Книга - Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності

Здiймання. Саксайуаман. Осколок вiчностi
Олександр Зубков


Таемничий та загадковий Саксайуаман. Скiльки питань вiн мiстить у собi та продовжуе хвилювати науковий свiт та звичайних людей. Варто лише глянути на цi руiни, i iх велич та монументальнiсть вже нiколи вас не вiдпустять.

Саме це трапилось з англiйським лордом, який пiсля повернення з Перу захотiв дiзнатися бiльше про це мiстичне мiсце. Вiн володiе достатнiм капiталом, тому звертаеться до одного з найавторитетнiших найманцiв в археологiчних експедицiях, Матвiя, який вiдразу береться до дiла…

Те, що очiкуе на головного героя у диких хащах Пiвденноi Америки, не могло насниться йому навiть у самих ярких видiннях…





Олександр Зубков

Здiймання. Саксайуаман. Осколок вiчностi





Передмова


Любi читачi! Перш нiж ви почнете читати цю книгу, дозвольте розповiсти про те, що спонукало мене написати ii. У тринадцять рокiв я на власному досвiдi дiзнався, що таке алергiя. З вiдчуттями неймовiрного болю в животi, нескiнченим нежитем i набряклим обличчям ще можна було якось жити. Але коли починався свербiж шкiри, все просто тьмарилося. Я роздирав себе на частини й це було настiльки жахливо, що на думку спадали зовсiм неприйнятнi мiркування про мое доречне перебування тут, на планетi Земля.

Через деякий час я зрозумiв, на яку iжу вiдбуваеться реакцiя, i елементарно виключив ii зi свого рацiону. Таких продуктiв виявилося чимало, i було дуже складно вiдмовитися вiд них, але, згадуючи про страшнi моменти, я не вагався жодноi секунди. Стало трохи легше, але вiд сезонноi алергii не рятували нiякi лiки. Я витрачав на них величезнi грошi. На деякий час це полегшувало симптоми, але наступного дня все доводилося повторювати спочатку. Кожне лiто, яке я так люблю, було для мене втрачено. Коли починалося цвiтiння трав, я вiдчував таку задуху, що рятували лише гарячi хлористi iн’екцii. Це було насправдi жахливо. Я так боявся настання сезону алергii, що став замислюватися про переiзд куди-небудь на Пiвнiч. Туди, де не цвiтуть трави. Але здiйснити цей задум для мене було вкрай складно.

Так я жив до тридцяти рокiв, а потiм замислився. Невже все свое життя я зобов'язаний приймати лiки? Невже я бiльше нiколи не поласую тими продуктами, якi так люблю, i кожного року буду боятися настання лiта? Я не хотiв миритися з цим, тому почав шукати альтернативнi варiанти лiкування. І цей варiант прийшов. Я не пам'ятаю, як i коли, але вiн прийшов сам по собi. На диво, iм виявилося саме харчування, i я став вегетарiанцем. Пiсля досить тривалого утримання вiд м'яса я почав практикувати голодування i намагався вживати в iжу переважно сирi рослиннi продукти. Результати були просто приголомшливi. Можливо, це був мiй вiдчайдушний настрiй, можливо, моя щира вiра, але хвороба вiдступила. Я в прямому сенсi блукав заростями амброзii й не переставав дивуватися безмежним можливостям людини. Але це ще не все.

Коли я достатньо очистив свое тiло, то почав бачити настiльки яскравi сни, що, прокидаючись, не вiдчував межi мiж ними та реальнiстю. Потiм стало ще цiкавiше. Коли я бачив черговий сон, то мiг свiдомо ним керувати. Тепер, в тому свiтi, кордони iснували тiльки в моiй головi, i коли я це зрозумiв, то став здiйснювати просто неймовiрнi речi, i вiдчуття вiд цих переживань були значно сильнiшi, нiж вiд самих сильних переживань фiзичного свiту. Потiм, набравшись досвiду, я став вiдчувати вiдразу два свiти одночасно. Дивлячись сон, я мiг спокiйно розплющити очi й опинитися в спальнi на лiжку. Пiсля цього заплющував iх i знов переносив свiдомiсть у свое сновидiння. Повiрте, це приголомшливо.

Ось пiсля цього я вирiшив подiлитися своiм незвичайним досвiдом, i, як iнсайт, прийшла iдея написання роману. Читайте, розмiрковуйте, експериментуйте. Кордонiв не iснуе, тепер я це знаю напевно.



    З повагою, Олександр Зубков




1


Матвiй стояв бiля вiкна i слухав дощ. Вiн полюбляв шум дощу. Коли краплi розбивалися об пiдвiконня, вiн, здавалося, помiчав найдрiбнiшi деталi iх витонченоi краси. У такi моменти Матвiй починав мрiяти про камiн. Про свiй камiн.

«Що може бути краще за шум дощу, – думав вiн. – Тiльки потрiскування дров. Хоча нi. Потрiскування дров i шум води в будь-якому ii проявi стоять на одному й тому ж мiсцi. Не може бути одне краще за iнше. Вода пробуджуе однi емоцii, вогонь – iншi, шелестiння листя вiд подиху вiтру – третi…»

Перемiстивши погляд з машин, якi вже поглинали сутiнки, на пiдвiконня, вiн зосередив увагу на краплях, якi, стикаючись з твердою поверхнею, розбивалися на бiльш дрiбнi.

«Цiкаво, – промайнула раптово думка, – якщо крапля зберiгае в собi величезну iнформацiю, то ii мала частина зберiгае стiльки ж або менше? І чи може одна едина крапля нести в собi всю iнформацiю про свiтовий океан. Раптом, в нiй закодовано все, що коли-небудь вiдбувалося в водному просторi? Цiкаво, чи проводив хтось дослiдження, щоб це з'ясувати? Якщо прийняти за вiру те, що в кожного з нас закладена Божа iскра, то чому одна едина крапля не може нести всю iнформацiю, яку зберiгае океан?»

Матвiй провiв пальцем по шибцi, йдучи по слiду води, що повiльно стiкала на пiдвiконня.

«Так… якщо довго думати про це, можна i в клiнiку потрапити для душевнохворих», – промайнуло в його головi, а на обличчi з'явилася легка посмiшка.

Із задуми його вивiв телефонний дзвiнок.

– Чомусь хотiв почути саме тебе, – повiдомив Матвiй замiсть привiтання.

– Привiт, друже! Радий, що моi дзвiнки ти сприймаеш саме таким чином, – затараторив бадьорий голос на iншому кiнцi дроту. – Хоча, нiчого дивного. Зазвичай я приношу з собою добрi новини.

– Це вiрно, – погодився Матвiй.

– Гаразд, – вимовив Андрiй. – Давай ближче до справи. Боюся напустити на себе важнiсть, але до моеi контори звернувся лорд Гамiльтон. Лорд! Ти уявляеш!

– Як на мене, таких клiентiв у тебе ще не було, – пiдхопив ентузiазм друга Матвiй.

– Згоден. Було багато. Але лорд!.. Безумовно нi.

– Лорд так лорд, – вже спокiйнiше мовив Матвiй. – Що ж його цiкавить?

– Сказав, що хоче обговорити це в особистiй бесiдi.

– Де обговорити? В Лондонi? – здивувався Матвiй.

– Навiщо в Лондонi? Вiн тут, приiхав до мiста, i чекае на зустрiч у будь-який зручний для нас час, – урочисто резюмував Андрiй.

Матвiй вiдiйшов вiд вiкна i сiв у крiсло.

– Так вже й в будь-який? – iз сумнiвом перепитав вiн. – Зазвичай такi серйознi люди самi призначають час i мiсце.

– Про що це говорить? – наштовхуючи приятеля на думку, запитав Андрiй. – Що вiн в нас дуже зацiкавлений. Вiрно?

– Схоже, що так, – погодився Матвiй. – Я вiльний сьогоднi. Домовляйся на вечiр.

– Так уже нiби й вечiр, – засмiявся в трубку Андрiй.

Матвiй повернув голову i поглянув на темне небо.

– Так, дiйсно. Дивлюся у вiкно, а те, що вже зовсiм стемнiло, не помiчаю. Ти набери його. Якщо сьогоднi йому зручно, скажи, що ми до його послуг. Якщо нi, нехай призначить час i мiсце.

– Чекай на дзвiнок, – коротко мовив Андрiй, перервавши бесiду.

Чекати довелося трохи бiльше нiж хвилину.

– Ти не уявляеш, як вiн зрадiв, – радiсно повiдомив Андрiй. – Сказав, що за двi години чекае нас у готелi «Уельс».

– Цiкаво, – задумливо протягнув Матвiй. – Істинно британський лорд. Навiть тут пiдтримуе зв'язок, так би мовити, з батькiвщиною.

– Думаю, все набагато простiше, – заперечив Андрiй. – Тобi доводилося бувати там?

– Якщо чесно, навiть не чув про неi, – зiзнався Матвiй. – Де вона хоч розташована?

– У пiвнiчнiй частинi мiста. Одного разу довелося там бувати. Вона шикарна. Тому я i не здивувався, що вiн зупинився саме там. Готель маленький, але цим i приваблюе. Мабуть, лорд не хотiв привертати увагу преси до своеi персони.

– Можливо, – погодився Матвiй. – Втiм, менi необов'язково знати де вона знаходиться. Заiжджай за мною, як будеш готовий, i рушимо в дорогу.

– Нема питань. Без дзвiнка спускайся рiвно за годину. Поки доберемося… думаю, будемо саме вчасно.

– Домовилися, – замiсть прощання вимовив Матвiй, i натиснув кнопку скидання. З телефоном в руцi вiн знову пiдiйшов до вiкна, щоб послухати дощ, який вже поступово стихав.

У тишi кiмнати у свiдомостi знову почали спливати картинки, якi вiдкривалися йому у сновидiннях i невпинно розбурхували розум. Безкраi лiси з вiковими деревами огортали й манили пройтися iх загадковими стежками. Трелi невiдомих птахiв, крики мавп i шелестiння листя чулися настiльки чiтко, що Матвiй насилу вiрив в iлюзорнiсть цих звукових сплетiнь. Такi почуття вiн вiдчував лише тодi, коли чув легкий шум води або потрiскування палких дров. Ось чому вiн не втрачав можливостi насолодитися такими простими й водночас такими приемними звуками. У цi чудовi моменти пiдключення до подвiйноi реальностi, його манила туди невiдома сила, i понад усе вiн хотiв опинитися в цьому таемничому мiсцi.

Матвiй трохи вiдiйшов вiд вiкна – i, як тiльки перестав чути шум дощу, все припинилося. Пiддавшись пориву, вiн знову кинувся до вiкна, але, поглянувши на годинник, зупинився.

Час квапив i змушував поспiшати, тому Матвiй попрямував у душ, водночас обмiрковуючи, що доречно вдягти на зустрiч iз титулованою особою. Стоячи бiля вiдчиненоi шафи, вiн швидким поглядом оглянув свiй гардероб i, недовго думаючи, вибрав темнi штани класичного крою i темно-фiолетову сорочку iз запонками, залишивши без уваги пiджак i краватку.

«Начебто й неофiцiйно, – думав вiн, роздивляючись себе в дзеркалi, – але i не повсякденно».

Поглянувши на годинник, Матвiй поклав до кишенi трохи грошей i вийшов з квартири. Минуло трохи бiльше за годину, але Андрiя ще не було. Дощ ледве накрапував, i це дарувало справжню насолоду, але вiд крапель намокала сорочка, а Матвiй не хотiв постати в неохайному виглядi на важливiй зустрiчi. Втiм, заходити назад не довелося, тому що знайома машина з'явилася на дворi.

– Доброго вечора, пане, – привiтав друга Андрiй, вiдкриваючи йому дверцята, перекинувшись через сусiдне сидiння. – Вибач, трохи затримався. Заскочив у магазин одягнутися.

– У мене все простiше з цим, – сiдаючи в машину й оглядаючи приятеля, вiдповiв Матвiй. – Невже щось купив? Начебто все твое. Новенького нiчого не бачу.

– Як це не бачиш?! В мене ж нова краватка, – i на доказ цього, Андрiй простягнув йому кiнчик краватки, яка нiбито злилась з кольором темноi сорочки.

Матвiй посмiхнувся.

– Згоден, не багато, – пiдтвердив Андрiй, – але цього цiлком достатньо, щоб вiдчувати себе набагато впевненiше.

– Є таке, але не суть. Розповiдай, як вiн на тебе вийшов, – рiзко перевiв тему бесiди Матвiй. – Хотiлося б бути пiдготовленим перед зустрiччю. Гамiльтон… Хто цей лорд такий? Скiльки, судячи по голосу, йому рокiв?

– Ти знаеш, – чесно зiзнався Андрiй. – Я так здивувався, що залишив це без уваги.

– А ось це даремно, любий друже. Ти ж знаеш, що в нашiй справi важливi саме дрiбницi. А це далеко не дрiбниця. Перед виходом я швидко оглянув Інтернет, i в пошуковику виявив трьох лордiв Гамiльтонiв. І це з урахуванням нестачi часу. Можливо, iх значно бiльше.

– Цiкаво, – зауважив Андрiй. – Я думав, iх одиницi.

– Я зовсiм трохи знаю про спадковi титули, але схиляюся до думки, що ти маеш рацiю. Швидше за все, це просто родичi. Ось i виходить, що вiк не мае особливого значення. Навiть вiсiмнадцятирiчний хлопчина може зустрiч призначити. Потрапив до якоiсь любовноi iнтрижки та переживае, що батько негативно вiдреагуе. ЗМІ зараз тiльки дай привiд – роздують так, не вiдмиешся.

– Для мене це не так погано, – посмiхнувся Андрiй. – Це значна частина мого доходу.

Вогнi нiчних вулиць миготiли за вiкнами автомобiля. Матвiй дуже любив iздити в тишi, i Андрiй, добре знаючи звички приятеля, не поспiшав пiдтримувати згаслу бесiду. Рух на дорозi був дуже жвавим, i вони не могли iхати з великою швидкiстю. Дрiбний дощ продовжував тарабанити по склу, надаючи тишi ще бiльшоi привабливостi. Однак насолодитися поiздкою в повнiй мiрi Матвiю не вдалося, тому як машина звернула з основноi дороги, i вiн зрозумiв, що готель вже близько.

– Я так розумiю, що ми майже у мети, – першим порушив мовчання Матвiй. – Та й за часом вже пора, iнакше ти б заiхав ранiше.

– Абсолютно вiрно, – погодився Андрiй. – Кiлька хвилин – i ми на мiсцi. Ось ця невелика будiвля з гострим рельефним дахом лiворуч i е наш кiнцевий пункт призначення.

Паркування розташовувалося прямо на територii готелю, i дощ, який вже набрав чималоi сили, не став серйозною перешкодою для подолання короткого шляху. Вже при входi Матвiй зрозумiв, чому саме цей готель привернув увагу лорда. Обробленi шляхетним природним каменем темно-червоного кольору стiни велично височiли над кипарисами, якi живою стiною оточили будiвлю. Дах, як уже зазначив Андрiй, мав досить крутий ухил, що цiлком дозволяло облаштувати мансарду. Кольорова гамма черепицi гармонiйно поеднувалася зi стiнами, пiдкреслюючи стриманий стиль будiвлi. Невеличкий ганок обвивали пагони дикого винограду, так само як i бiчнi колони. Вузьку алею супроводжували розкiшнi чагарники та невеличкi дерева, назви яких Матвiй не знав, але за зовнiшнiм виглядом вони нагадували молоду шовковицю. Вся ця строгiсть i консерватизм вже дуже явно видавали риси англiйськоi архiтектури затишного готелю iз характерною назвою «Уельс».

При входi до вестибюля увагу Матвiя вiдразу привернув невеликий фонтан, який знаходився бiля столика адмiнiстратора. Дзюрчання води й легкий аромат кави ненав'язливо спонукали до себе вiдвiдувачiв. Симпатична привiтна дiвчина також викликала почуття довiри.

– Чим можу допомогти, панове? – поцiкавилася вона.

– У нас тут призначена зустрiч з одним джентльменом, – розстiбаючи пiджак, вiдповiв Андрiй.

– Дозвольте поцiкавитися, з ким саме? І як вас представити?

– Я прошу вибачення, – втрутився в розмову Матвiй, – але впевнений, ви прекрасно розумiете, про кого йде мова i як про нас доповiсти. У ваших же iнтересах, вiрнiше, в iнтересах вашого готелю, зайвий раз не згадувати iм'я вашого гостя. Прошу мене вибачити за прямоту.

– Зрозумiло, – вiдповiла дiвчина, i ii щира до цього моменту посмiшка миттево стала штучною.

Андрiй з докором подивився на приятеля, даючи зрозумiти, що вiн не зовсiм й ввiчливий. Дiвчина запропонувала чоловiкам присiсти в крiсла навпроти фонтану, а сама пiднялася мармуровими сходами на верхнiй поверх. Не минуло й трьох хвилин, як вона знову пiдiйшла до них.

– Прошу, будь ласка, за мною, панове, – ледь схиливши голову, запропонувала спiвробiтниця готелю.

Чоловiки, як по командi пiднялися зi своiх мiсць, i, слiдуючи за нею по п'ятах, попрямували вгору по сходах.

«Дуже затишний готель, – думав Матвiй, залишаючи позаду себе дивовижноi краси кипариси та пальми, якi розташувалися по обидва боки сходiв у величезних дерев'яних дiжках. Зверху, в онiксових горщиках, прикрiплених масивними ланцюгами, нависали широкогiллястi плющi та фiкуси. На тлi ледь чутного дзюрчання води у фонтанi все це створювало враження такого комфорту i спокою, що хотiлося вiдвiдати це мiсце ще раз.

Пiднявшись на верхнiй поверх, Матвiй вiдзначив наявнiсть всього двох номерiв. При цьому вони розташовувалися досить далеко один вiд одного, кожен в окремому крилi, що, безумовно, створювало додатковий комфорт для вiдвiдувачiв.

– Будь ласка, лiве крило, – вказавши напрямок легким рухом руки, ледь чутно вимовила дiвчина i залишила молодих людей.

Пiдiйшовши до кремезних дубових дверцят, Андрiй здивовано глянув на масивне бронзове кiльце, що звисало з пащi лева, i, взявшись за нього, з театральним видом постукав три рази.

– Заходьте, будь ласка, – почули чоловiки за дверима голос з явним англiйським акцентом.

Гостi вiдчинили дверi та один за iншим зникли у загадковiй напiвтемрявi. Лише свiтло коридору порушувало таемничiсть, разом iз цим розпалюючи цiкавiсть Матвiя. У величезному камiнi шумно гудiли й потрiскували дрова, якi, цiлком ймовiрно, були единим джерелом освiтлення, що, втiм не заважало досить добре розрiзняти всi атрибути номера.

«Розпалений хвилин п'ять тому, – вiдзначив про себе Матвiй. – Господар номера досить пунктуальний i, по всiй iмовiрностi, хотiв створити саме таку атмосферу таемничостi».

– Радий вiтати вас, друзi моi, в моему тимчасовому притулку, – виходячи назустрiч гостям, привiтав лорд. – Мене звуть Вiльтон. Лорд Вiльтон Гамiльтон. Ви не уявляете, яку честь надали менi, погодившись на цю зустрiч.

– Не меншою честю це знайомство е i для нас, – простягаючи лорду руку i трохи схилившись, привiтався Андрiй. – А це мiй давнiй друг i компаньйон Матвiй Ворохов.

– Лорде, – коротко привiтав його Матвiй, потискуючи руку, так само як i Андрiй, трохи схиливши голову, пiдкреслюючи повагу до високого титулу. – Сподiваюся, наша зустрiч буде дуже продуктивною i корисною для обох сторiн.

– Я в цьому анiскiльки не сумнiваюся, – натхненно вiдповiв лорд. – В iншому випадку я б нiколи не звернувся в органiзацiю мiстера Кронова. Нумо сядьмо бiля камiна, друзi моi, щоб наша бесiда протiкала бiльш плiдно.

– Прошу мене вибачити, – сiдаючи в крiсло, продовжив лорд, – але, як я вже зазначив, я нiколи не звернувся б до вас, мiстер Кронов, якби менi не повiдомили про вашi тiснi дружнi вiдносини з мiстером Вороховим. Я хотiв вийти безпосередньо на нього, однак це виявилося досить складно, адже моi можливостi в чужiй краiнi обмеженi.

– Я звик до цього, – посмiхаючись, iз розумiнням вiдповiв Андрiй. – Матвiй мiй давнiй друг. Таких друзiв не можна купити за грошi. Це друг дитинства, i я дуже дорожу нашими стосунками. А зрозумiти вас нескладно. Репутацiя i послужний список Матвiя говорять самi за себе.

– Саме так! – вигукнув лорд, пiднiмаючи вгору вказiвний палець. – У справi, яку я хочу вам довiрити, необхiднi сила, спостережливiсть, схильнiсть до аналiзу i досвiд, а всi цi якостi сповна присутнi у вашому дорогому приятелi й гiднi найвищоi похвали. Отже, панове, перейдемо до справи. Що ви чули про Саксайуаман? – звернувшись до Матвiя, поцiкавився лорд.

– Зовсiм трохи, – дещо помiркувавши, зiзнався Матвiй. – Знаю, що це залишки якогось змiцнення або храму в Перу. Мiсто назвати не можу. Також чув, що сучаснi вченi досi сперечаються про те, як саме були складенi такi величезнi блоки.

– Ну що ж, – задоволено промовив лорд. – Тепер я впевнений, що не дарма звернувся до вас. Багато хто навiть уявлення не мають про це воiстину унiкальне чудо свiту. До речi, я щойно з Куско. Саме це мiсто в Перу зберегло унiкальну пам'ятку стародавньоi цивiлiзацii, яка, без сумнiву, перевершувала нас у своему розвитку. Як тiльки ви побачите цi брили наживо, iдеально пiдiгнанi одна до iншоi без будь-яких з'еднувальних речовин, то зрозумiете, що нашi сучаснi знання потребують вдосконалення. Саме про це, до речi, я i хочу вас попросити.

– Дослiдити Саксайуаман? – уточнив Матвiй.

– Не зовсiм так, – вiдповiв лорд, встаючи з крiсла i пiдкидаючи в камiн кiлька полiн. – Щоб просто дослiджувати Саксайуаман, я б не шукав такого досвiдченого i коштовного найманця, як ви. Саксайуаман – це лише зруйнованi залишки грандiозних споруд давнини, але неподалiк, в глухiй гущавинi джунглiв, знаходяться вцiлiлi будiвлi. Їх неможливо розглянути з супутника, тому що дерева там неймовiрно високi й поглинули собою цi непiзнанi сучасними людьми споруди. Увiйти ж до гущавини вкрай складно. Дикi звiрi, а найголовнiше – корiннi жителi тих земель строго охороняють цю таемницю. Ось тому я готовий витрачати великi грошi, щоб отримати результати дослiджень.

Лорд на хвилину замовк, надаючи чоловiкам можливiсть вдуматися в сенс його слiв, а потiм, як нi в чому не бувало, додав:

– Люблю вогонь. Коли дивишся, як горять полiна, замислюешся про вiчне.

Пiсля цих слiв Матвiй ще пильнiше сконцентрував свою увагу на лордi. І цього разу чуття не пiдвело його. Звичайно, перед ним сидiв не вiсiмнадцятирiчний юнак, але i бiльше нiж тридцять Вiльтону не можливо було дати. Не бiльше ста вiсiмдесяти сантиметрiв на зрiст, худорлявий, проте досить мiцний. Красивi благороднi риси обличчя говорили про знатне походження.

«Але ж зовсiм молодий, – промайнуло в головi Матвiя. – Цiкаво, в такому вiцi далеко не кожен замислюеться про вiчне. Можливе, вiн просто виконавець, а замовник – бiльш серйозний шанувальник старовини. Хоча сенс? Все ж-таки лорд. І його думки… Нi. Вiн напевно дiе вiд свого iменi. Хм! Не тiльки я в простих природних явищах бачу красу, через яку можна вiдкрити задум всього iснування».

– Вогонь, вода, вiтер, – протяжно вимовив уголос Матвiй. – Все це змушуе нас вiдчути себе чимось бiльшим, нiж просте смертне творiння, якщо, звичайно, вiдволiктися вiд буденностi та сконцентрувати розум на подiбних думках.

Тепер настала черга лорда зосередити свiй щирий iнтерес на Матвii. Здавалося, що його вiдвiдали такi самi думки, якi хвилину тому крутилися в головi його гостя. Лорд явно не хотiв видавати надмiрну зацiкавленiсть, i його погляд ковзав нiби крiзь спiврозмовника. Нiхто з присутнiх не смiв порушити тишу, що настала. Андрiй давно вже нiчого не казав, а тiльки переводив погляд з лорда на Матвiя i назад. Сам же Матвiй був дещо спантеличений, тому як зазвичай саме вiн «сканував» людей своiм внутрiшнiм iнтуiтивним вiдчуттям, тепер же вiн перебував у зворотному положеннi.

Деякий час по тому легке напруження вiд тривалоi паузи згасло. Лорд помiтно розслабився, невимушено розтягнувся в крiслi, витягнувши вперед довгi ноги, i Матвiй зрозумiв, що вiн прийняв для себе остаточне негласне рiшення про iхню спiвпрацю.

– Отже, лорде. У чому саме полягае наша мiсiя? – впевненим тоном поцiкавився Матвiй. – Адже я повинен буду поiхати туди не просто подивитися. Що конкретно вас цiкавить? Артефакти, письмена, а може, перевiрка легенд?

– Все, що ви перерахували, дуже цiкаво, – вiдповiв лорд, – але це лише деталi та iнструменти для досягнення кiнцевоi мети. Головне – це вирiшення завдання. Як саме були зведенi цi будови? Найважливiше – це технологiя. Для початку потрiбно знайти iх i точно вказати координати розташування. Пiсля цього дослiджуйте руiни й спробуйте зрозумiти, як вони були побудованi. Я розумiю, що завдання вкрай складне. Весь науковий свiт працюе над його вирiшенням. Але тут потрiбно нестандартне бачення. Саме тому я i звертаюся до вас. Якщо все-таки не вийде з'ясувати технологiю побудови, дослiджуйте цi руiни та визначте iх справжнiй вiк. Це цiлком реальне завдання. Я впевнений, що вченi легко визначили його, але говорити про це… назвемо це так, бояться. Я ясно виклав своi думки, джентльмени?

