Книга - Моя антологія світового сонета

Моя антологiя свiтового сонета
Вiктор Гриценко


Свiй шлях до когорти сонетярiв Вiктор Гриценко розпочав з циклу поезiй «Уроки неокласикiв». Сьогоднi вiн, визнаний майстер цього жанру, пропонуе власну антологiю свiтового сонета, щоб повернути iз забуття iмена своiх учителiв. І не тiльки iхнi: Тiнь забуття – страшнiша кабали! Як про забутих скажемо: «Були…»?.. А найстрашнiше – зовсiм тут не бути!.. Бiльше 100 iмен, вдвiчi бiльше сонетiв поет зiбрав пiд одною обкладинкою, щоб хоча б пунктиром позначити шлях, який пройшов сонет за 800 рокiв, i роздати зiбране вдячним читачам, спонукаючи iх продовжити пошуки прекрасного в чотирнадцяти рядках… В оформленнi книжки використано малюнки художника Едуарда Широва.





Вiктор ГРИЦЕНКО

МОЯ АНТОЛОГІЯ СВІТОВОГО СОНЕТА

Переклади та переспiви








Та з радiстю пишу я безкiнечну книгу -
заради вiчного вiддав себе в кормигу,
розтратив розум свiй, аби вiн був у вас.

Про славу думав теж (кому вона не мила?),
злетiв би до зiрок, узявши в неi крила,
та й досi пiшки йду, нещасний, на Парнас…

    Гiйом КОЛЬТЕ




СОНЕТ

В кайдани закувавши два катрени,
я взяв двi рими для восьми рядкiв.
А з них середнi крайнiми обплiв -
злились в одно васали й сюзерени.

А два терцети – як заключнi сцени,
для римування стало бiльше слiв.
Любов я славлю чи таврую гнiв,
та числа й лад – постiйнi шлейфи-трени.

Як хтось вiдкине для строфи закон,
його безглуздою назвавши грою,
не ввiйде вiн до вiнчаноi касти.

А той, хто прагне слави, мов корон,
красу здобуде, вкриту мiшурою,
в симетрii карбуючи контрасти.

    Август Вiльгельм ШЛЕГЕЛЬ




ІТАЛІЯ





Гвiдо КАВАЛЬКАНТІ



* * *

Кокеток звабливi позори,
умiлих вершникiв блискучий стрiй,
човни на хвилях в далi голубiй,
розмови про любов, пташинi хори,

в ранковiй тишi непорушнi гори,
в нiч мiсячну раптовий снiговiй,
рубiни на обручцi золотiй,
дзюрчання ручаю, лугiв узори -

це тiльки плями у густiм туманi,
якщо менi всмiхнеться люба панi,
краса якоi вища похвали.

Коли надворi раптом вечiр смеркне,
то перед Небом все земне померкне,
якщо ви теж закоханi були…


* * *

Незримий був, володарко моя,
отой, хто серце стис менi рукою.
Що буде бiль помiчений тобою,
вiд страху онiмiв на хвильку я.

Кохання бог мав руки ратая:
сирiйським лучником,що прагне бою,
безмовно вiн стояв передi мною -
лиш чувся свист стрiли чи нагая.

Свою мольбу ти стримала вустами,
та я в ту мить навiк позбувся тями -
тiкав вiд тебе, наче гнався бiс!…

І от я в колi тих, що мають долю
щодня вмирати вiд страшного болю
й життя топити у потоцi слiз.




ДАНТЕ АЛІГІЄРІ



* * *

Прийдiть послухати моi зiтхання,
сердешнi люди – душi благороднi,
хоч Богу тi зiтхання неугоднi,
бо не настала мить моя остання.

Бо, зневажаючи мое бажання,
сухi у мене очi вiд сьогоднi.
Колись гарячi руки – вже холоднi,
хоч болем в серцi жеврiе кохання.

Почуете, як зве моя зажура,
ту, котру вбила не стрiла Амура,
та котру жде достойне потойбiччя.

Побачите мого життя згасання,
бо я в полон вiддався без вагання
душi, яка лишила Беатрiче…


* * *

Подумав я, втомившись вiд скорботи,
чи винен був, що ми такi хмурнi,
чи й справдi горимо щодня в огнi,
мов iншоi не маемо роботи.

