Книга - Одного разу на Дикому Сході

Одного разу на Дикому Сходi
Владислав Валерiйови Івченко


Владислав Івченко (нар. 1976 р.) – украiнський журналiст i письменник, автор кiлькох повiстей та оповiдань, неодноразовий лауреат мiжнародноi премii «Коронацiя слова».

Роман «Одного разу на Дикому Сходi» написаний, за визначенням самого автора, у жанрi украiнського вестерну. Подii розгортаються в Украiнi пiд час Громадянськоi вiйни. За великими скарбами, якi захованi у палацi барона фон Шпiла бiля села Шпилiвка, що пiд Охтиркою, починаеться справжне полювання. Їх хочуть отримати i червонi, й бiлi. Здаеться, здобич уже поруч, але раптом виявляеться, що палац барона охороняе чудовисько – величезний i могутнiй Голем, штучна людина, велетень, зроблений за допомогою ворожiння та кабали вiденськими рабинами i проданий за великi грошi фон Шпiлу. На честь господаря чудовисько називають Шпилем. Вiн шiсть метрiв заввишки, йому не завдають шкоди кулi i снаряди, не кажучи вже про холодну зброю. Але е в нього слабке мiсце – вiн закохуеться…





Владислав Івченко

Одного разу на Дикому Сходi



© В. В. Івченко, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© ТОВ «Видавництво Фолiо», 2016




Роздiл 1

Втеча


– Копайте собi могили! – крикнув матрос Жникiн i грiзно подивився на полонених.

Широкий степ з уже вигорiлою пiд палючим лiтнiм сонцем травою. Посеред степу стояв вiз, у який було запряжено двое заморених конячок, що в’яло крутили хвостами, женучи в’iдливих гедзiв. На возу сидiв чоловiк рокiв тридцяти у сiрих штанях, латанiй сорочцi, пiдперезанiй шкiряним поясом з кобурою. Чоловiка звали Четвер Загорулько, або просто Чет. Вiн був широкоплечий, довгорукий, з великою головою, прикритою солом’яним кашкетом. Чет повернувся з царськоi вiйни, жив собi вдома, нiкого не чiпав, а тепер був мобiлiзований до Червоноi армii.

Чет дивився на сiмох полонених, що стояли бiля возу. Всi у брудному, скривавленому одязi. На обличчях зчорнiла кров i пилюка. Кров у шiстьох чоловiкiв. Сьома – жiнка. Їi звали Мiра. Струнка бiлявка з тонкими рисами обличчя. Їi не били. Тiльки, мабуть, тягли, бо сукня в кiлькох мiсцях була порвана та брудна. Мiра мружилася на сонцi й спокiйно дивилася на десяток солдат з рушницями, що стоять навпроти, виблискуючи багнетами своiх трьохлiнiйок. Солдати були одягненi, хто у що. Однi в бувалих одностроях рiзного фасону i кольору, iншi просто у сорочках, пiдперезанi хто поясами, а хто просто мотузками. Тiльки будьонiвки у всiх були однаковi, новенькi, виданi нещодавно. З великими червоними зiрками. Солдати б присiли у тiнi воза та закурили, вони були з селян i звикли берегти сили, але наказував тут матрос Жникiн, невеличкий чоловiк у шкiрянiй куртцi, безкозирцi на головi i з маузером на боцi. Це вiн сказав копати могили, а зараз люто дивився на полонених.

– Копайте, копайте! Ви думаете, ми будемо копати? Е нi, хоч перед смертю попрацюйте, гади контрреволюцiйнi! Нумо, узяли лопати! – закричав матрос неприемним голосом нервовоi людини. – Їх треба зарити, щоб вони не стали розсадниками всiлякоi зарази! Вiд контри i пiсля смертi шкода може бути робоче-селянськiй державi! – пояснив Жникiн солдатам, якi, було, здивувалися, навiщо це треба заривати, коли завжди просто розстрiлювали i наступали далi. Солдати зашепотiлися мiж собою. Жникiн роздратувався i тупнув чоботом. Цi тупi селюки, вони геть нiчого не знали, окрiм своiх хуторiв, якими марили i вдень i вночi, все намагалися втекти, а радянську державу захищати не хотiли. І це в такий час! У Жникiна кулаки стиснулися, вiн читав революцiйнi газети i знав, що вороги обступили молоду республiку, а в тилу намагалися ослабити ii саботажем та епiдемiями.

– Я кому сказав? Копати! Копати! – Жникiн пiдбiг до першого полоненого i вдарив його в обличчя кулаком. Чоловiк навiть не вiдвертався. З носа почала юшити кров, полонений байдуже витер ii. – Копати! – кричав матрос i схопився за маузер. Полоненi маузера не злякалися, вони розумiли, що зараз iх хоч так, хоч сяк розстрiляють, чого вже тут було боятися. Але цей малахольний матрос – вiн же дурний, наче сало без хлiба, – не заспокоiться i на мить, буде волати та бити, хай йому грець. Полоненi скривилися, неквапливо узялися за лопати i почали длубати собi могили. Тi, хто з селян, з жалем дивляться на жирну степову землю. Оце б таку орати! Який би врожай можна було виростити, скiльки б пудiв збiжжя! Але нi, замiсть насiння озимини прийме вона iхнi тiла, а наступноi весни виплюне буйною зеленню трави. А як вiйна закiнчиться, то i золотом хлiба. Ех, коли закiнчиться вiйна! Без них. Мужики думали про мир, про те, що тодi землi буде досхочу, бо ж поменшае народу iстотно. Добре тодi буде, але без них.

Наймолодший з полонених, смiшний гiмназист iз пiдслiпуватими очима, почав скиглити. Вiн утiк вiд батькiв, бо перечитав вдома кiлька пригодницьких романiв про смiливих та гордих бурiв, якi протистояли плебейським англiйським загарбникам. Вiн думав, що потрапить на красиву та героiчну вiйну, стане героем, якому будуть присвяченi першi шпальти газет. Вiн у подробицях уявляв кожен свiй подвиг на передовiй, i подвигiв тих було багато. Прийшов до золотопогонникiв, до бiлих, бо ж сам був iз дворянського, нехай i збiднiлого, роду. Та замiсть подвигiв його вiдправили пiдносити снаряди на батарею, бо анi стрiляти, анi рубатися на шаблях вiн не вмiв. Вiн хотiв навчитися, дуже хотiв. Але в першому ж бою батарею посiкли червонi, якi напали на неi з тилу, хитрим, варварським маневром, якого нiхто не чекав. Так гiмназист потрапив у полон i тепер мав безславно померти. Жодного подвигу, вiн навiть вистрелити не встиг, а тепер його пристрелять, наче бродячого собаку. Ця думка виявилася для нього заважкою. Вiн упав на землю i почав ридати. Іншi полоненi не дивилися на нього, мовчки копали своi могили, кидали лопатами чорнi хлiбини масного степового чорнозему. Зi смертю, що наближалася, кожен залишався сам на сам.

– Нумо припини, сучий сину! Бери лопату та копай! – пiдбiг до хлопця Жникiн i вдарив його носаком у бiк. Хлопець скрутився, а потiм кинувся до чобiт матроса, схопив iх руками i почав цiлувати.

– Дядьку, пощадiть! Дядьку, помилуйте! Не хочу вмирати! Пощадiть! – Хлопець бився в iстерицi, все цiлував i цiлував чоботи трохи ошелешеного Жникiна, який засумнiвався лише на мить. А потiм стиснув зуби. Бо знав, що свiтова революцiя не для слабкодухих, ii не зробиш у бiлих рукавичках i треба бути готовим до кровi.

– Нумо припини! – вiдкинув хлопця ногою, наче кошеня. – Бери лопату i копай! Копай!

Ударив носаком, потiм кулаками, ще i ще. Хлопець закричав i ось уже копав разом з усiма. Чорну, розкiшну землю, що швидко сiрiла на щедрому степовому сонцi та вiтрi.

Шiсть чорних дiрок у пожовклiй травi, шiсть очей, якими смерть дивилася на своi майбутнi жертви. Шiсть, бо Мiра ями собi не копала.

– А ти чого не копаеш? – помiтив Жникiн i вмить роздратувався. – Думаеш, як панна, так i могилу тобi мусять iншi копати? Все життя кров народну пила, палець об палець не вдарила i в останню мить попрацювати не хочеш, сучко! Нумо копай! – матрос жбурнув ногою лопату до Мiри. Дiвчина подивилася на нього. Презирливо, як на дурного собаку, що бiжить за екiпажем i гавкае бiля колеса невiдомо для чого. Жникiна аж пересмикнуло вiд ii погляду. Наче того ж собаку, якого вiзник приласкав на всю спину батогом. – Ах ти ж курво! Ще посмiхатися менi будеш! Та я тебе! – Жникiн аж затремтiв вiд лютi.

– Матросе, ми з вами не на «ти» i нiколи не будемо, – сказала Мiра спокiйно. І всi здивувалися цьому спокою. Солдати он аж закрутили головами, бо ж видно було, що Жникiн запальний, i з ним так не можна балакати, бо вб’е. Але балакала. – Це по-перше. А по-друге, останнi хвилини свого життя я не хочу витратити на те, щоб санiтарiю вам, червонопузим, забезпечувати. Краще сонцем помилуюся.

– Ах ти ж суко! – вибухнув матрос i кинувся до дiвчини з занесеним кулаком. Вона навiть не спробувала втекти чи затулитися руками. Стояла i посмiхалася. Всi вирячилися на них, i жоден не помiтив, як Чет вiдстебнув кобуру i поклав руку на револьвер. А другу руку сунув у сiно на возi. Сидiв i спостерiгав, весь напружений, наче стиснута пружина.

Матрос пiдбiг до Мiри i зупинився перед нею з пiднятою, готовою для удару рукою. Кiлька секунд вони дивилися в очi одне одному. Жникiн тремтiв, Мiра була спокiйна, наче аж з цiкавiстю роздивлялася матроса. Зовсiм його не боялася, чим дратувала того ще бiльше.

– Твар! Пiдстилка офiцерська! Сучка! Шльондра! Ти менi не вказуй! – розбурхував себе матрос, але так i не наважився вдарити, вiдступив на крок. Чет прибрав руку з револьвера. – Суко! Суко! Суко! – забурмотiв матрос, невдоволений сам на себе, що не змiг ударити. Тепер боявся i подивитися в очi Мiрi, вiдвертався. – Не хочеш копати – залишимо так! Як собаку! Стервом валятися тут будеш! І я тебе власними руками пристрелю! Чуеш, курво? Особисто тобi кулю в потилицю пущу, сучко лiнива! Та я таких, як ти, знаеш скiлькох до стiнки поставив, наволоч буржуазiйну!

Мiра почула це i зблiдла. Зчепила зуби, приплющила очi. Згадала, як гостювала у дядька Анатоля на Волинi, в його великому маетку. Батьки вiдiслали ii з Петербурга вiдпочити на природi i набратися сил. А то ж худе, блiде, раптом на сухоти захворiе. А у дядька Анатоля i молоко, i мед, i ягоди, свiже повiтря i товариство з чотирьох двоюрiдних сестер та кузена Мiкi. Звiсно, трохи лякало, що вiйна була неподалiк, але фронт нiбито стабiлiзувався, у газетах писали, що австрiяки з тевтонами далi не пiдуть. До того ж батько Мiрин якраз утратив роботу, вдома було сутужно, позичати грошi батьки не вмiли, то й вирiшили, що вже самi бiдуватимуть, а дитину мучити не треба.

Вiдправили, i все було добре аж до того самого вечора, коли все трапилося. Тодi вже тривожнi часи почалися – i на фронтi розгардiяш, i в тилу. Розповiдали страшнi речi, що солдати власних офiцерiв убивають пострiлами у спину, а потiм тiкають додому чи не цiлими частинами, кидають фронт напризволяще. Дядько Анатоль, коли таке чув, то кривився i важко зiтхав, бо сам же був колишнiй офiцер, росiйський дворянин, державник, i серцем переймався за долю iмперii. Тiтка Ельшбета бачила, як чоловiк хвилювався, i полiтичнi розмови заборонила. А того вечора дiти влаштували виставу. Казкову. Мiра грала принцесу, усi хотiли бути принцесою, але роль вiддали Мiрi, бо хто, як не вона, на казкову принцесу була схожа.

Вистава пройшла чудово, i дядько Анатоль, i тiтка Ельшбета, i кузен Мiкi, який вже вважався дорослим i участi у виставi не брав, щиро аплодували. Раптом на вулицi загавкали собаки. І пролунали пострiли. Дядько Анатоль побiлiв, кинувся до парадного входу, коли це з чорного, який вiв до двору, вломилися люди. П’янi, бруднi та озброенi. Заволали: «Горiлки! М’яса!» Дядько Анатоль наказав iм iти з будинку геть, та вони проштрикнули його багнетом. Ось так просто, навiть не говорили нiчого. Дядько, такий рославий i сильний, здивовано дивився на миршавого дезертира, який насадив його на багнет, наче курча на рожен. Потiм ноги пiдiгнулися i дядько впав. Заплакали сестри, закричала тiтка Ельшбета. Тiльки Мiра мовчала. Дивилася на труп дядька. Дезертири почали грабувати будинок, а iх зiгнали в одну з кiмнат, де зачинили. Це була кiмната кузена Мiкi. Вiн дiстав зi свого столу револьвер, який подарував йому хтось з родичiв на повнолiття. Тiтка Ельшбета намагалася зупинити сина, але вiн був невмолимий, обличчя побiлiло. Навiть гримнув на мати, щоб не заважала. Тепер вiдчував себе единим чоловiком у родинi i мусив захистити iх усiх. То постукав у дверi i вбив нападника, який вiдчинив. Потiм ще двох поранив, доки не закiнчилися набоi. Мiкi застрелили. Бо хоч i дезертири, а понюхали пороху на фронтi, стрiляти вмiли i здолали переляканого пiдлiтка, досвiдченого хiба що у полюваннi на качок.

Тiтка Ельшбета страшно закричала. Їi витягли i почали гвалтувати. Мало не на очах дiтей. Потiм усiх дiвчат вiдвели до сараю, де зачинили у темрявi. Згодом принесли туди i ледь живу тiтку. Дезертири почали пити-гуляти у будинку. Слухали патефон, вiдкорковували шампанське, брудно лаялися, спiвали якихось соромiцьких пiсень. Було дуже страшно, дiвчатка сидiли i плакали над ледь живою матiр’ю, яка стогнала на пiдлозi. Мiра ж лазила стiнами, складеними з дикого каменю. Шукала хоч якусь шпарину, щоб утекти, вiдчувала, що не можна залишатися. Але камiння було викладено щiльно, дядько Анатоль любив у всьому порядок i якiсть.

Мiра видерлася аж до даху, мацала дошки i черепицю. Знайшла одне слабке мiсце, хитала i розхитала, зiдравши нiготь. Таки вибралася на дах. Хотiла далi сплигнути, вiдчинити дверi до сараю i разом з усiма втекти, але почула п’янi голоси, що наближалися. Мiра завмерла на даху. Вже почало свiтати, i якби дезертири були уважнi, вони б помiтили ii. Але вони були п’янi i розпаленi кров’ю. Говорили мiж собою, що свiдкiв залишати не можна. Бо всяке може бути.

Вiдчинили дверi до сараю, почали витягати дiтей i тiтку Ельшбету. Вони хотiли заколоти iх багнетами, але не змогли. Чомусь iм стало лячно штрикати дiтей багнетами. Навiть п’яним лячно. То поставили iх бiля стiни колишньоi каретноi, де ранiше стояв автомобiль дядька Анатоля, який вiн добровiльно вiддав на потреби фронту. Тiтка Ельшбета, яка ледь трималася на ногах, кинулася до солдат, цiлувала iм ноги, благаючи, щоб дiтей не чiпали.

– Вони ж малi! Вони ж дiти!

Їi вiдштовхнули до стiнки i почали стрiляти. Тут Мiра закричала. Вона бачила все, i вона не могла втриматися. Їi крик почули.

– Он де курва! Нумо злазь! – закричали дезертири. Один вистрелив. Якби вони не були такi п’янi, то Мiру б убили на даху. Але куля розбила черепицю поруч з Мiрою. Дiвчина наче прокинулася i почала дертися дахом, перелiзла через гребiнь, потiм протилежним схилом i стрибнула в кущi за сараем.

