Книга - Гра в бісер

Гра в бiсер
Hermann Hesse


«Гра в бiсер» – головний i останнiй роман Гессе, над яким вiн працював понад 10 рокiв. Автор розповiдае про прекрасну Касталiю (вигадану республiку «десь у горах» у ХХV столiттi) – закриту державу, де люди присвячують свiй час Грi в бiсер. Сам Гессе говорив, що цей твiр був його вiдповiддю фашизму, спробою прославити духовнiсть у «чумному, отруеному» свiтi. Роман був виданий в нейтральнiй Швейцарii в 1943 роцi. Нiмецькiй публiцi вiн став доступний лише пiсля Другоi свiтовоi вiйни.





Герман Гессе

Гра в бiсер



Hermann Hesse

DAS GLASPERLENSPIEL



© 1943 Гby Hermann Hesse. Renewal copyright 1971 by Heiner Hesse

All rights reserved by and controlled through Suhrkamp Verlag Berlin

© Г. М. Кирпа (правонаступниця Є. О. Поповича), переклад украiнською, 1978

© Т. Д. Затонська (правонаступниця), передмова, 1978

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020




Герман Гессе i його роман «Гра в бiсер»


1925 року гамбурзьке видавництво «С. Фiшер» опублiкувало книжку Германа Гессе «Курортник». Книжка ця – не роман. У нiй письменник розповiдае про себе самого, про майже п’ятдесятирiчного «курортника Гессе», що лiкувався у швейцарському Баденi вiд iшiасу й розмiрковував про життя. Вiн пробував вивести якесь середне свiтовiдчуття «iшiатика», проте воно вийшло особистим, iндивiдуальним, по-людському неповторним. І все-таки у цьому вiдчуттi були типовi елементи: воно стало несподiваним перетином координат зовнiшнього свiту.

Всього за рiк до гамбурзького видання Гессе вважав свою книжку таким iнтимним твором, що опублiкував ii (пiд назвою «Psychologia Balnearia», або «Нотатки баденського курортника») власним коштом i малесеньким тиражем: для вузького кола друзiв. А на старiсть признався, що давно вже вважае «Курортника» найкращим своiм твором.

Найкращий вiн чи нi – щодо цього можливi рiзнi думки. Але що «Курортник» – при всiй своерiдностi творчоi манери – дуже характерний для Гессе, в цьому, мабуть, сумнiватись не доводиться. Книжка написана приблизно посерединi життевого i творчого шляху митця – не сказавши про це нi слова прямо, вiн неначе i озну ираеться на минуле, i заглядае в майбутне, намагаючись осягнути себе всього, усвiдомити як лiтературний феномен.

«Якби я був музикантом, – зазначае вiн, – то мiг би легко написати двоголосу мелодiю, мелодiю, що складалася б з двох лiнiй, з двох тональностей i нотних рядiв, якi вiдповiдали б один одному, доповнювали б один одного, боролися б один з одним… Через те, що тiльки в цьому й полягае для мене життя, в такому метаннi мiж двома полюсами, в безперервному русi туди й сюди мiж двома основами свiтобудови. Я хотiв би постiйно захоплено розкривати благословенну барвистiсть свiту i так само постiйно нагадувати, що в основi цiеi барвистостi лежить еднiсть; я хотiв би постiйно з’ясовувати, що прекрасне i потворне, свiтло i пiтьма, грiх i святiсть завжди тiльки на одну мить постають як протилежностi, що вони безперервно переходять одне в одне.

…Прихилити полюси життя один до одного, записати на паперi двоголосся мелодii життя менi не вдаеться нiколи. І все-таки я буду йти за невиразним внутрiшнiм наказом i знову й знову зважуватись на такi спроби. Це i е та пружина, що рухае мiй годинник».

Як Гессе не вдавалося прихилити один до одного полюси життя, так i iнтерпретаторам навряд чи вдалося б його самого – письменника, що творив понад шiстдесят рокiв, що написав стiльки романiв, оповiдань, вiршiв, статей, подорожнiх нарисiв – укласти в прокрустове ложе единоi формули. А проте формула, яку знайшов письменник, досить мiстка, щоб вмiстити головну, характерну особливiсть автора «Кнульпа» (1915), «Сiддхартхи» (1922), «Степового вовка» (1927), «Нарциса i гольдмунда» (1930), «Гри в бiсер» (1943).

Здавалося б, нiчого незвичайного тут немае: Гессе – дiалектик, хай навiть вкрай нестiйкий, але дуже впертий. Томас Манн, наприклад, також був дiалектиком i також намагався прихилити один до одного полюси життя. Інакше кажучи, Манн наполягав на зближеннi, на синтезi таких протилежностей, як iнстинкт i розум, природа й дух, i бачив, що вiн обрав шлях, близький Гессе: «У нього е речi (чому б менi й не сказати цього), такi, як «Курортник» чи навiть багато чого у «Грi в бiсер», особливо великий вступ до роману, якi я читаю i сприймаю, наче iх написав я сам». Водночас Манн усвiдомлював, що «нашi шляхи досить чiтко вiдокремленi один вiд одного i проходять один вiд одного на деякiй вiдстанi». Маннiвський «пафос середини» мав на увазi не тiльки зближення, злиття протирiч, а й здiйснення цього десь на «нiчиiй землi». Тим самим йшлося про заспокоення, згладжування, а може, i своерiдний компромiс. Манн прагнув цiльностi буття i задля цього готовий був на певнi жертви. Гессе також прагнув цiльностi, проте на жертви не йшов. Його синтез не виключав граничного напруження антиномiй, розламу мiж складовими частинами цiлого, iхньоi антагонiстичноi сутички.

На сторiнках того ж таки «Курортника» вiн заявляе одному з сусiдiв по табльдоту пiд час бурхливоi, але, як потiм з’ясовуеться, уявноi розмови: «Лихо мое, бачите, в тому, що я постiйно сам собi суперечу». Так i було з ним – i в книжках, i в життi; так воно й було i часом дуже бентежило не тiльки недосвiдчених читачiв, а й прискiпливих дослiдникiв, добре ознайомлених з його творчiстю, пильних бiографiв. У деякому розумiннi доля Гессе-письменника i Гессе-людини парадоксальна.

Вiн народився 2 липня 1877 року у швабському мiстечку Кальвi – середньовiчному, патрiархальному, музейному мiстечку, що нагадувало декорацiю до вистави якоiсь давньонiмецькоi казки. І Кальв так назавжди й лишився для нього найкращим мiсцем у свiтi. Гессе зростав в атмосферi зичливоi суворостi, ясноi доброзвичайностi, твердих переконань. Його дiд по матерi i його батько – вихiдцi з Прибалтики, колись пiдданiй Росiйськiй iмперii – були пiетистськими проповiдниками, якийсь час навiть мiсiонерами в Індii. Внуковi й синовi була приготовлена приблизно та сама стежка: вiн жив в iнтернатi при мiсii, навчався в латинськiй школi i, успiшно склавши так званий «земельний iспит», вступив стипендiатом до Маульброннськоi духовноi семiнарii. Старий монастир, де за часiв його дитинства мiстились семiнарськi класи, потiм не раз приваблював Гессе, ставав мiсцем дii його повiстей i романiв. Монастир, де вчений книжник Нарцис повчав юного поета Гольдмунда, – це змiнений, iдеалiзований Маульбронн i бенедиктинська твердиня Марiафельс у «Грi в бiсер», де Йозеф Кнехт пiзнавав науку iсторичного мислення пiд керiвництвом отця Якоба – також одна з еманацiй Маульбронна. Та коли мури монастиря по-своему святi для Гессе, то цього нiяк не можна сказати про семiнарiю, що мiстилася в них. Їi вiн зненавидiв, з неi у хвилину нервового зриву втiк.

Усе це змальовано в повiстi «Пiд колесами» (1906). Але вже тут автор втiлив себе у двох образах – Ганса Гiбенрата, старанного, покiрливого, слухняного, i Германа Гейльнера, бунтiвника й поета. Шлях семiнариста Гессе в основному повторюе Гiбенрат (якщо, звичайно, не брати до уваги його сiм’i i його смертi), але тiкае з Маульбронна Гейльнер. Така подвiйнiсть центральних героiв не стiльки виражае, скiльки символiзуе неоднозначнiсть, суперечливiсть, саме двоiстiсть людськоi натури. І вона – один iз найулюбленiших засобiв Гессе. Такi пари, що вiчно змагаються один з одним, але й перебувають у нерозривному зв’язку, – це, скажiмо, Нарцис – Гольдмунд чи Сiддхартха – Говiнда. Те саме i в «Степовому вовковi»: Гаррi Галлер – саксофонiст Пабло, Гаррi Галлер – повiя Гермiна.

Молодий Гессе, що втiк iз семiнарii, так i не знайшов справжньоi рiвноваги. Якийсь час вiн вiдвiдував гiмназiю, потiм у рiдному Кальвi навчався в майстра Перро складати й лагодити годинники, торгував книжками в Тюбiнгенi i Базелi. Як Гессе сам признавався, вiн iще в тринадцять рокiв вирiшив стати поетом. І коли пiсля появи друком повiстi «Петер Каменцiнд» (1903) зазнав першого справжнього успiху, то цiлком присвятив себе творчостi, став письменником-професiоналом. Проте аж нiяк не модним на той час представником богеми, а навпаки – аскетом, вiдлюдником, анахоретом. Спершу вiн оселився з родиною на нiмецькому боцi Боденського озера. Потiм перебрався до Швейцарii, а 1923 року прийняв ii громадянство. Останнi десятирiччя свого життя прожив у горах Тессiна, на околицi невеличкого села Монтаньйола. Там вiн працював, приймав нечисленних вiдвiдувачiв, для вiдпочинку малював чи, як вольтерiвський Кандiд, плекав свiй сад…

Томас Манн назвав Гессе «швабським лiриком та iдилiком», поетом у «давньому, радiсному, вiльному» розумiннi цього слова. І в цiй оцiнцi е чимало правди: над творчiстю письменника немовби ширяли тiнi Готфрiда Келлера, Вiльгельма Раабе, Адальберта Штiфтера. Вiн близький до тiеi добротноi регiональноi нiмецькомовноi традицii, яка, стверджуючи життя, спиралась на довiр’я до високоi доцiльностi природи, на гармонiйнiсть ii зв’язкiв з людиною. Ця традицiя мала й зворотний бiк: обмежену поетизацiю «рiдного грунту», наiвний провiнцiалiзм, буколiчнiсть. Але якраз Гессе не був звичайним iдилiком.

«Непорушнi скелi уперто й шанобливо говорили про тi часи, якi iх породили, про часи, що наклали на них своi карби. Вони говорили про тi часи, коли земля розколювалася й вигиналась, стогнала й натужувалась, викидаючи iз свого змученого лона вершини i гребенi». Так у тканину розповiдi про поета, що блукав по свiту i знайшов тиху радiсть у еднаннi з рiдним краем («Петер Каменцiнд»), вривався образ далеко не iдилiчноi, не тихомирноi природи.

Ще яснiше внутрiшнiй розлад проступае крiзь розповiдь про Кнульпа. Завжди бадьорий, легковажний блукач, спадкоемець ейхендорфiвського «гультяя» i водночас людина непорушних моральних засад, Кнульп i протистоiть ремiсницькому, мiщанському пiвденнонiмецькому побутовi i разом з тим природно вписуеться в нього. А втiм Кнульп – не зовсiм типовий. В останньому з оповiдань змальовано його смерть. Смерть для iдилiка – неминучий закон буття, невiд’емна ланка природного колообiгу. І вона може, навiть повинна бути ясна й спокiйна. А тяжко хворого Кнульпа мучили сумнiви, «…вiн дедалi бiльше заплутувався в тернових хащах свого змарнованого життя, не знаходячи в ньому нi сенсу, нi втiхи». Але перед самим кiнцем йому вiдкрилося, що на його життя можна глянути iз зовсiм iншого боку. Коли вiн замерзав у снiгу, йому привидiвся Бог. І Бог сказав: «Ти й досi не здогадався, любий, навiщо тобi судилося пройти по життю легковажним гультяем i волоцюгою? А на те, щоб заразити свiт хоч крихтою дитячоi грайливостi й дитячого смiху. На те, щоб тебе скрiзь трiшки любили, трiшки кепкували з тебе i трiшки були тобi вдячнi».

Кнульп помер тихо, заспокоено, як i належить в iдилii. Проте залишилась дилема, залишилась двоiстiсть. Адже Бог тiльки привидiвся йому, це був один iз Кнульпових сумнiвiв, одне з його самовиправдань. Кнульп – це художник, митець, що не хоче коритися навколишнiй дiйсностi, яка протистоiть мистецтву. В цьому його позитивна («приемна Боговi») мiсiя. Але Кнульп – i витвiр, як визнав набагато пiзнiше сам Гессе, несприятливих суспiльних умов. Так через iдилiю проходить розколина; iдилiя виявляеться хистким мостом над полюсами, над протирiччями сущого, не стiльки знахiдкою, скiльки лише пошуками гармонii.

Письменник регiональний, як правило, прославляе усталенi звичаi i традицii тiльки свого власного гнiзда; все чуже викликае в нього недовiр’я. Гессе i з цього погляду був винятком. «Три сильних чинники протягом усього мого життя впливали на мое виховання, – згадував вiн на схилi вiку, 1946 року. – Це християнський i цiлком позанацiональний дух батькiвського дому, читання давнiх китайцiв i не в останню чергу вплив единого iсторика, якому я був вiдданий як вдячний учень, до якого ставився з довiрою i пошаною, – Якоба Буркгардта».

Релiгiйною людиною в справжньому значеннi цього слова Гессе, мабуть, не був, тим бiльше не був вiн релiгiйним письменником. Але домашнiй «християнський дух» справдi впливав на нього, до того ж дуже своерiдно. Швабський пiетизм, якого дотримувалась сiм’я, був ученням дивним, суперечливим. Вiн поеднував у собi протест проти лютерансько-цвiнглiанського церковного догматизму з вузькою, сектантською ортодоксiею, був по-народному еретичний i по-схимницькому самозаглиблений. До того ж Гессе ставився до цiеi вiри батькiв неоднозначно i найбiльше цiнував у нiй саме протестантське, бунтiвне зерно.

Не менш iстотним виявилось i «читання давнiх китайцiв», вiрнiше, довголiтне вивчення всiеi брахманськоi, буддiйськоi, конфуцiанськоi фiлософськоi премудростi. Поштовх до цього знову ж таки дала родина: недарма i батько, i дiд Гундерт побували в Індii мiсiонерами. Проте Гессе перевершив iх усiх. Справа не в тому, що вiн 1911 року також здiйснив подорож до Індii. Знаменнiше те, що вiн з часом став знавцем духовного життя античного i середньовiчного Далекого Сходу. Якраз у «давнiх китайцiв» вiн знайшов пiдтвердження своеi iдеi двополярностi буття, роздiленого i нерозривно зв’язаного, буття, що складаеться з позитивного Янь (воно символiзуе небо, тепло, чоловiче начало) i негативного Інь (земля, холод, жiноче начало). У стародавнiх iндiйцiв i китайцiв учився Гессе й мистецтва медитацii, самоаналiзу, незворушливо споглядального ставлення до сущого. А втiм, це останне вiн, з властивою йому непослiдовнiстю, поеднував з досить активним соцiальним протестантством. Зокрема, вiдлюдник Гессе 1907–1912 рокiв був одним iз видавцiв лiтературно-громадського журналу «Marz», настроеного опозицiйно до режиму Вiльгельма II, а 1919 року – зверненого до молодi журналу «Vivos voco» («Я закликаю живих»).

Гессе був енциклопедично начитаною людиною. Важче назвати це освiченiстю. Давався взнаки брак системи. Дехто з самоукiв здатен довiдатись про певнi речi набагато бiльше, нiж вихованець Кембрiджа, Сорбонни чи Геттiнгена. Але в самоука неминучi прогалини, i то не так через брак програми, як через вiльне ставлення до неi. Гессе, наприклад, був байдужий до европейськоi фiлософii пiсля Сократа, i вiн ii майже не вивчав. Навiть Гегеля, за його власним визнанням, «читав мало». Винятком були тiльки Шопенгауер, Нiцше та психоаналiтики Фрейд i Юнг.

Письменниковi, на вiдмiну вiд ученого, брак систематичноi освiти в принципi не повинен заважати. Але на творчостi Гессе його певний дилетантизм усе ж таки позначався. І знову ж таки у виглядi своерiдних Янь i Інь – протилежностей, сонячного i затiненого схилiв однiеi гори. То вiн великий i глибокий художник, що чудово володiе словом, тонко вiдчувае колiр i форму, вмiе одним порухом пензля зробити образ пахучим, об’емним, живим, то лiтератор, який поспiшае подiлитися з читачем своiми фiлософськими знаннями, викласти на стiл своi улюбленi думки, не втiлити iх у дiю, в метафори й символи мистецтва, а просто розповiсти про них. Мабуть, усвiдомлюючи це, Гессе писав в одному з листiв 1931 року: «…Будь ласка, не дивiться на моi книжки як на лiтературу, як на виклад тих чи тих думок. Ви повиннi бачити в них поезiю, визнаючи тiльки те i прислухаючись тiльки до того, що справдi здаеться вам поезiею». А проте «поезiя» i «лiтература» немовби в нього зливаються, доповнюють одна одну, утворюють щось цiлiсне.

В нотатках «Вечiр за письмовим столом» 2 грудня 1928 року вiн писав: «Новий твiр виникае для мене тiеi митi, коли я бачу постать, здатну на певний час стати символом, носiем мого переживання, реальностi моiх думок, проблем. Така мiфiчна постать з’являеться (Петер Каменцiнд, Кнульп, Демiан, Сiддхартха, Гаррi Галлер i т. д.), i це й е та творча мить, яка породжуе решту. Майже всi прозаiчнi твори, якi я написав, – це зображення життевого шляху душi; мова йде не про iсторiю, сюжетне плетиво тощо, все це в основному монологи, в яких розглядаеться одна-едина особа, саме та мiфiчна постать у ii вiдносинах до свiту i до власного «я». Такi поетичнi твори називають «романами». Але насправдi це не романи, так само як, наприклад, «Генрiх фон Офтердiнген» Новалiса чи «Гiперiон» Гельдерлiна – твори, з юних рокiв священнi для мене».

Цитата ця довга, але надзвичайно цiкава. Тут Гессе окреслив свою власну, iндивiдуальну творчу манеру, визначив свою позицiю щодо напрямiв i жанрiв: вказав на свiй генетичний зв’язок iз романтиками i на свою нехiть до традицiйного (об’ективно-розповiдного) роману. Вiн сказав, що завжди так писав i пише. І все-таки, мабуть, письменник мав на увазi насамперед «Степового вовка». Хоча б тому, що на 1928 рiк то був останнiй iз романiв, який вiн написав. У центрi твору Гаррi Галлер – постать, до речi, не тiльки «мiфiчна», але й зображена з особливою автобiографiчною точнiстю. Як i сам Гессе, вiн – письменник, противник вiйни, вiдлюдник, похмурий мовчун, що особливо недобре почувае себе вранцi; як i Гессе тих рокiв, йому майже п’ятдесят, вiн хворiе на подагру i розлучився з дружиною. Нарештi бал-маскарад, що вiдкрив Галлеровi шлях до розкiшного й повчального переживання «магiчного театру», – майже точний злiпок з тiеi великодньоi феерii, учасником якоi Гессе був у Цюрiху. До кола його знайомих на карнавалi навiть долучився якийсь… Галлер.

Таким чином, Гаррi Галлер iз «Степового вовка» – герой по-своему реальний. Принаймнi не менше реальний, нiж Гессе з «Курортника». Не дуже реальне тiльки багато що з того, що з ним вiдбуваеться. Та й на це можна дивитись по-рiзному…

Адже перед нами «життевий шлях душi», чи, за словами Ромена Роллана, ii епопея. Основний текст – це «Записки Гаррi Галлера». І на нього самого, i на свiт, який вiн бачив, ми дивимося його очима. Спершу все буденне, все вiрогiдне. Небiж господинi дому, що виступае в ролi «видавця записок», для того й знадобився зi своею передмовою, щоб пiдтвердити: так воно, мовляв, i було, як розповiдае Гаррi Галлер. Тiльки ракурси ледь змiщенi. У вчинках вiдбилась особистiсть, хоч вони й не здаються вiд цього не такими дивними i логiчними. А далi все починае розпливатися, зсовуватися, набувати типовоi для Гессе двозначностi.

Чи Галлер справдi бачив на старому мурi свiтлянi лiтери, що анонсували «магiчний театр», чи це йому тiльки привидiлось? Чи справдi розклеювач вуличних оголошень тицьнув йому в руку «Трактат про Степового вовка», чи й це витвiр його уяви? Чи герой зустрiв на кладовищi того самого чоловiка, i чи той випадково або навмисне послав його до ресторану «Чорний орел», де вiн познайомився з Гермiною? Все невиразне й непевне; все ймовiрне i неймовiрне одночасно. І в першу чергу сам «магiчний театр». Адже те, що Галлер там пережив, можна витлумачити i як марення курця опiуму: Пабло ж пригостив Галлера однiею зi своiх особливих сигареток…

Автор вводить думки, уявлення, навiть образи i тут же «знiмае» iх, стверджуе i тут же заперечуе: Гаррi Галлер – вовк, але й людина, вiн ненавидить мiщанство, але й потай молиться на нього; Гермiна – жриця кохання, але й мудра наставниця героя, його провiдниця; Пабло – руйнiвник музики, але й неперевершений, натхненний вiртуоз; джаз – лихо, але й чарiвна музика, що веселить слухачiв.

Усе це, на диво, не веде до суцiльного релятивiзму, а лише пiдтверджуе складнiсть, багатозначнiсть, барвистiсть единого буття. А те, що вимагае певноi оцiнки, отримуе ii. Наприклад, сьогоденний свiт, сучасне суспiльство, що перебувае в станi кризи, занепаду. При цьому Гаррi Галлер – не тiльки суддя духовного занепаду, а й його витвiр, його жертва. Видавець каже про його записки як про «документ епохи», трактуе його «дивацтва» як «хворобу самоi епохи».

Така тотальнiсть критики значною мiрою i покликала до життя (як своерiдну противагу) фантастику, навiть мiстику «магiчного театру». В цьому й полягае ще один парадокс Германа Гессе.

«Змiстом i остаточною метою «Степового вовка», – пише вiн в одному листi, – була не критика епохи, а Моцарт i «безсмертнi». В iншому листi – нарiкання на читачiв, якi не помiтили, «що над Степовим вовком i його сповненим проблем життям пiдноситься iнший, вищий свiт, що «Трактат» i всi тi мiсця книжки, де йдеться про дух, про мистецтво i про «безсмертних», протиставляють свiтовi Степового вовка, свiтовi страждань, – позитивний, ясний, понадособовий i понадчасовий свiт вiри; що книжка ця, хоч вона й розповiдае про страждання i муки, – твiр не про того, хто впав у вiдчай, а про того, хто вiрить».

Це й справдi так. Інакше писати Гессе не хотiв, не вмiв i не мiг. Вiн казав: «Кожна справжня поезiя – ствердження, ii творить любов, i ii основа, ii джерело – вдячнiсть життю».

Що й казати, «магiчний театр» – не тiльки противага тогочаснiй культурi, яка йде до загибелi. Вiн – i форма критики, вiрнiше, сюрреалiстськi iлюстрацii до неi. Але саме цi сцени роману несподiвано прямолiнiйнi, настирливо алегоричнi, наприклад, коли вiдтворюються в особах фрейдистськi уявлення про всевладнiсть сексу, про розщеплення особистостi чи тi iдеi гегелiвськоi «феноменологii духу», якi стосуються дiалектики панування i рабства. Все тут – за термiнологiею самого Гессе – «лiтература». Але тон задае не вона. Задае тон «поезiя»: чари музичноi гармонii, живий (не музейний) i тим самим великий Гете, незрiвнянний Моцарт, вищiсть якого навiть не в майстерностi, а в «самовiддачi», в «готовностi до страждань», у «байдужостi до iдеалiв мiщан».

Свiт «безсмертних» iдеальний у подвiйному розумiннi. Вiн благородний, ясний, високий; i вiн iснуе в iншому вимiрi, поза буденним життям, а тому вiчний.

Безперечно, в своiх художнiх смаках Гессе досить консервативний. Але не взагалi нове, сучасне, те, що розвиваеться, вiдштовхувало Гессе. Вiдштовхувала його егоiстична, самознищувальна, цинiчна i вiдчайдушна модерна «революцiя», що скасовуе кожну традицiю тiльки тому, що вона – традицiя. Для Гессе це грiзний симптом регресу, заглиблення в хаос, ознака духовноi i соцiальноi недуги. Вiн бачив навколо себе свiт, органiчно ворожий культурi, мистецтву, всьому людському й людяному. То був реальний свiт переможноi прози, вiдчуження, знеособлення особи, свiт, який, проте, був, здавалося, всюди i все поглинав. Йому, в очах Гессе, протистояли тiльки окремi острiвцi давньоi, незруйнованоi цiльностi. Якраз вони i були «свiтом духу», принаймнi його опорою, його основою. І наче само собою вийшло, що все гарне, добре, надiйне, значне асоцiювалося з минулим – з Гете, з Моцартом, з романтиками, з Жаном Полем. Але в цьому немае намiру iдеалiзувати старовину, минуле: «Завжди так було i завжди так буде, – каже Гаррi Галлеровi Гермiна, – грошi i влада, цiла доба, весь свiт належать сiрiй дрiбнотi, а справжнiм людям не належить нiчого. Нiчого, крiм смертi». І пiсля здивованого запитання Галлера додае: «Нi, щось належить: вiчнiсть».

«Безсмертнi» – це своерiдна утопiя. Не втрачений назавжди «золотий вiк», а саме утопiя, що стосуеться i майбутнього, i навiть сучасного. Недарма Галлеровi – близькому i «свiтовi духу», i «вiчностi», хоч i зараженому сучасним занепадом, – то на концертi давньоi музики, то над книжкою Паскаля, а то i в обiймах коханоi ввижаеться «божественний слiд», який свiдчить про невидиму присутнiсть «безсмертних». Серед боягузливих мiщан, грошових мiшкiв i генералiв, що моляться на нову вiйну, вони здатнi жити тiльки як мрiя, як фантазiя.

На перший погляд дивно, але й вельми прикметно те, що протягом свого неоднозначного творчого шляху Гессе двiчi ставав майже iдолом збунтованоi молодi. Першого разу ненадовго, 1919 року, коли пiд псевдонiмом «Емiль Сiнклер» видав «Демiана» – роман гарячковий, нервовий, роман, що вiдбивав животрепетну проблематику военних розчарувань i пiслявоенних манiвцiв. А вдруге – вже пiсля смертi, що настала 1962 року. Спадщину «нiмецько-швейцарського регiоналiста» вже почали шанобливо забувати, коли за океаном раптово зiйшла осяйна зiрка слави. Хiпi вiдкрили для себе «Сiддхартху» – повiсть, яка на тлi декорацiй буддiйськоi легенди вчить споглядальноi любовi до людини; решта ж невдоволеноi, стривоженоi, спраглоi живого слова американськоi молодi захопилась «Грою в бiсер», ii запереченням епохи, ii впертими пошуками виходу з нiкчемностi.

Парадоксальнiсть долi Гессе-людини i Гессе-письменника спонукае дослiдникiв розглядати його еволюцiю як безперервний рух, змiну, ненастанний вiдхiд вiд самого себе. І справдi, автор «Начеркiв i вiршiв, що залишилися пiсля Германа Лаушера» (1901), – це невправний поет-початкiвець, а автор «Гри в бiсер» – зрiлий митець, майстер лукавоi стилiзацii. Але ж засiб i в першому, i в останньому великому творi Гессе той самий: автор ховаеться пiд маскою видавця.

Сам Гессе, оглядаючись назад, бачив у своiй творчостi насамперед еднiсть. Причому говорив про це не без домiшки меланхолii, бо вважав, що людина живе «пробудженнями», якi пiдносять ii зi щабля на щабель. У п’ятдесятi роки в зв’язку з перевиданням «Нарциса i Гольдмунда» вiн писав: «Насамперед менi знов упало в око, що бiльшiсть моiх книжок не створюе (всупереч такому уявленню пiд час працi над ними) нових проблем i нових людських образiв, як це бувае у справжнiх майстрiв, а тiльки видозмiнюе кiлька приступних менi проблем i типiв, хоч i з новоi життевоi позицii, з погляду нового досвiду. Так моему Гольдмундовi передував не тiльки Клiнгзор, але й Кнульп, а Касталii i Йозефовi Кнехту – монастир Марiабронн i Нарцис». Проблеми Гессе – це здебiльшого мiсце мистецтва в людському життi, героi його – це, як правило, музиканти, поети, художники.

Уявну ж несхожiсть кожного наступного Гессе на попереднього, мабуть, можна пояснити тiею його суперечливiстю, тiею внутрiшньою двоiстiстю, про якi вже йшлося. Рiвновага протилежностей, хоч як би письменник про неi не дбав, завжди ненадiйна, рухлива. Одна чаша терезiв неминуче переважае, i романний свiт обертаеться до читача непередбаченим, несподiваним боком…

У 1914 роцi Гессе серед небагатьох не пiддався военному чадовi, навiть висловив публiчно свiй протест. Протест був наiвний i стосувався не так самоi вiйни, як тiеi пишномовноi брехнi, якою огортали ii численнi лiтератори з обох супротивних таборiв. Проте виступ Гессе зiграв свою роль: вiрнопiддана преса прокляла письменника, i вiн став другом Ромена Роллана.

В роки третього рейху вiн не емiгрував, оскiльки жив у Швейцарii i був ii громадянином. Допомагав багатьом утiкачам, досить рiзко вiдгукувався про гiтлерiвський режим у приватному листуваннi, доволi прозоро засудив його у «Грi в бiсер», але зовнi дотримувався нейтралiтету. Деякi його книжки в тi роки навiть виходили в Нiмеччинi. Вiн не був бiйцем. А все ж iз свого монтаньйолського усамiтнення чiтко бачив рух свiтовоi iсторii. Але водночас цей роман е й зовсiм новим словом.

Не забувати про суперечливу еднiсть свiтогляду i творчостi Германа Гессе важливо тому, що в iншому разi «Гра в бiсер» постане трохи в iншому свiтлi: як колосальне завершення, але так чи iнакше вже вiдiрване, вiдчужене вiд того, що йому передувало. А тим часом це твiр, що ввiбрав у себе буквально все з гессевського минулого: злети i хиби, технiку, проблематику, навiть iдилii «Германа Лаушера», «Петера Каменцiнда», «Кнульпа». Але водночас цей роман е й зовсiм новим словом.

Читати «Гру в бiсер», не враховуючи всього цього, звичайно, можна, проте зрозумiти ii, мабуть, неможливо. Не разшифрувати тi чи iншi алегорii, натяки, символи, а саме збагнути як своерiдний художнiй органiзм.

В рiк появи друком «Курортника» Гессе написав «Короткий життепис». Там вiн, зокрема, погоджуеться з докором, що йому бракуе почуття реальностi, i каже: «Реальнiсть – це те, чим нi за яких обставин не треба вдовольнятися, чого нi за яких обставин не треба обожнювати й шанувати, бо вона – випадковiсть, тобто те, що життя вiдкинуло вiд себе». Далi Гессе не без iронii зауважуе: «Дуже важливою частиною своеi iстоти я живу в майбутньому, а тому не маю потреби кiнчати свiй життепис сьогоднiшнiм днем, але можу спокiйно дозволити йому продовжуватись далi».

І Гессе розповiдае, що, наближаючись до сiмдесятирiччя, вiн грунтовнiше засяде за музику й почне писати оперу, в якiй спробуе здiйснити те, «чого… нiяк не вдавалося зробити в лiтературних… творах: надати людському життю сенсу, високого i прекрасного». За задумом автора, «метання життя мiж двома полюсами – природою i духом – повинне постати веселим, барвистим i довершеним, мов яскрава райдуга».

Першорядна роль музики, спроба оперувати надособовими, надiндивiдуальними вартостями, бажання дати видимий, вiдчутний людський iдеал i водночас, пам’ятаючи про споконвiчну двоiстiсть життя, показати його «веселим, барвистим i довершеним» – хiба все це не властиво «Грi в бiсер»?

У точному значеннi цього слова таке «передбачення» – звичайно, тiльки випадковiсть, збiг. Тим бiльше, що «Заклинач дощу» – перший iз кнехтiвських «життеписiв» i, мабуть, взагалi найранiший начерк до майбутньоi книжки – з’явився в Neue Rundschau тiльки навеснi 1934 року. А проте це «передбачення» наводить на думку, що Гессе коли й не завжди, то давно вже думав про такий твiр, як «Гра в бiсер».

1928 року серед тих «мiфiчних особистостей», бiографiй та життевих конфлiктiв, навколо яких Гессе мав звичай будувати своi сюжети, ще не мiг бути названий Йозеф Кнехт. Але неперевершений Магiстр Гри належить до того самого ряду, що й перерахованi у «Вечорi за письмовим столом» Каменцiнд, Кнульп, Демiан, Сiддхартха, Галлер. Хiба що вiн ще бiльше, нiж будь-хто з його попередникiв, «символiчний», тобто не змальований, не зображений, а описаний, як у житiях святих.

Ще в «Германi Лаушерi» Гессе виступав у ролi видавця; «Демiан» виданий вiд iменi одного з головних героiв (причому навiть Томас Манн повiрив майстернiй мiстифiкацii); е свiй «видавець» i в «Степовому вовковi». Автор «Гри в бiсер» ховаеться за тiею самою машкарою. Це давнiй як свiт лiтературний засiб. Але вiн здатен виконувати й зовсiм новi функцii.

На вiдмiну вiд «Степового вовка», видавець «Гри в бiсер» – не персонаж, не якась особа. Його значення «негативне», i полягае в тому, щоб наголосити: створив це не я, а хтось iнший – вигаданий, фiктивний, мiфiчний автор, який приписуе собi весь текст i вiдповiдно стилiзуе його.

Хоч i обходячись без посередництва «видавця», те саме робить Томас Манн, коли в «Докторi Фаустусi» (1947) розповiдае про життя композитора Леверкюна устами його приятеля Серенуса Цейтблома. Манн i сам помiтив, що його твiр схожий на «Гру в бiсер». «Та сама iдея вигаданоi бiографii з властивими цiй формi елементами пародii, – писав вiн, порiвнюючи обидвi книжки, – той самий зв’язок з музикою. І тут критика культури й епохи, хоч i з перевагою культурфiлософського утопiзму…»

Проте Цейтблом був сучасником загиблого генiя, долю якого вiн вирiшив змалювати. Вiн не розумiв його, але перебував у щоденному живому спiлкуваннi з ним. Анонiмний касталiйський iсторик, що через кiлька сторiч дослiджуе обставини життя i смертi Магiстра Гри, змушений задовольнятися розкиданими, скупими, не завжди певними свiдченнями й документами або й спиратися на очевиднi легенди. Вiн працюе як учений, як сумлiнний i стороннiй збирач фактiв. І водночас признаеться: «…iсторiя, хоч би як тверезо, з якою дiловитою об’ективнiстю вона була писана, завжди лишаеться поезiею, а третiй вимiр поезii – вигадка…»

У цiй думцi е своя правда. Але не треба забувати, що висловив ii не сам Гессе, а той, кого вiн вигадав, i хто (якби письменник захотiв цього) мiг би мати безлiч матерiалiв про Кнехта, досконало знати його бiографiю. Але Гессе потрiбно, щоб лiтописець був саме такий: не мав певностi, сумнiвався, чогось просто не знав. Це звичний для Гессе хiд.

У «Степовому вовку», наприклад, е таке мiсце. Герой прочитав «Трактат», де, здавалось би, суворо i точно проаналiзовано всi його вчинки i почуття. Проте, коментуючи текст, Галлер мимохiдь зауважуе, що написаний вiн «кимось стороннiм», «хто дивиться на мене збоку i згори, хто знав про мене бiльше, а проте й менше, нiж я сам». Чого знав бiльше, а чого менше – не сказано. Як i в «Грi в бiсер» не сказано, де в Кнехтового лiтописця поезiя, вигадка, а де «факти». І це знiмае будь-який натяк на категоричнiсть, однозначнiсть присуду, створюе вiдчуття бiполярностi свiту, в якому рiзнi значення зливаються i переходять одне в одне.

Перехiд стверджень у заперечення, а заперечень у ствердження – це домiнанта Гессе-письменника, але, може, в жоднiй з його книжок вона не домiнуе так, як у цiй – найостаннiшiй i найзначнiшiй.

Свiт ХХ сторiччя не iмпонуе Гессе. Вiн назвав його «фейлетонною добою» i в «Грi в бiсер» пiддав критицi, мабуть, ще глибшiй i всеосяжнiшiй, нiж у «Степовому вовковi»: «Тi люди читали стiльки статей, слухали стiльки доповiдей, а не мали нi часу, нi сили озброiтись проти страху, побороти в собi ляк перед смертю; вони жили наче в гарячцi й не вiрили в майбутне… рiвень духовних потреб i здобуткiв почав швидко й дуже помiтно знижуватись… iнтелектуалiв охопили непевнiсть i розпач… Серед загального апокалiпсичного настрою декотрi займали ще й цинiчну позицiю: йшли танцювати й називали будь-яку турботу про майбутне старосвiтською дурницею».

Як i в «Степовому вовковi», Гессе просто не мiг нiчого не протиставити цьому духовному декадансовi. Там були «безсмертнi» – утопiя непевна, надто вже умовна. А тут – традицiйнiша, наочнiша. «Менi треба було, – писав вiн 1955 року, – всупереч усiм гримасам сучасностi, показати царство духу i душi в його видимому образi, в його нездоланностi; так мiй твiр став утопiею, образ був спроектований у майбутне, прикра сучаснiсть вигнана в минуле, вже подолане». Утопiя дiстала назву Касталii.

Вона спорiднена з Педагогiчною Провiнцiею з «Вiльгельма Майстера» Гете, але й неабияк вiдрiзняеться вiд неi. Обидвi призначенi для обранцiв, своерiдноi елiти, обидвi ставлять на перше мiсце виховання. Та якщо в Гете воно рiзнобiчне, гармонiйне, однаково спрямоване i на тiло, i на дух, то в Касталii природа майже не береться до уваги, а всi сили вiддаються душi.

Дехто з критикiв схильний вбачати в цьому симптом занепаду просвiтницького iдеалу. Але рiч ось у чому: чи справдi Касталiя для Гессе iдеал, принаймнi в тому розумiннi, в якому для Гете була iдеалом його Педагогiчна Провiнцiя?

Почнемо з того, що при всiй своiй вiдноснiй традицiйностi, при всiй, порiвняно з «безсмертними», наочностi утопiя ця все-таки дивна. Бо майбутне тут умовне не тiльки в звичайному значеннi цього слова: тобто як те, що ще реально не настало. Воно умовне й взагалi, умовне, так би мовити, абсолютно, бо найбiльше й нагадуе… минуле. Яким малюють майбутне майже всi фантасти ХХ сторiччя, навiть незалежно вiд того, чи вони творять утопii, чи антиутопii? Найхарактернiше там – шалений темп життя, колосальний розвиток технiки, всiлякi машини, механiзми, що або пригничують людину, або вiрно служать iй. У «Грi в бiсер» люди iздять в екiпажах, а ще охочiше ходять пiшки. Причому i в тих випадках, коли з одного тихого, зеленого, готичного, майже середньовiчного мiстечка треба попасти в iнше. Берольфiнген, Ешгольц, Вальдцель – усi цi етапи повчальноi кар’ери магiстра Кнехта – населенi бравими ремiсниками та iхнiми рожевощокими дочками, найбiльше скидаються на швабську провiнцiю часiв Кнульпа i так чи iнакше змальованi з рiдного для Гессе, «найкращого в свiтi» Кальва. Недарма винайдення самоi гри в склянi намистинки вiн приписав майстровi Бастiану Перро, у якого сам колись навчався справi годинникарства.

Утопiя Гессе по-справжньому iдилiчна в консервативно-нiмецькому значеннi цього слова.

Можна заперечити, що такою е сама Касталiя – навмисне вiдгороджений вiд навколишнього свiту клаптик землi, – i що первiснiсть – зайвий доказ касталiйськоi iдеальностi. Але що ми, власне, дiзнаемося з «Гри в бiсер» про навколишнiй свiт, яким бачим його? Анонiмний iсторик майже нiчого про нього не каже. Все начебто лишилось як було: сама суета, боротьба марнославства, боротьба за iснування. А як бiльш чи менш безпосереднi приклади позакасталiйського побуту, читачевi показанi бенедиктинський монастир Марiафельс, що зберiг недоторканими (як i всi давнi, стiйкi iнституцii) вiковiчнi звичаi, i – зовсiм уже мимохiдь – дiм Кнехтового друга Плiнiо Десиньйорi. І ось що вражае: аби попасти на загублену серед гiр дачу Десиньйорi, Кнехт користуеться не якимось хитромудрим лiтальним апаратом. Вiн iде, як i з Ешгольца до Вальдцеля, в старомодному екiпажi, з вiзником на передку.

