Книга - Корона. Книга 1: Єлизавета ІІ, Вінстон Черчілль. Становлення молодої королеви (1947–1955)

Корона. Книга 1: Єлизавета ІІ, Вiнстон Черчiлль. Становлення молодоi королеви (1947–1955)
Роберт Лейсi


Роберт Лейсi, вiдомий британський iсторик та бiограф, пише про королеву Єлизавету II та ii надзвичайне життя вже понад сорок рокiв. Тож його участь як консультанта у серiалi вiд Netflix «Корона» цiлком закономiрна. Проте тут його голос був радше дорадчим, бо те-левiзiйний образ монарха Великоi Британii, послуговуючись законами жанру, створив сце-нарист Пiтер Морган. Однак глядачевi завжди хочеться зазирнути за лаштунки, побачити те, що за кадром, i королiвський бiограф Роберт Лейсi задовольнив цю цiкавiсть, написа-вши роман «Корона: iсторiя iз серця подiй», в якому додае до подiй серiалу експертних оцiнок та глибоких деталей, змальовуе реалii Букiнгемського палацу та Давнiнг-стрiт, 10. Загалом обидва автори роблять нас свiдками непростоi iсторii, як мрii й надii початку життя згодом пiдпорядковуються лише обов’язку. Єлизавета Маунтбеттен й подумати не могла, що батько помре так рано, i iй, ще зовсiм молодiй i недосвiдченiй, доведеться зiйти на трон, щоб правити найбiльшою свiтовою iмперiею за доби великих суспiльних, культу-рних i полiтичних змiн. На час коронацii, у 25 рокiв, вона вже була дружиною та матiр’ю, однак ii становлення як королеви тiльки починалося.

У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.





Роберт Лейсi

Корона

Книга 1. Єлизавета ІІ, Вiнстон Черчилль. Становлення молодоi королеви (1947–1955)



















Передмова Пiтера Моргана


Що справжне, а де – фантазiя? Що iстина, а де – вигадка? Що було, а де – небилиця? Зрозумiло, чимало глядачiв, якi дивилися фiльм «Корона», шукали вiдповiдi на цi запитання, звертаючись передовсiм до Вiкiпедii. Це була надзвичайно приемна робота – писати «Корону», аналiзувати характери численних яскравих персонажiв та подiй, з яких складалася iсторiя 1947–1955 рокiв. І водночас неймовiрно складна – вкласти десять насичених драматизмом рокiв у десять годин телеефiру.

Тож мене неабияк потiшило те, що королiвський iсторик Роберт Лейсi погодився прояснити ситуацiю: вiдокремити факти вiд вигадок, а також значно доповнити розповiдь. Тепер Роберт повернеться в тi роки, почавши з нелегкого 1947-го, коли король зрозумiе, що вiн важко хворий, а його сором’язлива старша дочка, 21-рiчна принцеса Єлизавета, збираеться одружитися iз вродливим, але зарозумiлим iноземцем, який, на думку родичiв, зовсiм iй не пара…




1

Волфертонський сплеш




Кохання та шлюб











Букiнгемський палац, 1947-й рiк – читаемо пiдпис пiд фотографiею. Перший епiзод «Корони» веде нас до серцевини iсторii. У ваннiй кiмнатi уражений раком король Георг VI, болiсно кашляючи, схиляеться над чашею вбиральнi. Кров покидае його тiло – разом iз життям. Король помирае, можна готуватися вiтати королеву…

Перед королiвським троном стоiть на колiнах худорлявий, у поношенiй формi часiв вiйни, лейтенант Фiлiп Маунтбеттен. Вiн готовий до змiн, якi чекають на нього попереду, зважаючи на майбутнiй шлюб iз принцесою Єлизаветою. Весiлля вiдбудеться наступного дня. Лорд-канцлер, граф-маршал, iншi особи палацового iстеблiшменту з тривогою в очах стежать за кожним рухом хворого монарха. Той бере до рук меча, щоб торкнутися ним плеча майбутнього зятя, в такий спосiб надаючи йому статусу королiвськоi персони.






Фiлiп Маунтбеттен, який щойно отримав благородний титул, демонструе свiй Орден Пiдв’язки (лiворуч) пiсля посвячення в Букiнгемському палацi 19 листопада 1947 року королем Георгом VI, напередоднi дня свого весiлля. А тим часом (праворуч) вiн ще працюе на вулицi Вайтгол; на цiй фотографii 1947 року молодий лейтенант Маунтбеттен виконуе своi щоденнi обов’язки в Адмiралтействi



Король починае заiкатися, коли намагаеться вимовити всi дарованi титули Фiлiпа. Вiн завершуе цей список найвищою вiдзнакою Великоi Британii – Орденом Пiдв’язки, яким Едуард III вперше посвятив у лицарi своiх товаришiв по бою в 1348 роцi. Його величнiсть дозволив називати лейтенанта Фiлiпа Маунтбеттена «Його Королiвською Високiстю».

У The Times повiдомили про це наступного дня, 20 листопада 1947 року, зазначивши, що «йому надаеться титул барона Гринвiцького з Гринвiча [данина вiйськово-морському флоту, де служив Фiлiп], графа Мерiонетського [уклiн Уельсу] та герцога Единбурзького (традицiйне королiвське герцогство та комплiмент Шотландii)… Король торкнувся мечем лейтенанта Маунтбеттена, коли той став перед ним на колiна пiд час церемонii посвячення в лицарi, i вручив йому знаки Ордена Пiдв’язки».

Усе було майже так, як ми бачили на екранi, – лише з однiею вiдмiннiстю. У прелюдii до сцени дарування титулу «Його Королiвська Високiсть принц Грецii та Данii Фiлiп» вiдмовляеться вiд своеi грецькоi нацiональностi «та всiх iноземних звань», щоб стати громадянином Великоi Британii. Тобто сумнiвний iноземний принц стае на наших очах смiливим британським героем вiйни.

Насправдi Фiлiп уже отримав британське громадянство на початку цього року вiдповiдно до закону – через рутинний бюрократичний процес, а не в Букiнгемському палацi. Історiя свiдчить, що грецький принц Фiлiп вiдмовився вiд своiх грецьких титулiв, щоб отримати британське громадянство 18 березня 1947 року. Згiдно iз Законом про британське громадянство та статус iноземцiв вiн називався просто лейтенантом Фiлiпом Маунтбеттеном протягом восьми мiсяцiв до того, як його тесть надiлив його титулами.






Дух вiкiнгiв… 1935 року грецький принц Фiлiп (14 рокiв) зiграв Дональбана в шекспiрiвськiй «Макбет», бувши вихованцем Гордонстоуна, прогресивноi академii на пiвночi Шотландii, створеноi еврейським просвiтником Куртом Ганном пiсля втечi з нацистськоi Нiмеччини



Ви дивитесь iсторичну драму, шановний читачу, а не iсторичний документальний фiльм. «Корона» – це творча уява, яку живив дух реальних подiй. Щоб зрозумiти Фiлiпа, нам слiд завважити його вiдмову вiд закордонного королiвського статусу саме тодi, коли вперше зустрiчаемось з ним. Тодi краще сприйматиметься його повноцiнне долучення до Вiндзорського дому наступного дня.

Те, що ви бачите на екранi, е i правдою, i трохи фантазiею – у вiковiчнiй традицii iсторичноi драми. Перекладена багатьма авторами, зокрема, й Фрiдрiхом Шиллером, трагедiя «Марiя Стюарт», вперше поставлена 1800 року, часто згадуеться як класичний приклад iсторичноi п’еси. У нiй е сцена, коли шотландська королева Марiя зустрiлася вiч-на-вiч з королевою Єлизаветою I. Усе правда, за винятком того, що насправдi двi жiнки нiколи не зустрiчались.

Як продемонструе ця книжка, «Корона» базуеться на ретельних фактичних дослiдженнях. Але водночас це телевiзiйне шоу, хитро складена мозаiка, мета якоi – розважати, залучаючи для цього великi iмена, надзвичайнi подii та важливi теми в життi нацii.

Найвища сила давньоi та сучасноi британськоi монархii полягае в ii здатностi генерувати щирi емоцii, iнодi злi та ворожi, але зазвичай цiкавi та захопливi – i завжди надзвичайно сентиментальнi. «З усiх, найрiзноманiтнiших форм правлiння, якi панували у свiтi, – писав iсторик Едвард Гiббон, – спадкова монархiя, мабуть, надае найбiльший простiр для комiзму».

Цим парадоксам Пiтер Морган намагаеться дати раду в «Коронi», бо вони також безпосередньо стосуються двох цiлком реальних людей – Єлизавети Вiндзорськоi та Фiлiпа Маунтбеттена, а також iхнього подружнього життя, в яке вони вступають. Це драматизацiя сiмдесятирiчних стосункiв – любовноi iсторii, яка е одночасно простою й дуже складною. Ось чому епiзод першоi серii починаеться не зi вступу королеви Єлизавети II на престол у лютому 1952 року та ii коронацii в червнi наступного року, хоч обидвi подii справдi вiдбувалися, або iнших визначних пам’ятних дат.

Уперше ми зустрiчаемося з Єлизаветою напередоднi ii весiлля з Фiлiпом. Насправдi вони обое не пригадують нi час, нi мiсце першоi зустрiчi. Зате добре пам’ятають, коли по-особливому подивилися одне на одного.


* * *




КОРОЛЬ ГЕОРГ VI

(1895–1952)

Зiграв – Джаред Харрiс



Хрест Вiкторii – найвища нагорода Великоi Британii за вiдвагу на полi бою. У вереснi 1940 року, в розпал блiцкригу, король Георг VI заснував ii цивiльний аналог – Георгiiвський хрест, i це стало влучною метафорою його життя. Змалку хлопчик страждав через погане здоров’я, його маленькi ноги потребували виправних наколiнникiв, а на додачу вiн щодня отримував грубi повчання вiд свого батька, Георга V. Тож не дивно, що «Бертi» до восьми рокiв заiкався.

Лише дружина – Єлизавета Боуз-Лайон i лiкар-логопед з Австралii не сумнiвалися в силi його духу. Саме вони повернули йому впевненiсть та вiру в себе. «Я зламався й ридав, як дитина, – зiзнався новий король у приватнiй бесiдi пiд час зречення 1936 року свого блискучого, але осоромленого старшого брата. Однак стоiцизм, який Георг VI демонстрував на публiцi i з допомогою якого боровся зi своею очевидною сором’язливiстю та мовними огрiхами, додавав привабливостi монархii.

Красномовнiшою за будь-якi слова була остання шана королю вiд Вiнстона Черчилля – вiнок з бiлих лiлiй та гвоздик у характернiй формi Георгiiвського хреста.







* * *

«Ми, можливо, зустрiчались i ранiше, – писала принцеса Єлизавета 1947-го року, вiдповiдаючи на запитання палацового кореспондента, – на коронацii [Георга VI у травнi 1937 року] або на весiллi герцогинi Кентськоi [у листопадi 1934 року]». Як прямi нащадки королеви Вiкторii Єлизавета та Фiлiп були дiтьми давнього, шляхетного королiвського роду. Вони успадкували традицii ХІХ столiття, тож усе ще збиралися на подiбнi подii. Проте, вела далi Єлизавета, «вперше я пам’ятаю зустрiч iз Фiлiпом, – наголошуючи на словi “пам’ятаю”, – в Королiвському вiйськово-морському коледжi в Дартмутi в липнi 1939-го, безпосередньо перед вiйною».

Їi органiзував двоюрiдний брат Георга VI, лорд Луiс «Дiкi» Маунтбеттен, який, як i король, навчався в морському училищi Дартмута. Доля Маунтбеттена переплелася з долею Вiндзорського дому ще з часiв правлiння королеви Вiкторii. Дiкi, як i Георг VI, – один з ii правнукiв, а його батько Луi був першим лордом Адмiралтейства на початку Першоi свiтовоi вiйни. Цей титул вiн отримав пiсля 46 рокiв патрiотичноi вiйськово-морськоi служби. Однак через нiмецьке походження, менше нiж за три мiсяцi пiсля початку бойових дiй, його зняли з посади пiд час популярного тодi полювання на вiдьом, тобто на всiх тевтонцiв, на всю нiмецьку культуру – вiд нiмецьких ковбас до собак.

Дружба мiж Вiндзором i Маунтбеттеном стала ще тiснiшою завдяки однiй подii: одного сумного грудневого вечора 1936 року молодший Луiс i новий король Георг VI разом спостерiгали, як король Едуард VIII, який нещодавно зрiкся престолу, збирав речi, вiд’iжджаючи з краiни. «Дiкi, це жахливо, – згадував Маунтбеттен слова короля-друга, сказанi зi сльозами на очах. – Адже я лише морський офiцер. Це едине, що я знаю».

«Це дуже дивний збiг обставин, – казав лорд Маунтбеттен, – адже батько одного разу сказав менi, що коли герцог Кларенс помер [1892 року], твiй батько [майбутнiй Георг V] прийшов до нього й сказав майже те саме, що сказав менi зараз ти, а мiй батько вiдповiв: “Георгу, ти помиляешся. Немае кращого навчання для майбутнього короля як на флотськiй службi”. У 1939 роцi в Дартмутi кузени мали змогу тiсно спiлкуватися, займаючись спiльною справою – морською пiдготовкою, тимчасом як iншi два далекi та молодшi кузени, Єлизавета та Фiлiп, познайомилися за грою в крокет.

Народившись на островi Корфу в червнi 1921 року, Фiлiп, принц Грецii, попелясто-русявий i стрункий, як вiкiнг, не мав i краплi грецькоi кровi. Вiн був данцем, одним з представникiв данського королiвського дому, яких дослiдники генеалогii називають Шлезвiг-Гольштейн-Зондербург-Глюксбург. «Ви не схожi на чистокровного грека», – сказав Майк Паркер, молодий австралiець, який познайомився з Фiлiпом пiд час спiльноi служби на вiйськово-морському флотi пiд час вiйни. Згодом Майк стане його близьким другом i приватним секретарем. «Я частково данець, частково нiмець, а частково росiянин, – пояснив Фiлiп. – Майже в будь-якiй краiнi Європи можу знайти рiдню й залишитися там».






26 жовтня 1946 року. Фiлiп та Єлизавета щойно потай заручились, тож на весiллi доньки дядька «Дiкi» Патрiцii Маунтбеттен з Джоном Брабурном в абатствi Ромсi, в Гемпширi, тримали дистанцiю



Вiн потребував гостинностi. Його батька, принца Андрiя, вислали з Грецii в груднi 1922 року пiд час полiтичних заворушень. Родина тiкала з Корфу на британському вiйськовому кораблi, а 18-мiсячного Фiлiпа ховали в ящику з-пiд помаранчiв. Матiр Фiлiпа – Алiса, красива, але глуха вiд народження дочка онуки королеви Вiкторii – Вiкторii Гессенськоi, яка вийшла замiж за принца Людовика Баттенберзького.

