Книга - Унікальні сторінки географії. Визначні географічні відкриття

Унiкальнi сторiнки географii. Визначнi географiчнi вiдкриття
Андрiй Геннадiйович Ковальов

Олена Петрiвна Цацко

Валентина Маркiвна Скляренко

Валентина Валентинiвна Мiрошникова


Шкiльная бiблiотека украiнськоi i зарубiжноi лiтератури
Історiя людства тiсно пов’язана з iсторiею географiчних вiдкриттiв: завдяки пошуку шляхiв до нових земель починали спiлкуватися народи, розширювалися межi заселеного свiту – ойкумени. Для давнiх шумерiв, грекiв, египтян таке спiлкування означало розвиток культури, збагачення скарбницi знань про свiт. А чи можна переоцiнити значення епохи Великих географiчних вiдкриттiв (кiнець XV – початок XVII столiття), пiсля якоi европейська цивiлiзацiя поширилася на новi материки!

Розповiдi про подорожi мандрiвникiв iнодi нагадують пригодницький роман, iнодi – детектив, а подеколи перед читачами постають справжнi трагедii… Бо за кожним пройденим кiлометром, за кожною стертою бiлою плямою – життя людей, якi присвятили себе однiй метi: дiзнатися, що там, за обрiем. У цiй книжцi ви зустрiнетесь iз видатними мандрiвниками, чиi iмена золотими лiтерами вписанi в iсторiю людства: Христофор Колумб, Фернан Магеллан, Девiд Лiвiнгстон…

Завдяки зусиллям тисяч i тисяч вiдважних дослiдникiв на сучаснiй картi свiту немае бiлих плям. Втiм, люди, якi вважають, що на нашiй планетi вже не залишилося недослiджених куточкiв, помиляються. Вiдкриття тривають: на морському днi, у величезних лiсах Бразилii, у печерах та на гiрських вершинах… Отже, кожен з вас мае шанс зробити свое географiчне вiдкриття.





Унiкальнi сторiнки географii. Визначнi географiчнi вiдкриття



© В. М. Скляренко, В. В. Мiрошникова, О. П. Цацко, А. Г. Ковальов, упорядкування, 2019

© Л. Д. Киркач-Осiпова, iлюстрацii, 2013

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2018

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010




Передмова. Людина вiдкривае Землю





Чи е сьогоднi на нашiй планетi неходженi стежки чи незнанi куточки? Погляньмо на карту: континенти на нiй всiянi великими й малими мiстами, а блакитнi стрiчки рiчок, острови та гори мають власнi назви. В Антарктидi – найбезлюдянiшому материку – працюють науковi станцii. Супутники та лiтаки за допомогою сучасноi технiки передають на Землю найточнiшi данi про висоту та довжину рiзних природних об’ектiв, пiдводнi човни дослiджують дно океанiв, мережi метеостанцiй цiлодобово стежать за погодою в рiзних краiнах… Здаеться, минуло вже багато столiть вiдтодi, як людство познайомилося зi своею планетою. Та це не зовсiм так. Скажiмо, Антарктиду вiдкрили менш нiж двiстi рокiв тому – у сiчнi 1820 року, Австралiю – в 1606 роцi, офiцiйною датою вiдкриття Пiвнiчноi Америки вважаеться 1492 рiк. Отже, ще кiлька столiть тому (для географii – дуже малий вiдтинок часу) вiдомостi про вiдкриття нових земель були в центрi уваги, а географи iз задоволенням заповнювали «бiлi плями» на картах.

Навiть нинi, коли супутники ведуть цiлодобову фотозйомку поверхнi Землi, на нашiй планетi залишилися куточки, де нiколи не ступала нога людини, i географiчнi об’екти, якi попереднi дослiдники просто «не помiтили». Перша з майже недослiджених областей – це дно Свiтового океану. Хоча найбiльшi гiрськi хребти, що тягнуться пiд багатокiлометровим шаром води, вже нанесенi на карти, але, скажiмо, величезнi впадини ще чекають ретельного дослiдження. У Свiтовому океанi дев’ятнадцять западин, глибини яких перевищують 7000 м. З них – п’ятнадцять у Тихому, три в Атлантичному й одна – в Індiйському океанi. Вулканiчна активнiсть тривае, тому пiдводний рельеф постiйно змiнюеться. Інодi це приводить навiть до появи нових островiв.






Карта, викарбувана на кiстцi мамонта близько 15 тис. рокiв тому






Малюнок на срiбнiй вазi з Майкопського кургану



Чимало таемниць ховають у собi й тi регiони рiзних континентiв, що вкритi лiсами. Зовсiм недавно, у 1973 роцi, у тропiчних лiсах Бразилii, поблизу кордону з Колумбiею, майже випадково було знайдено рiчку понад 400 км завдовжки. Подiбне вiдкриття було зроблено в джунглях пiвнiчно-схiдноi Аргентини в 1980 роцi, коли на мапу була нанесена рiчка з водоспадом 103 м заввишки.



У Середземному морi, мiж островом Сицилiя й африканським узбережжям, 13 липня 1831 року раптово виникла нова земля, що дiстала назву острiв Юлii. Цей новонароджений острiв вiдразу ж став об’ектом дипломатичного конфлiкту мiж Італiею i Великою Британiею. Кожна краiна вважала його своiм, i недаремно: в цього шматка землi було дуже вигiдне географiчне розташування. Поки дипломати двох краiн вирiшували, чия ж це, власне, земля, острiв розмило морем. До речi, вiн виникав i знову зникав ще кiлька разiв, але суперечок бiльше не було.


Ще один напрямок географiчних дослiджень – це розвiдування пiдземноi будови Землi. Майже в усiх пiдручниках ви можете прочитати про те, що Земля мае кiлька оболонок, якi вiдрiзняються своею щiльнiстю та температурою, однак дослiдження мантii i, тим бiльше, ядра Землi – завдання для майбутнiх поколiнь, бо сучасний рiвень розвитку технiки дае змогу лише краем ока зазирнути в глиб нашоi планети.



Пiд поняттям «Географiчнi вiдкриття» звичайно розумiють знаходження нових географiчних об’ектiв – рiчок, озер, гiрських масивiв, печер, рiвнин та iн. Але останнiм часом до географiчних вiдкриттiв почали вiдносити ще й тлумачення географiчних закономiрностей. Такi вiдкриття – це теорii, якi пояснюють, чому наша планета мае саме такий вигляд. Наприклад, теорiя дрейфу континентiв дае змогу вченим розрахувати, який вигляд мали материки мiльйони рокiв тому i якими вони стануть через мiльйони рокiв. А вчення про бiосферу В. І. Вернадського доводить, що на нашiй планетi все тiсно пов’язане одне з одним – i клiмат, i рельеф, i живi iстоти.


Географiчнi вiдкриття… За цим коротеньким словосполученням стоять мiльйони кiлометрiв морських та наземних шляхiв, тисячi доль мандрiвникiв, величезнi випробування та радiсть пошуку. На мапi ми всюди бачимо iмена тих, хто, ризикуючи життям, наносив на пергамент або папiр силуети незнаних берегiв та гiр, примхливi звиви рiчок та негостиннi пустелi. Але наука не говорить мовою поетiв. Вона дае точне визначення кожному явищу i географiчним вiдкриттям – також.

У нашiй книжцi ми будемо розповiдати здебiльшого саме про вiдкриття нових географiчних об’ектiв, хоча не зможемо обiйти деяких теоретичних моделей, якi змiнювалися пiд впливом новоi iнформацii. Якби колись люди не були впевненi, що земля – це диск, не було б пошукiв краю свiту i безлiч експедицiй нiколи б не вирушила в путь. Якби не помилки на мапах, можливо, iсторiя людства була б зовсiм iншою…

Як i в багатьох iнших галузях науки, в географii неодноразово траплялися випадки, коли одне й те саме вiдкриття робилося двiчi, тричi або навiть кiлька разiв. Наприклад, вченi вже остаточно з’ясували, що Пiвнiчна Америка була вiдкрита вiкiнгами задовго до Колумба. Вiдкриття Австралii також вiдбувалося кiлька разiв. Голландцi вiдкрили п’ятий материк ще в 1606 роцi, але не квапилися розкривати свою таемницю iншим краiнам. Вони мали намiр самостiйно освоiти континент i навiть дали йому назву «Нова Голландiя». Втiм, офiцiйна дата вiдкриття Австралii – 1770 рiк, а першою людиною, що ступила на ii берег, вважаеться англiйський мореплавець Д. Кук. А ось iще один приклад: архiпелаг Самоа, розташований у Тихому океанi, вiдкривався тричi. Першим це зробив голландець Я. Роггевен у 1722 роцi, а за ним – французи Л. Бугенвiль (1768) та Ж. Лаперуз (1787). Кожен з них був впевнений, що вiдкрив новi, невiдомi острови.






Чукотська карта



Колись дуже популярною була пiсенька про те, що разом з географiчними вiдкриттями е й географiчнi закриття. Жарти жартами, але такi випадки також траплялися. Географiчнi закриття – це здебiльшого виправлення помилок, зроблених попереднiми географами. Але не треба думати, що тi, хто були першими, недбайливо ставилися до своiх обов’язкiв. Зовсiм нi, вони намагалися якомога точнiше визначити координати нових островiв, рiчок, заток. Проте зовсiм невеликi помилки в обчисленнi могли призвести до того, що один i той самий острiв раптово опинявся вiдразу у двох мiсцях. Саме так, скажiмо, сталося з островами Гангес – iспанцi вiдкрили iх у XVII столiттi i дали iм назви Ідху, Бонiн та Волькано, а на зворотному шляху не впiзнали iх i назвали вдруге. До речi, ця помилка була виправлена лише в 1965 роцi.



