Книга - Історичні Буйди Львова. Філософські казки. Двірнича Cпілка (збірник)

Історичнi Буйди Львова. Фiлософськi казки. Двiрнича Cпiлка (збiрник)
Олександр Фiльц-Павенцький


Я – Олександр, Фiльц за батьком, Павенцький за мамою. Моi батьки, дiди, прадiди i так далi львiв’яни в енному поколiннi; тут понароджувались i тут… перед тим як пiти, зобов’язанi докладатись до iсторii мiста i решти свiту – на власний розсуд i манiр. Мабуть, менi випало хоч якось заповнити цю прогалину – у власний спосiб i за суб’ективною необхiднiстю. Я виявився психiатром за спецiальнiстю «професор» i на цiй фаховiй дорозi мав чудового товариша, в минулому також психiатра – Андрiя Бiльжо. Нинi вiн глобально вiдомий карикатурист i письменник, родом iз Москви, але живе здебiльшого у Венецii, бо так склалися обставини i його стосунки з нинiшнiм росiйським руководiнням. Тепер, пiсля останньоi зустрiчi з Андрiем у Львовi, де вiн презентував свою суперову книжку про п’ятьох улюблених письменникiв, мене заiло, i з почуття злосливоi заздростi менi довелося написати ще декiлька опусiв буйдологiчного типу. Залишаеться лише щиро подякувати видавництву «Фолiо» за пережите приемне здивування: цю книжку з iлюстрацiями Андрiя Бiльжо.





Олександр Фiльц-Павенцький

Історичнi буйди Львова

Фiлософськi казки

Двiрнича спiлка



© Олександр Фiльц-Павенцький, 2016

© Андрiй Бiльжо, iлюстрацii, художне оформлення, 2016




Історичнi буйди Львова





Сенсацii: про походження назви «Львiв» i «Галичина»


Декiлька слiв про абсолютно сенсацiйну актуальнiсть запропонованоi iстеричноi розвiдки. Їi результати, лише тепер, на початку нового, ІІІ тисячолiття, дають нам змогу розпочати вповнi обгрунтовану дискусiю про походження назв «Львiв», а також «Галичина».

Отож, немилосердна плутанина, породжена iстериками за багато столiть, призвела до прикрих непорозумiнь, серед яких чи не найболючiшим було абсолютно згубне i безповоротно прикре походження назви «Львiв» та його герба. Іншою, не менш несправедливою напiвправдою е однобоке вiдношення до назви «Галичина», нiбито пов’язане з племенами галлiв?! Хибнi уявлення про цi назви, що увiйшли в саму серцевину львiвсько-галицького самовизначення, могли б законсервувати фiлософiю нашого мiзерно-провiнцiйного всесвiту до кiнця iснування людства, якби не знайдена у королiвському архiвi Львова частина середньовiчних лiтописiв. Вона складаеться з двох частин, якi будуть викладенi у пристосованому для нинiшнього читача усучасненому мовному варiантi.




І. Львiв


«…Надiйшов час, i король Данило, аби простягнути у вiчнiсть свою королiвську мудрiсть, надумав закласти нову столицю. Був у нього потаемний дорадник, iм’я котрого Данило-король велiв стерти з усiх пергаментiв, i мав вiн на таке не лише право, але й своi резони. Отож, кажуть, що саме той радник без iменi виготовив для короля Данила спочатку гербову печатку для мiста, котре мали збудувати так, аби у ньому правив Лев, перший син Данила. На печатцi тiй було написано у верхнiй половинi – мiсто для Лева – LEO POLIS; у нижнiй половинi була справжня назва самого мiста, що увiкопомнила перемогу Данилового королiвства над Золотою Ордою. У центрi печатки вiдлили Лева, що пiдпирае браму, як двоякий знак: королiвськоi влади над мiстом i правонаступництва королiвства за сином Данила – княжичем Левом. А що надумав будувати Данило не просто мiсто, а нову столицю, яка мала знайти свое мiсце точнiсiнько у самому центрi Європи, то написано було на тiй печатцi так: Porta EUropae GEOgraphica et Triumphata, чи ж бо просто – „Трiумфальнi ворота посерединi Европи“. Умiстити всi слова цi на печатцi було можна, таж вигляду гарного воно не мало. І тодi радник короля Данила заховав справжню i повну назву нового столичного мiста за скороченим акронiмом: P.EU.GEO.T. Вiдтодi нова столиця золоторогого королiвства була ознаменована коротким i гарним йменням PEUGEOT, або „Славне мiсто у воротах Європи пiд знаком Лева“. Так i записали у книгах – „PEUGEOT“ або „Polis Leonis – стольне мiсто золоторогого королiвства, зведеного там, де дiляться води усiх рiк руських на пiвнiч i на пiвдень, а могутнiсть свiту – на захiд i на схiд…“» (P.EU.GEO.T, Manuscripta Leopoliensia, A.D. MMVIII).

На цьому можна було б iстеричну частину завершити, якби не два нез’ясованi питання: чому король Данило наказав стерти з усiх документiв iм’я свого радника-герольда? І куди подiлася оригiнальна печатка з першим гербом Львова?