– Цiлком, – вiдповiли в один голос чоловiки.

– Завдання ясне i зрозумiле, – продовжував Матвiй. – Менi дуже цiкаво взятися за цю справу. Залишилося лише прорахувати фiнансову сторону питання. Їi ми обговоримо пiсля збору всiеi iнформацii, вiд якоi залежатимуть кiлькiсть учасникiв групи й необхiдний маршрут.

– Запевняю вас, панове, рахувати нiчого не потрiбно, – запевнив лорд. – Триста тисяч доларiв на квитки та екiпiровку. Якщо результат експедицii нульовий – залишок коштiв залишаеться у вас. Результати та всi мiркування, зрозумiло, повнiстю менi доповiсти. Якщо встановите реальний вiк будiвель з незаперечними доказами – отримаете додатково пiвмiльйона доларiв. Якщо ж добудете технологiю i продемонструете вiдтворення споруди, ваш фiнансовий рахунок поповниться на три мiльйони доларiв. Такi умови вас влаштовують?

– Беззаперечно, – вiдповiв Матвiй пiсля безмовного спiлкування поглядами зi своiм компаньйоном. – Упевнений, первiсноi суми вистачить на два – три мiсяцi роботи та проживаннi в Куско. Якщо за цей час ми нiчого не знайдемо, то спокiйно повернемося додому. Якщо…

– Я прошу вибачення, – перервав мiркування лорд, – але шлях iз Куско додому вам неодмiнно доведеться виконати через Лондон, тому як я буду перебувати там, а звiт менi потрiбен з перших рук.

– Як скажете, лорде, – погодився Матвiй. – Отже, якщо експедицiю необхiдно буде продовжити, я зв'яжуся з вами та подiлюся своiми мiркуваннями. Подальше рiшення будете приймати ви, виходячи вiд отриманоi iнформацii.

– Добре, – вiдповiв лорд. – Але якщо виникне необхiднiсть в консультацii щодо подальшого розвитку експедицii, а вiдповiдно, в додатковому iнвестуваннi, вам потрiбно буде летiти в Лондон. Це не займе багато часу. Будь-якi телефоннi розмови просто неприпустимi в такiй справi. Той номер, за яким я зв'язувався з вами, мiстер Кронов, – звертаючись до Андрiя, мовив лорд, – вже знищений. Тому будь-якi технiчнi та фiнансовi питання ви будете вирiшувати з моею довiреною особою – мiстером Ламбертом. Вiн сам зв'яжеться з вами за годину пiсля мого вiдльоту до Лондона.

– Все зрозумiло, – встаючи з крiсла, мовив Матвiй. – Я думаю, в нас бiльше немае питань один до одного.

– Скажiть тiльки, коли ви маете намiр летiти в Пiвденну Америку, i я вас бiльше не затримую.

– Зазвичай збiр i обробка iнформацii займають близько тижня, – трохи подумавши, вiдповiв Матвiй. – Але щоб робота просувалася бiльш продуктивно, дня за три я вiдправлюся до Іспанii, а звiдти попливу на кораблi до Бразилii. За час плавання я зможу спокiйно обдумати всi деталi. Крiм того, подорож на морському лайнерi, далеко вiд землi, дуже плiдно впливае на розумовий процес.

– Упевнений, що це так, – схвально кивнув лорд. – Радий був з вами познайомитися, панове.

Потиснувши лорду руку, друзi вийшли з номера. Пiсля його таемничоi атмосфери, свiтло в коридорi слiпило очi. Спустившись на перший поверх, вони попрощалися з дiвчиною-адмiнiстратором, попередньо взявши вiзитнi картки готелю.

– Впевнений, у вас один з найспокiйнiших i красивiших готелiв в Європi, – промовив на прощання Матвiй. – Якщо будуть цiкавитись, я обов'язково його порекомендую.

– Дякую, – посмiхнулася дiвчина, трiшки схиливши голову.

Чоловiки вийшли з вестибюля, сiли в машину i покинули територiю готелю.

– Отже, – почав розмову Андрiй, – з чого почнемо?

– Боюся, любий друже, ти не зможеш менi допомогти в цiй справi. Всю необхiдну iнформацiю я отримав. Коли з тобою зв'яжеться довiрений лорда, скажеш йому, на якi рахунки переказати кошти. Собi залишиш десять вiдсоткiв, тобто тридцять тисяч. Тепер з приводу iнших грошей. Вважай, що пiвмiльйона у нас в кишенi. Визначити реальний вiк каменю не складе великих труднощiв. Для цього я вiзьму з собою професора i заодно мого друга Лiнду Чижевську. Ти з нею не знайомий, але перед вiд'iздом ми це виправимо. А ось з приводу технологii будiвлi, скажу, не приховуючи, шансiв небагато. Хоча повiр, я зроблю все вiд мене залежне. Не кожен день випадае шанс розкрити таемницю стародавнiх цивiлiзацiй, та ще з такою щедрою фiнансовою пiдтримкою.

– Я не сумнiваюся в тобi, друже, – не вiдриваючи погляду вiд дороги, вiдповiв Андрiй. – Ти вважаеш, трьох мiсяцiв може не вистачити для роботи?

– Можливо все. Пiвденна Америка зберiгае стiльки загадок, що можна не виiжджати звiдти роками. Я знаю три групи, якi працюють там понад рiк, тому три мiсяцi – це невеликий термiн. До речi, я збираюся вiдвiдати одну з них, хоча вони й займаються зовсiм iншими речами, але вже цiлком володiють мiсцевими дiалектами, що важливо. Для збору легенд доведеться спiлкуватися з мiсцевими жителями. Хто краще за них знае традицii та перекази своiх земель? Найголовнiше – розташувати iх до себе або ж зацiкавити чимось, але цiннiше зрозумiти, про що вони говорять. На iспанському, ти знаеш, я досить непогано висловлювався, однак дiалектiв там дуже багато: мапудунгун, кечуа та аймара е найпоширенiшими. А вже скiльки iх взагалi, думаю, не знае нiхто. Хоча, швидше за все, вони дуже схожi мiж собою, тому пiд час плавання менi нудьгувати не доведеться.

– Ви поiдете удвох або тобi потрiбна бiльш мiцна команда? – поцiкавився Андрiй

– Менi цiлком вистачить Лiнди. Лорд поставив конкретнi завдання. Хто менi ще може знадобитися? Екiпiровку я пiдберу, а у Лiнди е всi необхiднi прилади для проведення аналiзiв. Потрiбно, до речi, отримати дозвiл на iх транспортування, а для цього менi потрiбна готiвка, оскiльки наша експедицiя мае неофiцiйний характер.

– Все буде, – коротко вiдповiв Андрiй, згортаючи в провулок, i пiд'iжджаючи до будинку Матвiя. – Сьогоднi вiдпочиваймо, а як тiльки-но зi мною зв'яжеться представник лорда… як його там?

– Мiстер Ламберт, – пiдказав Матвiй.

– Саме так, – кивнув Андрiй. – Коли мiстер Ламберт зв'яжеться зi мною, i ми владнаемо всi деталi, я вiдразу тебе повiдомлю.

– Домовилися, – закриваючи дверцята машини, мовив Матвiй. – На добранiч.

– І тобi на добранiч, – попрощався Андрiй, i, включивши легку музику, натиснув педаль газу.




2


Прийшовши додому, Матвiй прийняв душ i лiг у лiжко. Однак сон не поспiшав огортати його своiм покровом. Всi його подумки було занурено у майбутню поiздку, яка обiцяла гострi вiдчуття i непоганий заробiток.

«На рахунок того, що менi вистачить однiеi людини, це я погарячкував, – розмiрковував Матвiй, закинувши за голову руки. – Як би не довелося пошкодувати потiм. Хто знае, якi таемницi зберiгае ця небачена земля? До того ж доведеться мати справу з людьми, якi перебувають далеко за межами цивiлiзацii. Але найголовнiше, у Лiнди буде своя робота, у мене – своя. Вона буде досить часто залишатися на самотi, а ризикувати ii життям я нi в якому разi не збираюся. А якщо так, то потрiбен ще один чоловiк. Я одинак, i помiчник може лише перешкодити менi, а ось Лiндi вкрай необхiдно мати асистента, який, окрiм всього, зможе забезпечити ii безпеку».

Прийнявши таке рiшення, Матвiй трохи заспокоiвся, але заснути все одно не виходило. Його розумова дiяльнiсть й грайлива фантазiя розкручувалися i росли в геометричнiй прогресii. Вiн подумки перенiсся в мiсце, де знаходилися вцiлiлi залишки стародавнiх будiвель. Серед незайманих тропiчних лiсiв, яких ще не торкалася людина, розташувалися величезнi цiльнi кам'янi блоки, якi тонули у пагонах витких рослин. Матвiй блукав по стежцi, що обвивала весь комплекс будiвель i поступово вела його в глибину джунглiв. Дзвiнкi трелi птахiв звучали настiльки реалiстично, що Матвiй втратив грань мiж фантазiею та реальнiстю. Тепер його увага повнiстю зосереджувалася на нових вiдчуттях, i вони були воiстину дивовижними. Окрiм пташиного гомону навколишнiй простiр насичувався шелестiнням листя, коли його дбайливо торкалися пориви вiтру. У цi моменти затихав i крик мавп, i вiддалений рев диких звiрiв, нiбито й вони насолоджувалися цiею милозвучною мелодiею джунглiв. А мiж тим, приемна прохолодь лiсу манила все далi й далi ледве помiтною стежкою. Без будь-якого вiдчуття страху Матвiй заглиблювався в гущавину, насолоджуючись мальовничими пейзажами, якi знов i знов вiдкривали для нього свою вроду, яка невпинно милувала зiр. Величезнi вiковi дерева, що розташувалися по обидва боки стежки, спрямовували своi верхiвки прямiсiнько до хмар, якi приймали iх до себе й огортали непроглядним полотном. Однак це не завадило вечiрньому сонечку пробиватися крiзь листя, створюючи ступеневу iлюзорнiсть навколишнього простору. Здавалося, що вся ця пишнiсть – один цiлiсний органiзм, а всi дерева, тварини та комахи – лише його складовi частини.

Поступово стежка привела його до дзюркотливоi рiченьки, i шум води злився воедино зi спiвом птахiв, шелестiнням листя, скрекотом комах i ледь чутним ревом звiрiв. Це заворожувало. Це було солодше найсильнiших вiдчуттiв, якi Матвiй вiдчував в реальному життi. Здавалося, вiн не йшов, а нiби на крилах ширяв над цiею величчю джунглiв. Вiдчуття неймовiрноi легкостi тiла можливо було порiвняти зi станом невагомостi, яке Матвiю доводилося вiдчувати ранiше за службовим обов'язком.

Трохи озирнувшись, вiн став помiчати, що вiчнозеленi рослини огортають собою величнi стародавнi споруди, а соковитi плоди цих рослин нависають майже над землею. Їх налитий сонцем стиглий вид, так i вабив покуштувати цi дивовижнi екзотичнi плоди, але в цьому свiтi вони являли собою цiннiсть тiльки через дивовижне солодке пахiлля, яке надихало i насичувало мандрiвникiв, що подорожували цiею загадковою стежкою. Вдихаючи iх тонкий аромат, Матвiй вiдчував, як в ньому прокидаеться небувала сила. Вiн вiдчував свою могутнiсть. Варто було тiльки захотiти – i вiн мiг зрушити з мiсця вiковi брили, якi причаiвшись, дрiмали пiд густим зеленим покровом тропiчних рослин. І не просто зрушити. Вiн мiг рознести iх на дрiбнi шматочки. Кордонiв тут не iснувало. Матвiй вiдчував енергiю камiння. Поза всяким сумнiвом, тут вони були живими й схилялися перед володарем, який вiльготно прогулювався серед iх величi. Вiн прилiг на шовковий трав'яний килим i заплющив очi, щоб спробувати поспiлкуватися з цим новим для себе свiтом, але замiсть казкових вiдчуттiв виявився у своiй кiмнатi, лежачим на лiжку.

– Нi! Нi! – жахнувся Матвiй, нiби поряд з ним вдарила блискавка. – Ще!..

Матвiй поспiшив заплющити очi, i знову опинився там, серед живих загадкових будiвель, що випромiнювали дивну енергiю. Вiдчуття подвiйноi реальностi було вище його розумiння. Вiн мiг перебувати тут i там водночас. Вiдчуваючи себе напiвбогом у своiх видiннях, вiн знову розплющував очi й перетворювався на безпорадну, обмежену у своiх здiбностях iстоту. Знов i знов вiн повертався у свiт марева, i прагнув бiльш детально розглянути кам'янi споруди.

Розташування i форма таких грандiозних споруд не викликали сумнiву в iх рукотворному походженнi. Чiтко видiлялися вiконнi прорiзи, якi облюбували незлiченнi полчища мавп. Безумовно, уява Матвiя намалювала йому цiле покинуто мiсто, яке, судячи за безмежними розмiрами, населяла цiла цивiлiзацiя, давно понурившись в безоднi часу…

Будильник на мобiльному телефонi перервав спостереження iлюзорного свiту, повернувши Матвiя до сувороi реальностi. У порiвняннi з пережитими вiдчуттями вiн вiдчував себе таким знесиленим, що навiть на мить не мiг наблизитися до жаданого забуття.

«Гаразд, – трохи оговтавшись, подумав вiн. – Може пiзнiше ще вийде. Все-таки цiкаво, вiд чого залежать такi яскравi та барвистi сни? Закiнчу дослiдження руiн i звернуся до фахiвцiв. Може зi мною щось не так».

Розмiрковуючи над цим, Матвiй змирився з втраченими можливостями й знову знайшов непорушну силу волi та потужну енергетику фiзичного свiту. Миттево начеркавши план на сьогоднi, вiн поглянув на годинник.

«Цiлком пристойно для дзвiнка», – вирiшив вiн, набираючи номер подруги.

– Доброго ранку, Матвiй, – почувся з трубки нiжний жiночий голос.

– Доброго ранку, Лiнда. Вибач за раннiй дзвiнок, але така негайна справа не терпить зволiкань.

– Чомусь я не здивована, – розсмiялася дiвчина. – Це твiй фiрмовий почерк. Швидко, все й одразу. Цього разу теж працюемо на випередження?

– Нi. Зараз все набагато розмiренiше. Єдине, що потрiбно, так це виiхати якомога ранiше, а сама робота досить забарна та копiтка.

– Я заiнтригована, – без удаваноi скромностi зiзналася дiвчина. – Зараз просвiтиш чи потрiбно зустрiтися?

– Ти ж знаеш, я не люблю зайвих балачок через телефон, – вiдповiв Матвiй. – Тобi з ранку зручно або будеш зайнята?

– З моею любов'ю до професii я зайнята завжди, але для тебе я скасую всi справи. Моя робота, на жаль, не приносить очiкуваних доходiв, а в цьому планi ти мене нiколи не розчаровував.

– Це обнадiюе, – посмiхнувся Матвiй. – Тим бiльше справа, яку я хочу тобi запропонувати, дае перспективи дуже пристойного доходу, зрозумiло, виходячи вiд результату. Менi пiд'iхати до тебе або поснiдаемо в ресторанi?

– Ти справдi думаеш, що дiвчина може вiдмовитися пiти з тобою в ресторан? – знову розсмiялася Лiнда. – Пам'ятаеш хоч один випадок?

– Кого менi запрошувати окрiм тебе? – здивувався Матвiй. – Ти ж знаеш, я в душi вiдлюдник. А ось нашу дружбу дуже цiную, повiр, i за неi готовий вiддати багато чого.

– Та ну тебе розпорошуватися, – не без задоволення простягнула дiвчина. – Куди iхати?

– Ображаеш, – бовкнув Матвiй. – Я сам заiду за тобою за годину. Встигнеш зiбратися?

– Звичайно. Чекаю на тебе.

Матвiй пiдiйнявся з лiжка i попрямував до шведськоi стiнки, встановленоi прямо в спальнiй кiмнатi. Цю звичку вiн виробив ще зi шкiльних часiв, i треба зауважити, що навички, набутi завдяки цим вправам впродовж всього життя, не раз виручали його. Пiсля п'ятнадцятихвилинного тренування вiн викликав таксi та попрямував до душовоi кiмнати.

Сiрий ранок огортав ще тихе мiсто, коли Матвiй iхав в машинi. За нiч небо повнiстю вiддало землi залишки вологи, залишивши ii на проiжджiй частинi, що трохи уповiльнювало пересування.

– Перепрошую, вимкнiть, будь ласка, музику, – попросив Матвiй водiя.

– Полюбляете тишу? – розумiюче кивнув водiй, прикручуючи гучнiсть.

– Так. Крiм того, зараз е над чим помiркувати.

Водiй не смiв бiльше вiдволiкати, що дало Матвiю можливiсть зосередитися на майбутнiй бесiдi. Продумавши основнi деталi розмови, вiн зручно розташувався на задньому сидiннi авто i сконцентрував свiй погляд на мiському пейзажi, що мигтiв за вiкном. Багатоповерховi будинки потопали в зеленi густо насаджених дерев i чагарникiв. На вулицях вже починали з'являтися першi пiшоходи.

«Рано чи пiзно все це перетвориться на джунглi, – мiркував Матвiй. – Дерева повнiстю захоплять свою територiю, споруди зруйнуються, i стане все так, як було давним-давно до нас, сучасних людей. Дикi тварини знову повернуться сюди та будуть панувати на своiй землi. А ще через деякий час хтось, надiлений iнтелектом, буде дослiджувати цi мiсця, i намагатися зрозумiти тих, хто жив тут задовго до них. Нашу природу, архiтектуру, думки. Спочатку дослiдники будуть захоплюватися i дивуватися, як мешканцi планетi могли споруджувати такi високi й грандiознi будiвлi. А трохи пiзнiше, можливо, виникнуть непорозумiння i посмiшки вiд такоi примiтивноi логiки мислення, як наша. Хоча це досить оптимiстичний прогноз, цiлком можливо, найбiльш привабливий для нашоi рiдноi планети. Можливо, все це буде поховано пiд тоннами пiску i пилу, куди не зможе пiдiбратися жоден живий органiзм. Або виявиться на днi океану, а нашi будинки стануть притулком для небачених iстот, плаваючих серед них. А з часом, можливо, все це зануриться у вiковi льоди, якi збережуть пам'ять про нас на багато тисячолiть. Так. Все це вже було. Є зараз. І повториться знов. Скiльки разiв? Швидше за все й наймудрiшi не знайдуть вiдповiдi».

Автомобiль тим часом наблизився до мiсця призначення, i волею-неволею водiевi довелося вивести свого клiента з фiлософських роздумiв.

– Пiд'iжджаемо, – обережно промовив вiн коротко. – Це кiнцевий пункт призначення або е ще побажання?

– Є, – виходячи iз задумливого стану, повiдомив Матвiй. – Чекайте саме тут. Хвилин за десять я спущуся зi своею супутницею, i ви вiдвезете нас до ресторану «Хамелеон». Це недалеко звiдси. Знаете?

– Звичайно, – кивнув водiй. – Чекатиму.

– Дякую, – кинув на ходу Матвiй, виходячи з машини.

Пiднявшись на третiй поверх, вiн подзвонив у дверi. Лiнда не змусила себе довго очiкувати, i з променистою усмiшкою вiдчинила дверi.

– Доброго ранку! Заходь, будь ласка, я майже готова.

– Шикарно виглядаеш, – цiлуючи руку дiвчини, протягнув Матвiй. – Втiм, як завжди.

– Треба ж тримати марку з таким чоловiком, як ти, – розсмiялася Лiнда, дещо почервонiвши. – Сiдай поки на канапу. Я майже готова.

Матвiй трохи почекав, поки дiвчина закiнчить збори, пiсля чого молодi люди спустилися до таксi, яке терпляче очiкувало на своiх пасажирiв.

– Отже, – промовила Лiнда за п'ятнадцять хвилин, сiдаючи за столик у ресторанi. – Я вся палаю вiд нетерпiння.

– Повiр, я i сам поспiшаю подiлитися iнформацiею, – запевнив Матвiй, займаючи свое мiсце навпроти дiвчини, – але давай спочатку замовимо що-небудь перекусити, тому що сьогоднi ми, ймовiрно, вже не зможемо нормально поiсти.

– Замовляй, звичайно, – кивнула Лiнда, вiдсуваючи в бiк меню. – Менi лише склянку апельсинового соку.

– Подвiйну порцiю креветок i графин свiжого апельсинового соку, – звернувся Матвiй до офiцiанта.

– А ти не боiшся замовляти ось так, без попередження, – з побоюванням запитала Лiнда. – Я не хочу бачити тебе таким, як минулого разу.

– Дякую за нагадування, Лiнда. Я тут частий гiсть, i вони знають про моi кулiнарнi вподобання. Все, що я замовляю, приправляють лише сiллю, без жодних приправ, тому проблем не виникне.

– Це добре, – з полегшенням вимовила вона. – Ти вiдтодi так i не звертався до лiкарiв?

– Усi кажуть одне й те саме: або лiки, або виключення тих продуктiв, на якi у мене алергiя. Продукти я виключив, а ось проти сезонноi алергii не рятуе нiчого, навiть лiки.

Лiнда задумалася.

– Шкода, звичайно. Стiльки корисних продуктiв довелося виключити з рацiону.

– Коли згадуеш про приступи, не так вже й шкода, – вiдповiв Матвiй й посмiхнувся. – Але не будемо про сумне, адже ми не для цього сюди приiхали.

– Так, вибач, просто згадала наш минулий похiд в ресторан.

– Так, згадувати сумно, – задумливо мовив Матвiй. – Але перейдемо до справи. Надiйшло замовлення на дослiдження стародавнiх споруд у Пiвденнiй Америцi. Не викликае сумнiвiв, що це не природнi творiння. Безумовно iх зводили розумнi iстоти. Звiдси й виникають завдання. По-перше, i найнеобхiднiше – дiзнатися iх справжнiй вiк. Коли саме вони були побудованi? Для цього ти менi, власне, i потрiбна. По-друге – визначити iх призначення, а також спробувати з'ясувати технологiю побудови. Тут я вже буду працювати сам, хоча не виключаю, що твiй ясний розум i в цьому питаннi може надати неоцiненну допомогу.

– Пiвденна Америка… – задумливо пробубонiла дiвчина, дивлячись в простiр, немов згадуючи щось. – Пiвденна Америка…

– Щось бентежить? – насторожився Матвiй. – Благаю, скажи, що згодна! Ти менi вкрай потрiбна в цiй експедицii!

– Бентежить?! – пожвавилася Лiнда. – Так це ж мрiя будь-якого археолога. Ти ж сам прекрасно знаеш, скiльки таемниць зберiгае ця загадкова земля.

– Це вiрно, – погодився Матвiй. – І щоб розгадати iх, доведеться тiсно спiлкуватися з мiсцевими племенами, яких до сих пiр не зламала цивiлiзацiя.

– Не страшно? – загадково посмiхнулася дiвчина, пильно дивлячись в очi друга.

– Ти про що? – не зрозумiв Матвiй. – Ти що, не знаеш мене?

– Тебе-то я знаю дуже добре i впевнена, що ти не боiшся нi смертi, нi тортури. А ось те, що добре знаеш перекази Пiвденноi Америки, не впевнена. Там е речi страшнiшi за смерть.

– З цього мiсця докладнiше, будь ласка, – смакуючи новi випробування, попросив Матвiй.

– Добре. Ти цiлком стiйкий хлопець. Впевнена, впораешся. Ти чув що-небудь про професора археологii Матвiенко?

– Так вiн навiть книгу видав, якщо не помиляюся, – трохи помiркувавши, вiдповiв Матвiй. – Поважний вчений.

– Це вiрно, – вiдповiла Лiнда. – Але, крiм усього iншого, вiн був моiм наставником.

З цими словами Лiнда нахилилася над столиком i заговорила тихiше.

– Одного разу ввечерi вiн подзвонив i попросив приiхати, – дiвчина схилилася ще нижче. – Те, що я почула з його уст, було вище мого розумiння, проте не довiряти йому не було жодноi причини. Мiжнародна група пiд його керiвництвом перебувала в Перу. Там вони збирали пiдтвердження усяких легенд та сказань. Якось увечерi один з мiсцевих шаманiв показав невiдому йому рослину, i проказав, щоб Іван Григорович роздягнувся i повнiстю нею натерся. Пiсля цього вiн вiдправив його гуляти в лiс, пробасивши нагострити вуха та тримати очi вiдкритими. Результат вражав, – простягнула Лiнда, округлюючи очi. – Стемнiло швидко, однак вiн продовжував бачити все, причому набагато краще, нiж при денному свiтлi. Сiк рослини заколисав його рацiональний розум, загостривши всi почуття, змушуючи вiдчувати себе диким звiром. Вiн казав, що це не можна порiвняти нi з якими задоволеннями нашого фiзичного свiту. Ця рослина надавала йому стiльки життевоi сили та енергii, що дозволяла дiлитися нею з усiм оточуючим. Вiн вже не вiдчував себе iндивiдом, а вiдчував невiд'емною частиною цього свiту. Іван Григорович казав, що явно бачив енергетичнi потоки, що протiкають крiзь нього, – дiвчина зробила паузу, щоб пiдкреслити ефект сказаного, i знову продовжила свою розповiдь. – За деякий час до нього пiдiйшов iндiанець i попросив допомогти наловити риби для дiтей. Вони вирушили разом до рiчки. Іван Григорович казав, що риба сама припливла до нього, але взявши ii в руки, вiн заплакав, бо вiдчув неймовiрну з нею спорiдненiсть, пiсля чого вiдпустив.

Матвiй замислився. Ця розповiдь дуже нагадувала йому сьогоднiшнiй сон.

– Схоже на дiю психотропного зiлля, – повiдомив вiн Лiндi. – Я чув про них i те, що вони дуже поширенi серед шаманiв. Дякую за цiннi вiдомостi. Нашу поiздку доведеться трохи вiдкласти. Я повинен зустрiтися з твоiм наставником. Це допоможе заощадити нам деякий час.

