Книга - Оленіада

Оленiада
Ирэн Витальевна Роздобудько


Ірен Роздобудько (нар. 1962 р.) – украiнська журналiстка, письменниця i поетеса. Закiнчила факультет журналiстики Киiвського нацiонального унiверситету. Працюе головним редакторЙом журналу «Караван iсторiй. Украiна». У видавництвi «Фолiо» вийшли друком багато ii повiстей та романiв: «гудзик», «Амулет Паскаля», «Все, що я хотiла сьогоднi», «Двi хвилини правди», «Пастка для жар-птицi», «Дрiбний бiсер» та iн.

Як зазначае сама авторка, «Оленiада» писалася «трьома заходами».

Першi пару роздiлiв написано ще в 2002-му, але книжку закiнчено не було, адже настав 2004 рiк. І вигадана краiна «Лапландiя», про яку в нiй йдеться, в один день перетворилася на велику краiну. З великим майбутнiм. З людьми, котрi за мить розпрямилися i пiшли вперед… Йшли, йшли, йшли… Озирнулися i здивувалися: тi, хто послав iх уперед, – з тими, хто тягнув назад. Довелося вийняти з шухляди недописане i дописати – в 2006 роцi. І назвати те все «комедiею абсурду».

Так закiнчилась перша частина «Оленiади».

До другоi Роздобудько приступила в сiчнi 2013 року i написала ii у вкрай короткий строк – останню крапку було поставлено в лютому того ж таки 2013-го. Авторка виходила з тiеi давньоi iстини, що коли закiнчуються гнiв i сльози – останньою зброею стае… смiх. І останнiм смiеться той, кому немае чого втрачати. І смiючись – перемагае.

Може здатися неймовiрним, але ще рiк тому Роздобудько передбачила подii, що вiдбуваються сьогоднi. Так що «Оленiада» виявилася книгою пророчою.





Ірэн Вiталiiвна Роздобудько

Оленiада





Вiд автора


Ця книжка писалася «трьома заходами».

Першi пару роздiлiв написано ще в 2002 роцi.

Зараз вже точно не пригадаю, що саме змусило вилаяти все, що тодi вiдбувалося в краiнi словом, яке несподiвано злетiло з язика: «Лапландiя!».

Звiсно, Лапландiя була тут нi до чого.

Там насправдi гарно.

Але зимно.

І бiгае багато-багато неляканих оленiв…

Почала писати – i закинула в шухляду, адже настав 2004 рiк! І «Лапландiя» в один день перетворилася на велику краiну. З великим майбутнiм. З людьми, котрi за мить розпрямилися i пiшли вперед…

Йшли, йшли, йшли.

Озирнулися i здивувалися: тi, хто послав iх уперед, – з тими, хто тягнув назад, вже столи зсунули i тихо-мирно разом чаi ганяють…

Довелося знову вилаятись тим же «незлим тихим словом», вийняти з шухляди недописане i дописати – в 2006 роцi.

І назвати те все «комедiею абсурду».

Так закiнчилась перша частина «Оленiади».

До другоi приступила в сiчнi 2013 року.

Виходячи з тiеi давньоi iстини, що коли закiнчуються гнiв i сльози – останньою зброею стае… смiх. І останнiм смiеться той, кому немае чого втрачати. І смiючись – перемагае.

Я нiчого не додавала в текст, написаний рiк тому, хоча, зiзнаюсь, дуже корить це зробити навiть тепер. Але то було б нечесно.

І вдячна видавцям, почувши, що цей текст варто надрукувати, адже «нинi життя йде попереду лiтератури».

Тому залишаю все, як е. І сподiваюсь, що фiнал вам сподобаеться.



Ваша І. Р.




Оленiум-2006


Цього лiта значно потеплiшало. За повiдомленнями синоптикiв, шар снiгу не перевищував сорока сантиметрiв, а подекуди зменшився до двадцяти.

Ночi, як завжди, були свiтлими, дороги i дерева виблискували тьмяним цукровим срiблом.

Вночi Семен Петрович Василенко довго не мiг заснути. Вiн стояв бiля вiкна на кухнi й дивився на темнi вiкна будинку, що знаходився навпроти. За шафою, якою був вiдгороджений кут, на ортопедичному матрацi «Венетто» тихо сопла дружина Ілона Павлiвна.

«Чи вистачить ягелю до кiнця серпня? – стурбовано думав Семен Петрович, розглядаючи стайнi, щiльно розташованi на подвiр’i, мов ластiвчинi гнiзда. – Чи, може, скористатися нагодою – усе ж одно не спиться! – i насмикати хоч трохи корму з сусiдських ясел?…» Ця злочинна думка вiдвiдувала його не вперше, але Семен Петрович намагався усiляко вiдганяти ii. Стайнi на подвiр’i його одинадцятиповерхового будинку було добре облаштовано та, як подейкували, «озброено» сигналiзацiею чи електричним струмом.

Семен Петрович зiтхнув i вiдiрвався вiд споглядання. Лягати не хотiлося. Вiн наослiп рушив своiм «сонним царством». Прочинив дверi до «дитячоi» – там, випереджаючи одне одного за гучнiстю та тембром, хропли тесть iз тещею. Оксана та Павлик, немов зайченята, поховалися пiд ковдрами на розкладачках, що стояли навпроти «музичного» дивану, i теж мирно сопли. Семен Петрович зачинив дверi.

«Чи вистачить ягелю до кiнця серпня?» – знову подумав вiн, прямуючи до зали. Припав вухом до дверей, прислухався. Приклався оком до шпарини.

Пантелеймон лежав посеред кiмнати, мов цар. Його боки рiвномiрно здiймалися й опадали. Дихання було рiвним. Час вiд часу вiн дрiбно пряв вухами, – i цей приглушений звук нагадував трiпотiння крил нiчного метелика, що б’еться в стелю.

«Спи, синку, спи… – з лагiднiстю та щемом подумав Василенко. – А з ягелем щось вирiшимо, не бiйся!»


* * *

Ранок, починаючи з шостоi години, бринiв, як гроно порожнiх консервних банок, прив’язаних вар’ятами до хвоста бiдаки-кота. Але всi вже до цього звикли. Гучне вiдчайдушне «Цоб-цабе!» лунало подвiр’ями. Люди вiдчиняли стайнi, поралися з упряжками, розчiсували спини та боки своiх вихованцiв густими гребiнцями, весело перегукувалися помiж собою: «Михайле! Твiй сьогоднi такий гарнюсiй! От що значить – вiтамiни!» – «Так отож! Самою сiллю не пiдживити!» – «Де мiй батiг, бовдуре?» – «Сама така. Знову, мабуть, удома на трельяжi забула. Гукни-но Сашка – нехай з вiкна викине. Та гляди, щоб не в кучугуру, бо потiм до вечора шукатимеш!»

Гiрше було тим, хто не встиг або не спромiгся побудувати стайню. Вони ховали очi i тягли своiх вихованцiв сходами. Оленi вiдчайдушно мукали i намагалися лизати вапно зi стiн.

Родина Семена Петровича була саме з таких, незаможних. Щоправда, Пантелеймон був гарний та пишний, як пампушка (так казала теща), а от власного помешкання поки що не мав. І не вiдомо, чи матиме. Дозвiл з ЖЕКу коштував не дешево. До того ж треба було платити за проект, за будiвництво та дiставати будматерiали. Вiдверто кажучи, Василенко не дуже й хотiв вiдселяти Пантелеймона вниз, у двiр. Олень коштував йому безлiч зусиль та принижень. Щоб пан Ройтберг, його безпосереднiй начальник, а в минулому – товариш по унiверситетському гуртожитку, вiддав «задешево» молодого оленя, Василенку довелося iздити в огиднi вiдрядження, дарувати начальниковi запальнички та запрошувати в гостi на свята всю його родину. Але Пантелеймон був вартий усiх цих зусиль! Вiн швидко рiс i вже за чотири мiсяцi пiсля народження був готовий до поiздок не тiльки до центру мiста, але i до родичiв у село. Роги в нього були гiллястi, навiть шкрябали стелю.

Перед тим як зважитись на купiвлю, Семен Петрович, на вiдмiну вiд iнших громадян, прочитав купу науковоi лiтератури та мiг сам консультувати iнших з приводу утримування оленiв. На роботi до нього щодня пiдходили власники упряжок iз питаннями: «Коли закiнчиться гiн?» (Василенко докладно розповiдав, що оленячий спарювальний концерт триватиме з серпня по жовтень, а в цей час треба пiдгодовувати самцiв сiллю й тричi на день виводити до калюж iз багном, аби вони могли там добре покачатися), «Коли можна давати злаковi замiсть моху та ягелю?» (Василенко виголошував цiлу промову про те, що злаковi мають бути в рацiонi тварин тiльки влiтку та восени), «Коли краще виводити дорослого самця на бiйку?» (Звичайно ж, пiд час статевого збудження в яснi погожi днi!) Консультуючи спiвгромадян, Василенко страшенно розлючувався, бо Пантелеймон був у нього один-единий, а в iнших – не менше трьох чи навiть чотирьох голiв. І майже всi спромоглися побудувати стайнi. І у всiх вистачало грошей на ягель.

От iз такими невеселими думками Семен Петрович тяг Пантелеймона з сьомого поверху на перший.