Ще 50 рокiв тому на картах, що були виданi у Великiй Британii, бiля деяких островiв можна було побачити спецiальнi позначки, що означали «положення сумнiвне» чи «iснування сумнiвне».


Звичайно ж, найбiльше таких помилок трапляеться поблизу берегiв Антарктиди, оскiльки там за острови нерiдко мають… так, ви вже здогадалися – айсберги. Деякi з них велетенськi за розмiром. Наприклад, у 1951 роцi на пiвднi Тихого океану було знайдено крижаний острiв 97 км завширшки та 335 км завдовжки (трохи бiльше за Вiрменiю!). А якщо ви порiвняете сучасну берегову лiнiю Антарктиди з тiею, що зображена ii вiдкривачами, ви будете дуже здивованi: деякi бухти, миси i навiть цiлi гори просто зникли з сучасних мап! Внаслiдок потеплiння величезнi масиви льодовикiв сповзають до океану й утворюють все новi й новi айсберги.

Ще однiею причиною географiчних закриттiв е зникнення географiчних об’ектiв. Обличчя Землi постiйно змiнюеться: там, де колись шумiли морськi хвилi, зараз здiймаються гори. Рiчки протягом столiть прокладають новi русла, на мiсцi родючих земель виникають пустелi… Щоправда, бiльшiсть змiн вiдбуваеться дуже повiльно, майже непомiтно для людського ока. Знаменитий Нiагарський водоспад щороку «з’iдае» вiд 70 до 90 см скелi, з якоi вiн падае. За час свого iснування водоспад вiддалився вiд мiсця свого виникнення бiльш нiж на 10 км. Якщо вiн просуватиметься з такою швидкiстю, то приблизно за 20 тисяч рокiв досягне озера Ерi, а потiм перестане iснувати.

Людство почало вiдкривати Землю багато тисячолiть тому. І на цьому шляху пройшло декiлька етапiв. Уявiть собi тi часи, коли людина тiльки-но почала вiдрiзнятися вiд тварин. Первiснi племена мали власну «територiю», яка була добре вiдома всiм членам роду. Але сприймали вони ii зовсiм не так, як ми зараз. Скелi були мiсцем, де можна сховатися вiд хижакiв та знайти камiння для виготовлення знарядь працi. Лiси та степи – мисливськими угiддями та мiсцем, де можна зiбрати iстiвнi ягоди, горiхи та корiння.






Морська карта 1500 року






Напад морського чудовиська на корабель



Першими у свiтi шляхами були рiчки. У середнiх широтах ними можна було подорожувати i влiтку – на плотах та човнах, i взимку, коли крига вкривала iх. Цiкаво, що в деяких первiсних племен, що оселялися поблизу великих рiчок, не було уявлення про чотири сторони свiту. Вони спочатку розрiзняли лише двi: за течiею або проти течii. Першi в iсторii людства експедицii рушали вздовж рiчок. Скажiмо, давнi египтяни, про яких ми розповiмо в одному з подальших нарисiв, здавна мрiяли вiдшукати виток Нiлу – мiсце, де, за iхнiми уявленнями, жили боги.

Минали столiття, люди поступово розширювали своi уявлення про навколишнiй свiт, вони почали приручати тварин, якi могли рухатися набагато швидше за пiшохода. Стали можливими подорожi на далекi вiдстанi. Для розведення деяких тварин потрiбно було весь час пересуватися з мiсця на мiсце, i кочовi народи постiйно мандрували в пошуках пасовищ.



Щоб усвiдомити масштаби географiчних уявлень народiв, життя яких залежало вiд полювання, наведемо лише один приклад. Американськi iндiанцi, полюючи на бiзонiв, за мисливський сезон проходили понад двi тисячi кiлометрiв! На цьому довгому шляху вони б неодмiнно заблукали, якби не мали нiяких орiентирiв. Історики встановили, що мисливцi користувалися мапами, якi були нанесенi на бересту або оленячу шкiру. До речi, подiбнi мапи були вiдомi й мешканцям Сибiру та Далекого Сходу. Вони були напрочуд точними i давали змогу легко орiентуватися на мiсцевостi.


Торговi стосунки були ще однiею можливiстю дiзнатися про новi землi та моря. Скажiмо, в давньогрецьких полiсах можна було купити товари не тiльки з островiв Середземного моря, але й з Єгипту, Скiфii, навiть з далекоi Лiвii. Історiя знае багато прикладiв того, як мiста ставали вiдомими завдяки майстерностi мiсцевих мешканцiв. Толедськi клинки, венецiанське скло, паризькi моднi сукнi – все це було вiдомо навiть тим, хто жодного разу не пускався в мандри… А купцi нерiдко були справжнiми першопрохiдниками. У пошуках нових товарiв та ринкiв вони влаштовували на власнi кошти експедицii, тiсно спiлкувалися з тими, хто бував у далеких краях, складали власнi мапи…

Подальший розвиток географii тiсно пов’язаний з вiйськовими походами. Пiд час розквiту могутнiх держав дуже часто виникала необхiднiсть у нових землях для вирощування культурних рослин, у рiзноманiтних корисних копалинах… Тi краiни, де кiлькiсть родовищ була великою, швидше розвивалися i вели широку торгiвлю з iншими державами. Звичайно ж, родовища поступово вичерпувалися. Окрiм того, землеробство було ще недосконалим, тому землi з кожним роком давали все менший врожай. Тому необхiдно було шукати ще не зайнятi територii або починати вiйну з сусiдами, щоб знов отримати доступ до сировини та родючих земель. Бiльш слабкi племена, зазнавши поразки, часто були змушенi шукати собi нове мiсце пiд сонцем. Найближчi землi були зайнятi, тому iм доводилося долати величезнi вiдстанi, перш нiж вони знаходили нову батькiвщину.

З плином часу залишалося все менше незайнятих територiй, поступово визначалися кордони мiж державами. На Землi виникло кiлька осередкiв цивiлiзацii, якi мали власнi уявлення про свiт. Якщо ви поглянете на мапи, зробленi приблизно в той самий час в рiзних краiнах, то побачите, що в центрi розмiщувалися найбiльш дослiдженi землi, далi були зображенi сусiднi краiни, а решта територii землi та океану залишалася поза увагою картографiв. Коли не було точних вiдомостей, iх часто замiнювали рiзноманiтнi мiфи та легенди. Невiдомi краiни здавалися чимось таким несхожим на батькiвщину, що iх охоче «населяли» чудовиськами та рiзними дивницями.






Так уявляли морського змiя



Епоха Великих географiчних вiдкриттiв (кiнець XV – початок XVII столiття) стала важливим етапом у географii. До цього часу европейцям було вiдомо близько однiеi чвертi Землi. Індiя, Японiя, Китай здавалися майже мiфiчними краiнами, а про обидвi Америки, Австралiю та Антарктиду й зовсiм було невiдомо. Втiм, навiть пiсля того як цi континенти було вiдкрито, iхнi внутрiшнi областi довгий час залишалися нерозвiданими. Потрiбнi були сотнi експедицiй, зусиллями яких у XIX столiттi поняття terra incognita – «невiдома земля» – стало лише екзотичним висловом.



Згiдно з легендою, праотець чеського народу Чех у V столiттi привiв свое плем’я до прекрасноi долини з лiсами та гаями, з луками та нивами. Навкруги здiймалися гори. Чех зiйшов на пагорб Ржип i благословив свiй народ: «Будете жити в достатку, а гори стануть вам охороною».


У цiй книжцi ви зустрiнетесь iз видатними мандрiвниками, чиi iмена золотими лiтерами вписанi в iсторiю людства. Бартоломеу Дiаш, Христофор Колумб, Фернан Магеллан, Девiд Лiвiнгстон, Петро Петрович Семенов-Тян-Шанський, Микола Михайлович Пржевальський – цi iмена вiдомi кожнiй обiзнанiй людинi в усьому свiтi. Але не слiд забувати, що поруч з цими великими людьми працювало безлiч тих, чиi iмена залишилися невiдомими. Учасники кругосвiтнiх подорожей, картографи та художники, носii та мисливцi… Всi цi люди також мають пишатися своiм внеском у велику справу дослiдження нашоi планети. Згадаемо iх непомiтний подвиг i рушаймо в путь. На нас чекають невiдомi епохи i далекi горизонти!




Роздiл I Географiчнi вiдкриття Давнього свiту та Середньовiччя





Географiчнi вiдкриття народiв Близького Сходу








Фiнiкiйцi й таемницi двох океанiв


У давнину на схiдному березi Середземного моря жив працьовитий i пiдприемливий народ – фiнiкiйцi. Так iх називають завдяки грекам, самi ж вони називали себе хананеями, а свою землю Ханааном. Фiнiкiйцiв вiдносять до пiвнiчно-захiдноi групи семiтських племен, i за походженням i мовою вони дуже близькi до евреiв.

Ханаан був краiною гористою, тому земель, придатних для обробки, не вистачало. Проте фiнiкiйцi знайшли вихiд – вони тягали землю на схили гiр вручну, в кошиках, i на збудованих таким чином терасах садовили рослини. Але навiть це не рятувало винахiдливих синiв Ханаана вiд голоду – зростала кiлькiсть населення, i фiнiкiйцi все бiльше й бiльше залежали вiд моря. Вони вмiли робити човни зi стовбурiв кедрiв, тому могли ловити рибу, хоча далеко вiд берега не вiдпливали. Але справжнiми мореплавцями фiнiкiйцi стали, коли навчилися будувати невеликi мiцнi кораблi i вирушили в сусiднi краiни. Нинiшнi iсторики часто називають хананеiв наймайстернiшими мореплавцями давнини. Але питання про те, як далеко плавали iхнi кораблi, досi залишаеться вiдкритим.




