Книга - Коли молот зустрічається з ковадлом

Коли молот зустрiчаеться з ковадлом
Галина Миколаiвна Цикiна


Студентка Оля випадково знаходить у коморi будинку покiйноi бабусi Ярини ii щоденник i розумiе, що старенька знала шлях до загубленого скарбу. Якi небезпечнi таемницi приховувала бабця? Чому Олю та ii сестру переслiдують i намагаються вбити? Бiльше запитань, нiж вiдповiдей… Але зв’язок минулого iз теперiшнiм значно потужнiший, нiж може здатися на перший погляд: вiн завжди незримо iснуе у нашому життi й повсякчас допомагае у скрутному становищi. У якийсь момент доля Ярини та доля ii онукинесподiваним чином сплетуться в одну, i кожна у свiй час намагатиметься не зламатися, опинившись у горнилi боротьби, в якому молот зустрiчаеться з ковадлом…





Галина Цикiна

Коли молот зустрiчаеться з ковадлом



© Г. М. Цикiна, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020


* * *


Моему коханому чоловiковi Максиму, який завжди вiрив у мене, дорогому братовi Богдану, що змушував усмiхатися у найстрашнiшi часи i сонячному синочковi, Дмитрику, завдяки якому життя мае сенс.


Присвячуеться свiтлiй пам’ятi Вiри Сироти


«Волинь моя! Колиско нiжнобарвна!
До тебе серцем лину я завжди.
У всяку пору ти, мов квiтка, гарна,
Як Мавка лiсова, чарiвна ти…»

Вiра Мужилко. «Волинь моя»







Пролог


Старi дверi пiддалися зусиллям Олi i скреготливо прочинилися. Дiвчина обережно ступила через порiг. Зараз вона бiльше скидалася на злодiйку, яка крадеться до чужого дому, анiж на його власницю. Вечiрнi сутiнки розсипалися на подвiр’i, i в домi панував морок. Проте не такий, що жахае, а навпаки: вiн надавав обрисам кiмнат м’якостi й таемничостi. Запахи, картини, iкони, старе лiжко бiля печi – все було давно знайоме i майже нiчого не змiнилося з того часу, як вона востанне тут була. Хоча нi… змiнилося. Раптом емоцii накрили дiвчину новою хвилею…

Набравши повiтря в легенi, Оля на хвильку заплющила очi. Це вже вкотре допомогло трiшки заспокоiти нерви, тож дiвчина вирiшила почати з деталей, перш нiж звертати увагу на глобальнi проблеми.

«Треба перевдягнутися», – подумала вона, поглянувши на заляпанi грязюкою кросiвки, та сукню, яка з небесно-блакитноi перетворилася на брудно-блакитну. Дiвчина затягла дорожню сумку (теж усю в багнюцi) в дiм i почала копирсатися в одязi. Пiжамних штанiв Оля не знайшла, тому прийняла iнше важливе рiшення – увiмкнути свiтло.

Пiд ii рукою роздратовано клацнув умикач, але вiдповiдноi реакцii не сталося. Ольга кiлька разiв повторила спробу, але марно.

– Чудово, – услiд вмикачевi роздратовано мовила Оля.

Тим часом сутiнки все мiцнiше посилювали свою владу над довкiллям, а в дiм крiзь шпаринки непомiтно сипалася темрява.

Ольга згадала, що в домi колись була гасова лампа, яка в дитинствi здавалася iй витвором мистецтва i чарiв. Присвiчуючи собi смартфоном, дiвчина попрямувала крiзь невеликий коридорчик (тут його називали «сiни») до староi комори.

Оля смикнула за дверi й про себе вiдзначила, що комора зачинена. Дiвчина вiд подиву навiть на секунду вiдсахнулася вiд дверей. Ну що ж… Повернувшись знову до кухнi-вiтальнi, як часто робили в таких будинках, вона попорпалася в сумочцi, намагаючись знайти в’язку ключiв, якi дiсталися iй разом iз цим домом. Але Ольжина сумочка навiть при свiтлi дня не розкривала всiх своiх таемниць, а в напiвтемрявi й поготiв. Так Ольга прогаяла купу часу, доки краем ока не помiтила тьмяний вiдблиск залiзячок, якi спокiйно лежали на столi. Утомлено взявши ключi, дiвчина знову попрямувала через сiни до комiрчини, яка (о диво!) i досi була замкненою.

Ще хвилин десять дiвчина прововтузилася, обираючи пiдходящий до замка ключик. Поклавши мобiльний телефон, який одночасно слугував лiхтариком, на щабель драбини, що вела на горище, вона перевiряла ключ за ключем, а коли залишився лише один, промовила:

– Ну, ти вже точно пiдiйдеш, – i встромила його в замкову щiлину. Зусилля… Поворот… Знову поворот… Нiчого. Абсолютно нiчого! Замок не пiддався, а ключ не виправдав Ольжиних сподiвань.

Дiвчина фиркнула, ще раз смикнула за дверi (наче це могло допомогти) i повернулася в дiм.

Притримуючи телефон зубами, Оля спробувала присвiтити собi, щоб знайти у валiзi якийсь зручний одяг, i неймовiрно зрадiла, коли бавовняна тканина пiжамних штанiв визирнула з-помiж решти речей.

Дiвчина переодягнулася в м’якi штани, одягла картату сорочку чоловiчого покрою i вирiшила спробувати пошукати свiтла ще в старому сервантi. Наче зосереджений на своiй справi археолог, вона оглянула старий посуд, потiм стримано одну за одною повiдчиняла шухлядки, наткнувшись навiть на одну замкнену. «У цьому домi, певно, традицiя така», – подумала роздратовано. Урештi-решт, як це завжди бувае, в останнiй шухлядцi дiвчина знайшла декiлька старих воскових свiчок, а поруч – коробку сiрникiв. Дуже доречно, позаяк через декiлька хвилин ii лiхтарик заморгав, а смартфон сповiстив, що батарея розряджена.

Оля поставила свiчку на тумбочку бiля лiжка, i врештi-решт заховалася пiд стару ковдру. Утома поступово долала дiвчину, але страх не пускав сон до зiниць. Кожен маленький звук, вiд стукоту гiлки об вiкно до вигукiв сови, вiдганяв сторожкий сон. Та все ж далека дорога разом з минулою майже безсонною нiччю дiяли краще всякого снодiйного. Дiвчина повiльно засинала, а в головi купчилися образи останнiх двох-трьох днiв.




Роздiл 1


За два днi до того

Оля якраз сидiла в затишнiй кав’ярнi на Саксаганського, сесiя була позаду, дозрiвало гаряче лiто i вона нарештi вiдчувала себе майже вiльною. Майже… Їi подружка Леська весело повiдомляла про своi останнi походеньки, швидко переключаючись з iсторiй про чергового хлопця на моду цього лiта. Усмiхаючись та киваючи подрузi, дiвчина помiтила при входi знайомий силует. Злiсть, страх та зневага зiм’яли нутрощi дiвчини в одну грудку i так яскраво вiдобразилися на ii обличчi, що навiть Леська припинила свое цвiрiнчання.

– Що таке? Хто там? – Леся не приховувала надмiрноi цiкавостi й повернула свою свiтлу голiвку туди, куди спрямовувався погляд подруги. До кав’ярнi заходив юнак худорлявоi статури з модною стрижкою, а подружка Олi лише беззвучно ахнула, побачивши його за ручку з довгоногою дiвулею.

– От козел, уже з новою коровою походжае, – не стрималася вiд коментаря Леська.

– Ходiмо звiдси, – Оля швидко махнула офiцiантцi, дiстаючи гаманець iз сумочки.

– Та чого ти так боiшся? – вiдверто кажучи, Лесi подобалася ця кав’ярня, i iй не дуже хотiлося йти.

– Я боюся лише одного: що виповiм цьому придурковi все, що про нього думаю, коли зустрiну його, – зашипiла на подругу Оля.

– Так це давно пора було зробити! Ще й пiсля того, як цей, вибач на словi, козел, iз тобою повiвся. Вiн же зрадив тобi з твоею ж сестрою!

– По-перше, дякую, що ти мене так заспокоюеш i знову про це нагадуеш, – кинула в’iдливий комплiмент Оля, поглядаючи на чек, який принiс офiцiант, – а, по-друге, я не збираюся опускатися до рiвня сварливоi бабцi.

– Вiн тобi хоч грошi, якi брав на свiй драний проект, повернув? – Ольга була вражена тим, як подрузi вдаеться одночасно дiставати ii i гаманець iз сумочки.

– Слухай, давай не зараз?

– Тобто не повернув?

– Ти йдеш чи нi? – Оля квапливо пiдвелася, щоб припинити невгамовний мовленневий потiк подруги.

Промчавши повз об’ект антипатii непомiченими, подруги швидко попрямували вздовж вулицi.

Леся шумно набрала в рот повiтря, збираючись змiшати його з iще однiею жменею слiв, але Ольга встигла перехопити естафету.

– Я не хочу зараз про це говорити!

Повiтря так само шумно вилетiло з Лесиних губ, але без слiв, на самотi. Отак вони i пройшли кiлька кварталiв, але всi спроби говiркоi подруги завести цiкаву розмову розбивалися об Ольжину мовчанку й задумливiсть, i врештi-решт Леся здалася.

– Я вже майже вдома, – спитала призупинившись, – може зайдеш?

– Та нi, дякую, хочу вiдпочити вiд сьогоднiшнього iспиту.

– Що будеш робити?

– Пiду додому, завалюся на диван i, напевно, заново передивлюся «Шерлока».

– Я сподiваюсь, у тебе не почнеться новий напад депресii? – Леся приклала руку до голови подруги, як пiд час гарячки. – О, нi! Схоже, вже почався!

– Припини! – Оля поглянула на спiврозмовницю, – все окей!

– Ну, тодi я побiгла! Бувай! І не пiдiгравай тим психологам i журналюгам-старперам, якi пишуть, що наше поколiння дуже легко зламати!

– Добре-добре… До завтра!

Оля спершу хотiла викликати таксi, й поiхати додому, але вирiшила пройтися по шумному мiсту. Вона копирсалася в своiх спогадах, без перешкод розмiрковувала й аналiзувала… Леська все-таки мала рацiю: процес був запущений. Одна зустрiч у кав’ярнi – i от вона, перша стадiя депресii – апатiя, тут як тут.

Дiвчина змучено зупинилася i присiла на лавку бiля супермаркету. Люди снували туди-сюди, водii сварилися мiж собою на особливiй мовi автомобiльних гудкiв, i Олi здавалося, що нема спасiння… нема спасiння вiд людей… i….

Їi роздуми i монолог внутрiшнього обурення перервав американський хард-рок-гурт «Aerosmith» зi своею знаменитою пiснею «I Don’t want to miss a thin». Нi, це не Брюс Вiллiс черговий раз рятував землю вiд загрози, це Ольжин мобiльний таким чином вимагав уваги до себе.

«Знову Леська чогось хоче», – дiвчина не очiкувала, що ii так швидко змусять покинути улюблений свiт, де можна без кiнця жалiти себе, тому демонстративно (демонструвала, звичайно ж, сама собi, оскiльки перехожим було абсолютно однаково, чого це вона не звертае уваги на свiй мобiльний) вiдсунула сумку вбiк. Але телефон не здавався, i от «Aerosmith» уже почав свiй приспiв. Мелодiя була напрочуд красивою, Оля дуже любила ii. Саме ця пiсня грала в барi, коли вони познайомилися з Артуром. Леська аж волосся на собi рвала, переконуючи подругу змiнити мелодiю дзвiнка, але Ольга нiяк не могла розлучитися з улюбленою i такою важливою для неi пiснею.

Урештi-решт дiвчина здалася i потяглася за слухавкою, а неперевершений «Aerosmith» уже доспiвував другий куплет, коли смартфон нарештi опинився в ii руцi.

«Викликае Анна», – свiтилося на екранi.

Уже вдруге за сьогоднiшнiй день в Олi все стиснулося всерединi. Усi почуття, пережитi в кав’ярнi, повторилися в точнiсiнько до останнього нервового iмпульсу. І чому саме сьогоднi? І Анька, i Артур в один день?

Вдихаючи повiтря, дiвчина подумала: може, Леська таки мае рацiю, i врештi-решт варто вилити усi наболiлi думки i сестрi, i колишньому? Пальчик дiвчини завмер бiля зображення зеленого телефончика, але буквально за секунду до того, як вона натиснула на екран, «Aerosmith» раптово стих i мобiльний замовк.