* * *

Валентин Самсонович Ройтберг приiхав на роботу – до редакцii глянсового журналу «Вiтчизняний оленяр» – роздратований. Чомусь гiн у ватажка упряжi почався занадто рано («Не треба було пхати йому iмпортнi вiтамiни!» – сварилася дружина), i поки вiн дiстався до роботи, падлюка Сем зупинявся на кожному розi або намагався наздогнати самиць iз iнших кортежiв. До того ж вiн волав таким страшним голосом, що не допомагав навiть батiг. Решта – чотири оленя-малолiтки – бiгли за ним як несамовитi, заплутуючи ретязi. На дорогах зчинялися велетенськi затори, працiвники дорожноi iнспекцii не встигали розплутувати, розштовхувати i спрямовувати упряжi. До того ж бентежило й те, що Валентин Самсонович вранцi недорахувався в Сема його розкiшного рогу, хоча стайню було оснащено за останнiм словом технiки – i струмом, i сигналiзацiею. Не iнакше як Бодя, единий та улюблений син, вирiшив пiдзаробити в такий злочинний спосiб! Шляк би трафив цю вчорашню передачку – ток-шоу Грети Безпулик «Про що ти думаеш?», – в якiй обговорювали проблему виготовлення цигапаму з рогiв дорослих оленiв. Ішлося в передачi про те, що один оленячий рiг довжиною вiд одного метра коштуе тисячу або двi доларiв. Пан Ройтберг згадав, що, почувши цю iнформацiю, Бодя картинно позiхнув i пiшов до лiжка пiдозрiло рано. «Треба ввечерi провести розслiдування», – подумав Ройтберг, сiдаючи в редакторське крiсло i беручи до рук верстку. Пробiг очима сторiнку зi змiстом. Нiби усе в порядку – не менш як тридцять вiдсоткiв матерiалiв, згiдно з постановою Кабiнету Мiнiстрiв, присвячено «братам нашим рогатим». Решта – невимушена балаканина про рiзнi чоловiчi прибамбаси: як замiнити полози в гринджолах, як вiдрiзнити самку вiд самця, як притлумити статевий потяг до молодоi оленихи, як приготувати тютюн iз ягелю et cetera… Валентин Самсонович навмання перегорнув кiлька сторiнок i втупився в есей пiд назвою «Оленева сопiлка»: «Нiч спустилася на землю i затулила хмарами ненависне Героевi мiсто…».

«Щось подiбне я десь уже читав…» – подумав Ройтберг i подивився на пiдпис – Марс Гей. Це був псевдонiм його давнього приятеля та пiдлеглого Семена Василенка. Ройтберг зiтхнув i продовжив читати. Виявилося, що «Герой» – iм’я гордого благородного оленя породи Cervus elaphus, який блукае мiстом, вiдшукуючи за запахом кохану олениху. Око Ройтберга зачепилося за рядок: «…вiн мужньо йшов, вiдчуваючи неймовiрний бiль у шлунку, рани його кровоточили. Але вiн нiс ягель, затиснувши його у спраглих губах…». «Казна-що! – розлютився Ройтберг. – Треба звiльняти…»

Настрiй у нього був сьогоднi зiпсований пригодою iз рогом свого улюбленця. І яка падлюка пiдняла руку, точнiше, пилку – на таку красу?! Бодя? А може, цей же пентюх Василенко, вiчний плаксiй та невдаха. Дарма що колись були кращими друзями! Вiн давно вже муляе око. А головне – i в цьому треба було зiзнатися вiдверто, – Ройтберг страждав вiд думки про те, що дiлить iз цим недоумком одну коханку. Це було несолiдно i неприемно.

Валентин Самсонович натиснув гудзик дзвiнка, викликав секретарку, наказав запросити до себе колишнього однокурсника.

Василенко увiйшов. Ройтберг знав, що мае бути далi, i тому одразу ж зробив вигляд, нiби дочитуе статтю.

– Привiт, старичок! – з порогу почав говорити Семен. – Уявляеш, щойно я про тебе подумав, а тут ти сам мене кличеш. Телепатiя! Дивився вчора новини? Я обурений до нестями. Я просто на стiни кидався. Вони збираються експортувати оленiв до Бiлорусi, коли ще в нас не у всiх вони е! Краще б зменшили цiни на ягель!

Василенко завжди говорив швидко i багато. Вiн боявся запитань…

– Послухай, Семене, – Ройтберг вiдiрвався вiд паперiв, – твоя остання стаття, ну, про Героя, дуже погана, надумана, читаеться важко. Я ii знiмаю.

– Це робота трьох тижнiв! – обурився Василенко. – Що там не так?

– Немае характерiв, фактажу, – пожував кiнчик олiвця Ройтберг. – І взагалi, Семене, про що ти зараз думаеш? Пишеш усе гiрше…

Василенко напружився. Вiн давно передчував наближення грози. Писати вiн i справдi почав гiрше: усi думки займав Пантелеймон. Чим годувати? На якi грошi побудувати стайню? Голова вiд цих думок iшла обертом. Вiн не мiг зосередитися на журналiстицi, хоча усвiдомлював, що працюе на «теплому мiсцi», в престижному журналi. Преса з «оленячим» ухилом – з розряду «вищого пiлотажу», завжди на вiстрi часу.

Василенко знiяковiло вiдкашлявся i почав розтлумачувати шефовi велике надзавдання свого опусу. Ройтберг стомлено слухав i дивився на розпашiле обличчя пiдлеглого. «Що знаходить у ньому Зоя?» – напружено мiркував вiн.


* * *

Тiеi ночi Зоi Павлiвнi Пiкач наснився дивний сон, через який вона прокинулася на годину пiзнiше. І голова ii була накрита подушкою. Власне, останнiм часом вона спала так, аби не чути дзеленчання упряжок та цокання копит сходами будинку. Якщо не маеш грошей, щоб придбати хоча б одного оленя, краще марити увi снi.

Отже, сон був дивний. Снилося Зоi величезне збiговисько популярних телеведучих (тут Зоя подумала, що це цiлком закономiрно, адже телевiзор працював iз ранку до вечора), на якому вона була почесним гостем. Зоя з цiкавiстю розглядала мiнiатюрних Елочку Лазар та Мiлочку Попридольску, що стояли в кутку iз фужерами шампанського i так само привiтно дивилися в ii бiк. «У них, – подумала увi снi Зоя, – мабуть, оленiв тих, як яець у холодильнику, та ще й службова упряжка вiд телеканалу…»

Грета Безпулик, на думку Зоi, занадто фемiнiстична особа, щось голосно втовкмачувала своему супутниковi, в якому сновидиця зi священним трепетом упiзнала продюсера Родiона Рiдного. Посерединi зали про щось жваво гомонiли брати Бабак-Торчинськi, автори «Шоу десятьох негренят». Зоя Павлiвна зашарiлася, поглядаючи на старшого: чоловiк вiн був дотепний i спокiйний, на вiдмiну вiд молодшого, якого Зоя не сприймала через надто зведенi до перенiсся круглi очi. Тут же купчилися iншi: товстун Сашко Несивий, красуня Олена Торба, юна Соня Пакалко. І нарештi – мрiя та кумир Зоi Павлiвни Юзя Марканов. Побачивши Юзю, Зоя вже не могла вiдвести вiд нього захопленого погляду. Трохи згодом Юзя почав роздавати усiм загорнутi у шматки газети призи з великоi картонноi коробки. Коли черга дiйшла до неi, Юзя у своему елегантному сiрому костюмi опустився на колiна i, задкуючи рачки, поповз до Зоi Павлiвни.

– Що ви робите, Юзiю Олександровичу! – вигукнула розчулена Зоя, роздивляючись рудi пiдошви його лакованих мешт.

– До вас – тiльки так! – промовив телеведучий i, доповзши до жiнки в такий дивний спосiб, простягнув iй приз – iриску.

«Оце якраз те, що потрiбно зараз моiм зубам!» – саркастично подумала Зоя, намацуючи язиком порожнi мiсця на яснах.

…На цьому мiсцi вона прокинулася, усе ще ворушачi язиком у ротi: зуби негайно треба було лiкувати. Але де взяти грошi?

Зоя працювала в чоловiчому залi перукарнi в своему «спальному» районi. Їй було трохи за тридцять. Яскрава блондинка з неосяжними й неприборканими грудьми, що, навiть перебуваючи в тугому полотняному бюстгальтерi, усе одно лiзли пiд пахви. Щоправда, талiя в неi була тонка, а нижче починалася та розкiш, вiд якоi затято звiльняються мiськi дiвчата, доводячи себе до сказу у тренажерних залах. Зоi вiд такоi краси звiльнятися зовсiм не хотiлося. Навпаки. Їi постiйнi клiенти – Валентин Ройтберг та Семен Василенко – шаленiли вiд одного ii вигляду i бiгали до перукарнi тричi на тиждень. Звичайно ж, у рiзнi днi. Валентин Самсонович – людина завантажена роботою – увечерi, Семен мiг примчати посеред дня: розклад у нього був вiльний, адже працював у тiй же редакцii, що й пан Ройтберг, тiльки мав змогу вiльно пересуватися мiстом у пошуках фактiв, новин та подiй. Стригти обом було майже нiчого. І коли «iжачок» Ройтберга та «напiвбокс» Василенка перетворилися на зачiску «клану бритоголових», Зоя просто запропонувала одному завiтати до неi на каву (а саме – вiчно заклопотаному Василенковi), а iз другим погодилася пiти до ресторану «Божевiльний П’еро».

