Книга - Білеско, або Чарівні двері

Бiлеско, або Чарiвнi дверi
Ірина Анатолiiвна Горшкова-Мищенко


Хто такий Бiлеско? Черепаха, кiнь, чи може кiт? Яку таемницю приховуе фiолетовiй туман та про що говорять квiти, а також про те, як потрапити до краiни бажань. Пригоди дiвчинки у казковiй краiнi, де вигадка переплiтаеться з реальнiстю.





Бiлеско, або Чарiвнi дверi



Ірина Анатолiiвна Горшкова-Мищенко



Иллюстратор Юлiя Володимiрiвна Іванова



© Ірина Анатолiiвна Горшкова-Мищенко, 2018

© Юлiя Володимiрiвна Іванова, иллюстрации, 2018



ISBN 978-5-4493-1352-2

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero




I. Подарунок на День народження







Є на свiтi одна чудова краiна назву якоi я не пригадаю, та здаеться називають ii Краiною Пригод. Не дивуйтесь, якщо бiльшiсть людей (а особливо дорослих) нiчого не знають про iснування такоi. Цю краiну ви не знайдете на картi i не вiдшукаете за компасом. Та побувати там можливо, якщо маете велике бажання, звiсно. В цiй краiнi трапляються рiзнi дива i неможливе стае можливим. Потрапляючи до неi люди починають бачити речi, якi ранiше не бачили i не дивуються нiчому. Якi пригоди на мене там чекають? – запитаете ви. Терпiння, друже, вони звiсно будуть. Але на все свiй час. Головне – бути готовим до всього i нiчого не боятись. Бо лише смiливi та вiдважнi, а ще тi, хто мае щире серце, можуть пройти через всi випробування та перешкоди, здобути те цiнне, що допоможе iм перемагати.

Що ж, ви готовi туди потрапити? Ви, звiсно, ще не знаете де ця краiна. А можливо вагаетесь в користi такоi подорожi. То ж спершу пропоную послухати iсторiю однiеi дiвчинки, яке була там, i з якою трапились тi дива, що ми називаемо казками.

Одного осiннього вечора сiм'я Марii Прудько зiбралася за святковим столом. Проте тут були не лише дорослi, а й дiти. Смiх, галас, розмови та весела музика злились в едину симфонiю. І було справдi весело бо це ж було день народження Марii. Обкладена подарунками вона сидiла мов маленька принцеса i приймала привiтання. Хоча, як вважала сама Марiя, вона вже зовсiм не була маленькою, бо сьогоднi iй виповнювалося 12 рокiв.

– Оленко, рада, що ти прийшла. Я так чекала.

– Чесно кажучи, Марiе, я й не сподiвалась. І побуду у тебе десь до сьомоi, бо ми сьогоднi ж всiею родиною вiд'iджаемо.

– Як то, сьогоднi? Я з тобою майже не розмовляла. Надiюсь ти будеш не довго, а коли повернешся, ми зберемося з тобою i ти все менi розповiси.

– Та, нi, мабуть не зберемося, а може колись, звiсно Та не думаю, що скоро, бо розумiеш: я, ми, в загалом…

– Олено, що ти там говориш, не розумiю. То коли ти кажеш повернешся?

Олена не знала, що й говорити. Вперше в життi iй було так важко. Наважившись, вона пiдняла своi синi очi i випалила:

– Ми iдемо назавжди, Маню. Повiр, менi також дуже прикро…

– То ж, значить, ми бiльше не побачимось?

– Ну чому, ти можеш приiжджати до мене в гостi. Ти знаеш. Я завжди тобi рада. І на лiтнi канiкули ми знову таки приiдемо, я не певна, звiсно, але…

Тут вона не договорила, бо Марiя, яка до останнього хотiла не показувати свiй вiдчай, заплакала. Здаеться свято було зiпсоване. Нiчого не радувало: нi нова рожева сукня, про яку вона так мрiяла i яку iй все-таки мама купила в подарунок, нi цей величезний торт, який височiв на столi облiплений трояндами та метеликами, нi татiв фотоапарат в срiблястiй упаковцi, навiть квiти в вазах здавалися не такими ароматними i зовсiм не весело похнюпили головки.

– Ну що ж – нарештi вимовила дiвчинка – думаю тобi сподобаеться на новому мiсцi.

– Можливо й сподобаеться. Та я все рiвно тебе не забуду.

Дiвчатка обнялися. Їм було все-таки гiрко розлучатися, вони стiльки часу провели разом, ходили до однiеi школи, навiть сидiли поруч. Іншi, похнюпивши голови, стояли бiля них. Їм також не хотiлося, щоб Олена iхала, хоча, з iншого боку, мiсце «Мiс школа» стане вакантним i хто знае, можливо хтось iз них його посяде. Та й Марiя, яка весь час проводила з Оленою, можливо буде нарештi бiльше уваги придiляти iм. Бо чим вони гiршi?

