Книга - Подзвін з-під води

Подзвiн з-пiд води
Валентин Терлецький


Валентин Терлецький – сучасний украiнський письменник, поет, лiтературний критик, журналiст, музикант, композитор, лiдер вiдомоi рок-групи «Декаданс». У видавництвi «Фолiо» в 2008 роцi вийшов його перший роман «Рок-н-рол, стакан, кохання», який став одним з переможцiв конкурсу мiського молодiжного роману «Графiтi». Роман «Подзвiн з-пiд води» е вже п’ятим у творчому доробку В. Терлецького. Вона – молода жiнка, життя якоi втратило сенс пiсля загибелi в аварii коханого. Вiн – молодий чоловiк, у якого страшна хвороба вiдiбрала кохану дружину. Мiсце iх зустрiчi – кабiнет психотерапевта, де зiбралися люди, яким довелося пережити жахливу трагедiю – втрату близькоi людини. Чи зможуть цi двое знову вiдчути себе щасливими, покохати одне одного, чи цим вони зрадять свое кохання i приреченi до самоi смертi жити одними спогадами про втрачене щастя, коли життя – то вже не життя, а лише подзвiн з-пiд води…





Валентин Терлецький

Подзвiн з-пiд води





1


Похмурий чоловiк у темному пожмаканому костюмi нервово колупався в носi, при цьому щось постiйно мугикаючи собi пiд нiс. Зрiдка вiн зупинявся поглядом на комусь, i тодi його палець тривожно завмирав бiля розверстоi нiздрi. Чоловiк кiлька секунд напружено вдивлявся в новий об'ект спостереження, а потiм раптово знову починав колупатися в носi й мугикати з новою силою. І так аж до наступного разу – коли його погляд черговий раз зупинявся на комусь iншому з групи.

Товста, наче розпластана в просторi жiнка в кумедному капелюсi мертвою хваткою тримала обома руками великий пакет, який неприемно шелестiв на всю кiмнату i змушував iнших пацiентiв знервовано оглядатися на неi. Помiтивши це, вона напружено застигла, закусивши велику нижню губу, наче ii й зовсiм не iснувало на цьому свiтi, але за мить з ii кутка знову долинуло вiдразливе шелестiння полiетилену, привертаючи небажану увагу.

Двометровий худючий молодик у велетенських попелястих окулярах i з давно не чесаним волоссям весь час сновигав по кiмнатi, не знаходячи собi мiсця. Вiн пробував сiдати на рiзнi стiльцi, але одразу пiдскакував з них, наче його вкусила якась невидима iстота, i, злякано озираючись, поспiшав до iншого стiльця. Там iсторiя повторювалася знову, i так кiлька разiв по колу.

Красива чорноволоса жiнка невизначеного вiку в шкiрянiй лакованiй куртцi i таких же штанцях до колiн спокiйно читала маленьку книжечку, на обкладинцi якоi гордовито красувалося: «Статевi стосунки пiсля розлучення: бути чи не бути?». Вона нi на що не звертала уваги, жадiбно перегортаючи сторiнку за сторiнкою, неначе поставивши собi за мету обов'язково дочитати цю книжку саме зараз, до початку роботи групи.

Бiля входу сидiв, поклавши ногу на ногу, зовсiм молодий хлопець, особливо нiчим не примiтний, хiба що роздовбаними i брудними кросiвками. Анi на мить не вiдриваючись вiд свого мобiльного телефону, вiн клацав великим пальцем по клавiатурi i з переможним виглядом вiдправляв комусь численнi СМС-ки. Йому тут-таки приходили меседжi у вiдповiдь, i щоразу, прочитавши чергове послання з того боку невидимого комунiкативного простору, вiн крiзь зуби шепотiв маснi матючиння, якi було чутно на всю кiмнату.

Поруч з хлопцем сидiла, наче натягнута струна, молода жiнка у чорному в'язаному костюмi. ii погляд давно завмер на однiй точцi десь на стелi, а по гарному блiдому обличчю повiльно стiкали поодинокi сльози. Вона й не думала iх витирати, бо, вочевидь, знаходилася зараз дуже далеко. Далеко вiд усього на землi. І кожен, хто дивився на неi, бачив, як крiзь ii блакитнi очi по краплинцi витiкала поранена душа.

Був у цiй групi й новенький – Антон. Це було його перше вiдвiдування групи. Вiн байдуже спостерiгав за всiм, що тут вiдбувалося, а в його головi пульсувала одна-едина думка: навiщо вiн тут? Це добре читалося на його смаглявому обличчi, по якому бурхливими хвилями прокочувалися виразнi схiднi вилицi, а блiдi губи були стиснутi в тонку нервову лiнiю. Його очi, в яких колись однiеi митi потонув всесвiт, мовчали.

Нарештi дверi до кабiнету лiкаря прочинилися, i з них до загальноi кiмнати буквально випурхнув Олег Петрович – чепурний i якийсь занадто елегантний психотерапевт, що опiкувався душевним здоров'ям усiх цих людей. Олег Петрович посмiхнувся, обвiв ласкавим поглядом пацiентiв i кiлька разiв поплескав у долонi.

– Отже-отже! Радий вас усiх бачити! Степане, Клавдiе, Іване, Маргарито, Олександре, Валерiе, i вас, Антоне. Одразу хочу познайомити групу з нашим новим вiдвiдувачем – це Антон, який саме сьогоднi приеднався до нашоi групи. А вас, Антоне, я хочу попрохати, аби ви спробували вiдчути себе тут у колi друзiв. Оскiльки у вас сьогоднi перше вiдвiдування, ви можете сiсти, де вам бiльше подобаеться, i послухати, поспостерiгати, чим ми тут займаемося. Не обов'язково одразу брати участь у розмовах, просто не напружуйтеся i намагайтеся вiдчути себе частиною нашого маленького товариства. Ми не так давно об'едналися в групу, всього лише кiлька тижнiв, тому я сподiваюся, що ви дуже скоро освоiтеся i познайомитеся ближче з iншими нашими вiдвiдувачами…

Олег Петрович сiв на стiлець, трiшечки послабив краватку i ще раз обвiв посмiшкою усiх присутнiх.

– Отже-отже! Прошу уваги, шановнi! Минулого разу ми з вами намагалися завести бiльш тiснi знайомства одне з одним, поспiлкуватися, поговорити на вiльнi теми i врештi розказати одне одному, подiлитися з усiма, що турбуе кожного з вас. Ми всi знаемо, що вiдвiдувачiв цiеi групи об'еднують схожi проблеми… Я теж колись переживав подiбний стан. Тому тепер я стараюся допомогти вам подолати цi болiснi вiдчуття. І сподiваюся на вашу пiдтримку! Ви самi повиннi захотiти вибратися з цiеi прiрви. Тiльки самi. І лише за цiеi умови наше лiкування буде вдалим… Але, як то кажуть, ближче до тiла. Минулого разу ми зупинилися на тому, що кожен мае розказати нам усiм свою власну iсторiю. Отже, будь ласка, почнемо з вас, Степане.

Олег Петрович замовк, свiтячи бiлозубою посмiшкою у бiк чоловiка в темному пожмаканому костюмi, що з якоюсь тваринною насолодою колупався в носi. Чоловiк прибрав руку вiд обличчя i зацьковано обдивився довкола. Вiн мовчав. Так минуло кiлька важких хвилин.

– Отже-отже! Степане, якщо ви не хочете говорити, не треба! Але ви вiдвiдуете групу з першоi зустрiчi, а ще не промовили жодного слова. Так не можна, адже ви прийшли сюди лiкуватися, спiлкуватися з iншими, дiлитися своiми вiдчуттями, зрештою, вилити нам усе свое горе. А ви мовчите. Цим вашим упертим мовчанням проблемi не зарадиш, хiба що iще глибше заженете свое горе всередину. Вам треба, навпаки, бiльше говорити з людьми, бiльше бути у спiльнотi, не замикатися у собi. Повiрте, так буде легше i вам, i нам!

– Я сюди прийшов не за власним бажанням. Мене здали сюди тi клятi виродки – моi дiточки! – раптово вигукнув Степан.

– Ну, пане Степане, що ви таке кажете! Вони не здали вас, а привезли пiдлiкуватися. Це велика рiзниця! Пiсля всього, що ви пережили, вам потрiбно змiнити обстановку, побути в iншiй атмосферi, вiдчути любов i спiвчуття людей, що опинилися в такiй самiй ситуацii…

– Ага! В такiй самiй ситуацii, ви кажете? Опинилися, кажете! – раптово скочив зi свого стiльця довжелезний хлопчина у велетенських попелястих окулярах. – Та, може, вiн зовсiм i не кохав свою дружину, як ii там – Христя чи Орися… А ми з Настею вже призначили день нашого весiлля! Ви це розумiете? День одруження призначили! Настя вже купила весiльну сукню, я домовився за ресторан, за машини, запросив гостей… Ви це розумiете? Опинилися… Ми не однаковi! Ми – рiзнi! Не треба рiвняти мене з оцим селюком… не треба… ми рiзнi… рiзнi… – Молодик упав на стiлець i зарюмсав у клiтчасту хусточку.

