Книга - Чехія – Україна. Між двох країн…

Чехiя – Украiна. Мiж двох краiн…
Олександр Сачук


Сбiрка прози i вiршiв. Все з дитинства i до сьогодення. Дякую моiм друзям, якi допомогали менi на всьому шляху створення книги!





Чехiя – Украiна

Мiж двох краiн…



Олександр Сачук



© Олександр Сачук, 2018



ISBN 978-5-4493-2657-7

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero




Ангiна


Нововолинськ, 1972 рiк. Менi 8 рокiв, зима, холодно, темно, сiчень мiсяць. Заболiв я тяжко – грип, ангiна, температура. Вiдвезли мене в лiкарню. Сiчень мiсяць, на дитяче вiддiлення мiськоi лiкарнi. Нас багато, зима, дiти багато поморозились. Поклали мене в кiмнату, де нас було п'ятеро. Всi маленькi, дiтки були десь на рiк меншi, на два, всiм по 5, по 6, по 7 рокiв, менi – 9. Один був такий як я. Я прийшов, ми лягли, нам лiки почали давати, познайомились. Бачу, смутнi вони якiсь тi дiти. Був там Сергiй, такий як я. Вiн якийсь був нервовий, чуть шо, зразу iх бив, подзатильники та копанцi давав. БАчу, в тих тумбочках, шо вони були, його тумбочка була вся забита цукерками та водою, якийсь апельсин, то яблучко було, у дiтей нiчого не було.

Потiм пiшли, я на сходах на першому поверсi спустився, а вони менi пiдходять i говорять, що Сергiй б'е iх, а те, що батьки принесуть, забирае у них. Такий маленький паханчик, злодiйчик. Говорять, мабуть, i до тебе полiзе битися. Я не любив битися, але вже другий рiк ходив на баскетбол грав, бiгав, трошки був якийсь спорсмен. Я думав, коли то вiн до мене причепиться, коли чогось буде хотiти. Татко прийшов до мене на вихiднi в суботу, принiс менi якiсь сухарики, пiроженко менi принiс, декiлька яблучок, поговорили ми. Говорю, температура вже впала менi, ще день-два i в понедiлок, мабуть, мене випишуть.

Ну прийшов я в кiмнату, в палату лiкарнi. Хлопцi всi на мене подивилися, а Сергiй пiдбiгае до мене i вирвав у мене пакунок-сiтку з тими дарчиками вiд батька. Я знав, що то може бути, ми зцепилися. Зцепилися i почали боротись. Боролись i боролись, почали бити один одного. Впали з кроватi, кровать розлетiлася, тумбочка розбилася, доски валялись, а дiти вокруг почали кричати: «Сашко, бий того Сергiя, бий, бо вiн нас обiжае!» Я його бив i бив. Вiн сначала кричав, угрожав, шо заб'е мене. А я бив його в груди, бив його по головi. Кров з нього текла, а я не хотiв зупинитися, бив, а вiн потiм почав плакати i кричати, шоб я його пустив. Я ше декiлька раз його вдарив i сказав: «Ще раз вiд когось шось вiзьмеш, заб'емо тебе разом». Вiн плакав, втирав собi сльози, втiк з кiмнати. Хлопцi всi мовчали, дивилися на мене, була на менi рубашка лiкарняна, порольна. Почали вони мене вiдтирати, синець мав. Поскладали ми кроватi, постелi поскладали, хлопцi були щасливi.

Той Сергiй на другий день вже не прийшов до нас спати, його виписали десь через двi-три години. В мiстi бiльше я його не бачив. Мене виписали в понедiлок.









Рябина-горобина


Зранку проснувся в будинку, а тут же в дверi сусiд мiй стукае, сусiд Гена. Я говорю: «Гена, шо це таке, вiсiм ранку, а ти вже до мене бiжиш!» А вiн говорить: «Сашко, пiщекомбiнат, наш консервний завод городський об'явив, шо збирае рябiну, рябiну-горобину i платить вiн по чотири копiйки за кiлограм. Ідемо збирати!» А ми жили бiля базару, навколо базару стояли дерева, були каштани, але була й рябiна.