Отже, патрiархальнiсть не е характерною прикметою Касталii, а отже, i не е запорукою ii iдеальностi. Непорушнiсть покликана швидше пiдкреслити позачасовiсть касталiйського буття, не стiльки географiчне, скiльки духовне в нiй. Одне слово, те, що властиве було вже «безсмертним».

Але Гессе не був би сам собою, якби не вказав на зворотнiй бiк iхньоi величi. «Я спiймав Моцарта за кiску, – читаемо у «Степовому вовковi», – i вiн пурхнув угору. Кiска все довшала, як хвiст комети, я метлявся на ii кiнчику у мiжзоряному просторi. Хай йому бiс, як тут холодно! І як тi безсмертнi витримують таке страхiтливо розрiджене, крижане повiтря!» Інакше кажучи, зворотний бiк величi «безсмертних» – штучнiсть, брак живих сокiв, абстрактнiсть.

Унаочнення касталiйського устрою, касталiйських звичаiв, орденськоi iерархii дозволяе поглибити i розширити критику стерильноi духовностi, що iснуе сама в собi.

Але критика Касталii – не едина i не головна мета роману. Не меншоi ваги автор надае ii ствердженню, прославленню. Хронологiчно воно навiть на першому мiсцi.

Перед загрозою розпаду культури наприкiнцi «фейлетонноi доби» единим виходом, единим шляхом до порятунку було, на думку Гессе, створення Касталii – суворого i водночас навдивовижу людяного ордену духовноi елiти, що взяв на себе обiтницю безшлюбностi, безкорисливостi, зовнiшньоi покори i внутрiшньоi рiвностi. Оскiльки мистецтво, наука, освiта гинули, тому що в свiтi практицизму i продажностi iх утилiзували i проституювали, iх треба було вивести iз заклятого кола житейських iнтересiв, житейськоi конкуренцii. Принцип цей поширювався навiть не на творчiсть – надто iндивiдуальну, надто цiлеспрямовану, надто палку i в цьому розумiннi вже «нечисту». Творчiсть замiнили виконанням чужих творiв, аналiзом i тлумаченням iх.

Найяскравiшим i найдовершенiшим виявом iдеi Касталii була Гра в склянi намистинки, або Гра в бiсер, що стала «втiленням духовного i естетичного iдеалу, високим культом, мiстичною еднiстю розпорошених членiв universitas litterarum. У нашому життi вона взяла на себе частково роль мистецтва, а частково роль абстрактноi фiлософii, i, наприклад, за часiв Плiнiя Цiгенгальса iй ще часто давали назву, що походила з поетичноi лексики «фейлетонноi доби» й означала заповiтну мету не одного чутливого до майбутнього iнтелекту, а саме: ii називали «магiчним театром».

Гессе сам, як бачимо, перекидав мiсток до «Степового вовка». Але загальна характеристика Гри в ньому зумисне непевна й нечiтка. Йому досить натяку на те, що вона замiняе i точнi науки, i вiльнi мистецтва, з’еднуючи iх у собi у виглядi вправи, гiмнастики розуму.

Було б спрощенням вважати, нiбито Гессе вказуе на таку касталiйську «грайливiсть» як на легковажнiсть, ваду. Адже з нею пов’язана славетна тутешня «яснiсть», якiй автор спiвае гiмн у своему романi: «Ця яснiсть – не примха чи вияв самовдоволення, а вершина досвiду й любовi, визнання всякоi дiйсностi, чуйне буття на краю всiх прiрв i проваль, це доброчеснiсть святих i лицарiв, вона незнищенна i з роками, з наближенням до смертi лише збiльшуеться». Їi носiй, ii уособлення в романi – насамперед старий магiстр музики.

А проте мало не з перших сторiнок роману поряд з прославленням Касталii йде ii засудження, поряд з утвердженням – заперечення.

Починаючи вiд романтикiв, естетична думка i самi митцi боролися з нерозв’язаним для них протирiччям: що робити серед ворожоi дiйсностi? Утекти з своiм мерехтливим свiтильником у катакомби чи дати юрбi роздерти себе на шматки? Іншими словами: творити мистецтво елiтарне, холодне, абстрактне, зрозумiле тiльки жменьцi втаемничених, чи масове мистецтво, яке пiдлягае грошовому мiшковi i примiтивним смакам? Гессе також не мiг розв’язати цього протирiччя, але, на вiдмiну вiд багатьох, вiн таким його й бачив: саме як протирiччя.

Певна амбiвалентнiсть ставлення до касталiйськоi оселi духу закладена в особi головного героя – Йозефа Кнехта. «Гра в бiсер» збалансована таким чином: лiтописець не зважуеться висловити анi найменшого докору, навiть сумнiву; але те, що вiн об’ектом свого панегiрика обрав Кнехта, свiдчить само за себе. Житiе, яке написав анонiмний автор, – апокрифiчне. А сам Кнехт суперечливий i в своiх словах, i в своiх вчинках, до того ж якнайтиповiше для Гессе: з одного боку, додаючи небаченоi слави Касталii, а з iншого – вчинивши щодо неi безпрецедентний акт вiдступництва. Адже Кнехт – i найвидатнiший за всю iсторiю Провiнцii Магiстр Гри, i единий за всю ii iсторiю член iерархii, який склав iз себе звання, вийшов iз ордену i подався у свiт.

У прощальному листi до членiв Виховноi Колегii вiн пояснив свiй вчинок тим, що Касталiя перестала виконувати свою мiсiю, iсторично пережила себе, бо касталiйцiв «уже зачепили й опанували характернi хвороби аристократii – бундючнiсть, зарозумiлiсть, станова пиха, всезнайство, невдячнiсть, схильнiсть жити за чужий рахунок… Пересiчний касталiець дивиться на мирянина, невченого, може, i без неприязнi, без зневаги, без заздрощiв, але не вважае його за брата, не вбачае в ньому свого годувальника, не почувае нiякоi вiдповiдальностi за те, що дiеться там, у свiтi». Вiдiрванiсть вiд руху свiтовоi iсторii – ось головний грiх касталiйцiв.

Цiкаво, що саме в той час, коли Кнехт за дорученням ордену в монастирi Марiафельс успiшно прихиляв на бiк Касталii впливового католицького вченого отця Якоба, вiн i набрався вiд нього того почуття iсторii, яке й зруйнувало його касталiйську вiру. Так свiтло й тiнь, Янь i Інь завжди iдуть поряд у життi i у вчинках Кнехта. І цiкаво ще ось що. Прототипом отця Якоба був той самий швейцарський iсторик Якоб Буркгардт (1818–1897), якого Гессе назвав серед трьох основних факторiв, що сформували його свiтогляд. Буркгардт, багато в чому учень Шопенгауера, дивився на iсторичний процес досить песимiстично, iсторiю духу ставив понад соцiальну iсторiю i був прибiчником бездiяльностi, споглядальностi. Проте iдеалiзованого свого Буркгардта – отця Якоба – Гессе (зберiгши за ним багато буркгардтiвських iдей) одночасно зробив учителем Кнехта, тобто людини, що вiдкинула духовну елiтарнiсть i переступила через споглядальнiсть.

Як i в Сiнклера, Сiддхартхи, Галлера, у Кнехта е своi двiйники-антагонiсти. Це навiть не стiльки отець Якоб, скiльки Плiнiо Десиньйорi i Тегулярiус. Перший – мирянин, що вiдчувае любов до Касталii i глибоке недовiр’я до неi, людина, життя якоi дало трiщину вiд сутички з гострими гранями такоi антиномii. А другий – найтиповiший, найфанатичнiший касталiець, але такий, що своею нервовiстю, своiм екстремiзмом нiби випередив майбутнiй розклад Касталii.

Кнехт уник долi не тiльки Тегулярiуса, але й Десиньйорi, яка теоретично була не що iнше, як один iз варiантiв його власноi долi. З Кнехтом у Гессе вийшло щось майже нечуване: вiн створив образ iдеального героя. Звичайно, цiною певних обмежень, дотримання певних канонiв. Це герой, як уже згадувалося, житiйний, не змальований, а описаний, до того ж з вiдвертою прихiльнiстю. Крiм того, хоч i врiвноважуючи антиномii, вiн бiполярний.

Кнехт, власне, мае двiйника в собi самому, що й надае йому об’емностi. І все-таки вiн розпався б, розщепився, як Гаррi Галлер перед дзеркалом «магiчного театру», якби не одна його особливiсть. Хоч би як трактував вiн Касталiю, хоч яку б позицiю займав щодо неi, в його поведiнцi завжди е жертовнiсть, самозречення. Не випадково його iм’я Knecht, тобто в перекладi: «служник», «раб».

Роман «Гра в бiсер» присвячений «мандрiвникам на Схiд»[1 - Мандрiвникам на Схiд. – Посвята натякае на повiсть Гессе «Мандрiвка на Схiд», яка з’явилася друком на десять рокiв ранiше вiд роману «Гра в бiсер», i мае щонайменше потрiйний змiст. По-перше, вона апелюе до тiеi утопii iнтимного духовного братства, що е темою обох книжок. Чудово розумiючи, наскiльки фальсифiкованi в навколишньому суспiльствi масовi зв’язки мiж людьми, як легко, не бажаючи того, стати часткою лiтературноi промисловостi, що спотворюе все на свiтi, Герман Гессе довiрливим, майже змовницьким жестом кладе книжку в руки «своему» читачевi, своему «побратимовi по Ордену», який зрозумiе його з пiвслова. По-друге, автор пiдкреслюе еднiсть змiсту обох книжок: i тут, i там iдеться про спiввiдношення мiж духовнiстю й життям, про дiалектику вiри, що зберiгае свою бадьорiсть у всiх розчаруваннях i всупереч iм. По-трете, чисто лiтературно «Гра в бiсер» продовжуе лiнiю, почату «Мандрiвкою на Схiд». Прозорiсть i натхненнiсть образноi системи, що пануе в обох книжках, нiтрохи не виключае опуклоi пластичностi образiв. В обох випадках мiсце дii, кажучи словами самого Гессе, – «це не краiна чи якесь географiчне поняття, а батькiвщина й молодiсть душi, те, що е всюди й нiде, тотожнiсть усiх часiв». Друга незвичайна риса, притаманна лiтературнiй технiцi обох книжок Гессе, яка часто наштовхуеться на нерозумiння, – безперервна змiннiсть погляду на речi, коли майже кожна наступна фраза дае предмет зображення в iншiй змiстовiй перспективi, нiж попередня, а остаточний «пiдсумок» залишаеться зумисне багатозначним. Так, «Мандрiвка на Схiд» змальовуе якесь Братство, що зазнало краху, розпалося, забулось, i тiльки його колишнiй член Г. Г. хоче писати iсторiю цього високого починання; непомiтно все змiщуеться, i стае ясно, що всi цi роки, якi Г. Г. перебував у гiркому розчаруваннi, Братство долало далi свiй шлях, i тiльки самий Г. Г. зi слабкодухостi вiдпав вiд нього; i тепер зневiреному, але чесному членовi Братства судилося дiзнатись, що й сам вiн на глибшому рiвнi свого буття незмiнно зберiгав вiрнiсть своему служiнню. Вiдповiдно i «Гру в бiсер» можна зрозумiти i як звеличення «касталiйського» iдеалу духовностi i як переборення цього iдеалу. Нагадуючи про те, що обидвi книжки близькi одна однiй, посвята прагне зробити iх зрозумiлiшими одну через одну.]. Посвята ця стоiть у тому самому ряду, що й згадка про «магiчний театр». (А втiм, i самi «мандрiвники» кiлька разiв згаданi в текстi роману як братство, що вплинуло на виникнення Касталii i Гри). 1932 року Гессе написав повiсть «Мандрiвка на Схiд», яку справедливо вважають своерiдною прелюдiею до iсторii магiстра Кнехта. У повiстi також розповiдаеться про певний орден поборникiв духу. До нього належать i великi мислителi минулого, i реальнi друзi Гессе, i навiть деякi героi його попереднiх книжок. А магiстром у них стае непомiтний служник Лео.

Пара Кнехт – Десиньйорi (в перекладi: «з панiв»), що весь час немов мiняеться мiсцями, виростае з гегелiвськоi «Феноменологii духу». Але iдея служiння в цiлому, очевидно, ширша. Про це свiдчить не тiльки Лео, а й мотив служника, служiння, жертви, що вперто повторюеться у всiх трьох учнiвських життеписах вихованця Ешгольца.

Тiльки не треба розумiти кнехтiвське служiння i кнехтiвську жертву надто буквально. Касталiйський iсторик повiдомляе, що «вилучення всього iндивiдуального… – один iз найвищих принципiв нашого духовного життя». І, спираючись на цей принцип, настоятель ордену Магiстр Александр звинувачуе Кнехта: «Ви надто вiдчуваете свое «я» чи надто залежите вiд нього…». Александровi не подобаеться Кнехтiв приклад iз святим Христофором, який шукае собi найкращого пана: «Той, хто хоче служити, – каже вiн, – мусить служити тому володаревi, якому вiн присягнув, бути вiрним до могили, а не з потаемним намiром перекинутись до iншого, кращого пана, якщо такий знайдеться». Грiхом, порушенням касталiйського закону були i Кнехтовi вiршi. На всьому цьому «вiдбивалась неповторна, нi на що не схожа особистiсть Йозефа Кнехта». Зламати ii було б злочином. Тому Кнехт служить i в тому розумiннi, що зберiгае ii. Вона потрiбна як приклад, як можливiсть. Потрiбна, скажiмо, юному Тiто Десиньйорi, цьому синовi природи, захопленому життям. В такому розумiннi смерть Кнехта не безглузда.

Дослiдники, як правило, квапляться розшифрувати всi iероглiфи гессевськоi вченостi. Але «Гра в бiсер» – насамперед роман, художнiй твiр, а не нагромадження чиеiсь вторинноi фiлософськоi мудростi. Безперечно, навiть у важкуватiй своiй побудовi, у своiй схованiй пiд стилiзаторським порохом iронii роман цей – продукт пiзньоi, досить стомленоi культури. А проте в ньому е сила та жива пластичнiсть зображення, що властива справжньому мистецтву слова:

«Перед ним лежало невелике, тихе, сiрувато-зелене озеро. По той бiк здiймалася стрiмка, висока скеляста круча з гострим, щербатим гребенем, що нiби розтинав прозоре, зеленкувате, холодне вранiшне небо… Тiто пильно вдивлявся в похмурий гребiнь скелi, за яким палахкотiло небо, запалене вранiшнiм багрянцем. Аж ось ребро скелi блиснуло, наче розпечений метал, що починае топитися, обриси хребта втратили свою чiткiсть, i вiн раптом став нижчий, немов пiдтанув i осiв, а з вогнисто-червоноi щербини випливло слiпуче свiтло дня».

Так пишуть поети, що працюють натхненно i неквапливо. Так писав Гессе – автор «Гри в бiсер», роману, що вийшов у свiт 1943 року, а через три роки був удостоений Нобелiвськоi премii.

А водночас то був, мабуть, й перший постмодернiстський роман, але й досi в усiй складностi своеi гри ще не розпiзнаний.



    Дмитро Затонський




Гра в бiсер








Гра в бiсер



Спроба загальнозрозумiлого вступу в ii iсторiю

…non entia enim licet quodammodo levibusque hominibus facilius atque incuriosius verbis reddere quam entia, verumtamen pio diligentique rerum scriptori plane aliter res se habet: nihil tantum repugnat ne verbis illustretur, at nihil adeo necesse est ante hominum oculos proponere ut certas quasdam res, quas esse neque demonstrari neque probari potest, quae contra eo ipso, quod pii diligentesque viri illas quasi ut entia tractant, enti nascendique facultati paululum appropinquant.



    Albertus Secundus
    Tract. de cristall. spirit. ed.
    Clangor et Collof., lib. I, cap. 28[2 - Альберт Другий. Тракт. про кристал. дух., вид. Клангор i Коллоф, кн. I, розд. 28 (лат.).]


Рукописний переклад Йозефа Кнехта:

…i хоч з певного погляду речi, що не iснують[3 - …i хоч з певного погляду речi, що не iснують… – Епiграф належить Гессе, а його переклад на схоластичну латину виконали друзi письменника – фiлологи Шалль i Файнгальс. Вигадане iм’я автора тексту «Альберт Другий» натякае на вiдомого середньовiчного схоласта Альберта Великого (1193–1280), вчителя Фоми Аквiнського. Альберт Великий, якого сучасники прозвали Унiверсальним Доктором, прагнув до всеосяжного духовного синтезу й до стрункого впорядкування всiеi сукупностi iнтелектуальних вартостей своеi епохи, тобто до такого iдеалу, про який iдеться i в романi Гессе i який вiн втiлив в образi Гри в бiсер.], вiддавати словами легше й не так вiдповiдально, як речi сущi, особливо для людей легковажних, а проте для шанобливого й сумлiнного iсторика виходить навпаки: найдужче не даються, коли iх хочеш убрати в одежу слова, i все ж таки найдужче потребують, щоб iх винесли на суд людський, певнi речi, iснування яких не можна нi довести, нi навiть припустити, але якi саме тому, що шанобливi й сумлiннi люди трактують iх немовби речi сущi, на крок наближаються до свого буття, до можливостi свого народження.

У цiй книжцi ми маемо намiр подати все, що нам пощастило знайти з убогого бiографiчного матерiалу про Йозефа Кнехта, який в архiвах Гри в бiсер зветься Ludi Magister Josephus III[4 - Магiстр Гри Йозеф III (лат.).]. Ми не можемо заплющувати очi на те, що ця спроба до певноi мiри суперечить чи нiбито суперечить законам i звичаям Касталii. Бо якраз вилучення всього iндивiдуального i якомога повнiше вростання окремоi особи в iерархiю Виховноi Колегii i Вiддiлу Наук – один iз найвищих принципiв нашого духовного життя. І цей принцип так давно вже став традицiею, що тепер неймовiрно важко, а в багатьох випадках i зовсiм неможливо вiдшукати вiдомостi про життя i вдачу окремих осiб, якi мали видатнi заслуги перед цiею iерархiею; дуже часто немае змоги навiть з’ясувати iхнi iмена. Але така вже характерна риса духовного життя нашоi Провiнцii, що ii iерархiчна органiзацiя понад усе ставить iдеал анонiмностi й дуже наблизилась до здiйснення цього iдеалу.

Коли ми все ж таки твердо тримаемось свого намiру подати деякi подробицi з життя Магiстра Гри Йозефа III i хоч приблизно вiдтворити його образ, то робимо це не тому, що визнаемо культ особи чи – як може декому здатися – хочемо повстати проти звичаiв, а з щирого прагнення прислужитися iстинi й науцi. Давне правило каже: чим чiткiше й категоричнiше ми формулюемо тезу, тим невблаганнiше вона вимагае антитези. Ми схвалюемо й шануемо iдею, що лежить в основi анонiмностi наших Колегiй i нашого духовного життя. Та досить глянути на його передiсторiю, особливо на розвиток Гри в бiсер, i ми неодмiнно переконаемось, що кожна фаза того розвитку, кожне вдосконалення i змiна Гри, кожна важлива реформа в нiй, чи прогресивного, чи консервативного напрямку, хоч i не обов’язково вказуе на свого единого, справжнього натхненника, зате яскраво виявляе свою суть в особистостi того, хто здiйснюе змiни, хто стае iнструментом перетворення i вдосконалення.

Щоправда, ми тепер вкладаемо в поняття «особистiсть» зовсiм iнший змiст, нiж його вкладали бiографи й iсторики давнiших часiв. Для них, а особливо для авторiв тих епох, коли помiтне було велике зацiкавлення бiографiями, можна сказати, найiстотнiшим у людськiй особистостi здавалося вiдхилення вiд норми, аномалiя, щось неповторне, iнколи навiть просто патологiчне, а ми тепер видатною особистiстю можемо назвати тiльки ту людину, якiй пощастило уникнути будь-яких оригiнальностей та дивацтв i якнайповнiше злитися з загалом, якнайбiльше прислужитися понадособовому. Коли ми приглянемося пильнiше, то побачимо, що цей iдеал був вiдомий уже в давнину: скажiмо, образ Мудреця чи Досконалого в стародавньому Китаi або ж iдеал Сократового вчення про чесноти майже не вiдрiзняеться вiд теперiшнього нашого iдеалу. Та й чимало великих духовних органiзацiй, наприклад, римська церква в часи свого найбiльшого пiднесення дотримувалась таких самих принципiв, i не одна велика постать з ii iсторii, як-от хоча б святий Фома Аквiнський, здаеться нам, так само, як скульптури стародавнiх грекiв, швидше класичним взiрцем певного типу, нiж iндивiдуальнiстю. А проте в часи реформацii духовного життя, яка почалася в двадцятому сторiччi i спадкоемцями якоi ми стали, цей давнiй, високий iдеал був майже цiлком утрачений. Ми дивуемося, коли знаходимо в бiографiях iз тих часiв докладнi розповiдi про численних братiв i сестер героя чи про те, якi карби лишило в його душi прощання з дитинством, перехiдний вiк, боротьба за визнання, туга за коханням. Нас, людей новоi епохи, цiкавить не патологiя чи iсторiя родини, не статеве життя, травлення чи сон героя; навiть його духовнi джерела, його виховання пiд впливом улюбленоi працi чи улюблених книжок не мають для нас великого значення. Ми тiльки того вважаемо героем, вартим особливоi уваги, хто завдяки своiм здiбностям i своему вихованню виявився здатним майже цiлком пiдкорити свою iндивiдуальнiсть iерархiчнiй функцii, не втративши водночас сили, свiжостi, дивовижноi енергii, що становлять суть i окрасу особистостi. І якщо мiж особистiстю та iерархiею виникають конфлiкти, то саме в цих конфлiктах ми вбачаемо спробний камiнь, на якому вимiрюеться велич особистостi. Наскiльки ми не схвалюемо бунтаря, що пiд впливом жадань i пристрастей поривае з порядком, настiльки ж ми шануемо пам’ять про жертви, про справдi трагiчне.

Зрештою, коли йдеться про героя, дiйсно взiрцеву людину, то цiкавiсть до особистостi, до iменi, до обличчя й жесту здаеться нам природною i виправданою, бо навiть у найдовершенiшiй iерархii, в найбездоганнiшiй органiзацii ми вбачаемо не машину, що складаеться з мертвих, нецiкавих частин, а живе тiло, в якому кожна частина, кожен орган мае волю i по-своему бере участь у таемницi життя. З цього ми й виходили, розшукуючи бiографiчнi вiдомостi про Магiстра Гри в бiсер Йозефа Кнехта, а особливо все те, що вiн сам написав; нам пощастило знайти кiлька рукописiв, якi ми вважаемо цiкавими для читача.

Все чи майже все те, що ми можемо розповiсти про життя й особу Кнехта, напевне вiдоме членам Ордену i в першу чергу гравцям у бiсер; уже через саме це ми адресуемо свою книжку не тiльки цьому колу, а й сподiваемося знайти вдумливого читача за його межами.

Якби книжка була призначена для того вужчого кола, то вона б не потребувала вступу й коментарiв. Та оскiльки ми хочемо зацiкавити життям i творами нашого героя ще й читача поза Орденом, перед нами постае досить важке завдання – дати для того читача, не такого пiдготованого, як члени Ордену, невеликий популярний вступ до книжки, що познайомив би його з суттю й iсторiею Гри в бiсер. Ми наголошуемо на тому, що вступ цей популярний, вiн навмисне написаний так, щоб його мiг зрозумiти кожен, i нiтрохи не претендуемо на з’ясування тих питань i проблем Гри та ii iсторii, над якими сперечаються в самому Орденi. Для об’ективного висвiтлення цiеi теми ще не настав час.

Отже, хай читач не сподiваеться вiд нас викладу всiеi iсторii i теорii Гри: таке завдання сьогоднi не до снаги не тiльки нам, а й куди поважнiшим i вправнiшим за нас авторам. Це завдання лишаеться на майбутне, якщо тiльки до того часу збережуться джерела й передумова для його виконання. І вже тим бiльше ця наша праця не може стати пiдручником Гри в бiсер, – його взагалi нiколи не буде написано. Правила цiеi найдосконалiшоi з усiх iгор вивчають тiльки звичайним, усталеним шляхом, на це потрiбнi довгi роки, i нiхто, обiзнаний з ними, не може бути зацiкавлений у тому, щоб засвоення iх було спрощене чи полегшене.

Цi правила, мова знакiв i граматика Гри, становлять рiзновид високорозвинутого тайнопису, у створеннi якого беруть участь багато наук i мистецтв, особливо ж математика й музика (а вiдповiдно й музикознавство), i який може передати й пов’язати змiст i наслiдки майже всiх наук. Таким чином, Гра в бiсер – це гра всiм змiстом i всiма вартостями нашоi культури, майстер грае ними десь так, як у добу розквiту живопису художник грав барвами своеi палiтри. Всiм, що людство в епохи свого пiднесення витворило в сферi пiзнання, високих думок i мистецтв, що в наступнi сторiччя наукового осмислення було закрiплене в поняттях i стало спiльним iнтелектуальним надбанням, – усiм цим величезним зiбранням духовних вартостей гравець у бiсер володiе так, як органiст своiм орг?ном, i орг?н той доведений до майже неймовiрноi досконалостi, його клавiшi й педалi вiдтворюють весь духовний свiт, його регiстри майже незчисленнi, теоретично на цьому iнструментi можна програти духовний змiст цiлого всесвiту. Цi клавiшi, педалi й регiстри твердо зумовленi, змiнювати iхню кiлькiсть i порядок чи пробувати ще далi вдосконалити iх можна хiба що теоретично: збагачення мови Гри способом введення в неi нового змiсту пiдлягае якнайсуворiшому контролю верховного керiвництва Гри. І, навпаки, в межах цiеi усталеноi структури чи, дотримуючись нашого порiвняння, в межах складноi механiки цього велетенського орг?на перед гравцем вiдкриваеться цiлий свiт можливостей i комбiнацiй: майже виключено, щоб серед тисячi суворо, за правилами зiграних партiй знайшлося хоч би двi, iстотно схожих одна на одну. Навiть якби сталося так, що два гравцi випадково взяли б для своiх партiй ту саму вузьку тематику, то й тодi тi партii могли б цiлком вiдрiзнятися одна вiд одноi i за своiм забарвленням, i за манерою виконання, залежно вiд складу мислення, вдачi, настрою i вiртуозностi гравцiв.

Врештi, iсторик на свiй розсуд може залiчувати до якоi завгодно доби початок i передiсторiю Гри в бiсер. Бо, як кожна велика iдея, вона, властиво, не мала початку, саме як iдея вона iснувала споконвiку. Як iдею, як передчуття й iдеал ми знаходимо ii ще в стародавнi часи, скажiмо, в Пiфагора[5 - …скажiмо, в Пiфагора… – Грецький фiлософ VI ст. до н. е. привертае до себе увагу Гессе як iнiцiатор духовноi традицii, що фiксувала свiй змiст в опрацьованiй системi музично-математично-космологiчних символiв (аналог Гри в бiсер). Багато в чому близький до Гессе Томас Манн зауважуе про Пiфагора: «Число i спiввiдношення чисел як творчий принцип буття i моральноi гiдностi – тут прекрасне, точне, моральне так дивовижно i врочисто зливалося в iдею авторитету…»], потiм у пiзню добу античноi культури, в колах еллiнських гностикiв[6 - …в колах еллiнських гностикiв… – Поширенi на початку нашоi ери в мiстах еллiнiзованого Ближнього Сходу гностичнi вiровчення, в яких грецька фiлософiя поеднувалася зi схiдною мiстикою, надзвичайно цiкавили Гессе ще з тих часiв, коли вiн працював над романом «Демiан», тобто з кiнця 10-х рокiв (пор. образ гностика-астролога в новелi «Сповiдник», що входить до цiеi книжки). У гностицизмi Гессе приваблювала спроба охопити цiлiсть буття в його споконвiчнiй двополярностi, довести до суперечливого синтезу рацiональне й iррацiональне, iдею ладу й заперечення цiеi iдеi i т. д.], так само в стародавнiх китайцiв, тодi в перiоди найбiльшого розквiту духовного життя арабсько-мавританського свiту, а далi слiд ii передiсторii веде через схоластику й гуманiзм середньовiччя до математичних академiй сiмнадцятого й вiсiмнадцятого сторiч i аж до романтичноi фiлософii та рун з мiстичними мареннями Новалiса. В основi кожного прямування духа до високоi мети – ufalrersitas litterarum[7 - Спiвдружностi наук (лат.).], в основi кожноi платонiвськоi академii[8 - …в основi кожноi платонiвськоi академii… – Слово «академiя» iсторично виникло як означення школи Платона, засiдання якоi вiдбувалося в гаю Академа бiля Афiн. Ця школа, що проiснувала близько восьми сторiч, поряд з фiлософiею культивувала математичнi, астрономiчнi й музичнi студii (за переказом, над ii входом було написано: «Хай не заходить сюди той, хто не вивчав геометрii»), а також аскетичний спосiб життя: споглядання ладу в спiввiдношеннi чисел i в руховi зiрок мало навчити впорядкованостi духу. Пiзнiше «Платонiвською Академiею» називали фiлософський гурток, заснований XV ст. у Флоренцii, та деякi iншi iнтелектуальнi товариства.], будь-якого спiлкування духовноi елiти, кожноi спроби наблизити однi до одних точнi й гуманiтарнi науки, кожноi спроби примирити науку й мистецтво чи науку й релiгiю лежить та сама вiчна iдея, яка для нас набула форми Гри в бiсер. Такi великi голови, як Абеляр, Лейбнiц, Гегель безперечно мрiяли вкласти духовний унiверсум у концентричнi системи й поеднати живу красу духовностi й мистецтва з магiчною силою формул точних дисциплiн. В епоху, коли музика й математика майже одночасно переживали свiй класичний перiод, часто можна було спостерiгати зближення i взаемозбагачення цих дисциплiн. А за два сторiччя до цього в Миколи Кузанського[9 - Микола Кузанський (1401–1464) – теолог, фiлософ i видатний учений пiзнього середньовiччя. В центрi його вчення стоiть дiалектична iдея про тотожнiсть протилежностей; ця тотожнiсть здiйснюеться в Боговi, якого вiн уявляв як iдею граничноi спiльностi, як «нескiнченну сферу, центр якоi всюди, а поверхня – нiде». Пiд знаком цiеi абсолютноi тотожностi зникае розщепленiсть людства на вiровчення i вiросповiдання: за Миколою Кузанським, «усi народи дотримуються единоi вiри пiд виглядом рiзноманiтних культiв». Свое вчення Микола Кузанський любить викладати, користуючись математичними символами: так, Бог для нього – одночасно нескiнченне коло й нескiнченний трикутник, що вiн пояснюе кресленнями й обчисленнями; Отець, Син i Дух Святий спiввiдносяться як Єднiсть, Рiвнiсть i Взаемосполучення i т. д.] ми знаходимо думки, навiянi тим самим прагненням, як-от хоча б така: «Дух набирае форми можливостi, щоб усе вимiрювати його можливiстю, i форми абсолютноi необхiдностi, щоб усе вимiрювати його еднiстю i простотою, як вимiрюе Бог, i форми необхiдного взаемозв’язку, щоб усе вимiрювати з погляду його своерiдностi, i, нарештi, форми детермiнованоi можливостi, щоб усе вимiрювати з погляду його iснування. Але дух вимiрюе ще й символiчно, за допомогою порiвняння, коли, наприклад, вiн користуеться числом i геометричними фiгурами й посилаеться на них як на подiбностi». А втiм, у Миколи Кузанського, мабуть, не тiльки ця думка вже майже передбачае нашу Гру в бiсер або лежить близько до того напрямку уяви, що й ця гра iнтелекту, в Кузанця можна знайти багато таких подiбностей. І його любов до математики, його вмiння, його звичка для пояснення теологiчно-фiлософських понять порiвнювати iх з фiгурами й аксiомами Евклiдовоi геометрii також здаються нам дуже близькими до ладу нашоi Гри, i навiть його своерiдна латина (у якiй чимало слiв – його власнi новотвори, хоч кожен латинiст може iх легко зрозумiти) iнколи нагадуе вiльну пластичнiсть мови Гри в бiсер.

Не менше пiдстав е зараховувати до предтеч Гри в бiсер i Альбрехта Другого, про що свiдчить уже наш епiграф. Ми також гадаемо, хоч i не можемо пiдтвердити цього цитатами, що iдею Гри виношували й тi вченi-композитори шiстнадцятого, сiмнадцятого й вiсiмнадцятого сторiч, якi клали в основу своiх музичних композицiй математичнi теорii. В давнiх лiтературах можна подекуди натрапити на легенди про мудрi, магiчнi iгри, якi вигадували i в якi грали вченi, ченцi або при дворах освiчених володарiв, наприклад, про особливi шахи, де фiгури й поля, крiм звичайного, мали ще й iнше, таемниче значення. Повсюдно вiдомi також оповiдання, казки й легенди з раннiх часiв усiх культур, де музицi приписують не тiльки мистецький вплив, а й могутню владу над окремими людьми й цiлими народами, роблять ii таемничою володаркою чи законодавицею народiв i iхнiх держав. Думка про iдеальне, небесне життя людей пiд гегемонiею музики вiдiгравала свою роль i в стародавньому Китаi, i в грецьких мiфах. З цим культом музики («І в вiчних перетвореннях природи нам чути потаемну владу спiву» – Новалiс) якнайтiснiше пов’язана i Гра в бiсер.

Та хоч ми й визнаемо iдею Гри вiчною, а отже, такою, що iснувала й подавала свiй голос задовго до того, як набрала реальних обрисiв, проте ii втiлення у вiдомi нам форми мае свою iсторiю, про найважливiшi етапи якоi ми й спробуемо коротко розповiсти.



Початок духовного руху, що мав такi багатi наслiдки i, мiж iншим, призвiв до заснування Ордену й виникнення Гри в бiсер, припадае на той iсторичний перiод, який вiд часiв основоположних праць iсторика лiтератури Плiнiя Цiгенгальса дiстав введену ним назву «фейлетонноi доби»[10 - …дiстав… назву «фейлетонноi доби». – Критика цiеi доби, що охоплюе декаданс буржуазного свiту в XIX–XX ст., – дуже важливий елемент у складному цiлому твору Гессе. Проте слiд пам’ятати, що цю критику, досить глибоку й вистраждану, Гессе все-таки подае не вiд себе, а вiд iменi певного анонiмного касталiйця, який складае життепис Кнехта: звiдси надмiрно врiвноважений тон велемудроi зверхностi, природний для далекого нащадка, що заглядае в морок сторiч.]. Такi назви зручнi, але й небезпечнi, вони завжди зваблюють нас на несправедливу оцiнку якого-небудь минулого стану в життi людства; отак i фейлетонна доба аж нiяк не була бездуховною чи навiть духовно бiдною. Але вона – таке в нас складаеться враження з Цiгенгальсових праць – не знала, що робити з своею духовнiстю чи, вiрнiше, не вмiла знайти iй вiдповiдного мiсця i функцii в економiчнiй структурi життя й держави. Щиро сказати, ми дуже погано знаемо ту епоху, хоч саме на ii грунтi виросло майже все те, що нинi стало притаманним нашому духовному життю. За Цiгенгальсом, то була наскрiзь буржуазна епоха, що проголошувала крайнiй iндивiдуалiзм, i якщо ми, бажаючи вiдтворити ii дух, наводимо деякi ii прикмети в Цiгенгальсовiй версii, то принаймнi маемо певнiсть, що вони не вигаданi, не надто перебiльшенi й не спотворенi, бо великий дослiдник пiдтверджуе своi висновки безлiччю лiтературних та iнших документiв. Ми згоднi з оцiнками цього вченого, единого, хто взявся за грунтовне дослiдження фейлетонноi доби, i воднораз намагаемось не забувати, що дуже легко, та не дуже мудро ганити давнi часи за тодiшнi помилки й вади.

У духовному життi Європи вiд самого початку середньовiччя виявлялися, здаеться, двi головнi тенденцii: звiльнення думки й вiри вiд впливу будь-яких авторитетiв, тобто боротьба розуму, що вiдчув себе змужнiлим i суверенним, проти панування римськоi церкви, – i, з другого боку, його потаемне, але палке прагнення узаконити свою волю, витворити новий авторитет, що виходив би з самого розуму i був би адекватний йому. Узагальнюючи все це, можна сказати: в цiлому дух перемiг у тiй – iнколи дивовижно суперечливiй – боротьбi в iм’я двох принципово протилежних цiлей. А чи перемога варта була стiлькох жертв, чи наш теперiшнiй устрiй духовного життя досить близький до iдеалу й досить довго протримаеться, щоб виправдати всi тi муки, безглуздя й аномалii, вiд процесiв над еретиками i спалення вiдьом до цькування генiiв, що кiнчали божевiллям або самогубством, – нам не дозволено питати. Минуле минуло, а чи воно було добре, чи краще б його взагалi не було, чи ми можемо визнати, що воно мало свiй сенс, чи не можемо, не мае нiякого значення. Так само вiдiйшла в минуле й боротьба за «свободу» духу: якраз наприкiнцi фейлетонноi доби дух, цiлком позбувшись опiки церкви й частково опiки держави, дiйсно здобув нечувану i для нього самого нестерпну волю, але так i не знайшов справжнього закону, який сам би сформулював i оточив шаною, не витворив нового авторитету й високоi справедливостi. Серед наведених у Цiгенгальса прикладiв приниження, запроданства й самозречення духу в тi далекi часи багато просто дивовижних.

Мусимо щиро сказати, що ми неспроможнi дати чiтке визначення тому творовi, за яким звемо всю епоху, тобто фейлетоновi. Складаеться таке враження, що тi фейлетони, як найпопулярнiший рiзновид публiкацiй, у щоденнiй пресi друкували мiльйонами – вони були основною духовною поживою жадiбноi до освiти публiки й розповiдали, чи, вiрнiше, теревенили про найрiзноманiтнiшi галузi знань; нам здаеться, що розумнiшi з фейлетонiстiв часто самi брали себе на смiх. Принаймнi Цiгенгальс признаеться, що йому траплялось багато таких праць, якi вiн схильний вважати глузуванням авторiв iз самих себе, – iнакше iх годi витлумачити. Дуже можливо, що в тих статтях, якi масово з’являлися друком, була велика частка iронii i самоiронii, тiльки треба ще знайти ключ, щоб ii зрозумiти. Частина творцiв тих пустопорожнiх опусiв працювала в редакцiях газет, частина була «вiльними» лiтераторами, iнодi iх називали навiть поетами, але дуже багато з них, здаеться, належали й до вченоi братii, – часом то були вiдомi професори вищих навчальних закладiв. Улюбленими темами таких публiкацiй були анекдоти з життя славетних людей обох статей або з iхнього листування i називалися вони десь так: «Фрiдрiх Нiцше й жiночi моди в сiмдесятi роки дев’ятнадцятого сторiччя», «Улюбленi страви композитора Россiнi», «Роль хатнiх собачок у життi вiдомих куртизанок» тощо. Популярнi були також псевдоiсторичнi дослiдження на теми, актуальнi для салонних розмов, наприклад: «Мрiя про штучне виготовлення золота i модифiкацiя ii протягом сторiч», «Спроби хiмiко-фiзичного впливу на погоду» i так далi. Коли ми читаемо в Цiгенгальса такi заголовки i бачимо, про що мовилось у фейлетонах, то дивуемося не стiльки тому, що були люди, якi щодня поглинали ту полову, скiльки тому, що автори з iм’ям i доброю освiтою допомагали задовольняти величезний попит на розважальну писанину, чи, як тодi це називалося, «обслуговувати масового читача». В деякi перiоди фейлетонiсти захоплювалися всiлякими iнтерв’ю з вiдомими людьми на злободеннi теми; Цiгенгальс присвячуе тим iнтерв’ю окремий роздiл. Наприклад, у вiдомого хiмiка чи пiанiста питали, як вiн ставиться до тiеi чи iншоi полiтичноi подii, а в популярних акторiв, танцюристiв, спортсменiв, пiлотiв або й поетiв – що вони думають про переваги й вади життя неодружених людей, про можливi причини фiнансових криз тощо. Фейлетонiсти прагнули тiльки одного – пов’язати вiдоме iм’я з актуальною темою; у Цiгенгальса ми знаходимо дивовижнi приклади такого поеднання, вiн наводить iх сотнi. Як ми вже казали, до всього того, мабуть, домiшувалась велика частка iронii; може, то була навiть демонiчна iронiя, iронiя вiдчаю – нам дуже важко все це зрозумiти. Та що стосуеться широкоi публiки, яка в тi часи, здаеться, поспiль складалася з завзятих читачiв, то вона безперечно брала на вiру всi тi кумеднi речi. Коли якась славетна картина переходила в iншi руки, коли з аукцiона продавали коштовний рукопис, коли гинув вiд пожежi старовинний замок чи якийсь нащадок давнього аристократичного роду виявлявся причетним до скандальноi iсторii, читачi не тiльки дiзнавалися з багатьох тисяч фейлетонiв про цi факти, але й того самого чи другого дня дiставали ще й силу анекдотичного, iсторичного, психологiчного, еротичного та iншого матерiалу на цю тему, кожна подiя викликала цiлу зливу ревноi писанини, i вся та iнформацiя була вибрана, опрацьована i сформульована так, що на нiй лежало тавро квапливо i безвiдповiдально виготовленого масового товару. Далi нам здаеться, що до царини фейлетону треба зарахувати й певнi iгри, до яких преса наполегливо запрошувала читачiв i якi ще дужче перенасичували iх iнформацiею, про що розповiдае нам довга примiтка Цiгенгальса про дивний феномен – «кросворд». У тi часи тисячi людей, що тяжко працювали й жили в тяжких умовах, у годину дозвiлля горбилися над квадратиками кросвордiв, заповнюючи iх, згiдно з правилами гри, вiдповiдними лiтерами. Але не будемо вважати це захоплення тiльки смiшним чи безглуздим, не будемо кепкувати з нього. Тi люди, якi гралися в дитячi загадки й читали статтi про все i нi про що, аж нiяк не були наiвними дiтьми чи жадiбними до розваг феаками – вiчно охопленi страхом, вони жили серед полiтичних, економiчних i моральних струсiв та заворушень, перебули кiлька страхiтливих воен, у тому числi й громадянських, i iхнi нехитрi освiтнi iгри були не просто милою беззмiстовною дитиннiстю, а вiдповiдали глибокiй потребi заплющити очi i втекти вiд нерозв’язних проблем та моторошних передчуттiв загибелi в якомога безневиннiший уявний свiт. Вони терпляче вчилися керувати автомобiлями, грали в складнi картярськi iгри й самовiдданно розв’язували кросворди, бо були майже беззахиснi перед смертю, страхом, болем i голодом, духовно безпораднi, не здатнi вже знайти втiху в релiгii. Тi люди читали стiльки статей, слухали стiльки доповiдей, а не мали нi часу, нi сили озброiтись проти страху, побороти в собi ляк перед смертю; вони жили наче в гарячцi й не вiрили в майбутне.