Вiдповiдь на них була знайдена випадково (як, зрештою, вiдбуваеться з усякою iстеричною правдою). В анналах невеликого середньовiчного замку поблизу Фiгейрасу (нинi – готельно-ресторанного закладу) було знайдено такий запис: «У 1849 роцi смута i жорстокiсть у Францii досягли апокалiптичного вимiру (dimention apocaliptique). Аби зберегти себе i своi родини, знатнi сiм’i шукали схову i виправдання у своему походженнi (origine genealogique). Вiдкупитись або сховатись вiд найнебезпечнiшоi приналежностi до французькоi родовитоi аристократii не вдавалось нiкому, а тому всяк на свою можливiсть шукав таку приналежнiсть уневажнити. Одна з сiмей, походженням з таммерiнгiв, переховуючись у старому помiстi, знайшла у погребi, заваленому алхiмiчним безладом (chaos alchemique), потаемний сховок, в якому лежало двi печатки з гербом i написами та невеликий пергамент. Одна з печаток була майстерно (tres artistrique) вирiзьблена у бурштинi, а друга – вiдлита у золотi. В центрi печатки був зображений прямостоячий лев, що верхнiми лапами впирався у вiдкiс порталу, а з обох його бокiв фiлiгранний напис: „Rex Leopoiliеnsis“. У верхнiй частинi печатки стояло „Polis leonis“, а у нижнiй, пiд левом – „P.EU.GEO.T“.» Остання абревiатура була незрозумiлою, але звучала гарно та загадково, а крiм того, мала явне вiдношення до якоiсь незнаноi королiвськоi сiм’i. Позаяк у французьких анналах такоi не значилося, то потомки таммерiнгiв вирiшили присвоiти собi цю печатку i нею захиститися: мовляв, ось е доказ нашого не французького знатного походження. Так вони вирiшили тому, що невеликий пергамент, до якого двi печатки у бляшаних футлярах були прикрiпленi жовто-блакитним (i майже не вицвiлим) шнуром, був списаний невiдомим шрифтом. А це означало, та ще й беззаперечно, що походження печаток е не лише невiдомим, але й звiдкись зi сходу. Серед клiру сiм’я швидко знайшла знавця давньокириличного алфавiту, i пергамент прочитали.




Там була описана iсторiя дорадника короля Данила Золоторогого (Галицького), для якого вiн (цей дорадник), на iм’я Афанiзiй, виготовив герб для нового столичного мiста. Але вiн, Афанiзiй, вчасно дiзнався про прихованi намiри короля Данила. Той задумав знищити свого радника, щойно печатки з гербом новоi столицi будуть у його королiвських руках, – аби нiхто не знав, хто насправдi був володарем iменi мiста. І тодi вiн, Афанiзiй, утiк так далеко i заховав себе так надiйно, що жодна королiвська сила нi могутнього Данила, нi його лiнивого сина Лева не змогла його досягти. З собою вiн забрав обидвi печатки, якi вiдновити у iхнiй первозданнiй красi i величi нiхто не змiг.

Оселився вiн на пiвднi Францii, перейменував себе в Абеля, а родове прiзвисько прийняв таке, аби печатка засвiдчувала його шляхетне походження, – PEUGEOT. А що слово це легко читалося на французький манiр, а саме ПЕЖО, то цим усi недоречностi його появи у маленькому середземноморському мiстечку вичерпувались i не викликали нi у кого зайвого зацiкавлення. Вiдтак, з цього часу родина, яку заклав Афанiзiй-Абель Пежо, стала французькою, поховавши у собi значно ширшу i глибшу iсторiю, котру нiкому не можна було зрадити.



Postscriptum primum: лише у далекому XX столiттi iменита фамiлiя Пежо прославила назву нашого мiста по усьому свiту, навiть серед тих, хто про наше мiсто не мав анi найменшоi гадки.


* * *

Отож, беручи до уваги вiднайдений документ, сьогоднi, хоча й iз запiзненням на довгi столiття, маемо усi пiдстави покладатися на вiдновлену справедливiсть. А полягае вона у тому, що усяка iстерична колiзiя значно багатша на таемницi i що випадковостей вона не любить. Ба бiльше: лише тепер ми могли б з вами зрозумiти, здавалось би, зовсiм нез’ясовану для Львова експансiю, яка наводнила наприкiнцi минулого столiття наше мiсто. Йдеться звiсно ж про маршрутнi таксi «ПЕЖО» – символ новiтнiх часiв та економiчних перетворень початку ІІІ тисячолiття, названi серед людей любовно «Пижиками».



Мiсто Пежо, 1256–2012 рр.




ІІ. Галичина


«…Коли княжi зародки Русi, маючи пишнi та багатющi землi, почали iздити у Вiзантiй i коли узрiли вони, яка розкiш правуе тут, то забажали вони i собi возвеличити своi убогi поселення, аби тим прославити й себе. А що iншого вмiння для самозвеличення, окрiм вiйни, вони спочатку не мали, то року 860 на чолi з Аскольдом, а потому ще й за Олега та Ігора ходили спiльним походом на Константинополь (так уже тодi називався Вiзантiй, а нинi – це Стамбул). Думали вони, що вiзьмуть там вiйною дорогi оздоби та знаки iмператорськоi влади, а з ними й велич наймогутнiшоi столицi прийде у iхнi князiвства. Але сили княжичам-русичам на те не стало. І тодi вирiшили вони, як мужi хтивi до слави, будувати самi. Та так, аби мiста iхнi не гiршими були, а ще кращими за Константинополь.