Любовi бог лишав мене свободи,
та серцем вiдчував, що в глибинi
мiй дух живе, як перше, у менi -
то вже кохання прояви турботи!…

І прагнув знову збутись хвилювання,
мiняв безсилля на слабке старання
i, щоб зцiлитися, до Вас спiшив.

Гадав, що скiнчиться пора осiння,
та пережив натомiсть потрясiння,
вiдчувши, що душа тiкае з жил.




Франческо ПЕТРАРКА



СНОВИДІННЯ

Свiтанок зрiе, плачуть солов’i,
та ближнi доли схованi в туманi,
а по горi, щоб стрiтись на полянi,
киплячим срiблом плинуть ручаi.

Не бачачи, я вiдчував Їi:
стояла поруч в золотiм убраннi…
Дивуючись й радiючи оманi,
до нiжноi руки простяг своi,

купаю iх у сонячнiм промiннi:
два сонця на небесному склепiннi –
свiтило предковiчне i Вона.

Затьмарювало перше тiльки зорi,
схилившись перед другим у покорi:
Божественна була та яснина…


* * *

Завмерли небо i земля ввi снi,
i звiр затих, i спочивае птиця,
i всипана зiрками колiсниця
вже об’iжджа маетностi нiчнi.

А я – в сльозах, у розпачi, в огнi,
бо вже й перо не втримае десниця.
Єдиний я, кому в цю нiч не спиться,
та образ твiй – утiхою менi.

Так сталось, що, страждаючи вiд спраги,
в життi я змiг добитись рiвноваги:
отрута i нектар – з живих джерел напiй.

Щоб мить страждань продовжити чудесну,
сто раз помру i стiльки ж раз воскресну,
ждучи, коли ти бiль, вгамуеш мiй…


* * *

До нiг ii схилявся я в рядках -
сердечним жаром променiли звуки.
І сам з собою зазнавав розлуки:
жив на землi й тягнувсь до зiр в думках.

Спiвав про злото кiс у кiсниках,
багацько слiв сказав про очi й руки,
З блаженством райським мiг рiвняти муки…
І от тепер вона – холодний прах.

А я, без маяка, немов зерня в шкарлупi,
крiзь шторм, який мене товче, як в ступi,
пливу життям, кермуючи навгад.

Любовний вiрш не пишеться без вiри!…
Спинитись час: поет зморивсь, а лiри
вже налаштованi на скорбний лад…


* * *

Ненасить, лiнь, м’якi й зручнi дивани,
прогнавши благодiйнiсть, у полон
нас узяли, неначе дивний сон,
а звички нашi нас лишили шани.

Іти б нам до мети, але кайдани
та ще багацько всяких перепон.
І десь подiвся з луком Купiдон,
а Гiппокрену[1 - Гiппокрена – джерело на вершинi Гелiкона в Беотii, яке утворилося вiд удару копита Пегаса. За мiфом, надiлене здатнiстю давати поетам натхнення.] випили тарпани.

Ця спрага насолод, вiнкiв лаврових!…
– З дороги, фiлософiе босяцька!
Йди геть! – кричить пiдкуплена юрба.

Поете, йди! Йди мимо гонорових
i витримай вiд них удар зненацька.
Важкий твiй шлях – така твоя судьба!…




Джованнi БОККАЧЧО



* * *

Італiе, усiх племен царице,
де доблестi твоi, де генiй твiй?
Кастильський хор[2 - Кастильський хор – маються на увазi Музи так званого iспанського Парнасу.] замовкнув – тож мерщiй
над честю муз будь-хто тепер глумиться.

Не лаври вже в цiнi, а багряниця,
бо нинi зло прямуе по прямiй,
а з калитою всякий вже гордiй,
бо голову пусту пiдмiнюе скарбниця.

В словесностi пропав високий стиль -
давно утрачений для кращих з нас
(вiд тебе вже не ждуть чудес мистецтва!).

Журись зi мною – чайкою заквиль:
прихильна доля, люба, повсякчас
до тих, хто став опорою чернецтва…


* * *

На човнику каталась люба панi,
i спробуй швидшого знайти човна!
Й вражала безлiччю пiсень вона -
чи щебетав то соловiй в гортанi?

Куди причалить, я не знав заранi,
чекатиму, можливо, допiзна,
бо серед дiв земних така одна -
богинi я зiзнаюся в коханнi.