– Нумо стiй, зараза! – Дезертири побiгли за нею. Не те щоб вона була iм дуже потрiбна, однак iнстинкт мисливця розбурхав iх. Хотiлося ще кровi, i вони бiгли за Мiрою, яка намагалася сховатися серед алей парку. Того самого парку, який дядько Анатоль так любив. У парку, вичищеному i доглянутому, було важко сховатися. Мiра побiгла до бесiдки Кохання – так цю дерев’яну споруду називав дядько. Тут Мiра якось цiлувалися з кузеном Мiкi i iй було страшно i дуже хвилююче, аж до тремтiння у ногах. Вона ще нiколи нi з ким не цiлувалася. Хоч iй було вже сiмнадцять, i подруги розповiдали i не про таке!

Мiра стрибнула пiд сходи альтанки у добре iй вiдому ще з дитинства схованку. Заповзла у куток i там тихенько тремтiла, намагаючись не вити вiд жаху та вiдчаю. Чула, як бiгали п’янi дезертири, шукали ii, голосно лаялися. Потiм плюнули i стали повертатися до будинку, де чекала ще випивка. Усi повернулися, окрiм одного, молодого хлопця з пiдбитим оком. Того самого, який наштрикнув на багнет дядька Анатоля. Цей хлопець хапав Мiру за сiдницi i груди, коли вiв до сараю. Реготав i казав, що це не цицьки, а наче комарi покусали.

– Чого ти iх не виростила на панських харчах?

Потiм вiн пiдходив до сараю i шепотiв, щоб Мiра вийшла до нього. Обiцяв за те вiдпустити когось iз сестер. Мiра б пiшла, вона дуже любила сестричок. Але тiтка Ельшбета, яка прийшла до тями, заборонила. Тiтка сподiвалася, що пострiли чули у сусiдньому селi, сповiстять до повiту, i звiдти ось-ось прибудуть полiцiя чи козаки. Але нiхто так i не прибув.

– Ну, де ти? Виходь! – закричав солдат. Вiн забiг у бесiдку й оглядав парк. Вже свiтало. – Де ти?

Солдат ще раз огледiв парк, а потiм подивився на пiдлогу альтанки, прикинув висоту пiдвалу i зареготав.

– Сучко, ти ж тут, ти ж десь тут! Я ж тебе чую! Ти тут! Ти пiд пiдлогою! – солдат зареготав i почав стрибати на мiсцi, з усiеi сили гупаючи по пiдлозi новими чоботами, який узяв у пограбованому будинку. – Нумо вилазь, коза! Вилазь, кому я сказав! Я тобi зроблю, я тобi влаштую!

Вiн вiдчував страшне збудження i хрипко реготав, гупав чоботами все сильнiше. Ох i правильно вони звернули з дороги, ох i правильно! Мало того, що будинок – повна чаша, так ще i бабiв повно! Спочатку та панна. Хоч скiлькох народила, хоч i не молода уже, але тiло ще красиве. Селянськi баби у такому вiцi, як загнанi конячки, все на них висить. А ця була наче молодуха, лите тiло! Добре паннам живеться. Але зараз буде йому справжня молодуха! Може, навiть незаймана ще! Дезертир аж завив. У нього ще жодного разу не було незайманоi. Багато чув про це, але жодноi. Ось тепер все змiниться! А ще цнотливi дiвчата хорошi тим, що вiд них нiчого не пiдчепиш. У нього i так з прутня капало, не хотiв ще ризикувати.

– Моя ти будеш! Виходь, сучко, виходь! – вже не кричав, а хрипiв солдат. Боявся, що товаришi прибiжать i доведеться дiлитися з ними дiвкою. А вiн же хотiв бути з нею сам, щоб тiльки йому вона належала! То хрипiв i з усiеi сили бив ногами по дошках, щоб налякати дiвку, примусити вилiзти ii з-пiд альтанки. Не знав дезертир, що в одному мiсцi дошки пiдлоги пiдгнили. Дядько Анатоль все збирався сказати прикажчику iх лагодити, та не встиг. Солдат укотре стрибнув, вдарив чоботами об пiдлогу, одна з дощок зламалася i вiн провалився ногою. Заверещав, бо злякався та й забився боляче.

– Ну ти, сучко, доплигалася! Ну я тобi зроблю! Суко! – вiн лаявся, кричав i намагався звiльнити ногу. Мiра, що лежала на землi, прикривши голову руками, i тремтiла, тепер крiзь щiлину в пiдлозi побачила, що гвинтiвка солдата впала i лежить осторонь. – Я тобi зроблю! Курво! Сучко! Я тобi влаштую!

Мiра швидко поплазувала до виходу. Ось вона вже висунулася з пiдвалу, побачила, як солдат копирсаеться i не може витягнути ногу, бо чобiт зачепився за цвях у балцi. Мiра вилiзла з-пiд пiдлоги i кинулася у бесiдку. До гвинтiвки. Солдат побачив ii. І який п’яний не був, але злякався.

– Нумо вiддай гвинтiвку! Вiддай! Вiддай, я сказав! Та ти ж стрiляти не вмiеш! – кричав вiн i простягав до Мiри руки i смикав ногою, яка провалилася по колiно i мiцно зачепилася. Мiра подивилася на дезертира. Кивнула. Стрiляти вона дiйсно не вмiла. Нiхто не вчив ii стрiляти, вона ж дiвчинка. Але не обов’язково стрiляти. Вона бачила, що зробили з дядьком. Ось цей миршавий солдатик i зробив! Вона бачила i запам’ятала! Рiзкий рух, i Мiра встромила багнет у живiт дезертиру. Так само, як вiн дядi Анатолю. Дезертир зойкнув i перелякано подивився на метал, що входив у його тiло. Схопив гвинтiвку руками, хотiв вирвати, але Мiра мiцно тримала i тiльки натискувала. Тiльки здавалося, що вона тендiтна та слабка. Нi, вона була сильна, зараз вона була дуже сильна. Дезертир обхопив дуло руками, намагався зупинити багнет та Мiра зi всiеi сили тисла. Солдат поступово завалювався назад, хрипiв, почав плюватися кров’ю. Мiра притиснула його до пiдлоги i вiдчула, як багнет уперся в дерево. Солдат захрипiв, кров зацебенiла з губ, вiн кiлька разiв смикнувся i завмер. А Мiра далi тиснула на гвинтiвку. Вся тремтiла, важко дихала i тиснула, тиснула, тиснула. Потiм подивилася на дезертира. Вiн був мертвий. Залишила гвинтiвку i сiла прямо на пiдлогу. Потiм почула крики дезертирiв, якi пиячили в будинку. Скривилася. Пiдвелася i спробувала витягти багнет. Спочатку не вдалося. Тодi стала на труп i з усiеi сили потягла гвинтiвку. Таки висмикнула. Витерла пiт iз лоба. Узяла гвинтiвку обома руками i пiшла до будинку. Пострiли, крики. Чоловiчi.

Лише увечерi Мiра дiйшла до повiту, шукала полiцмейстера. Але той сховався, бо його самого ледь не вбили.

– Нiкуди я не поiду! Немае тепер полiцii, немае! – бурмотiв вiн п’яний та переляканий. – Смута почалася, нова смута! В мене двох городничих вбили лише за те, що вони у формi на вулицю вийшли! Не пiду я нiкуди звiдси, не пiду!

Мiра повернулася до маетку дядька Анатоля сама. Зайшла у двiр i побачила там з десяток селян, якi вантажили на вози речi та меблi з будинку. Поруч лежали тiла вбитих дезертирiв, але селяни на них уваги не звертали. На Мiру теж.

– Що вирячилася, iди звiдси! – сказав iй якийсь мужик, що якраз витягнув з будинку патефон. – Чуеш чи нi!

– Чую, – кивнула Мiра i пiшла до сараю. Вийшла звiдти з гвинтiвкою. Знову пострiли, крики. Чоловiчi. Могилу родинi дядька Анатоля Мирi довелося копати самiй. Бiльше нiчого копати вона не збиралася. То тепер ось стояла i мружилася на сонцi, тодi як поруч бiгав розлючений матрос.

– Чуеш, оцими от руками я тебе пристрелю! Як собаку скажену! – кричав Жникiн Мiрi. Здавалося, що зараз лусне вiд лютi.

– Ач нервовий який, – прошепотiв один iз солдатiв.

– Вiн у полон до Вовчоi дивiзii потрапив, – тихо сказав другий.

– Ти що! – Всi перелякано подивилися на Жникiна, бо не уявляли, як людина може повернутися з полону Вовчоi дивiзii, найвiдомiших у цих мiсцях зарiзяк та душогубiв.

Жникiну той полон частенько снився. І тодi вiн прокидався з криками i весь в поту. Матрос досi пам’ятав той жах. Кiлька десяткiв червоноармiйцiв у спiдньому зi зв’язаними руками сидiли у тiньочку великоi грушi. Перестиглi плоди час вiд часу гепалися на землю i розбивалися. Дзижчали оси, яких тут було багато. Полонених охороняв десяток бiйцiв у дуже строкатому одязi, але в кожного на шапцi був пришитий вовчий хвiст. Охоронцi сидiли колом i рiзалися в карти на грошi. Точнiше, на майно. Час вiд часу той, хто програв, йшов до коней, що паслися поруч, знаходив свого, лiз у приторочений мiшок i брав щось iз награбованого. Чи то дорогу жiночу хустку, чи золотий червонець, годинника або двiйко-трiйко золотих зубiв, яким платив борг. Грали далi, грали азартно, часто сперечалися, хапалися за зброю, однак не стрiляли.

Полоненi дивилися на ту гру, переглядалися мiж собою. Серед полонених був i Жникiн. Кусав собi губи, крутив невдоволено головою. Оце б зараз кинутися, та передушити цих бандитiв, як курчат. Тiльки нiчого не зробиш зi зв’язаними руками, тим бiльше що на них дивиться кулемет з тачанки, за яким сидить хлопчик рокiв чотирнадцяти, не бiльше. Наче дитина, але всi бачили, як вправно винищував вiн червону кавалерiю зi свого кулемета.

– Батько iде! – закричав хлопчик, коли помiтив на дорозi куряву. Потiм стало чутно торохтiння двигуна автiвки, яку отаман Вовчоi дивiзii забрав у вбитого нiмецького полковника. За машиною рисила сотня отаманськоi охорони, перших зарiзяк у всiй Вовчiй дивiзii.

Бiйцi, почувши про Батька, вмить сховали карти, розсовали по мiшкам вигране i стусанами примусили полонених пiдвестися та вишикуватися у ряд. Коли порядок був наведений, десятник стрибнув на коня i помчав до Батька на доповiдь.

– Тридцять сiм полонених, чекаемо наказу!

– Зараз подивимося, – кивнув Батько, вiн же отаман Куделiн, колишнiй кримiнальник, якого вiтри вiйни та руiни видули в отамани Вовчоi дивiзii.

Коли пiд’iхав автомобiль Батька, один з охоронцiв шанобливо вiдкрив дверцята, i ступнув отаман Куделiн на землю. Пiдiйшов до полонених.

– Ну що, комунiстики, добiгалися? – спитав вiн i зареготав. – Наслухалися жидiвських патякань i полiзли куди не треба! Еге ж? Свiтле майбутне почали будувати, йолопи!

Батько iшов уздовж лави полонених, посмiхався. Потiм зупинився бiля Жникiна, який аж скривився вiд ненавистi до ворога революцii.

– Чого це тебе мордуе, га, дурню? – спитав отаман i хижо вишкiрився.

– Нiчого, – зле вiдповiв матрос.

– Диви, як неввiчливо зi мною розмовляеш! Комiсарам своiм чоботи лизав, а на мене аж гиркае! В очi дивися! – Отаман узяв матроса за пiдборiддя, смикнув угору, вдивився. Посмiхнувся. – Хочеш смiливим бути, але ж боiшся, гiрший за мишу перед котом! Дивися, хоч не всрися! – Отаман зареготав i за ним зареготали його бiйцi. А Жникiн не витримав i плюнув Куделiну в обличчя. Той вдарив його кулаком. Майстерно вдарив, звалив на землю i почав лупцювати. – Ах ти ж виблядок комiсарський, ах ти ж тварюка червонодупа! Ах ти ж мудило!

Бив, поки не заморився, плюнув на Жникiна, важко дихав, витирав пiт з обличчя. Потiм подивився на своiх охоронцiв.

– Ну що, хлопцi, пограетесь?

– Можна, Батько! – хором вiдповiдають вони.

– Тодi червонодупих у поле! Нехай побiгають!

Полонених стали тiснити з-пiд грушi у поле на вiдому забаву Вовчоi дивiзii.

– А цього залиште! З цим я ще попрацюю! – наказав отаман, коли Жникiна теж намагалися вигнати в поле. Залишили на землi скривавленого.

– Бiжiть! – наказали полоненим. Тi стояли, тупцювали на мiсцi. Їм пiд ноги почали стрiляти. Тодi тiльки червоноармiйцi побiгли у степ. Спочатку нерiшуче, а потiм все швидше. Охорона отамана Куделiна вичiкувала кiлька хвилин.

– З Богом, хлопцi, – кивнув Батько.

І з дикими криками зiрвалася з мiста сотня на своiх швидких конях, виблиснули на сонцi шаблi. Полетiли «вовчики» у степ. Швидко наздоганяли полонених i рубали iх. Неабияк рубили, а стинали голови одним ударом. Цим витонченим мистецтвом Вовча дивiзiя була вiдома всiм.

За кiлька хвилин задоволенi охоронцi вже поверталися. Витирали з шабель кров, гиготiли, що тi червонi бiгали вiд них, наче зайцi. Дякували Батька за забаву. Той наказав рушати далi. Жникiна запхали у багажник отаманськоi автiвки, i колона зникла у степу.

За кiлька днiв червонi перейшли у наступ пiд прикриттям двох бронепоiздiв, погнали Вовчу дивiзiю геть. Один з ескадронiв червоних козакiв атакував село, де був штаб «вовчикiв», але трохи спiзнився – отаман Куделiн устиг утекти.

– Узяли сiмнадцять полонених, машину отамана i чотири вози здобичi! – доповiв командир ескадрону комполку Єрофееву, який керував операцiею. – А ще товариша Жникiна знайшли.

– Жникiна? Живого? – здивувався Єрофеев, який знав, що по собi «вовчики» залишали тiльки понiвеченi трупи.

– Живого. Але катували його.

Жникiн лежав долiлиць на возi, який вiз його у шпиталь. На всю спину в матроса була вирiзана велика зiрка. Шматок шкiри, який зрiзав особисто отаман Куделiн, лежав поруч.

Ото пiсля того i став матрос Жникiн таким нервовим. Солдати розумiли, через що вiн пройшов. Всi про Вовчу дивiзiю чули, то спiвчували матросу. Оце i зараз, навiщо вiн у ту дiвку в’iвся? Кричав, наче опечений. Не береже себе, зовсiм не береже.

– Та не хвилюйтеся ви так, товаришу командире. Ми ii в чиюсь яму кинемо, i все. Вона худа, всюди вмiститься, – сказав один iз солдатiв, чоловiк рокiв сорока, з селянським обличчям i довгими, сильними руками хлiбороба.

– Нi! Не вийде на шарка! Не вийде! Не хоче копати – кинемо ii тут, нехай ii собаки зжеруть! Пiдстилку офiцерську! – закричав матрос. – Копайте швидше! – кинувся вiн до iнших полонених, якi зупинилися i дивилися на нього. – Копайте! Нумо! – навiв на них маузер, тодi вони знову взялися копати.

Жникiн трохи вiдiйшов i став робити самокрутку. Пальцi тремтiли, нiчого не виходило, вiн вилаявся. Полоненi копали, Мiра стояла та посмiхалася, наче не розумiла, що от зараз ii вб’ють. Зовсiм спокiйна, насолоджувалася сонцем. Чет здивовано дивився на неi, коли вона несподiвано пiдморгнула йому. Потiм зробила рух головою, немов щось запитувала. Незрозумiло що. Чет вiдвiв погляд. Дивився на товаришiв, якi курили «козячi нiжки» з мiцного самосаду. Уважно огледiв iх, перевiрив револьвер у кобурi i ще один узяв у сiнi з возу. Мiра подивилася на нього i загадково посмiхнулася, кивнула головою.

