелене хитиво шелюгiв, вибiлений сонцем пiсок, на ньому свiжi слiди дiвочих каблучкiв, запетльованi, неспокiйнi, як у нюшкуючоi лисички. Тимко рушае по тому слiду i бачить: сидить задумана, обiпнута чорною шаллю, лице блiде. На шелест його крокiв рвучко обертае голову, очi сухi, пекучi.

– Ти давно тут? – питае Тимко, сiдаючи поруч.

– Заждалась уже…

Вiд шалi на блiде лице лягае чорна тiнь, губи кривляться в скорботi, довгими пальцями неспокiйно перебирае китички на платковi.

– Чого кликала?

Орися гнiвними рухами оголюе ногу вище колiна: по бiлому тiлу вiд стегна до литки стiкають синi п’явки батожиних ударiв.

– Тимоньку, милий, що менi робити? У вир кинусь! Жмакае в руцi кiнчик шалi i раптом, закрившись нею по самi очi, тремтить плечима, жалiсно зiгнувшись, опустивши на груди косату голову.

Тимко тяжко ворушить чорними бровами, скрушно зiтхае:

– Потерпи трiшки…

Орися схоплюеться, як чайка вiд пострiлу, страшна блiдiсть крие обличчя.

– Я не милостинi просити прийшла. Я душу для тебе вийняла, а ти!.. Чом тебе у тому вирi не закрутило навiки, будь ти проклятий!

Голос ii дивно заглух, i вона, зiрвавши з голови шаль, швидко пiшла в шелюги. Висохлий на сонцi пiсок зараз же засував ii слiди.

Тимко не побiг за нею. Вiн сидiв на пiску, широко розставивши ноги i впершись долонями в колiна, i, збоку глядячи, можна було б подумати, що це сидить бравий парубок, якого ще не ранило дiвоче серце, не звели з розуму дiвочi коси. Тiльки чому ж так покарьожились його плечi, чого вони так враз по-старечому погорбатiшали, чого так зiв’яли його сильнi руки i в такiй гiркiй задумi поникла його голова? Довго сидiв вiн нерухомо серед пiщаноi пустелi, пiд синiм небом, на теплiй вiд сонця землi, на якiй, одначе, не так-то легко жити людинi. «Що ж, – думав вiн, дивлячись на розметанi вiтром бiлi хмари на обрii, – був би у мене рiдний батько, може, i благословив би нашу з тобою любов, Орисю, притулок нам дав. А то байстрюк я. Куди пiдемо з тобою, коли в нас нi двору, нi тину? От i виходить: пiдождать треба трiшки. Зiпнусь я на ноги, зароблю хоч на чужий куточок, тодi й балачка друга буде. Нiчого, потерпи, але за твоi синяки вiдiллеться комусь солоненькими сльозами».

Вже аж пiдвечiр, коли яруга крилася сутiнками, покинув Тимко шелюги.


XIII

За зиму прання поназбиралося чимало, i Орися з матiр’ю золили його в жлуктi цiлий ранок. Погода стояла тепла i сонячна, так що шибки на вiкнах аж миготiли; горобцi кублилися в стрiсi i так цвiрiнчали, що аж виляски ходили по двору. Орися розпашiла вiд роботи, в щоки пломiнь б’е, локони бiлого волосся поприлипали до вискiв. Мати носить воду, а Орися вiджимае, коралове намисто з побрязкуванням плигае на грудях.

– Кiнчай, дочко, вiджимати та йди полоскать на вир. Погода сьогоднi сонячна, з вiтерцем, до вечора й висохне.