Вiдтодi на горбах Славутича (себто Днiпра) почав виростати стольний град, заснований Кием i його спритними родичами. Коли Киiв-град став багатим, хитромудрi Рюриковичi привезли з Константинополя царевну Марiю i оженили на нiй молодого княжича Всеволода, сина Ярослава Мудрого. Тим став Киiв стольним градом у рiвень з iншими, i назва його стала вiдомою повсюдно.

А на землях захiдних, що пролягли аж до моря, зневажений Всеволодом киiвським та його братами, Ростислав, четвертий онук князя Ярослава, заснував свое могутне князiвство i перенiс його столицю у Галiч. Так вiн зробив, аби вiдомстити за свое вигнання з Киева. Бо не лише стояв Галiч доладно над Днiстром, а мав ще славнiшу, анiж Киiв, назву. Те знав Ростислав од свого дiда Ярослава, названого Мудрим. Той, у свою чергу, розповiдав своiм онукам усiлякi iсторii великокняжого роду, а серед них одну, вельми прецiкаву. І от яку.




Ще за часiв Святославового князювання (додамо вiд себе, що було це у другiй половинi Х столiття), зрозумiвши, що не здолати iм Вiзантiй, полюбили бояри не лише торгувати, а ще й потiшити плоть i душу у найбагатшому мiсцi з найбагатших – у самому серцi Константинополя. Сюди, на лiвий берег затоки, вiд злих очей захованоi мiж горбами, а вiд ворогiв – перечепленоi грубезним ланцюгом, збиралися багатства з усiй кiнцiв ойкумени. Недарма iмператори вiзантiйськi, а до них iще греки, оберiгали цю затоку як запоруку процвiтання. І називали ii заслужено – Золотим Рогом. А купцi зiвсюди, що з ними втiшалися бояричi руськi, услiд за простим людом, що усiм iм прислужував, називали цю затоку за старим звичаем персидських купцiв – „HALIC’“. Бо так межи собою люд iменував те мiсце, а не iнакше (прим. автора – воно й тепер називаеться – Галiч, i у нинiшньому Стамбулi табличку з назвою затоки Золотого Рогу знае кожен). Коли ж княжi пасинки i бояри, котрих погнали з Киева, шукали собi iншого пристанку, то знайшли вони перед самими Карпатами неприступний верх, а перед ним широку долину. Верх той омивав Днiстер, а саме мiсце нагадувало криву затоку Золотого Рогу. Поставили вони тут мури могутнi, а в них град стольний. Лише назвати не знали як. Бо хотiли мати не тiльки силу i багатство, але й славу – та таку, що затьмарить усi iншi мiста руськi, а рiвною стане самому Константинополю. Тодi-то й згадали про ГАЛІЧ, що то ЗОЛОТИЙ РІГ вiзантiйський, знаний ще з прадавнiх часiв персько-грецьких воен, – iмператорська ознака багатоi могутностi. Так i назвали вигнанi з Киева княжичi свое новозбудоване мiсто.

Один iз родовитих потомкiв, Ростислав, – той самий, якого вигнали брати, – з трьома синами своiми перенесли стольний град князiвства у Галiч, а онук його Ярослав Осьмомисл укрiпив володiння, i постало князiвство врiвень з Киiвським. Саме ж князiвство перебрало назву вiд граду столичного, бо кращоi собi бажати i не могло. Вiдтепер слава князiвства – ЗОЛОТОРОГОГО – почала примножувалася серед сусiдства незмiрно.

Коли ж прийшли владарювати у Галiч Рюриковичi з колiна Романовичiв, то князя Данила коронували на престол, i стали захiднi землi руським королiвством iз рогами, щоправда золотими. Ймення се уславило себе навiки у вiйнi з монгольським iгом: бо лише Золотим Рогам стало сили спинити навалу Золотоi Орди» (Manuscripta Haliciensia, A.D. MMIV).



Postscriptum secundum: Вiдтак, шановнi читачi, розважайте добре i знайте, що iстерична iстина непереможна. Про нас же, золоторогих пежофiлiв, думайте собi тепер як хочете. Одного лиш не думайте: що до написаного можна ставитися будь-як, чи нiяк взагалi. Бо таке взагалi – неможливе.



З мiста Пежо, 2012 р.




Кафе «Поминальне»


Мiста iз давнини виглядають непiдробно старезними, i зовсiм не з тiеi причини, що нема кому iх поновити. Бо поновити так-таки й нема кому. Але, блукаючи серед каменiв, обтесаних часом, i серед часу, затесаного у каменi, починаеш розумiти, що справжня iсторiя жодного оновлення не потребуе. Історичнi сценарii таких мiст плодять самi себе. Про деякi з них, забутi львiв’янами, надiйшов час нагадати. Принагiдно спiмнемо, що почерпнутi вони iз розповiдей панi Генi, яка знала про колишнiй Львiв геть усе – навiть i те, чого не вiдали анi архiви, анi хронiки. На жаль, вже давно ii нема, тож доводиться покладатися на сказане.