Вiдтодi так i повелося: чiткий графiк та розподiл функцiй – Василенко лагодить сантехнiку та забивае цвяхи, Ройтберг завантажуе холодильник. Зоя особливо не приховувала, що приймае обох. Їй навiть подобалося дратувати одного подробицями побачення з iншим. Усе одно шанси ii мiзернi: обидва кавалери одруженi. Щоправда, за Василенка Зоя б не пiшла нiзащо, а от Ройтберг… Недолiкiв у нього було море, але ж i оленiв – пара та ще й чималий приплiд. Часом, коли Ройтбергова дружина була у вiдрядженнях, Валентин позичав Зоi упряжку. Тодi вона мчала нiчним мiстом, як Снiгова королева, невпинно шмагаючи бiдаку Сема по вгодованих сiро-бiлих боках. Бачили б ii тi телезiрки, той iмпозантний Юзя! Скiльки у неi, у Зоi, пристрастi, скiльки нештучного рум’янцю та здорового шаленства! Цоб-цабе!

Тiльки як повiдомити свiтовi, що ти е? Що достойна, аби до тебе навколiшки задкували не тiльки Марканов чи який-небудь Торчинський, але i сам вiце-спiкер – не тiльки рiдного, але й англiйського парламенту?!

Зоя солодко потягнулася та спустила ноги з лiжка.

І раптом згадала.

І раптом здригнулася.

Господи! Невже те, що вiдбулося вчора, – правда?! І ця правда була крутiша за недавнiй сон.


* * *

А вiдбулося ось що. Пiзно увечерi Зоя вже накрутила волосся на бiгудi, надягла халат i збиралася дивитися «Багату Тасю» – чотириста другу серiю про красиве життя давнiх московитiв, – коли у дверi подзвонили. Був вiвторок – ii вiльний день, який саркастичний Ройтберг охрестив «рибним».

Отже, гiсть був незапланований. Стягувати бiгудi не хотiлося, – i Зоя накрила голову грайливою шовковою хусткою, вiд чого верхня частина тiла за об’емом майже зрiвнялася з нижньою. Вiдчинила. На порозi стояв сiмнадцятирiчний Бодя Ройтберг. Вiд нього тхнуло нефiльтрованим пивом «Гармата».

Останнiм часом Бодя також часто заходив до перукарнi, i його зачiска почала наближатися до батькового «iжачка».

– Можна увiйти? – нахабно промовив Бодя.

– Я вже лягаю спати, – суворо попередила Зоя. – Ось зараз потелефоную твоiм батькам…

– Навряд. – Бодя вiдсторонив ii вiд дверей i увiйшов.

– Добре. Чого тобi?

Запал Бодi зiйшов нанiвець. Вiн укинув до рота жуйку, пожував ii i видув велику кулю зеленого кольору.

– Це – усе? – посмiхнулася Зоя. – Гарнi в тебе кулi виходять!

– Зоя! – нарештi наважився Ройтберг-молодший. – Зоя…

– Ну?!

– Ти хочеш мати власного оленя?

Очi Зоi зблиснули.

– Так от, я довго думав, – продовжував Бодя, – i знаю, як тобi допомогти. Батько ж не допоможе, не сподiвайся…

Тут довелося знiяковiти Зоi. Вона розумiла, що Бодя вже дорослий хлопчик i здогадуеться про ii стосунки iз батьком.

– Що ти маеш на увазi? – тримаючи марку, сексуальна перукарка пiдперла руками об’емнi стегна.

– Та нiчо… Ти знаеш, що один оленячий рiг коштуе стiльки ж, скiльки молодий олень, а може, i бiльше?

– Правда?

– Правда.

– Ну то й що з того?

– Я… я можу дiстати тобi рiг. І ти купиш оленя.

– Ой, який добрий хлопчик-кiркорiвець! – засмiялася Зоя. – А ти знаеш, що в’язницi переповненi отакими-от мисливцями за чужими рогами?

– Сподiваюсь, батько мене не посадить… – похмуро пробурмотiв Бодя, i Зоя одразу ж припинила смiх.

– То що ти пропонуеш? Украсти рiг батькiвського оленя?

– Саме так, – упевнено пiдтвердив Бодя i, опустивши очi, додав скоромовкою: – Я для тебе усе зроблю, Зою! Навiть сьогоднi вночi – тiльки скажи.

Зоя бачила, що хлопець не жартуе. З одного боку, пропозицiя була привабливою. Дiйсно, якби продати рiг, то питання власного транспорту вiдпало б. З другого – це було небезпечно. А з третього – не обiднiе Ройтберг, якщо подiлиться рогом. А з четвертого – вона тут нi до чого. Нехай потiм розбираеться зi своiм синочком сам.

– Ну… Я навiть не знаю… – промовила вона, поправляючи на головi хустку. – Ти ж потiм не вiдлипнеш. Знаю я вас… – А сама раптом подумала, що й ця iдея не така вже погана: помiняти старого Ройтберга на малого. Все одно достойних кавалерiв поки що на ii горизонтi не спостерiгаеться.

Зоя поправила на грудях квiтчастий байковий халат, мiцнiше затягнула пасок, присiла на край трельяжу, виставивши вперед ногу в червоному капцi з синьою облямiвкою.

– Давай домовимося так, хлопче. Я тобi нiчого не обiцяю. А ти менi нiчого не пропонував. Добре? Я – жiнка. Ти – чоловiк. Маеш усе вирiшити сам. Набридло менi з вами нянькатись. Хочеш зробити приемне – не питай. От запам’ятай це золоте правило. А тепер – iди собi з богом! Іди, iди: я вже пiвсерii через тебе пропустила!

Вона випхала Бодю за дверi.

А за пару годин, коли вона вже дивилася «Секс i село» та куняла носом, у квартирi знову пролунав дзвоник. Захеканий Бодя витяг iз величезноi турецькоi сумки оленячий рiг i тицьнув його в руки розгубленоi Зоi…

…Згадавши цей нiчний випадок, Зоя як пiдстрелена скочила з лiжка. Побiгла до ванноi кiмнати. Там, старанно загорнутий у рушники, лежав рiг…


* * *

Справжнiй оленячий рiг вiд здоровоi тварини в повному розквiтi сил, у пору статевоi зрiлостi! Тобто кiло чи бiльше цiнного лiкарського препарату, тобто тисяча-двi або i три доларiв, тобто оленятко, яке можна придбати на «чорному ринку»! Мати Божа! Здiйснення мрiй. Оленятка можна прилаштувати в стайню Ройтберга. Нехай посмикуе ягель iз загальноi купи. Не збiднiе Ройтберг! Думай, Зою, думай!

І Зоя почала думати. Спочатку про свое лiмiтоване в цiй клятiй столицi життя – гуртожиток для робiтниць «камвольно-прядильного комбiнату», про те, яким чином (довелося пiти по головах своiх напарниць-прядильниць!) здобуто цю вбогу «готельку» в спальному районi, про вени, що здуваються на ще досить привабливих литках пiсля змiни в перукарнi. Тут Зоiнi очi сповнилися сльозами i вона почала думати в iншому напрямку, адже плакати не любила. Олень, думала далi Зоя, це вже статус! Навiть замiжжя – звук порожнiй у порiвняннi з цiею розкiшшю. Якщо ти пiд’iжджаеш у власнiй упряжцi до ресторану i замовляеш там усього-навсього одну маленьку фiлiжанку кави, до тебе ставляться як до людини.

І Зоя уявила цю величну картину. І зомлiла. І сiла, майже непритомна, прямо на пульт телевiзора, що завжди лежав на диванi.

– …тим, у кого оленi замерзають у квартирах, президент пропонуе щiльнiше заклеювати вiкна, а краще – замовляти склопакети у фiрмi «Смерх», – продовжував начитувати останнi новини телеведучий Ян Євський. – Ідея розвинути власну галузь оленярства накрилася мiдним тазом! Учора вночi пiдступно була укладена угода мiж оленярами Лапландii про пряме постачання цих тварин виключно до Росii. Отже, тепер доведеться платити неабиякi кошти за транзитне постачання цього транспортного засобу через кордони краiн ближнього зарубiжжя. Таким чином цiни можуть пiдскочити щонайменше втричi…

Ян Євський iще щось говорив про «мiдний таз», про втраченi iлюзii й завершив промову звичайним для нього гаслом: «Кохаймося!». Але Зоя вже не слухала. Виконувати цей заклик iй не було з ким, проте в ваннiй лежав рiг i, як вона зрозумiла з останнiх новин, його треба якнайшвидше реалiзувати!

Але яким чином? Надворi стояв бiлий день. Якщо вона понесе продавати рiг зараз, – сусiди помiтять i хтось обов’язково запитае: «А що це ви несете, Зое Павлiвно?». І Зоя напевно знала, що вона почервонiе. Зоя була сором’язлива.

Отже, дiяти слiд пiзно ввечерi. Добре, що сьогоднi у неi вихiдний! Можна спокiйно помiркувати. Зоя вже зiбралася знову залiзти пiд ковдру, аби надатися думкам, як у дверi подзвонили. «Мiлiцiя!» – майнула перша думка. Зоя припала оком до вiчка на дверях i з полегшенням зiтхнула: у вигнутому скельцi вiдобразилась спотворена склом гримаса Семена Василенка. Нiс у нього був довгий i червоний, очi – балухатi, нижня губа пiшла пiд пiдборiддя… Зоя зiтхнула, протерла вiчко пальцем i вiдчинила.

– Ну ти уявляеш, – з порогу завiвся Семен, – той козел хоче мене звiльнити!!! Я роблю йому тираж, бiгаю мiстом як смажений пiвень, першим приношу новини про найпрогресивнiшi технологii з вирощування ягелю… А йому, бач, не сподобався мiй нарис! Знiмае його з номера, падлюка. Пропав гонорар! А це – три кiло ягелю!!!