Тож основою самовпевненостi Фiлiпа, яку вiн продемонстрував на тiй першiй зустрiчi в Дартмутi, мабуть, i була ця сумiш з генофонду европейських королiв. Очевидно, це сподобалося принцесi Єлизаветi. «Вона сором’язлива, а вiн – нi, – пояснив один з iхнiх друзiв. – Такою була фундаментальна динамiка iхнiх стосункiв. Вiн завжди пiдiймав iй настрiй».

Пiсля зустрiчi 1939-го року й упродовж усiх рокiв вiйськово-морськоi служби пiд час вiйни Фiлiп писав Єлизаветi листи «вiд усюди». Та згодом вiн доволi сухо описував iхнi «паперовi» стосунки, не надаючи iм жодного романтичного значення. «Я не надто багато думав про це, – таке пояснення почув його офiцiйний бiограф Безiл Бутройд. – Ми iнодi листувались».

Проте кузина Єлизавета бачила все зовсiм iнакше. Приблизно через двадцять рокiв сер Джон Вiлер-Беннетт написав офiцiйну бiографiю Георга VI, яку йому замовила Єлизавета II, а перед опублiкуванням вивiрила кожне слово. Про грецького принца Фiлiпа сер Джон сказав так: «Це був той чоловiк, в якого принцеса Єлизавета закохалася з першоi зустрiчi».

Бабуся Єлизавети, королева Марiя, пильно цiкавилася цим питанням. У 1944 роцi вона розповiла знайомiй графинi Ерлi, що ця пара була «закохана впродовж останнiх вiсiмнадцяти мiсяцiв, а насправдi, гадаю, навiть довше». Старiй королевi Фiлiп сподобався, вона згадувала його як «симпатичного маленького хлопчика з дуже блакитними очима», який прийшов до неi на чай в Букiнгемський палац. Пiд час вiйни вона додала його прiзвище до тих у своему «в’язальному» списку, для кого плела теплi шарфи – як одного з найулюбленiших родичiв.

Тим часом мати принцеси, королева Єлизавета, не подiляла захоплення свекрухи. Вона радше вiтала б прояви стриманостi для врiвноваження надмiрноi самовпевненостi Фiлiпа. Їй також не подобалися його полiтичнi погляди – вiн «надто хилився до лiвого борту», в дусi традицiйноi буремностi його дядька Дiкi.

Вiйна суттево звузила коло спiлкування ii дочки, а отже, й можливостi пiдготуватися для ухвалення такого важливого рiшення в ранньому вiцi. Тож на вихiднi королева запрошуе до Вiндзора молодих офiцерiв гвардii, серед них – майбутнi герцоги Графтон i Баклю та Генрi Герберт, лорд Порчестер, майбутнiй граф Карнарвон. Цi красивi й респектабельнi спадкоемцi стародавнiх маеткiв мали стиль, який королева вважала прийнятним для своеi доньки. Принцеса справдi насолоджувалася iхньою компанiею. Деякi з цих шляхетних молодих людей увiйшли в майбутньому до ii оточення, зокрема Генрi Герберт, «Порчi», дружбу з яким змiцнювала iхня спiльна любов до коней. Проте жоден з «перших XI» королеви, як лукаво називали iх близькi, не мав темпераменту Фiлiпа.

«Усi починали говорити, що вiн мiг бути тим самим, – згадував один iз помiчникiв приватних секретарiв Єлизавети Едвард Форд. – Та вiн не шанувався, не намагався бути приемним, а поводився з усiею самовпевненiстю морського офiцера, який пройшов випробування вiйною». «Вiн анiтрохи не боявся озвучити лорду Солсберi (старшому полiтику-консерватору) власнi думки, – згадував Майк Паркер. – Те саме стосувалось [Томмi] Ласселлса та старих придворних. Тож вони були жорстко налаштованi проти нього».


* * *




ЛОРД ЛУЇС

«ДІКІ» МАУНТБЕТТЕН

Перший граф Маунтбеттен Бiрманський

(1900–1979)

Зiграв – Грег Вайс



Вродливий, худорлявий, чарiвний i безсоромно напористий Луi Маунтбеттен часто вiддавав належне талану свого племiнника Фiлiпа. Народившись у королiвськiй родинi, але з тим не вирiзняючись високою шляхетнiстю, «дядько Дiкi» зблизився з рiднею у своi зрiлi роки як наставник i «почесний дiдусь» принца Чарльза.

До речi, серед його iмен не значився «Рiчард», вiн був Луiсом Френсiсом Альбертом Вiктором Нiколасом. У родинному колi його так назвали, щоб уникнути плутанини при згадцi про Нiкi – царя Миколу II, дядька Луi. Тож «Дiкi» – це iнтерпретацiя останнього з iмен. Вiйськово-морська кар’ера старшого Маунтбеттена складалася непогано. Його вiдзначили в Бiрмi (сучасна М’янма), але до найбiльших досягнень Дiкi слiд вiднести перiод 1947–1948 рокiв, коли вiн був вiцекоролем Індii. Тодi в цiй краiнi, а також Пакистанi зменшилася кiлькiсть кривавих протистоянь.

Учасники Ірландськоi республiканськоi армii (ІРА) вважали, що чогось досягли, коли пiдiрвали човен дядька Дiкi пiд час риболовлi бiля графства Слайго в серпнi 1979 року. Та насправдi лише зробили йому велику послугу: Британiя проводжала його в останню путь як героя, а про це вiн мiг тiльки мрiяти. Навiть найзапеклiшi критики Маунтбеттена визнавали, що це було гiдне прощання.







* * *

Проте необхiднiсть обирати лише додала Єлизаветi рiшучостi. Улiтку 1946 року Фiлiп взяв кiлька тижнiв вiдпустки, щоб приеднатися до щорiчного шотландського вiдпочинку королiвськоi родини, i, за легендою, на мальовничому пагорбi з видом на замок Балморал офiцiйно запропонував Єлизаветi стати його дружиною. Вона погодилася. Однак до наступного квiтня, коли iй виповниться 21, було ще багато часу. І вона чекала, як просили ii батьки, знаючи напевне, кого любить i за кого хоче замiж.

«Гадаю, що одне призвело до iншого, – пояснюватиме згодом Фiлiп своему бiографу, рiшуче занижуючи романтичну складову цiеi подii. – Усе було вирiшено заздалегiдь». Офiцiйну версiю погодили, коли справа дiйшла до оприлюднення новин. Пiсля перемоги Букiнгемський палац мав два прiоритети – подякувати краiнам iмперii за пiдтримку у вiйнi та полiпшити надмiрно пiдiрване здоров’я короля. Їх звели до одного знаменника, яким став сiмейний тур до Пiвденноi Африки навеснi 1947 року. Цю подорож в оточеннi родини Георг VI берiг у своему серцi – «ми були там вчотирьох», любив вiн повторювати. У цiй iдилii не було мiсця для зятя.

Компромiсу досягли заздалегiдь – король погодився на заручини, але за умови збереження таемницi до закiнчення поiздки. Того жовтня Єлизавета та Фiлiп були запрошенi на вiнчання дочки лорда Маунтбеттена Патрiсii у парафiяльнiй церквi Ромсей в Гемпширi. Вони дотримувалися дистанцii. «Коли я повернуся, – сказала Єлизавета давнiй подрузi своеi бабусi ледi Ерлi, подякувавши iй за перший подарунок на двадцять перший день народження, – в нас буде свято, а, може, навiть два».

Мандрiвка Пiвденною Африкою стала для Єлизавети трiумфальною, а завершилася посвятою в повнолiття, що сталося ввечерi 21 квiтня 1947 року: «Я запевняю усiх вас, – проголосила вона своiм чистим молодим голосом, – що мое життя, довге чи коротке, присвячу службi вам та службi нашiй великiй Імперськiй Спiвдружностi, до якоi ми всi належимо. Але в мене не стане сил виконати цю обiцянку, якщо ви не доеднаетесь до неi й не будете разом зi мною, тому запрошую вас зробити це. Вiрю, що ваша пiдтримка буде щирою й беззаперечною».

Звернення пiдготував Томмi Ласселлс, суворий приватний секретар Георга VI. Пiд час африканськоi мандрiвки Єлизавети вiн дуже доброзичливо вiдгукнувся про неi: «Найдивовижнiше те, що вiд початку вона все робила правильно, – зазначав вiн у своему щоденнику. – Коли це необхiдно, може поводитися по-старовинному гiдно, бiльшою мiрою переймаючи таку майстернiсть вiд своеi матерi, але нiколи не щадить себе пiд час виконання виснажливого королiвського обов’язку. Для дитини своiх рокiв вона мае винятковий талант турбуватися про iнших людей».






19 листопада 1947 року. Холостяцька вечiрка з приводу нещодавно отриманих титулiв – Його Королiвська Високiсть, барон Грiнвiцький з Грiнвiча, граф Мерiонета й герцог Единбурзький, лицар Ордена Пiдв’язки – лейтенантом Фiлiпом Маунтбеттеном (у центрi). Вечiрку зорганiзував в найкращих морських традицiях його дядько лорд Луiс «Дiкi» Маунтбеттен (другий праворуч iз сигарою)



Слова про здатнiсть Єлизавети жертвувати своiм комфортом для зручностi iнших означали, що приватний секретар, який служив Георгу V, Едуарду VIII i Георгу VI, не кажучи вже про королеву Марiю та чарiвну королеву Єлизавету, побачив в нiй те, що гiдно ii вирiзняло. Принцеса Єлизавета досягла повнолiття. Вона була готова, а iй дуже потрiбно було бути такою.

Георг VI повернувся з Пiвденноi Африки в жахливому станi, схуднувши на 17 кг. Внаслiдок атеросклерозу йому так дошкуляли судоми нiг, що секретарi змушували його пiд час кабiнетноi роботи бити ногами об стiл для вiдновлення кровообiгу. Та найяскравiшим «симптомом» короля був складний характер – вiн вперто вiдмовлявся визнати, що нарештi настав час для його дочки вийти замiж за Фiлiпа.








Тим часом Єлизавета та Фiлiп ще бiльше закохувалися одне в одного, а отже, не могли приховувати своi почуття. На початку червня 1947-го Фiлiп написав своiй майбутнiй тещi виваженого листа, в якому визнавав, що вiдтермiнування заручин до завершення пiвденноафриканськоi мандрiвки було правильним рiшенням. Але тепер вони з принцесою мають бажання розпочати спiльне життя. Проте вирiшальним чинником стала позицiя Єлизавети. Попри сумнiви батькiв, вона була цiлковито впевнена у своему виборi й нiскiлечки не вагалася. І це було переконання дорослоi людини, якiй виповнився 21 рiк.

Завжди слухняна дочка не вiдступала вiд свого рiшення, тож батьки змирилися з неминучим. «Вона знае його з дванадцяти рокiв, – писала все ще стурбована королева 7 липня 1947 року сестрi Мей, – дуже таемно (пiдкреслено чорним i червоним). Гадаю, вона справдi йому подобаеться, i я молюсь про ii щастя». Через кiлька днiв таемницю розкрили. «Король i королева з великою приемнiстю оголошують про заручини своеi улюбленоi дочки принцеси Єлизавети з лейтенантом Фiлiпом Маунтбеттеном… на чий союз король iз задоволенням дав свою згоду», – йшлося в заявi Букiнгемського палацу.

«Вони обое прийшли до мене пiсля обiду й були такими щасливими, – написала розчулена королева Марiя, яка подарувала онуцi кiлька сiмейних прикрас. Мейбл Ерлi була вражена тим, якою зношеною була форма Фiлiпа – «звичайний вигляд пiсля вiйни», коли всi британцi однаково економили. «Вiн менi сподобався тим, що не придбав нового костюма з такоi нагоди, як зробило б багато чоловiкiв, щоб справити враження».

Життя в повоеннiй Британii було важким. Досi застосовувалися обмеження та нормування. На придбання одягу та iжi державнi установи видавали купони, тривали роботи з вiдбудови зруйнованого. Тому до питання щодо масштабiв майбутнього королiвського весiлля треба було пiдходити дуже зважено. Не вся нацiя одностайно радiла з принцесою Єлизаветою, були й тi, хто не схвалював цю подiю.

Загалом вартiсть i розмах королiвських святкувань стали темою обговорення в краiнi впродовж усього правлiння майбутньоi королеви, аж доки Анеурiн Беван, рупор лiвого крила лейбористiв, не поставив крапку в цiй суперечцi. «Поки маемо монархiю, – заявив вiн, – ii робота повинна виконуватися добре».

Та попри всi застереження, коли день весiлля призначили на 20 листопада 1947 року, надзвичайну щедрiсть виявляли простi громадяни. Список iхнiх весiльних подарункiв становив понад 1500 найменувань, причому багато жiнок економили власнi купони, щоб привiтати принцесу: панi Девiд Мадд: пара нейлонових панчiх; панна Етель Ньюкомб: шматок старовинного мережива; панi Е. Кларуд: пара нейлонових панчiх. Цi люди ще кiлька рокiв тому бiгли до бомбосховища, щоб зберегти собi життя, а тепер могли святкувати та смiятися на вулицях.

За висловом iсторика Бена Пiмлотта, це було «своерiдним парадом перемоги свободи» – i для конституцiйноi монархii також. «Прихильнiсть до особи та сiм’i короля, – писав Г. М. Тревелейн в офiцiйнiй програмi весiлля, – додае тепла й драматизму рацiональному усвiдомленню кожноi людини полiтичноi едностi своеi краiни та iсторичних традицiй. Це свого роду громадянська поезiя в такi прозаiчнi часи».

Весiлля допомогло й родинi примиритися зi своiми розбiжностями. «Я так пишався тобою й був у захватi вiд того, що ти була такою близькою менi пiд час нашого довгого шляху Вестмiнстерським абатством, – написав король доньцi пiсля церемонii. – Але коли я простягнув твою руку архiепископу, то вiдчув, що втратив щось дуже дорогоцiнне…. Тiшуся твоiми словами, сказаними мамi, що довге очiкування заручин i весiлля були правильним вибором… Я бачу, що ти надзвичайно захоплюешся Фiлiпом, це правильно, але не забувай нас – таке бажання твого люблячого та назавжди вiдданого батька». Єлизаветi пробачили все. «Дорога мамо, – написала вона з Бродленда – маетку Маунтбеттенiв в Гемпширi, на другий день медового мiсяця, – я не знаю, з чого почати цей лист i що говорити, але я знаю, що мушу його якось написати. В менi так багато емоцiй… Гадаю, що ви найкращi мати й батько у свiтi, i я лише сподiваюся, що зможу виховати своiх дiтей у тiй щасливiй атмосферi любовi та справедливостi, в якiй ми з Маргарет виросли».