Орися склала бiлизну на возика i рушила до Ташанi. «О Господи, Господи, – зiтхнула мати, дивлячись iй услiд. – Зовсiм змарнiла дiвчина за тим гайдамакою. Одна тiнь залишилася. Е, пiшли тепер дiти, та тiльки не такi, як ранiше, що батька та матiр слухали, а iншi, розумнi та дрюкованi, що рiдних i вухом не ведуть, бокаса вiд них ходять. Ранiше, бувало, назнае парубок дiвчину, то зараз же й скаже батьковi та матерi, а тi пiдуть на розглядини, роздивляться, що воно за людина, чи до пари, чи роботяща, чи на здоров’я гожа, а тепер? Приведе до двору за руку, опустить очi та: «Оце, мамо, мiй чоловiк». Хоч плач, хоч скач. Усе тобi весiлля. Усi й розглядини. А хто вiн? Що вiн? Якого батька син? Який по роботi? Який з нього господар? Що воно для життя за чоловiк буде? Того не питай. Ох-хо-хо! Нi, таки другий тепер вiк, та й годi. Ми по одних стежках ходили, а дiти нашi ходять по iнших. Так воно, мабуть, долею призначено. Тiльки хто ж для своеi дитини лиха бажае? Хочеться, щоб вона була щаслива, щоб i чоловiк у неi був при здоров’i i щоб не п’яниця, щоб дочку любив, умiв хлiб заробляти та, чого вже там критися, щоб i нас, старих, не зобижав на старiсть».

Так роздумувала Одарка, сидячи на ослiнчику бiля хати, а Орися мiж тим пхала поперед себе вiзочок до берегiв Ташанi. Стежка вела горбом, пiсками, а Орисю тягло до яру, i вона повернула туди тiльки для того, щоб проiхати мимо садиби Вихорiв. З горба iй видно все подвiр’я, як на долонi: хату, хлiв, пасiку, та Орисi того не потрiбно, вона вперто шастае очима по всiх закутках, але того, кого волiють ii очi, кого бажае розтривожене серце, немае – один Йонька сидить навколiшки перед дривiтнею в облiзлiй шапцi та латаному пiджаку, сiче хмиз сокирою. Враз серце Орисi зайшлося тупим, ниючим болем: вона бачить розiп’яту на тину для сушки Тимкову сорочку, вишиту хрестиком, i пригадуе, що то вона ту сорочку вишивала крадькома вiд матерi, вiд подруг, вiд усiх людей на свiтi, вишивала найкращою заполоччю, купленою аж у самих Ромнах, i як вона, вишиваючи, милувалася узором, колола до кровi пучки, та не чула болю. «Ет, що тепер згадувати. Торiшнього снiгу не вернеш». І вона навмисне усмiхнулася, щоб вiдiгнати сумнi думки, але усмiшка вийшла змученою, жалюгiдною, i щось стисло iй горло, заслало очi, i вона вже не бачила, куди штовхала возика. Чарiвний свiт з голубим небом весни i неосяжнiстю далеких просторiв, серед яких волею молодостi Орися повинна була летiти, як голубка до сонця, втратив для неi звабу i був звичайним, непомiтним, буденним, чорним i осоружним для неi. В тихiй замрii, убита своiм горем, приiхала до рiчки. В Ташанi вода як синькою розведена, i синi хмари киплять у нiй, миються гнiвною хвилею, яку безупинно гонить свiжий вiтер-весняк. Хвиля хитае комишi, вiшае на кореневища верболозiв лиштви бiлоi пiни. За Ташанню дiброви стоять у весняних розливах, а вiд чорного дуб’я i тiнь у водi чорна, i сама вода чорна, i брижi там ходять вiд вiтру дрiбненькi, але воронi, роздратованi, в несупокоi.

Вiд дубовоi кладки, схованоi помiж густими вербами, пружинами розпускаються водянi кола. «Хтось пере. От розговорюся, i зараз же стане менi легше», – думае Орися i ставить вiзочок бiля верболозового куща. Вона вже вiдкривае вуста, щоб сказати «здрастуйте», i враз бачить на кладцi Лукерку: спiдниця пiдгергана, хустка з’iхала на потилицю, очi здивованi, але спокiйнi, широко вiдкритi, в руках шматурина зависла, стiкае iз неi прозора вода на товстi, литкастi, червонi вiд води, босi ноги.