За такими роздумами непомiтно пролетiв час i в дворi засигналила машина. По Олену приiхав тато i вона ще раз попрощавшись сiла i поiхала в мiсто, де на неi чекало зовсiм iнше життя.

Ще трохи i гостi зовсiм розiйшлися по домiвкам а Марiя залишилася сама сидiти у вiтальнi. Посiрiло, на небi зiбралися хмаринки, а згодом пустився дощ. Проте Марiя здавалося не помiчала, що вiдбуваеться навколо. Вона байдужо дивилася у вiкно, коли це десь пролунало:

– М'яв, м'яв, м'яв..

Голос був такий вже жалiбним, що Марiя визирнула у вiкно i побачила маленьке, бiленьке кошеня яке мокло пiд дощем. Звiдки вiн мiг взятися? Нi в кого з сусiдiв немае котiв. Довго не роздумуючи дiвчинка вибiгла надвiр i стала гукати:

– Киць, киць, киць, маленький. Не лякайся, я тебе не образю, iди до мене.

Та кошеня зовсiм не реагувало на ii слова. Проте i з мiста нiкуди не йшло. Дiвчинка наблизилась до нього й тут воно побiгло до кущiв малини та зникло в гущавинi. Марiя побiгла слiдом. Кошеня не чекаючи поки дiвчинка вiзьме його до рук, залiзло пiд куща й дивилося на неi своiми великими зеленими очима. Пробираючись крiзь зарослi малини, Марiя нарештi дiйшла до нього. Але й тут цей пухнатий бiленький м'ячик, який зовсiм намок вiд дощу, побiг собi далi.

– Куди ж ти тiкаеш? На твоему мiсцi я б зупинилася. Зовсiм не розумно в таку погоду мокнути на вулицi. А вдома я наллю тобi молока.

Кошеня немов почуло i зупинилося. Марiя також. Їй вже набридло йди через цi зарослi. Листя було мокре i не приемно прилипало до тiла, стеблi болюче кололи ноги. А сукня: вона була геть зiпсована! Великi цятки бруду були скрiзь. Дiвчинка намагалась придумати, що вона скаже вдома мамi. Їi роздуми перервав чийсь голос:

– Бiлеско, де ти ходиш? Ми тебе всi шукаемо.

Хто це розмовляе? Не було видно жодноi душi. Марii стало цiкаво, вона здогадувалась, що Бiлеско це й було те кошеня, за яким вона так довго гналася. Та ще було цiкаво чие воно. Марiя попрямувала в той бiк, де чувся голос i раптом зупинилася. В тiй сторонi де завжди була огорожа тепер виднiлась хвiртка. Вона була вiдкритою i кошеня вбiгло до неi. Дiвчинка поспiшила за ним. Зайшовши, вона побачила iнший сад, який ранiше нiколи на бачила. Дощ закiнчився, але тут, здавалося, його й не було. Дзвiночки, ромашки, троянди i ще якiсь чудернацькi квiти росли тут i там. Багато дерев, як великих, так i дуже маленьких, росли в цьому саду. Було дуже сонячно i не звично. Марiя вирiшила пiти далi. Вона й помiтить не встигла куди дiлося кошеня i того, хто його кликав також не було видно. Та вже кошеня ii бiльше не цiкавило. А от сад – iнша рiч. Вiн був дуже незвичним. i що цiкаво, ранiше вона його тут не бачила, хоча ii сiм'я жила на цьому мiсцi вже близько десяти рокiв.

Стежка, по якiй вона йшла, повернула налiво i дiвчинка почула якийсь галас.

– Це все я, це завдяки менi, стiльки я зробив!! Правда супер? Похлопайте, похлопайте!

Перед собою Марiя побачила галявину де були досить дивнi iстоти. Зростом вони були маленькi, довгi руки вони складали на грудях, немов не знаючи де iх дiти. Обличчя випромiнювало впевненiсть i якусь не зрозумiлу гордiсть. Їх було не так вже й багато, проте стояли вони колом в серединi якого був один iз них. Саме вiн виголошував цi слова.

– Так, так, – промовляв вiн впевнено – завдяки менi. І всi ми тепер будемо жити винятково щасливо, бо я, присягаюся, що все, що було зроблено мною, буде на благо менi, тобто вам…

Тут вiн затих, бо побачив Марiю, яка досi стояла тихо i спостерiгала цю дивну картину.

– Агов, дiвчино, iди сюди. Так, так, я до тебе звертаюся.