Побачити й почути диво з див
не я один цим берегом ходив:
немов прочани, йшли до моря люди.

І прокидалися в душi моiй
слова, якi сказати хочу iй,
якi тепер лунають звiдусюди.




Маттео БОЯРДО



* * *

Отару бiлорунну чи хмарину
жене пастушка в дiл, i путь пряма.
Внизу – село, задимлена корчма
i тiнь вiд гiр, що залила долину.

Зiтерши пiт, ратай розправив спину,
бо згодом в полi запануе тьма,
волiв своiх звiльняе вiд ярма,
додому гонить втомлену скотину.

І тiльки я, потрапивши в полон
до дум тривожних,знов забув про сон,
вiд мiсяця послання жду таемне…

В очах моiх вiдбилась пастораль -
i стала враз солодкою печаль,
бо на душi – щось болiсно приемне.


* * *

У тебе, серце, фатум – лиш терзання,
та слухай – голуб стогне на вiкнi.
Хоча не вiн в любовнiй западнi,
все ж до твого свое додав ридання.

Таке тобi вiд Неба безталання:
зi мною свiт в зажурi день при днi,
лише кохана не пришле менi
нi слiз, нi спiвчуття,нi покаяння.

Отак байдужа до мого митарства,
хоча йому причина – лиш вона,
котрiй вiддам життя, не мавши царства.

Скажи, кохана, в чому таiна?
Заради тебе вдався до фiглярства,
щоб чашу горя випити до дна!…




Лоренцо МЕДІЧІ



* * *

Хай почестей шукають невгомоннi -
палацiв, храмiв, сяйва позолот
i тих скарбiв, що завдають гризот,
вiд котрих тисячi ночей безсоннi…

Казковi квiти квiтнуть в оболонi,
пташиний щебет, веселун-рапсод,
в холоднiй муравi дзюрчання вод,
Мадонни образ на святiй iконi,

а в нетрях лiсу, у громаддi гiр -
дрiада злякана i швидконогий звiр,
печери, що не знали днини…

Повсюди бачу тiльки погляд твiй,
яким я любувавсь в полонi мрiй,
та до якого не знайду стежини.


* * *

Не витерплю повiк яскраве свiтло,
яке так сяе на ii чолi.
Очам, що звикли клiпати в iмлi,
дивитись легше на кипляче срiбло.

Хоч глузд пiдкаже – це дитя розквiтло,
немов праобраз Раю на землi.
Тому-то нам, так зашкарублим в злi,
це – засторога щось вчинити пiдло.

Нi, не для пристрастей ця яснина:
як милiсть вища, як величний дар,
Всевишнiм послана на грiшну землю.

Всiм душам благодать несе вона,
лише свою вiд решти вiдокремлю,
бо в нiй вiддавна незгасимий жар.




Якопо САННАДЗАРО



ІКАРІЙСЬКЕ МОРЕ

Це тут упав Ікар. Слiд лiтуна
бурхливi хвилi бережуть i нинi.
Тут шлях його закiнчився в пучинi,
та тiльки заздрiсть – подвигу цiна.

Хоч смерть його окуплена сповна,
бо вiн упав, щоб стати на вершинi…
Блаженний той, в чиiй страшнiй кончинi
звитягу бачать рiзнi племена.

Таiться радiсть у безмежнiм горi,
вiн, наче птиця, долетiв до хмар,
щоб вiльним вмерти в голубiм просторi,

де лиш таким, як вiн, звели вiвтар…
Вiки його iм’я хлюпочеться у морi:
в найбiльшiй iз могил лежить Ікар.







П'етро БЕМБО



* * *

Спiвав i я. Чи солодко звучали
моi пiснi – Господь складе цiну.
Святковi днини вже не поверну:
в сльозах топлю я напади печалi.

В людей розумних пристрастi – васали,
моя ж – мене послала на вiйну…
Менi чи iй – сорочку б гамiвну,
а я натомiсть – зводжу п’едестали.

Закоханий, завжди надiявсь я,
що зачарую спiвом солов’я,
що словом щирим пом’януть нащадки.

Про себе добре думати я звик,
та чують всi лише страждання крик
в сонетi, що не знайде адресатки…


З НАГОДИ ВТОНЕННЯ КАРЛА VІІІ[3 - Карл VІІІ – французький король (1470 – 1498). Був покликаний в Італiю правителем Мiлана Лодовiко Моро, який прагнув за допомогою iноземних вiйськ змiцнити свою владу.]