– Що ти посмiхаешся! Смiшно тобi! – закричав матрос, який помiтив ii посмiшку. Кинув так i не скручену цигарку i побiг до дiвчини. – Зараз побачимо, кому смiшно буде! Зараз побачимо! Все, досить копати! Зараз же всiх до стiнки!

– Товаришу командиру, малi ж ями, – намагався заспокоiти матроса хтось iз солдатiв.

– Для цiеi контри i таких вистачить! Все одно iх земля не прийме, бо вони вороги революцii! Нумо кидай лопати та шикуйся! Швидше!

Полоненi покидали лопати i заморено подивилися на своiх майбутнiх вбивць. Точнiше на вбивцю, бо тiльки матрос дiстав свiй маузер, а солдати, хоч i пiдвелися, тримали гвинтiвки за плечима. Дивилися на полонених. А Мiра все посмiхалася, наче купалася у сонячному свiтлi.

– Весело тобi, весело! – ще бiльше роздратувався матрос. – Зараз я тебе засмучу! – Вiн тицьнув у неi маузером. Чет тримав руки на обох револьверах. – Іменем революцii ви засудженi до страти, як контрреволюцiйнi елементи! І зараз я особисто виконаю вирок! Дам вам покарання, яке ви заслужили, виступивши проти революцii, проти святоi справи, за якою свiтле майбутне нашого народу!

Чет вже наставив один з револьверiв на матроса, коли почув позаду тупiт копит. Озирнувся i побачив, що дорогою до них мчав вершник.

– Товаришу командире, вiстовий до нас iде, – сказав Чет.

– Що? – Жникiн озирнувся, невдоволений тим, що його вiдволiкли.

– Вiстовий. Зi штабу. Може, новий наказ якийсь?

– Який там ще наказ? Це контрреволюцiйну сволоту стрiляли i стрiляти будемо! – закричав матрос, пiдняв руку з маузером i прицiлився в Мiру. Чет тримав його на мушцi. Жникiн, наче вiдчувши щось, опустив руку. – Ну добре, почекаемо! А ти, суко, не смiйся! Я тебе власними руками пристрелю! Як собаку скаженого! Зрозумiла, курво! – закричав матрос i таки вiдважився штовхнути Мiру.

Мiра зневажливо подивилася на Жникiна. Вона була у сiрiй, подертiй i пропиленiй сукнi, свiтле волосся, давно не мите, звалялося. Але тримала спину прямо, в очах бiсики i посмiшка не сходила з обличчя.

Ось вже i вiстовий примчав. Кiнь весь у милi, видно, що гнав, як тiльки мiг.

– Наказ комiсара – громадянку Б’янко доправити до штабу! – кивнув у бiк Мiри.

– Як до штабу? – здивувався Жникiн i закричав: – Вона засуджена до розстрiлу! Власними руками пристрелю, тварюку золотопогонну!

– Наказ комiсара! Термiново! – повторив вiстовий.

– За якi заслуги? Вона буде розстрiляна! Контра бiлява! Чого ти посмiхаешся! – волав матрос i наставив на Мiру маузер.

– Товариш матрос Жникiн! Наказ товариша комiсара доставити ii в штаб! І швидко! – наполягав вiстовий, пiд яким кiнь так i грав. Сам вiстовий дивився грiзно, видно, приемно йому наказувати цьому Жникiну, бiйцю хороброму, але як людина вiн став пiсля полону скандальний, i в полку його тепер не любили. – Наказ! – повторив вiстовий, а сам iз захопленням дивився на Мiру, яка йому непомiтно пiдморгнула. Жникiн аж заревiв з роздратування, з ненавистю подивився на вiстового, потiм на Мiру.

– Ну, сучко! Пощастило тобi! Тiльки не думай, що надовго! Все одно тебе розстрiляю! Я! Особисто! Продiрявлю лоб твiй бiлий! Тодi подивимося, чи посмiхатимешся, чи нi! Не втечеш от пролетарського покарання! Не зараз, так увечерi! Пристрелю! – закричав матрос. Зненацька таки вдарив Мiру кулаком. Вона встояла, витерла кров з розбитоi губи i знову посмiхнулася. Наче це гра якась була. Жникiн зовсiм осатанiв, кинувся до неi, збив з нiг, хотiв топтати ногами.

– Товариш комiсар наказав доставити живою i непошкодженою! – закричав вiстовий, у якого аж губи пересохли вiд захвату. Дивився на Мiру, як кiт на м’ясо. Подобалася йому ця дiвка. Така горда. І як гляне, так усе перевертаеться. Бiсики в тих очах!

Вiстовий поставив коня дибки, строго зиркнув на Жникiна, а той аж заревiв вiд лютi. Але привчений був до дисциплiни. Та i якщо вiн, балтiйський моряк, сiль революцiйноi землi, не буде дотримуватися дисциплiни, то що вже тодi чекати вiд мобiлiзованих гречкосiiв, якi тiльки i мрiють, як по хуторах своiх розбiгтися. То зупинився, не став утоптувати Мiру в землю, як хотiв.

– Забирай цю сучку! А ти, мерзотнице, запам’ятай, що не надовго вiдпускаю я тебе! Вже увечерi особисто пристрелю! Особисто! Ось цими руками! В землi будеш посмiхатися, пiдстилка офiцерська, курва буржуазна! Забирай ii!

– Куди забирай, як я ii повезу? – спитав вiстовий.

– На мотузку i хай бiжить за тобою! – Жникiн вiд крику вже аж охрип.

– Давайте краще на возi довезу. Швиденько, – запропонував Чет.

– О, з возом краще, – погодився вiстовий.

– Щоб якусь сволоту бiлогвардiйську ще возом возити! – обурився матрос. – Хай пiшки iде, проститутка офiцерська!

– Комiсар наказав якомога швидше, – нагадав вiстовий.

Мiра посмiхнулася i пiшла до возу. Легко застрибнула, вмостилася на сiнi, наче королева на тронi.

– Рушай, Ваню, – сказала Чету.

– Ах ти ж тварюко! Я тобi дам солдатом Червоноi армii командувати! Суко! – вибухнув Жникiн i кинувся до Мiри, щоб схопити ii за дрiбнi кучерики, стягнути з воза i бити, бити, бити. Але Чет нагнав коня i вiз заторохтiв до села, де знаходився штаб. Вiстовий поiхав поруч. Жникiн вилаявся i повернувся до полонених.

Позаду воза матрос знову сказав про караючу руку свiтовоi революцii та пролетарський суд, про заслужене покарання. Далi пострiли. Не залп, а по одному, з маузера матрос стрiляв полонених, що стояли навпроти викопаних власноруч могил. Коли Жникiн убив усiх, солдати закинули до могил руки чи ноги, що стирчали з ями, потiм почали прикидати земелькою.

– Зовсiм Жникiн з катушок зiрвався, – сказав вiстовий, а сам все дивився на Мiру, в якоi сукня задралася вище колiн. Ноги тонкi, гарнi ноги. Вiстовий аж за губи себе кусав.

– Ага, хоч на ланцюг саджай матросика, – погодився Чет.

– Це вiн пiсля Вовчоi дивiзii. Тодi ж весь загiн балтiйських морякiв побили. Йому пощастило вижити. Тiльки ж потiм сам отаман Куделiн на спинi величезну зiрку вирiзав. Так що Жникiн тепер нiколи не роздягаеться, навiть у баню ходить у сорочцi. Пiсля полону присягнувся вiн за кожного загиблого товариша по п’ять контр на той свiт вiдправити. Вже, кажуть, сiмнадцятьох вiдомстив, – сказав вiстовий i закивав головою в захопленнi. Чи то Жникiним, чи то Мiрою, що сидiла з вiдсутнiм виглядом i дивилася невiдомо куди, виставивши голi колiна.

Матрос Жникiн олiвцем робив записи у маленький блокнот. Шiсть рисок – по рисцi за кожного вбитого.

– Ваня Тепляков, вiдомстив я тебе! Покойся з миром i чекай революцiйного воскресiння, коли пiдведуться з могил всi революцiйнi героi, щоб жити у раю свiтлого майбутнього! – урочисто проголосив Жникiн. Солдати, якi закiнчували закопувати могили, дивилися на нього з переляком. Матрос же сховав блокнот i замислився. Подумки перераховував усiх убитих товаришiв, щоб не забути, щоб серце не охолонуло до помсти.

– А чого ii в штаб везуть? – спитав Чет i кивнув за спину, де сидiла Мiра.

– Та не знаю. Може, полоненi щось розповiли.

– Полоненi? – спитав Чет, i Мiра почала прислухатися.

– Ага. Узяли трьох вранцi. Офiцери. У селянський одяг переодяглися, але ж руки бiлi, нiжнi, не бувае таких рук у мужикiв. Ось iх i впiзнали, арештували, допитують тепер. Один вже помер, – посмiхнувся вiстовий, а сам вирячився на рот Мiри, на припухлi пiсля удару губи.

Так дивився, що аж плямкав, а сам не помiтив, як боса нога Мiри пiд соломою потроху просувалася вперед, аж поки не вперлася у Четову спину. Їi пальчики залоскотали його. Обидва посмiхнулися. Вiстовий цих iгор не помiтив, вiн все дивився на припухлi пiсля удару Жникiна губи Мiри. Потiм вiдвернувся i хрипко сплюнув. Ач, яка принцеса! Це тобi не байдужi коровуватi медсестри зi шпиталю, з якими кохатися аж нудно. Ось ця панночка, вона мертвого пiднiме, мабуть, знае всякi фокуси панськi, про якi бувалi товаришi розповiдають.

Вiстовому було двадцять рокiв, природа в ньому буяла, i серце охоплював тривожний неспокiй. Вiн дивився i дивився на Мiру, йому схотiлося почути ii голос.

– Наче щось там про скарби якiсь казали. Щось ти знаеш про скарби, га, красуне?

Мiра мовчала, дивилася собi у степ, щось розумувала, посмiхалася, а ще лоскотала пальчиками Четову спину.

– Та ти i сама скарб, – посмiхнувся вiстовий i зазирнув Мiрi в очi. Злякався ii погляду, нагнав коня, вирiвнявся з Четом, схилився до нього. – Чуеш, може, давай звернемо? Он там ярок е, колодязь там, кущики. Давай звернемо!

– Навiщо? – наче не зрозумiв Чет.

– Водички попити. З нею, – засмiявся хрипко вiстовий i кивнув Четовi за спину, подивився на Мiру. – Хочеш же водички, красуне?

Мiра не вiдповiла, вiстовий засмiявся i продовжив:

– А то ж це неправильно. Офiцернi усякоi давала, контрi та буржуазii, а нам, бiйцям робочо-селянськоi Червоноi армii, хiба не можна скуштувати це добро? Хiба не заслужили ми кров’ю все, що побажаемо? Заслужили! Наша вона, маемо ми право! І ти, брате, не дивися, що вона худа. Ти тiльки в очi iй глянь, то вiдразу зрозумiеш, якi там чорти водяться, – вiстовий збуджено засмiявся i хрипко задихав. – Ти не думай, я у бабах розбираюся. Я в Одесi служив, там не в один публiчний дiм ходив, то знаюся. Оця краля, вона сильно може чоловiка порадувати. Такий рай влаштувати, що на все життя запам’ятаеш. Все одно ii сьогоднi-завтра до стiнки! Мусимо ми скуштувати мед цей. Нумо, звернемо до ярку!

Чет мовчав. Вiз торохтiв степом, на ямi струснулася i голова Чета. Вiстовий сприйняв це, як згоду.

– Ось i добре! А то як же таку красу червакам вiддавати, мусимо i скуштувати панських наiдкiв! – захвилювався вiстовий, пригальмував коня, порiвнявся з Мiрою. – Ну що, красуне, поiдемо водички попити у ярок. Там покажеш нам, як панiв-офiцерiв ублажала, що вмiеш робити, аби чоловiкам приемно було. Ага?

Спитав, на неi вирячився, ноги так стиснув, що аж кiнь фиркати почав.

– Ой, дивися! – Мiра зробила великi очi i подивилася кудись вiстовому за спину. Той здивувався, вiдсахнувся вiд дiвчини, озирнувся. А Мiра пiдхопилася з возу, вихопила у вiстового шаблю i з одного удару знесла йому голову. Тiльки кров i бриснула. З переляку кiнь став дибки, скинув тiло i поскакав геть. Мiра спокiйно витерла шаблю об сiно. Чет навiть не озирнувся подивитися, що воно дiеться. Тiльки посмiхнувся i закрутив головою.

– Ну то й що? – спитала його Мiра.

– Та думаю.

– Тугодум ти.

– А ти – швидка.

– Такi зараз часи. Треба швидшим за кулю бути, iнакше наздожене. То поiдеш зi мною? – Вона дивилася Чету в спину. Той щось думав. Потiм сплюнув.

– А, поiхали, – сказав вiн i почав розвертати вiз. Правив у бiк лiсу, який чорнiв за полем. Мiра посмiхнулася i всiлася поруч.

– Правильно, зi мною весело, – сказала вона. Чет якось розгублено всмiхнувся.

– Та я бачу.




Роздiл 2

Наздогнати та випередити


Штаб полку Червоноi армii розмiщувався у великiй хатi сiльського куркуля. У добрiй хатi з залiзним дахом, дубовою пiдлогою, двома пiчками, обкладеними кахлем. Колишнi господарi, батько та син, висiли зараз у саду на яблунi. Батька повiсили, бо знайшли на горищi кулемет. Повiсили б i так, бо куркуль, але тут виявилося, що ще й контрреволюцiйний елемент, спить та бачить, як би вдарити в спину молодiй республiцi. Сина повiсили б i так, бо знову ж таки куркульське сiм’я, ну i щоб не мстився. Молодий, дурний, мiг би шкоду якусь зробити радянськiй владi. А iз зашморгу шкоду революцii не вчиниш. І для мiсцевих повчально, нехай знають, що червонi чикатися не будуть – влада це рiшуча та непереборна, перед якою тiльки схилитися i чекати на рiшення власноi долi.

Пiд яблунею ще лежав труп матерi. Пристрелили, щоб голосiнням за сином та чоловiком не заважала. Та iй так i краще, щоб не мучитися. Поруч лежав скривавлений труп якогось чоловiка, що його нещодавно винесли з хати. На обличчi живого мiсця не залишилося. По зчорнiлiй кровi вже квапливо бiгали численнi мухи.

У великiй кiмнатi куркульськоi хати за столом сидiли командир полку Андрiй Єрофеев та комiсар Борис Лiберман. Комполку – середнього зросту мiцний чоловiк, зi страшними шрамами на обличчi. Комiсар – високий та худий, з чорним кучерявим волоссям i пухкими губами, у новiй шкiрянцi, з маузером на боцi. Перед ними на стiльцях сидiло двое скривавлених полонених. Один вже не подавав ознак життя. Другий щось шепотiв спухлими губами. Полоненi сидiли у кутку пiд простреленими i порубаними шаблями iконами. Це такий був елемент антирелiгiйноi пропаганди. Поруч стояло трое солдат зi збитими кулаками, якi за наказом гамселили полонених, щоб розв’язати iм язики.

– Ну що ж, повторимо, корнете Соловейчик, – звернувся Лiберман до того полоненого, який ще подавав ознаки життя. – Ваше командування наказало атакувати в напрямку Охтирки. Так?

Корнет ледь кивнув головою. З його обличчя падали краплi кровi.

– Добре, – кивнув комiсар. – Скориставшись перегрупуванням наших сил, ви до Охтирки дiйшли. І там провели обшук у палацi барона фон Шпiла. Так?

Лiберман подивився на полоненого, той похнюпив голову i мовчав.

– Так? – невдоволено перепитав комiсар.

Корнета штовхнув один iз солдатiв, i той кивнув головою. З рота його потекла червона цiвка. На пiдлозi поруч валялися вибитi зуби i шматочки м’яса з обличчя. Били сильно, кастетами.