– А ось цього зробити не вдасться, – резюмувала Лiнда, вiдкинувшись на спинку стiльця. – Через мiсяць пiсля нашоi зустрiчi вiн поiхав на Тибет паломником. Пройшло понад двох рокiв, але вiдтодi про нього нiхто не чув.

– Зрозумiло. Тобто ти переживаеш, що я теж поiду паломником? – посмiхнувся Матвiй.

– Це не привiд для iронii, – з докором поглянула на нього Лiнда. – Люди цiлком змiнюються, повертаючись звiдти.

– Дякую тобi, – так само серйозно вiдповiв Матвiй. – Це дiйсно цiннi вiдомостi, i дуже шкода, що ми не зможемо зустрiтися з твоiм наставником. А тепер до справи. Ти згодна поiхати?

– Питаеш! – радiсно видихнула Лiнда. – Їду неодмiнно.

– Це просто чудово, – засяяв Матвiй, i, за прикладом подруги, зручно вiдкинувся на спинку крiсла. – Скiльки часу тобi потрiбно, що б закiнчити справи?

– Думаю, небагато. У мене зараз дуже хороший асистент, i поки я не бачу справ, якi вiн не потягне.

– Чудово, – зрадiв Матвiй. – Отже, нам потрiбнi твоi прилади. Я переживаю, що ми не встигнемо зiбрати всi необхiднi документи для iх транспортування до Пiвденноi Америки, тому що я налаштований на виiзд завтра, максимум пiслязавтра.

– Якщо дуже захотiти, – заперечила дiвчина, – можна вирiшити цю задачу. Це все, що вiд мене вимагаеться?

– Це основне, – задоволено кивнув Матвiй. – Тепер скажи менi, яка iх приблизна вага. Вiд цього залежить, чи ми вiзьмемо iх з собою, чи вiдправимо вантажним лiтаком.

– Вони не надто важкi, – вiдповiла Лiнда. – Здебiльшого це реактиви. У мене е своi методи роботи. А скiльки, до речi, нас буде в командi?

– Це друге i дуже важливе питання, – вiдповiв Матвiй, – рiшення якого цiлком залежить вiд тебе. На першiй стадii я трохи допоможу тобi, i ми зможемо працювати разом, визначаючи вiк будiвель. Але згодом ми змушенi будемо роздiлитися, тому що для визначення технологii зведення будiвель я буду змушений, як вже казав, заглибитися в джунглi. Ти ж залишишся на самотi. А цього я не хочу. Тому вибери, будь ласка, собi будь-якого помiчника, якого вважатимеш за потрiбне.

– Ризикуеш взагалi залишитися без команди, – надула губки Лiнда, демонстративно схрестивши руки на грудях. – Зробимо необхiдний аналiз i пiдемо, куди скажеш, удвох. Що я, по-твоему, тягарем буду?

– Вибач менi за прямоту, – заперечив Матвiй, – тягар – це не зовсiм правильне слово. Повiр, я був в ситуацiях, де мiг вижити тiльки один. Будь зi мною напарник навiть мого рiвня пiдготовки, ми б залишилися там на вiки. І таких ситуацiй було декiлька. Саме тому я одинак. У мене мало навичок колективноi роботи.

– Зрозумiло, – зовсiм поникнувши, простягнула дiвчина. – Якщо чесно, я навiть не уявляю, кому могла б довiряти так само, як тобi. Ось i виходить, що брати менi нема кого.

– Гаразд, не будемо занепадати духом, – бадьоро заявив Матвiй. – Трохи змiнимо наш план. Їдемо вдвох. Проводимо огляд мiсцевостi. Визначаемо вiк. Скiльки, до речi, це займе часу?

– Сказати напевно не можна, – пожвавилася Лiнда. – Дуже багато факторiв можуть вплинути на аналiз. Крiм хiмiчних дослiджень, потрiбно буде звертати увагу на написи, письмена. Також потрiбно буде вивчити клiматичнi умови тiеi мiсцевостi в рiзнi часовi вiдрiзки…

– Це можливо? – здивовано перебив ii Матвiй.

– Наука не стоiть на мiсцi, – з виглядом знавця промовила дiвчина. – Це не тiльки можливо, але навiть не представляе особливих труднощiв. Однак знадобиться ретельний вiзуальний огляд i копiткий аналiз усiх отриманих зразкiв. Будь-яка дрiбниця може набути вирiшального значення. Якщо взяти середнi термiни подiбних робiт, то тижнi за три ми вдвох впораемося.

– Чудово, – натхненно пiдхопив Матвiй. – А я в той самий час буду оглядати околицi, i налагоджувати необхiднi контакти. Тут, як ти кажеш, також може бути важлива кожна дрiбниця, а яка саме, можна вiдразу i не зрозумiти. Отже, iдемо вдвох. Я займаюся квитками та екiпiровкою, а ти – пiдготовкою обладнання та дозволом на його транспортування. Увечерi я тобi зателефоную для обговорення та коригування подальших планiв.

– Менi знадобиться трохи готiвки для придбання деяких реактивiв i оформлення робочоi вiзи на вивезення обладнання. Як ми будемо iхати, до речi? Це необхiдно знати для отримання документiв.

– Орiентовно наш маршрут пройде через Португалiю, куди ми пiслязавтра вилетимо лiтаком, – повiдомив Матвiй. – Звiдти на кораблi вирушимо до Бразилii, а там не складе труднощiв заглибитися в материк.

– О!.. – з неприхованим задоволенням простягла Лiнда. – Це просто чудово! Круiз через Атлантичний океан – мрiя, а не подорож. Але ж це дуже коштовно, та й час втратимо. Чому саме так?

– Ти ж знаеш, що iспанським я володiю досить непогано, i велика частина населення Пiвденноi Америки говорить на його дiалектах. Поки ми будемо мандрувати, я зможу вивчити три, а може й чотири основних. Шум хвиль створюе вiдмiнну атмосферу для навчання, ну, i для вiдпочинку теж. Я недавно закiнчив одну справу i планував вiдпочити, але вiд таких пропозицiй, як би це сказати, не вiдмовляються. Тим бiльше що ця подорож i по твоiй частинi теж.

– Дякую, Матвiй, – вiдповiла Лiнда, з теплотою дивлячись на чоловiка, який сидiв навпроти неi. – Шанс з'iздити туди менi може нiколи й не випасти. Це дiйсно важлива для мене поiздка, яка надасть досить багато матерiалу для моеi подальшоi роботи.

– Я сподiваюся, ти розумiеш, що всi нашi результати закритi для науковоi спiльноти, – серйозно подивившись в очi дiвчини, повiдомив Матвiй. – Це приватне доручення, i замовник платить величезнi грошi саме за те, щоб результати не потрапили до рук громадськостi.

– Звичайно, – спокiйно вiдповiла Лiнда. – Але результати та висновки можуть побiчно стати менi в пригодi в iнших дослiдженнях. Я не буду згадувати про цю експедицiю.

– Дуже добре, – заспокоiвся Матвiй. – Приемно, коли робота приносить не тiльки грошi, але i задоволення. Хiба нi?

– Безумовно, – погодилася Лiнда. – Інакше твоя професiя не мае сенсу. Крiм того, якщо ти не захоплений, то навряд чи зможеш пiдкорити вершини.

– Згоден, – кивнув Матвiй. – Тепер, коли всi робочi моменти ми обговорили, можна зосередитися на iжi. Дуже люблю, як тут готують креветки. Їх не варять, а лише трiшки обсмажують, завдяки чому вони залишаються такими нiжними. До речi, я теж так роблю.

– Ранiше не мiг повiдомити?! – посмiхнулася Лiнда. – Тепер i менi хочеться iх скуштувати! Можна я поцуплю парочку з твоеi тарiлки, а то в мене аж слинка потекла.

– Бери, звичайно, – мовляв Матвiй i посунув тарiлку подрузi.

Дiвчина озирнулась по сторонах, i, переконавшись в тому, що на них нiхто не дивиться, двома пальцями взяла креветку. Вiдкусивши шматочок, вона прикрила вiд задоволення очi, i почала повiльно куштувати.

– Це просто чудово! – протягнула вона. – І ти вмiеш так готувати?

– Все генiальне просто, – вiдповiв Матвiй. – Я не знавець кулiнарних шедеврiв, тому готую найпростiшi страви. Ось вони й виходять дiйсно смачними.

– Нiчого подiбного навiть не пробувала. Якщо доведеться, покажеш, як приготувати таку смакоту. Обов'язково включу це блюдо до свого рацiону.

– Давай замовлю тобi, – запропонував Матвiй. – Ти ж бачила, вони швидко готуються.

– Дякую, Матвiй. Я вiзьму ще одну, i досить. Нумо закругляймося, а то сьогоднi дiйсно багато роботи. Поки справи передам, потiм документами займуся на обладнання. Це не так просто.

– Згоден, – вiдповiв вiн, закiнчуючи зi своею порцiею. – Тобi викликати таксi?

– Нi. Звiдси недалеко до моеi роботи. Спочатку я заскочу до лабораторii, i вже звiдти викличу машину.

– Добре, ходiмо, я трохи проведу тебе, – встаючи з-за столика, вiдповiв Матвiй.

Розплатившись i подякувавши офiцiантовi, вони вийшли з гостинного закладу на вулицю, яка пожвавилася на очах. Друзi попрощалися, i Матвiй вирiшив трохи пройтися пiшки, оскiльки до розмови з Андрiем вiн не мiг вживати нiяких дiй. Хмари давно розсiялися i яскраво сяяло сонце, зовсiм не залишивши слiдiв дощу на тротуарi. Не встигши пройти й сотнi крокiв, Матвiй почув телефонний дзвiнок.

– Добрий день, – пролунав у трубцi захеканий голос друга. – Цiлий ранок мотався. Познайомився з довiреною особою нашого клiента, мiстером Ламбертом.

– Як все пройшло? – поцiкавився Матвiй.

– Не повiриш. Його украiнська виявилася не на багато краще за мою англiйську. Але ми розiбралися. Пiдсумок – грошi на твоiх рахунках. Перевiр, будь ласка, надходження коштiв i вiдразу передзвони менi, якщо виникнуть проблеми.

– Звичайно, зараз перевiрю. Часу у нас дуже мало.

– У нас? – здивувався Андрiй. – Ти казав, що моя мiсiя закiнчуеться пiсля фiнансових питань.

– Так, вибач, – погодився Матвiй. – Все вiрно. Думаю, що проблем не повинно виникнути. Щойно зустрiчався з професором, i вона погодилася бути в складi групи. Я, звичайно, на це i розраховував, але потрiбно було бачити, з яким задоволенням вона це зробила.

– Хiба можна вiдмовитися вiд такоi прибутковоi пропозицii? – засмiявся Андрiй.

– Ти не розумiеш, – заперечив Матвiй. – Про фiнансовий бiк питання ми навiть не говорили. Проте очi у неi загорiлися по-справжньому. Вона дiйсно зацiкавилася цiею поiздкою. Та ще й такi речi розповiла менi про Пiвденну Америку, у будь-якого волосся дибки встануть.

– Вибач, – перебив Андрiй. – Думаю, це не телефонна розмова. Може, заiдеш до мене, поспiлкуемося. Ти, до речi, обiцяв мене з нею познайомити.

– Авжеж – заскочу обов'язково. Якщо вийде, то разом iз Лiндою.

– Ось це iнша розмова. Буду чекати вас у себе. Тепер ми не скоро побачимося, хотiлось би спокiйно посидiти, поспiлкуватися.

– Домовилися, – погодився Матвiй. – Чекаю на зустрiч.

Пiсля сприятливих новин про фiнансову сторону питання Матвiй приступив до приготування. Йому не раз доводилося збиратися в подiбного роду поiздки, тому все йшло по накатанiй. Вiн вiдвiдав декiлька магазинiв, i в його розпорядженнi опинився цiлком пристойний арсенал туристичних пристосувань: вiд маленьких карабiнiв до сигнальних ракет, на якi не поширювалася заборона до перевозу. Вiнцем його спорядження став комплект ножiв, якi в разi потреби можна було використовувати для самооборони. Матвiй майстерно володiв цим видом зброi, тому в походах нiколи не втрачав можливостi приховати цю смертоносну iграшку в спецiальнiй литковiй пов'язцi. Також вiн придiлив особливу увагу розмовникам з вивчення дiалектiв пiвденноамериканських племен. Зрозумiло, в доступному продажi практично неможливо знайти подiбного роду лiтературу, проте в цьому питаннi йому допомогла Лiнда, забезпечивши цiлком пристойним запасом посiбникiв з вивчення дiалектiв краiн Перу i Чилi, якi становили основу для мапудунгунськiх i кечуанськiх нарiч та говiрок. Цi родиннi iспанськiй мовi дiалекти вимагали скрупульозноi пiдготовки, чим Матвiй i збирався зайнятися пiд час перетину Атлантичного океану. Вiн мав намiр поповнити вiдсутнiй словниковий запас вже на мiсцi при зустрiчi з працюючими там експедицiйними групами.

Тепер залишалося зайнятися квитками. До вечора Матвiй пiдвiз паспорта приятелевi з туристичноi фiрми, повiдомив склад групи та бажаний маршрут i, подякувавши за термiновiсть, вiдправився додому.

«Поки все складаеться досить гладко, – сiдаючи у своему улюбленому крiслi, думав вiн. – Але найважливiша частина пiдготовки лежить на Лiндi. Вона запевнила, що все в нормi, але перетнути кiлька краiн – це не так просто».

Втiм, вирiшивши довiритися професiоналу, вiн прогнав тривогу i заснув мiцним, здоровим сном. У цю нiч барвистi мрii не турбували його, i на ранок Матвiй прокинувся бадьорим i повним сил. Придiливши належну увагу ранковим тренуванням, вiн в першу чергу вирiшив зателефонувати Лiндi.

– Доброго ранку, – почав Матвiй. – Вибач, що вiдволiкаю але, вiдверто кажучи, трохи хвилююся з приводу дозволу на перевезення обладнання. Ти впевнена, що я не зможу допомогти?

– Цiлком впевнена, – пiдтвердила Лiнда. – Все, що вiд мене залежало, я зробила. В обiд документи будуть у мене, i якщо наш маршрут не змiниться, то проблем не виникне.

– Будемо сподiватися, що з квитками теж нас не пiдведуть, – вiдповiв вiн. – Якщо у тебе майже все готово, запрошую тебе на вечерю до мого приятеля. Заодно обговоримо нашi подальшi дii.

– Добре, – погодилася Лiнда. – А при ньому можна згадувати нашу поiздку, адже ти говорив, що вона е конфiденцiйною.

– Все вiрно, – пiдтвердив Матвiй. – Але замовники вийшли на мене саме через Андрiя, i вiн безпосередньо допомагатиме нам з питаннями, якi можна вирiшувати дистанцiйно.

– Зрозумiло. Звичайно, я з задоволенням. На який час призначена зустрiч?

– Андрiй не обмежував нас у часi. Своi справи я вже зробив, так що кажи, коли тобi буде зручно?

– Заiжджай о шостiй, – трохи подумавши, вiдповiла Лiнда. – Менi не знадобиться багато часу.

– Зрозумiв, – коротко вiдповiв Матвiй. – Чекай.



О пiв на сьому вечора друзi стояли бiля ворiт маетку, смакуючи приемну бесiду зi смачною вечерею. Дверi будинку вiдчинилися, i на порозi з'явився господар, який, широко посмiхаючись, поспiшив iм на зустрiч.

– Доброго вечора, – привiтався Андрiй до своiх гостей.

– Доброго, – вiдповiв Матвiй, потискуючи руку друга. – Дозволь представити тобi професора археологii, мою давню знайому, а тепер i компаньйона, панi Лiнду Чижевську.

– Рада знайомству, – привiтно усмiхнулася дiвчина.

– От вже не думав, що звання професора вручають вiдразу пiсля закiнчення iнституту! – витончено пожартував Андрiй. – До того ж, не уявляв, що археологiя i краса можуть якимось чином поеднуватися в однiй людинi.

Лiнда знiяковiло посмiхнулася, а на ii щоках спалахнув рум'янець.

– Дякую за комплiмент, але звання професора я отримала рiвно через дев'ять рокiв пiсля закiнчення аспiрантури. Я всього на три роки молодша за Матвiя.

– Це вражае! – вигукнув Андрiй. – Нiколи б не сказав. Виглядаете приголомшливо. І, до речi кажучи, отримати професора в такi короткi термiни велика рiдкiсть. Чи я помиляюсь?

– Бувае й швидше. Все залежить вiд результатiв, ну й необхiдно везiння. Однак якщо поставити собi за мету i слiдувати iй, то обов'язково досягнеш бажаного. У свiтi немае нiчого неможливого.

– Вибачте менi, будь ласка, – раптом схаменувся Андрiй, – проходьте у будинок, а то тримаю вас на порозi. Але думаю, що це можна пробачити – тут би збентежився будь-який чоловiк.

– Пройдемо, не переживай, – допомагаючи зняти куртку Лiндi, вiдповiв Матвiй. – Така затишна домашня атмосфера так i кличе до себе. До того ж пахне досить смачно.

– Так, я замовив вiдмiнну пiцу. Їi щойно привезли. Колись я допомагав вiдкривати пiцерiю своему приятелевi, тому менi привозять найсмачнiшу i найсвiжiшу, прямо з печi, так би мовити. Сiдайте на тахту бiля камiна.

– Ось що люблю в приватних будинках – так це камiни, – дивлячись на вогонь, промовив Матвiй. – Ти ж знаеш про мою пристрасть.

– А чому ти у своiй квартирi не зробиш? – поцiкавилася Лiнда. – Я чула, зараз е бiокамiни, i не потрiбно нiяких витяжок.

– Є i бiо, i електрокамiни, – погодився Матвiй. – Але енергiю живого вогню не замiнить нiщо. Коли дрова потрiскують у вогнищi, я вiдчуваю незвичайне, нi з чим не зрiвняне умиротворене вiдчуття.

– Так-так, я знаю твою пристрасть до вогню, тому й розпалив його перед вашим приходом, – кивнув Андрiй, розкладаючи пiцу своiм гостям. – Як просуваються збори?

– Спорядження готове, – вiдповiв Матвiй, – квитки скоро будуть у мене на руках. Лiнда займалася оформленням документiв на транспортування обладнання. Поки все йде, як по маслу.

– Коли маеш справу з тобою, завжди все йде гладко, – посмiхнулася дiвчина.

– Головне мати чiткий та непохитний намiр, – додавши голосу театральностi, заявив Матвiй. – Чи не ти менi про це говорила?

Дiвчина кивнула.

– Абсолютно вiрно. І над цим питанням, до речi, працюе ряд вчених зi свiтовими iменами. Не всi результати стають надбанням громадськостi, але навiть тих небагатьох, якi оприлюднюють, вистачае для того, щоб приймати це за iстину.

– Дуже цiкаво ви розповiдаете, – приеднався до розмови Андрiй. – Обов'язково буду експериментувати. Але давайте, все ж, трохи обговоримо нашу експедицiю. Введiть мене в курс справи, адже менi потрiбно буде ще зустрiчатися з мiстером Ламбертом i давати непрямi звiти.

– Не питання, – вiдповiв Матвiй, насолоджуючись гарячою пiцою. – З квитками все вийшло просто чудово, правда, довелося трохи переплатити, але, з огляду на нашi можливостi, вiрнiше, можливостi нашого клiента, ми можемо собi це дозволити. Отже, завтра опiвднi ми вилiтаемо до Португалii. З собою беремо тiльки апаратуру Лiнди. У Португалii проведемо нiч, i пiслязавтра вранцi вирушаемо на лайнерi до Бразилii. Звичайно, це не найзручнiший маршрут, простiше i швидше було б доплисти до Венесуели, але на це е причини. По-перше, Венесуела не межуе з Перу, а кiнцевий об'ект, як ми знаемо, розташований саме там. Прямуючи через Бразилiю, нам доведеться перетнути тiльки один кордон, а це набагато зручнiше. По-друге, в Бразилii знаходиться група фахiвцiв, помiж яких один мiй добрий знайомий. Було б нерозумно не вiдвiдати його i не розпитати про тонкощi проживання корiнних жителiв, оскiльки основний упор буде зроблено на знайомствi та спiлкуваннi з ними. Вся основна апаратура полетить вантажним рейсом i чекатиме нас у Перу. Тепер готовий вiдповiдати на питання.

– Пiсля такоi вичерпноi доповiдi навряд чи можуть виникнути питання, – вимовив Андрiй. – У всякому разi, менi все зрозумiло, а вам Лiнда.

– Пропоную перейти на «ти», – запропонувала дiвчина, посмiхнувшись. – Думаю, так буде зручнiше.

– Із задоволенням, – погодився Андрiй.

– Що стосуеться поiздки, – продовжувала Лiнда, – маршрут бiльше схожий на прогулянковий, нiж на дiловий. Хоча, зiзнатися, я давно мрiяла про подорож на кораблi.

– Ти абсолютно права, – погодився Матвiй. – Але рiч у тiм, що я недавно закiнчив серйозну роботу i планував трохи вiдпочити, а це замовлення внесло корективи в моi плани. По-перше, вiно дуже цiкаве з фiнансовоi сторони, по-друге, представляе особистий iнтерес для мене. Це навiть не робота, а швидше, захоплення. Тепер рахуемо час. Летiти вiдразу до Перу ми б не стали через необхiднiсть вiдвiдати експедицiйну команду в Бразилii. Прямих рейсiв до Бразилii чекати дуже довго, отже потрiбно було б вилiтати з Португалii. З урахуванням ночiвлi це два днi. У Бразилii ми також провели б близько двох днiв. Переiзд до Перу займае три днi. Разом сiм. Тепер вiзьмемо наш маршрут. Все те ж саме, тiльки замiсть того, щоб летiти до Бразилii, ми попливемо. Це продовжить нашу подорож на п'ять днiв. Тобто в пiдсумку дванадцять. У порiвняннi з загальним строком поiздки це дрiбниця. Окрiм того, в дорозi я зможу розширити своi знання мiсцевим дiалектам i вiдпочити, до речi, перед складною справою дуже корисно. Ось i всi моi мiркування.

– Твоя розсудливiсть як завжди на висотi, – урочисто проголосила Лiнда. – І, як я вже казала, менi подобаеться такий маршрут.

Голосно розмовляти не мало нiякого сенсу, оскiльки в будинку панувала надзвичайна тиша, i лише легке потрiскування дров в камiнi заповнювало навколишнiй простiр.

– Дякую, Матвiй, – встаючи з тахти, промовив Андрiй. – Тепер все зрозумiло. Пропоную вiдзначити майбутню поiздку келихом шампанського.

– Ти ж знаеш, я не п'ю спиртних напоiв, – вiдповiв Матвiй. – Але, оскiльки кожен обряд мае свiй сенс, вiд стаканчика соку не вiдмовлюся. Цiкаво, для чого стикаються келихами?

– Вiдверто кажучи, не замислювалася над цим, – вiдповiла дiвчина. – Але якщо помiркувати, що при цьому вiдбуваеться, то на думку спадае дзвiн. Дзвiн келихiв. У будь-якiй культурi присутнiй дзвiн або якихось предметiв, або той же дзвiн у храмах. Цей звук надае дуже потужну сприятливу дiю.

– Можливо, ти права, – погодився Матвiй. – Було б цiкаво вивчити iнформацiю про вплив звуку на навколишнiй простiр. Пiсля повернення цим i займуся.

– Сiк так сiк, – вносячи тацю з графином, промовив Андрiй. – А тобi, Лiнда?

– Я пiдтримаю Матвiя, – вiдповiла дiвчина.

– Тодi ви не залишаете менi вибору, – розливаючи по келихах прохолодний напiй, мовив Андрiй. – Доповнiмо трiск дров у камiнi дзвоном наших келихiв, i нехай вiн принесе вашiй експедицii успiх i удачу.




3


Дивовижноi краси морський лайнер величаво та повiльно перетинав води Атлантичного океану, маючи на своему борту понад тисячу пасажирiв. Тиха гладь простягалася на багато кiлометрiв навколо, проте багатьох це абсолютно не цiкавило. Здебiльшого пасажири поводилися так, нiби перебували в розважальному закладi на сушi, позбавляючи себе елементарного задоволення вiд спостереження за нiбито зачарованою водною стихiею.

Йшов третiй день подорожi, i багато хто вже кинули цiнувати те, що Матвiй не промiняв би нi на якi досягнення сучасних розважальних нововведень, якими корабель був забезпечений повною мiрою. Однак були й такi, якi подiляли його iнтереси та весь вiльний час проводили в зручних шезлонгах на верхнiй палубi, з якоi вiдкривався панорамний вид на простори океану. День пiдходив до свого завершення i величезний диск вогняно-червоного кольору незабаром повинен був торкнутися своiм краем горизонту. Такi моменти Матвiй не пропускав нiколи, через можливiсть помилуватися польотом нашоi рiдноi планети.

«Пiд час свiтанку i заходу, можна воiстину спостерiгати мiць всесвiту, – розмiрковував Матвiй. – Планета мчить з величезною швидкiстю навколо сонця, а ми не можемо цього помiтити лише тому, що немае вiдповiдного орiентиру. Наскiльки ж все змiнюеться, коли вiн з'являеться. Коли сонце наближаеться до небокраю – можна сконцентруватися саме на цьому неймовiрному шляху нашоi планети. Як шкода, що такi моменти можливо спостерiгати тiльки два рази на добу. А для жителiв мегаполiсiв вони взагалi практично не доступнi. До того ж, бiльшiсть людей зануренi в iлюзорнi проблеми, якi вони самi собi вигадали. А варто лише вiдволiктися, подивитися навколо, i можна любуватися навколишнiм свiтом. Вiдчувати його силу. Його могутнiсть… Господарi землi… ну i нiсенiтницi нам вкладають в нашi незмiцнiлi розуми. Хто ми такi? Просто пiщинки. Хоча деякi вже починають це розумiти. Я ж не один тут сиджу. І хоча здебiльшого це люди похилого вiку, яка рiзниця. Головне, що я не самотнiй у своiх подумах».