Ми повиннi коротко зупинитися й на лекцiях, на цьому трохи шляхетнiшому рiзновидi фейлетону. Фахiвцi, а також усiлякi iнтелектуальнi пройдисвiти пропонували в тi часи громадянам, якi й далi дуже високо цiнували позбавлене свого колишнього значення поняття «освiта», крiм статей, ще й силу-силенну лекцiй, не тiльки у виглядi святкових промов з якоiсь особливоi нагоди, а в неймовiрних кiлькостях, запекло конкуруючи один з одним. Житель чи жителька середнього мiста могли тодi раз на тиждень, а у великих мiстах мало не щовечора прослухати лекцiю на якусь тему – про мистецькi твори, про поетiв, учених, дослiдникiв, про мандрiвки навколо свiту тощо. Слухачi на тих лекцiях залишались пасивними, хоч вважалося, що вони якось причетнi до змiсту, якось пiдготовленi до теми, можуть сприйняти ii; здебiльшого, звичайно, цього не було. Траплялись цiкавi, темпераментнi, дотепнi лекцii, скажiмо, про Гете, як вiн у синьому фраку вискакував з дилiжанса i зваблював страсбурзьких чи вецларських дiвчат, або про арабську культуру – тодi в них було повно модних iнтелектуальних слiв, перемiшаних, як гральнi костi, i слухачi радiли, коли хоч приблизно розумiли котресь iз них. Люди слухали лекцii про поетiв, творiв яких вони нiколи не читали й не думали читати, дивилися дiапозитиви i, так само, як тодi, коли поглинали фейлетони в газетах, намагалися пробитись крiзь купи не пов’язаних мiж собою, позбавлених будь-якого сенсу уламкiв знань та наукових вартостей. Одне слово, людство перебувало тодi на порозi того жахливого знецiнення слова, що, спершу в найвужчому колi i в глибокiй таемницi, викликало ту героiчно-аскетичну протилежну течiю, яка незабаром вирвалася назовнi могутнiм потоком, започаткувавши нову духовну самодисциплiну й духовну гiднiсть.

Непевнiсть i фальш духовного життя тiеi доби, якiй, проте, з iншого погляду не бракувало енергii i величi, ми, люди нових часiв, вважаемо симптомом жаху, що охопив дух, коди вiн наприкiнцi епохи уявних перемог i уявного добробуту раптом опинився перед порожнечею: перед тяжкими злиднями, перед смугою полiтичних та военних завiрюх i перед зненацька вирослим недовiр’ям до самого себе, до своеi сили й гiдностi, навiть до свого власного iснування. І все ж таки в ту добу апокалiптичних настроiв дух iнодi сягав неабияких вершин: наприклад, саме тодi зародилась наука про музику, вдячними спадкоемцями якоi ми стали. Та хоч як легко розкласти по поличках iсторii будь-якi вiдтiнки минулого, сучасне нiколи не може знайти в нiй свое мiсце, тому, коли рiвень духовних потреб i здобуткiв почав швидко й дуже помiтно знижуватись, саме iнтелектуалiв охопили непевнiсть i розпач. Вони якраз вiдкрили (хоч про це дехто здогадувався ще вiд часiв Нiцше), що молодiсть i творча пора нашоi культури скiнчились i почалася старiсть, вечiрнi сутiнки; всi раптом вiдчули це, й дехто досить гостро сформулював, цим же пояснювали й тривожнi прикмети часу – мертвотну механiзацiю життя, глибокий занепад моралi, безвiр’я народiв, неоригiнальнiсть мистецтва. Як в однiй химернiй китайськiй казцi, всюди лунала «музика загибелi», неначе лункий звук басового регiстра в орг?нi, вона гримiла й завмирала протягом багатьох десятирiч, мов пошесть, заражала нездоровим духом школи, часописи й академii, викликала меланхолiю i душевнi недуги в тих митцiв, критикiв своеi доби, якi ще брали близько до серця проблеми часу, виливалася нестримною повiддю дилетантськоi надпродукцii у всiх мистецтвах. До цього ворога, який проник усюди i якого вже не можна було позбутися, ставились по-рiзному. Декотрi наймудрiшi голови мовчки визнавали гiрку правду i стоiчно несли ii тягар. Дехто пробував заперечувати ii, тим бiльше, що лiтературнi провiсники вчення про занепад культури мали багато вразливих мiсць, на якi легко було нападати. А крiм того, кожен, хто ставав на герць iз тими грiзними пророками, здобував слухачiв i вплив серед громадян, бо твердження, що культура, якою ще вчора вони володiли i якою так пишалися, перестала iснувати, що освiта й мистецтво, якi вони так любили, зробилися вже не справжньою освiтою i не справжнiм мистецтвом, здавалося iм таким самим зухвалим i нестерпним, як раптова iнфляцiя чи загроза iхньому капiталовi вiд революцiй. Серед загального апокалiптичного настрою декотрi займали ще й цинiчну позицiю: iшли танцювати й називали будь-яку турботу про майбутне старосвiтською дурницею, проголошували в бадьорих фейлетонах близький кiнець мистецтва, науки й мови, з якоюсь хтивiстю самовбивць виявляли в паперовому свiтi фейлетону, який вони самi ж i збудували, цiлковиту деморалiзацiю духу, iнфляцiю понять i вдавали, нiби вони з цинiчною байдужiстю або у вакхiчному екстазi спостерiгають, як не тiльки мистецтво, дух, етика, чеснiсть, але навiть уся Європа, весь свiт iдуть до загибелi[11 - …уся Європа, весь свiт iдуть до загибелi. – Очевидний натяк на книжку культурфiлософа О. Шпенглера (1880–1936) «Занепад Європи», похмурi прогнози якоi були однiею з важливих iнтелектуальних сенсацiй початку 20-х рокiв нашого сторiччя.]. Серед кращих людей запанував мовчазно-похмурий, а серед гiрших – зловтiшний песимiзм, i аж через довгi роки, коли внаслiдок полiтичноi боротьби i воен щезло все вiджиле, була вироблена нова мораль i переiнакшений свiт, – аж тодi й культура змогла реально оцiнити себе i знайти свое справжне мiсце.

Але й у тi перехiднi десятирiччя культура не спала мертвим сном, а саме в перiод свого занепаду i уявного самозаперечення, яке вiд ii iменi проголошували митцi, професори й фейлетонiсти, вона пробудила сумлiння в окремих своiх носiiв, i тi виплекали в собi особливу пильнiсть i якнайсуворiший самоконтроль. Навiть в епоху розквiту фейлетону то тут, то там траплялися невеличкi групи людей, якi мали твердий намiр зберегти вiрнiсть духовi i будь-що пронести крiзь те лихолiття зерно доброi традицii, дисциплiни, методу й iнтелектуальноi честi. Наскiльки ми тепер можемо судити про тi далекi подii, процес самовипробування, самоосмислення й свiдомого опору занепадовi вiдбувався, здаеться, головним чином у двох групах. Ученi, що не забули про свою вiдповiдальнiсть перед культурою, заглибилися в працю над iсторiею музики i над методами ii навчання, бо ця наука саме тодi досягла свого розквiту, i якраз у добу фейлетону два славетнi семiнари опрацювали зразковий, з усiх поглядiв бездоганний робочий метод. І неначе сама доля захотiла винагородити зусилля маленькоi, але мужньоi когорти: в найтяжчi часи сталося радiсне диво, були знайденi одинадцять рукописiв Йоганна Себастiана Баха, що колись належали його синовi Фрiдеману! То була випадковiсть, проте вона подiяла як Божий знак. Другим центром опору духовному виродженню було Братство мандрiвникiв на Схiд, члени якого плекали не так iнтелект, як дух, виховували в собi шанобливiсть i побожнiсть, – звiдси наша сучасна форма духовностi i Гра в бiсер дiстали важливi iмпульси, особливо це стосуеться методiв споглядання. Мандрiвники на Схiд зробили також свiй внесок у розвиток нових поглядiв на сутнiсть нашоi культури i на можливiсть ii подальшого iснування – не стiльки завдяки своiм досягненням у науковому аналiзi, скiльки завдяки набутiй давнiми таемними способами здатностi магiчно входити в будь-яку минулу епоху i в будь-який духовний стан. Наприклад, серед них були музиканти й спiваки, що, як запевняють джерела, вмiли виконувати композицii раннiх епох з такою бездоганною чистотою, як iх виконували тiльки в давнину, – скажiмо, грали й спiвали музичнi твори 1600 чи 1650 рокiв так, наче зовсiм не знали ще всiх тих витончених, вiртуозних способiв, що ввiйшли в моду пiзнiше. А це було щось нечуване для тих часiв, коли всiх музикантiв опанувала манiя динамiки й експресii i коли за диригентською технiкою i «тлумаченням» мало не забували про самий твiр; розповiдають, що коли оркестр мандрiвникiв на Схiд уперше публiчно виконав сюiту з догенделiвських часiв без жодних крещендо й декрещендо, з наiвнiстю й цнотливiстю, властивою iншiй добi й iншому свiтовi, деякi слухачi взагалi нiчого не зрозумiли, але деякi уважно вислухали ii i вирiшили, що вперше в життi почули музику. А один з мандрiвникiв спорудив у залi зустрiчей Братства мiж Бремгартеном i Морбiо[12 - …у залi зустрiчей Братства мiж Бремгартеном i Морбiо… – Черговий змовницький натяк одночасно на реалii приватного життя письменника й на деталi повiстi «Мандрiвка на Схiд». Бремгартен – замок у Швейцарii, власник якого Макс Вассмер був приятелем Гессе й гостинним господарем, що вмiв зiбрати навколо себе близьких за духом людей; Гессе увiчнив цi зустрiчi в «Мандрiвцi на Схiд», надавши iм казково-врочистого забарвлення. Морбiо Інферiоре – глибока ущелина мiж швейцарськими озерами Комо й Лугано; Гессе зробив ii сценою, де вiдбуваються драматичнi подii, що призводять до уявного розпаду Братства мандрiвникiв на Схiд.] бахiвський орг?н, точнiсiнько такий, який спорудив би собi сам Йоганн Себастiан Бах, якби мав кошти й можливiсть. Вiдповiдно з засадами, якi вже тодi панували в Братствi, творець орг?на приховав свое iм’я i назвався Зiльберманом за своiм попередником iз вiсiмнадцятого сторiччя.

Так ми пiдiйшли до джерел, з яких виникло наше теперiшне розумiння культури. Одним iз тих найважливiших джерел були наймолодшi науки – iсторiя музики й музична естетика, потiм – пiднесення математики, яке невдовзi почалося, до цього додалася крапля мудрого досвiду мандрiвникiв на Схiд i тiсно пов’язане з новим розумiнням i тлумаченням музики, бадьоре й покiрне водночас, мужне ставлення до проблеми старiння культури. Але немае потреби широко розповiдати про всi цi речi – вони вiдомi кожному. Головним наслiдком цiеi новоi позицii, чи, краще сказати, цього нового влиття в культурний процес, була далекосяжна вiдмова вiд створення нових мистецьких вартостей, поступовий вiдхiд людей духу вiд свiтовоi метушнi i – що мало не менше значення i стало вершиною всього – виникнення Гри в бiсер.

Виникненню Гри найбiльше прислужилися великi успiхи науки про музику, досягнутi невдовзi пiсля 1900 року, тобто ще в часи розквiту фейлетону. Ми, спадкоемцi цiеi науки, вважаемо, що краще знаемо музику великих творчих епох, особливо сiмнадцятого й вiсiмнадцятого сторiч, по-своему навiть краще ii розумiемо, нiж люди всiх давнiших часiв, у тому числi й самоi доби класичноi музики. Певна рiч, у нас, нащадкiв, виробилося зовсiм iнше ставлення до класичноi музики, нiж було в людей, що жили в творчi епохи; наше натхненне й не завжди до кiнця вiльне вiд покiрноi меланхолii шанування справжньоi музики – далеко не те, що iхне миле, наiвно-радiсне втiшання музикою, на яке ми не раз, бувае, заздримо, тiльки-но забудемо, за яких умов i в яке лихолiття воно повстало. Ми вже впродовж багатьох поколiнь вважаемо, що перiод вiд кiнця середньовiччя до наших часiв найбiльшi, невмирущi здобутки мав не в фiлософii чи в поезii, як вважало ще майже все двадцяте сторiччя, а в математицi й музицi. Вiдколи ми – принаймнi переважна бiльшiсть нас – вiдмовились вiд творчого змагання з майстрами тих епох, а також вiд культу гармонii i чуттевоi динамiки у виконаннi музичних творiв, що панував серед музикантiв протягом сторiч, з часiв Бетховена й початку романтизму, вiдтодi ми вважаемо, що краще й правильнiше – звичайно, по-своему, нетворчо, по-епiгонському, але як шанобливо! – тлумачимо культуру, яка дiсталася нам у спадок. У нас уже немае тiеi щедроi творчоi енергii, що була притаманна давнiм епохам, i нам важко зрозумiти, як у п’ятнадцятому й шiстнадцятому сторiччях так довго могли зберегтися в незайманiй чистотi музичнi стилi, чому серед велетенськоi кiлькостi написаноi тодi музики, здаеться, взагалi не можна знайти поганоi i чому ще навiть вiсiмнадцяте сторiччя, в якому почалось виродження, спромоглося на цiлий феерверк стилiв, мод i шкiл, осяйно-скороминущих i самовпевнених, – але ми вiримо, що в музицi, яка тепер зветься класичною, ми осягнули таемницю, дух, доброчеснiсть i побожнiсть тих поколiнь i взяли iх собi за приклад. Скажiмо, ми невисокоi чи навiть дуже невисокоi думки про теологiю i церковну культуру вiсiмнадцятого сторiччя або про фiлософiю Просвiтництва, проте вбачаемо в Бахових кантатах, «Страстях» i прелюдiях найбiльшу сублiмацiю християнськоi культури.

До речi, в нас е один стародавнiй, вартий глибокоi пошани приклад такого самого ставлення культури до музики, як наше, – Гра в бiсер надае цьому прикладовi особливе значення. Ми пам’ятаемо, що в Китаi, легендарнiй краiнi «давнiх iмператорiв», музицi в державному життi й при дворi належала провiдна роль; процвiтання музики вважали рiвнозначним процвiтанню всiеi культури й моралi, навiть держави, i капельмейстерам наказували суворо оберiгати чистоту давнiх тональностей. Занепад музики вважали певною прикметою занепаду уряду й держави. І поети розповiдали страшнi казки про забороненi, диявольськi, чужi небу тональностi, наприклад, про тональнiсть Цiнь Шаня i Цiнь Цзи, про «музику загибелi» – як тiльки, бувало, ii блюзнiрськi звуки залунають в iмператорському палацi, над ним починають збиратися хмари, стiни двигтять i падають, iмператор i вся держава гинуть. Не будемо перераховувати всiх висловлювань давнiх авторiв, наведемо лише кiлька уривкiв з роздiлу про музику книжки Люй Бувея «Весна й осiнь»:

«Джерела музики лежать у сивiй давнинi. Вона повстае з мiри, а корiння ii – у великому Єдиному. Велике Єдине породжуе два полюси, а вони породжують силу темряви й силу свiтла.

Коли на землi мир, коли всi речi перебувають у станi спокою i все у своiх перетвореннях наслiдуе Найвищий початок, тодi музика може бути викiнченою. Коли прагнення i пристрастi не звертають на хибний шлях, тодi музика стае досконалою. Досконала музика мае свiй грунт. Вона повстае з рiвноваги. Рiвновага виникае з справедливостi, а справедливiсть iз сенсу всесвiту. Тому про музику можна говорити тiльки з людиною, яка збагнула сенс всесвiту.

Музика тримаеться на гармонii неба й землi, на вiдповiдностi темного й свiтлого.

Держави, що почали занепадати, i люди, приреченi на загибель, також мають свою музику, але музика iхня не бувае ясна, радiсна. Тому чим галасливiша музика, тим сумовитiшi стають люди, тим бiльша загроза нависае над державою, тим дужче занепадае морально володар. Таким чином втрачаеться сама сутнiсть музики.

Всi священнi володарi цiнували в музицi яснiсть. Тирани Гiе i Чжоу Сiн любили галасливу музику. Вони вважали гучнi звуки гарними, а iхнiй вплив на маси цiкавим. Вони прагнули нових, дивних тональностей, звукiв, яких ще нiхто нiколи не чув, намагались у тому прагненнi перевершити один одного i втратили мiру й мету.

Причиною занепаду держави Чжоу було створення чарiвноi музики. Така музика хоч i п’янка, але насправдi далека вiд сутностi музики. А тому що вона далека вiд сутностi музики, то вона й не радiсна. Коли ж музика не радiсна, народ ремствуе i життя виходить iз своеi колii. Все це бувае тому, що неправильно тлумачать сутнiсть музики i прагнуть тiльки галасливих тональностей.

Через те музика в епоху, коли панував лад, була спокiйна й радiсна, а правлiння врiвноважене. Музика неспокiйноi доби тривожна й похмура, а правлiння немудре. Музика держави, що починае занепадати, сентиментальна й сумна, а правлiнню загрожуе небезпека».

Як бачимо, слова цього китайця вказують нам досить чiтко на джерела й на справжнiй, майже забутий сенс усякоi музики. Так само як танець i будь-яке iнше мистецтво, музика в доiсторичнi часи була чарiвним засобом, одним iз давнiх, дозволених засобiв магii. Починаючи з ритму (плескання в долонi, притупування, удари паличками, первiсна гра на барабанi), вона була могутнiм i випробуваним способом «настроювати» багатьох, масу на один лад, надавати подиховi, серцям i душевному становi людей одного ритму, надихати iх на виклик i заклинання вiчних сил, на танець, на змагання, на военний похiд, на священнодiю. І цей первiсний, чистий, могутнiй сенс, сенс чарiв, музика зберегла багато довше, нiж iншi мистецтва, – досить тiльки згадати численнi вислови iсторикiв i поетiв про музику, починаючи вiд стародавнiх грекiв i кiнчаючи Гете з його «Новелою». Практично марш i танець нiколи не втрачали свого значення. Але вернiмося до нашоi основноi теми.

Про початок Гри в бiсер ми розповiмо коротко i тiльки найважливiше. Виникла вона, здаеться, одночасно в Нiмеччинi i в Англii, i в обох краiнах як вид музичних вправ для вузького кола музикознавцiв i музикантiв, що викладали й навчалися на нових семiнарах з теорii музики. Порiвнювати початковий стан Гри з пiзнiшим i теперiшнiм – те саме, що порiвнювати нотний рукопис 1500 року та його примiтивнi нотнi знаки, мiж якими ще навiть немае тактових рисок, з партитурою вiсiмнадцятого або й дев’ятнадцятого сторiч та з ii безлiччю складних позначок динамiки, темпу, фразування тощо, якi не раз роблять друкування тих партитур тяжкою технiчною проблемою.

Спершу Гра була тiльки дотепною вправою пам’ятi i здатностi до музичних комбiнацiй, поширеною серед студентiв i музикантiв; грали в неi, як уже сказано, i в Англii, i в Нiмеччинi ще до того, як тут, у Кельнськiй вищiй музичнiй школi, вона була винайдена й дiстала свою назву, що нею послуговуеться стiльки поколiнь, хоч насправдi Гра вже вiддавна не мае нiчого спiльного з бiсером, тобто скляними намистинками. Тими скляними намистинками винахiдник Гри Бастiан Перро з Кальва[13 - …Бастiан Перро з Кальва… – Бастiан Перро – iм’я ремiсника з Кальва (батькiвщини Гессе), в якого вчився пiдлiтком майбутнiй письменник. Характерно, що досвiдовi ремiсничоi працi Гессе надав значення духовного досвiду, завдяки чому скромна постать швабського майстра пiднялася в його уявi на iнтелектуальнi вершини Гри в бiсер.], трохи дивакуватий, але розумний, товариський, людяний теоретик музики, користувався замiсть лiтер, цифр, нот та iнших графiчних знакiв. Перро – до речi, вiн залишив нам також трактат «Розквiт i занепад контрапункту» – застав уже на кельнському семiнарi досить докладно опрацьований метод Гри: один з учасникiв ii називав скороченими формулами своеi дисциплiни якийсь мотив чи початок класичноi композицii, а другий мав або продовжити названу рiч, або, ще краще, вiдповiсти у вищiй чи нижчiй тональностi, висунути контрастну антитему i так далi. Десь такi вправи пам’ятi й iмпровiзацiйного хисту (хоч виконуванi не теоретично, у формулах, а практично, на клавесинi, лютнi, флейтi або голосом) були, мабуть, поширенi серед тих, хто пильно вивчав музику й контрапункт, ще за часiв Шютца, Пахельбеля i Баха. Бастiан Перро, аматор всiляких ремесел, який власноручно змайстрував кiлька роялiв i клавiкордiв за взiрцями давнiх майстрiв, який, певне, належав до Братства мандрiвникiв на Схiд i про якого кажуть, начебто вiн умiв грати на скрипцi так, як вiд 1800 року не вмiе вже нiхто: вигнутим смичком, з ручним регулюванням натягу волосiнi, – той Перро, взявши за зразок наiвну дитячу рахiвницю, зробив рамку, натягнув на неi кiлька десяткiв дротин, а на них понанизував склянi намистини рiзного розмiру, форми й кольору. Дротини вiдповiдали лiнiям, намистини – значенню нот i так далi; таким способом Перро вiдтворював намистинами фрази з вiдомих музичних творiв або своi власнi теми, мiняв, транспонував, розвивав iх, перетворював i протиставляв одну однiй. З технiчного погляду це була забавка, але вона сподобалась учням, ii почали наслiдувати, мода на неi перекинулась i в Англiю. Якийсь час ця музична вправа-гра iснувала в такому примiтивно милому виглядi. І, як не раз бувае, важливий винахiд, що йому судилося довге життя, дiстав назву вiд скороминущоi дрiбнички. Те, в що обернулася згодом гра вiдвiдувачiв семiнару й нанизанi на дротини намистинки Перро, i досi всюди зветься Грою в бiсер.

За якихось два чи три десятирiччя Гра, здаеться, втратила свою популярнiсть серед студентiв, що вивчали музику, зате здобула ii серед математикiв, i довгий час характерною рисою Гри було те, що ii завжди переймали, використовували й розвивали далi науки, якi саме переживали свiй особливий розквiт чи вiдродження. У математикiв Гра набула великоi гнучкостi, здатностi переходити в творчiсть i навiть певного усвiдомлення себе самоi та своiх можливостей – i все це вiдбувалося рiвнобiжно з загальним розвитком культурного самоусвiдомлення, що на той час пережило велику кризу i, як пише Плiнiй Цiгенгальс, «зi скромною гордiстю змирилося зi своiм призначенням – належати до пiзньоi культури, яка приблизно вiдповiдае пiзнiй античностi, добi александрiйського еллiнiзму».

Так каже Цiгенгальс. Ми ж спробуемо тепер закiнчити свiй короткий нарис Гри в бiсер. Отже, коли Гра перейшла з музичних семiнарiв на математичнi (цей перехiд у Францii та Англii вiдбувся, мабуть, ще швидше, нiж у Нiмеччинi), то була вже така розвинута, що особливими знаками й скороченнями могла вiдтворювати математичнi процеси; майстри, розвиваючи далi тi знаки й скорочення, послуговувалися у своiй грi абстрактними формулами, виконували один перед одним ряди розв’язань i варiантiв рiвнянь iз своiх дисциплiн. Ця математично-астрономiчна гра формулами вимагала великоi уважностi, пильностi й зосередженостi, серед математикiв уже тодi репутацiя доброго гравця в бiсер важила дуже багато – не менше, нiж репутацiя доброго математика.

Майже всi науки в рiзний час переймали Гру й наслiдували ii, тобто застосовували ii у своiй сферi, що особливо засвiдчено в класичнiй фiлологii i в логiцi. Аналiтичний розгляд музичних значень призвiв до того, що музичнi фрази вдалося вкласти у фiзично-математичнi формули. Трохи згодом за цим методом почала працювати й фiлологiя, позначаючи мовнi структури так само, як фiзика позначае процеси, що вiдбуваються в природi, потiм на цей шлях стали й образотворчi мистецтва, де архiтектура давно вже була тiсно пов’язана з математикою. Серед отриманих таким чином абстрактних формул виявлялися все новi взаемозв’язки, аналогii i вiдповiдностi. Кожна наука пристосовувала до своiх потреб Гру в бiсер, створювала для цiеi мети свою мову Гри, що складалася з формул, скорочень i рiзних варiантiв iхнiх комбiнацiй, серед елiти iнтелектуальноi молодi була популярна Гра рядами й дiалогами формул. Гра була не тiльки вправою i не тiльки вiдпочинком, а й згустком почуття дисциплiни духу. Особливо вiдзначилися в Грi математики своею аскетичною i воднораз спортивною вiртуознiстю та суворiстю форми; вони мали вiд Гри велике задоволення, що неабияк допомагало iм уже тодi твердо вiдмовитись вiд свiтових насолод i прагнень. Гра в бiсер мала велике значення для остаточного подолання фейлетону i для вiдродження чистоi втiхи вiд гранично точних вправ iнтелекту, якiй ми завдячуемо виникнення новоi дисциплiни духу, сувороi, як у ченцiв. Свiт перемiнився. Духовне життя доби фейлетону можна порiвняти з виродженою рослиною, що змарнувала всi своi соки на гiпертрофований рiст, а наступнi спроби виправити становище – зi спробою зрiзати ту рослину при самому коренi. Юнаки, що хотiли тепер присвятити себе iнтелектуальним студiям, розумiли вже цi студii не як збирання вершечкiв по вищих навчальних закладах, де вiдомi й велемовнi, але позбавленi давнього авторитету професори годували iх рештками того, що колись називалось вищою освiтою; тепер iм доводилося вчитись так само завзято, як колись iнженерам у полiтехнiчних школах, а може, й ще завзятiше, ще методичнiше, iм треба було пiдiйматися стрiмкою дорогою знань, треба було вичистити й вигострити свою думку на математичних дисциплiнах i на схоластичних вправах за Арiстотелем, а крiм того, навчитися цiлком вiдмовлятись вiд усiх тих благ, що ранiше були такi бажанi для багатьох поколiнь учених: вiд швидкого й легкого заробiтку, вiд слави й громадськоi шани, вiд хвали в газетах, вiд шлюбiв з дочками банкiрiв i фабрикантiв, вiд рознiженостi й розкошiв. Письменники з високими тиражами, Нобелiвськими премiями й чудовими вiллами за мiстом, славетнi лiкарi, обвiшанi орденами, зi служниками в лiвреях, академiки з багатими дружинами й розкiшними салонами, хiмiки з посадами в радах нагляду промислових пiдприемств, фiлософи, що володiли фабриками фейлетону й читали запальнi лекцii в переповнених залах, збираючи оплески й букети, – всi цi постатi зникли i бiльше не з’являлися в нашому життi. Щоправда, й нинi ще е чимало здiбних юнакiв, якi заздрять цим людям i хотiли б iх наслiдувати, проте шлях до громадського визнання, багатства, слави й розкошiв веде тепер не через аудиторii, семiнари й докторськi дисертацii: iнтелектуальнi професii пережили глибокий занепад, збанкрутували в очах свiту, зате знов здобули покутно-фанатичну вiдданiсть духовi. Тим талантам, що бiльше прагнули блиску й добробуту, довелось вiдвернутися вiд набридлоi iм духовностi й шукати фаху, який мiг iм забезпечити сите життя й високi заробiтки.

Ми б дуже далеко зайшли, коли б почали докладно змальовувати, яким чином дух пiсля свого очищення домiгся визнання i в державному життi. Досвiд швидко показав, що досить було кiльком поколiнням виявити свое зледащiння й несумлiннiсть у духовнiй сферi, як це зразу ж завдало дуже вiдчутноi шкоди й практичному життю, дедалi рiдше почала траплятися справжня майстернiсть i почуття вiдповiдальностi у всiх iнтелектуальних професiях, i в технiчних також, тому плекання духу в державi й серед народу, особливо всю систему освiти, поступово монополiзувала духовна елiта – ще й тепер майже в усiх краiнах Європи освiта, якщо тiльки вона не лишилася пiд контролем римськоi церкви, перебувае в руках тих анонiмних орденiв, що набирають своiх членiв з духовноi елiти. І хоч би як часом дратувала громадську думку суворiсть i так звана пиха цiеi касти, хоч би як окремi особи бунтували проти неi, ii становище й досi непохитне, не тiльки завдяки ii чистотi й вiдмовi вiд будь-яких благ i переваг, крiм духовних, а й тому, що всi давно знають чи принаймнi здогадуються: така сувора школа необхiдна для того, щоб цивiлiзацiя iснувала далi. Всi знають чи принаймнi здогадуються: якщо думка не буде чистою i гострою, якщо дух перестануть шанувати, то незабаром i кораблi та автомобiлi зiб’ються з свого шляху, логарифмiчна лiнiйка iнженера та бухгалтерiя банку й бiржi втратять свое значення, свiй авторитет i почнеться хаос. А проте минуло чимало часу, поки здобула визнання думка, що й технiка, промисловiсть, торгiвля тощо, якi становлять зовнiшнiй бiк цивiлiзацii, повиннi мати спiльнi засади духовноi моралi й чесностi.

На той час Грi в бiсер бракувало одного: унiверсальностi, здатностi ширяти над факультетами. Астрономи, еллiнiсти, латинiсти, схоласти, музикознавцi грали в iнтелектуально досконалi iгри, але кожен факультет мав свою гру, кожна дисциплiна i ii вiдгалуження мали свою мову i свою систему правил. Минуло пiвсторiччя, поки була зроблена перша спроба подолати цi межi. Затримка ця вiдбулася швидше з моральних, анiж з формальних i технiчних причин: засоби для подолання тих меж уже знайшлися б, але сувора мораль вiдродженоi духовностi викликала пуританський страх перед витребеньками, перед змiшуванням дисциплiн i категорiй, глибокий i виправданий страх перед поверненням до грiха пустопорожнiх забавок i фейлетонiзму.

І ось праця однiеi людини мало не з першого кроку привела Гру в бiсер до усвiдомлення своiх можливостей, а водночас i на порiг унiверсальностi, i знов Гра завдячувала цей поступ своiм зв’язкам з музикою. Один швейцарський музикознавець i заразом фанатичний прихильник математики надав Грi нового напрямку, а тим самим i показав iй шлях до найвищого розквiту. Тепер уже неможливо дiзнатися, яке було його громадянське iм’я: на той час культ особи в духовнiй сферi вiдмер, i вiн увiйшов в iсторiю як Lusor (або: Joculator) Basiliensis[14 - Гравець (або Штукар) iз Базеля (лат.).]. Хоч його винахiд, як i кожний винахiд, був лише його особистим досягненням i осяянням, але появу його зумовили не тiльки приватнi потреби i спонуки – вiн мав куди сильнiшi iмпульси. На той час серед людей духу всюди жило палке прагнення знайти засоби вислову для нових здобуткiв людськоi думки, вони тяглися до фiлософii, до синтезу, цiлковите зосередження на своiй дисциплiнi, яке ранiше вважали за щастя, вже не задовольняло iх, то тут, то там якийсь учений проламував мури спецiальноi науки i пробував вийти до загального, багато хто мрiяв про новий алфавiт, про нову мову знакiв, якою можна було б закрiплювати й передавати один одному новий iнтелектуальний досвiд. Особливо переконливим свiдченням цього прямування була праця одного паризького вченого тих часiв пiд назвою «Китайська пересторога». Автор цього твору, якого чимало його сучасникiв вважало своерiдним Дон-Кiхотом, – зрештою, в своiй галузi, китайськiй фiлологii, вiн був визначним ученим, – перераховував небезпеки, що чигають на культуру й науку, навiть найдисциплiнованiшу, коли вона не захоче створити мiжнародну мову знакiв, яка, немов давнi китайськi iероглiфи, дозволяла б, не сплутуючи крил особистiй уявi й винахiдливостi, графiчно вiддавати найскладнiший змiст i рiвночасно була б зрозумiла всiм ученим свiту. Найважливiший крок до здiйснення цiеi вимоги зробив Joculator Basiliensis. Вiн заклав для Гри в бiсер пiдвалини новоi мови, а саме: мови знакiв i формул, у якiй математика й музика грали однакову роль i яка давала змогу поеднувати астрономiчнi й музичнi символи, зводити математику й музику, так би мовити, до спiльного знаменника. І хоч розвиток любоi нашому серцю Гри на цьому аж нiяк не закiнчився, проте основу для всього того, що сталося пiзнiше в ii iсторii, заклав уже той базельський анонiм.

Вiдтодi Гра в бiсер, що колись була професiйною розвагою то математикiв, то фiлологiв, то музикантiв, почала дедалi бiльше приваблювати до себе всiх справжнiх iнтелектуалiв. До неi звернулися багато стародавнiх академiй, масонських лож, i особливо прадавне Братство мандрiвникiв на Схiд. Кiлька католицьких орденiв теж вiдчули в нiй нове духовне вiяння i захопилися нею; зокрема в деяких бенедиктинських абатствах Грi вiддавали стiльки часу й уваги, що вже тодi постало питання, яке не раз поставало й пiзнiше: чи Церква й Курiя мають терпiти й пiдтримувати Гру, чи заборонити ii.

Пiсля подвигу базельця Гра почала дуже швидко розвиватися й нарештi стала тим, чим е й досi: втiленням духовного й естетичного iдеалу, високим культом, мiстичною еднiстю розпорошених членiв universitas litterarum. У нашому життi вона взяла на себе частково роль мистецтва, а частково роль абстрактноi фiлософii, i, наприклад, за часiв Плiнiя Цiгенгальса iй ще часто давали й iншу назву, що походила з поетичноi лексики фейлетонноi доби й означала заповiтну мету не одного чутливого до майбутнього iнтелекту, а саме: ii називали «магiчним театром».

Хоч Гра в бiсер вiд часу свого виникнення з погляду технiки й кiлькостi охопленого матерiалу безмежно розрослася, а з погляду iнтелектуальних вимог до гравцiв обернулась у високе мистецтво й складну науку, за життя базельця iй усе-таки бракувало дечого iстотного. Тодi кожна партiя була нанизуванням, упорядкуванням, групуванням i протиставленням сконцентрованих понять iз багатьох галузей науки й мистецтва, швидким вихоплюванням з пам’ятi понадчасових вартостей i форм, вiртуозним, миттевим летом через царство духу. Аж багато пiзнiше з духовного арсеналу науки виховання, а особливо iз звичаiв i традицiй мандрiвникiв на Схiд, до Гри було залучене поняття споглядання. Бо почало впадати в око прикре становище: спритнi мнемотехнiки, що не мали нiяких iнших позитивних якостей, вiртуозно розiгрували блискучi партii, вражаючи i збиваючи з пантелику iнших учасникiв Гри блискавичним нанизуванням нескiнченних понять. Тепер на таку вiртуознiсть почали накладати дедалi суворiшу заборону, i споглядання стало дуже важливою складовою частиною Гри, а для глядачiв i слухачiв ii – навiть основною. Це був поворот до релiгiйностi. Тепер уже потрiбно було не тiльки за допомогою меткоi спостережливостi й натренованоi пам’ятi iнтелектуально стежити за послiдовнiстю iдей i всiею духовною мозаiкою Гри, а й глибоко вiддаватись iй душею. Коли тепер керiвник Гри оголошував якийсь знак, гравцi повиннi були методом суворого, мовчазного споглядання осягнути його змiст, походження i його сенс, що сприяло iнтенсивному й органiчному засвоенню знака. Технiку i практику споглядання члени Ордену i Братств Гри виносили зi шкiл елiти, де мистецтву споглядання й медитацii придiляли величезну увагу. Це i врятувало iероглiфи Гри вiд виродження в простi лiтери.

Мiж iншим, до того часу Гра в бiсер, хоч яка вона була популярна, для вчених i далi лишалася iхньою приватною вправою. В неi можна було грати самому, вдвох, гуртом, хоч особливо глибокi, добре скомпонованi, вдалi партii часом записували, про них дiзнавалися в iнших мiстах i в iнших краiнах, iх або хвалили, або критикували. Та аж тепер Гра поволi почала набувати новоi функцii – вона стала громадським святом. А проте ще й досi кожному дозволено грати в неi приватно, i особливо полюбляе таку гру молодь. Але тепер кожен, почувши слова «Гра в бiсер», найперше подумае про урочистi публiчнi iгри, що вiдбуваються пiд керiвництвом небагатьох досвiдчених майстрiв, яких у кожнiй краiнi очолюе Магiстр Гри. Такими iграми не тiльки побожно втiшаються запрошенi – за ними з напруженою увагою стежать слухачi в усiх частинах свiту. Деякi з цих iгор тривають кiлька днiв або й тижнiв, i протягом усього свята i гравцi, i слухачi живуть за суворими приписами, обов’язковими навiть на години сну, аскетичним, вiдчуженим вiд свiту життям цiлковитого самозаглиблення, схожим на суворо впорядковане, схимницьке життя, яке провадять виконавцi духовних вправ святого Ігнатiя.

До цього вже майже нема чого додати. Пiд гегемонiею то тiеi, то iншоi науки або мистецтва Гра над усiма iграми розвинулася в своерiдну унiверсальну мову, з допомогою якоi гравцi можуть змiстовними знаками вiддавати духовнi вартостi й сполучати iх одну з одною. За всiх часiв Гра була тiсно пов’язана з музикою, i виконували ii здебiльшого або за музичними, або за математичними правилами. Оголошували одну, двi, три теми, потiм розвивали й варiювали iх так само, як розвивають i варiюють тему фуги чи музичноi фрази в концертi. Гра, наприклад, могла починатися певною астрономiчною конфiгурацiею, або темою бахiвськоi фуги, або фразою з Лейбнiца, чи з «Упанiшад», а далi, залежно вiд намiру й вiд хисту гравця, покликана до життя провiдна iдея або розвивалась i поширювалась, або збагачувала свою виразнiсть спiвзвуччями спорiднених понять. Якщо початкiвець ще мiг хiба провести знаками паралелi мiж класичною музикою i формулою якогось закону природи, то в знавця i майстра Гра вiд початковоi теми вiльно розвивалася в безмежних комбiнацiях. В однiй школi Гри довгий час дуже любили зiставляти, протиставляти i, нарештi, гармонiйно поеднувати двi ворожi одна однiй теми чи iдеi, наприклад, закону й волi, iндивiдуума й громади, до того ж особливу увагу звертали на те, щоб у такiй партii обидвi теми чи тези були цiлком рiвноправнi й виконанi безсторонньо, а з тези й антитези в якомога чистiшому виглядi був виведений синтез. Взагалi, крiм кiлькох генiальних виняткiв, iгор з негативним чи скептичним, дисгармонiйним акордом не любили, а часом навiть просто забороняли iх – головним чином через той змiст, який у перiод свого найвищого розквiту Гра здобула в очах гравцiв. Вона означала витончену, символiчну форму пошукiв досконалостi, високу алхiмiю, наближення до единого в собi, над усiею безлiччю образiв сутщого духу, отже, до Бога. Десь так, як побожнi мислителi давнiших епох уявляли життя всiх iстот на землi спрямованим до Бога i бачили багатоманiтнiсть явищ довершеною i до кiнця продуманою тiльки в Божистiй едностi, так i фiгури й формули Гри в бiсер розросталися, музичили й фiлософували свiтовою мовою, виплеканою всiма науками та мистецтвами, простували, граючи й бавлячись, до високоi досконалостi, до чистого буття, до цiлковитоi дiйсностi. Гравцi завжди любили слово «реалiзувати» i своi дii сприймали як шлях вiд становлення до буття, вiд можливого до дiйсного. Хай нам буде дозволено тут ще раз згадати наведений вище вислiв Миколи Кузанського.