Вiн увiйшов до кiмнати i пiдозрiло оглянув усi кутки. Зоiне лiжко стояло розстелене.

– Не три, – сказала Зоя, – а один!

– Це ж чому? – нашорошив вуха Василенко.

– Подорожчання. Новини чув? – І Зоя переказала йому промову Яна Євського.

Василенко схопив пульт, натис на кнопку. На екранi знову з’явилася задоволена посмiшка телеведучого:

– …масштабна полiтично-економiчна криза продовжуе розвиватися. На тлi вчорашньоi угоди розгорiвся новий скандал у парламентi. Вiн стосуеться прав власностi депутатiв та самого президента. Зокрема, в цю мить тривають запеклi дебати про те, чи може президент користуватися службовою упряжжю, що складаеться з восьми оленiв. Питання пiдняв блок Меланii Вiтермiняйло. За пару годин панi Меланiя буде гостем нашоi студii. Не перемикайте!

Спересердя Євський переплутав свiй «позивний» iз закликом московського колеги Андрiя Салатова, ведучого ток-шоу «Маленька праска», але пiсля вимкнення звуку в студii самими вустами проказав фiрмове: «Кохаймося!».

Цього разу спрацювало. Розгублений Семен Василенько згадав, чим лiкуеться будь-яка хвороба, особливо – на нервовому грунтi.

– Сонечко, я тiльки руки помию… – нiжно прошепотiв вiн i здригнувся вiд вiдчайдушного Зоiного крику: «Не треба!!!»

«Ось, де вона його сховала… – подумав Василенко. – Але ж як вiн мене випередив? Та й упряжi його на подвiр’i не видно… Може, хтось iнший?»

– От, значить, де ти його ховаеш?! – уголос повторив свою думку Семен.

Серце Зоi загупало i зателiпалося аж у горлi: «Заскочили!». Вона одразу вибудувала в своiй уявi пiдступний чоловiчий ланцюжок: Бодя – Ройтберг – Василенко. Догралася, докрутилася!

– Так! – виклично сказала Зоя, адже добре знала, яким е кращий спосiб захисту. – А ти хiба не ховав би?!

Василенко уявив, як вiн заштовхуе Ройтберга до ванноi, i знову розлютився:

– Я б його там i по шматках розiбрав! І вночi вивiз би по частинах. У рiзнi кiнцi мiста! Щоб i духу його не було!!!

«Ідея! – спало на думку Зоi. – Але якщо Семен знае про рiг, чи варто приховувати? Може, вiн би допомiг i розпиляти, i зреалiзувати? Дам йому п’ять вiдсоткiв за працю…»

– Добре, – сказала вона, – iди дивись!

Василенко розгубився. З одного боку, вiн хотiв виглядати смiливим коханцем, справжнiм мачо, котрий запросто витягне ненависного суперника в шкарпетках i трусах iз ванноi, з iншого, подумав вiн, навiщо це менi, якщо завтра знову треба йти на роботу. Хiба що шантаж? Яким чином? А ось яким! Василенко задоволено потер долонi i витягнув з сумки репортерський фотоапарат.

– Вiн роздягнутий? – пошепки запитав вiн Зою.

– Звичайно! В костюм не вбраний!

– Це добре… Робимо так: ти зненацька вiдчиняеш дверi – i, поки вiн не оговтався, я його фотографую!

– Та як вiн може оговтатись? – здивувалася Зоя. – Лежить собi…

– П’яний? – ще бiльше зрадiв Василенко, уявивши цей сенсацiйний для панi Ройтберг кадр.

– Ти здурiв? Як вiн може бути п’яним? Це ж нежива iстота…

У Василенка волосся стало дибки, навiть запiтнiло вiчко всюдисущого фотоапарата…

– Ти його лiквiдувала? – захриплим голосом прошепотiв вiн.

– Я? Це не я. Я хiба на таке здатна?!

Василенко нервово заходив по кiмнатi. «Так, так, – гарячково розмiрковував вiн, – звичайно ж був хтось третiй! Картина зрозумiла: вiн прийшов так само, як i я. Побачив суперника… І в нього вистачило мужностi i сил зробити те, про що я тiльки мрiю… Що тепер? – І знову пiдстрижене волосся Василенка дало про себе знати. – А тепер… все звалять на… мене. Де той третiй? А раптом Зоя все продумала i пiд дверима вже чекае судовий iнспектор iз „понятими”?»

– Хто? Кажи, хто це зробив?! – закричав вiн.

– Бодя… – перелякано прошепотiла Зоя.

«Шекспiр… „Гамлет”… Акт третiй…» – промайнуло в розпашiлiй Василенковiй головi. І вiн безсило опустився на диван.

– Господи… Що ж це робиться… Син убивае батька… Який жах…


* * *

Непритомний Василенко лежав на бiлих Зоiних подушках. Бiдна жiнка вже двiчi почергово пiдносила йому до носа то пляшчинку з нашатирним спиртом, то його ж власнi шкарпетки. Журналiст не реагував. Зоя вже уявляла моторошнi заголовки в газетах: «Убивство знаного журналiста в квартирi невiдомоi перукарки». Думки ii пiшли в iншому напрямку. Питання про те, що робити з рогом, вiддалилося на заднiй план, тепер треба було подумати про одне: що робити з тiлом. Зоя десь вже читала подiбне запитання. Здаеться, там була й вiдповiдь. Але що то було? Зоя оглянула свою куцу книжкову полицю. Там стояло пару книжечок Данiели Стiл, жовто-чорний зашмульганий стосик «покет-букiв» улюбленоi Донцовоi, брошурка з жiночоi психологii «Сто засобiв вдало вийти замiж». Ага, ось воно! Вiтчизняний детективчик iз красномовною назвою «Мерцi». Пригадуеться, Зою зацiкавило те, що авторка була головним редактором ii улюбленого iлюстрованого журналу. Взагалi-то, Зоя вiтчизняних книжок не купувала.

Зоя розгорнула книжку на першiй сторiнцi й одразу ж натрапила на зловiсну пораду: «тiло треба розчленувати…» – писала жiнка, котра на фотографii, що була розмiщена на обкладинцi, зворушливо притискала до грудей оберемок ромашок. «Мати Божа! – перелякалася Зоя. – Членувати рiг – то одне, а ось це…» Вона оглянула бездиханне тiло коханця. Зоя вiдкинула книжку i вирiшила використати останнiй шанс: залiзла рукою пiд шафу, до сховку, i викотила звiдти пляшку горiлки. Горiлку Зоя завжди завбачливо ховала «на чорний день». Вiдкрутила корок, пiднесла до носа небiжчика.

Василенко замукав, на його обличчi смикнулися брови. Вiн був живий.

Зоя влила кiлька життедайних крапель йому до рота, – i Семен заплямкав губами, як немовля.

– Шляк би тебе трафив! – вилаялась усе ще перелякана Зоя Павлiвна. – Що за мужик такий пiшов нервовий!

Василенко замукав гучнiше. Певно, виходячи з непритомного стану, вiн уявляв рiдного Пантелеймона.

– Цоб-цабе, любчику… – лагiдно промовила Зоя. – Пора прокидатися!

Поплямкавши губами i помукавши, Василенько нарештi вiдкрив очi. Над ним стояла Зоя з пляшкою… Василенько схопився як пiдстрелений.

«Понятих» не було, мiлiцii також.

– За що Бодя вбив батька? – прямо запитав Василенко.

– Ти що, здурiв, – здивувалася Зоя, – чи тобi наснилося? Чи пороблено?

– А хто ж тодi лежить у тебе в ваннiй? – наполягав Василенко.

– Рiг.

І Зоя розповiла коханцю все вiд початку до кiнця. Кiнець був оптимiстичний:

– П’ять вiдсоткiв – тобi. За допомогу. Я сама не впораюсь.

– Реалiзувати стратегiчний продукт не так просто, – замислився Василенко. – П’ять вiдсоткiв на стайню не вистачить… Двадцять.

– А безкоштовнi стрижки ти врахував? – обурилася Зоя Павлiвна. – І все iнше, – вона кивнула головою на лiжко. – А рибнi котлети? А компот?

– А унiтаз? А замiна кранiв? – парирував Василенко. – А небезпека? Двадцять – i крапка!

Довелося кивнути головою.

– Отже, спочатку оглянемо пацiента, – сказав Семен. – До речi, якщо будемо говорити, не дай боже говорити прямо – тiльки «пацiент».

– Добре, пiшли оглянемо… пацiента.

Зоi було трохи прикро дiлитися, але нiчого не вдiеш. І вона, тяжко зiтхнувши, повела коханця до «святая святих».

– М-да-с… – промимрив той, оглядаючи рiг. – Великий, падла… (останне слово швидше стосувалося суперника). Будемо пиляти. На чотири частини. Не менше. Схожу за iнструментами.

– А далi що? – поставила логiчне запитання Зоя.

– Далi? – замислився Василенко. – Далi треба пробиватися «догори»… Не будемо ж його продавати пересiчним громадянам: закладуть одразу. Треба шукати мафiозi.

– Яким чином?

– Спершу пiдеш на громадськi збори до мерii. Ти ж бачила по телевiзору програму «Запитай у мера». Отже, пiдеш туди, придивишся до публiки: там бувають рiзнi…

– А може, «самому» запропонувати?

– Головне – не квапитись. Придивишся спочатку. Заведеш знайомства. Можна й «самому»: грошi в нього е.