В одному iз заблудних мiсць пiдземного Львова у квiтнi 1789 року було закладено поминальне кафе пiд назвою «Locus omnius condolentis – Atributum Leopoli» або скорочено – «LOCAL». Мiсцина ця набрала одразу ж гучностi завдяки назвi та мiстичному флеру – i небезпiдставно. Побувати у поминальнiй атмосферi заради самоi поминальноi атмосфери стремiв усяк, а найперше заможнi гостi Львова зi свiтових столиць. Замовляли мiсця заздалегiдь, листами й усно, отож, слово «ЛОКАЛЬ» швидко i натурально увiйшло в ужиток, розповсюдившись у Австрii та Францii – спочатку, а вiдтак – всiма закутками Європи. Авжеж, словом «локаль» сьогоднi не здивуеш вже нiкого, i воно, втративши свiй первинний мiстичнуватий присмак, прижилося, розплодилося i стало банальним. Шкода лише, що такою долею грiшить чимало починань, породжених Львовом i не пом’янутих найперше ним же.

Та менше з тим. Кафе-локаль «Поминальне» проiснувало 125 рокiв з великими перервами: воно то вiдкривалось, то засинало не раз – аж до загибелi Австро-угорськоi цивiлiзацii; з нею ж воно пiшло у небуття. Що слiди його намагались вiдшукати окремi шукачi пригод сумнiвного штибу – це правда. Але слiд сказати, що кафе-локаль «Поминальне», як величнi пiрамiди чи перуанський пупець свiту в Куско, намiцно затаiло свою мiстичну силу, вiднайти яку таки не вдалося. Здаеться, едина лiтературна згадка про нього зашифрована в есеях Антонiя Павенцького, нiколи не публiкованих, аде випадково знайдених панi Геньою при переглядi фамiльних архiвiв.

Таемницi такого масштабу, як «Locus omnius condolentis», звiсно ж не залишають у спокоi iстинну допитливiсть. Отож, якби хтось мав непереборне бажання його вiдкопати, то вартувало б нагадати, що колишнiй стародавнiй доступ до львiвського пiдземелля було засипано у 60-х роках при Союзi Радянських Соцiалiстичних Республiк. Партайгеносе у Москвi думали, що у ньому продовжують снувати бандерiвцi i що вони мають намiр пiдiрвати обком партii, що могло бути i правдою. Тому вони лiквiдували усi входи до пiдземелля, так би мовити, «перекривши йому кисень». Однак реальнiсть, яка нiколи не пiдвладна партiйнiй дисциплiнi, знайде, як про себе сказати. Це про неi, романтичну i загадкову, розповiдав Станiслав Лем, описуючи часи свого навчання у гiмназii, звiдки тягнулися пiдземельнi проходи аж до Високого Замку. (Вiд другого пришестя советiв гiмназiя переназвана у школу № 8, хоча iм це анiчогiсiнько не дало; за 200 рокiв саме тут перевчилося 83 % усiх видатних i переконаних львiв’ян.)

Тепер про дiйсну, переказану панi Геньою iсторiю львiвського нутра. Було воно у своi квiтучi часи пiдземними променадами, якими найзаможнiшi родини, купуючи за хабара спецiальний дозвiл магiстрату, гонили на своiх каретах. Простiший люд ходив пристiнними вузькими хiдниками, потерпаючи вiд мажорiв: вони гасали так затято, що уся божевiльна ця бравада закiнчувалася прикрим травматизмом або й летальними випадками. Але не дивуймося. Тодiшнi львiв’яни, незважаючи на ризик бути придушеними пiд колесами, все ж надавали перевагу пiдземному мiсту: вулицi прикро пахли вiд помий i смiття, бо воно, за приписами Магдебурзького права, викидалося у внутрiшнi двори i розповсюджувало гидотливi та небезпечнi iнфекцii. Крiм того, приразливi випаровування Полтви – а вона тодi вважалася рiчкою – плодили комарiв i рiзнi усiлякi насiкомахи, якi виiдали терпiння мешканцiв Львова, i единою радою на таке було сховатися у пiдземне мiсто. (Потiм, якщо хто не знае, саму Полтву туди i загнали.) Центральний вхiд у пiдземнi вулицi був поблизу Успенськоi церкви i тоi ж таки 8-i школи. Далi йшла коротка магiстраль до широкоi площi пiд високим склепiнням – акурат пiд новозбудованим магiстратом, або нинiшньою Ратушою. Посерединi пiдземноi площi стояла мурована арка, вкрита у стилi ампiр жовтим металом. За задумом неперевершеного П’етро Нобiле, ампiрного короля австрiйськоi архiтектурноi традицii, золотом обкладали величезнi стилiзованi Роги, якi чашоподiбно впирались у склепiння центральноi променади. Саму ж арку називали «Європейська Брама»; а ми пам’ятаемо, що Львiв був столицею Золоторогого князiвства, яке спинило Золоту Орду перед навалою в Європу. Це вона, мiж iншим, спонсорувала тодi Львiв i надала золото на спорудження цього ампiрного чуда задарма, iз чистоi монархiчно-полiтичноi вдячностi за жертовнiсть золоторогих галичан у часи дикунськоi навали зi Сходу. Спорудження арки припадало на п’ятсот п’ятдесятi роковини вiд дня народження Львова, отож у 1806 роцi. Курйознiсть ситуацii з ii вiдкриттям нiбито була описана у «Gazette de Leopol» (перша друкована перiодика в Украiнi, що виходила французькою мовою у друкарнi А. Пiллера з 1 сiчня 1776 року). Позаяк зберiгся лише один ii нечитабельний екземпляр, то сьогоднi знаемо про те, що сталося, iз усних переказiв, якi циркулюють Львовом пiсля панi Генi. Так ось: центральна арка пiдземноi променади завалилася рiвно за 13 днiв до ii вiдкриття через розкрадання цегли! Буцiмто робiтники, iз мiсцевих, викладаючи арку, мiняли кожну другу-третю цеглу на каменi, а вкрадене продавали багатим львiв’янам для екстер’ерних потреб. Така була ота цегла гарна, спецiально iмпортована з Іспанii. Ще цiкавiше: за дванадцять днiв зведення арки i конструкцiя Золотих Рогiв були завершенi зусиллями будiвничих, закликаних iз Дрогобича, якi хотiли чесно заробити, бо жили у такiй бiдотi, що красти iм не було нiякого резону. За наказом мiста мiж цеглою арки заклали спори моху, який мав укрiпити склепiння брами навiчно, вiд чого, мiж iншим, i пiшла звичаева назва арки i брами – «мохната лапа магiстрату».