О краю мiй! Прости за пiетет,
але до нього змушують красоти
твоiх долин та в сяйвi позолоти
розкiшний Апеннiнських гiр хребет.

Дай вiдповiдь, якщо спитав поет:
колись тобi скорялися народи,
а нинi по тобi бредуть заброди -
чи зможеш ти ще вирватись з тенет?

Чому так сталося в лиху годину?
Зневiрились ми в Боговi хiба,
що Вiн кладе тебе у домовину?

І тiшить декого твоя судьба -
пiдступно завдають удар у спину!
О пасинки! Повiк вас жде ганьба!…




Мiкеланджело БУОНАРРОТІ



* * *

Даеться важко майстру одкровення,
бо в каменi заховане воно.
Шукаю в ньому задуму зерно
рукою, що дiждалася натхнення.

Твое, Мадонно, лиш благословення
в моiй роботi служить за стерно.
До неба пiднесусь? Впаду в багно?
В моiм умiннi – не завжди спасення.

Твоя байдужiсть не зведе в могилу!…
В Тобi – життя i смерть… Менi ж пiд силу
втiлити в мармур смерть… Тому спаси,

як викличу на герць судьбу лукаву:
дай душу статуi, собi на славу,
митця не вбивши чарами краси…


ГОРНО ЛЮБОВІ

У мармурi, в завiтнiй глибинi,
вогонь, мов друг, спроможний затаiтись.
І тiльки з ним бажае камiнь злитись,
щоб згинути в нуртуючiм вогнi.

А згодом затвердiти, як в бронi,
i з вищою цiною оновитись,
мов та душа, яка змогла пробитись
iз тартари, гартуючись в борнi.

Прислухайся: в менi вже чутно трiски -
в глибинах серця народились iскри!
Ще мить – i я розвiюся, мов дим.

О нi! Вогонь, як бiль, душi пасуе,
бо в ньому дух росте. Його карбуе
Любов своiм чеканом золотим.




Джузеппе Джоакiно БЕЛЛІ



ТЮРМА

Як тiльки Папа Лев усiвсь на тронi,
менi в тюрмi всмiхнулася свобода.
Подякувати Папi е нагода,
хоча в тюрмi – не гiрше, як на волi.

Сидиш за гратами i дякуй долi,
бо кредитор не стукне у ворота.
Безплатний харч – хiба це не вигода?
І спати покладуть не завше долi.

Ти не холуйствуеш тепер у пана,
перед очима не мигтить сутана:
грiх вiдпускати вмiемо самi!…

Ти не працюеш, та не менша шана,
як i тому, хто на роботi зрана,
бо за неробство не сидять в тюрмi…




Франческо БЕРНІ



* * *

Любов й Надiю нам Всевишнiй дав,
як шлях важкий до щасноi вершини.
Та навеснi вiд них – чверть половини,
i ждати свiжих сил нема пiдстав.

В схололiм серцi знову льодостав,
на головi посiялись сивини.
У вiдчаi, можливо, без причини
я кличу смерть для iгрищ i забав.

О смерте, друже, символе покою,
я – дерево з опалою листвою:
не сльози iй потрiбнi – ручаi!…

Надiюся, що стрiнешся з мольбою
i, люблячи закоханих, рукою
закриеш очi втомленi моi.




Джордано БРУНО



* * *

Одне начало i такi ж причини,
з яких людське життя й космiчний рух,
народження землi без повитух,
небесний простiр i морськi глибини.

Для почуттiв й ума – однi картини:
немае чисел для усiх розрух,
для вимiру астральних завiрюх,
для них малi усi земнi аршини.

Бо тут обман, ворожiсть, безлiч зла,
грязь заздрощiв наш свiт обволокла,
серця жорстокi та низькi бажання.

Всi неуки готовi йти у бiй,
щоб вечором зробити ранок мiй,
сховавши в хмари сонячне сiяння.


* * *

Хто дух змiцнив нам на краю могили,
забравши смертi жах i присуд долi?
Хто зняв кайдани з душ в земнiй юдолi,
щоб в тайни Неба браму ми вiдкрили?…

Вiкам й рокам Господь надав вiтрила
(твоя це зброя, час!), але доволi -
в моiм життi лiта не грають ролi,
бо iхньоi я не страшуся сили.