Оля нiби й засмутилася, бо саме зараз перший раз за пiв року вона була готова вiдповiсти Аннi за ii вчинок, але не встигла. Хоча глибоко в душi маленька беззахисна дiвчинка в нiй радiла, що не доведеться одягати боксерськi рукавицi, для того, щоб нанести удари молодшiй сестрi. Отака частинка ii душi, ця маленька дiвчинка всерединi Олi, нiяк не хотiла дорослiшати, вступати у конфлiкти i дуже любила поступатися.

Вона заплющила очi i почала глибоко дихати. Так радили робити в однiй iз книжок з психологii, якi дiвчина любила брати у студентськiй бiблiотецi. Намагаючись прислухатися до свого дихання, вона аж здригнулася, коли «Aerosmith» знову заспiвав свою мелодiю. Оля розплющила очi, вирiшивши, що цього разу вона вже не буде вiдкладати розмову: «Раз Анька так надзвонюе, то нехай тодi на себе й нарiкае».

Але ii здивуванню не було меж, коли на екранi вiдобразився незнайомий номер. Подумалося: невже сестра дзвонить iз чужого мобiльного? Уже не вагаючись, Оля нарештi вiдповiла.

– Слухаю, – в повнiй бойовiй готовностi мовила дiвчина.

– Короленко Ольга Володимирiвна? – почувся досить м’який чоловiчий голос.

– Так? – хоч голос чоловiка був приемним, але офiцiйний тон змусив дiвчину насторожитися.

– Мене звати Олег Петрович Середа, я нотарiус. Дзвоню вам з приводу вашоi родички, Ярини Іванiвни Левицькоi. Ви знаете таку?

– Так!

– Декiлька днiв тому Ярина Іванiвна померла.

– Що? – (Хiба можна так офiцiйно, без жодного вступу i пiдготовки?)

– Приймiть моi спiвчуття!

Дiвчина не могла вичавити з себе анi слова. Хоч iз бабцею Яриною вона вже давно не бачилася, але ця новина змусила серце стиснутися вiд смутку, бо щойно у неi безжально вiдiбрали не найяскравiший, але все-таки шматочок дитинства.

– Алло? Ольго Володимирiвно, ви мене чуете? – судячи iз оклику нотарiуса, дiвчина зрозумiла, що мовчить уже досить довго.

– Так… – (І чому в горлi пересохло?)

– Ярина Іванiвна перед смертю склала заповiт, в якому своiми спадкоемцями вказала вас та вашу сестру Короленко Анну Володимирiвну. Анна Володимирiвна вже про все знае. Будь ласка, коли приiдете на Волинь, передзвонiть менi. Вам i вашiй сестрi необхiдно ще пiдписати вiдповiднi документи. Добре?

Оля мовчала, думки й емоцii блискавично змiнювали одна одну i змiшувалися в ретельно заплутаний клубок.

– Ольго Володимирiвно?

– Так… – дiвчина прокашлялася, бо лещата, якi здавили горло, досi не вiдпускали, – я зрозумiла.

– Приймiть iще раз моi спiвчуття.

– Дякую, – мовила Ольга i скинула дзвiнок.

На екранi знову засвiтилася картинка двох кошенят, якi безтурботно гралися один з одним. Фотокамера зловила iх у момент, коли один руденький тягнув за хвоста iншого, який скидався на мiнiверсiю бенгальського тигра.

Оля обперлася об лавку. Бабуся Ярина була тiсно пов’язана з дитинством, а тепер складалося враження, що цю частину ii життя просто вiдiбрали. Наче вона замало втратила цього року: сестру, коханого, а тепер ще й дитинство. Дiвчина схилилася над смартфоном. Вона намагалася замовити собi квиток, а сльози все капали й капали. Оля плакала. І, на свiй сором, вона не знала чи то вiд втрати рiдноi людини, чи то вiд жалю до самоi себе.




Роздiл 2


Негода за вiкном потягу торжествувала. Вiтер в iгровому запалi не щадив сили i щодуху жбурляв дощовi краплi, розбиваючи iх на друзки. Блискавка золотим ножем витончено шаткувала темне небо, що було застелене тяжкими хмарами, в яких десь загубився свiтанок.

«Це ж треба було вибратися саме в таку негоду?» – думала дiвчина, хоча, як не дивно, в душi вона була абсолютно спокiйною.

Уперше за довгий час у неi не було думок про Артура, Аню, Леську, навчання чи навiть бабцю Ярину. Був лише цей свiтанок за хмарами, неймовiрна сила природи та потяг, який мчав за розкладом, гуркiтливо минаючи шелестiння дерев та шалений танець дощу i вiтру.

– Боже-боже, ох i погодка вже ж, – бiдкалася Ольжина сусiдка по купе. – Ти хоч светра з собою якогось взяла, доню?

Панi Марiя, досить огрядна жiночка з подвiйним пiдборiддям i живими усмiхненими очима, подорожувала разом iз двома маленькими хлопчаками. Їх речi вмiщалися у двi не менш огряднi за iх власницю сумки

«Доню?», – усмiхнулася подумки Оля. – «Це, певне, тiльки в потязi люди за декiлька годин стають настiльки близькими», – проте водночас те слово вiдбилося свiтлим спогадом з дитинства, i дiвчина аж стрепенулася.

– Анi светра, анi дощовика, анi парасольки… Коли я збиралася вчора ввечерi, то й подумати не могла, що натраплю на таку грозу.

– У мене десь був запасний дощовичок, – жiнка почала ритися в однiй iз сумок, вивертаючи майже весь ii змiст.

– Дякую, але це зайве, – дiвчина здивувалася такiй турботi малознайомоi жiночки.

– Та годi тобi, – панi Марiя вже витягла поношений полiетиленовий плащ-накидку, i, очевидно, не збиралася здаватися, – вiн, правда, трiшки потрьопаний, але хоч буде чим прикритися в таку негоду.

До купе тихо зазирнула провiдниця.

«Через 20 хвилин прибуваемо до Луцька», – повiдомила вона.

– 20 хвилин?! – стрепенулася панi Марiя. – Ой, Боже, а ще ж зiбратися треба, – жiнка заходилася будити синiв, якi неохоче прокидалися i ледве розплющували оче- нята.

Антон i Андрiй, чи Андрiй i Антон (Оля весь час плутала iх iмена) вередували i не поспiшали прокидатися, поки мама, незважаючи на свою вагу, переодягала iх у теплий одяг зi швидкiстю, не меншою за швидкiсть вiтру за вiкном.

Потяг трохи збавив темп руху, тож дiвчина мимоволi замилувалася скромним, проте ошатним мiстом. Їi сусiдка, квапливо попрощавшись, намагалася протиснутися разом iз хлоп’ятами й сумками в тонесенькому коридорi й одночасно напучувала синiв на якiсь високi iстини. Спостерiгаючи за ними на перонi, Оля знову всмiхнулася, нiжно торкнувшись рукою подарованого дощовика.

«Цiкаво, де ж моя мати?» – промайнуло в ii головi. – «Чому ця жiнка за двi години подiлилася бiльшою кiлькiстю тепла, анiж мама за останнi десять рокiв?»

Потяг рушив, шумний вокзал-мурашник залишився позаду. Оля вiдчула, що знову впадае у прiрву вiдчаю, тож заплющила очi й зробила глибокий вдих. Раптом ii погляд упав на журнал «Cosmopolitan», який увiпхнула iй у валiзку Леська, мовляв, буде що почитати в потязi. Сама ж Оля перегляд журналiв нiколи не називала читанням, бо для дiвчини читання було майже святим заняттям. Вона скромно зараховувала себе до тiеi невеликоi кiлькостi своiх однолiткiв, якi умiють читати, а не просто гортають журнали та ковтають любовнi романи. У своi неповнi двадцять один рiк дiвчина захоплювалася пригодами, детективами та класикою, що, на думку ii подруги, було даремною тратою дорогоцiнного часу. «Краще б хлопця собi завела», – весь час торочила.

«А хлопцi, що, кошенята, щоб iх заводити?» – ранiше могла обрiзати на пiвсловi Оля. Хоча тепер ii вiдмовкою стало: «Завела, i що з того вийшло?»

Нi на чому особливо не зосереджуючись, дiвчина швидко прогорнула журнал, думками перебуваючи в улюбленому мiсцi – своiх спогадах. Через деякий час, так i не повернувши думки з минулого, Оля механiчно замiнила короткi джинсовi шорти i футболку на легеньке ситцеве плаття блакитного кольору, взула босонiжки на каблуку й розпустила довге темно-русяве волосся. Дiвчина поглянула на себе в дзеркало. Вираз обличчя показово свiдчив, що даремно було влаштовувати цю поiздку саме зараз, коли до недавнiх ран додалися ще й старi, глибокi. Вона б, напевне, i не поiхала, якби Леська не напосiдала: розвiеться нарештi, проведе деякий час у тихому мiсцi з чистим повiтрям i незнайомими хлопцями. Оля не здавалася, але вирiшальною стала фраза, яку подруга вимовила з сумним i надмiру серйозним, як для Леськи, обличчям: «Невже ти не хочеш попрощатися з бабцею Іриною?» «Яриною», – виправила ii Оля, мимоволi переконуючись, що в цьому подруга мала рацiю: бабця Ярина заслуговувала на пам’ять.

– Прибуваемо до Ковеля, – повiдомила провiдниця на повний голос, – кiнцева зупинка.




Роздiл 3


Дощ та вiтер привiтали гостей Ковлея з приiздом прохолодними поцiлунками, якi були настiльки щедрими, що Оля й досi не могла зiгрiтися, iдучи у задушливому старенькому автобусi.

«Автобус-пенсiонер», – як його подумки обiзвала дiвчина, скакав по бездорiжжю, наче м’ячик для пiнг-понгу, постiйно скаржачись на водiя голосним димовим кашлем. Проте водiй сприймав скарги свого «коня» спокiйно, та й пасажири, очевидно, звикли. А от намочена дощем дiвчина на пiдборах i з валiзкою дивувала iх значно бiльше.

Оля вiдчувала себе експонатом у музеi, з кожним новим поглядом ii роздратування все бiльше зростало. «І куди ви всi пхаетеся? Чого дома не сидиться?» – подумки сварилася з пасажирами дiвчина.

– Скоро пiд’iжджаемо до села Грудки, – попередив досить колоритний дядечко-водiй з великими пишними вусами.

– Моя зупинка, – схопилася за валiзку Оля.

– Куди тобi спiшити! – реготнув водiй, – зачекай-но. Виiдемо за село, я тебе там висаджу i покажу, куди iти. Усе ж менше ноги бити.

Оля знову сiла на свое мiсце i пропустила двох тiток, якi, ще раз ковзнувши по нiй поглядом, зiйшли на зупинцi. В цей час автобус, очевидно, вирiшив, що на сьогоднi робота завершена i демонстративно затих.

– Ну, чого ти красуне? Чого стала? Давай заводься, – почав благати водiй.

– Здаеться, ваша красуня, вже ласти склеiла, – пожартував невисокий кругленький чолов’яга з корзиною грибiв у руках.

– Жартiвники зараз побiжать слiдом за автобусом, – роздратувався вусань.

– І опиняться на кiнцевiй швидше, нiж ваш транспорт, – знов озвався чолов’яга. Пасажири весело зареготали, водiй насупився i вже мовчки знову i знову терпляче пробував завести автобус. Нарештi, транспортний засiб, дещо вiдпочивши, знов закашляв, наче курiй зi стажем, i пострибав далi.

Проiхавши село, автобус зупинився на перехрестi бiля староi обдертоi зупинки з написом «Грудки» на iржавiй табличцi.

– Дiвчино, тобi сюди!

Оля хутко схопила валiзку i почала проштовхувати ii до виходу.

– Значить, тут усе просто, – звернувся водiй до Олi, покручуючи вуса, наче старий козак, – я зараз повертаю направо, а тобi треба йти он по тiй кам’янiй дорозi прямо, нiкуди не звертаючи. Отак пройдеш десь кiлометрiв зо п’ять i дiйдеш до села….

– Любомирiвка?

– Ой не гарячкуй, – засмiявся водiй.

Оля мовчки чекала, доки вусань трохи заспокоiться i припинить свiй регiт, хоча всерединi готова була просто вибухнути вiд роздратування.

– Та не сердься, – продовжив водiй, уловивши недвозначний Олин погляд. – Так от, пiсля села Жменьки десь кiлометри за два буде вже Любомирiвка.

– Чудово, – процiдила крiзь зуби дiвчина вже на виходi з автобуса, – всього-на-всього…

– Бувай здорова! – вигукнув iй у спину водiй, i автобус заторохкотiв своею дорогою.

