Книга - Руденька

Руденька
Юля Пилипенко


Десять рокiв тому украiнськi лiкарi винесли Юлi вирок: до свого вiсiмнадцятого дня народження вона мае вмерти. Ця книга – своерiдний щоденник-сповiдь, де кожен рядок – не уява авторки, а подii з ii життя. Історiя Юлi приводить нас у тi днi, коли iй здавалося, що нiчого не можна змiнити, коли вона не впiзнавала свого обличчя й тiла, а руде волосся вiдбивалося в дзеркалi фiолетовим, впродовж однiеi ночi змiнивши колiр… З дивовижною вiдвертiстю та оптимiзмом, який за таких обставин здаеться неймовiрним, Юля розповiдае, як заново вчилася любити життя i насолоджуватися ним, що е найважливiшим, коли народжуешся вдруге. Ця книга – не просто iсторiя боротьби життя зi смертю, це ще й iсторiя кохання. До чоловiка, до життя, до себе.

Ви колись замислювались, що б зробили, якби це був останнiй день вашого життя?… Тодi ця книга для вас.





Юлiя Олександрiвна Пилипенко

Руденька



Dedicated to all the people

who saved and created my life.[1 - Присвячуеться всiм Людям, якi рятували i зробили можливим мое життя.]







Вiд автора



Вiтаю!

Мене звати Юля, менi 25 рокiв, i я хочу звернутися до вас iз таким ось питанням.

Ви коли-небудь запитували себе: «Що б я зробив(-ла), якби сьогоднi був перший i останнiй день мого життя?» Банальний початок, чи не так? Але майте терпець. Нi – викиньте книжку геть. Зробiть так, як вам хочеться. Я це поважаю. Питання саме по собi гарне, та насправдi воно не потребуе вiдповiдi. Воно потребуе вiд вас дiй i вчинкiв – крокiв, що грунтуються на любовi до життя. Можна щодня ставити собi це запитання, навiть вiдповiдати на нього, а що з того?

Протягом останнiх семи рокiв кожен мiй ранок починаеться однаково – я розплющую очi й запитую себе про це. А вже потiм роблю все, що заманеться. Те, що зробила б у разi, якби це був останнiй день мого життя. Водночас моi загостренi почуття змушують мене повiрити в те, що все для мене вперше… Ви, напевно, вже здогадалися, що мiй ранок починаеться не о 7.00 i не о 8.00… Вiн починаеться тодi, коли я цього забажаю. Я сама вибираю, коли починатись моему ранковi. Інодi це 19.30, а iнодi – 21.00. Залежно вiд того, о котрiй годинi для мене почалася нiч. Інодi моя нiч починаеться о 9-й ранку…

Я лiтаю на побачення до рiзних краiн, в той самий час маючи любовнi стосунки. Легковажнiсть? Авжеж. Я можу спинити авто в центрi мiста, спричинивши затор, увiмкнути аварiйку, вийти i спостерiгати пiд колективне волання автомобiльних сигналiв, як у бездонному небi пролiтае лiтак. Просто тому, що я люблю лiтаки i iхнi бiлоснiжнi слiди, якi вони залишають не тiльки в небi, а й у моему життi. Я можу тижнями не вiдповiдати на телефоннi дзвiнки просто тому, що менi не хочеться нi з ким спiлкуватися. Егоiзм? Стовiдсотковий.

Я можу терпiти голод кiлька днiв, вiддавши своi останнi грошi безхатченку… не тому, що я завжди така добра чи чуйна, а просто тому, що цього дня менi потелефонував той, дзвiнка вiд кого я чекала два тижнi, i менi хотiлося, щоб усi люди на свiтi були так само щасливi, як i я. І якщо iх сьогоднi ощасливлять моi грошi, чому нi? Дурiсть? Можливо.

Я святкую Новий рiк тодi, коли менi заманеться. При цьому я нiколи не ставлю ялинку. Вона в мене лежить. Гарна, проте лежача. Пофiгiзм? Певна рiч.

Знаете, як я молюся? Я маю свою особисту церкву. Це мiст. Вiн гарний. Я його дуже люблю. Коли менi погано чи добре, я скуповую всi повiтрянi кульки в мiстi, прив’язую до них паперового лiтачка, на якому пишу свое прохання або подяку. До кого я звертаюся i кому дякую? Про це я розповiм вам трохи згодом. Я приiжджаю на цей мiст, виходжу з машини i запускаю в небо десятки напомпованих гелiем куль, якi передають мое бажання в надiйнi руки. Дитинство? Романтика? Так. Але менi так подобаеться. І бажання здiйснюються.

Знаете, що я зробила, коли менi було двадцять один, i чоловiк, удвiчi старший за мене, зiзнався у зрадi, а потiм мiсяць убивав мене своiм негативом? Я подарувала йому бiлий «Hummer», щоправда, лише на один вечiр… i вечерю при свiчках. Не тому, що менi на той час аж так уже хотiлося зробити йому приемнiсть чи, навпаки, було байдуже, а тому, що я, як завжди, прокинулася вранцi i поставила собi те ж таки питання. А потiм подумала: якби сьогоднi був перший i останнiй день мого життя, я б усе одно подарувала йому бiлого «Hummer’a» i вперше в життi зготувала б для нього вечерю, навiть усупереч тому, що вiн бiльше не був героем мого роману.

Я практично не ношу годинникiв: усi вони в мене зупиняються – дорогi й дешевi. Я живу поза часом, живу виключно для себе, а ще – для людей, яких я шалено люблю.

Мiй спосiб життя завдае чимало клопоту i переживань людям, якi мною дорожать, та вони мене розумiють… Вони знають, чому я живу саме так, i я не маю потреби перед ними виправдовуватися, пояснювати мотиви своiх вчинкiв i поведiнки, яка не завжди вкладаеться в межi усталених поглядiв. Причина проста: я задихаюся вiд життя, люблю його до слiз та iнодi доводжу свою любов до цiлковитого свавiлля… Я розкладаю мелодii на тисячi звукiв, досi плачу, коли бачу сонце… я люблю цей свiт так, як люблять раз у життi. Вперше i востанне. Просто тому, що для мене не iснуе «завтра». Мене не хвилюе «завтра». Що це за день – «завтра»? Це мiф. Утопiя. Вигадка.



Я хочу розповiсти вам свою iсторiю, в якiй немае анi крихти вигадки. Лише щира правда, заснована на грi долi. Я навiть не змiнила iмен. Адже це реальна iсторiя мого життя, i я не хочу називати чужими iменами Людей, якi зробили його можливим. Що вам до моеi iсторii? Звiсно, нiчого. У кожного з вас повнiсiнько своiх власних iсторiй, клопотiв i переживань. У кожного з вас свое Життя. Але я вважатиму за честь, якщо ви все-таки прочитаете мою iсторiю до кiнця. У такому разi в мене буде до вас одне прохання. Спитайте себе: «А що б я зробив(-ла), якби сьогоднi був перший i останнiй день мого життя?» Не треба вiдповiдати, просто спитайте. І якщо хоча б одна людина зрозумiе мене i зробить те, про що я так прошу… це означатиме, що я недаремно подарувала вам свою душу разом з ii вадами i переживаннями… недаремно пустила вас у свое життя.

Моя iсторiя починаеться вiд сьогоднi. Я не хочу говорити «з кiнця». Вважайте, що ви зi мною щойно познайомились i я беру вас iз собою в подорож моiм життям. Смiйтеся разом зi мною, засуджуйте моi легковажнi вчинки, дорiкайте в чомусь, а iнодi… просто мiцно тримайте мене за руку. Ласкаво прошу до мого LIFE JOURNAL. І не забувайте: у ваших руках – моя душа i вся правда про мене.



Я дуже хочу, щоб ви полюбили життя так, як люблю Його я…

Yours, but not Forever,[2 - Ваша, але не назавжди (англ.).]

Руденька




7 сiчня 2011 року


Сomme а un rocher,

Comme а un peche,

Je suis accroche а toi…[3 - Мов до скелi, мов до грiха, я прикута до тебе… (Фр.)Композицiя: «Je suis malade», виконавець: Lara Fabian, альбом: «Carpe Diem» (1998).]


Париже… привiт, Коханий… Добридень, Мiсто з великоi лiтери… Я знаю, що про Тебе вже все сказано, все проспiвано, все написано… Про Тебе говорили i писали в усi часи, надсилали друзям, знайомим i заздрiсникам листiвки з Твоiм зображенням… але чи часто пишуть особисто Тобi? Париже, Ти коли-небудь одержував листи? Я не розумiю, як можна говорити про Тебе як про мiсто… Хiба мiста вмiють вiдчувати, як Ти i я? Хiба мiста здатнi так зрозумiти людину, як зрозумiв мене Ти, Париже? Я була в багатьох чудових куточках цього свiту, i це дiйсно були «просто мiста»… А Ти – живий, справжнiй, божевiльний, почуттевий, чарiвливий… Ти змушуеш мрiяти тих, хто не знав, що таке Мрiя… Ти викликаеш сльози на очах людей, якi в життi можуть заплакати тiльки одного разу – втративши своi статки… Ти проникаеш у душу i в пiдсвiдомiсть… Ти пiдкрадаешся майже непомiтно… тихо… тактовно… з притаманним лише одному Тобi шармом… а потiм завдаеш одного удару – влучного, чiткого, просто в десятку, що зветься Серце…

Твое зухвале небо дивилося менi просто в очi, розумiючи мене без слiв, читало мене, як розгорнуту книгу… бачило всi моi думки, загострювало бажання, змушувало мiркувати над тим, що я всiма силами намагалася забути… Париже, Ти довiдався про всi моi таемницi i як найвiрнiший друг поховав iх у темних закутках Монмартру… Як дивно було спостерiгати тi сотнi людей, якi стояли поруч зi мною неподалiк вiд Сакре-Кер… i дивились на Тебе згори вниз… Вони дивилися то на мене, то на Тебе, але не розумiли, що ми з Тобою заодно… вони не чули нашоi розмови… вони не пiдозрювали, як багато ми сказали одне одному там… на Монмартрi… Вони дивились на Тебе зверхньо, але Ти, Париже, все одно линув над ними… Ти спостерiгав за цими людьми дещо iронiчно i знуджено… втiм, як i я…

Ми з Тобою такi схожi… ми з Тобою такi вiльнi… нам не потрiбнi цi обличчя, безглуздi слова, дурнi прагнення, iдiотськi вчинки, погляди, що в бiльшостi своiй е ознакою вульгарностi, пихи i порожнечi душi… У нас е спiльна таемниця, i це справдi об’еднало нас у пару… Я кохаю Тебе, а Ти – мене. Все просто i трохи чарiвливо. Скажу Тобi чесно: я в захватi вiд твоеi свободи. Твоi зорi нiколи не вмирають… Твое Сонце нiколи не калатае перед тим, як увiйти до чиеiсь спальнi чи навiть до чийогось життя… Твоi будинки i шато можуть чудово iснувати без людей, i при цьому вони не стануть пусткою, не втратять свого шарму, навпаки – ще бiльше збережуть свою атмосферу та унiкальнiсть… Навiть твiй мiсяць… не якийсь там, а французький…

Париже… рiдний… я полечу вiд тебе – ти не напишеш, не подзвониш, ти просто запам’ятаеш мене i чекатимеш… терпляче, безцеремонно, без трепету в серцi, але з iнтересом… ти чекатимеш просто тому, що Тобi цiкаво, яку таемницю я пiдготую до нашоi наступноi зустрiчi… Ти i Я – майже iдеальнi коханцi… Тебе можна шалено любити, розчинятися в Тобi, довiритися Тобi, вiддатися Тобi раз i назавжди, врештi-решт, до Тебе можна втекти… але при цьому знати i розумiти, що пiсля чергового розставання Ти не потурбуеш, не потривожиш, не докучатимеш дурними розмовами i банальними, нещирими фразами… Ти просто спокiйно чекатимеш… бо Тобi начхати, що буде далi… але в той же час, коли ми побачимося з Тобою наступного разу, Ти усмiхнешся своею найпривабливiшою усмiшкою i скажеш менi: «Bonjour, Jolie… менi тебе бракувало»… без зайвих слiв просто обiймеш мене… i ми знов зрозумiемо одне одного…

Ми разом зустрiли Новий рiк… я так про це мрiяла… ще з дитинства, пiсля нашоi першоi зустрiчi… коли я, маленька, вiдвернувшись до вiкна в автобусi, намагалася приховати своi сльози вiд моiх улюблених батькiв, якi познайомили мене з Тобою… i, напевно, я закохалася ще тодi… тому й плакала… І ось… через стiльки лiт… я зустрiчаю Новий рiк наодинцi з Тобою… В той час, як триста п’ятдесят тисяч людей прогулювалися Єлисейськими Полями, я блукала алеями твоеi безсмертноi душi… i захоплювалася Твоею байдужiстю… i менi так само було байдуже… якщо чесно, менi просто було начхати… я була з Тобою, а триста п’ятдесят тисяч людей i новорiчнi салюти – всього лиш анiмацiя… Ти пам’ятаеш, як Ти сховав мене, забрав iз цього натовпу? Ти нiжно взяв мене за руку i потягнув за собою на авеню Рузвельт… до ресторанчика, де ми не раз зустрiчалися… Ти, мабуть, шепнув щось офiцiантовi, бо вiн пiдготував для мене столик на терасi в заповненому по саму зав’язку ресторанi… Ти ж чудово знав, що менi потрiбен столик саме на терасi, адже завжди, зустрiчаючись iз Тобою, я курю… курю навiть тодi, коли кидаю курити назавжди… i в цьому ми з тобою теж схожi… нам подобаеться пускати дим… бо ми з Тобою дихаемо чистим повiтрям Свободи, Життя i Любовi… Ти пам’ятаеш, як офiцiант жартома пiдкурював менi крiзь прозору скляну огорожу… а я, так само жартуючи, прикурювала вiд веселого вогника вiддзеркаленого полум’я його запальнички? Ти пам’ятаеш Наше «Bonne Annee»? Всi по двiчi цiлували мене… а Ти, як завжди, холодним оком дивився на те, що вiдбуваеться…

Ти пам’ятаеш моi ранковi пробiжки Єлисейськими Полями… вiд величноi Трiумфальноi арки до вiчного Лувру? Ти пам’ятаеш, як жадiбно я ковтала Твое повiтря… i як вiд Твого холодного, але одночасно палкого зимового дихання на моi очi наверталися сльози? Ти пам’ятаеш назву пiснi, яку Ти пiдслуховував у моiх навушниках пiд час ранкових кросiв… «Babe, I’m gonna leave you…»… вiтер перекладав Тобi англiйськi слова французькою… а мiй прискорений пульс вибивав дивним ритмом напис майже посеред стежки, що вела вiд мого розуму до серця: «Дiвчинко, я збираюся покинути тебе»… а я все бiгла i вже не розумiла, звiдки взялися сльози: чи це Твое зимове дихання, чи це я… а Ти все пiдморгував менi фарами дорогих авто…

Париже, рiдненький, якби ми були подружжям, я погодилася б заприсягтися Тобi у вiчному коханнi, але ця моя присяга трiшки б вiдрiзнялася вiд тiеi, яку дають у кiно… Це прозвучало б приблизно так: «Я присягаюсь кохати Тебе тим нерозсудливим коханням, на яке здатна я i тiльки я… Я присягаюся вiдчувати Тебе так, як можу вiдчувати Тебе тiльки я… Я готова, але не присягаюся кохати Тебе завжди, та все ж я присягаюся шалено кохати Тебе сьогоднi… i хай наше “завжди” тривае тiльки сьогоднi… адже для нас iз Тобою не мае абсолютно нiякого значення, що буде завтра… а якщо раптом i наше “сьогоднi” триватиме завжди… тодi, Париже, друже мiй… Земля все-таки не така вже й кругла…»

Париже, ми з Тобою – майже iдеальна пара… ми переживемо розлуки i жарти долi… але Ти безсмертний, а я – не зовсiм… тому не зволiкай, друже мiй… не вiдбирай у мене дорогоцiннi секунди щастя… забери мене до себе якомога скорiше… давай разом попросимо про це Всесвiт… Ти ж знаеш, я волiю втiшатися Тобою, а не спогадами про Тебе… тому я кажу Тобi: «А Б’ЄНТО»…

P. S. І ще: Ти вiдгадав моi таемницi, але не будь таким ревнивим… Так, у цьому свiтi iснуе чоловiк, який дуже схожий на Тебе… але не конче було щодня дорiкати менi, повторюючи по-французьки «Il у а», з легким глузуванням пiдкладати менi в готель мило, запах якого не те що б зворушив мене… але цей запах торкнувся тiеi невидимоi хмарки, що вилiтае з тiла (21 грам), коли людину забирае у свiй таемничий свiт всемогутне небо… цей клятий запах дорогого французького мила… цей запах, який нагадуе запах чоловiка, якого менi бракуе… i я сподiваюся, що Вiн, так само як i Ти, коли-небудь просто мовчки обiйме мене… ще раз… i бiльше вже не вiдпустить.