– Звiсно, – погодилася Зоя, кинувши погляд на листiвку, причеплену до люстра: на нiй симпатичний мер посмiхався, тримаючи в руках пакетик з ягелем. Унизу – його рукою – пiдпис: «Ягель – у кожну родину!». Той пакетик отримала i Зоя, i всi мешканцi спального району, незважаючи на те, чи мали вони тварин, чи нi. Особливо радiли такому пакунковi пiдлiтки з незаможних родин, котрi примудрилися використовувати це зiлля для палiння.

Василенко пiшов додому за пилкою.

Зоя зняла бiгудi.

З цього моменту в неi починалося нове життя. Зустрiчати його в бiгудi Зоя не хотiла.


* * *

Криза! Криза… Гостре слово, схоже на нiж або переднi зуби пацюка, що точать стiну. Криза набувала загрозливих розмiрiв, пацюк вишкiрявся i ширше роззявляв пащеку. Зуби виблискували з-пiд настовбурчених вусiв.

Суспiльство рiзко подiлилося на «верхи» та «низи». А якщо це так, то, за визначенням застарiлого, але актуального в цiй ситуацii вчення, – назрiла революцiйна ситуацiя.

Ройтберг нервово гортав газети, напружено думаючи, яким чином врятувати свое видання, до кого примкнути. «Верхи» висунули програму негайноi тотальноi кастрацii усього поголiв’я оленiв. Це було зрозумiло: вищий та середнiй клас мав у своiх стайнях не по однiй, а по двi й бiльше упряжок. І старанно приховував цей факт вiд податковоi iнспекцii. «Низи» з великими труднощами вигодовували не бiльше двох вихованцiв i нiзащо не згоджувалися на iхню стерилiзацiю. «Верхи» бажали нагрiти руки на iмпортуваннi оленiв, «низи» мрiяли мати приплiд.

Лiкарi, об’еднавшись у громаду «Цигапам», не могли визначитись, що краще: зробити з препарату дефiцит (пiдтримати полiтику кастрацii) чи усе ж таки дотримуватися клятви Гiппократа. Але Гiппократ – то далеке минуле, а «цигапам» по триста доларiв за упаковку – речi приемнi й реальнi.

Вагалися i власники таксо-оленiв: такса пiдвищуеться, але кiлькiсть транспорту зменшиться, що означае безробiття i перехiд водiiв-цоцобешникiв до категорii «низiв».

Громадськi жiночi органiзацii – «Жiнки-матерi за свободу розмноження», «Оленева мати», «Природне заплiднення» – виступали категорично проти знущання над тваринами.

Фемiнiстичнi органiзацii – «Незалежна членкиня», «Стать i потяг!» та «Роги вгору!» – дiяли радикально, закликаючи приеднати до тотальноi кастрацii i деякi верстви населення. Список до програми докладався. У ньому, крiм полiтикiв на наркоторговцiв, чомусь фiгурували слюсарi, гiнекологи та зубнi технiки.

Генетики беззастережно пiдтримували можновладцiв, хитро i пiдступно посмiхаючись у марлевi маски.

Молодь намертво стояла в опозицii.

Ройтберг витер пiт iз чола. Вимив руки пiсля гортання преси i втупився в свою глянсову верстку. Вона явно вже не вiдповiдала вимогам останнiх подiй. Пробiг очима заголовки: «Приплiд рахують восени», «Олениха шоу-зiрки Патрiсii Поваляй народила оленятко. Фоторепортаж iз мiсця подii», «Олень, олень, де ти був?» – i все в такому ж лiричному дусi.

Поки що дебати не виходили поза межi друкованих органiв, але Ройтберг шкiрою вiдчував, що конфлiкт назрiвае. До того ж вiн нiяк не мiг забути халепу з любим Семом. Вiн був уже кастрованим на один розкiшний рiг, i голова улюбленця весь час хилилася вбiк. Сьогоднi Ройтберг залишив його в стайнi, а ввечерi збирався виправити ситуацiю вiдпилюванням другого рогу, адже бiдаха Сем мiг задихнутися пiд тягарем одного величезного рогу. До речi, треба позичити iнструменти в рукастого Василенка. І поки вiн про це не забув, швидко набрав номер мобiлки пiдлеглого.

– Слухай-но, – гукнув у слухавку без усякого привiтання, – увечерi закинеш менi пилку. Зможеш? Годинi о дев’ятiй! О’кей?

На тому кiнцi бездротового зв’язку запанувала тиша.

– Гей, ти там? – гукнув Ройтберг.

– Пилку? Тобi? Навiщо?

– Буду лiквiдувати рiг у свого красеня, бо задихнеться, перетисне горлянку пiд вагою власноi голови. Якась наволоч спаскудила тварину. Знав би хто – вбив би на мiсцi. А ти чого перелякався? – пiсля паузи пiдозрiло промовив Ройтберг.

– Я? Нi! Я – нiчого… Принесу.

– О’кей! – кинув слухавку Ройтберг. І знову схилився над версткою. Що робити? Кого пiдтримати? Про що писати?

Треба ретельно вiдстежити всi новини, а вихiд чергового номера пригальмувати хоча б на тиждень…

Пiсля прийняття цього мудрого рiшення Ройтберг, не посвячуючи спiвробiтникiв у своi мiркування та плани, оголосив «короткий день» i вийшов на вулицю. Полоззя саней самi помчали його до будинку коханки. Час був, а настрiй… Настрiй пiднiметься…


* * *

Але вiн не пiднявся! Бiльше того, дурна баба, ледь прочинивши дверi, засмикнутi на ланцюжок, нi сiло нi впало вихлюпнула на його нову дублянку полумисок з чимось гарячим. Розгублений i мокрий, вiн сiв у санчата i попрямував додому.

– Де ти був? – суворо запитала дружина.

– Їздив! – невизначено буркнув Валентин Самсонович.

– А чого ти весь мокрий i смердиш? – пiдозрiло обнюхала дублянку дружина.

Справдi, дублянка Ройтберга смердiла вчорашнiм курячим бульйоном. «От клята баба!» – подумки вилаявся Ройтберг, маючи на увазi обох.

– В iдальнi облився, – сказав вiн i одразу ж увiмкнув два джерела iнформацii: радiо i телевiзор. – Щось таке робиться в свiтi… Нiчого не розумiю… Катастрофа якась.

По радiо, як завжди в цей час на каналi «Культура», тривав «прямий ефiр» Нiни Ворон. Журналiстка ледь встигала промовити двi-три фрази, як на неi сипався шквал дзвiнкiв. Тема була актуальна: «Оленi у трипiльськiй культурi». Гiсть студii, дослiдник прадавнiх вiрувань, наполягав на тому, що цi гордi тварини вперше зародилися саме тут, а вже потiм тисячолiттями мiгрували на Пiвнiч. Вiн наводив приклади наскельних зображень та малюнкiв на прадавньому кухонному начиннi – кам’яних ножах, кухлях та карафах. На них оленi зображувалися як свiйськi тварини, котрi не тiльки охороняли помешкання язичникiв, але й використовувалися для верховоi iзди, як поводирi для слiпих, як вихователi дiтей i навiть заплiднювачi жiнок. Як доказ вiн наводив давнi фрески, на яких було зображено любовнi сцени мiж людьми й тваринами.

– На деяких давнiх малюнках можна побачити людинооленя i зробити висновок, що мiфiчнi iстоти, яких у Грецii називали кентаврами, – насправдi виникли саме тут… – говорив гiсть студii.

– Вибачте – у нас новий дзвiнок! – час вiд часу перебивала його Нiна Ворон, – i тодi студiя наповнювалася iстеричними криками збитих з пантелику пенсiонерiв, котрi в цей час завжди слухали радiо:

– Шановна ведуча, – говорив приемний баритон, – я е величезним прихильником вашоi передачi! У вас чудовий голос, чи не могли б ми зустрiтися завтра о сьомiй в…

– Дорога радiопередача! Я телефоную з Яготина; i у мене питання до гостя студii: як вiн ставиться до того, що яйця в магазинi подорожчали на 22 копiйки, а цукор – на цiлу гривню?

– Митро Митрович, – вiдповiдав на попереднiй дзвiнок лагiдний жiночий голос, – я як членкиня гурту «Схiднi дримбарi» хочу категорично заперечити: в нашому магазинi цiна на яйця стабiльна.

– О, це ви, Марто Петрiвно! – радiв дозвонювач. – Марто Петрiвно, як ваша нога? Не болить? Допомогла уринотерапiя?…

– Шановнi радiослухачi, – укотре намагалася вгамувати активнiсть громадян Нiна Ворон, – наша сьогоднiшня розмова присвячена актуальнiй проблемi, яку я б окреслила так: чи варто каструвати нашi iсторичнi надбання?! Сподiваюсь, наступний дзвiнок…

Наступний дзвiнок удерся в ефiр обуреним ревом:

– Шановний пане президенте, що ж ми за народ такий…

– Цей дзвiнок, певно, не до нас, – перебила радiоведуча. – Нагадую: сьогоднi в студii дослiдник трипiльскоi культури, почесний член Академii наук… О! У нас ще один дзвiнок… Прошу, ви в ефiрi!

– Каструвати треба всiх… – заскрипiв на всю краiну незадоволений голос чергового слухача. – Каструвати, пекти на пательнях, зодягати в iспанський чобiток, заганяти голки пiд нiгтi, перiщити в хвiст i в…

– Любi слухачi, – увiрвала перелiк тортур Нiна, намагаючись зберiгати привiтну iнтонацiю, – я прошу вас бути толерантними! А мое питання до шановного гостя таке…

Але раптом зачувся досить гучний кашель Академiка, i Нiна Ворон, як справжнiй професiонал, одразу виправили ситуацiю:

– Поки наш гiсть готуеться приймати запитання, послухаемо музику!