Вiд Золоторогоi брами вiдгалужувалися вулицi, вiд них – меншi й меншi, аж до вузьких провулкiв, якi закiнчувалися жвавими гешефтами i кнайпами. Усе це пiдземельне царство освiтлювали гасовi лампи (тодi iх також називали керосиннi), викуванi з мiдi та срiбла у майстернях вiрменського кварталу. Шкода, аде цi лампи у виглядi рогiв ви нiде не побачите: iще у 1912 роцi австрiяки продали iх нiбито у Швецiю для музею мореплавства, освiтлюваного iдучими смолоскипами. Гасовi лампи, однак, швидко вийшли з ужитку, тож i iх помiняли, вже на електричнi. Лише три з них вцiлiли; кажуть, що опинилися вони якимось дивом у кабiнетi директора лондонського летовища Хiтроу. Ось так.

Але ж уся оця заплутана iсторiя пiдземного Львова була б далебi не такою вартiсною, якби ми забули, про що велiла не забувати панi Геня. Уявiть собi, що гасовi лампи, а отже, й сам гас-керосин, були винайденi для Львова ще у 1679 роцi вiрменином Амвелом Лукiасяном. Майже 200 рокiв нiхто й подумати не мiг, вiд чого свiтяться пiдземнi лампи Львова. І весь цей час родина Лукiасянiв жила безбiдно, ховаючи таемницю виробництва нафти, аж поки у 1853 роцi Ігнацiй Лукасевич, аптекар i спольщений потомок роду Лукiасянiв, вiдчув щось недобре. Його партнер, такий самий аптекар, як i вiн, щось винюхав про гас-керосин. У таких випадках не чекають! Особливо коли маеш справу iз золоторогим галицьким другом. Наспiх Ігнацiй Лукасевич змушений оприлюднювати родинну таемницю, нiбито винаходить спосiб ректифiкувати нафту, i через два роки продае свiй патент спритному промисловцю Роберту Домсу. Вони разом будують нiбито перший у свiтi нафтоперегiнний завод (хоча насправдi сiм’я Лукiасянiв вiддавна гнала перероблену нафту промисловим способом). У 1877 роцi Лукасевич скликае у Львовi перший свiтовий нафтовий конгрес для публiчного визнання своеi нафтовоi першостi. А за кулiсами конгресу?.. Продае винахiд австрiякам. Уже тодi поговорювали небезпiдставно про те, що вiн мiг би продати патент арабам i вони збудували б центральний офiс ОПЕК не у Вiднi, а у нашому мiстi. Втiшати тут можемо себе лиш тим, що львiв’яне – люд iнтелiгентний, а iстинна iнтелiгентнiсть роздае iдеi та добро без претензiй на iсторичну вдячнiсть.

А що знаемо, врештi-решт, про саме кафе-локаль «Поминальне»? Що повiдала панi Геня? Власне кажучи, немало й небагато. Нiбито засновники, один з них – лiкар, а другий – скульптор, влаштували вiдкриття локалю з власними поминками при життi. Самi полягали у труни з дiрками у кришцi i слухали, що про них казатимуть добросердечнi люди. Затiя закiнчилась плачевно, запрошенi образились i кафе погромили. Наступнi власники виявились куди делiкатнiшими у помислах: оголосили поминальнi сiмпосii, себто бенкети на честь видатних iсторичних персонажiв з камерним ритуалом у виглядi коротких театральних спогадосюжетiв. При винi та добрiй кухнi – i цим завоювали публiку звiдусюди, а з нею i славу.

Але ж iсторiя кафе-локалю «Поминальне» так просто не закiнчилась. Рiч у тiм, що рокiв через сорок стали поширюватись дивнi розмови: буцiм той лiкар i той скульптор, котрi залягли у труни, аби послухати власнi поминки, ще досi живi, хоча iм давно вже перехилилось за сто рокiв. Ба бiльше, що обидва вони повнi розуму i сил – так, нiби смерть нiяк не знае, як до них пiдступитися. Тодi наступнi власники (бо попереднi повмирали) вирiшили перевiрити магiчну силу кафе-локалю, замовивши i собi труни з дiрками. Але обдурити смерть iм не вдалося, бо кафе напередоднi запланованоi iмпрези затопили грунтовi води пiд час шаленоi зливи над мiстом. Знак цей був настiльки промовистим, що вiдновлювати кафе вже нiхто не наважувався ще рокiв зо тридцять, аж поки знайшлися спритнi гендлярi з Личакiвського цвинтаря, якi вiдновили кафе-локаль для заможних родин, аби тi могли вiдбути поминки пiсля поховання. З тим кафе «Поминальне», яке у мiстi перейменували на «Помиральне», поступово кануло в Лету.