Олег Петрович пiдвiвся i пiдiйшов до нього. Поклавши руки на плечi хлопцевi, лiкар щось довго шепотiв йому у вухо. Той лише витирав сльози i голосно сякався у хусточку. А Степан продовжував шматувати свiй нiс, обводячи напiвбожевiльним поглядом iнших пацiентiв.

Дiти привезли Степана до мiста з глухого житомирського села мiсяць тому. Вони сплатили не лише лiкування в цiй престижнiй столичнiй клiнiцi, а й постiйне проживання батька у лiкарняному пансiонатi, бо в такому станi вони не могли його взяти до себе. Два мiсяцi тому Степанову дружину прямо в нього на очах убило блискавкою. Вони поверталися ввечерi до своеi хати з городу за селом. Раптово почалася злива, вдарив грiм, i перша блискавка вразила Степанову дружину. Вона померла одразу. Медики казали – це справжне диво, що блискавка не зачепила самого Степана, адже вони йшли пiд руку. Але це дивовижне спасiння Степану не зарадило. Вiд горя вiн майже перестав розмовляти i впав у напiвзабуття. І ось дiти привезли його на лiкування до кращого столичного психотерапевта, який спецiалiзувався на допомозi тим, хто нещодавно втратив своiх близьких. Випадок Степана був особливо важким, про що казали самi лiкарi. Тим не менше, Олег Петрович вирiшив лiкувати його в загальнiй групi разом з iншими пацiентами.

Товста жiнка в кумедному старомодному капелюсi, Клавдiя, втратила сина – вiн помер пiвроку тому вiд зараження кровi. Іван – двометровий худючий молодик у велетенських попелястих окулярах – втратив наречену за кiлька тижнiв до весiлля, ii згвалтували, а потiм убили невiдомi у пiд'iздi власного будинку. Красива чорноволоса жiнка в шкiрянiй лакованiй куртцi, Маргарита, вiдома всiй столицi бiзнес-ледi та свiтська левиця, прийшла до лiкаря сама i попросила позбавити ii нудьги пiсля нещодавньоi смертi чоловiка – автомобiльного магната. У Олександра, хлопця з мобiльником, цим лiтом на заробiтках у Португалii зникли безвiсти обое батькiв. Жiнка, що мовчки дивилася у стелю i завжди плакала, – Валерiя – потрапила до психотерапевта пiсля того, як у автокатастрофi загинув ii чоловiк. У Антона нещодавно померла кохана, i його привели до клiнiки друзi.

Всi цi сумнi iсторii Олег Петрович знав напам'ять. Дехто з цих пацiентiв, перш нiж потрапити до групи спiльного лiкування, пройшов iндивiдуальний терапевтичний курс, деякi прийшли до нього вiд iнших лiкарiв, декого вiн одразу ввiв до групи. І хоча вiн точно знав, кого i як потрiбно лiкувати, загального прогресу вiн поки що не вiдчував. За кiлька рокiв вдалоi практики йому ще жодного разу не траплялася настiльки важка група. Проте вiн не здавався. Пiсля тривалоi iндивiдуальноi роботи з кожним пацiентом вiн нарештi спробував звести iх у групу i застосувати спiльне лiкування. Але з першоi ж iхньоi зустрiчi заняття проходили вкрай напружено. Степан постiйно мовчав, Іван нервував i зривався на гучнi iстерики, Валерiя мовчки плакала, Олександр був грубуватим i надмiрним, Маргарита вiдверто розважалася на заняттях, вочевидь не дуже сумуючи за померлим перестарiлим чоловiком. Єдиною, хто йшов на контакт i намагався дiйсно вилiкуватися, була Клавдiя. Зазвичай саме вона починала та пiдтримувала всi бесiди, проте завжди слухати лише ii iсторiю не влаштовувало анi лiкаря, анi самих пацiентiв. Олег Петрович вiдчував, що ось-ось мае статися якийсь зрив, чи прорив, що виштовхне нарештi групу i його самого з цього ступору. Раптово вiдчув це i новенький вiдвiдувач – Антон.

– Я хочу щось сказати, – несподiвано розiрвав напружену тишу Антон, пiдводячись зi свого стiльця. Навiть Степан припинив довбати носа, а Олександр вiдiрвався вiд мобiльника. Припинив хлюпати й Іван.

– Я вважаю, що всi ми прийшли сюди лiкуватися, а не сперечатися, чие горе найбiльше. Давайте поважати одне одного i нашого лiкаря. Я тут новенький, але бачу, що нам усiм потрiбна термiнова допомога. Врештi, всi ми заплатили чималi грошi, аби нам повернули душевний спокiй. Не знаю, як хто, а я хочу знову вiдчувати радiсть життя. Хочу посмiхатися, дихати, жити. А ви хочете цього? Якщо нi, то не заважайте iншим. Я не звик читати моралi, тому скажу просто: менi потрiбне це лiкування. А хто менi заважатиме чи заважатиме лiкарю, того я попрошу бiльше не приходити сюди. Всiм ясно? Вибачте, якщо був рiзкий, але я звик робити дiло, а не кричати в порожнечу. – Антон сiв на свое мiсце, пiймавши на собi здивований погляд Олега Петровича.

– Блискуче! Я просто в захватi! Супер! – поплескала в долонi Маргарита, навiть засунувши в сумочку свою цiкаву книжку.

– Отже-отже! Я цiлком пiдтримую Антона. Давайте зробимо сьогоднi трiшечки по-iншому. Я не буду просити вас, аби ви розказали щось про себе. Сьогоднi я сам розповiм вам дещо, на мiй погляд, цiкаве. – Олег Петрович дiстав з кишенi сiрого пiджака новенький, ще не заточений олiвець i почав постукувати ним по iншiй долонi. – Хочу трiшки розказати вам про сенс нашого лiкування, так би мовити, його завдання та мету. Повiрте менi, це також треба знати. Отже-отже! Окрiм болю вiд втрати близькоi людини ви зараз переживаете важку депресiю. Це – наслiдок отриманоi вами душевноi травми. А депресiя – це вiдсутнiсть задоволень вiд життя. Воно начебто одразу втратило всi своi яскравi фарби, залишився тiльки один сiрий колiр. Чи не так? Тепер у вас немае нiчого, крiм тяжких обов'язкiв, страждання й хвороб. Вiд усього опускаються руки, мучить постiйне безсоння, пропадае сексуальне бажання й немае сил навiть на звичнi домашнi справи. Думаю, кожен з вас це вiдчув на собi. Отже, нам потрiбно, перш за все, позбутися цiеi депресii, а вже потiм навчитися не вiдчувати болю. Точнiше, забути про бiль. Не про ту людину, котра була вам близькою i яку ви втратили, а забути саме про бiль, що мучить вас щохвилини! Я не схвалюю застосування антидепресантiв, якi декому з вас таки призначенi. Але iнколи без них не можна. Та найголовнiше – це наше з вами живе спiлкування! Тому я розраховую на цiлковиту довiру i щирiсть з вашого боку. І без вiдвертоi розмови мiж нами вдале лiкування просто неможливе, повiрте менi! – Олег Петрович поклав назад до кишенi олiвець i обвiв переможною посмiшкою своiх пацiентiв.

– Лiкарю, ось ви сказали про вiдсутнiсть сексуального бажання пiд час депресii. А в мене якраз навпаки – воно з'явилося! Як це можливо? – раптом перервала мовчанку Маргарита.

– Шановна Маргарито! Симптоми, якi я щойно озвучив, – не догма. З будь-якого правила е винятки. Часто пiд час важкоi депресii сексуальне бажання справдi зникае. А iнколи бувае i навпаки, як от у вас. Нiчого дивного в тому немае. Так реагуе ваш органiзм на душевну травму, яку ви отримали. Це також лiкуеться.

– Лiкарю! Якраз це я б i не хотiла особливо лiкувати. Ви мене розумiете? Можливо, в моему станi це едине, що може врятувати вiд нудьги i туги! Сексуальний потяг! Ви навiть не уявляете, наскiльки сильним вiн став пiсля смертi мого коханого чоловiка. Я просто скаженiю, коли думаю про секс. І це едине, що грiе мене, що веселить i радуе! І я не хочу позбуватися цього вiдчуття. – Маргарита демонстративно прицмокнула язиком, кидаючи на лiкаря безсоромний погляд.

– Нi, ну ви подивiться, про що вона думае! Чоловiк помер, а вона вже шукае iншого самця, аби затягти його у свое лiжко! – знову зiрвався зi свого стiльця молодик у попелястих окулярах. – Це просто якась ганьба, i я, лiкарю, не бажаю вислуховувати сексуальну маячню цiеi нафарбованоi ледi!

– Іване, обережнiше з висловами, не треба ображати ваших колег по групi! – хотiв виправити ситуацiю Олег Петрович, але не встиг.