Народження здорового сина та спадкоемця менш нiж за рiк змiцнило сiм’ю та сповнило нацiю радiсними почуттями. Принц Чарльз з’явився на свiт 14 листопада 1948 року, а принцеса Анна – менш нiж через два роки – «небеснi маленькi iстоти», за словами iхньоi бабусi. Родина любила iх безмiрно, вони пiдбадьорювали iх бiльше, нiж це можна було висловити. «Щиро дякую, що дозволили iм народитися», – писала мати Єлизавети.

На початку 1951 року саме бабуся та дiдусь опiкувалися малолiтнiми принцом i принцесою в апартаментах Вiндзорського замку, бо iхня мати перебувала за кордоном, насолоджуючись життям без жорстких обмежень королiвського етикету. Морська служба, яку i Фiлiп, i Палац вважали за потрiбне продовжувати, привела подружжя на середземноморський острiв Мальта. Тим часом Єлизавета занурилася у звичайнi для такого мiсця справи. Майже рiк вона мала змогу просто засмагати й плавати, керувати автомобiлем i що десять днiв вiдвiдувати перукарню Тонi в Шемi, де також пропонували шампунь за шiсть шилiнгiв та рiзнi косметичнi засоби.

Суботнiми вечорами принцеса та герцог приеднувались до iнших пар, якi вiдвiдували танцювальний зал готелю «Фенiцiя». Тут Фiлiп насолоджувався Дюком Еллiнгтоном («Сiдайте у поiзд “А”»), а Єлизавета досить успiшно пробувала себе в самбi. Тож не дивно, що вже в Балморалi подружжя навчилося майстерно танцювати шотландський рiл. «Вони були такими розслабленими й вiльними, приходили та iхали, коли заманеться, – згадував про мальтiйський перiод Джон Дiн, камердинер Фiлiпа. – Гадаю, це був iхнiй найщасливiший час».

Тим часом Фiлiп реалiзував своi давнi амбiцii на капiтанськiй посадi. Пiсля кiлькох мiсяцiв служби першим лейтенантом на кораблi Їi Величностi пiд назвою Chequers, есмiнцi класу «С», йому було передано командування кораблем Їi Величностi Magpie, фрегатом в британському – все ще великому – середземноморському флотi. «Герцог», як його називали поза очi, незабаром вразив екiпаж своiми навичками моряка, фахово керуючи кораблем. Фiлiп чiтко дав зрозумiти своiм людям, що нiколи не використовуватиме тут королiвськi титули, та ще бiльше вразив iх тодi, коли, роздягнувшись до пояса, сiв веслувати на одному з вельботiв фрегата й привiв свою команду до перемоги в щорiчнiй регатi. Тодi Magpie виграла шiсть iз десяти перегонiв на човнi.

У лютому 1951 року герцог та його дружина, частi гостi корабля, вже навчалися подружньому життю з дiтьми – тепер малята жили з батьками.

Проте здоров’я Георга VI погiршувалося. На вiдкриттi лондонськоi виставки «Фестиваль Британii» в травнi 1951 року 55-рiчний король мав вигляд значно старшого за своi роки, ба бiльше – через черговий напад йому довелося залишити зiбрання. Рентген показав затемнення на лiвiй легенi, яке лiкарi квалiфiкували як «пневмонiт» – менш важку форму пневмонii, що лiкуеться за допомогою iн’екцiй пенiцилiну. Король був слухняним пацiентом, ретельно фiксував своi симптоми, щоб допомогти лiкарям правильно призначати процедури. Особливо шанував король лiкаря-гомеопата Вейра, вiрив його рецептам i навiть назвав одного зi своiх скакунiв Гiперiкумом на честь гомеопатичного препарату.

Однак лiкування не допомагало мiцно триматися на ногах, i згодом монарх, не маючи змоги «вигнати вiрус», як вiн сказав, частiше залишався прикутим до лiжка. Єлизаветi довелося повернутися з Мальти, щоб допомогти батьковi виконувати традицiйнi королiвськi обов’язки. На початку червня вона виступила з привiтальною промовою на честь прибуття короля Норвегii Хаакона, а потiм замiнила батька на офiцiйному святкуваннi його дня народження, виiхавши на парад верхи на Вiнстонi, великому каштановому меринi, на якому зазвичай на таких заходах з’являвся Георг VI. «Це, мабуть, стало для неi неабияким випробуванням, – писала королева Марiя до короля, – проте впродовж усiеi церемонii вона була такою спокiйною й зiбраною, що спостерiгати за нею було дуже приемно».






Принцеса Єлизавета та герцог Единбурзький позують у Букiнгемському палацi 20 листопада 1947 року зi своiми весiльними гостями, серед яких: боярин i двоюрiдний брат Фiлiпа, маркiза Мiлфорд-Хейвен (перший ряд, поруч з нареченою та лiворуч вiд принцеси Маргарет з квiтами в руках); королева-мати Єлизавета (перший ряд, зi стрiчкою, четверта справа); королева Марiя (позаду, мiж нареченою та нареченим); i щасливий натхненник всiеi цiеi подii, лорд Луiс «Дiкi» Маунтбеттен (заднiй ряд, третiй злiва). У списку гостей не було жодноi сестри Фiлiпа з Нiмеччини через повоенну дратiвливiсть людей у Великiй Британii – чоловiки трьох його сестер були вiдомими нацистами



Ближче до кiнця липня Фiлiп повернувся до Кларенс-хауса, недавно вiдремонтованоi квартири подружжя в центрi Лондона. «Мине ще багато часу, перш нiж я знову вдягну ii», – сказав вiн, сумно спостерiгаючи, як його камердинер розпаковуе бiлу морську форму. Восени пара мала здiйснити тур Канадою, також було очевидно, що iм доведеться замiнити короля та королеву в довгому турi Кенiею, Цейлоном, Австралiею та Новою Зеландiею, який планувався наступного року. Спочатку була надiя, що зимовi мiсяцi в теплих краях змiцнять здоров’я короля – вiн все ще не мiг позбутися кашлю. Однак подальшi тести у вереснi пiдтвердили найгiршi передбачення лiкарiв, i вони рекомендували операцiю.

«Якщо це допоможе одужанню, то я не проти, – сказав король, – однак сама iдея потрапляння в лiкарню, пiд нiж хiрурга…» Цi слова означали, що перебування в медичному закладi посилило б i без того велику тривогу короля, тому хiрурги вирiшили створити точну копiю головноi операцiйноi Вестмiнстерськоi лiкарнi всерединi палацу. У гостьову кiмнату на першому поверсi перемiстили регульований операцiйний стiл, газовi та кисневi балони, стерилiзацiйне обладнання, встановили iнтенсивне освiтлення. Щоб забезпечити пацiентовi спокiй i комфорт, щоденну церемонiю змiни охорони у передньому дворику перенесли до палацу Святого Джеймса – як на час операцii, так i впродовж кiлькох тижнiв наступного постiльного режиму.








Королю сказали, що «структурнi змiни» вимагали цiлковитого видалення лiвоi легенi, й вiн не запитував, якими можуть бути цi змiни. Проте Вiнстон Черчилль, готуючись до виборiв наступного мiсяця, поцiкавився у свого сiмейного лiкаря Чарльза Морана, чому фахiвцi говорили так неясно. «Тому що, – вiдповiв Моран, – вони хотiли уникати розмов про рак». Це слово нiколи не згадували нi король, нi королева, нi хтось iнший у королiвськiй сiм’i, хоч пiд час видалення лiвоi легенi, що сталося 23 вересня, хiрурги побачили, що уражена й права.

За найоптимiстичнiшим прогнозом, Георгу VI залишилось жити лише кiлька мiсяцiв. Увечерi пiсля операцii – пiд час якоi натовп з понад 5000 людей стояв у тихому очiкуваннi бiля Букiнгемського палацу – Гарольду Нiколсону, письменнику-дiаристу, зателефонував Вiльсон Гаррiс, редактор видання Spectator, з проханням написати некролог для короля на пiдставi прогнозiв Чарльза Морана. Пiзнiше Моран скаже Вiльсону, що «навiть якщо король одужае, вiн навряд чи зможе прожити бiльше як рiк».

«Король [дуже] поганий», – зазначив Нiколсон наступного дня. «Нiхто не може говорити нi про що iнше – i про вибори навiть забувають. Яка дивна рiч, монархiя!» На початку жовтня король ще недостатньо одужав, щоб устати з лiжка та вiдвiдати засiдання Таемноi ради, на якому розглядалися питання пiдготовки парламенту до виборiв. Тож 5 жовтня невелика делегацiя таемних радникiв стояла бiля дверей його спальнi, поки лорд-президент зачитував порядок ведення засiдання. Королю було важко говорити. Георг VI пробурмотiв слово «Затверджено», а Ласселлс пiднiс документи до лiжка, де король пiдписав iх нетвердою рукою.

Передбачувана перемога на виборах 25 жовтня його давнього друга та товариша военного часу Вiнстона Черчилля, здавалося, додала сил монарховi. Та коли Черчилль представив свiй перелiк мiнiстерських призначень у новому кабiнетi, гострий погляд Георга VI помiтив, що за титулом мiнiстра закордонних справ Ентонi Ідена стояло: «вiцепрем’ер-мiнiстр». Ця посада означала, що Черчилль обрав собi заступника на випадок форс-мажору. Король владно викреслив цей рядок, оскiльки, на його думку, це було втручання в королiвську прерогативу вибирати наступника в разi смертi прем’ер-мiнiстра або його вiдставки.








З плином тижнiв вiдновлення здоров’я короля тривало. Чотирнадцятого листопада вiн змiг побувати на третьому днi народження принца Чарльза та сфотографуватися разом з онуком. Попередньо визначена полiтична спадкоемнiсть може бути табу, але королiвська спадкоемнiсть була всiм для монархii.

Того грудня Георг VI змiг написати та записати щорiчну рiздвяну трансляцiю перед тим, як вирушити до Сандрингема на традицiйнi рiздвянi канiкули зi своею родиною. Суверен, колись бадьорий, мав вигляд зовсiм старого й хворого, хоч вочевидь насолоджувався кiлькома тижнями зимового полювання, яке так любив. Та коли в останнiй день сiчня 1952 року його дочка та ii чоловiк вирушили в довгу пiвденну одiссею до Кенii замiсть короля та його дружини, приватний секретар принцеси Єлизавети Мартiн Хартiс принiс у своему портфелi документи з печатками, а також проект Декларацii про приеднання й повiдомлення до обох палат парламенту.


* * *




СЕР ДЖОН ВЕЙР

Лiкар-гомеопат

(1879–1971)

Зiграв – Джеймс Лоуренсон



Лiкар Георга VI та королеви Марii сер Джон Вейр мав м’яку вдачу, хорошi манери, а також запас «кумедних жартiв» i «маленьких iсторiй», занотованих у кишеньковому блокнотi, якi вiн розповiдав своiм пацiентам з шотландським акцентом. Проте iхня довiра до нього спиралася насамперед на спiльну вiру в гомеопатiю, яка пiдштовхуе органiзм використовувати власнi ресурси для зцiлення. Гомеопатiя, як любив казати Вейр, «це не релiгiя, не секта, не примха, не жарт». Невеликi дози часто рослинних препаратiв «просто стимулюють життевi реакцii пацiента, а це сприяе одужанню». Придворнi, такi як Дермот Морра, королiвський iсторик, вважали Вейра «старою загрозою», чиi засоби «шарлатанства» завдавали його королiвським пацiентам бiльше шкоди, нiж приносили користi. Однак Єлизавета, королева-мати й принцеса Алiса, герцогиня Глостерська, були двома пацiентками Вейра, котрi жили комфортно пiсля свого сотого дня народження, а королева Єлизавета II i принц Чарльз також цiлком непогано живуть, хоч обрали гомео патiю трохи пiзнiше.







* * *




Орден Копняка



Вiнстон Черчилль в опозицii


1945—1951






Вiнстон Черчилль прибув 20 листопада 1947 року на королiвське весiлля до Вестмiнстерського абатства як гiсть. Колишнiй прем’ер-мiнiстр запiзнився (чиста випадковiсть, на думку друзiв; навмисний розрахунок, на думку критикiв) – i всi присутнi встали, щоб привiтати його. «Усi встали, – повiдомив сер Генрi “Чiпс” Ченнон, бiограф, – усi королi та королеви». Важко було повiрити, що цього чоловiка британський електорат випхав iз влади трохи бiльше як два роки тому. “У Вiнстона немае сорому?” – запитуе “Боббетi”, маркiз Солсберi, в першому епiзодi “Корони”, коли Пiтер Морган уявляе, як головний консервативний критик Черчилля мiг висловити свою зневагу. “Вiн обурливий, – вiдповiдае Ентонi Іден, не дуже вiдданий помiчник i номiнальний заступник Черчилля. – Але ти повинен ним захоплюватися… Бiдний старий Еттлi… Нiхто не встав, щоб привiтати його”».

Вiнстон Черчилль, з яким ми вперше зустрiчаемось на початку «Корони», теоретично е розчарованою людиною, вже не прем’ер-мiнiстром, а лiдером опозицii Його Величностi. Наприкiнцi Другоi свiтовоi вiйни мiжпартiйний уряд, яким Черчилль успiшно керував вiд темних днiв 1940 року, почав втрачати популярнiсть.

Європейська вiйна була трiумфально виграна. І хоч Японiя ще вела боротьбу, заступник лiдера коалiцii Клемент Еттлi вiдчув, що настав час, коли Лейбористська партiя знову повинна завдати удару. На наступних загальних виборах британський електорат рiшуче з ним погодився, надавши лейбористам величезну бiльшiсть зi 146 депутатiв, щоб тi реалiзували свою програму побудови новоi яскравоi та вiчноi «держави добробуту», що передбачае безплатну Нацiональну службу охорони здоров’я та програму суцiльноi нацiоналiзацii.

Король Георг VI запропонував прем’ер-мiнiстру, що йшов, нагородити його Орденом Пiдв’язки, але Черчилль вiдмовився. «Як я можу прийняти Орден Пiдв’язки, – сказав вiн, – коли британцi щойно нагородили мене орденом Копняка?»