Ну i ми шо? Бiзнес е бiзнес. Пiшов я до татка, взяв з шахти мiшок полiетиленовий. А тi мiшки полiетиленовi були десь метр на метр, вони трошки грубiшi були. А вони вiшали туди в шахтi по лавах, набирали туда воду i вони вiшали пiд потолком, шо якшо взрив в шахтi, вони робили орошенiе, вони взривали тi мiшки з водою i вода розпилялася по лавi, шоб не було пожару. Ну i татко принiс пару штук, шоб було для дому, для господарства. Нiхто особливо не були проти того, дома завжди пригодиться мiшок: чи для бульби, чи для картоплi, чи для яблук, мiшок – то добра рiч. Я говорю татку: «Вiзьму один мiшок для рябiни, якiсь грошi зароблю собi, може велосипед собi куплю чи як». Добре, татко дав менi, ми пiшли.

/Взяли драбину в себе в сараi, до дерева полiзли i почали збирати горобину. Збирали-збирали, я бачу, вже десь 10 кiлограм назбирав, якраз на 30 копiйок. Гена був старший вiд мене, вiн зiбрав трошки бiльше, 15 кiлограм. Ну шо, ми йдемо потихеньку до того консервного завода на роздаточний пункт. Ідемо-iдемо, пройшли ми, а консервний завод треба було пройти бiля мiськвiддiлу мiлiцii. Гена трошки був сильнiший, то вiн перший прийшов, вiд мене метрiв 50 пройшов, а бiля входу проходжу, а з правого ходу там була мiлiцiя. Вийшла жiнка, побачила мене, схватила мене за руку, тяне мене. Я говорю: «Куда Ви мене тянете?» А вона говорить: «Я iнспектор детскоi школи мiлiцii, мiлiцiонерка». Тяне мене, тяне, iде, затянула мене до себе в кабiнет, бачу, тут ще один лейтенант бiгае, а вона зразу бумагу, та й говорить: «Пиши!» Я говорю: «Шо маю Вам писати?» «Ти ламав дерева, чого ти ламаеш дерева, державнi дерева?» Я говорю: «Ми не ламали, ми несем на консервний завод, мали драбину, вилiзли на драбину акуратно i рвали. Може то бiля нас хто, ми нiчого там не ламали». Вона говорить: «Не. Не хочеш писати, за тебе напишу.»

Дiстала наручники: «Не пiдпишеш – я тобi наручники, пiдеш в тюрму». Пише, пише, написала, бачу, напечатала i дае менi пiдписувать. А я думаю: так менi ж 11 рокiв, яка тюрма? А вона говорить: «Я тодi тебе в дитячу зону пошлю». Думаю: яка ж то зона, за рябiну та зона? А вона говорить: «Пiдписуй!» Я говорю: «Менi татко казав, шо мусиш прочитати». «Ну раз ти такий хитрий, дам тобi почитать». Я читаю,, там: такий-то такий-то, Олександр, школа шоста, п'ятий клас, ламав дерева, лiктi ламав державнi, для того, щоб рябiну назбирати i вiднести на консервний завод/ Я говорю: «Я то не пiдпишу». Вона дiстала наручники, забила менi одну руку, простягнула мене до крiсла, говорить: «Або ти пiдпишеш, або пiдеш в тюрму, но я тебе не випущу». А ii товариш, той, шо ходить, говорить менi: «Будеш сидiти в тюрмi 10 рокiв», почав менi угрожати. Бачу, менi говорити вже не можна, руки менi почали трястися. Я говорю: «Я не буду то пiдписувати». Вона говорить: «Як я пiдпишу, все одно тебе в тюрму заберемо».