16 грудня 2010 року


Ну как же ты

Понять не можешь,

Что мне порою так нужна

Просто тишина…[4 - Композицiя: «Слова, слова», виконавцi: Теона Дольникова та Гоша Куценко, рiк виходу: 2003.]


Моя барна стiйка була захаращена десятками книжок: я захоплювалася творчiстю Моне, я дiзналася все про життя Ван Гога, Тулуз-Лотрека, Гогена, Анрi Руссо й усiх iмпресiонiстiв… я запоем читала Стендаля, Мопассана, Гюго i Андре Моруа… Аполлiнер став моiм улюбленим поетом, Пiкассо й Далi – майже кумирами… Це була якась невтолима спрага до знань: менi подобалось i вiдчувати цю спрагу, i насичувати ii… Я була в захватi, коли дiзналася, що Далi розробив лого для карамельки «Чупа-чупс»…

Господи, ну як менi дати iм зрозумiти, що мiй жах не в сонному кошмарi… а в тому, що прокидаючись я розумiю: все це був тiльки сон… Усе перевернулося: у своiх снах я бачила iншу реальнiсть… сонячну, таку, якою був мiй Листопад. А в реальному життi не було нiчого, крiм туги й незмiренного смутку. Історiя повторювалась. Як менi пояснити iм, що треба просто дати менi спокiй? Усе. Мене немае: я вмерла, випарувалась, заховалася, полетiла геть, зачинилася в шафi, позичила у Гаррi Поттера мантiю-невидимку… обирайте будь-яку легенду, що не образить вашого самолюбства… лишень припинiть менi дзвонити i називати мене «моя дiвчинко». Досить читати менi по телефону казки на нiч i розповiдати, як багато ви всi готовi для мене зробити. Панове, я нiколи не була «вашою дiвчинкою» i нiколи нею не буду! Я бiльше не користуватимусь Інтернетом i не вiдповiдатиму на вашi дзвiнки. ЩЕЗНІТЬ! Мое серце належить тiльки Йому i бiльше нiкому. А ще один чоловiк нещодавно це серце збурив…

P. S. Так не може далi тривати… мене врятуе або Париж, або трохи сонця… а ще краще – паризьке сонце.




24 жовтня 2010 року, ближче до полудня…


Сколько в моей жизни было

этих самолетов…

Никогда не угадаешь,

где же он не приземлится…[5 - Композицiя: «Самолет», виконавець: Zемфiра, альбом: «Вендетта» (2005).]


Я сидiла в аеропорту «Шереметьево»… втомлена, розбита i спустошена… Я летiла «додому»… А що «вдома»? І де цей «дiм»? Ах, так… у Днiпропетровську… Принаймнi це пiдтвердив мiй посадочний. Хай живе Днiпропетровськ! Мiй Рiдний Дiм! Вiтаю тебе, чудове мiсто з уi…ю гармонiею… Добре, що в мене все ще е машина i собака… ну й квартира… хоча… цiкаво, чи в мене ще е квартира? Було б кумедно: я заходжу додому, а мене там чекае новоспечена сiмейна пара… Приемно очам: вона стоiть бiля моеi незайманицi-плити i готуе паровi котлетки… а вiн, той, хто був моiм, з усмiшкою, сповненою умиротворення, у якiй вiдбилася вся краса родинного вогнища, дивиться телевiзор… а ще краще – читае «Комсомольську правду»… І тут я: «Вiтаю, почувайтеся, як удома… у холодильнику е трохи Evian й курячого фiле для мого собаки…» Або отак… хоча краще нiяк. Ця позитивна хвиля моiх думок заносить мене до якогось росiйсько-iталiйського ресторану в аеропорту: я переглядаю зачароване меню… i мiй вибiр, що зараз цiлком став жертвою мого настрою, о дев’ятiй ранку зупиняеться на мартiнi, мартiнi… або мартiнi. Це беручи до уваги, що за п’ятнадцять хвилин перед тим я на останнi росiйськi рублi купила в Duty Free «Martini Gold by Dolce amp;Gabbana». Менi завжди подобалася Монiка Белуччi, то чи могла я не спробувати напiй, який рекламував ii чорно-бiлий образ? Можливо, я прилечу додому i вип’ю цей чудовий дизайнерський лимонад з моею новою родиною… дiдько… знову я про них думаю… Отже, пiсля п’ятдесяти грамiв огидного теплого мартiнi, випитого в товариствi спортсменiв-iнтелектуалiв i двох повiй, я рушила до свого гейту… На той час я не думала про те, що пiсля прильоту «додому» у мене можуть виникнути проблеми з украiнським паспортом, до якого не було вклеене нове фото. На росiйському кордонi мене дуже суворо попередили: «Я взяв вас на замiтку… наступного разу, якщо ви прилетите з цим самим паспортом, ви не зможете потрапити на територiю Росiйськоi Федерацii»… По-перше, я сподiвалася, що наступного разу не буде… По-друге, я завжди лiтаю iз закордонним паспортом, який у той час, як росiйський прикордонник проголошував свою урочисто-погрозливу промову, спокiйно лежав собi у нiмецькому посольствi мiста Киева, прикрашений шенгеном на три роки… а по-трете, менi тодi було однаковiсiнько: мене не хвилювала нi Росiйська Федерацiя… нi Украiна… нi все iнше… бо я нiчого не вiдчувала. Я ЗОВСІМ НІЧОГО НЕ ВІДЧУВАЛА. Олiгархiчна Москва украла всi моi певною мiрою дитячi мрii, i найстрашнiше – я навiть не знала, як вона з ними поведеться. У моiй душi була така сама пустка i холоднеча, як i в порожньому аеропорту «Шереметьево»: не було емоцiй… не було сил… бажань, почуттiв, турбот, смiху, злостi, слiз… У менi не було нiчого… Я сiла в автобус, який мав радiсно допровадити своiх пасажирiв до лiтака. Стояла бiля навстiж розчинених дверей… у геть розхристаному «Монклерi», в угах, тоненьких колготках… але навiть не вiдчувала холоду… мене нiщо не хвилювало, нiщо не чiпало, i ось тодi стало страшно… я подумала: «А що коли так буде завжди? Якщо раптом я бiльше нiколи не зможу вiдчути i покохати?… Якщо нiколи бiльше не зможу заплакати – вiд щастя чи з горя?… Якщо це кiнець… кiнець мого внутрiшнього свiту?» Я не знаю, що б сталося, якби я тодi так не подумала…

Звiдки менi було знати, що саме тiеi митi Зрадлива Доля i Його Величнiсть Випадок одночасно пiдслухають моi думки, а далi трохи порадяться i вирiшать таке: «Нехай вони зустрiнуться. Зараз». А поки Доля i Випадок провадили свiй кумедний дiалог, я бездумним поглядом слiпо дивилася перед собою… доти, доки не спiймала себе на думцi, що вже хвилин п’ять мене так само, не вiдриваючись, пасе холодними хитрими очима iхнiй власник – одягнений у все чорне чоловiк: кепка, пальто… Вiн стояв на вулицi i говорив по телефону… i весь час дивився на мене… На ньому були бiсовi черевики «Catford», якi я завжди зневажала… на плечi висiв чорний рюкзак… Вiн дивився на мене… так дивно дивився на мене… вiн… Якби я навiть знала тодi, до чого призведе це «вiн так дивно дивився на мене», я б усе одно сiла i до цього автобуса, i до цього лiтака…



Я розплющую очi… як завжди, в лiтаку я спала. Днiпропетровськ. Ось вiн. О!.. сонечко свiтить… гадаю, вже й це заслуговуе на подяку. Можна вiдстебнути ремiнь, зробити вдих або видих, можна навiть кому-небудь потелефонувати. От тiльки кому менi хотiлося б зараз телефонувати? Нiкому. А навiть якби й було кому, то що я скажу? «Алло, привiт… так… Москва менi дуже сподобалась… вона мене вбила i зжерла… ну, аякже, все чудово…» Єдина людина, з якою хочеться зараз говорити, мене зустрiчае, а батьки – це святе… iм я, звiсно, подзвоню. Втiм, за два тижнi моеi вiдсутностi в цьому аеропорту нiчого не змiнилося: черговий автобус, який везе нас до термiналу… чужi погляди, стандартнi розмови, набридлi мелодii made by Nokia, Vertu i iPhone. Я виходжу з автобуса, не поспiшаю до термiналу i знов вiдчуваю на собi чийсь погляд… Ну, певно ж, це вiн… той чоловiк у чорному… вiд його погляду менi стае ще гiрше, нiж було до цього: чомусь виникло бажання дiстати окуляри-краплi вiд «Ray Ban» – сховати за ними вii, що давно вже забули про туш. Ось воно… паспортний контроль… мое втомлене «добрий день» i… «У вас проблеми». Те, що у мене проблеми, я знала i без цього пиндючного персонажа, що засiв у будцi на украiнському паспортному контролi для UA CITIZENS.

– А як ви здогадалися, що в мене проблеми? – поцiкавилась я з легкою iронiею.

– Проблеми з вашим паспортом, – вiдповiв усевладний прикордонник.

– Якраз це не проблема. Мене вже попередили в Росii, сказали, що потрiбно вклеiти нове фото, адже менi стукнуло двадцять п’ять. Саме це я й зроблю одразу, як потраплю додому.

– Нi, дiвчино, ви не розумiете… я не можу вас впустити до Украiни… i у вас дiйсно проблеми… тож вiдiйдiмо поговоримо… – І вiн усмiхнувся менi тiею знаменитою загадковою посмiшкою, на яку здатнi тiльки украiнськi прикордонники.

– Послухайте, я дуже втомилася… смертельно хочу спати… будь ласка, давайте зараз таки й закiнчимо цю iсторiю. Ви пропускаете мене «додому», я щиро вам дякую i мило всмiхаюся, ми не затримуемо чергу… i всi з того задоволенi.

– Юлiе Олександрiвно, я навiть не знаю, громадянкою якоi краiни ви е… Росii чи Украiни… я не розумiю, як вас могли випустити з Украiни з вашим недiйсним паспортом… Це неможливо.

– У мене залишився старий посадочний… i квиток… Ви можете самi переконатися, що я вилетiла з Украiни чотирнадцятого жовтня, а сьогоднi я повертаюся з Москви в Днiпр. А ще ви могли б легко перевiрити, що в мене е закордонний паспорт – вiн зараз у Киевi, в нiмецькому посольствi.

– Я прошу вас вiдiйти убiк i почекати. Менi потрiбно подумати, що з вами робити. Я мушу все перевiрити i порадитися з колегами.

Я вiдiйшла. Всi пасажири дивилися на мене: чоловiки – певною мiрою спiвчуваючи, жiнки – з ледь помiтною зловтiхою. Чоловiк у чорному заповнював якiсь папiрцi, i його чомусь радо привiтав прикордонник – той самий, що вирiшив позбавити мене душещемноi зустрiчi з Батькiвщиною. Я кинула на пiдлогу свiй «Луi Вiттон» з ноутбуком, притулилася до стiни i чекала, сподiваючись на диво. Раптом, як гриби пiсля дощу, один по одному почали з’являтися «iншi» прикордонники. Мусила кожному переповiдати одне й те саме. Хтось цiкавився, де я працюю, хтось канючив у мене знижку до нiчного клубу «Opera», хтось посмiхався – вони прилипли до мене, мов мокре листя восени. А я не люблю мокре осiнне листя: воно завдае менi жалю. Терпець менi урвався пiсля того, як один з них вирвав з моiх рук паспорт i сказав: «Ось… вважай, що ти прилетiла… без паспорта… читай!» При цьому розгорнув мiй паспорт на якiйсь сторiнцi, тицьнувши своiм по-украiнськи пухким пальцем у дрiбний текст. Я, навiть не глянувши на нього, сказала: «Ну, прочитала, i що далi?» «А далi… дзвони тим, хто тебе зустрiчае, i кажи, щоб не поспiшали». Це було все. Крапка.

– Гаразд! Отже, панове, шоу закiнчено. Менi потрiбен ваш начальник i всi вашi спiвробiтники. Я вдивлятимуся в обличчя кожного, аж поки не згадаю, хто саме з вас десять днiв тому випустив мене з моiм «недiйсним» паспортом за межi Украiни. Це що виходить? Що достатньо мати обличчя i довгi ноги, щоб незаконно покинути територiю Украiни? А як же безпека? Ви мусите нести вiдповiдальнiсть за такi проступки. Ви стверджуете, що не знаете, хто я, а мiй паспорт не е пiдтвердженням моеi особи. Моi посвiдчення водiя, техпаспорт i кредитки викликають лише загадковий блиск у ваших очах. Але я прилетiла з Москви, i в моiх кишенях так само свище вiтер, як i в цьому примiщеннi, де я уже тридцять хвилин через вас стовбичу без дiла, тодi як решта пасажирiв мого рейсу давно вже вдихають пахощi Днiпропетровська. Я говоритиму тiльки з вашим шефом! – Я ладна була знищити iх усiх, дарма що насправдi поспiшати менi не було куди.

Все скiнчилося за десять хвилин. Мене пропустили i сказали, що сьогоднi «ваш день i вважайте, що вам дуже пощастило». Це справдi був мiй день, я й без них знала, що менi пощастило… причому давно.