Postscriptum tertium. Смерть поважае лише правдивих i безжалiсно карае усiлякi плагiати.



Львiв, весна 2016




Постмодерний Дездемон i нiмфетка Отела


Як не дивно, але iсторiя всесвiтнього постмодернiзму не лише була заснована в районi Кракiвського базару, але своiми химерними переплетеннями тiсно пов’язана зi славним меценатом Львова та всiеi Галичини – безсумнiвним модернiстом Робертом Домсом. Що поеднання перипетiй Домсового життя i поява постмодернiзму як рушiйноi сили соцiальних перетворень другоi половини XX столiття, так би мовити, не лежать на поверхнi, зовсiм не дивуе. Адже для того аби вiднайти прихованi рушiйнi сили модерних переконань Роберта Домса (про якого ми знаемо хiба що з реклами завдяки розповсюдженому у Львiвськiй областi пиву) i вiдомоi глобальноi iдеi постмодерну (про яку ми не знаемо нiчого взагалi), необхiдно зануритися у бездонну темряву позасвiдомих перипетiй. А це вже справа суто психоаналiтична. На жаль, нинiшнi психоаналiтики за кожне сказане слово, незалежно, правду вони прорiкають чи нi, вимагають оплати – i немалоi. Позаяк заплатити iм за потребу у з’ясуваннi iсторичноi правди не дозволяе сумлiння, то й на допомогу iхню у нашiй iсторii розраховувати годi. До того ж про суттевi речi вони говорять мало, або й того бiльше – професiйно натякають, що мовчання iхне важить-вартуе бiльше, нiж навiть золото. Тому-то й доведеться нам чемно описати, як воно було, а психоаналiтичнi заглиблення у тлумачення позасвiдомих мотивiв просто «мати на увазi».

А було це так. Свою блискавичну фiнансову та емоцiйну кар’еру молодий ще Роберт Домс розпочав у Львовi iз вдалих експериментiв промислового фальшування кави пiд виглядом напою з цикорiю. Прикметно, що цей перший успiх мав неабияке прогресивне iдейно-комерцiйне пiдгрунтя: випуск «кави» iз цикорiю Домс спритно приурочив до подiй Великоi франко-нiмецькоi революцii 1848–1849. Вiн зумiв вiдчути новi часи, вiщованi революцiйними вiтрами, вiдчув прихiд на сцену iсторii нових людей та прийдешнiх iдей – i тут же розпродав свiй напiй, здебiльшого постреволюцiйнiй голотi, жадiбнiй до усiляких, зокрема дешевих, але обов’язково «панських трункiв». Упiймавши у такий спосiб прогресивнi тенденцii свого часу та отримавши впевненiсть у майбутньому, вiн взявся за великi, воiстину модернiстичнi справи. Скупив частину нафтових родовищ у Бориславi, у аптекаря Лукасевича та хiмiка Зеха – патент на iхнiй епохальний винахiд ректифiкацii нафти (якому судилося змiнити свiт), рацiоналiзував постачання продуктiв у мiсто i винайняв експерта-футуролога – знаменитого провидця Памва Дзиндру. Той, враховуючи суму гонорару, напророчив очiкуване майбутне для бензину, асфальту й озокериту, а у виглядi бонусу – так, мiж iншим, сказав, що найвищоi слави можна зажити дякуючи пиву. Було це наприкiнцi 50-х XIX ще столiття. І що? Роберт Домс, в душi котрого роiлося вiд непосидючих вiзiй, невдовзi перетворив Львiв та його околицi на наймодернiшу промислову провiнцiю свiту: поставив млини, вiдкрив свердловини, налагодив постачання бiтуму, парафiну, муки i продовольства, а головне – бiля самого Кракiвського базару реорганiзував броварню i залив Австрiю та Пруссiю золотистим i чорним пивом. Грошi, як прийнято було тодi говорити, текли рiкою, i Роберт Домс – цiлком логiчно – закохався у просту, але прегарну дiвчину з того ж таки базару.




Далi розгортаеться перiод його емоцiйноi кар’ери, щоправда, менш вдалоi, нiж попередня. Душа його, будучи закоханою, втрачае прагматичну еластичнiсть, розчулюеться, а вiдтак (без будь-якого психоаналiзу ясно)… вiн кидае осоружну експлуатацiю робiтникiв та селян, подаеться з коханою свiт за очi шукати пригод, за що впадае у сiмейну немилiсть (ймовiрно, але недостовiрно). Любовна iсторiя ця, за едино можливою версiею, завершуеться сумнозвiсними пiдозрами у невiрностi, iдеями ревнощiв та не до кiнця з’ясованим фатальним фiналом. Вiдомо, одначе, що повертаеться Домс до Львова сам, у глибокiй меланхолii, внаслiдок чого вiдкривае у мiстi притулок для зубожiлих, старих i хворих винахiдникiв, митцiв та лiтераторiв – словом, усiх, обдурених долею i родичами. Щось на зразок Пританеi у Стародавнiх Афiнах, куди просився Сократ перед стратою.