В ефiрi залунала пiсня Степана Алаверди:

Над Сибiром сонце сходить
І заходить рано…
Проводжав на бiй кривавий
Олень отамана.
«О, отамане, мiй любий,
Таж вiзьми з собою! —
Повезу тебе, голубе,
До самого бою!»
«Ой, мiй вiрний рогоносець,
Я ж не маю права:
Раптом куля тебе скосить,
На тобi ж – держава!
Хто ж тодi ii засiе,
Ягель хто вiдрие?
Хто ж серденько оленяче
Китайкою вкрие?…»

Пiсня була задовга, та й передача добiгала кiнця. Ройтберг непомiтно для дружини перехилив двi чарки коньяку, ховаючись за оксамитовою портьерою, де в кутку на пiдвiконнi давно зберiгалася закуска у виглядi добряче обкусаного шматка сиру-брi, i перейшов до зали, де на повну гучнiсть працювало iнше джерело найправдивiшоi iнформацii. Поклацав пультом.

Ага… «Парламентськi новини»… Камера показувала сесiйну залу без жодного коментарю. До неi урочисто входила група жiнок-депутатiв, тримаючи за краi величезне вовняне полотно. Пройшовши повз iншi стiльцi, вони зупинилися поруч iз трикутною трибуною, котру нещодавно покинула фракцiя «Захист довкiлля», i… змахнули покривалом. З нього полетiла вовна. Депутати позатуляли носи. По залi залунали гучнi «апчхi». Жiнки пiд команду Меланii Вiтермiняйло «Раз-два… Разом!» накрили порожнi мiсця цiею ковдрою. На екранi виникла фiгура парламентського журналiста.

Бiля нього стояла притрушена вовною, але задоволена панi Вiтермiняйло.

Журналiст, безсоромно позираючи за вирiз ii декольте, попросив прокоментувати те, що вiдбулося.

– Ми, свiдомi люди Украiни, категорично закликаемо iнших бути такими ж свiдомими патрiотами рiдноi батькiвщини! Нiколи! Я повторюю: нiколи не гризти лапландськiй тварюцi украiнську калину!!! Тому сьогоднi всю нiч патрiоти антикорупцiйноi фракцii та iхнi вiрнi посестри плели цю символiчну ковдру з вовни власних оленiв, аби вкрити ганьбою порожнi мiсця тих, хто продовжуе хибну полiтику з насаджування цього неприродного засобу пересування на теренах нашоi рiдноi багатостраждальноi батькiвщини!!! Кас-тру-ва-ти! Кас-тру-ва-ти!!! – почала скандувати вона прямо в мiкрофон, i оператор поспiшив вимкнути камеру.

Наступне ввiмкнення. Бiля камери стояв президент, мiкрофон в руках телеведучого явно тремтiв.

– Пане президенте… – не встиг вимовити вiн, як постать гаранта конституцii вмить обросла мiкрофонами конкуруючих телеканалiв i питання потонуло в тисячi iнших питань.

– Шановнi друзi, – почав говорити вiн. – Любi моi. Моi маленькi вiрнi друзi. Славний народе Украiни… Дорогi спiввiтчизники! Брати i сестри… Колеги… Рiднi! Безцiннi…

Не встиг вiн висловити свою думку, як на екран, затуляючи приемне обличчя, знову випливла червона вiд гнiву панi Вiтермiняйло: «Каст-ру-ва-ти! Каст-ру-ва-ти!!!» – i з почуттям виконаного обов’язку попливла далi, розсiкаючи натовп своiм потужним килем.

Ройтберг напружено вдивлявся в екран.

– Люльок, – гукнув вiн до дружини, – а каструвати – це дуже боляче?

Дружина працювала у ветеринарцi i зналася на цих делiкатних питаннях.

– Скоро дiзнаешся… – пробурмотiла вона з передпокою, все ще роздивляючись плями на чоловiчiй дублянцi. – Це, до речi, бульйон… Прокислий бульйон. Вiдколи це ти почав харчуватися в дешевих забiгайлiвках?…

Але Валентин Самсонович не вiдповiдав. Вiн знову стояв за оксамитовою портьерою i сумно дивився на свою велику стайню. У нiй мучився однорогий Сем. Невже доведеться вчинити над ним ще одну наругу?! Випивши ще чарку, Ройтберг розчулився i пiдiйшов до дружини з тилу – вона якраз починала мити пiдлогу:

– Льолю, – сказав вiн, – коли щось – каструеш сама… Своi руки – не чужi…

Дружина була жiнкою аполiтичною, дивилася лише серiали, увесь час поралася на кухнi, i тому ii несподiвано жорстока вiдповiдь змусила Ройтберга пустити ще одну довгу сльозу.

– Не переживай: вiдкручу власними руками – без наркозу!


* * *

Пiзно ввечерi, не дочекавшись дзвiнка пiдлеглого, Ройтберг вийшов у двiр. Вдома не сидiлося. Муки сердешного Сема ятрили душу. Вiн зазирнув до стайнi. Сем стояв бiля стiни, впираючись своiм единим рогом у стiну, аби зберегти рiвновагу.

– Потерпи ще трохи… – прошепотiв Ройтберг i нервово оглянув двiр: – «Ну якщо ця падлюка не прийде, звiльню завтра ж!»

Аж ось в арцi замаячила знайома постать – Василенко. Пiд пахвою вiн нiс щось загорнуте в цупкий папiр. Вигляд у нього був зацькований, на щоках i на носi набрякли червонi судини. «П’яний!» – промайнула думка. Але Василенко наблизився, i гострий нюх Ройтберга вловив лише запах розпашiлого чоловiчого тiла. «Якщо вiн з таким амбре ходить на iнтерв’ю, – подумав Ройтберг, – зрозумiло, чого в нього нiчого путнього не виходить!»

– Принiс? – запитав вiн.

– Авжеж! – І Василенко розгорнув папiр.

– Ого! – обпiкся Ройтберг ще гарячим лезом. – Ти що, дрова пиляв?…

Василенко автоматично сховав руки до кишень:

– Та той… Як його… Дiти просили ялинку…

– Так лiто ж надворi!

– Та… Ну, так… Лiто… А що?…

Ройтберг тiльки рукою махнув i знову подумав: «І що в ньому знаходить клята бабьонка?»

– Пiшли, – наказав вiн, – допоможеш рога спиляти. А то зовсiм змучилася тварина…

Василенко якось дивно вiдводив очi. Ройтберг пiдозрiло зиркнув на нього. А раптом це вiн? Вiн скоiв цей злочин?! Наступна думка була ще жорстокiшою: а раптом вiн, цей недоносок, i е «оленевий манiяк»? Треба перевiрити: Сем одразу впiзнае свого кривдника.

– Пiшли до стайнi! – знову наполегливо наказав Ройтберг. – Я триматиму. А ти пиляй! Самому не впоратись…

Вiн вимкнув сигналiзацiю, задзеленчав ключима, обережно скрутив колючiй дрiт i вiдсунув загорожу. В стайнi було тихо i тепло. Ройтберг пiдштовхнув колегу до оленя i уважно стежив за реакцiею останнього. Але Сем довiрливо потягнувся до гостя. Вiд того приемно пахло оленем.

– Я його потримаю, а ти давай… – І Ройтберг охопив мiцну шию тварини.

Якби вiн знав, яку важку роботу проробив Василенко годину тому! Цей рiг був точнiсiнько такий, як i той, що тепер лежав у ваннiй Зоi Павлiвни Пiкач у виглядi трьох неоковирних обрубкiв. Семен поплював на своi мозолi i взявся до роботи.

– Знав би, яка падла це зробила – примовляв Ройтберг, погладжуючи тремтячi боки Сема, – закопав би в землю живцем! Кишки б повипускав!

Нарештi рiг вiдвалився, i переляканий, але звiльнений олень застрибав стайнею.

Чоловiки з полегшенням зiтхнули, вийшли зi стайнi. Ройтбер увiмкнув сигналiзацiю. Трохи постояли бiля паркану, запалили. Морозна нiч спускала на землю прозорi зiрки, вони висiли над свiтом, немов золотi павучки на тонкiй павутинцi. Свiт був сповнений гармонii.

– А пам’ятаеш, брате… – почав Ройтберг, на якого природа завжди дiяла як пурген, – як ото ми з тобою…

Вiн хотiв зануритись у сентиментальнi спогади, пригадавши, як у зовсiм юнi роки, ще на першому курсi, вони вчилися цiлуватися «по-справжньому» на помiдорах… Але, поглянувши на похмуру постать колишнього друга, кинув цигарку в снiг i продовжив так:

– Назрiвае така криза, мало не покажеццца… Буду скорочувати штат.

Вiн узяв величезний рiг пiд пахву i попрямував до свого пiд’iзду. Самотня штатна одиниця тоскно дивилася йому вслiд. Зiрки мерехтiли.

Зi стайнi долинали солодкоспокусливi звуки: звiльнений вiд тягаря Сем узявся до дiла.

«Нiчо, нiчо… – подумав Василенко. – Погуляй наостанку!»

Вiн остаточно визначився: «низи» вже категорично не могли жити по-старому!


* * *

Зранку Зоя засiла за телефон. Розгорнула папiрець, що дав iй Василенко, з номером автовiдповiдача приймальнi мера й текстом, котрий треба сказати в слухавку, i почала накручувати диск.

– Алло, алло?! Приймальня? Я б хотiла записатися на громадський телевiзiйний прийом до пана мера.