Маргарита з усього розмаху вдарила Івана по головi своею чорною лакованою сумочкою, вiн заточився на стiлець i з гучним ляскотом перевернувся на пiдлогу разом iз ним. Усе це сталося надто блискавично, так що нiхто навiть не встиг зреагувати. Лише Клавдiя голосно скрикнула i ще гидотнiше зашелестiла своiм пакетом.

– Очумiти! Нi хера собi подача! Крутяково! – зареготав Олександр, вiдiрвавшись вiд свого мобiльника.

Іван намагався одразу пiдвестися, але заплутався у власних довгих ногах i поваленому стiльцi, знову впав на пiдлогу i випадково рукою збив з носа окуляри, якi вiдлетiли прямо пiд ноги Валерii. Жiнка пiдняла iх i простягнула Івановi зi словами:

– Здаеться, це ви загубили.

– Я! Я! Я загубив, аякже! – накинувся на Валерiю Іван, вирвавши з ii рук окуляри i начепивши iх на носа. Вiн iще щось хотiв додати, але побачив упритул перед собою Антона, який уже був готовий припинити цей конфлiкт бiльш рiшучими методами.

– Панове! Не треба сваритися! Досить на сьогоднi! – у сутичку втрутився Олег Петрович, стаючи помiж Антоном та Іваном. – Все-все-все! Сьогоднi заняття завершено! Прошу розiйтися по домiвках до наступного разу… Заняття, як завжди, по понедiлках i четвергах, не забувайте!

Першим вибiг з кiмнати Олександр, щось голосно кричачи в мобiлку. До кiмнати увiйшли дiти Степана i повели його пiд руки на вихiд. Іван пiдняв перекинутий стiлець i, гнiвно блискаючи очима на Антона, також пiшов до дверей. Йому в спину почулося злiсне «Козел!» вiд Маргарити. Антон теж хотiв пiти, але його вже при порозi затримав лiкар:

– Антоне, я прошу вас залишитися на кiлька хвилин для розмови.

Коли всi полишили кабiнет, Олег Петрович сiв навпроти Антона i довго дивився на нього, але вже без своеi звичноi бiлозубоi посмiшки. Врештi лiкар тихо промовив:

– Антоне. Те, що сталося сьогоднi, – прикрий iнцидент, котрий, я сподiваюся, бiльше нiколи не повториться. Але я хочу, аби ви дещо зрозумiли. Всi нашi вiдвiдувачi пережили важку душевну травму, як i ви також. Процес виходу iз цього стану досить складний i може розтягтися на довгий час. Тим бiльше, якщо самi хворi… перепрошую, вiдвiдувачi гальмуватимуть свое лiкування, у тому числi й конфлiктами мiж собою. Ви у нас новенький, тому я хочу попросити вас про дещо. Ситуацii пiд час наших бесiд бувають рiзнi, iнколи, як ви самi сьогоднi бачили, виникають i суперечки. Не без цього. Але ми не можемо кожне наше заняття завершувати скандалом, i тим паче бiйкою. Це неприпустимо. Якщо вас не влаштовуе ця група, я можу вас перевести до iншоi. А якщо все гаразд, то тодi я прошу вас намагатися трохи стримувати агресiю i негатив. Я знаю, що це складно, але необхiдно, повiрте менi. Те ж саме я вимагаю i вiд iнших пацiентiв. Отже-отже! Я сподiваюся, ми домовилися? – Олег Петрович узяв Антонову долоню i мiцно ii потиснув на знак того, що лiкар i пацiент дiйшли згоди. Антон у вiдповiдь лише мляво кивнув головою.




2


На вулицi буяв молодий ласкавий киiвський вересень. Ще тепле i подекуди навiть пекуче ранньоосiнне сонце iз задоволенням купалося у Днiпрi, пiрнаючи у блакитну воду бiля зелених схилiв Печерська i виринаючи вже за Трухановим островом. Повiтря було насичене тiею особливою прозорiстю, яка завше е передвiсником скороi осенi. Пахло свiжiстю i срiблом, якi бринiли навколо мiльйонами нiжних звукiв, просочувалися пiд шкiру усвiдомленням того, що невдовзi на змiну теплу прийдуть холоднеча i сум. Проте зараз про це не хотiлося думати, бо на душi все ще лагiдно пошкрябувала недавня лiтня радiсть.

Та сама радiсть, яка ще кiлька мiсяцiв тому змушувала нуртувати кров, запалювала душу й тiло яскравим космiчним свiтлом, дарувала нову наснагу на життя. Та сама радiсть, котра звично зветься любов'ю. Антон ще пам'ятав те шалене пiднесення, з яким зустрiчав кожен новий ранок i з яким проводжав кожен згасаючий день. Радiсть iснування удвох, яку вiн тепер загубив назавжди. Як загубив i саме життя, що зупинилося одного спекотного червневого дня, коли не стало ii…

Вiдтодi сплинуло трохи менше трьох мiсяцiв, i Антон уже остаточно забув, як можна посмiхатися, як смiятися, як радiти i як жити. Без неi все раптово втратило сенс, а надто – вiн сам на цiй землi. Нагла смерть коханоi поставила хрест на всiх його мрiях i сподiваннях, зробила його земний шлях порожнiм i безглуздим. Вiн не розумiв, навiщо йому далi жити i яким тепер буде його майбутне.

Вiн так i не повернувся до роботи пiсля вимушеноi вiдпустки, звiльнившись за власним бажанням, вiн майже не виходив з дому, обмеживши свiй простiр невеликою кiмнатою з осиротiлим лiжком i завжди завiшеним шторами вiкном. Вiн не спiлкувався з друзями i рiдними, вiн вимкнув усi телефони i не вiдповiдав на електроннi листи. Вiн навiть не пiдходив до дверей, якщо хтось дзвонив або стукав до його квартири. Вiн просто затих, спорожнiв, зупинився. Вiн бiльше не iснував.

Лише кiлька тижнiв тому його мати покликала на допомогу вiрних друзiв, i вони разом майже силомiць вдерлися до його помешкання. Вони змусили його увiмкнути телефон, подивитись телевiзор, вийти на вулицю. Вони накупили рiзних продуктiв i наготували йому купу якихось смачних страв. Поприносили десятки дискiв з новими фiльмами та кiлька пiдшивок яскравих чоловiчих журналiв. Кiлька разiв вивезли його за мiсто, аби вiн змiнив обстановку i трохи розважився. Антон мляво погоджувався на всi пропозицii, брав участь у всiх заходах, що регулярно влаштовували друзi, спiлкувався на якiсь дрiбнi теми з мамою, але як i ранiше не виказував анi найменшого iнтересу до життя i був наче картонний манекен, якого невдало привчали до повсякденного людського iснування.

Врештi його друзi знайшли Олега Петровича, з яким хтось iз них колись вiдпочивав у Туреччинi. Це був вiдомий психотерапевт, який спецiалiзувався саме на лiкуваннi важких депресiй. Антон погодився пройти курс груповоi терапii, хоча зовсiм не вiрив, що це йому якось допоможе. Та й узагалi, чи потрiбна йому ця допомога i навiщо? Для кого i заради чого тепер жити? Як бути далi, якщо поруч бiльше нiколи не буде ii? Як?!!!




3


– Отже-отже! Я радий знову бачити всiх вас у наших стiнах! Сподiваюся, ви прийшли сюди у доброму настроi i всi налаштованi на плiдну роботу. – Олег Петрович енергiйно потер руки i посмiхнувся начебто до всiх одразу, але й одночасно до кожного зi своiх пацiентiв. – Минуле наше заняття ми перервали якраз на тому мiсцi, коли я пропонував кожному з вас розповiсти щось про себе, про свое життя, про те, що вам найбiльше до вподоби i що вас цiкавить. Отже-отже, спробуемо ще раз. Антоне, ви у нас новенький. Чи не бажаете ви розпочати сьогоднiшню нашу зустрiч? Розкажiть щось про себе. Давайте знайомитися ближче. – Олег Петрович сiв на свiй стiлець, дiставши з кишенi незаточений олiвець i притуливши його до чола.

Антон довго дивився в пiдлогу поперед себе, а потiм пiдвiв очi i подивився уважно на лiкаря.

– Менi тридцять один рiк. Я – колишнiй журналiст всеукраiнського дiлового журналу «Спiльнота». Чому колишнiй? Бо зараз не вiдчуваю потреби в роботi, тому звiльнився з неi. Пiсля втрати… коли вона померла… я не змiг бiльше працювати… Навiщо? Просто, можливо, не бачу далi сенсу робити щось для iнших людей. Менi набридло… Не знаю, як вам це пояснити, але коли вона була… живою… то i робота мала якийсь смисл, i вставав зранку з охотою, i працювалося якось легко… Тепер усе по-iншому… Колеги мене не розумiють, кличуть повернутися. Пояснюють, що робота – то найлiпший спосiб вiдволiктися, якось зайняти себе… Але… Інтересу тепер немае. Нiякого… Що iще? – Антон подивився на лiкаря, неначе шукаючи у нього пiдтримки чи бодай натяку на те, про що далi вести мову.