Однак уже в жовтнi 1951 року, пiсля шести рокiв соцiалiстичного уряду, Велика Британiя по-доброму сприйняла Черчилля та його консерватизм. Велика реформаторська адмiнiстрацiя Клемента Еттлi була виснаженою, а життя багатьох людей залишалося похмурим, багато товарiв повсякденного побуту – вiд солодощiв до тютюну, все ще були нормованими. Обiцяний електорату новий день ще не настав.

Перед черговими загальними виборами консерватори обiцяли британцям новi пiдходи до розв’язання задавнених проблем i чiтку програму дiй, зокрема, зобов’язуючись будувати 300 000 нових будинкiв на рiк. І всерединi партii деякi ледь чутнi голоси доводили, що потрiбно запропонувати й нового молодого лiдера. З 1945 року «Боббетi» Сесiл (вiн став маркiзом Солсберi в 1947 роцi) керував групою незадоволених молодих торi, якi планували переконати свого шанованого, але постарiлого лiдера подати у вiдставку або принаймнi делегувати – на постiйнiй основi – контроль партii Ентонi Ідену, мiнiстру закордонних справ, якого сам Черчилль визнав своiм наступником.

Проте старий прем’ер не мав таких планiв. Вiн рiшуче вiдбив щонайменше два напади вiд своiх колег, а Іден вiдмовився стати учасником будь-якого перевороту. Отже, Вiнстон Черчилль знову оселився на Давнiнг-стрiт 26 жовтня 1951 року пiсля того, як електорат однозначно надав перевагу торi.

Однак усмiшки на багатьох обличчях консерваторiв були вимученими. Лейбористська партiя легко перемогла у всенародних виборах (вiд 48,8 до 44,3 вiдсотка), i лише перша система виборчих округiв дала Черчиллю хитку бiльшiсть iз 17 мiсць. «Боббетi» Солсберi та дедалi бiльша кiлькiсть його колег-консерваторiв не переставали наполягати, що на порядку денному партii треба зазначити вихiд на пенсiю iхнього 76-рiчного лiдера, але сам Черчилль на це не зважав, адже казав, що то був «останнiй приз, якого я прагну».






Витiснений з Давнiнг-стрiт у 1945 роцi Лейбористською партiею Клемента Еттлi, Вiнстон Черчилль змiцнив свою репутацiю «пiдбурювача вiйни» промовою у Фултонi, штат Мiссурi, де вiн пустив в обiг вираз «залiзна завiса»; «Вiд Штеттiна на Балтицi до Трiеста на Адрiатицi залiзна завiса опустилася на весь континент». У цiй статтi описувалося, як опозицiйний лiдер торi намагався пом’якшити свiй iмiдж i вiдвоювати владу – що вiн i зробив у жовтнi 1951 року




Спортивний Монарх



Король Георг VI, сiльський джентльмен

Щоразу, коли королiвський потяг прямував повз обдутi вiтрами пагорби Схiдноi Англii до його родинного маетку в Сандрингемi, король Георг VI говорив про «поiздку додому». Вiн народився тут у груднi 1895-го, а через 57 рокiв там i помер. Сiльська мiсцевiсть Норфолку дарувала йому найщасливiшi години. Вiн любив тут полювати, вбравшись у твiдовий кашкет та галiфе. І завжди тримав зброю напоготовi, виглядаючи у високих небесах курiпку, лиску, криженя.

Народжений принцом Альбертом Йоркським i знаний в родинi як Бертi, король, який заiкався, мав у своему життi чимало ролей – служив на флотi, був останнiм iмператором Індii, батьком королеви Єлизавети II, опорою монархii пiсля зречення брата й безкомпромiсним лiдером у военний час. Секрет його успiшного виконання будь-якоi з них полягав у тому, що вiн залишався незмiнно – стилем та душею – джентльменом з Норфолку.






У 27 рокiв майбутнiй король Георг VI залишався в глибинi душi сiльським джентльменом з Норфолку



Волфертонський Сплеш був його особливою гордiстю. Дев’ятнадцятого сiчня 1915 року маеток Сандрингем зазнав нападу перших рейдiв нiмецьких дирижаблiв на Британiю. Цепелiни також бомбардували сусiднi мiста Кiнгс Лiн та Грейт Ярмут, тож не було сумнiвiв, що нiмцi мали на метi завдати прямого удару по британськiй королiвськiй сiм’i в Сандрингемi. Ранiше зловiснi яструби нацiлились (але не змогли реалiзувати свою мету) на бельгiйську королiвську сiм’ю в Антверпi. Бомбування лише понiвечили пiщанi солончаки вздовж Уошу, а один з таких кратерiв вiд бомби поблизу села Волфертон залило водою й тим самим привабило сюди диких качок. Це означало, що ставок став також «призом» для мисливцiв. Тому 1937 року, коли Георг VI взяв на себе керування маетком, вiн розширив водойму, а згодом це мiсце, назване Волфертонським Сплешем, стало його улюбленим пiд час зимового полювання.








Молодий принц Йоркський розпочав свою стрiлецьку кар’еру поблизу Волфертона у вiцi дванадцяти рокiв, зазначивши подробицi на першiй сторiнцi своеi Книжки iгор: «23 грудня 1907 року. Сандрингем, Волфертон, Уоррен. Батько, Девiд i я. 1 фазан, 47 кроликiв. Полювання мого першого дня…» «Батько» – Георг V, який прищепив йому свою пристрасть до стародавнього спорту; Девiд – його старший брат, майбутнiй король Едуард VIII. «Я використав дульнозарядну гвинтiвку з одним стволом, з якоi дiдусь [король Едуард VII], дядько Еддi [Альберт Вiктор, герцог Кларенс] i тато всi почали стрiляти. Я поцiлив трьох кроликiв».






До кiнця свого життя спортивний монарх любив дослiджувати заростi живоплоту зi своiми мисливськими собаками



У наступнi роки королiвська Книжка iгор використовувалася для того, щоб фiксувати здобутки, якi для людини, далекоi вiд цього спорту, могли здаватися лише хаотичним вiдстрiлом. Полювання – улюблене заняття сiльських людей, i Георг VI вирiшив не вiдступати вiд традицiй, повернувши в Сандрингем активнi заняття спортом, як було в Едуардiвську епоху. Вiн любив швидкi набiги разом з працiвниками маетку в заростi живоплоту обабiч сiльських дорiг, де ховалося чимало дикоi здобичi, роблячи паузу лише для легкого перекусу, який подавали лакеi, та ковтка вiскi, що смакувало по-особливому бiля затишного стiжка сiна. Погода нiколи не впливала на його враження вiд полювання. «Снiг i дуже холодний схiдний вiтер, – зазначив вiн у своiй Книжцi iгор одного сiчневого дня. – Я провiв чотири години у схованцi на капустяному полi». Скромний i щедрий до своiх гостей Георг VI також поклав край традицii свого батька та дiда, за якою королi впродовж дня займали найкращi позицii на полюваннi.






У серпнi 1943 року королiвська родина гуляла полями Сандригема, якi були переданi в сiльськогосподарське виробництво пiд час вiйни. Принцеса Єлизавета, 17 рокiв, i принцеса Маргарет, якiй було лише 13 рокiв, вели собак на повiдку



Подробицi останнього його полювання 5 лютого 1952 року не були записанi в Книжку iгор. Однак його сусiд у Норфолку й колега-мисливець Обрi Бакстон так описав його: «…широка дуга блакитного неба, сонця й довгих тiней, хруст пiд ногами й шлюбний заклик курiпок, що гучно лунав над широкими полями. Усi люди короля були там – персонал, друзi, доглядачi, егерi, мiсцевi полiцейськi та приiжджi мисливцi». І вони всi вирушили на лови в живоплотах…




2

Закуток Гайд-парку




Король помер











П’ятого лютого 1952 року король Георг VI, останнiй iмператор Індii та перший глава Спiвдружностi, вийшов на ризиковане полювання. Був пiзнiй сезон – у цей час лiси та болота улюбленого Сандрингема набували для нього особливоi чарiвностi. Завжди вмiлий стрiлець, вiн вбив трьох зайцiв останнiми трьома пострiлами у своему життi й повернувся додому щасливим. Через кiлька годин, у вiцi п’ятдесяти шести рокiв, король помер.

Королiвський камердинер не мiг розбудити його вранцi. Король перенiс тромбоз вночi, пiсля операцii з видалення легенiв (дуже радикального хiрургiчного втручання), якоi вiн зазнав у вереснi минулого року, марно намагаючись стримати розвиток раку. Поза колом королiвських лiкарiв лише Вiнстон Черчилль знав про справжнiй стан здоров’я короля. Звiстка про смерть Георга дiйшла до нього вранцi 6 лютого. Вiн був на Давнiнг-стрiт, сидiв у лiжку в пiжамi й курив сигару посеред купи державних паперiв. 77-рiчний прем’ер-мiнiстр розплакався. «Поганi новини?» – пробурмотiв вiн. – Та це найгiршi новини!»






Початок лютого 1952 року. Принцеса Єлизавета та герцог Единбурзький милуються видом з мосту на територii Сагана Лодж, Кенiя. Це була iхня перша зупинка у тривалому, як вони очiкували, королiвському турi з Африки через Цейлон (сучасна Шрi-Ланка) в Австралiю та Нову Зеландiю. Однак незабаром прийшла погана новина – «Закуток Гайд-парку»



«Я намагався пiдбадьорити його, сказавши, що вiн добре ладнатиме з новою королевою, – згадував у своему щоденнику його приватний секретар Джон Колвiлл. – Однак вiн тiльки й сказав, що не знае ii i що вона лише дитина».

Смерть короля спровокувала низку подiй iз кодовою назвою «Закуток Гайд-парку», починаючи з повiдомлення, переданого до Вищоi комiсii Великоi Британii в Найробi (Кенiя), куди принцеса Єлизавета прибула зi своiм чоловiком, герцогом Единбурзьким, за кiлька днiв до цього. Пара щойно завершила перший етап туру краiнами Спiвдружностi, наступний передбачав мандрiвку до Цейлону (сучасна Шрi-Ланка), Австралii та Новоi Зеландii.

Другий епiзод «Корони» зображуе захопливi та досить небезпечнi останнi години, якими Єлизавета насолоджувалась в Африцi ще у статусi принцеси. Оточена дикими слонами, вона пробиралася зi своiм чоловiком до легендарного «готелю Treetops», влаштованого на висотi 35 футiв серед розлогих гiлок велетенськоi смокiвницi в кенiйському нацiональному парку Абердер. Багато глядачiв, однак, вважали, що ця картина виникла в уявi творця «Корони» Пiтера Моргана. Насправдi тут використали спогади полковника Джима Корбетта, британського мисливця, який тодi супроводжував королiвське подружжя.

«Упродовж свого довгого життя я бачив кiлька мужнiх вчинкiв, – розповiдав згодом Корбетт. – Проте це було нiщо, в порiвняннi з тим, свiдком чого я був у лютому [1952-го року]. Принцеса та ii супутники, якi нiколи ранiше не були в африканському лiсi й тим паче не мандрували ним пiшки, вирушили чудовим ранком того дня, щоб неквапно дiйти до “готелю Treetops”. Та щойно вони вийшли, як iхнiй слух розiрвав… дикий рев розлючених слонiв».

Королiвська пара йшла вузькою стежкою серед джунглiв, яку протоптали – i досi постiйно вибивають своiми ногами носороги, буйволи та слони. Єдиним шляхом втечi для людей були поодинокi драбини, прибитi цвяхами до дерев уздовж маршруту.

«Однiею дорiжкою, крiзь густi кущi, де видимiсть мiсцями обмежувалася ярдом-двома, – вiв далi Корбетт, – вони йшли назустрiч тим звукам, якi ставали дедалi гучнiшими. А потiм, коли вони пiдiйшли до вигину на стежцi й опинилися в полi зору слонiв, з’ясувалося, що iм доведеться пройти на вiдстанi десяти ярдiв вiд них, щоб дiстатися до безпечноi драбини [«готелю Treetops»]».






Приватний секретар Мартiн Чартерiс поспiшае з британського пресцентру, щоб повiдомити звiстку про смерть батька Єлизаветi II, яка, нiчого не пiдозрюючи, готуеться до наступного етапу свого туру, який зараз доведеться скасувати



Велика слониха рiшуче стала на захист свого слоненяти. «Я вкрився холодним потом», – сказав пiзнiше один iз лiсникiв. Та, затулившись рушницями, Єлизавета iз чоловiком перетнули галявину й пiднялись по драбинi. За хвилину принцеса вийшла на балкон iз кiнокамерою, щоб знiмати слонiв.

Ось так сталося, що на свiтанку 6 лютого 1952-го року Єлизавета II стала королевою, сидячи серед гiлок велетенськоi смокiвницi. Цей момент позначений у «Коронi» польотом чудового африканського орла, який з’являеться невiдомо звiдки, ширяе й зависае в повiтрi над принцесою, вiн – моторошна прикмета ii долi. Ця послiдовнiсть базуеться на спогадi iншого учасника тих подiй – командира корабля Майкла Паркера, флотського друга герцога Единбурзького ще з часiв служби у вiйськово-морському флотi, та його приватного секретаря, який переконав подружжя спостерiгати за сходом сонця над джунглями й був вражений величчю величезного хижого птаха, який своiм ширянням неначе вiддавав iм салют.

«Я нiколи, аж донедавна, про це не думав, – писав вiн, – проте, гадаю, це сталося приблизно того часу, коли помер король».

Цiкаво те, що нова королева однiею з останнiх у свiтi почула новину про свiй новий статус. Коли найважливiша телеграма iз «Закутка Гайд-парку» досягла Найробi рано вранцi 6 лютого, Верховний комiсар Спiвдружностi разом з бiльшiстю своiх спiвробiтникiв уже залишив мiсто, прямуючи до Момбаси, звiдки королiвська делегацiя мала виiхати до Цейлону – i взяв iз собою книгу офiцiйного кодексу. (Також в Момбаса був запакований i готовий до подорожi офiцiйний гардероб Єлизавети, включно з чорними жалобними вбраннями, якi всюди подорожують iз королiвськими особами. Телеграма з Букiнгемського палацу запевняла: чорний капелюшок непомiтно доправлять окремо на борт лiтака наступного дня, коли королева прилетить до Лондона.)