– У палацi ви шукали скарби барона. Та не знайшли. Через вихiд банд до вас у тил вимушенi були вiдступити. Та зустрiли поручика Синицина, який згадав, що служив з сином барона, а той розповiдав, що окрiм палацу барона в Охтирцi був ще i його лiсовий будинок бiля села Шпилiвка. І ви подумали, що скарби, яких ви не знайшли у мiстi, можуть бути там. Так?

Корнет кивнув. Точнiше просто сiпнув головою, можливо, це вже була просто агонiя.

– Вашi розмови почула така собi Мiра Б’янко, донька дрiбного чиновника з Петербурга, яка кiлька тижнiв тому з’явилася при штабi i з якою у поручика Синицина були статевi зносини, або роман, як ви це називаете. Вона сказала, що теж товаришувала з сином барона i навiть була в тому лiсовому будинку, то обiцяла провести до нього. Але потiм кудись зникла. Тодi ви з поручиком Синициним i пiдпоручиком Вольфом вирiшили самостiйно дiстатися лiсового будинку i забрати скарби барона фон Шпiла, якi, за чутками, оцiнюються бiльше нiж у пiвтора мiльйони золотих карбованцiв. Так?

Корнет знепритомнiв i не вiдповiдав.

– Води! – наказав Лiберман.

Один iз солдатiв вибiг i принiс iз вулицi вiдро крижаноi води з глибокого колодязя. Вилив на полоненого, але той не опритомнiв. Солдат прислухався до корнета.

– Товаришу комiсаре, готовий вiн.

– Оце ще бiла кiстка! – роздратувався Лiберман. – Слабаки! Варто тiльки трохи притиснути, то й дохнуть, як мухи! Приберiть iх звiдси!

Солдати винесли трупи, зачинили дверi, залишивши командира полку i комiсара.

– Андрiю, ти розумiеш, який шанс ми отримали? – спитав комiсар i подивився на товариша палаючим поглядом.

– Який, Борю? – трохи здивувався Єрофеев, який був бiльше рубака, анiж розумаха.

– Пiвтора мiльйони золотих рублiв! Радянська Росiя задихаеться в оточеннi ворогiв, iй потрiбнi грошi, щоб вести далi визвольну вiйну, але узяти iх нiзвiдки! І тут така сума! Якщо ми здобудемо ii, то це буде велика перемога революцii! Величезна! – Комiсар почав збуджено ходити кiмнатою. Стукали пiдбори його новеньких чобiт. Коли ступив ногою в калюжу кровi, чобiт поiхав пiдлогою, i Лiберман ледь не гепнувся.

– Нумо прибрати тут! – закричав вiн з кiмнати. Солдати привели якусь селянку, що швиденько витерла кров та прибрала зуби i шматки плотi. В ii присутностi командири мовчали. Знали, що тут по селах здебiльшого ворожий соцiальний елемент, при якому краще не патякати, iнакше банди швидко про все дiзнаються.

Коли селянка пiшла, Лiберман зачинив за нею дверi. Вiн був роз’ятрений тими скарбами, не мiг знайти собi мiсця, перебирав ногами, наче кiнь.

– Пiвтора мiльйони золотом! Та ти знаеш, скiльки зброi для революцii можна купити на цi грошi! – зашепотiв комiсар.

– Не кажи гоп, поки не перескочиш, – заспокоiв Єрофеев, який по мужицькiй своiй природi завжди був обережний i не схильний до зайвих мрiянь.

– Андрiю, зараз привезуть ту дiвку, i вона нас вiдведе туди! До того лiсового будинку! – Комiсар не хотiв бути песимiстом зараз, коли iм так пощастило. – Можливо, вона i мiсце знае, де грошi схованi! Це буде наша велика перемога, Андрiю! Рiшучий крок до перемоги всесвiтньоi революцii! Бо це ж не просто золото чи дорогоцiнне камiння! Це ж зброя, це паровози, це мiць революцii, ii м’язи! І ми здобудемо iх! Тi скарби стануть вугiллям у топку революцiйного паровоза, який вивезе нас у свiтле майбутне, у комунiзм!

– Добре, аби так, Борю, – кивнув Єрофеев. Вiн почав воювати ще в японську. Тодi теж здавалося, що буде не вiйна, а легка прогулянка з блискучою перемогою над косоокими варварами. А вийшла ганьба. Єрофеев потрапив у полон, чотири мiсяцi був там, потiм втiк. З дванадцяти шибайголiв, що наважилися на втечу, до своiх повернулося лише трое. Іншi залишилися на тих чужих сопках, про якi потiм написали сумну пiсню.

Єрофеев досi згадував ту втечу. Дванадцять колишнiх полонених поспiшали вузенькою лiсовою стежкою. Ішли насторожено, ступали нога у ногу, прислухалися до кожного звуку у лiсi. Один з них показав, що збираеться вiдiйти до вiтру, зiйшов зi стежини, зайшов у кущi. Група продовжила рух. Коли крик. Страшний крик людини, яку вбивають. Вони кидаються до товариша. Вони були дружнi, один за одного, вони не покинули бiдолаху, бо ж разом бочку солi з’iли, пройшли через страшне i вижили у полонi. Вискочили за кущi i побачили величезного смугастого звiра, який рвав на шматки вже бездиханне тiло iхнього товариша. Вони зупинилися, а звiр атакував iх, п’яний вiд кровi. Першим настигнув саме Єрофеева. Збив з нiг, як кiшка мишу. Єрофеев покотився з розпанаханим кiгтями обличчям, звiр повалив ще одного, перекусив шию одним рухом потужних щелеп, повалив наступного. Той боець примудрився запхати в пащу хижака палку, на яку спирався пiд час ходи. Тигр закрутив головою, i палка вiдлетiла. Вiн схопив чоловiка i почав шматувати його гострими iклами. Єрофеев кинувся на звiра з-за спини i ввiгнав у шию заточений шомпол. Увiгнав глибоко, до самоi рукоятi. Цим шомполом Єрофеев вже вбив японського охоронця табору для полонених. І маньчжурського селянина, який випадково зустрiв iх в тайзi i мiг донести.

Звiр заревiв i скинув Єрофеева, пiдхопився, щоб убивати далi. Один з утiкачiв схопив iз землi каменюку i жбурнув у голову хижака. Той загарчав. Всi почали хапати каменюки i кидати iх у нападника. Один з утiкачiв ударив своiм дебелим цiпком по лапi звiра. Той ревiв, крутив головою, з шиi стирчав шомпол i юшила кров.

– На тобi! – Єрофеев зi скривавленим обличчям теж кидав камiння, якого тут було багато, – великi брили, якi з трiском ударялися об голову хижака. Вiн спробував утекти, але йому перечепили лапи i кидали знову та знову. Аж поки звiр не перестав рухатися. Втiкачi важко дихали, тремтiли i дивилися на звiра.

– Це тигра! – сказав один з них, який був ординарцем у офiцера i бачив зображення тварини в книзi. Про тигра чули всi, але нiхто його не бачив. Роздивлялися.

– О, звiрина! – сказав Єрофеев. Пiдiйшов i витягнув iз шиi звiра шомпол, який ще мiг знадобитися. Потiм склали тiла загиблих товаришiв у яму, навалили зверху камiнням, бо голiруч могилу тут було не вирити. Залiпили рани Єрофеева якимось листям i пiшли далi. Вiдтодi на його обличчi цi шрами, якi бiльшiсть приймала за шабельнi.

Поки комполку згадував, комiсар ходив навколо i напружено про щось думав.

– Значить, так, Андрiю, накажи, нехай готуеться загiн. Сотня бiйцiв. Гармата i три кулемети. Про всяк випадок. Не виключено, що бажаючих отримати скарби буде багато. Але узяти iх мусимо ми i тiльки ми! Цi скарби конче потрiбнi революцii!

– Добре, Борю, – комполку пiшов вiддавати накази.

Лiберман сидiв, схиливши голову. Чомусь вiн згадав свое багате революцiйне минуле. І в тюрмi посидiв, i на каторзi був, i до шибеницi його виводили, але в останнiй момент замiнили смертну кару довiчним ув’язненням. Згадав свою першу справу, теж пов’язану з добуванням грошей для революцii.

Лiберман, ще зовсiм молодий, з довгим та кучерявим волоссям, сидiв у якомусь кабаку з кiлькома бугаями вiдверто кримiнальноi зовнiшностi. Вiн був ще без шкiрянки i нагана, у цивiльному вбраннi, помiтно знервований. Але у внутрiшнiй кишенi його сюртука лежав маленький браунiнг, i це надавало йому деякоi впевненостi у розмовi з цими бандитами.

– Там буде десь сто тисяч. Половину менi, половину вам, – сказав Лiберман, прикладаючи всiх зусиль, щоб голос його не тремтiв.

– Нас четверо, а ти один, – злодii важко подивилися на нього, але вiн витримав iхнiй погляд.

Що йому ще залишаеться, коли для боротьби потрiбнi грошi, а узяти iх нiзвiдки. Хiба вiн пiшов би до цих душогубiв, якби охранка не схопила всю бойову групу iх органiзацii? Схопила по-дурному, як дiтей. Якийсь фiлер у Киевi вистежив iх на конспiративнiй квартирi, увiйшов туди, коли хлопцi спали, забрав зброю, а потiм викликав полiцiю. З п’ятьох арештованих двое пiшли на шибеницю, iншi – до Сибiру. А йому тепер доводиться мати справи з громилами, яким начхати на революцiю. Їм би тiльки грошi. Але йому теж потрiбнi грошi, щоб закупити зброю та друкарню.

– Якось недобре виходить з частками, – сказали кримiнальники i почали зловiсно всмiхатися. – Ти один, нас – четверо, а грошi навпiл.

– Я про все дiзнався i все спланував, – вiн намагався показати, що зовсiм не боiться цих злодiiв.

– Навiщо тобi стiльки грошей, жиду? – спитав один з бандитiв.

– Для революцii.

– То ти з тих, з прибацаних? – зневажливо посмiхнулися бандити, якi не поважали цих дурнiв-революцiонерiв, що ладнi були iти до тюрми або й загинути бозна за що.

– Завтра, о десятiй, починаемо, – вiн пiдвiвся i пiшов. Бандити подивилися йому вслiд, а коли вiн вийшов, зареготали. Потiм говорили про те, що пiсля справи замочать жидка, бо з таким фраером дiлитися – себе не поважати.

– Дев’ять грамiв свинцю йому, а не половину грошви!

– Та який там свинець! Перо у бiк, i вся справа!

Вранцi до контори банку, яку намiтив Борис, зайшли бандити, одягненi мулярами. З ящиками, в яких начебто реманент. Спитали, де тут стiну робити. Їх провели до пiдвалу. Там вони узяли з ящикiв не кельми та кирки, а револьвери, обеззброiли охорону, привели керуючого вiддiленням. Довелося розбити йому пенсне на обличчi, щоб вiн вiдкрив великий сейф. Швиденько покидали пачки грошей у великi полотнянi торби. Потiм заштовхнули керуючого у сейф i зачинили там. Задоволено посмiхалися, пiдiймаючись сходами нагору. За планом, Лiберман мусив чекати iх на бричцi бiля входу.

Але Лiберман чекав iх бiля сходiв до пiдвалу. Вже встиг покласти на пiдлогу двох охоронцiв i спокiйно чекав, тримаючи в руках по револьверу. В нього були деякi змiни до плану, якi для громил виявилися несподiваними i фатальними. Коли бандити вийшли нагору, Борис розстрiляв iх упритул. Потiм забрав торби з грошима i звернувся до переляканих вiдвiдувачiв та службовцiв банку:

– Я буду чекати пiд дверима десять хвилин. Якщо хтось вийде, то отримае кулю. Все зрозумiло?

Люди, що лежали на пiдлозi, перелякано мовчали, боялися навiть голову пiдняти.

– Ну, мовчання – ознака згоди, – пожартував Лiберман i вийшов з банку. Дверi зачинив на навiсний замок, який купив заздалегiдь. Спокiйно пiшов вулицею, нiхто не звертав на нього увагу. Це було добре, бо Борис ледь тримався на ногах. Потiм на добутi ним грошi куплять одразу двi друкарнi i кiлька ящикiв зброi. За ту операцiю його вiдмiтять iз самого ЦК партii, а полiцiя призначить велику нагороду за його голову.

Комiсар знов згадав тi пострiли на сходах. Тодi вiн вперше стрiляв у людей. Його ледь не знудило прямо там, вiн вийшов на вулицю, хотiв забiгти у пiдворiття, але примусив себе витримати. Блював уже вдома. Далi вбивати було значно легше. А вбивати доводилося, бо революцiя не робиться в бiлих рукавичках. Комiсар знав це, то особливо не переймався через кров. Треба, то треба. Всесвiтне щастя варте кровi. І краще вбити тисячi чи десятки тисяч задля свiтлого майбутнього мiльйонiв. Арифметика iсторичного процесу проста i сюди не можна впускати дамськi сантименти про грiх вбивства. Не грiх, якщо заради високоi мети.

У кiмнату повернувся Єрофеев.

– Все, Борю, загiн готуеться. Може, поiхати з тобою?

– Нi, Андрiю, залишайся тут. Нам треба тримати фронт. А тут i махновцi, i денiкiнцi, банди ще нишпорять. Чого так довго ту дiвку не везуть?

– Та не так щоб i довго, – заспокоiв Єрофеев, але й сам вже трохи почав хвилюватися.

– Ти надiйного бiйця послав за нею?

– Надiйного. Мiй вiстовий, вже другий рiк при менi, повнiстю вiдданий справi революцii.

– Просто та ще дiвка, вона може i звабити. Коли сидiла в сараi, так забила памороки охоронцю, що вiн дозволив iй втекти. Пам’ятаеш же?

Єрофеев закивав, бо пам’ятав добре, що це за змiя була, дiвка ця. Поставили ii охороняти молодого солдата, з московських робочих. Дисциплiнований, письменний, про революцiю навчений. Начебто надiйний. Але от бiля сараю притиснувся вухом до стiнки, слухав спокусливий шепiт зсередини, потiм заглядав у щiлину. Там Мiра розстебнула свою сукню i показувала груди. Пiдставляла iх пiд промiнь сонця, що випадково заглядав у сарай через дiрку в даху. Солдат припав оком i важко дихав. Полiз рукою в штани, почав робити рухи. Мiра засмiялася. Дуже звабливо. Так що всi памороки солдату забила.

– Навiщо ж так. Іди до мене, – зашепотiла хрипким голосом.

Солдат гучно ковтнув слину, озирнувся, чи немае кого поруч. Потiм крадькома пiдiйшов до дверей, вiдчинив iх, зайшов до сараю. Солодко посмiхнувся, почав знiмати штани. Із темряви вистрибнула Мiра i вдарила нижче пояса. Солдат зi стогоном зiгнувся, Мiра вихопила його гвинтiвку, вдарила прикладом у голову. Солдат повалився на землю, наче оклунок з дертю. Мiра зв’язала руки ременем, затягла подалi в сарай, з гiмнастерки зробила кляп. Обережно визирнула з дверей, прикрила iх i побiгла до ближчого гаю.

– Лише випадково роз’iзд на дорогi ii знову схопив, – нагадав Лiберман.

Одразу семеро вершникiв на дорозi з лiсу. Виiхали з-за дерев i вирячилися на Мiру. Не просто вирячилися, а ще i гвинтiвки наставили.

– Ти куди? – спитав один. Мiра клiпнула очима, а потiм показала рукою iм за спину, наче хтось там був. Добре показала, бо ж досвiдченi бiйцi, а всi, як один, озирнулися, наче за наказом. А Мiра стрибнула з дороги в кущi, побiгла. Позаду крики, пострiли, кулi над головою засвистiли. Мiра тiкала, швидко бiгла, коли дерева i кущi несподiвано закiнчилися, попереду поле. І два десятка солдатiв, переляканi пострiлами, залягли, наставили на лiс своi гвинтiвки.

– Стiй! – крикнули iй.

Зупинилася Мiра, смачно плюнула на землю i засмiялася.

– Господи, як же не щастить! – пiдняла руки вгору.

– Небезпечна дiвка, – нагадав Лiберман. – Гiрша за змiю, небезпечнiша за кулю.

– Не хвилюйся. Боець надiйний. За революцiю горою, не зрадить, – запевнив комполку.

До кiмнати забiг солдат.

– Товаришу командире, Гнiдко прискакав! Сам! У кровi весь!