Олег Петрович пiдняв угору свiй незаточений олiвець i потелiпав ним у повiтрi, наче першокласник символiчним дзвоником.

– Антоне, а що ви можете сказати про свое минуле? Ну, напевно, ви чимось цiкавилися ранiше окрiм роботи, у вас було чи е якесь хобi, друзi, розваги? Що було з вами, принаймнi, пiвроку тому?

Антон поглянув на лiкаря, як на свого найлютiшого ката, але той витримав погляд i далi спокiйно постукував олiвцем по долонi.

– Знаете, ранiше було багато всього. Ранiше… Але навiщо воно зараз? Зараз не так. Не так! Та що менi вам казати – тут, напевно, кожен вiдчувае подiбне. Вона померла, i все. І все! Розумiете? Нiчого бiльше немае. – Антон замовк, нервово тручи руку об руку i прасуючи поглядом лакований паркет на пiдлозi.

– Так… Антоне, але, напевно, i зараз iснують такi речi, котрi вам небайдужi? Наприклад, ви завжди гарно виглядаете. Користуетеся чудовими парфумами. На вас завжди випрасувана сорочка. Ви приiжджаете на нашi заняття на новенькому i дуже гарному авто. Тобто далеко не все вам так байдуже, як ви, можливо, уявляете… – Олег Петрович зробив виразний жест вiльною вiд олiвця рукою, нiби даючи можливiсть продовжити розпочату фразу своему пiдопiчному.

– Авто? Ну, знаете, без машини з Русанiвки не так просто до вас добратися. – При цих словах Антон навiть трохи посмiхнувся. – Хоча, я б залюбки скинув це авто разом iз собою з мосту в Днiпро.

– Не треба! – раптом пролунало з того кутка, де сидiла заплакана Валерiя, як i минулого разу вдягнута в темний в'язаний костюм. – Не треба про це, благаю! – Вона закрила свое гарне обличчя руками. Крiзь ii пальцi проступали поодинокi потiчки слiз.

Олег Петрович рвучко пiдвiвся зi стiльця i став посерединi кiмнати, заклавши руки за спину.

– Валерiе, я попрошу вас заспокоiтися. Антон розповiдае нам свою iсторiю. Позаминулого разу ми намагалися почути вашу оповiдь, але ви не схотiли розмовляти. Просто Антон не знае всiх подробиць вашоi трагедii, тому, можливо, не стримуе себе в образах. Але це нiчого – адже нашi заняття якраз i покликанi надати вам можливiсть висловлюватися у рiзнi способи, виплiскувати назовнi все, що тривожить вас, що дратуе i вiд чого ви страждаете. Я не обмежую вас в образах i символах, але iнодi необхiдно контролювати ваш словесний потiк, аби не завдати шкоди iншим нашим вiдвiдувачам. – Олег Петрович знову сiв на свое мiсце, закинувши ногу на ногу. – Отже-отже! Антоне, ми зупинилися на тому, що у вашому життi все ж залишаються деякi речi, якi вам небайдужi. Якщо ви добре подумаете, то, напевно, самi наведете кiлька прикладiв. Ось, скажiмо, я знаю багатьох людей, котрi пiсля втрати близькоi людини повнiстю занехаяли себе, припинили дивитися у дзеркало, чистити зуби i навiть митися. Це звичайна реакцiя на трагедiю. Але вам, як ми бачимо, ваш зовнiшнiй вигляд зовсiм небайдужий. Отже, ви хочете подобатися людям, маете самоповагу, полюбляете чистоту й охайнiсть. А це означае, що ви, насамперед, небайдужi до себе самого. І це мае дуже велике значення!

– Ну не всiм же бути нечесаними та смердючими козлами! Деякi чоловiки за будь-яких обставин залишаються чоловiками! Звичайно, не всi… На жаль, – раптово озвалася Маргарита, кидаючи багатозначний погляд в бiк Антона.

– Так-так! Ви абсолютно правi, Маргарито! – пiдхопив ii грайливий настрiй Олег Петрович. – Якщо людина прагне залишатися людиною – це перший крок до ii одужання вiд будь-якоi хвороби, у тому числi й вiд душевноi. Це аксiома. Але, повертаючись до Антона, я хотiв би зараз акцентувати вашу увагу саме на самоповазi, яка вiдрiзняе людину розумну вiд тварини. Ми повиннi любити самих себе – пам'ятаете, як у Бiблii? Любити за будь-яких обставин. Ось наш Антон – а це видно, принаймнi, з його зовнiшнього вигляду – любить себе. І це добре! Я недарма казав про перший крок до одужання. Кожен з вас повинен розпочати шлях до нормального життя саме з цього – вiдчути любов до себе. Лише так ви зможете знову жити повноцiнним життям.

– А можна питання? – високо пiдняв руку Іван. – Як можу я любити себе, якщо я ненавиджу всiх навколо? Ненавиджу цiлий свiт! Розумiете? Не-на-ви-джу! Як менi бути? – Іван нервово пiдхопився зi свого мiсця i почав мiряти кiмнату широкими кроками.

– Ненависть – лише наслiдок пережитоi вами драми. Насправдi, ви не ненавидите, а страждаете, а вiдчуття ненавистi – то лише реакцiя вашоi свiдомостi на страждання. Це звичайна реакцiя. Але треба прагнути позбутися цього вiдчуття, треба намагатися його уникати, i, звичайно, не дай Боже його культивувати у собi, викохувати i потурати йому. В такому разi ситуацiя може лише загостритися, – на останнiх словах Олег Петрович зробив особливий акцент, сподiваючись привернути увагу Івана, котрий з кожною хвилиною прискорювався у своему настирливому прагненнi пройти якомога бiльше кiлометрiв цiею кiмнатою.

Степан байдуже дивився поперед себе, мнучи в руках свого коричневого кашкета. Його рука iнодi тягнулася до носа, але було помiтно, що вiн уперто бореться iз цим бажанням. Клавдiя занепокоено проводжала поглядом Івана, i в ii очах поступово накопичувалася панiка. Маргарита, як завжди гламурна i блискучо-лакована, за звичкою бiгала очима по сторiнках тонкоi брошурки, на обкладинцi якоi читалося: «Як перемогти звiра у собi». Олександр крутив у руках свiй мобiльник, цього разу чимось вiдверто занепокоений. Валерiя мовчки притулилася до стiни i лише iнодi витирала хусточкою заплаканi очi.

– Я не хочу любити себе! Я не хочу любити когось! Я хочу ненавидiти! І я ненавиджу! Всiх без винятку. Люди створенi для ненавистi. Якщо я припиню iх ненавидiти, вони просто перестануть iснувати, ось i все. Люди iснують для мене тiльки тодi, коли я iх ненавиджу. Для мене це единий спосiб жити! Я живу доти, доки ненавиджу. І ви нiчого не можете з цим вдiяти, бо я сам того прагну, – Іван нарештi зупинився i вп'явся у лiкаря iдким поглядом з-пiд своiх великих окулярiв. – Я вiдчуваю ненависть до усього живого. І це не просто якiсь там вигаданi книжнi почуття – це бажання помсти! Зараз я хочу лише одного – власноруч убити тих покидькiв, якi позбавили мене мого життя! Якби я мав змогу це зробити, я б почувався найщасливiшою людиною в свiтi. Але, на жаль, я не можу цього зробити. Тому менi залишаеться лише одне – ненавидiти людей, правоохороннi органи, всiх вас, нарештi, за те, що не даете менi можливостi помститися. Я вас усiх ненавиджу! – Іван стиснув кулаки, обводячи всiх присутнiх важким поглядом людини, готовоi зараз на все.

– Іване, дуже шкода, що ви налаштованi саме так. Якщо ви самi не зрозумiете всiеi згубностi свого теперiшнього стану, наше лiкування не принесе користi. Успiх наших занять залежить, перш за все, вiд вас самих. Менi потрiбне ваше бажання вилiкуватися, ваша активна участь у процесi видужання. Інакше все буде марно.

– Та навiщо ви вмовляете його? Хiба не видно, що вiн тягне всю групу назад? Не хоче лiкуватися – нехай iде геть! Бо менi якось не хочеться постiйно слухати про цi його манiакальнi бажання усiх нас повбивати! – не витримала Маргарита, голосно ляснувши брошурою по своiх шкiряних штанях.

– Ось! Знову вона зачiпае мене! Я тобi не подобаюся? Так знай – а я тебе ненавиджу! – Іван нахилився до Маргарити, впритул наблизивши до неi свое обличчя. – Я тебе ненавиджу, чуеш?