Пiсля Першоi свiтовоi вiйни, коли Роберта Домса вже не стало, а ресурси закладеного ним фонду повичерпувались, притулок поволi перетворився на нiчлiжку для шахраiв i злодiiв, а Кракiвський базар – на знаний по усiй Галичинi батярський район. Позаяк перед Другою свiтовою вiйною до Львова («за неимением лучшего») вдерлися совети, то найперше, за що вони могли взялися, – почати нищити будь-якi прояви мiсцевого прогресу та модернiзацii, вiрнiше iх носiiв – свiдомий та несвiдомий галицький нацiоналiзм. Свiдому iнтелiгенцiю повивозили укрiпляти Сибiр, а розсадник iдейно несвiдомого батярства – Домсiв притулок – злiквiдували. Мiсцевi шахраi та злодii мали тепер вiдвикати вiд буржуазного стилю життя i вливатися у советський свiт будiвникiв комунiстичного кримiналiтету. З усiма iншими притулок змушений був покинути i вiдомий своею аморальною екстравагантнiстю талановитий бандит на iм’я Дездемон. Куди вiн зник i як вдавалося йому продовжувати шахраювати i красти за нiмцiв, а вiдтак знову за советiв, пояснити не змогли б i найталановитiшi львiвськi психоаналiтики (хоча деякi принаймнi стверджують, що знають геть усе). Те що розповiдають люди, щиро кажучи, вражае: Дездемоновi вдавалось не лише обкручувати навколо пальця комунiстичних прихвоснiв, але й купувати лояльнiсть у сталiнського НКВС. Лише пiсля смертi тирана Дездемон легалiзувався i розпочав цивiльне життя. Нiхто б тодi не здогадався, що такi здатностi Дездемоновi були наслiдком новоi iдеологii, ще ним до кiнця не усвiдомлюваноi, бо надто вже вона випереджала час i фiлософську думку всього свiтового сучасництва. Це вона – iдеологiя майбутнього, – дрiмаюча в надрах його галицькоi за формою та львiвськоi за змiстом душi, надавала йому сил та наснаги пристосовуватись як до усього старого, так i до новiтнiх вiянь повоенного свiту. Виразником цiеi iдеологii Дездемоновi судилося стати за особливих обставин.

Отож, знищивши притулок Роберта Домса, а з ним усi модернiстичнi починання у Львовi, совети, не вiдаючи, що натворили, заклали доленосний фундамент iдейного руху, який врештi-решт iх i поховав.

На той час Дездемон виглядав кремезним фраером, i на вигляд йому було за п’ятдесят. Сям-там на його тiлi були порозкиданi слiди бувалого красеня, i вiн цим пишався. Насправдi нещодавно йому виповнилось шiстдесят, отож зовнiшнiсть його спiвпадала з його позiрною моложавiстю – мабуть, тому, що неприховувана фраеруватiсть його душi iнодi бувала надмiрною. Вiн вирiс та виховався у типовiй сiм’i, прибазарного району i батька свого не знав. Той, аферистичний потомок зубожiлого шляхтича, нiбито утiк в Канаду ще перед вiйною через звинувачення у намiрах скоювати сексуальнi збочення. Мати Дездемонова, миловидна та округла заручниця долi, була уособленням пожадливих страждань i походила з давньоi родини iнтелiгентiв, схибнутих на творчостi Леопольда фон Захер-Мазоха. Вона страждала мрiйливо та самовiддано, щойно випадала нагода, а позаяк вiльного часу для будь-чого iншого iй не вистарчало, то маленький Дездемончик розвивався, як бадиллячко пiд копитами великоi рогатоi худоби. Рокiв з шiстнадцяти за ним числились дрiбнi шахрайства, доведення до iстеричного припадку медсестри у лiкарнi Шептицького, аморальне обмацування кондукторки трамвая № 12, випадки брутального ексгiбiцiонiзму на Високому Замку перед цнотливими теличками, жорстоке вбивство двох сусiдських крiликiв, а крiм того – усiляке iнше свавiльне життя.

Однак успадкований езотеризм його натури та мiськi традицii взяли свое, i дорослий та статечний Дездемон не мiг далi залишатися натуральним фраером (а з нiмецькоi це – нежонатий претендент на осiмейнення). Вiн зустрiв Отелу. Першу красуню району. Одразу ж iхнi серця запалали, наче два мiфiчних бенгальських вогнi серед буденноi мряки. Йдучи незримими слiдами Роберта Домса, Дездемон i красуня Отела закрутили такi страстi-мордастi, що незабаром набули слави найжагучiшоi пари далеко за межами рiдного Львова. Принагiдно вони оженилися, здобулися на власне помешкання навпроти Кракiвського базару i зажили сподiваннями на тихе, сумирне та безтурботне майбуття.

Треба, однак, сказати, що про Отелу вiдомо дещо бiльше, нiж про фатальну коханку Роберта Домса. Рокiв з дванадцяти Отела користувалась заслуженою репутацiею нiмфетки, i про неi розгулювали гучнi легенди не лише на обочинах площi Ринок, але навiть на Левандiвцi. Ходили i такi плiтки, начебто Отелинiй матерi циганка з Пiдзамча нагадала, що ii доня-красуня покладе свою молодiсть на олтар слави, але який i коли – не сказала. Отож Дездемон, зустрiвши Отелу шiстнадцятирiчною, сподiвався, що вдасться йому виплекати з Отели жiнку вiрну i терпеливу i що отим олтарем слави для неi буде вiн сам. А що вдарило йому тодi шiстдесят, то доля iх, без зайвих сумнiвiв i усiлякого психоаналiтичного туману, була iм написана наперед. Лише вони самi цього не усвiдомлювали, бо анi в школi, анi будь-деiнде не вчились, жодних книжок не читали, а вiдтак класичних сюжетiв – не вiдали.