У морях двох океанiв


Прямуючи вздовж берегiв Ханаана на пiвдень, мореплавцi потрапили в гирло Нiлу. Так вони почали торгувати з Єгиптом. Ця торгiвля була вигiдна обом сторонам. Вино й оливкове масло – те, чим багата була Фiнiкiя завдяки наполегливiй працi хлiборобiв, – египтяни купували охоче. Був i «живий товар» – раби, що в тi часи нiкого не бентежило.






Фiнiкiйський торговельний корабель



Ханаан торгував не тiльки з Єгиптом. Фiнiкiйськi каравани йшли в Межирiччя i сусiднi маленькi держави в Сирii i Палестинi. До того ж египтяни повiдали фiнiкiйцям, що за пустелею на схiд вiд Нiлу знаходиться «Велике зелене море». (Саме воно за iронiею долi тепер iменуеться Червоним. Його нинiшню назву дано, ймовiрно, тому, що в далекi перiоди його води набували червонуватого кольору завдя- ки мiкроскопiчним водоростям Trichodesmium erythraeum.)



Очеретянi човни, якi вмiли будувати жителi долини Нiлу, не витримували нiякоi конкуренцii з фiнiкiйськими суднами – в Єгиптi не росли дерева, з товстих прямих стовбурiв яких можна було б побудувати справжнi кораблi. Але особливо бажаним товаром став кедр, за який египтяни платили чужоземцям золотом.


«Велике зелене море» з Нiлом з’еднував довгий канал. Фiнiкiйцi скористалися ним i увiйшли в невiдомi води. Незабаром вони зрозумiли, що «Велике зелене море» веде в океан. На схiдному березi моря фiнiкiйцi торгували з жителями Аравii, якi привозили з Індii алмази, прянощi i чорне дерево. Збереглися свiдоцтва, що для египтян сини Ханаана ходили навiть в загадкову краiну Пунт (про цi експедицii ми розповiмо далi).



В Іспанii можна було розжитися срiблом. Існуе такий переказ: одного разу фiнiкiйцi виторгували стiльки срiбла, що iхнi кораблi не могли пiдняти його на борт. Тодi купцi вивантажили всi товари, якi коштували дешевше срiбла. Але все одно дорогоцiнного металу залишалося ще багато. Винахiдливi торговцi все-таки знайшли вихiд: вони викинули якорi своiх кораблiв i зробили новi – срiбнi.


Подорожi фiнiкiйцiв не обмежувалися Індiйським океаном. Плаваючи Середземним морем, вони обiгнули Малу Азiю i опинилися в iншому морi – Егейському. Жителi островiв iз задоволенням купували у заморських гостей залiзнi вироби i яскравi тканини, але виявилися дуже наiвними, чим скористалися фiнiкiйськi моряки – вони заманювали нещасних на кораблi, а потiм продавали в рабство на невiльничих ринках Сходу. Звичайно, незабаром фiнiкiйцi в Егейському морi зажили поганоi слави, але саме у них греки навчилися мистецтву будувати кораблi й орiентуватися за зiрками.

Фiнiкiйськi мореплавцi просувалися все далi й далi на захiд. Вони дiсталися Балеарських островiв, а потiм до Іспанii – «Краiни Мороку», як вони ii називали (Іспанiя знаходиться на захiд вiд Фiнiкii, тобто в тiй сторонi, де заходить сонце).

Обiгнувши Іспанiю, фiнiкiйцi побачили, що вона вiддiляеться вiд Африки вузькою протокою, по обидва боки якоi пiдносяться гострi скелi. Саме через цi «ворота», вирiшили вони, i спускаеться, завершивши денний шлях, бог променистого сонця Мелькарт. Тому фiнiкiйцi назвали скелi Стовпами Мелькарта. Стародавнi греки знали iх як Стовпи Геракла.






Фiнiкiйське блюдо



Зараз цi скелi на протилежних берегах Гiбралтарськоi протоки бiля виходу в Атлантичний океан називаються Гiбралтар i Сеута. А висловлювання «Геркулесовi стовпи» («Стовпи Геракла») стало прозивним i означае межа чогось, крайню точку.

На «краю землi» фiнiкiйцi заснували близько 1104 року до н. е. колонiю Гадiр – сучасний Кадiс. З Гадiра фiнiкiйськi мореплавцi плавали на пiвдень, вздовж захiдного узбережжя Африки, i на пiвнiч, уздовж берегiв Іспанii. Їхнi кораблi дiйшли до «островiв», якi фiнiкiйцi назвали Кассiтеридами, або Олов’яними. Тут вони купували олово, необхiдне для виплавки бронзи. Вважаеться, що це були берега пiвострова Бретань, де в давнину були поклади цього металу.

А ще далi лежали землi, багатi «золотом пiвночi» – на березi холодного Балтiйського моря вiдважнi моряки мiняли своi товари на шматки бурштину.

Звичайно, Гадiр був не единою фiнiкiйською колонiею. Близько 1100 року до н. е. в Пiвнiчнiй Африцi поблизу мису Аполлона i захiдного рукава рiчки Баградаса була заснована Утiка. Приблизно тодi ж на картi свiту з’явилися Гадрумет i Лептiс, розташованi на схiдному узбережжi Тунiсу, Гiппон на територii сучасного Алжиру i Лiкc на атлантичному узбережжi сучасного Марокко. Але найвiдомiшою колонiею фiнiкiйцiв став легендарний Карфаген.

Подорожуючи на захiд уздовж узбережжя Африки, вони виявили велику затоку. Пiщана мiлина в глибинi затоки утворила природну гавань. Мiсце було дуже зручним, тому тут багато разiв зупинялися купцi з фiнiкiйського мiста Тiра. Тут згодом i побудували велике мiсто, яке стало центром величезноi держави, що iснувала в VII–II столiттях до н. е.






Фiнiкiя i фiнiкiйськi колонii



Те, що Карфаген був заснований вихiдцями з Тiра – науковий факт. Але кому саме належить ця честь? Античнi автори говорять, що чи то в 826-му, чи то в 814 роцi до н. е. до берега Тунiськоi затоки пiдiйшли кораблi жiнки на iм’я Елiсса. Також вона вiдома пiд iм’ям Дiдони. В одному грецькому словнику iм’я Дiдона перекладаеться з фiнiкiйського як «блукаюча» (????????). Згiдно з Вергiлiем[1 - Публiй Вергiлiй Марон (70–19 рр. до н. е.) – знаменитий давньоримський поет, автор «Енеiди».], Дiдона втiкла сюди пiсля того, як ii брат Пiгмалiон – цар Тiра – убив ii чоловiка Сiхея, щоб заволодiти його багатствами.






Елiса-Дiдона бiля вiвтаря



В околицях майбутнього Карфагена жили лiвiйськi племена. До представникiв одного з них – Гiарбу – i звернулася, за переказами, Дiдона. «Моi супутники стомленi довгим плаванням, – сказала вона. – Їм треба зiбратися з силами, перш нiж вирушити в дорогу». Дiдона готова була купити стiльки землi, скiльки може охопити бичача шкура. Гiарб погодився – подумаеш, яка дрiбниця! Але Елiсса-Дiдона перехитрила його. Вона велiла розрiзати шкуру на тонкi смужки. Розтягнувши iх на пагорбi, фiнiкiйцi окреслили мiсце, цiлком достатне для побудови фортецi. Договiр е договiр, i вражений Гiарб вiддав цю землю Дiдонi. Пагорб i цитадель на ньому називалися вiдтодi Бiрса – «шкура». На цьому пагорбi колонiсти знайшли кiнську голову i визнали це щасливим знаком. Тому на карфагенських монетах часто зображувався кiнь – символ могутностi Карфагена.

Цариця Елiсса через кiлька рокiв наклала на себе руки. Вергiлiй розповiдае романтичну iсторiю: Дiдона зiйшла на вогнище через нещасливе кохання до троянця Енея, який кинув ii, щоб продовжити свiй шлях. А римський iсторик Юстин, що жив приблизно в III столiттi, пише, що цариця загинула через домагання Гiарба. Вiн вимагав ii руки, а в разi вiдмови погрожував чужинцям вiйною. Загнана в кут, нещасна Дiдона кинулась на меч.

А Карфаген (по-фiнiкiйськи «Карт-Хадашт» – «Нове мiсто») з часом здобув величезний вплив. У VIII столiттi до н. е. Фiнiкiя була захоплена Ассирiею, а в 538 роцi до н. е. перейшла пiд владу персiв. Потiм фiнiкiйськi колонii Захiдного Середземномор’я отримали незалежнiсть i об’еднались пiд егiдою Карфагена.

Мiфiчнi часи, коли влада фiнiкiйцiв обмежувалася межами Бiрс, були давно забутi. Карфаген захопив i приеднав до своiх володiнь берега Африки, населенi дикими племенами. Згодом карфагеняни не тiльки зупинили грецьку колонiзацiю, а й вiдiбрали у грекiв захiдну частину Сицилii. Корсика, Сардинiя i Мальта також дiсталися Карфагену. Пунiйцi (так римляни називали фiнiкiйцiв – жителiв пiвнiчно-африканських колонiй, хоча, по сутi, етнiчний склад карфагенян був на той час уже досить строкатим) прибрали до рук Балеарськi острови, а в Іспанii пiдкорили бiльш ранню фiнiкiйську колонiю – Гадiр. І все це на очах могутнього Риму!