– Ну, як воно переться? – питае Орися i становиться й собi на другий кiнець кладки.

– Так собi. Вода тiльки холодна.

Перуть мовчки. Хвиля пiниться бiля нiг, злизуе з кладки сiру каламуть. Нарештi Орися не витримуе:

– Ну як? Ходить до тебе Тимко чи вже покинув?

– А в тебе за ним сохне серце?

– За таким шаливiром? Ха-ха! У мене тепер Сергiй. Вiн Тимковi не пара.

– Кому що. Одному сокiл, другому – ворон.

Синя хвиля знову лiзе на кладку, мие Орисi чобiтки, а iй здаеться, що вона iй серце язиком лиже.

– Що ж, любить вiн тебе чи так… граеться?

– Не знаю. Я його не питала…

Лукерка переполоскала бiлизну i тепер прала всякий дрiб’язок: занавiски, лiфчики, рушнички. І серед цього дрiб’язку кинулася Орисi в очi одна рiч, вiд якоi вона хитнулася, як вiд чорноi блискавки: це була звичайна носова хусточка, обшита по краях червоною заполоччю, в кутику два кетяги червоноi калини i пiд ними двi лiтери «Т. О.» Але не хустинка привела Орисю в сум’яття, а спогад, зв’язаний iз нею.

На початку зими в хатi-читальнi гуляла молодь. Слiпий Вихтiр грав на гармонii. Денис на бубнi. Орися танцювала iз своею подружкою Ганнусею, потiм iз сiльськими хлопцями, потiм з хутiрськими i була особливо збуджена, смiялася тим раптовим смiхом, яким смiються молодесенькi дiвчата, коли iх хто-небудь залоскоче попiд пахвами, зазивно спiдлоба стрiляла на хлопцiв блискучими очима, щипала дiвчат i взагалi бiсилася, не маючи сили стримати розпишнiлу, розквiтлу дiвочу енергiю. І враз почула, як хтось мiцно схопив ii за руку. Вона обiрвала смiх i, озирнувшись, побачила Тимка, що жагуче свiтив на неi своiми гарячими очима. Вона усмiхнулась йому присоромленою i якоюсь трохи розгубленою усмiшкою, слабо труснула рукою, щоб вирватись, i раптом, сама не знаючи чому, почервонiла так, що в неi аж сльози виступили на очах. І тут з нею сталося те, чого нiколи не бувало ранiше, коли вона реготала парубкам в обличчя, насмiхаючись iз iхнiх залицянь, – вперше вона опустила перед парубком свое обличчя i з приемною млостю в усьому тiлi вiдчула, як з його руки тече по ii жилах щось гаряче, хвилююче, що заставляе завмирати серце i стискуватися в солодкому болi.

– Ходiмо танцювати, – сказав вiн iй, дихнувши в лице запахом тютюну, змiшаного з запахом пiдсмажених соняшникових зернят. Не чекаючи ii згоди, грубо потяг в коло танцюючих. Вона поклала йому руку на плече i пустилася в танець, але вже без тiеi смiливостi, яка в неi була ранiше, коли вона танцювала з iншими хлопцями. Вiн тримав ii в руках мiцно, безцеремонно, вона й не противилася тому, але iй якось робилося жарко, i вона вся палала тiлом i лицем. Музика гула, вiд шаленого кружляння паморочилася голова, один раз Орися заточилася, але Тимко пiдтримав ii рукою, спалив бiлозубою усмiшкою.

– Що це ти, дiвко, гривеники збираеш? – засмiявся вiн, розгарячуючи ii ще бiльше в танцi i ще сильнiше кружляючи навколо себе.