До речi, поняття християнськоi теологii, оскiльки вони були класично сформульованi i таким чином стали нiби спiльним культурним набутком, природно ввiйшли в мову Гри; вона могла так само легко й точно вiддати i включити в Гру одне з основних понять вiри, цитату з Бiблii, вислiв котрогось iз отцiв церкви чи латинський текст меси, як i геометричну аксiому або ж мелодiю Моцарта. Ми навряд чи перебiльшимо, коли зважимося сказати: для вузького кола справжнiх майстрiв Гра означала майже те саме, що служба Божа, хоч вiд створення своеi власноi теологii вона утримувалась.

У боротьбi за свое iснування серед недуховних свiтових сил Гра в бiсер i римська церква надто потребували допомоги одна одноi, щоб можна було допустити до iхньоi сутички, хоч привiд до неi траплявся дуже часто, бо й тут, i там iнтелектуальна чеснiсть i щире прагнення до чiтких, однозначних формулювань спонукали до розмежування. Але до нього так нiколи й не дiйшло. Рим ставився до Гри то прихильно, то холодно i цим задовольнявся: адже навiть у конгрегацiях i серед високого духiвництва багато найрозумнiших голiв захоплювались Грою. До того ж Гра, вiдколи почали влаштовувати громадськi iгри i був призначений Magister Ludi, перебувала пiд охороною Ордену й Виховноi Колегii, а вони в своему ставленнi до Риму завжди були втiленням рицарськоi ввiчливостi. Папа Пiй XV, ще бувши кардиналом, належав до ретельних, досвiдчених гравцiв у бiсер. Коли ж вiн став папою, то не тiльки назавжди кинув Гру, як i його попередники, а й спробував боротися з нею; за його влади мало не дiйшло до заборони католикам брати в нiй участь. Але вiн помер, не встигнувши здiйснити свiй намiр, i одна популярна бiографiя цього небуденного церковного дiяча трактуе його ставлення до Гри як глибоку пристрасть; вже ставши папою, вiн тiльки тому почав виявляти до неi ворожiсть, що сподiвався таким чином побороти свое справжне почуття.

Гра, в яку ранiше вiльно грали окремi особи й товариства i яку вже вiддавна ласкаво пiдтримувала Виховна Колегiя, набула характеру офiцiйноi органiзацii спершу у Францii i в Англii, а потiм досить швидко i в iнших краiнах. У кожнiй краiнi були створенi комiсii Гри i призначенi верховнi керiвники, що мали титул Магiстра Гри, а публiчнi iгри, якi вiдбувалися пiд особистим керiвництвом Магiстра, стали iнтелектуальним святом. Звичайно Магiстр, як усi вищi й найвищi дiячi iнтелектуальноi сфери, лишався анонiмним: крiм кiлькох найближчих осiб, нiхто не знав його iменi. Офiцiйнi, мiжнароднi засоби зв’язку – радiо тощо – використовували тiльки пiд час громадських, великих iгор, за якi вiдповiдав Магiстр Гри. Крiм керiвництва громадськими iграми, Магiстр мав iще один обов’язок: опiкувався гравцями й школами Гри, а головне, якнайсуворiше наглядав за розвитком самоi Гри. Лише всесвiтня Комiсiя Гри вирiшувала (нинi такого вже майже не трапляеться), вводити чи не вводити до складу Гри новi знаки й формули, поширювати чи не поширювати правила, бажано чи небажано залучати до неi новi галузi знань. Коли Гру розглядати як своерiдну всесвiтню мову iнтелектуалiв, то Комiсii Гри окремих краiн пiд керiвництвом своiх Магiстрiв утворюють нiби академiю, що наглядае за складом, розвитком i чистотою цiеi мови. Комiсiя кожноi краiни мае Архiв Гри, тобто списки всiх досi перевiрених i допущених до Гри знакiв i кодiв, кiлькiсть яких давно вже набагато перевищила кiлькiсть давнiх китайських iероглiфiв. Загалом достатньо пiдготовленим гравцем вважають того, хто здав випускний iспит за вищу школу, а особливо за школу елiти, проте – так було ранiше, i так лишилося й тепер – мовчки мають на увазi, що вiн досяг непересiчних успiхiв в однiй iз провiдних галузей науки або в музицi. Майже кожен п’ятнадцятирiчний учень школи елiти мрiе стати колись членом Комiсii Гри або навiть Магiстром Гри. Та вже серед докторантiв тiльки невеличка частина плекае шанолюбну надiю активно служити Грi та ii подальшому розвитковi. Зате всi цi шанувальники Гри старанно опановували теорiю i медитацiю, а пiд час «великих» iгор утворювали те найвужче коло шанолюбних, вiдданих учасникiв, що надае громадським iграм урочистого характеру i вберiгае iх вiд перетворення в чисто декоративну виставу. Для цих справжнiх знавцiв i шанувальникiв Гри Magister Ludi – нiби володар чи первосвященик, майже божество.

Але для кожного самостiйного гравця, а тим паче для Магiстра, Гра в бiсер – це насамперед заглиблення в музику, десь у такому значеннi, яке мав на думцi Йозеф Кнехт, коли одного разу сказав про класичну музику:

«Ми вважаемо класичну музику екстрактом i втiленням нашоi культури, бо саме в нiй наша культура виявила себе найяскравiше i найхарактернiше. Ми вбачаемо в цiй музицi спадщину античностi i християнства, дух свiтлоi i мужньоi побожностi, неперевершену рицарську мораль. Бо ж мораль, врештi, i е класичним виявом культури, взiрцем людськоi поведiнки, втiленням у певний образ. Мiж 1500 й 1800 роками з’являлися всiлякi музичнi твори й стилi, i засоби iхнi були найрiзноманiтнiшi, але дух, чи, краще сказати, мораль усюди була та сама. Людська позицiя, виявом якоi стала класична музика, завжди однакова, вона завжди грунтуеться на однаковому ставленнi до життя i прагне до однаковоi переваги над випадковiстю. Ось вони, риси класичноi музики: усвiдомлення трагiзму людського буття, погодження з людською долею, мужнiсть i веселiсть. Чи це буде грацiя менуета Генделя або Куперена, чи доведена до найвищоi нiжностi чуттевiсть, як у багатьох iталiйцiв або в Моцарта, чи тиха, зосереджена готовнiсть до смертi, як у Баха, – завжди це якесь змагання, якась мужнiсть, якесь рицарство, i в усьому цьому чутно вiдлуння надлюдського смiху, безсмертноi веселостi. Хай це вiдлуння буде чутно i в наших iграх, у цiлому нашому життi, у наших дiях i в наших стражданнях».

Цi слова записав один iз учнiв Кнехта. Ними ми й закiнчуемо свою розвiдку про Гру в бiсер.




Життепис магiстра Гри Йозефа Кнехта





Покликання


Про походження Йозефа Кнехта ми нiчого не дiзналися. Як i багато iнших учнiв елiтарних шкiл, вiн або рано лишився сиротою, або жив у несприятливому середовищi, i його забрала звiдти й усиновила Виховна Колегiя. В кожному разi, йому не довелося переживати конфлiкту мiж школою i родиною, що обтяжуе молодi роки стiльком обдарованим юнакам, утруднюе iхнiй вступ до Ордену, а деяким ще й ламае вдачу, робить ii важкою i суперечливою. Кнехтовi пощастило: вiн нiби народився для Касталii, для Ордену, для служби у Виховнiй Колегii, йому нiби змалку судився такий шлях; i хоч вiн добре пiзнав труднощi духовного життя, а все ж трагедiю кожного, хто прирiкае себе служiнню руховi, пережив безболiсно. Але присвятити особi Йозефа Кнехта таку велику розвiдку нас звабила не стiльки сама ця трагедiя, скiльки тиха, ясна, промениста наполегливiсть, з якою вiн творив свою долю, розвивав свiй хист, здiйснював свое призначення. Як усi видатнi люди, вiн мав свого генiя, daimonion[15 - Daimonion. – У такiй формi це слово асоцiюеться з розповiдями Платона й Ксенофонта про Сократа, який признавався, що часто i до того ж у найважливiших випадках дiе за iррацiональним, пiдсвiдомим iмпульсом, у якому сам фiлософ та його учнi вбачали голос персонiфiкованоi особистоi долi людини, його «демона».], i свою amor fati[16 - Вiдданiсть долi (лат.).][17 - Amor fati. – Це словосполучення вживали античнi стоiки, проте в новоевропейськiй фiлософськiй лiтературi воно стало вiдоме головним чином завдяки Ф. Нiцше. В нiцшеанському слововживаннi «amor fati» означае мужню волю до того, щоб повнiстю пережити свое життя, не тiльки не вимагаючи вiд нього нiяких обiцянок i гарантiй, але й будучи вiд самого початку готовим до найстрашнiшого («героiчний песимiзм»).], але його amor fati здаеться нам вiльною вiд похмурого фанатизму. Щоправда, ми не знаемо того, що сховано в глибинi людськоi душi, i пам’ятаемо, що iсторiя, хоч би як тверезо, з якою дiловитою об’ективнiстю вона була писана, завжди лишаеться поезiею, а третiй вимiр поезii – вигадка. Адже нам зовсiм не вiдомо, – коли звернутися до великих прикладiв, – як жилося, радiсно чи тяжко, Йоганновi Себастiановi Баху або Вольфганговi Амадеевi Моцарту. У Моцарта ми вбачаемо надзвичайно зворушливу, милу грацiю рано дозрiлого генiя, а в Баха – повчально-втiшне погодження зi стражданням i смертю як з батькiвською волею Бога, але це знання про них ми винесли не з iхнiх бiографiй чи з фактiв iхнього приватного життя, що дiйшли до нас, а тiльки з iхнiх творiв, з iхньоi музики. Далi, до того Баха, бiографiю якого ми знаемо i образ якого склали собi з його музичних творiв, ми несамохiть доточуемо i його посмертну долю: у своiй уявi немов бачимо, як вiн ще за свого життя знав i мовчав, усмiхаючись, що зразу ж пiсля смертi всi його твори забудуть, а рукописи iхнi пiдуть на макулатуру, що замiсть нього один iз його синiв стане «великим Бахом» i досягне успiху, що пiсля свого воскресiння його музика зiткнеться з непорозумiннями i варварством фейлетонноi доби тощо. Так само ми схильнi приписувати чи накидати ще квiтучому, поринутому у вир творчоi працi Моцартовi свiдомiсть того, що йому буде затишно в обiймах смертi, ранню певнiсть у своiй приреченостi. Там, де лишився твiр, iсторик не може дiяти iнакше – вiн розглядае той твiр разом з життям його творця, як двi нероздiльнi половини живого цiлого. Так ми робимо з Моцартом чи з Бахом, так ми робимо i з Кнехтом, хоч вiн належить до нашоi, принципово «нетворчоi» епохи й не лишив пiсля себе «творiв» у такому значеннi, як тi майстри.

Коли ми пробуемо описати життя Кнехта, то тим самим пробуемо й витлумачити його, i коли нам як iсторикам дуже шкода, що про останнi його роки майже немае цiлком певних вiдомостей, то саме легендарнiсть цих останнiх рокiв Кнехтового життя й додала нам мужностi взятися за цю справу. Ми беремо на вiру цю легенду й погоджуемося з нею, байдуже, чи це правда, чи тiльки повчальна вигадка. Так само, як ми не знаемо, де i в якiй сiм’i народився Кнехт, ми нiчого не знаемо i про його кiнець. Але ми не маемо нiяких пiдстав вважати, що цей кiнець мiг бути випадковим. Життя Йозефа Кнехта, наскiльки воно нам вiдоме, постае перед нами як чiткий ряд дедалi вищих щаблiв, i коли в своiх здогадах про його кiнець ми залюбки приеднуемось до легенди й беремо ii на вiру, то причина цьому ось яка: те, що каже легенда, на нашу думку, могло б бути останнiм, завершальним щаблем його життевого шляху й цiлком випливало б з усiх попереднiх. Признаемося навiть, що перехiд цього життя в легенду здаеться нам органiчним i виправданим, так само як ми нiтрохи не сумнiваемось, що свiтило, яке зникло з ваших очей, «зайшло», iснуе далi. У тому свiтi, в якому ми, автор i читач цих рядкiв, живемо, Йозеф Кнехт досяг i доконав найвищого, що тiльки можна собi уявити: як Magister Ludi вiн був вождем i взiрцем для тих, хто служив духовнiй культурi чи прагнув iй служити, вiн зразково берiг i примножував духовну спадщину як первосвященик храму, святого для кожного з нас. Але вiн не тiльки досяг рiвня Магiстра, не тiльки посiв мiсце на вершинi нашоi iерархii, а ii пiшов далi, перерiс його такою мiрою, про яку ми лише можемо шанобливо здогадуватись, i саме тому нам здаеться цiлком природним i логiчним, що й його бiографiя переступила межi звичайних вимiрiв i стала врештi легендою. Ми приймаемо це диво, радi цьому диву i не хочемо заглиблюватись у його тлумачення. Та оскiльки Кнехтове життя – iсторiя, а воно таки iсторiя до одного цiлком певного дня, то ми й трактуватимемо його як iсторiю i намагатимемось вiдтворити цей легендарний шлях саме таким, яким вiн вiдкрився нам пiд час дослiджень.

З дитинства Йозефа Кнехта, тобто з того часу, коли вiн ще не був учнем елiтарноi школи, нам вiдома тiльки одна подiя, але вона мае важливе, символiчне значення, бо свiдчить про перший вагомий поклик духу до хлопця, про перший акт покликання, i знаменно, що перша покликала його не наука, а музика. Цей уривок з бiографii, як i майже всi вiдомостi про особисте життя Кнехта, ми завдячуемо одному його учневi з класу Гри в бiсер i вiдданому шанувальниковi, що записав багато висловiв i розповiдей свого великого вчителя.

Кнехт мав тодi десь дванадцять чи тринадцять рокiв i був учнем класичноi гiмназii в мiстечку Берольфiнгенi пiд Цабервальдом, де вiн, мабуть, i народився. Хоч хлопець уже давно був стипендiатом гiмназii i колегiя вчителiв, особливо вчитель музики, двiчi чи тричi рекомендували його найвищому керiвництву для переведення в школу елiти, сам вiн нiчого не знав про це i ще жодного разу не бачив нiкого з елiти чи з Магiстрiв Виховноi Колегii. І раптом учитель музики (Йозеф тодi вчився грати на скрипцi й на лютнi) сказав йому, що невдовзi, можливо, до Берольфiнгена завiтае Магiстр музики – перевiрити, як у гiмназii налагоджене музичне навчання, тож хай Йозеф налягае на вправи, щоб не осоромитись самому й не осоромити свого вчителя. Ця звiстка глибоко схвилювала хлопця, бо вiн, звичайно, добре знав, хто такий Магiстр музики, знав, що той не просто з’явиться з якогось високого вiддiлу Виховноi Колегii, як з’являлися двiчi на рiк шкiльнi iнспектори, а що вiн – один iз дванадцяти напiвбогiв, один iз дванадцяти керiвникiв тiеi найшановнiшоi Колегii i найвища iнстанцiя для цiлоi краiни в усьому, що стосуеться музики. Отже, Магiстр музики, Magister musicae, особисто вiдвiдае Берольфiнген! У цiлому свiтi для малого Йозефа була, може, тiльки одна людина ще легендарнiша й загадковiша – Магiстр Гри в бiсер. Вiн наперед вiдчував величезну, боязку пошану до Магiстра музики i уявляв собi його то якимось королем, то якимось чарiвником, то нiби одним iз дванадцяти апостолiв чи котримось iз великих митцiв класичноi доби, таких, як Мiхаель Преторiус, Клаудiо Монтевердi, Й. Й. Фробергер або Йоганн Себастiан Бах, – i так само палко очiкував, як i боявся тiеi хвилини, коли з’явиться це свiтило. І один iз цих напiвбогiв i архангелiв, один iз таемничих i всемогутнiх правителiв духовного свiту власною особою з’явиться тут, у мiстечку, в iхнiй гiмназii, i вiн, Йозеф, побачить його, i, може, Магiстр озветься до нього, перевiрить, як вiн грае, полае його або похвалить – то була така величезна подiя, нiби якесь диво, рiдкiсне небесне явище, та й учителi казали, що це вперше за багато десятирiч Magister musicae вiдвiдае iхне мiстечко i iхню маленьку гiмназiю. Хлопцевi по-рiзному ввижалася зустрiч високого гостя, а насамперед – як пишна офiцiйна урочистiсть, схожа на ту, що вiн бачив, коли новий бургомiстр вступав на свою посаду: з духовим оркестром i прапорами, а може, навiть iз феерверком; Кнехтовi товаришi уявляли собi приiзд Магiстра так само. Щоправда, радiсть Кнехта трохи затьмарював острах: вiн боявся, як би самому не опинитися надто близько до тiеi великоi людини, не зганьбити себе перед таким знавцем своею грою i своiми вiдповiдями. Але той острах був не тiльки гнiтючий, а й солодкий, бо в глибинi душi, не признаючись у цьому навiть самому собi, вiн вважав очiкуване свято з його прапорами i феерверками зовсiм не таким бентежним, гарним, важливим i, попри все, дивовижно радiсним, як те, що вiн, малий Йозеф Кнехт, побачить Магiстра зблизька, що той завiтае до Берольфiнгена трохи й задля нього, Йозефа, – адже Магiстр приiде перевiряти, як у гiмназii вчать музику, а вчитель музики, видно, гадае, що iспит можуть влаштувати i йому, Кнехтовi.

Але, мабуть… ох, нi, навряд чи до цього дiйде, де там! У Магiстра е важливiшi справи, нiж вислухувати, як малий хлопчисько цигикае на скрипцi, вiн, певна рiч, перевiрятиме старших учнiв, вони бiльше всього знають. З такими думками чекав Йозеф великого дня, i той день настав, але почався з розчарування: на вулицях не грав оркестр, на будинках нiхто не вивiсив прапорiв та гiрлянд, треба було, як i щодня, брати книжки й зошити i йти на звичний урок, i навiть у класi вiн не побачив анi найменших ознак святковостi, все було звичайне. Почався урок, на вчителевi був той самий костюм, що й завжди, i вiн жодним словом не згадав про почесного гостя.

Але на другому чи третьому уроцi все ж таки сталося диво: постукавши в дверi, зайшов служник i сказав, що учень Йозеф Кнехт повинен за чверть години з’явитися до вчителя музики, перед тим гарненько причепурившись, помивши руки й почистивши нiгтi. Кнехт зблiд з переляку, вийшов, ледве переставляючи ноги, зi школи, тодi кинувся до iнтернату, поклав книжки, вмився, причесався, тремтячими руками взяв футляр зi скрипкою та нотний зошит i подався до флiгеля, де були музичнi класи. У горлi в нього стояв клубок. На сходах його зустрiв один з гiмназистiв i схвильовано мовив, показуючи на клас:

– Почекай тут, поки тебе викличуть.

Минуло не так багато часу, поки настав край його чеканню, проте для Кнехта то була цiла вiчнiсть. Нiхто його не викликав, але до класу зайшов якийсь чоловiк, зовсiм старий, як йому спершу здалося, не дуже високий, сивий, з гарним ясним обличчям i пильними блакитними очима. Погляд тих очей мiг би злякати, проте вiн був не тiльки пильний, а й веселий: не те, щоб чоловiк смiявся чи хоча б усмiхався, просто в очах його свiтилася тиха, спокiйна веселiсть. Чоловiк сiв на стiльчик перед старим шкiльним фортепiано й сказав:

– Ти Йозеф Кнехт? Твiй учитель задоволений тобою, вiн, здаеться, любить тебе. Ходи, трохи пограемо разом.

Кнехт iще перед тим дiстав скрипку з футляра. Старий узяв ноту «ля», хлопець настроiв скрипку i боязко, запитливо глянув на нього.

– Що б ти хотiв зiграти? – спитав Магiстр.

Учень не змiг нiчого вiдповiсти, серце його переповнювала святоблива пошана до старого. Вiн ще нiколи не бачив такоi людини. Вiн нерiшуче взяв ноти й простяг iх Магiстровi.

– Нi, – сказав Магiстр, – я б хотiв, щоб ти зiграв щось напам’ять, не вправу, а щось просте, що ти знаеш напам’ять, може, пiсню, яка тобi подобаеться.

Кнехт збентежився; це обличчя, цi очi зачарували його. Вiн соромився свого збентеження, але не мiг вiдповiсти, не мiг сказати жодного слова. Магiстр не квапив його. Вiн одним пальцем програв початок якоiсь мелодii i запитально глянув на хлопця. Той кивнув головою, зразу ж радiсно пiдхопив мелодiю – то була старовинна пiсня, яку вони часто спiвали в школi.

– Ще раз! – сказав Магiстр.

Кнехт повторив мелодiю, а старий зiграв до неi другий голос. Тепер старовинна пiсня звучала в маленькому класi на два голоси.

– Ще раз!

Кнехт знов заграв перший голос, а Магiстр зразу другий i третiй. Чудесна старовинна пiсня лунала в класi на три голоси.

– Ще раз! – І Магiстр зiграв три голоси до мелодii. – Гарна пiсня! – тихо сказав вiн. – А тепер зiграй ii ще в альтi.

Кнехт слухняно зiграв, Магiстр задав йому тон i долучив до його гри своi три голоси.

– Ще раз! – знов i знов казав старий дедалi веселiше.

Кнехт зiграв мелодiю в тенорi, раз у супроводi двох, а раз – трьох голосiв. Так вони виконали пiсню кiлька разiв, i слова iм були вже не потрiбнi; з кожним повторенням мелодiя сама собою ставала багатшою, набувала нових оздоб. Маленька порожня кiмната, освiтлена веселим вранiшнiм сонцем, святково звучала у вiдповiдь. За якийсь час старий перестав грати й спитав:

– Може, досить?

Кнехт похитав головою i заграв знов. Магiстр приеднався до нього з своiми трьома голосами, i чотири голоси весело проклали тонкi, яснi лiнii, перегукуючись один з одним, пiдтримуючи один одного, перетинаючись i описуючи один навколо одного дуги й фiгури, а хлопець i старий, забувши про все на свiтi, вiддавалися тим чудовим спорiдненим лiнiям i фiгурам, що утворювались там, де лiнii схрещувалися, i, обсотанi iхнiм чарiвним плетивом, грали, тихо похитуючись, наче скорялися невидимому капельмейстеровi. Нарештi Магiстр, закiнчивши мелодiю, повернув голову й спитав:

– Сподобалось тобi, Йозефе?

Кнехт мовчки глянув на нього. Очi його свiтилися вдячнiстю, вiн весь свiтився, але не мiг вимовити жодного слова.

– Може, ти вже знаеш, що таке фуга? – спитав Магiстр.

На обличчi в Кнехта проступив сумнiв. Вiн уже слухав фуги, але на уроках вони iх ще не проходили.

– Добре, – сказав Магiстр, – тодi я покажу тобi фугу. Найкраще ти зрозумiеш, що це таке, коли ми самi скомпонуемо ii. Отже, для фуги насамперед потрiбна тема, але тему ми не будемо довго шукати, а вiзьмемо ii з нашоi пiснi.

Вiн зiграв кiлька нот, уривок з мелодii, що прозвучав дуже дивно, якийсь обрубок без голови i без хвоста. Потiм зiграв тему ще раз, трохи далi, i в нiй уже з’явився перший вступ, другий вступ зробив перехiд iз квiнти в кварту, третiй повторив перший на октаву вище, так само четвертий повторив другий; експозицiя закiнчилася клаузулою в тональностi домiнанти. Друга розробка вiльнiше модулювала в iншi тональностi, третя, схиляючись до субдомiнанти, завершилась клаузулою в основному тонi. Хлопець дивився на розумнi бiлi пальцi Магiстра, бачив, як на його зосередженому обличчi тихо вiддзеркалювався плин музики, а очi спочивали пiд напiвопущеними повiками. Серце в хлопця калатало вiд захвату, вiд любовi до Магiстра, а слух його вбирав фугу, i йому здавалося, що вiн уперше слухав музику. Вiн угадував за витвором духу, що поставав перед ним у звуках, гармонiю закону й волi, служiння i влади, гармонiю, яка даруе людям щастя; вiн доручав себе i заприсягався в вiрностi цьому духовi i цьому майстровi, вiн бачив тiеi хвилини, що йому, його життю, цiлому свiтовi вказуе дорогу, дае лад i мету дух музики, i, коли гра скiнчилася, вiн прикипiв поглядом до чарiвника, що сидiв перед ним, до володаря, якому вiн вiддався душею i серцем i який усе ще схилявся над клавiатурою, приплющивши очi, з просвiтлим зосередженим обличчям. Хлопець дивився на нього й не знав, чи йому втiшатися блаженством цих хвилин, чи плакати, що вони вже минули. Нарештi старий повiльно пiдвiвся зi стiльчика, проникливо й водночас невимовно ласкаво глянув на нього веселими блакитними очима й сказав:

– Нiде люди так легко не стають друзями, як граючи разом. Це дуже гарно. Сподiваюся, що вiднинi ми з тобою будемо друзями. Може, ти також навчишся компонувати фуги, Йозефе. – З цими словами старий подав йому руку й рушив до дверей, але на порозi ще раз обернувся, глянув на Йозефа й легенько, ввiчливо вклонився на прощання.

Через багато рокiв Кнехт розповiдав одному своему учневi: коли вiн вийшов iз флiгеля, в мiстi i в усьому свiтi вiн побачив бiльшу змiну i бiльше чару, нiж коли б вони були оздобленi прапорами, стрiчками, гiрляндами та феерверками. Вiн щойно пережив акт покликання, який можна, мабуть, з цiлковитим правом назвати таiнством: йому став видимий, гостинно вiдкрився його очам iдеальний свiт, досi вiдомий його молодiй душi або з чужих слiв, або з палких мрiй. Цей свiт не тiльки iснував десь далеко, в минулому чи в майбутньому, – нi, вiн був поряд, живий i дiяльний, вiн свiтився, посилав своiх вiстунiв, апостолiв, таких людей, як цей старий Магiстр, що, до речi, був не таким уже й старим, як здалося Йозефовi. І той свiт послав одного з своiх незвичайних вiстунiв i до нього, маленького гiмназиста, щоб дати йому знак, покликати його! Таке значення мала для Йозефа та зустрiч, i минув не один тиждень, поки вiн справдi довiдався й переконався, що чарiвнiй подii, яка вiдбулася тiеi священноi години, вiдповiдала цiлком певна подiя i в реальному свiтi, що те покликання було не тiльки благодаттю i покликом у його власнiй душi i в його сумлiннi, а й дарунком i покликом до нього земних сил. Бо довго не могло лишатися таемницею, що вiдвiдини Магiстра музики були не простою випадковiстю i не справжньою iнспекцiею. Уже давно iм’я Кнехта, на пiдставi рапортiв його вчителiв, стояло в списку учнiв, якi здавалися гiдними того, щоб iх зарахували в школу елiти чи принаймнi щоб вони були рекомендованi Верховнiй Колегii. Оскiльки ж Кнехта хвалили не тiльки за вiдмiнне знання латинськоi мови i гарну вдачу, але його ще й особливо рекомендував i хвалив учитель музики, Магiстр музики вирiшив скористатися службовим вiдрядженням i на кiлька годин заiхати до Берольфiнгена, щоб самому глянути на цього учня. Його цiкавили не стiльки Кнехтовi успiхи з латинськоi мови i вправнiсть пальцiв (тут Магiстр цiлком покладався на оцiнки вчителiв, хоч усе ж таки побував на iхнiх уроках), скiльки те, чи в хлопця справдi е хист музиканта у високому значеннi цього слова, здатнiсть до захвату, до пiдпорядкування, до покiрноi шаноби, до служiння культовi. Загалом учителi звичайних шкiл не без поважних на те пiдстав були досить скупi на рекомендацii учнiв до елiти, а все ж траплялося, що вони надавали кому-небудь перевагу з мiркувань не зовсiм чесних або котрийсь не дуже уважний учитель уперто рекомендував свого улюбленця, хоч той був тiльки старанний, шанолюбний i вмiв пiдлабузнюватись, та й годi. Таких Магiстр музики особливо не любив, вiн миттю вгадував, чи iспитований свiдомий того, що йдеться про його долю, його майбутне, i горе було тому учневi, який демонстрував йому свою спритнiсть, поводився надто впевнено, надто мудро або ще, бува, й пробував пiдлизатися, – Магiстр не раз бракував таких, ще й не почавши iспиту.

Учень Кнехт сподобався старому Магiстровi, навiть дуже сподобався, ще й дорогою, iдучи далi у своiх справах, вiн задоволено згадував про Йозефа; нiяких нотаток вiн не робив у своему зошитi, але запам’ятав щирого, скромного хлопця i, вернувшися з вiдрядження, власноручно включив його прiзвище в список учнiв, яких проекзаменував котрийсь iз членiв Виховноi Колегii i визнав, що вони гiднi вчитися в елiтарнiй школi.

Про той список – гiмназисти звали його «Золотою кни- гою», але iнколи й глузливо величали «Каталогом шанолюбiв» – Йозефовi часом доводилось чути в гiмназii, i говорили про нього рiзним тоном. Коли список згадував учитель, хоча б навiть тiльки для того, щоб дорiкнути учневi: мовляв, такому, як вiн, годi й сподiватися, що його запишуть до «Золотоi книги», – то його тон був урочистий, в голосi бринiла повага i навiть якась бундючнiсть. Та коли, бувало, про «Каталог шанолюбiв» заводили мову самi учнi, тон iхнiй найчастiше був зневажливий i перебiльшено байдужий. Одного разу Йозеф почув, як хтось iз учнiв сказав:

– Ет, чхати я хотiв на той iдiотський список! Путящий хлопець туди нiзащо не попаде. Вчителi вводять до нього тiльки тих, хто куе день i нiч, та ще пiдлабузникiв.

Дивнi часи настали для Йозефа пiсля тiеi чудесноi подii. Спершу хлопець нiчого не знав про те, що тепер вiн належить до «electi»[18 - Вибраних (лат.).], до «flos juventutis»[19 - Цвiту молодi (лат.).], як величали в Орденi учнiв елiтарних шкiл; поки що вiн зовсiм не думав про якiсь практичнi, вiдчутнi наслiдки тiеi подii, про те, що вона може вплинути на його долю, на його щоденне життя, i коли для вчителiв вiн був уже обранцем, тим, хто йде вiд них, сам Йозеф сприйняв свое покликання лише як процес у глибинi своеi душi. Але й так це була рiзка межа в його життi. Хоч година, проведена з чарiвником, тiльки здiйснила чи наблизила те, про що Йозеф уже здогадувався у своему серцi, а проте саме ця година вiддiлила вчорашне вiд сьогоднiшнього, минуле вiд теперiшнього i майбутнього, так, як той, хто прокинувся зi сну, хай навiть серед такого самого оточення, як вiн бачив у снi, все ж не мае сумнiву, що вiн прокинувся. Людинi по-рiзному, безлiччю шляхiв вiдкриваеться ii покликання, але суть i сенс цiеi подii завжди тi самi: душа тодi прокидаеться, перероджуеться, в неi прибувае сили, замiсть снiв i передчуттiв, що йшли зсередини, раптом виникае i вриваеться поклик ззовнi, уламок дiйсностi. Тут цей уламок дiйсностi прибрав постать Магiстра: досi вiдомий йому тiльки як далекий, оточений глибокою пошаною напiвбог, архангел з небесноi високостi, вiн з’явився власною особою, дивився на нього блакитними очима, що все бачили, сидiв на стiльчику перед шкiльним фортепiано, грав з ним, дивовижно грав, майже без слiв показав, що таке музика, благословив його i зник. Спершу Кнехт був просто нездатний думати про те, що з усього цього може вийти, його вщерть сповнило безпосередне, внутрiшне вiдлуння цiеi подii, оволодiло всiма його думками й почуттями. Як молода рослина, що досi розвивалася тихо й несмiливо, а тепер зненацька почала глибше дихати й швидше рости, наче якимось дивом за одну годину усвiдомила закон свого ества i з усiеi сили намагаеться виконати його, так i Йозеф, тiльки-но чарiвникова рука торкнулась його, почав швидко й палко збирати свою силу й напружувати ii, вiдчув, що вiн мiняеться й росте, що мiж ним i свiтом з’явились новi дисонанси й нова гармонiя; часом вiн мiг на уроках музики, латинськоi мови й математики виконувати завдання, до яких iншим учням його вiку було ще далеко, вiдчував себе здатним вчинити який завгодно подвиг, а часом забував про все на свiтi, з якоюсь новою для нього нiжнiстю й радiстю поринав у мрii, дослухався до вiтру чи дощу, задивлявся на квiтку чи на швидку течiю рiчки, нiчого не розумiючи, про все здогадуючись, охоплений почуттям симпатii, цiкавостi, бажанням усе пiзнати, тягнучись вiд свого «я» до ближнього, до свiту, до таемницi й таiнства, до болiсно-прекрасноi гри явищ.

Так, зароджуючись i розростаючись у душi, аж поки внутрiшнi й зовнiшнi iмпульси зустрiлися й пiдтвердили себе однi в одних, вiдбулося покликання Йозефа Кнехта в iдеально чистому виглядi. Вiн пройшов усi його щаблi, спiзнав усе його щастя i всi його болiснi тривоги. Нiякi передчаснi вiдкриття i нескромнi вторгнення не порушили цього благородного процесу, типовоi передiсторii, молодечоi пори кожного шляхетного розуму; внутрiшнi й зовнiшнi чинники його працювали й росли назустрiч однi одним у гармонiйнiй рiвновазi. Коли ж наприкiнцi цього процесу Кнехт усвiдомив свое становище i свою долю, коли вiн побачив, що вчителi почали ставитись до нього як до свого колеги, навiть як до почесного гостя, що ось-ось мав пiти вiд них, а учнi – почасти захоплено, почасти заздрiсно, побачив, що дехто почав уже уникати його, ще дехто дивитися на нього з пiдозрою, а декотрi неприятелi глузливо й зневажливо, що дотеперiшнi друзi почали все бiльше вiддалятися й покидати його, – тодi в його душi такий самий процес вiддалення й усамiтнення давно вже вiдбувся. Тепер вiн серцем i почуттями своiми сприймав свiт зовсiм iнакше, вчителi з начальникiв поволi перетворилися в товаришiв, колишнi друзi – в супутникiв, що вiдстали дорогою, вiн уже нi в школi, нi в мiстечку не знаходив таких, як сам, i почував себе не на своему мiсцi, бо все було тепер просякнуте якимось прихованим умиранням, флюiдом минущостi й нереальностi, все стало якимось тимчасовим, наче зношений одяг, з якого ти давно вирiс. І це виростання з батькiвщини, досi такоi любоi i гармонiйноi, цей вiдхiд вiд форми життя, що стала чужою i невiдповiдною йому, цей стан прощання, в який вривалися години найбiльшого щастя i осяйного почуття власноi гiдностi, стан уже вiдкликаного звiдси врештi обернувся для нього в тяжку муку, в майже нестерпний гнiт i страждання, бо все покинуло його. А може, це вiн сам усе покинув? Може, це через його шанолюбство й зарозумiлiсть, через його пиху, зрадливiсть i нечутливiсть милий, звичний свiт почав вiдмирати й ставати чужим йому? Серед страждань, якi приносить iз собою справжне покликання, це найтяжче. Той, хто приймае покликання, приймае не тiльки дарунок i наказ, а й бере на себе якусь провину, наче солдат, якого викликали з шеренги, де вiн стояв поряд з товаришами, й призначили офiцером, i це призначення тим справедливiше, чим бiльше в нього почуття провини, навiть мук сумлiння, якими вiн спокутуе свою провину перед товаришами.

А втiм, Кнехтовi пощастило пережити цей процес розвитку без особливих струсiв i в цiлковитому невiданнi: коли нарештi педагогiчна рада повiдомила хлопця, що його вiдзначили й незабаром мають перевести до школи елiти, першоi митi ця новина його вразила, та вже наступноi здалася давно вiдомою i очiкуваною. Аж тепер вiн згадав, що вже кiлька тижнiв йому глузливо кидали вслiд слiвце «electus», або ж «обранець». Вiн чув це слово, але тiльки краечком вуха, вважав, що його просто дражнять. Хочуть сказати ним: «Гей, ти, що у своiй зарозумiлостi вважаеш себе за обранця!». Часом вiн тяжко страждав вiд цих спалахiв почуття вiдчуження мiж ним i його товаришами, але сам себе справдi нiколи не вважав «обранцем»; свое покликання вiн сприймав не як пiдвищення за рангом, а тiльки як внутрiшнiй поклик i заохочення. Але все ж таки хiба вiн не знав цього завжди, не передчував, не вгадував сотнi разiв? І ось тепер тi передчуття здiйснилися, його радiсть пiдтверджено й узаконено, страждання його не були даремнi, нестерпно старий i тiсний одяг можна було скинути, для нього лежав уже напоготовi новий.



Коли Кнехта прийняли в елiту, життя його виявилось нiби пересадженим в iнший грунт, то був перший i вирiшальний крок у процесi його розвитку. Далеко не в усiх учнiв елiтарних шкiл офiцiйне прийняття в елiту збiгаеться з внутрiшнiм усвiдомленням свого покликання. Такий збiг – благо, чи, кажучи банально, щасливий випадок. Той, кому вiн випав, мае в життi певну перевагу, так само як той, кого щасливий випадок надiлив особливими тiлесними й духовними якостями. Щоправда, переважна бiльшiсть учнiв елiтарних шкiл, навiть майже всi, сприймають свiй вибiр як велике щастя, як вимрiяну вiдзнаку й дуже пишаються нею. А все ж перехiд iз звичайноi, рiдноi школи до шкiл Касталii багато обраних переживають потiм важче, нiж iм самим гадалося, вiн приносить iз собою несподiванi розчарування. Насамперед це стосуеться тих, хто в батькiвському домi жив щасливо, оточений любов’ю, – для них цей перехiд став тяжким прощанням i зреченням. Тож i виходить, що чимало учнiв вертаеться в звичайну школу, особливо протягом двох перших рокiв навчання, i не тому, що iм бракуе хисту чи старанностi, а тому, що вони не можуть призвичаiтись до життя в iнтернатi, i особливо до думки, що в майбутньому iм доведеться дедалi рiшучiше поривати зв’язки з сiм’ею i з батькiвщиною, аж поки залишиться тiльки одна визнана й шанована приналежнiсть – до Ордену. Бувають також учнi, для яких, навпаки, перехiд до елiти насамперед означае порятунок вiд батькiвського дому й вiд остогидлоi звичайноi школи; звiльнившись вiд суворого батька й вiд ненависного вчителя, вони, щоправда, якийсь час вiдчувають полегшення, але сподiваються вiд цього переходу таких великих i неймовiрних змiн у всьому своему життi, що скоро настае розчарування. Так само не завжди втримуються в Касталii справжнi шанолюби i зразковi учнi-педанти; не те, щоб вони вiдставали в навчаннi, але в елiтарних школах надають значення не лише навчанню й оцiнкам на уроках, а й ставлять перед собою високу виховну й естетичну мету, а тут уже багато хто капiтулюе. А втiм, у чотирьох великих елiтарних школах з численними вiддiленнями й вiдгалуженнями вистачае простору для рiзних талантiв, i старанному математиковi чи фiлологовi, якщо з нього справдi може вийти вчений, нiчого вболiвати, що в нього немае здiбностей музиканта або фiлософа. Інколи в Касталii навiть набирали сили тенденцii до культивування чистих, тверезих наук, i поборники цих тенденцiй не тiльки ставилися критично й глузливо до «фантастiв», тобто до аматорiв музики i муз, а й часом у своему колi просто заперечували й вiдкидали все приналежне до мистецтв, а особливо Гру в бiсер.