Карфаген заважав Риму встановити контроль над Середземним морем. У ходi Першоi (264–241 рр. до н. е.) i Другоi (218–201 рр. до н. е.) Пунiчних воен Рим сильно потiснив суперника. І тим не менше, римський полiтик Катон Старший[2 - Марк Порцiй Катон Старший (234–149 рр. до н. е.) – давньоримський полководець, державний дiяч i письменник.] закiнчував кожен свiй виступ у сенатi словами: «Карфаген повинен бути зруйнований!» Мрiя Катона збулася через три роки пiсля його смертi – у 146 роцi до н. е., коли в ходi Третьоi Пунiчноi вiйни римський полководець Сципiон Емiлiан захопив Карфаген. «Вогонь спалював все i перекидався з будинку на будинок, а люди розбирали будiвлi не поступово, а, навалюючись усi разом, обрушували iх. Вiд цього гуркiт ще бiльш посилювався, i всi разом з камiнням вивалювалися на середину вулиць, уперемiш i мертвi i живi, в бiльшостi люди похилого вiку, жiнки i дiти, якi ховались в затишних мiсцях будинкiв; однi пораненi, iншi напiвголi, вони моторошно кричали.

Іншi ж, що скидалися й падали з такоi висоти разом з камiнням i палаючими балками, вiдчували великi страждання, ламаючи кiстки i розбиваючись на смерть. Але цим iх муки не кiнчалися; збирачi каменiв… розчищали дорогу для воiнiв, що йшли далi, однi – топiрцями i бойовими сокирами, другi – вiстрями гакiв скидаючи i мертвих, i ще живих в ями, тягнучи iх i перевертаючи залiзом, як колоди i камiння.

Люди, наче смiття, заповнювали рови… Конi на скаку розбивали iм обличчя i черепи, не тому, що вершники цього хотiли, але через поспiх. З цiеi ж причини так робили i збирачi каменiв; труднощi вiйни, впевненiсть в близькiй перемозi, швидке пересування вiйськ, вiйськовi центурiони, що пробiгали повз зi своiми загонами, змiнюючи один одного, – все це робило всiх божевiльними i байдужими до того, що вони бачили», – писав давньоримський iсторик Аппiан Александрiйський. Шiсть днiв йшли боi на вулицях Карфагена. Мiсто було спалене i зруйноване. Римляни зорали його територiю плугом i засiяли сiллю на знак того, що тут нiхто нiколи не повинен селитися.

Минуло трохи бiльше ста рокiв, i римляни вирiшили заснувати на мiсцi Карфагена колонiю. Їi назвали «Colonia Julia Carthago» («карфагенська колонiя Юлiя») на честь Юлiя Цезаря. Римськi iнженери зрiвняли вершину Бiрси i побудували храми та громадськi будiвлi. Через деякий час мiсто знову потопало у розкошi, але це був вже зовсiм iнший Карфаген. Колишнiй – мiфiчний i реальний – загинув назавжди.




Фiнiкiйцi в Новому Свiтi?


Звичайно, стародавня iсторiя сповнена загадок. Але досi ми говорили про факти, яким ученi здатнi дати оцiнку: цариця Дiдона – персонаж швидше мiфiчний, нiж реальний, а краiна Пунт, найiмовiрнiше, берег сучасного Сомалi. Але трапляються й важчi загадки. Ось одна з них: чи побували жителi Карфагена в Америцi? Слiди присутностi пунiйцiв у прибережних водах Атлантики дiйсно е. У 1749 роцi на одному з Азорських островiв – Корву – було знайдено глечик з карфагенськими монетами 330–320 рокiв до н. е. Але чи просунулися вiдважнi мореплавцi далi на захiд?

У пресi та науково-популярнiй лiтературi раз у раз з’являються розповiдi про те, як який-небудь дослiдник знайшов незаперечнi докази перебування фiнiкiйцiв у Новому Свiтi. До цих свiдчень – написам та речам – вченi ставляться скептично. І iх упередження цiлком зрозумiле: кожен раз повторюеться та сама iсторiя – «незаперечнi докази» виявляються виготовленими руками шахраiв.



Переклад тексту «Бразильського каменя», зроблений Сайрусом Гордоном: «Ми – сини Ханаана з Сiдона, мiста царя. Торговi справи завели нас на цей далекий берег, в край гiр. На 19 роцi (правлiння Хiрама, нашого могутнього царя) ми принесли в жертву великим богам i богиням юнака. Ми вiдпливли з Езiон-Гебера в Червоне море i вирушили в подорож на 10 суднах. Два роки всi разом ми пливли по морю навколо землi Хам (Африка), але були розлученi рукою Ваала (штормом) – i вже не стало з нами наших товаришiв. І так ми потрапили сюди, 12 чоловiкiв i три жiнки, на… берег, який пiдкорився менi, адмiралу. Нехай сприяють нам великi боги i богинi!»


Наведемо кiлька прикладiв. У 1869 роцi на березi рiчки Онондага в штатi Нью-Йорк вiдкопали величезну кам’яну статую з напiвстертим фiнiкiйським написом. Однак незабаром з’ясувалося, що це пiдробка. Не викликав довiри i iнший артефакт – плита з фiнiкiйськими письменами, знайдена в 1874-му в Параiбi на територii Бразилii. Пройшов рiк i знову сенсацiя: в тому ж Параiбi виявили нiбито справжнiй фiнiкiйський напис! За його справжнiсть поручився наiвний директор Нацiонального музею у Рiо-де-Жанейро – доктор Владислав Нетто. Напис розповiдае, що кiлька людей врятувалися пiд час загибелi Карфагена i переправилися через океан. Деякi з них, у тому числi предводитель, загинули, а автори цього послання живi, але iх пiдстерiгае смерть через нестерпну спеку. Звичайно, доктор Нетто нiякого вiдношення до пiдробки не мав – просто, мабуть, був романтиком i дуже хотiв вiрити, що знахiдка – оригiнал. Але через кiлька рокiв iнший учений, один iз кращих знавцiв фiнiкiйськоi писемностi, нiмецький професор Лiттман побачив факсимiле цього напису. З’ясувалося, що нiчого нового немае пiд сонцем: це був дещо змiнений варiант першоi фальшивки з Параiба.

Але на цьому iсторiя «Бразильського каменя» не закiнчуеться. Наступний варiант напису з Параiба став вiдомим майже через сто рокiв. Копiю чергового «незаперечного доказу» виявили в старих паперах американського репортера Вiльберформа Імса, на той час вже покiйного. Історик з унiверситету Брандейса в США, професор Сайрус Гордон, прочитав послання фiнiкiйцiв, датував його VI столiттям до н. е. i зробив новий переклад.

Висновки Гордона спростував професор з Гарвардського унiверситету Френк М. Крос. Вiн зауважив, що букви, якими зроблено напис, належать до рiзних перiодiв iсторii Фiнiкii й не можуть спiвiснувати в рамках одного тексту, якщо, звичайно, вiн не пiдроблений. Аромат таемницi розвiявся.

Близький Схiд часто називають колискою найрозвиненiших цивiлiзацiй. І справдi – саме тут виникло славнозвiсне Шумерське царство, тут народилася давньоегипетська культура, тут iснувала безлiч дрiбних та великих держав – а отже, цi землi були одними з тих, що людство розвiдало ще в сиву давнину.




Географiчнi надбання египтян


Повернiмось на кiлька тисячолiть назад, щоб дiзнатися про географiчнi надбання давнiх египтян. Бiльшiсть iхнiх подорожей була пов’язана з Нiлом – найдовшою у свiтi рiчкою, завдяки якiй египтяни мали можливiсть подорожувати на дуже далекi вiдстанi. До своеi «дихаючоi рiчки» Хапi (саме так називали Нiл мешканцi Давнього Єгипту) египтяни ставилися з надзвичайною повагою. І це не дивно: краiну з трьох бокiв оточували пустелi: Нубiйська, Лiвiйська та Аравiйська. Вузенька смуга родючоi землi, нанесена водами Нiлу, була чи не единим мiсцем, де люди могли вижити. До речi, малюнок на одному з саркофагiв, який датуеться приблизно XVIII столiттям до н. е., являе собою одну з перших карт Нiлу. Вiн доводить, що египтяни дослiдили понад 2000 км цiеi рiчки.



У давнину Єгипет мав назву Та Кемет, що в перекладi означае «Чорна земля». До речi, египетськi назви вiдрiзнялися надзвичайною образнiстю. Невiдомi автори залишили описання «Великоi чорноти» – системи гiрко-солоних озер, до яких належать Тiмсах, Велике Гiрке озеро та Мале Гiрке озеро.





Папiрусне судно стародавнiх египтян



Про вiдкриття земель мешканцями Давнього Єгипту вченi дiзналися порiвняно недавно, пiсля того як були ретельно вивченi iероглiфiчнi пам’ятки на рiзноманiтних будiвлях, папiрусi та табличках зi слоновоi кiстки. Звичайно ж, цi документи аж нiяк не нагадували пiдручники географii, тому iнформацiю доводилося збирати по крихтах. Скажiмо, з повiдомлення про перемогу над кочовиками вченi дiзналися, що у XXIX столiттi до н. е. египтяни досягли Суецького перешийка.

Бiльшiсть вiдомостей, що дiйшли до нашого часу, мiстять суто практичну iнформацiю, яку можна використовувати в господарських або вiйськових цiлях. Скажiмо, текст донесення про вiйськову експедицiю в синайських пустелях мiстить багато цiкавоi iнформацii про мережу вадi – русел рiчок, що заповнюються водою тiльки пiд час дощiв, та родовища корисних копалин. Мiдь, малахiт та бiрюза були для египтян дуже важливою сировиною, тому пошуки нових родовищ стали для них головною справою i контролювалися безпосередньо фараонами та жерцями. А система вадi давала вiйську можливiсть непомiтно робити великi переходи i раптово атакувати ворога.

Єгиптяни були вмiлими корабелами. Побудованi ними кораблi виходили в Середземне море. Однiею з перших задокументованих морських подорожей е та, що вiдбулася у XXVII столiттi до н. е., коли з мiста Бiбла до Єгипту було доправлено сорок суден, навантажених кедровими стовбурами.