Сховавшись пiд навiсом зупинки вiд дощу, який вперто продовжував накрапати, Оля дiстала з валiзи темно-синiй светр. Саме через нього дiвчина не встигла на едину маршрутку, яка довозила пасажирiв до самоi Любомирiвки. Холодний вiтер, вiд якого не допомагав полiетиленовий плащ-накидка, змусив дiвчину шукати в Ковелi якоiсь крамницi з одягом. Оля навiть уявити не могла, що поки вона прикупляе собi светр та джинси, единий автобус, який мiг довезти ii до мiсця призначення, вже зник iз горизонту.

– Це все Леська, – розлючено бубонiла Оля, кривляючи подругу, – поiдь та поiдь, свiже повiтря… Їi б сюди, хай би померзла.

Одягаючи светр поверх сукенки i згадуючи подругу, дiвчина i не помiтила, як до зупинки пiдiйшов старий з палицею.

– Добрий день! – знiяковiло мовила Оля, усвiдомивши, що дiдок, не клiпаючи очима, витрiщився на неi, а вона у вiдповiдь не зводить погляд зi старого.

– І тобi доброго здоров’ячка, дiвчино! Чого така сердита? – Ольжину увагу найбiльше прикували синi зацiкавленi очi старого та трiшки гачкуватий нiс.

«Ти глянь який цiкавий!» – подумала вона.

– Та е причина!

– От вона, здешня молодь, хех, – заговорив дiд чи то до Олi, чи то сам до себе.

«Зараз почнеться…»

– Ми у свiй час стiльки лiсом виходили, стiльки витерпiли, не дай Боже кому ще тее пережити… І не було коли та й кому скаржитися, треба було встигнути жити. А ви зара, що перший камiнець, перша подряпина, i здаетеся вже.

«У чомусь вiн мае рацiю», – заговорив далекий голос Ольжиноi пiдсвiдомостi, проте вона досить швидко його заглушила.

– Ви вже пробачте, – (Скiльки можна його слухати?), – але менi пора йти. Треба ще сiм кiлометрiв пиляти по лiсу, – вже не стримувала роздратування дiвчина.

– Гм… Далеко йти, – замислився дiдок, оглядаючи Ольжинi босонiжки, – тяжко, певне, тобi буде на таких сандалях-ходулях.

Дiвчина спочатку вирiшила не звертати увагу на закиди старого, але, крадькома зиркнувши на свое взуття, теж зрозумiла, що босонiжки на пiдборах – не найкращий вибiр для довгоi прогулянки. Оля згадала, що в ii валiзцi мирно лежать кросiвки «Nike». Проте вона вирiшила перевзутися подалi, щоб не дати дiдовi шансу видати чергову порцiю свого бубонiння щодо сучасноi молодi.

– Я вже якось розберуся, – кинула вона старому, – до побачення!

– Бувай здорова, – прохрипiв дiд, пiдкурюючи сигарету.

Оля ледь устигла перевести подих вiд спiлкування зi старим i не вiдiйшла вiд зупинки навiть на двадцять крокiв, як почула мотору автомобiля, що невпинно наближався. Чорний позашляховик проминув дiдка, який махав йому обома руками, та ще й паличкою, i, ледь не оббризкавши ii водою з калюжi, зупинився бiля Олi.

– Привiт, кицюню! – з салону визирнуло двое голомозих чоловiкiв мiцноi статури. – Мости свою гарненьку дупку до нас в авто, пiдвеземо!

– Та нi, дякую, – (Вважають мене за iдiотку?) – Менi тут недалечко йти.

– Та чого ти, кралю? Не бiйся!

У Олинiй головi вже крутився план захисту. Вона намацала в сумочцi газовий балончик, але аналiз ситуацii приводив до висновку, що в неi проти цих чоловiкiв шансiв мало.

– Агов, синки! – дiдусь знову непомiтно пiдiбрався до Олi. – Мене пiдвезiть.

– Та ми взагалi-то… – для чоловiкiв поява дiдка була такою ж несподiванкою.

– От спасибi, – не очiкуючи вiдповiдi, дiдусь вiдчинив заднi дверцята й сiв у автомобiль.

– Ей-ей, дiду, ти куди пхнешся? Ми тебе зара виволочимо, – заволав чоловiк, що сидiв на пасажирському крiслi. – Забирайся геть!

– Не варто зi мною сваритися, – заскреготав старий, i, не церемонячись, знову пiдпалив цигарку. – Генка, нумо рушати.

– Ти що, його знаеш? – здивовано звернувся чоловiк до водiя.

– Знае, знае, – знову буркнув дiд, – Ну, чого стали, бачте дiвчина до вас не хоче, а менi додому вже пора. Вперед! Вйо!

Водiй позашляховика слухняно завiв авто, по дорозi щось пояснюючи своему напарнику.

Оля вiдчула, як вiдвисла ii щелепа, коли вона спостерiгала за цими трьома. Дiвчина вирiшила не роздумувати над тим, що ж за дiдок iй такий зустрiвся, замiсть цього вона повернулася на зупинку, щоб перевзутися у своi улюбленi кросiвки.

Оля згадала одну з методик, яку, знову ж таки, вичитала в книжцi з психологii: для того, щоб налаштувати себе на позитивний лад, необхiдно закцентувати увагу на чомусь хорошому. Тож вона заплющила на мить очi, зробила глибокий вдих i просто попрямувала своею дорогою.

Дощ нарештi минув. Село уже було позаду. Шлях огортала неймовiрна тиша хвойного лiсу iз украпленням спiву солов’я та кування зозулi.

Дiвчина навiть подумки подякувала Лесi, що та випхала ii в подорож. Та не встигла вона глибше задуматися над значенням подруги у ii життi, як колiщатка валiзи, видавши прощальний стогiн, одночасно вiдвалилися. Свiтлий беж ii дорожньоi валiзки протягнувся по мокрiй глинi, безповоротно забруднюючи свою чисту репутацiю.

– Прекрасно, – видихнула Оля.

(Варто було тiльки згадати Леську!)

Дiвчина поглянула на годинник. Стрiлка циферблату вказувала на майже шосту годину вечора. Вона подумки пiдрахувала, що подорожуе пiшки десь годину, отже, мае вже пройти три-чотири кiлометри.

«Так, – дiвчина схопила валiзку за бiчну ручку, – скоро мають бути цi бiсовi Жменьки».

Оля прочимчикувала ще приблизно кiлометр. Тепер вона рухалася значно повiльнiше, бо змушена була нести валiзу. Дiвчина зупинилася, щоб перевести подих. Коли вона знову глибоко вдихнула, по ii шкiрi побiгли мурашки. Серед стiни дерев промайнула темна фiгура.

Оля насторожилася, дiстала свого газового балончика i спробувала пильно розгледiти лiс. Вона почула ледь уловимий трiск. Дiвчину накрив напад страху, i вона вiдчула, як затремтiли колiна. Щось чи хтось наближався iз-за дерев. Оля хотiла тiкати, але ноги занiмiли. Ще секунда, i ворог опиниться на дорозi. Вона затамувала подих i пiдняла балончик у бойовiй готовностi. Кущi навпроти зашелестiли, а звiдти вигулькнули роги.

Оля вiдсахнулася, але не встигла викрикнути. На неi дивився величавий, красивий лось.

Дiвчина перевела подих.

– Ну й налякав ти мене, – тремтячим голосом звернулася вона до тварини. Лось, звiсно, iй не вiдповiв, лише декiлька секунд постояв, нiби оцiнюючи дiвчину, зробив кiлька крокiв уперед, а через хвильку розвернувся i щодуху помчав до лiсу.

Оля навiть розгубилася, невже вона так його сполохала, але потiм зрозумiла, що саме налякало тварину – наближався автомобiль.

«Не може бути! – здивувалася дiвчина. – Перше авто за останнi пiвтори години!»

Хоч Оля добре пам’ятала охочих допомогти iй минулого разу, але бiльше не могла тягти своi речi, тому почала активно жестикулювати, аби авто зупинилося.

Водiй срiблястого «Lanos»’а, спершу проiхав повз дiвчину, але таки загальмував i здав назад.

– Привiт! – iз салону визирнув приемноi зовнiшностi юнак. – Це що, реклама дезодорантiв? – звернув вiн увагу на газовий балончик, який так i залишався напоготовi в руцi дiвчини.

Оля уявила, як вона зараз виглядае: забрьоханi кросiвки, светр, який не пасував до цiеi сукнi, волосся, нашвидкуруч зiбране в хвiст, перелякане обличчя та ще й ця «пшикалка» в руцi.

– Привiт, – мовила дiвчина i завмерла. Десь вона бачила цього юнака, тiльки не могла згадати, де.

«Може, вiн манiяк, якого показували по телебаченню? І в усьому винна Леська», – Оля вже уявила, як показують у вечiрнiх новинах ii фото, i ведуча iз серйозним обличчям говорить, що зникла молода красива дiвчина, а Леська хапаеться за голову i голосить, що то ж вона ii сюди виштовхала.

«Хоча, в принципi, певне, однiй Лесьцi буде не байдуже».

– Ну що, сiдаеш? – запитав водiй.

– Та нi, дякую, я передумала. Пiду пiшки. Прогуляюся ще лiсом.

– І будеш iще години зо двi тарабанити свою торбу до Любомирiвки?

«Який грубiян!»

– Не хизуйся тим, що ти типу крутий екстрасенс. Тут i так зрозумiло, що, окрiм Любомирiвки, по курсу бiльше нiякого села немае, бо ще через 50 кiлометрiв кордон.

«І де ж я його бачила?»

– Слухай, Лiно, хочеш – можеш йти пiшки, менi все одно, – хлопець увiмкнув першу передачу.

«Тiльки бабця Ярина називала мене Лiною та ще…»

– Назаре? Це що, ти?

– Нi, це Дiд Мороз на санчатах. Давай сiдай уже, – хлопець вийшов з авто i допомiг Олi примостити валiзу в багажник.

– А ти як був грубiяном, так i залишився, – Оля просто не могла залишити йому останню реплiку.

– Та ти, знаеш, теж iз дитинства не дуже змiнилася, – не залишився в боргу Назар.

Автiвка загуркотiла столiтньою дорогою, покiрно перевозячи двох пасажирiв i маленьку забруднену валiзку кольору свiтлий беж.


* * *

– Так ти тепер юрист? – iхня розмова не дуже клеiлася, а до села було iхати ще хвилин iз п’ятнадцять, тож Оля вирiшила порушити незручну мовчанку.

– Угу… – кивнув юнак, – закiнчив юрфак кiлька рокiв тому, а нещодавно вдалося стати спiвробiтником Служби безпеки Украiни.

– Це щось по типу таемного агента?

(Боже, я говорю зовсiм як моя сестра!)

– Не зовсiм, – засмiявся Назар. – В будь-якому разi поки. Менi як новачковi доручають лише завдання типу «хто не дописав ста гривень у декларацiю» i тому подiбне.

Оля теж усмiхнулася.

– А ти? Як твое життя склалося? – запитав вiн.

– Менi ще рiк в унiверi вчитися.

– Ти так довго не з’являлася в Любомирiвцi… Чого вирiшила цього лiта приiхати?

– Бабця Ярина померла. Тепер ii дiм – мiй, – Оля виправилася, – точнiше, наш iз Анькою.

– Та ти що? – Назар перевiв спiвчутливий погляд на дiвчину. – Я не знав. Менi дуже шкода…

– Менi теж шкода, а ще дивно…

– З чого?

– Дивно, що саме ми стали спадкоемицями. Так, ми в дитинствi приiжджали на лiтнi канiкули, навiть iнодi листувалися з бабусею, але, якщо не помиляюся, у бабцi е племiнник, який живе в сусiдньому селi…

– Дядько Борис? – уточнив Назар.

– Так, точно. Чому бабуся не залишила дiм йому? Я думаю, вона прекрасно розумiла, що переiжджати нi я, нi, тим паче Аня не будемо?

– Ну продасте будинок, що тут такого? – знизав плечима юнак.

– Не можна! Наскiльки менi повiдомив нотарiус, коли дзвонив по телефону, ми не маемо права продавати дiм.

– І справдi цiкаво…

У салонi знову запанувала тиша, яку порушував лише неголосний гуркiт мотора. Вирiшивши бiльше не починати нових розмов, Оля просто спостерiгала, як повз пробiгають дерева, доки не побачила знайомого напису «Любомирiвка». У дiвчини знову стислося серце, i iй раптом захотiлося стати дитиною, захотiлося знову втрьох iз матiр’ю та сестрою без попередження заiхати в гостi до бабцi Ярини, захотiлося, щоб бабця усмiхалася, годуючи пирiжками, та витирала сльозинку, проводжаючи. Тепер це тiльки спогад, – чистий, теплий i вiчний.