Моя валiза самотньо кружляла на безкоштовному атракцiонi пiд назвою «багажна стрiчка». Дуже зворушлива картина: я, моя валiза i нiкогiсiнько навкруги… Вiдчинилися дверi… Днiпропетровський аеропорт… Мiжнародний термiнал… Я виходжу: всiх, кого зустрiчали, вже давно зустрiли… тi, кого не зустрiчали, хтозна-коли поiхали самi… Авжеж… сiм рокiв тому все було iнакше… по шкiрi бiгли мурашки… а нинi так порожньо й тихо… мене нiхто не чекае, нiхто… крiм чоловiка в чорному, який напевно чекае не мене. Я не знаю, чому в мене всерединi все затерпло, коли я його побачила. Я мовчки проминула його i почула: «Я вас чекав…» Уггi спинилися, валiза завмерла… i в головi, мов блискавка, промайнула едина думка: «Скiльки можна?»

– Навiщо ви мене чекали? – спитала я стомленим голосом.

– Я ще не знаю. Можливо, у мене до вас буде незвичайна пропозицiя, – вiн говорив з приемним акцентом.

– Яка незвичайна пропозицiя? – Менi не вдавалося далi приховувати усмiшку.

– Чим ви займаетеся? Ви живете в Москвi чи в Днiпропетровську?

– Що… за питання… я нiде не живу… у Днiпропетровську.

– Як вас звуть? У вас е зараз час? – Вiн говорив зi мною так, нiби я була його колишньою дружиною.

Це було схоже на якийсь допит… а я, мов те нерозумне дитя, чесно вiдповiдала на його запитання, сама не розумiючи, навiщо я це роблю… чому взагалi з ним розмовляю… А все через його нестандартну зовнiшнiсть, iнтонацii його голосу… манеру говорити… І його обличчя чомусь здавалося менi знайомим…

– Мене звуть Юля. І менi й справдi вже час iти. Я могла вас бачити в Москвi? Менi здаеться знайомим ваше обличчя.

– Не знаю. А де ви були в Москвi? – поцiкавився вiн i посмiхнувся.

– На Росiйському тижнi моди, на Московському тижнi моди… загалом оце й усе… ще я бiгала кроси навкруг Патрiарших ставкiв, перед тим попоiвши круасанiв у «Волконському», але там я точно не могла вас бачити…

– На такi заходи я не ходжу. А що ви робили на Московському i Росiйському тижнях моди? Вас зустрiчають?

– Так, мене зустрiчають. І менi час iти. Мене й так затримали на сорок хвилин. Я теж зазвичай не ходжу на такi заходи, але була там iз друзями.

– А хто вас зустрiчае?

– Подруга.

– Чим ви займаетеся?

– Можна сказати, пiаром. – Мене веселив цей дiалог. Це чимось нагадувало iнтелектуальну гру «брейн-ринг».

– У вас жорсткий графiк роботи? – вiн не вгавав.

Вигляд у мене був отетерiлий. Ми вже вийшли на вулицю, а вiн все ще мучив мене своiм «дiзнанням». На нього чекала машина з водiем. Мене тим часом нiхто не чекав.

– Ви ж казали, вас зустрiчають. – Вiн вдивлявся в якiсь машини чи людей, якi ймовiрно могли мене очiкувати.

– Так, моя подруга затримуеться.

– Може, вас пiдвезти?

– Нi, дякую.

– Ви впевненi?

– Цiлком.

– Будь ласка, вiзьмiть мою вiзитку. І зателефонуйте менi. – І вiн простяг менi вiзитну картку, а я засунула ii до кишенi, навiть не прочитавши його iм’я.

– Неодмiнно подзвонiть менi, Юлю. На все добре. – Вiн попрямував до машини.

– Гаразд, я вам подзвоню. Вам теж на все добре, – розвiтавшись з випадковим попутником, я нарештi вiдчула полегкiсть.

Я побачила, як повiльно вiд’iжджае його авто… Чомусь у цю хвилину почувалася особливо самотньою. Але здалеку вже показався Анiн чорний X5, що летiв менi назустрiч зi швидкiстю кулi…



Я зайшла додому… все як звичайно… мене нiхто не чекав: вiн не лежав на моему диванi, а вона не готувала бiля моеi плити, якою я все ж таки користувалася двiчi в життi. Нiчого нового, нiчого цiкавого… Що далi? Я намотувала кола по квартирi, крок за кроком настрiй псувався… ставало нудно… Валiза мирно спочивала в кутку пiсля важкоi дороги, i менi не хотiлося турбувати нi ii саму, нi ii вмiсту… Ненавиджу розпаковувати речi… Щоправда, й складати iх я так само не надто полюбляю, але роблю це з великим ентузiазмом: принаймнi, коли кудись летиш, тебе чекае невiдомiсть… а коли повертаешся – ти вже все знаеш… Години через три я, геть занудьгувавши, вирiшила з ким-небудь зустрiтися… Я надягла спортивний костюм, вiчний Moncler… менi навiть не хотiлося брати з собою сумку… Ключi вiд машини, де ж ви, агов?! Помацавши в кишенi, замiсть ключiв я дiстала звiдти вiзитку… Чоловiк у чорному i його незвичайна пропозицiя… чи потрiбно менi знати твое iм’я?… Хто ти? Звiдки ти? Вже взувшись, я стояла коло порога… Побачивши iм’я на вiзитнiй картцi, заусмiхалася… а коли прочитала назву «компанii», то просто розсмiялася… Доля, кохана, це що? Черговий жарт? Чи це все Петина карма?… А може, це взагалi справа рук Петi?… Через п’ять хвилин, я, взута, сидiла за барною стiйкою i гуглила. Але що його занесло до забутого богом Днiпропетровська? Може… вiн божевiльний… чи любитель пригод?… Google задовольнив усi моi запити. Я надiслала йому sms-ку зi своiм украiнським номером i пiдписалася «Юля (лiтак)». Нi вiдповiдi, нi дзвiнка не було. Я перевiрила номер телефону на вiзитнiй картцi. З’ясувалося, що я помилково надiслала sms-ку на тел./факс. Це мене зупинило на якусь мить… «А може, не треба цього робити?» Запитавши себе для годиться, я скинула sms-ку на його росiйський мобiльний номер.




Трохи згодом…


Поболтаем об иронии…

Мне безумно интересно…

это глупо или честно?

Я рискну и стану ближе…

Твои запахи смущают…

их названий я не знаю…

Я вообще тебя не знаю…

ты меня впервые видишь…

Я заранее прощаю…

ты, напротив, ненавидишь…[6 - Композицiя: «Австралия», виконавець: Zемфира, альбом: «Z-Sides» (2009).]


Вiн потелефонував менi зi свого украiнського номера… i вже був в iншому мiстi. Це був найбiльш дивний дiалог у моему життi. Незнайомий чоловiк ставив менi десятки запитань, на якi я не мала що вiдповiсти… i я шукала цi вiдповiдi в собi… просто тому, що я ранiше нiколи не замислювалася над такими речами, про якi вiн мене питав:

– А скажiть, Юлю, що об’еднуе чоловiкiв, яким ви подобаетеся?

– Не знаю… я подобаюся рiзним чоловiкам… вiд шiстнадцяти до шiстдесяти… вони рiзнi за характером… темпераментом… рiвнем розуму… я нiколи не замислювалася над цим… хоча… менi здаеться, я знаю… iм усiм на тому чи iншому етапi життя бракувало позитиву… i вони знаходили його в менi.

– А що об’еднуе чоловiкiв, якi подобаються вам? Ви коли-небудь кохали?

– З цим простiше… я кохала, так… i кохаю. Що об’еднуе чоловiкiв, якi менi подобалися? Всi вони були набагато старшими за мене, мали проникливий розум i були недоступнi. Завжди iснував стримувальний чинник. Менi мае бути цiкаво. Менi подобаеться закохуватися… шаленiти… чекати дзвiнкiв… зустрiчей… Я не можу, коли все стабiльно й буденно… Я починаю задихатися вiд нудьги… перестаю брати слухавку… Взагалi, хоч як егоiстично це звучить, але я дiю так, як почуваюся, i керуюся виключно своiми швидкоплинними бажаннями. Не хочу спiлкуватися – не спiлкуватимусь… я не люблю гаяти свiй час на чоловiкiв, до яких у мене немае нiяких почуттiв i якi не викликають у менi емоцiй. А якщо вони не викликають у менi емоцiй, менi не цiкавi iхнi залицяння й увага. Я потребую драйву i непередбачуваностi, пiдкрiплених високим рiвнем IQ… На жаль, таких чоловiкiв мало.

– Ви замiжня?

– Нi… п’ять рокiв цивiльного шлюбу… ми розiйшлися. З мене досить. Це трохи нудно.

– А ви вiдчували пристрасть?

– Так, – вiдповiла я не задумуючись.

– Ви зраджували?

– Практично нi. Якщо у мене зав’язуються серйознi, тривалi стосунки з чоловiком… то я, безумовно, шаную його… зраджувати чоловiка, якого я поважаю, зазвичай менi не властиво… доти, доки чоловiк ставиться до мене вiдповiдно. Якщо ж трапляеться навпаки, я припиняю обмежувати себе в усьому i починаю жити для себе. Це автоматично ставить крапку в наших стосунках. Хоча я, щиро кажучи, навiть маючи з кимось стосунки, живу лише для себе. Так склалися обставини. Але… якщо я КОХАЮ… я ладна на все заради чоловiка. Абсолютно на все. Хоча я чудово усвiдомлюю, що рано чи пiзно через те шкодуватиму. Але шкодувати за чимось – це не мое… Я часто шкодую за тим, що я зробила, але нiколи – за тим, чого не зробила, адже я роблю тiльки те, що хочу.

Запитання сипалися, як з мiшка… Вiн вивчав мене… i менi це подобалось. «Чи любите ви самоту?», «Наскiльки ви хтивi?», «Наскiльки ви пристойнi?», «Чи любите ви людей?»…

– А ви часто плачете, Юлю? – спитав мiй новий знайомий.

– Ранiше плакала часто. Тепер не плачу зовсiм. Можливо, розучилася. Але… менi б хотiлося заплакати знову.

– А яка зазвичай причина ваших слiз?

– Я плачу, коли менi сумно… плачу, коли менi завдають болю… болю не фiзичного, а морального. Фiзичний бiль мене не лякае. Я плачу вiд щастя…

– А що для вас щастя?

– Кожний день – це щастя.

– От iще… припинiть… все це х…ня, – сказав вiн рiзко.

– Ви запитали – я вiдповiла. Ви мене не знаете. – Мене розлютила його реплiка.

– Ну, якщо кожен день для вас – щастя, а ви плачете вiд щастя… тодi ви мусите плакати щодня.

– Так i було. У моему життi був час, коли я плакала… просто тому, що дивилася на сонце… бачила небо… вiдчувала запах трави… слухала улюблену пiсню… пiдкурювала сигарету… я плакала вiд щастя просто тому, що була жива… Я була готова заплакати тiльки через те, що бачила зграю птахiв, якi злiтали в небо… салют… океан… Так. Це Щастя. І я плакала. І ранiше нiколи не соромилася своiх слiз. Для мене не важило, що про мене подумають… Втiм, як i тепер. Але з певного часу я приховую своi сльози вiд людей. Просто тому, що для багатьох з них це справжня втiха – бачити чуже страждання. А я волiю давати втiху тiльки тим людям, яких люблю… чи яких не знаю… Ви вже вирiшили, що в мене не всi дома? – радiсно поцiкавилася я.

– Юлю, а ви приiдете до мене в гостi? Адже вас нiчого не тримае у Днiпропетровську. Ви цiкава панянка… я не помилився… приiжджайте… i нi про що не думайте… Я не буду вiд вас приховувати – ви цiкавите мене з двох причин: по-перше, ви – вродлива жiнка, по-друге, це стосуеться роботи.

– Я не знаю. – У мене були певнi сумнiви щодо цього.

– А що ви робитимете в Днiпропетровську? І якi у вас плани на найближче майбутне? – вiн був невгамовний.

– Менi нiчого тут робити… щодо вашого запрошення… я подумаю. Можливо, полечу до Парижа вчити французьку… Я вже пiду, добре? Я сьогоднi ще нiчого не iла. І… дякую вам.

– Ви менi вже за щось вдячнi?

– Так. Дякую за незвичайне спiлкування i за те, що ви – цiкава людина. Останнiм часом менi цього бракувало. А можна на «ти»?

– Як для вас зручнiше. Я звик звертатися до людей на «ви»…

– Я теж… просто я вiдчуваю, що в мене може вирватися «ти»… тому наперед перестраховуюсь, – я засмiялася.

– Останне запитання, Юлю… i не буду вас бiльше затримувати, обiцяю. А хто у вас там весь час так голосно гавкае? Його нiяк не можна зробити тихiше? – тихо спитав вiн.

– Це мiй пес Роджер Федерер, – я реготала.

– Вiн теж у тенiс грае?… Ви з ним живете? – чоловiк у чорному був дещо здивований. – Я б хотiв з ним познайомитися.

– Так… але це буде тiльки пiсля того, як я вас познайомлю з батьками, – я говорила дуже серйозно.

– Боюся, я поки що не зовсiм до цього готовий, – вiн смiявся.

– Я мала на увазi батькiв мого пса. Вiдпустите мене перекусити? – У мене був чудовий настрiй пiсля спiлкування з цим чоловiком, i я вiдчула, як добряче зголоднiла за день.

– Не смiю затримувати. Смачного. Я тобi подзвоню. Бувай. – Вiн перший перейшов на «ти» i закiнчив розмову.

…Ми проговорили з ним понад годину: мое мокре волосся вже майже висохло… Я повинна була заiхати за Елею ще сорок хвилин тому…



Назавтра я захворiла. Коли його дзвiнок пролунав наступного разу, вiн просто сказав: «Юлю, приiжджайте… а то наше спiлкування розвiеться, мов дим. Ви нездужаете? Я дам вам велику машину. Хворiтимемо разом… Ну скажiть менi, Юлю, як менi сп…ти вас iз вашого Днiпропетровська?» Я розгубилася i сказала: якщо вже на те пiшло, то я приiду тiльки своею машиною, бо дуже люблю дорогу, музику i обожнюю кермувати сама.



Минуло ще кiлька днiв… вiн не телефонував… Я чекала його дзвiнка так, як чекають на поiзд або лiтак, який мае доправити тебе до невiдомоi чарiвноi краiни. Менi хотiлося набрати номер його телефону… та руки чомусь тремтiли. Я не розумiла, що зi мною вiдбуваеться… доти, аж поки вiн не подзвонив знову… Виявилося, що вiн теж хворiв, але тепер вiн чомусь не запрошував мене в гостi… Це здалося менi дещо дивним, хоча в цьому чоловiковi мене дивувало геть усе… Якось вiн спитав мене: «А що в тебе виходить робити найкраще?»… Я замислилася i сказала: «Я не знаю… у мене все непогано виходить… я добре граю в тенiс… легко засвоюю мови… я чудово розмовляю англiйською, непогано iталiйською… у мене виходило займатися PR i ресторанним бiзнесом… менi здаеться, я змогла б вiдкрити ресторан… у мене навiть е готовий концепт… dining-club моеi мрii… щось подiбне до паризького «Buddha-Bar», але…» Вiн довго слухав мене, зрештою сказав: «Загалом, я зрозумiв, Юлю. Нi х… ти не вмiеш». Я подумала, усмiхнулась йому в слухавку i сказала: «Ну, власне, так… Твоя правда». Було близько дванадцятоi ночi… я вiдклала телефон убiк… i вже збиралася спати… але чомусь менi схотiлося написати йому sms-ку, хоча я не е аж таким шанувальником цього способу спiлкування. Я взяла телефон i мимоволi написала: «Найлiпше я вмiю почувати. Buona notte». Вiн вiдповiв: «Dobranich». Ця нiч не була доброю, адже я втратила спокiй – я закохалася.