Подорожi до далеких краiн египтяни вважали чимось жахливим. За iхнiми вiруваннями, якщо мандрiвник помирав на чужинi, вiн ризикував своею душею, позаяк без певних ритуалiв вона не могла увiйти в потойбiчний свiт.


Однiею з найвiдомiших давньоегипетських експедицiй е подорож мандрiвника на iм’я Ханну, що розпочалася за часiв правлiння фараона Сакуре, у 2750 роцi до н. е. Вiн вирушив у мандрiвку за наказом фараона, якому заманулося, щоб Ханну привiз йому з далекого Пунту екзотичнi пахощi. Експедицiя Ханну вийшла з Коптоса, перевалила через височину, що простираеться на схiд вiд Нiлу, перетнула пустелю i вийшла до Косейра, порту на узбережжi Червоного моря. Звiдси Ханну вирушив у краiну Пуонi, чи Пунт. Так давнi египтяни називали землi, що включали частини сучасноi Абiссинii, Сомалi й узбережжя Аравii. Коли Ханну повернувся зi своеi подорожi, вiн здобув загальне визнання i славу, оскiльки його кораблi (зворотний шлях до Єгипту лежав через море) привезли для фараона багато коштовного камiння, яке згодом пiшло на оздоблення храмiв. Вiн велiв викарбувати на великiй скелi свое iм’я й описання очолюваноi ним експедицii. Там е рядки: «Така справа була зроблена вперше вiдтодi, як iснують фараони…»






Завантаження суден для експедицii Хатшепсут. Давньоегипетський барельеф



Пiсля цього випадку Пунт став жаданою метою для багатьох мандрiвникiв, але труднощi подорожi до цiеi землi виявилися такими великими, що бiльшiсть купцiв були змушенi повернутися до Єгипту нi з чим.



Близько 1530 року до н. е. фараон Тутмос I подолав Сирiю й вийшов до верхiв’я Євфрату, де була розташована «Земля Двох Рiчок» – добре вiдоме нам з iсторii Межирiччя. На честь свого походу фараон наказав викарбувати на скелi напис з описом Євфрату. Цiкаво, що египтяни вперше побачили рiчку, яка протiкала в напрямку, протилежному Нiлу, тому в наскальному написi ii назвали «Переверненою водою».





Стародавня вавилонська карта свiту. Вавилон – у центрi



Наступна велика морська експедицiя до Священноi Землi пов’язана з iм’ям царицi Хатшепсут. За кiлька столiть подорож Ханну була призабута, тому в 1517 роцi до н. е. мандрiвники вiдкрили шлях до Пунту заново. У Дер-ель-Бахар’i на стiнi храму зберiгся напис, який перелiчуе привезенi товари: «Кораблi були навантаженi чудесними товарами краiни Пунт: дорогоцiнним лiсом, купами запашних смол, свiжими запашними деревами, чорним деревом, виробами зi слоновоi кiстки в оправi зi щирого золота з краiни Аму, запашним деревом, хезитським деревом, ахемськими пахощами, священною смолою, фарбою для очей, собакоподiбними мавпами, довгохвостими мавпами, борзими собаками, шкiрами леопардiв i тубiльцями з iхнiми дiтьми. Нiколи ще вiдтодi, як iснуе свiт, жоден фараон не одержував таких пiдношень».






Таким уявляли свiт давнi вавилоняни



Ще одним напрямком, який дуже цiкавив египтян, був Пiвнiчний Схiд. Вони пiдтримували торговельнi стосунки з островом Крит та загадковою краiною Рутену, про яку майже не збереглося згадок. Можливо, египтяни називали так одну з вiдомих нам держав, але що криеться за цим словом – остаточно не з’ясовано. Крiм того, вiдомо, що вони неодноразово проходили до Лiвiйськоi пустелi, торгували з племенами, що мешкали в оазисах. Втiм, у тi часи, коли Єгипет був сильною державою, вiн не дуже церемонився з сусiдами i часто влаштовував вiйськовi походи до Лiвii, головною метою яких було захоплення худоби (один з таких походiв дав фараону понад 800 тисяч голiв).

Шумери, якi мешкали в Межирiччi, були ще одним великим осередком культури. Вони мали власнi уявлення про свiт. На давнiх шумерських мапах Земля зображена у виглядi зовсiм круглого диску, який перетинае рiчка Євфрат. На малюнку добре видно, що Євфрат тече з гiр i впадае до океану, який з усiх бокiв оточуе землю. В океанi розташовано сiм островiв правильноi трикутноi форми. Окрiм Межирiччя (його столиця, Вавилон, зображена в центрi мапи), шумери показали розташування ще двох держав – Ассирii та Урарту.

Шумерiв вважають також вiдкривачами Аравiйського моря, Оманськоi затоки та пiвденно-захiдного узбережжя Азii. Втiм, деякi вченi впевненi, що на першiсть у цьому питаннi претендують скорiше хараппанцi.

Великi експедицii шумерськоi цивiлiзацii, як i египетськоi, були пов’язанi iз торгiвлею та вiйнами. Пiсля 2316 року до н. е., коли Межирiччя об’еднав Саргон І Великий Аккадський, його територiя почала швидко зростати. Близько 2312 року до н. е. Саргон вирушив у перший вiйськовий похiд до Середземного моря, яке в документах того часу називалося Верхнiм морем заходу. Його офiцiйною метою була безпека караванних шляхiв, але насправдi правителя бiльше цiкавило багатство пiвнiчних краiн. Пiдкоривши новi землi, Саргон заснував для себе нову столицю – Аккад, завдяки якiй i дiстав свое прiзвисько. За свое життя Саргон особисто брав участь у 34 битвах, вiн пiдкорив численнi племена й народи. Внаслiдок його дiяльностi утворилася величезна iмперiя. На пiвночi ii природним кордоном було Анатолiйське плоскогiр’я, на сходi – хребет Загрос, на пiвденному сходi – Перська затока, а на пiвнiчному заходi – Середземне море. За уявленнями Саргона, вiн пiдкорив увесь свiт, «вiд мiсця, де сходить Сонце, до мiсця, де воно сiдае». Втiм, уже його нащадки довели, що свiт набагато бiльший, i iхнi експедицii (також здебiльшого вiйськовi) вiдсунули його межi ще далi – до Чорного моря…




Мореплавцi чарiвноi Еллади


Давньогрецька цивiлiзацiя зробила такий величезний внесок у вiдкриття нашоi планети, що його важко переоцiнити. Хоча грецькi географiчнi вiдкриття були зробленi переважно в Європi, проте саме давньогрецькi вченi, об’еднавши досягнення Сходу i Заходу, зумiли не тiльки передати нащадкам живу мудрiсть тисячолiть, але й розробити кiлька важливих теорiй. Серед найважливiших досягнень давнiх грекiв – вчення про сферичнiсть Землi та теорiя едностi Свiтового океану. До виникнення цих теорiй греки уявляли собi землю у виглядi плоского диска, в центрi якого мiститься Середземне море, а навколо нього розташованi всi краiни свiту.



Чи знаете ви, що саме давньогрецькi вченi дали назву частинам свiту? В античнiй лiтературi вперше зустрiчаються слова «Європа», «Азiя» та «Африка».




Уперше досить точно дiаметр земноi кулi визначив Ератосфен на основi простого експерименту. Вiн пiдрахував рiзницю висоти Сонця в мiстах Сiена й Александрiя, що лежали на однiй полуденнiй лiнii. Знаючи вiдстань мiж двома мiстами, вiн за допомогою геометричних розрахункiв отримав дiаметр Землi. Обчислена довжина дiаметра Землi вiдрiзнялася вiд реальноi лише на 75 км.


Але стривайте… Яким чином греки, якi не мали у своему розпорядженнi анi лiтакiв, анi космiчних кораблiв, довели, що Земля – це куля? І хто першим здогадався про це? Вiдповiсти на перше питання набагато легше, нiж на друге, оскiльки працi багатьох античних вчених були втраченi. Найвiрогiднiше, iдею про те, що Земля мае форму кулi, першим висунув фiлософ Парменiд iз мiста Елеi, який мешкав у V столiттi до н. е., хоча ii автором часто вважають Пiфагора, який жив у Грецii майже столiттям ранiше. Докази цiеi теорii iсторики вiдшукали в роботах кiлькох вчених – Евдокса Кнiдського, Гераклiта, Арiстотеля. Аргументи на користь кулястостi Землi були доволi простi та водночас i переконливi. По-перше, пiд час затемнення Земля кидае на Мiсяць круглу тiнь. По-друге, коли людина сходить на високу гору, горизонт розширюеться, але залишаеться також круглим. Нарештi, сузiр’я та зiрки змiнюють свое розташування пiд час пересування спостерiгача на пiвдень чи пiвнiч. Цiкаво, що давньогрецькi моряки здавна помiтили, що коли корабель наближаеться до гаванi з боку вiдкритого моря, то спочатку видно його щогли i тiльки потiм над хвилями пiдiймаеться корпус судна. Цей наочний доказ кулястостi Землi був пiзнiше використаний багатьма фiлософами та вченими.






Грецький корабель. Малюнок на вазi VIII ст. до н. е.



У II столiттi до н. е. давньогрецькi вченi ввели поняття географiчноi широти i довготи. На мапах того часу зображена сiтка паралелей i меридiанiв. Античнi вченi, крiм того, зумiли простежити залежнiсть змiни поверхнi Землi в результатi дii води i внутрiшнiх сил Землi, особливо вулканiчних процесiв. Цi iдеi пiзнiше стали основою теорiй, що пояснювали виникнення гiрських порiд.