Звук гучного ляпаса розлетiвся кiмнатою, наче пострiл у тишi. Олег Петрович вчасно пiдскочив до Івана i вiдтягнув його подалi вiд розлюченоi Маргарити. Проте Іван одразу якось знiтився, зм'як, i його довгi руки бовталися вздовж тiла, наче мотузки. В кiмнатi запала важка тиша, в якiй було чутно лише уривчастий подих Олега Петровича. Раптом з кутка, де сидiла Валерiя, почулося схлипування. Всi повернули голови в ii бiк i побачили, як жiнка, закривши обличчя руками, невтiшно ридала…




4


Важке сiре небо, затягнуте непроникною попоною хмар, нарештi прорвалося першим вересневим дощем. Вулицями одразу загуляв прохолодний вiтер, а повiтря якось вмить запахло осiнню. Потужний пiвнiчний вiтер, що увiрвався на притихлi центральнi вулицi зi спорожнiлих околиць, по-хулiганськи загортав спiдницi жiнкам, вигинав i ламав легкi квiтчастi парасольки, збивав капелюхи з голiв перехожих, тривожно шумiв у кронах старих дерев, голодним шулiкою налiтав з провулкiв, забиваючи подих, навсiбiч кидався важкими i незвично холодними дощовими краплями.

Вона забiгла на пошту на Богдана Хмельницького i вкинула до жовтого ящика невеличкий конверт з портретом якогось вiдомого фiзика. Вона щотижня вiдправляла листа до своiх рiдних у Суми, бо не хотiла iм телефонувати, аби зайвий раз не наражатися на докучливi розпити – як ти там, чим займаешся, як себе почуваеш, тримайся, ми тебе любимо, терпи, намагайся бiльше спати, займи чимось себе, сходи куди-небудь i таке iнше. Рiднi й самi телефонували iй щодня, але вона намагалася спiлкуватися з ними якомога менше, бо кожного разу цi щиро вiдвертi розмови закiнчувалися iстерикою по обидва кiнцi. А спiлкування за допомогою паперових листiв не вимагало термiнових зiзнань та вiдповiдей i, тим бiльше, не давало непотрiбних порад, як жити далi.

Вийшовши з поштового вiддiлення, вона вдихнула на повнi груди прохолодне повiтря i пiдставила обличчя пiд дощ, який з кожною хвилиною набирав сили, заливаючи брукiвку темними сумними потоками. Заглибившись у своi невеселi думки, вона почала механiчно переходити вулицю, коли поруч несподiвано рiзко зойкнули гальма i колеса чийогось авто вихлюпнули на неi цiлий водоспад холодноi води з великоi калюжi, що колихалася чорним озерцем пiд брiвкою. Вiд несподiванки вона неголосно скрикнула i випустила з рук свою сумочку. Мокра з голови до нiг, вона широко розкрила очi i задерев'янiло спостерiгала, як з машини до неi виходив якийсь чоловiк. Вiн торкнувся ii рукою i тихо промовив:

– Валерiе, з вами все гаразд?

Лише тепер вона впiзнала в цьому чоловiковi Антона, що разом з нею вiдвiдував заняття у психотерапевта. Не кажучи нi слова, вона пiдняла з асфальту свою сумочку i струсила воду зi спiдницi.

– Валерiе, заради Бога, вибачте! Ви так раптово вигулькнули на дорозi, що я ледве встиг загальмувати, а тут цей дощ i калюжi… Вибачте менi, благаю!

– Та нiчого, я вже заспокоiлася. От тiльки дуже холодно тепер, адже я вся мокра. – Вона витерла хусточкою обличчя, i Антоновi на мить здалося, що то зовсiм не вода стiкае по ii щоках, а звичнi сльози.

Позаду почулися нетерплячi голоси автомобiльних клаксонiв, хтось з водiiв почав вигукувати якiсь неприемнi слова на адресу Антона, який покинув машину посеред дороги. Вiн швидко повернувся за кермо i вiд'iхав на узбiччя. Валерiя нiкуди не йшла, сумирно очiкуючи його на тротуарi.

– Аби хоч якось загладити мою провину, пропоную вам зiгрiтися чимось гарячим у найближчому кафе. Ви як? – Антон уже смiливiше поглянув в ii обличчя, вiдзначивши про себе особливу тиху чарiвнiсть i приховану красу цiеi жiнки, яких ранiше не помiчав.

– Зiгрiтися можна. А де? – якось майже пошепки промовила вона, все ще дивлячись у землю.

– Та ось, наприклад, начебто непогане мiсце. Навiщо кудись iще йти? – Антон указав рукою на декiлька вiльних столикiв пiд дерев'яним навiсом прямо через дорогу вiд Володимирського собору.

– Гаразд, пiдемо туди, – мляво вiдiзвалася Валерiя i першою повернула до кафе.

Вiн замовив двi великi чашки чаю з лимоном i бокал пiдiгрiтого червоного вина для жiнки. Вона не сперечалася i лише стиха позиркувала на нього з-пiд чорних зведених брiв, що застигли на ii чолi, нiби чайка у польотi над морем.

– Ще раз вибачте менi мою необачнiсть. Я зовсiм не хотiв заподiяти вам шкоди… – Антон вiдпив ковток паруючого чаю й уважно подивився на Валерiю.

– Минулося. Не зважайте. Я не ображаюся. – Вона напружено сидiла навпроти нього, наче готуючись будь-якоi митi зiрватися з мiсця i втекти свiт за очi.

– Що ви робили тут, якщо не секрет? – намагався i далi завести розмову Антон.

– Я вiдправляла листа з пошти на Хмельницького. А потiм мала намiр трошки пройтися мiстом. А ви?

– Я катався до друзiв, а тепер ось повертаюся додому. Знаете, не iздив на машинi кiлька мiсяцiв i вже вiдвик тримати кермо. Це швидко забуваеться, потрiбна постiйна практика. Тим бiльше що минув усього лише рiк, як я отримав водiйськi права, i тому ще досi вчуся iздити… А ви вмiете водити машину? Обличчя Валерii раптово скривилося i втратило всю свою привабливiсть. Вона судомно проковтнула чай i гримнула чашкою по блюдцю так, що воно розкололося. Антон усвiдомив, що сказав зайвого, але вже було пiзно.

– Дякую вам за чай i вино, але менi вже пора йти. Ось грошi за мене i за розбитий посуд. Дякую ще раз. До зустрiчi! – Вона пiдвелася з-за столу i рвучко пiшла до виходу з кафе, а Антон не встиг навiть вимовити слова прощання. Вiн швидко розплатився з офiцiанткою i вибiг слiдом за жiнкою, наздогнавши ii вже далеко за собором. Вона, незважаючи на щiльний дощ i глибокi калюжi, йшла дуже швидко, втягнувши голову в плечi й судомно стискаючи свою сумочку.

– Валерiе! Я вас чимось образив? Можливо, я сказав щось зайве, тому ще раз прошу вибачення… Може, я мiг би пiдвезти вас? Пiд дощем ви зовсiм промокнете! У вас навiть парасольки немае… Валерiе!

Вона зупинилася i рiзко повернулася до нього:

– Все гаразд, Антоне. Зараз я просто хочу побути на самотi. Тому залиште мене, прошу вас.

– Ви прийдете у четвер на нашi заняття?

– Так, напевно прийду. До побачення! – І вона знову рушила вперед, залишивши Антона стояти пiд дощем. Провiвши ii поглядом, наскiльки було можливо, вiн повернувся i пiшов до машини…




5


Наступне заняття iхньоi групи було менш конфлiктним, нiж попереднi, i пройшло вдало. Іван нi з ким не лаявся i не сперечався, а лише мовчки слухав iнших. Степан уже майже не колупався в носi, хоча цього йому, вочевидь, дуже не вистачало. Олександр менше придiляв уваги своему телефону, а бiльше слухав лiкаря. Навiть Маргарита майже не звертала уваги на брошуру пiд назвою «Уроки удачi», яку принесла iз собою цього разу. Клавдiя все заняття розповiдала про свого покiйного сина i про те, як iй тепер важко жити пiсля цiеi втрати. Антон i Валерiя намагалися не дивитися одне на одного, привiтавшись лише на самому початку заняття. Олег Петрович, бачачи прогрес групи, був у пiднесеному настроi, навiть багато жартував, а наприкiнцi заняття дав усiм домашне завдання з автотренiнгу, чого ранiше ще не робив.

Вийшовши на вулицю, Антон одразу упiймав летючу павутинку, що спустилася на нього i заплуталася у волоссi. Сьогоднi уперше за кiлька останнiх днiв хмари розвiялися, визирнуло сонечко i навiть почало серйозно пригрiвати, вселяючи надiю на те, що недавне лiто незабаром повернеться.

– Павутинку упiймали? Це бабине лiто прийшло. Значить, ще буде кiлька днiв тепла, – почув вiн знайомий голос за своею спиною. Це була Валерiя, яка стояла i журливо дивилася на небо з-пiд долонi.

– Так, бабине лiто… Чудова пора. Романтична. Я ii найбiльше люблю з усiх пiр року. Жаль, що вона тривае так недовго, – Антон замовк, очiкуючи продовження розмови вiд Валерii.