Марiя несмiливо пiдiйшла i тихенько привiталась.

– Де ти взялася така кумедна i недоладна? Подивiться, якi в неi маленькi руки, i якого вона великого зросту!

На Марiю, здавалося, дивилися й справдi як на диковину. Вона не знала, що вiдповiсти на це зауваження, тiльки сказала перше, що iй прийшло в голову (бо зрештою треба ж було щось казати).

– Вибачте, ви не бачили бува бiлого кошеняти.

– Сiрого слоненяти? Де ти таке чула, щоб в Адверландii жили слоненята.

– Та нi, ви не зрозумiли, я сказала, що…

– Сало? І цього дива в нас немае, проте можемо запропонувати листя дикого плюща, який мае чудовий запах стиглоi динi, а ще в нас е чудовi археоiди. Вже до речi достигли.

– Та нi, не треба, я пiду собi.

– От дивна, та де ти iх знайдеш? Вони е тiльки в нас.. А ще ти менi знадобишся. Пiдiйди ближче.

Марiя пiдiйшла.

– Ти дiвчино повинна мене пiдтримати i похвалити. От скажи, правда я найкращий носiй камiння з одного мiсця на iнше?

– Та я не знаю…

– Бачите, навiть вона, ця кумедна iстота, знае, що я найкращий.

– Та я взагалi вас вперше бачу

– Що ти говориш? Що навiть кращих за мене не бачила? О, це дiйсно правда, хороша дiвчинка.

Всi iншi пiдхопили – хороша, хороша…

– Та нi, послухайте, менi треба звiдси вийти.

– Так, тобi треба з нами йти, бо тiльки з нами тобi буде добре.

Всi iншi – добре, добре…

Тут Марiя злякалася по-справжньому. Вона бачила, що вони ii не розумiють, i всi ii слова перекручують. Бiльше того, вони були впевненi, що вона пiде з ними i плигали навколо, виражаючи свою радiсть. Тут дiвчина вдалася до хитрощiв. Вона пiдняла з землi палку i кинула в бiк.

– Дивiться, там щось е

– Хтось псуе? Що псуе?

Доки вони розглядали те мiсце, куди мала впасти палка, Марiя побiгла що е сили. Вона давно так швидко не бiгала. Не наважуючись повернутись назад, вона все ж чула iх голоси.

– Наздогнати, повернути, заставити поаплодувати, похвалити, дивне створiння. Догнати…



II. Коли здiйснюються бажання?








Нарештi Марiя була вiд них далеко i зупинилася щоб трохи перепочити. Вона бiгла хвилин десять не розбираючи дороги, не звертаючи уваги на галявини, якi вона пробiгала. Коли сили у дiвчинки закiнчилися, вона нарештi зупинилася. Їi очам вiдкрився гарний краевид. Проте щось в ньому було незвичне. Але що? Так, тут росли дерева i квiти, зеленiла трава i спiвали птахи, але дерева не були схожi на звичайнi дерева. І квiти мали чудернацьку форму. Марiя пiдiйшла до деревця, що формою своею нагадувало башту i знесилено сiла. Обiпершись об стовбур вона поклала руки на колiна i подумала, що було б добре, якби тут поблизу був струмок, бо вже дуже хотiлось пити. Раптом вона почула плескiт води. Пiднявшись, вона дiйсно побачила джерельце не далеко вiд того мiста, де вона сидiла. І це було дивно, бо дiвчинка була впевнена, що не бачила його тут. Та Марiя вже не так дивувалась всiм чудесам, бо трохи звикла до них. Попивши води, дiвчинка знову повернулася до деревця. Вона не знала нi де вона, нi куди iй слiд йти. Та ще iй хотiлося iсти i вона стала оглядати, чи немае на деревi якихось плодiв. На велике здивування Марii вона побачила грушi. « Дивно – мiркувала вона собi – хiба це дерево – груша? Краще б тут росла яблуня». Не встигла вона так подумати, як вiдразу на деревинi з'явились яблука i такi вже гарнi та соковитi, що рука сама потягнулася до них. Вони з'iла яблука i забажала шоколаду. І зовсiм не здивувалася, коли побачила його на кущi. Тут Марiя зрозумiла, що ii бажання здiйснюються i дуже зрадiла. Вона думала, що б iще загадати i пiшла далi. Нарештi пригадала: вона хотiла морозива. Але нiде його не бачила. Дiвчинка навiть промовила вголос: «Хочу морозива!». Але нiчого не вiдбулося. Як то так? Трохи помiркувавши, вона вирiшила повернутися до того мiста, де почалися виповнюватися ii бажання, пiд те саме дерево. Вона знову повторила тi ж самi слова, i знову нiчого не вiдбулося. Марiя зовсiм засмутилася i знову сiла пiд деревину. Що далi? Дiвчинка геть заплуталась. І тут – от диво – в ii руцi з'явилося морозиво. Як вона зрадiла! Вона пiднялася i стала кружляти з ним на мiсцi. З'iвши його, дiвчина забажала ще i ще. Поiвши досхочу, вона знову подивилась на цiкаве деревце. І тут Марiя зрозумiла, що ii бажання виповнювалися тiльки тут. Це дерево, мабуть, було чарiвне. І дiйсно так. Дiвчинка ще побажала, щоб ii сукня стала чистою, новi банти i навiть окуляри вiд сонцю i це все вiдразу ж з'являлося в неi. Потiм iй це набридло. Бажання, здавалися однотипними i простими. От якби щось грандiозне!