Пiдписалася вона, подивилася на мене i говорить: «Ну тодi пiдеш в тюрму, вiдведуть тебе. Вiдведи!» Вона своему товаришу сказала, вiн взяв мене, вийшов на вулицю i говорить: «Завтра приiдемо з «бобiком» i заберемо. Вiдстiбнув менi тi наручники i говорить: «Іди пока додому, завтра тебе заберемо».

А менi вже свiт не був милий. Сонце свiтило надi мною, а ноги не хотiли iти. Йшов я потихеньку, сльози мене давили, но я не давався. Прийшов додому, а татко бачить, шо я шось не такий, та говорить: «Шо тобi, синку?» Говорю: «Татку, мене завтра в тюрму, мабуть, забирають в дитячу». А вiн говорить: «А чому так, шо ти наробив?» Я говорю: «Нiс рябiну, а тьотя на мене напала, сказала, шо мусиш пiдписати». «А ти пiдписав?» Я говорю: «Я не пiдписував, ти ж менi казав, шо не можна. Але вона пiдписала i казала, що завтра заберуть». Говорить: «Мамi скажи, мама в судi робить». А моя мама робила народним засiдателем.

Мама прийшла, почула, почала плакати. Говорить: «Завтра пiду в райiсполком в ту комiсiю, розберуся, шо там. Але дякую тобi Боже, що ти не пiдписав, мало лi шо вона могла написати».

На другий день я чекав, коли прийде за мене «бобiк», вiн не приiжджав. Мама казала: «Заспокойся!»

Через недiлю мама пiшла, сказала: «Нiчого не буде, бiльше вона не буде таких дiтей як ти наказувати, ii уволили». Я був щасливий.









Квiти для iнспектора мiлiцii


1987 рiк, Ужгород. Чергова частина мiськвiддiлу Ужгородського мiськвиконкому мiлiцii. Черговий – ВАсилько, майор, 15 рокiв на службi, вже замучився, вже би хотiв втекти на пенсiю. Лiтнiй день, сонце свiтить гарно, тепленько, нiяких правопорушникiв немае, скучно, години чекае до шести вечора. Пам'ятае, що додому прийде, вже жiнка, борщ чекае його, вже тiшився на борщик, на футбол по телевiзору, вспоминав, шо не е то погане життя. Служба нетяжка. Ну деколи приведуть п'яного чи хтось побився, але то таке дiло, слава Богу, вбивств немае, життя, мабуть, повезло. Проблем не було, так воно й буде.

Тiльки дивллюся через вiкно – начальник наш iде. Начальник iде, а бiля нього – гарна дiвчина. Ну то дивно, вже вечiр, а начальник iде. Начальник зайшов, посмiхнувся i говорить: «Василь Іванович, це наша нова iнспекторка у справах по дiтях. Прошу любити i жалувати, завтра, в понедiлок, на построенii, представлюю ii, так шоб Ви вже знали. Закiнчила академiю в Киевi, буде в нас служити, добре». І повiв ii до себе, видно, знайомити з кабiнетом. Ну гарно, гарнi в нас дiвчата, добре йдуть по службi. Бiльше, правда, по iнспекцii по дитячiй.

Тiльки 5 хвилин, дзвонить менi начальник: «Василь Іванович, треба зробити якiсь квiти на завтра. Тому шо буде построенiе, самi знаете як зробити». Десь, говорить, на базар пошлiть дежурного, чи машину, шоб хлопцi iхали да десь заскочили i купили якiсь квiти, гвоздики там чи якiсь рози. Добре, говорить, я тобi рубля потiм дам на цi квiти. Добре, договорилися. Із дежурних поiхали.