Страбон подорожував майже все життя, тому мiг з гордiстю сказати про себе: «Сам я подорожував на захiд вiд Вiрменii аж до областей Тiрренii (Етрурii), що лежать проти острова Сардинii, i на пiвдень – вiд Евксинського Понта до кордонiв Ефiопii. Серед iнших географiв, мабуть, не знайдеться нiкого, хто б об’iхав бiльше земель зi згаданих просторiв, нiж я. Тому що тi, хто проникнув далi мене в захiднi райони, не дiставалися до таких вiддалених пунктiв на сходi, а тi, хто об’iздив бiльше мiсць у схiдних областях, поступаються менi щодо захiдних. Те саме можна сказати i стосовно краiн, що лежать на пiвднi i пiвночi».


Своерiдним пiдсумком географiчних знань античностi стала «Географiя» Страбона. Ця велика праця в 17 книгах мiстить, крiм iншого, докладнi описи Кавказу i Боспорського царства. «Географiя» Страбона замислювалася як практичний посiбник для полководцiв, мореплавцiв, торговцiв i тому мiстила численнi побутовi й iсторичнi вiдомостi. Втiм Страбон не обмежився простим викладенням корисних вiдомостей про розвiданий на той час свiт. Вiн також зробив припущення, що в невiдомому океанi мiж захiдним краем Європи i Схiдною Азiею ймовiрно лежать кiлька континентiв i островiв.

У II столiттi Птолемей у працi, яка також мала назву «Географiя», дав власне бачення географiчних вiдомостей про свiт. Птолемей включив до своеi книги карту свiту i 16 областей Землi. Окрiм того, вчений висловив припущення про центральне положення Землi у Всесвiтi, яке стало пiзнiше основою геоцентричноi системи свiту.

Як i в iнших краiнах свiту в перiод становлення географiчноi науки, у Давнiй Грецii поряд iз теорiями та вiдомостями, заснованими на вiдкриттях учених, мандрiвникiв i купцiв, були поширенi легенди та мiфи. У деяких iз них iшлося про невiдомi чи зниклi краiни (наприклад, Атлантиду або мiфiчну краiну амазонок), iншi розповiдали про рiзних чудовиськ, якi населяли незнанi землi й моря.



Якщо подорожi континентом вважали чимось природним, хоча й небезпечним, то морськi експедицii сприймали майже як поiздки до iншого свiту. Не випадково один з давньогрецьких фiлософiв дав життя крилатому вислову: «Люди подiляються на живих, мертвих та тих, хто плавае морем».


Першi згадки про далекi подорожi зустрiчаються вже в грецьких мiфах та лiтературних творах. Найдавнiшим iз них е мiф про плавання аргонавтiв до берегiв Колхiди за золотим руном. Аргонавти вирушили в мандри з Фессалii, де iхнiй проводир Ясон повинен був стати законним царем Іолку. Легенда розповiдае, що його батько був скинутий братом Пелiем, владу якого, за пророцтвом, повинен був вiдняти чоловiк в однiй сандалii. Щоб захистити Ясона вiд Пелiя, батько таемно вiдправив його до кентавра Хiрона, вихователя багатьох античних героiв. Досягши повнолiття, Ясон вирiшив повернутися в Іолк i заявити своi права на престол. На його шляху зустрiлася богиня Гера, що перевтiлилася у стару жiнку й попросила героя перенести ii через бурхливу рiчку. Ясон був добре вихований, тому виконав ii прохання, але при цьому загубив у водi одну сандалiю. Пророцтво збулося: чоловiк в однiй сандалii прибув в Іолк. Пелiй iз задоволенням стратив би племiнника, але той з’явився пiд час релiгiйного свята, i вбивство могло не тiльки позначитися на репутацii царя, але й викликати гнiв богiв. Тому цар обiцяв Ясону трон в обмiн на золоте руно. Чудодiйна шкура барана з золотим хутром колись була вiдвезена в Колхiду, причорноморську область, що розташована на територii сучасноi Абхазii. Шкура висiла на деревi, i ii охороняв величезний змiй, який нiколи не спав.






Вiдплиття аргонавтiв. Малюнок на давньогрецькiй вазi



Утiм, справжнi причини, з яких Ясон був вимушений вирушити до Колхiди, могли бути зовсiм iншi: греки часто мандрували за море в пошуках слави й багатства. В усякому разi, перед подорожжю Ясон запитав поради в дельфiйського оракула й дiстав вiдповiдь: до Колхiди треба плисти морем. Прихильна до Ясона богиня Гера переконала групу фессалiйських воiнiв приеднатися до експедицii на кораблi «Арго», за що iх i прозвали аргонавтами. Команда, яку очолив Ясон, складалася виключно зi знаменитих героiв, кращих синiв Еллади. До неi входили Кастор i Полiдевк, поет Орфей i навiть великий герой стародавностi Геракл. Разом вони перепливли сповнене всiляких див море, вiдвiдали чудеснi землi i перебороли безлiч перешкод на шляху до Колхiди, де Медея, друга дочка царя, який там панував, закохалася в Ясона. Цар зненавидiв грекiв, але приховав своi почуття вiд аргонавтiв. Вiн навiть погодився вiддати золоте руно Ясону. Але спочатку той повинен був виконати завдання, що неминуче привело б його до загибелi. З першого погляду, перед Ясоном стояло нескладне завдання: запрягти в ярмо вогнедишних бикiв, зорати ними поле i засiяти його. Втiм, Медея попередила, що замiсть зерна поле буде засiяне зубами дракона, якi миттево проростуть iз землi воiнами i герою доведеться перемогти iх.



Історики довго вважали золоте руно символом недосяжноi мети, аж доки не дiзналися про оригiнальний спосiб видобування золота, яким користувалися в давнину народи Кавказу. Деякi гiрськi рiчки на своему шляху перетинали золотоноснi горизонти. Вода розмивала породу й несла iз собою дрiбненькi частинки золота. Отже, щоб «виловити» iх iз води, дно таких рiчок вкривали баранячими шкурами, хутром догори. Пiзнiше iх дiставали й вибирали з хутра крупинки золота.


За допомогою чарiвного мистецтва Медеi Ясон виконав завдання царя всього за один день. Але цар Колхiди не мав намiру так легко вiддати прибульцям золоте руно. Вiн вирiшив раптово напасти на аргонавтiв. Але Медея ще раз скористалася магiею, щоб допомогти аргонавтам, i вони поквапилися залишити Колхiду, взявши з собою i руно, i Медею, на якiй Ясон обiцяв оженитися пiсля повернення до Фессалii. Кiнець цiеi iсторii був печальним – Ясон помер у Коринфi, пiсля того як гнилий уламок «Арго» упав йому на голову. Пiсля смертi героя боги пiдняли корабель на небо i зробили його сузiр’ям. Золоте руно також стало небесним свiтилом – це зодiакальне сузiр’я Овен.

Ще одним свiдченням на користь того, що греки вирушали в далекi плавання, е поеми «Одiссея» та «Ілiада», написанi Гомером десь у VІІ столiттi до н. е. В них йдеться про подii, якi трапилися набагато ранiше – у XІІІ столiттi до н. е. З тих часiв народи Давньоi Еллади вже мали у своему розпорядженнi великий парусно-гребний флот (за розрахунками iсторикiв, до нього входило понад 1000 кораблiв).



Чи могли аргонавти й справдi переплисти Чорне море на своiх кораблях? Так, це було цiлком можливим! Адже проплив Тiм Северин на парусно-гребному суднi «Арго», що його побудували спецiально для цiеi експедицii за старовинними технологiями, до берегiв Грузii! Саме там у стародавнi часи була краiна племенi колхiв – Колхiда.


Переказ змiсту поеми зайняв би забагато мiсця, тому краще запитайте цю книгу в бiблiотецi. Деякi ж деталi дають можливiсть проiлюструвати, яким чином вигадки переплiталися з реальними географiчними вiдомостями, котрi Гомер включив до поеми.

Головним героем «Одiссеi» е цар Ітаки на iм’я Одiссей, який пiсля руйнування Троi вирiшив повернутися на батькiвщину, де на нього чекала дружина й маленький син. Його повернення розтягнулося на багато рокiв, позаяк боги розгнiвалися на нього й у рiзний спосiб заважали герою дiстатися Ітаки.

Пiсля страшенноi бурi, яка тривала дев’ять днiв, кораблi потрапили до краiни лотофагiв (людей, якi живилися лотосом). Населення зустрiло прибульцiв миролюбно. Головною небезпекою було iнше: кожен, хто скуштував солодко-медвяного лотоса, миттево забував i батькiвщину, i друзiв i мрiяв лише залишитися в краiнi лотофагiв назавжди. Одiссею довелося силою повернути плачучих морякiв на корабель i мiцно прив’язати iх до корабельних лав.






Одiссей та сирени. Фрагмент розпису червонофiгурноi вази



Незабаром кораблi пристали до землi циклопiв. Одiссей з дванадцятьма супутниками вирушив дослiджувати дивовижний острiв, а решта грекiв залишилася на березi охороняти корабель. Потiм сталося лихо: герой разом з товаришами потрапив у печеру циклопа Полiфема, й тiльки його гострий розум допомiг купцi морякiв врятуватися вiд неминучоi смертi.

Наступним пунктом на шляху грекiв став острiв Еола – повелителя вiтрiв. Еол дав Одiссею шкiряний мiшок, стягнутий срiбною ниткою, в якому були укладенi вiтри, що могли викликати бурю. Кораблi, якi пiдганяв погожий вiтер, майже дiйшли до берега Ітаки, але супутники Одiссея поцiкавилися, що мiститься в шкiряному мiшку, що його подарував Еол, i вiтри вирвалися на свободу. Вони вiднесли кораблi в невiдоме мандрiвникам море.

Потiм мандрiвники потрапили в землю лестригонiв, якi були людожерами. Майже всi кораблi Одiссея загинули, а вiн з невеликою купкою людей врятувався на останньому кораблi. Пiсля не дуже тривалого плавання корабель прибув на острiв чарiвницi Цирцеi (Кiрки), що перетворила супутникiв Одiссея на свиней. Одiссей, який уник чаклунства, домiгся, щоб чарiвниця зняла чари з морякiв. Потiм вiн потрапив на край свiту, в похмурий Аiд (краiну мертвих), де жили тiнi героiв.