«Я тут зовсiм сама, – думала Марiя – от якби когось зустрiти. Бажано доброзичливого».

Звiдки не вiзьмись, з'явилися хлопчики, дiвчатка. Вони посмiхалися i про щось розмовляли. Тут вони побачили Марiю i пiдiйшли до неi.

– Яка дiвчина! Погляньте! Як тебе звати?

– Марiя – вiдповiла вона нiяково.

– Ти, мабуть прийшла до нас iз Острова Досконалостi?

– Дивний острiв Вперше чую Нi, нi, я з мiста Н., i, здаеться, заблукала.

– Так ти шукаеш свiй дiм?

– Шукаю.

– Ми знаемо де це i обов'язково тебе вiдведемо.

– Справдi? Буду вдячна.

Про себе дiвчинка подумала, що цього разу iй також слiд бути обережною, бо ще не вiдомо, чим може повернутися для неi ця подорож.

Проте вона впевнено пiшла за ними бо вже дуже вони видалися добрими та привiтливими. В дорозi дiти роззнайомились. Звали iх правда дивно: Агнеса, Роза, Пава та Сейму. Марiя подумала, що дiти загалом з iншоi краiни, а розмовляли вони так, немов, як мiнiмум, з iншоi планети. Вони безупинно нахвалювали Марiю, ii красу, розум, вишуканiсть та простоту. З першим можливо ще було важко сперечатись (хоча Марii було нiяково, бо в присутностi цих дивних дiтей iй зовсiм не здавалося, що вона виглядае привабливо), що до iнших речей, то дiвчина дивувалась, як вони могли оцiнювати ii, вони ж були знайомi хвилин десять, а вже з такою легкiстю оцiнили те, про що зовсiм не знали. Мiж iншим, здивування в розчарування не переросло, бо дiвчинцi завжди хотiлося, щоб ii цiнували i тут, нарештi, ii мрii почали збуватися. Їй прийшла ще одна iдея: а що якби вони повнiстю слухали тiльки ii, вона б з легкiстю змогла б верховодити, а в школi вона потiм би з гордiстю розповiдала, де вона була i як ii сприймали. Тодi б усi дiзнались, що вона не просто маленька сором'язлива дiвчинка, а дiйсно лiдер з великоi лiтери. Поки Марiя так мiркувала, цi задуми подобалися iй все бiльше i бiльше. Та не було нiякоi впевненостi, що цi дiти будуть ii слухати, та й вiд дерева бажань вони вiдiйшли вже надто далеко. Все ж варто спробувати.

– А що, якщо нам i справдi пiти на той Острiв Досконалостi, про який ви менi розповiдали, – сказала Марiя.

– Так ми i йдемо туди, – вiдповiла Агнеса, посмiхнувшись. Ми знали, що тобi обов'язково захочеться на нього потрапити, бо це самий гарний острiв з усiх, якi взагалi можуть iснувати.

– А хто там живе?

– Там живуть такi ж самi досконалi хлопчики та дiвчатка як i ти. У кожного е свiй дiм i сад. Та що я тобi буду розповiдати, ти скоро сама все побачиш.

– Ти забула сказати, Агнесо, що незабаром ми будемо вибирати королеву Острова. Ото буде свято! Пiсля святкового салюту буде карнавал, потiм ми будемо грати в рiзнi iгри, а переможцi, крiм того що завоюють прихильнiсть новоi королеви, стануть ii помiчниками.

– Ну годi тобi, Сейму все описувати, – сказала Роза. Нашiй гостi потiм буде зовсiм не цiкаво.

– Та нi, напроти. Менi вже дуже цiкаво! Розкажiть щось iще!

– А iще на Островi дуже багато шоколадних дерев всi жителi мiста можуть iсти солодощi досхочу. А iще, iще….





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/irina-anatoliyivna-gorshkova-mischenko/bilesko-abo-charivni-dveri/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.