А рвусь увись, бо сповнений я вiри:
Небес кристали – вже не перепони,
iх подолаю, як здолав я страх.

Закостенiлi зрушую закони
i думкою пронизую ефiри,
лишаючи внизу Чумацький шлях…




Томмазо КАМПАНЕЛЛА



ПРО ПРОСТИЙ НАРОД

Строкатий сильний звiр – простий народ:
не знаючи межу своеi сили,
беззаперечно рве вiн власнi жили,
якщо роботу вкаже «ляльковод».

Один удар – й немае перешкод,
та звiр наляканий, бо часто били.
І буде вiн таким аж до могили,
вiки не маючи своiх клейнод.

Не раз i сам знущався над собою,
за грiш себе караючи тюрмою,
хоч попаде копiйка до казни.

Що свiт його, i невтямки народу!
Бiда тому, хто вчити мав нагоду:
у груди мудрим вчителям – рожни!…


ПРО КОРЕНІ ВСЕСВІТНІХ БІД

Я народився знищити порок -
крутiйство чи облуду i тиранство.
Але цiню Фемiди адвокатство:
май Розум i Любов – ii урок!…

У висновках, якi зробив пророк,
якщо про iстину казав без чванства,
знаходив лiки я вiд окаянства
та вiд брехнi – стрiчаеться щокрок.

Мор, голод, вiйни, буйство супостата,
пересуди чи суд супроти свата -
бiда для тих, хто ще не знав оков.

Заради влади брат вбивае брата -
iсторiя на приклади багата…
Рубати корiнь зла я в свiт прийшов!…




Джамбаттиста МАРІНО



МАДОННА РАФАЕЛЯ

Де ангелу земному фарби взяти,
щоб красоту створити неземну?
Напевно, мав за будь-яку цiну
на небi – в Царствi Божiм – побувати.

Як промiнь сонця – локон, пишнi шати -
немов Вселенську змалював весну.
Де бачив вiн таку красу ясну,
що горнi духи важать на карати?

Божественну, але по-людськи щиру
зобразив посмiшку – як символ миру,
в зорi узявши колiр для ланiт…

Дерзнув вiн Рай на землю опустити,
тож буде вiн довiку знаменитим,
допоки iснуватиме цей свiт…


РОЗЛУКА

Пора! Вже зоряниця над полями
рожевi пiдганяе табуни.
Не треба, Лiлла, слiз! А лиш зiтхни -
зiтхання стануть нашими гiнцями.

Як, крадучись таемними путями,
Алфей[4 - Алфей – рiчковий бог.] не ждав побачень до весни,
так наша думка зрине з глибини,
а шлях любовi вказано серцями.

Зiрницi двi палають угорi -
i промiнь дружби шле зоря зорi,
хоча не стрiтись iм на небосхилi.

Над нами пташка тьохкае в гiллi -
дерев корiння, мо’, сплелись в землi,
яка всi тайни зберiгати в силi…




Джованнi делла КАЗА



* * *

Дiброва-пустка, подруга печалi,
в цей час, коли пора коротких днiв,
стоiть в чеканнi з пiвночi вiтрiв,
якi снiгами засипають далi.

Вже кучерi дубiв сивiшi сталi,
водночас з ними i поет сивiв.
Снiг сиплеться з небесних рукавiв
на квiти тi, що п’ють лиш води талi.

Про цi похмурi та короткi днi,
мов про кончину, думалось менi,
бо радiсть не прийшла журбi на змiну.

Бо холоднiша вiд усiх моя зима,
й злостивий Євр мене сильнiш дiйма,
й немае вже надiй на перемiну.




Вiнченцо да ФІЛІКАЙЯ



ДО ІТАЛІЇ

Ти та, якiй недоля дар злощасний -
так чарiвну красу – колись дала,
затаврувала, назбиравши зла,
нiмiти змусила рабиню власно.

Італiе, не будь така прекрасна,
стань сильною, як досi не була,
щоб всiм, хто прагнув сонця i тепла,
вiд зустрiчi з тобою стало жасно.

І не текли б тодi, як з гiр вода,
сьогоднi ратi по альпiйських схилах,
не напувала б По чужi стада,
бо ти вiдстояти свободу в силах.