Приiжджають, оперативна та машина, щось визвали на якусь квартиру, проблема. Чи б'ються, чи ругаються. Може буде ше хто завтра, буде весело, хлопцi будуть смiятись. Будуть же питаться: замужня, незамужня, тому шо гарна, блондинка. Приiхали хлопцi. Ну шо, шо, пишiть, хлопцi, протокол, шо там було, як. Пише сержант, то, сьо, пише, записав в журнал проiшествiй визов. Ну i шо, хлопцi, говорю, водiтель хай вiдпочивае. А Іванко, Іванко був iз Тячевського района водiйом на «бобiку», вже мабуть 20 рокiв служить у нас. Ми взяли його не в ОБХССi, не закiнчив нiчого, в опера вiн тоже не вийшов нi ростом, нi розумом, а водiтельом iздить, хоча вiн говорить суржиком, по-Закарпатськи, мало його хто розумiе з хлопцiв, але вже привикли до нього.

Говорю: «Слухай, Іванку. Ось тобi рубль, начальник дав. Буде у нас нова iнспекторка у справах неповнолiтнiх, по дiтях. Іди-но квiти десь на базар купи i привези, шоб ми на ранок мали, чим ii привiтати.

Іванко взяв рубль та й поiхав. Вже стемнiло, я думав, може ще базар не закрився на Косовi там. Поiхав, через годинку приiжджае. Дивлюсь розочки, файненькi. Говорю: " пльоночки не було, целофан, шоб завернути?“ Говорить: „Вже не було“. Добре, то шо. Я говорю, поставим ми тi квiти, через годину дзвонить нам начальник мiлiцii, говорить: „Іван Васильович, шо за херня?“ „А що сталось?“ Говорить: „Ваша машина в мiськвiддiлок пiд'iхала, до мiськвиконкому, вийшов звiдти водiй i бiля мiськвиконкому квiти почав рвати, рози. Як це так? Черговий по мiськвиконкому сидiв i подивився, там же освiтлення. Свiтло було видно, бо центральний вхiд видно, а збоку також трошечки якось видно. Вiн дивився за тим, та говорить, назбирав цiлий букет, сiв в машину й поiхав! Та шо ж це таке? То красота для мiста, шоб люди бачили, шоб гарно було! А вiн потоптав, порвав то всьо i шо тепер робити? Вже i мер знае про то, шо мiлiцiонери прийшли квiти порвали. Шоб бистро квiти за 10 мiнут були на мiсцi, нiчого не хочу знати!

Я говорю, Іванко поiхав на визов. Я йому дзвоню по рацii:!Іванку, срочно назад, кидай то всьо!“ Іванко прилiтае, говорю: „Іванку, ти шо наробив? «Іван Васильович, перебачте мене, перебачте, я не розумiю, прийшов на базар, а вже люди уходили, бабки були такi вялi i тi гвоздики були такi нещаснi, такi поганi, вже попадали, та шо було такого брати? А Ви ж казали, шоб гарнi були, бо гарна дiвчина, я хотiв якнайкраще. Їхав бiля того мiськвиконкому, бачив тi квiти, знаю, що гарнi кущi, пiшов, думав, нiхто мене не побачить». Короче, Іванку, таке, мабуть, тебе виженуть з мiлiцii, будеш десь уборщиком чи дежурним в лiкарнi робити, потому шо начальник мiлiцii i мер вже знае, шо ти там накрав. Швиденько давай квiти назад. Машину постав далеко вiд мiськвиконкому i всi квiти там, де ти зiрвав, постав на мiсце, розумiеш?

Зрозумiв. Іванко Тячевський наш головку опустив, взяв тi квiти, сiв в машину та й поiхав. Виключив свiтло, пальцем в землю розу вставляе та й зажимае, шоб не падала, одну, другу. Та й говорить: «Всьо-всьо, всьо-всьо. Казали квiти, зробив квiти i вже знову iх назад давати. Ну так яка iм рiзниця, чи купленi, чи на те, нiчого вони не розумiють. А мушу я, старий чоловiк, сюда квiти вкладати, добре».