* * *






МАРТІН ЧАРТЕРІС

(1913–1999)

Зiграв – Гаррi Хадден-Патон



Хитрий Мартiн Хартiс, людина – собi на умi, який бачив функцiю монархii як розвагу – «треба розгорнути килим нацiонального щастя» – й колишнiй пiдполковник (Королiвського монаршого стрiлецького корпусу). Вiн зберiг те саме вiдчуття вiдвертоi радостi й на посадi приватного секретаря Єлизавети II, як у статусi принцеси (1950–1952), так i королеви (1972–1977). Двадцять рокiв вiн був дотичним до цього кола, як i Томмi Ласселлс та Майкл Едiн.

«Я просто полюбив ii, коли зустрiв, – зiзнався вiн згодом. – Вона була такою молодою, красивою, слухняною, найбiльш вражаючою з усiх жiнок». Коли влада перейшла до рук Чартерiса, в королiвських промовах зазвучала й гумористична нотка: новий автор продемонстрував здатнiсть висловлювати думки своеi господинi-улюбленицi в такий спосiб. Саме це стало темою iнтерв’ю, яке вiн дав публiцi пiсля виходу на пенсiю. Інтерв’ю було захопливим: у ньому вiн назвав принца Чарльза «плаксивим», принцесу Маргарет – «злою феею», королеву-матiр – «жiнкою, що трохи обманювала себе», а Сару Фергюсон – «вульгарною, вульгарною, i ще раз вульгарною!» Незабаром пiсля появи iнтерв’ю i королева, i королева-мати запросили дорогого Мартiна на обiд.







* * *

В урядову резиденцiю одна за одною летiли телеграми. Приватний секретар Єлизавети Мартiн Чартерiс уперше зрозумiв, що щось не так, коли його викликали до телефону в британський пресцентр. Згодом Чартерiс згадував, що поблизу телефонноi будки побачив журналiста, який мав ошелешений вигляд – зi зблiдлим обличчям i порожнiм поглядом, вiн крутив в однiй руцi пачку сигарет. Щойно агентство Reuters передало важливi новини з Лондона про те, що уряд бiльше не збираеться зберiгати таемницю. Саме Паркер, попереджений Чартерiсом з пресцентру, повинен був повiдомити звiстку про смерть короля Фiлiпу, який перебував у королiвськiй резиденцii Сагана Лодж. «Вiн мав такий вигляд, нiби ти опустив на нього половину свiту, – згадував Паркер. – Я нiколи в життi так нiкого не жалiв». Фiлiп забрав дружину вiд усiх iнших. «Вiн повiв ii в сад, – написав Паркер. – І вони повiльно походжали по газону, поки вiн говорив, говорив i говорив з нею».

Коли Чартерiс прибув до Сагана Лодж, вiн побачив, що Фiлiп лежить на диванi, тримаючи копiю газети The Times над обличчям, як намет, а щоки новоi королеви були червонi, але вiд слiз не було й слiду. «Вона сидiла прямо, повнiстю приймаючи свою долю», – згадував Чартерiс, вражений спокоем, з яким Єлизавета наполягала на особистому складаннi телеграм вибачень тим, хто чекав ii на наступних етапах вже скасованого туру. Коли приватний секретар запитав ii, пiд яким iменем вона бажае бути вiдомою як королева – спитав про ii монарше iм’я – вона швидко вiдповiла: «О, мене влаштовуе мое власне iм’я, що ще треба?»

Єлизавета II залишила Сагана Лодж у блакитних джинсах, у яких виiхала з Treetops, тож попросила трьох присутнiх фотокореспондентiв не робити свiтлин. «Ми стояли мовчки бiля будиночка, коли машини iхали, здiймаючи пилюку, – згадував один iз них – Джон Джохiмсен. – Нiхто з нас не робив фотографiй у той iсторичний момент. Ми дивилися на молоду дiвчину в машинi, яка стала королевою Великоi Британii. Я перейнявся ii горем, коли вона просто подякувала нам рукою. Ми стояли там мовчки, нашi камери були на землi».

Довгою поiздкою до Лондона, яка тривала дев’ятнадцять годин, камердинер Фiлiпа Джон Дiн, помiтив, як нова королева кiлька разiв залишала свое мiсце. Коли вона поверталася, вiн подумав, що вона, мабуть, плакала. Але слiз нiхто не бачив. Двоюрiдна сестра Фiлiпа, Памела Маунтбеттен, яка брала участь у турi як придворна дама, згадуе, що Єлизавета вибачалася перед своiм супроводом за перервану поiздку. «Менi дуже шкода, що нам усiм доведеться iхати додому», – сказала вона, коли вони залишали Сагана Лодж.








Небажання Єлизавети II вiдiгравати провiдну роль пiзнiше стане визначальною характеристикою ii стриманого стилю правлiння – разом iз «прiсним» почуттям гумору. Коли лiтак врештi приземлився в аеропорту Хiтроу, вона подивилася у вiкно на вервечку великих чорних службових автомобiлiв, що чекали на них. «Дивись, – сказала вона. – Вони надiслали катафалки».

Можна згадати сцену з другого епiзоду «Корони», де показано iнтер’ер королiвського DC-4 (пропелерного лiтака), коли вiн, приземлившись, зупиняеться бiля шеренги високих посадових осiб. Усi вони зняли капелюхи. Були вечiрнi сутiнки 7 лютого. Лондонський аеропорт. Томмi Ласселлс зiйшов на борт, щоб взяти на себе вiдповiдальнiсть за протокол. Вiн перепиняе герцога Единбурзького, коли Фiлiп подався вперед, щоб супроводжувати свою дружину вниз – по трапу, на землю.

«Нi, сер. Якщо ви не проти, – сказав Ласселлс. – Корона йде першою».

Це сталося саме так? Деталi нiхто не записав. Але це, або якась подiбна розмова, породило зворушливий образ молодоi королеви – не Єлизавети Маунтбеттен чи Єлизавети Вiндзор, а щойно коронованоi особи, королеви Єлизавети, монаршоi особи – одягненоi в чорне. Спускаючись сходами, зовсiм одна, вона була готова до зустрiчi з прем’ер-мiнiстром та урядом. Це була, завважив дипломат сер Евелiн Шукбург, «версiя [лорда] Мельбурна XX столiття, що пронiсся галопом до Кенсiнгтонського палацу, падаючи на колiна перед Вiкторiею в ii нiчнiй сукнi».

Коли Єлизавета повернулася в Кларенс-хаус, ii першим вiдвiдувачем стала бабуся, королева Марiя, яка прийшла з розташованого неподалiк Мальборо-хаусу. Усе свое життя Єлизавета схилялася в поклонi перед бабусею, та тепер iхнi ролi помiнялися. «Їi стара бабуся й пiддана, – заявила королева Марiя з гордiстю й сумом, – повинна першою поцiлувати iй руку».

Наступного дня, 8 лютого 1952 року, першим офiцiйним актом новоi королеви була зустрiч з Радою престолонаступництва в палацi Сент-Джеймса. «Раптовою смертю мого дорогого батька, – сказала вона там, – я покликана взяти на себе обов’язки та вiдповiдальнiсть суверена… Мое серце занадто наповнене емоцiями, щоб я сьогоднi сказала вам бiльше, окрiм того, що я завжди працюватиму, як це робив мiй батько впродовж усього свого правлiння, пiдтримуватиму конституцiйний уряд та сприятиму щастю та процвiтанню моiх народiв, розкиданих по всьому свiту. Я знаю, що невiдступно наслiдуватиму його блискучий приклад служiння та вiдданостi, мене надихатиме вiдданiсть та прихильнiсть тих, чиею королевою мене покликали бути… Я молюсь, щоб Бог допомiг менi гiдно виконати це важке завдання, яке так рано покладено на мене».

«Вхiд королеви, – писав у своему щоденнику майбутнiй прем’ер-мiнiстр Гарольд Макмiллан, – низькi поклони ii радникiв; трохи формальний, але чарiвний голос, яким вона висловила свою промову й пройшла рiзнi церемонiальнi форми ритуалу, справив на нас усiх глибоке враження».

Британiя все ще перебувала в лещатах повоенноi жорсткоi економii, тож Макмiллан вважав, що зiбранi тут полiтики у своiх темних пальто та смугастих штанях мають вигляд «досить похмуроi, бiдноi компанii». Вiн також зазначив, що коли нового монарха проголошували «королевою Єлизаветою Другою, завдяки Благодатi Божiй королевою цього Королiвства та всiх Їi iнших королiвств i територiй», шотландцi стверджували, що вона насправдi була лише Єлизаветою Першою, королевою Шотландською, оскiльки Шотландiя приедналася до Союзу до 1603 року (пiзнiше Черчилль пiшов на компромiс з цiею дилемою, вирiшивши, що королiвський титул в Шотландii буде звучати як «ЄК», «Єлизавета-королева»).

«Напевно, були присутнi майже двiстi таемних радникiв, – згадував Олiвер Лiтлтон, державний секретар колонiй. – Дверi вiдчинилися, й увiйшла королева в чорному. Раптом члени Таемноi ради здалися незмiрно старими, кострубатими та сiрими. Королева виголосила одну з найзворушливiших промов, яку я коли-небудь слухав, тож, як i багато iнших, не мiг стримувати своi емоцii».

Рада престолонаступництва скликалася лише раз на початку кожного правлiння й складалася з таемних радникiв (багато з них були колишнiми чи нинiшнiми мiнiстрами уряду), вищих державних службовцiв, лорда-мера та членiв мунiципалiтету Лондона, деяких старших громадських службовцiв та представникiв Спiвдружностi нацiй. Їi основна роль – пiдготувати та пiдписати Проголошення про престолонаступництво, яке буде прочитано з балкона Сент-Джеймського палацу та в iнших мiсцях по всiй краiнi.

«Це було дуже зворушливо, – написав Вiнсент Мессi, новий генерал-губернатор Канади. – Легка фiгура, одягнена в глибоку жалобу, увiйшла сама до великоi кiмнати i з сильними, але досконало керованими емоцiями, витримала вимогливi завдання, передбаченi Конституцiею. Їi промови були чудово виголошенi. Пiсля цього принц Фiлiп… тихо ступив уперед i вийшов iз нею за дверi».






6 лютого 1952 року. Газети повiдомляють про смерть короля Георга VI. «Зрештою, – заявив Вiнстон Черчилль, – смерть прийшла, як друг, i пiсля щасливого сонячного дня та спорту, а також пiсля “на добранiч” тим, хто його найбiльше любив, вiн заснув так, як може сподiватися заснути кожна людина, котра прагне боятися Бога…»



А тим часом за лаштунками бунтарський уряд Черчилля розглядав полiтичнi наслiдки змiни монарха. Група старших консерваторiв на чолi з мiнiстром закордонних справ сером Ентонi Іденом вважала, що 77-рiчний прем’ер-мiнiстр здае позицii, тож його повинен замiнити молодий, бiльш динамiчний лiдер – сам Іден. Наступного дня пiсля смертi короля Черчилль проспав i не змiг головувати на засiданнi Кабiнету мiнiстрiв, яке вiн сам скликав, – за словами Гарольда Макмiллана, «дуже втомившись вiд емоцiй вчорашнього дня». Передбачаючи, що коронацiя молодоi королеви виявить слабкостi старого воiна, його критики з нетерпiнням чекали його виступу на похвалу покiйного короля, який вiн мав пiдготувати за короткий час. Багато хто сподiвався, що прем’ер змiшае всi своi слова або забуде щось iз промови.

Та лише один раз пiд час виступу iхнi сподiвання виправдалися. «Моi друзi, жоден мiнiстр… – заявив Черчилль у прямому ефiрi BBC вiд 7 лютого 1952 року, перед тим як зробити паузу i, здаеться, затнутися, – я припускаю, що жоден мiнiстр – я впевнений, жоден мiнiстр – не бачив короля пiд час вiйни так часто, як я».








Насправдi це вагання Черчилля лише пiдсилило його сердечну данину пам’ятi померлому монарху. Ця промова була сприйнята i як емоцiйне вiтання нового елизаветинського столiття. Виступ, який вiн назвав «За звитягу» – девiз Хреста Вiкторii, найвищоi нагороди Великоi Британii за хоробрiсть – став трiумфальним. Його потiм згадували разом з великими дiями, якими вiн згуртував краiну в найтемнiшi днi Другоi свiтовоi вiйни.

Фiнальнi сцени «Закутка Гайд-парку» зображують критикiв Черчилля – Ідена та Роберта «Боббетi» Сесiла, маркiза Солсберi та лiдера Палати лордiв, разом iз Клементом Еттлi, колишнiм лейбористським прем’ер-мiнiстром та лiдером опозицii. Вони не радiли успiху промови прем’ер-мiнiстра. Черчилль був у безпецi як керiвник першого уряду Єлизавети II, принаймнi поки що, коли вiн шанував пам’ять про батька, якого вона та нацiя втратили. «Упродовж останнiх мiсяцiв, – заявив вiн у мiкрофон, – король ходив поряд зi смертю, нiби смерть була його супутниця, знайома, яку вiн впiзнав i не боявся бiльше. Врештi-решт, смерть прийшла як друг, i пiсля щасливого сонячного дня та полювання, а також пiсля “на добранiч” тим, хто його найбiльше любив, вiн заснув, як i кожен чоловiк чи жiнка, якi бояться Бога та сподiваються зробити щось ще в цьому свiтi…»






11 лютого 1952 року. Труна з тiлом короля Георга VI, яку несе почесна гвардiя, прибувае на лондонський вокзал Кiнгс Крос iз Сандрингема, де вона два днi стояла в мiсцевiй церквi



«Моi друзi, жоден мiнiстр… мабуть, жоден мiнiстр – я впевнений, жоден мiнiстр – не бачив короля пiд час вiйни так часто, як я. Я переконався, що його постiйно iнформували про кожну секретну справу, тож турбота й ретельнiсть, з якими вiн щодня вивчав величезний звiд державних документiв, глибоко засiла в моiй головi…»

«Упродовж п’ятнадцяти рокiв Георг VI був королем. Нiколи, жодноi митi, незважаючи нi на що вдома чи за кордоном, публiчно чи приватно, вiн не вiдмовлявся вiд виконання своiх обов’язкiв. Тож чи заслуговуе вiн на прощальну данину вiд усiх своiх урядiв та народiв? Саме в цей час наше спiвчуття та жалоба висловлюються його дружинi та вдовi [королевi Єлизаветi, нинi королевi-матерi]… Це доблесна жiнка, в жилах якоi тече благородна кров Шотландii, пiдтримувала короля Георга в усiх його трудах i проблемах, виховала двох дочок, якi успадкували ii шарм та красу, дочок, якi сьогоднi оплакують свого батька. Нехай у неi будуть сили перенести свою скорботу…»

«Тепер я повинен залишити здобутки минулого та звернутися до майбутнього. Знаменитими були царювання наших королев. Деякi з найбiльших перiодiв в нашiй iсторii розгорнулися пiд iхнiм жезлом. Тепер, коли ми маемо другу королеву Єлизавету, яка також зiйшла на престол у двадцять шiсть рокiв, нашi думки повертаються майже на чотириста рокiв тому до чудовоi постатi, яка керувала й, багато в чому, втiлювала та надихала велич i генiй елизаветинського столiття».