Через те, що життя Кнехта, наскiльки воно нам вiдоме, все минуло в Касталii, в цьому найтихiшому i найпривiтнiшому куточку нашоi гористоi краiни, який ранiше називали ще Педагогiчною Провiнцiею, запозичивши цей вислiв у поета Гете[20 - …який ранiше називали ще Педагогiчною Провiнцiею, запозичивши цей вислiв у поета Гете… – Тут Гессе сам називае класичний прообраз своеi Касталii з «Лiт мандрiвок Вiльгельма Майстера». Мiж Педагогiчною Провiнцiею, якою вона зображена в Гете, i гессiвською Касталiею справдi е деяка подiбнiсть: i тут, i там мудрi, святобливо вiдданi своему служiнню вчителi терпляче виявляють i всебiчно культивують здiбностi своiх учнiв; i тут, i там пануе настрiй якоiсь нецерковноi «побожностi» – шанобливого вживання в космiчний ритм буття, якому надано форм своерiдноi обрядовостi (пор. у Гете систему ритуальних жестiв, що вiдповiдають обов’язковi «потрiйноi шанобливостi» – перед вищим, перед рiвним собi й перед нижчим). Проте утопiя Гессе позначена бiльшою меланхолiею, нiж утопiя Просвiтництва: якщо перед адептами Педагогiчноi Провiнцii Гете «вiдкриваеться незмiрне поле дiяльностi», то касталiйцi добровiльно замикаються в межах культурного мiкрокосмосу.], то ми, хоч i ризикуемо набриднути читачевi давно вiдомими йому речами, все ж таки ще раз коротко опишемо цю славетну Касталiю i структуру ii шкiл. Школи цi, званi елiтарними, утворюють собою мудру й гнучку систему, за допомогою якоi керiвництво (так звана Вчена рада з двадцяти радникiв, десяти вiд Виховноi Колегii i десяти вiд Ордену) вiдбирае у всiх районах i школах краiни найздiбнiшу молодь для поповнення Ордену i для всiх важливих посад виховноi i навчальноi системи. Численнi звичайнi школи, гiмназii тощо, що iснують по цiлiй краiнi, чи то гуманiтарного, чи природничо-технiчного напрямку, понад дев’ять десятих нашоi учнiвськоi молодi вiдвiдуе для того, щоб пiдготуватися в них до так званих вiльних професiй. Навчання в цих школах закiнчуеться iспитом на атестат зрiлостi, що дае право поступити до вищоi школи, де студенти проходять курс вiдповiдноi спецiальностi. Такий звичайний, кожному вiдомий процес навчання. Всi цi школи ставлять досить суворi вимоги до тих, хто iх вiдвiдуе, i по змозi вiдсiвають нездiбних. Але поряд iз цими школами, чи, вiрнiше, над ними, iснуе система елiтарних шкiл, до яких приймають з iспитовим термiном тiльки учнiв з видатними здiбностями i з небуденною вдачею. Вступ до них регламентують не iспити: учнiв для елiти добирають на власний розсуд самi вчителi й рекомендують iх Колегiям Касталii. Одного чудового дня вчитель оголошуе одинадцятирiчному чи дванадцятирiчному хлопцевi, що на друге пiврiччя той може перейти до котроiсь касталiйськоi школи, тож хай добре подумае, чи вiн почувае себе покликаним i готовим до цього. Якщо пiсля закiнчення даного йому термiну учень вiдповiсть ствердно – причому потрiбна беззастережна згода кожного з батькiв, – то його беруть до котроiсь елiтарноi школи на пробу. Керiвники й старшi вчителi цих шкiл (тiльки не унiверситетськi професори) утворюють Виховну Колегiю, що керуе всiма навчальними й iнтелектуальними органiзацiями в краiнi. Тому, хто вже попав до елiтарноi школи, якщо тiльки вiн на котромусь навчальному курсi не виявиться нездарним i не буде переведений назад до звичайноi школи, бiльше не доведеться думати про фах i про заробiток – з учнiв елiти поповнюють Орден та iерархiю навчальних Колегiй, вiд шкiльних учителiв до найвищих посад: дванадцяти директорiв, або ж Магiстрiв, i керiвника Гри в бiсер, Магiстра Гри. Здебiльшого курс навчання в елiтарнiй школi закiнчуеться тим, що в двадцять два – двадцять п’ять рокiв учнiв приймають до Ордену. Вiдтодi перед ними вiдкриваються дверi всiх навчальних закладiв i дослiдних iнститутiв Ордену: до iхнiх послуг вищi елiтарнi школи, бiблiотеки, архiви, лабораторii тощо з цiлим штатом учителiв, а також устаткування Гри в бiсер. Того, хто в шкiльнi роки виявить особливу здiбнiсть у якiйсь спецiальнiй галузi – в лiнгвiстицi, фiлософii, математицi абощо, – вже на вищих щаблях елiтарноi школи переводять на той навчальний курс, де його хист може розвинутись найповнiше; бiльшiсть таких учнiв згодом стають викладачами спецiальних дисциплiн у загальнодоступних та вищих школах i, навiть попрощавшись з Касталiею, довiку залишаються членами Ордену, тобто дотримуються сувороi дистанцii мiж собою i «звичайними» (тими, хто не вчився в елiтарнiй школi) й нiколи не можуть – хiба що вийдуть з Ордену – обрати «вiльний фах»: стати лiкарями, адвокатами, iнженерами тощо. Вони все свое життя скоряються правилам Ордену, якi, мiж iншим, забороняють мати власнiсть i одружуватись; народ напiвзневажливо, напiвшанобливо зве iх «мандаринами». Таким чином бiльшiсть колишнiх учнiв елiти знаходять свое остаточне призначення. Але решта iх, невеличка частина, вибранi серед вибраних iз касталiйських шкiл, дiстае змогу доки завгодно вiддаватися вiльним студiям, зосереджено-споглядальному духовному життю. Декотрi високообдарованi випускники елiтарних шкiл, що, проте, через свою неврiвноважену вдачу або з якихось iнших причин, скажiмо, через фiзичнi вади, не можуть працювати вчителями чи обiймати вiдповiдальнi посади на вищих чи нижчих щаблях Виховноi Колегii, лишаються на ii утриманнi й все життя збирають, дослiджують i вивчають матерiали, здебiльшого вiдплачуючи за всi цi привiлеi суто науковими працями. Однi з них перебувають консультантами при словникових комiсiях, архiвах, бiблiотеках тощо, другi користуються своею ерудицiею за принципом l’art pour l’art[21 - Мистецтво для мистецтва (франц.).], а дехто присвятив свое життя дуже далекiй вiд дiйсностi, часом навiть химернiй працi, як-от хоча б Lodovicus Grudelis[22 - Людовiк Жорстокий (лат.).][23 - …хоча б Lodovicus Crudelis… (Людовiк Жорстокий) – латинiзацiя прiзвиська Луi Жорстокий, яке Гессе надав своему приятелевi живописцю Луi Мулье (пiд таким прiзвиськом вiн фiгуруе, мiж iншим, у повiстi «Останне лiто Клiнгзора», що вийшла 1920 p.).], що за тридцять рокiв переклав усi, якi дiйшли до нас, давньоегипетськi тексти грецькою мовою, а також санскритом, чи трохи дивакуватий Chattus Calvensis II[24 - Хатт II iз Кальва (лат.).][25 - Chattus Calvensis II (Хатт II iз Кальва). – Хатти – латинська назва давньогерманського племенi, з яким пов’язане найменування землi Гессен, а також поява прiзвищ типу «Гесс», «Гессе», «Гессен» i т. д. Як згадував Гессе, гiмназiйний учитель-латинiст, що залишив у письменника на все життя вдячну пам’ять по собi, жартома називав маленького Германа «Chattus» (пор. написаний мiж 1944 i 1950 pp. нарис «Перерваний урок»). Кальв – рiдне мiсто Гессе; отже, Хатт II iз Кальва – двiйник самого письменника. Ця бiографiчнiсть пiдготовлена тим, що за кiлька рядкiв до цього був згаданий близький приятель Гессе Луi Жорстокий (див. попереднiй коментар). Спокуса «дивакуватого» вiдчуження вiд суети свiту й замикання в безкорисливо-непотрiбних iграх духу – це спокуса, яку пережив сам автор i яку вiн змальовуе в тонах сповiдi.], що лишив пiсля себе рукописну працю в чотирьох величезних томах: «Вимова латинi у вищих школах пiвденноi Італii наприкiнцi дванадцятого сторiччя». Ця праця була задумана як перша частина «Історii вимови латинi вiд XII до XVII сторiччя», проте, хоч рукопис сягае тисячi сторiнок, лишилася тiльки фрагментом, i нiхто ii не продовжив. Зрозумiло, що такi науковi працi часто брали на смiх, бо визначити iхню справжню вартiсть для майбутнього науки i для всього народу немае змоги. А проте науцi, так само як колись мистецтву, потрiбне, так би мовити, розлоге пасовисько, i часом дослiдник певноi теми, якою, крiм нього, нiхто не цiкавиться, накопичуе знання, що стають його колегам-сучасникам у великiй пригодi, як словник чи архiв. Наскiльки було можливо, такi науковi працi навiть друкували. Справжнiм ученим давали майже цiлковиту волю в дослiдженнях i в iграх, i нiкого не бентежило те, що деякi iхнi працi очевидно не давали безпосередньоi користi народовi й суспiльству, – люди, далекi вiд науки, навiть вважали iх дорогими витребеньками. З зацiкавлень багатьох цих учених смiялися, але нiхто нiколи не ганив iх i не вiдбирав у них привiлеiв. Народ не просто терпiв iх, а й шанував, хоч i не раз брав на смiх: пошану викликали жертви, якi всi члени вченого братства приносили в iм’я своеi духовноi свободи. Вони мали чимало вигод, скромний харч, одяг i житло, до iхнiх послуг були чудовi бiблiотеки, колекцii i лабораторii, зате вони не тiльки назавжди вiдмовлялися вiд життевих розкошiв, вiд шлюбу й родини, але й, мов чернеча братiя, вилучалися з загальноi конкуренцii, якою жив свiт, не знали власностi, титулiв i нагород, а в матерiальнiй сферi мусили вдовольнятися дуже простим життям. Якби хтось захотiв присвятити свое життя розшифруванню одного-однiсiнького стародавнього напису, йому дали б цiлковиту волю в його працi i ще й допомогли б, та коли б вiн почав претендувати на добробут, елегантне вбрання, грошi й титули, то наштовхнувся б на суворi заборони; тi, в кого переважали цi апетити, здебiльшого ще замолоду поверталися в «свiт», давали приватнi уроки або ставали вчителями в державних школах, журналiстами, одружувалися чи ще якось влаштовували життя на свiй смак.



Коли для Йозефа Кнехта настав час прощатися з Берольфiнгеном, на вокзал його провiв учитель музики. Хлопцевi було шкода розлучатися з ним; коли поiзд рушив i пофарбований у ясний колiр фронтон староi вежi на замку почав нiби вгрузати в землю, аж поки зовсiм зник удалинi, груди йому здавило почуття самоти й непевностi. Багато учнiв вирушають у цю свою першу подорож ще з тяжчим серцем, пригнiченi i в сльозах. Йозеф душею був уже швидше там, нiж тут, тому витримав прощання з рiдним мiстом досить легко. Та й подорож тривала недовго.

Його направили в школу Ешгольц. Знiмки цiеi школи вiн уже бачив ранiше в кабiнетi свого ректора. Ешгольц був найбiльшим i наймолодшим шкiльним закладом Касталii: будiвлi самi сучаснi, мiста поблизу немае, тiльки невеличке селище, що потонуло в гаю, а за ним розлого, рiвно й привiтно розкинулися навчальнi та житловi корпуси навколо великого, вiдкритого прямокутника, посеред якого, у формi п’ятiрки на гральнiй костi, здiймали до неба своi темнi конуси п’ять статечних мамонтових дерев. Частина широкого майдану заросла морiжком, а частина була посипана пiском; його перетинали тiльки два великi плавальнi басейни з бiжучою водою, до яких вели широкi, пласкi схiдцi. Бiля входу на цей залитий сонцем майдан стояла едина висока будiвля закладу – навчальний корпус з двома флiгелями, кожен з яких мав портик на п’ять колон. Решта будинкiв, що з трьох бокiв щiльно оточували майдан, були однаковi – низенькi, пласкi, без жодних прикрас, кожен з ганком i короткими сходами на майдан; майже на всiх тих ганках стояли вазони.

Йозефа, за касталiйським звичаем, зустрiв не шкiльний служник, i нiхто не повiв його до ректора чи до вчительськоi; його зустрiв один iз школярiв, гарний високий хлопець у синьому полотняному костюмi, на кiлька рокiв старший за нього. Вiн подав Йозефовi руку й сказав:

– Я Оскар, старший у корпусi «Еллада», де ти будеш жити. Менi доручено привiтати тебе й познайомити з нашими порядками. В школi на тебе чекають аж завтра, ми маемо вдосталь часу оглянути все. Ти швидко призвичаiшся. Прошу тебе також першi тижнi, поки ти не ввiйдеш у наше життя, вважати мене своiм приятелем i порадником, навiть захисником, часом би хтось iз товаришiв скривдив тебе. Бо дехто гадае, що новенького треба трохи помучити. Страшного нiчого не буде, можу тебе запевнити. Тепер я найперше поведу тебе до «Еллади», нашого корпусу, щоб ти побачив, де житимеш.

Таким узвичаеним способом привiтав Йозефа Оскар, якого рада корпусу призначила порадником новачка i який намагався добре виконати свою роль. Ця роль майже завжди подобаеться учням старших класiв, а якщо п’ятнадцятирiчний хлопець намагатиметься завоювати прихильнiсть тринадцятирiчного привiтним, товариським тоном i ненав’язливою пропозицiею заступництва, вiн напевне досягне успiху. Першi днi порадник ставився до Йозефа так, як ставляться до гостя, коли хочуть, щоб у нього, часом би вiн завтра поiхав додому, лишилося якнайкраще враження про господаря та його дiм. Вiн показав Йозефовi спальню, де той мав жити ще з двома хлопцями, пригостив його сухарями й склянкою фруктового соку, провiв по всiй «Елладi» – одному з житлових корпусiв великого чотирикутного комплексу, показав, де Йозеф може вiшати свого рушника в повiтрянiй ваннi i в якому кутку ставити горщики з квiтками, якщо вiн захоче iх розводити: перед вечором вони ще зайшли до каштеляна в пральню, де Йозефовi вибрали й примiряли синiй полотняний костюм. Йозеф з першоi митi вiдчув себе добре в Ешгольцi й радо прийняв Оскарiв тон; у його поведiнцi майже не було помiтно збентеження, хоч вiн, звичайно, дивився на свого порадника, що давно вже жив у Касталii, як на пiвбога. Йому подобалась навiть та крихта хизування й пози, що прозирала в Оскаровi, коли вiн, наприклад, вплiтав у свою мову якусь складну грецьку цитату i потiм зразу ж ввiчливо вибачався: адже ж, мовляв, новачок цього ще не може зрозумiти, ну звичайно, хто б вiд нього вимагав цього!

Взагалi для Кнехта iнтернатське життя не було новиною; вiн легко ввiйшов у нього. Крiм того, багато важливих подiй з його ешгольцських рокiв до нас не дiйшли; страшна пожежа в шкiльному корпусi сталася вже пiсля нього. Оцiнки, наскiльки iх ще можна було розшукати, свiдчать про вiдмiннi успiхи в музицi й латинi i трохи вищi за посереднi в математицi й грецькiй мовi; в домовiй книзi «Еллади» подекуди трапляються нотатки про Кнехта, як-от: «ingenium valde capex, studia non angusta, mores probantur»[26 - Розум дуже бистрий, запал у навчаннi великий, поведiнка бездоганна (лат.).] або «ingenium felix et profectuum avidissimum, moribus placet officiosis»[27 - Розум глибокий i жадiбний до успiхiв, у натурi похвальна послужливiсть (лат.).]. Як в Ешгольцi його карано, виявити вже неможливо, бо книга покарань разом з багатьма iншими паперами згорiла пiд час пожежi. Котрийсь iз його однокласникiв згодом запевняв, буцiмто Кнехт за чотири роки перебування в Ешгольцi лише раз був покараний (його позбавили права пiти в недiлю на прогулянку) – за те, що вперто вiдмовлявся назвати iм’я товариша, який вчинив щось недозволене. Це твердження здаеться нам iмовiрним, Кнехт безперечно завжди був добрим товаришем i нiколи не запобiгав ласки в начальства, але все ж таки навряд чи його справдi було покарано цей единий раз за чотири роки.

Оскiльки в нас дуже мало документiв про першi роки Кнехтового життя в елiтарнiй школi, ми наведемо одне мiсце з його лекцii про Гру в бiсер, прочитаноi далеко пiзнiше. Щоправда, власних Кнехтових рукописiв цих лекцiй, якi вiн читав для початкiвцiв, немае, iх застенографував один з учнiв за його вiльним викладом. У тому мiсцi Кнехт говорить про аналогii й асоцiацii у Грi в бiсер i розмежовуе iх на законнi, тобто загальнозрозумiлi, i особистi, або ж суб’ективнi, асоцiацii. Вiн каже: «Щоб дати вам приклад цих особистих асоцiацiй, якi зовсiм не втрачають свого значення для приватного вжитку через те, що вони суворо забороненi у Грi в бiсер, я розповiм про одну таку асоцiацiю, яка виникла в мене самого, коли я ще навчався в школi. Менi тодi було рокiв чотирнадцять, i сталося це напровеснi, в лютому чи березнi. Якось пiсля полудня один товариш запросив мене пiти з ним нарiзати бузинових паличок, хотiв зробити з них лотоки для маленького водяного млина. Отже, ми вирушили в дорогу. І чи в мене на серцi було так гарно, як нiколи, чи день випав такий чудовий, але вiн закарбувався в моiй пам’ятi назавжди, став невеличкою подiею. Поле було мокре, але снiг уже зiйшов, бiля канав пробивалася трава, бруньки й першi котики вже надавали голим кущам ледь помiтноi барви, повiтря було напоене запахом, запахом самого життя, сповненим протирiч, – пахло вологою землею, прiлим листям i молодим пагiнням, здавалося, що ось-ось почуеться й запах фiалок, хоч iхнiй час iще не настав. Ми пiдiйшли до куща бузини. Вiн був весь у маленьких бруньках, але ще без листя, а коли я зрiзав гiллячку, в нiс менi вдарив гiркувато-солодкий рiзкий запах, що, здавалося, ввiбрав у себе, з’еднав в один i в багато разiв пiдсилив усi iншi веснянi запахи. Я вражено понюхав ножа, руку, гiллячку – то бузиновий сiк пахнув так рiзко й чарiвно. Ми з товаришем не перемовилися жодним словом, але й вiн довго, задумливо нюхав свою гiллячку, до нього також промовляв той запах. Кожне переживання мае своi чари, а мое полягало в тому, що, коли ми ще йшли мокрою, грузькою лукою, коли я вбирав запах землi й пагiння, груди моi заполонило могутне, радiсне передчуття близькоi весни, а тепер воно зосередилось, набуло сили чарiв i чуттевого символу у фортисимо запаху бузини. Може, я нiколи не забув би запаху бузини, навiть якби мое маленьке переживання на цьому й скiнчилося; навпаки, почувши цей запах, я, певне, до самоi старостi згадував би той перший раз, коли глибоко усвiдомив i пережив його. Але тут додалося ще одне. Я саме в той час побачив у свого вчителя музики старого зошита з нотами, який мене страшенно зацiкавив, – то були пiснi Франца Шуберта. Якось, чекаючи, поки почнеться урок, я почав гортати зошита, i вчитель на мое прохання позичив менi його на кiлька днiв. На дозвiллi я весь поринув у радiсть вiдкриття, бо досi ще нiчого не знав про Шуберта й тепер був просто зачарований ним. І ось того дня, коли ми ходили по бузину, чи, може, наступного я натрапив у зошитi на пiсню Шуберта «Весняний легiт пробудивсь», i першi ж акорди акомпанементу приголомшили мене, як приголомшуе раптове пiзнавання: тi акорди мали свiй запах, такий самий гiркувато-солодкий, мiцний i всепереможний, так само напоений вiдчуттям провесни, як запах молодого пагона бузини! Вiдтодi асоцiацiя провесна – запах бузини – шубертiвський акорд стала для мене постiйною i цiлком умотивованою, коли я беру цей акорд, то зразу ж неодмiнно вiдчуваю терпкий запах бузини, а обидва разом вони означають для мене провесну. Ця особиста асоцiацiя – мое багатство, щось надзвичайне, гарне, чого я нiзащо не вiддав би. Але водночас ця асоцiацiя, це щоразове поеднання двох чуттевих переживань вiд думки «провесна» – моя приватна справа. Звичайно, я можу розповiсти про неi iншим, як оце розповiв вам. Але передати ii вам я не здатен. Я можу пояснити вам, як виникае моя асоцiацiя, проте не можу зробити так, щоб моя особиста асоцiацiя хоча б для одного з вас стала чинним символом, механiзмом, який на ваш виклик безпомилково реагував би й завжди так само спрацьовував».

Один iз Кнехтових шкiльних товаришiв, який згодом досяг становища першого Архiварiуса Гри в бiсер, розповiдав, що Кнехт загалом був веселим хлопцем, але бурхливо не виявляв своiх почуттiв; коли вiн вiддавався музицi, на обличчi в нього з’являвся на диво зосереджений або щасливий вираз; розпаленим i поривчастим його бачили рiдко, хiба що пiд час ритмiчноi гри в м’яча, яку вiн дуже любив. Проте кiлька разiв цей здоровий, привiтний хлопець звертав на себе увагу, викликаючи в учителiв посмiх або й стурбованiсть: так бувало завжди, коли якогось учня виключали зi школи, чого в елiтарних навчальних закладах нижчого ступеня часто неможливо уникнути. Коли вперше сталося так, що один з товаришiв Кнехта не з’явився на уроки два днi пiдряд, i в класi пiшла чутка, що той зовсiм не хворий, а виключений i вже поiхав додому й нiколи не вернеться, хлопець не тiльки зажурився, а й цiлий день ходив як неприкаяний. Згодом, через багато рокiв, сам вiн казав про це: «Коли з Ешгольца виключали котрогось учня i вiн залишав нас, для мене це була нiби його смерть. Якби мене хто спитав, чого я так сумую, я вiдповiв би, що менi дуже шкода бiдолаху, який з легковажностi й лiнощiв занапастив свое майбутне, а крiм того, до мого почуття домiшувався й страх, страх, щоб мене часом теж не спiткало таке лихо. Аж пiсля того, як я пережив це кiлька разiв i, властиво, перестав вiрити, що й мене може спiткати така сама доля, я почав дивитися на справу трохи глибше. Тепер я сприймав виключення учня з елiтарноi школи не тiльки як лихо й кару, бо знав уже, що виключенi iнколи й самi залюбки верталися додому. Я вiдчував тепер, що е не тiльки суд i кара, жертвою яких може стати легковажний учень, але й що «свiт» за межами Касталii, з якого всi ми, electi, колись прийшли сюди, не перестав iснувати до такоi мiри, як менi здавалося; що, навпаки, для декого вiн був великою, повною притягальноi сили реальнiстю, яка вабить його i врештi забирае назад до себе. І, може, той «свiт» був таким принадним не тiльки для поодиноких людей, а для всiх, може, зовсiм неправда, що всi тi, кого так вабить до себе далекий свiт, – слабкi й неповноцiннi, може, те уявне падiння, яке iх спiткало, було зовсiм не падiнням i не легкодухiстю, а стрибком i смiливим вчинком, i, може, ми, тi, хто слухняно лишився в Ешгольцi, якраз i е слабкi i боягузливi». Ми ще побачимо, що трохи згодом цi думки стали дуже близькi його серцю.

Великою радiстю для Кнехта була кожна зустрiч з Магiстром музики. Той навiдувався в Ешгольц раз на два або на три мiсяцi, бував на уроках музики й часом залишався погостювати кiлька днiв у тутешнього вчителя, свого приятеля. А якось навiть особисто керував останнiми репетицiями вечiрнi Монтевердi. Та насамперед вiн стежив за успiхами найздiбнiших до музики учнiв, i Кнехт належав до тих, кого вiн ушанував своею батькiвською приязню. Магiстр щоразу просиджував з хлопцем годину в класi за фортепiано, розучував з ним твори своiх улюблених композиторiв або вправи з давнiх пiдручникiв композицii. «Рiдко я бував у такому врочистому або й веселому настроi, як тодi, коли компонував з Магiстром музики канон чи слухав, як вiн доводить погано скомпонований канон ad absurdum[28 - До абсурду (лат.).], – часом я насилу стримував сльози, а часом душив у собi смiх. Пiсля такого приватного уроку музики в нього я виходив спочилий душею, наче пiсля купелi чи масажу».

Коли термiн навчання в Ешгольцi скiнчився i Кнехта разом з десятком iнших учнiв його набору мали прийняти до школи вищого ступеня, ректор виголосив перед кандидатами традицiйну промову, в якiй ще раз нагадав iм про сенс i закони касталiйських шкiл, i вiд iменi Ордену, так би мовити, показав iм шлях, наприкiнцi якого вони дiстануть право самi вступити до Ордену. Ця врочиста промова входила в програму свята, яке школа влаштовувала на честь своiх випускникiв i на якому вчителi й товаришi вiтали iх як дорогих гостей. До такого дня завжди старанно готують якийсь концерт: цього разу виконували велику кантату з сiмнадцятого сторiччя, i сам Магiстр музики прийшов ii послухати. Пiсля ректоровоi промови, коли всi рушили до святково оздобленоi iдальнi, Кнехт пiдiйшов до Магiстра i сказав:

– Ректор розповiдав нам, як навчаються у звичайних i вищих школах за межами Касталii. Вiн казав, що там студенти вибирають собi в унiверситетi вiльну професiю. Якщо я правильно зрозумiв його, це здебiльшого такi професii, яких ми тут, у Касталii, зовсiм не знаемо. Як це зрозумiти? Чому тi професii звуть вiльними? І чому саме ми, касталiйцi, позбавленi права вибирати iх?

Magister musicae вiдвiв юнака вбiк i спинився з ним пiд одним iз мамонтових дерев. В очах у нього заграла майже лукава усмiшка. Вiн вiдповiв:

– Тебе, голубе, звати «Кнехт», що означае «служник», i, може, тому слово «вiльний» таке для тебе привабливе. Але хай воно тебе так не чаруе! Коли некасталiйцi говорять про вiльнi професii, то, можливо, слово це звучить поважно, навiть патетично. Проте ми його вимовляемо iронiчно. Воля тих професiй полягае лише в тому, що шкiльна й унiверситетська молодь сама iх вибирае. Це й створюе iлюзiю волi, хоч здебiльшого вибiр той робить не стiльки учень, скiльки його батьки, i не один батько швидше руку собi вiдрубае, нiж дасть синовi справжню свободу вибору. Але, може, я лихословлю, тому вiдкинемо цей доказ! Хай навiть вони мають свободу, але ж вона обмежена одним-однiсiньким актом вибору професii. На цьому вона й кiнчаеться. Уже в вищiй школi майбутнiм лiкарям, юристам, iнженерам накидають дуже вузький, закостенiлий навчальний курс, що завершуеться кiлькома iспитами. Склавши iх, студент отримуе диплом i тепер начебто мае свободу працювати за своею професiею. Але насправдi вiн стае рабом ницих сил: залежить вiд успiху, вiд грошей, вiд свого шанолюбства, жадоби до слави, вiд того, подобаеться вiн людям чи нi. Вiн мусить проходити церемонiю виборiв на посаду, мусить заробляти грошi, бере участь у нещаднiй боротьбi рiзних каст, родин, партiй, газет. Зате йому вiльно доскочити успiху й достатку, а одночасно й накликати на себе ненависть тих, хто такого успiху не домiгся, або ж навпаки – лишитися без нiчого. В зовсiм iншому становищi перебувае учень елiти, що потiм стае членом Ордену. Вiн не «вибирае» собi фаху. Вiн не вважае, що може краще оцiнити своi таланти, нiж учителi. В iерархii вiн завжди посiдае те мiсце й виконуе тi функцii, якi для нього вибирають вищi органи, – якщо, звичайно, цей вибiр не вiдбуваеться насправдi навпаки, тобто риси вдачi, здiбностi й помилки учня самi не змушують учителiв ставити його на те чи iнше мiсце. Зате в межах цiеi уявноi неволi кожен electus, скiнчивши перший курс, тiшиться найбiльшою волею, яку тiльки можна собi уявити. Тим часом як людина вiльноi професii, опановуючи ii, мусить проходити вузький, закостенiлий курс наук iз закостенiлою системою iспитiв, electi, як тiльки вони починають навчатися самостiйно, мають таку волю, що багато iх самохiть присвячують цiле свое життя найвiддаленiшим вiд практичних потреб, часто майже безглуздим студiям, i нiхто iм не стае на перешкодi, якщо тiльки вони не порушують законiв моралi. Той, хто мае хист учителя, стае вчителем, того, хто виявив себе талановитим вихователем, використовують як вихователя, а того, хто любить перекладати, – як перекладача, кожен нiби ненароком знаходить собi мiсце, на якому вiн може служити i в своему служiннi бути вiльним. А крiм того, вiн на цiле свое життя визволений вiд тiеi «волi», яка насправдi означае тяжке, жахливе рабство. Вiн нiчого не знае про гонитву за грошима, за славою, за чинами, нiчого не знае про партii, про суперечнiсть мiж особистiстю i посадою, мiж приватним i громадським, не знае залежностi вiд успiху. Отже, ти бачиш, сину: коли говорять про вiльнi професii, слово «вiльний» уживають швидше iронiчно.



Прощання з Ешгольцом стало важливим щаблем у Кнехтовому життi. Досi було щасливе дитинство, майже позбавлене проблем, радiсне, гармонiйне пiдпорядкування, а тепер почався перiод боротьби, розвитку й сумнiвiв. Кнехтовi минав сiмнадцятий рiк, коли вiн дiзнався, що незабаром його й ще кiлькох однокласникiв переведуть до школи вищого ступеня. Якийсь час серед обраних тiльки й мови було про те, куди саме кожного з них призначено, – це питання стало для них найважливiшим. За традицiею, iх повiдомляли про переведення, коли вже лишалося кiлька днiв до вiд’iзду; коротка пора мiж випускним святом i самим вiд’iздом була iхнiми канiкулами. І ось пiд час тих канiкул Кнехт пережив чудесну, важливу для нього подiю: Магiстр музики запросив його на кiлька днiв до себе в гостi, запропонувавши вiдбути цю подорож пiшки. Це була велика честь, вона випадала далеко не всiм. Разом з iншим випускником – бо Кнехт iще був у списках Ешгольца, а учням цього ступеня не дозволяли мандрувати самим – вiн одного дня рано-вранцi вирушив назустрiч лiсам i горам. Три години вони бралися вгору лiсовою стежкою, а коли нарештi вийшли на голу вершину, то побачили внизу свiй Ешгольц – маленький, весь на виднотi. Його легко було впiзнати: темна група величезних дерев, чотирикутний, порiзаний морiжками майдан з блискучими, як дзеркало, ставками, високий шкiльний корпус, господарча будiвля, селище, славетний ясеневий гай[29 - …славетний ясеневий гай. – «Ешгольц» (нiм.) i означае «ясеневий гай».]. Хлопцi довго дивилися вниз: багато хто з нас iще пам’ятае той чарiвний краевид, вiн тодi не дуже вiдрiзнявся вiд теперiшнього, бо пiсля пожежi будiвлi були вiдновленi майже в такому самому виглядi, а з п’яти дерев трьох не зачепив вогонь. Хлопцi дивилися на свою школу, яка чимало рокiв була iм рiдною домiвкою i з якою вони скоро мали попрощатися, i в обох серце стискалося в грудях.

– Я, мабуть, аж тепер оце побачив, яка вона гарна, – мовив супутник Йозефа. – А може, я вперше глянув на неi iншими очима тому, що маю покинути ii, попрощатися з нею.

– Ти правду кажеш, – озвався Кнехт, – те саме дiеться й зi мною. Але якщо ми й пiдемо звiдси, то це ще не означае, що ми покинемо Ешгольц. По-справжньому його покинули тiльки тi, хто пiшов вiд нас назавжди, скажiмо, той Отто, що так гарно вмiв складати смiшнi латинськi вiршi, або наш Шарлемань[30 - Отто, Шарлемань. – Характерна для Гессе гра в iмена. Учнi, що покинули Касталiю, надiленi iменами iмператорiв раннього середньовiччя. Шарлемань – по-французькому iм’я Карла Великого; що ж до iменi Отто, то це звичайнiсiньке нiмецьке iм’я в поеднаннi з Карлом Великим викликае в пам’ятi численних Оттонiв на iмператорському тронi, що дали iм’я Оттонiвськiй добi (Х – ХI ст.).], який мiг так довго плавати пiд водою, тощо. Вони справдi попрощалися з Ешгольцом, вiдiрвалися вiд нього назавжди. Я вже давно не згадував про них, а тепер згадав. Смiйся, як хочеш, але в цих пропащих для мене все-таки е щось привабливе, як у збунтованому ангелi Люциферовi е щось величне. Може, вони схибили, таки напевне схибили, а проте щось зробили, здiйснили, зважились на стрибок, а на це потрiбна мужнiсть. Ми ж, решта, були терплячi, стараннi й розважнi, npoте нiчого не зробили, не стрибнули!

– Не знаю, – мовив супутник, – дехто з них нiчого не робив i нi на що не зважувався, а просто бив байдики, аж поки його виключили. Та, може, я не так тебе зрозумiв. Який стрибок? Що ти мав на увазi?

– Я мав на увазi здатнiсть вiдiрватися, зробити щось по-справжньому, одне слово – стрибнути! Я зовсiм не хочу стрибнути назад, у свою колишню батькiвщину i в свое колишне життя, воно мене не вабить, я його майже забув. Але я хотiв би колись, як настане той час, що менi теж буде потрiбно вiдiрватися й стрибнути, мати вiдвагу на такий стрибок, тiльки не назад, до чогось нижчого, а вперед, до вищого.

– Ну, ми до цього й iдемо. Ешгольц був тiльки сходинкою, наступна буде вища, а наприкiнцi нас чекае Орден.

– Так, але я не про це. Ходiмо далi, amice[31 - Друже (лат.).], мандрувати так приемно, що менi скоро знов стане веселiше на серцi. А то ми з тобою щось дуже похнюпились.

Таким настроем i такими словами, якi нам переказав його тодiшнiй супутник, започаткувалась бурхлива пора Кнехтовоi молодостi.

Два днi йшли мандрiвники, поки дiсталися до Монтпорта, розташованого високо в горах мiстечка, де тодi проживав Магiстр музики; там, у колишньому монастирi, вiн саме читав курс лекцiй для диригентiв. Кнехтового супутника поселили в готелi для гостей, а самому йому дали маленьку кiмнатку в помешканнi Магiстра. Тiльки-но вiн устиг розпакувати рюкзак i вмитися, як зайшов господар. Старий подав хлопцевi руку, легенько зiтхнув, сiв на стiлець, на мить заплющив очi, як завжди, коли був дуже стомлений, тодi ласкаво глянув на Йозефа й сказав:

– Вибач менi, що я не вельми добрий господар. Ти йшов пiшки i стомився, та й я, признаюся, так само, у мене трохи перевантажений день, але якщо ти ще не хочеш спати, я б зараз-таки забрав тебе на годинку до себе. Тобi дозволено пробути тут два днi. Завтра приходь до мене на обiд iз своiм супутником, проте багато часу я тобi, на жаль, не можу придiлити, тому треба якось викроiти хоч тих кiлька годин, якi тобi просто необхiднi. Отже, зразу й почнемо, га?

Вiн завiв хлопця до простороi склепистоi келii, в якiй не було нiчого, крiм старого рояля й двох стiльцiв. На них вони й посiдали.

– Незабаром тебе переведуть до школи вищого ступеня, – сказав Магiстр. – Там ти дiзнаешся багато нового, дуже цiкавого, i скоро, мабуть, почнеш потроху прилучатися й до Гри в бiсер. Усе це гарне й важливе, та найважливiше ось що: ти навчишся медитацii. Здаеться, що медитувати вмiють усi, але не завжди можна перевiрити iхне вмiння. Я б хотiв, щоб ти осягнув це мистецтво грунтовно, по-справжньому, так само як музику; тодi решта все прийде саме собою. Тому я вирiшив першi два чи три уроки дати тобi сам, через те й запросив тебе сюди. Отже, сьогоднi, завтра й пiслязавтра ми спробуемо по годинi вiддаватися медитацii. Нашою темою буде музика. Зараз тобi дадуть склянку молока, щоб ти не вiдчував голоду й спраги, а повечеряемо ми з тобою пiзнiше.

У дверi постукали, i служник занiс склянку молока.

– Пий якомога повiльнiше, – порадив Магiстр, – не поспiшай i нiчого не кажи.

Кнехт повiльно почав пити холодне молоко. Магiстр сидiв навпроти нього. Вiн знов заплющив очi, обличчя в нього було старе, але привiтне, тихомирне i аж свiтилося внутрiшньою усмiшкою; вiн, мабуть, поринув у своi думки, як стомлений мандрiвник поринае в теплу воду. Вiн нiби випромiнював спокiй. Кнехт вiдчув це й сам заспокоiвся.

Аж ось Магiстр обернувся на стiльцi й поклав руки на рояль. Вiн зiграв тему i, варiюючи, почав розвивати ii далi – здаеться, то був твiр якогось iталiйського композитора. Магiстр звелiв своему гостевi уявити собi цю музику як танок, як безперервний ряд вправ на рiвновагу, як послiдовнiсть бiльших чи менших крокiв вiд центру осi якоiсь симетрii i всю свою увагу зосередити на фiгурах, утворюваних тими кроками. Вiн ще раз зiграв тему, потiм замовк, нiби замислився над нею, зiграв ii знов i завмер, приплющивши очi й опустивши руки на колiна, – видно, повторював подумки мелодiю i вслухався в неi. Учень також дослухався до мелодii у своiй душi, бачив перед собою уривки нотних лiнiйок, бачив, як щось рухаеться, ступае, танцюе й ширяе, i намагався розпiзнати тi рухи й прочитати iх, як кола й лiнii, що iх виписуе в повiтрi птах. Та фiгури переплутувались i губилися, йому доводилось починати все наново, на мить вiн не витримав зосередженостi й опинився в порожнечi, збентежено озирнувся навколо, побачив тихе, блiде, заглиблене в свiт музики обличчя Магiстра, що нiби розпливалося в сутiнках, i зразу ж вернувся в ту духовну сферу, з якоi був випав, знов почув музику, побачив ii ходу, лiнii ii рухiв i думками своiми полинув за ногами невидимих танцюристiв…

Йому здавалося, що минуло багато часу, поки вiн знов вихопився з тiеi сфери, вiдчув, що сидить на стiльцi, побачив застелену матами кам’яну долiвку й сутiнок за вiкном. А ще вiдчув, що на нього хтось дивиться, пiдвiв погляд i зустрiвся очима з Магiстром, який пильно стежив за ним. Магiстр ледь помiтно кивнув головою, зiграв одним пальцем пiанiсимо останню варiацiю того iталiйського твору й пiдвiвся.

– Сиди тут, – сказав вiн, – я скоро повернуся. Знайди цю тему ще раз у собi й уважно стеж за фiгурами! Але не силуй себе, це тiльки гра. Якщо ти, бува, заснеш, теж не бiда.

Вiн пiшов, бо на нього чекало ще одне дiло, що лишилося вiд переповненоi програми дня, не дуже легке й не дуже приемне дiло, не таке, як вiн би хотiв. Серед слухачiв диригентського курсу був один обдарований, проте марнославний, пихатий юнак, i з ним Магiстровi треба ще було поговорити, покласти край його вихваткам, довести йому, що вiн не мае слушностi, показати йому свою увагу, але й зверхнiсть, свою любов, але й свiй авторитет. Старий зiтхнув. Як тяжко, що не можна навести в цьому свiтi остаточний лад, назавжди позбутися давно вiдомих помилок! Що знов i знов доводиться боротися з тими самими хибами, виполювати той самий бур’ян! Талант без моральноi основи, вiртуознiсть без почуття свого мiсця в iерархii, те, що колись, у фейлетонну добу, панувало в музичному життi, а в добу музичного вiдродження було викорчуване й переборене, – все те знов зеленiло й пускало пагони.

Коли Магiстр повернувся, щоб разом з Йозефом спожити вечерю, той сидiв тихий, але задоволений, втому з нього мов рукою зняло.

– Як було гарно! – замрiяно мовив хлопець. – Але сама музика пiшла вiд мене, перетворилася на щось iнше.

– Хай вона вiдбринить у тобi, – сказав Магiстр i повiв його до маленькоi кiмнатки, де на столi вже були наготованi хлiб i овочi.

Вони попоiли, i Магiстр запросив хлопця другого дня вiдвiдати його лекцiю для диригентiв. Вiн провiв гостя до його келii i на прощання сказав йому:

– Пiд час медитацii ти щось побачив, музика з’явилась тобi у виглядi фiгури. Якщо маеш бажання, спробуй намалювати ii.

У своiй келii Кнехт побачив на столi аркуш паперу й олiвця i, перед тим як лягти спати, спробував намалювати фiгуру, в якiй йому з’явилась музика. Вiн провiв лiнiю, а вiд неi навскiс через ритмiчнi промiжки короткi бiчнi лiнii – десь так, як розташовуються листки на гiлцi. Те, що в нього вийшло, не задовольнило Йозефа, проте йому захотiлося спробувати ще раз, тодi ще, i нарештi, захопившись, вiн замкнув лiнiю в коло, вiд якого променями розходилися бiчнi лiнii, наче квiтки у вiнку. Потiм вiн лiг у постiль i швидко заснув. Увi снi вiн побачив себе на вершинi пагорба над лiсом, де вони вчора з товаришем вiдпочивали, а внизу знов розкинувся любий його серцю Ешгольц, i, поки вiн дивився на селище, прямокутник, утворений шкiльними будiвлями, витягся в елiпс, а далi заокруглився в коло, у вiнок, i той вiнок почав крутитися спершу повiльно, тодi дедалi швидше i нарештi з такою шаленою швидкiстю, що порвався й розлетiвся iскристими зiрками.