Вiд цих слiв ii ще бiльше кинуло в жар, вона вийняла iз рукава пальта хустинку i хотiла витерти собi чоло, але Тимко вихопив ii i заховав до кишенi. Орися кинулася вiднiмати, але не так-то легко було це зробити, бо вiн мiцно боронився.

Потiм вони поверталися вдвох додому. На Ташанi голубiв лiд, трiщав i лопався вiд морозу, вiтер злизував на ньому снiжок, порошив очi; iз Беевоi гори червоною дiжею котився мiсяць, бризкав iскрами на бiлi замети. Припорошенi бiлим снiгом, стояли хати, мiж тинами через усю вулицю лежала голуба тiнь. Тимко та Орися зупинилися в затишку бiля чийогось хлiва, парубок обняв дiвчину, поцiлував ii – то був перший поцiлунок, який вона одержала вiд хлопця, i той поцiлунок пройшов морозом по тiлу i гарячою, захльостуючою хвилею хлюпнув у серце.

Ось чому, коли Орися побачила свою хустину в руках суперницi, гаряча кров ударила в обличчя i затуманила голову.

– Дай сюди хустину, – сказала вона тихо, дичавiючи очима.

– А навiщо вона тобi? – вiдсторонилася Лукерка.

Тодi Орися плигнула, як дика кiшка, i вчепилася Лукерцi в коси.

– Тимка тобi захотiлося, сучище? Тимка? – примовляла вона, важко дихаючи i скажено сiпаючи суперницю за волосся. Як двi вовчицi, водилися вони на пустельному ташанському березi, готовi з’iсти одна одну. В Лукерки трiснула кофта, i бiлi гудзики пороснули в траву. Тодi Лукерка простягла руку, щоб зiрвати iз Орисi намисто, але Орися стусонула ii так в груди, що тяжка i неповоротлива Лукерка зашкопертала ногами i бовтнула у воду.

– Р-ря-туй-те-е! – закричала вона, борсаючись у синiй ташанськiй хвилi, розпускаючи дзвоном по водi рясну спiдницю.

– Топись, топись, одною гадиною менше буде, – припрошувала ii з берега Орися. – Так i знай: побачу ще раз iз Тимком – очi кислотою повипiкаю! Тебе своi хлопцi облапали, так ти до наших лiзеш?!

Сварку насилу розiгнала Охрiмова жiнка Федора, що на той час шукала теляти в берегах.

– І стида вам немае, i сорому! – батькувала вона, розмахуючи прутом. – Ану-те, розiйдiться, бо зараз на чиiйсь с… дубець поб’ю!

– А ти звiдки така вишморгнулася? – взялася в боки Орися i войовничо повела плечима. – Сама вже забула, як за свого здохлого Охрiма людям вiкна вибивала?

– Аби тобi язик поприщило за таку брехню!.. Парубки вiд тебе сахаються, так ти вже на жонатих кидаешся?

– А тебе що? Завидки беруть? – пiдступала ближче Орися, нарочито випинаючи крiзь кофточку твердi, як динi-дубiвки, груди.

– Замовчки, бо тут по тобi й вода одсвятиться!

– Завидки беруть! – вела свое Орися. – То на попелi посидь, охолонеш трiшки.

Так Орися пересварювалася, аж доки не заiхала далеко за лози, що вже не стало iй чути Федориного голосу.

Дома мати жахнулася, побачивши палаюче войовничою силою, подряпане, з гостро блискучими очима обличчя доньки.

– Вовки за тобою гналися, чи що? – допитувалася мати.

– Нi. Вовчицi, – криво усмiхнулася Орися. – Я тiкала вiд них лозами та й подряпалась.

Бiльше вона нi слова не сказала матерi, а наклавши на плече гору прання, пiшла розвiшувати його на тину та на ворячиннi.