– Чорт! – Єрофеев пiдхопився i побiг з хати.

– Що таке, Андрiю? – поспiшив за ним Лiберман.

– По конях! – закричав Єрофеев з ганку.

За хвилину вже мчали полем. Знайшли тiло вбитого вiстового. І голову трохи осторонь.

– Ну сучка! – зашепотiв Єрофеев i поставив коня дибки.

– Я ж казав! – закричав Лiберман. – Небезпечна! Пiдступна!

Єрофеев озирнувся. Побачив невеликий загiн у полi. Це поверталися з розстрiлу солдати i матрос Жникiн, якi ще заходили до ярку попити води з колодязя.

– Де вона? – кинувся Єрофеев до Жникiна.

– Хто? – здивувався матрос.

– Сучка та! Мiра!

– Наказ же був до штабу доправити! – Жникiн не мiг второпати, що сталося, а потiм побачив труп вiстового. Одразу зрозумiв, що сталося, плеснув себе долонею по лобу. – А Загорулько де?

– Який Загорулько? – спитав Лiберман.

– Боець Загорулько! Я ж з ним ii вiдправив! Вiн на возi був! – закричав Жникiн i схопився за маузер.

– З Четом? – тихо перепитав Єрофеев i скривився.

– З ним! – заволав Жникин.

– Може, вона його в полон узяла? – спитав комiсар.

– Чета в полон не вiзьмеш, – сумно вiдповiв комполку.

– Зрадив! Зрадив, селюк задрипаний! – заверещав Жникiн.

– У погоню! – наказав Лiберман.

Вони зiрвалися з мiсця, мчали по слiду воза, але швидко знайшли його порожнiм i без коней, яких втiкачi випрягли.

– Пересiли! – закричав Єрофеев. – Обшукати тут все!

Вже увечерi Єрофеев i Лiберман сидiли у куркульськiй хатi, яку займав штаб, та пили спирт. Зайшов матрос Жникiн, весь в пилюцi, ледь на ногах тримався вiд виснаження.

– Все обшукали! Як крiзь землю провалився той Загорулько!

– Це вiн умiе, – кивнув Єрофеев.

– Завтра виступаемо. Доженемо iх! Нiкуди не дiнуться, – Лiберман стукнув кулаком по столу, аж чарки пiдстрибнули.

– Пiду скажу хлопцям, щоб готувалися, – комполку вийшов з кiмнати. Вже на вулицi сказав сам собi: – Спробуй ти Чета наздогнати! – зiтхнув i закрутив головою.

Вiддавши всi накази i перевiривши охорону, Єрофеев сiв покурити. Спочатку в садку, але там вже почали тхнути трупи, жара ж бо. Зайшов у двiр, там скрутив цигарку. Затягнувся тютюновим димом.

З цим Четом вiн був добре знайомий. Ще на царськiй вiйнi потоваришували. Згадав, як георгiiвськими кавалерами прибули на вiдпочинок у якесь бiлоруське мiстечко неподалiк вiд лiнii фронту. Ось вже Андрiй познайомився з якоюсь дiвчиною, танцювали.

– А ходiмо до мене, – запросила дiвчина, яка вже розповiла, що працюе покоiвкою у багатих людей.

– А панна не лаятиме?

– Панна тiльки зрадiе, – посмiхнулася дiвчина. – І товариша свого бери, – вона кивнула в бiк Чета.

Чого б i нi? Радо пiшли i невдовзi вже були у великому будинку, радше палацi. Там зустрiла iх красива, чорноволоса жiнка в аж занадто вiдкритiй сукнi. Пили солодке вино, iли фрукти, деяких Андрiй i назв не знав. Потiм Єрофеев з покоiвкою попрямували до кухнi, а Чет iз панi до ii спальнi на другому поверсi.

Єрофеев вже кохався зi служницею, коли почув нагорi крики та пострiли.

– Пан прийшов! – злякалася покоiвка, але солдата не вiдпустила. – Нi, ще!

Ледь Єрофеев вирвався з палких обiймiв, побiг сходами нагору. Там побачив чоловiка в офiцерськiй формi, який валявся на пiдлозi та плакав. З носу його юшила кров. Чет голяка стояв бiля стiни, тримав ногу на револьверi.

– Уявляеш! На самому цiкавому увiрвався! – зареготав Чет. Панi сидiла на лiжку i не виглядала дуже вже засмученою тим, що вiдбувалося. З презирством дивилася на чоловiка, який стукав кулаком по пiдлозi i плакав, наче гiмназистка. Зi слiз та кровi утворилася цiла калюжка.

Потiм приiхала полiцiя, викликана сусiдами. Невдовзi Єрофеев i Чет опинилися у тюремнiй камерi. Лежали на нарах в одних кальсонах, вошей били.

– Так що, розстрiляють нас? – спитав Єрофеев. Спокiйно так, наче просто цiкавився, котра година.

– Та бозна, – вiдповiв Чет з тим же градусом зацiкавленостi.

Вiдчинилися дверi i до камери зайшов полковник Шемаханський. Вже у вiцi, але бравий, починав службу ще на останнiй турецькiй вiйнi, повоював у Туркестанi i в Порт-Артурi. З перченим характером офiцер, он вуса як стирчать, очi ледь блискавками не кидаються.

– Ну орли! Ну орли! Ну не можете без пригод! – загримiв вiн, але за роздратуванням можна було помiтити i захват.

– Так точно, пане полковнику! – вiдповiли обидва бiйцi, що зiстрибнули з нар, стали струнко, як того вимагав статут.

– А знаете, що за законами вiйськового часу я вас розстрiляти мушу! – гнiвно спитав полковник.

– Так точно! – вiдповiли у два голоси, урочисто.

– Що – так точно? А воювати тодi кому? Коли таких орлiв самому розстрiлювати, то з ким же тодi тевтонiв бити? – забiдкався полковник.

– Пане полковнику, дозвольте спокутувати провину в бою, – сказав Чет.

– Якому бою? Стоiть фронт! Анi ми вперед не iдемо, анi нiмець!

– Тодi треба дiзнатися, що готують. Полоненого треба узяти, – запропонував Чет.

– Ага, ми приведемо, – приеднався Єрофеев.

Полковник подивився на них. Прискiпливо так. Хитнув головою, наче не дуже то довiряв.

– Ох, орли! Тiльки без голови зовсiм! Офiцера вдарити! Та ще в його будинку! Та ще ця iсторiя з його дружиною! Ну наче навмисно усе якомога гiрше робили! Ох!

– Офiцера i приведемо. Полковника нiмецького, – пообiцяв Чет.

– Полковника? – здивувався полковник Шемаханський.

– Полковника, – пiдтвердив Єрофеев.

– А, була не була! – махнув офiцер рукою. – Тiльки дивiться, без полковника нiмецького краще не повертайтеся! Одразу пiд розстрiл пiдете! Зрозумiли?

– Слухаемося, пане полковнику!

І ось вже Чет та Єрофеев повзли кущами. Минають нiмецькi позицii, залiзли у лiсок в тилу, там сiли перекурити.

– Ну i де ми полковника вiзьмемо? – спитав Єрофеев.

– Та пошукати треба, – вiдповiв Чет.

– Ох ти i бовдур! Спочатку до панi полiз, тепер ось нiмецького полковника пообiцяв! Зовсiм нi про що не думаеш!

– Багато думати – голова болiти буде. Ходiмо, – сказав Чет.

За деякий час вони вже лежали у кущах i роздивлялися у бiнокль якусь нiмецьку вiйськову частину, що розташувалася у селi.

– То полковник? – спитав Чет i передав бiнокль товаришу, який подивився на нiмецького офiцера, який виходив з екiпажа.

– Полковник, – кивнув Єрофеев. – Тiльки там же рота солдат i кулемет!

– О! – Чет пiдняв догори палець, посмiхнувся. – І кулемет! – поплазував у бiк нiмцiв.

– Куди ти? Скажи хоч, що задумав! – зашепотiв невдоволений Єрофеев, але Чет не вiдповiв. – Оце ще чортяка! – Єрофеев полiз за товаришем.

Потроху вже сутенiло. Чет пiдкрався впритул до кулемета, який був установлений на вишцi, звiдки зручно було обстрiлювати околицi. Бiля кулемета стояв черговий. Чет вийняв нiж i почав крякати, наче качка. Нiмець виглянув з вишки, бо не чекав качки пiд собою. Чет кинув ножа, який встромився у горло вартового. Нiмець захрипiв, перевалився через поручнi й оклунком упав униз. Чет пiдхопив його i тихенько поклав на землю. Показав Єрофееву, щоб той лiз до кулемета. Сам крадькома побiг до великоi селянськоi хати, в яку зайшов полковник. На входi там чергували два солдати. Чет кинув шматок землi, який пiдiбрав. Шматок гепнувся позаду, вартовi озирнулися, а Чет вже був бiля одного. Скрутив йому шию, наче курчатi, а другому приставив палець до спини. Нiмець пiдняв руки. Чет зняв з нього металеву каску i вдарив нею ж по потилицi. Нiмець впав. Чет обережно затягнув обох непритомних солдат у сiни. Полковник, мабуть, почув шум, щось спитав нiмецькою. Чет не вiдповiв. Почув музику. Прислухався, закивав головою, мабуть, музика йому сподобалася.

Увiрвався до кiмнати. А там полковник сидiв в одних кальсонах на лiжку, тримав у руках гiтару i з романтичним виразом обличчя щось спiвав, мабуть, про кохання. Зараз ошелешено вирячився на Чета. Той показав, щоб полковник мовчав. Повалив офiцера, зв’язав, засунув кляп до рота. Потiм забрав два парабелуми, нiмця прив’язав зi спини до себе. Вже йшов, коли побачив гiтару. Повернувся, узяв ii, покрутив у руках, бренькнув по струнах. Гiтара йому сподобалася. Прихопив iз собою, вийшов з хати i зiштовхнувся з двома солдатами, якi прийшлi змiнювати караул i не розумiли, куди подiлися iх товаришi. Солдати дивилися на Чета, у якого за спиною був полковник, а в руках гiтара. Руки iхнi потягнулися до гвинтiвок. Чет пiдкинув гiтару вгору, вихопив парабелуми з-за поясу. Два пострiли. Солдати впали, встигнувши лише схопитися за гвинтiвки, а Чет же повернув пiстолети за пояс i пiдхопив гiтару, поки вона не впала. Побiг з трофеями до лiсу. У нiмцiв почалася тривога. Солдати вибiгали з хат, а Єрофеев поливав iх з кулемета, прикриваючи Чета, поки той не забiг за дерева. Потiм Андрiй вiдступив сам.

– Кидай гiтару! Кидай гiтару! – кричав Єрофеев, коли бiгли лiсом. Але Чет його не слухав, мiцно тримав музичний iнструмент, хоча з ним i важко було бiгти лiсом, а гiлки били по струнах, видаючи чудернацькi звуки. Позаду чутно було пострiли i крики нiмцiв. – Нам ще фронт переходити! Кидай!

Уже вночi плазували полем, на одному краю якого стояли нiмцi, а на другому – росiйська армiя. Єрофеев тягнув на собi полковника, а Чет – гiтару. Інодi полем починав бiгати промiнь прожектора. Тодi зупинялися, застигали, втискуючись у землю. Чекали, поки прожектор пройде, i повзли далi.

– Пане полковнику, завдання виконане! Дозвольте передати полоненого! – доповiли вже в штабi полковника Шемаханського.

– Ну орли! Змогли! Полковника! – Шемаханський аж пiдстрибував на мiсцi, коли загледiв Четiв трофей. – А це що у тебе?

– Гiтара.

– Де взяв?

– У нiмцiв. Сподобалася. Так грае красиво!

– От, Загорулько! За це я тебе i люблю! Що розумiеш ти красу! Молодець! – Полковник пiдбiг до Чета i мiцно його обiйняв. – Георгiя тобi не поверну, але вiд покарання звiльняю.

– Радий старатися! – тупнув Чет. – Георгiя я ще зароблю!

– Ось у цьому я не сумнiваюся, – кивнув Шемаханський.

– І заробив же! – це Єрофеев уже в хатi розповiдав про подвиги товариша комiсару. Налив собi та Лiберману спирту з фляги. – Аж два Георгiя заробив! Один за те, що ми великий наступ нiмцiв зупинили. Не просто наступ, а наступ трупiв!

– Це як? – здивувався комiсар.

– А так. Нiмцi якось навчилися мертвих iз землi пiднiмати i спрямовувати в останнiй бiй. Там треба було спецiальним газом тiла обробляти, вони пiднiмалися та iшли в атаку.

– Андрiю, бiльше не пий, досить! – строго сказав Лiберман.

– Борю, та я тобi правду кажу! На власнi ж очi це бачив! І з нами ж тодi був Іван Карпович Пiдiпригора.

– Це той сищик?

– Так, найкращий сищик iмперii! – закивав радiсно Єрофеев. – Хороший мужик!

– Імперiалiстичний поплiчник! Вiн же в охранцi киiвськiй служив!

– Ну, я теж в iмператорськiй армii служив i царю присягав, але то ж коли було. А Іван Карпович…

– Та хай йому грець, тому сищику. То, кажеш, трупи оживляли? – перепитав комiсар, i очi в нього загорiлися.

– Так. Десятки тисяч звезли в одне мiсце з усього фронту, обробили газом i вони посунули вперед. Насправдi цi мертвi, iх Іван Карпович трупаками називав, то вони так собi солдати. Ходять неквапливо, стрiляти прицiльно не можуть, наказiв не розумiють. Ідуть собi прямо, i все. Але коли iх багато, то не зупинити, бо ж кулi iх не беруть.

– Як не беруть?

– А так! Ти по них з кулемета сiчеш, а вони сунуть вперед. Кулi через тiло пролiтають, i все. Хiба що кулями навпiл перерубаеш, тодi труп упаде. І багнетом його не зупиниш, бо не помiчае вiн твiй багнет! Ти його на багнет, а вiн далi на тебе лiзе. Тiльки якщо голову вiдтяти або ноги, так можна було зупинити цих негiдникiв. І нiяк iнакше! І нехай би один чи десять, а iх же тисячi, сотнi тисяч. У них на дорозi полк був, так змели полк i не помiтили! Але ми iх зупинили. Іван Карпович придумав як! Якби не ми, нiмцi б Петроград тодi взяли!

– Ти, Андрiю, цим дуже не хвалися. Бо ж чим ранiше царська влада вiйну б програла, тим швидше б революцiя почалася. А ти, виходить, царя захищав! – докiрливо сказав комiсар.

– Та, Боря, я ж тодi не знав анi про революцiю, анi про комунiзм. Просто воював, думав, що за Вiтчизну.

– Я розумiю, – кивнув Лiберман. – А отой газ, яким нiмцi мерцiв в атаку пiднiмали, його не залишилося?

– Нi, Іван Карпович все знищив. І газ, i вчених, якi його розробляли, i обладнання все.

– Як знищив? – скривився Лiберман. – Для чого?

– Сказав, що диявольська вигадка i проти Бога злочин, бо мертвим спокiй треба давати. Ну, щоб нiхто бiльше не скористався тим газом, вiн все i знищив. Його генерали лаяли, до тюрми обiцяли посадити, бо самi ж хотiли проти нiмцiв скористатися. Але Іван Карпович не злякався. Так нам i казав, що його лаятимуть, але знищив, бо не можна людям деякi речi в руки давати. Слабка людина i на погане швидка. Так вiн казав.

– Дурень твiй Іван Карпович. Справжнiй реакцiйний дурень! – строго сказав Лiберман. – Уявляеш, як би нам нинi той газ у нагодi став? Та якщо б ми могли мертвих пiдняти i в наступ кинути, так одразу б всiх ворогiв революцii знищили!

– Недобре це якось, мерцiв з могил пiднiмати, – засумнiвався Єрофеев.

– Недобре справу революцii не захистити. А все, що революцii на користь, то добре i дозволено! Ми вже про це з тобою говорили, Андрiю!

– Так, говорили, – кивнув комполку.

– А де тепер той Іван Карпович? Треба ним зайнятися.

– Як зайнятися? – здивувався Єрофеев.