Отелi життя з Дездемоном, як не дивно, подобалось. Вона сидiла вдома, готувала себе до зустрiчей з Дездемоном, мрiючи про спiльнi з ним вечори та плекаючи свою засмаглiсть у промiннi кварцовоi лампи, яку недавно Дездемон вкрав у фiзiотерапевтичному кабiнетi. До того ж вона була ще й практичною жiнкою i тому дiтей не народжувала, аби надарма не псувати шкiри та iнших частин свого чаруючого тiла. Дездемон працював як вiл i забезпечував усi примхи коханоi дружини. Вони вiрили одне одному беззастережно, i, поговорювали, – не було людей, щасливiших за них.

Проте злий та заздрiсний фатум не бажав пробачити iм такого безтурботного щастя. Того трагiчного вечора Дездемон ледве притягнув ноги: давався взнаки артрит, та й зловживання юних лiт не минули безслiдно. До того ж пiсля численних травм голови вiн ставав усе нестриманiшим та дратiвливiшим.

Отела мило йому всмiхнулась, але цього дня такий знак уваги Дездемона обурив, бо йому привидiлося щось «кривувате» не лише в усмiшцi коханоi, але й у ii морально-естетичнiй поставi. Якась зловiсна думка промайнула мiж пiвкулями його мозку, вiн буркнув щось негречне, вiд чого Отела затопила себе гiркими сльозами, кинувши на пiдлогу шкарпетки Дездемона, що iх вона якраз церувала. Зрештою, нiчого iншого вона й не вмiла, а тому Дездемоновi врештi-решт стало ii шкода, що вона так нестямно плаче. Вiн запросив ii повечеряти; вони випили пляшку горiлки i сiли дивитися кiно по телевiзору через велику лiнзу, тиждень тому «роздобуту» Дездемоном у знайомих з «Електрона». І це був iх останнiй вечiр разом.

Через одну годину сорок сiм хвилин Дездемон зненацька накинувся на Отелу i задусив ii на смерть.

Пiд час прослуховування справи у судi було зачитано висновок судовопсихiатричноi експертизи, де Дездемона було визнано осудним, а сам випадок квалiфiковано як огидний розлад особистостi. Нiчого дивного – йшлося у судовому висновку, бо ж фатальний фiнал для Дездемона та Отели був заздалегiдь передбачений. Неодноразово пiдкреслювалося, що мати Дездемона впродовж усього життя лише вдавала iз себе мазохiстку, але слiдство виявило, що серед сусiдiв та iнших мiщан вона мала славу спецiалiста з вiдрiзання голiв курам i патрання нутрощiв. І що мазохiзм ii, як i позiрнiсть Дездемона у всьому його ествi, маскували демонiчну схильнiсть до садистичних нападiв, особливо супроти найближчих. Суд встановив також, що батько Дездемона втiкав у Канаду не лише вiд законного переслiдування, а ще й вiд своеi, по-галицьки витонченоi жiнки-садистки, яка виiла йому печiнки. Крiм усього, iнформацiя, надiслана з-за океану, переконливо та лаконiчно свiдчила, що у Канадi батько Дездемона таки почав виявляти своi давнi дегенеративнi нахили, примушуючи молодих емiгранток з Індонезii та Ефiопii до нетрадицiйних сексуальних витiвок. Натякнули, мiж iншим, що помер вiн у 1951 роцi у в’язницi вiд гострого нападу сумлiння.

Пiсля винесення вироку Дездемоновi – а суд затвердив довiчне ув’язнення – нiхто з присутнiх не мiг збагнути, чому щасливе це кохання завершилось такою промовистою трагедiею. Тому прокурор, надаючи Дездемоновi останне слово, попрохав його пояснити, що ж насправдi сталося. Газети потiм злiсно писали, що прокурор порушив процедуру i що, запитуючи Дездемона, намагався з’ясувати якiсь своi власнi комплекси та проблеми.

А Дездемон таки зiзнався: того фатального вечора, коли вони дивилися кiно по телевiзору, показували фiльм про «Отелло та Дездемону», i вiн раптово зрозумiв, що мати спецiально дала йому жiноче iм’я, аби вирiзнити себе серед втомленого липкими традицiями львiвського панства. Такий егоцентризм матерi i така зневага до його психологiчного самовизначення обурили його безмежно. Отож, дусячи кохану, вiн думав лише про те, аби власноруч покласти край усяким модерним витребенькам галицького жiноцтва. Вiн дусив, аби вiдновити iсторично-культурну справедливiсть, i що усвiдомив вiн це, дякуючи фiльму по телевiзору. Заради такоi iдеi вiн, здеморалiзований потомок львiвськоi шляхти та iнтелiгенцii, i повинен померти у в’язницi як виразник новоi фiлософii – постмодернiзму, покликаного виправляти усi упущення сучасного культурного занепаду. Саме так i сказав: «Протестую проти ваших модерних прибамбасiв i умру як переконаний постмодернiст!» І цi слова увiковiчнили його.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleksandr-f-lc-pavenckiy/storichn-buydi-lvova-f-losofsk-kazki-dv-rnicha-cp-lka-zb-rnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.