Прокинувшись, Йозеф нiчого не пам’ятав, та коли згодом, пiд час ранковоi прогулянки, Магiстр спитав, чи йому нiчого не снилося, в нього з’явилось таке почуття, наче вiн бачив поганий чи тривожний сон. Йозеф напружив пам’ять, пригадав сон, розповiв його Магiстровi й сам здивувався, що в ньому не було нiчого страшного чи тривожного. Магiстр уважно вислухав його.

– Чи треба звертати увагу на сни? – спитав Йозеф. – Чи iх можна тлумачити?

Магiстр глянув йому у вiчi й коротко сказав:

– На все треба звертати увагу, бо все можна тлумачити. – А через кiлька крокiв спитав батькiвським тоном: – До якоi школи тобi найбiльше хотiлося б?

Йозеф почервонiв i швидко, тихо вiдповiв:

– Мабудь, до Вальдцеля.

Магiстр кивнув головою.

– Так я й думав. Ти ж знаеш старовинний вислiв: «Gignit autem artificiosam…»

Все ще почервонiлий, Йозеф докiнчив вiдомий кожному учневi вислiв:

– Gignit autem artificiosam lusorum gentem Cella Silvestris». У перекладi це означае: «А Вальдцель готуе вправне плем’я гравцiв у бiсер».

Старий лагiдно глянув на нього.

– Може, це й е твiй шлях, Йозефе. Тобi вiдомо, що не всi визнають Гру в бiсер. Кажуть, що вона – сурогат мистецтва, а гравцi – просто белетристи, iх, мовляв, уже не можна вважати справжнiми жерцями духу, вони тiльки дилетанти, художники-фантасти. Ти побачиш, скiльки в цих словах правди. Може, ти й сам уже маеш якесь уявлення про Гру й сподiваешся вiд неi бiльшого, нiж вона тобi дасть, а може, й навпаки. Але що Гра ховае в собi небезпеку, не сумнiваеться нiхто. Саме тому ми й любимо ii, в безпечну дорогу посилають лише слабких. Але нiколи не забувай того, що я тобi так часто казав: наше покликання – правильно розпiзнавати протирiччя, по-перше, саме як протирiччя, а по-друге, як полюси певноi едностi. Те саме i з Грою в бiсер. Мистецькi натури закоханi в неi, бо вона дае широке поле уявi; суворi науковцi, а також декотрi музиканти зневажають ii, бо iй бракуе тiеi точностi, якоi можна досягти в окремих галузях науки. Але ти й сам пiзнаеш цi протирiччя i згодом збагнеш, що вони закладенi не в об’ектi, а в суб’ектi, що, наприклад, митець, схильний до фантазii, не тому уникае чистоi математики або логiки, що вiн якоюсь мiрою ознайомився з нею i може розповiсти про своi спостереження, а тому, що iнстинктивно схиляеться в iнший бiк. У людинi з iнстинктивними, палкими симпатiями й антипатiями ти напевне побачиш досить дрiбну душу. В дiйсностi, тобто у великих душах i ясних головах, таких пристрастей немае. Кожен iз нас – тiльки людина, тiльки спроба, тiльки рух у певному напрямку. А прямувати треба туди, де е довершенiсть, треба прагнути до центру, а не до периферii. Запам’ятай: можна бути суворим логiком чи граматиком i водночас мати душу, повну фантазii i музики. Можна бути музикантом i гравцем у бiсер i водночас ревним прихильником закону й ладу. Людина, якою ми собi уявляемо ii i якою прагнемо стати, повинна щодня бути готовою помiняти свою науку й мистецтво на якiсь iншi, повинна у Грi в бiсер виявляти найчистiшу логiку, а в граматицi найбуйнiшу фантазiю. Такими повиннi ми стати, щоб нас кожноi години можна було перевести на iншу посаду i ми не опиралися й не розгублювались.

– Я, здаеться, зрозумiв вас, – мовив Кнехт. – Але хiба тi, що так гаряче люблять одне й ненавидять друге, – не просто запальнiшi люди порiвняно з iншими, спокiйнiшими й м’якшими?

– Воно нiбито й так, але насправдi не так, – засмiявся Магiстр. – Тому, хто хоче все вмiти й вiдповiдати найвищим вимогам, потрiбен, звичайно, не брак душевноi сили, захвату й тепла, а надмiр iх. Те, що ти звеш запалом, – не душевна сила, а тертя мiж душею i зовнiшнiм свiтом. Там, де пануе запал, не може бути надмiру прагнень i поривань, вiн весь спрямований на досягнення приватноi, фальшивоi мети, через що й виникае напружена, задушлива атмосфера. Той, хто скеровуе всю силу своiх поривань до центру, назустрiч справжньому буттю, назустрiч довершеностi, той здаеться спокiйнiшим за палку людину, бо полум’я, яким охоплена його душа, не завжди видно, вiн, наприклад, на диспутi не кричить i не вимахуе руками. Але я кажу тобi: вiн горить i палае!

– Ох, якби можна було хоч щось знати! – вигукнув Кнехт. – Якби iснувало якесь учення, щось таке, щоб у нього можна було вiрити! Все суперечить одне одному, все розбiгаеться врiзнобiч, нiде немае нiчого певного. Все можна тлумачити так, а можна й навпаки. Можна витлумачити свiтову iсторiю як розвиток i поступ, а можна й побачити в нiй лише занепад i безглуздя. Невже немае iстини? Невже немае справдi мудрого, неспростовного вчення?

Нiколи ще Магiстр не чув, щоб Йозеф говорив так палко. Вiн мовчки пройшов ще кiлька крокiв, тодi сказав:

– Істина е, любий мiй! Але вчення, якого ти прагнеш, абсолютного, досконалого, едино мудрого, немае. Та й не повинен ти прагнути досконалого вчення, друже мiй, прагни вдосконалити самого себе. Божественне в тобi, а не в уявленнях i книжках. Істину треба пережити, а не викласти. Готуйся до змагань, Йозефе Кнехте, я бачу, вони вже почалися.

У цi днi Йозеф уперше побачив улюбленого Магiстра в буденному життi й за роботою i був захоплений ним, хоч мiг спостерiгати лише невелику частину його щоденноi працi. Та найбiльше Магiстр полонив Йозефа тим, що так щиро заопiкувався ним, запросив його до себе в гостi, i хоч був завантажений працею й часто здавався дуже стомленим, а знаходив ще й для нього якусь годину, i не тiльки годину! І якщо Магiстрiв вступ у медитацiю справив на Йозефа таке глибоке, тривале враження, то сталося це, як вiн потiм усвiдомив, не завдяки вишуканiй, своерiднiй технiцi, а тiльки завдяки самiй особi Магiстра, його прикладовi. Вчителi, що протягом наступних рокiв навчали його медитацii, давали бiльше вказiвок, докладнiше пояснювали все, суворiше контролювали, бiльше питали й частiше поправляли. А Магiстр музики, певний своеi влади над хлопцем, майже зовсiм не говорив i не повчав, вiн, властиво, тiльки вибирав теми й сам давав приклад. Кнехт бачив, яким старим i змученим часом здавався Магiстр i як потiм, коли вiн, приплющивши очi, заглиблювався в себе, погляд його знов ставав спокiйним, сповненим сили, радiсним i привiтним, – нiщо не могло дужче переконати, що цей шлях до джерел, шлях вiд суети до спокою правильний. А те, що Магiстр хотiв передати Йозефовi словами, вiн передавав мимохiдь, пiд час коротких прогулянок або за iдою.

Ми знаемо, що Кнехт тодi отримав вiд Магiстра й кiлька перших вказiвок та настанов до Гри в бiсер, але докладнiших вiдомостей про це до нас не дiйшло. Справило враження на Кнехта й те, що старий намагався придiляти увагу i його супутниковi, щоб той не почував себе лише якимось додатком. Ця людина, здавалося, пам’ятала про все.

Коротке перебування в Монтпортi, три уроки медитацii, вiдвiдання лекцiй для диригентiв, кiлька розмов з Магiстром мали для Кнехта велике значення; безперечно, старий вибрав найкращий момент для свого короткого втручання в долю хлопця. Головною метою його запросин було заохотити Йозефа до медитацii, але вони були важливi й самi собою, як вiдзнака, вказiвка на те, що до хлопця ставляться з увагою i чогось чекають вiд нього: то був другий ступiнь покликання. Йозефовi дозволили заглянути у внутрiшнi сфери; коли хтось iз дванадцяти Магiстрiв так близько пiдпускав до себе учня цього ступеня, то це означало не тiльки особисту прихильнiсть. Те, що робить Магiстр, завжди виходить за межi особистого.

Прощаючись, учнi дiстали невеличкi подарунки: Йозеф – нотного зошита з двома коротенькими прелюдiями Баха, а його супутник – гарне кишенькове видання Горацiя. Наостанцi Магiстр сказав Кнехтовi:

– Через кiлька днiв ти дiзнаешся, до якоi школи тебе переведуть. Туди я не зможу навiдуватись так часто, як в Ешгольц, але й там ми, мабуть, бачитимемось, якщо я буду здоровий. Коли хочеш, можеш менi раз на рiк писати листи, особливо про своi успiхи в музицi. Критикувати своiх учителiв тобi не заборонено, але мене це менше цiкавить. На тебе чекае багато обов’язкiв, сподiваюся, що ти виправдаеш надii Ордену. Наша Касталiя не повинна бути тiльки вiдбором, насамперед це iерархiя, будiвля, в якiй кожна цеглина дiстае свiй сенс лише вiд цiлого. З цiеi будiвлi немае виходу, i той, хто пiдiймаеться вище й отримуе бiльшi завдання, не стае вiльнiший, на нього тiльки лягае бiльша вiдповiдальнiсть. До побачення, мiй молодий друже, я радий, що ти навiдав мене.

І хлопцi вирушили назад. Обидва вони були веселiшi й говiркiшi, нiж дорогою нагору; провiвши кiлька днiв серед iншого оточення, серед iнших образiв, зiткнувшись з iншим свiтом, вони набралися духу й нiби звiльнилися вiд Ешгольца i вiд його прощального настрою, iх тепер удвiчi дужче вабили змiни, вабило майбутне. Зупиняючись на вiдпочинок у лiсi або десь над стрiмким проваллям бiля Монтпорта, вони дiставали з торбин своi сопiлки й грали пiснi на два голоси. А коли вони знов досягли тiеi вершини, з якоi видно було Ешгольц з його будiвлями й деревами, то обом iм розмова, що ii вони провадили тут, простуючи нагору, здалася далекою минувшиною, все набуло якогось нового вiдтiнку. Вони не перемовилися жодним словом, обом iм було трохи соромно за тодiшнi своi почуття й слова, що так швидко втратили свою вагу i свiй сенс.

В Ешгольцi вони другого ж таки дня довiдалися, куди iх переведуть. Кнехта посилали до Вальдцеля.




Вальдцель


«А Вальдцель готуе вправне плем’я гравцiв у бiсер», – каже стародавнiй вислiв про цю славетну школу. Серед касталiйських шкiл другого та третього ступеня нiде бiльше не вiддавали такоi шани музам, як тут, тобто коли в iнших школах явно переважала якась наука, скажiмо, в Койпергаймi – класична фiлологiя, в Портi – логiка Арiстотеля i схоластiв, у Планвасте – математика, то у Вальдцелi, навпаки, за традицiею панувала тенденцiя до унiверсальностi, до спiвдружби науки й мистецтва, i найвищим символом цiеi тенденцii була Гра в бiсер. Щоправда, й тут, як i в усiх школах, ii не вивчали офiцiйно, як обов’язковий предмет, зате майже всi учнi Вальдцеля опановували ii приватно, у свiй вiльний час, до того ж мiстечко Вальдцель було, так би мовити, офiцiйною столицею Гри та ii iнституцiй: тут мiстилася славетна зала для врочистих iгор, тут розташувався велетенський Архiв Гри з усiма своiми штатами й бiблiотеками, тут була й резиденцiя Магiстра Гри. І хоч усi цi установи були цiлком самостiйнi i школа до них не належала, а проте iхнiй дух панував i в нiй, в усiй ii атмосферi вiдчувався якийсь священний вiдгомiн великих публiчних iгор. Навiть мiстечко дуже пишалося тим, що в ньому розташована не лише касталiйська школа, а й осередок Гри. Учнiв школи жителi мiстечка звали студентами, а тих, хто навчався в школi Гри, та iхнiх гостей – лузерами (скалiчене вiд «lusores»)[32 - Гравцi (лат.).]. До речi, вальдцельська школа була найменша з усiх касталiйських шкiл, у нiй рiдко навчалося разом бiльше як шiстдесят учнiв, i, звичайно, ця обставина також надавала iй якогось особливого, аристократичного вiдтiнку. Здавалося, що вона стоiть вище за всi iншi школи, що це нiби елiта серед елiти; та й справдi, за останнi десятирiччя з ii стiн вийшло багато Магiстрiв i всi Магiстри Гри в бiсер. А втiм, не всi погоджувалися з гучною славою Вальдцеля: дехто вважав його вихованцiв чванькуватими естетами, розпещеними принцами, нi до чого, крiм Гри в бiсер, не здатними; бували часи, коли в iнших школах любили казати про вихованцiв Вальдцеля гiркi, лихi слова, але саме та гостра критика, тi уiдливi дотепи найкраще доводять, що вальдцельським учням було чого заздрити. Хай там як, а переведення до Вальдцеля було певною вiдзнакою; Йозеф Кнехт знав це i, хоч не був шанолюбним у вульгарному значеннi цього слова, тiшився й пишався такою вiдзнакою.

Разом з кiлькома товаришами вiн прибув до Вальдцеля пiшки. Палко очiкуючи нових, високих переживань, готовий до них, вiн зайшов у пiвденну браму, i його зразу ж полонило й зачарувало старовинне, потемнiле вiд часу мiстечко й широко розбудований колишнiй цiстерцiанський монастир, у якому тепер мiстилася школа. Навiть не переодягшись, тiльки трохи попоiвши в кiмнатцi воротаря, Йозеф сам, без нiкого, пiшов знайомитися з своею новою батькiвщиною. Вiн знайшов стежку, що вела руiнами колишнього мiського муру вздовж рiчки, постояв на склепистому мостi, послухав, як шумiла вода в лотоках млина, зiйшов повз цвинтар униз липовою алеею i за високим живоплотом побачив i зразу пiзнав Vicus Lusorum, маленьке вiдокремлене селище гравцiв у бiсер: залу для святкових iгор, Архiв, навчальнi примiщення, будинки для гостей i для вчителiв. З одного такого будинку вийшов чоловiк в одязi гравця в бiсер, i Йозеф подумав, що це i е хтось iз легендарних lusores, може, сам Магiстр Гри. Хлопець вiдчув могутнi чари цього оточення, все тут здавалося старовинним, сповненим гiдностi, просякнутим i освяченим традицiею, тут вiн був на крок ближче до центру, нiж в Ешгольцi. А коли Йозеф повертався з селища гравцiв у бiсер, то вiдчув ще й iншi чари; вони, може, були не такi високi, але хвилювали не менше. Це були чари мiстечка, маленькоi частки буденного свiту з його метушнею, з собаками й дiтьми, з запахами крамниць i майстерень, з бородатими ремiсниками й з огрядними жiнками за прилавками, з малечею, що бавилась i галасувала на вулицях, з дiвчатами, що глузливо позирали на чужинця. Багато що тут нагадувало йому прадавнi часи, Берольфiнген, – а вiн думав, що давно вже все те забув. Тепер якiсь глибиннi шари в його душi озивалися на все це – на цi образи, звуки, запахи. Тут на нього чекав не такий тихий, проте рiзноманiтнiший i багатший свiт, нiж у Ешгольцi.

Щоправда, саме навчання було прямим продовженням ешгольцського, хiба що додалося кiлька нових предметiв. Справдi новими були тут тiльки вправи з медитацii, але й про них Магiстр музики вже дав йому перше уявлення. Йозеф залюбки вчився медитацii, хоч спершу вважав ii тiльки грою, що приемно заспокоювала. І аж трохи згодом – ми ще згадаемо про це – вiн пiзнав на собi ii справжне, високе значення. Директором школи у Вальдцелi був оригiнальний чоловiк, на iм’я Отто Цбiнден, якого учнi трохи побоювалися; на той час вiн уже мав рокiв шiстдесят. Мiж iншим, чимало тих записiв про учня Йозефа Кнехта, що дiйшли до нас, зроблено його характерним, гарним письмом. Проте хлопця спершу цiкавили не стiльки вчителi, скiльки учнi, разом з якими вiн мав навчатися. Особливо жвавими й близькими були його стосунки з двома учнями, про що ми маемо багато свiдчень. Один, з яким вiн зiйшовся в першi ж таки мiсяцi, Карло Ферромонте[33 - Карло Ферромонте – iталiйська форма iменi й прiзвища Карла Ізенберга, нiмецького музикознавця-фольклориста, друга й родича Гессе. Як визнавав сам письменник, в образi Ферромонте бiльше портретних рис, нiж у будь-якому iншому образi роману.] (згодом вiн як наступник Магiстра музики посiв друге за значенням мiсце в Колегii), був однолiтком Кнехта; ми йому завдячуемо, мiж iншим, за iсторiю стилiв гри на лютнi в шiстнадцятому сторiччi. В школi його прозивали Рисоiдом i цiнували як приемного товариша в iграх. Дружба Карло Ферромонте з Кнехтом почалася з розмов про музику й тривала довгi роки. Вони разом вивчали новi музичнi твори й виконували вправи, про що ми частково довiдалися з нечисленних, але дуже змiстовних листiв Кнехта до Магiстра музики. У першому з цих листiв Кнехт називае Ферромонте «знавцем музики, багатоi на орнамент, прикраси, трелi i т. д.»; вiн грав з ним Куперена, Перселла та iнших композиторiв кiнця сiмнадцятого й початку вiсiмнадцятого сторiч. В iншому листi Кнехт докладно пише про цi вправи й про цю музику, «де в багатьох п’есах майже над кожною нотою стоiть знак прикраси». «Коли посидиш отак, – пише вiн далi, – кiлька годин поспiль над групето, трелями й мордентами, то пальцi стають нiби зарядженi електрикою».

У музицi Йозеф Кнехт справдi робив великi успiхи, на другому чи третьому роцi перебування у Вальдцелi вiн уже досить швидко читав i грав ноти, ключi, скорочення, басовi позначення всiх вiкiв та стилiв i цiлком вiльно почував себе в царствi захiдноевропейськоi музики, наскiльки вона збереглася до наших днiв. Щоб опанувати ii дух, вiн починав з основ, придiляв велику увагу i ii чуттевому, i технiчному аспектам. Саме це прагнення – оволодiти чуттевим аспектом, намагання через чуттеве, через звучання, через незвичне для слуху в рiзних музичних стилях проникнути в самий дух музики, довго утримувало його вiд попереднього ознайомлення з Грою в бiсер. Згодом у своiх лекцiях вiн якось сказав про це так: «Той, хто знае музику тiльки з екстрактiв, якi з неi добувае Гра в бiсер, може бути добрим гравцем у бiсер, але ще аж нiяк не музикантом i, мабуть, не iсториком. Музика складаеться не лише з тих чисто духовних коливань i фiгурацiй, якi ми з неi добули, – вона завжди, протягом багатьох сторiч, була в першу чергу радiстю чуттевого сприймання, радiстю вiддиху, вiдбивання такту, радiстю забарвлення, тертя й подразнення, що виникае тодi, коли зливаються голоси i звучать разом iнструменти. Безперечно, дух – це головне, i так само безперечно, що винайдення нових iнструментiв i змiна давнiх, введення нових тональностей i нових композицiйних та гармонiйних правил чи заборон – це завжди тiльки зовнiшне явище, як, скажiмо, одяг i моди народiв; а проте цi зовнiшнi й чуттевi ознаки треба емоцiйно сприйняти й схопити, щоб, виходячи з них, зрозумiти епохи й стилi. Музику творять не самим тiльки мозком, а ще й руками та пальцями, ротом та легенями, i той, хто вмiе читати ноти, але не володiе досконало жодним iнструментом, хай краще не висловлюе своiх думок про музику. Так само й iсторiю музики не можна збагнути, виходячи лише з абстрактноi iсторii стилiв, i, наприклад, епохи занепаду музики будуть зовсiм не зрозумiлими, якщо ми щоразу не добачатимемо в них переваги чуттевого й кiлькiсного над духовним».

Якийсь час здавалося, що Кнехт вирiшив стати музикантом: вiн так занедбував задля музики всi факультативнi предмети, а серед них i вступ до Гри в бiсер, що наприкiнцi першого семестру директоровi довелося викликати його до себе на розмову. Проте Кнехт не дав себе залякати, вiн уперто посилався на своi учнiвськi права. Вiн начебто сказав директоровi:

– Якби я вiдставав з якогось обов’язкового предмета, ви могли б висловити менi догану, але я вам не давав для цього пiдстави. Навпаки, я маю право придiляти три чвертi свого вiльного часу чи й усi чотири музицi. Таке право дае менi шкiльний статут.

У Цбiндена вистачило глузду не наполягати на своему, але вiн, звичайно, запам’ятав норовистого учня i довго ставився до нього холодно й суворо.

Бiльше як рiк, може, навiть пiвтора року тривав цей дивний перiод Кнехтового учнiвства: звичайнi, не блискучi оцiнки, тиха i, як нам здаеться, пiсля розмови з директором трохи вперта самота, брак якихось помiтних товариських стосункiв, зате дивовижна, палка вiдданiсть музицi, нехтування задля неi майже всiма необов’язковими дисциплiнами, i Грою в бiсер також. Деякi риси цього юнацького портрета – безперечно ознаки перехiдного вiку. З iншою статтю вiн у цю пору, мабуть, зустрiчався тiльки випадково i ставився до неi недовiрливо. Певне, вiн, як i багато iнших вихованцiв Ешгольца, що не мали вдома сестер, був досить несмiливий. Читав вiн багато, особливо нiмецьких фiлософiв: Лейбнiца, Канта й романтикiв, з яких на нього найдужче вплинув Гегель.

Тепер нам треба трохи докладнiше зупинитися ще на одному шкiльному товаришевi Кнехта, що зiграв вирiшальну роль у його вальдцельському життi, – на вiльному слухачевi Плiнiо Десиньйорi. Як уже сказано, вiн був вiльним слухачем, тобто проходив курс елiтарних шкiл як гiсть, не маючи намiру залишатися назавжди в Педагогiчнiй Провiнцii i вступати в Орден. Такi вiльнi слухачi час вiд часу траплялися в школах елiти, хоч i не дуже часто, бо Виховна Колегiя, звичайно, нiколи не прагнула готувати учнiв, якi пiсля закiнчення шкiльного курсу мали намiр вернутися додому, в свiт. Проте в краiнi було кiлька давнiх патрицiанських родiв, якi дуже прислужилися Касталii в часи ii заснування i в яких ще й досi не перевiвся до кiнця звичай посилати котрогось iз своiх синiв, якщо в нього вистачало здiбностей, на виховання до елiтарних шкiл; це право надавалося iм за традицiею. Хоч на таких вiльних слухачiв поширювались усi тi правила, що й на решту учнiв, вони все ж таки були серед шкiльноi громади винятком, уже хоча б тому, що не вiддалялися з кожним роком дедалi бiльше вiд своеi батькiвщини й родини, а проводили там усi канiкули й завжди були серед шкiльних товаришiв гостями й чужинцями, бо дотримувалися поглядiв i звичаiв свого кола. На них чекала батькiвська домiвка, свiтська кар’ера, професiя, шлюб, i лише зрiдка траплялося, що такий гiсть, захоплений духом Провiнцii, з дозволу батькiв залишався в Касталii i вступав до Ордену. Зате в iсторii нашоi краiни вiдомо чимало державних дiячiв, що замолоду були такими вiльними слухачами, а потiм, у часи, коли громадська думка з тих чи iнших причин була настроена критично до елiтарних шкiл i до Ордену, твердо боронили iх.

Таким вiльним слухачем був i Плiнiо Десиньйорi, з яким Йозефа Кнехта, трохи молодшого за нього, звела доля у Вальдцелi. То був дуже обдарований юнак, що особливо вiдзначався своiм красномовством i вмiнням провадити суперечку. Запальний i трохи неспокiйний, вiн завдавав чимало клопоту директоровi Цбiндену, бо хоч добре вчився i з цього погляду не давав нiяких пiдстав для нарiкань, проте зовсiм не намагався забути про свое виняткове становище i якомога непомiтнiше влитися в ряди учнiв, а навпаки, вiдверто й задерикувато проголошував своi некасталiйськi, свiтськi погляди. Мiж цими двома учнями неминуче мали скластися особливi стосунки: обидва були талановитi, обидва покликанi до чогось вищого; це робило iх братами, i воднораз у всьому iншому вони були цiлковитою протилежнiстю один одному. Тiльки вчитель незвичайно великого розуму й педагогiчного хисту мiг збагнути суть завдання, яке виникало з цього зiткнення протилежностей, i за всiма законами дiалектики досягти iхнього синтезу. Директоровi не бракувало для цього нi таланту, нi доброi волi, бо вiн не належав до тих учителiв, що недолюблюють вихованцiв, позначених генiем, але в цьому випадку в нього не було найважливiшоi передумови для успiшного втручання: довiр’я обох учнiв. Плiнiо, якому подобалася роль сторонньоi людини i бунтiвника, завжди ставився до директора дуже насторожено, а з Йозефом Кнехтом у Цбiндена стосунки, на жаль, погiршилися через факультативнi предмети, i в нього Йозеф не попросив би поради. Та, на щастя, був ще Магiстр музики. До нього Кнехт i звернувся по пiдтримку й пораду, а мудрий старий музикант не злегковажив його звертання i майстерно зiграв цю партiю, як ми побачимо далi. В його руках найбiльша небезпека i найбiльша спокуса в життi юного Кнехта обернулася в цiкаву задачу, а сам вiн виявився гiдним цiеi задачi. Внутрiшня iсторiя дружби-ворожнечi Йозефа й Плiнiо, чи композицii на двi теми, чи дiалектичноi гри двох iнтелектiв, була приблизно така.

Йозеф, звичайно, перший звернув увагу на свого майбутнього партнера в цiй грi, Десиньйорi, й зацiкавився ним. І не тiльки тому, що Плiнiо був старшим за нього, вродливим, запальним юнаком, та ще й обдарованим оратором, а насамперед тому, що вiн був «звiдти», з зовнiшнього свiту, некасталiйцем, людиною, яка мала батька, матiр, дядькiв, тiток, братiв та сестер i для якоi Касталiя з усiма ii законами, традицiями та iдеалами була тiльки етапом, вiдтинком шляху, тимчасовим пристановищем. Для цiеi бiлоi ворони Касталiя не стала цiлим свiтом, Вальдцель був для Плiнiо такою самою школою, як i всi iншi, а повернення в «свiт» не загрожувало йому ганьбою i карою, на нього чекав не вступ до Ордену, а кар’ера, шлюб, полiтична боротьба, одне слово, те «реальне життя», про яке кожному касталiйцевi в душi хотiлося б дiзнатися якнайбiльше, бо «свiт» був для касталiйця тим самим, що колись для схимника й ченця: чимось неповноцiнним i забороненим, але й таемничим, цiкавим, спокусливим. І Плiнiо справдi не приховував своеi приналежностi до того свiту, нiтрохи не соромився ii, а навпаки, пишався нею. З великим запалом – наполовину це була ще хлоп’яча гра, але наполовину вже свiдома програма дiй – вiн наголошував на своiй окремiшностi й користався кожною нагодою, щоб протиставити своi свiтськi погляди касталiйським як кращi, правильнiшi, природнiшi, людянiшi. При цьому вiн часто посилався на «природу» i «здоровий глузд», протиставляючи iх спотвореному, далекому вiд життя духовi школи, не скупився на гучнi слова, а проте в нього вистачало розуму й смаку не вдаватися до грубих провокацiй i в загальному дотримуватись узвичаених у Вальдцелi форм проведення диспутiв. Боронячи «свiт» i просте життя вiд «бундючноi схоластичноi духовностi» Касталii, вiн намагався довести, що здатен зробити це зброею самого супротивника; йому зовсiм не хотiлось опинитися в ролi дикуна, який витоптуе квiтники iнтелектуальноi освiти.

Не раз уже бувало, що Йозеф Кнехт приеднувався до гурту учнiв, якi обступали Десиньйорi, i, стоячи ззаду, мовчки, уважно слухав його палку мову. Вiн вiдчував цiкавiсть, подив i страх, коли чув, як Плiнiо нещадно критикував усе те, що в Касталii свято шанували, брав пiд сумнiв i висмiював те, в що сам Кнехт вiрив. Щоправда, вiн помiчав, що далеко не всi слухачi надавали значення його словам, деякi явно слухали його тiльки задля розваги, як слухають ярмаркового блазня, а деякi часто й заперечували Плiнiо, то глузуючи з його нападiв, то вiдкидаючи iх. Але завжди бiля того Плiнiо хтось та збирався, завжди вiн був у центрi уваги, i чи знаходився тiеi хвилини опонент, чи нi, завжди до нього щось вабило товаришiв, вiн був для них нiби якоюсь спокусою. З Йозефом було те саме, що й з рештою учнiв, якi збиралися гуртом навколо жвавого промовця i з подивом чи смiхом вислухували його тиради; i хоч вiн вiдчував збентеження, навiть страх, коли чув таку мову, все ж таки щось у нiй зловiсно вабило його, i не тiльки тому, що вона була цiкава, нi – вона зачiпала його куди глибше. Звичайно, в душi вiн не погоджувався зi смiливим промовцем, проте iснували сумнiви, про якi досить було знати, що вони iснують чи бодай можуть iснувати, як уже ставало прикро. Спершу та прикрiсть була невелика: щось муляло його, тривожило, породжувало якесь дивне почуття – щось середне мiж палким потягом до чогось несвiдомого й муками нечистого сумлiння.

Певна рiч, повинна була настати година, i вона справдi настала, коли Десиньйорi помiтив, що серед його слухачiв е один такий, для якого його слова означають щось бiльше, нiж цiкаву чи навiть негожу розвагу, заспокоення потягу до суперечок, – мовчазний бiлявий хлопець, з гарними, тонкими рисами обличчя, але трохи несмiливий: вiн червонiв, бентежився й скупо вiдповiдав на його, Плiнiо, привiтнi звертання. «Мабуть, цей хлопець давно вже приглядаеться до мене», – подумав Плiнiо й вирiшив винагородити його якимось зичливим жестом, а потiм i цiлком завоювати. Вiн запросив його пiсля обiду в гостi до своеi кiмнати. Та виявилося, що до цього несмiливого, скромного хлопця не так легко було пiдступитися. На свiй подив, Плiнiо побачив, що хлопець уникае його й не хоче заходити в розмову; запрошення вiн також не прийняв. Це в свою чергу зачепило за живе старшого, i вiн зразу ж почав домагатися прихильностi мовчазного Йозефа, спершу тiльки з самолюбства, а потiм уже цiлком щиро, бо вiдчув у ньому гiдного супротивника, може, майбутнього приятеля або, навпаки, ворога. Вiн раз у раз помiчав Йозефа неподалiк вiд себе, бачив, що той напружено слухав його, проте завжди вiдступав, тiльки-но Плiнiо хотiв пiдiйти до нього.

Така поведiнка Йозефа мала своi причини. Вiн давно вже вiдчув, що в особi цього вiльного слухача на нього чекае щось важливе, може, щось дуже гарне, якесь розширення його обрiю, вiдкриття чогось нового, пiзнання, а може, й небезпечна спокуса, в кожному разi, якесь незвичайне переживання. Першими ж своiми сумнiвами й критичними думками, якi в нього з’явилися пiсля зустрiчей з Плiнiо, Йозеф подiлився зi своiм приятелем Ферромонте, але той не звернув на них уваги, вважаючи Плiнiо самовпевненим, марнославним хлопцем, якого не варто слухати, i зразу ж знов заглибився в своi музичнi вправи. Щось пiдказувало Йозефовi, що йому треба було б пiти до директора й розповiсти йому про своi сумнiви i свою тривогу, але пiсля тiеi дрiбноi суперечки вiн уже не мiг щиро, вiдверто поговорити з ним, боявся, що той його не зрозумiе або й ще гiрше: сприйме його слова про бунтiвника Плiнiо як своерiдний донос. І ось у цiй скрутi, яка ставала все тяжчою вiд спроб Плiнiо зав’язати з ним дружнi стосунки, Йозеф звернувся з дуже довгим листом, що зберiгся до наших днiв, до свого покровителя й доброго генiя, Магiстра музики. В тому листi вiн мiж iншим писав: «Менi ще не ясно, чи Плiнiо сподiваеться знайти в менi однодумця, чи йому тiльки потрiбен спiврозмовник. Сподiваюся, що слушне це друге припущення, бо навертати мене в свою вiру означало б штовхати мене на зраду й руйнувати мое життя, тепер назавжди пов’язане з Касталiею; за ii межами я не маю нi братiв, нi друзiв, до яких мiг би повернутися, коли б у мене часом виникло таке бажання. Але якщо навiть Плiнiо не намiряеться накинути менi своi думки чи якось вплинути на мене, все ж таки його зухвала мова бентежить мене. Буду з Вами, шановний Магiстре, цiлком щирий: у думках Плiнiо е щось таке, на що я не можу вiдповiсти простим «нi»; вiн промовляе до якогось голосу в менi, що часом дуже схильний з ним погодитись. Мабуть, це голос природи, i вiн гостро суперечить моему вихованню й нашим тутешнiм поглядам. Коли Плiнiо називае наших учителiв i Магiстрiв кастою жерцiв, а нас, учнiв, слухняною, кастрованою чередою, то це, звичайно, перебiльшення, брутальнi слова, але якась правда, певне, все-таки в них е, а то б вони так не тривожили мене. Вiн може казати дивовижнi, страхiтливi речi. Наприклад: Гра в бiсер – це рецидив фейлетонноi доби, порожня, безвiдповiдальна гра лiтерами, в якiй ми розчинили мову рiзних мистецтв i наук; вона складаеться з самих асоцiацiй i грае самими аналогiями. Або: доказом хибностi всiеi нашоi духовноi освiти й нашого ставлення до життя може бути наша свiдома неплiднiсть. Наприклад, ми аналiзуемо, каже вiн, закони й технiку всiх музичних стилiв i епох, а самi не створили нiякоi новоi музики. Ми читаемо й тлумачимо, каже вiн, Пiндара чи Гете, а самi соромимось писати вiршi. Це докори, з яких я не можу просто посмiятись. І вони ще не найгiршi, не тi, що найдужче мене вражають. Гiрше, коли вiн, наприклад, каже, що ми, касталiйцi, живемо, як штучно виведенi спiвочi пташки, не заробляючи собi на хлiб, не знаючи горя i боротьби за iснування, не знаючи й не бажаючи знати про ту частину людства, на працi й на злиднях якоi тримаеться наше розкiшне життя». Лист кiнчаеться словами: «Може, я зловживаю Вашою добротою i ласкою, шановний Магiстре, i заслужив на Вашу догану. Полайте мене, накладiть на мене покуту, я буду тiльки вдячний Вам за це. Але менi вкрай потрiбна Ваша порада. Я ще зможу якийсь час витримати цей стан, але знайти з нього правильний вихiд, скерувати подii в належному напрямку не зумiю, для цього в мене замало сили й досвiду, i, мабуть, найгiрше те, що я не можу довiритися нашому директоровi, хiба що Ви менi суворо накажете зробити це. Тому я й турбую Вас справою, що стае для мене дедалi бiльшим тягарем».

Нам було б надзвичайно важливо мати так само написану чорним по бiлому вiдповiдь Магiстра. Але Кнехт отримав ii усно. Невдовзi пiсля того як вiн послав листа, Магiстр сам завiтав до Вальдцеля, щоб прийняти iспит з музики, i першого ж таки дня мудро подбав про свого молодого друга. Ми знаемо про це з пiзнiших розповiдей самого Кнехта. Магiстр йому не полегшив завдання. Вiн почав з того, що ретельно перевiрив оцiнки Кнехта, а особливо його знання з тих предметiв, якi хлопець вивчав самостiйно, i дiйшов до висновку, що вони надто одностороннi, – тут вiн погодився з директором i наполiг, щоб Кнехт сам сказав про це Цбiнденовi. Потiм вiн дав докладнi вказiвки, як Кнехтовi треба поводитися з Десиньйорi, й поiхав аж тодi, як обмiркував усе це з директором. Наслiдком Магiстрових вiдвiдин був не тiльки знаменний, незабутнiй для всiх, хто його чув, поединок мiж Десиньйорi й Кнехтом, але й зовсiм новi стосунки мiж Кнехтом i директором. Щоправда, вони й тепер не були такi щирi й таемничi, як мiж Кнехтом i Магiстром музики, але напруження зникло, i iх нiщо вже не скаламучувало.

Нова роль, яка тепер випала на долю Кнехта, надовго стала визначальною в його життi. Йому дозволено прийняти дружбу Плiнiо й дати вiдсiч його нападам i його впливовi, причому вчителi не повиннi були втручатися чи контролювати Кнехта. Проте Магiстр дав йому завдання боронити Касталiю вiд ii критикiв i провадити диспути на найвищому рiвнi, а це, мiж iншим, означало, що Йозеф мусив активно засвоiти всi закони, якi панували в Касталii та в Орденi, й завжди мати про них чiтке уявлення. Скоро словеснi поединки мiж двома друзями-супротивниками стали широко вiдомi, учнi боялися пропустити iх. Агресивний, глузливий тон Десиньйорi став не таким зухвалим, його формулювання – обережнiшими й вiдповiдальнiшими, а критика – об’ективнiшою. Досi Плiнiо мав переваги в цiй боротьбi: вiн прибув зi «свiту», володiв його методами i його наступальними засобами, мав його досвiд i щось вiд його певностi, знав iз розмов, якi в нього вдома провадили дорослi, все, що той свiт закидав Касталii. Але тепер, завдяки Кнехтовим реплiкам, вiн збагнув, що хоч i добре знав свiт, краще нiж будь-який касталiець, зате Касталiю, ii дух знав куди гiрше, нiж тi, для кого вона була домiвкою, батькiвщиною, долею. Вiн навчився розумiти й поволi навiть визнавати, що вiн тут гiсть, чужинець, i що не тiльки там, у його свiтi, а й тут, у Педагогiчнiй Провiнцii, е вiковiчний досвiд i усталенi уявлення, i тут е традицiя, навiть своя природа, яку вiн знав лише частково i яка тепер, через свого провiсника Йозефа Кнехта, вимагала пошани до себе. А Кнехт, щоб упоратися з своею роллю апологета, мусив за допомогою пильноi працi, медитацii i самодисциплiни все глибше й чiткiше пiзнавати й засвоювати те, що вiн мав боронити. В риторицi Десиньйорi й далi переважав його, тут, крiм запалу й шанолюбства, якими вiн був надiлений вiд природи, йому допомагали ще й певнi свiтськi навички та досвiд некасталiйського життя; навiть зазнаючи поразки, вiн не забував про слухачiв i забезпечував собi гiдний чи принаймнi дотепний вiдступ, тим часом як Кнехт, коли супротивник заганяв його на слизьке, мiг, наприклад, сказати:

– Над цим менi ще треба помiркувати, Плiнiо. Почекай кiлька днiв, я тобi потiм нагадаю про це.

Та хоч тепер стосунки мiж Кнехтом i Десиньйорi набули гiдноi форми, а iхнi диспути стали необхiдним елементом тодiшнього вальдцельського життя, все ж таки для самого Кнехта цей тягар, цей конфлiкт майже не стали легшими. Натхнений високим довiр’ям i вiдповiдальнiстю, покладеною на нього, вiн упорався зi своiм завданням, i найкращим доказом сили й життездатностi його натури було те, що вiн домiгся цiеi перемоги без видимоi шкоди для себе. Проте в душi вiн дуже страждав. Бо тi теплi, дружнi почуття, що тепер з’явилися в його серцi до Плiнiо, симпатичного й дотепного, досвiдченого й красномовного товариша, поширювались i на той чужий свiт, який репрезентував його приятель i супротивник, на свiт, який Кнехт пiзнавав i вгадував в образi Плiнiо, в його словах i жестах, так званий реальний свiт, де були нiжнi матерi й дiти, люди, що страждали вiд голоду, й притулки для убогих, газети й виборча боротьба, той примiтивний i водночас витончений свiт, у який Плiнiо повертався на кожнi канiкули, щоб побачитися з батьками й родичами, позалицятися до дiвчат, побувати на робiтничих зборах чи розважитись у фешенебельних клубах, тим часом як вiн, Кнехт, залишався в Касталii, гуляв по околицях мiстечка i плавав з товаришами, вивчав рiчеркари Фробергера[34 - …рiчеркари Фробергера… – Рiчеркар – музичний твiр полiфонiчноi будови, поширений у захiдноевропейськiй музицi XIV–XVII ст. Фробергер Йоганн Якоб – нiмецький композитор i органiст XVII ст. Всi прiзвища композиторiв у романi – справжнi.] або читав Гегеля.