Водночас Оля не могла впiзнати село свого дитинства. Воно дуже змiнилося порiвнянно зi знайомими iй змалку картинками.

– Не дивуйся, – Назар уловив ii трохи розгублений погляд, – нiчого дивного. Це село, як i багато iнших, потроху вмирае. Молодь виiжджае, а старi не вiчнi. На цiй вулицi лишилися не порожнiми лише кiлька будинкiв. Скоро Любомирiвка перетвориться на хутiр.

Оля лише мовчки спостерiгала, як у вечiрнiй мряцi сумують будиночки з темними вiкнами, мовчазнi i тихi.




Роздiл 4


Назар пiдвiз дiвчину до самих ворiт, допомiг Олi витягти ii валiзку з багажника й недбало махнувши «Бувай!», помчав далi. Дiвчина зупинилася бiля стареньких, але доглянутих ворiт. Хвiртка скрипнула пiд легким натиском, а маленька стежина провела до самого порогу. Оля вкотре роззирнулася: квiтучий сад, старенькi фруктовi дерева – маленький острiв дитинства. Вона неймовiрно зрадiла, побачивши гойдалку на гiлках дерева, i, лишивши свою вже й так не досить чисту валiзку на мокрому споришi, аж пiдскочила до гойдалки, наче до староi подруги, але сiсти не наважилася. Так дiвчина ще простояла кiлька хвилин, доки знову не почав накрапати дощ.

Вона схопила валiзку, пiднялася невеликими схiдцями до дверей i дiстала в’язку ключiв, якi бабуся вiддала iй, здаеться, рокiв 7 тому. То був останнiй раз, коли вони приiздили в гостi. Тодi матiр ще не поiхала до Італii, не замiнила свою присутнiсть щомiсячними грошовими пересилками.

Старi дверi пiддалися зусиллям Олi i скреготливо прочинилися. Дiвчина обережно ступила через порiг. Зараз вона бiльше скидалася на злодiйку, яка крадеться до чужого дому, анiж на його власницю. Вечiрнi сутiнки розсипалися на подвiр’i, i в домi панував морок. Проте не такий, що жахае, а навпаки: вiн надавав обрисам кiмнат м’якостi й таемничостi. Запахи, картини, iкони, старе лiжко бiля печi – все було давно знайоме i майже нiчого не змiнилося з того часу, як вона востанне тут була. Хоча нi… змiнилося. Раптом емоцii накрили дiвчину новою хвилею…

Набравши повiтря в легенi, Оля на хвильку заплющила очi. Це вже вкотре допомогло трiшки заспокоiти нерви, тож дiвчина вирiшила почати з деталей, перш нiж звертати увагу на глобальнi проблеми.

«Треба перевдягнутися», – подумала вона, поглянувши на заляпанi грязюкою кросiвки, та сукню, яка з небесно-блакитноi перетворилася на брудно-блакитну. Дiвчина затягла дорожню сумку (теж усю в багнюцi) в дiм i почала копирсатися в одязi. Пiжамних штанiв Оля не знайшла, тому прийняла iнше важливе рiшення – увiмкнути свiтло.

Пiд ii рукою роздратовано клацнув умикач, але вiдповiдноi реакцii не сталося. Ольга кiлька разiв повторила спробу, але марно.

– Чудово, – услiд вмикачевi роздратовано мовила Оля.

Тим часом сутiнки все мiцнiше посилювали свою владу над довкiллям, а в дiм крiзь шпаринки непомiтно сипалася темрява.

Ольга згадала, що в домi колись була гасова лампа, яка в дитинствi здавалася iй витвором мистецтва i чарiв. Присвiчуючи собi смартфоном, дiвчина попрямувала крiзь невеликий коридорчик (тут його називали «сiни») до староi комори.

Оля смикнула за дверi й про себе вiдзначила, що комора зачинена. Дiвчина вiд подиву навiть на секунду вiдсахнулася вiд дверей. Ну що ж… Повернувшись знову до кухнi-вiтальнi, як часто робили в таких будинках, вона попорпалася в сумочцi, намагаючись знайти в’язку ключiв, якi дiсталися iй разом iз цим домом. Але Ольжина сумочка навiть при свiтлi дня не розкривала всiх своiх таемниць, а в напiвтемрявi й поготiв. Так Ольга прогаяла купу часу, доки краем ока не помiтила тьмяний вiдблиск залiзячок, якi спокiйно лежали на столi. Утомлено взявши ключi, дiвчина знову попрямувала через сiни до комiрчини, яка (о диво!) i досi була замкненою.

Ще хвилин десять дiвчина прововтузилася, обираючи пiдходящий до замка ключик. Поклавши мобiльний телефон, який одночасно слугував лiхтариком, на щабель драбини, що вела на горище, вона перевiряла ключ за ключем, а коли залишився лише один, промовила:

– Ну, ти вже точно пiдiйдеш, – i встромила його в замкову щiлину. Зусилля… Поворот… Знову поворот… Нiчого. Абсолютно нiчого! Замок не пiддався, а ключ не виправдав Ольжиних сподiвань.

Дiвчина фиркнула, ще раз смикнула за дверi (наче це могло допомогти) i повернулася в дiм.

Притримуючи телефон зубами, Оля спробувала присвiтити собi, щоб знайти у валiзi якийсь зручний одяг, i неймовiрно зрадiла, коли бавовняна тканина пiжамних штанiв визирнула з-помiж решти речей.

Дiвчина переодягнулася в м’якi штани, одягла картату сорочку чоловiчого покрою i вирiшила спробувати пошукати свiтла ще в старому сервантi. Наче зосереджений на своiй справi археолог, вона оглянула старий посуд, потiм стримано одну за одною повiдчиняла шухлядки, наткнувшись навiть на одну замкнену. «У цьому домi, певно, традицiя така», – подумала роздратовано. Урештi-решт, як це завжди бувае, в останнiй шухлядцi дiвчина знайшла декiлька старих воскових свiчок, а поруч – коробку сiрникiв. Дуже доречно, позаяк через декiлька хвилин ii лiхтарик заморгав, а смартфон сповiстив, що батарея розряджена.

Оля поставила свiчку на тумбочку бiля лiжка, i врештi-решт заховалася пiд стару ковдру. Утома поступово долала дiвчину, але страх не пускав сон до зiниць. Кожен маленький звук, вiд стукоту гiлки об вiкно до вигукiв сови, вiдганяв сторожкий сон. Та все ж далека дорога разом з минулою майже безсонною нiччю дiяли краще за всяке снодiйного. Дiвчина повiльно засинала, а в головi купчилися образи останнiх двох-трьох днiв.


* * *

Ілля з усiею обережнiстю намагався донести двi склянки чаю до пункту призначення. Гаряча рiдина танцювала в такт поштовхам колiс потяга i щосекунди намагалася вийти за рамки своеi скляноi в’язницi.

Ілля працював провiдником лише кiлька мiсяцiв, але навiть за такий короткий час уже оцiнив усю важкiсть цiеi роботи. За цi вiсiм з гаком тижнiв йому довелося розшукувати по вагону пасажира-зайця, надавати допомогу жiнцi пiд час епiлептичного припадку (яка потiм на нього за це ще й накричала), рятувати пасажирiв вiд потопу, коли зламався кран у туалетi та ще й декiлька разiв обваритися чаем.

Ілля усмiхнувся молодiй сiмейнiй парi, яка, очевидно, прямувала на вiдпочинок, i з великим полегшенням поставив чай на столик, радiючи, що гаряча рiдина залишилася там, де вона повинна бути. Провiдник знав, що пасажири нещодавно сiли в потяг. Тож Ілля мав ще пройтися по вагону, запитуючи, чи потрiбно щось цим, здебiльшого невдячним людям.

Зазирнувши до чергового купе, провiдник побачив, що кiмнатка майже вiльна, зайняте лиш одне мiсце. Закинувши ноги в кросiвках прямо на простирадло, в купе сидiла красива руденька дiвчина в темнiй майцi та чорних легiнсах, якi обтягували ii стрункi нiжки. Дiвчина схилилася над своiм смартфоном, вочевидь гортаючи новини в соцiальнiй мережi.

– Привiт! – вирвалося в Іллi. Вiн сам знiтився вiд того, що бовкнув. «Ну, яке «привiт», ти ж на роботi!»

– Добрий вечiр! – виправився вiн.

– Привiт! – дiвчина грайливо поглянула в очi Іллi.

– Я… того… чаю не бажаете?

– Чаю? Нi, – дiвчина вiдклала телефон убiк, – а от вiд кави я б не вiдмовилася.

– Кава? Мг… А яка?

– Чорна i без цукру, будь ласка.

– Добре.

Ілля вийшов з купе, гепнувшись головою об перегородку. Вiн миттево забув обiйти решту пасажирiв i попрямував робити каву прекраснiй рудоволосiй дiвчинi.

Коли вiн заливав окропом чорнi розчиннi крупинки кави, до його купе зазирнув чолов’яга з величезним пивним животом i лисiючою головою.

– Гей! – голос чолов’яга мав вiдповiдний до фiгури, надмiру гучний i неприемний, – скiльки можна чекати? Я тобi каву замовив уже пiв години тому.

«А я тобi не офiцiант!» – хотiлося вiдрубати.

– Пам’ятаю, вибачте за затримку, скоро принесу!

Чолов’яга попрямував до свого мiсця, щось iще бурмочучи собi пiд носа. Проте щойно вiн зайшов до свого купе, Ілля знову забув про нього, його каву… Знову намагаючись не розхлюпати рiдину зi склянки, юнак попрямував у купе до рудоволосоi дiвчини.

Поправивши комiрець, вiн смикнув ручку. Дiвчина сидiла на тому ж мiсцi, вичитуючи новини з екрану смартфона.

– Будь ласка, ваша кава, – юнак поставив гарячу рiдину на стiл.

– Дякую, – дiвчина потяглася за сумочкою, – скiльки я винна?

– О, це за рахунок закладу!

– Якого ще закладу? – засмiялася рудоволоса.

– Ну… потяга за напрямком «Киiв-Пасажирський – Ковель». (Їi смiх просто зачаровуе!)

– Зрозумiло.

– Я… – Ілля зам’явся, чи варто флiртувати з людиною, яку бiльше не побачиш, точнiше вiн би не проти, але руденька, певно, не захоче. Тож вирiшив усе-таки вiдступити i не починати штурму фортецi.

– Смачного! – i позадкував до дверей.

– Так, може, якщо пригощае заклад, то ти приеднаешся до мене?

– Тобто? – невже це вона щойно запропонувала?

– Поп’еш зi мною кави, бо самiй менi якось не в прикол.

«Та зберися вже ти!» – лунало в головi юнака.

– О, та я залюбки, – хлопець кокетливо i трохи незграбно прочинив дверi. – Кави? Чи, може, щось мiцнiше?

– Нi, мiцнiшого не треба, я не п’ю.

– Зрозумiло. Тодi зроблю собi теж кави, i повернусь.

Дiвчина лише мовчки кивнула.

– До речi, мене звуть Ілля.

– А я – Аня.

Юнак ще раз досить безглуздо усмiхнувся i зачинив дверi.

Із сусiднього купе визирнув лисуватий чолов’яга i пильно поглянув на провiдника, мовляв, де моя кава.

– Зараз несу, – промовив юнак пасажировi. Минаючи коридор, вiн подумав, що його робота мае купу недолiкiв, але, як не крути, в нiй е i значнi переваги.


* * *

Тiкаючи вiд нiчного кошмару, Оля вiдкинула ковдру i сiла на лiжку. Кiлька секунд дiвчина безпорадно клiпала очима i намагалася розгледiти в мiсячному свiтлi навколишнi обриси.

Нарештi, зачувши порухи стрiлок старого настiнного годинника, який, незважаючи на свiй поважний вiк, так само монотонно i ретельно вiдокремлював минуле вiд майбутнього, дiвчина остаточно повернулася до реальностi. Оля потягнулася до мобiльного, ледь яскравий екран засвiтився половиною четвертого ранку.

– О, Боже, – вихопилося у дiвчини. Вона перевернулася на iнший бiк i спробувала знову заснути, але сну не було. Вiн покинув ii в той момент, коли був найбiльше потрiбен.