Якось вiн назвав мене «Two B». На мое запитання, що це означае, вiн вiдповiв: «Напiв-богиня, напiв-бандитка».



Я видужала… а вiн усе ще хворiв… я не розумiла, на що можна хворiти так довго i так серйозно… щоб вiдкласти всi своi справи. Вiдповiдь мене вбила: «Кiр». У дорослому вiцi це дуже важке захворювання. Це означало, що я… не зможу його побачити. Мiй знижений iмунiтет не залишив менi шансу… Вiкiпедiя так само не вселяла надiю… Та бажання зустрiтися з ним було понад усе. А надто пiсля того, як вiн переконав мене, що небезпека зараження вiрусом минула… i якщо я хочу з ним поспiлкуватися, то едина можливiсть зробити це – скористатися моментом, поки вiн хворiе i «не на зв’язку з навколишнiм свiтом». Бо потiм на нього знову навалиться робота, i вiн перестане iснувати для всiх i всього.



Щодо моеi поiздки питання розв’язалося само собою. Я iхала за кермом i раптом написала йому sms-ку: «Приiду завтра». Вiдповiдь надiйшла миттево: «Chudovo». Увечерi вiн подзвонив менi й запитав: «Юлю, ти усвiдомлюеш, що iдеш у гостi до хвороi людини? Уяви, що ти навiдуеш стареньку… бабусю…» Я смiючись вiдповiла: «У такому разi ми поволеньки походжатимемо пiшки… я обожнюю пiшi походеньки… iнакше я не приiду». У вiдповiдь я почула: «А… тобто ти приiдеш диктувати, що ми мусимо робити? Авжеж… менi страшенно бракуе тут начальника…» Я згадала, з ким маю справу, зрозумiла, що бовкнула дурницю, i, спохопившись, виправилася:

– Е нi! Це ти казатимеш, що ми будемо робити. Я не хочу нiчого придумувати, тим паче командувати. Я вiд цього втомилася, – я намагалася говорити якомога серйознiше.

– Орiентуешся грубо, але швидко. – У слухавцi пролунав його приемний смiх.

Ми ще трохи повеселилися в телефонному режимi, насамкiнець я спитала його:

– А коли я приiду, ти й далi атакуватимеш мене запитаннями? Що ти хочеш про мене знати? Що, власне, тебе цiкавить?

– Все, що пов’язане з емоцiями, iнтригами, зрадами, важким дитинством, переживаннями…

– Тодi я саме та, хто тобi треба. Щоправда, коли я почну все розповiдати, менi здаеться, я можу заплакати…

– Ну… для мене звично бачити чужi сльози. Це частина моеi роботи… А чому ти вважаеш, що можеш заплакати?

– Може, й не заплачу… Важко сказати… просто в моему життi було багато всього – хорошого i поганого… я не завжди знаю, як поведуся наступноi митi… я взагалi себе не знаю… i щоденно вивчаю себе.

– Готовий очолити наукову групу. Я чекаю на тебе. До завтра. Зателефонуй, як виiжджатимеш.



Я доiхала дуже швидко i подзвонила йому вже тодi, коли роз’iжджала центром незнайомого мiста. Мене зустрiв водiй, який провiв мене до мiсця його тимчасового житла, призначеного спецiально для «кору». Дверi вiдчинила якась миловида молодичка – вона виявилася хатньою робiтницею, а не дружиною, тож я зiтхнула з полегкiстю. І я побачила його… Вiн подивився на мене усмiхнено, торкнувся мого волосся i не вiтаючись сказав:

– Справжня рудоволоса дiвчинка. Я тебе дуже чекав. – А далi обережно обiйняв мене i поцiлував – так, нiби ми були з ним знайомi вже кiлька рокiв. – Вибач за квартиру. Мене привезли сюди з готелю з температурою сорок, коли я захворiв на кiр. Потрiбне було мiсце, де за мною могли б доглядати. Сьогоднi я звiдси переiду.

– Чудова квартира, особливо килим… – Я не змогла приховати усмiшку.

– Так… килим е пiдтвердженням витонченого смаку украiнських власникiв квартири i свiдком iх надзвичайно насиченого життя. – Вiн смiявся. – Ти голодна?

– Та нi, не надто… – Я чомусь почувалася трохи скуто.

– Я обiцяв тобi гуляти, еге ж? Я дуже давно не був на вулицi i… я взагалi рiдко ходжу пiшки. – Вiн ледве стримував смiх. – Але ми зараз пiдемо гуляти цим чудовим мiстом, якщо ти не проти.

– Ти справдi гулятимеш зi мною пiшки? А тобi лiкарi вже дозволяють?

– Я весь час на зв’язку зi своiм московським професором. Я вчора попередив його, що до мене в гостi iде дiвчинка зi зниженим iмунiтетом, яка страшенно полюбляе прогульки. Вiн сказав, що тобi вже нiщо не загрожуе через мене, а свiже повiтря пiде на користь нам обом. – Вiн обмотував шию величезним чорним шарфом. – Тому, мiй чудовий руденький друже, ми йдемо гуляти. А менi тим часом знайдуть пiдхоже житло.



Автомобiль з його водiем повiльно котив дорогою… Ми гуляли мiстом… На нього з цiкавiстю дивилися люди: хтось звертав увагу на оригiнальну зовнiшнiсть, а бiльшiсть просто його впiзнавали, проводжали поглядом чи усмiхаючись вiталися. Вiн розповiдав менi про iсторiю мiста, з яким був пов’язаний у цей перiод життя. Менi було цiкаве кожне його слово. Вiн показував менi старовиннi будинки, пам’ятники, iсторичнi мiсця… Здаеться, вiн знав геть усе. У мене не виникало бажання говорити, зараз це було зайве. Таке взагалi траплялося нечасто: менi хотiлося уважно слухати чоловiка i робити все можливе, аби вiн не уривав своеi розповiдi. Аж ось вiн рiзко спинився i сказав:

– Знаеш… це дуже дивно.

– Що саме? – запитала я здивовано.

– Я добре почуваюся. І… погода… незвичайна. Останнi два тижнi щодня дощило. Зараз теж дощ iде, але вiн слiпий, бо сяе яскраве сонце. Ти ж любиш сонце, Юлю?

– Так. Дуже.

– І сонце тебе любить. Менi здаеться, що ти чарiвна дiвчинка. І я вельми радий, що ти змогла до мене приiхати. Я надто рiдко спiлкуюся з людьми не по роботi. Сподiваюся, ти надовго?

Ми зайшли до iталiйського ресторану, в якому, на його думку, можна було доволi смачно поiсти в «цьому мiстi». Вiн говорив з кимось по телефону англiйською i допомагав менi зняти куртку. Потiм вибачився й вiдiйшов убiк. Я сiла за перший-лiпший столик подалi вiд входу.

– Ти вподобала цей стiлець через те, що тобi все складне здаеться простим, чи тому, що полюбляеш складнощi? – пролунав знайомий голос мого нового друга – вiн умостився на стiльцi праворуч вiд мене.

– Не знаю… я сiла на нього автоматично. – Мене бiльше не дивували його запитання.

– Це найбiльш незручне мiсце за столом… Принаймнi так стверджують психологи. Ти сидиш спиною до входу, спиною до людей, тому не бачиш, що вiдбуваеться навколо тебе. – Вiн уважно розглядав мене.

– Але ж ти теж сидиш спиною до всiх, – вiдповiла я.

– Я просто сiв з правого боку вiд тебе, щоб ти почувалася комфортнiше.

– Я можу пересiсти…

– Навiщо? Головне, щоб тобi було зручно. Все iнше сьогоднi не важливе.

– Гаразд. – Мене не надто хвилювало мое мiсце за столом.

– Звiдки в тебе шрам пiд носом? – Вiн знову «завiв своеi».

– Впала, – тихо сказала я знiяковiвши.

– Скiльки тобi було рокiв? – Вiн вдивлявся у мiй маленький шрам.

– Вiсiм… нi, дев’ять. Я просто йшла i впала… на рiвному мiсцi. Мене привели додому, все обличчя заюшене, менi все здавалося червоним… Бiдолашна моя мама! Я мiсяць сидiла вдома, не могла ходити до школи, не грала в тенiс. А що, шрам дуже помiтний? На нього нiхто нiколи не звертав уваги. Чому тебе це цiкавить?

– Нi… не дуже. – Вiн жодного разу навiть не глянув у меню. – Мене цiкавить усе, що пов’язане з тобою.

– Це не единий шрам на моему тiлi. У мене iх багато. Один з них – у формi значка «мерседес». Вiн величезний, але я його не прибираю. Це нагадування про те, чого варте мое життя i скiльки людей за нього боролися.

– Я хочу знати про тебе все. Зможеш розповiсти менi, що з тобою сталося? Чому ти не мружишся, коли дивишся на сонце? Що ти любиш? Що ненавидиш?

– Не знаю… я спробую… я нiколи не розповiдала цю iсторiю вiд початку до кiнця… не знаю, з чого почати… Я ненавиджу бiлi стелi й завивання сирени. Коли я ходжу до тренажерного залу… я не можу робити вправи, лежачи на спинi… тому що практично у всiх спортзалах бiлi навiснi стелi… i лампи… Щоразу, коли я лягаю на лавку i бачу цю стелю, менi хочеться покликати на помiч… як тодi… Бiлi стелi асоцiюються у мене зi смертю… Я пам’ятаю приватний лiтак i чоловiка, який забрав у мене соковите зелене яблуко… i зловiсний звук… хрускiт яскраво-зеленого яблука – цей чоловiк жадiбно зжирав його на моiх очах, а я нiчого не могла з цим удiяти… я не могла повернути собi свое яблуко, а менi так хотiлося… Я пам’ятаю, як розревiлася, коли вперше побачила сонце… Всi пасажири цього рейсу хотiли до мене доторкнутися i бажали менi успiху… пам’ятаю гаряче повiтря Єрусалима… Париж зводив мене з розуму… Моя остання нiч… я згадувала запах лондонського дощу i шукала клаптик паперу… пам’ятаю, як вiн обiймав мене востанне в аеропорту… моi останнi слова «I have your word»[7 - Ви дали менi слово (англ.).]… щодня я бiгаю по шiсть-сiм кiлометрiв… я бачу кольори життя iнакше… i живу кожним днем, як востанне… я пам’ятаю дитяче фруктове молоко… я не можу забути, як мiй брат вiв мене за руку пiщаним пляжем, але я зрадила його надii й поховала жовтого пластикового чоловiчка… я не забуду, як кричала вiд болю… як щогодини мене будили, вмикали свiтло i примушували писати по-англiйськи iм’я, прiзвище i мiсце проживання… я пам’ятаю, як благала iх дати менi поспати i не знала, що зробити… мiй перший крок у вiсiмнадцять рокiв… пам’ятаю день, коли у мене втрете вiдiбрали мое власне життя… ми з татом гуляли трасою, i я боялася вiдпустити його руку, боялася, що тримаю ту руку востанне… моя перша страшна самотнiсть… не можна було нi з ким говорити… не було мобiльного, Інтернету… нiхто не знав, що зi мною i де я… була тiльки кiмната, порожня шафа й лiжко… i знову бiла стеля… я пам’ятаю дикий жах, коли я знову побачила себе в дзеркало… вiн подарував менi собаку… пам’ятаю, як вiд найменшого дотику на моему тiлi на очах розпливалися кривавi синцi… я благала Господа, щоб вiн подарував менi ще хоча б один день… пам’ятаю, про що я думала, коли помирала вперше… я неймовiрно тiшилася з того, що можу безболiсно надягти на себе джинси… менi весь час снилися бiлi халати i вода… за тиждень менi бiльше не був потрiбен морфiй… я пам’ятаю, з якою силою ударила по тенiсному м’ячу… ii хлопець вiдрiзав шматок пармськоi шинки i почав годувати мене з виделки, а я була просто як ганчiр’яна лялька… на мене не дiяло снодiйне… я не слухаю радiо, тому що вiд мене не залежить пiсня, яка пролунае далi… я знаю, що випадковостi не випадковi… – Я безладно розповiдала йому iсторiю свого життя, показувала йому свiт своiми очима… i вiн жодного разу мене не перебив… вiн просто слухав, уважно слiдкував поглядом за кожним моiм жестом, рухом моiх губ, очей… а далi сказав:

– Коли я побачив тебе в аеропорту, я щось вiдчув. Щось побачив у тобi. Мова навiть не про твою зовнiшнiсть. Я не мiг собi це пояснити. Це було не «звичайне бажання». Просто ти викликала почуття якоiсь обраностi, розумiеш? По телефону ти здавалася менi… простiшою… втiм, як усi люди. Але ти мiчена дiвчинка, Юлю. Обрана. Поки що я не розумiю, для чого, але це справдi так.

– За мить до того, як я побачила тебе, у мене в головi була тiльки одна думка: «Я хочу бодай щось вiдчути. Я знову хочу заплакати». Цiкаво, навiщо ми зустрiлися? І що б сталося, якби мене протримали на кордонi не сорок хвилин, а зо двi години? – менi справдi було цiкаво.

– По-перше, я б неодмiнно тебе дочекався. Чи подзвонив, i тобi передали б мою вiзитку. І пропустили б. – Вiн усмiхався своею дивною усмiшкою. – А з приводу того, «навiщо ми зустрiлися»? Ми з тобою не можемо цього знати. Можливо, ми бiльше нiколи не побачимося, а може, у нас iз тобою коли-небудь буде спiльна бiографiя.

– Так… ти маеш рацiю… i взагалi, чи не все одно? – Я смiялася.

– А ти часто мрiеш? – вiн i далi ставив менi запитання.

– Завжди. Весь час. Кожноi секунди. І знаеш, менi iнодi навiть страшно…

– Чому тобi страшно? Ти що, мрiеш про щось погане? – Вiн iз зацiкавленням дивився на мене.

– Нi… просто все якось дуже дивно: всi моi мрii збуваються… завжди. Я часто уявляю собi якiсь речi, думаю про щось… i вони втiлюються в життя до найменших подробиць, так що менi стае моторошно… Це якесь вiчне дежавю. Я малюю свое життя у своiх думках, уявляю якiсь ситуацii, цiкавих людей, з якими менi б хотiлося познайомитися… а потiм усе це вiдбуваеться в реальному життi… точнiсiнько… i я iнодi не розумiю причини: все вiдбуваеться, бо я це малювала в своiй головi… чи тому, що я знала наперед, що так буде, i просто бачила свое майбутне… Це цiкаво, але трохи страшно.

Ми вийшли з ресторану i вирiшили ще трохи погуляти пiд дощем. Вiн був закоханий у дощ не менше, нiж я. Водiй i далi так само безшумно iхав уздовж заплаканого тротуару, яким ми поволi ступали. Кожен з нас думав про щось свое, i раптом вiн запитав:

– А що ти думаеш про смерть?