Посаджав вiн там, повтикав тi в землю, знову Іванко тiльки до машини сiдае, знову рацiя. Знову виходить, шо дежурний по мiськвиконкому дзвонить начальнику мiлiцii: «Знову сиджу i у вiкно бачу, прийшов знову ваш мiлiцiонер, пальцем втикае в землю i вставляе туда рози. Це ж треба додуматись до того?! Як же вони рости будуть?»

Знову дзвонить начальник мiлiцii нашому дежурному: «Іван Васильович, шо ти там знову наробив? Знову бiда. Той привiз букет назад i в землю втикае пальцем. Ну то як то можна? Нiчого не можна вам довiрити. Нi тобi, ти вже старий конь, я тобi довiряв, дав тобi той рубль, шоб ти квiти знайшов, все мушу на себе робити».

– Перебачте, пане начальнику, не хотiв я. ДОвiрив Іванковi, нашому водiю, а вiн так то всьо зробив погано.

– Ну тепер iди додому, а де хоч менi, шоб на ранок були квiти. Служба в тебе в 6 кiнчаеться, значить я хочу, шоб рано, на 7 ранку шоб були квiти. Добре, Іван Васильович, служба сьогоднi з тими квiтами, то для одних, то для других. То дежурнi мiськвиконкому не сплять, не шоб спали, шоб нiкуда не дивились, а тут до всiх нас дзвонять нам, видзвонюють.

Прийшов додому, а у нас бiля дому жiнка рози посадила. Гарнi рози. Я говорю: «Жiночко, хотiв би рози шоб ти менi дала. Не хочу в тебе красти, нарiж менi на букет файних». Жiнка нарiзала менi, ранком вiднiс, начальник говорить: «Та й ти оставайся на построенiе».

Построiлись ми, вийшла та Ганна Іванiвна, начальник поздоровив ii, дали квiти, а всi засмiялись. Вiдiйшли ми, а хлопцi всi мене пiдколюють:

– То якi квiти? З мiськвиконкому, облвиконкому?»

– То моi квiти, вiд моеi жiночки. Але хай служить, головне, шоб приемно було дiвчинi, нашому iнспектору.









Ковбаси вiд Івана


Оповiдання про мене i мого товариша.

Був у мене сусiд дуже хороший, Іванко. Іванко був десь на 15 рокiв старший вiд мене, бiзнесмен, а назва в нього була Рижий. Чого Рижий? Бо вiн був рижий, риже волосся в нього було, вiн був веселий, був крупний гарний мужчина, а нiхто йому другоi фамiлii не знав, всi казали Рижий Ваня. Ну Рижий Ваня, Рижий Ваня. Ми з ним зiйшлися, життя нас звело, познайомились, вiн мав магазинчик свiй, продавав.

Зустрiлись ми. Вiн говорить: «Сашко, не хочеш якийсь бiзнес почати?» Я говорю: «Ну так чого, можемо якусь грошину заробить. А шо б ми могли зробити: базар великий в ужгородi, людей багато, а iсти хочуть. Давай ми купимо сосиски, а якось на вихiднi, я не стидаюся, будемо продавати. Вiдваримо чи запечемо, ти купи десь станочок на базарi, а будем сосиски з хлiбом продавати». Вiн говорить: «Добре, так сосиски, м'ясокомбiнат не працюе, бо вiн на ремонтi стоiть уже два мiсяця. Я не знаю де, бо я не маю бiзнес. Вiн говорить: «Я знаю один м'ясокомбiнат у Киiвськiй областi, ми там купимо». Я говорю: «Добре, Іване».

У Івана був день народження. Ми сидiли, казкували, гутарили, трошки випили, трошки закусили, ковбаски якiсь мадярськi у нього були, було якесь вино Закарпатське, попили, поговорили, ну то я й забувся за то.