«Королева Єлизавета II, як i ii попередниця, не очiкувала з дитинства на корону. Але ми вже добре ii знаемо та розумiемо, чому ii дарунки та дарунки ii чоловiка, герцога Единбурзького, доповнять скарбницю нашоi – единоi, цiлiсноi Спiвдружностi, яку вона ще не змогла вiдвiдати. Їi вже визнали королевою Канади. Ми також висловлюемо iй свое визнання… а завтра проголошення ii сувереном додасть iй любовi ii рiдноi землi та всiх iнших частин Британськоi Спiвдружностi та Імперii».

«Я, молодiсть якого пройшла у серпнi iсторii, безперечно й спокiйно, у славi вiкторiанськоi епохи, цiлком можу вiдчути хвилювання, знову звернувшись до молитви та гiмну “Боже, бережи королеву!”»






11 лютого 1952 року. Пiсля повернення з Африки 7 лютого нова королева Єлизавета II поiхала до Сандрингема, щоб бути зi своею скорботною матiр’ю та сестрою. Вона вирушае до мiсцевоi церкви, де стоiть труна з тiлом батька, а мiсцевi жителi та працiвники маетку вiддють йому шану, перед тим, як покiйного короля вiдвезли в останню подорож до Лондона, зi станцii Вулфертон, Норфолк, куди за ним послiдувала Єлизавета (праворуч)






Тютюн



Фатальна королiвська бiда

Уражений раком легенiв, король Георг VI був четвертим британським монархом XX столiття, смерть якого пов’язують з курiнням. Його прадiд «Бертi», король Едуард VII, був пристрасним шанувальником тютюну, викурюючи його багато, як принц Уельський, для популяризацii курiння сигар i допомагаючи пiдтримати думку свого знайомого драматурга Едварда Булвера-Лiттона: «Хороша сигара – це такий же великий комфорт для чоловiка, як добра iстерика для жiнки».

У 1878 роцi принц, який викурював по 12 великих сигар i 20 малих сигарет на день, видав лондонським тютюновим виробникам Benson & Hedges перший королiвський ордер. Його мати, королева Вiкторiя, категорично не схвалювала цього вчинку. Упродовж усього тривалого перiоду ii правлiння сигари, люльки та сигарети були суворо забороненi при дворi, тому вечорами, вже пiсля смертi матерi 22 сiчня 1901 року – Бертi емоцiйно промовляв: «Панове, ви можете палити!» Коли Едуард VII зiйшов на престол у 59 рокiв, то вже страждав на емфiзему, хронiчний бронхiт та серцевi напади, а помер у 69 рокiв вiд пневмонii.






Тримаючи свою люльку, король Георг VI вiдвiдуе Нацiональний парк Натал пiд час королiвського туру по Пiвденнiй Африцi у квiтнi 1947 року з донькою, принцесою Єлизаветою








Його менш яскравий син, король Георг V, подiляв прихильнiсть батька до сигарет i часто уособлювався з бородатим моряком, зображеним на пакетах сигарет Player’s Navy Cut. Бiльшу частину свого життя вiн страждав на бронхiт та легеневi хвороби. Помер у сiчнi 1936 року вiд вiрусноi респiраторноi iнфекцii у вiцi 68 рокiв.






Ще як принца Уельського, майбутнього короля Едуарда VIII у 1920-х роках зрiдка фотографували без цигарки, яку вiн елегантно тримав губами або пальцями



Едуард VIII, старший син Георга V i його короткочасний наступник, який зрiкся престолу в груднi 1936 року, зрiдка фотографувався без цигарки, яка елегантно звисала з його губ або пальцiв. Як герцог Вiндзорський вiн чинив опiр зусиллям рекламних компанiй, якi хотiли, щоб вiн схвалив iх продукцiю, але, бувши губернатором Багамських островiв пiд час Другоi свiтовоi вiйни, не став на завадi дружинi, яка надала свое iм’я для реклами сигарет Chestereld. «Нашi записи показують, – писала герцогиня Вiндзорська з клубу Об’еднаних служб у Нассау в 1943 роцi, – що день у день курцi демонструють перевагу сигарет Chestereld перед усiма iншими брендами з досить значним вiдривом вiд конкурентiв».

«Герцогиня американського походження, – пояснив Честерфiлд, – наполегливо працювала в клубi Нассау, щоб розважити як американськi, так i союзнi вiйська. Вона брала активну участь у тому, щоб гостi, якi iдуть на службу, почувались як вдома – [вона] готуе яешню з беконом, носить тацi й роздае сигарети». Герцог Вiндзорський помер вiд раку горла на вiллi Вiндзор пiд Парижем у 1972 роцi. Герцогиня послiдувала за ним через 14 рокiв, страждаючи вiд поганого кровообiгу, деменцii та, врештi-решт втрати мови.






У 1943 роцi герцог Вiндзорський та його дружина тiшилися тим, що герцогиня буде представлена в цьому комплiментарному вiдгуку про сигарети «Честерфiлд»



Вдова Георга V, закоренiла любителька сигар, померла вiд раку легенiв у 1953 роцi у вiцi 85 рокiв, а принцеса Маргарет, яка впродовж багатьох рокiв викурювала по 30 сигарет на день i страждала на мiгрень, ларингiт, бронхiт, гепатит та пневмонiю, померла вiд серцевого нападу у вiцi 71 року. Роздумуючи над цим сумним медичним описом, хочеться сказати, що рiшучий некурець принц Чарльз у 1990-х наполягав на тому, щоб забрати королiвський ордер у Gallagher, виробникiв сигар Benson & Hedges, Silk Cut, Kensitas, Senior Service та iнших марок. За пропозицiею сина королева Єлизавета II скасувала постачання всiх продуктiв для курiння в королiвськi помешкання. Отже, у 2000-му, через 122 роки, королiвський герб остаточно зник з пачок будь-якого британського тютюну, сигар або сигарет.




Королева Олександрiна, король Девiд та два королi Альберти



Британська монархiя, якою вона могла бути…




Королева Вiкторiя (1837–1901)



Рiшення Єлизавети II залишити власне iм’я як монарше було досить незвичним для сучасноi iсторii британськоi монархii. Їi прапрабабусю королеву Вiкторiю (1837–1901) охрестили Олександрiною Вiкторiею, на честь ii хрещеного батька царя Олександра I та ii матерi Марii Луiзи Вiкторii. У ранньому дитинствi вона була вiдома своiй родинi як «Дрiна», а документи про престолонаступництво, пiдготовленi в перший день ii правлiння, проголошували ii королевою Олександрiною Вiкторiею. Проте новий монарх наполягала лише на iменi «Вiкторiя», оскiльки вона виявила сильну особисту прихильнiсть до другого iменi – вибiр, до якого ii заохочував дядько й попередник король Вiльям IV, «король морякiв». Вiльям подумав, що це сподобаеться вiйськово-морському флоту: моряки наносять на руки та обличчя iм’я Вiкторii, – припускав вiн, уявляючи, що iхня королева була названа на честь знаменитого флагманського корабля «Вiкторiя».

Прадiд Єлизавети, король Едуард VII (1901–1911), був названий на честь свого мудрого, але надто вiльнодумного батька Альберта, принца-консорта. Це був знак його поваги як сина. Тож новий король запропонував своiй Радi престолонаступництва це iм’я в 1901 роцi, щоб iм’я «Альберт Добрий» вiдтепер асоцiювалося лише з однiею особою. Але сучаснi бiографи веселого монарха припускають зовсiм протилежне – «Бертi» не мiг дочекатися, щоб вiдступити вiд батька, якого нiколи не вважав достатньо добрим. Дiдусь Єлизавети Георг V (1911–1936) був унiкальним серед сучасних попередникiв королеви, вирiшивши царювати пiд тим iменем, яким його сiм’я називала в дитинствi.






Король Едвард ІІІ (1901–1911)






Георг V (1911–1936)



Едуард VIII (1936) був хрещений Едуардом Альбертом Крiстiаном Джорджем Ендрю Патрiком Девiдом, останнi чотири iменi – iмена святих – покровителiв Англii, Шотландii, Ірландii та Уельсу. Його батьки вирiшили називати його Девiдом – мабуть, беручи до уваги той факт, що син стане принцом Уельським. Вiн мав труднощi з вивченням валлiйськоi мови, коли в 1911 роцi його представили як принца Уельського, але як принц i король Девiд взяв бiльш iсторичне iм’я – Едуард.






Едвард VІІІ (1936)






Георг VI (1936–1952)



Батько Єлизавети Георг VI (1936–1952), ранiше знаний як принц Альберт, герцог Йоркський, був вiдомий родинi як «Бертi», як i його дiдусь Едуард VII. Але коли прийшов час вибору його монаршого iменi в неспокiйнi часи зречення його брата, було визнано розумним пiдкреслити наступнiсть з його популярним i поважним батьком (i засновником Вiндзорського дому), королем Георгом V.

Зазвичай передбачаеться, що наступник королеви Єлизавети II, охрещений Чарльзом Фiлiпом Артуром Джорджем, з часом буде проголошений Його Величнiстю королем Карлом III. Проте вiн може вiддати належне своему дiдусевi (i своему прадiдусевi), прийнявши царське iм’я короля Георга VII – а Фiлiп i Артур – два iнших вельми вiрогiднi варiанти.



Монарше (прикметник, вiд латинського «regnum» – королiвство, монархiя або царство)

iм’я суверена, правителя або короля – iм’я, що призначаеться у рiк сходження на престол суверена.

Таке iм’я присуджуеться правителю (або папi) разом iз номером – зазвичай римськими цифрами (наприклад, «Георг VI», а не «Георг 6»).





Покидаючи Сагана Лодж, Кенiя, 6 лютого 1952 року, щоб повернутися до Лондона, нова королева Єлизавета II попросила не робити фотографiй. «Я вiдчув смуток, коли вона подякувала за це, пiднявши руку, а ми мовчки стояли, поклавши камери на землю», – згадував один iз фотографiв






3

Вiндзор




Народження династii











Коли 10 лютого 1840 року британська королева Вiкторiя вийшла замiж за принца Альберта Саксен-Кобург-Готського, прiзвище «Саксен-Кобург-Готський» було замiнене на «Ганноверська» – на честь британськоi королiвськоi родини. Змiна прiзвища вiдбулася автоматично. Наслiдком цього стало те, що британська королева та ii майбутнi дiти могли з гордiстю носити прiзвище чоловiка, якого вона кохала – i в 1947 роцi Фiлiп Маунтбеттен припускав, що те саме вiдбудеться, коли вiн та Єлизавета Вiндзор одружаться.

Лорд-канцлер того часу, лорд Джовiтт, погодився. Вiн вивчив прокламацiю, яка змiнила iм’я королiвськоi родини на прiзвище «Вiндзор» у 1917 роцi, та заявив, що воно стосуеться лише спадкоемцiв чоловiчоi статi. У документi не згадувалося про нащадкiв-жiнок, тож за зразком, встановленим королевою Вiкторiею, принцеса та ii нащадки тепер повиннi взяти iм’я свого чоловiка. Упродовж п’яти рокiв правлiння Георга VI молоду пару та iхнiх дiтей називали «Маунтбеттени», а колишня Єлизавета Вiндзор була щасливою й пишалася тим, що ii називали Єлизавета Маунтбеттен. Так було й пiсля того, як принцеса стала наступником свого батька в лютому 1952 року.






Як спiвзасновники Вiндзорського дому король Георг V та королева Марiя (праворуч) створили новий королiвський бренд, з яким iншi бренди прагнули асоцiюватися – i до кiнця свого життя королева Марiя боролася за захист винайденоi iдентичностi, що було рятуванням Корони пiд час небезпеки



Не завжди згадують про те, що королева Єлизавета II зiйшла на трон як Єлизавета Маунтбеттен i була такою впродовж восьми тижнiв. Та однiеi ночi за вечерею в Бродлендi лорд Луiс Маунтбеттен почав вихвалятися, що нинi запанував «Дiм Маунтбеттенiв». Як показано в третьому епiзодi «Корони», цi хвастощi викликали бурхливу реакцiю королеви Марii та Вiнстона Черчилля. Коли вони вичерпали своi аргументи, панiвного «Дому Маунтбеттенiв» уже не було, а королева Єлизавета II знову стала Єлизаветою Вiндзор, причому старе iм’я виявилося могутнiшим, нiж очiкувалося. «Вiндзор» – це не просто пересiчне сiмейне прiзвище чи титул: це спецiальна iдентичнiсть, своерiдний бренд, який був створений iсторiею – та улюбленими бабусею та дiдусем Єлизавети, королем Георгом V i королевою Марiею. Остання ще була живою в 1952 роцi й захищала те, що вона допомагала створювати 35 рокiв тому.

Прiзвище «Вiндзор» спочатку було продуктом вiйни – Великоi вiйни 1914-го року, до якоi Британiя долучилася, коли Георг V у вiцi 49 рокiв пiдписав офiцiйну декларацiю 28 липня 1914 року. «Це страшна катастрофа, – зазначив король у своему щоденнику тiеi ночi, – але це не ми виннi». Вони з дружиною негайно долучилися до пiдтримки вiйськових. Так, король поiхав до Францii того листопада, щоб вiдвiдати вiйська. «Я не можу роздiлити вашi труднощi, – сказав вiн iм, – але мое серце з вами кожну годину дня».

Тим часом королева Марiя енергiйно заохочувала добровiльнi швейнi та в’язальнi кампанii. Проте згодом виявила, що вона провокуе безробiття – ii численнi партii безкоштовних шкарпеток та сорочок призвели до того, що жiнок звiльняли з фабрик, якi виготовляли цi речi. Збентежена, вона звернулася за порадою до видатноi профспiлковоi органiзаторки Марii Макартур та ще й запросила ii до Букiнгемського палацу, нажахавши цим придворних дам. «Королева спiвчувае й розумiе всю ситуацiю з боку профспiлок, – доповiла Макартур своiм колегам. – Я змогла донести королевi iнформацiю про нерiвнiсть класiв та несправедливiсть… Ось той, хто може допомогти та допоможе!»