XIV

Село аж ахнуло, коли дiзналося про те, що Павло Гречаний працюе на фермi. «Та в нього ж зроду коров’ячого хвоста на подвiр’i не було! – дивувалися люди. – Вiн не знае, як коровi й сiчки нарiзати та мiшанки замiшати! Кумедiя…»

Дивувався й Оксен постiйним вимогам Дороша вiдпустити Павла для роботи на фермi.

– Ну що ти в ньому побачив? – потискував плечима Оксен. – Його руки тiльки для лопати годяться, а не для роботи на фермi.

– Нi, ти менi вiдпусти його. Зроби люб’язнiсть, – наполягав Дорош.

– Ну, коли тобi так припекло, то бери. Тiльки попереджаю: запаришся з такими робiтничками. Павло день i нiч спатиме, Кузь язиком телiпатиме. Натурально.

– Нiчого. Це вже мiй клопiт. А до тебе прохання – купити iм халати i гумовi чоботи. Обносились зовсiм, одне рам’я висить. Ти наш каптенармус i для солдатiв обмундирування не жалiй.

– Гм. Це ти щось нове придумав. А де ж я для такоi розкошi грошей вiзьму? Із своеi кишенi викладу?

– Чого зi своеi? З артiльноi.

– У нас не шахта й не завод, щоб спецiвку купувати.

– Труси, труси гаманцем. Учора ти говорив, що за селянина душу вiддаси. А ми душi не просимо. Дай нам трохи грошенят.

На фермi заводилися новi порядки. На стiнi висiв режим дня, про який зроду нiхто не чув, доярки ходили в халатах, пiдсмiюючись одна з одноi i з подивом сприймаючи чудернацькi, на iх думку, нововведення Дороша, який говорив, що треба вчитися, як доглядати худобу, багато читати лiтератури, слухати бесiди зоотехнiка, агронома i т. д. Одним словом, дуже багато працювати над собою, щоб стати справжнiми тваринниками. Спочатку всi працiвники ферми дивувалися зачинанням Дороша, ставились з недовiрою: мiський, мовляв, учений, тому й вимагае хазяйнування по книгах. Дорош бачив ту недовiру, але вперто ламав ii.

Годiвля худоби провадилася за графiком, молодняк випоювався молоком, чергування на корiвнику було регулярне. Дорош пояснив також, що згiдно з новою постановою уряду хороша робота на фермах буде заохочуватися додатковою оплатою. Це повiдомлення подiяло на робiтникiв ферми куди бiльше, нiж пустi балачки, бо люди зрозумiли, що якщо вони добре працюватимуть, то щось зароблять, отже, треба працювати якнайкраще, бо пiд лежачий камiнь вода не потече.

Особливо це зрозумiв Кузь. Кожного ранку вiн приходив разом iз Павлом у кабiнет Оксена i говорив, знiмаючи шапку:

– Значця, так. Воно, може, то й невигiдно, так зате нам пiдпира: продавай к лихiй годинi ялiвок та купуй таких, щоб телилися. Норми по надою ми не виконуемо, а корма йдуть.

– Добре. Ми це питання утрясемо.

– А ти не тряси, а залигуй корiв та веди в район, – гарячився Кузь.

Павло, приходячи на обiд, кожного разу дивував Явдоху якоюсь новиною.

– Оце купили двi корови, – повагом розказував вiн, сiдаючи за стiл в своему сiрому халатi, що робив його схожим на коновала. – Одна ряба, друга рижа.

– Радiй, радiй, – бубонiла Явдоха, гримаючи чавунами. – Побачимо, що ти заробиш на тiй фермi.

– А тобi все мало! – обзивався Павло, так налягаючи на борщ, що з вусiв аж пара йшла.

– Не мало, а люди зi своеi роботи щось мають, а ти весь вiк сухий хлiб iси.