– Ну… я не думаю про неi взагалi. – Його запитання мене зовсiм не здивувало.

– Взагалi про неi не думаеш?… Але про неi iнодi слiд думати, хоча б тому, що вона iснуе. Мусимо дивитися правдi в вiчi. – Вiн подивився на мене своiм дивним поглядом.

– Я знаю одне: вмирати не страшно, просто прикро. Якщо я помру завтра, буде справдi дуже прикро… Менi буде шкода батькiв… А ще мiй пес… вiн мене дуже любить. Просто шалено. От йому точно мене бракуватиме. Але я сподiваюся, що не помру завтра. Менi б цього дуже не хотiлося. Чого я по-справжньому боюся – то це смертi близьких людей. Мене не лякае моя власна смерть, адже я знаю, що це таке. Але я також знаю, що таке смерть найрiднiшоi людини. Оце справдi страшно. І якщо я й далi переходитиму дорогу на червоне свiтло i не ловитиму гав, тодi моi шанси дожити до завтра невеликi. Ми не в Європi, а в Украiнi, тож мусимо на це зважати.

– Юлю, просто прийми це: поки ти зi мною – з тобою нiчого не станеться. Це зрозумiло? – твердо сказав мiй приятель.

– Можливо. А коли тебе не буде поруч зi мною, тодi що? Станеться? – Я смiялася.

– Коли мене не буде поруч з тобою, будуть зовсiм iншi обставини. І з тобою все одно нiчого не трапиться. Ясно, дiвчинко моя? Ходiмо в машину, бо застудишся. – На вiдмiну вiд мене, вiн говорив цiлком серйозно.

– Якщо ти нормально себе почуваеш, давай погуляемо ще десять хвилин, а тодi сядемо в машину… обiцяю. – Менi подобалося дихати особливим повiтрям цього мiста.

Ми проходили повз якусь бабусю, яка сидiла, закутавшись у плед, i продавала якусь городину. Щось привернуло його увагу… Вiн пiдiйшов до старенькоi, з цiкавiстю розглядаючи ii товар, i запитав:

– Скажiть, будь ласка, а що це у вас за овоч такий незвичайний?

– Це пастернак, синочку, – вiдповiла старенька застудженим голосом.

– Борис Леонiдович? – Вiн лагiдно iй усмiхався.

– Що, синочку? Це дуже корисний овоч…

– А як вас звати? – поцiкавився вiн.

– Катерина Іванiвна, – вiдповiла здивована бабуся.

– Катерино Іванiвно, а що ви ще продаете?

– Помiдори, картоплю… все сама вирощую. Все дуже смачне. Тiльки вже вечiр, майже все розiбрали.

– А дайте нам, будь ласка, все, що у вас залишилося. І пастернак обов’язково. Ми скуштуемо, еге ж? – Вiн усмiхаючись подивився на мене.

– Авжеж. Залюбки, – я усмiхнулася спершу йому, потiм бабусi.

Щаслива старенька, якiй далi не треба було вже мерзнути, а спокiйно збиратися додому, назвала цiну i трепетно розкладала фрукти та овочi по пакетах. Вiн узяв пакети з овочами, акуратно поклав iй якiсь грошi на край маленького столика i швидко попрямував до водiя, який уже йшов йому назустрiч. У нас за спиною скрикнула бабуся: «Синочку… ти що? Ти що зробив? Ти з глузду з’iхав… Дякую, синку».



Я вийшла на балкон… Дощило… Я мовчки спостерiгала, як великi прозорi краплi зрадливо стiкають по склу… Фальшивi сльози сентиментальноi осенi… Я вiдчувала його дихання: дихання дощу i дихання чоловiка, який стояв зовсiм близько. Вiн не дивився на дощ, а тiльки на мене. Я вiдчувала його погляд так само гостро, як там… в аеропорту. Скiльки часу минуло вiдтодi, як я побачила його вперше? Два, три тижнi?… Тодi звiдки це знайоме вiдчуття, що я чекала Його все життя i що цей дощ без Нього вже не буде таким, як ранiше? У головi пульсувала едина думка: «Втiкай. Просто зараз… доки не пiзно. Їдь у готель, додому, куди завгодно». Так. У цю мить вiн мовчки обiйняв мене. Його рука ковзнула по чорно-бiлому зображенню Монiки Белуччi на моiй футболцi, вiн тихо спитав: «Де шрам? Тут?» Так. Шрам… тут. Пiзно. Хоча я все-таки встигла щось пробелькотати про готель.



Кожен день з ним був вартий сотнi багатьох, прожитих до цього. Менi подобалося з ним мовчати… подобалося, як вiн на мене дивиться… особливо вранцi. Я розплющувала очi, i менi хотiлося усмiхатися, тому що його усмiшка випереджала моi першi передранiшнi думки… Менi навiть подобалося по три години чекати його в ресторанi… вiн нiби жив поза часом… так само, як i я… Йому я зготувала перший у своему життi фреш… фреш, зготований для когось, окрiм себе… З ним я спробувала вкрутити свою першу в життi лампочку… i знищила нудне штучне свiтло… а вiн щиро радiв за мене, адже знав – я вiддаю перевагу сонячному… Втiм, коли вiн вирiшив укрутити лампочку, у нього це вийшло не краще – вiн знищив свiтло у всiй квартирi пiд мiй радiсний щасливий смiх… Ми були однаково безпораднi у всьому, що стосувалося побуту… ми не хотiли нi з ким жити… ми однаково любили безмежну свободу i самоту, поважали мовчання i шанували тишу… можливо, саме тому нам було так легко. Вiн замовляв усе меню в ресторанi… при цьому ми майже нiчого не iли, забирали додому, а потiм викидали. Мене розвеселило, як вiн злився, коли iнтелiгентний украiнський охоронець у ресторанi послужливо назвав його чорний шарф «аксесуаром»… Менi дуже подобалося бiгати казковим осiннiм парком, просто думати про те, що вiн е, i не вiдповiдати на дзвiнки всього свiту. Я захоплювалася його уважливим ставленням до людей, якi цiлодобово на нього працювали чи просто здибувалися на його життевому шляху. Менi подобалося, як вiн називав мене прекрасною дiвчинкою або чарiвною дiвчинкою. Менi навiть сподобалося, коли вiн смiючись назвав мене iдiоткою, бо я не змогла вiдповiсти на запитання, в якому роцi народився Ван Гог:

– Я не пам’ятаю, в якому роцi народився Ван Гог… у мене погана пам’ять на дати… але я захоплююся його картинами. Зате я знаю, що в Парижi, у «Grand Palais», саме тепер проходить ретроспективна виставка Клода Моне… i я неодмiнно туди потраплю. І що це за допит о четвертiй ранку?)))

– Краще спи, – говорив вiн крiзь смiх. – І обiйми мене як слiд.

– Що значить спи? Ідiоткою мене ще нiхто не називав. Хоча я дiйсно вперше в життi почуваюся iдiоткою… поруч з тобою.

– Ну… мае ж бути хоча б одна людина на цьому свiтi, поруч з якою ти вiдчуеш себе iдiоткою… – Вiн дратував мене, i навiть у темрявi я бачила його усмiшку.

– Так… мае бути. І я дуже рада, що ти е.

– Руденька… ти прекрасна дiвчинка. Можна я називатиму тебе Руденька?

– Ну… це однозначно краще, нiж iдiотка.

– Ти дуже розумна дiвчинка.

– Це ти до чого сказав?

– Що за питання? «До чого ти це сказав?» Просто сказав, що ти розумна дiвчинка. Ти ж не iдiотка?

Ми смiялися крiзь сон. Наступного дня вiн полетить, а я поiду. Увi снi вiн нiжно стискав мою руку. Так я й прокинулася, а вiн усе ще тримав мене за руку… Огидний свiтанок… цього разу менi захотiлося знищити сонячне свiтло, але я не знала, де викручуеться небесна лампочка.



Ми розгублено блукали квартирою i чомусь не поспiшали збиратися. Вiн сiв у крiсло, уважно подивився на мене i сказав:

– Руденька, менi не подобаеться, що ти iдеш…

– Чому? Ти ж однаково летиш. І навiщо я тобi?

– Гарне питання… «Навiщо?»… Зрештою, кожному з нас взагалi нiхто не потрiбний. Я звик до тебе. І ти менi дуже подобаешся.

– Ти менi теж дуже подобаешся. Ти до мене звик?

– Так, одразу ж, як тiльки побачив тебе. Не в аеропорту… а коли ти приiхала. Дивнi у нас стосунки, еге ж?

– Так. І розмова у нас якась дивна. Якщо зважити на те, що ми майже не знаемо одне одного.

– Чому дивна розмова? Ти практично жила зi мною. Знаеш, дивно: ти приiхала, i я зараз же став на ноги, вийшов на вулицю… i за кiлька днiв майже одужав. І настрiй у мене полiпшився. Отже, бачиш, ти мала рацiю. Ти дiйсно полiпшуеш настрiй. Я, як усi…

– Так, але ти не як усi… – тихо сказала я.

Ми мовчки пакували речi… Менi хотiлося скорiше поiхати… втекти… залишитися самiй. Я недбало запакувала якiсь джинси, куртки, майки… i в угах упала в крiсло. Хотiлося курити… страшенно. Вiн збирався i далi. Я не могла на нього дивитися. Менi здавалося, якщо я стрiнуся з ним поглядом, я бiльше не зможу стримати сльози. Це було знайоме вiдчуття.

– Руденька, що ти робиш? – спитав вiн, складаючи якiсь книжки до свого чорного рюкзака.

– Сумую за тобою.

– Сумуеш за мною? Зараз?

– Так.

– Ти зi мною працюватимеш? Я ж iще в аеропорту тобi про це сказав, чи ти забула?

– Нi.

– Що «нi»? Забула чи не працюватимеш зi мною?

– Не забула. Я з тобою не працюватиму.

– Чому? – чоловiк у чорному був здивований.

– Я не зможу з тобою працювати. Менi так здаеться. Я знаю, що таке бути з тобою… навiть жити з тобою. Це дивовижно. Але я не знаю, що таке працювати з тобою. І якщо обирати мiж першим i другим, то я маю за краще лишити собi в пам’ятi перше.

– Але я не розумiю, що тобi робити в Днiпропетровську. Чи полетиш до Парижа?

– Полечу. Неодмiнно. Знаеш… ти другий чоловiк у моему життi, якому б менi хотiлося показати свiй Париж…

– Це помста за моi слова, що «ти в мене перша»? – вiн усмiхався.

– По-перше, я в тебе й справдi перша… пiсля кору. А по-друге, я не жартую… – Я розсмiялася.

– А першому чоловiковi, якому ти хотiла показати свiй Париж… Ти показала?

– Нi.

– Руденька, ти менi чогось не договорюеш. Ти потайлива дiвчинка. Це був твiй колишнiй чоловiк?

– Нi. Саме з ним у Парижi я була…

– Який жах… – Вiн смiявся. – А чому ти досi живеш у його квартирi?

– Тому що коли ми «тимчасово розлучалися», вiн наполiг на тому, щоб я залишилася в цiй квартирi. Хоча вiн, на вiдмiну вiд мене, чудово знав, що ми розлучаемося назавжди. У своiх мрiях вiн уже був з iншою, але для мене знайшов зовсiм iншу причину. У нього забракло мужностi сказати менi правду. Вiн чудово знав мое ставлення до життя: я цiную свою свободу i поважаю свободу iнших людей. Нiхто нiкому не належить у цьому свiтi. А вiн просто брехав менi в очi, хоча я спокiйно ставила йому конкретнi запитання, i йому досить було просто кивнути. Я вважаю, що сорокалiтнiй чоловiк мусить вiдповiдати за своi вчинки i за своi слова. Інакше вiн просто хлопчисько. І менi не цiкаво, якi мотиви його поведiнки i його брехнi. Або кажи правду – або взагалi мовчи. Вiн навiть грамотно пiдвiв мене до того, щоб я перша запропонувала розлучитися i тимчасово пожити окремо. Коли ми розлучалися, вiн дивився на мене сумними очима i казав, що допомагатиме менi, поки ми поживемо окремо. Через три мiсяцi я випадково почула, що вiн одружився. А ще за кiлька днiв вiн, дiзнавшись про те, що я знаю правду, надiслав sms-ку: «Привiт. Давай щось вирiшувати з квартирою». Зате завдяки цiй ситуацii я дiзналася, що в мене е справжнi друзi. Гаразд… Сказати по правдi, менi не потрiбна ця квартира. Я взагалi вiддаю перевагу готелям i люблю перелiтати з краiни до краiни. Але я б хотiла, щоб життя чого-небудь навчило його. Можливо, наступного разу вiн поведеться з людьми по-iншому. Хоча невiдомо… А ще… менi просто цiкаво подивитися, якi кроки вiн робитиме… бо насправдi вiн дуже гарна людина…

– А вiн робить якiсь кроки? – запитав мiй друг з усмiшкою.

– Так… вiн перiодично влаштовуе sms-голосування. – Я смiялася.

– Тобто?

– Раз на кiлька мiсяцiв вiд надсилае менi одну й ту саму sms-ку: «Привiт. Давай щось вирiшувати з квартирою». Це повiдомлення у нього, судячи з усього, в стандартному наборi sms-ок: «Я на зустрiчi. Передзвонiть пiзнiше», «I will call you up later», «Happy Birthday»… «Привiт. Давай щось вирiшувати з квартирою». Вiн, мабуть, кожного разу чекае, що я йому напишу: «Так, цього разу ваша sms-ка виграшна. Квартира дiстаеться вам». Чолов’язi сорок рокiв, вiн старший за мене майже вдвiчi. Ми прожили разом п’ять щасливих рокiв, об’iздили пiвсвiту, поважали одне одного… Мiг би набратися мужностi, взяти слухавку i подзвонити менi. Тим паче, його нiхто не просив гратися в лицаря i залишати мене в цiй квартирi. Але, оскiльки вiн почав гру – я йому пiдiграю. Інша рiч – мiй пес… Мiй Роджер Федерер звик там жити… це його законна територiя, вiн помiтив усi кутки… Вiн – законний спадкоемець…

– Це ваш спiльний собака? Вiн тобi його подарував? – Вiн смiявся.

– Ну… собака нiби спiльний… Але, скажiмо так, законний батько мого пса – не вiн… – Я вже теж бiльше не могла стримувати свого смiху.

– Який жах… Ти з бiса хитра дiвчинка, Руденька.

– Можливо… Це погано?

– Ти що… Це дуже добре. Я б навiть сказав, це чудово. Ти менi вельми подобаешся. – Вiн мiцно обiйняв мене.

Вiн i далi пакував речi й говорив по мобiльному. Вiн уже «був на зв’язку з навколишнiм свiтом», i його телефони останню добу безшумно вiбрували щосекунди. Вiн ходив колами по квартирi й комусь вичитував у слухавку. Я пiдвелася з крiсла, взяла пачку червоних «Мальборо», дiстала сигарету i пiдiйшла до балкона. Я не курила вже два з половиною мiсяцi. От i чудово… Головне, не думати про Петю… iнакше задихнуся вiд диму.