Готовнiсть королеви Марii до сприйняття всього радикального було наслiдком пережитих нещасть ще в юностi. Їi батьки, принц Франциск та принцеса Марiя з Тека, стали посмiховиськами вiкторiанськоi королiвськоi родини, буквально парiями, бо втекли за кордон вiд боргiв – живучи «на вулицi Нестаткiв», як про цей перiод iхнього життя пiзнiше висловилася iхня старанна старша донька. Принцеса-пiдлiток, яка народилася 1867 року та отримала iм’я Мей, скористалася перебуванням батькiв у 1880-х роках у Флоренцii, щоб додати iталiйську мову до англiйськоi, французькоi та нiмецькоi, якими вона вже розмовляла.






1917 рiк. Саксонськi Кобург-Готи одягають нову британську форму. «Ви розумiете, – лорд Роузберi привiтав приватного секретаря короля, який придумав це iм’я, – що ви охрестили династiю!»



Коли вони повернулись до Англii, Мей розширила свое навчання, зацiкавившись iсторiею та соцiальними проблемами iндустрiального суспiльства. Набутi знання вона застосовувала на практицi, вiдвiдуючи будинки бiднякiв, притулки та школи. Статна та сильна, принцеса Мей з Тека стала б iдеальною дружиною для будь-якого соцiально заклопотаного европейського принца чи аристократа – якби вона не народилася з «морганатичною» кров’ю.

Морганатичний шлюб, die morganatische Ehe, був аристократичним нiмецьким застосунком унеможливлення передачi однiею особою свого благородного статусу дружинi чи чоловiковi меншого рангу, так званому, морганатичному партнеру, оскiльки все, що мiг отримати менш шляхетний за походженням партнер, – це morgengeba, ранковий подарунок або посаг на наступний день пiсля весiлля. Це була соцiальна нерiвнiсть, закрiплена законом, оскiльки посаг могло мiстити грошi, ювелiрнi вироби або майно, але не мало переваги чи права спадкоемства. У такий спосiб зберiгалася «чистота» титулу сiм’i, однак морганатичний партнер та нащадки прирiкалися на неповноцiнний соцiальний статус. Морганатичне «забруднення» Мей сталося вiд ii дiда, герцога, який одружився з простою графинею, тим самим позбавивши своiх нащадкiв шлюбiв з представниками багатьох европейських королiвських та знатних сiмей.

Однак королева Вiкторiя не мала часу на такий континентальний снобiзм. Вона спостерiгала, як Мей розвиваеться, попри усi своi нещастя на «вулицi Нестаткiв», i вважала найсерйознiшу молоду жiнку, якiй щойно виповнилося 25 рокiв, iдеальним партнером для свого не надто тямучого онука Еддi, старшого сина майбутнього короля Едуарда VII, а отже, й майбутнього спадкоемця на престол. Коли в сiчнi 1892 року, напередоднi його одруження з Мей, недолугий Еддi готувався до самостiйного життя, його сiм’я вiдчувала бiльшу тривогу, нiж показувала на публiцi. Адже хто краще «пасував» Мей, як не ще один спадкоемець на престол, молодший (i помiтно розумнiший) брат Еддi – Джордж?

Цей органiзований нашвидкуруч шлюб – Джордж i Мей одружилися в Королiвськiй капелi, Сент-Джеймс, 6 липня 1893 року та стали Георгом i Марiею пiсля його сходження на престол у 1910 роцi, створив мiцний емоцiйний зв’язок, особливо пiд напругою вiйни, яку король сприйняв так особисто. «Дуже часто я вiдчуваю вiдчай, – писав вiн в одному зi щоденних листiв, якими вони з дружиною обмiнювались, коли вiйськовi обов’язки розлучали iх, – i якби не ти, я не знаю, що робив би». Марiя вiдповiдала тепло: «Як шкода, що ти не можеш сказати менi те, що пишеш, я була б такою щасливою».

Георг V зiйшов на трон у вiцi сорока чотирьох рокiв. Бiльшу частину своеi молодостi вiн був морським офiцером, тому жорсткий вираз обличчя, який прийнятний на квартердеку, став частиною його стилю. Свого старшого сина Девiда вiн вiдправив на Захiдний фронт, а молодшого, Бертi, навчатися командувати морськими вiйськовими кораблями й водночас розгрiбати вугiлля, спати в гамаку у спiльному кубрику, тобто виконувати всi обов’язки молодого мiчмана пiд iм’ям «мiстер Джонсон», а також брати участь у битвi при Ютландii влiтку 1916 року.








У Лондонi королева Марiя намагалася сформувати власну вiдповiдь на жахливi наслiдки вiйни. У Ютландii зазнали втрати 6000 британських сiмей, 6000 смертей – в одному бою; 57 470 загинули в перший день битви на Соммi, 1 липня, – а це бiльше, нiж було вбито в Кримськiй та Бурськiй вiйнах разом. Того серпня на цегляних стiнах терасних будинкiв у лондонському Іст-Ендi почали з’являтися рiзнокольоровi «вуличнi святинi» – народнi меморiали, створенi мiсцевими жителями на честь тих людей, якi ранiше жили там, а тепер втратили життя.

Імена загиблих були обрамленi прапорами, квiтами та стрiчками, а також фотографiями полководцiв та членiв королiвськоi родини. Коли того серпня королева Марiя з’явилася в Хакнi майже без охорони, переходячи вiд святинi до святинi, величезнi натовпи зiбралися, щоб пiдбадьорити ii. Королева схилила голову та поклала квiти бiля кожного з десяти «почесних вiвтарiв», довго розмовляючи з тими, хто був у жалобi. Чоловiки та жiнки вiдверто плакали. Важко було уявити, щоб якась принцеса з Нiмеччини, Австрii чи Росii отримала б такий теплий i привiтний вiдгук вiд свого народу – якби справдi хтось iз них наважився поговорити зi своiми пiдданими на вулицi.

Проте подii в далекому Петербурзi змiнили хiд подiй. «Поганi новини з Росii, – зазначив Георг V у своему щоденнику 13 березня 1917 року, – в Петроградi практично спалахнула революцiя». Через два днi прийшла звiстка про те, що його двоюрiдний брат Нiкi, цар Микола II, був змушений зректися престолу: «Я в розпачi». Росiйська революцiя позначилася на монархiях по всiй Європi. Упродовж 18 мiсяцiв зреклися трону ще два iмператори, разом з вiсьмома правлячими королями – всi жертви вiйськовоi поразки – i навiть на монархiях краiн-переможниць позначилися змiни: «Я помiтив, як рука росiйськоi революцii, – завважив полковник Ансворт, офiцер Армii порятунку з Ессексу, – торкнулася певного прошарку людей. Їхне ставлення до короля та королiвськоi родини змiнилося. На вулицях, в поiздах i в автобусах чути розмови… Мiй друг побачив у залiзничному вагонi другого класу напис: «До бiса короля. Ми всi королi». Залiзничнi вагони другого класу були еквiвалентом бiзнес-класу в лiтаках сьогоднi. Отже, замислювався Ансворт, чи не можуть гасла у вагонах третього класу бути ще радикальнiшими?






Серпень 1916 року. Королева Марiя вiдвiдуе «вуличнi святинi» Хакнi, народнi меморiали, створенi в найбiднiших районах Лондона на честь мiсцевих жителiв, загиблих на вiйнi. Королева схиляла голову бiля кожного з них i клала букетик квiтiв



У червнi 1917 року фiнансовий радник Георга V, лорд Ревелсток, звернувся до приватного секретаря короля лорда Стемфордхема iз пропозицiею краще iнформувати першу особу краiни про антимонархiчнi та республiканськi настроi у краiнi. «Не вагаючись можу сказати, – з обуренням вiдповiв той, – що нема у свiтi суверена, якому було б не страшно говорити правду нам, людям, якi перебувають на службi безпосередньо бiля нього, i хто сприймав би цю правду з такою доброю волею – i навiть вдячнiстю – як король Георг. Немае жодноi соцiалiстичноi газети, наклепницького пасквiля, якi б не прочитали, не позначили й не показали королю, якщо вони мiстять будь-яку критику, дружню чи недружню, щодо Його Величностi та королiвськоi родини».








Правдивiсть твердження Стемфордхема доводить тека в Королiвському архiвi пiд назвою «Неспокiй у краiнi». Там зберiгаються ретельно прочитанi з олiвцем у руках статтi в радикальних виданнях – iсторичний проект вийшов за рамки вирiзок. Стемфордхем зiбрав навколо себе «надiйнi мiзки» експертiв, яким можна було довiряти, i котрi, здавалося, не зважали на неспокiй у краiнi. Частина розвiдувальноi мережi, частина аналiтичного центру, iх обговорення та звiти також були залученi до цiеi роботи.

Одна з нарад вiдбулася наприкiнцi квiтня 1917 року, а головним пунктом розмови став незвичний лист, котрий прозаiк Х. Г. Уеллс надiслав до газети The Times iз закликом створити «Республiканське товариство Великоi Британii», покликане показати, що «наш дух теплий i цiлком готовий повстати проти династичноi системи, яка так давно роздiляла, озлобила й марнувала дух людства». У цiй вельми цитованiй статтi Уеллс не приховував своеi зневаги до «чужого й формального суду» Георга V, на що король вiдповiв знаменитою фразою: «Я, можливо, не надихаю, але я буду проклятий, якщо стану людиною чужою».

Слово «чужий» особливо зрезонувало в суспiльствi навеснi 1917 року. До дирижаблiв «Цепелiн», якi в 1915-му хаотично бомбили Схiдну Англiю та Сандрингем, створюючи «Вулфертонськi Сплешi», додалася значно загрозливiша зброя, i це не тiльки нiмецькi лiтаки-бомбардувальники, виготовленi заводом Gothaer Waggonfabrik, який розташувався в мiстi Гота, що в пiвденнiй частинi герцогства, вiд якоi британська правляча сiм’я взяла свое iм’я. Пiд час першого бомбардувального рейду з Гота загинуло 95 людей у Фолкстонi та його околицях на пiвденному узбережжi графства Кент, а червневий рейд на Лондон вбив 162 людини. Упродовж наступних 16 мiсяцiв бойовi лiтаки з Гота здiйснили загалом 22 рейди на Англiю, скинувши 186 830 фунтiв вибухових речовин. Але цифри були менш важливi, нiж народне невдоволення, що це страшне руйнування спричиняли ворожi лiтаки, якi носили частину фамiльного iменi короля.

Питання про тевтонське походження та зв’язки королiвськоi родини стояло на порядку денному з початку вiйни, коли батько Дiкi Маунтбеттена, принц Луi Баттенберзький, пiдпав пiд переслiдування Адмiралтейства у розпал «полювання» на вiдьом проти всього нiмецького. Проте нашестя в лондонське небо бойових лiтакiв Гота спричинило серйознiшу проблему, i Стемфордхам обговорив ii з членом аналiтичного центру «Неспокiй у краiнi», колишнiм прем’ер-мiнiстром лордом Роузберi.

У листi вiд 15 травня Стемфордхам запропонував прiзвище, яким могла б користуватися вся королiвська сiм’я, зокрема Баттенберги та Текi – «Тюдор-Стюарт». Роузберрi висловився за «Фiцрой», i впродовж наступних тижнiв були проаналiзованi також варiанти «Плантаганет», «Йорк», «Ланкастер» i навiть «Інгланд». Пiсля обговорень Теки (сiм’я королеви Марii) i Баттенберги вирiшили пiти своiм шляхом: Баттенберги стали Маунтбеттенами, а Теки – Кембриджами, залишивши Стемфордхему дилему щодо Саксен-Кобург-Гота.

Як розповiдав приватний секретар, одного разу, обмiрковуючи всi варiанти, вiн дивився у вiкно на знамениту Круглу вежу й саме тодi йому спало на думку прiзвище «Вiндзор». Клацнуло щось. «Ти розумiеш, – привiтав його Роузберi, – що тiльки-но охрестив династiю!» Це був надзвичайний стрибок уяви. Одне лише слово «Вiндзор» викликало доброзичливу твердiсть кам’яноi Круглоi вежi, що височiла на курганi, насипаному бiля Темзи Вiльгельмом Завойовником. Жодна монархiя в iсторii ранiше не робила цього. Прибульцi та узурпатори взяли собi старi iмена. Однак для давнього клану, який спокiйно зiставляв себе з новою iдентичнiстю, вирваною з повiтря, стали актуальними жорстокi реалii – плюс певна мiра страху.








Сiмнадцятого липня Таемна рада оголосила про змiни, а також про вiдмову королiвськоi родини вiд усiх «нiмецьких ступенiв, титулiв, санiв, звань, вiдзнак та прiзвищ». Була створена нова династiя, щоб задовольнити громадськiсть. Указ не дав пояснень щодо нового «винаходу», але причина була очевидна. Вона ж стане керiвним принципом нового Вiндзорського дому – виживання будь-якою цiною. У Нiмеччинi кайзер завважив, що з нетерпiнням чекае наступноi вистави пiд назвою «Веселi дружини Саксен-Кобург-Готiв».

Георг V, королева Марiя та iхнi радники з центру «Неспокiй у краiнi» зважали на змiни, спричиненi масовою iндустрiалiзацiею. Усi феодальнi монархii Нiмеччини, Австрii та Росii з iх морганатичними шлюбами та класовими бар’ерами розглядали себе як вершину соцiальноi пiрамiди, в якiй монархiя стояла на плечах знатi, нижче якоi розмiщувалися середнi класи, а ще нижче – простi люди. Іерархiя мала значення.

Це був аналiз Стемфордхема, а iнстинкт пiдказував королю й королевi, що iерархiя застарiла. Насправдi вони мали таке саме бачення, як i Карл Маркс – влада в сучасному свiтi перебувае в основi фундаменту пiрамiди разом з людьми.








«Ми утримуватимемо короля?», – запитав лiвий активiст у соцiалiстичному лiтньому таборi в 1913 роцi. «Звичайно, ми й утримуемо», – така була вiдповiдь, що демонструвала хитку логiку, на яку здатнi як соцiалiсти, так i монархiсти. «В Англii король робить те, що хочуть люди. Вiн буде королем-соцiалiстом». Ще рiшучiшою була вiдповiдь на конференцii Лейбористськоi партii через кiлька рокiв пiсля вiйни, в 1923-му, де було озвучено результати голосування за пропозицiю: «Королiвська сiм’я бiльше не потрiбна як частина британськоi конституцii». Триста вiсiмдесят шiсть тисяч голосiв пiдтримали це подання; 3 694 000 проголосували проти.