На автовiдповiдач вона надиктувала свое iм’я, прiзвище, сiмейний стан, професiю, адресу та контактний телефон. Пiсля довгого гудка почула живий i навiть, як iй здалося, сексуальний баритон:

– Перукарка – це добре. Ви проста перукарка?

– Тобто? – не зрозумiла Зоя.

– Ну, маеться на увазi, ви ж не чиясь особиста перукарка – якого-небудь вiдомого полiтика чи шоу-зiрки? Ви ж не маете мiжнародного диплому чи власного салону в центрi мiста? Нам потрiбнi тiльки пересiчнi громадяни… Не викладаете в iнститутi iменi Потопельского перукарське мистецтво?

– А це можливо? – з надiею пискнула Зоя.

– Це – ваше запитання до мера?! – розсердилася слухавка i вже збиралася залунати короткими гудками.

– Нi! Нi! Хай Бог милуе, – швидко сказала Зоя i зазирнула в папiрець, написаний Василенком. – Я проста перукарка зi спальноi околицi. Одиначка…

– Мати-одиначка? – задоволено наголосив баритон.

– Хай Бог милуе, – знову повторила Зоя. – Просто самотня беззахисна жiнка. Вже другий рiк живу без гарячоi води. У всiх вода е, а в мене – нема-а-а-а.

– М-угу… Хороша проблема, – сказав баритон. – Якраз наступного четверга тема зустрiчi пана мера присвячена сантехнiцi. Можете приходити. Я вас записав. На входi вам дадуть перепустку, iм’я вже буде занесено до комп’ютера. Зауваження для учасникiв шоу… тобто, вибачте, зустрiчi таке: в примiщення мерii забороняеться проносити гострi предмети, великi валiзи, вогнепальну зброю, отруту. Забороняеться приходити в коротких спiдницях, перуках, iз нiгтями, довшими за два мiлiметри, iз декольте нижче п’ятьох сантиметрiв вiд рiвня ключиць. Бiлий верх – чорний низ. Усе зрозумiло, жiночко? І – нiяких провокацiй. З’явитися треба за пiвгодини до початку трансляцii, щоб провести репетицiю.

Зоя подякувала i поклала слухавку. Їi взяли сумнiви щодо проникнення в мафiознi структури в такий спосiб. Щось у планi Василенка було не так.

Як вона перед камерою буде пропонувати рiг? Кому? Таким самим, як вона?

Але нiчого вже не поробиш, треба робити хоч якiсь кроки.

Зоя навалила на розпилянi роги рiзного ганчiр’я i почала збиратися на роботу. Навiть телевiзор, як це робила завжди, не увiмкнула…


* * *

…І це була помилка. Адже подii стрiмко розгорталися. Це було видно по червоних очах Яна Євського, Грети Безпулик, Елочки Лазар та iнших працiвникiв рiзних iнформацiйних програм. Тiльки встигай клацати пультом!

Що й робив розгублений Валентин Самсонович Ройтберг та iншi свiдомi громадяни, стурбованi кастрацiйною кризою в парламентi.

– Партiя «Кошлатий друг» у повному складi сьогоднi прийшла до мiсця працi ПІШКИ! – повiдомляв Ян Євський; i на екранi виник сюжет: голова партii – високий молодик з довгим волоссям, стягнутим на потилицi, – гордо, наче Мойсей, вiв крiзь снiговi замети купу людей у дублянках та валянках. За ним дрiботiв репортер.

– Ми категорично проти знущання над тваринами! – важко дихаючи говорив голова партii «Кошлатих», долаючи нерозчищенi гори снiгу. – На знак протесту вiднинi ми ходитимемо пiшки! Якщо наша позицiя буде зiгнорована, кожен з нас – головним чином, здоровi чоловiки i дiвчата вiком до 35 рокiв – зобов’язалися носити молодого оленя вагою до 65 кiлограмiв на власних плечах! Ми за екологiю i рiвнi права мiж людьми i тваринами! Закликаемо всiх свiдомих громадян приеднатися до безпрецедентноi акцii «Любиш кататись – люби i оленя носить!».

На iншому каналi лагiдним голосом викладала своi новини Елочка Лазар:

– На тлi розколу суспiльства, котрий набувае все бiльших масштабiв, нарештi виокремилися партii-лiдери, котрi очолили два непримиренних рухи. Це партiя «Наше – Краще!», котра вже сьогоднi вночi склала антикастрацiйну програму, яка пiдтримуе розвиток вiтчизняного оленярства та вступ до мiжнародноi спiвдружностi «Європейський Олень – Суспiльство Без Загроз» – ЄОСБЗ, та партiю «Гегемонiв» – запеклу супротивницю об’еднання iз захiдними супердержавами. Ситуацiя в краiнi набувае загрозливих та небезпечних форм протистояння. Слiдкуйте за випуском новин на нашому каналi!

Вiдважна Грета Безпулик вела прямий репортаж вiд будiвлi Верховноi Ради, вкриваючись снiгом i долаючи завiрюху. Тут вiдбувалася, на перший погляд, подiя незначна, але цiкава. Як завжди, у перших лавах заколотникiв виступила iнтелiгенцiя, зокрема письменники. Санкцiонована «Нашою – Краще!» акцiя мала лiричну назву: «Остання грудка». Працiвники клавiш та монiтора, вiдшукавши у своiх шухлядах з рукописами грудку сухого спирту (дехто, скориставшись моментом безкоштовного пiару, замаскував пiд це дефiцитне паливо кубик звичайного рафiнованого цукру), вийшли до можновладцiв, аби спалити власнi опуси i таким чином продемонструвати протест проти кастрацii!

Велика група творцiв почала свою ходу вiд центрального майдану. Попереду на широких ношах четверо молодикiв несли велетенський стилiзований рiг, до якого була прикута чарiвна брюнетка з однiею оголеною груддю. За процесiею бiгла молодь iз Киево-Могилянськоi академii. Студенти голосно вiтали своiх кумирiв i, скориставшись зупинками, пiдписували у них книжки.

«Дивись-но, – благоговiйно перешiптувалися в юрмi, – це ж брати Парканови!» – «А то хто?» – «Який?» – «Та ось, в чорних окулярах?» – «Це ж сам Чук Бокал, темнота!» – «Йой! – скрикували дiвчата. – Я бачу Андрiя Ховича!!! Я зараз помру!!!» – «А кого вони ото несуть?» – цiкавилися всi.

«Здаеться, це – Роксана Завушко!» – «Ти здурiв? Вона ж стрижена» – «Тодi – Фрiда Гирич! Точно!» – «Пацан, ти що, обкурився? У Фрiди знаеш якi цицьки! Ого-го!!!» Натовп коливався i поволi приеднувався до мiтингуючих.

Побачивши наближення процесii, Грета Безпулик дала вiдмашку операторовi, той почав наводити камеру на збудженi обличчя митцiв, тим часом Грета вела репортаж:

– Як завжди, у часи народних зрушень, попереду виступають тi, хто е ототожненням сумлiння нацii. Ось вони – митцi!!! Ви можете побачити iхнi схвильованi обличчя. Особисто я впiзнаю багатьох дiячiв сучасного лiтературного процесу: це…

Грета скосила очi до списку, котрий приховувала в рукавi шиншиловоi шуби. (Ройтберг, сидячи по той бiк екрану, зловтiшно посмiхнувся, адже в нещодавньому iнтерв’ю «Вiтчизняному Оленяревi» панi Безпулик зiзналася, що не читае вiтчизняних письменникiв.)

– Це… – повторила Грета, намагаючись розiбрати прiзвища в списку iз прикладеними до нього фотографiями. – Це…

– Ганьба продажному телебаченню, яке не платить вчасно бабки найманим сценаристам! – несподiвано сунувши свою пику до камери, брутально вигукнув у мiкрофон один з демонстрантiв, i Грета, швиденько звiривши фото iз прiзвищем, радiсно продовжувала:

– Це – Ульян Олесенко! А ось я бачу кумира демократично налаштованоi молодi пана Бажана, поруч iз ним крокуе юний генiй, який не побоявся вийти сьогоднi на мороз, – Лель Дервiш. Звичайно ж, прихильники лiтератури впiзнали i панi Марту Ос, i пана Позалiзянського, i ветерана конкурсу «Шоколадне слово» Покатюху, i таких корифеiв, як Пенклубков, Кононаденко, Влодко Кляр та Федiр Дюк…

Вона продовжувала зачитувати список, поки ненажерливе вiчко камери впивалося в заснiжену грудь жiнки на ношах.

Аби припинити це неподобство, панi Безпулик звернулася iз запитанням до представницького вигляду жiнки з очима переляканоi сарни та з чорним чоловiчим портфелем у руцi, котра стояла поблизу:

– Представтеся, будь ласка!

– Ми видавництво «Нiрка»! – несподiвано дзвiнким голосом закричала жiнка, вчепившись в мiкрофон трохи вище того мiсця, де його тримала панi Безпулик. – Ми прийшли пiдтримати своiх авторiв i взагалi всiх письменникiв у благороднiй справi захисту свободи пересування!

– Що тут мае вiдбутися? – продовжувала Грета, смикаючи мiкрофон до себе i критично оглядаючи довге чорне пальто i капелюшок спiврозмовницi.