Вiн розмовляв по телефону i слiдкував за кожним моiм рухом. Менi хотiлося з’iсти сигарету, а не курити ii. Аби вiн тiльки не дивився на мене так. Раптом вiн рiзко вiдклав мобiльний убiк i пiдiйшов до мене. Я загасила сигарету. Вiн мовчки обiйняв мене, i мiй всесвiт розлетiвся на друзки… це було дежавю: так обiймають уперше i востанне. Вiн гладив мое волосся, а менi страшенно хотiлося просто сказати йому: «Маю до тебе незвичайну пропозицiю. Не вiдпускай мене». Сльози текли по моему обличчю струмками, капали на його чорний светр… нехай… на чорному все одно не видно. Я рiзко вiдвернулася i весело сказала: «Поiхали».

Ми стояли в темному коридорi, я дiстала з сумки «Ray Ban». На небi чомусь прозирнуло сонце… мабуть, щоб пiдбадьорити мене… А вiн усе запитував: «А тобi пасують цi окуляри?», «А коли ти знову кинеш курити?», «А яка ти, коли нафарбована?» Я з радiстю начепила окуляри й обернулася до нього. Я стояла бiля дзеркала.

Вiн пiдiйшов до мене, легенько обiйняв ззаду i сказав, дивлячись на наше вiддзеркалення: «Ти неймовiрно вродлива дiвчинка, Руденька, хоча ти й сама це знаеш. А ти приiдеш до мене в гостi?» Я усмiхнулася.

Ми вийшли на вулицю. Його, як завжди, чекав водiй. Мене, як завжди, дожидало сонце i чорний джип.

– То ти приiдеш до мене в гостi? – перепитав вiн.

– Гадаю, так. Якщо ти подзвониш.

– А коли ти до мене приiдеш? Звичайно, я подзвоню. А що, коли не подзвоню, ти не приiдеш?

– Нi, звичайно.

– Але ж ти вже знаеш, де я живу.

– Навiщо тобi непроханi гостi? І ти не тут живеш.

– Ти що? Непроханi гостi – це ж так цiкаво… Подзвони менi, коли приiдеш додому.

– Подзвонити тобi?

– Ну звичайно.



Нiхто й нiколи не цiлував моi вii i моi очi. Нiхто й нiколи не називав мiй шрам «неймовiрно гарним». Нiхто й нiколи не говорив менi крiзь сон: «Тебе мало». Нiхто й нiколи. Крiм Чоловiка в чорному… у найсолодшому листопадi в моему життi.

P. S. Коли я була маленькою, я грала тенiсний турнiр в одному мiстi. Ми стояли невеликим дiвчачим гуртом, дивилися якийсь матч i плiткували про хлопчакiв. Я була засмучена, заплакана, пiсля поразки… мiсцевi суддi засудили менi весь матч… У мене запитали: «А ти кого-небудь любиш?» – «Нi», – вiдповiла я. «А тебе тут любить хто-небудь з хлопчикiв?» – «Нi». Дiвчатка засмiялися, а я подумала про те, що коли-небудь «мiй хлопчик» побудуе цiле мiсто на ваших «злих» кортах. І вiн побудував… цiлий свiт. Та все ж залишив менi кiлька кортiв…




24 жовтня 2010 року, раннiй ранок…


Інша рiч дядя Петя – у мене ексклюзивний контракт.

Я засилаю до небесноi канцелярii найбiльш божевiльних ципочок, аби Боженько не нудьгував.

І вiн знае, що я роблю людей щасливими i вiдбираю в них за це купу бабок – усе по-чесному.[8 - Цитата з книги Петра Лiстермана «Как запутать Листермана: история одного предательства» (М: Астрель, 2009).]


– Доброго ранку. Ви Дмитро? – запитала я чоловiка, який курив неподалiк вiд таксi.

– Так. А ви, напевно, Юля. Їдемо до Шереметьева? – Вiн загасив сигарету i попрямував менi назустрiч. – Я вiзьму у вас валiзу.

– Так. Дякую. Обережно, валiза дуже важка. – Я вручила йому свою величезну валiзу, сiла в авто.

Надворi стояв жовтневий недiльний ранок. Москва була розкiшна. Вперше за два тижнi це мiсто здалося менi справжнiм: я нарештi побачила його душу. Не було штурханини, знервованих людей, гамору, нескiнченноi бiганини, поспiху, вiчних заторiв – тiльки мiсто, самотне, горде i ледь заспане. Сьогоднi недiля. У Москви вихiдний: вона вiдпочивае вiд грошей. Вперше за два тижнi проглянуло сонце. Я дивилася у вiкно i намагалася крiзь сон пригадати пiсню, яку написав i весь час наспiвував мiй Старший Товариш… Walking in the light all above the dream… Хотiлося надiслати йому sms-ку зi словами пiснi, але так рано – для чого будити? У цю хвилину мiй iPhone мерз у кишенi куртки. Я поглянула на дисплей i засмiялася. Це була sms-ка вiд Старшого Товариша: «Walking in the light all above the dream, Kishen tuhes everybody, Saying to the cream…» Я написала йому вiдповiдь: «Ти що, живеш у мене в головi? Виходь звiдти. Я щойно збиралася надiслати тобi sms-ку з тим самим текстом». Вiдповiдь не забарилася – це була його, Петина манера: «Live in the golova – eto zaebissimo…» Я смiялася вiд душi, а таксист намагався зазирнути в мiй телефон i зрозумiти, що мене так веселить. «Merci за те, що з тобою так benissimo… Чиста iмпровiзацiя))», вiдправила я sms-ку i вдала, що уважно слухаю розповiдь таксиста про те, як вiн колись… Але думки моi в цей час заносились дуже далеко…



З Петею справдi було benissimo. З ним неможливо було не смiятися i в той самий час у нього неможливо було не вчитися. Вiн навчив мене дуже багатьох речей, змусивши поглянути на свiт дещо пiд iншим кутом. Завдяки йому я зрозумiла одну просту рiч: цей свiт водночас гарний i потворний. Петя ще раз довiв менi правдивiсть iстини: продаються всi. Геть усi. За яку цiну – це питання економiки або економiки життя, як купити – це питання твого власного IQ, коли купити i як зробити це з найбiльшою вигодою для себе – це питання життевих обставин, а як зробити так, щоб людина навiть не зрозумiла, що ii купили, – це вже питання Петi. Вiн змусив мене по-iншому подивитися на дiвчат, допомiг зрозумiти i вивчити iх психологiю, i менi по-людськи стало шкода… чоловiкiв… «Чоловiки зраджують, чоловiки скаржаться, коли хворiють, чоловiки нас не розумiють…» Чоловiки! Коханi! Зраджуйте й далi, а ще – скаржтеся, нарiкайте, бо в бiльшостi своiй ви навiть уявити собi не можете, з якими вродливицями-монстрами живете… чи зраджуете. Нас усiх – i жiнок, i чоловiкiв, створив Бог… i ми всi одне одного вартi. Звiсно, за невеличкими винятками.

Я була гостем його краiни, i вiн охоче показував менi свiй свiт. Свiт, у якому править тiльки вiн. Менi хотiлося пiзнати все, побувати в усiх куточках краiни, що мала назву «Лiстерманiя»… Вiн брав мене на зустрiчi з потенцiйними спiвачками, професiйними танцiвницями, дружинами, моделями, а ще – ангелами, яким так i не судилося ними стати. Всi вони прагнули лiтати, але свiт з рiзних причин ще з дитинства обтяв iм крила. І всi вони палко бажали, щоб вiн повернув iм цi крила, здiйснив iхнi мрii, змiнив долi. Серед них траплялися дiвчата, вартi уваги й пошани… Одна… двi… але решта були ментальними монстрами. Їхня зовнiшнiсть була далека вiд ангельськоi, iхнiй розумовий розвиток i словниковий запас не давали iм змоги сформулювати своi думки, а тим паче iх висловити, та всi вони вважали себе не iнакше як Богинями, Королевами i претендували на трон. А це заслуговувало моеi пошани, проте викликало огиду i вбивало почуття. Якось поруч зi мною сiла чергова потенцiйна «зiрка» й довго розводилася про те, як «вона хоче стати телеведучою… тому iй конче потрiбен якийсь багатий друг… який iй у цьому допоможе… тiльки йдеться про хороший бюджет, адже вона хоче стати хорошою телеведучою… вiн повинен iй добре допомагати… лишень iй не хочеться з ним часто бачитися… бажано зо два рази на тиждень, бо у неi е хлопець… i, звичайно, бажано, щоб вiн був не надто старим… ну, приблизно до тридцяти п’яти… i ще – хай вiн буде симпатичним…» Я бiльше не могла слухати цю маячню, сказала, що менi час, що ми iй обов’язково допоможемо, i вже пiдвелася, щоб пiти геть, але та, взявши мене за руку, змовницьким шепотом прощебетала: «Менi двадцять один, я навiть вивчаю англiйську… i я – незаймана… гадаю, це мае коштувати дорожче…»… Ось вона – справжня цнотливiсть! Бравiсимо!



Дiвчата… вродливi й не надто, бiднi й забезпеченi, доступнi чи такi, що ховаються за карнавальною машкарою неприступностi, одягненi в Gucci, Hermes чи Terranova, – усiх iх об’еднувало одне: iм завжди мало. Добре це чи погано – я не знаю. І не менi судити. Це не е нi добрим, нi поганим. Це просто факт. Хтось мрiе про сумку вiд Hermes, хтось хоче вийти на сцену й заспiвати так, щоб весь свiт упав на колiна i так вiчно колiнкував перед божественною вродою володарки писклявого голосу, хтось бажае щоранку чути мелодiю Vertu… i байдуже, хто лежатиме поруч з тобою в лiжку… хтось хоче полетiти на карнавал до Бразилii… хтось просто хоче… І ЦЕ НОРМАЛЬНО… всi чогось або когось хочуть… Але одного я не могла зрозумiти: чому всi цi дiвчата вважають, що для цього iм неодмiнно потрiбен олiгарх? Чому вони всi думають, що коли у них з’явиться Hermes, Vertu й або коли вони запищать на сценi, навiть знiмуться в своему единому клiпi – це зробить iх щасливими?… Це едине питання, на яке в мене не було вiдповiдi. Вiдповiдь менi пiдказав Петя. Бо бiльшiсть з них – одноклiтиннi створiння. І насправдi цi дiвчата нi в чому не виннi: такими iх зробила потворна складова нашого аморального свiту. Однозначно, е й iншi дiвчатка: розумнi, начитанi, цiлеспрямованi, освiченi, вродливi… кращi – але я таких не зустрiчала… нi в Москвi, нi в Киевi, нi в Донецьку… У всякому разi, я бажаю iм щастя, кожнiй з них! А Петя iм у цьому допоможе.

Вiн навчив мене давати офiцiантам «на лапу» до того, як вони починають тебе обслуговувати, i залишати на чай кухарям до того, як вони починають для тебе готувати. Вiн навчив мене з першого погляду на людину визначати, чого вона прагне, що шукае, про що мрiе… i скiльки коштують цi мрii. Вiн навчив мене без квиткiв проходити в кiнозали кiнотеатрiв, без запрошень потрапляти на «моднi свiтськi заходи» – це була своерiдна школа. Якось пiд час чергового походу в кiно я запитала Льоню, його вiчного супутника: «Чому не можна просто купити квиток у кiно, коли можеш купити весь кiнотеатр?» Льоня глянув на мене i вiдповiв: «Тому що потрiбно весь час примушувати голову працювати. Кожноi секунди. У будь-якiй, навiть найпростiшiй, ситуацii. У будь-якiй точцi свiту. У Монако, Москвi, Лос-Анджелесi – скрiзь. Це спосiб життя. За грошi можна зробити все. Навчися робити без грошей, користуючись своiм розумом i людською психологiею».

Льоня так само вiдкрив менi очi на багато речей. Спершу вiн менi не подобався, але згодом, познайомившись ближче, я змiнила свою думку про нього…

– Льоню, ти навчиш мене «розводити по повнiй»? – запитала я, коли ми прогулювалися Донецьком. – Петя сказав, що ти мене навчиш.

– Звiсно, навчу, – сказав вiн серйозно.

– Спершу поясни менi, що це означае i як ти це робиш.

– Це просто. Ти бачиш дiвчину. Подумки складаеш ii психологiчний портрет. Заговорюеш до неi. Акуратно i грамотно, крок за кроком, вивiдуеш всi ii мрii, бажання… все, в чому вона боялася зiзнатися навiть собi. Витягаеш усе це з ii голови, а натомiсть вкладаеш в ii мозок те, що потрiбне тобi. Якщо в неi взагалi е мозок.

– Тобто ти наперед, ще до знайомства з дiвчиною, маеш щось на метi, розумiеш, що ти хочеш отримати на виходi, потiм розкладаеш по поличках ii мозок, забираеш всю потрiбну тобi iнформацiю i змушуеш повiрити в те, що ти единий у цьому свiтi, хто може здiйснити всi ii бажання i мрii?

– Десь так.

– І так можна з будь-ким?

– Ну, ти ж сама бачила, – вiн смiявся.

– То ти мене навчиш?

– Так.

– Але менi, у принципi, нiчого не потрiбно вiд людей. Я й так отримую все, що хочу. Навiщо це менi?

– Тому що ти не належиш до «масовки». Ти – iнша. Ти й сама знаеш, як спровокувати тi чи iншi ситуацii i досягти бажаного результату, але ти також повинна знати, як не стати жертвою такоi ситуацii. Тобi дуже пощастило, Руденька. Для тебе це ще одна школа життя. Ти – частина команди.

– Менi приемно бути частиною вашоi команди, а не ii жертвою. – Я усмiхалася. – І я рада, що ти тодi причепився до мене в автобусi, який вiз нас до лiтака… хоча тодi я не надто зрадiла.