– Ви менi вибачте за минулий раз. Я була трiшки не в собi. Знаете, все вийшло так несподiвано – ота зустрiч на вулицi, кафе, розмова. Я просто не очiкувала. – Вона теж вмовкла, i на кiлька секунд мiж ними запала напружена пауза.

– А знаете що! Може, спробуемо iще раз? Ну, поiдемо кудись повечеряти, посидiти, поговорити. Якщо ви не проти, звичайно, – несподiвано для себе самого видав Антон й одразу злякався своiх же слiв.

– Я не проти. Давайте спробуемо… – Валерiя уперше за весь цей час намагалася посмiхнутися, але це iй не вдалося, i вона знову спохмурнiла.

За пiвгодини вони знову сидiли за столиком на вiдкритiй площадцi в тому самому кафе через дорогу вiд Володимирського собору, спостерiгаючи за перехожими, якi з неприхованим задоволенням повиходили з домiвок на вулицю пiсля кiлькох днiв суцiльного дощу i тепер мирно прогулювалися, милуючись прекрасним киiвським бабиним лiтом.

– Знаете, сьогоднi менi так добре, як уже давно не було. Дякую, що ви витягнули мене сюди, – сказала Валерiя, намагаючись не дивитися на Антона, ii погляд ковзав по жовтих стiнах собору i десь далi мiж високих старих дерев, що iще хизувалися своiм буйним зеленим листям.

– Чесно кажучи, це вперше, коли я сам кудись вибрався… з того моменту… Зазвичай мене вигулюють моi друзi, чи мама кудись витягуе. Та я вже i не можу бiльше сидiти в чотирьох стiнах. Але варто кудись вийти, i починаеться – не можу навiть дихати. Не можу дивитися на людей. Нiчого не хочу. Нiщо не радуе. І знову повертаюся додому. А там – суцiльний морок. Хоч вий. Не можу заснути нормально вже кiлька мiсяцiв, прокидаюся вночi i вже не сплю до самого ранку. iсти не хочу, пити не хочу, бачити нiкого не хочу. І що з тим усiм робити – не знаю.

– Скiльки часу минуло? Ну… з того моменту…

– За два днi буде рiвно три мiсяцi… Небагато… Я досi не отямився.

– Як це сталося?… Вибачте, якщо не хочете, не кажiть.

– Ми були знайомi чотири роки. Два останнi роки жили разом, у мене. Ми збиралися одружитися незабаром. Але… Про цю хворобу нiхто не знав, навiть вона. Хвороба зжерла ii живцем за якийсь мiсяць. Усе сталося так несподiвано, так швидко. Я до сих пiр не вiрю, що таке може бути. Лiкарi нiчого не змогли вдiяти, лише розводили руками. Не допомагали анi лiки, анi терапiя. Вона просто згорiла, i все. Напевно, вона сама так i не зрозумiла, що сталося… Але з того дня я теж помер. Мене тепер також немае анi серед живих, анi серед мертвих…

Антон важко ковтнув i потягнувся до пачки цигарок. До смертi коханоi вiн узагалi не курив, а тепер ось, тижнями сидячи у важких сутiнках своеi покинутоi любов'ю квартири, розпочав, навiть не помiтивши, коли це сталося. Валерiя мовчала, дивлячись у склянку з вином, нiби намагаючись щось розгледiти в цьому червоному проваллi.

– До психотерапевта мене здали друзi разом з мамою. Здали трохи не силомiць. Я не хотiв, сперечався, вiдмовлявся, але вони, врештi, умовили мене бодай спробувати. Не знаю, чи допоможе це менi, але, принаймнi, тепер я хоч якось спiлкуюся з людьми. А це вже якась розрада… А ви як потрапили до клiнiки?

– Я ходжу до Олега Петровича вже кiлька мiсяцiв. Менi порадили до нього звернутися друзi мого чоловiка… покiйного… Сергiй загинув наприкiнцi цiеi зими. Якраз була страшна ожеледиця, а вiн повертався з вiдрядження до Броварiв. Пiд Киевом його машину занесло, вiн не впорався з керуванням, i його викинуло на зустрiчну смугу, де iхав КамАЗ… Сергiй загинув на мiсцi…

– Тепер я розумiю, чому ви не хочете говорити про машини, – сказав Антон, загасивши у попiльничцi недокурену цигарку. – Ще раз вибачте менi за той випадок, коли я…

– Та годi вам. Усе нормально… Знаете, Олег Петрович насправдi дуже добрий лiкар. Вiн реально допомагае таким, як ми. Я багато чула про нього i бачила, коли прийшла вперше до клiнiки, як йому дякували колишнi пацiенти, котрих вiн буквально витягнув iз зашморгу. Вiн уже давно спецiалiзуеться саме на таких, як ми. Але… За цi мiсяцi, що я його вiдвiдую, здаеться, я анiскiльки не вiдчула полегшення. Можливо, я сама гальмую цей процес i не хочу забувати Сергiя. Можливо, цей бiль став менi рiдним i я вже не можу жити, не вiдчуваючи його. А можливо, я не хочу одужувати… Першi мiсяцi пiсля того, як Сергiй загинув, я хотiла накласти на себе руки. Було кiлька спроб. Мене врятував якраз Олег Петрович – його викликали до мене додому друзi мого чоловiка, я вже казала. Вiн мене буквально знiмав з мотузки. А потiм я лежала в його клiнiцi на стацiонарi. Мене довго лiкували. Кололи нейролептики. Потiм перевели на амбулаторне лiкування, а вже потiм я потрапила до цiеi групи. Начебто все iде правильно, i я намагаюся слiдувати усiм настановам лiкаря, i намагаюся допомагати йому, але… менi не легшае. До того ж, я не можу налаштуватися на загальну групу. У присутностi iнших хворих я не можу змусити себе говорити, дiлитися своiми почуттями i, тим бiльше, спокiйно вислуховувати iхнi iсторii та скарги. Олег Петрович пробував лiкувати мене окремо вiд iнших, i справа начебто пiшла, але невдовзi вiн наполiг, аби я повернулася до групи. Йому, звичайно, виднiше… А ви як себе почуваете пiсля занять?

– Чесно кажучи, поки що нiяк. Саме спiлкування з лiкарем, звичайно, приносить менi користь, я це вiдчуваю. Але от спiльнi заняття поки що не дають вiдчутного результату. Хоча я ж i не знаю насправдi, яким саме повинен бути цей результат. А з iншого боку, пiсля кожного такого заняття менi легше дивитися на людей i бути в iхньому оточеннi. Першi ж мiсяцi я зовсiм не виходив з дому, взагалi нi з ким не спiлкувався. Навiть з мамою. А вiдтодi, як почав вiдвiдувати групу, якось зникло бажання усамiтнюватись… Ось i з вами зараз сидимо, розмовляемо, значить, допомагають-таки цi заняття! – Антон запалив нову цигарку, пильно вдивляючись в очi Валерii, якi вона намагалася постiйно кудись вiдвести, заховати, прикрити долонею. – А чим ви займалися до… лiкарнi?

– До смертi Сергiя я працювала разом з ним на його фiрмi. Помiчник, чи щось типу такого. Зараз управлiння на фiрмi взяли на себе його друзi, якi одразу про мене забули. Отак-от. Наша компанiя виготовляла меблi i продавала iх по краiнi. Справи йшли добре, нас навiть економiчна криза не торкнулася, хоча для наших конкурентiв цiеi зими настали важкi часи. Якось ми це пережили. Аж ось… ця аварiя… Що я буду робити далi – не знаю. Але на фiрму я не повернусь. Та i взагалi – зараз менi про це зовсiм не думаеться. Зовсiм… А ви, я чула, теж пiшли з роботи?

– Так, я зараз офiцiйний безробiтний. Свiдомо. Хтось каже, що робота, навпаки, допомагае пережити трагедiю. Але я не змiг ходити на роботу. Керiвники пропонували взяти вiдпустку, поiхати кудись, але я вирiшив порвати з роботою остаточно. Просто немае сил зараз працювати. Ну, ви мене розумiете.

– Аякже, розумiю. Можливо, все це на краще. Робота завжди знайдеться, якщо ви того потребуватимете. А от кохана людина – вже навряд чи… – на цих словах вона осiклася, втопивши сумний погляд у склянцi з вином.

Глибокий синiй вечiр обережно залягав у складках i зморшках Володимирського собору, насичуючи повiтря приемним вуличним ароматом, зiтканим з пахощiв щойно звареноi кави, iз запахiв промитого кiлькаденним дощем листя, з диму цигарок i з особливого киiвського духу, який завжди пiдступно i водночас ласкаво обволiкае вечiрнiх перехожих своiми нi на що в свiтi не схожими вiдчуттями.

– Я пiдвезу вас додому? – Антон намагався продовжити спiлкування, але Валерiя чомусь бiльше не вiдповiдала взаемнiстю, знову поринувши у своi невеселi думки.