Кнехт твердо знав, що сам вiн належить до Касталii i повинен жити касталiйським життям, життям без родини, без рiзних легендарних розваг, без газет, але й без злиднiв та голоду, – до речi, Плiнiо, що так завзято закидав учням елiти дармоiдство, сам ще нiколи не голодував i не заробляв собi на хлiб. Нi, свiт Плiнiо не був кращим i справедливiшим свiтом. Але вiн iснував, був поряд i, як Йозефовi було вiдомо з iсторii, iснував завжди й завжди був десь такий, як тепер. Багато народiв i не знали iншого свiту, навiть гадки не мали про елiтарнi школи й Педагогiчну Провiнцiю, про Орден, Магiстрiв i Гру в бiсер. Бiльшiсть людей на землi жило iнакше, нiж у Касталii, простiше, примiтивнiше, небезпечнiше, не так затишно i впорядковано. І той примiтивний свiт був iм рiдний, Кнехт i сам вiдчував його слiд у своему власному серцi, нiби якусь тугу за ним, цiкавiсть i навiть жаль до нього. Завданням Кнехта було вiддати тому свiтовi належне, зберегти для нього якесь мiсце в своiй душi, а проте не скоритися йому. Бо поряд з ним i над ним iснував iнший свiт, касталiйський, штучно створений свiт iнтелекту, впорядкований i свято бережений свiт iерархii, який треба було завжди охороняти й вiдтворювати. Служити йому, не допускаючись, проте, нiякоi несправедливостi й до того iншого свiту, а тим бiльше не зневажаючи його, а також не поглядаючи на нього тайкома, з якимись невиразними бажаннями чи тугою, – ось що вiн мав робити. Адже маленька Касталiя служила тому великому свiтовi, вона постачала йому вчителiв, книжки, наукову методику, дбала про чистоту духовних функцiй та моралi й завжди була вiдкрита як школа i як пристановище для тiеi невеликоi кiлькостi людей, яким судилося присвятити свое життя духовi й iстинi. Тiльки чому цi два свiти не живуть у гармонii i братствi, в доброму сусiдствi, проникаючи один в одного, чому не можна об’еднати iх у своему серцi й плекати обидва?

Сталося так, що один iз приiздiв Магiстра музики, якi траплялися дуже рiдко, припав на той час, коли Йозеф, стомлений i виснажений своiм завданням, на превелику силу втримував душевну рiвновагу. Магiстр зрозумiв це з деяких натякiв хлопця, але ще бiльше свiдчила про це його неуважнiсть, змарнiлий вигляд, неспокiйнi очi. Магiстр поставив йому кiлька запитань, проте Йозеф вiдповiдав неохоче, був якийсь скований. Тодi Магiстр, стурбований станом хлопця, бiльше нi про що не розпитуючи, повiв його до музичного класу, пiд тим приводом, що хоче йому розповiсти про якесь невеличке музичне вiдкриття. Вiн попросив Кнехта принести клавiкорди, настроiти iх i помалу залучив його до розмови про походження сонати. Нарештi хлопець трохи забув про свiй клопiт, захопився й заспокоiвся, вдячно дослухаючись до слiв i до гри Магiстра. Той не квапив учня, терпляче очiкуючи, поки вiн вийде зi своеi внутрiшньоi глухоти i буде готовий сприймати його науку. І коли настала та хвилина, Магiстр скiнчив свiй екскурс в iсторiю музики, зiграв на закiнчення одну з сонат Габрiелi, потiм пiдвiвся i, повiльно походжаючи по маленькому класу, почав розповiдати:

– Багато рокiв тому ця соната дуже зацiкавила мене. Це було ще в моi студентськi часи, задовго до того, як мене призначили вчителем, а потiм Магiстром музики. Я тодi плекав шанолюбну мрiю написати iсторiю сонати з нових позицiй, але настала пора, коли я не тiльки не мiг посунутися далi, а й почав усе бiльше сумнiватися, що всi цi музикознавчi й iсторичнi дослiдження взагалi мають якусь вартiсть, що це не просто пустопорожня гра людей, яким нiчого робити, нiкчемний iнтелектуально-мистецький замiнник справжнього, живого життя. Словом, менi треба було подолати одну з тих криз, коли всяка наука, всяка духовна потуга, все духовне взагалi здаеться нам сумнiвним i нiчого не вартим, коли ми схильнi заздрити кожному селяниновi, що йде за плугом, i кожнiй закоханiй парi, що гуляе вечорами, кожнiй пташцi, що спiвае в гiллi, i кожному кониковi, що сюрчить на луцi влiтку, бо iхне життя здаеться нам таким природним, змiстовним i щасливим, бо ми нiчого не знаемо про iхнi тривоги й злигоднi, небезпеки й страждання. Одне слово, я остаточно втратив душевну рiвновагу, а це прикрий стан, менi було важко його витримати. Я складав найхимернiшi плани втечi i звiльнення, думав стати мандрiвним музикантом i грати на весiллях[35 - …думав стати мандрiвним музикантом i грати на весiллях… – Образ убогого музиканта, який ще з часiв шубертiвського «Лiрника» органiчно ввiйшов в образну систему нiмецькоi романтичноi традицii, виношував у своему серцi сам Гессе в часи оповiдань про Кнульпа (див. передмову). Таким чином, ця фраза Магiстра музики мiстить у собi прощання Гессе з меланхолiйно-безвiдповiдальною мрiею, що колись була близька йому самому.], i якби в той час з’явився, як у старовинних романах, чужоземний вербувальник i запропонував менi одягти мундир i в складi будь-якого вiйська взяти участь у будь-якiй вiйнi, я погодився б. Дiйшло до того, до чого здебiльшого й доходить у таких випадках: я геть розгубився i вже не мiг сам упоратися зi своiми сумнiвами, менi потрiбна була чиясь допомога.

Магiстр на мить зупинився й усмiхнувся сам до себе. Тодi повiв далi:

– Звичайно, як i належить за правилами, я мав керiвника своiх наукових студiй, i, звичайно, найрозумнiше й найправильнiше було б зробити, як наказував менi обов’язок: попросити поради в нього. Але так воно вже виходить, Йозефе: саме тодi, коли людина потрапляе в скруту, збиваеться на манiвцi i iй конче треба поради, iй найдужче не хочеться вертатися на правильний шлях i просити поради там, де ii найшвидше можна отримати. Керiвник був незадоволений моiм останнiм квартальним звiтом i зробив менi кiлька слушних зауважень, але я вважав, що був уже на певнiй дорозi до нових наукових вiдкриттiв, до нових iдей, i трохи образився на нього за тi зауваження. Словом, я не хотiв iти до нього, не хотiв каятись i визнавати, що вiн мав рацiю. Своiм товаришам я теж не мiг звiритися, але в нас там був у сусiдствi один дивак, вiдомий менi тiльки з вигляду, знавець санскриту, якого прозивали Йогом. І ось коли менi вже зовсiм несила було терпiти такий стан, я пiшов до того дивного самiтника, з якого й сам часто посмiювався, але якому в душi заздрив. Я зайшов до нього в келiю i застав його в ритуальнiй iндiйськiй позi; вiн був цiлком заглиблений у себе, нiчого не чув i не бачив навколо. Тихо усмiхаючись, вiн перебував десь в iншому свiтi. Менi не залишалось нiчого iншого, як чекати бiля дверей, поки вiн прийде до пам’ятi. Чекати довелося дуже довго, годину чи й двi, i нарештi я так стомився, що сiв на пiдлогу й прихилився до стiни. Та ось Йог почав поступово прокидатися, ледь похитав головою, вирiвняв плечi, повiльно випростав схрещенi ноги i хотiв уже встати, коли помiтив мене. «Чого ти хочеш?» – запитав вiн. Я пiдвiвся i, не роздумуючи, навiть не усвiдомлюючи до пуття, що я кажу, мовив: «Це все сонати Андреа Габрiелi». Вiн устав, посадив мене на свiй единий стiлець, сам сiв на край столу й спитав: «Габрiелi? Що ж вiн тобi зробив своiми сонатами?» І тодi я почав розповiдати йому, що зi мною сталося, сповiдатися перед ним. Вiн узявся докладно, як менi здалося, навiть педантично випитувати всi подробицi моiх студiй над Габрiелi та його сонатами, поцiкавився, о котрiй годинi я встаю, скiльки читаю, скiльки граю, коли iм i коли лягаю спати. Оскiльки я сам довiрився, сказати б, набився йому, то тепер мусив терпляче вiдповiдати на всi його запитання, але менi було соромно, бо вiн дедалi нещаднiше добирався до моеi душi, аналiзуючи все мое духовне й моральне життя протягом останнього часу. Потiм Йог раптом замовк, а що я й далi нiчого не розумiв, вiн здвигнув плечима й сказав: «Хiба ти не бачиш сам, де твоя помилка?» Нi, я ii не бачив. Тодi вiн навдивовижу точно вiдтворив усе, що випитав у мене, аж до перших ознак утоми, невдоволення й розумового застою, i довiв, що все це могло статися тiльки вiд нестримного, безоглядного заглиблення в науковi студii i що менi давно вже час з чужою допомогою вiдновити втрачений контроль над собою i над своiми силами. «Якщо вже ти дав собi таку волю, – сказав вiн, – що вiдмовився вiд регулярних вправ з медитацii, то принаймнi треба було пiсля перших же прикрих ознаках перевтоми згадати про це й надолужити прогаяне». І вiн мав цiлковиту слушнiсть. Я й справдi давно вже занехаяв медитацiю, все не мав на неi часу, завжди був або надто знеохочений i неуважний, або надто захоплений i схвильований своiми студiями, а з часом навiть перестав усвiдомлювати цей свiй грiх, i ось аж тепер, коли я геть занепав, опинився в критичному становищi, менi мусив нагадувати про це хтось iнший. І справдi, я тодi на превелику силу вiдновив лад у своiй душi, мусив вернутися до початкових вправ з медитацii, щоб поволi вернути свою здатнiсть до концентрацii i самоспоглядання.

Магiстр перестав ходити по класу, легенько зiтхнув i закiнчив розмову такими словами:

– Отак тодi вийшло зi мною, i менi й досi ще трохи соромно говорити про це. Але так завжди бувае, Йозефе: чим бiльше ми вимагаемо вiд себе й чим бiльше вимагають вiд нас поставленi перед нами завдання, тим бiльше ми залежимо вiд джерела нашоi сили – медитацii, тим потрiбнiше нам примирення розуму з серцем. І чим дужче ми захопленi тим завданням, яке то хвилюе й пiдбадьорюе, то стомлюе i пригнiчуе нас, тим легше нам забути про це джерело, так само як заглиблюючись у розумову працю, ми забуваемо про свое тiло й про те, що його треба доглядати, – я мiг би навести чимало прикладiв на доказ цих своiх слiв. Справдi великi люди, яких ми знаемо з iсторii, всi або знали медитацiю, або несвiдомо знаходили той шлях, куди вона веде. Решта ж, навiть найталановитiшi й найсильнiшi, всi зрештою зазнавали поразки, бо iхне завдання чи iхня марнославна мрiя так опановувала iх, перетворюючи на одержимих, що вони вже не могли вiдiйти вiд злоби дня й дотримуватись певноi вiдстанi. Та ти й сам це знаеш, цього навчаються пiсля перших же вправ. Це гiрка правда. Але наскiльки вона гiрка, усвiдомлюеш аж тодi, як сам зiб’ешся з дороги.

Ця розповiдь Магiстра так подiяла на Йозефа, що вiн вiдчув небезпеку, яка загрожувала йому самому, i з новим запалом вiддався медитацii. Велике враження справило на нього й те, що Магiстр уперше трохи вiдкрив перед ним свое особисте життя, розповiв епiзод iз своеi молодостi й студентських рокiв; уперше Йозеф усвiдомив, що й напiвбог, Магiстр, колись був молодим i мiг помилятися. З вдячнiстю думав вiн про велике довiр’я, яке виявив до нього Превелебний. Отже, можна збиватися з дороги, опускати руки з утоми, помилятися, порушувати приписи, а проте все це подолати, вернутися на правильну стежку i врештi ще й стати Магiстром. І вiн переборов кризу.

Протягом двох-трьох вальдцельських рокiв, поки тривала дружба-ворожнеча мiж Плiнiо i Йозефом, вся школа спостерiгала цю драму, i кожен якоюсь мiрою брав у нiй участь – вiд директора до наймолодшого учня. Два свiти, два принципи знайшли свое втiлення в Кнехтовi й Десиньйорi, що, сперечаючись, додавали один одному запалу, кожен диспут ставав урочистим, авторитетним змаганням, що хвилювало всiх. І якщо Плiнiо пiсля кожних канiкул, наче торкнувшись до матерi-землi, повертався, сповнений новоi потуги, то Йозеф набирався свiжоi сили з кожних роздумiв, з кожноi прочитаноi книжки, з кожноi медитацii, з кожноi зустрiчi з Магiстром музики i ставав дедалi кращим речником i оборонцем Касталii. Колись, iще дитиною, вiн пережив свое перше покликання. Тепер вiн пiзнав друге, i цi роки викували з нього довершеного касталiйця. Давно вже вiн познайомився i з основами Гри в бiсер i тепер, пiд час канiкул, пiд наглядом досвiдченого керiвника почав компонувати своi першi власнi партii. Тут вiн вiдкрив для себе одне з найпотужнiших джерел радостi i внутрiшнього вiдпруження; вiд часiв його невситимих вправ на клавесинi й клавiкордах з Карло Ферромонте нiщо так не вiдсвiжувало його, не давало йому такоi втiхи, сили i щастя, так не утверджувало його в життi, як цi першi вторгнення в зоряний свiт Гри в бiсер.

Якраз у цi роки написанi були тi вiршi молодого Йозефа Кнехта, що збереглися в копiях Ферромонте; дуже можливо, що iх було бiльше, нiж дiйшло до нас, i можливо також, що цi вiршi, найранiшi з яких виникли ще до того часу, як Кнехт прилучився до Гри, допомогли йому впоратися зi своею роллю й витримати той критичний перiод. Кожний читач помiтить у цих подекуди майстерно написаних, а подекуди явно наспiх накиданих строфах слiди кризи й глибокого зворушення, якi Йозеф переживав тодi пiд впливом Плiнiо. В деяких рядках вчуваеться тривога, принциповi сумнiви в собi самому i в сенсi буття, аж поки, нарештi, у вiршi «Гра в бiсер» забринiла, здаеться нам, щира, святоблива вiдданiсть iдеям Касталii. Мiж iншим, уже саме те, що вiн написав цi вiршi й навiть при нагодi показував iх декому зi своiх товаришiв, було певним визнанням свiту Плiнiо, невеличким бунтом проти касталiйських законiв. Бо якщо Касталiя взагалi вiдмовилася вiд художньоi творчостi (навiть музичнi твори тут допускають лише у формi стилiстично простих, суворо скомпонованих вправ), то складання вiршiв вважалося взагалi чимось неймовiрним, смiховинним, навiть ганебним. Отже, цi вiршi – не порожня забавка, потрiбен був високий тиск, щоб полилися цi рядки, а також уперта мужнiсть, щоб записати iх, показувати iншим i признаватися, що вони твоi.

Не можна не згадати, що й Плiнiо Десиньйорi пiд впливом свого супротивника багато в чому змiнився, пройшов певну фазу розвитку – i не тiльки в розумiннi виховання в собi гiдних методiв боротьби. З року в рiк вони товаришували й змагалися, i Плiнiо бачив, як його супротивник невпинно виростав у зразкового касталiйця, в постатi товариша все видимiше i яскравiше проступав перед ним самий дух Педагогiчноi Провiнцii, i так само як вiн, Плiнiо, приносив з собою щось зi свого свiту й будив у душi Йозефа неспокiй, сам вiн, у свою чергу, дихав касталiйським повiтрям i пiдпадав пiд його вплив та пiд його чари. Якось, останнього року свого перебування у Вальдцелi, пiсля двогодинного диспуту про iдеали чернецтва та про його небезпеки, який вони провели в присутностi старшого класу вiддiлення Гри в бiсер, Плiнiо запросив Йозефа на прогулянку i там сказав йому слова, якi ми наводимо за листом Ферромонте:

– Я, звичайно, давно вже знаю, Йозефе, що ти не той правовiрний гравець у бiсер i святий касталiець, роль якого ти так чудово граеш. Кожен iз нас змагаеться на своiх позицiях i кожен добре знае, що те, проти чого вiн бореться, мае право на iснування i свою незаперечну вартiсть. Ти стоiш на боцi високоi культури духу, а я на боцi природного життя. Пiд час нашоi боротьби ти навчився вистежувати небезпеки природного життя i брати iх на прицiл; твiй обов’язок показувати, як природне, просте життя, позбавлене духовного нагляду, стае болотом, спихае нас до тваринного iснування, навiть ще нижче. А я, в свою чергу, мушу безперестанку нагадувати, яке ризиковане, небезпечне i, врештi, безплiдне життя, що спираеться тiльки на самий дух. Гаразд, хай кожен боронить те, в чию першiсть вiн вiрить: ти – дух, а я – природу. Але не ображайся на мене – часом менi здаеться, що ти справдi наiвно вважаеш мене ворогом вашого касталiйського буття, чужинцем, для якого вашi студii, вправи й iгри – тiльки порожнi витребеньки, хоч сам вiн з тих чи iнших причин якийсь час теж брав у них участь. Ох, любий мiй, як ти помиляешся, коли справдi так думаеш! Признаюся тобi, що я безтямно люблю вашу iерархiю, захоплений нею, що вона часом спокушае мене, як саме щастя. Признаюся також, що кiлька мiсяцiв тому, бувши вдома, я мав з батьком розмову й домiгся вiд нього дозволу лишитися в Касталii i вступити до Ордену в тому випадку, якщо до кiнця свого навчання я й далi хотiтиму цього, i я був щасливий, отримавши нарештi цей дозвiл. Ну от, а вiднедавна я впевнився, що не скористаюся ним. І не тому, що перехотiв! Але я дедалi бiльше переконуюсь, що коли б я лишився тут, то це була б утеча, пристойна, може, навiть шляхетна, проте все-таки втеча. Я повернуся i стану свiтською людиною. Але я завжди буду вдячний Касталii, робитиму й далi деякi вашi вправи й щороку братиму участь у великiй Грi в бiсер.

Глибоко схвильований, Кнехт розповiв про це зiзнання Плiнiо своему товаришевi Ферромонте. А цей у листi, який ми цитували вище, додае: «Для мене, музиканта, це зiзнання Плiнiо, до якого я не завжди був справедливий, стало нiби музичним переживанням. З протилежностi «свiт – дух» чи «Плiнiо – Йозеф», iз сутички двох непримиренних принципiв перед очима в мене витворилася сублiмацiя, концерт».

Коли Плiнiо пiсля закiнчення чотирирiчного курсу у Вальдцелi мав вертатися додому, вiн передав директоровi листа вiд свого батька, в якому той запрошував Йозефа Кнехта провести в них канiкули. Це був безпрецедентний випадок. Хоч вiдпустки на подорожi й перебування за межами Педагогiчноi Провiнцii i давали, головним чином з пiзнавальною метою, i навiть не так уже й рiдко, а проте це були винятки, i отримували iх тiльки старшi й надiйнiшi студенти, а вже нiяк не учнi. Та все ж таки директоровi Цбiндену запрошення, що виходило вiд голови такого поважного роду, здалося надто важливим, щоб вiдхилити його самому, i вiн послав його на розгляд комiсii Виховноi Колегii, яка швидко вiдповiла лаконiчною вiдмовою. Друзям треба було розлучатися.

– Згодом спробуемо знов прислати iм запрошення, – мовив Плiнiо, – колись та пощастить. Ти повинен познайомитися з моею домiвкою, з моiми батьками та родичами й побачити, що ми також люди, а не просто ватага свiтських гультяiв i дiлкiв. Менi тебе дуже бракуватиме. А ти тепер, Йозефе, швидше пiдiймайся на вершину цiеi Касталii, ти просто народжений для iерархii, але, здаеться менi, з тебе буде ще кращий бонза, нiж фамулус[36 - Служник (лат.).], всупереч твоему iменi. Я пророкую тобi велике майбутне, одного чудового дня ти станеш Магiстром i тебе зарахують до Превелебних.

Йозеф сумно глянув на нього.

– Добре тобi глузувати! – мовив вiн, намагаючись побороти хвилювання. – Я не такий шанолюбний, як ти, i якщо колись i досягну посади, то ти на той час давно вже будеш президентом чи бургомiстром, професором чи федеральним радником. Згадуй же, Плiнiо, добрим словом нас i Касталiю, не ставай зовсiм чужий нам! Адже у вас теж, мабуть, е люди, що знають про Касталiю не самi тiльки анекдоти, якi там про нас люблять вигадувати.

Вони потисли один одному руки, i Плiнiо поiхав. Останнiй вальдцельський рiк минув для Йозефа дуже тихо, тяжкий, виснажливий обов’язок, що покладався на нього, майже як на офiцiйну особу, раптом скiнчився, Касталiю вже не потрiбно було боронити. Свое дозвiлля вiн того року вiддавав переважно Грi в бiсер, що дедалi бiльше його захоплювала. Невеличкий зшиток з тих часiв, у який Кнехт занотував своi думки про значення i про теорiю Гри, починаеться такими словами: «Все наше життя, i фiзичне, й духовне, – це динамiчний феномен, i Гра в бiсер охоплюе, властиво, тiльки його естетичний бiк, та й то переважно у виглядi ритмiчних процесiв».




Студентськi роки


Йозефу Кнехтовi минав двадцять четвертий рiк. Вiн закiнчив Вальдцельську школу, i тим самим закiнчилось його учнiвство, почалися вiльнi студентськi часи; якщо не рахувати дитячих рокiв, проведених в Ешгольцi, це, мабуть, була найвеселiша, найщасливiша пора в його життi. Завжди е щось вiд дива, щось зворушливо гарне в нестримнiй жадобi вiдкриттiв i перемог юнака, який уперше звiльнився вiд шкiльного примусу i рветься до безмежних духовних обрiiв, у якого ще не розвiялася iлюзiя, не з’явився жоден сумнiв нi у своiй власнiй спроможностi всiм серцем вiддаватися справi, нi в безмежностi духовного свiту. Саме для людей з таким обдарованням, як у Йозефа Кнехта, – не вузьким, з найперших крокiв спрямованим до зосередженостi на якiйсь окремiй галузi знань, а широким, за натурою своею нацiленим на сукупнiсть, на синтез, на унiверсальнiсть, – весна студентськоi волi часто бувае порою великого, майже п’янкого щастя, i без дисциплiни, здобутоi в школах елiти, без душевноi гiгiени вправ з медитацii та без обережного контролю Виховноi Колегii ця воля була б для них дуже небезпечною, а для деяких навiть фатальною, як воно й траплялося з величезною кiлькiстю яскравих талантiв у докасталiйськi вiки, ще коли не був запроваджений наш теперiшнiй лад. За тих прадавнiх часiв у вищих школах подеколи аж кишiло молодими талантами фаустiвськоi натури, якi щодуху мчали у широке море науки та академiчноi свободи й неминуче зазнавали всiх катастроф неприборканого дилетантизму; адже й сам Фауст – прообраз генiального дилетанта з усiм властивим йому трагiзмом. У Касталii ж духовна воля студентiв набагато бiльша, нiж у будь-яких унiверситетах давнiших епох, бо вони мають далеко ширшi можливостi для наукових дослiджень, а крiм того, в Касталii не мають значення матерiальнi умови, тут нiчого не важать шанолюбство, несмiливiсть, убогiсть батькiв, турбота про хлiб i кар’еру тощо. В академiях, семiнарах, бiблiотеках, архiвах, лабораторiях Педагогiчноi Провiнцii всi студенти, хоч би якого вони були походження i хоч би якi плекали в душi плани, користалися однаковiсiнькими правами; призначаючи когось на певний щабель iерархii, тут брали до уваги тiльки його iнтелектуальнi здiбностi й риси вдачi. І навпаки, багатьох матерiальних i духовних свобод, спокус та небезпек, якi ламають життя не одному обдарованому студентовi у свiтських унiверситетах, у Касталii не iснуе; звичайно, й тут е на чому спiткнутися, й тут можна збитися на манiвцi, – де людство вiльне вiд цього? – та все ж касталiйський студент позбавлений багатьох можливостей схибити, розчаруватися й загинути. Вiн не може нi розпитися, нi змарнувати свою молодiсть на хвалькувату псевдодiяльнiсть у рiзних таемних гуртках, як не одне поколiння студентiв минулих часiв, нi раптом виявити, що його унiверситетський диплом – просто помилка, що в його освiтi е прогалини, якi вже не можна заповнити; вiд усього цього оберiгае його касталiйська система. Небезпека змарнувати свою силу на жiнок чи на захоплення спортом також невелика. Що стосуеться жiнок, то касталiйський студент не знав нi шлюбу з його принадами й небезпеками, нi святенництва минулих епох, що штовхало студента або до аскетизму, або в обiйми бiльш чи менш продажних жiнок чи й просто повiй. Оскiльки для касталiйцiв не iснуе шлюбу, то для них не iснуе й моралi кохання, пов’язаноi з iнституцiею шлюбу. А оскiльки в касталiйця немае грошей i, можна сказати, нiякоi власностi, то для нього не iснуе й продажного кохання. За звичаями Педагогiчноi Провiнцii дочки тутешнiх городян не виходять рано замiж i до одруження найкращим коханцем вважають ученого або студента: вiн нiколи не питав про походження й достатки батькiв, звик розумовi здiбностi принаймнi ставити нарiвнi з хистом до практичного життя, здебiльшого мае фантазiю та почуття гумору i, оскiльки йому розплачуватися нiчим, мусить догоджати бiльше, нiж iншi. Коханка касталiйського студента не знае питання: а чи одружиться вiн зi мною? Нi, вiн не одружиться. Щоправда, зрiдка бувало й таке: хтось iз студентiв елiти дiйсно одружувався й повертався в мiщанський свiт, зрiкшись Касталii i Ордену. Проте цi кiлька випадкiв вiдступництва в iсторii шкiл i Ордену були просто курйозом, iнакше iх нiхто й не сприймав.

Справдi, пiсля закiнчення пiдготовчих шкiл учням елiти надаеться дуже велика свобода для самовизначення в усiх галузях знань. Обмежуе цю волю – якщо нахили й зацiкавлення не звужують ii з самого початку – тiльки обов’язок кожного студента подавати раз на семестр план своеi працi, за виконанням якого Колегiя тактовно стежить. Для рiзнобiчно обдарованих студентiв з широким колом зацiкавлень – а до них належав i Кнехт – першi студентськi роки завдяки цiй дуже широкiй свободi здаються чимось чудовим i звабливим. Саме таким студентам з рiзнобiчними зацiкавленнями, якщо тiльки вони не починають ледарювати, Колегiя надае майже райську свободу: студент може на свiй розсуд знайомитися з будь-якими науками, змiшувати рiзнi ii галузi, захоплюватись одночасно сiмома чи вiсьмома дисциплiнами або вiд самого початку триматися в якихось вужчих рамках, i, крiм виконання загальних, чинних для всiеi Провiнцii i Ордену правил поведiнки, вiд нього нiхто нiчого не вимагае, вiн лише повинен раз на рiк подати звiт про те, якi прослухав лекцii, що читав i в яких iнститутах працював. Докладнiший контроль i перевiрка його успiхiв провадиться вже аж тодi, коли вiн починае вiдвiдувати спецiальнi курси й семiнари, до яких належить i Гра в бiсер та консерваторський курс музики; тут, певна рiч, кожен студент повинен складати офiцiйнi екзамени й виконувати всi завдання, якi вiд нього вимагае керiвник семiнару. Проте нiхто йому не накидае цих курсiв, вiн може семестрами чи й роками тiльки сидiти в бiблiотеках або слухати лекцii. Тим студентам, що довго не можуть спинитися на якiйсь однiй галузi науки, вiдтягаючи таким чином свiй вступ до Ордену, Колегiя терпляче дозволяе довгi мандри по рiзноманiтних галузях знання, навiть заохочуе iх до цього. Вiд них лише вимагають, щоб вони не переступали правил моралi й раз на рiк подавали так званий «життепис». Завдяки цiй давнiй традицii, яку так часто висмiюють, до нас i дiйшли три життеписи, що iх Кнехт скомпонував у студентськi роки. Отже, в цьому випадку ми маемо справу не з суто добровiльними, неофiцiйними, майже таемними лiтературними спробами, як його вiршi, написанi у Вальдцелi, а зi звичайними, офiцiйними творами. Ще на початку iснування Педагогiчноi Провiнцii з’явився звичай спонукати молодших студентiв, тобто ще не прийнятих до Ордену, час вiд часу компонувати особливi працi чи стилiстичнi вправи – так званi «життеписи», фiктивнi автобiографii, перенесенi в будь-яку з минулих епох. Студент мав завдання перенестися в оточення i культуру, в духовну атмосферу якоi-небудь давнiшоi доби й вигадати собi вiдповiдне до тiеi доби життя; залежно вiд часу й моди студенти вибирали iмператорський Рим, Францiю сiмнадцятого чи Італiю п’ятнадцятого сторiч, Афiни епохи Перiкла або Австрiю часiв Моцарта, а фiлологи ще й мали звичку писати романи про свое життя мовою i стилем тiеi краiни й тiеi доби, в яку переносилась дiя: iнколи з-пiд iхнього пера з’являлися надзвичайно вiртуозно зробленi автобiографii в курiальному стилi папського Риму десь 1200 року, iнколи – скомпонованi середньовiчною латинню, iталiйською мовою «Ста новел»[37 - «Сто новел», або «Новелiно» – складений на межi XIII й XIV ст. збiрник новел, що був першим зразком iталiйськоi розповiдноi прози.], французькою Монтеня, бароковою нiмецькою мовою боберфельдського лебедя[38 - …боберфельдського лебедя. – Маеться на увазi Мартiн Опiц (1597–1639; вiд 1627 p., коли iмператор надав йому дворянство, – Опiц фон Боберфельд) – найвидатнiший представник нiмецькоi придворноi поезii XVII ст.]. В цьому вiльному, грайливому жанрi зберiгся вiдгомiн давньоазiатськоi вiри у вiдродження й переселення душ; серед викладачiв i студентiв було поширене уявлення про те, що iхньому теперiшньому iснуванню, можливо, передувало iнше, в iншiй постатi, в iншi часи, серед iнших умов. Звичайно, це була не вiра в буквальному значеннi цього слова, i тим бiльше не вчення, а тiльки гра, вправа на силу фантазii, спроба уявити свое «я» в iнших умовах i в iншому оточеннi. На цих вправах, так само як на деяких стилiстично-критичних семiнарах, а часто i в Грi, студенти вчилися обережно проникати в минулi культури й епохи, в iншi краiни, вчилися розглядати свою власну особу як маску, як тимчасову оболонку ентелехii. Звичай компонувати такi життеписи мав своi чари й давав добрi наслiдки, iнакше вiн би так довго не зберiгся. Мiж iншим, чимало студентiв бiльше чи менше вiрили не тiльки в iдею переселення душ, а й у правдивiсть життеписiв, якi вони самi ж створювали. Бо, звичайно, бiльшiсть тих уявних iснувань, перенесених у минулi часи, були не тiльки стилiстичними вправами й iсторичними студiями, а й вимрiяними образами, iдеалiзованими автопортретами: студенти змальовували себе переважно в тих костюмах i надавали собi тiеi вдачi, якi iм здавались iдеальними i якi вони б хотiли мати насправдi. Крiм того, цi життеписи були непоганою педагогiчною iдеею, законним шляхом до заспокоення потреби в поетичнiй творчостi, властивiй людям молодого вiку. Справжню, поважну творчiсть заборонили багато поколiнь тому; частково ii замiнили науки, а частково Гра в бiсер. А все ж потяг молодi до художньоi творчостi, до компонування остаточно цим не задовольнявся; в написаннi уявних бiографiй, що часом переростали в цiлi повiстi, для неi вiдкривалося дозволене, широке поле дiяльностi. Можливо також, що чимало авторiв таким чином робили першi кроки на шляху до самопiзнання. Мiж iншим, часто бувало, що студенти використовували своi життеписи як нагоду висловити критичнi, бунтарськi думки про сучасний свiт i про Касталiю. Вчителi здебiльшого ставилися до цього прихильно, бо, крiм усього iншого, цi твори дуже багато говорили iм, давали надзвичайно ясну картину духовного життя, моралi й поведiнки iхнiх авторiв саме в той час, коли студенти мали найбiльшу волю й не перебували пiд пильним наглядом.

Збереглося три таких життеписи Йозефа Кнехта, ми iх усi наведемо вiд слова до слова, бо вважаемо, що це, може, буде найцiннiша частина нашоi книжки. Чи вiн iх написав лише три, чи iх було бiльше i один або й кiлька згубилися, – можна гадати по-всякому. Напевне ми знаемо тiльки одне: пiсля того як Кнехт здав свiй третiй, «iндiйський» життепис, канцелярiя Виховноi Колегii рекомендувала йому для наступного вибрати якусь ближчу iсторичну епоху, багатше документовану, а також бiльше звертати увагу на iсторичнi деталi. Нам вiдомо з розповiдей i листiв, що Кнехт пiсля цих зауважень справдi почав вивчати матерiали для життепису, перенесеного у вiсiмнадцяте сторiччя. Вiн хотiв виступити в ньому в ролi швабського теолога[39 - Вiн хотiв виступити в ньому в ролi швабського теолога… – Цей життепис, що переносив касталiйську проблематику в умови пiетистськоi Швабii першоi пол. XVIII ст., Гессе почав писати в 30-i роки, але не докiнчив; виданий вiн посмертно 1965 p. Син ремiсника Кнехт, що успадкував вiд батька чуттево-мистецький музичний хист, а вiд матерi – смак до теологiчноi «духовностi», шукае справжнього служiння духовi, вивчае теологiю i зазнае на собi великого впливу особистостi Бенгеля (див. наступний коментар), проте стомлюеться вiд iнтелектуалiзму й тужить за музикою, за скромною предметною творчiстю.], який потiм залишае церковну посаду, щоб цiлком вiддатися музицi; той теолог мав бути учнем Йоганна Альбрехта Бенгеля, приятелем Етiнгера[40 - Етiнгер Фрiдрiх Крiстiан (1702–1782) – швабський теолог, лютеранський церковний дiяч i мiстик. Пошуки Етiнгера мали часом неортодоксальнi риси: вiн був шанувальником народного фiлософа-мiстика Беме i приятелем славетного «духовидця» Сведенборга. Фiлософська система Етiнгера була спрямована на синтез свiту природи i свiту духу.] й деякий час гостювати в громадi Цiнцендорфа[41 - Цiнцендорф Нiколаус Людвiг (1700–1760) – швабський теолог, релiгiйний дiяч i поет. У своiй творчостi апелював до життево-емоцiйних сторiн людського ества проти просвiтницького рацiоналiзму.]. Ми знаемо, що Кнехт у той час прочитав i законспектував багато давнiх, часом рiдкiсних праць про церковний статут, про пiетизм i про Цiнцендорфа, про лiтургiю i про церковну музику тiеi доби. Ми також знаемо, що вiн був просто закоханий в образ прелата, чарiвника Етiнгера, та й до магiстра Бенгеля теж вiдчував справжню любов i глибоку пошану – навiть сфотографував його портрет i якийсь час тримав у себе на столi, – й щиро намагався об’ективно оцiнити Цiнцендорфа, що так само вабив його, як i вiдштовхував. Нарештi вiн кинув цю працю, задоволений тим, що встиг пiзнати. Але заявив, що життепису на опрацьованому матерiалi створити не може, бо надто багато зiбрав деталей i надто ними захопився. Цi слова дають нам цiлковите право розглядати тi три закiнченi життеписи швидше як твiр поетичноi, благородноi натури, нiж як працю вченого, що, на нашу думку, аж нiяк не применшуе iхнього значення.

Але для Кнехта свобода, яку вiн тепер отримав, була не лише свободою самому вибирати собi науковi студii, як для решти студентiв, а ще й великим вiдпруженням. Адже вiн був не тiльки вихованцем елiтарноi школи, як усi, не тiльки жив за суворими шкiльними правилами, з чiтко розподiленим днем, пiд пильним контролем i наглядом учителiв, не тiльки витримував усi труднощi, яких не бракуе учневi такоi школи. Крiм усього цього, вiн ще й нiс особливий тягар: стосунки з Плiнiо зобов’язували його до такоi ролi й такоi вiдповiдальностi, якi вимагали вiд нього найбiльшого розумового й душевного напруження; адже це була роль надзвичайно активна й важлива, вона, власне, була не на його снагу й не для його вiку, i впорався з нею Йозеф лише завдяки своiй величезнiй силi волi й талантовi, та ще завдяки могутнiй пiдтримцi здалеку, пiдтримцi Магiстра музики, – без неi вiн взагалi не змiг би довести справу до кiнця. Ми бачимо двадцятичотирьохрiчного Кнехта пiсля закiнчення вальдцельськоi школи передчасно дозрiлим i трохи перенапруженим, проте, на диво, якоiсь видимоi шкоди двобiй з Плiнiо йому не завдав. Але, хоч ми й не маемо цьому безпосереднiх доказiв, та роль i той тягар дуже гнiтили все його ество, – це видно з того, як учорашнiй школяр скористався своею вимрiяною волею. Кнехт, що в останнi роки перебування в школi стояв на очах у всiх, був уже мало не офiцiйною особою, негайно й рiшуче вiд усього усунувся; якщо простежити його тодiшне життя, то складаеться навiть враження, що йому найдужче хотiлося б стати взагалi невидимим, нiяке оточення i нiяке товариство не здавалося йому достатньо тихим, нiяке життя – достатньо самiтним. Тому й на довгi, бурхливi листи Десиньйорi вiн спершу вiдповiдав коротко й неохоче, а потiм i зовсiм перестав вiдповiдати. Славетний учень Кнехт зник, наче в землю запався; тiльки у Вальдцелi слава його не гасла i згодом стала майже легендарною.

Саме тому в першi своi студентськi роки Кнехт уникав Вальдцеля, тому ж таки вiн поки що вiдмовлявся вiд вищих та найвищих курсiв Гри в бiсер. А проте, хоч поверховому спостерiгачевi могло тодi здатися, що Кнехт дивовижно нехтуе Гру в бiсер, ми знаемо: весь хiд його вiльних студiй, такий начебто примхливий i безладний, принаймнi досить незвичайний, визначала Гра в бiсер, це був шлях до неi, до служiння iй. Ми спиняемося на цiй обставинi трохи докладнiше, бо вона дуже характерна: Йозеф Кнехт, виявивши незвичайну впертiсть, дивовижно, по-молодечому генiально використав свободу самому вибирати собi науковi студii. У Вальдцелi вiн, як i всi, пройшов офiцiйний вступ до Гри в бiсер та повторний курс, потiм, уже маючи серед товаришiв репутацiю доброго гравця, захоплений величезною притягальною силою цiеi найкращоi з iгор, скiнчив наступний курс i ще учнем елiти був прийнятий до другого ступеня гравцiв, що вважали рiдкiсною вiдзнакою.