Хоча променi вже не висвiтлювали палубу, його м'яке свiтло цiлком дозволяло читати, i Матвiй знову взяв у руки словник, який вiдклав на час милування сходом сонця. Пiвгодини потому вдивлятися в книгу все ж таки стало важко, i вiн вирiшив провiдати Лiнду. У каютi дiвчини не виявилося, i Матвiй попрямував до плавального басейну, де вона полюбляла проводити вечiрнi години. Басейн теж знаходився на верхнiй палубi, звiдки нещодавно спустився Матвiй, але тiльки на кормi судна, i щоб дiстатися туди, йому знадобилося не менше п'ятнадцяти хвилин. З наближенням стали чутнi сплески води й захопленi крики вiдпочивальникiв. В цей час нестачi у вiдвiдувачах не було, як, втiм, i в iнших розважальних мiсцях.

Оскiльки басейн знаходився на вiдкритiй палубi, а прохолодний океанський нiчний циклон огорнув судно своеi прохолодою, багато туристiв волiли нiжитися в теплiй водi. Матвiй не вiдразу помiтив Лiнду i тому вирiшив присiсти бiля барноi стiйки неподалiк. Замовивши склянку апельсинового соку, вiн почав спостерiгати за вiдвiдувачами, намагаючись вiдшукати подругу. Незабаром вiн помiтив, що дiвчина виходить з басейну. Лiнда теж побачила Матвiя i, накинувши на себе рушник, попрямувала до нього.

– Доброго вечора, – почув вiн радiсний голос. – Кого шукаеш?

– Доброго вечора, Лiнда, – встаючи зi стiльця, вiдповiв Матвiй. – Кого менi шукати, крiм тебе? Сiдай. Ти у вiдмiннiй формi.

– Дякую за комплiмент, – посмiхнулася Лiнда, i присунула до себе коктейль, запропонований барменом. – Все сподiваюся i тебе побачити в басейнi без майки, але ти не вiдриваеться вiд своiх словникiв. Може, зараз?

– Не хочу пригортати до себе уваги, – пожартував Матвiй, – до того ж не дуже полюбляю басейни. А ось в океан пiрнув би прямо зараз, якби пасажирам надавали таку можливiсть.

– Те, що залучиш увагу, це правда, особливо жiночу, – Лiнда посмiхнулася, багатозначно пiднявши брову. – Твое безтурботне вивчення дiалектiв на палубi припиниться через численних прихильниць. Дивись, скiльки красивих дiвчат купаеться.

Лiнда обвела очима територiю басейну, одночасно потягуючи коктейль через трубочку.

– Якщо ти будеш поруч зi мною, нiхто не наважиться скласти тобi конкуренцiю, – пiдтримав словесну гру Матвiй i за прикладом подруги повiв бровою.

– Як можна цiлими днями просиджувати на палубi, коли е можливiсть так здорово вiдпочити перед серйозною роботою. Тобi не завадило б познайомитися з ким-небудь. Гарне спiлкування в новiй компанii, змiна обставин дуже продуктивно впливають на освiтнiй процес.

– Згоден, – вiдповiв Матвiй. – Так i зроблю.

– Невже! – радiсно вигукнула Лiнда. – Тодi пiдемо купатися?

– Нi, я пас. Зате, нещодавно заходив у казино i бачив там столи для покеру. Гадаю, можна трохи пограти.

– Як на мене, досить нудне заняття, – засмутилася Лiнда. – Краще б покупалися.

– Дивлячись як грати i якi завдання ставити, – заперечив Матвiй.

– А якi можна ставити завдання? – здивувалася дiвчина. – Виграти та пiти з казино з грошима.

– Не кажи, – простягнув Матвiй. – Ти ж граеш не з роботом, а з живими людьми. З хорошою картою легко виграти, а ось обiграти противника, коли у тебе слабка карта – це зовсiм iнша справа. Для цього потрiбно навчитися вiдчувати опонента, передбачити хiд його думок. Ось де починаеться цiкава гра.

– Може, ти й правий, але це безумовно не для мене. Давай ще трохи посидимо, i я пiду до себе. Теж хочу перегорнути деякi записи, а на шляху до каюти насолодитися зоряним небом.

– Твоя правда, – погодився Матвiй. – Тут досить сильне освiтлення i зiрок майже не видно, хоча в цих широтах вони дуже яскравi.

– Справа не в широтах, а, як ти правильно зауважив, в освiтленнi. У великих мiстах навiть вночi занадто багато свiтла, тому зiрки не проглядаються так добре. А ось те, що тут можна бачити iншi сузiр'я, – це цiкаво.

– Згоден. Так приемно спостерiгати. У такi моменти починаеш замислюватися про речi, про якi в повсякденному життi нiколи б не згадав.

– Так, я помiтила, що ти iнодi поринаеш в якийсь своерiдний стан. Я не вважаю себе великим експертом в цiй галузi, але читала, що людський мозок може працювати на рiзних частотах. За словами дослiдникiв, iх чотири: альфа, бета, тета i дельта. Бета-частоту, наприклад, характеризуе готовнiсть до свiдомого мислення, альфа-частота – стан легкого розслаблення, тета-частота вiдповiдае за творче натхнення i дельта-частота вiдкривае загострене сприйняття.

– Я теж читав про це, але глибоко в iнформацiю не поринав, – зiзнався Матвiй.

– Так ось, – продовжувала Лiнда, – я вважаю, що коли ти спостерiгаеш за природними явищами, твiй мозок переходить на тета-частоти, що властиво далеко не всiм. Саме у цi моменти й вiдбуваеться отримання iнформацii, яку при звичайному станi отримати неможливо.

Матвiй замислився. Вiн згадав про своi барвистi сновидiння i намiр вивчити це питання бiльш детально.

– Лiнда! – вигукнув вiн. – Тобi цiни немае. Ти не повiриш, але саме це питання мене дуже сильно цiкавило, тiльки я не знав, в якiй областi шукати. А ти вiдкрила цю завiсу. Щиро дякую, подруго. Пiсля нашоi експедицii присвячу цьому час. Надто часто у мене бувае такий стан.

– Ось бачиш, як добре, – посмiхнулася Лiнда. – Нiколи не знаеш, звiдки прийде потрiбна тобi iнформацiя.

– Це точно, – вiдставляючи порожню склянку, вiдповiв Матвiй. – Перед сном про це помiркую.

– Пiзно вже. Хотiла лягти ранiше, у мене на завтра заплановано кiлька справ, а ти можеш йти розважатися до свого казино.

Дiвчина встала з-за барноi стiйки та, поцiлувавши Матвiя в щоку, попрямувала до виходу.

Матвiй не вiдразу пiшов до казино, а вирiшив спершу вийти на вiдкриту неосвiтлену палубу i подивитися на небо. З сузiр'iв Пiвденноi пiвкулi вiн пам'ятав тiльки сузiр'я Скорпiона, тому що за гороскопом сам був Скорпiоном. Маючи приблизну уяву про те, як воно виглядае, Матвiй витратив близько десяти хвилин на його пошуки. Не виявивши нiчого, що хоча б вiддалено нагадувало картинку з книги, вiн залишив цей задум i продовжив свiй шлях до грального закладу.

«Трохи пограю i знову повернуся сюди, – подумав вiн, прискорюючи крок. – Потрiбно буде хоча б вивчити назви i розташування сузiр'iв, нiколи не знаеш, що може стати в нагодi».

З цими думками Матвiй увiйшов у казино. Яскраве свiтло перервало мрiйливi роздуми, витiснивши iх передчуттям цiкавоi гри. Пройшовши повз столикiв з рулеткою, вiн попрямував до покерних столiв, за одним з яких йшла жвава гра. П'ять гравцiв розiгрували черговий кiн, в той час як чотири мiсця залишалися вiльними.

– Ви дозволите, панове, приеднатися до вашоi гри? – звернувся Матвiй до учасникiв, обвiвши iх швидкоплинним поглядом.

Всi гравцi за столом, включаючи круп'е, оцiнюючи подивилися на незнайомця.

– Що поганого в порожньому мiсцi? – раптом, звернувся до гравцiв лiтнiй джентльмен. – Упевнений, молодий чоловiче, що ви складете нам добру компанiю. Я вважаю, заперечувати немае причин.

Оскiльки, всi iншi мовчали, Матвiй сiл на вiльне мiсце та обмiняв у круп'е на фiшки п'ятсот доларiв.

– Це все, що я можу сьогоднi собi дозволити, – звернувся вiн до гравцiв. – Якщо програю – докуповувати не буду.

– Ми запам'ятаемо ваше обiцянку, – кинув на нього недружнiй погляд худорлявий чоловiк.

Цей погляд. Холодний, пронизливий, липкий. Вiн немов розсiкав наскрiзь, проникаючи всередину. Будь-який iнший не витримав би цього в'iдливого погляду, але тiльки не Матвiй. Приемний холодок пробiг уздовж його спини. Вiн прекрасно знав це вiдчуття, i воно йому подобалося. Воно з'являлося в моменти небезпеки, i змушувало мобiлiзувати невiдомi сили, якi спонукали до божевiльних вчинкiв, i не раз зберiгали його життя й гiднiсть. Зi спокiйною впевненiстю вiн дивився на опонента, i той засовався на стiльцi. Щоб не видати свого сум’яття, вимушено просичав:

– Що ж, будемо радi перевiрити вашу фортуну. Мое прiзвище Черишев. Можливо, чули коли-небудь про мене?

– Не доводилося, мiстер Черишев, – спокiйно промовив Матвiй. – Я розумiю, що ставлю себе в невигiднi умови, i, з усiм тим, як i пообiцяв, докуповувати не буду. Просто потрiбно звiкувати час, i сподiваюся, ви люб'язно допоможете менi в цьому.

– Як я можу до вас звертатися? – поцiкавився круп'е у нового гравця.

– Матвiй, – коротко кинув вiн йому.

Бiльше до Матвiя нiхто не звертався, i вiн вдався до аналiзу сидячих поруч iз ним супротивникiв. Круп'е продовжив роздачу. Гральний стiл мав овальну форму, i круп'е стояв з торцевого боку. Трое гравцiв сидiли навпроти Матвiя, двое – на однiй з ним сторонi. Окрiм лiтнього джентльмена i Черишева, його опонентами виявилися двое мiцних хлопцiв у бейсболках зi шведськими iменами Карл i Олоф i один зовсiм юний хлопець, якому на вигляд ледь виповнилося вiсiмнадцять рокiв. Вiн назвався Мануелем.

У першi десять роздач Матвiй спокiйно вигравав та програвав невеликi суми, здебiльшого придiляючи час аналiзу супротивникiв. Карл i Олоф грали разом, i навiть не приховували цього. За iх виглядом можна було сказати, що вони завзятi гравцi й займалися своею справою цiлком серйозно. Лiтнiй джентльмен просто хотiв добре провести час, дiстаючи з гаманця все новi й новi купюри. За розрахунком Матвiя, тiльки при ньому вiн програв пiвтори тисячi доларiв. Чоловiк сидiв похмурий, як дощова хмара, проте вперто продовжував докуповувати фiшки. Молодий чоловiк з красивим португальським iм'ям Мануель, попри свiй юний вiк, прекрасно контролював емоцii, не кидаючись даремно фiшками, i, як кажуть гравцi, грав по картi. Незабаром, однак, Матвiй помiтив, що сильна карта виявляеться у хлопця частiше, нiж повинна, виходячи зi середньостатистичних розрахункiв. Як не дивно, в цей час практично нiхто не закiнчував гру навiть на середнiй картi, i Мануель незабаром зiбрав у себе бiльш половини всiх iгрових фiшок, що становило, за розрахунком Матвiя, близько семи тисяч доларiв – суму, навiть для заможних людей, досить пристойну. Натхнений таким розвитком подiй, Мануель став дiяти розкуто i припинив дотримуватися обережностi. До цього моменту лiтнiй джентльмен вже повнiстю програвся i закiнчив свою гру. Встаючи з-за столу, вiн побажав усiм удачi та пiшов.

– Ну ось, нас знову п'ятеро, – ехидно зауважив Черишев. – Продовжимо?

– Зрозумiло! – вигукнув Мануель, – хiба можна припиняти гру, коли тобi так щастить.

– Удача супроводжуе найсильнiших, – пiдтримав його Карл, – проте гра ще не закiнчена. Я маю намiр вiдiгратися.

– Звичайно, панове, – прийняв виклик хлопець. – Я сповнений сил i готовий до гри.

– Ось i чудово, – кивнув Черишев. – Продовжуймо.

Круп'е продовжив роздачу карт, i Матвiй перемкнув на нього свою увагу, залишивши гравцiв самих собi. Круп'е майстерно i дуже швидко розкидав карти по столу, проте вiд уважного погляду Матвiя не вислизнув той факт, що вiн роздавав карти як зверху, так i знизу колоди. Миттево здогадавшись, що мае справу з шулерами, Матвiй зручнiше розтягнувся в крiслi та, немов нiчого й не трапилось, продовжив гру. Цього разу йому прийшли слабкi карти. Скинувши iх, вiн зосередив увагу на розвитку подiй за iгровим столом, особливо на юнаку. Круп'е виклав на стiл три карти: туза, даму i четвiрку. Виходячи з того, що в цiй роздачi не брав участi лише Матвiй, а в грi залишилося чотири гравцi, карти у всiх були високi, що вiщувало великi ставки. Напевно, Мануелю знов прийшла добра карта, оскiльки вiн дещо примружив очi й засовався на стiльцi – вiрна ознака, яку Матвiй вiдзначав кiлька разiв. Решта залишалися для Матвiя непробивними, що зайвий раз доводило iх далеко не аматорський пiдхiд до справи.

– Ставлю сто, – почав Олоф.

– Пiдтримую, – продовжив Черишев.

– Цього разу пропущу, – повiдомив Карл.

– А я теж пiдтримаю, – погодився Мануель.

Наступною картою вiдкрилася трiйка. Мануель в черговий раз не змiг приховати емоцiй, i почуття задоволення промайнуло на обличчi молодого чоловiка.

– Заради такоi карти можна поставити й п'ятсот, – почав другий кiн Олоф.

– Я, мабуть, пiднiму на тисячу, – вiдповiв Черишев.

– Тодi я пiднiму на двi тисячi, – миттево парирував розпалений Мануель.

Перший раз за весь вечiр Матвiй побачив на обличчi у Черишева вираз задоволення i вогник в очах. Решта гравцiв пiдтримали ставку. Вiдкрилася дев'ятка. Таким чином, на столi лежала комбiнацiя з туза, дами, дев'ятки, четвiрки, трiйки.

– Ну що ж, – з удаваним сумом i трохи розгублено пробурмотiв Олоф, – оскiльки я вже практично на мiлинi, ставлю все, що у мене залишилося – тисяча триста.

– Згоден, – пiдтримав Черишев i вичiкувально подивився на юнака.

Той схилився над своiми фiшками, явно пiдраховуючи весь накопичений запас.

– Ставлю п'ять тисяч, – випалив вiн, – все, що е.

Черишев безумовно чекав саме на такий розвиток подiй i задоволено вимовив:

– Розкриваю!

– Вiдкриемо карти, панове, – промовив круп'е.

Олоф кинув на стiл своi двi карти – туз i дама.

– Двi пари мiстера Олофа, – продублював круп'е. – Тузи та дами.

Юнак вiдкрив своi карти – пара тузiв.

– Трiйка для мiстера Мануеля, – виконуючи своi обов'язки, знову продублював круп'е. – Три тузи. Прошу вашi карти, пане Черишев.

Черишев спокiйно поклав на стiл свою пару карт.

– Двiйка й п'ятiрка мiстера Черишева, – пiдставляючи його двi карти пiд загальнi п'ять, повiдомив круп'е. – Стрiт! Перемога мiстера Черишева.

Мануель аж пiдскочив з мiсця, однак не мiг вимовити нi слова. Грати з двiйкою i п'ятiркою при вiдкритих перших трьох картах здавалося повним божевiллям, проте результат лежав на столi, i змiнити вже нiчого було не можливо.

Першим перервав мовчання Олоф:

– На сьогоднi я вичерпав свiй лiмiт, панове. Бiльше докуповувати не буду. Дякую за хорошу гру.

Мануель продовжував мовчки стояти бiля столу, немов втратив дар мови.

– А ви будете продовжувати? – звернувся до парубка круп'е.

– Я би продовжив, – виходячи iз зацiпенiння, видавив iз себе Мануель, – але моi скромнi кошти не дозволяють менi цього.

З цими словами вiн вийшов з-за столу, нервово покошлатив на головi волосся i попрямував до виходу.

– Жалюгiдне видовище, – з облудою промовив Черишев. – Бiльш не сяду грати за стiл з такими молодиками. Отже, нас трое. Будемо продовжувати?

– А чому ми повиннi перериватися? – подивився на нього Карл. – У мене, як i у мiстера Матвiя, ще е фiшки.

– Звичайно, – пiдтримав Матвiй, – продовжимо.

Круп'е знову взявся за роздачу, i гра побiгла своею чергою. Тепер роль жертви зайняв Матвiй. Вiн iз задоволенням спостерiгав, як йому дають на слабкiй картi пiдiбратися до рубежу восьми тисяч доларiв.

«Невже вони тримають мене за простачка, подiбно Мануелю, – думав Матвiй. – Так… це, скорiш, не шулери, а дилетанти, з якими можна трохи побавитися».

Матвiй вже не спостерiгав нi за круп'е, нi за Черишевим, оскiльки вже передбачав результат цього вечора, чекаючи на вирiшальну роздачу. І ось пiсля кiлькох дрiбних розiграшiв цей момент настав. Круп'е, як зазвичай, видав карти гравцям, i Матвiй розкрив у себе пару королiв. Посмiхнувшись про себе, вiн опустив карти на стiл.

– Ставлю сто, – почав Матвiй, вдаючи, що у нього слабка карта.

– Я пiдтримаю вас, мiстер Матвiй, – вiдповiв Карл.

– Я теж вiзьму участь у цiй роздачi, – ставлячи сто доларiв, промовив Черишев.

Круп'е розкрив на столi короля, валета i сiмку.

«Так, це саме той момент, до якого вони так довго пiдбиралися», – промайнуло в головi у Матвiя, i вiн виголосив вголос:

– Пiднiму на п'ятсот.

– Не моя карта, – скинув карти Карл.

– А менi подобаеться, – резюмував Черишев, – тому пiднiму ще на тисячу.

Матвiй перерахував своi фiшки. На даний момент його капiтал нараховував сiм з половиною тисяч доларiв.

«Гаразд, – подумав вiн. – Вiддаю п'ятсот для рiвного рахунку i буду закруглятися».

– Пiдтримую, – мовив вiн уголос.

Круп'е перевернув сiмку. У Матвiя склалися карти з трьох королiв i двох сiмок – неймовiрно сильна комбiнацiя, яка назвалася фулхаус, але вiн прекрасно розумiв, що у Черишева в руках двi сiмки – каре, що було бiльше.

– Ставлю сто, – почав Матвiй останнiй раунд.

– Пiднiму на тисячу, – зробив свою ставку Черишев.

Матвiй покрутив у руках карти, вдав, що перераховуе фiшки, i промовив:

– Фортуна – примхлива рiч. Я непогано виграв сьогоднi, а з таким ритмом гри, який ви задали, мiстер Черишев, цей кiн може забрати у мене всi старання цього вечора. І хоча у мене дуже сильна карта, це не максимальна комбiнацiя з усiх чинних. Я пас. І дозвольте менi на сьогоднi закiнчити гру.

Фальшива посмiшка миттево злетiла з обличчя Черишева.

– Ви не можете просто так закiнчити, – прогарчав вiн, бiльше не маючи снаги себе контролювати. – Я програв i вимагаю реваншу.

– Не впевнений, що ви в програшi, – продовжуючи дивитися йому у вiчi, холоднокровно вiдповiв Матвiй. – І хоча я не брав участi в першiй частинi гри, неважко порахувати, що ви у виграшi, так само як i я. Ми просто роздiлили грошi мiстера Мануеля i лiтнього джентльмена, iм'я якого я так i не дiзнався.

– Ви помиляетеся, – втрутився в розмову Олоф. – Цi грошi я програв iм до того, як ви приедналися до нас.

Це була чистiсiнька брехня, але Матвiй не став заперечувати та спокiйно промовив:

– У будь-якому випадку, ви не маете нiяких пiдстав для того, щоб затримувати мене тут. Правила передбачають можливiсть покинути iгровий стiл у будь-яку хвилину.

– Це вiрно, – вирiшив зайти з iншого боку Черишев, – але впевнений, ви людина честi й дозволите менi попросити вас надати менi можливiсть вiдiгратися.

– Можливо, я людина честi, однак якщо продовжу грати з вами за цим столом, мене чекае тiльки одна доля, та сама, яка спiткала лiтнього джентльмена i мiстера Мануеля.

– Як це розумiти? – гаркнув Черишев, втрачаючи контроль.

– Дуже просто, мiстер Черишев. Неможливо виграти, коли круп'е роздае карти зверху i знизу колоди.

У круп'е затремтiли руки, але вiн тут же виголосив якомога спокiйнiше:

– Перепрошую, пане, але це дуже серйозне звинувачення, i я маю право поскаржитися капiтану. Запевняю, що для вас це не вiщуе нiчого доброго, оскiльки ви при свiдках образили спiвробiтника судна, що закiнчиться для вас конфiскацiею всiх виграних коштiв.

– Прошу вас, – посмiхнувся Матвiй, – приведiть капiтана прямо зараз, i ми переглянемо вiдеозапис камери, яка знаходиться лiворуч вiд вас. Їi ракурс найбiльш чiтко вкаже, в якi моменти ви застосовували цей нехитромудрий трюк.

Всi за iгровим столом просто сторопiли. Пiсля хвилинного замiшання Черишев все ж взяв себе в руки й з загрозою у голосi прогарчав:

– Зараз не смiемо вас затримувати, але запам'ятайте, що перейти дорогу Черишеву без наслiдкiв ще нiкому не вдавалося.

– Я це врахую, – вiдповiв Матвiй i, обмiнявши фiшки на купюри, покинув казино.

Отримавши задоволення вiд проведеного вечора, Матвiй не поспiшав до своеi каюти. Подумки про сузiр'я Пiвденноi пiвкулi знову заполонили його свiдомiсть, i вiн вiдправився на верхню палубу, з якоi вiдкривався панорамний огляд на зоряне небо. Прохолода ночi освiжала пiсля довгого перебування в закритому примiщеннi. Матвiй глибоко вдихнув морське повiтря i затамував подих. Вiн не став сiдати в крiсло, а просто пiдiйшов до огородженого краю палуби, притулившись до леера. Повний мiсяць чудово висвiтлював тиху гладь океану, вiдбиваючись у виглядi мерехтливоi дорiжки. Гула моторiв судна не було чутно, як i шуму пасажирiв. Але все ж, в цiй тишi Матвiю здалося, що вiн чуе кроки, що кралися позаду. Вiн негайно залишив у спокоi океан i зiрки, i повнiстю сконцентрував свiй слух на цих звуках. Сумнiви бути не могло. Занадто часто Матвiй перебував в подiбних ситуацiях, щоб тепер помилитися. Рiзко обернувшись, вiн побачив трьох осiб, ледь чутно пiдкрадаючись до нього. Свiтла мiсяця цiлком вистачило, щоб розрiзнити iхнi обличчя. Це був Черишев зi своiми помiчниками. Тiльки тепер Матвiй змiг оцiнити велетенськi габарити шведiв. Широкоплечi, пiд два метри зросту, вони представляли серйозну загрозу для будь-кого, хто кинув iм виклик. В руках Черишева проблиснуло лезо ножа. Другий раз за нiч прохолодний холодок пробiг уздовж хребта Матвiя, який змусив з'явитися на губах хижу, трохи зухвалу посмiшку.

– Пане Матвiй, – почав Черишев, – ви показали нам сьогоднi, що непогано розбираетеся в людях. Зiзнаюся, я був вражений вашоi проникливiстю i спостережливiстю. Ви обiграли мене за картковим столом, проте бiльше вам зробити не пiд силу. Всього передбачити не можливо. Я в жодному разi не хочу завдавати вам шкоди, але у кожного своя робота. Ви мене розумiете? Тому повернiть грошi, i ми розiйдемося добрими друзями.

– Друзями? – здивувався Матвiй. – Мiстер Черишев, прошу вас, пiдбирайте слова i не ображайте мене подiбними пропозицiями.

– А чому нi? – наполягав Черишев. – Люди, якi обiграли мене за гральним столом, велика рiдкiсть, i я iз задоволенням запропоную вам роботу. У мене налагоджено вiдмiнний бiзнес в Пiвденнiй Америцi, i такi професiонали як ви для мене завжди в цiнi. Вважайте, що ви тiльки що успiшно пройшли спiвбесiду.

– Дякую за довiру, мiстере Черишев, проте думаю, ви людина досить розумна, щоб уявити всю абсурднiсть цiеi пропозицii. Буду вдячний, якщо ви дозволите менi насолодитися тишею, а при наших зустрiчах я обiцяю удавати, що не знаю анi вас, анi ваших друзiв.

Попри сказане, Матвiй зрозумiв, що доведеться застосовувати силу, i намагався виграти час, щоб прийняти зручну позицiю. Противники знаходилися на вiдстанi двох крокiв вiд нього, i для того щоб мати перевагу першоi атаки, вiн почав потроху скорочувати дистанцiю.

– Ви самi зробили свiй вибiр, – ехидно зауважив Черишев, i в темрявi знову блиснуло лезо ножа. – Прошу зауважити, що про наслiд…

Закiнчити фразу Черишев не змiг, оскiльки був збитий тiлом Карла, що раптово впало на нього, якого Матвiй звалив ударом ноги в скроню. Не давши отямитися iншому шведу, Матвiй обдарував його ударом кулака такоi сили, що в Олофа не було жодного шансу встояти на ногах. На подив Матвiя вiн не втратив свiдомiсть, i його довелося оглушити повторним ударом. Черишев скочив на ноги, не знаючи допомагати приятелям або бiгти з ганьбою. Обидва спiльники лежали на палубi непритомнi. В руках Черишев як i ранiше стискав рукiв'я ножа, але пiсля побаченого зрозумiв, що його зброя може обернутися проти нього ж самого. Матвiй впевненим кроком пiдiйшов до Черишева на вiдстань витягнутоi руки та подивився йому прямо в очi. До злостi й ненавистi в його поглядi додалися жах i безпораднiсть. Витримавши невеличку паузу, Матвiй обрав момент, i пiсля блискавичного випаду нiж противника виявився в його руках. Жах охопив Черишева, але гордiсть не дозволяла бiгти, хоча, як йому здавалося, життя його висить на волосинi. Трохи покрутивши зброю в руках, Матвiй узяв його за лезо i простягнув колишньому власниковi, даючи зрозумiти, що не вважае його серйозним супротивником, чим остаточно розтоптав гордiсть Черишева:

– Наступного разу обирайте нiж з бiльш важким лезом. При вдалому кидку у вас буде бiльше шансiв вразити цiль, нiж в рукопашному бою. Ця зброя не терпить рук дилетантiв.