– А так, що арештувати, допитати. Вiн – хитрий лис, може, таки залишив або зразок газу, або рецепт його виготовлення. Дам телеграму до Москви, нехай розшукують. – Лiберман зробив запис у нотатнику. – А ти продовжуй про Чета того.

– Та що продовжувати. Шибайголова вiн був страшний! Добре ми воювали, могли i до унтер-офiцера дослужитися, якби не поведiнка Четова. Бо завжди встрявав вiн, куди не треба. Потiм мене поранили, я пiд Петербургом лiкувався. А там революцiя, два роки його не бачив.

– І як знову зустрiлися? – спитав Лiберман.

– Та випадково. Я з позицiй повертався, без охорони, а тут банда дезертирiв наскочила. Вбили б гади! – Єрофеев аж головою закрутив.

Згадав, як мчав полем, а за ним летiв десяток вершникiв. Єрофеев стрiляв по них з револьвера, кiлькох збив, але набоi закiнчилися. Гнав далi, коли пiд ним убили коня. Комполку вчасно зiстрибнув, покотився землею, пiдвiвся, вихопив шаблю i чекав вершникiв, якi стрiмко наближалися. Здаеться, що йому вже було не врятуватися. І вiн сам це добре розумiв, дратувався, що ось так задурно загине вiд рук якихось босякiв, коли стiльки ще треба зробити для перемоги революцii! Спересердя сiк шаблею повiтря. Загинути не боявся, але хотiв загинути за революцiю, а неабияк. Тьху! Прийняти смерть вiд якихось дезертирiв, яким тiльки i треба, що чоботи з трупа зняти!

– Нумо наближайтеся! Ось я! – кричав Єрофеев i рiзав шаблею повiтря. Вершники стишили хiд i брали його у кiльце. Нi, не будуть вони з ним битися на шаблях, просто пристрелять з безпечноi вiдстанi, заберуть зброю, чоботи, перевiрять кишенi. Вони задоволено посмiхалися, бачили, що нiкуди вiн вiд них не дiнеться. Зненацька пролунали пострiли, такi влучнi, що всi дезертири, один за одним, попадали з коней, наче перестиглi яблука на вiтрi. Останнiй докотився по землi майже до нiг Єрофеева. Комполку здивовано озирнувся. Побачив на сусiдньому горбочку вершника з гвинтiвкою. Вершник з’iхав униз.

– Привiт, Андрюхо! – сказав несподiваний рятувальник. Єрофеев придивився i впiзнав Чета.

– Чете, ти! Друже, як ти тут опинився?

– Та повз проiздив. Бачу – вбивають. Придивився – тебе. Дай, думаю, втручуся, хороша ж людина!

– Братуха! – Єрофеев побiг до Чета, той зiстрибнув з коня, обiймалися, цiлувалися. – Ну ти вчасно! Думав, що все, гаплик менi! Спiкся Андрюха Єрофеев! І ганебно ж як! Вiд якихось дезертирiв загинути! А тут ти! Ну що, брате, ходiмо разом революцiю робити! – сказав Єрофеев i поплескав товариша по плечу.

– Куди? – здивувався Чет.

– Революцiю! Воювати за всесвiтне братство! Комунiзм! – аж закричав Єрофеев. – Ходiмо! Нам такi бiйцi ой як потрiбнi!

– Та нi, в мене хутiр, – закрутив головою Чет.

– Який хутiр, Чете? Звiдки в тебе хутiр? – здивувався комполку.

– Та так, пригрiла жiночка одна.

– Тьху, жiночка! Тут такi справи робляться, а ти – жiночка! Тут свiтова революцiя! Ми iсторiю робимо! Точнiше, закiнчуемо! Бо як установимо комунiзм, то не буде бiльше iсторii, а тiльки щастя! Суцiльне, для всiх щастя! А ти – хутiр, хутiр! Поiхали зi мною! Революцii такi бiйцi, як ти, конче потрiбнi! З такими бiйцями ми хоч кого переможемо! І ти заднiх не пастимеш! Це ранiше ти мужик був, нiхто! А тепер ти командиром можеш стати. Я он – комполку! І ти станеш! Бо ж боець добрий, досвiд маеш! – Єрофеев ще раз обiйняв Чета. – Ходiмо!

– Та нi.

– Як нi? Чете, ти ж наша людина! Сирота, з селян! Ти ж у перших лавах боротьби мусиш бути! За справедливiсть i всесвiтне щастя робочих та селян воювати! Революцiя ж! Рiвнiсть, братерство! Дивовижна штука! Поiхали!

– Андрiю, та менi i вдома добре. Не хочу.

– Ти, мабуть, не розумiеш! Це ж комунiзм! Це ж як рай, тiльки для трудящих! Це ж для нас! Невже до раю не хочеш?

– Нi. Хiба менi до раю можна? – здивувався Чет. – Я людей вбивав.

– Так то у попiвський рай не можна, якщо убивав! А в наш, в комунiстичний рай, якщо ти воював за радянську владу, за перемогу революцii, за молоду республiку, то навiть краще, що вбивав ворогiв! Обов’язково в комунiстичний рай потрапиш, де з хлiбом сiллю зустрiчатиме тебе сама Роза Люксембург, славетна революцiонерка!

Поки Єрофеев агiтував, Чет збирав у вбитих дезертирiв гвинтiвки i торби зi здобиччю. І коней збирав, в’язав у ряд. Єрофеев iз сумом на нього подивився.

– Може, таки передумаеш, Чете? Правильна ж справа! Для людей! Для народу! Для тебе i для мене! Хiба можна осторонь бути, коли революцiя? Це ж раз у життi трапляеться! Якщо пощастить! Ходiмо з нами, Чете, ходiмо!

– Нi. Бувай, Андрюхо. Радий був тебе побачите, але не моя справа оця революцiя.

Чет застрибнув на коня та поiхав геть.

– Так i не пiшов до нас служити! Не зрозумiв вiн революцiю, не вiдчув, – зiтхнув Єрофеев. – Хоча ж кому, як не йому, ii вiдчувати! Сиротi селянськiй! Може, правду кажуть, що то кров у нього панська, заважае революцiю серцем вiдчути.

– Ти ж кажеш, що селянин? – не зрозумiв Лiберман.

– Ну воно як, його мати, з селянськоi родини, покриткою була. Тобто завагiтнiла без шлюбу. Як ото живiт вирiс, ii батьки з хати вигнали. Ледь не пiд тином народжувала, по чужих хатах жила, потiм захворiла та померла. Дитину чужi люди пiдiбрали, виростили. Але казали, що батько його – офiцер, дiвчину спокусив, а потiм покинув. То, може, ота кров панська i не дае Чету вiдчути революцiю? Хоча iнший, навпаки, бiлих би не любив, бо через офiцерика якогось його мати загинула! Мститися б мусив, а вiн на хуторi засiв. Нецiкаве йому анi майбутне свiтле, анi всесвiтня справедливiсть!

– А як у полку опинився? – спитав Лiберман.

– Та як. Мобiлiзацiю коли проводили, то всiх загрiбали, хто мiг рушницю тримати. Ну i його. Я сам особисто поiхав, щоб вiн дурниць не наробив, – пояснив Єрофеев. Вiн добре пам’ятав, як все було.

Хату в полi оточили кiлька десяткiв солдатiв, якi поховалися, хто за деревами, хто за сараем, i чекали. Єрофеев пiд’iхав до ворiт, коня там залишив, зайшов у двiр. З хати Чет вийшов, при зброi. Єрофееву соромно було в очi товаришу дивитися, але що комполку мiг зробити, коли наказ про загальну мобiлiзацiю?

– Привiт, Чете.

– Привiт, Андрiю. Чи в гостi приiхав? – спитав Чет i посмiхнувся. – І не сам, дивлюся.

– Не в гостi, Чете, у справах. Мобiлiзацiя в нас. Забираемо тебе до армii.

– Ох, Андрiю, наслужився я в армii.

– То царська була армiя, а це наша, робiтничо-селянська, Червона. Зовсiм iнша справа.

– Справа iнша, а забривають, як i ранiше.

– Бо свiдомiсть низька у селян. Для них же комунiзм будують, а вони ото поховалися по хатах i знати нiчого не хочуть. Доводиться силою заганяти.

– Мене теж силою будеш, Андрiю?

– Всiх, Чете, всiх. Дивися, в тебе ж он жiнка е, хутiр. Або iди служити, або станеш ворогом революцii, а з такими розмова коротка, – сказав Єрофеев.

– Лякаеш, чи що?

– Нi, не лякаю. Розповiдаю, що вiдбуваеться. Солдати стоять за двором. Не пiдуть вони звiдси доти, поки ти в армiю не пiдеш. Або доти, поки не спалять тут все. Тобi обирати, – каже Єрофеев i дивиться кудись у бiк.

Чет мовчить, для комполку те мовчання неприемне.

– Ти зрозумiй, що просто нинi момент такий. Революцiя у небезпецi, i нам тут не можна слабини давати. Маемо бути твердими та суворими. Поставити пiд штик усiх, хто гвинтiвку втримати може. Щоб захищали революцiю, яка заради трудящих, заради тебе i мене. Немае iншого шляху. Розумiеш? – подивився Єрофеев на Чета. Той посмiхнувся криво. Ще постояли деякий час.

– Ну добре, – сказав Чет. – Як треба, то послужу. Тiльки прибери солдат i хутiр не чiпай.

– Добре, Чете. Молодець, правильно вирiшив, – Єрофеев наказав солдатам пiти. Сам залишився чекати Чета. Того проводжала якась жiночка зi сльозами на очах.

– Так вiн у полку й опинився. Служив, але вперед не лiз, – продовжив Єрофеев. – Ото все на возi iздив. Коней вiн любив, знався на них, а в бiй не лiз. Такий же боець був, а то так, наче вiзник якийсь. Не впiзнавав я його. А тут оце заради черговоi панночки скурився! Тьху! Як таким дурнем можна бути?

– То ти ii не знаеш, – сказав Лiберман i важко зiтхнув.

Сам мав що згадати. Ще у дореволюцiйнi часи прямував вiн якось центральною вулицею одного волинського мiста, куди прибув за завданням партiйного керiвництва. Був одягнений вбого, а тут назустрiч компанiя мiсцевоi золотоi молодi вискочила. Всi наряднi та моднi. Серед них i Мiра у супроводi кузена Мiкi. Це компанiя його товаришiв, нащадкiв найкращих тутешнiх родин. Всi смiються, жартують. Ішли до цукернi iсти тiстечка та пити каву з лiкером. Тут же з собору поруч виходив полiцмейстер мiста, бiля ворiт його чекав екiпаж. Лiберман вийшов з натовпу i попрямував до полiцмейстера. Поспiшав, розштовхував перехожих, наблизився, вихопив револьвер i двiчi вистрелив. Полiцмейстер впав, зчинився галас. Лiберман швидко пiшов геть. Зброю не ховав, то нiхто не насмiлювався його зупинити. Зайшов за рiг, там з цукернi вже вискочила золота молодь, жадiбна до видовищ. Мiра теж. Лiберман швидко крокував i погордливо дивився на цих порожнiх людей, що витрачають свое життя бозна на що замiсть того, щоб боротися за всесвiтне щастя i комунiзм. Помiтив Мiру. Вона посмiхнулася йому i зробила знак очима, мовляв, позаду щось вiдбуваеться. Стрiляти очима навчила ii одна подруга в Пiтерi, яка казала, що навiть з чоловiком у лiжку була. На ходу Лiберман озирнувся. Позаду нiкого не було. Тим часом бiленька Мiрина парасолька, якоi вiн не бачив, встряла йому мiж ногами. Вiн перечепився i з розгону гепнувся на землю. Револьвер випав з руки i поцокотiв брукiвкою. На Лiбермана тут же кинулися, схопили, передали полiцii, що якраз нагодилася.

– Вона небезпечнiша за змiю, – сказав Лiберман. У нього був ще один спогад. Зустрiчав Мiру вже у революцiйному Петроградi. Прийшов з групою чекiстiв для експропрiацii цiнностей у одного банкiра. Коли пiднiмався сходами, то побачив якусь дiвчину. Вона видалася знайомою.

– Стiй! – кинувся до неi, вона дiстала револьвер, натиснула на курок. Убила б, але осiчка. Їi схопили. Впiзнав Мiру. У саквояжi, який вона несла, виявили золото i прикраси. А банкiра знайшли сплячим. Щось пiдсипала йому до чарки. Тодi це видалося Лiберману смiшним. – І як же дворянка стала злодiйкою? – запитав вiн ii на допитi. Мiра мовчала, тiльки посмiхалася.

Що iй було розповiдати про те, як вона, дивом дiставшись до Петербурга, дiзналася, що батька ще в першi днi революцii вбили п’янi матроси, якi сплутали його мундир землевпорядника з офiцерським? Чи що мати вiд цього збожеволiла i ii швиденько вiдправили до божевiльнi, де вона вмерла за мiсяць, бо годувати хворих було майже нiчим? З квартири iхньоi спочатку все винесли сусiди, а потiм у iхнi двi кiмнати в’iхали чужi люди, якi почали лаяти Мiру, коли вона прийшла. Вони пiшла, безпорадно тинялася вулицями, поки випадково не надибала подругу, яка навчила гарненьку дiвчину нiколи не голодувати.

– А ти гарна, Мiро, ти свiжа, як ранковий снiг, тобi платитимуть великi грошi!

Подруга познайомила iз заможними людьми, що успiшно ловили рибку в мутнiй водi заколоту. І закрутилося. Ось той банкiр, вiн забув про все, коли вона прийшла, i не помiтив ii маневрiв з чаркою та снодiйним. Вона вийшла з квартири з хорошою здобиччю. Далi ii чекав дипломатичний паспорт у шведському посольствi, консул якого був у неi закоханий. Потiм пароплав i Європа, де б цiнностi з валiзки не стали зайвими. Але на завадi стали цi чекiсти. Звiдки i взялися? Вона посмiхнулася i закрутила головою. Вона була гарна, отi ii свiтлi кучерики, нiс трохи з горбинкою, тонка шия, гордий, спокiйний погляд. Комiсар вiдчував, що збудився, що втратив голову, що хоче ii. У нього були жiнки. Останнiм часом, коли вiн почав працювати в ЧК, то особливо багато. Та хiба можна було порiвняти тих корiв, якi цiлували йому чоботи, благаючи про порятунок своiх контрреволюцiйних родичiв, з цiею лялею! Вiн би назвав ii принцесою, але це було б неправильно з класовоi точки зору. Геть принцес, геть королев! Вiн зробить з неi свою служницю, покiрну та чуттеву!

Вiн би схибив, неодмiнно схибив, якби не побачив книгу Володимира Іллiча Ленiна «Матерiалiзм та емпiрiокритицизм». І це врятувало його. Комiсар був над глибокою прiрвою, але могутнiй твiр ватажка революцii утримав його. Лiберман вчасно схаменувся. Згадав, що вiн – солдат революцii, то не мiг дозволити тваринним iнстинктам перемогти вiдданiсть iдеалам. Вiн мусив покласти всi своi почуття та бажання на вiвтар революцii. Всi його дii мусили бути присвяченi одному – перемозi революцii. І про це вiн не мусив забувати i на мить. Ця красуня була ворогом, небезпечною контрреволюцiонеркою. Колись вона ледь не вбила його, бо пiсля замаху на полiцмейстера Лiбермана ледь не повiсили. Тепер вона знову хоче знищити його. Така природа ворогiв революцii. Але вiн буде сильнiшим. Вiн не пiддасться ii чарам. Ця жiнка – ворог, то не повинна жити. Пiдхопився, вiдсахнувся вiд Мiри, як вiд отруйноi змii, вибiг з кабiнету, щоб не бачити ii очей. Згадав про Одiссея, який наказав прив’язати себе до щогли, щоб убезпечитися вiд спiву сирен. Вiн убезпечиться ще надiйнiше. Наказав розстрiляти ii, як ворога революцii. Вона чула наказ i сприйняла його напрочуд спокiйно. Не кинулася на колiна, не почала кричати та просити про порятунок. Нiчого, наче це не ii збиралися розстрiлювати. Тiльки посмiхалася.

– Ти не боiшся смертi? – навiщось спитав Лiберман у коридорi.

Вона засмiялася.