Через кiлька рокiв Кнехт розповiдав у листi одному своему товаришевi по офiцiйному повторному курсу, а згодом приятелевi й помiчниковi, Фрiцовi Тегулярiусу, про випадок, що не тiльки став вирiшальним для його намiру стати гравцем у бiсер, а й дуже вплинув на хiд його наукових дослiджень. Лист цей зберiгся. Кнехт пише: «Я хочу тобi нагадати один день i одну Гру з тих часiв, коли ми з тобою, призначенi в ту саму групу, так завзято компонували своi першi партii. Наш керiвник дав нам кiлька iдей i запропонував на вибiр чимало рiзних тем; ми саме досягли нелегкого переходу вiд астрономii, математики й фiзики до фiлологii та iсторii, а керiвник був великий майстер ставити нам, нетерплячим початкiвцям, усiлякi пастки й зваблювати нас на слизьку стежку неприпустимих абстракцiй та аналогiй. Вiн пiдкидав нам звабливi iгри-забавки з галузi етимологii та порiвняльного мовознавства й дуже тiшився, коли хтось iз нас попадався в його тенета. Ми до знемоги пiдраховували довжину грецьких складiв, аж раптом керiвник збивав нас з пантелику, заявляючи, що можна i навiть необхiдно замiсть метричного скандування дослiджувати акцентне, або ставив ще якесь подiбне завдання. Формально вiн робив свою справу блискуче й цiлком коректно, але менi такий спосiб викладання не подобався: вiн показував нам помилковi ходи й пiдбивав на хибнi висновки, хоч i з добрим намiром застерегти вiд цих небезпек, але трохи й для того, щоб поглузувати з недосвiдчених хлопцiв i якраз найзахопленiших якнайбiльше остудити своiм скепсисом. Але саме на його уроцi, пiд час одного такого заплутаного експерименту-мiстифiкацii, коли ми навпомацки, несмiливо намагалися накреслити бiльш-менш прийнятну партiю, я раптом, зворушений до глибини душi, збагнув суть i велич нашоi Гри. Ми препарували якусь мовознавчу проблему i, так би мовити, зблизька розглядали перiод розквiту мови, ii злет до вершин, проходячи з нею за кiлька хвилин той шлях, на який iй потрiбно було кiлька сторiч, i мене дуже вразила та картина минущостi всього сущого: перед нашими очима такий складний, давнiй, гiдний якнайбiльшоi пошани, багатьма поколiннями повiльно створений органiзм спершу розквiтав, уже маючи в собi зародок смертi, а потiм ця мудро вибудувана споруда почала занепадати, вироджуватись, хилитися до загибелi, – i враз менi сяйнула радiсна думка, що все ж таки занепад i смерть тiеi мови не завели ii в небуття, що ii молодiсть, розквiт i навiть загибель збереглися в нашiй пам’ятi, в нашому знаннi про неi, в ii iсторii, що вона живе далi в знаках i формулах науки, а так само в тайнописi Гри в бiсер, i ii будь-коли можна вiдновити. Я раптом зрозумiв, що в мовi чи принаймнi в принципi Гри в бiсер кожен знак справдi всеосяжний, кожен символ i кожна комбiнацiя символiв веде не куди-небудь, не до окремих прикладiв, експериментiв i доказiв, а до центру, до таемницi й до серця свiту, до першооснови знань. У сяйвi тiеi хвилини я побачив, що кожен перехiд з мажору в мiнор у сонатi, кожне перетворення мiфа чи культу, кожне класичне, мистецьке формулювання, коли розглядати його справдi медитативно, – це не що iнше, як безпосереднiй шлях до найбiльшоi таемницi свiту, де мiж коливанням туди й назад, мiж тiею миттю, коли набираеться в груди повiтря, i тiею, коли воно виходить з грудей, мiж небом i землею, мiж Інь i Ян[42 - Інь i Ян – давньокитайський символ двополярностi буття. Інь – позитивний полюс (небо, тепло, чоловiча основа), Ян – негативний полюс (земля, холод, жiноча основа). Обидва вони неминуче пов’язанi один з одним. Початковий змiст обох слiв – означення двох схилiв гори: сонячного й тiнявого.], вiчно вiдбуваеться священнодiйство. Хоч я вже тодi як слухач був присутнiй на кiлькох добре задуманих i добре проведених iграх, переживши при цьому велике пiднесення й зробивши для себе не одне радiсне вiдкриття, проте досi був схильний сумнiватися, що наша Гра справдi мае таке велике значення. Врештi, кожна вдало розв’язана математична задача може дати духовну втiху, кожен добрий музичний твiр, коли його слухаеш, особливо коли його виконуеш, може пiднести душу, зробити ii чутливою до великого, а кожна зосереджена медитацiя може заспокоiти серце й настроiти його в унiсон iз всесвiтом; але саме тому, нашiптували менi моi сумнiви, може, й справдi Гра в бiсер – тiльки формальне мистецтво, розумова вправнiсть, дотепне комбiнування, а коли так, то краще кинути ii i вiддатися чистiй математицi або добрiй музицi. Але тепер я вперше почув внутрiшнiй голос самоi Гри, ii потаемна глибока суть озвалася до моеi душi, i вiдтодi в менi не гасне вiра, що наша висока Гра – справдi lingua sacra, священна, божественна мова. Ти згадаеш ту хвилину, бо сам помiтив тодi, що в менi вiдбулася якась внутрiшня змiна, я вiдчув поклик. Я можу порiвняти його лише з тим незабутнiм покликом, що змiнив i пiднiс мое серце i мое життя, коли мене, ще малого хлопця, проiспитував Magister musicae й покликав до Касталii. Я бачив, що ти помiтив це, хоч i не сказав жодного слова; ми й тепер не будемо бiльше про це говорити. Але я маю до тебе прохання, i щоб пояснити його, мушу сказати тобi те, чого нiхто бiльше не знае i нiхто й не повинен знати, а саме: що я тепер кидаюся вiд однiеi дисциплiни до зовсiм iншоi, далекоi вiд неi, не з примхи, а за твердо визначеним планом. Ти, мабуть, пригадуеш хоча б у загальних рисах ту навчальну партiю, яку ми на третьому курсi скомпонували з допомогою вчителя i пiд час якоi я почув той голос i пережив свое покликання. Оце ту партiю – вона починалася з ритмiчного аналiзу теми для фуги, а всерединi ii було речення, яке приписують Конфуцiевi, – я й вивчаю тепер вiд початку до кiнця, тобто працюю над кожною ii фразою, переводжу ii з мови Гри на первiсну мову: математичну, орнаментальну, китайську, грецьку i т. д. Я хочу бодай раз у своему життi фахово простудiювати й вiдтворити весь змiст однiеi партii; з першою частиною я вже впорався, менi потрiбно було на це два роки. Звичайно, доведеться згаяти ще кiлька рокiв. Та коли вже ми в Касталii маемо свободу вибирати собi науковi студii, я скористаюся цiею свободою саме так. Я знаю, що менi можуть заперечити. Бiльшiсть наших учителiв сказало б: нам потрiбно було кiлька сторiч, щоб винайти i вдосконалити Гру в бiсер як унiверсальну мову й унiверсальний метод, щоб висловити з ii допомогою всi духовнi й мистецькi цiнностi та поняття i звести iх до спiльного знаменника. І ось з’являешся ти й хочеш перевiрити, чи наш задум правильний! Для цього тобi потрiбне буде цiле життя, i ти пожалкуеш, що взявся за цю справу. Нi, для цього менi не потрiбно буде цiлого життя, i, думаю, я й не пожалкую, що взявся за це. А тепер вертаюся до свого прохання: оскiльки ти працюеш в Архiвi Гри, а я з певних причин ще довго не хотiв би з’являтися у Вальдцелi, прошу тебе вiдповiсти на кiлька моiх запитань, тобто подати менi в нескороченому виглядi офiцiйнi коди й знаки рiзних тем, що зберiгаються в Архiвi. Я розраховую на тебе, а якщо тобi колись знадобиться моя допомога, я так само буду до твоiх послуг».

Може, тут доречно буде навести ще одне мiсце з Кнехтового листування, яке стосуеться Гри в бiсер, цього разу з листа до Магiстра музики, хоч вiн написаний щонайменше на рiк або на два пiзнiше. «Я думаю, – пише Кнехт своему патроновi, – що можна бути досить добрим гравцем у бiсер, навiть вiртуозом або й непоганим Магiстром Гри, а все ж не здогадуватися про справжню таемницю Гри, про ii найглибший сенс. І ще бiльше: саме людина, що здогадуеться про той сенс i знае його, ставши гравцем чи керiвником Гри, може завдати iй бiльшоi шкоди, нiж тi, хто про нього не знае. Бо внутрiшнiй бiк, езотерика Гри, як i всяка езотерика, спрямована до всеединого, до глибин, де ще тiльки вiчний подих у вiчному вдиханнi й видиханнi пануе над самим собою. Той, хто всiм серцем вiдчуе сенс Гри, власне, перестане бути гравцем, вiн уже не сприйматиме рiзноманiтностi, не здатний буде до радостi вiдкриття, творення й комбiнування, бо вiн знатиме зовсiм iншi бажання й радощi. Оскiльки ж менi здаеться, що я близький до сенсу Гри в бiсер, то й для мене, i для iнших буде краще, коли я не зроблю Гру своiм фахом, а вiддамся музицi».

Видно, Магiстра музики, взагалi не дуже щедрого на листи, стурбувало це визнання, бо вiн поквапився по-дружньому застерегти свого вихованця: «Добре, що сам ти не вимагаеш вiд свого керiвника Гри, щоб вiн був езотериком у твоему розумiннi, бо я сподiваюся, що у твоiх словах не було iронii. Керiвник Гри або вчитель, який у першу чергу дбав би про те, щоб стати якомога ближчим до найглибшого сенсу, був би дуже поганим учителем. Щиро признаюся, що я, наприклад, нiколи не казав своiм учням жодного слова про сенс музики; якщо такий сенс е, то вiн моiх пояснень не потребуе. Зате я завжди домагався, щоб моi учнi добре вмiли вiдраховувати одну восьму й одну шiстнадцяту. Хоч би ким ти став – учителем, вченим чи музикантом, хоч би як шанував той сенс, не вважай, що таких речей можна когось навчити. Колись фiлософи iсторii, прагнучи навчити сенсу, зiпсували половину свiтовоi iсторii, започаткували фейлетонну добу i великою мiрою спричинились до тих потокiв кровi, що потiм лилися в свiтi. Так само якби менi, скажiмо, треба було ознайомити учнiв з Гомером чи грецькими трагiками, я б не пробував переконувати iх, що поезiя – форма вияву божественного в людинi, а намагався б дати iм точнi знання про мовнi й метричнi засоби, щоб та поезiя стала приступна кожному з них. Справа вчителя i вченого – дослiджувати цi засоби, берегти традицiю i тримати в чистотi метод, а не викликати й прискорювати переживання, яких уже не можна висловити i якi приступнi лише обраним або знедоленим i жертвам, бо часто це те саме».

У листуваннi Кнехта тих рокiв, взагалi, здаеться, досить скупому, – хоч, можливо, частина листiв загинула, – нiде бiльше не згадуеться Гра в бiсер i ii «езотеричне» тлумачення; найбагатша i найкраще збережена частина цiеi кореспонденцii, а саме листування з Ферромонте, майже все, без винятку, присвячене музичним проблемам i аналiзовi музичних стилiв.

Таким чином, та кривуляста дорога, яку долав у своiх наукових студiях Кнехт, була просто точним вiдтворенням i багаторiчним опрацюванням схеми однiеi партii, свiдомим задумом, бажанням домогтися свого. Щоб засвоiти змiст цiеi партii, яку вони колись учнями задля вправи скомпонували за кiлька днiв i яку мовою Гри можна було вiдчитати за чверть години, вiн гаяв рiк за роком, сидiв у бiблiотеках i в аудиторiях, вивчав Фробергера й Алессандро Скарлаттi, побудову фуги та сонати й китайську мову, повторював математику, опановував систему звукових фiгур i Фойстелеву теорiю вiдповiдностi шкали кольорiв певним музичним тональностям. Виникае питання, чому вiн вибрав цей тяжкий, незвичайний, а головне, такий самiтний шлях – адже його кiнцевою метою (поза Касталiею сказали б: обраним фахом) була, безперечно, Гра в бiсер. Якби вiн, тепер уже як вiльний слухач, нi до чого себе не зобов’язуючи, вступив до котрогось з iнститутiв Vicus Lusorum, вальдцельського Селища Гри в бiсер, то йому було б багато легше вивчати всi спецiальнi предмети, пов’язанi з Грою, вiн будь-коли мiг би отримати пораду й вiдповiдь на кожне запитання, а крiм того, мiг би вiддаватися своiм студiям серед товаришiв i однодумцiв, а не мучитись самотою, часто наче в добровiльному вигнаннi. Але вiн iшов своiм шляхом. Вiн уникав Вальдцеля, здаеться нам, не тiльки тому, що хотiв стерти з пам’ятi, i своеi, i чужоi, згадку про ту роль, яку йому колись довелося там грати, а ще й тому, що боявся у громадi гравцiв знов опинитися в ролi, подiбнiй до тiеi. Бо, мабуть, уже тодi вiн вiдчував, що йому судилося бути керiвником, репрезентувати щось, i робив усе можливе, щоб перехитрувати свою долю. Вiн вiдчував тягар вiдповiдальностi, вiдчував його вже тепер, перед учнями Вальдцеля, якi так ним захоплювались i яких вiн так уникав, i особливо гостро вiдчував його перед Тегулярiусом, iнстинктивно здогадуючись, що той ладен за нього пiти у вогонь i воду. Доля штовхала його вперед, на люди, а вiн шукав самоти й затишку. Десь таким ми уявляемо собi його тодiшнiй стан. Але була ще одна важлива причина чи iмпульс, що вiдстрашував його вiд звичайного курсу у вищiй школi Гри й спонукав до самоти, а саме: нестримний дослiдницький потяг, який i живив тодiшнi його сумнiви щодо самоi Гри. Звичайно, вiн пiзнав i вiдчув, що Грi можна справдi надавати високого, священного сенсу, але й бачив також, що бiльшiсть гравцiв i учнiв, навiть частина керiвникiв i вчителiв, зовсiм не були гравцями в тому високому, священному розумiннi й сприймали ii мову не як lingua sacra, а як дотепний рiзновид стенографii, на саму ж Гру дивилися як на цiкаву, незвичайну дисциплiну, iнтелектуальний спорт чи арену для змагання шанолюбних iнтелектiв. Вiн уже навiть здогадувався, як свiдчить його лист до Магiстра музики, що, мабуть, не завжди пошуки найглибшого сенсу бувають свiдченням квалiфiкацii гравця, що Грi необхiдна також езотерика, що вона – ще й технiка, наука, громадська iнституцiя. Одне слово, його не кидали сумнiви, не кидало душевне збентеження, Гра поки що була кардинальним питанням, основною проблемою його життя, i вiн зовсiм не хотiв, щоб його боротьбу полегшували зичливi пастирi чи зводили до дрiбницi привiтно-байдужi усмiшки вчителiв.

Певна рiч, вiн мiг вибрати для своiх дослiджень будь-яку з десяткiв тисяч уже зiграних i мiльйонiв можливих партiй. Вiн знав це й зупинився на тiй випадковiй схемi, яку сам iз своiми товаришами скомпонував колись у школi. То була гра, пiд час якоi Кнехт уперше збагнув сенс усiх iгор i зрозумiв, що вiн покликаний стати гравцем. Усi цi роки вiн завжди мав при собi звичайний скорочений запис тiеi схеми. В нiй мовою Гри, ii знаками, кодами, сигнатурами й абревiатурами були занотованi формула астрономiчноi математики, принцип побудови старовинноi сонати, вислiв Конфуцiя i так далi. Читач, що, мабуть, не знае Гри в бiсер, хай собi уявить таку схему подiбною до схеми шаховоi партii, тiльки подумки збiльшить у багато разiв значення фiгур, варiанти iхнiх взаемостосункiв, iхнi можливостi впливати одна на одну i вкладе в кожну фiгуру, в кожну позицiю, в кожний хiд iхнiй справжнiй змiст, символiчно позначений саме цим ходом, цiею позицiею i так далi. І ось Кнехт вирiшив протягом своiх студентських рокiв не тiльки якнайглибше ознайомитися зi змiстом, принципами, творами й системами, вкладеними в цю схему, здолати в процесi навчання тяжкий шлях через усi тi культури, мови, мистецтва, вiки, а й виконати ще одне завдання, не вiдоме жодному вчителевi, а саме: на цих об’ектах якнайдосконалiше перевiрити систему й спроможнiсть Гри.

Забiгаючи наперед, скажемо про наслiдки його працi: подекуди вiн виявив прогалини, деякi вади, але в цiлому наша Гра в бiсер, мабуть, витримала його суворий iспит, а то б вiн не повернувся врештi до неi.

Якби ми писали культурно-iсторичне дослiдження, то напевне багато мiсць, у яких побував тодi Кнехт, i багато сцен з його тодiшнього життя варто було б змалювати докладнiше. Вiн вибирав, якщо тiльки була змога, мiсця, де мiг працювати сам або з небагатьма товаришами, i деякi з таких мiсць особливо любив. Вiн часто бував у Монтпортi, iнколи як гiсть Магiстра музики, а iнколи як учасник семiнару з iсторii музики. Двiчi ми бачимо його в Гiрсландi, резиденцii керiвника Ордену, як учасника «великого говiння» – дванадцятиденного посту й медитацii. З особливою радiстю i навiть нiжнiстю вiн потiм розповiдав своiм найближчим друзям про Бамбуковий гай, чудовий, вiдлюдний куточок, де вiн вивчав «І цзiн»[43 - «І цзiн» – пам’ятка давньокитайськоi прози (I тисячолiття до н. е.). Це оракульська книжка, призначена для ворожiння по «гуа», тобто по кресленнях, що складаються з трьох лiнiй – цiлих або уривчастих. Цiла лiнiя символiзуе Інь, уривчаста – Ян. Одна з восьми комбiнацiй означае вiдповiдно небо, землю, грiм, воду, гору, вiтер, вогонь, водоймище. Комбiнуючись по двi, триграми складаються в шiстдесят чотири гексаграми, кожнiй з яких вiдповiдае афористична словесна формула бiльш чи менш загадкового змiсту, що вимагае особливого тлумачення (на зразок тих, що фiгурують у Гессе). Особливу цiкавiсть до «І цзiн» виявляв вiдомий швейцарський психоаналiтик Карл Густав Юнг (1875–1962), що вплинув на творчiсть Гессе. Юнг добачав у кресленнях i висловах давньокитайськоi книжки фiксацiю споконвiчних структур людського несвiдомого творення (так званих архетипiв). Неважко добачити подiбнiсть мiж принципом «І цзiн» та iдеею гессiвськоi «Гри», що також являе собою калейдоскоп символiв.]. Тут вiн не тiльки пiзнав i пережив те, що стало вирiшальним для нього, але й, керований дивовижним передчуттям чи iнтуiцiею, знайшов для себе незрiвнянне оточення й незвичайного чоловiка, так званого Старшого Брата, творця i мешканця китайського куточка – Бамбукового гаю. Нам здаеться, що цей особливий епiзод у студентському життi Кнехта не зайве буде змалювати трохи докладнiше.

Китайську мову й китайських класикiв Кнехт почав вивчати в славетному Схiдноазiатському iнститутi, що вже не одне сторiччя мiстився в селищi класичноi фiлологii Сан-Урбанi. Там вiн швидко досяг великих успiхiв у читаннi й письмi, заприятелював з кiлькома китайцями, що працювали в iнститутi, i вже вивчив напам’ять кiлька пiсень iз «Шi цзiн»[44 - «Шi цзiн» («Книга пiсень») – класична антологiя давньокитайськоi пiсенноi лiрики, яку, за переказами, склав сам Конфуцiй.], коли другого року свого перебування в Сан-Урбанi зацiкавився «І цзiн», «Книгою змiн». Хоч китайцi на його домагання й давали йому рiзнi довiдки, проте нiхто не брався прочитати вступний курс, бо вчителя для цього в iнститутi не було, а коли Кнехт почав наполягати, щоб йому таки призначили керiвника для грунтовного вивчення «І цзiн», йому розповiли про Старшого Брата i його схиму. Кнехт давно вже помiтив, що, зацiкавившись «Книгою змiн», вiн мимоволi наштовхнувся на ту тему, про яку в Схiдноазiатському iнститутi волiли не знати. Вiн став обережнiший, але все-таки не кинув свого намiру якомога бiльше дiзнатися про легендарного Старшого Брата, i врештi з’ясував, що хоч того пустельника шанують, хоч вiн мав славу, а проте це швидше слава дивакуватого самiтника, нiж ученого. Вiн вiдчув, що в цiй справi йому нiхто не допоможе, якщо вiн не дасть собi ради сам, а тому якомога швидше закiнчив розпочату семiнарську роботу й попрощався. Вiн пiшки вирушив до тiеi мiсцевостi, де колись заклав свiй Бамбуковий гай таемничий Старший Брат – чи то мудрець i майстер, чи то блазень. Кнехт довiдався про нього приблизно таке: рокiв двадцять п’ять тому це був один iз тих студентiв китайського вiддiлення, що подавали найбiльшi надii, нiби народжений для цiеi дисциплiни, покликаний бути китаiстом. У технiцi письма пензликом i в розшифруваннi старовинних творiв вiн скоро перевершив своiх найкращих учителiв, навiть природних китайцiв чи вихiдцiв з iнших краiн Сходу, тiльки трохи дивував усiх тим, що страшенно хотiв бути й зовнi схожим на китайця. Наприклад, до всiх учителiв, починаючи вiд керiвника семiнару й кiнчаючи Магiстром, вiн уперто звертався не так, як решта студентiв, – називаючи титул i обов’язково на «ви», а казав кожному «мiй старший брате»; це звертання потiм назавжди прилипло до нього як прiзвисько. Особливо ретельно вивчав вiн оракульну гру «І цзiн», в яку майстерно вмiв грати з допомогою традицiйних стеблин деревiю. А найдужче любив читати, поряд iз старовинними коментарями до книжки оракулiв, твiр Чжуан Цзи[45 - Чжуан Цзи – давньокитайський мислитель Чжуан Чжоу, що жив, за переказами, в IV–III ст. до н. е., парадоксалiст, який висмiював рацiоналiстичну етику Конфуцiя i прагнув осягти дiалектичну тотожнiсть iстини й iлюзii, добра i зла, моралi й аморалiзму; його iдеал – вiдмова вiд втручання в самосутнiй лад буття. Книжка Чжуан Цзи дае образ дивакуватого, юродивого мудреця, що глузуе з претензiй держави до людини, нехтуе узвичаенi норми й прибирае свою мудрiсть у навмисне химернi зовнiшнi форми. Саме такий образ мудреця важливий у цьому випадку для Гессе.]. Видно, рацiоналiстичний, швидше навiть антимiстичний, суворо конфуцiанський дух, що панував на китайському вiддiленнi Схiдноазiатського iнституту, коли там опинився Кнехт, був вiдчутний там уже за часiв Старшого Брата, бо вiн раптом покинув iнститут, який радо лишив би його в себе викладачем спецiальноi дисциплiни, й подався в мандри, взявши з собою пензлик, туш i двi чи три книжки. Вiн обiйшов пiвдень краiни, гостюючи то в того, то в iншого брата по Ордену, все щось шукав i нарештi знайшов добре мiсце для схимницького притулку, який надумав закласти. Вiн почав i письмово й усно вперто домагатися вiд свiтськоi влади та Ордену дозволу оселитися там i засадити урочище на свiй смак, а коли нарештi дiстав його, то зажив там в iдилiчнiй садибi, суворо витриманiй у давньокитайському стилi, в мирi зi свiтом i з самим собою, вiддаючи той час, що лишався в нього вiд працi в Бамбуковому гаю, який захищав дбайливо доглянутий китайський садочок вiд пiвнiчного вiтру, на медитацiю та переписування старовинних манускриптiв. Однi глузували з нього як з дивака, а iншi шанували його як своерiдного святого.

Ось туди й помандрував Йозеф Кнехт, часто зупиняючись на вiдпочинок i милуючись краевидом, що пiсля переходу через гiрськi хребти вiдкрився перед ним з пiвденного боку, повитий блакитною iмлою, – терасами з пахучими виноградниками, бурими скелями, по яких сновигали ящiрки, величними каштановими гаями, терпкою сумiшшю ясного пiвдня й високогiр’я. Сонце вже хилилося до заходу, коли Кнехт досяг Бамбукового гаю; вiн зайшов у нього i, вражений, побачив серед чудового саду китайський будиночок. Тихо жебонiла вода, стiкаючи вiд джерела дерев’яним жолобком, а далi викладеною каменем канавкою до мурованого басейну, з розколин якого вибивалася буйна зелень. У тихiй прозорiй водi плавали золотi рибинки. Над стрункими мiцними бамбуковими стеблами лагiдно, мирно погойдувались брунатнi вiнички, морiжок де-не-де перетинали кам’янi плити, на яких можна було прочитати написи в класичному стилi. Худорлявий чоловiк у жовто-сiрому полотняному вбраннi та в окулярах, крiзь якi очiкувально дивилися синi очi, пiдвiвся вiд грядок з квiтками, де вiн щось робив, сидячи навпочiпки, й повiльно рушив назустрiч гостевi, не те щоб непривiтно, але трохи незграбно, наче з острахом, як майже всi люди, що живуть самотою, нi з ким не спiлкуючись. Запитально дивлячись на Кнехта, вiн чекав, що той йому скаже. Кнехт знiяковiло промовив по-китайському вiтання, приготоване заздалегiдь:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/german-gesse/gra-v-biser/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Мандрiвникам на Схiд. – Посвята натякае на повiсть Гессе «Мандрiвка на Схiд», яка з’явилася друком на десять рокiв ранiше вiд роману «Гра в бiсер», i мае щонайменше потрiйний змiст. По-перше, вона апелюе до тiеi утопii iнтимного духовного братства, що е темою обох книжок. Чудово розумiючи, наскiльки фальсифiкованi в навколишньому суспiльствi масовi зв’язки мiж людьми, як легко, не бажаючи того, стати часткою лiтературноi промисловостi, що спотворюе все на свiтi, Герман Гессе довiрливим, майже змовницьким жестом кладе книжку в руки «своему» читачевi, своему «побратимовi по Ордену», який зрозумiе його з пiвслова. По-друге, автор пiдкреслюе еднiсть змiсту обох книжок: i тут, i там iдеться про спiввiдношення мiж духовнiстю й життям, про дiалектику вiри, що зберiгае свою бадьорiсть у всiх розчаруваннях i всупереч iм. По-трете, чисто лiтературно «Гра в бiсер» продовжуе лiнiю, почату «Мандрiвкою на Схiд». Прозорiсть i натхненнiсть образноi системи, що пануе в обох книжках, нiтрохи не виключае опуклоi пластичностi образiв. В обох випадках мiсце дii, кажучи словами самого Гессе, – «це не краiна чи якесь географiчне поняття, а батькiвщина й молодiсть душi, те, що е всюди й нiде, тотожнiсть усiх часiв». Друга незвичайна риса, притаманна лiтературнiй технiцi обох книжок Гессе, яка часто наштовхуеться на нерозумiння, – безперервна змiннiсть погляду на речi, коли майже кожна наступна фраза дае предмет зображення в iншiй змiстовiй перспективi, нiж попередня, а остаточний «пiдсумок» залишаеться зумисне багатозначним. Так, «Мандрiвка на Схiд» змальовуе якесь Братство, що зазнало краху, розпалося, забулось, i тiльки його колишнiй член Г. Г. хоче писати iсторiю цього високого починання; непомiтно все змiщуеться, i стае ясно, що всi цi роки, якi Г. Г. перебував у гiркому розчаруваннi, Братство долало далi свiй шлях, i тiльки самий Г. Г. зi слабкодухостi вiдпав вiд нього; i тепер зневiреному, але чесному членовi Братства судилося дiзнатись, що й сам вiн на глибшому рiвнi свого буття незмiнно зберiгав вiрнiсть своему служiнню. Вiдповiдно i «Гру в бiсер» можна зрозумiти i як звеличення «касталiйського» iдеалу духовностi i як переборення цього iдеалу. Нагадуючи про те, що обидвi книжки близькi одна однiй, посвята прагне зробити iх зрозумiлiшими одну через одну.




2


Альберт Другий. Тракт. про кристал. дух., вид. Клангор i Коллоф, кн. I, розд. 28 (лат.).




3


…i хоч з певного погляду речi, що не iснують… – Епiграф належить Гессе, а його переклад на схоластичну латину виконали друзi письменника – фiлологи Шалль i Файнгальс. Вигадане iм’я автора тексту «Альберт Другий» натякае на вiдомого середньовiчного схоласта Альберта Великого (1193–1280), вчителя Фоми Аквiнського. Альберт Великий, якого сучасники прозвали Унiверсальним Доктором, прагнув до всеосяжного духовного синтезу й до стрункого впорядкування всiеi сукупностi iнтелектуальних вартостей своеi епохи, тобто до такого iдеалу, про який iдеться i в романi Гессе i який вiн втiлив в образi Гри в бiсер.




4


Магiстр Гри Йозеф III (лат.).




5


…скажiмо, в Пiфагора… – Грецький фiлософ VI ст. до н. е. привертае до себе увагу Гессе як iнiцiатор духовноi традицii, що фiксувала свiй змiст в опрацьованiй системi музично-математично-космологiчних символiв (аналог Гри в бiсер). Багато в чому близький до Гессе Томас Манн зауважуе про Пiфагора: «Число i спiввiдношення чисел як творчий принцип буття i моральноi гiдностi – тут прекрасне, точне, моральне так дивовижно i врочисто зливалося в iдею авторитету…»




6


…в колах еллiнських гностикiв… – Поширенi на початку нашоi ери в мiстах еллiнiзованого Ближнього Сходу гностичнi вiровчення, в яких грецька фiлософiя поеднувалася зi схiдною мiстикою, надзвичайно цiкавили Гессе ще з тих часiв, коли вiн працював над романом «Демiан», тобто з кiнця 10-х рокiв (пор. образ гностика-астролога в новелi «Сповiдник», що входить до цiеi книжки). У гностицизмi Гессе приваблювала спроба охопити цiлiсть буття в його споконвiчнiй двополярностi, довести до суперечливого синтезу рацiональне й iррацiональне, iдею ладу й заперечення цiеi iдеi i т. д.




7


Спiвдружностi наук (лат.).




8


…в основi кожноi платонiвськоi академii… – Слово «академiя» iсторично виникло як означення школи Платона, засiдання якоi вiдбувалося в гаю Академа бiля Афiн. Ця школа, що проiснувала близько восьми сторiч, поряд з фiлософiею культивувала математичнi, астрономiчнi й музичнi студii (за переказом, над ii входом було написано: «Хай не заходить сюди той, хто не вивчав геометрii»), а також аскетичний спосiб життя: споглядання ладу в спiввiдношеннi чисел i в руховi зiрок мало навчити впорядкованостi духу. Пiзнiше «Платонiвською Академiею» називали фiлософський гурток, заснований XV ст. у Флоренцii, та деякi iншi iнтелектуальнi товариства.




9


Микола Кузанський (1401–1464) – теолог, фiлософ i видатний учений пiзнього середньовiччя. В центрi його вчення стоiть дiалектична iдея про тотожнiсть протилежностей; ця тотожнiсть здiйснюеться в Боговi, якого вiн уявляв як iдею граничноi спiльностi, як «нескiнченну сферу, центр якоi всюди, а поверхня – нiде». Пiд знаком цiеi абсолютноi тотожностi зникае розщепленiсть людства на вiровчення i вiросповiдання: за Миколою Кузанським, «усi народи дотримуються единоi вiри пiд виглядом рiзноманiтних культiв». Свое вчення Микола Кузанський любить викладати, користуючись математичними символами: так, Бог для нього – одночасно нескiнченне коло й нескiнченний трикутник, що вiн пояснюе кресленнями й обчисленнями; Отець, Син i Дух Святий спiввiдносяться як Єднiсть, Рiвнiсть i Взаемосполучення i т. д.




10


…дiстав… назву «фейлетонноi доби». – Критика цiеi доби, що охоплюе декаданс буржуазного свiту в XIX–XX ст., – дуже важливий елемент у складному цiлому твору Гессе. Проте слiд пам’ятати, що цю критику, досить глибоку й вистраждану, Гессе все-таки подае не вiд себе, а вiд iменi певного анонiмного касталiйця, який складае життепис Кнехта: звiдси надмiрно врiвноважений тон велемудроi зверхностi, природний для далекого нащадка, що заглядае в морок сторiч.




11


…уся Європа, весь свiт iдуть до загибелi. – Очевидний натяк на книжку культурфiлософа О. Шпенглера (1880–1936) «Занепад Європи», похмурi прогнози якоi були однiею з важливих iнтелектуальних сенсацiй початку 20-х рокiв нашого сторiччя.




12


…у залi зустрiчей Братства мiж Бремгартеном i Морбiо… – Черговий змовницький натяк одночасно на реалii приватного життя письменника й на деталi повiстi «Мандрiвка на Схiд». Бремгартен – замок у Швейцарii, власник якого Макс Вассмер був приятелем Гессе й гостинним господарем, що вмiв зiбрати навколо себе близьких за духом людей; Гессе увiчнив цi зустрiчi в «Мандрiвцi на Схiд», надавши iм казково-врочистого забарвлення. Морбiо Інферiоре – глибока ущелина мiж швейцарськими озерами Комо й Лугано; Гессе зробив ii сценою, де вiдбуваються драматичнi подii, що призводять до уявного розпаду Братства мандрiвникiв на Схiд.




13


…Бастiан Перро з Кальва… – Бастiан Перро – iм’я ремiсника з Кальва (батькiвщини Гессе), в якого вчився пiдлiтком майбутнiй письменник. Характерно, що досвiдовi ремiсничоi працi Гессе надав значення духовного досвiду, завдяки чому скромна постать швабського майстра пiднялася в його уявi на iнтелектуальнi вершини Гри в бiсер.




14


Гравець (або Штукар) iз Базеля (лат.).




15


Daimonion. – У такiй формi це слово асоцiюеться з розповiдями Платона й Ксенофонта про Сократа, який признавався, що часто i до того ж у найважливiших випадках дiе за iррацiональним, пiдсвiдомим iмпульсом, у якому сам фiлософ та його учнi вбачали голос персонiфiкованоi особистоi долi людини, його «демона».




16


Вiдданiсть долi (лат.).




17


Amor fati. – Це словосполучення вживали античнi стоiки, проте в новоевропейськiй фiлософськiй лiтературi воно стало вiдоме головним чином завдяки Ф. Нiцше. В нiцшеанському слововживаннi «amor fati» означае мужню волю до того, щоб повнiстю пережити свое життя, не тiльки не вимагаючи вiд нього нiяких обiцянок i гарантiй, але й будучи вiд самого початку готовим до найстрашнiшого («героiчний песимiзм»).




18


Вибраних (лат.).




19


Цвiту молодi (лат.).




20


…який ранiше називали ще Педагогiчною Провiнцiею, запозичивши цей вислiв у поета Гете… – Тут Гессе сам називае класичний прообраз своеi Касталii з «Лiт мандрiвок Вiльгельма Майстера». Мiж Педагогiчною Провiнцiею, якою вона зображена в Гете, i гессiвською Касталiею справдi е деяка подiбнiсть: i тут, i там мудрi, святобливо вiдданi своему служiнню вчителi терпляче виявляють i всебiчно культивують здiбностi своiх учнiв; i тут, i там пануе настрiй якоiсь нецерковноi «побожностi» – шанобливого вживання в космiчний ритм буття, якому надано форм своерiдноi обрядовостi (пор. у Гете систему ритуальних жестiв, що вiдповiдають обов’язковi «потрiйноi шанобливостi» – перед вищим, перед рiвним собi й перед нижчим). Проте утопiя Гессе позначена бiльшою меланхолiею, нiж утопiя Просвiтництва: якщо перед адептами Педагогiчноi Провiнцii Гете «вiдкриваеться незмiрне поле дiяльностi», то касталiйцi добровiльно замикаються в межах культурного мiкрокосмосу.




21


Мистецтво для мистецтва (франц.).




22


Людовiк Жорстокий (лат.).




23


…хоча б Lodovicus Crudelis… (Людовiк Жорстокий) – латинiзацiя прiзвиська Луi Жорстокий, яке Гессе надав своему приятелевi живописцю Луi Мулье (пiд таким прiзвиськом вiн фiгуруе, мiж iншим, у повiстi «Останне лiто Клiнгзора», що вийшла 1920 p.).




24


Хатт II iз Кальва (лат.).




25


Chattus Calvensis II (Хатт II iз Кальва). – Хатти – латинська назва давньогерманського племенi, з яким пов’язане найменування землi Гессен, а також поява прiзвищ типу «Гесс», «Гессе», «Гессен» i т. д. Як згадував Гессе, гiмназiйний учитель-латинiст, що залишив у письменника на все життя вдячну пам’ять по собi, жартома називав маленького Германа «Chattus» (пор. написаний мiж 1944 i 1950 pp. нарис «Перерваний урок»). Кальв – рiдне мiсто Гессе; отже, Хатт II iз Кальва – двiйник самого письменника. Ця бiографiчнiсть пiдготовлена тим, що за кiлька рядкiв до цього був згаданий близький приятель Гессе Луi Жорстокий (див. попереднiй коментар). Спокуса «дивакуватого» вiдчуження вiд суети свiту й замикання в безкорисливо-непотрiбних iграх духу – це спокуса, яку пережив сам автор i яку вiн змальовуе в тонах сповiдi.




26


Розум дуже бистрий, запал у навчаннi великий, поведiнка бездоганна (лат.).




27


Розум глибокий i жадiбний до успiхiв, у натурi похвальна послужливiсть (лат.).




28


До абсурду (лат.).




29


…славетний ясеневий гай. – «Ешгольц» (нiм.) i означае «ясеневий гай».




30


Отто, Шарлемань. – Характерна для Гессе гра в iмена. Учнi, що покинули Касталiю, надiленi iменами iмператорiв раннього середньовiччя. Шарлемань – по-французькому iм’я Карла Великого; що ж до iменi Отто, то це звичайнiсiньке нiмецьке iм’я в поеднаннi з Карлом Великим викликае в пам’ятi численних Оттонiв на iмператорському тронi, що дали iм’я Оттонiвськiй добi (Х – ХI ст.).




31


Друже (лат.).




32


Гравцi (лат.).




33


Карло Ферромонте – iталiйська форма iменi й прiзвища Карла Ізенберга, нiмецького музикознавця-фольклориста, друга й родича Гессе. Як визнавав сам письменник, в образi Ферромонте бiльше портретних рис, нiж у будь-якому iншому образi роману.




34


…рiчеркари Фробергера… – Рiчеркар – музичний твiр полiфонiчноi будови, поширений у захiдноевропейськiй музицi XIV–XVII ст. Фробергер Йоганн Якоб – нiмецький композитор i органiст XVII ст. Всi прiзвища композиторiв у романi – справжнi.




35


…думав стати мандрiвним музикантом i грати на весiллях… – Образ убогого музиканта, який ще з часiв шубертiвського «Лiрника» органiчно ввiйшов в образну систему нiмецькоi романтичноi традицii, виношував у своему серцi сам Гессе в часи оповiдань про Кнульпа (див. передмову). Таким чином, ця фраза Магiстра музики мiстить у собi прощання Гессе з меланхолiйно-безвiдповiдальною мрiею, що колись була близька йому самому.




36


Служник (лат.).




37


«Сто новел», або «Новелiно» – складений на межi XIII й XIV ст. збiрник новел, що був першим зразком iталiйськоi розповiдноi прози.




38


…боберфельдського лебедя. – Маеться на увазi Мартiн Опiц (1597–1639; вiд 1627 p., коли iмператор надав йому дворянство, – Опiц фон Боберфельд) – найвидатнiший представник нiмецькоi придворноi поезii XVII ст.




39


Вiн хотiв виступити в ньому в ролi швабського теолога… – Цей життепис, що переносив касталiйську проблематику в умови пiетистськоi Швабii першоi пол. XVIII ст., Гессе почав писати в 30-i роки, але не докiнчив; виданий вiн посмертно 1965 p. Син ремiсника Кнехт, що успадкував вiд батька чуттево-мистецький музичний хист, а вiд матерi – смак до теологiчноi «духовностi», шукае справжнього служiння духовi, вивчае теологiю i зазнае на собi великого впливу особистостi Бенгеля (див. наступний коментар), проте стомлюеться вiд iнтелектуалiзму й тужить за музикою, за скромною предметною творчiстю.




40


Етiнгер Фрiдрiх Крiстiан (1702–1782) – швабський теолог, лютеранський церковний дiяч i мiстик. Пошуки Етiнгера мали часом неортодоксальнi риси: вiн був шанувальником народного фiлософа-мiстика Беме i приятелем славетного «духовидця» Сведенборга. Фiлософська система Етiнгера була спрямована на синтез свiту природи i свiту духу.




41


Цiнцендорф Нiколаус Людвiг (1700–1760) – швабський теолог, релiгiйний дiяч i поет. У своiй творчостi апелював до життево-емоцiйних сторiн людського ества проти просвiтницького рацiоналiзму.




42


Інь i Ян – давньокитайський символ двополярностi буття. Інь – позитивний полюс (небо, тепло, чоловiча основа), Ян – негативний полюс (земля, холод, жiноча основа). Обидва вони неминуче пов’язанi один з одним. Початковий змiст обох слiв – означення двох схилiв гори: сонячного й тiнявого.




43


«І цзiн» – пам’ятка давньокитайськоi прози (I тисячолiття до н. е.). Це оракульська книжка, призначена для ворожiння по «гуа», тобто по кресленнях, що складаються з трьох лiнiй – цiлих або уривчастих. Цiла лiнiя символiзуе Інь, уривчаста – Ян. Одна з восьми комбiнацiй означае вiдповiдно небо, землю, грiм, воду, гору, вiтер, вогонь, водоймище. Комбiнуючись по двi, триграми складаються в шiстдесят чотири гексаграми, кожнiй з яких вiдповiдае афористична словесна формула бiльш чи менш загадкового змiсту, що вимагае особливого тлумачення (на зразок тих, що фiгурують у Гессе). Особливу цiкавiсть до «І цзiн» виявляв вiдомий швейцарський психоаналiтик Карл Густав Юнг (1875–1962), що вплинув на творчiсть Гессе. Юнг добачав у кресленнях i висловах давньокитайськоi книжки фiксацiю споконвiчних структур людського несвiдомого творення (так званих архетипiв). Неважко добачити подiбнiсть мiж принципом «І цзiн» та iдеею гессiвськоi «Гри», що також являе собою калейдоскоп символiв.




44


«Шi цзiн» («Книга пiсень») – класична антологiя давньокитайськоi пiсенноi лiрики, яку, за переказами, склав сам Конфуцiй.




45


Чжуан Цзи – давньокитайський мислитель Чжуан Чжоу, що жив, за переказами, в IV–III ст. до н. е., парадоксалiст, який висмiював рацiоналiстичну етику Конфуцiя i прагнув осягти дiалектичну тотожнiсть iстини й iлюзii, добра i зла, моралi й аморалiзму; його iдеал – вiдмова вiд втручання в самосутнiй лад буття. Книжка Чжуан Цзи дае образ дивакуватого, юродивого мудреця, що глузуе з претензiй держави до людини, нехтуе узвичаенi норми й прибирае свою мудрiсть у навмисне химернi зовнiшнi форми. Саме такий образ мудреця важливий у цьому випадку для Гессе.