Олi здавалося, що вона вже цiлу вiчнiсть лежить, углядаючись у темряву. У дiвчини склалося враження, що сам дiм заважае iй заснути: лiжко занадто прогиналося, гiлка староi грушi стукотiла у вiкно, наче просилася до хати, навiть мобiльний збунтувався проти дiвчини, вимагаючи кожнi п’ять хвилин, щоб його зарядили. Але найбiльше вiдволiкав годинник… Цей старий часомiр викликав у Олi найбiльше роздратування. Його цокання мало б заспокоювати, але натомiсть гнало хвилi жаху i неприязнi. Дiвчина намагалася згадати, чи не бачила вона схожий в якомусь iз фiльмiв жахiв…

Цок-цок… Цок-цок…Цок-цок…

Оля завмерла, видихнула i знову вiдкинула iз себе ковдру – нi, вона не дозволить якомусь предметовi iнтер’еру перебивати ii сон. Дiвчина на диво швидко запалила свiчку i з рiшучiстю готового до бою боксера пiдiйшла до годинника. Притримуючи лiвою рукою свiчку, Оля правою обмацувала старий корпус у пошуках батарейок. Та через секунду вона зрозумiла, що в механiчному годиннику нема й не може бути жодних батарейок.

Дiвчина незадоволено зiтхнула й поглянула на свого «суперника». Вона ще раз про всяк випадок (хоч i знала, що це не мае сенсу) провела по корпусу годинника. Та зовсiм несподiвано ii рука наткнулася на невеличку шпарину. Оля хотiла вiдкрити ii так, як вiдкривають кришечку на пультi вiд телевiзора, дiстаючи батарейки, i, ледь не зламавши собi нiгтя, тихо вилаялась. Дiвчина спробувала знову, але все було марно.

Нарештi, натиснувши на кришку пальцями, Оля помiтила, що невелика частина годинника пiд циферблатом почала рухатися. З цiкавостi дiвчина ще раз натисла на кришечку, i з-пiд циферблата неочiкувано вигулькнула невелика шухлядка. Так, нiби хто вiдкрив ящик стола, штовхнувши його з iншого боку.

Ольжина цiкавiсть не лишила анi секунди для роздумiв, тож дiвчина просунула пальцi до маленького ящичка. Пальцi намацали щось прохолодне й гладеньке, тож унаслiдок невеличкого аналiзу Оля усвiдомила, що це, напевне, ключ, який так довго не мiг знайтися. Вона, звiсно, навiть не усвiдомлювала, як саме зрозумiла, що це ключ, i просто витягла предмет зi скриньки двома пальчиками. Оля пiдкинула залiзячку i, ледь не впустивши, помчала в сiни з такою швидкiстю, що свiчка ледь не згасла. За час ii короткоi вiдсутностi в сiнях нiчого не змiнилося: драбина на горище, стара шафа, зачиненi дверi.

Затамувавши подих, дiвчина пiдiйшла до входу в комору i вставила ключ у щiлину, але вiн ледь не втонув у замку. Оля вже зрозумiла, що комору вона сьогоднi не вiдчинить, але все одно ще раз спробувала зробити це. Ключ легко повернувся, але не зачепив жодноi шестернi в замковiй душi.

Дiвчина розчаровано сховала вже нiби й непотрiбну залiзячку в кишеню. Вона розлючено посмикала дверну ручку i пiшла назад до постелi нi з чим. Через ii рiзкi рухи свiчка в руках згасла, зробивши останнiй видих тоненькою цiвочкою диму. Оля дременула до лiжка i заховалася пiд ковдру, наче дитина, яка ховаеться вiд уявного монстра, i дiстала з кишенi ключа.

«Цiкаво», – подумки звернулася вона до залiзячки, – «що ж ти таке бережеш, що бабуся аж у годиннику тебе заховала?»

Вона знову поклала ключика назад до кишенi й почала повiльно засинати пiд невтомне дзеленчання власних думок i монотонне цокання не такого вже й дратiвливого старого годинника.




Роздiл 5


Довгий вузький коридор чорною стрiчкою тягнувся у безвiсть. Оля знала, що iй треба тiкати, але ноги щосекунди важчали, нiби налитi свинцем. А тим часом величезне i невимовне зло тяглося за нею, залишало на спинi свiй холодний подих i от-от мало схопити. Страх огорнув дiвчину колючою ковдрою, ноги занiмiли ще дужче. А зло вже наближалося. Оля спробувала закричати, але й голосу не було. Їй залишалося лише прислухатися до важких крокiв позаду та стукотiння ii власного серця.

Дивнi дверi вигулькнули нiзвiдки. Вони були трохи кривi, але на вигляд мiцнi. Вони пульсували у ритмi ii серця. Дiвчина потисла стару ручку, наче долоню близького друга. Дверi прочинилися, вiдкриваючи iй вхiд до комiрчини, а потiм надiйно сховали ii вiд темряви коридору. Усе навкруги було чужим i знайомим, а обриси кiмнати змiнювалися вiд мляво розмитих до агресивно рiзких. Урештi погляд дiвчини сфокусувався на найбiльшiй свiтлiй плямi, яка повiльно пiдпливала. Пляма ставала все чiткiшою i чiткiшою. Урештi, весь образ став яскравим. Здавалося, що невидимий олiвець намалював обриси красивоi жiнки.

– Бабуся Ярина! – чомусь вирiшила Оля.

Жiнка всмiхнулася i простягла iй невеличку загорнуту рiч. Купи обгорткового паперу падали на землю, аж доки дiвчина не побачила в своiх руках ключика. Оля хотiла щось запитати у бабцi Ярини, але повiтря розрiзав голосний стукiт.

Жiнка знов перетворилася на пляму i зникла, а разом з нею – свiтло у кiмнатi. Усе знов ставало тьмяним i розмитим. А в той час хтось намагався вибити дверi в комiрчину, гепаючи в них усе голоснiше i голоснiше. Дiвчина притисла ключа до грудей i озирнулася навсiбiч, зрозумiвши, що бiльше нiкуди тiкати.

У дверi гепали так сильно, що вони мало не злетiли з петель. Оля мiцно стисла ключа в кулацi й приготувалася прийняти бiй, а потiм… розплющила очi.

Дiвчина опритомнiла у лiжку, в хатинi бабцi Ярини. Яскраве свiтло струменем лилося в кiмнату, а старий годинник рiвненько поцокував, вiдмiряючи час. Оля спокiйно зiтхнула.

«Слава Богу, це лише сон», – промайнуло в ii головi.

Але вранiшнi роздуми перервав голосний стукiт. Оля так перелякалася, що ледь не впала з лiжка. Хтось знову затарабанив у шибку.

– І кого це принесло? – на змiну страху прийшло роздратування, Оля нарештi вискочила з лiжка i босонiж попрямувала до вхiдних дверей. Пролунало чергове стукотiння.

Дiвчина визирнула у вiкно i побачила невисокого зросту бабцю, яка заглядала у шибку з iншого боку. Це ще бiльше роздратувало Ольгу.

– Добрий ранок, дитинко! – радiсно i швидко проговорила бабця, коли Оля нарештi прочинила дверi. – Я тебе розбудила?

– Та нi, – Оля продовжувала мружитися вiд слiпучого сонця, тому ii «та нi» виглядало дуже неправдоподiбно.

– Пам’ятаеш мене? Я – баба Мотря, живу тут недалечко, через кiлька хат.

– А, звiсно, – вичавила з себе посмiшку дiвчина, – ви бабуся Назара?

– Так, так, – закивала старенька.

– То, може, зайдете? – Оля не дуже хотiла когось бачити i з кимось спiлкуватися, та все ж вирiшила, що то буде занадто нечемно залишити стару на порозi.

Бабця моторно проскочила до веранди i присiла на кушетку, а перед тим тицьнула дiвчинi в руки тарiль, прикритий красивим чистим рушником.

– На, спробуеш бабиних пирiжечкiв, щойно напекла.

Дiвчина подякувала, розумiючи, що вiдмовлятися марно. До того ж аромат, що долинав iз мисчини, був просто божественним.

– Ну, як ти тут? Облаштовуешся?

– Та я ненадовго, завтра вже iду додому.

– Завтра? Так скоро? А що ж з домом буде?

Оля знизала плечима. Що вiдповiсти старiй, вона не знала. Цей будинок навiяв на неi спогади, але не бiльше того. Довго залишатися вона не збиралася.

– А ви як поживаете? – перевела розмову в iнше русло дiвчина.

– А що я, дитинко… Старiсть е старiсть… Човгаю ще, бач потрохи. Все менше i менше нас стае. Село вже пусте стало. Шоб до дохтура поiхати, тре’ машину наймать. Нiчьо i нiкого вже тут не лишилося. То хоч до Ярини бува заскочу та погомонимо, а тепер от… – баба Мотря витерла краем хустки сльозинки, що заблищали в ii очах. – Все-таки довiв ii iрод проклятий, прости Господи, що такее скажеш.

Оля вже майже не слухала причитання староi, але раптом наче хтось увiмкнув свiтло в темнiй кiмнатi.

– Який iрод? – поцiкавилася дiвчина.

– Та Борюсiк же… Племiнничок Яринин.

– Дядько Борис?

– А хто ж?! Алкоголiк проклятущий, все ходив тут та казав, шо то його хата…

– Щось я нiчого не розумiю.

– Та що тут розумiти? Хотiв, щоб Ярина йому хату переписала, бо вiн, бач, найближчий родич. А Ярина ж iз характером була. Поiхала та й переписала все на вас iз Анiчкою. Так вiн тут таке творив, таке творив! Ходив навколо хати, репетував: «Я тебе спалю. І хату спалю». Зi свiтлом, я пiдозрюю, вiн теж тут щось заподiяв. Ото видно в Ярини бiдолашноi серце i не витримало.

А як похорони були. У бабцi вашоi ще могила свiжа була, а вiн уже пробував у дiм пробратися. Та добре тутешнi чоловiки йому чуба трохи надрали, то вiн десь зник, не являвся останнi тижнi.

«Ось тобi й ще одна причина не лишатися тут надовго!»

– Ой, я зовсiм забула! – голосно зойкнула баба Мотря.

– Що? Щось на плитi?

– Та нi… От я стара шкапа!

Оля лише мовчки спостерiгала, як старенька активно нишпорить по своiм кишеням.

– Ось, тримай! – бабця тицьнула дiвчинi в’язку ключiв. – Я пiсля смертi Ярини забрала, а то Бог його вiдае, що у Борюсiка того на думцi.

– Дарма ви так переймалися, в мене е ключi. Але, дякую, будуть запаснi.

– Ти лiпше передивися, мо’ в цiй в’язцi якi новi ключики е.

«Невже вiд комори?»

– Дякую, – видихнула Оля, думками перебуваючи бiля зачинених дверей.

– Та нема за що, доцю. Я ж тебе ще отакiсiнькою пам’ятаю, – бабця зробила рукою жест, i дiвчинi здалося, що старенька окреслила розмiри мультяшного фiксика, а не живоi людини.

– А бабцю Ярину, до речi, де поховали?

– У Жменьках. У нас тут у Любомирiвцi ж могилок нема.

– А чим можна туди доiхати так, щоб сьогоднi й повернутися?

– О доцю, то ти довго спала. Маршрутка в той бiк iде о п’ятiй ранку i о третiй дня. Але та, що пополуднi, тобi не пiдходить, бо не вертае звiдти. Та це ж ота, якою ти вчора сюди iхала.

«Ага… Мала iхати. Та не iхала!»

– Ну, а таксi замовити? Я б дуже хотiла прийти на могилу бабцi Ярини до вiд’iзду.

– Та нащо тобi тее таксi! В таку глухомань тобi воно так дорого обiйдеться! Я скажу Назаровi, вiн тебе вiдвезе.

«О тiльки не це!»

– Та нi! Навiщо ще Назара турбувати!

– А шо там турбувати, це ж не сiно грести! Пiду скажу йому, щоб пополудню по тебе заiхав, а зара побiжу я, дитинко, скоро ялiвки прийдуть на обiд. Треба додому.

І так само раптово, як i з’явилася, баба Мотря побiгла у своiх справах.

Щойно стара вийшла з двору, Оля шмигнула до комори. Їй так нарештi хотiлося вiдчинити цi проклятущi дверi, що у неi тремтiли руки, а ключi голосно бряжчали.

Вiкон у сiнях не було, тому сонячне свiтло сюди не дiставало. Дiвчина ненадовго покинула штурм комори, пiшла на кухню i повернулася уже зi свiчкою.

Ольгова допитливiсть торжественно салютувала, коли один iз ключiв нарештi пiдiйшов, замковий механiзм спрацював, i дверi прочинилися. Обережно потягнувши ручку до себе i намагаючись не загасити свiчку, дiвчина увiйшла до кiмнати.

Повiтря в коморi було тяжким i вологим. Стара дерев’яна пiдлога невдоволено поскрипувала. Кiмната була невеликою i тiсною. Дерев’янi стелажi, заповненi банками з повидлом, спецiями, сушеними грибами, травами та iншою всячиною, ще сильнiше зменшували простiр.