Моя позицiя була дуже проста: кiлькiсть зароблених або вкрадених грошей може зробити з чоловiка олiгарха, але кiлькiсть зароблених або вкрадених грошей не можуть перетворити олiгарха на чоловiка. Чоловiк – або чоловiк, або нi. Третього не дано. Неважливо, як часто вiн даруе квiти, неважливо, скiльки коштують його подарунки, неважливо, скiльки гарних слiв вiн говорить. Важливо, якi вчинки вiн здiйснюе. А квiти, подарунки, слова i Мальдиви – це не вчинки. Це частина вiчноi гри, яка рано чи пiзно пiдходить до свого логiчного завершення… потiм з’являються новi гравцi, i все повторюеться. Як каже Петя i його друг Фредерiк Бегбеде, або Фредерiк Бегбеде i його друг Петя – кохання живе три роки. Цiлком з ним згодна. Але е кохання, яке живе завжди. Питання у вчинках. Я це знала. І Петя з Пiтбулем знали, звiдки менi це вiдомо. Так само, як знали й причину, чому я з ними…



Петя… Вiн надзвичайний… Надiйний друг… Чудовий психолог… Цiкава особистiсть… Людина-легенда… Мiй Старший Товариш… Петя Лiстерман… Вiн легко переконав мене замiнити сигарети круасанами з «Волконського». Вiн змусив мене полюбити рибну юшку. Вiн показав менi всю «красу i недоступнiсть» цього свiту, яка так легко падае в його обiйми в обмiн на задоволення всiляких людських потреб. Неважливо, як часто його звинувачують у всiх iснуючих i неiснуючих грiхах, неважливо, як часто його називають Дияволом i Люцифером… важливо iнше… За що ви його звинувачуете? За те, що вiн чеснiший за вас усiх? За те, що вiн вiдкрито задовольняе всi вашi фiзiологiчнi чи духовнi потреби, втiлюе в реальнiсть вашi мрii, про якi ви самi ж йому й розповiдаете? Чи за те, що вiн влаштовуе вашi долi так, як вам того хотiлося? На вiдмiну вiд Люцифера, вiн не вимагае взамiн вашi душi. Йому потрiбнi лише вашi тiла, з якими ви так легко розлучаетеся. А якщо ви потiм утрачаете свою душу – то це вже ваша проблема, а не проблема Петi. Вiн нiкого не змушуе. Йому це не потрiбно. Адже ви самi цього хочете. Ви можете звинувачувати його в чому завгодно i ненавидiти його за те, що вiн вам колись допомiг, але зiзнайтеся: вiн чеснiший за вас усiх. Вiн нiчого вiд вас не приховуе. А якщо ви йому просто заздрите, тодi хто заважае вам? Спробуйте познайомити красу з грошима i створити свою власну iмперiю… Тiльки у вас не вийде. Для того, щоб знайомити красу з грошима, треба бути Петею Лiстерманом… Я бачила його пафосних iмiтаторiв… вони не викликають нiчого, крiм усмiшки на моему обличчi. А якщо ви вважаете Петю просто хлопцем, «якому колись пощастило», тодi чому ви бiжите до нього через весь клуб, щоб вiн при всiх потис вам руку, або дзвоните йому о третiй ночi, вмикаете гучний зв’язок, щоб вас чули вашi друзi, i з фамiльярними нотками в голосi запитуете його: «А де ти сьогоднi тусуеш?» Вiдповiдь проста: ви хочете справити враження. Просто тому, що ви з ним знайомi. Але чи знайомий з вами вiн? Вiн завжди зробить вигляд, що так, – для того, щоб ви не виглядали iдiотами в очах своiх же друзiв i знайомих. Тож скажiть йому «ДЯКУЮ, ПЕТЮ» за все, що вiн для вас робить, а не винiть його за свою власну чванливiсть.



Чи посварив вiн Бреда Пiтта з Анжелiною Джолi? Чи викрадав Памелу Андерсон? Чи «пiдганяв» мулаток для Роберта де Нiро? Так. Я свiдок. Чи допомагав вiн Ользi Куриленко залiзти у «Джеймса Бонда»? Так. Однозначно. Вiн такий. Був би без нього «Секс у великому мiстi?» Був би. Але нудний… i економ-варiант.



– Юлю, ми приiхали… – сказав водiй, який усю дорогу зi мною про щось теревенив. – Я допоможу вам з валiзою. І… ви дуже… Може, залишите менi номер телефону?

– Дякую. Я сама якось розберуся з валiзою… На все добре.

Я попрощаюся з водiем, вiзьму свою валiзу, передi мною вiдчиняться дверi термiналу i… за кiлька годин у мене виникнуть проблеми з паспортом на украiнському кордонi…

P. S. Коли менi було вiсiм рокiв, батьки взяли мене з собою в мою першу подорож Європою: Прага, Париж, Венецiя, Флоренцiя, Рим, Сан-Марино… Я вела щоденник. Щоночi я занотовувала до зеленого зошита iз зображенням Дональда Дака тi речi, якi справили на мене найбiльше враження. У цьому щоденнику е двi гарнi фрази. 1) Сан-Марино – це держава, яка працюе на туристiв. У нiй дуже багато сувенiрiв та лiкерiв. 2) Для того щоб позбутися всiх грiхiв, треба було погладити нiжку святого Петра.

Останнiй запис було зроблено пiсля вiдвiдин собору Святого Петра у Ватиканi.



P. P. S. Господи… я не пам’ятаю, якi грiхи у мене були у вiсiм рокiв, але дякую Тобi за те, що через шiстнадцять рокiв Ти подаруеш менi мого особистого Святого Петра i зробиш це фантастичним чином у той перiод мого життя, коли менi буде це так необхiдно…




26 липня 2010 року… вечiр


Звонит он, и город меняет тон,

И даже черные светлеют полосы,

Каждый раз, когда перед его голосом,

Мобильник пишет ей: «Платон».[9 - Саундтрек до кiнофiльму «Платон» (2008), композицiя: «Платон», виконавцi: Павло Воля та Arto Tunch.]


Бориспiльський аеропорт… Який вiн менi дорогий… Рейс на Ригу затримувався на годину. Через поганий моральний i фiзичний стан менi несила було настроiтися на улюблену Хвилю Позитиву. Куди я лечу? Яка Юрмала? Температура тридцять вiсiм давалася взнаки… Я сидiла в товариствi паперових хусточок i весь час чхала, з очей невпинно струменiли застудженi сльози… Вдень менi було вiдчутно краще. Може, це кара за те, що я з вини свого водiя розгулювала територiею чоловiчого монастиря без хустки на головi? За мною з цiкавiстю спостерiгали пасажири мого потенцiйного рейсу. Особливо один гуртик латвiйських чоловiкiв – вони необачно вирiшили поспiвчувати моему чханню i поганому настрою. Черговий телефонний дзвiнок посилив мiй i без того пригнiчений душевний стан: аж сорок хвилин наводилися аргументи, чому саме менi поки що не зможуть повернути п’ятнадцять тисяч доларiв за невиконану роботу… п’ятнадцять тисяч доларiв, якi належали не менi, а Йому. І я чудово розумiла, що Вiн менi даруе цей борг, але мене дратувала сама ця ситуацiя: хотiлося наговорити грубощiв чоловiковi в слухавцi… але я стримувалась, розмовляла з ним жорстко i тактовно. А чоловiчий голос у моему iPhone’i все розповiдав менi про черговi наiзди спецслужб, продажнi структури, паскудних людей… Менi захотiлося розбити телефон… я втомилася… за останнi кiлька мiсяцiв. Занадто багато всього на мене навалилося… i це «занадто багато» вкотре кардинально змiнило мое життя… чи зруйнувало його… Особливоi рiзницi я не вiдчувала. У мене бiльше немае дому… родини… друзiв… але найстрашнiше, що менi не дзвонить Вiн… На цiй позитивнiй нотi приемний жiночий голос запросив усiх пасажирiв, якi вирушають на Ригу, пройти на посадку…

Подали «лiтаковий» автобус… Я намагалася знайти мiсце, де можна було б приземлитися. Стояти не було сил, але вiльних мiсць не було. Я зрозумiла, що захворiла остаточно, i ще раз запитала себе: «Куди ти в бiса летиш?» Мене все дратувало. Надто те, що на мене безцеремонно витрiщився якийсь тип… щоправда, симпатичний… І раптом вiн мовив: «Як ся маеш, мала?» Я сторопiла. Здаеться, не тiльки я, а й весь автобус. Крiзь зуби я процiдила: «Краще не бувае», i в цю мить подзвонив Вiн. Вiн мене завжди рятував, навiть у дрiбницях. Я взяла слухавку, але майже не чула Його: в автобусi було гамiрно, ще й зв’язок уривався. Вiн спитав мене, чи я долетiла, а я спробувала Йому пояснити, що рейс затримали… До цiеi митi я не чула в слухавцi нiчого, крiм безсоромноi тишi. Я спробувала Йому передзвонити, але спрацював voice-mail. Я знову – вже вкотре – зненавидiла мобiльний зв’язок, та все ж вирiшила вiдправити sms-ку, щоправда, я, як завжди, не знала, що Йому написати. Останнього разу, коли я так само розмiрковувала над тим, що Йому написати, моя машина «поцiлувала» багажник бiлоi «Toyota Land Cruiser»… Замислившись, я розгублено втупилася в одну точку. І раптом почула ще один чоловiчий голос, який промовив: «Напиши йому, що сумуеш». Спантеличена, я вiдiрвала очi вiд сенсорного екрана свого телефону. Поруч з типом, який обiзвав мене «малою», стояв iнтересний дорослий чоловiк. Менi здалося, що вiн читав моi думки: адже влучив у десятку… з першого разу. Я автоматично поцiкавилася «кому “йому”?», а вiн вiдповiв: «Тобi виднiше. Але напиши йому, що ти сумуеш». Поки я писала sms-ку, «симпатичний тип» i «гарний чоловiк» перемкнули свою увагу на якусь модель, що з радiстю пiдтримала розмову з ними, i це мене, звiсно, втiшило.

Вже в салонi лiтака, коли я йшла, до мене прив’язалися типи з латвiйськоi компанii: вони поцiкавилися, чому це я в аеропорту обливалася сльозами. Я вiдповiла iм, що причина моiх слiз – висока температура, що менi важко розмовляти, i тактовнi латвiйцi зрештою дали менi спокiй. А я подякувала Боговi за те, що сиджу не поруч з ними. Мое мiсце виявилося ще бiльш «вигiдним»: просто через прохiд вiд «симпатичного типа» й «iнтересного чоловiка». Але, судячи з усього, ми були однаково втомленi, тому дружно поснули…



Паспортний контроль… моя вiчна крутiйка-удача… Я стояла разом з усiма в черзi для «не громадян Євросоюзу»… Але тут надзвичайний симпатичний хлопчик, визирнувши з вiконця «EU», поманив мене пальчиком. Це був той випадок, коли «на пальчик» можна було з радiстю повестися, особливо з температурою… Вiн розгорнув мiй паспорт, побачив кiлькiсть рiчних шенгенiв, i в нього виникло тiльки одне запитання: «Ви явно на “New Wave”… А в якому готелi ви житимете?» Просте запитання… але я не знала на нього вiдповiдi… i в мене не було ваучера готелю. Назву готелю знала тiльки моя подруга, Еля, яка перебрала на себе всi органiзацiйнi клопоти щодо поiздки до Юрмали, бо в мене не було анi секунди вiльного часу. У мене не знайшлося часу навiть на те, щоб потелефонувати Елi й заздалегiдь уточнити назву готелю. Еля, швидше за все, вже зустрiчае мене в аеропорту… Я застудженим поглядом окинула хлопчика i сказала, що можу подзвонити подрузi й уточнити. Я набрала номер, i вона, як завжди, вiдповiла на дзвiнок лише за мить перед тим, як телефон уже автоматично вирубаеться:

– Елiчко, а як зветься готель, у якому ми живемо? – бадьоро спиталась я, коли Еля зволила взяти слухавку.

– Юлько… не переживай… готель класний… там живе багато зiрок… i не здумай брати таксi… я вже пiд’iжджаю… – проторохтiла вона.

– Ель… я на паспортному контролi… i на цьому все може й закiнчитися… менi потрiбна назва готелю… у мене ж немае ваучера. – Я вже смiялася.

– Якщо чесно, я не пам’ятаю… якийсь Nordic… щось… дуже крутий… чотири зiрки, але тобi сподобаеться, обiцяю.

– Елiчко, я передзвоню… – По моему обличчю вже текли сльози смiху i застуди. – Мiй готель називаеться «Nordic щось, чотири зiрки, там живуть зiрки», – нарештi видушила я з себе, переборовши смiх.

– Я зрозумiв. – Хлопчик на паспортному контролi теж мало не ридав зо смiху, проставляючи менi черговий штамп у паспортi. – Солодкоi «Новоi хвилi».

– Дякую, що пустили без черги, – посмiхнувшись, я щиро подякувала йому.

Отримавши багаж, я дихала ризьким повiтрям i чекала на Елю. Перед моiми очима мерехтiла одна картинка: величезна пiдсвiчена реклама Forbes’а. Елi нiде не було. Я дiстала з кишенi телефон i набрала ii номер, попередньо отримавши безглузде повiдомлення вiд «Киiвстар» iз попередженням знiмати з мого рахунку по двадцять п’ять гривень за хвилину розмови з Батькiвщиною. Еля сказала, що вже за секунду буде в аеропорту. Я знову всiлася на валiзу…

– Ррруденька, кого чекаемо, про що мрiемо? – пролунав уже знайомий голос за моею спиною. Це його «р» менi чомусь сподобалося…

– Нiкого i нi про що, – буркнула я, але не злостиво.

– А ти танцюеш чи спiваеш? – запитав «iнтересний чоловiк», бiля якого стояв «симпатичний тип».

– Нi те, нi iнше.

– Даремно… А навiщо тобi така величезна валiза? – поцiкавився той-таки голос.

– Там тенiснi ракетки. – Я знову набирала Елю.

– То ти тенiсна Руденька! А я все думаю, що менi Сафiн одно розповiдае про якусь Руденьку… – Поки вiн це говорив, у моiй слухавцi вже лунав голос Елi, яка, як вона сказала, чекае мене бiля якогось виходу чи входу…

– Елiчко, напроти мене величезний лайт Forbes’а… ти бачиш його? Я прошу тебе… поквапся… – серйозно сказала я.

– Юлько, я бачу Forbes… я бiля нього… – розгублено вiдповiла моя подружка.

Я роззирнулася навкруги… i все зрозумiла:

– Елiчко… тут два Forbes’и… так от, я бiля другого… метрiв за чотириста… i в мене тридцятикiлограмова валiза, тому краще ти до мене… i на таксi.

І в цю мить до мене на допомогу приспiли моi «новi друзi»:

– Ррруденька, ми тебе пiдвеземо, куди скажеш, – запропонував «iнтересний чоловiк».

– Мене зустрiчають, – сухо вiдповiла я.

– Ррруденька, а що ти забула в Ризi? – Менi подобалось оте його «р», i вiн чомусь щодалi менше дiяв менi на нерви.

– Я прилетiла на «Хвилю».

– А нащо тобi ракетки? – вiн не вгамовувався.

– Менi сказали, що буде турнiр «зiрки плюс професiонали», i я хочу пограти… до речi, ваш Сафiн теж мае брати участь. – Менi хотiлося йому помститися за його «гумор».

– Марат? Буде в Юрмалi? Ти точно знаеш? – Вiн цiкавився цiлком серйозно.

– Не знаю. Менi однаково. – Я роззиралася навсiбiч, видивляючись Елю або таксi.

– Ррруденька… я познайомлю тебе з Сафiном.

«Ідiот», – подумала я i ще раз набрала Елю, яка сказала, що буде «вже за секунду». Мiй терпець от-от мав урватися.

– Ррруденька, а де ти житимеш?

– У якомусь готелi. Ви бували ранiше в Ризi та Юрмалi? – Я вирiшила атакувати.

– Так… звичайно, – у його голосi почулося здивування.

– Де краще жити? У Ризi чи Юрмалi? – я не замовкала, затягуючи час.

– У Ризi добре жити, в Юрмалi – тусити. – З iнтонацii його голосу було зрозумiло, що вiн не понтуеться. – І ти вiд нас не вiдкараскаешся у такий спосiб. Ми почекаемо, поки тебе заберуть.

– До речi, я теж у Ризi вперше, – раптом гордо видав «симпатичний тип», який до цього говорив по телефону.

Я не зрозумiла, чого це вiн раптом вихватився, i нарештi побачила Елю… Мовчки обернувшись, я пiдхопила валiзу i поспiшила iй назустрiч. Перше, що я змогла сказати, було не «привiт», а «швидше». Еля нерозумiючими очима подивилася на мене i з реготом сказала: «Останнього разу я чула вiд тебе подiбне, коли ми втiкали в Парижi вiд дiджея Равiна».