Такого приниження Черишев не вiдчував нiколи. Вiн зiткнувся з людиною, яка в рази перевершувала його не тiльки у фiзичнiй силi, а й по силi духу. Справдi, вiн вiдчував себе слiпим кошеням у порiвняннi з цiею людиною, яка, як йому здалося, не вiдала почуття страху. З подiбним опором йому ще нiколи не доводилося зустрiчатися. Взявши ножа, вiн не в змозi був щось вимовити, а тiльки позадкував назад. Вiдiйшовши на достатню вiдстань, вiн обернувся i покрокував геть, не звертаючи уваги на своiх приятелiв. Матвiй оглянув шведiв i, переконавшись, що iхньому життю нiщо не загрожуе, попрямував до своеi каюти.

Увiйшовши до номера, вiн в першу чергу переконався, що всi речi в повному порядку, оскiльки не був упевнений, що Черишев не мав iнших спiльникiв. Найцiннiшим для викрадачiв могли виявитися ножi, на якi Матвiй з таким трудом дiстав дозвiл. Переконавшись, що все на мiсцi, вiн лiг в лiжко, проте пiсля подiй минулого вечора не мiг заснути. До закiнчення плавання залишалося три днi, i Матвiй ретельно планував iх проведення, обмiрковуючи свою безпеку, а найголовнiше – безпеку своеi супутницi. Так вiн i пролежав до свiтанку, а з першими променями сонця пiднявся i пiшов до Лiнди.

Щоб не переривати сон дiвчини, вiн присiв в шезлонгу неподалiк, i почав стежити за ii дверима. За пiвгодини його супутниця вийшла з каюти й попрямувала в протилежному вiд Матвiя напрямку. Миттево наздогнавши ii, вiн взяв Лiнду за лiкоть i, як нi в чому не бувало, вимовив:

– Лiнда, нашi плани перебування на суднi трохи змiнюються.

– Матвiю! – вигукнула дiвчина, пiдстрибнувши вiд несподiванки. – Ти налякав мене!

– Вибач, я не хотiв. Просто я повинен бути поруч з тобою.

– Щось трапилося? – збентежилася вона.

– Нiчого страшного, але деякi запобiжнi заходи не завадять, – якомога спокiйнiше вiдповiв Матвiй. – Ходiмо, поснiдаемо, i я розповiм тобi про своi нiчнi пригоди.

– Ох вже цi чоловiки, вiчно наживають собi турбот! – трохи заспокоiвшись, вимовила Лiнда. – Ходiмо, я саме туди й прямую.

– Дуже добре, пiсля безсонноi ночi смачний снiданок – те, що потрiбно.

– Ото так! Ти не спав! – вигукнула дiвчина, оглядаючи приятеля недовiрливим поглядом. – А по тобi не скажеш. Виглядаеш цiлком пристойно.

За хвилину вони зайшли в ресторан i зручно розташувалися за столиком. Очiкуючи на замовлення, Матвiй швиденько розповiв Лiндi про пригоди цiеi ночi, не приховавши жодноi деталi.

– Ось до чого призводять карти! – схвильовано вигукнула вона. – Вони справдi не заподiяли тобi шкоди?

– Ти ж сама сказала, що виглядаю цiлком пристойно, чого не можу сказати про тих двох шведiв.

– І що ж нам тепер робити? – занепокоiлася дiвчина.

– Пам'ятаеш, ми вчора жартували з приводу того, що тобi потрiбно бути поруч зi мною, щоб до мене не чiплялися жiнки? Вважай цю бесiду пророчою. З цього моменту ти нi на крок вiд мене не вiдходиш. Спати будемо у твоiй каютi.

– Матвiй, – знiяковiло посмiхнулася Лiнда, – а це не перебiр?

– Ти менi довiряеш?

– Боже, Матвiй. Бiльше, нiж собi.

– Ось i добре. Ти нiкому не казала про нашу експедицiю?

– Нi, звичайно, ти ж казав, що це суто конфiденцiйно.

– Все правильно, молодець. Нас цiлком можна прийняти за подружню пару, тому зайвих питань не виникне. Забезпечуй себе лiтературою, будемо вiдпочивати на верхнiй палубi.

Пiсля цих слiв Лiнда сердито подивилася на Матвiя:

– Де ти взявся зi своiми картами? Можна було так чудово вiдпочити.

– Згоден, визнаю свою провину, – покiрливо схилив голову Матвiй. – Тому сьогоднiшнiй день присвячуемо навчанню, до речi, проконтролюеш мене, а два останнi проведемо так, як захочеш ти.

– Дуже добре! – зрадiла Лiнда, – будемо купатися в басейнi та пограемо в боулiнг, якщо не заперечуеш.

– А тут i боулiнг е? – здивувався Матвiй. – Так, тепер я розумiю, куди подiлися всi пасажири. Ну що ж, боулiнг я полюбляю. Домовилися.

– Скрiзь потрiбно шукати позитивнi сторони, – пiдсумувала Лiнда. – Ось i менi, нарештi, пощастило.

– Вiрно, – погодився Матвiй, – позитивнi сторони присутнi завжди, але iнодi iх складно виявити.

– Матвiй, а ти не думав про те, щоб вiддати грошi тим гравцям, якi програли.

– Вiддати iм грошi – це те ж саме, що викинути iх за борт, – серйозно вiдповiв вiн.

– Чому? – здивувалася Лiнда. – Адже iх обдурили.

– Згоден, гра не була чесною, але якщо iм повернути цi грошi, вони iх все одно програють. Вони не вмiють себе контролювати. Єдиний шанс хоч якось iм допомогти – не повертати грошi.

Лiнда дивилася на приятеля, намагаючись зрозумiти його логiку.

– А хiба ти, сiдаючи за стiл, зовсiм нiчим не ризикував?

– Я взяв iз собою рiвно п'ятсот доларiв, якi був готовий програти, – заперечив Матвiй, – тому я нiчим не ризикував. Це плата за психологiчну гру, пiд час якоi можна краще пiзнати людську натуру. Повiр, це цiкаво. Навiть коли програеш, можна провести аналiз допущених помилок, який, згодом, може дати набагато бiльше, нiж витрачена сума. Ось в чому iнтерес покеру. А багато хто втрачають там самих себе. Розумiеш?

– Тепер розумiю, – кивнула Лiнда i приступила до свого снiданку.




4


Заходи безпеки, прийнятi Матвiем, принесли своi плоди, i двое дослiдникiв без усiляких пригод зiйшли на берег Бразилii в кiнцевому пунктi призначення. Розмiстившись в готелi, Матвiй вiдразу зателефонував своiм знайомим i уточнив мiсце розташування групи.

– Сьогоднi ввечерi виiжджаемо до Рiу-Бранки, – повiдомив вiн Лiнду. – Ти можеш вiдпочивати, а я дiзнаюся, як нам найкраще туди дiстатися.

– Це далеко звiдси? – поцiкавилася дiвчина.

– Досить далеко, – вiдповiв Матвiй, – але те, що iх експедицiйна група саме там, – велика удача для нас.

– Чому?

– Рiу-Бранку – один iз захiдних штатiв Бразилii, який безпосередньо межуе з Перу. Досить вiдокремлений та iзольований. Найближче мiсто – Манаус – розташоване в пiвтори тисячi кiлометрiв вiд нього. З усiх бокiв оточено лiсами, де, безумовно, проживають племена, яких не торкнулася цивiлiзацiя. Ось до них-то нам i потрiбно.

– Пiвтори тисячi кiлометрiв – це багато, – розмiрковуючи вимовила Лiнда. – Яка ж у них транспортна розв'язка через лiси? Гадаю, iздити там небезпечно.

– Саме мiсто цiлком цивiлiзоване, а ось периферiя – це незайманi джунглi. Мiсцевi жителi видобувають каучук i збирають бразильський горiх, але вони працюють по краях, в гущавину ж нiхто не заходить, тому що, як ти правильно зауважила, це небезпечно. Я пiду, а ти займайся своiми справами, але не виходь, будь ласка, з номера без мене. Думаю, у нас буде час трохи озирнутися тут i погуляти перед виiздом.

– Звичайно, Матвiй, куди я без тебе можу пiти? Я ж не знаю нi мови, нi мiста. Добре, напевно, володiти багатьма мовами?

– Люди готовi платити саме за конфiденцiйнiсть, тому покладатися на перекладача я не можу, ось i доводиться ставати полiглотом. Це величезна перевага.

Вийшовши з готелю, Матвiй сiв на задне сидiння таксi та попрямував у туристичне агентство. Йому вже доводилося бувати в цiй краiнi, проте якесь почуття тривоги, що не раз приходило пiд час небезпеки, раптово спiткало його. Вiн уважно оглянув водiя. Вiд проникливого погляду Матвiя не могла приховатися жодна деталь. Переконавшись, що шофер не представляе загрози i iде строго в заданому напрямку, вiн подивився в дзеркало заднього виду. Доволi вiльна проiжджа частина дозволяла без напруги запам'ятовувати автомобiлi, якi проiжджали повз них. Незабаром Матвiй переконався, що почуття тривоги виникло не на порожньому мiсцi. Непримiтне авто сiрого кольору переслiдувало iх iз пiдозрiлою точнiстю. Коли Матвiй вийшов iз таксi та попрямував до агентства, автомобiль, який за ними слiдкував, також припаркувався бiля тротуару. Матвiй повiльно крокував до будiвлi, удаючи, що розглядае пам'ятки вулиць, однак його чiпкий погляд анi на мить не залишав пiдозрiле авто без уваги. Поза всяким сумнiвом, за ним стежили, з чого випливали цiлком логiчнi запитання: хто цi люди, i з якою метою його переслiдують? Намагаючись поводитися як можна природнiше, Матвiй увiйшов у будiвлю агентства. Поки дiвчина виконувала його прохання щодо пiдбору оптимального маршруту в Рiу-Бранку, вiн мiг спокiйно спостерiгати за авто крiзь великi вiкна, залишаючись непомiченим. За декiлька хвилин заднi дверцята автомобiля вiдкрилися i, на превеликий подив Матвiя, з нього вийшов нi хто iнший, як Олоф – спiльник Черишева. Посмiшка з'явилася на обличчi Матвiя.

«Це треба ж, якi образливi. Невже iм бiльше нiчим зайнятися? Про всяк випадок потрiбно бути обережнiше», – подумав вiн.

Дiзнавшись, що в Рiу-Бранку е аеропорт, Матвiй, нi секунди не роздумуючи, купив два авiаквитки й попрямував назад до готелю. Машина переслiдувачiв вперто iхала слiдом.

«Ну i дилетанти, – промайнуло в головi у Матвiя, – машину не змiнювали, iдуть прямо по п'ятах, а найголовнiше – дозволили себе виявити. Навiть якось нецiкаво».

Добравшись до мiсця, вiн пiднявся на свiй поверх i зайшов у номер, де побачив Лiнду з iспанським розмовником в руках.

– Вирiшила за годину заповнити прогалину в знаннях? – посмiхнувся вiн.

– Треба ж колись починати, – зрадiла Лiнда приходу Матвiя. – Крiм того, робити все одно бiльше нiчого. Як з'iздив?

– Просто чудово. Виявляеться, там е аеропорт. Готовий побитися об заклад, що три роки тому його не було. Втiм, в цьому немае нiчого дивного – спробуй дiстатися туди, коли навколо суцiльнi джунглi. Вилiтаемо сьогоднi ввечерi.

– Добре. А по мiсту встигнемо прогулятися? – з надiею в голосi запитала Лiнда. – Не хочу залишок дня провести в задушливому номерi.

– Жодних проблем, – кивнув Матвiй, – поснiдаемо в готелi й пiдемо оглядати визначнi пам'ятки.

Час, що залишився, друзi мандрували околицями мiста, i поки Лiнда купувала сувенiри, Матвiй намагався розглянути серед перехожих своiх ранкових переслiдувачiв, проте бiльше iх не бачив.

«І все ж це недарма, – думав вiн. – Якщо вже вони вирiшили за мною стежити, то який сенс вiдмовлятися вiд цiеi витiвки зараз? Ймовiрно, вони дiзналися все, що iм було потрiбно, i просто засiли на дно. І те, що ми летимо до Рiу-Бранки, швидше за все iм теж вiдомо».

За двi години мандрiвники сидiли в лiтаку, прямуючи до мiста, в якому збиралися розпочати свою роботу. Зiйшовши з трапа, друзi найняли позашляховик, оскiльки звичайнi таксi вiдмовлялися iхати так далеко навiть за велику винагороду. Дорога до мiсця призначення проходила не тiльки по шосе i грунту. Мiсцями доводилося перетинати лiс i пiски, i звичайний автомобiль в таких умовах просто не проiхав би.

Водiй вiдкритого позашляховика, якого вдалося насилу вiдшукати, запросив таку суму, що Матвiй мимоволi посмiхнувся, але коли мандрiвники сiли в джип, вони гiдно оцiнили мiць i комфорт машини. Залишивши позаду цивiлiзовану частину штату, вони виiхали на швидкiсне шосе i попрямували прямiсiнько до джунглiв, якi досить чiтко проглядалися на горизонтi. Здавалося, що до обiду вони прибудуть до табору, проте по полудню джунглi навiть вiзуально не наблизилися до авто, що мчало прямо навпростець.

– Довго ще iхати? – голосно окликнув Матвiй водiя, щоб шум вiтру i гул мотора не заглушили його слова.

– Вважаю, до вечора приiдемо, – прокричав водiй у вiдповiдь. – Коли наблизимося до тiеi групи дерев, лiворуч вiд нас, доведеться перетинати лiс, а це значно сповiльнить нашу поiздку. Крiм того, було б непогано зупинитися, щоб трохи перекусити.

Оскiльки пасажири не заперечували, провiдник звернув з шосе i, проiхавши ще метрiв за десять, зупинив машину.

Сонце починало припiкати, i Матвiю здалося цiлком логiчним зробити невеличкий привал. Швидко спорудивши невеликий навiс, подорожнi розташувалися в його тiнi, щоб поiсти i вiдпочити.

– Все вiрно, сеньйор, – звернувся до Матвiя водiй, обливаючи себе водою з фляги, – хоча ви щедро заплатили менi за швидкiсть, але в цю пору року небезпечно перебувати пiд вiдкритим сонцем опiвднi, тому ця зупинка дуже до речi.

Матвiй з Лiндою, за прикладом водiя облили себе водою i за пiвгодини мандрiвники знову почали збиратися в дорогу.

– До вечора ми обов'язково повиннi прибути в табiр, – твердо промовив Матвiй, сiдаючи в машину.

– Це i в моiх iнтересах, сеньйор. У мене немае нiякого бажання провести нiч поза табором. Це вкрай небезпечно. Тут пануе багато хижих звiрiв.

– А крiм звiрiв е, кого побоюватися? – поцiкавився Матвiй.

– Ви маете на увазi грабiжникiв, сеньйор?

– Нi, я питаю про племена корiнних жителiв.

– Їх тут не часто можна зустрiти. Хоча вони досить численнi, але вважають за краще жити далеко в джунглях, а до iх мiсця проживання можна дiстатися тiльки за три-чотири днi пiшки. Але запевняю вас, робити цього нiхто не стане, iнакше буде просто пошматований дикими звiрами.

Матвiй замислився. Його не бентежив той факт, що туземцiв буде складно вiдшукати в цих безкрайнiх зелених просторах, але ось хижаки… Про вогнепальну зброю вiн мiг тiльки мрiяти, тому поки Матвiй не бачив розв’язання даноi проблеми. Незабаром позашляховик звернув з шосе i кинувся прямо до лiсу. Дерева росли по обидва боки дороги досить щiльно i iм здавалося, що вони iдуть в непроглядних хащах джунглiв. Однак незабаром мандрiвники перетнули невеликий острiвець лiсу i виiхали на грунтову дорогу. Вечорiло. Матвiй вже починав хвилюватися, як раптом вдалинi побачив намети. Табiр, який розбила експедицiйна група, розташувався по краю джунглiв, частково сховавшись в тiнi розлогих крон вiчнозелених дерев. Учасники жили в ньому, не залишаючи цих мiсць. Потiм вiн побачив людину, яка шалено махала iм руками. Направивши машину прямо до нього, вони за хвилину виявилися на мiсцi. Матвiй вискочив з авто i поспiшив обiйняти приятеля.

– Ось вже дiйсно приемна зустрiч! – радiв Володимир, обiймаючи друга. – Ви все-таки приiхали! Правду кажучи, я сумнiвався, що ви зважитеся, адже цiлi наших дослiджень цiлком рiзнi.

– Я теж дуже радий зустрiчi, – вiдповiв Матвiй, поплескуючи товариша по плечу, – але в нашiй справi кожна дрiбниця може мати вирiшальне значення.

Лiнда теж вийшла з машини, i Матвiй поспiшив представити iх один одному. Весело балакаючи, друзi попрямували до табору.

– Ви тут давно i ваш досвiд перебування в цих краях можете нам допомогти, – пояснив Матвiй мету вiзиту. – Над чим ви, до речi, зараз працюете?

– Ти, напевно, в курсi, що корiнне населення мiста живе шляхом видобутку каучуку? – почав свою розповiдь Володимир.

– Так, я чув про це, – пiдтвердив Матвiй. – Основний промисел – це каучук, але ще тут непогано налагоджений видобуток бразильського горiха.

– Ти дивишся прямо в корiнь, – схвально кивнув Володимир. – Видобуток каучуку стае дуже прибутковою справою i дерева вкрай виснажуються. Їх просто спилюють, просуваючись все далi в джунглi, а бразильський горiх вiд цього дуже страждае. Тому наше завдання – знайти спосiб зберегти лiс, не зменшуючи темпiв видобутку.

– Цiкава робота, – вимовила Лiнда, – i дуже важлива. Є якiсь напрацювання?

– Збiр та аналiз даних йде досить успiшно, але ми вирощуемо певнi зразки в природних умовах, а це вимагае часу, тому остаточних висновкiв зробити поки не можемо.

– Може, варто провести паралель з нашою березою? – трохи помiркувавши, запропонувала Лiнда. – Ми ж не зрубуемо дерева пiсля того, як зiбрали сiк.

– Тут трохи iнакше, – посмiхнувся Володимир, – вони хочуть зберегти видобуток i не чекати, поки дерево вiдновиться, а у берези сiк збирають тiльки у вiдведенi перiоди, i вона встигае вiдмiнно вiдновитися.

Отримавши коротке уявлення про роботу експедицiйноi групи, Матвiй подумки накидав собi план дiй для найбiльш продуктивного перебування в таборi.

Незабаром вони прибули до самого табору, i Володимир представив гостей своiм колегам. Окрiм нього група налiчувала вiсiм осiб, серед яких Матвiй виявив одного iндiанця.

– Це хто? – пошепки запитав вiн Володимира, коли вони вiдiйшли на достатню вiдстань.

– Це наш провiдник. Його звуть Куiдель, що означае палкий факел. Ти не повiриш, в темрявi бачить нiби кiшка, тому свое iм'я отримав не дарма. Вiн нам дуже допомагае, особливо в нiчних чергуваннях. До речi, що будемо робити з твоiм водiем? Я б не радив вiдпускати його в нiч, це вкрай небезпечно.

– Так, звичайно, вiн переночуе в таборi, а вранцi поiде. У вас знайдеться зайве мiсце для нього?

– Ми приготували для вас два намети, нехай на цю нiч шофер займе твою, а ти поки ляжеш в моiй. У тiснотi та не в образi, – широко посмiхнувся Володимир, постукуючи приятеля по плечу.

– Домовилися. Дивись, як швидко нiч пiдкрадаеться. Можна багаття розвести?

– Звичайно можна, i вечерю заодно приготуемо.

– А де ви, до речi, берете провiзiю? – поцiкавився Матвiй. – Як я вже зрозумiв, до населеного пункту звiдси досить далеко.

– Раз на тиждень до нас приiжджае машина i привозить все необхiдне, – вiдповiв Володимир, роздуваючи полум'я багаття.

За кiлька хвилин до них приедналася Лiнда.

– Добряче палае, – перервала вона бесiду чоловiкiв, – можна з вами посидiти, погрiтися? Вдень спека нестерпна, а вночi досить прохолодно.

– Сiдай, звичайно, – вiдповiв Володимир, схопившись з мiсця i розстилаючи бiля Матвiя невелике покривало. – З жiнками бесiда завжди йде жвавiше. Сподiваюся, вам сподобаеться наше кухарство.

– Впевнена, що сподобаеться. Я не перебiрлива в iжi, – запевнила Лiнда нового знайомого, i зайняла запропоноване мiсце.

– Ось i добре. Ми сьогоднi на обiд плов готували, – повiдомив Володимир, – зараз його i розiгрiемо.

Чоловiк посмiхнувся гостям i став возитися з казаном, пiдвiшуючи його над багаттям на спецiально встановленоi тринозi.

– Ти казав, що Куiдель допомагае вам охороняти табiр ночами, – перервав паузу Матвiй. – Я теж хочу брати участь у чергуваннях. Який у вас графiк?

– Ми чергуемо по двое. Перший – з десяти до двох, другий – з двох до свiтанку.

– Гарний розподiл. Включи мене до нього. Я думаю, що ми пробудемо у вас днiв п'ять. Менi потрiбно тут трохи озирнутися.

Пiсля вечерi компанiя посидiла бiля вогнища ще близько години за приемною бесiдою, пiсля чого всi розбрелися по своiх наметах. Матвiй, як це не дивно, довго не мiг заснути, хоча тривала поiздка, безумовно, сильно втомила його. Новi обставини змушували бути уважним, не дивлячись на вжитi заходи обережностi. До того ж, звуки нiчних джунглiв пестили слух. Легкий шум вiтру переплiтався з трiскотнею мiльйонiв тропiчних комах. Щебетання нiчних птахiв доповнювалося биттям крил, чи то цих же пернатих, чи то кажанiв. До всього iншого, Матвiю здавалося, що десь неподалiк протiкае рiчка. Ледве вловиме почувся сплеск води, нiбито в неi впало щось велике. Можливо, це був крокодил або велика риба. Крики мавп пронизували наскрiзь весь навколишнiй простiр, доповнюючи загальну звукову композицiю, але миттево затихали пiсля величного реву хижакiв. Цей рев змушував замовкати не тiльки нiчних мавп. Здавалося, що все живе завмирало i схилялося перед цими незаперечними господарями джунглiв. Навiть птахи та комахи, попри свою незалежнiсть, вiддавали данину у виглядi урочистого мовчання, нехай на частку секунди, але все ж цього було достатньо, щоб вiдчути всю велич диких кiшок.

Вдома перед сном Матвiй iнодi слухав аудiо записи звукiв природи, супроводжуваних легкою музикою. Серед шуму дощу, дихання вiтру, прибою океану i пташиних переспiвiв скромно розташувався трек «Мелодiя нiчних джунглiв». Як же це вiдрiзнялося вiд реальностi. Начебто i звуки залишалися такi самi, але в них не було життя, не було тiеi енергii, якою дихав весь довколишнiй простiр. Тут же хотiлося жити. Дихати на повнi груди, вiдчуваючи еднiсть всього сущого.

Матвiй прокинувся до сходу сонця. Свiжа нiчна прохолода чудово вiдновлювала сили, i вiн зрозумiв, що заснути бiльше не зможе. Щоб не розбудити Володимира, Матвiй якомога тихiше вилiз зi спального мiшка i виповз з намету. Бiля багаття сидiв iндiанець, охороняючи табiр вiд можливих небезпек. У свiтлi вогнища Матвiй змiг розглянути його обличчя. Довге чорне волосся молодоi людини спадали на його плечi, пiдтверджуючи приналежнiсть до корiнного населення. Полум'я багаття символiчно пiдкреслювало iндiанськi риси у виглядi прямого носа, червонуватоi шкiри й характерного розрiзу очей. Індiанець вiдмiнно вiдчував себе в досить простому, якщо не сказати бiдному одязi, проте погляд i струнка, трохи гордовита постать казали про те, що це не звичайний найманий провiдник. Матвiй безшумно пiдiйшов i сiв поруч.

– Доброi вам ночi, – привiтав вiн iндiанця пошепки, намагаючись не порушити сон жителiв табору.

– І вам доброi ночi, сеньйор, – вiдповiв Куiдель. – Рано ви встали. До свiтанку ще двадцять хвилин.

– Вiдпочивати на природi для мене одне задоволення. Я добре виспався i хочу насолодитися красою свiтанку.

Індiанець пильно подивився на незнайомця чiпким поглядом.

– Сеньйор розповiдае про речi, що недоступнi багатьом мешканцям, якi опиняються в наших краях, – за мить вимовив вiн. – Як вас звати?

– Мене звуть Матвiй.

Індiанець задумався, немов щось згадуючи.

– Я нiколи не чув цього iменi серед бiлих. Що воно значить?

Матвiя трохи збентежило це питання, тому що вiн нiколи не цiкавився значенням свого iменi, розумiючи, що людинi, яка сидить поруч, швидше за все здасться це як мiнiмум дивним.

«Потрiбно заповнити цю прогалину», – подумав вiн, а вголос сказав:

– Вiдверто кажучи, я нiколи не цiкавився, що означае мое iм'я, але Володимир встиг менi трохи розповiсти про ваше.

– Ми отримуемо його не з народження, – кивнув Куiдель. – Ім'я потрiбно заслужити.

– Це я вже зрозумiв, – погодився Матвiй, – i хоча я не сумнiваюся в ваших здiбностях вiдмiнно бачити в темрявi, все ж трохи необачно залишати табiр пiд наглядом тiльки однiеi людини. Володимир казав менi, що ви чергуете по двое, але я не бачу вашого напарника.