– Нi, дякую. Я живу тут недалеко i вiддаю перевагу пiшохiдним прогулянкам. Зрозумiйте мене. І не треба мене проводжати, я дiйду сама. Дякую вам за вечiр, менi було приемно з вами поспiлкуватися. До зустрiчi в понедiлок. Дякую за щиру розмову, до побачення! – Вона рiзко пiдвелася i рушила в бiк бульвару Шевченка. Антон залишився сидiти за столиком, допиваючи свою каву. Вiн також впав у довге забуття, байдуже спостерiгаючи за тим, як на тихих осiннiх вулицях кружляе у пристрасному танцi з вересневим вечором безсоромне бабине лiто…




6


Вона присiла на край канапи i довго дивилася в одну точку на дорогому персидському килимi, що займав усю пiдлогу вiтальнi i який Сергiй привiз колись зi свого першого закордонного вiдрядження. Ковзаючи босими ногами по його м'якiй ворсистiй поверхнi, Валерiя раптом згадала, як чекала любого чоловiка з тiеi першоi найдовшоi розлуки, що тривала цiлих два тижнi. Кожен день тягнувся для неi, наче нескiнченна i вже несолодка жуйка, що давно втратила будь-який смак, а виплюнути ii було несила. Справи на фiрмi йшли якось самi собою, i вона майже не цiкавилася роботою, рахуючи днi, а потiм i години до його повернення. Вона згадала, як вони передзвонювалися щогодини ввечерi i вночi, i як вона подовгу не могла заснути, шукаючи руками i ногами його поруч iз собою на лiжку, i як ранками за звичкою ставила на стiл двi чашки для кави замiсть однiеi. Вона яскраво пам'ятала той день, коли Сергiй повернувся, нарештi, з вiдрядження i як вона зустрiчала його в аеропорту. З квiтами i шампанським, наче то зовсiм не вона була жiнкою, а вiн. І як вдома вони кохалися майже з порога квартири, i як потiм радiли, наче дiти, коли Сергiй витягав iз своеi валiзи i дарував iй дорогi подарунки – сапфiровi сережки вiдомого арабського ювелiра, шкiрянi домашнi капцi у схiдних вiзерунках та кiлька шикарних рiзнокольорових шовкових хустин. І, звичайно, цей величезний килим ручноi роботи, який довелося заносити кiльком найманим носiям. І як вони вiдзначали цю зустрiч романтичною вечерею удвох вдома, запаливши свiчки i ввiмкнувши iхню улюблену музику французьких бульварiв.

…Тi сережки вона поклала у скриньку з прикрасами одразу пiсля його загибелi, а капцi у схiдних вiзерунках сховала у шафу. У нападi страшноi депресii вона поховала всi речi, якi нагадували iй про нього. А за кiлька днiв знову все те витягала i годинами плакала, згадуючи iхне тепер уже колишне життя. Єдине, що вона нiколи не ховала, – iхнiй спiльний великий портрет, що колись намалював друг Сергiя, вiдомий московський художник, i який завжди висiв на стiнi у вiтальнi. Вони тодi цiлий тиждень позували у киiвськiй майстернi художника в Кончi-Заспi, i врештi з-пiд його пензля вийшов дивовижний портрет, на якому Сергiй i Валерiя, щасливо усмiхаючись, дивилися одне на одного в теплих промiнцях вечiрнього сонця, а позаду них лагiдно плескався величезний синiй океан.

…Вiдрядження у Сергiя з тих пiр бували дуже часто, i щоразу вона вiдчувала повну самотнiсть уже на другий день пiсля його вiд'iзду i не могла дочекатися, коли вiн знову пригорне ii до себе, i стисне мiцно-мiцно в обiймах, i прошепоче свое улюблене: «Здоров був, мiй янголе!» І завжди вона вiдчувала легку тривогу, визираючи його у вiкно пiсля довгих мандрiв. Нiби вже тодi серце пiдказувало iй, що одного разу все це скiнчиться недобре. Нiби вже тодi вона щось вiдчувала…

А потiм було його останне вiдрядження, з якого Сергiй вже не повернувся. І бездонна чорна прiрва, за якою одразу скiнчилося i ii життя. На свiт раптово опустився суцiльний морок, який тривае й досi i вийти з якого у неi немае жодних сил та навiть бажання. Морок, який не мае кiнця. Морок, який назавжди оселився в ii душi…




7


– Депресiя часто маскуеться пiд соматичнi, тiлеснi хвороби. Дехто з вас це вiдчувае на собi. Ось, наприклад, Степан скаржиться на втрату працездатностi, високий артерiальний тиск, втому i слабкiсть. Маргарита – на стрiмке схуднення. Клавдiя – на серцебиття, болi в животi, суглобах та у спинi. Олександр та Валерiя говорять про погане загальне самопочуття. Іван та Антон скаржаться на головнi болi. Все це – лише наслiдки важкоi депресii, яку ви пережили чи iще переживаете. Але лiкувати треба не наслiдки, а причини. – Олег Петрович роздав усiм блокноти i ручки i попросив конспектувати його слова. – Сьогоднi ми з вами спробуемо з'ясувати, як попередити розвиток депресii в майбутньому, адже депресiя мае здатнiсть рецидиву, тобто iнколи вона повертаеться. Отже-отже! По-перше, не ставте перед собою занадто високi вимоги. Зараз це вам просто непотрiбно. Сконцентруйтеся лише на найнеобхiднiшому, складiть собi розпорядок дня й намагайтеся неухильно йому слiдувати. Перед початком будь-якоi справи заспокойтеся, зберiться з думками, а вже потiм постарайтеся знайти свiже рiшення проблеми, що постала перед вами. Інодi заохочуйте себе за якi-небудь особистi досягнення – наприклад, купiть обновку у дiм, путiвку на курорт, квиток у кiно, театр, пiдiть з друзями на риболовлю, футбол або просто на природу. Жiнкам корисно вiдвiдувати в таких випадках перукаря або стилiста. Я правильно кажу, Маргарито?

– Саме так, лiкарю! Ви абсолютно правi! Вiзаж, макiяж, зачiска, одяг – тут усе мае значення. На це часу не можна жалiти. Особливо коли до вас пiдступила ця сама депресiя. Це справдi рятуе, повiрте моему досвiду! – iз задоволенням вiдреагувала Маргарита, поправляючи свою лискучу чорну перуку а-ля Мiрей Матье.

– Дякую, Маргарито! Я продовжу… Хоч, можливо, декому це робити не до вподоби, але звернiть на цю мою пораду особливу увагу – намагайтеся щодня робити зарядку, активно займайтеся спортом. Якщо е така можливiсть, вiдвiдуйте фiтнес-клуб або спортивний зал хоча б два рази на тиждень.

– Пiдтверджую цiлком! Фiтнес – це те, що допомагае забути усi своi проблеми. І краще не два, а три рази на тиждень вiдвiдувати заняття. Перевiрено на менi! – знову радiсно втрутилася Маргарита, обводячи переможним поглядом усiх присутнiх.

– Плавати можна в басейнi? – спитав Олександр, вiдкладаючи убiк свiй телефон.

– Можна-можна! Навiть потрiбно. Вода особливо добре впливае на органiзм при депресiях i розумових навантаженнях. Так що можете смiливо iти до басейну, брати абонемент i хоч щодня насолоджуватися плаванням. Лiкувальний ефект не забариться! Також пiд час депресiй бажано перiодично вiдпочивати – так, як вам подобаеться: на самотi, у компанii, разом з родиною. І взагалi, частiше спiлкуйтеся з близькими й друзями, намагайтеся поменше залишатися наодинцi iз власними думками. Ну i, звiсно, потрiбно регулярно вiдвiдувати нашi психологiчнi тренiнги. Сподiваюся, цi не дуже важкi правила ви запам'ятаете, i вони припадуть вам до смаку. Тим бiльше що всiх цих правил досить легко дотримуватись.

– Лiкарю, а як же бути з коханням? Чи допомагае воно позбутися депресii? – Маргарита звабливо посмiхнулася, затискаючи в руках чергову брошуру з яскравою назвою на обкладинцi «Як дотримуватися стабiльноi ваги протягом усього життя».

– Кохання – рiч благородна. На мiй погляд, то найкращi лiки вiд будь-якоi хвороби. Але у випадках, як от вашi, нове кохання не завжди може бути корисним. Особливо у перший час пiсля втрати близькоi людини. Хоча з часом воно може стати чи не единим виходом iз глухого кута самотностi, в який людина часто заганяе себе пiсля депресii. Але кохання не визрiе на порожньому мiсцi, само по собi. До цього теж треба прагнути. І воно, ясна рiч, не з'явиться в душi того, хто не любить себе самого. Отже, треба спершу полюбити себе, а вже потiм шукати подiбного почуття в iншоi людини. Але про це ми вже з вами говорили на одному з минулих занять. А сьогоднi у нас не менш важлива тема – як уберегтися вiд виникнення депресii в майбутньому, коли поруч з вами не буде лiкаря або того, хто зможе вам допомогти. Депресiя – така ж хвороба, як i всi iншi, тому профiлактика тут також необхiдна. – Олег Петрович ще довго щось розповiдав своiм пiдопiчним, iнодi заглядаючи у iхнi блокноти, нiби суворий шкiльний вчитель, але Антон уже не слухав його. Вiн дивився у вiкно кабiнету, за яким згасав черговий непотрiбний день його нiкчемного життя.