– Комiсаре, я вже мертва. Мене вбивали не раз. Спочатку, коли дезертири увiрвалися в будинок мого дядька, вбили його, всю його родину, узялися за мене. Потiм, коли мене схопили солдати по дорозi до Петербурга. Пiсля того я вже нiчого не боюся.

Мiра згадала, як лежала пiд деревом. Їi руки були прив’язанi до стовбура. Одежа зiрвана. Час вiд часу до неi пiдходили по одному п’янi солдати i злягалися з нею. Вона була непритомна, когось це задовольняло. Кого – нi, той опритомнював ii ляпасами. Тодi вона починала смикати руки, зв’язанi мотузкою.

– Ну вiдкрий очi, вiдкрий! – П’яний дезертир у соболинiй шубi нахилився над нею. – Вiдкрий очi, вiдкрий, хочу iх бачити! – Плескав ii по щоках. Мiра опритомнiла. Солдат залiз на неi, спустив штани, почав рухатися. Шуба накривала iх обох. Солдат кректав вiд задоволення. Мiра смикала руки. Смикала, смикала i смикала. Нарештi мотузка впала. Руки вiльнi. Мiра не поспiшала, лiвою рукою ковзала пiд шубою. Знайшла ремiнь з кобурою. Дезертир охав усе гучнiше. Потiм почав сiпатися, наче його судомило. І тут пролунав пострiл. У голову. Дезертир завалився на Мiру. Вона ледь зiштовхнула його з себе, пiдвелася. Ноги не тримали ii, вся тремтiла. Намагалася iти, хапалася за гiлки i стовбури дерев, щоб утриматися на ногах. З кожним кроком ступала все впевненiше. І наближалася до великого багаття, навколо якого сидiла п’яна солдатня. Потiм пострiли i крики. Чоловiчi.

– Я вже нiчого не боюся, – Лiберман вiдчувае у поглядi Мiри стiльки ненавистi, що бiльше не вагаеться.

– Розстрiляти! Негайно!

Їi вивели, посадили в машину, в якiй було трое озброених чекiстiв, надiйних людей, вiдданих революцii. Мусили вивезти за мiсто, на полiгон, де виконувалися вироки. Але машина не доiхала до полiгону. Зранку машину знайшли на околицi мiста. Машину i тiла двох чекiстiв. Третiй зник разом з Мiрою. Його знайшли згодом. Закрутила йому голову, примусила стрiляти в товаришiв, використала, а потiм вбила.

– І цього твого Чета вона вб’е. Бо вона не жiнка, вона – гадюка! – Лiберман аж кулаком по столу вдарив.

– Та ну! Баба i е баба, – гмукнув Єрофеев i взявся за флягу зi спиртом.

– Досить, – зупинив його Лiберман. – Завтра рано виступати. Ми повиннi iх випередити.

– Та нiкуди не дiнуться. Хоча Чет ще той хитрун, – визнав Єрофеев i зiтхнув, дивлячись на флягу зi спиртом. Випив би ще. Бо вiйна важка справа. І коли лягати спати тверезим, то нiзащо не заснеш. Бо все якась маячня ввижатиметься. Кров, тельбухи, трупи. А як спиртику випити, то воно легше спиться. Набагато. Поки комiсар укладався, комполку ще зробив потайки кiлька ковткiв, запив водою i тодi вже пiшов спати.




Роздiл 3

Зустрiч Із Вовчою дивiзiею


Чет та Мiра переночували у копицi соломи, а ледь почало свiтати, сiли на коней i рушили. Зараз iхали верхи лiсовою дорогою. Прислухалися. Навколо все було тихо. Дивилися i на слiди, добре помiтнi на пiску.

– Хтось iхав перед нами. Вчора, мабуть, – сказала Мiра.

Чет кивнув, потiм подивився на неi. Вiдвернувся, кусав губи. Гостро схотiв почути ii голос.

– То кажеш, золото?

– І золото i дiаманти. Багато, – кивнула Мiра. Вона обiрвала подiл сукнi, щоб зручно було сидiти верхи. Хоч i без сiдла, а трималася на конi так, наче все життя верхи iздила.

– Де багато золота, там багато i бажаючих.

– Ну, кiлькiсть бажаючих завжди можна зменшити. – Мiра засмiялася i поплескала долонею по гвинтiвцi вiстового, яка була в неi за плечима.

Їхали далi. Тиша, тiнi вiд дерев. Конi вгрузали копитами у торiшне листя, яке вкривало лiсну дорогу товстим шаром. Зненацька пролунали пострiли. Чет гепнувся на землю, Мiра теж. Лежали у неприродних позах, наче мертвi. Хвилина тишi, потiм з кущiв вибiгли якiсь озброенi дядьки у строкатому одязi, але всi у шапках з вовчими хвостами. Поспiшали до тiл, перегукувалися мiж собою, що, нарештi, узяли хоч якусь здобич. Два конi, зброя, а ще, може, i по кишенях щось е.

– Чорт! Старцi! Навiть сiдел немае! – забiдкався один з нападникiв.

– Та хоч щось! – примирливо сказав iнший.

Вони вже звикли, що в цих багато разiв обiдраних краях годi й сподiватися на багату здобич. Наближалися до Чета та Мiри, зброю опустили. Коли пострiли. Чет стрiляв одразу з двох рук, Мiра з одноi, але лупила гвинтiвкою прямо в лоб. Нападники попадали, не встигнувши зробити жодного пострiлу.

Тиша. Чет вичекав з хвилину, роздивлявся, чи немае когось у кущах, потiм пiдхопився i побiг, пригинаючись до землi, готовий стрiляти при першiй нагодi. Ось вiн вже був бiля нападникiв. Всi мертвi. Пiдiйшла тихо, наче кiшка, i Мiра. Торкнулася ногою вовчого хвоста на шапцi одного з загиблих.

– Вовча дивiзiя.

– Ти iх знаеш? – спитав Чет.

– Було дiло, – вона посмiхнулася.

Кiлька мiсяцiв тому Мiра iхала у потязi, повному бiженцiв з пiвночi, що тiкали вiд кривавого бунту на начебто спокiйний пiвдень. Мiра сидiла бiля вiкна i вiдверто нудилася у компанii корнета Соловейчика, невисокого, худорлявого, гарячкуватого хлопця, який намагався виглядати дорослим та мужнiм. Корнет, чомусь одягнений у парадний мундир, сидiв павичем, час вiд часу торкався кобури з револьвером, який надавав йому впевненостi. Навпроти сидiв худий i голомозий чоловiк у пенсне. Корнет вже деякий час з ним сперечався. Мiрi було нудно, то вона роздивлялася пейзажi за вiкном. То лiси були, тепер ось поля.

– Голодранцi не можуть перемогти! Такого ще не бувало! Хоч у Давньому Римi, хоч у нас при Пугачовi! – майже кричав Соловейчик i гупав кулаком по столу, щоб приховати тремтiння свого голосу.

– Але ж от у Францii голодранцi у свiй час перемогли! – ехидно зауважив дядько в пенсне.

Соловейчик подумав: «Бридкий тиловий щур», – i подивився зневажливо, хоча i сам не багато пороху понюхав.

– Так то ж Францiя! Господи, та вони жаб iдять! У них що завгодно може трапитися! А ми – руськi люди! – Соловейчик знову гепнув кулаком, сильно гепнув i ледь не засичав, бо забився.

– Корнете, ви на двi чвертi поляк, а ще на чверть нiмець, якщо я не помиляюся! – в’iдливо нагадав спiврозмовник, який добре знав батькiв Соловейчика, дрiбних помiщикiв з-пiд Ревеля.

– Кров не важлива! Важливий дух! – закричав Соловейчик, якому за ту нiмецьку чверть кровi довелося багато вислухати ще у кадетському училищi, пiд час Першоi свiтовоi вiйни, коли нiмцi стали головними ворогами. Далi довелося слухати вiд бойових товаришiв на фронтi, де вiн пробув усього мiсяць, не встигши взяти участь в жодному бою, бо захворiв на грип i був вiдправлений у тил. Сподiвався, що тепер надолужить свое у священнiй вiйнi з червоними бунтiвниками. – По духу я – руська людина! На вiдмiну вiд деяких, якi мовби й руськi, а поводяться гiрше за жидiв!

Соловейчик натякав, що його спiврозмовник iхав не до армii вступати добровольцем, щоб боротися з комунiстичною заразою, захищати Русь вiд жидо-комуняцькоi сволоти, а тiкав до Константинополя. Не хотiв проливати кров за царя i Вiтчизну, точнiше, тiльки за Вiтчизну, бо цар сам вiдмовився вiд трону, завдавши болючого удару всiм монархiстам. Хоча деякi вважали, що государя-iмператора пiд загрозою смертi примусили зректися престолу.

– Я… – почав було з образливою посмiшкою чоловiк, але продовжити не змiг, бо в голову йому потрапила куля. Кров i шматочки черепа розлетiлися по всьому купе. А ще друзки розбитого скла. Ще пострiли, у вагонах зчинився крик. Корнет ошелешено дивився на все це i затремтiв. Вбитий завалився на стiл, Соловейчик заверещав, наче перелякана баба. Мiра скривилася.

– Корнете, поводьтеся, як офiцер! – тихо сказала вона й обережно визирнула з вiкна.

Соловейчик замовк, з неприхованим жахом дивлячись на вбитого спiврозмовника, який завалився на стiл i свiтив дiркою у потилицi. Потяг тим часом iхав далi, весь у пострiлах та криках. Ось хтось заверещав: «Вовчики! Вовчики!» Корнет, коли почув це, то почав скиглити:

– Господи! Ми пропали! Вовча дивiзiя! Ми пропали! За що, Господи, за що?

Соловейчик пiдхопився, намагався кудись бiгти. Але в коридорi вагона була така метушня, що не проштовхатися, i корнет повернувся з побiлiлим обличчям. З його скривлених жахом губ падала слина.

– Мiро! Ми пропали! Вони – звiрi! Вони будуть нас катувати! Це – Вовча дивiзiя! Нас чекае страшна смерть! – шепотiв вiн, блiдий та в сльозах.

Мiра знову подивилася у вiкно.

– Можливо, – сказала спокiйно.

– Мiро, я не хочу потрапити до них у полон! Краще застрелитися! – закричав корнет.

– Сядьте, – наказала Мiра. Тихенько, але так, що корнет сiв i почав дивитися на неi з надiею, наче розгублена дитина на дорослого. – І сидiть тихо.

Вона говорила зосереджено, бо вивчала ситуацiю за вiкном. Потяг все ще мчав, а з двох бокiв за ним летiла орда вершникiв з вовчими хвостами на шапках. Вони стрiляли по вагонах i поступово наближалися. З потяга по нападниках нiхто не стрiляв. У ешелонi iхали однi лише бiженцi, охорони не було. Хiба що кiлька офiцерiв, якi зараз похапцем зривали форму i викидали ii у вiкна, а самi вбиралися в цивiльне. Бо ж вiдомо, що Вовча дивiзiя була особливо жорстока до офiцерiв та комiсарiв. Таке з ними робили, що страшно навiть говорити про це. Корнет чув тi розмови, i перелякано дивився, як вершники стрiмко наближалися до вагонiв.

– Вони близько! Вони зараз захоплять потяг!

– Корнете, не висовуйтеся! – наказала Мiра. Новi пострiли й осколки скла, якi подряпали обличчя Соловейчика, пiдтвердили ii правоту.

Корнет далi тремтiв, утирав неслухняними руками кров з обличчя.

– Що робити, Мiро, що робити? Ми пропали! – перелякано шепотiв вiн.

– Сидiть тихо! – спокiйно сказала дiвчина.

– Але вони вб’ють нас! Страшно вб’ють! Вони катують офiцерiв, а жiнок гвалтують! Вони нелюди! Треба щось робити!

– Єдине, що ви можете зараз зробити, це помовчати, – несподiвано зло вiдповiла Мiра, якiй набрид вже корнетiв плач.

Бандити мiж тим наздогнали потяг. Першим мчав на здоровезному конi по пояс голий велетень, що тримав у руках обушок, та не простий, а вiдразу з трьома шипастими гирями. Гилив тим обушком вiкна вагонiв. У розбитi вiкна прямо з коней стрибали бандити. І вiдразу починали грабувати та вбивати. Пострiли, зойки, крики.

– Мiро, не можна так сидiти! Мiро! – закричав корнет. У цей час потяг почав рiзко гальмувати, бо «вовчики» захопили паровоз. Корнет не втримався на ногах i впав, при цьому вдарився головою об полицю i знепритомнiв.

– О, так краще, – сказала Мiра, яка нахилилася i забрала у корнета револьвер з кобури. Сiла i спокiйно дивилася у вiкно. Потяг вже зупинився, уздовж нього носилися верхи бандити. У деяких з них були набитi тюки зi здобиччю. У кiлькох i жiнки, перекинутi через сiдла. Крики i пострiли грабiжникiв наближалися. Мiра на них не зважала. Чекала. Ось i в ii вагон увiрвалися бандити. Кидалися в купе, хапали, що могли. Один з «вовчикiв» зазирнув до Мiри.

– Вiддавай грошi i прикраси! Нумо!

– У валiзi, – кивнула Мiра на велику валiзу загиблого сусiда, яку виштовхала у прохiд.

Бандит спробував вiдчинити валiзу, та виявилося, що вона зачинена на замок. «Вовчик» не здивувався, вистрелив i таки вiдчинив валiзу, почав копирсатися у речах. Знайшов мiшечок з дорогоцiнностями. Сховав собi за пазуху. Задоволено зареготав. Потiм подивився на Мiру.

– Нумо йди сюди!

– Впевнений, що хочеш цього? – спитала вона спокiйно. Бандит здивовано вирячився на неi, бо звик до переляку i покори, а не питань з боку жiнок, яких грабував.

– Що? – трохи ошелешено перепитав вiн.

– Питаю, чи ти дiйсно хочеш, щоб я пiшла до тебе, – Мiра посмiхнулася, чим роздратувала бандита, який звик, що лише вiн смiеться, а iншi в його присутностi тiльки плачуть i тремтять.

– Сюди, я сказав! Ти що, не зрозумiла, суко! – Вiн кинувся до Мiри з кулаками, щоб провчити цю зарозумiлу сучку, щоб показати, хто тут мав запитувати i смiятися. Вiн вже, мабуть, намрiяв, як буде гвалтувати ii, коли пролунав пострiл. І бандит завалився на пiдлогу з дiркою посеред лоба.

Не те щоб пострiл пролунав, як грiм серед ясного неба, але здивування в iнших бандитiв таки викликав.

– Що там? – спитали товаришi вбитого, зайнятi в iнших купе, але вiдповiсти iм було вже нiкому.

Мiра обережно визирнула в прохiд. Попрямувала до виходу з вагона, коли дорогу iй перепинив бандит, що тягнув кiлька валiз водночас. Вiн випхався з купе i здивовано вирячився на Мiру.

– Ти хто така? Нумо йди сюди, сучко! – бандит хтиво посмiхнувся, бо помiтив, яка Мiра гарна. Потiм помiтив револьвер у руцi Мiри. І плями кровi на ii сукнi. – Якого бiса?

Смикнувся, але йому було нiчим вихопити з-за паска револьвер, бо обидвi руки були зайнятi награбованим. Навiть не встиг здогадатися поставити валiзи i полiзти за зброею, оскiльки пролунав пострiл. Бандит почав падати, як i перший, з акуратною дiркою у центрi лоба. Наче ото в iндусiв, фотографii яких можна було побачити у журналi «Навколо свiту».

Мiра переступила через труп, коли в прохiд вибiгло одразу кiлька бандитiв, здивованi черговим пострiлом i мовчанням товаришiв. Знову пострiли. І знов акуратнi дiрочки у лобi в зарiзяк, кожен з яких лише встиг здивуватися тому, вiд чиiх рук приймав смерть. Мiра вбила всiх «вовчикiв», потiм повернулася до першого. Схилилася над ним, полiзла за пазуху, забрала у нього мiшечок, який вiн знайшов у валiзi. Перевiрила й iнших вбитих бандитiв. Забирала лише червiнцi й дорогоцiнностi. Потiм повернулася до свого купе i поплескала по щоках Соловейчика.

– Корнете, нам вже час.

Вiн вiдкрив очi, здивовано подивився на Мiру з револьверами, якi вона забрала у бандитiв.