Не встиг вiн вимовити останню фразу, як неподалiк пролунав хрускiт гiлки. Матвiй рiзко обернувся i схопився за рукiв'я ножа.

– Все в порядку, – спробував заспокоiти його Куiдель, накривши своею рукою стиснутий кулак Матвiя. – Це мiй напарник. Володимир все вiрно казав. Стефан вiдiйшов ненадовго, щоб зiбрати хмиз для багаття.

– Доброго ранку, – привiтно посмiхнувся Стефан, пiдкидаючи у вогонь нову порцiю сухих гiлок. – Бачу, табiр потихеньку прокидаеться. Принiс трохи пагiння. На свiтанку стане свiтлiше, а ось погрiтися не завадило б.

– І вам доброго ранку, – привiтався з ним Матвiй, непомiтно опускаючи нiж в чохол. – Гадаю, дрова зайвими нiколи не будуть.

– Це вiрно. Поки збирав, зайшов майже в саму гущавину. Там i вдень небезпечно, а про нiч я взагалi мовчу.

Матвiй кивнув i направив погляд у бiк сонця, що вже починало сходити.

Куiдель, пам'ятаючи слова свого нового знайомого, не став вiдволiкати його зайвими розмовами. Бiльш того, сам вiн зняв з себе полотняну сорочку, повернувся на схiд i, схрестивши пiд собою ноги, став невiдривно дивитися на яскраве свiтило. Матвiю навiть здалося, що iндiанець щось тихо наспiвуе при цьому. Стефан теж провiв час свiтанку в тишi та роздумах.

Незабаром табiр почав оживати. З наметiв, немов по командi, почали виходити люди. Щойно Матвiй побачив Володимира, вiн подякував своiм спiврозмовникам за приемно проведений час i попрямував до нього:

– Доброго ранку, я дивлюся, дисциплiна у вас налагоджена дуже добре – всi встають з пiвнями.

– Ми ж не на вилазку сюди приiхали, – посмiхнувся приятель, пiдходячи до умивальника, що був прилаштований до дерева. – Це серйозна робота. Як ти вважаеш, легко вона менi дiсталася?

– Спочатку ти працюеш на iм'я, потiм iм'я працюе на тебе, – вiдповiв Матвiй i теж ополоснув себе холодною водою з умивальника.

– Саме так! – погодився Володимир. – Тому без зволiкання беремося до роботи. Я думаю, що ти цiлком можеш обiйтися без мене. Оглядай i в разi чого звертайся, я завжди допоможу. Ми працюемо ось там, з пiвнiчного боку, – i чоловiк пiдняв руку, вказуючи напрямок.

– Добре, друже, дякую. А чим саме вам допомагае Куiдель? Я сьогоднi поспiлкувався з ним, i менi здаеться, що вiн може бути менi корисним.

– Вiн е нашим провiдником по джунглях. Власне, для цього ми його й найняли. Індiанець водить нас стежками, якi знають тiльки корiннi мешканцi.

– А можна менi пiти з вами? Пора познайомитися з джунглями ближче, освоiтися, так би мовити, – посмiхнувся Матвiй.

– Я запитаю у начальника експедицii. Думаю, проблем не виникне, тим бiльше що може знадобитися фiзична сила, яку ти, як я подивлюся, не розгубив iз вiком.

– Ти ж знаеш, я завжди радий допомогти, особливо на користь науки.

– Дуже добре, тодi приеднуйся до нас, коли вiдправиш свого шофера.

– Пiду, розбуджу його, – кивнув Матвiй i попрямував до намету.

Але будити водiя не довелося. Вiн, як i Лiнда, вже прокинувся i був готовий вирушати в дорогу. Поснiдавши й привiвши себе до ладу, Матвiй i Лiнда приедналися до учасникiв експедицii, якi готувалися до виступу в гущавину джунглiв. Група поглиблювалася в лiс на чолi з Куiделем. Судячи з усього, серйознi хижаки, з якими вони не могли б впоратися, сюди не заходили, оскiльки Куiдель вiв iх впевненою i твердою ходою. Несучи з собою важке обладнання, команда не могла швидко пересуватися, але в цьому не було особливоi потреби, тому як за десять хвилин шляху вони зупинилися i стали розгортати своi робочi iнструменти. Матвiй вирiшив провести цей день у фiзичнiй працi, не думаючи про своi справи. Лiндi теж знайшлася робота пiд силу. Чудово володiючи рiзними мовами, Матвiй швидко освоiвся i став своiм у групi. Лiнда ж бiльше трималася Володимира, чому Матвiй був радий, оскiльки планував дослiджувати джунглi бiльш глибоко i боявся брати ii з собою. До вечора, втомленi, але задоволенi, вони повернулися до табору i почали готувати на багаттi вечерю.

– Тобi не здаеться, що в великих мiстах немае можливостi вiдчути всю повноту життя, як тут, далеко вiд цивiлiзацii, – запитав вiн подругу.

– Абсолютно не здаеться, – заперечила дiвчина. – Скрiзь можна проводити час з користю i задоволенням, тiльки, напевно, не у всiх це виходить. Менi, наприклад, подобаеться i в мiстi, i тут. Головне, чим ти зайнятий i як проводиш час.

– Можливо, ти права, але тут почуття немов загострюються. Не знаю, як точнiше висловитися.

– Та я зрозумiла тебе, не переживай. Кожному свое. Якщо ти вiдчуваеш себе на природi набагато краще, це ж чудово. Подивись, яке небо, якi зiрки! Хiба побачиш подiбне в мiстi?

Матвiй лiг на спину i подивився в непрогляднi простори космосу:

– Я все бiльше переконуюся, що ми сильно заплуталися в нашому цивiлiзованому свiтi, все бiльше вiддаляючись вiд iстини, втрачаючи в кiнцевому пiдсумку самих себе. Але ж досить просто подивитися в тишi на зiрки.

Лiнда як могла, намагалася стримати посмiшку.

– Ти став фiлософом? – повернувшись до нього, запитала вона.

– Називай це як хочеш, – вiдмахнувся Матвiй. – Я лише дiлюся тим, що вiдчуваю. До речi про зiрки. Коли ми пливли на кораблi, я намагався вiдшукати едине вiдоме менi сузiр'я Пiвденноi пiвкулi – Скорпiона, але, як не намагався, не змiг. Може, тут вийде?

– Так ми ж пливли в екваторiальних широтах, – розсмiялася Лiнда. – Який Скорпiон?

– А е ще й екваторiальнi сузiр'я? – здивувався Матвiй, виглядаючи вкрай розгубленим.

– Ну звичайно, спробуймо пошукати, тiльки потрiбно трохи вiдiйти вiд вогнища, щоб свiтло не заважало.

Вони вiдiйшли в сторону i лягли прямо на землю. Не встигла Лiнда зосередити погляд на зоряному небi, як Матвiй вигукнув:

– Знайшов! Дивись! Бачиш? – тицьнув вiн пальцем в темну височiнь. – Вгорi – як стрiла, потiм довга смуга i внизу – пiвколо. Це ж iнша справа. Треба ж, вiдразу знайшов!

– Ти радiеш, немов дитина, – розсмiялася Лiнда i, повернувши голову, подивилася на друга. – Так смiшно тебе таким бачити. Так, я знаю це сузiр'я. Якщо подивитися трохи нижче, то прямо пiд ним побачиш сузiр'я Стрiльця.

– Нi, я так не знайду, – трохи охолов Матвiй. – Спочатку менi потрiбно побачити картинку, де зiрки з'еднанi лiнiями, ось тодi побачу.

– Згодна, без картинки зiрки складно скласти до купи. Як вони дають назви цим сузiр'ям? Не уявляю. Напевно, у цих людей дуже багата уява.

– Це точно! – погодився Матвiй.

Друзi лежали в тишi, насолоджуючись безмежними просторами нiчного неба, i кожен думав про щось свое.

– Я вже пiду, – вимовила раптом дiвчина. – Втомилася сьогоднi. Гоже попрацювали, чи не так?

– Так, попрацювали вiдмiнно. Завтра направимо зусилля трохи в iнше русло. Добранiч.

– І тобi доброi ночi, – вiдповiла Лiнда, встаючи з землi й, обтрушуючи одяг, попрямувала до свого намету.

Матвiй ще трохи полежав, намагаючись розгледiти сузiр'я Стрiльця, але, як не намагався, не змiг уявними лiнiями намалювати хоч якусь подобу. Мiрiади зiрок зливалися в единий вiзерунок на цьому нiчному небесному покривалi. Звуки джунглiв знову почали притягувати увагу, i щоб не заснути прямо на землi, Матвiй пiднявся, i попрямував до свого намету. Перед сном вiн вирiшив обiйти табiр. Всi давно вже спали i тiльки двое вартових бiля вогню несли свою нiчну вахту. Тиша джунглiв непроглядним мороком спустилася на iх тимчасовий притулок. Нiщо не порушувало спокiй групи, i Матвiй з легкою душею вiдправився вiдпочивати. У цю нiч вiн заснув швидко, попри рев хижакiв, який вiдлунням розносився по тропiчному лiсi. Напевно, далася взнаки фiзична втома, та й свiже прохолодне повiтря робило свою справу.

За своiм звичаем Матвiй прокинувся за двадцять хвилин до свiтанку. Вiн вийшов з намету, облив себе водою з умивальника i попрямував до яскравого палахкотiння багаття, щоб привiтати чергових. На його превеликий подив, одним з них виявився Куiдель.

– Ви ж несли вахту вчора! – вигукнув Матвiй, пiдiйшовши ближче. – Менi здаеться, це не дуже справедливий графiк, i це до того ж таки, що я просив Володимира внести й мене до списку.

– Менi не складно, – спробував пом'якшити Куiдель запал Матвiя, – я сам наполiг, щоб мене ставили щоночi в другiй половинi.

– Навiщо? – поцiкавився Матвiй, сiдаючи поруч.

– Я прошу вибачення, – перебив iх iнший черговий, висунувши голову зi спального мiшка, – до свiтанку зовсiм недовго, а я дивлюся, ви не маете намiру бiльше лягати. Може, дозволите менi пiти до намету i трохи поспати? – звернувся вiн до чоловiкiв.

– Звичайно, – погодився Матвiй, – йдiть, вiдпочивайте, а ми з Куiделем досидимо до свiтанку.

Зiзнатися, Матвiй був радий, що йому випала нагода поспiлкуватися з iндiанцем вiч-на-вiч.

– Так чому ви хотiли чергувати саме в другiй половинi ночi? – повторив вiн запитання, коли другий черговий зникнув в темрявi свого намету.

Індiанець невимушено знизав плечима.

– Мене привчили до цього з дитинства. Батько розповiдав, що найкраще наше тiло вiдпочивае з моменту заходу сонця i до пiвночi, – вiдповiв Куiдель. – У цей час потрiбно спати, тодi воно насититься i вiдновиться якомога найкраще. У мирний час всi люди нашого племенi лягають незабаром пiсля заходу, а встають ще до свiтанку бадьорi й вiдпочилi, готовi приступити до своiх справ.

Матвiй замислився. Як же цей образ життя вiдрiзнявся вiд шаленого ритму великих мiст з його гучним нiчним життям. Ось чому багато сучасних людей сидять на стимуляторах, типу кофеiну або енергетикiв, iх органiзм просто не мае можливостi вiдновитися.

– Ти згадав про свое плем’я, – обережно почав Матвiй. – Чому ти не з ними?

– У джунглях живе багато племен, з одними ми живемо в лагодi, з iншими – воюемо. В однiй з таких битв я потрапив у полон, але менi пощастило втекти. Бiгти я мiг тiльки в сторону сонця, де воно сходить, хоча мое плем'я перебувае в протилежнiй сторонi. Але вибирати менi не доводилося. Я довго блукав по джунглях, поки не вийшов до великого мiста, – iндiанець зробив паузу. – Дивне мiсце. Менi все там чуже. Потiм, менi пощастило познайомитися з цими людьми. Тепер я допомагаю iм, чим можу. Тут менi набагато легше, нiж у великому мiстi.

– Чому ти зараз не можеш повернутися додому?

– Я вже казав, що бiгти менi довелося в сторону, протилежну моему племенi, через велику кiлькiсть ворожих племен на моему шляху. Навiть якщо завдяки щасливому випадку я зможу пробратися крiзь них непомiченим, то стану легкою здобиччю диких звiрiв. Одному в джунглях не вижити, – пiдсумував Куiдель, пiдкидаючи в багаття кiлька полiн.

Матвiй обдумував почуте.

– Скажи, – поцiкавився вiн, – ти знаеш, в якiй краiнi ми знаходимося?

– Я не настiльки неосвiчений, сеньйор, – посмiхнувся iндiанець. – Я знаю, що ця краiна називаеться Бразилiя.

– Вибач, – знiяковiв Матвiй, – я зовсiм не хотiв тебе образити.

Індiанець з розумiнням кивнув.

– Ти казав, що втiк у бiк сонця, що сходить, тобто на схiд, – продовжив Матвiй, – виходить, твое плем'я розташоване на заходi континенту, а там знаходиться краiна Перу, – з надiею в голосi додав вiн.

– Я знаю це, сеньйор, – знову кивнув Куiдель.

– Називай мене Матвiй, добре?

– Коли ми будемо наодинцi, я буду називати тебе на iм’я, але в присутностi iнших буду кликати сеньйор.

– Домовилися, – погодився Матвiй. – Рiч у тому, що я саме прямую до Перу, щоб дослiдити кам'янi споруди, якi розташованi в джунглях. Я б мiг взяти тебе з собою, i звiдти, з iншого боку, ти можеш спробувати дiстатися до свого будинку без побоювання потрапити в полон до ворожих племен.

– Там, де проживае мое плем'я, досить багато кам'яних будiвель, – зiзнався Куiдель, надихнувшись пропозицiею нового знайомого. – Вони набагато бiльш величнi, нiж будiвлi великого мiста, якi я бачив. Я впевнений, що з боку Перу зможу дiстатися до свого будинку.

– Це чудово, – зрадiв Матвiй. – Я допоможу тобi повернутися додому, а ти допоможеш менi знайти цi споруди.

На обличчi iндiанця проявилася ледь помiтна посмiшка, але очi iскрилися вiд радостi й передчуття повернення до рiдного племенi.

– Я згоден, Матвiй. Буду радий, якщо зможу вiддячити тобi за те, що ти допоможеш менi швидше побачити моiх рiдних. Коли вирушаемо?

– Водiй повернеться за нами пiслязавтра вранцi, i ми вiдразу ж можемо iхати.

– Я буду чекати цього ранку з великим нетерпiнням, Матвiй. Дякую тобi.

Куiдель схилив голову перед Матвiем, чим привiв його в чимале знiяковiння.

– Не варто, – щиро вiдповiв Матвiй. – Скажи, чому ти вчора на свiтанку роздягнувся, коли вiтав сонце.

Індiанець задумався.

– Менi складно це пояснити. Я дуже погано знаю iспанську мову i можу тiльки скромно висловлюватися. Як же я зможу передати тобi ту глибину суть, яку вкладаю в цей священний ритуал?

– Спробуй пояснити рiдною мовою, – запропонував Матвiй i з посмiшкою подивився на Куiделя.

– Я чув, що ти можеш розумiти мову рiзних народiв. Напевно, ти багато подорожував i спiлкувався з людьми iнших краiн, але ж ти не спiлкувався з iндiанськими племенами. Як же ти можеш зрозумiти мене?

Матвiй вичiкувально дивився на Куiделя, чекаючи перевiрки.

– Скiльки тобi рокiв? – запитав вiн мовою свого племенi.

На превелику радiсть Матвiя, вiн зрозумiв питання. Індiанець говорив на дiалектi, схожому з нарiччям кечуа, а до його вивчення вiн пiдiйшов найсерйознiше, тому тепер мiг вiльно не тiльки розумiти, а й висловлюватися ним.

– Наша планета пролетiла навколо сонця тридцять вiсiм разiв вiдтодi, як Творець подарував менi життя на нiй, – вiдповiв Матвiй, намагаючись наслiдувати особливостям мови iндiанцiв.

Здивуванню Куiделя не було меж.

– Як таке можливо? – зумiвався вiн, говорячи рiдною мовою.

– З книг можна почерпнути багато знання, – спокiйно вiдповiв Матвiй.

– Але невже в книгах записано знання про нашу мову? – не вгамовувався син джунглiв.

– Зiзнатися, менi було вкрай важко вiдшукати цi книги, проте це можливо.

Куiдель жодного разу не зустрiчав бiлошкiрого, який би зрозумiв його рiдну мову i зараз перебував пiд враженням.

– Ну що ж, тодi слухай, – раптом вимовив вiн. – Я спробую тобi вiдповiсти на твое запитання. Сонце дае силу всьому живому на нашiй планетi. Деревам i травам, тваринам i птахам… Воно дае силу i нам. Сонце ii джерело. Коли ти хочеш скуштувати плiд рослини, дозрiлого пiд променями сонця, твое тiло в першу чергу прагне отримати цю силу, яку плiд вже переробив i засвоiв. З'iдаючи м'ясо травоiдних тварини, ми отримуемо ще менше сили, тому що тварина, що з'iла такий плiд, частину сили забере для свого тiла, i вiддасть ще менше. Плоть хижакiв взагалi не придатна для нас в iжу, оскiльки вона вже майже позбавлена сонячного свiтла. Коли ж твоi очi дивляться на сонце, твое тiло насичуеться з першоджерела. Дивитися на сонце ми можемо тiльки в години свiтанку i заходу, тому пропускати iх не можна нi в якому разi. Роздягаюся ж я для того, щоб кожна клiтинка мого тiла ввiбрала в себе якомога бiльше вiд тiеi любовi, яку нам даруе сонце.

– Це приголомшливо, – щиро здивувався Матвiй. – Я теж хочу спробувати.

З цими словами вiн скинув футболку i повернувся в сторону висхiдноi зорi.

– Ти воiн? – запитав Куiдель, з подивом розглядаючи його потужне тiло.

– Так, Куiдель, у себе на батькiвщинi я був воiном, але зараз займаюся iншими справами.

Індiанець кивнув, i вони разом зустрiли свiтанок в тишi. До появи учасникiв експедицii вони встигли одягнутися i продовжували мирно розмовляти, поки до них не пiдiйшов Володимир.

– Сьогоднi теж будеш допомагати нам? – запитав вiн.

– Якщо дозволите, до обiду допоможу, а потiм планую обстежити джунглi бiльш глибоко. Для цього менi потрiбен Куiдель. Сподiваюся своею працею окупити його вiдсутнiсть.

– Упевнений, що це можливо, – вiдповiв Володимир, – вчора ти дуже допомiг нам. Можна виходити.

– Я почекаю Лiнду, i ми вас наздоженемо.

Матвiй сидiв у згаслого вогнища, поки сонце повнiстю не встало. Група вже зникла в гущавинi, але Лiнда все не з'являлася. Матвiй вiдчув тривогу. Миттево пiднявшись на ноги, вiн пiдiйшов до ii намету i покликав дiвчину на iм'я. У вiдповiдь – тиша. Вiн обережно розстебнув блискавку на входi та заглянув всередину. Не побачивши Лiнду в наметi, Матвiй схвилювався не на жарт.

«Куди вона могла пiти? – шарпали його недобрi передчуття. – А головне, коли? Я весь час сидiв бiля багаття, i намет постiйно перебував пiд наглядом».

– Лiнда! – крикнув вiн так голосно, що його почули навiть учасники групи. – Лiнда, ти де?!

Вiдлуння джунглiв вторило йому, але дiвчина не вiдповiдала. Оббiгши табiр по периметру, i переконавшись, що ii нiде немае, Матвiй помчав наздоганяти учасникiв експедицii.

– Лiнда випадково не з вами? – прокричав вiн на ходу чоловiкам, якi зупинились вiд окрику.

– Ти ж сам казав, що почекаеш ii, i ви до нас приеднаетеся, – стривожено вiдповiв Володимир.

– Так я пам'ятаю. Тiльки немае ii в наметi… i в таборi немае. Прошу вас, повернiмося i пошукаймо всi разом.

– Звичайно, пiдемо, – погодився Володимир i наказав iншим. – Всi повертаемося!

Повернувшись до табору, Матвiй в першу чергу перевiрив намети всiх учасникiв, якi без них оглянути не мiг. Лiнди нiде не було. Матвiй хотiв запропонувати розосередитися та обшукувати околицi, коли побачив на горизонтi автомашину.

– Хiба сьогоднi повиннi привезти провiзiю? – запитав вiн у Володимира. – Ти ж казав, що пiслязавтра.

– Це не наша машина, – вiдповiв Володимир, пильно вдивляючись у далечiнь. – Я не знаю хто це.

Пiд'iхавши на безпечну вiдстань, машина зупинилася. З неi вийшов чоловiк i не поспiшаючи рушив до табору. Коли вiн наблизився настiльки, що можна було розiбрати риси його обличчя, Матвiй не повiрив власним очам i вiдразу зрозумiв, хто причетний до зникнення його подруги. Легкою, привiльною ходою до нього прямував Черишев.




5


Здивувати Матвiя рiдко кому вдавалося, але зараз Черишев явно застало його зненацька. Рiшучим кроком вiн попрямував йому назустрiч. Роздивившись лютий погляд Матвiя, Черишев про всяк випадок зупинився i прогорланив:

– Попереджаю, використання сили з вашого боку не принесе нiчого хорошого.

– Я не настiльки дурний, – прогарчав Матвiй у вiдповiдь, – щоб промiняти безпеку дорогоi для мене людини на жалюгiдне життя такого мерзотника, як ти.

Пiсля цих слiв Черишев зухвало спокiйно пiдiйшов до Матвiя впритул i двi пари очей схрестилися у безмовному поединку.

– Бачте, в чому справа, – почав вiн, як нi в чому не бувало, – ви зволили перейти менi дорогу, а це, як вже напевно зрозумiли, я не мiг залишити без уваги. Крiм того, ви принизили мене перед моiми людьми, i за це вам доведеться заплатити дуже дорого.

– Зрозумiло. Адже i ти теж врахуй, що вiдтепер твоi шанси на виживання вкрай малi. Якщо вважаеш, що добре мене впiзнав, то сильно помиляешся. Перш нiж затiвати цю гру, потрiбно було все добре зважити. А ти, судячи з усього, ризикнув кинути менi виклик i навiть не спромiгся навести довiдки. Раджу проявити розсудливiсть i не грати зi мною в хованки.

Сонце свiтило Матвiю в очi, але це не завадило йому побачити, як нервово засмикалося обличчя Черишева.

– Ти не в тому положеннi, щоб загрожувати, – нервово ляснув той. – Нагадую, що жiнка в моiх руках, i якщо я не повернуся до завтрашнього ранку в мiсто, то доля твоеi супутницi складеться набагато сумнiше, нiж може намалювати тобi твоя уява.

– Ближче до справи, – вiдрiзав Матвiй.

– Отже, – продовжив Черишев, трохи заспокоiвшись, – як я вже казав, ти перейшов менi дорогу, а я цього не люблю. Ти – гравець. Я б навiть сказав бiльше – азартний гравець. І, як ти правильно зауважив, я вирiшив продовжити нашу гру, нехай навiть i в такiй манерi. Тiльки цього разу ми трохи пiднiмемо ставки. До трьохсот тисяч доларiв. Даю термiн в один мiсяць. Якщо через мiсяць у мене не буде цих грошей, твою супутницю чекае не дуже приемний сюрприз.

– Навiть якби у мене й були такi грошi, – закипiв Матвiй, – я б нiзащо не вiддав iх тобi. Забирайся звiдси, поки я не спокусився на твое жалюгiдне життя. Лiнда не у тебе. Я не настiльки дурний, щоб повiрити, що у тебе вистачило вправностi вкрасти ii з-пiд мого носа. І я знайду ii.

– Тут ти правий, викрадав жiнку не я, – байдужим тоном промимрив Черишев, розглядаючи своi вiдполiрованi до блиску нiгтi, – але ii доля повнiстю в моему розпорядженнi, тому раджу не жартувати зi мною. А щодо грошей… Ви сюди не вiдпочивати приiхали. Ваша експедицiя мае неофiцiйний характер, а такi поiздки непогано оплачуються. Тому грошi у вас будуть. А шукати ii… Ось вже безглуздий задум. Шукати людину в цих лiсах – що голку в стозi сiна. Бажаю успiху, – з посмiшкою резюмував Черишев.

З цими словами вiн розвернувся i пiшов до автомобiля, що чекав на нього. Пройшовши крокiв двадцять, вiн, не обертаючись, ехидно проголосив:

– У тебе рiвно мiсяць.

Матвiй повернувся до табору розгубленим i пригнiченим, де його миттево обступили учасники групи.

– Що трапилося? – схвильовано запитав Володимир. – Хто це був?

– Лiнду викрали, – вiдповiв Матвiй. – Це був органiзатор. Поставив менi умови. Вибач, Володимир, що доставив тобi незручностi. Ідiть, працюйте. Менi потрiбно подумати й оглянути тут все ще раз.

– Хiба ми можемо працювати, коли трапилося таке?! – заперечив Володимир. – Ми допоможемо тобi в пошуках.

– Дякую, – щиро вiдповiв Матвiй, – але найкращою допомогою з вашого боку буде покинути табiр й надати менi можливiсть спокiйно все оглянути. Як тiльки я це зроблю i прийму рiшення про своi подальшi дii, я вас вiдразу повiдомлю.

– Добре, друже, сподiваюся, ти знаеш, що робиш. Якщо потрiбна буде наша допомога, будь-яка, клич.

Володимир поклав руку на плече Матвiя в знак пiдтримки, розумiючи, що той у всьому винить себе. За декiлька хвилин команда дослiдникiв покинула табiр, залишивши Матвiя наодинцi зi своiми думками.

З огляду на те, що Лiнда не могла вийти з намету непомiченою, вiн поспiшив ще раз оглянути його зсередини. Речi були в повному порядку. Нiяких слiдiв боротьби. Матвiй почав прибирати з пiдлоги ковдри, для того щоб оглянути дно.

– Ось воно що?! – видихнув вiн.