Натомiсть ти воюеш проти брата,
бо й досi ще служебка супостата.




Ульберто САБА



ПОЛОНЕНИЙ

Вся ця мiсцина, мабуть, перезнята
з гравюр старих: майдан, мiсток, рiка…
Спинялася на мить юрба людська:
я полоненого веду солдата.

Ось дiтлахи – немовби потерчата,
а ось рибалка – на грудях луска,
а ось – жебрак, та схована рука:
його шарманка не для супостата…

Прощаючись, вiддав солдатик честь -
вiд Сакса-спiвака щось в ньому есть,
та не спiвав чомусь пiд час роботи.

Мабуть, лиш рiк тому призвався вiн -
з резерву чоботар, боець пiхоти:
летить, як лист, за вiтром навздогiн…


* * *

Себе знайшов я в юрмищi солдат.
В запльованiй, прокуренiй казармi
чув вперше голос музи за пiвдарма:
в сонетi всi слова послав назад.

Не побоявшись пострiлiв гармат,
пройшла та муза тил ворожих армiй.
Вiд слiз лиш очi збiльшились стократ -
були великi та безмежно гарнi…

Я ж був таким, як бачила ввi снi
ти, Лiна. Так ти сон свiй описала,
що деякi слова зiтер вустами.

«Ти моряком привидiвся менi.
Зiйшов на наш причал, а я стрiчала…
Ти, знаю, флотське любиш до знестями…»




ІСПАНІЯ





Хуан БАСКАН



* * *

Життям принiс я радощi кому?
Хто пам’ятае друга-нелюдима?
Бреду життям з роками за плечима,
вiд сонечка ховаючись в пiтьму.

А заховавшись, спокiй де вiзьму?
Як тiльки нiч – вже думка невтомима.
І не рятуе вiд людей ця схима,
й самому важко…Знае Бог, чому…

Можливо, що споганив власну долю:
у вiчi iй дививсь, немовби тать.
І рветься дух, щоб збавитись вiд болю,

але не шле Всевишнiй благодать:
щоб щось змiнити, треба мати волю -
Любов i Щастя на шляху стоять!…


* * *

Душа у жмурки граеться зi мною,
а розум бачить, що пошився в дурнi,
але, страшко, не стане на котурни:
за щастя вiн не бiдкався з цiною.

Обходжу будь-кого я стороною,
щоб не заводити дебати бурнi.
Не завше супротивники культурнi,
та iхню ницiсть поясняв нудьгою…

Думки нiмi пiд тяжкiстю такою,
менi ж здалось: живу в часи блаженнi,
якщо на мить страждання заспокою.

Щоб зберегти всi знахiдки щоденнi,
стискаю iх я владною рукою,
та тiльки пустоту вiдчую в жменi…




Гарсiласо де ла ВЕГА



* * *

Мов карб, у серцi погляд ваш, сеньйоро,
та, хоч цей погляд славити я рад,
сонета красномовнiший стократ
цей карб очей, дар Неба для актора.

Очей сонети – гнiв чи непокора?
Таким, як я, немае в них пощад.
Та дане слово не вiзьму назад:
я – бик, що жде свого тореадора.

Я образ ваш на деревi рiзьблю,
цей вiрш пишу i Господа молю,
щоб мiй вогонь розплавив вашу твердь.

Про вас я думаю щодня й щомить,
заради вас готовий вiчно жить
i через вас прийму за благо смерть…


* * *

Чужинськi землi, синiй безкрай моря…
За ними – рiдний дiм i отчий край,
йому не встиг сказати я «Прощай!»
i чи скажу: чужинська мова поряд…

Шукаю лiки вiд жури i горя:
не взнав путi назад, в душi – вiдчай!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/v-ktor-gricenko/moya-antolog-ya-sv-tovogo-soneta/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Гiппокрена – джерело на вершинi Гелiкона в Беотii, яке утворилося вiд удару копита Пегаса. За мiфом, надiлене здатнiстю давати поетам натхнення.




2


Кастильський хор – маються на увазi Музи так званого iспанського Парнасу.




3


Карл VІІІ – французький король (1470 – 1498). Був покликаний в Італiю правителем Мiлана Лодовiко Моро, який прагнув за допомогою iноземних вiйськ змiцнити свою владу.




4


Алфей – рiчковий бог.