З Аiда Одiссей знову повернувся на острiв Цирцеi. Вона розповiла Одiссею про небезпеки, якi траплятимуться йому на шляху додому. Першим небезпечним мiсцем був острiв Сирен. Цi мiфологiчнi iстоти заманювали солодким спiвом морякiв, а коли тi виходили на острiв, вбивали iх. Одiссей наказав усiм супутникам заткнути вуха воском, а себе прив’язав до щогли i таким чином став единою людиною, яка чула голоси сирен, але уникла смертi.

Пiсля цього кораблю треба було пройти мiж двома страшними чудовиськами – Сциллою i Харибдою. Сцилла викрала з корабля шiсть морякiв, а Харибда ледь не потопила корабель, усмоктавши його у свою утробу разом з величезним водяним потоком.

Трохи згодом греки пристали до острова, де паслася священна череда бога Сонця – Гелiоса. Супутники Одiссея вбили кiлькох бикiв i за це були покаранi: страшна буря потопила корабель. Одiссей був викинутий хвилями на острiв, де царювала Калiпсо. Сiм рокiв пробув вiн на цьому островi i лише на восьмий рiк, спорудивши собi плiт, вирушив у подальше плавання. Хвилi принесли плiт у гостинну краiну феакiв. Спочатку Одiссей не став називати свое iм’я, але пiд час бенкету, почувши пiсню про подвиги героiв Троянськоi вiйни, герой мимоволi видав себе. Привiтнi феакi доправили героя на батькiвщину, де йому ще треба було вигнати претендентiв на трон, якi мрiяли взяти замiж його дружину.

Наскiльки можна вiрити вiдомостям, що мiстяться в поемах Гомера? З одного боку, бiльшiсть островiв, про якi йдеться в «Одiссеi», – вигадки. З другого – пiсля того як Генрiх Шлiман завдяки аналiзу «Ілiади» знайшов Трою, вченi почали уважнiше приглядатися до Гомерових текстiв.

Деякi вченi вважають, що в «Одiссеi» описана реальна подорож давнiх грекiв по Середземному i Чорному морях. Вони навiть пропонують рiзнi варiанти ймовiрного маршруту його кораблiв. На думку дослiдникiв, Сцилла i Харибда – це художнiй опис Мессинськоi протоки мiж Італiею i Сицилiею. Острови Еола – це, можливо, Лiпарськi острови. Краiна лотофагiв – частина Трiполiтанського берега, де тубiльцi вживали в iжу один з видiв лотоса i вважали його ласощами.

Одiссей став чи не найвiдомiшим у свiтi образом мореплавця. Але Давня Грецiя знала чимало мандрiвникiв, чие реальне життя було не менш цiкавим, нiж у цього славнозвiсного лiтературного персонажа.

Геродота (484–425 роки до н. е. – дата приблизна) звичайно називають батьком iсторii. Але не менш справедливо було б назвати його i батьком географii. У знаменитiй «Історii» вiн розповiв про три сторони свiту, що йому були вiдомi, – Європу, Азiю та Лiвiю. Хоча, на його думку, такий розподiл був зайвий: «Я, втiм, не розумiю, чому единiй землi данi три рiзнi назви».

Цей невтомний мандрiвник i вчений народився близько 484 року до н. е. в малоазiатському мiстi Галiкарнасi. Вiн походив з багатоi i знатноi родини, що мала великi торговi зв’язки. У 464 роцi вiн вирушив у мандри, маючи намiр довiдатися про iншi народи. Маршрут його египетськоi подорожi, що випала на перiод розливу Нiлу, вченi вiдновили. Вiн пiшов угору по Нiлу до Елефантiни (Асуана), крайнього кордону Давнього Єгипту, що проходив поблизу першого порога (майже тисяча кiлометрiв!). На сходi вiн досяг Вавилона, вiдстань якого вiд Егейського моря становить двi тисячi кiлометрiв. Ймовiрно, що вiн дiстався Суз, однак це лише припущення. На пiвночi Геродот вiдвiдав грецькi колонii, заснованi на Чорноморському узбережжi, на територii сучасноi Украiни. Нарештi, на заходi Геродот побував у Пiвденнiй Італii, де брав участь у заснуваннi грецькоi колонii.






Геродот



Геродот не був вiдкривачем цих земель. Але його праця дiстала дуже високу оцiнку сучасникiв та нащадкiв, бо вчений, грунтуючись на власних спостереженнях та розповiдях iнших мандрiвникiв, зумiв зiбрати докупи вiдомостi про вiдомi грекам краiни. Вавилон Геродот описуе як найбiльше мiсто, яке вiн бачив. Вiн розповiдае про прямi вулицi, що перетиналися пiд прямим кутом, будинки в три i чотири поверхи, стiни, побудованi Навуходоносором… Деякi цифри, якi наводить Геродот, явно перебiльшенi. Скажiмо, вiн надiляе Вавилон сотнею ворiт, хоча зрозумiло, що жодне мiсто тих часiв не могло похвалитися такою величезною iх кiлькiстю.

З Вавилонii Геродот вирушив до Персii. Метою його подорожi було зiбрати точнi вiдомостi про греко-перськi вiйни. Геродот наводить безлiч даних про звичаi та побут персiв. За його спостереженнями, перси почувають вiдразу до м’яса, люблять фрукти i мають пристрасть до вина. Вони виявляють цiкавiсть до чужоземних звичаiв, цiнують задоволення, шанують вiйськову доблесть, серйозно ставляться до виховання дiтей, поважають право на життя кожного, навiть раба. Вони терпiти не можуть неправди i боргiв, зневажають прокажених.

Геродоту належить перший з вiдомих нам описiв Скiфii i народiв, що ii населяють. Характеристику скiфських рiчок Геродот починае з Істра, що «тече через усю Європу, беручи своi витоки в землi кельтiв». Вiн вважае Істр найбiльшою з вiдомих рiчок, повноводною влiтку й узимку. Найбiльша рiчка пiсля Істра – Борисфен (Днiпро). Геродот цiлком вiрно виклав, що тече вона з пiвночi, але нiчого не сказав про днiпровськi пороги, отже, йому було невiдомо про iхне iснування.

До лiвого берега Борисфену, згiдно з описом ученого, прилягае лiсова область Гiлея, де жили скiфи-хлiбороби, а за нею мешкали скiфи-кочiвники, яким належала територiя на схiд за 10 днiв шляху до рiчки Герра (Кiнська). А за цiею рiчкою Геродот розмiстив землi найдужчого племенi скiфiв – царських. На пiвднi iхня територiя сягала Криму, а на сходi – рiчки Танаiс (Дону), що тече з пiвночi «з великого озера» i впадае «в ще бiльше озеро» Меотида (Азовське море). Геродоту був вiдомий й основний приток Дону – Сiргiс (Сiверський Донець).

З усiх краiн Єгипет, звичайно, справив на мандрiвника найбiльше враження. Детальнi описи звичаiв, флори й фауни Єгипту переконують в тому, що Геродот особисто вiдвiдував цю краiну. Хоча, можливо, частина його опису базуеться на розповiдях египтян, якi пiдтримували з Грецiею торговельнi стосунки. Геродот мрiяв розгадати подвiйну таемницю джерел i повеней Нiлу. Вiн намагався зiбрати достовiрнi вiдомостi, але довiдався дуже мало. Використовуючи данi египетських жерцiв, вiн розповiдае, що на пiвдень вiд низинного узбережжя мiж Єгиптом i Гiбралтаром розкинулася горбкувата пiщана пустеля (це був перший опис Сахари).

Повернувшись ще молодою людиною на батькiвщину, в Галiкарнас, знаменитий мандрiвник брав участь у народному русi проти тирана Лiгдамiса i сприяв його поваленню. У 444 роцi до н. е. Геродот був присутнiй на Панафiнейських святах i прочитав там уривки з опису своiх подорожей, викликавши загальне захоплення. Наприкiнцi свого життя вiн поселився в Італii, у Турiумi, де i помер близько 425 року до н. е., полишивши по собi славу знаменитого мандрiвника i ще бiльш знаменитого iсторика.

Розповiдаючи про Давню Грецiю, неможливо не згадати ще одного видатного мандрiвника. Йдеться про Александра Македонського, вiйськовi походи якого розсунули для грекiв межi ойкумени. Щодо його впливу на географiчнi досягнення давнiх грекiв у науковому свiтi немае единоi думки. Однi вченi, наприклад Дж. Бейкер, вважають, що «вирiшальною подiею в ходi накопичення географiчних знань був… великий похiд Александра Македонського з Грецii в Індiю». Іншi переконанi, що роль великого полководця дуже перебiльшена, а його вченi супутники, якi входили до складу вiйськовоi експедицii (картографи, iсторики, iнженери, художники) служили вiйськовими iнженерами i топографами i вдавалися в науковi пошуки. Проте, навiть якщо ставитись до цiнностi даних, отриманих пiд час походу Александра Македонського, критично, вони все ж сприяли розширенню географiчних знань грекiв про навколишнiй свiт.



Ойкумена (грецьк. oikumene) – це населена частина суходолу, що включае всi заселенi, освоенi чи iншим способом залученi до сфери життя суспiльства територii. Вперше опис ойкумени зустрiчаеться в давньогрецького вченого Гекатея Мiлетського (VI–V ст. до н. е.). Греки включали до поняття «ойкумена» вiдому iм частину Землi з центром в Елладi.