– Ми, видавництво «Нiрка», прийшли пiдтримати своiх… – жiнка з очима сарни помiтно хвилювалася: iй кортiло скористатися нагодою i сказати якомога бiльше, – …своiх авторiв – кращих авторiв у свiтi!!! До речi, ось там – вона з гордiстю тицьнула пальцем у прикуту до рогу жiнку, – саме наша авторка! Орися Шушиленко – модель В’ячеслава Зайцева, колишнiй радник мiнiстра юстицii, автор вiдомого роману «Ідiоти»! Книгу можна придбати у книгарнi за адресою…

Грета Безпулик зробила непомiтний знак оператору, але сарна в капелюсi встигла прокричати адресу крамницi та ще й пiдступним прийомчиком вихопити мiкрофон з рук розгубленоi журналiстки. Другою рукою вона вже витягала з натовпу якусь фарбовану блондинку зi словами: «А це теж – наша авторка!!! Вона написала роман „Зухвалi роги вiдрубають!”» Блондинка сором’язливо посмiхнулася i зненацька показала в камеру язика. Грета Безпулик, як учениця, котру викликали до дошки, гучно дмухнула на свiй чуб i спробувала вiдiбрати знаряддя своеi працi. Це iй вдалося лише пiсля того, як жiнка в чорному пальтi й капелюсi з крисами, зiбравши довкола себе однодумцiв, почала скандувати: «На-ше-кра-ще! На-ше-кра-ще!!!»

З деяких вiкон Ради вмить висунулися розпашiлi обличчя прихильникiв партii «Гегемонiв»: «Каст-ру-ва-ти!!!» Каст-ру-ва-ти!» – i в натовп полетiли гумки, скрiпки, ручки, паперовi кульки, яблучнi недогризки, недоiденi бутерброди з сьомгою та навiть настiльнi гiпсовi статуетки.

Далi камера знiмала з безпечноi вiдстанi. Глядачi могли спостеiгати, як прикуту жiнку зняли з нош, а натомiсть пiд рiг почали скидати грудки сухого спирту. Пiсля багатьох зусиль (адже рафiнованого цукру виявилося трохи бiльше, нiж спирту) вогнище зайнялося. Письменники почали жбурляти в нього теки з рукописами. Камера давала крупнi плани титульних сторiнок: «Солона Оленюся», «Снiговi дослiдження оленевого сексу», «Гiн демократичного оленя», «Поклонiння оленю», «Дванадцять оленiв», «Оленiада в Житомирi», «Оленiум»…

– Ну ось у такий спосiб нашi митцi намагаються довести… – завершувала сюжет панi Безпулик, – довести, що… що…

– …пити на морозi – шкодити здоров’ю! – знову нахабно вигулькнув перед камерою той самий брутальний тип, котрий зiпсував iй настрiй вiд самого початку.

Грета знервовано смикнулась, непомiтно штовхнула його ногою i повернулася до камери:

– Що… що криза в краiнi наростае! – радiсним голосом закiнчила вона. Пiд крики «Каст-ру-вати!» i «На-ше-кра-ще!» червоне вiчко камери згасло.

Грета полегшено зiтхнула i вжила звичайноi рiдноi ненормативноi лексики…

…Валентин Самсонович Ройтберг не мiг цього чути. Але сидячи на своему диванi, в унiсон вимовив те ж саме.


* * *

Наступного дня Зоя Павлiвна Пiкач почала збиратися на прийом до мерii. Уночi вона не стулила очей анi на хвилину, тричi виходила до ванноi кiмнати помацати обрубки. Уранцi вона старанно зрiзала нiгтi й почала напружено думати, чи е в ii гардеробi «бiлий верх – чорний низ». Бiла напiвпрозора водолазка з люрексом не пiдходила. Чорнi лосини часiв юностi, котрi вона часом носила в хатi, аби спокусити то одного, то другого коханця, – теж. Вона згадала про знайому шинкарку з мiсцевого генделика i почала набирати ii номер. На щастя, шинкарка мала сьогоднi другу змiну i була вдома.

– Виручай, подруго! – сказала Зоя. – Хочу позичити в тебе одяг…

– Ну, тих трусiв, що я тобi показувала вчора, звiсно, не дам! – вiдрiзала шинкарка Муся. – За тиждень принесуть такi самi – тодi й купиш! Я ж тобi казала: треба було брати одразу! Хоча на твою…

– Не про те мова, – увiрвала ii Зоя, – менi потрiбна бiла блузка i чорна спiдниця! Тi, що ти одягаеш на роботу!

– Та ти що?! – вигукнула здивована Муся. – Це ж кам’яний вiк! Кого збираешся спокушати?

– Господи, та нiкого. У мене дiлова зустрiч.

– Яка? З ким? Розповiдай!

– Нема часу на балачки, – поглянула на годинник Зоя. – Побачиш сьогоднi по телевiзору. В шiстнадцять нуль-нуль.

– Капець! – захоплено прокоментувала Муся i печально додала: – Але блузку треба прати. Я ii вчора кетчупом замастила. Навмисно.

– Навiщо? – запитала Зоя, прикидаючи, чи встигне попрати, просушити й попрасувати унiформу.

– Ну, знаеш, отих, що нишпорять по хатах… Тих, з телевiзора, що перуть «Тайдом» i кажуть: «Ви ще не в бiлому – тодi ми йдемо до вас!». Не прийшли, гади! Ще там з ними Верка Сердючка ходить… А я ж ii так люблю…

Муся була проста i довiрлива.

– Добре, – сказала Зоя, – я сама поперу. Тiльки ти менi ii негайно принеси, бо в мене обмаль часу – треба зачiску зробити. Або малого свого пришли. І не забудь спiдницю!

Подруги побалакали ще з годинку про переваги «Тайду» над «Арiелем», одностайно вирiшили, що «Ванiш» – повна фiгня, а мило «Дуру» – вигадка мужикiв-iмпотентiв, бо самi дурнi. Не встигла Зоя покласти слухавку, як у дверi подзвонили. Невже Мусьчин малий iз важливим згортком?!

Але на порозi стояв Бодя… Бульйон Зоя використала ще вчора. Довелося вiдчинити дверi. Головне не пустити нахабу далi передпокою.

Як завжди, Бодя жував велику кулю з п’ятьох зелених гумок. Рот його був переповнений слиною. Зоя зморщилася.

– Ну?… – смiливо сказав Бодя тоном техаського рейнджера i густо почервонiв.

– Що – «ну»? – знервовано повторила Зоя i почала розчiсуватися перед люстром.

Бодя зомлiв i, як годиться, видув велику кульку.

– Ну… Як там рiг?

– Та ти що, хлопе, шантажувати мене прийшов? Який такий рiг?! Рiг – то мертвий вантаж, клопiт один. От будуть грошi… Тодi побачимо. А зараз нема про що говорити… Половина справи не рахуеться.

Бодя напружив чоло, втягнув кулю назад.

– Я згоден i на половину… справи, – пробурмотiв вiн.

– Себто?… – не зрозумiла Зоя Павлiвна.

– Ну, той… – сказав Бодя, i знову з його рота полiзла зелена куля.

– Ти ким хочеш бути? – спробувала перевести розмову Зоя, поглядаючи на годинник. – Мабуть, склодувом?

Бодя знову напружився.

– Не хочу… – промимрив вiн.

– А чого ж ти хочеш?!

Бодя голосно втягнув кульку.

– Ти можеш дихати нормально? – суворо запитала Зоя. – Кажи i йди геть: у мене обмаль часу!

Бодя витер рота, пару разiв жуйнув i наважився:

– Сек…усу…

– Чого? – не зрозумiла чи вдала, що не розумiе, Зоя Павлiвна.

– Ти обiцяла… – пробурмотiв Бодя.

– Кажу ж тобi, йолопе: рiг – то пiвсправи. Вiдпиляти рiг може кожний!

– Ну… Нехай буде пiвсправи… – сказав Бодя i ледь стримав бажання дмухнути в глевкий кавалок, котрий перекочував у ротi.

– Та як ти собi це уявляеш? – засмiялась Зоя. – Ногу показати тобi, чи що? Якого ще «секусу»?

– Не-тра-ди-цi-й-но-го… – по складах вимовив Бодя i видав «на-гора» таку кулю, що Зоя змушена була вiдступити на два кроки в тiсному передпокоi та випустила з рук гребiнець.

Скориставшись нагодою, Бодя швидко витяг з кишенi касету з яскравими красномовними малюнками:

– Ось тут усе показано…

Зоя прийшла до тями.

– Ах ти шмаркач! Негiдник! Крадiй! Таке пропонувати! Пiвсправи йому подавай! Це ж треба, що вигадав! Пiвсправи!!!

Зоя зареготала. І бiдолашний Бодя iнтенсивно запрацював щелепами.

– А ну кажи менi, що ти маеш на увазi? – наступала на нього Зоя Павлiвна, вiдтискаючи до дверей. – Кажи менi прямо! В очi дивись! Я сказала в очi!

Бодя розгублено замекав. Ситуацiю врятував дзвiнок у дверi. Розпашiла Зоя рвучко розчахнула iх. На порозi стояв шинкарчин малий iз пiдозрiлим згортком в руках.

Бодя закляк, поглядаючи то на нього, то на згорток – з рота самi по собi полiзли цiлi грона зелених куль. Недосяжна Зоя здалася йому ще недосяжнiшою. Ледь не збивши хлопця з нiг, вiн вискочив на сходовий майданчик, ляснувши малого по худенькому плечу:

– І тебе обдурить, братан… – прошепотiв вiн i хилитаючись пiшов вниз.

Зоя взяла пакет з одягом. І пiшла замочувати блузку.

Висновок iз вiзиту Бодi вона зробила один: треба якнайшвидше позбутися речових доказiв i перевести iх в надiйний грошовий еквiвалент.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/iren-rozdobudko/olen-ada/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.