У неосвiтленому полум'i багаття кутку намету, в самому низу було зроблено великий горизонтальний розрiз, через який цiлком могла пролiзти людина. Матвiй спокiйно вибрався через нього на вулицю, i на свiй подив натрапив на Куiделя.

– Куiдель?! – вигукнув Матвiй вiд несподiванки. – Що ти тут робиш? Я ж просив не заважати менi. Чому ти не пiшов з усiма?

– Ти був дуже добрий до мене, – вiдповiв iндiанець, – тому я хочу тобi допомогти.

– Допомогти менi може тiльки диво, – тверезо оцiнюючи ситуацiю бовкнув Матвiй. – Лiнду викрали, а щоб ii повернути, менi потрiбно заплатити величезну суму грошей, якоi у мене немае. Тому менi доведеться шукати ii по слiду викрадачiв. У мене вкрай мало шансiв, але я краще загину, нiж здамся.

– Джунглi погублять тебе, Матвiй. Навiть ми, народженi в цих мiсцях, боiмося i поважаемо iх. Якщо вiдiйти вiд обжитих мiсць, нас чекае загибель в iх обiймах.

– Я усвiдомлюю весь ризик свого намiру, – погодився Матвiй, – але у мене немае iншого виходу. Крiм того, менi доводилося бувати в мiсцях страшнiших за джунглi, тому у тебе не вийде мене залякати.

– Ти кохаеш ii? – раптом запитав Куiдель.

Матвiй здивовано глянув на iндiанця.

– Так, я люблю Лiнду, – трохи замислившись, вiдповiв вiн, – але не як жiнку, з якою можна створити сiм'ю для продовження роду. Я люблю ii як друга, якому можна довiрити своi таемницi, не боячись, що вона iх видасть. Я можу прийти до неi в скрутну хвилину, коли менi бiльше нема до кого пiти, i вона допоможе мудрою порадою. Я можу попросити ii про допомогу, i вона не вiдмовить, навiть якщо це буде йти всупереч з ii iнтересами. Розумiеш?

– А хiба всього цього недостатньо, щоб хотiти створити сiм'ю? – здивувався iндiанець.

– Нi, Куiдель, цього недостатньо. У всякому разi, для мене. Крiм того, я попросив ii допомогти менi в справi, заради якоi ми приiхали сюди, тому я подвiйно вiдповiдальний за неi. Я повинен був оберiгати ii. Це з моеi провини вона потрапила в бiду.

З цими словами Матвiй присiв на землю i став оглядати мiсце навколо намету, в пошуках хоч якихось слiдiв.

– Я розумiю, – мовив Куiдель i почав дослiджувати розрiз, зроблений в наметi. – Твою подругу викрали в першiй половинi ночi. Повiр, я б почув щонайменший шум.

– Я теж так вважаю, – вiдповiв Матвiй. – Можу сказати навiть бiльше, по всiй ймовiрностi, це зробили мiсцевi iндiанцi. Навряд чи хтось з приiжджих погодився б нападати вночi зi сторони джунглiв. Для цього iх необхiдно добре знати. Крiм того, ти казав, що з цього боку знаходяться племена, з якими ворогуе ваше плем'я.

– Так, Матвiй. Напевно, це зробили iндiанцi племенi сурумi. Це викрадення в iх дусi i я вже стикався з подiбним. Вони досвiдченi воiни, а iх плем'я кремезне та могутне. Крiм того, для них вкрасти людину за винагороду або вбити в бою – це гiдна справа, за яку вони отримають повагу серед одноплемiнникiв. Якби не ця обставина, ми б давно уклали з ними мир i жили в злагодi.

Матвiй оцiнювальним поглядом подивився в сторону непрохiдних нетрiв.

– Йти за ними по п'ятах крiзь джунглi – це самогубство, – пiдсумував вiн. – Ти не знаеш, чи не протiкае поблизу якась рiчка? Я знаю, що жодне iндiанське плем'я не селитиметься далеко вiд рiчки.

– Ти правий. Не далеко звiдси протiкае рiчка Пурiо. Їi могутнi води багатi на рибу, тому ii берега стали притулком для багатьох племен, в тому числi й мого.

– Стало бути, мiй слух не обдурив мене минулоi ночi. Менi здалося, що я чув шум води, хоча не був упевнений в цьому. Я знаю цю рiчку. Тiльки у нас вона називаеться Пурус. Це права притока Амазонки, i ii води подекуди настiльки широченно розливаються, що навiть великi човни можуть ними йти. Нам потрiбно вийти до цiеi рiчки та зв’язати плiт. По водi буде простiше дiстатися до володiнь племенi сурумi.

– Для того щоб побудувати плiт, потрiбно буде зрубати багато дерев, а на це пiде дуже безлiч часу, – заперечив Куiдель. – Краще зробити каное. Удвох ми впораемося за двi доби.

– Менi подобаеться твоя iдея, – схвалив Матвiй. – Не будемо гаяти часу i пiдемо до Володимира. Потрiбно сказати йому, що ми йдемо i попросити необхiднi iнструменти.

Куiдель кивнув i чоловiки попрямували до загальноi групи, яка все ж розпочала роботу, попри пригнiчену атмосферу серед учасникiв експедицii. Побачивши, що Матвiй iз Куiделем навантаженi поклажею, Володимир вiдразу все зрозумiв i попрямував до них, щоб нiхто не чув iх бесiди:

– Може, варто заявити владi? Все-таки ми не в дикiй краiнi.

– Нi, Володимир, – похитав головою Матвiй, – навiть якщо вони вiзьмуться за цю справу, шанси вiдшукати Лiнду живою будуть прирiвнянi до нуля. Коли Черишев дiзнаеться, що ми звернулися по допомогу до влади, вiн просто позбудеться вiд неi, як вiд непотрiбного доказу своеi провини. Такi, як вiн нi перед чим не зупиняться. І навiть якщо вiн отримае викуп, немае нiякоi гарантii, що поверне Лiнду. Тому залишаеться сподiватися тiльки на себе… І на Куiделя. Сподiваюся, ти не станеш заперечувати, якщо вiн пiде зi мною?

Володимир подивився на iндiанця i побачив в його очах величезне бажання допомогти Матвiю вiдшукати дiвчину.

– Я не маю права утримувати його тут, – розвiв вiн руками. – Офiцiйно Куiдель не входить до складу групи й те, що вiн допомагав нам – велика удача. До того ж вiн працював за iжу та нiчлiг. Якщо вiн хоче, хай iде з тобою, так у всякому разi я буду спокiйнiшим за тебе.

Індiанець швидко кивнув, на знак згоди.

– Вам потрiбнi якiсь iнструменти? – поцiкавився Володимир.

– Так, саме про це я i хотiв попросити. Нам знадобляться двi сокири, все iнше у нас е. – Матвiй поглянув на Куiделя, i той знову кивнув, на пiдтвердження сказаного.

– Вибирай будь-якi, – погодився Володимир, – ми замовимо собi ще.

– Дякую тобi за все, – промовив Матвiй i мiцно обiйняв приятеля, щиро сподiваючись, що вони ще зустрiнуться.

За пiвгодини новi знайомi, яких доля звела таким незвичайним чином, вже прокладали собi шлях в непрогляднiй хащi бразильських лiсiв. Дорога до рiчки зовсiм не була схожа на ту, якою супроводжував Куiдель експедицiйну групу Володимира, i Матвiю довелося випробувати на собi всю суворiсть джунглiв. Колючi гiлки били по руках i обличчю, часом залишаючи кривавi подряпини. Але вандрiвники не звертали на це уваги. Вони впевнено просувалися вперед, крiзь густу завiсу рослин. Зустрiвши на своему шляху дiлянку з густо переплетених мiж собою гiлок, Матвiй узяв сокиру i хотiв розчистити собi шлях, але Куiдель зупинив його.

– Якщо ми будемо витрачати час на прокладання дороги, – тихо мовив вiн, – нам нi за що не добратися до рiчки до заходу сонця. Будемо обходити такi мiсця.

Матвiй мовчки кивнув i вони пiшли в обхiд. Проходячи крiзь густу гущавину, складно було визначити, як довго ще до заходу, тому що вiковi дерева не тiльки закривали собою небо, але навiть не пропускали сонячне свiтло. Деякi дiлянки настiльки поглинула iмла, що мандрiвники не могли розрiзнити предмети навiть в декiлькох метрах вiд себе, тому Матвiй тримався Куiделя на вiдстанi витягнутоi руки. Коли вони покинули гущавину i вийшли на галявину, залиту сонячним свiтлом, Матвiй прижмурив очi й промовив:

– Менi здаеться, що такi непрохiднi нетрi можуть стати нам хорошим притулком вночi. З одного боку заглибимося в них за допомогою сокири, а з iншого – завалимо вхiд важкими гiлками.

– Вiд великих хижакiв це нас вбереже, – погодився Куiдель, – але ти забуваеш про змiй. Вони полюбляють вiдшукувати пташинi гнiзда в таких хащах, тому подiбна перешкода iх не зупинить. Єдиний шанс спокiйно провести нiч – досягти рiчки. Там я покажу тобi, як можна захиститися.

І чоловiки пiшли далi, залишивши найскладнiшу дiлянку шляху позаду. Незабаром вони вийшли на прокладену стежку, i, судячи з того, що Куiдель пересувався впевнено i швидко, можна було сподiватися досягти рiчки до заходу. Тепер сонце дарувало iм значно бiльше свiтла, не дивлячись на велику кiлькiсть рослинностi. Його косi променi проникали крiзь метушливе листя, iлюзорно розширюючи й без того неосяжний простiр. За двi години вони звернули зi стежки i пiшли на захiд. Визначити напрямок не становило жодних проблем, оскiльки сонце свiтило iм прямо в обличчя. Пройшовши ще хвилин п'ятнадцять, Куiдель зупинився i завмер.

– Чуеш? – пошепки запитав вiн. – Ми на вiрному шляху.

Матвiй напружив слух, однак окрiм шерехтiння листя i тьохкання птахiв нiчого не чув.

– Дивно, – так само тихо вимовив вiн, – я мiг чути шум рiчки з табору, а тепер, коли ми набагато ближче до неi, не можу його вловити.

– Тут немае нiчого дивного, – пояснив Куiдель. – Ти чув рiчку вночi. Нiчнi джунглi сильно вiдрiзняються вiд джунглiв, осяяних сонячним свiтлом. Вночi тут правлять iншi закони, якi навiть я часом не в змозi зрозумiти. Якщо нам пощастить повернути жiнку i дiстатися до мого племенi, я познайомлю тебе з людиною, яка зможе розповiсти та пояснити це. Крiм того, ти перебував у напiвдрiмотi, а в цьому станi нашi почуття бiльш сприйнятливi.

– А ти чуеш рiчку? – спитав Матвiй.

– Так, вона зовсiм близько. Просто вiтер дмухае нам в спину i забирае вiд нас ii шум.

– Ну ось, бачиш, – посмiхнувся Матвiй. – Ти сам вiдповiв на мое запитання. Може, вночi вiтер дув з рiчки, ось я i чув ii.

– Це теж, – погодився Куiдель, не ставши бiльше нiчого казати.

І вони рушили далi. Як тiльки денне свiтило сховалося за обрiй, Матвiй також почув, як бурхала вода. Але i пробиратися крiзь вiковi заростi стало ще складнiше. Сонце швидко вiдносило з собою залишки свiтла, i незабаром темрява поглинула все навколо.

– Тепер потрiбно йти дуже обережно, – повернувшись, промовив Куiдель. – Рiчка вже близько, але в цей час хижаки полюбляють виходити до ii берегiв на полювання. Якщо мiсяць не осяе наш шлях своiм посвiтом, шансiв залишитися в живих буде небагато.

Матвiй пiдняв очi в небо в марнiй спробi вiдшукати нiчного супутника нашоi планети, але нiчого не виявивши, зцiпив зуби й знову покрокував за Куiделем. Мандрiвники з ранку нiчого не iли, i, без сумнiву, тривалий перехiд сильно втомив iх. Але Матвiй був тренований в походах i мiг не iсти до трьох днiв практично без втрати сил. А ось у своему провiдниковi вiн неабияк сумнiвався, хоча по його твердiй ходi мiг зробити висновок, що пiдготовлений вiн до таких випробувань не гiрше. Індiанець лише пив воду з фляги, навiть не зупиняючись.

У цей вечiр доля виявилася до них прихильною. Мiсяць вийшов з-за хмар раптово й осяяв вiдбитим сонячним свiтлом навколишнiй простiр. Праворуч вiд них височiли величезнi дерева, а злiва простягалася велика порожня рiвнина. Вони опинилися нiби на узлiссi джунглiв i йшли паралельно iм. Шум бурливоi рiчки тепер чувся значно виразнiше i Матвiй вдивлявся у порожнечу, що вiдкрилася злiва вiд них. Не бiльш нiж у п'ятистах крокiв вiд них вiн побачив мерехтiння потоку свiтла, яке мчало по землi, освiтлюючи ii неймовiрно мальовничими вогнями.

– Рiчка! – вигукнув Матвiй i радiсно поплескав по плечу Куiделя.

Однак iндiанець рiзко обернувся i приклав вказiвний палець до своiх губ, даючи зрозумiти, що будь-який шум може привернути небажану увагу. Матвiй слухняно кивнув, але встиг помiтити, що Куiдель теж задоволений.

– Тепер потрiбно йти дуже швидко, – прошепотiв вiн. – Не вiдставай.

Двое смiливцiв розвернулися i попрямували прямо до рiчки. Пiдiйшовши ближче, Матвiй виявив, що спуститися прямо до води не виявляеться можливим через пологий, вкрай розмитий берег.

– До води не пiдiйти, – з досадою шепнув Матвiй.

– І в цьому наш порятунок, – запевнив iндiанець. – Нумо спробуймо спуститися, але будь обережний.

Матвiй першим полiз донизу спадистим краем. Водна поверхня розкинулася пiд ними на вiдстанi трьох метрiв. На свiй подив вiн виявив, що весь вертикальний схил поцяткований корчами, схожими на корiння дерев, хоча поблизу не росло великих екземплярiв. Крiм того, цi корчi утворювали в собi невеликi нiшi, в якi можна було забратися i сховатися. Матвiй залiз в одну з них i став чекати Куiделя.

– Ну як тобi такай притулок? – почув вiн голос iндiйця, який спускався слiдом.

– Це просто фантастика! Я б нiколи не подумав, що в джунглях можна знайти такий чудовий нiчлiг.

– Так, нам пощастило, тому що не скрiзь е такi укриття. Великi кiшки нас тут точно не дiстануть, але е ймовiрнiсть потрапити в пащу крокодила. Їх тут досить багато, i хоча нас вони навряд чи дiстануть, все одно будемо спати по черзi.

– Добре, тодi ти лягай зараз, а в другiй половинi ночi спати буду я.

– А ти хiба не втомився? – запитав Куiдель.

– Втомився, звичайно, але в незнайомому мiсцi заснути не зможу, тому я поки трохи огляну мiсцевiсть, а ти вiдпочивай. До речi, може перекусимо перед сном? Весь день нiчого не iли.

– Я не iм пiсля заходу сонця, – вiдповiв iндiанець. – Ця iжа не принесе нiчого корисного нашому тiлу.

– Навiть якщо до цього не iв весь день? – здивувався Матвiй.

– А якщо цiлий день утримуватися вiд iжi, а на нiч поiсти, не те що користi не буде, а тiльки на шкоду пiде.

– І ти можеш це пояснити? – жваво зацiкавився Матвiй, не дивлячись на втому.

– Я можу розповiсти тобi тiльки те, чому вчили мене моi батьки, а також про своi вiдчуття. Якщо ти хочеш знати, як все це працюе, то спробуймо дiстатися мого племенi. Там ти почуеш вiдповiдi не тiльки на це питання, але й на тi, якi ти захочеш поставити в недалекому майбутньому.

Матвiй з подивом подивився на свого супутника. – «Якi питання? Про що вiн каже?» – але вирiшив, що зараз не найкращий час це з'ясовувати.

– Лягай спати, поки е можливiсть. Завтра у нас буде багато роботи.

Індiанець кивнув i, розклавши на гiлках спальний мiшок, лiг на нього зверху i практично миттево заснув.

Матвiй зручнiше всiвся на корчах i став милуватися дзюркотливою нiчною рiкою. Їi неосяжнi води велично протiкали по дугоподiбному руслу. На гарчання хижакiв вiн вже не звертав уваги. Тут вони перебували у вiдноснiй безпецi, а ось за сплесками води бiля берега стежив дуже уважно. Тьмяне мiсячне сяйво не дозволяло розглянути крокодилiв, якi пiдстерiгали необачну здобич, але Матвiй твердо знав, що це саме вони. Про всяк випадок вiн витягнув з сумки сигнальну ракету, щоб в момент небезпеки мати можливiсть iх злякати. Але скористатися нею йому, на щастя, не довелося. Вночi цi великi земноводнi плазуни могли напасти тiльки якщо б iх потривожили прямо у водi, а полюють вони й вичiкують здобич вранцi та ввечерi, коли звiрi приходять на водопiй.

Мiсяць зник за хмарами так само раптово, як i з'явився, зануривши нiчнi пейзажi в повний морок. Спостерiгаючи за величчю плавних вод Пурiо, вiн дещо вiдволiкався вiд гнiтючих думок, а з настанням темряви стало ще важче нести вахту – позначалася нервова напруга i накопичена за день втома. Думки про минулий день плавно занурювали його в дрiмоту. Але Матвiй за свое життя пережив не одну безсонну нiч. Бажаючи вiдволiкти себе чим-небудь, вiн обережно пiдвiвся з гiлок, i спробував розiм'яти тiло, наскiльки це дозволяв простiр iх тимчасового притулку. Потiм знову сiв зручнiше, i став думати про Лiнду.

«Якщо нам зараз важко, – розмiрковував вiн, – як же iй в руках цих продажних дикунiв?… Хоча, треба вiддати iм належне. Пройти крiзь нiчнi джунглi, не побоявшись диких звiрiв, пробратися в табiр i так спритно викрасти людину, не давши себе виявити… Для цього необхiдно було точно знати не тiльки мiсце розташування самого табору, а й намет, в якому мирно спала iх жертва. Виходить, вони або спостерiгали за нами днем, або…»

Мурашки пробiгли по всьому його тiлу вiд висновкiв, якi напрошувалися самi собою. Матвiй пiдозрiло подивився на сплячого iндiанця.

«Невже Куiдель? Вiн цiлком мiг провернути цю справу в першiй половинi ночi, коли на вахтi знаходився його напарник. Вiн бачив, як Лiнда повернулася до свого намету, потiм почекав, поки всi заснуть, i спокiйно викрав ii. Тепер затягнув мене сюди й вiдволiкае, поки Черишев вiдвозить Лiнду в недоступне для мене мiсце. І не було нiяких iндiанцiв. Вкрай важко йти крiзь джунглi. Навiть якщо це корiннi жителi, не можуть же вони приручити хижакiв».

Пiдозри все глибше проникали в серце Матвiя. Вiн ледве стримував себе, щоб не розбудити Куiделя i не викласти iх йому прямо в обличчя, дивлячись в цей момент в його очi. Але з iншого боку, йому не давали спокою тi короткi, але такi мiсткi бесiди з iндiанцем.

«Як може в однiй людинi поеднуватися мудрiсть i любов до всього, що його оточуе, з подiбним вiроломством? – вагався Матвiй. – Звичайно, бувае всяке, але вiн так любить все живе. Крiм того, вiдкритi добрi очi. Складно повiрити. Але в те, що нас пiдстерегли iндiанцi – ще складнiше».

З роздумiв його вивiв голос Куiделя.

– Ти стiйкий боець, – промовив вiн, пiднiмаючись з гiлок, – навiть такий важкий перехiд не зломив тебе, i ти не пiддався сну.

– Дякую, – сухо вiдповiв Матвiй. – У мене е розмова до тебе.

– Може, вiдкладемо до ранку? – запропонував iндiанець. – Тобi потрiбно добре вiдпочити. Ти ж знаеш, у нас буде багато роботи.

– Пiсля нашоi розмови, може i не буде. Поговорити треба зараз.

– Я тебе слухаю, – спокiйно вимовив Куiдель.

– Пройшовши наш важкий шлях крiзь джунглi, – почав Матвiй, – я зрозумiв, що мое припущення щодо викрадення Лiнди може виявитися невiрним. Вкрай складно здiйснити такий план. В околицях триденного пiшого шляху немае племен iндiанцiв. Пробиратися крiзь такi хащi, особливо вночi – вкрай небезпечне заняття, навiть для корiнних жителiв тутешнiх мiсць. Крiм того, пiдкравшись до табору, потрiбно було довго стежити за нами, щоб дiзнатися, в якому саме наметi спить Лiнда. Думаю, я б помiтив це, та й ти, досвiдчений слiдопит, повинен був щось вiдчути, – Матвiй пильно подивився в очi Куiделя, сподiваючись прочитати його думки. – Ось я i подумав, що Лiнду вкрав хтось iз нашоi команди, спокусившись грошима моiх ворогiв.

– Я чекав цiеi розмови, – не знiяковiв Куiдель, дивлячись Матвiю прямо в очi. – Ти маеш рацiю, це дуже складний план. Окрiм того, ти не можеш пiдозрювати нiкого, крiм мене. Справдi, на мене дуже легко подумати й, зiзнатися тобi, я не здивований твоему запитанню. Що я можу тобi заперечити на твоi пiдозри? Вiдверто кажучи, мало, але я спробую. У мене немае iнших доказiв, окрiм клятви, в яку ти, можливо не повiриш. І все ж я клянусь тобi всiм святим i свiтлим, що е на нашiй рiднiй планетi, моiм родом i пам'яттю моiх предкiв, що я не брав участi в змовi з твоiми ворогами та вiд усього серця хочу допомогти тобi.

Вiд цих слiв, Матвiю стало нiяково перед iндiанцем, який ризикував своiм життям заради його iнтересiв.

– Пiсля такоi клятви менi не потрiбно шукати для тебе виправдання. Вибач менi за те, що засумнiвався в тобi. Менi потрiбно було уважнiше слухати тебе, щоб подiбнi думки не закладалися в мою душу. Вибач, якщо зможеш.

– Тобi не потрiбно просити вибачення, – вiдповiв Куiдель. – Я ж кажу тобi, що i сам би на себе подумав, якщо б виявився на твоему мiсцi. Скажи, давно цi люди хочуть заподiяти тобi зло?

– Нi. Я познайомився з ними зовсiм недавно, близько тижня тому.

– Ось бачиш, – полегшено зiтхнув вiн, – а я живу в таборi Володимира понад мiсяць i нiкуди не вiдлучався. Як же я мiг увiйти з ними у змову?

– Все вiрно, Куiдель. Але, може, все ж хтось iз табору?

– Ми ж завжди знаходилися разом, разом вiдпочивали, разом працювали. Нiхто нiкуди не вiдлучався, провiзiю та iнструменти нам привозили. Як би не був складний план iндiанцiв сурумi, але вiн найбiльш iмовiрний. Це плем'я на чолi зi своiм вождем ревниво охороняе своi великi територii, щоб чужинцi не проникли в джунглi й не спокусилися на святинi, що дiсталися iм вiд предкiв.

Пiсля цих слiв Куiдель замовк i вiдвiв очi, немов побоювався сказати щось зайве. Матвiй це зрозумiв, i не став ставити додаткових запитань.

– Добре, Куiдель, у нас все одно немае iншоi версii, тому будемо дотримуватися початкового плану, – погодився Матвiй. – Я так розумiю, нам доведеться плисти проти течii?

– Так, тому я i запропонував тобi зробити каное. На ньому ми зможемо досить швидко пересуватися по рiчцi. Тепер лягай, набирайся сил. До свiтанку вже недалеко.

Матвiй кивнув i лiг на спальний мiшок, на якому щойно спав iндiанець. Заснув вiн миттево i розплющив очi тiльки вранцi, коли Куiдель розбудив його. Чоловiки вилiзли нагору, залишивши спорядження у своему тимчасовому притулку.

– Почнемо шукати дерево для каное або спочатку пiдкрiпимося? – поцiкавився Матвiй.

– Я б не став витрачати дорогоцiнний час на iжу. На деревах повно плодiв.

– А ось з плодами менi потрiбно бути дуже обережним, – насторожився Матвiй, – деякi викликають у мене сильну реакцiю, тому iсти вашi фрукти я б не ризикнув.

– Тут вдосталь плодiв, – заперечив Куiдель. – Можеш не переживати, ми легко пiдберемо тобi що-небудь. Поснiдаемо на ходу, а ось викупатися я б не вiдмовився.

– Чи не збираешся ти плавати перед пащею у голодного крокодила? – з недовiрою перепитав Матвiй.

– Вода дуже освiжить нас i додасть бадьоростi, – як нi в чому не бувало вiдповiв iндiанець. – Я ж не стану перепливати всю рiчку, хоча менi не раз доводилося це робити. Тiльки освiжуся з краю. Крiм того, почуття небезпеки мобiлiзуе твое тiло та змiцнить дух, i ти будеш бадьорим весь день.

Матвiй нервово проковтнув клубок, що пiдступив до горла, коли зрозумiв, що iндiанець не жартуе. Йому не раз доводилося ризикувати своiм життям, але плавати поблизу голодних, вкритих панциром рептилiй, безперечно нi. Приемний холодок пробiг уздовж всього хребта. Матвiй уважно подивився на звивисту рiчку, дослiджуючи берег, i буквально в ста кроках вiд них розгледiв пологий рiвний спуск, де можна було зайти у воду. За декiлька хвилин вони вже стояли бiля води, знiмаючи одяг i акуратно розкладаючи його на березi.

Куiдель першим впевнено зайшов у воду. Однак перед цим деякий час постояв босонiж у крайки води, пiднявши руки до грудей. Матвiй не бачив, що саме робив iндiанець, оскiльки стояв позаду нього. Вирiшивши не вiдволiкати його зайвими розпитуваннями, Матвiй попрямував за своiм провiдником та увiйшов у прохолодну ранкову воду. Вода дiйсно освiжала, а думки про хижакiв, що плавали десь неподалiк, загострювали всi почуття до межi. В iншiй ситуацii Матвiй би пiрнув i поплив пiд водою, вiддавшись могутнiй стихii, але тiльки не цього разу. Зараз вiн повiльно, з острахом оглядаючись на всi боки, лише пару раз занурився з головою недалеко вiд берега.