Приходжу я з роботи десь в десять вечора, дзвонить менi дзвiнок. Думаю, хто ж то ввечерi так дзвонить. Я пiднiмаю трубку, а вiн говорить: «Сашко, приiхали!» Я говорю: «Хто приiхав? Говорить: «Ковбаси приiхали, сосиски приiхали полукопченi». Я говорю: «Звiдки приiхали? Про якi ти ковбаси, ВАнь, говориш?» Говорить: «Ну ми ж говорили з тобою на день народження про ковбаси, будемо продавати, варити i жарити». Я говорю: «Ну так ми були трошки вже i випившi, я вже не помню про тi ковбаси». Говорить: «Так я i заказав, сьогоднi поiздом приiхали з м'ясокомбiната, прийди срочно».

Ну то я i взяв, до нього iду. Пiв на одинадцяту ночi, заходжу до Іванка, а Іванко мав азiатську овчарку, Аргон називалася. Заводить вiн мене в комнату, Аргон iде з нами. Вiдкривае комнату, а там комната десь сiм на п'ять метрiв, сама велика в нього комната, а вiн жив в старому сталiнському домi. Старi квартири великi, сто квадратних метрiв., в нього квартира була чотири комнати. А одну комнату вiн видiлив повнiстю пiд ковбаси. Вiдкрив комнату, а вся земля, весь пол заложений на газетах ковбасою. Я говорю: «Скiльки ж, Ваня, тут ковбаси?» А вiн говорить: «450 кiлограм ковбаси». Я подивився на нього i говорю: «Ну то шо, завтра базар, завтра недiля, то будемо продавати!» А Аргон дивиться на Івана, видно, шо Аргон хоче iсти, а вiн говорить: «Я тобi не дам, це на бiзнес». Ну добре, бiзнес, так бiзнес. Аргон голову опустив, бiдненький, бачу, вiдiйшов, а знову нюхае, не може вiд ковбаси вiдiйти.

Іван говорить: «Не дам, прив'яжу тебе на вулицi». Прив'язав, а Аргон в хатi жив. Прив'язав вiн його на вулицi.

Тут ранок, недiля, ми продаем, поiхали ми на базар. Вiн там десь за станок електричний договорився з адмiнiстрацiею базара, електрику протягнув. Продае вiн, я на другiй сторонi продаю ту ковбасу. А як на зло люди не хочуть купляти i говорять, що там на другiй сторонi теж ковбаси продають. Ми пiшли подивитись з Іваном. в ту нiч, коли привезли тi ковбаси, Ужгородський м'ясокомбiнат запустив ковбасний цех i видав зразу десь 20 тонн ковбаси i тi ковбаси в першу чергу прийшли на базар i по всiх магазинах. Ми за цiлий день торговлi десь продали 10 чи 15 кiлограм ковбаси. Іван говорить: «Сашко, треба ковбаси розвозить по всiх магазинах». Магазини з великими проблемами брали в нас по два-три кiлограми ковбаси. Бiльше не хотiли брати, бо мали з м'ясокомбiнату.

На особистих контактах роздали десь 100 кiлограм ковбаси, а 350 кiлограм лежить. Добре, шо вони були напiвкопченi. кожен день роздавали, роздавали.

Іван менi через два днi дзвонить: «Сашко, не можу продати ковбаси, осталося ще десь 150 кiлограм. Шось розвезли, Аргон спочатку взяв з'iв десь пiвтора кiлограма, на другий день з'iв пiвкiлограма, на третiй день з'iв десь може знову пiвкiлограма, а сьогоднi я ковбасу йому даю, а вiн не хоче iсти, напiвкопченi сосиски не хоче iсти! ПОдивився на миску з ковбасою i голову вiдвернув! Шо робити? Вже ковбаса почала пльонкою покриватись, портиться, потому шо лiто, у мене ж морозилки нема». Морозилка в мене десь на 40 кiлограм, а ще 100 кiлограм ковбаси. Говорю: «Іванку, у мене тоже весь холодильник забитий твоею ковбасою, нiяк не можемо продати».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleksandr-sachuk/chehiya-ukrayina-mizh-dvoh-krayin/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.