Ми вже майже пiдiйшли до таксi. Моя подруга запропонувала покурити i дiстала двi сигарети. Я з радiстю погодилася… Все було позаду… Попереду тiльки Юрмала… «Нова хвиля»…

– Ррруденька, маленька, тебе зустрiли? – пролунав уже знайомий «iнтересний» голос у мене за спиною.

– Так, дякую… Все чудово… – Я чомусь не була здивована появою моiх нових знайомцiв.

– А навiщо ти куриш? Зараз же викинь сигарету! Ти ж у тенiс граеш! Менi тебе ще з Сафiном знайомити… – Вiн усмiхався.

– Знайомити мене нi з ким не треба. Органiзуйте менi матч: Сафiн, Прохоров, Потанiн… i я. Комерцiйний матч. На великi грошi. – Менi було цiкаво подивитися, як вiн вiдреагуе.

– Я органiзую. Записуй телефон. – Вiн вiдреагував так, нiби щодня органiзовував такi матчi.

«Божевiльний, але смiшно розводить», – подумала я i всмiхаючись записала номер телефону, який починався з «+7». Вже йдучи, на ходу вiн гукнув: «звуть Петя».

– Юлько, тебе точно не можна вiдпускати саму… – Еля усмiхалася i дивилася на мене своiми величезними гарнющими очима.

– Чому? – здивувалася я.

– Тому що вдень ти написала менi sms-ку про те, як ми з тобою об’iздили весь Крим без прав i документiв на твою машину, а увечерi ти вийшла з лiтака з Петею Лiстерманом…

– Дуже прикольний хлопець. Гадаеш, це Петя Лiстерман? Хоча яка рiзниця? Я все одно не дзвонитиму. – Я розсмiялася.

Ми сiли в таксi. Еля аж iскрилася вiд щастя та емоцiй. Вона захоплено розповiдала менi про те, як у нашому готелi зчинився справжнiй переполох, коли Стоцька виiхала, не розплатившись попередньо за номер… Моя подруга весь час смiялася, i менi було надзвичайно радiсно бачити ii в такому настроi. Еля страшенно переживала, чи сподобаеться менi готель, i сказала, що з нами в сусiдньому номерi живе Микола Носков. Я ж була впевнена, що менi готель сподобаеться. Так само, як не сумнiвалася i в тому, що «среди подлости и предательства и суда, на расправу скорого, есть приятное обстоятельство: я люблю Его… это здорово… это здорово… это здорово».[10 - «…Среди подлости и предательства и суда, на расправу скорого, есть приятное обстоятельство: я люблю тебя… это здорово… это здорово… это здорово».Композицiя: «Это здорово», виконавець: Микола Носков, альбом: «Дышу тишиной» (2000).]



Готель менi сподобався надзвичайно… Ми повечеряли о другiй ночi… Я дiзналася на рецепцii, де зможу бiгати кроси вранцi… i ми з чистим сумлiнням повлягалися спати, заздалегiдь домовившись з Елею, що я розбуджу ii приблизно о десятiй-одинадцятiй годинi пiсля свого ранкового фiтнесу… Розбудила я ii о першiй дня, i далi кожен наступний день нашого перебування в Юрмалi починатиметься з моiх слiв пiсля фiтнесу: «Елю… пiдйом… у нас регрес… уже друга… третя… четверта…» Але це буде потiм…

Вже першого ж нашого вечора в Юрмалi у нас виникнуть проблеми: пекуче ризьке сонце поступиться нiчному балтiйському холоду… а ресторани Юрмали будуть по саму зав’язку забитi пiсля концерту. Ми в лiтнiх сарафанах шукатимемо один-единий столик у ресторанi з будь-якою кухнею, але це буде марно. Доти, аж поки ми дiйдемо до «наймоднiшого» закладу, i я, пропадаючи вiд ризьких мурашок, що бiгали по моiй шкiрi, у вiдчаi не зайду на лiтню терасу цього ресторану… Вiльних столикiв, певна рiч, не буде, поки я не обернуся i не почую: «Ррруденька». Я завагаюся рiвно секунду, але холод Юрмали i все ще висока температура мого тiла миттю знищать усi моi припущення i домисли… тому я обернуся i щиро вiдповiм «iнтересному чоловiковi»: «Привiт, Петю…» Петя, так само, як i в лiтаку, буде в товариствi «симпатичного типа», якого вiн вiдрекомендуе нам, як Льоню Пiтбуля… Ми пiдсядемо до iхнього столика, щоб зiгрiтися i попити чаю в переповненому ресторанi… У цьому ресторанi навiть не виявилося «вiльних» пледiв, тому Петя, дивлячись на моi посинiлi вiд холоду руки-ноги i «температурнi очi», жорстко сказав офiцiантовi: «Або звiльняй пледи… або неси скатертини». Офiцiант принiс двi величезнi скатертини. Менi було все одно… аби тiльки стало теплiше. Я охоче закуталася в скатертину, i тут Петя обрушив на мене шквал своiх запитань:

– Руденька, зiзнавайся, чим ти займаешся?

– Не скажу.

– Чому?

– Не хочу. А ти чим займаешся? – Я смiялася.

– Шукаю таких, як ти… я вже придумав, за кого я видам тебе замiж. – Його вiдповiдь мене розсмiшила.

– Я не хочу замiж, я тiльки звiдти, – серйозно сказала я.

– А чого ти хочеш, Руденька? – запитав вiн з усмiшкою.

– Я хочу, щоб пiшов дощ… я хочу тишi…

– Оце так! – розсмiявся Петя.

– Я не жартую. – Я дивилася йому в очi i не всмiхалася.

І тодi вiн нарештi почав розмовляти зi мною вiльно, а не «професiйно». Ми сперечалися, якi казино Вегаса бiльше привертають туристiв, обговорювали кращi шоу «Cirque du Soleil», атмосферу Парижа, беззаконня Неаполя, таiни Рима i пафос Монте-Карло, що нi до чого не зобов’язуе… ми так i не змогли дiйти спiльного висновку, в якому океанi приемно купатися пiд дощем i якi технологii PR краще використовувати… Веселий дiалог… Менi було цiкаво. Менi здавалося, що вiн мене розумiе. Менi здалося, що вiн вiдчув мою любов до життя. Петi зателефонували… i вiн надовго вiдiйшов убiк… Я приедналася до розмови Елi, Пiтбуля i нашоi прекрасноi знайомоi дiвчинки на iм’я Наташа, яка й загiтувала Елю на цю поiздку до Юрмали… Наташа була директором конкурсу «New Wave». Ми з Елею вирiшили викликати таксi, бо було вже пiзно, а треба ще було доiхати з Юрмали до Риги… Пiтбуль сказав, що «вони поiдуть з нами»: навiщо чекати зайвих сорок-шiстдесят хвилин, доки приiде чергове таксi, коли готелi, в якому зупинилися ми з Елею i в якому жили Петя з Льонею, були поряд – усього десять хвилин iзди мiж ними…

За нами приiхало таксi, i ми рушили до машини. Петя все ще говорив по телефону. Коли вiн побачив, що Пiтбуль пiдвiвся з-за столу i попрямував з нами, Петя вiдiрвав телефон вiд вуха i спитав, що вiдбуваеться. Льоня пояснив йому, що вони iдуть з нами. Петя всiвся попереду, а я, Еля i Льоня – на задньому сидiннi. Нарештi Петя закiнчив свою розмову. У мене чомусь знову не було настрою, i я сказала:

– Мало того, що в таксi до нас напросилися… так ще й усiвся попереду… теж менi… олiгархи, – я починала бурчати крiзь смiх… це була перша ознака того, що я засинаю.

– Руденька… а що ти робиш у Днiпропетровську? Ти не думала переiхати до Киева або Москви? – запитав Петя смiючись.

– Нi, бо менi не подобаеться нi Киiв, нi Москва. Я не бачу рiзницi мiж Днiпропетровськом i Киевом. Мiж цими мiстами iснуе економiчна i соцiальна рiзниця, але не духовна. Тому однаково.

– А де б ти хотiла жити? – голос Петi прозвучав дуже серйозно.

– У Францii або в Італii. – Я втiкаю туди при першiй-лiпшiй нагодi.

– Чому саме туди? – спитав мiй новий товариш.

– Тому що там моя душа почуваеться комфортно… але водночас я можу й далi переходити дорогу на червоне свiтло.

– Я тебе зрозумiв, Руденька… – Петя не усмiхався.

Ми пiд’iхали до нашого готелю, я запитала, «скiльки ми виннi». Петя попросив «не пiдколювати» i вийшов з машини, щоб попрощатися. На мiй глибокий подив, вiн… поцiлував менi руку… попросив мене не хворiти i чомусь сказав «дякую, Руденька». Я була зворушена i так само подякувала йому.



Назавтра ми знову випадково зустрiлися… у вже третьому переповненому ресторанi… І позавтра так само, бо пiшов дощ, тому ми з Елею знов змерзли i шукали вiльного столика… Ми не телефонували одне одному заздалегiдь, а просто випадково здибувалися – серед тисяч людей:

– Руденька, ти нiчогiсiнько не iси. Тут смачний вугор. Спробуеш? – питав Петя.

– Нi… не хочу… закiнчиться дощ, i ми пiдемо гуляти. Ми з Елею вже третiй день не можемо прогулятися Юрмалою, тому що «tu est partout…»[11 - Ти всюди (фр.).] – Я реготала.

– Руденька… у тебе ох…на сукня… Де взяла? – Вiн накидав на мене плед.

– Не пам’ятаю, якщо чесно… десь купила.

– Молодчина. Ох…на сукня… i кашель у тебе такий самий. І ти нiкуди не пiдеш, доки не скiнчиться дощ. А тим часом врятуй мене вiд латвiйськоi нареченоi. – Петя озирався на всi боки.

– Це як? – не зрозумiла я.

– Ну просто прикрий мене. Менi просвiтку не дае латвiйська наречена. Ох…но вродлива, але геть iб…та. – Вiн дивився на мене усмiхаючись.

– Гаразд, я тебе обiйму ненадовго… поки дощ не скiнчиться. – Я смiялася до слiз.

– Ну ж бо, признавайся, з ким ти вже встигла сьогоднi познайомитися? – поцiкавився мiй знайомий.

– А з ким тут можна познайомитися? Сьогоднi менi один чоловiк запропонував Швейцарiю… взамiн на сигарету… просто тому, що в ресторанi VIP-зони не виявилося сигарет, якi вiн курить.

– Так ох…но… Що ти йому сказала? Коли летиш? – з посмiшкою запитав Петя.

– Нiколи. Я подякувала йому i подарувала пачку сигарет.

– Збожеволiла? Вiн що, не сподобався тобi? Чи ти Швейцарiю не любиш? – Петя кинув на мене свiй хитрий погляд.

– Звичайно… рiч тiльки в цьому… Я Францiю люблю. – Мене пiдкидало вiд смiху, i плед весь час сповзав з моiх плечей.

Щоразу, коли припинявся дощ, я поривалася пiдвестися з-за столу, але Петин голос спиняв мене: «Руденька… зараз знову почнеться дощ… невже ти не розумiеш, що коли вже потрапила в моi лапи, то з них тобi не вирватися i дощ тебе не врятуе? І латвiйська наречена одразу мене помiтить, якщо ти встанеш».

Ми пили чай, смiялися, Петя розповiдав, на якi категорii подiляються дiвчата, ставив менi запитання, на якi я вiдповiдала без вiдповiдi… i… нарештi остаточно й безповоротно заспокоiлося нiчне ризьке небо:

– Все. Ми пiшли гуляти. – Я рiзко скинула плед i пiдвелася з-за столу.

– Собака скажена… я так тебе й не зрозумiв. Ну куди ти зiбралося, курчатко? Зараз знову почнеться дощ.

– Петю… правда… я обожнюю дощ… i ми вже третiй день збираемося з Елею погуляти Юрмалою.

– Гаразд… я тебе вiдпущу за однiеi умови. – Петя загадково посмiхався.

– Кажи, але я все одно пiду. – Ми з Елею вже стояли бiля столу.

– Якщо вам дорогою трапиться аптека, купиш нам зубну пасту? – серйозно спитав Петя. – У нас закiнчуеться.

– Яку саме? – вирiшила уточнити я.

– Найкращу. І поцiлуй на прощання старшого товариша!

– У мене до тебе питання, Петю, – раптом вихопилося в мене. – Я ж можу поставити тобi одне запитання?

– Авжеж, давай. – Вiн уважно дивився на мене.

– Як ти почав цим займатися?

– Чим? – з посмiшкою запитав вiн.

– Тим, чим займаешся. Це сталося випадково, чи у такий спосiб ти реалiзував задумане? – Була певна причина, чому менi хотiлося знати вiдповiдь на це запитання.

– Руденька… колись я зможу тобi розповiсти… коли ми питимемо з тобою шампанське на тенiсному кортi. Згода? – Менi здалося, що вiн раптом знiяковiв.

– Домовилися. Бувай. Дякую за приемний вечiр.

– Напиши менi sms-ку, як купиш пасту! – кинув менi Петя на прощання.

Петя мав рацiю: дощ почався знову… точнiше, не дощ, а злива. Мiй бiлий сарафан став прозорим, Елинi брюки можна було викручувати, але ми й далi гуляли… Ми смiялися i насолоджувалися цiею нiччю, ii специфiчним настроем. Аптека вже була зачинена… О четвертiй ранку ми повернулися до готелю… а вже за кiлька годин я вирушила на ранкову пробiжку… i на зворотному шляху все-таки купила найдорожчу зубну пасту, яку тiльки можна було знайти в Ризi. Менi хотiлося зробити хоч щось приемне людинi, яка знову змусила мене смiятися i повернула менi вiдчуття дитинства. Я не була впевнена, що знову зустрiну Петю… але, з огляду на грайливий настрiй моеi долi… здаеться, я таки мусила його зустрiти.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ulya-pilipenko/rudenka/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Присвячуеться всiм Людям, якi рятували i зробили можливим мое життя.




2


Ваша, але не назавжди (англ.).




3


Мов до скелi, мов до грiха, я прикута до тебе… (Фр.)

Композицiя: «Je suis malade», виконавець: Lara Fabian, альбом: «Carpe Diem» (1998).




4


Композицiя: «Слова, слова», виконавцi: Теона Дольникова та Гоша Куценко, рiк виходу: 2003.




5


Композицiя: «Самолет», виконавець: Zемфiра, альбом: «Вендетта» (2005).




6


Композицiя: «Австралия», виконавець: Zемфира, альбом: «Z-Sides» (2009).




7


Ви дали менi слово (англ.).




8


Цитата з книги Петра Лiстермана «Как запутать Листермана: история одного предательства» (М: Астрель, 2009).




9


Саундтрек до кiнофiльму «Платон» (2008), композицiя: «Платон», виконавцi: Павло Воля та Arto Tunch.




10


«…Среди подлости и предательства и суда, на расправу скорого, есть приятное обстоятельство: я люблю тебя… это здорово… это здорово… это здорово».

Композицiя: «Это здорово», виконавець: Микола Носков, альбом: «Дышу тишиной» (2000).




11


Ти всюди (фр.).