– Не треба цього робити, – порадив Куiдель, – просто насолоджуйся прохолодою й уважно дивись по сторонах. Навiщо зайвий раз ризикувати?

Другий раз Матвiя просити не довелося. Плаваючи вздовж берега, Куiдель раптом пiдвiвся з води й жестом руки вказав на досить швидкий об'ект, який наближався до них, хоча ледь виднiвся на поверхнi. Поглянувши на нього, у Матвiя миттево вiдпало бажання купатися. Не гаючи анi секунди, вiн шарахнувся до берега. Велика фора не залишала крокодилу шансiв, але Матвiй все ж доклав усiх зусиль, щоб вийти на берег з великим запасом. На його превеликий подив, Куiдель, який знаходився трохи далi нiж вiн, приплив до берега набагато ранiше.

– Ну як тобi така зарядка? – iз задоволеною посмiшкою на обличчi, запитав iндiанець. – Що бiльше бадьорить – холодна вода або голоднi крокодили?

Замiсть вiдповiдi Матвiй з побоюванням кивнув у бiк рiчкового хижака i поставив зустрiчне запитання, яке хвилювало його куди бiльше:

– Вiн може виповзти на берег i напасти?

– На берег виповзти може, але роблять вони це в крайнiх випадках, – вiдповiв Куiдель. – Наприклад, для кладки яець. Або самцi в нападi сказу, що властиво iм, як i багатьом хижакам. Або просто виходять погрiтися, але для полювання – нi. Для цього вони занадто неповороткi й не ризикують без потреби. Хоча на короткiй дистанцii вони досить спритнi, але дуже швидко видихаються i самi стають вразливими.

– Зрозумiло, – кивнув Матвiй, – вiдповiдати на твое запитання, гадаю, немае сенсу – зрозумiло, прогулянка з крокодилом освiжае значно краще. Я б сказав бiльше: одне очiкування такоi зустрiчi, змушуе вiдчути прилив сил, якi нам дуже знадобляться.

– Тепер ти розумiеш, чому я не можу жити у великому мiстi? – запитав Куiдель, прямуючи до мiсця iх стоянки. – Це тiльки здаеться, що воно велике. Насправдi в ньому тiсно i душно. Тiльки тут я можу так яскраво вiдчувати життя, де кожна мить змушуе мене ще бiльше любити й цiнувати той час, який менi вiдвели на цiй прекраснiй планетi.

– Так, – погодився Матвiй, прямуючи за своiм супутником, – ще годину тому я б не зрозумiв тебе, але ти саме зараз виразно продемонстрував менi глибину твоiх слiв. Немае нiчого бiльш важливого, нiж свобода i життя. А тут вiдчуваеш iх найбiльш повно. Тут загострюються всi почуття, змушуючи тебе стати одним цiлим з усiм навколишнiм середовищем. Менi здаеться, я теж починаю любити цi мiсця.

Сказавши це, Матвiй знову розвернувся до рiчки, оглянув зеленi простори, заплющив очi та наповнив легенi до межi п'янким ароматом джунглiв.




6


– Ти не уявляеш, як менi приемно чути цi слова, – натхненно промовив Куiдель. – Якщо нам пощастить, i ми зможемо дiстатися до мого племенi, я зроблю все можливе, щоб змiцнити твою любов до моеi батькiвщини.

– А навiщо тобi це потрiбно? – обережно поцiкавився Матвiй.

– Я бачу, що ти людина з великим серцем, i здатний вiдчувати цей свiт так само, як i ми, що живемо тут. До того ж, ти проявив до мене турботу коли я був для тебе нiким, хотiв допомогти людинi, яку ледь знаеш… Скоро ти побачиш, хто я насправдi, а поки я простий iндiанець для тебе, хотiв би попросити скрiпити нашу дружбу невеликим обрядом. Я думаю, що ти вiдчуваеш такi ж братнi почуття до мене, як i я до тебе.

Матвiй здивувався цьому зiзнанню, адже воно здавалося дуже незвичайним для його колишнього оточення. А все ж таки iндiанець мав рацiю. Той недовгий час, що вони провели разом, змусив його iнакше поглянути на деякi речi, про якi вiн ранiше не замислювався, але пiдсвiдомо шукав iм пояснення. Чого тiльки коштували мiркування iндiанця про сонце, подiбним до яких не знайдеш в жодному пiдручнику. Можна перечитати безлiч порожньоi iнформацii, але вона нi на мить не наблизить до розумiння того, про що говорив iндiанець. Можливо, слова його – лише здогадки, але Матвiй прийняв iх вiдразу, як щось рiдне, щось бiльше, нiж просто теорiю.

– Ти вважаеш, я став би допомагати людинi, до якоi не вiдчув подiбного? – щиро вiдповiв Матвiй. – Я вiдчуваю, що спiлкування з тобою змiнюе мое уявлення про цей свiт i про самого себе, а слова твоi змушують вiдчути те, що я, можливо, шукав все свое життя.

– Дякую тобi, я дуже радий, що нашi думки й почуття так схожi. Вiдкладiмо на вечiр обряд, який скрiпить нашу дружбу, а зараз не будемо гаяти часу i почнемо робити каное. Я бачив, як ти наполегливо працював у Володимира, тому, якщо нам пощастить, i хижаки не заважатимуть, завтра ми зможемо вирушити в дорогу по рiчцi.

– Ти справдi думаеш, що за два днi можна зробити човен? – здивувався Матвiй. – Я вважаю, що потрiбно буде зрубати дерево не менше вiсiмдесяти сантиметрiв у дiаметрi. При всiй нашiй завзятостi, тiльки на це знадобиться цiлий день, а потiм ще потрiбно надати форму i вишкребти вручну серцевину. Звичайно, це набагато краще, нiж пробиратися крiзь джунглi й кожну хвилину ризикувати своiм життям, але за два днi нам не подужати таку роботу.

– Ти забуваеш про те, що мое плем'я живе бiля рiчки, – посмiхнувся Куiдель, – ми часто будуемо каное. Ми випробували багато дерев i знайшли одне, яке найбiльш пiдходить для плавання. Ми звемо його бальсовим деревом. Коли ти почнеш працювати з ним, то вiдчуеш рiзницю мiж каучуковими деревами та бальсою. Його деревина настiльки м'яка, що надати iй задану форму досить легко.

– Добре! – пожвавiшав Матвiй. – Але нам необхiдно спочатку знайти це чудо-дерево. Передбачаю, воно не росте на кожному кроцi.

– Це вiрно, – погодився Куiдель, – але удача супроводжуе нас. Коли ти спав, я встиг оглянути околицi й виявив просто чудовий екземпляр, який росте отам, на узлiссi джунглiв, так що нам навiть не доведеться занурюватися у гущавину.

– А як же хижаки? – насторожився Матвiй. – Що будемо робити, якщо помiтимо iх.

– Так, ймовiрнiсть зустрiчi е, але невелика. Я не просто так запропонував тобi скупатися в рiчцi. По-перше, ми перечекали час iх ранкового полювання, i оскiльки не побачили тут жодного, то, швидше за все, сюди вони вже не прийдуть. Тому до вечора ми будемо у вiдноснiй безпецi. По-друге, скупавшись поруч iз хижаком, твое тiло нiби виробило захист вiд них.

Матвiй недовiрливо покосився на свого супутника.

– Це яким же чином?

– Розумiеш, ти нiби стаеш таким самим звiром. Вони приймають тебе за свого.

Матвiй продовжував мовчки дивитися на iндiанця.

– Я вже казав, що не можу все пояснити, для мене це складно, – здався Куiдель. – Деякi речi я просто знаю i використовую iх у своему життi. Доберемося до мого племенi й ти все дiзнаешся, якщо звичайно захочеш.

– Якщо захочу?! – вигукнув Матвiй. – Так я все на свiтi вiддам, щоб менi пояснили, як все це працюе, – пообiцяв вiн i тут же додав, – ну, майже все.

Куiдель посмiхнувся, перекинув через плече сумку з iнструментами та попрямував у гущавину.

– Ну що ж, ходiмо, випробуемо це дерево, – з викликом промовив Матвiй, i вiдправився слiдом.

За п'ять хвилин чоловiки стояли бiля великого розлогого дерева, яке Куiдель обрав для виготовлення каное. Матвiй витягнув сокиру i вже хотiв приступити до роботи, але iндiанець його зупинив.

– Почекай трохи, – попросив вiн, – спершу потрiбно дещо зробити.

Куiдель пiдiйшов впритул до дерева та обiйняв стовбур, наскiльки дозволяв обхват його рук. Так вiн простояв близько хвилини, а потiм обернувся до Матвiя i вимовив:

– Тепер можна починати.

– Ти попросив у дерева пробачення? – здогадався Матвiй.

– Так. Ще я спробував пояснити, для чого ми робимо це, навiщо перериваемо його перебування на цiй планетi.

– Тепер можна?

– Так, можна починати, – кивнув Куiдель. – Спробуй.

Матвiй з усього розмаху встромив сокиру в дерево i переконався, що Куiдель не перебiльшував, коли розповiдав про його неймовiрно м'яку деревину. Сталева частина сокири повнiстю занурилася в стовбур. Без особливих зусиль Матвiй витягнув сокиру i став поступово рубати по всьому колу, а Куiдель тим часом пiшов, як i обiцяв, пошукати плодiв на снiданок. Не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як вiн повернувся з цiлим оберемком свiжих соковитих фруктiв. Матвiй вже пристойно спiтнiв, коли Куiдель змiнив його за роботою. Вiддавши товаришевi сокиру, Матвiй розташувався на травi й придiлив належну увагу снiданку. Вiн не iв майже добу, а вигляд плодiв пробуджав звiрячий апетит. Попри це, Матвiй куштував iх дуже обережно. Вiн вiдкушував малесенькi шматочки, лякаючись опинитися у владi хворобливого стану. І ця обережнiсть принесла результат. Перший фрукт нагадав йому авокадо. Розжувавши невеликий шматочок м'якотi, вiн почав чекати. Двох хвилин було цiлком достатньо, щоб зрозумiти, сумiсна ця iжа з його органiзмом чи нi. Цей пiдходив, i вiн вiдклав його i ще кiлька таких самих в сторону. Другий не був схожий на жоден з вiдомих йому плодiв, але видiляв такий дивовижний аромат, що так i вабив себе скуштувати. За пiвхвилини язика почало щипати, а тiло свербiти. Якби Матвiй з'iв його цiлком, могла початися задуха, i тут, в глибинi джунглiв, йому навряд чи хтось змiг би допомогти. На тiлi з'явилося роздратування у виглядi червоних плям. Матвiй обережно зняв футболку i став натискати на шкiру нiгтями, щоб хоч трохи зняти свербiж, щоб не почати чесати себе щосили. Куiдель миттево помiтив стан свого супутника, пiдскочив до нього i дiстав зi своеi сумки якийсь порошок.

– Давай я допоможу тобi, – запропонував вiн, побачивши неабияку загрозу.

– Не треба, Куiдель. Будь-який дотик до тiла може викликати таку сверблячку, що я неспромога буду опанувати собою i просто розiрву себе на шматки. Я з'iв зовсiм небагато, i це скоро пройде. У всякому разi, я сподiваюся на це.

– Довiрся менi, Матвiй, – наполягав Куiдель. – Я навiть не буду торкатися до тебе. Я просто посиплю трохи на цi червонi плями, i ти переконаешся, що це допоможе.

– Добре, спробуймо.

Індiанець вмить висипав трохи порошку собi на долоню, пiднiс ii до тiла Матвiя i здув вмiст на його шкiру. Пiсля цього сiв поруч i почав чекати. Вже за кiлька хвилин тiло Матвiя прийняло природне забарвлення, причому не тiльки на тому мiсцi, куди потрапив порошок.

– Куiдель, це просто диво! – вигукнув Матвiй, з подивом розглядаючи свою шкiру. – Це ж справжня знахiдка. Все пройшло. Жоден наш лiкар не мiг допомогти менi краще, нiж ти. Безмежно дякую!

– Так, цей засiб допомагае вiд багатьох бiд, – посмiхнувся Куiдель. – Я ношу його з собою для захисту вiд комах. На деякi укуси тiло реагуе так само, як твое на фрукти. Спробуй ось цей, – Куiдель простягнув йому плiд, за формою схожий на абрикос.

Матвiй не знав його назви, i, вiдкусивши шматочок, як i в минулих випадках, почав чекати, але реакцii не було.

– От i добре, – видохнув iз полегшенням Куiдель. – Пiдкрiпися як слiд, а я пiду працювати.

Матвiй почав снiдати. Неймовiрно смачнi та поживнi плоди швидко поповнювали вичерпанi сили. Закiнчивши з ними, вiн приеднався до свого товариша, i за годину дерево лежало на землi.

– Так, такоi податливоi деревини не знайти бiльше нiде, – змахуючи пiт з лиця, мовив Матвiй. – У нас, у всякому разi, такi дерева не ростуть.

– Це дерево зустрiнеш не часто, воно росте тiльки в однiй частинi джунглiв, – погодився Куiдель. – Здебiльшого тут, уздовж цiеi рiчки. Уздовж iнших приток Амазонки цi дерева зустрiчаються набагато рiдше, тому воно дуже цiнуеться.

– Значить, це ендемiк, – задумливо промовив Матвiй.

– Ендемiк? Що означае це слово, я його нiколи не чув?

– Це все, що можна зустрiти в природi лише в однiй мiсцевостi й бiльше нiде, будь то рослини або тварини. Хоча не можу з упевненiстю стверджувати, що бальса зростае тiльки в Пiвденнiй Америцi.

– Цiкаве слово. Запам'ятаю його, – сiдаючи на зрубаний стовбур i витираючи з лоба пiт, вiдповiв Куiдель.

– Який наш план? – поцiкавився Матвiй. – Продовжимо роботу тут або вiдтягнемо дерево до рiчки?

– На березi працювати спокiйнiше, але колода занадто велика, нам буде складно ii тягнути. Гiлки та сучки обрубаемо тут, а потiм подивимося на вагу. Може бути, нам вдасться його докотити.

Матвiй без зайвих слiв взявся до роботи. Нечисленнi, хоча i бiльш потужнi гiлки на основнiй дiлянцi дерева швидко здалися пiд натиском двох сокир, пiсля чого чоловiки просто вiдрубали частину з великою розлогою кроною. Розчищена заготiвля здавалася непосильною, але Матвiй рiшуче схопився за дерево збоку, намагаючись пiдняти очищений стовбур. На його подив, вiн досить легко впорався з цим завданням.

– Вважаю, ми цiлком зможемо закiнчити роботу на березi, – натхненно мовив вiн Куiделю.

– Так, – погодився iндiанець, – з твоею силою це цiлком здiйсненне завдання. Нумо спробуймо його котити, а там, де на шляху будуть виникати перешкоди, будемо пiднiмати й переносити.

Так вони й зробили, покотивши дерево в напрямку рiчки. Куiдель захопив з собою двi довгi товстi гiлки для весел, якi на складних дiлянках вони використовували як важелi, пiднiмаючи майбутне каное. Таким чином, завдяки знанням Куiделя i неймовiрноi фiзичнiй силi Матвiя очищене дерево було успiшно доставлено до берега рiчки ще до полудня. Сонце починало припiкати, i Куiдель запропонував вiдпочити та пообiдати.

– Спускайся до сховища, а я тим часом принесу ще плодiв. Наш провiант потрiбно економити, адже невiдомо, чи зможемо ми поповнювати запаси пiд час плавання.

– Все правильно, – погодився Матвiй, – тiльки, може ми пiдемо разом? По-перше, менi потрiбно навчитися самостiйно добувати собi iжу, а по-друге, удвох нам буде спокiйнiше, хiба мало що може трапитися.

– Тодi не будемо втрачати часу, ходiмо.

Друзi швидко минули вiдкриту дiлянку шляху i занурилися в заростi дерев. Довго шукати не довелося. Джунглi ряснiли дарами природи. Куiдель коротко пояснював Матвiю, якi з них придатнi в iжу в цю пору року, а також вчив назвам. Забираючись на нижнi гiлки дерев, вони вiдразу куштували iх, обираючи найбiльш смачнi та поживнi. Набравши з собою стiльки, скiльки могли понести, чоловiки без пригод досягли берега рiчки, сховалися в укриття де добре пiдкрiпилися i вiдпочили.

Коли вони вилiзли зi свого тимчасового пристановища, сонце косими променями висвiтлювало землю, дозволяючи спокiйно продовжувати роботу.

– Тепер розповiдай, – обходячи навколо стовбура i не знаючи, з чого почати, спитав Матвiй, – яким чином надати цьому шматку дерева форму, щоб воно змогло триматися на водi й не перевертатися?

Куiдель вiдiйшов в сторону i намалював на землi коло. Потiм роздiлив його двома прямими лiнiями на три частини.

– Так виглядае наше каное, якщо на нього подивитися з цього боку, – показуючи на торцеву частину стовбура, пояснював Куiдель. – Тобi необхiдно зрубати третю частину деревини ось до цiеi лiнii, поки не залишиться двi частини з трьох. Я ж займуся обробкою каное iз зовнiшнього боку.

– Дуже добре, – погодився Матвiй, i приступив до справи.

Досить одноманiтна робота виснажувала, але вiн працював не покладаючи рук. Пiт градом заливав обличчя через палюче сонце, а мозолi на руках роздер до кровi, однак Матвiй нi на секунду не випустив сокиру. Думки про Лiнду не давали йому спокою, i вiн твердо вирiшив рубати до тих пiр, поки завдання, доручене йому Куiделем, не буде виконано.

Звiльнивши iндiанця вiд важкоi працi, вiн надав йому можливiсть займатися бiльш творчою роботою. Куiдель часто сiдав на землю, щось малював на пiску, i тiльки пiсля цього приступав до обробки. Незабаром Матвiй пiд чуйним керiвництвом друга почав обробляти носову частину каное, а iндiанець без заминки робив свою частину роботи. В такому злагодженому темпi вони працювали близько трьох годин, i вже до вечора Матвiй, на свiй подив, мiг спостерiгати цiлком схожi обриси добротного човна.

– Що тепер? – вiдкидаючи в сторону сокиру i змахуючи краплi поту, якi градом котилися з його обличчя, запитав Матвiй.

– Тепер тобi потрiбно трохи вiдпочити та пiдкрiпитися, – запропонував iндiанець, гiдно оцiнивши виконану Матвiем роботу. – Вiдверто кажучи, я нiколи не бачив людей, в яких поеднуються така фiзична сила i завзятiсть.

– Думки про Лiнду рухають мене вперед, – похмуро кинув Матвiй, – i я заспокоюся лише тодi, коли вона буде разом зi мною.

– Я розумiю тебе, – кивнув Куiдель, – але зараз тобi дiйсно потрiбен вiдпочинок. Ти працюеш набагато важче за мене, тому йди, пiдкрiпися, а я поки закiнчу обробку задньоi частини. Потiм разом приступимо до вирубки серцевини.

Матвiй доiв плоди, якi у них залишилися пiсля обiду та пiшов до рiчки, освiжитися й умити обличчя приемною прохолодною водою. Вiн вже не вiдчував такого страху перед крокодилами, однак, все ж з побоюванням спостерiгав за ними. Незабаром Матвiй повернувся i знову взявся до роботи. Поки вiн видовбував середину, Куiдель теж перекусив i викупався в рiчцi. Матвiй з тривогою краем ока поглядав за iндiанцем i крокодилами, що плавали поблизу нього. Однак щонайменша спроба хижакiв наблизитися до своеi здобичi закiнчувалася невдачею, Куiдель плавав як риба i миттево опинявся на березi. Бадьорий та свiжий вiн повернувся до роботи з новими силами.

Довжина каное становила близько чотирьох метрiв, тому друзi, працюючи над ним, не заважали один одному. Деревина пiд ударами сокир знiмалася немов масло, чому Матвiй не переставав дивуватися. Сонце давно сховалося за обрiй, але чоловiки продовжували працювати, i з настанням темряви, каное нарештi прийняло потрiбну iм форму. Матвiй вiдiйшов на декiлька крокiв i подивився на результат iхньоi спiльноi роботи.

– Невже воно буде стiйко стояти на водi? – недовiрливо запитав вiн Куiделя.

– Ми ще не зовсiм закiнчили, – вiдповiв той, – але навiть в такому виглядi воно зможе вiдмiнно плисти. Нам залишилося зовсiм трошки. Зараз ми перевернемо його, а вранцi вiдшлiфуемо дно. Пiсля цього можна смiливо спускати човен на воду.

З цими словами Куiдель пiдсiв пiд каное i, не вдаючись до допомоги Матвiя, перекинув догори дном.

– Тренування з сокирою пiшли тобi на користь, – посмiхнувся Матвiй, – бачиш, як змiцнiв.

– Це тому, що каное стало значно легше, – не зрозумiв його жарт Куiдель, – ми ж зрiзали бiльшу частку.

Матвiй кивнув i вирiшив бiльше не жартувати з iндiанцем.

«Все-таки рiзна культура, рiзне виховання, як би не образити», – подумав вiн, а вголос додав:

– Думаю, пора. Сьогоднi лягаемо так само: спочатку ти, потiм я тебе змiню, але розбуди мене, будь ласка, незадовго до сходу сонця. Якщо небо дозволить, я не хочу пропустити цей дар.

– Добре, – погодився Куiдель, збираючи iнструменти в сумку.

– Ти пам'ятаеш, я пропонував закрiпити нашу дружбу обрядом? – раптом запитав вiн. – Якщо не заперечуеш, звичайно.

Матвiй нiчого не знав про обряди iндiанцiв, тим бiльше про те, яку сутнiсть вони несуть, але щоб не образити Куiделя, погодився. Тим бiльше, що вiдчував до нього величезну симпатiю i глибоку повагу.

– Зрозумiло, я не проти. Але я нiчого не знаю про вашi звичаi та обряди, вважаю, було б правильно, якби я розумiв його змiст i наслiдки, хоча впевнений, що ти не запропонуеш менi чогось такого, про що я зможу шкодувати надалi.

– Твое бажання цiлком природно i справедливо, – вiдповiв iндiанець. – Обряд полягае в обмiнi нашою кров'ю. Ми зробимо невеликi розрiзи на зап'ястях, пiсля чого з'еднаемо iх на хвилину. Протягом цього часу «нашi вищi я» будуть вiдкритi для вищих сил, i ми обмiняемося частинками душi. Це надасть величезну перевагу для подальших спiльних справ. Ми зможемо вiдчувати один одного на вiдстанi. У певнi моменти зможемо навiть розмовляти. Це, звичайно, складно, але, все ж, можливо.

Матвiй здивовано дивився на iндiанця, не маючи сил поворушитися. Вiн чув, що таке можливо, але в те, що подiбне може вiдбуватися з ним, насилу вiрилося. Але серйозний погляд Куiделя казав сам за себе, тому вiн вирiшив не сперечатися i запитав перше, що спало йому на думку.

– А… А менi потрiбно про щось особливо думати пiд час обряду?

– Я все зроблю сам, – спробував розвiяти замiшання приятеля iндiанець, – твоi думки самi знайдуть потрiбне русло в цю священну для нас хвилину.

– Тодi, почнiмо, – з властивою йому допитливiстю надихнувся Матвiй.

– Вибач, я забув сказати, що дiя обряду вкрай складно скасувати. Для цього одного нашого обопiльного бажання буде недостатньо.

– Зрозумiло. Але я впевнений, що жодноi хвилини не пошкодую про те, що зараз зроблю.

Куiдель вiддано подивився в очi Матвiя i дiстав нiж.

– Ставай на колiна, – промовив вiн, i сам опустився на землю. Матвiй встав на колiна i простягнув Куiделю руку. Індiанець спочатку зробив невеликий розрiз на своему зап'ястi, потiм те ж саме зробив iз зап'ястям Матвiя. Червона кров заструмувала по шкiрi чоловiкiв, i вони поеднали мiсця порiзiв. Матвiй не зводив погляд вiд iндiанця, але той пiдняв голову до неба, заплющив очi, i почав нашiптувати якiсь фрази, якi вiн не мiг розiбрати. Подивившись за прикладом Куiделя в небо, Матвiй побачив над собою стiльки зiрок, скiльки йому не доводилося бачити жодного разу в життi. Вiн вдивлявся в безкраi простори з неприхованим захопленням, i тут йому здалося, що зiрки стають бiльше, немов наближалися до них. Матвiй хотiв моргнути, але боявся, що це видiння припиниться, тому як заворожений продовжував дивитися. А тим часом зiрки продовжували наближатися. Вони вже втратили свою звичну форму i колiр. Тепер цi вiддаленi маленькi точки перетворилися на величезнi барвистi планети, якi зливалися одна з одною й утворювали рiзноманiтнi фiгури. Одна з них особливо привернула його увагу. Сузiр'я Скорпiона, яке вiн намагався розглянути напередоднi разом iз Лiндою, яскравою смугою врiзалося в палати його свiдомостi. Зiрки чiтко формували образ тварини, i Матвiй на свiй подив помiтив, що вiн навiть ворушиться та повзе. Тепер це були не просто далекi космiчнi тiла. Його очам вiдкривалися зовсiм iншi свiти, в яких вiн саме поставав в неймовiрних розмiрах. Вiн вже не вiдчував свого фiзичного тiла так, як вiдчував до цього моменту. Його нове тiло втратило плоть та кров, вiдродившись з мiльйонiв планет, життям яких вiн безпосередньо керував, як своiми кiнцiвками. Його могутнiсть не знала меж. Вiн вiдчував це. Вiн вiдчував свою мiць i свою велич. Його, здавалося, може розiрвати зсередини якась енергiя, мiць якоi вiн зараз осягав. Це було прекрасно й страшно водночас. Але страх цей народжувався лише з небажання втратити це почуття, знову опиниться в обмеженому, затиснутим немов лещатами з усiх бокiв тiлi… І все ж це сталося. Матвiй вийшов iз зацiпенiння. Куiдель обережно похитував його за плечi, коли до нього знов повернулася свiдомiсть.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66844103) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.