Не знайшовши для себе нiчого цiкавого i навiть трохи образившись на бабусю за те, що вона створила таку таемницю з нiчого, Оля вже збиралася йти геть, як раптом ii погляд упав на стару скриню, що стояла в кутку кiмнати. Велика, дубова, тяжка на вигляд, i з кованим залiзом, але гарно розмальована – ця рiч наче виринула з дитячих спогадiв дiвчини. Вона провела рукою по запиленiй кришцi. Згадала, як бабуся цiнувала i берегла скриню. Як вечорами вона розповiдала про своi минулi роки, якi маленькiй Олi вчувалися осiннiм курликанням журавлiв, тихенькими дощовими краплями на шибцi старого вiкна та iнодi вибухами та розривами снарядiв у давньому лiсi.

Бабця Ярина розказувала, що ту скриню змайстрував iй батько, вiдомий на все село тесля. Для бабусi то був не просто ящик – то був символ домашнього затишку та добробуту!

Олi неймовiрно захотiлося попорпатися в тiй скринi. Так, наче стара червона бабцева хустина чи вишитi рушники могли пов’язати минулi днi з теперiшнiми. Здавалося, тi речi самим своiм iснуванням доведуть, що минуле – то не вигадка мозку, а чиясь реальнiсть, що залишилася в пам’ятi.

Замислившись над своiми фiлософськими теорiями, дiвчина ледь не прогавила, що полум’я свiчки майже перескочило на одну iз вишитих бабусиних сорочок. Оля злякалася i вiдсмикнула руку, але не розрахувала вiдстань i боляче ударилася лiктем об якусь нерiвнiсть у бiчнiй стiнцi скринi.

Подумки перебираючи лайливi слова, дiвчина провела по внутрiшнiй стiнцi. На свiй подив, вона знайшла ще одну шухлядку, вбудовану в скриню.

«Дивно, бабуся стiльки разiв розказувала про скриню i показувала ii, а про те, що тут е прискринок, нiколи не згадувала», – здивувалась Оля.

Дiвчина завжди цiкавилася iсторiею та етнологiею, тому вона знала, що прискринок – це невелика таемна шухляда всерединi скринi, в якiй зазвичай зберiгали грошi, прикраси та iншi цiннi речi.

Звичайно, дiвчина вирiшила туди зазирнути. Нi, вона не хотiла вiдiбрати скарби покiйноi бабусi, та й взагалi сумнiвалася, що там буде щось важливе, але ii допитливiсть не давала спокою: якщо вже прискринок, вважай, сам знайшовся, то грiх цим не скористатися.

Прискринок безцеремонно вiдхилив усi спроби вiдчинити його, i Оля вже навiть не здивувалася, просто дiстала з кишенi пiжамних штанiв ключика, якого знайшла в годиннику, а коли замочок клацнув, дiвчину охопило задоволення переможця.

Шухляда вiдкривалася з великими потугами, так нiби iй щось заважало. Лишивши свiчку на одному зi стелажiв, дiвчина вже двома руками потягла кришку прискринку до себе i врештi-решт здобула перемогу.

У шухлядцi лежала книжка невеликого розмiру в пошарпанiй i пожовклiй вiд часу м’якiй обкладинцi. Дiвчина розгорнула книжечку з самого початку. Свiчка догорала, тому видно було дуже погано. Оля краще придивилася до потертих сторiнок i зрозумiла, що вона в ii руках зовсiм не книга, а старий щоденник. Ще раз приглянувшись до нерiвного та розмашистого почерку, вона переконалася, що щоденник належав бабусi Яринi. Дiвчина пригорнула записника до себе. В ii душi здiйснилася неймовiрна боротьба мiж бажанням прочитати його вмiст i совiстю, яка забороняла вдиратися до чужого особистого простору.

Свiчка тим часом догорiла, i дiвчина зайшла до кiмнати. Врештi-решт вона сховала записника у сумочку i пiшла перевдягатися.


* * *

За пiв години Назар пiд’iхав до ворiт, як i обiцяла баба Мотря. За той час дiвчина зiбралася i нарвала у саду конвалiй, якi щедро дiлилися своiм ароматом у салонi авто. Опинившись на кладовищi, Оля залишила невеличкий букетик на свiжiй могилi. Довго дiвчина там не затрималася, лише подумки подякувала бабцi Яринi й побажала iй хоч на тому свiтi здобути спокiй.

Усю дорогу назад хлопець i дiвчина iхали мовчки, вслухаючись лише в шум автомобiля та черговий хiт гурту «Океан Ельзи».

– Баба Мотря казала, що ти завтра вже iдеш… – Назар наважився порушити тишу вже тодi, коли дорога повертала на Любомирiвку.

– Угу… А що менi тут робити?

– А чого так скоро? Вiдпочила б тут трохи. Сходила би в лiс за грибами, на Свiтязь з’iздила, а в крайньому випадку на лiсове озеро, там дуже класно.

– Мiсцева природа вражае, але менi, мабуть, легше в нетрях мiста.

– Атож, ти ж мiщанка-киiвлянка, в селi тобi, певно, не комфортно, – всмiхнувся Назар.

– Не правда! – дiвчину чомусь образили слова Назара. – Якщо не пам’ятаеш, то в дитинствi ми майже кожне лiто тут були!

– Почекай, ти ж сама щойно сказала щось там про нетрi мiста.

– То я сказала, а то ти! – Назар зареготав, паркуючи автомобiль бiля двору.

Дiвчина сама вiдчула, як по-дитячому пролунала ця фраза i, пирснувши зо смiху, витягла телефон iз USB-отвору автомобiля.

– Дякую, що зарядив телефон!

– Нема за що, – Назар визирнув iз вiкна. – Коли буде час, кидай своi нетрi та приiжджай сюди.

– А нагадай-но менi, ти хiба сам тепер не у мiстi живеш? – кинула Оля, вiдчиняючи хвiртку.

– А ти молодець, – знову засмiявся юнак, – ну бувай, мiщанка-киiвлянка, – машина гаркнула i помчала геть, здiйнявши за собою стовп куряви.

«Теж менi кавалер-залицяльник», – роздратовано думала Оля, крокуючи стежиною до порогу, – «причепа якийсь i задирака, от вiн хто».

Дiвчина дiстала ключi, але помiтила, що дверi не замкненi. Перше, що iй спало на думку, що вона просто забула замкнути будинок, коли збиралася на кладовище, але ця теорiя не пiдтвердилася. Оля помiтила дерев’янi щiпки на порозi.

«Хтось удерся у дiм!» – ця думка пронизала ii, мов електричний струмiнь. Дiвчина вагалася: «Кликати на допомогу? Кого? Найближчi сусiди аж через кiлька хат!»

Оля спробувала вчинити найбiльш логiчно: дiстала з сумочки телефон, набрала сто два, але кнопку виклику натиснути не встигла – на порозi ii дому тяжко i незграбно обпершися об одвiрок, стояв невисокий, худющий чолов’яга, з двотижневою щетино та шлейфом зi смороду з перегаром.

– Ти хто? – вичавивши цю фразу, чоловiк протяжно вiдригнув i навiть не вибачився.

– Я… – Оля була шокована, та i не дуже iй хотiлося на- вiть спiлкуватися з людиною напiдпитку, не те що спере- чатися.

– Ти що, язик проковтнула? Я тебе питаю, хто ти? І що робиш бiля мого дому?

– Вашого дому? – хоч ноги дiвчини пiдкошувалися, вона не змогла стримати обурення. – Це будинок бабусi Ярини!

– «Бабусi Ярини», – перекривив чоловiк, – бабусi Ярини вже нема, i дiм мiй!

Оля завмерла: «Що ж це за дiм такий?! Жити в ньому не буду, а проблем – хоч вiдбавляй!»

Чоловiк знову голосно вiдригнув, замутнiлi вiд алкоголю зiницi розширилися, вiн обперся руками об колiна (такий жест роблять, коли кличуть миле цуценятко) i писнув зовсiм не чоловiчим голосом:

– Олька? Племiнничка? Це ти? – вiн широко розкинув руки.

«Вiн що, збираеться обiйматися?!» – Оля завбачливо зробила кiлька крокiв назад.

Чоловiк спохмурнiв i знов обперся об одвiрок:

– Не хочеш обiйняти дядька? Ну й бiс iз тобою!

– Дядько Борис… – видихнула Оля.

– Що? Що ти там собi пiд носа бурмочеш? Хотiла сама тут жити? Я бачу речi розпакувала…

– Я взагалi завтра вже iду.

«І чому я перед ним виправдовуюся?»

– От i добре, – Борис почухав собi живота, – нiчого тобi тут стирчати в чужому домi. Я тут останнi п’ять рокiв гарував не для того, щоб тут поселилися двi засранi малявки.

– Слухайте, я не збираюся з вами нi про що сперечатися, але якщо ви не пiдете геть, – викличу полiцiю, – а на пiдтвердження своiх слiв дiвчина потрясла телефоном, але вже за мить пошкодувала про те, що зробила.

Борис, хоч i хитаючись, але в два стрибка подолав порiг i схопив Олю за руку. Дiвчина лише безпорадно спостерiгала, як телефон падае на землю.

– Ти, я бачу, у скринi староi копирсалася. Проворна дiвка! – чоловiк потягнув Олю до себе.

– Вiдчепiться! – дiвчина намагалася вирватися. – Ви робите менi боляче!

Оля неочiкувано для себе звiльнилася з лабет дядька. Вона хотiла вiдштовхнути чоловiка, але сили виявилося замало. Борис схопив дiвчину за плечi.

– Що ти там знайшла, мале стерво? Грошi? Я знаю, стара долари десь вiдкладала, – чоловiк трусив дiвчину, наче грушку.

– Нiчого не знайшла, тiльки старий щоденник! – вiдчаю Олi не було меж, вона марно намагалася вирватися.

– Забери вiд неi своi руки! – пролунав третiй голос, але дiвчина не одразу зрозумiла, що трапилося далi.

Дужа рука висмикнула ii з дядечкових обiймiв. Почувся удар, Борис скрикнув i, наче мiшок iз зерном, завалився на землю. Оля все нiяк не могла прийти до тями i зрозумiти, чому ii знову тримають за плечi.

– Лiно, з тобою все гаразд? – вона була неймовiрно рада бачити Назара.

«У нього такi красивi блакитнi очi!»

– Що вiн тобi зробив? – юнак пильно вдивлявся в обличчя дiвчини.

«Нi, ну справдi, очi просто, як небо»!

– Нiчого, все добре, – нарештi видавила з себе дiвчина, – постраждала лише моя самоповага.

Назар усмiхнувся, та вже за мить його обличчя змiнилося люттю. Як для людини напiдпитку, дядько Борис досить швидко здiйнявся на ноги i тепер щедро обсипав пару лайками та прокльонами.

З розвороту хлопець завдав чоловiковi ще одного удару, його кулак саме пройшовся по щелепi Бориса. Чоловiк заточився, але цього разу не упав, i скористався цим моментом для реваншу. Вiн пiдскочив до Назара i гепнув хлопця колiном. З того, як зiгнувся юнак, Оля зрозумiла, куди саме вiн влучив.

Доки Назар розсипав по околицi мiцну лайку, хапаючи ротом повiтря, дядько Борис кинувся навтьоки. Оля заходилася шукати в травi свiй телефон, надто вже iй кортiло таки здiйснити свiй план i викликати полiцiю.

– Ну, ти зара в мене отримаеш! – ще раз глибоко вдихнувши, нiби тамуючи бiль, хлопець кинувся за Борисом.

– Стривай! – дiвчина раптом злякалася, що Назар просто вб’е дядька.

«Прикiнчить того нещасного алкоголiка, сяде до в’язницi, i все через мене».

Уже прокручуючи в головi, як вона носить в камеру Назара передачки, Оля вискочила до хвiртки i ледь не збила з нiг дiвчину. Остання зацiкавлено спостерiгала, як дядько Борис, перестрибуючи через кущi, мчав до лiсу, а Назар напiвпокульгуючи-напiвпострибуючи пробував його наздогнати.

– Вибач, – Оля завмерла на мiсцi. Мить – i вона вже забула i про Назара, i про дядька Бориса. – А ти що тут робиш? – вихопилося в дiвчини.

– Я бачу, у вас тут веселуха, а мене чого не кличете? – Аня дiстала з рота льодяника i обдарувала сестру променистою усмiшкою.




Роздiл 6


Назаровi так i не вдалося наздогнати Бориса, хлопець повернувся з лiсу ще лютiший, нiж був. Юнак деякий час вартував дiвчат у дворi, а потiм довго i настирливо пропонував переночувати у баби Мотрi. Урештi, отримавши ввiчливу i переконливу вiдмову, здався i пiшов додому.