– Що трапилося?

– Нiчого. Якщо не хочете тут залишитися, то ходiмо.

– Куди?

– Подалi звiдси.

Корнет пiдвiвся, вийшов у прохiд, побачив там трупи й ошелешено закрутив головою.

– Х-х-хто це iх? – спитав хрипко.

– Доля, – тихо вiдповiла Мiра.

Корнет помiтив добрячу калюжу кровi бiля одного з убитих. Соловейчику стало зле, вiн ледь не втратив свiдомiсть.

– Корнете, тримайтеся! – наказала йому Мiра. Переступала через трупи, наче через дерев’янi колоди, тягнула Соловейчика до виходу з вагона. Пасажири перелякано на них дивилися i мовчали. У деяких на обличчi були синцi, на пiдлозi конав чоловiк з розпанаханим черевом. «Вовчики» не знали хороших манер, звикли легко вбивати, якщо хтось пручався, або й просто так убивати.

Корнет визирнув з дверей вагона i побачив, що уздовж потяга носилися бандити, вже обкладенi мiшками зi здобиччю.

– Там «вовчики»! – прошепотiв вiн Мiрi на вухо.

– Та ви що! – наче здивувалася вона. – Добре, що попередили, тепер знатиму. – Мiра посмiхнулася, а до вагона заскочив ще один бандит.

– Сучко! – тiльки i встиг сказати вiн, бо миттево гепнувся на пiдлогу вже зi звичною дiркою у лобi.

– Вони нас уб’ють! – перелякано зашепотiв Соловейчик, вирячившись на труп.

– Можливо. Роздягайтеся, – спокiйно наказала Мiра. Корнет ошелешено подивився на неi.

– Що?

– Роздягайтеся!

– Вибачте, я не буду, я… вмерти, як офiцер, як дворянин, не зганьбити… – почав було булькотiти Соловейчик, який притиснувся спиною до стiнки i стояв до Мiри боком.

Мiра вистрелила i збила ремiнну бляху на штанах корнета. Тi почали падати. Соловейчик намагався притримати iх, але Мiра притиснула його лiктем до стiнки.

– Роздягайтеся. І швидко, – сказала вона тихо, але так впевнено, що корнет почав таки роздягатися. А Мiра роздягла щойно вбитого бандита. Кинула Соловейчику, який вже стояв в однiй бiлизнi, бандитськi лахи.

– Тепер одягайтеся.

– Навiщо? – спитав корнет, але обпiкся поглядом Мiри i почав кивати головою i поспiхом натягувати одяг убитого «вовчика». Мiра обережно визирнула з вагона. Побачила, що уздовж потяга iхав вершник. Молодий хлопець зi скривавленою шаблею. Так сп’янiв вiд кровi, що навiть не грабував, а iхав уздовж ешелону та волав. Мiра визирнула i махнула йому рукою. Хлопець помiтив ii, поставив коня дибки, зупинився бiля дверей вагона. Мiра пiдморгнула, провела язиком по губах. Поманила пальчиком, щоб «вовчик» iшов до неi. Хлопець не вагався, стрибнув у вагон прямо з коня.

– Яка краля! – вiн поспiшав до Мiри, шаблю кинув, розстебнув на ходу штани. Пострiл. Куля продiрявила лоб. Бандит упав. У тамбур перелякано визирнув Соловейчик, який почувався дуже нiяково у бандитському одязi.

– Корнете, сiдайте на коня, – наказала Мiра. – Я кинусь через сiдло. Їдьте вiд потяга наче зi здобиччю. Зрозумiли?

Корнет перелякано кивнув, але видно, що вiд шоку мало що розумiв.

– На коня, – повторила Мiра. – Потiм iдеш вiд потяга. Не поспiшаеш, наче зi здобиччю. Вперед!

Мiра дала корнету ляпаса, щоб хоч трохи отямився. Соловейчик боязко визирнув з вагона i тут же сховався.

– Там «вовчики»!

– На коня або пристрелю, – сказала Мiра i наставила на корнета револьвер.

– Що?

– Швидко! – виштовхнула його з вагона. Корнет вивалився, впав на землю, пiдхопився. На нього нiхто не звертав уваги, навколо була метушня, бандити поспiшали, бо скоро мiг прийти панцерний потяг. Соловейчик схопив коня за вуздечку, всiвся у сiдлi, перелякано озирнувся, пiд’iхав до дверей вагона, звiдки вистрибнула Мiра i лягла поперек сiдла.

– Поiхали, чого стоiш! – зашипiла корнету. Той нагнав коня i поiхав геть вiд потяга.

Кiлька бандитiв тiльки тодi звернули увагу на корнета, коли вiн був уже на вiдстанi пiвсотнi метрiв.

– Стiй! Ти куди? Хто це? Стiй!

Соловейчик пришпорив коня. Бандити кинулися навздогiн. Потроху наближалися. Корнет щосили гнав коня, але йому з двома людьми було важко.

– Мiро, бандити наближаються! – перелякано зашепотiв Соловейчик, в якого похолола спина, наче вкрившись льодом.

– Я бачу, – Мiра вже вихопила револьвер i прицiлилася. Далi пострiли. Бандити почали гепатися з коней. Один за одним, з однаковими, наче фабричними, дiрками у лобi. Двое «вовчикiв» зупинилися, розвернули коней i нагнали iх геть вiд утiкачiв.

Бiля потяга награбоване майно вже вантажили на вози. За всiм цим спостерiгав отаман Куделiн, Батько «вовчикiв». У нього на шапцi була цiла вовча голова з ощиреною пащею.

– Швидше! – гримiв вiн, i бандити, якi вже i так упрiли, поспiшали ще бiльше.

– Пане отамане, пане отамане! – це прискакали тi двое з переслiдувачiв, що встигли втекти. Галасували тепер, наче божевiльнi.

– Що таке? – невдоволено спитав Куделiн, якого турбувала здобич, а не якiсь дурницi.

– Втекли! – хором доповiли бандити.

– Хто?

– Чоловiк i баба! Поклали всiх! Баба поклала! – тараторили «вовчики».

– Що?

– Скажена баба! Поперек сiдла висiла i всiх поклала з револьвера! – Бандити перелякано вклонилися i кивали головами. – Прямо у лоб цiлила! Скажена сука!

– Що? – вибухнув отаман Куделiн. – Моiх вовкiв поклала якась задрипана лисиця!

– З двох рук! Зi ста крокiв лупила! – виправдовувалися бандити, аж руками розводили, мовляв, нiчого не могли вдiяти.

Пострiл. Один iз бандитiв упав.

– Такi дурнi, яких може покласти баба, не потрiбнi у моiй дивiзii, – гримнув отаман. – Але тебе я залишу, – звернувся до другого бандита, який тремтiв нi живий нi мертвий. – Щоб ти впiзнав ту сучку, коли я ii спiймаю! І тодi вона за все вiдповiсть! – закричав отаман Куделiн. – Все, iдемо! – Вiн махнув рукою геть вiд залiзницi. І вмить вози почали iхати вiд пограбованого потяга, останнi бандити вискакували з вагонiв, стрибали на коней, i за кiлька хвилин банда вже зникла в степах.

– А ти з ними стикався? – спитала Чета Мiра, у якоi зустрiч з «вовчиками» промайнула перед очима.

– Та було раз, – кивнув вiн.

Ще навеснi на хутiр до Чета приiхала цiла делегацiя. Поважнi дядьки з сусiднього села Синiвки. Стояли пiвколом бiля дверей хати, чекали, поки Чет одягнеться. Бо ж без штанiв до таких людей не вийдеш. Ось i Чет здивовано роздивлявся делегацiю, яка йому ледь не вклонялася. А це ж не абихто був, а власники землi та крупорушок, млинiв та олiйниць, якi взяли нинi владу в Синiвцi i мiцно ii тримали. Ось цi люди прийшли до нього, вклонилися i заглядали в очi.

– Вовча дивiзiя iде, – сказав один iз гостей. Чет кивнув, що знае. Вже полагодив вiз, щоб забрати своiх i тiкати у лiс, там пересидiти кляту дивiзiю. – Нам вiдбитися треба. Стрiляемо ми добре, рубаемося теж, але нам отаман потрiбен, щоб очолити. Щоб битися з Вовчою дивiзiею – отаман потрiбен, бо iнакше передушать нас, наче курчат. То тебе просимо.

– Та який з мене отаман? – здивувався Чет. – Я – солдат.

– Заплатимо добре. Скiльки скажеш. Ти знаеш, Синiвка – село багате, – вiв свое один iз дядькiв.

– Та наiвся я вже вiйни, менi i на хуторi непогано.

– Коли прийде сюди Вовча дивiзiя, то погано буде, що на хуторi, що в селi, будь-де. Допоможи нам. А ми вiдплатимо.

– У них гармати, – знизав плечима Чет.

– А нам вiдступати нiкуди, – вiдповiли синiвськi мужики. Чет замислився, вони дивилися на нього.

– А порох у вас е? – спитав Чет.

– Пороху достатньо. І вибухiвка е. Гармат тiльки немае.

– Добре, щось вигадаемо, – кивнув Чет. Селяни почали дякувати йому, ледь руки не цiлували. Чету вiд того стало нiяково.

За кiлька днiв Вовча дивiзiя вже сунула на Синiвку, яка ощирилася барикадами на тинах крайнiх хат та стволами гвинтiвок. Кiннота «вовчикiв» швидко оточила село, пiхота зайняла позицii. Отаман Куделiн послав десяток бiйцiв запропонувати селянам здатися.

– Скажiть тим селюкам, щоб здавалися менi на милiсть. А як нi, то змiшаю iх з лайном! Снарядiв вистачить! – закричав отаман i вказав на пагорб поруч, де його люди встановлювали гармати. З пагорбу село було як на долонi, кращого мiсця не знайти, щоб по ньому бити.

Бiйцi наблизилися, крикнули вимоги отамана селянам. Тi попросили часу подумати. «Вовчики» вiдповiли, що батько Куделiн чекати не любить, то або зараз здаватися, або невдовзi гинути. «Вовчики» ставили коней дибки i реготали, бо ж чули, яке Синiвка багате село. Не всяке мiсто такi статки мае. Вiдчували здобич, яка п’янила не гiрше за горiлку.

Раптом пролунав страшенний вибух. Такоi сили, що аж земля затремтiла пiд ногами. Всi побачили, як над пагорбом, на якому тiльки-но стояла артилерiя Вовчоi дивiзii, тепер пiднiмався стовп диму та пилу. Селяни дали залп i перестрiляли всiх парламентарiв Дикоi дивiзii, окрiм одного.

– Бiжи i скажи своему смердючому отамановi, що хай вiн тепер своi гармати у дупу собi засуне! А Синiвки йому не бачити! – наказали селяни.

Переляканий «вовчик» побiг геть, а отаман Куделiн аж завив вiд лютi, бо ж без гармат хiба вiзьмеш цю Синiвку! Два днi Вовча дивiзiя потикалася на штурм, палила навколишнi хутори, в яких майже не було здобичi, бо ж всi втекли до Синiвки, а потiм вiдступила. Вдячнi селяни вклонилися Четовi до землi, дякували, питали, якоi нагороди вiн хоче.

– Спокою хочу. Щоб не чiпали мене бiльше, – сказав Чет. Повернувся на хутiр, вiрнiше, на згарище, де синiвцi вже будували йому нове обiйстя. Бiльше i краще, анiж було.

– Хотiв спокою, та де тут спокiй? – сказав Чет Мiрi.

– На тому свiтi тiльки спокiйно. А може, i там люди калатаються, – гiрко всмiхнулася вона.

– Та нi, хоч там мусить спокiй бути.




Роздiл 4

Незвичайний полон


Чет та Мiра все iхали лiсом. Коли вiн трохи розступився, попереду вони побачили невеличкий хутiр. Хата, кiлька сараiв i будiвля, схожа на придорожнiй шинок. Трохи городу, який щiльною стiною оточував лiс. Чет поклав руки на зброю, бо всякого можна було чекати у цiй глушинi. Дивно, що у лiсi зберiгся хутiр. Не спалили його досi i не пограбували, хоча часи тепер такi, що охочих чуже узяти багато. Он до Чета на хутiр приходили тричi.

Вiн кохався з жiнкою, що дала йому притулок на хуторi. Все було у самому розпалi, жiнка стогнала й обiймала його сильнi плечi, щось палко шепотiла йому. Коли Чет рiзко пiдвiвся, голий та м’язистий.

– Що таке? – спитала схвильована жiнка. Чет показав, щоб мовчала. Швиденько стрибнув у штани, полiз на горище, вистромив голову з даху, де у соломi був зроблений отвiр. Почув шепiт у дворi. Кiлька чоловiкiв сперечалися про те, чи брати тiльки коней з сараю та теличку, чи лiзти до хати, може, там ще щось цiкаве. Вирiшили таки лiзти. Постукали у дверi. Чет вже сплигнув з даху, обiйшов двiр, придивився, чи навколо нiкого немае. Наче немае. Чет залiз у сарай i подивився з темряви у спини гостей. Їх було семеро. Нахабнi та нетверезi, вони пограбували вже не один хутiр.

– Хто там? – перелякано спитала жiнка.

– Пiдкажiть дорогу! – сказав тонким голосом наймолодший з грабiжникiв, ще пiдлiток. – Я до мами йду, заблукав! Вовки тут! – тиснув вiн на жалiсть, бо ж почув жiночий голос. Чет вже навiв кулемет, англiйський «льюiс», який вирив iз сiна. Виставив його з вiконця сараю i почав стрiляти. Звалив усiх сiмох. Опiсля вийшов, добив поранених з револьвера. Потiм постукав у дверi. Товстi, дубовi, такi i з кулемету не проб’еш. Вiн сам iх поставив, щоб у хату непросто було зайти. За дверима тремтiла жiнка. Поруч плакав ii син, що прокинувся вiд пострiлiв.

– Все добре, не бiйся, – заспокоiв iх Чет. Вранцi повантажив трупи на вiз i доправив iх до лiсу, де зарив.

Потiм на хутiр прийшли денiкiнцi. Роз’iзд козакiв на чолi з офiцером, високим, бiлявим поручиком Синициним, з нервовим обличчям i тонкими вусиками. З ними був i пан Беккер, мiсцевий землевласник, який спершу втiк вiд революцii, а тепер ось повернувся i почав збирати пограбоване селянами майно свого маетку. Цей Беккер нишпорив хатою. Знайшов килим, шафу i кiлька книжок з картинками, якi належали йому, а потiм були вкраденi. Не Четом, цi речi йому подарували вдячнi мешканцi Синiвки.

– То грабував маеток? – спитав офiцер у Чета i здивовано роздивлявся цього селюка, який мав напрочуд гарну статуру, наче не гречкосiй якийсь, а бiла кiстка. – Ну що ж, вiдлупцюемо тебе у виховних цiлях. Щоб знав, що не треба чуже брати. Знiмай штани, Ванько.

Чет важко подивився на офiцера.

– Не Ванька я, – сказав тихо.

– Та менi плювати, хто ти е. Крав, то вiдповiдай.

У дворi заплакали жiнка з дитиною. Чет скривився. Якби не вони, вiн би так не дався. А то зняв штани i йому всипали спецiально заготовленими рiзками.

– Дивися, холопе, наступного разу розстрiляемо! – сказав пiсля екзекуцii поручик i вони поiхали. Попереду козаки, а за ними Беккер на четiвському возi зi своiм майном. Чет трохи почекав, потiм дiстав з хованки зброю i засiдлав коня. Жiнка намагалася зупинити. Любила Чета i боялася, що вб’ють його. Але вiн прибрав ii руки i помчав лiсом, лише одному йому вiдомими стежками навпростець. Сидiти не мiг, то вимушений був скакати стоячи. Наздогнав козакiв вже майже на виiздi з лiсу. Поручнику Синицину пощастило, що термiново викликали до штабу i вiн поiхав до появи Чета, який перестрiляв козакiв i Беккера. Неквапливо зiбрав зброю, коней, зняв чоботи, понишпорив у кишенях, забравши портсигар помiщика i його ж бiнокль. Повантажив зiбране на вiз i з тим повернувся.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vladislav-ivchenko/odnogo-razu-na-dikomu-shod/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.