Загальна прихильнiсть до монархii спостерiгалася по всiй Британii впродовж 1920–1930-х, ii трохи похитнули труднощi Великоi депресii, а 6 травня 1935 року 25-рiччя перебування Георга V на тронi святкувала вся краiна. Вражаюча панорамна картина пензля Френка Солсберi зобразила королiвську родину, яка заходила до собору Святого Павла для служби подяки, й представила серiю портретiв Королiвського дому Вiндзора, на якiй на той момент були зображенi маленькi принцеси Єлизавета та Маргарет Роуз. Наприкiнцi того ж дня дiвчат вивели на балкон Букiнгемського палацу для першого досвiду спiлкування з натовпом, коли тисячi людей аплодували й вигукували здравицi. Так було щовечора до кiнця наступного тижня. «Я й гадки не мав, що вони таке вiдчувають до мене, – заявив 69-рiчний король. – Мабуть, i справдi дуже подобаюся iм таким як я е».

Такою була iсторiя, тому зрозумiле обурення 84-рiчноi королеви Марii на початку лютого 1952-го, коли Ернст Август Ганноверський принiс iй новину про тост Луi Маунтбеттена в Бродлендi щодо нового панiвного «Дому Маунтбеттенiв». Вiсiмнадцятого лютого 1952 року вона викликала «Джока» Колвiлла, приватного секретаря Черчилля, й попрохала негайно вжити заходiв. Прем’ер-мiнiстр винiс питання «Ім’я королiвськоi родини» на засiдання уряду того самого дня й розповiв присутнiм про обурення староi королеви. «Увагу уряду привернули повiдомлення про те, що деякi змiни можуть бути внесенi у прiзвище дiтей королеви та iхнiх нащадкiв», – йшлося в урядовому протоколi. «Кабiнет рiшуче дотримуеться думки, що слiд зберегти прiзвище “Вiндзор”, i запропонував прем’ер-мiнiстру скористатися належною нагодою, щоб донести своi погляди до Їi Величностi».

Упродовж двох днiв Черчилль озвучив одностайний вердикт уряду королевi, спровокувавши цим внутрiшнiй конфлiкт. «Фiлiп був глибоко вражений», – згадував його морський товариш Майк Паркер через 50 рокiв, все ще хитаючи головою, згадуючи тi подii. «Я просто нiкчемна амеба, – скаржився вражений до глибини душi чоловiк. – Я едина людина в краiнi, якiй не дозволено давати свое iм’я своiм дiтям». Фiлiп негайно написав листа до уряду, в якому аргументував свою позицiю, а також запропонував компромiс: його дiти беруть iм’я Единбург, а королiвський дiм тепер мiг би називатися Домом Вiндзора та Единбурга. Черчилль не зреагував на цю пропозицiю, ба бiльше – розгнiвався, коли йому показали газету. Вiн доручив лорд-канцлеру, лорд-хранителю печатки, мiнiстру внутрiшнiх справ та лiдеру Палати громад – найбiльшим законним «важелям» у його урядi – провести двi довгi зустрiчi з Колвiллем, вибиваючи кожен подих життя з пропозицiй Фiлiпа.

Суперечка триватиме роками. Пiзнiше полiтик-консерватор Р. А. Батлер скаже, що единий раз, коли вiн побачив рiвну собi Єлизавету II – жiнку, яка просто плакала, був тодi, коли обговорювалася суперечлива проблема фамiльного прiзвища. У короткостроковiй перспективi питання було врегульовано актом вiд 7 квiтня 1952 року, де проголошено «Волею й бажанням королеви, щоб я i моi дiти були знанi та вiдомi як нащадки Дому i Сiм’i Вiндзор, i щоб моi нащадки, крiм нащадкiв жiнок, хто одружуеться, та iхнiх нащадкiв, носили iм’я “Вiндзор”. Документ пiдготував i доставив до кабiнету королеви в Букiнгемському палацi ii приватний секретар “Томмi” Ласселлс, провiндзорськи та антимаунтбеттенiвськи налаштований чоловiк. І коли Єлизавета II схилила голову, щоб поставити свiй пiдпис, то вiн стояв над нею, як про це пiзнiше розповiдав – iз певним похмурим задоволенням, наче “один iз баронiв Раннiмеда”».


* * *






СЕР АЛАН

«ТОММІ» ЛАССЕЛЛС

(1887–1981)

Зiграв – Пiп Торренс



«Це найпривабливiший чоловiк, якого я коли-небудь зустрiчав, – заявив Алан «Томмi» Ласселлс, приеднавшись до штату Едуарда, принца Уельського 1921-го. Вiсiм рокiв потому Ласселлс писав про його невиправну фемiннiсть та нехтування королiвськими обов’язками, а наступна зрада змушувала його вiдчувати упродовж усiеi кар’ери темний i святий гнiв. Ласселлс нотував у своему щоденнику ремарки проти Едуарда VIII, «найтрагiчнiшого, що могло бути в iсторii», i навiть коли знаходив у суверенi принципи, якi цiнував у Георга VI та його доньки, то все-таки бачив себе бiльше його вихователем, нiж приватним секретарем (1943–1952 роки до короля, 1952–1953 роки до Єлизавети II). Ласселлс мав навчити iх не переступати фаустiвську нижню межу сучасноi монархii: королi та королеви повиннi «дотримуватися правил поведiнки, якоi очiкують вiд них тi, хто iх туди посадив», оскiльки тi, хто iх туди посадив, це люди, якi за них платять.







* * *




КОРОЛЕВА МАРІЯ

(1867–1953)

Зiграла – Ейлiн Аткiнс



«Я гралася з Лiлiбет у саду, готуючи пiщанi пироги! – захоплено писала королева Марiя у своему щоденнику вiд 14 березня 1929 року. – Архiепископ Кентерберiйський приiхав до нас i був таким добрим i спiвчутливим». Їй було менше трьох рокiв, але вже тодi майбутня Єлизавета ІІ виховувалася на уроках своеi бабусi, яка, бувши разом iз Георгом V спiвзасновницею Вiндзорського дому, допомогла розробляти рецепт поеднання величi та простоти, зрозумiлостi публiцi, що лежить в основi сучасноi монархii. Королева Марiя навчила свою внучку цiнностi стрункоi постави; вона розповiла iй про кориснiсть високих пiдборiв та вишуканих капелюшкiв для дами не дуже високого зросту; вона розповiла iй про обов’язки та вiдповiдальнiсть, якi покладае на особу корона. Вона також передала спецiальний вiндзорський «трюк» для того, щоб справлятися з надмiрно особистими питаннями та авантюрними мрiями: не припиняти всмiхатися злочинцевi, нiби ви зовсiм нiчого не чуете, – але вчиняти розумно та рацiонально.







* * *




Герцог та заплакане немовля


«Якi самовдоволенi й противнi моi родичi… Ви нiколи не бачили такоi купи пошарпаних життям старих вiдьом…». Щоразу, коли сiмейнi справи кликали його до Лондона, герцог Вiндзорський, що перебував у вигнаннi, любив, щоб його почуття були пiдкреслено амбiвалентними, i в лютому 1952 року листи, в яких вiн розповiдав своiй дружинi про похорон брата Георга VI, ряснiли такими одкровеннями: «Кухарка та Маргарет почуваються найбiльш нещасними… («Кухарка» – це прiзвисько вiн дав королевi Єлизаветi, королевi-матерi). Мама [королева Марiя] тверда, як нiготь, але зломлена. Коли королева зазнае невдачi, вони не можуть показувати такi самi почуття, як можуть iншi…»

«Маунтбеттен. На нього не можна багато покладати, але вiн намагаеться домiнувати й нiколи не перестае говорити. Усi пiдозрiлi та спостерiгають за тими, хто впливае на Фiлiпа». Тiльки для одноi племiнницi, новоi королеви («Ширлi Темпл» у Вiндзорському стилi), яка запросила його на обiд зi своiм чоловiком у Кларенс-хаус, екскороль знайшов добрi слова. «Неформальна та доброзичлива. Чудовий новий свiт. Повна самоконтролю i, здаеться, береться за роботу дуже швидкими кроками».

У третьому епiзодi «Корони» Пiтер Морган представляе колишнього короля Едуарда VIII у ситуацii драми, починаючи з моменту його зречення в груднi 1936 року – «Кiлька годин тому я виконав свiй останнiй обов’язок як король та iмператор» – доки ми спостерiгаемо, як маленькi принцеси, нiчого не пiдозрюючи, граються зi своiми коргi та велосипедами. Далi в епiзодi ми йдемо за герцогом, якого зiграв Алекс Дженнiнгс, коли вiн прибув до Лондона в лютому 1952 року, поеднуючи роль на похоронах брата зi своiми маневрами, щоб зберегти 10 000 фунтiв стерлiнгiв, якi Георг VI виплачував йому, коли був живий. Наприкiнцi епiзоду ми бачимо трiумф герцога на екранi, коли вiн домовляеться з Вiнстоном Черчиллем, який також допомагае розв’язати проблему щодо королiвського прiзвища.








Насправдi герцог Вiндзорський не отримав пенсiю у 10 000 фунтiв стерлiнгiв – «Кухарка» та мати про це попiклувалися. Але динамiка сюжету закручуеться на iнтригуючiй нитцi iсторii: Едуард VIII був старим другом Вiнстона Черчилля, i Черчилль ледь не знищив власну полiтичну кар’еру, коли 1936 року пiдтримав короля, намагаючись врятувати його вiд зречення престолу. Цi два чоловiки зблизилися влiтку 1919-го, коли 25-рiчний принц мав виголосити промову на бенкетi для военних союзникiв пiсля Першоi свiтовоi. Тридцятичотирирiчний Черчилль, державний секретар з питань вiйни та повiтряноi безпеки у повоеннiй коалiцii Ллойда Джорджа, надiслав молодому чоловiковi кiлька порад для промови.

Не слiд соромитися читати свою промову, але якщо вiн все-таки складе собi письмовi намiтки, то повинен «робити це досить вiдкрито, дуже повiльно й ненавмисно». Краще, звичайно, запам’ятати текст або говорити, лише кидаючи погляди на нотатки. У такому разi Черчилль рекомендував створення iмпровiзованоi трибуни зi столового посуду та фаянсу – невеликих чаш для вмивання, розмiщених на склянках, з тарiлкою на вершинi як мiнiплатформою для нотаток. «Але треба бути дуже обережним, – попередив вiн, – щоб не збити це все, як колись сталося зi мною». Тодi, 1919-го, молодий принц Уельський виголосив промову напам’ять, повнiстю без записок – на схвалення Черчилля. «Ви маете рацiю, якщо займаетесь цим, – написав вiн. – З наполегливiстю ви можете говорити так само добре, як будь-який професiйний оратор у цiй краiнi».

Коли через 15 рокiв вiдбулося зречення, Черчилль iнстинктивно став на бiк короля. Вiн був роялiстом – «останнiм, хто вiрив у божественне право королiв», як колись у вiдчаi сказала його дружина Клементина. А також романтиком, захищаючи Уоллiс Сiмпсон, зневажену британським суспiльством американську кохану Едуарда VIII, що була «такою ж необхiдною для його щастя, як повiтря, яким вiн дихав». З посиленням тиску та публiчного розголосу в груднi 1936 року, король звернувся по допомогу до Черчилля, який давно не обiймав посади, проте пiдтримував свою репутацiю завдяки твердому протистоянню переозброенню Нiмеччини, а також iнiцiативi щодо створення мiжпартiйноi групи «Фокус», що виступила проти фашизму.

Порада Черчилля королю полягала в тому, щоб потягнути час, сподiваючись на якесь рiшення, що дасть змогу не зрiкатися престолу. Можливо, це морганатичний шлюб у нiмецькому стилi, завдяки якому панi Сiмпсон могла б стати його дружиною, але не його королевою, вiдмовляючись вiд статусу як для себе, так i для своiх дiтей. Цiй пропозицii не судилося довго жити, не в останню чергу через прем’ер-мiнiстра Стенлi Болдуiна. «Це те, що я маю пiдтримати публiчно?», – з огидою запитав вiн. А Ернест Бевiн навiть говорив вiд iменi Лейбористськоi партii: «Нашi люди не зможуть такого допустити».






1919 рiк. Вiнстон Черчилль i принц Уельський курять сигари та розмовляють пiсля обiду в Палатi громад на честь американських льотчикiв, якi пролетiли над Атлантикою пiд час Великоi вiйни



У п’ятницю, 4 грудня, Черчилль поiхав вечеряти з Едуардом VIII у форт Бельведер, королiвську резиденцiю бiля Саннiнгдейла на околицi Вiндзорського Великого парку. Король повинен не полишати своiх спроб, – емоцiйно наполягав Черчилль. Вiн запропонував йому обов’язково звернутися до лiкаря й у жодному разi не iхати за кордон. Передовсiм треба тягнути час – «у цiй краiнi немае сили, – заявив вiн, – яка б вам вiдмовила або могла б вiдмовити». Парламент обговорюватиме цю тему вже незабаром, i Черчилль передчував, що так звана «партiя короля» переможе. «Успiху на всiх фронтах», – написав вiн наступного дня королю, заявляючи про свою вдалу лобiстську дiяльнiсть. Були «перспективи завоювати хорошi позицii та зiбрати за ними великi сили».








Але Черчилль грубо помилився з настроями краiни. Члени парламенту, на яких вiн сподiвався, не захотiли пiдтримати короля й сказали про це у своiх округах. Повернувшись до Вестмiнстера в понедiлок, вони рiшуче приедналися до непоступливоi позицii Болдуiна та Бевiна. Тож якщо король хотiв зберегти трон, йому довелося б зректися панi Сiмпсон. Коли Черчилль у вiвторок з’явився у Палатi громад, щоб виступити у справi короля, «переповнений емоцiями та коньяком» (за словами одного спостерiгача), його безцеремонним криком змусили замовкнути. Колись шанований колишнiй мiнiстр, вiн благав колег не поспiшати з осудом i дати королю бiльше часу – за що з нього ще бiльше кепкували вороже налаштованi парламентарi.

«Це була, – писала наступного дня газета The Times, – найяскравiша вiдсiч у сучаснiй парламентськiй iсторii». Роберт Бутбi, вiрний союзник Черчилля в боротьбi проти Гiтлера, зрадив його. «У дуже фатальнi хвилини, – написав вiн, – хрестовий похiд “Фокусу” проти миру “опинився в руiнах”». Як i Вайолет Бонем Картер та iншi союзники Черчилля, Бутбi був вражений цiею помилкою у судженнях Черчилля. «Нiхто не заперечуватиме досягнень мiстера Черчилля, – з радiстю писала газета Spectator





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66772133) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.