Оля радiла, що всi залишилися живими. Шок пiсля зустрiчi з дядьком минув. Тепер вона насторожено спостерiгала, як Аня розпаковуе своi речi з рюкзака i перевдягаеться в футболку та пiжамнi штани. Дiвчина змушена була вiдзначити, що сестра краще пiдготувалася до поiздки на Волинь, анiж вона. Темно-синi джинси, високi кросiвки вiд «Adidas» та толстовка «Gap» добре захищали Аню вiд лiтнього захiдноукраiнського холоду, а рюкзак не треба було волочити по землi.

Також Оля вiдзначила, що сестра в гарнiй формi. Дiвчата були майже однакового зросту i статури, але Аня мала бiльш спортивнi ноги та пiдкачанi руки. («Слiди вiд захоплення легкою атлетикою та бойовими мистецтвами», – подумалося Олi).

Мати завжди говорила, що сестри як двi краплi схожi одна на одну. Оля знехотя, але мусила з нею погодитися. Навiть тепер, коли Аня коротко пiдстриглася та перефарбувала волосся у яскраво-рудий колiр, очi зеленуватого вiдтiнку та пухкенькi губи видавали iхню спорiдненiсть.

– О, смаколики! – Аня пiдiйшла до миски i взяла один пирiжок до рук. – Сама пекла?

– Дуже смiшно, – огризнулася дiвчина.

– Та годi тобi!

– Чого ти приiхала? – Оля сама здивувалася своему запитанню, видно, тут щось трапилося з ii вмiнням приховувати емоцii.

– Ну, якфо не помиляюся, – вiдкусивши пирiжок, Аня завалилася на лiжко, – бабуся Ярина цей будинок заповiла нам обом.

– І ти, очевидно, приiхала, бо хочеш тут жити?

– А якого ти менi взагалi допит улаштовуеш, захотiла й приiхала!

– Дай здогадаюся, ти приiхала налагодити свое особисте життя, заодно зруйнувавши мое?

– Наша пiсня гарна й нова, наче Оля Полякова, – присвиснула Аня.

– Що?

– Нiчого! Я так i знала, що розмова повернеться до Артура, – Анна закинула руки за голову i зручно вмостилася на подушцi. – А може, поговоримо про це завтра, а то сьогоднi щось я трохи втомилася.

Оля вiдчула, як образа i злiсть обпекли iй груди i клубком пiдкотилися до горла.

– Провини за собою не вiдчуваеш? – дiвчина вклала в це запитання всю зневагу, яка накопичилася. – Ну що ж, розкажи менi. як то воно тобi було розважатися з моiм хлопцем?! Нiчого на душi не муляло?! Розкажи менi, сестричко! Ну ж бо!

– І тут Панаса понесло!

– Досить уже твоiх дурнуватих висловiв!

– Твiй колишнiй – повний довбень, – Аня повернулася до стiни, голос ii був рiвний, але напружений. – А вашi стосунки – то взагалi був повний треш. Одна ти цього не розумiла. І досi не розумiеш. Подивись на себе, пiв року вже минуло, а ти ще й досi називаеш його «своiм хлопцем»…

– О, так вибач, а що, варто назвати його твоiм хлопцем?

– Я тобi вже говорила, коли ти нас застала за тим поцiлунком, не я його цiлувала, а вiн мене. Плюс мене п’яну, я б тодi i з ослом поцiлувалася…

– О так, ви з дядьком Борюсiком явно родичi!

Аня пiдвелася. Оля бачила, що зачепила сестру за живе i тепер очiкувала удару у вiдповiдь.

Аня взяла з миски ще один пирiжок, нахилилася до гасовоi лампи, а потiм стала вивчати вмiст серванту. Вона мовчки переглянула бабцеве начиння.

– О, цiкаво, а це для чого? – дiвчина взяла з полицi червону пляшечку, вiдкрутила ii, понюхала i вiдразу вiдсахнулася. – Фу, що ще за гидота?

Оля вiдiбрала пляшку в сестри i обережно поставила назад у сервант.

– Ти що, читати не вмiеш? Написано ж «Перцева на- стоянка»!

– Ех, сестричко, – Аня знову завалилася на постiль, – можеш психувати скiльки хочеш, але прикол у тому, що лiжко в домi одне.

– Що?! – тiльки молодша сестра могла настiльки вивести ii з себе. – До чого тут взагалi лiжко?

– Наш дядечко, коли в хату залiз, видно грошей шукав…

– До чого тут це взагалi? – зашипiла Оля.

– По ходу той п’яний чувак вирiшив, що бабця Ярина грошi ховае в матрацах та подушках. Доки ви там з Назаром сперечалися, я тут роззирнулася…

– А можна без драматичних пауз? – лютувала Ольга.

– Коротше, едина вцiлiла постiль – ця, – Аня знову вляглася у лiжко, – i тобi доведеться спати або зi мною, або на дошках. Оце, я розумiю, поворот долi. Як це там по старперському? А, дилема! Тобi доведеться робити серйозний вибiр, сестричко.

«Ще й знущаеться. Вона хоче, щоб я спала в залi без матрацу? Не дочекаеться!»

Ольга загасила лампу i демонстративно вмостилася на подушку поруч iз сестрою. У домi снували сутiнки, запанувала тиша, i лише старий годинник суворо цокотiв на стiнi.

«Годинник!», – Оля згадала минулу нiч, свою знахiдку i те, що трапилося потiм, i роздратування ледь не розiрвало ii на шматки.

Пiсля пригоди з дядьком Борисом Оля зайшла в дiм i дiстала щоденника. Вона подумала, що сумочка – ненадiйна схованка, i вирiшила десь краще сховати записника. Але втiлити свiй план не встигла, бо до будинку заскочила Аня, а потiм ще й Назар з його «пiшли ночувати до баби Мотрi». Ольга швидко закинула записника пiд подушку, саме на якiй тепер спала Аня!

Дiвчинi не хотiлося, щоб сестра дiзналася про щоденник. Вона полежала нерухомо деякий час, доки нарештi дочекалася Анькиного сопiння. Повiльно повернувшись на iнший бiк, Оля спробувала намацати пiд подушкою таку бажану рiч.

Нарештi ii рука наткнулася на краечок старого записника, але вiн знаходився коло самоi щоки Анi. Ольга обережно потягла щоденника. У вiдповiдь сестра сонно заворушилася. Оля завмерла, а через вiдмiряну старим годинником хвилину знову приступила до своеi справи. Та все марно – записник рухався так повiльно!

«Треба висмикнути швидко, наче скатертину з-пiд склянки!»

Ця iдея виявилася не дуже гарною. Щоденника Оля таки отримала, але сонна голова Анi, яка не очiкувала рiзких манiпуляцiй, скотилася з подушки i гепнулася лобом прямо об стiну.

– Ти геть здурiла?! – Аня ошелешено пiдвелася i стисла руки в кулаки. – Хочеш мене вбити через свого iдiотського бойфренда?

– Пробач, я випадково!

– І що це таке? Що за книжечка? – нiч була мiсячна, Анна одразу ж розгледiла записник у руках у сестри.

– Нiчого, – Ольга притисла щоденник бабцi Ярини до грудей.

– Покажи, – Аню це не зупинило, i вона потяглася до записника, – менi ж цiкаво, через що я отримала по головi.

– Це стара рiч, iз нею треба дуже обережно, – Оля досi не випускала щоденника iз рук.

– А я що, гатитиму ним об стiну, як ти моею головою?! – Аня таки вирвала записник iз рук сестри i зацiкавлено оглядала його вмiст. Оля побачила, що сестра не розумiе, наскiльки цiкаву рiч вона тримае у руках.

– Це щоденник бабцi Ярини!

– І звiдки вiн у тебе?

– Довга iсторiя.

– Нумо читати, – Оля побачила знайомий блиск в очах сестри, i не встигла ще нiчого вiдповiсти, як та потяглася до свого рюкзака й дiстала звiдти потужного лiхтарика.

– Нi, ми не будемо його читати! – Ольга спробувала повернути собi записника, але Аня перехопила його з однiеi руки в iншу i сховала за спиною.

«Дражниться, як у дитинствi!»

– Тобто ти його пiд подушкою сховала просто так? І жодного рядочка не прочитала?

– Я ж не ти! Я знаю, що це неетично.

– Ясно, – цмокнула язиком Анна. – Ну окей, якщо не хочеш, я сама почитаю.

Аня розгорнула записника на першiй сторiнцi.

– Дай сюди! – Ользi нарештi вдалося дотягнутися до щоденника. – Ти все одно без мене нiчого тут не второпаеш.

– Атож, – посмiхнулася Аня.

– І прибери цей самовдоволений вираз обличчя, нiби кiт, який об’iвся сметани.

– Не сметани наiвся, а обдовбався валерiанкою.

– Фуууух… – роздратовано видихнула Оля i почала читати.



«Осiнь 1942

Здрастуй, щоденнику! Мабуть, дивно, що я почала тебе вести в такий складний час. Якби хто довiдався (ой лихо, якщо мамця), що то я таким займаюся по ночах, при свiтлi каганця, то, мабуть, засмiяли б… або ще гiрше, певне б насварили. Хоча, може, й нi. Нинi смiх – то е рiдкiсне явище, кругом тiльки страх. Люди призвичаiлися жити в страху. Вiн раптом став звичним жителем мiж нас. Нахабно селиться в кожнiм домi, не питаючи дозволу, а в людей нема сили, щоб виперти його геть.

Тож я й подумала, що лiпше, певне, вилити комусь душу, бо менi теж весь час страшно, а подiлитися нема з ким. Ранiше в мене була Даринка, та ii не стало трохи менше нiж рiк тому. І досi не можу стримати слiв, коли згадую ii.

Вiйна ще тiльки починалася, нiмцi зайшли село громити. Ми з Даринкою в лiс помчали. Заховалися пiд ялицею. Вiдчувала, як ото в тiй казцi, наче надi мною лiтають злi-презлющi гуси-лебедi, забрати хочуть та вiднести свiт за очi. Кружляли люто над селом, i скрiзь були плач та крики. Я хотiла була вернутися додому, бо ж не знала, де мамця та сестри, але Даринка не дозволила.

А гуси-лебедi вiдкружляли-вiдгудiли над селом та й полетiли, в наш бiк смерть несучи. Вона оселилася тут i була поруч. Їi подих був гарячим, наче розпечена пательня, ii кроки озивалися розривами гранат, а поруч iз нею, як вiрний пес, бiг страх. Вiн приблудився до наших осель, але замiсть того, щоб дарувати тепло i ласку, постiйно гарчав i шкiрив своi iкла.

Я сильнiше притулилася до дерева, шепочучи мов молитву «Ялице-сестрице, порятуй». І тодi здавалося, що не було рiднiшоi iстоти, нiж та деревинка, яка сама в очiкуваннi смертi рятувала нас.

Та Даринка поглянула на мене, очi ii були великi-великi, чорне волосся вибилося з-пiд хустки.

– Треба заховатися, пiд тим он дубом, – вона тицьнула пальцем на дерево неподалiк, – вибухи скоро дiстануться сюди.

– Я не пiду, – тiльки й вичавила з себе, – якщо вмирати, то тiльки разом з цiею ялицею, я ii не покину!

– Та чи ти здурiла? – почула я, мов крiзь пелену. – Помреш же! Пiшли! – Даринка схопила мене за руку, але я висмикнула свою i знов прилипла до ялицi.

– Ну як хоч, – Дарка обережно виглянула з-пiд гiлочок-рученят i, видно, вирiшила, що той залiзний птах трохи вiдлетiв. Тодi вона швидко-швидко перебiжками сховалася пiд дубом.

Моя подружка, моя сестричка обперлася об широкий стовбур, всмiхнулася i махнула менi рукою. А далi – яскравий спалах, дим, непереборний дзвiн у вухах i чорна яма на мiсцi дуба… на мiсцi, де всмiхалася моя Дариночка.

Тяжко… тяжко згадувати… От пишу от цi слова, а пелена очi знов закрива. Та я не буду плакати. Дарка там, певне, на небесах з янголятами, а нас тут янголи покинули. Таке от життя…

Приходив тут один староста, дядько Спиридон, казав, що вже все, фашисти перемогли, а тато iм не вiрять. Я сама чула, як казали батько матерi, що то Спиридон продався, коли йому пообiцяли нiмцi, що його дочок-красунь нiкуди не заберуть.

А ще тато завжди кажуть, що треба жити, i не здаватися. Розумнi вони, тато мiй, скiльки побачили в свiтi, скiльки знають. Вони ще на минулiй вiйнi воювали. Їi, здаеться, називали Великою. Там тато ногу втратили, прийшли додому калiкою, пiсля того з мамцею обвiнчалися. Не любить тато про ту вiйну розповiдать, каже, що то – лиш кров i сльози, i бiльше нiчого. Зате завжди розказував про те, яких рiзних людей там зустрiчав.