– Аби ти менше гавкала, – спокiйно радив Павло. Але одного разу вiн здивував Явдоху не на жарт. Пообiдавши, полiз мiж горшки, вибрав глечика, обмотав його мотузкою за шийку так, як ото обмотують мазницю, та ще й виважив на руцi, чи мiцно. Явдоха мовчки на все те дивилася, бо гадала, що вiн збираеться на здобутки до сусiдiв. Не раз уже було таке, що заявлявся Павло до Вихорiв, чи до Бовдюгiв, або ще до кого-небудь iз кутчан, сiдав на лаву i, помовчавши з годину, говорив:

– Грасти (здрастуйте). Угадайте, чого я до вас прийшов? – Скажете…

– Позичте квасу.

І йому позичали, бо Павло був такий чоловiк, що нiколи не жалiв для людей своеi сили. Треба кому викопати льох, колодязь або яму для померлого – Павло грабарку на плече – i пiшов. У роботi чоловiк надiйний, на плату невибагливий. Питають його:

– Скiльки ж вам, дядьку, за роботу?

Павло подумае, дивлячись у землю i нiби питаючи в неi поради, скiльки ж коштуе його труд на нiй, а тодi перекладе грабарку з одного плеча на друге та й скаже:

– Та давайте, скiльки дасте.

– То, може, ви не грiшми, а салом вiзьмете?

– Можна й салом…

– Правда, сала в нас не так-то й щиро, бо в цiм роцi ще не кололи, то, як ваша згода, то, може, сметаною вiдберете?

– Та коли так, то можна й сметаною.

Отож i думала Явдоха, що пiде Павло на вiдбереньки заробленого в людей. Але сталося не так. Повернувся Павло ввечерi i поставив повний глечик молока на стiл.

– Оце тобi! Мабуть, аж до сестри ходив? – зрадiла Явдоха, що таки дуже полюбляла молочну затiрку.

– На фермi дали.

– На якiй фермi? – не второпала Явдоха.

– Уже ж не на якiй, як не на артiльнiй…

– З якого дива?

– Завфермою розпорядився. Бери, каже, по лiтрi в день, це, каже за твою роботу.

Явдоха так i засвiтилася на лицi. Розтопила пiч, нагрiла води, дiстала iз скринi чисту, викачану рублем та качалкою сорочку, заворкувала бiля Павла голубкою.

– Помий же голову та переодягнися, – лагiдно припрошувала вона. – Бо завтра ж недiля, то, може, й у гостi пiдемо до сестри.

Пораючись бiля печi, вона щось пришiптувала сама собi та посмiхалася, вся помолодiла, навiть хустку пов’язала по-новому, як молодиця на храму. Як же! Що б там люди не говорили, а Павло в неi не з останнiх. Он уже помiтили його роботу розумнi люди, уже й молоком дарують, бо вiн таки руки не жалiе i не з лiнивих, а що трохи сонько, то що ж поробиш? Такий удався.

Пiсля вечерi посадила Явдоха Павла на покутi, вимитого, чистого i сонливого.

– Прилiг би та задрiмав трохи, – топилася вона серцем бiля чоловiка. – Вважай, бiля тих корiв накрутився, що й нiженьки млiють.

– В нiчне дiжурство треба йти.

– А Кузько? – застигла з ополоником в руцi Явдоха. – Чого це вiн нiколи не чергуе вночi? Все ти та й ти! Знайшли дурника.

– Ох, ти розумна та до чортового батька знаеш, – уже пiдвищив голос Павло.

– Авжеж, знаю. Ти потурай, Павле, то вони тобi й на шию сядуть.

Павло чув, що жiнка говорить нiкчемне, тому бiльше не обмовився з нею й словом, а зняв з комина сухого тютюнового бадилля i став дробити його сiкачем у вербовому коритцi. Їдючий тютюновий порох заповнив усю хатину.

– Оце горенько, ще задавиш, – закашлялася Явдоха та й вийшла геть з хати.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «Литрес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/book/grigor-y-tutunnik/vir-6528160/chitat-onlayn/) на Литрес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.