Проте вийшовши на двiр пiсля завершення заняття, Антон одразу помiтив, як його похмурий настрiй розвiявся пiд поривами лагiдного теплого вiтерцю, що долiтав з Днiпрових круч аж сюди. Бабине лiто цього року надовго затрималося в Киевi, i тепло нiяк не хотiло вiдпускати мiсто в обiйми справжньоi осенi, що вже почала фарбувати в жовтий колiр печальнi й тихi околицi. Антон упiймав себе на думцi, що вперше з того часу, як померла Оксана, почувае себе бiльш-менш добре. Напевно, це бабине лiто так вплинуло на його настрiй, а можливо, вiн уже трiшки втомився вiд горя.

Його думки раптом перервалися чудовим запахом, який вiйнув вiд Валерii, котра щойно пройшла повз нього i попрямувала до автобусноi зупинки. Вмить забувши усi своi попереднi думки, Антон одразу подумав про неi. Вiн навiть i незчувся, як уже за хвилину перехопив ii на пiвдорозi.

– Валерiе, зачекайте хвилиночку! Пам'ятаете, сьогоднi Олег Петрович розказував нам, що пiд час депресii особливо корисно бiльше вiдпочивати у колi друзiв та рiдних? Так от: у мене i нагода така з'явилася. Друзi запрошують на вечiрку – мiй старий унiверситетський приятель Толiк, з яким училися ще у Житомирi, нарештi, переiхав до власноi квартири тут, у Киевi. Багато рокiв вiн поневiрявся по чужих халупах, друзях, родичах i ось нарештi придбав-таки власну квартиру. Запрошуе вiдзначити входини… Не пiти не можу – вони мене з-пiд землi знайдуть i притягнуть. І я тут ось що подумав – може, пiдемо разом? Звичайно, ви можете вiдмовитися, i я вас зрозумiю. Але спершу як слiд подумайте. Можливо, вони вам сподобаються, отi моi божевiльнi друзi. Та i хоч трохи розвiетеся…

Валерiя зупинилася i сумно поглянула на Антона:

– Як вам пощастило, що у вас е друзi. А у мене iх немае. Так сталося, що всi нашi знайомства були з боку чоловiка. Спiлкувалися тiльки в його колi. А всi моi подруги залишилися вдома, у Сумах. Тут я так i не змогла завести дружнiх знайомств. Ну, звiсно, е колишнi колеги, е сусiдки по будинку, е випадковi знайомi. Але то все не рахуеться. Справжнiх друзiв у мене немае. А зi смертю… Сергiя… я i зовсiм перестала спiлкуватися з людьми. А його друзi про мене одразу якось забули, а чи просто не хочуть докучати менi своiм спiвчуттям – не знаю… – Вона рiзко обiрвала свою розповiдь i несподiвано знову рушила до автобусноi зупинки.

– Ну так у вас е шанс познайомитися з моiми друзями, якщо захочете! Чесно кажучи, я й сам не настроений на активне спiлкування, але друзi образяться… Дивiться самi, але мое запрошення залишаеться в силi… На цю п'ятницю! – прокричав iй услiд Антон, прикладаючи до вуст зiставленi рупором долонi, аби вона розчула його голос серед щiльного мiського шуму.

– Добре, я подумаю. Але нiчого не обiцяю, – проказала вже собi пiд нiс Валерiя.

Дверi автобуса зачинилися, i вона ще довго крiзь вiкно чiплялася поглядом за його самотню фiгуру, що стояла бiля машини, дивлячись услiд… так-так, саме iй. Коли автобус звернув на iншу вулицю, вона уп'ялася байдужим поглядом у безбарвну реальнiсть за вiкном, яка миготiла повз неi зi швидкiстю непотрiбного часу, що тепер втратив будь-яку цiннiсть. Час, простiр, життя – що це? Якiсь непотрiбнi й навiть зайвi категорii, що тепер лише заважають. Можливо, ранiше це все вартувало ii уваги, боротьби, сил i почуттiв, але не зараз. Зараз це зайве. Як i вiн, цей чоловiк, Антон, що запрошуе ii пiти кудись iз ним…

Навiщо вiн запрошуе ii, навiщо вся ця увага до неi з його боку i навiщо все це iй самiй? Навiщо вiн запропонував пiти разом до його друзiв? Навiщо всi цi побачення в кафе, розмови по душах i розпитування про минуле? Кому це потрiбно? Нi, тiльки не iй! Може, йому? А може, все-таки iм обом? Навiщо вiн намагаеться нав'язати iй це знайомство, якщо сама вона того не прагне? І що робити далi? Пiти на цю зустрiч i весь вечiр проплакати, зiпсувавши свято собi та iншим, бо стримати цi сльози немае нiякоi можливостi, вони течуть самi по собi? Або вiдмовити йому раз i назавжди? Нi. Так не можна, адже людина хоче зробити iй бодай якусь приемнiсть, стараеться, щось вигадуе. Та чи будуть iй цi гостини приемними? Нi. Чужi радiснi люди, iхнiй смiх, iхнi посмiшки, iхнi розмови, iхнi емоцii – вона вiдвикла вiд усього цього, та й зайвий раз бачити чиесь свято iй зараз буде вкрай важко, якщо не сказати – неможливо. То, виходить, треба вiдмовитись вiд цiеi поiздки? Напевно. Вона йому нiчого не винна, вiн iй теж. Вони просто вiдвiдують спiльнi заняття у психотерапевта, ось i все, що iх наразi об'еднуе. То навiщо переходити цю межу i намагатися познайомитися ближче? Можливо, це потрiбно йому як самоствердження, як усвiдомлення власноi потрiбностi чи значущостi, адже вiн чоловiк. Можливо, вiн думае, що таким чином позбавиться свого горя. Можливо. Але до чого тут вона? Нi, вона не буде робити йому поступки i дiяти за його планами. iй це не потрiбно. Не потрiбно…




8


– Привiт! Радий, що ви погодилися пiти зi мною.

– Привiт… Ну то пiшли на новосiлля, якщо запрошуете!

Вона приiхала сюди на автобусi, хоча вiн i пропонував пiдвезти на машинi. Глибоке сине осiнне небо височiло над великим пiвколом новеньких багатоповерхових будинкiв у найдальшому районi столицi – Лiсовiй. Прямо за крайнiм будинком, куди i прямували Антон з Валерiею, одразу починався густий лiс, майже дика природа. Край цивiлiзацii. І все-таки це була столиця.

Незабаром на порозi новенькоi трикiмнатноi квартири iх зустрiв господар Толiк – невеличкий, вертлявий i неймовiрно непосидючий чоловiк рокiв тридцяти з живими карими очима, виразною лисиною, довгими козацькими вусами i великою золотою сережкою у вусi. Його дружина Наталя, на двi голови вища за чоловiка, копирсалася на кухнi, постiйно прикрикуючи на чоловiка i на двох малих синiв, якi, наче наслiдуючи батька, постiйно вертiлися пiд ногами в усiх одразу. У великiй кiмнатi вже сидiли за столом ще двое друзiв Антона – веселий i кремезний розбишака Юрко з дружиною Настею, сумирною i спокiйною, на вiдмiну вiд запального i говiркого чоловiка, красунею. Вони приязно привiталися з Валерiею i запропонували iй сiсти у зручний фотель бiля телевiзора.

– Ну як тобi квартира? Три кiмнати! Уявляеш? Отаку б розкiш, коли холостякував, а тепер моiм малим хiба роздолля – гуляй – не хочу! А ти як? Бачу, прийшов усе-таки не сам. От i добре. Не можна самому козаковi на свiтi бути. А ми от забадяжили нових салатiв – ти таких зроду не iв. Новi рецепти моя Наталя тепер вичитуе в Інтернетi. – І Толiк з гордiстю продемонстрував гостям новенький комп'ютер з велетенських розмiрiв пласким монiтором, що красувався на бiлому столi в кутку кiмнати.

– А ще тут е нова версiя «Сталкера» i гонки «Формула-1», – вискочив з-за спини батька старший син i притьмом кинувся демонструвати дорослим усi принади сучасноi технiки.

– Та почекай ти зi своiми гонками, дай менi з друзями спокiйно порозмовляти! – Толiк вiдтягнув малого вiд комп'ютера i посадив його на руки. – От уже теперiшнi бандити! Тут за цей комп'ютер мiж ними щодня справжнi бiйки зчиняються. Через них батьковi нема коли на голих дiвок в Інтернетi подивитись!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valentin-terleckiy/podzv-n-z-p-d-vodi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.