Так от пiсля того, як вони з моею мамцею Катериною повiнчалися, через рiк з’явився мiй старший братик Омелько, а за два роки ще й Тарасик, зараз обидва вони на фронтi служать. Нiколи не забуду, як плакали мама, коли проводжали моiх братикiв на вiйну. Тарасик завжди був добрим та нiжним, то й вiн сльозу навiть пропустив, обiйняв матiр та й каже: «Не плач, скоро повернемося».

А батько мiй тодi теж засумували, але з iншоi причии: бо його не беруть до армii через ногу. «Ех, синочки», – каже, – «якби мiг, то замiсть вас би пiшов-полетiв, аби то ви того не бачили, що то я бачив три десятка лiт тому».

Пiшли вони, отак i залишилося тепер нас четверо у батькiв: сестра моя старша, Наталка, iй уже 17 лiт скоро буде, я, та двое молодшеньких, Христина та маленький Василько. Були ще двiйко, братик та сестричка, але померли вони дуже швидко, не дожили до нашого страшного часу. Може, й краще, бо зара вони, певно, там, де й Даринка моя, десь з янголятами. А нас, мабуть, янголи забули… І Бог забув… Хоча, певно, то кара, бо ж ми першi його зреклися.

Коли прийшли совети, то заборонили Бога… «Нема його», – сказали. То я той час добре пам’ятаю, хоч i малесенька ще була. Та ми все одно ходили до церкви… Багато хто з односельчан нас пiдтримували, та були й такi, що одцуралися всього…

Пам’ятаю, iду я до школи, а тiтка Одарка так хотiла в якусь iхню партiю, що привселюдно викидала iкони в рiчку. Пригадую, як пливли вони, тi образки, а разом з ними – i совiсть людська, i вiра. От Боженька нас i покинув.

«А чи зосталися б ви там, де вас виганяють, i цураються як прокаженого?», – не раз питали мамця. Але все одно, iконку при собi носять i, щоб нiхто не бачив, моляться. І мене вчать. Видно, вiрять мамця, що у нашому домi Бог ще лишився, бо ми ж його не виганяемо, хоч i нiкому про то не говоримо.

Ти вже вибач, будь ласка, що то я так з помилками пишу… Я ж не сильно грамотна. Школу так i не закiнчила, бо вiйна почалася. Хоча, хто зна, мо’ все буде добре, i мамця казала, що як вiйна скiнчиться, то вiддасть мене далi до школи. А я так хочу! Бо вчитися цiкаво. Скiльки всього книжки можуть розказати. Аж дух захоплюе!

Навчителька наша, Людмила Іванiвна, багацько розказувала… Ех, шкода ii… Чи жива ще, чи вже нема. Така гарна вона була: коса руса, довга, очi зеленi, сама малесенька, тонесенька, та така жвава. А розумна яка! Така, як то говорять…iнтелiгентна.

Вона до нас зi самого Львова приiхала, у село наше. Дуже багато розказувала про iншi землi цiкавi. Та найбiльше про те, що там, в тому краi де тече рiчка з чудною назвою Днiпро, теж живуть украiнцi. І нам з ними треба об’една- тися.

Вона навчила нас всьому-всьому, а менi подарувала навiть невеличку книжечку, називаеться «Кобзар». Але дуже попросила нiкому того не показувати. Я навiть мамцi про то не говорила. Правда, тато таки колись побачили випадково. Думала, заберуть ту книжечку, насварять, а вони менi вiддали, i сказали, щоб я ii берегла.

Багато вони бачили, мiй тато, i теж говорили, що ми – украiнцi. Що як була Велика вiйна, так добре було помiж тих австрiяк, поляк та чехiв зустрiти того, хто тою ж мовою розмовляе, того, хто живе як ти, i традицii схожi мае, i усвiдомити нарештi, що то ми – единий нарiд.

Про це i навчителька наша трохи розказувала, але бiльше не говорила, видно, все ж боялася властi. І так чекала, чекала, що то украiнцi об’еднаються. А коли в 39-му роцi прийшли совети, вона радiла неймовiрно. Пам’ятаю, що плакатiв було багато рiзних, i вони показували, що нас прийшли визволяти iз польського гнiту… І вона повiрила…

А коли прийшли совети, то бiльшiсть iз нашого села пiшли зустрiчати iх хлiбом-сiллю. У нас така красива статуя Божоi Матерi була на краю села. Ото туди й пiшли iх зустрiчати. А Людмила Іванiвна ще й прапорець невеличкий взяла, жовто-блакитний, i де то вона тiлько його ховала? Так i зустрiчали iх… Бо то ж тепер украiнцi об’еднаються.

А я тодi, хоч i барзо мала була, але теж хотiла з ними пiти. Та батько мене не пустили. І нiкого з наших не пустили. Тiлько сказали, що треба спершу подивитися, що то за нова власть така прийшла. Я так плакала, мабуть, були сльози з горошину, бо ж з улюбленою навчителькою хотiла пiти. Тепер то вже розумiю, як мiй тато були правi.

Через два днi пiсля того вивезли нашу статую Божоi Матерi, а ще десь бiльше нiж за пiв року забрали i Людмилу Іванiвну. Казали сусiди, шо прийшли вночi партiйнi працiвники, вiйськовi. Взутi зайшли до хати, наказали зiбратися, а через пiв години погрузили на фiру i повезли. І так з десяток людей ще по селу…».



Дiвчата перезирнулися.

– Ого… – перевела подих Аня. Вона взяла щоденника i стала гортати сторiнки.

– Який жах, – Оля ледь стримувала сльози, – так, вiйна нiкого не щадила, особливо свiтова i…

– Я тебе прошу, давай без лекцii з iсторii? – Аня поклала лiхтаря i взяла щоденника з рук сестри.

– Знаеш, тобi б не завадило цiкавитися ще чим-небудь, окрiм карате i кiкбоксингу.

Анна розгорнула записника майже посерединi.

– Хм… послухай що ось написано: «Якщо чесно, я б заради нашоi свободи i весь той скарб вiддала, але Бог знае в чому нас ще можуть звинуватити.

Я спершу нагребла купу золотих монет, але потiм подумала, що складно буде пояснити, звiдки вони в мене взялися. Тодi менi в око впав цей перстень, великий i красивий…».



– Де це ти таке знайшла?

– У щоденнику, прикинь, – зiронiзувала Аня. – Ти хоч шариш, що означають цi слова?

– Ти серйозно вiриш, що бабця сховала десь тут на горищi скарб? – Оля потягла щоденника на себе.

– А чому й нi, – Анна вперто не вiдпускала записника. – Я думаю, що тут е пiдказки, треба просто уважно вчитатися, що ж там було далi.

– Вибач, дорогенька, – Ольга таки вирвала записника з рук сестри, – але навряд чи ти встигнеш за нiч.

– За яку таку нiч?

– За сьогоднiшню. Бо завтра зранку я iду додому i записник забираю з собою.

– З якоi це ще радостi?! Ти ж казала, що сховати його хочеш. Плюс бабця Ярина…

– Я знаю, що ти хочеш сказати. І не думаю, що бабця Ярина заповiдала комусь свiй особистий щоденник. Тому логiчно буде, що вiн належатиме тому, хто його знайшов. До того ж, пробач, що повторююся, але читати чужi записники таки неетично. Хоча звiдки тобi знати про етику?

– Ну все! – тепер скипiла Аня. – З мене досить твоiх психiв. «Подивiться на мене, я така бiдна нещасна Олiчка, мiй бойфренд i моя сестра цiлувалися…бу-бу-бу! Тепер я ображена на весь свiт i буду дрiб’язково мститися!»

– Я нiкому не мщуся! Хоч таке розбещене i неконтрольоване дiвчисько, як ти, заслуговуе хоч iнодi отримувати по заслугах.

– «Дiвчисько»… Тобi що, сiмдесят?! Не дивно, що Артур вибрав мене!

Олi забило дух, це явно був удар нижче пояса. Тим часом Аня впала на подушку i стягла на себе майже всю ковдру. Ольга теж лягла, ii спроба накрити собi хоч плечi була марною. Жодна з них не могла заснути. Отак вони й пролежали майже до свiтанку.




Роздiл 7


Наступний день не порадував теплою погодою. За вiкном дрiботiв дощик. Вiтер шурхотiв деревами, наче шукав пiд листям сонячного промiння.

Оля розплющила очi й потягнулася. Дiвчина повернула голову. Сестра зайняла майже всю постiль i мирно сопiла. Ковдра лежала мiж ними.

«І сам не гам, i нiкому не дам», – дiвчина позiхнула, поглянула на годинник i не повiрила своiм очам. Вона швидко схопила смартфона до рук.

– Чорт забирай! – сподiвання, що старий годинник нарештi зламався не справдилися, на екранi висвiчувалося п’ятнадцять хвилин по полудню. – Проспала! – Оля скочила на ноги.

– А ти можеш просипатися тихiше? – Аня намацала ковдру i вкрилася майже з головою.

Оля хаотично пакувала речi.

– Потяг через двi години. Блiн, я ж не встигну!

Аня натягла ковдру ще вище i промуркотiла:

– Не блiн, а млинець. Ти ж наче в нас така вся правильна!

Оля фиркнула i знову взяла до рук телефон. Трохи повагавшись, вона набрала абонента, який нещодавно з’явився в ii списку контактiв.


* * *

Назар вийшов на ганок i вдихнув повiтря на повнi груди. Надворi дощило, тож юнак натягнув комiр светра вище i швидко перебiг вiд дому до лiтньоi кухнi. Баба Мотря чаклувала бiля плити. Запах, що поселився в кухнi, обiцяв смачний обiд.

Хлопець ввiчливо запитав, чим може допомогти, сподiваючись, що його допомога таки не знадобиться, але бабуся змусила його накривати на стiл.

– Лiто цього року листопадове, – бабця налила в миску зеленого борщу.

– Ага… А на пiвднi Украiни, кажуть, люди вiд спеки не знають, де дiтися.

– Цiкаво, як там дiвчата переночували? – баба поставила на стiл борщ i тицьнула пальцем на старий облуплений сервант обабiч столу. – Подай менi пiдставочку для пательнi.

Назар слухняно виконав бабусину команду. Скоро на столi запарувала гаряча смажена свинина, а в тарiлках зеленiв борщ, щедро присмачений сметаною.

– Мг… – хлопець iз задоволенням приступив до обiду.

– Чекай-но, то Оля сьогоднi iде?

– Ммм… – всi думки юнака зараз крутилися навколо великого апетитного шматка м’яса.

– А я думала, що вона довше погостюе, – вперлась очима в онука баба Мотря.

– Бабцю, я не хочу, але вiдчуваю, що мушу в тебе запитати… що за загадковий погляд?

– Назарчику, скажи-но менi… Тiльки чесно… А ви з Ольою тее…?

– Бабцю, нiяких тее! – Назар ледь не похлинувся борщем.

«От вона, знаменита жiноча цiкавiсть!»

– А в дитинствi вона тобi подобалася, навiть у коханнi iй зiзнавався.

– Ага, а ще хотiв одружитися з Анжелiною Джолi.

– Добре, добре… Нi, то й нi. Хоча, мушу тобi сказати, що якщо б у вас були амури-лямури, я була дуже б не проти такоi невiсточки.

– От i добре, значить ii згода не потрiбна?

– Ет, все тобi жарти Назаре! Був би трохи розумнiшим, уже б багатiем став!

– А це ти зара до чого, ба?

– Я так собi думаю… Навiть нi, я впевнена, – бабуся перейшла на шепiт, наче iх могли пiдслухати, – що Ярина ще щось лишила дiвчатам, окрiм будинку.

– І що ж це? – теж шепотом запитав Назар.

– Скарб! – слово вилетiло з губ баби Мотрi, наче чарiвне, осiло на полицi з посудом i стало споглядати на бабцю й онука.

Назар вибухнув гучним реготом.

– Ну, бабцю, ти даеш, – не переставав смiятися юнак.

– От дурний ти Назаре, – фиркнула вона, – слухай, що тобi старi люде кажуть. Пiд домом Ярини-небiжчицi сховано скарб!

– Звiдки вiдомостi? – усмiшка не сходила з обличчя хлопця.

– Давно по селу чутки ходять…А недавно менi цьоця Уля розказувала, що вона колись чула, як батько Яринин, Йван, заховав скарб i все тее дочцi розказав. А цьоця не може брехати, вона в церковному хорi спiва.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51325972) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.