Александр Македонський, який прийшов до влади у двадцятирiчному вiцi, взяв собi за мету завоювати ввесь свiт. Його подорожi були не мирними мандрiвками, а вiйськовими походами. Вторгнення у Малу Азiю здавалося справжнiм самогубством: Перська iмперiя була великою й сильною державою, армiя ж Александра Македонського – порiвняно невеликою (близько 50 тисяч чоловiк). Та його талант полководця допомiг йому розгромити вiйсько перського царя Дарiя вже у двох перших битвах – бiля рiчки Гранiк та мiста Ісси (у 334 i 333 роках до н. е.). Дарiй був вимушений вiдступити. Переслiдуючи його, македонське вiйсько пройшло Лiван i Сирiю. Затриматися довелося на кiлька мiсяцiв у мiста Тир, яке взяли пiсля довгоi облоги.

Перейшовши кордон Єгипту, Александр захопив Мемфiс, прийняв титул фараона i заснував у дельтi Нiлу мiсто Александрiя. У Лiвiйськiй пустелi вiн вiдвiдав оракула Амона, а потiм знову вирушив на пошуки вiйська Дарiя. Пiсля новоi поразки перський цар змушений був рятуватися втечею, а Александр продовжував йти вперед, намагаючись досягти краю свiту.

Маршрут Александра Македонського добре вiдомий: iз Грецii через Малу Азiю в Єгипет, потiм у Лiвiйську пустелю, в Межирiччя, а далi – в Середню Азiю. Перейшовши через Гiндукуш, вiйська потрапили в долину Окса (Амудар’i), досягли середнього плину Яксарту (Сирдар’i) – за уявленнями того часу, межi Азii.



Деякi автори приписують македонському царю створення сiмдесяти нових мiст. Іншi наводять бiльш скромну цифру – 35. Втiм, Александр Македонський не тiльки будував… Прекраснi мiста руйнувалися, земельнi угiддя й зрошувальнi системи занепадали. Тому оцiнити його дiяльнiсть однозначно дуже важко.


Ще раз подолавши гори Гiндукушу, Александр вторгся до Індii. Перейшовши долину Інду, вiн хотiв рухатися далi на схiд або пiвденний схiд, але втомленi солдати збунтувалися i зажадали повернення на батькiвщину. Зiйшовши вниз по долинi Інду, Александр вiдправив частину вiйська пiд командуванням флотоводця Неарха в зворотну путь, а сам з рештою вiйська рушив на захiд суходолом у Пiвденний Іран. Перехiд був дуже важкий через лiтню спеку, чимало людей i худоби загинуло. Але цiль була досягнута.






Александр Македонський



Завдяки зусиллям i таланту Неарха греки вперше познайомилися з морською дорогою в Індiю. У 325 роцi до н. е. Александр, що перебував з величезною армiею на рiчцi Інд, сказав Неарху: «Вiдкрий морський шлях вiд цiеi рiчки до Євфрату. Я повертатимуся суходолом, а ти пливи морем. У тебе буде 150 кораблiв i близько 5 тисяч чоловiк. Пливи на захiд, а коли скiнчиться провiзiя, причалюй до берега i шукай зустрiчi з моею армiею, що пiде берегом. Армiя буде добувати постачання для флоту».

Неарх вiдплив у вереснi. Коли вiн проходив Крокалу (Карачi), мусон почав змiнювати свiй напрямок i йому довелося 24 днi чекати погожого вiтру. Через п’ять днiв пiсля поновлення плавання пiднялася буря, пiд час якоi три кораблi загинуло. Всупереч обiцянцi Александра армiя допомогла флоту тiльки один раз. Тому iжу для морякiв Неарху доводилося добувати грабуванням прибережних мiст. Але навiть пiсля вдалих набiгiв провiанту не вистачало для такоi величезноi кiлькостi людей, тож вони постiйно голодували.



Одного разу Неарху довелося розвiяти легенду про сирен, про яку йшлося в «Одiссеi». Греки вважали, що цi створiння мешкають на островi, що тепер називаеться Асталу. Неарх висадився на цей острiв, але, звичайно, нiяких сирен там не знайшов.


Нарештi пустельнi береги скiнчилися. Флот обiйшов мис Джаск i наблизився до нинiшньоi провiнцii Кiрман. Тут був родючий грунт, i грекам пощастило дiстати зерна i свiжих овочiв. Бiля Ормуза експедицiя розташувалася на вiдпочинок. Через якийсь час Неарх рушив далi i дослiджував весь пiвнiчний берег Перськоi затоки до гирла Євфрату. Флот ввiйшов у Тигр i, пiднявшись до Суз, з’еднався там iз армiею Александра. Експедицiя Неарха тривала майже шiсть мiсяцiв.

Армiя з’едналася в Межирiччi. Звiдти Александр мав намiр вирушити походом в Аравiю. Але реалiзацii цих планiв перешкодила раптова смерть полководця в 323 роцi до н. е. Александр Македонський подолав величезнi вiдстанi, якi до нього не пройшов жоден мандрiвник. Але його мрiя побачити край свiту так i залишилася нездiйсненою. Скоренi ним землi виявилися лише малою частиною населеноi територii. До кiнця життя Александр був упевнений, що перетнув Азiю, хоча вся ii пiвнiчна i схiдна частини так i залишилися для грекiв невiдомими.






Битва Александра Македонського з Дарiем. Мозаiка з Помпей



Пiд час вiйни з Дарiем на територii Межирiччя тривалий час робили маневри двi величезнi армii: македонська i втрое численнiша перська. Це, безумовно, дуже вплинуло на природу краю, що i без того перебувала в критичному станi через довгу експлуатацiю. Пiзнiше, перейшовши на територiю мiж рiчками Амудар’i i Сирдар’i, полки Александра спустошили ii, зруйнувавши ряд мiст i зрошувальних мереж, а спека i вiтер зрiвняли iх iз землею. У долинi Інду завойовники остаточно знищили мiсцеву давню цивiлiзацiю, що була на два тисячолiття старшою за грецьку, i сприяли остаточному перетворенню краю на пустелю.

Дж. Бейкер вважае, що, попри всi обвинувачення, походи Александра Македонського були справжнiм переворотом у свiтi географii: «Греки ввiйшли в зiткнення з новим свiтом. Стародавнi неяснi вiдомостi про мiсцевiсть на схiд вiд Месопотамii поступилися мiсцем знайомству з Іраном, з невеликою, але важливою частиною Центральноi Азii, i з Захiдною Індiею. Стала вiдома не тiльки загальна географiя цих нових для грекiв краiн, походи збагатили грекiв знанням низки окремих географiчних фактiв, про якi досi вони не мали нiякого уявлення. Так, якщо взяти навздогад лише два приклади – великi гiрськi хребти Азii чи рiчки Захiдноi Індii, то з’ясуеться, що знайомство з ними… розширило i загальногеографiчний обрiй, бо нiчого подiбного в себе на батькiвщинi греки не бачили. Таким чином, походи Александра мали величезне значення як з погляду районноi, так i загальноi географii».




Римська iмперiя: дослiдження Європи й Африки


Історики часто об’еднують iсторiю Давньоi Грецii та Давнього Риму пiд назвою античностi. Втiм, стосовно географii можна сказати, що Рим мав власний пiдхiд i до засвоення нових земель, i до принципiв картографii. Якщо давнi греки здебiльшого розв’язували загальнi фiлософськi питання, висували рiзноманiтнi гiпотези й теорii, то римськi географи намагалися вирiшити насамперед практичнi завдання.

Рим пройшов доволi тривалий шлях вiд звичайного мiста, яких тодi виникало багато, до могутньоi iмперii. За часiв його iснування пiдлеглих йому земель стало бiльше в тисячi разiв. Найдавнiший обсяг римськоi територii був дуже незначний: жерцi «польового братства» (fratres arvales), що iснувало ще в епоху iмператорiв, щорiчно робили у свято амбарвалiй урочистий обхiд римського поля, i цей обхiд збiгався, мабуть, з найдавнiшим кордоном територii мiста. Воно було завдовжки п’ять римських миль (1000 крокiв) на правому березi Тибру (на заходi), шiсть миль – на лiвому (сходi), п’ять миль на пiвднi, в напрямку до Альбе-Лонге, i тiльки двi милi на пiвночi. Пiсля поглинання Римом кiлькох поселень i завоювання мiст Габiй та Фiдене римська територiя (ager Romanus) обiймала собою близько 870 км


. За сто рокiв до нашоi ери Рим був оточений союзом з десяти провiнцiй – двi на iталiйських островах, двi в Іспанii, двi у краiнi галлiв, двi на Балканському пiвостровi, одна в Африцi i двi в Азii. Славнозвiснi римськi легiони несли на щитах iмперськi порядки навколишнiм народам. Треба сказати, що вони були скорiше колонiзаторами, нiж загарбниками. На своему шляху вiйська встановлювали владу Риму, але життя в провiнцiях було побудоване майже за тими ж принципами, що й у центрi.






Капiтолiйська вовчиця, яка вигодовуе своiм молоком Ромула i Рема – легендарних засновникiв Рима



Величезною територiею, яка поступово зростала, потрiбно було якось керувати, збирати податки, давати надiли землi воiнам-ветеранам. Тому римськi iмператори розпорядилися призначити до кожного римського легiону людей особливоi професii – землемiрiв. З 27 року до н. е. вони почали виконувати своi обов’язки, маючи для цiеi мети невеликий набiр вимiрювальних iнструментiв, серед яких обов’язково були компас та сонячний годинник. Через три столiття була створена спецiальна землемiрна служба, яка складала мапи центурiй – головних адмiнiстративних одиниць Давнього Риму. Мапи карбувалися на двох мiдних таблицях, одну з яких вiдправляли до столицi, а iншу залишали мiсцевому уряду. На каменях, що стояли на межi сусiднiх дiлянок, часто зображувався iхнiй план у виглядi великого прямокутника, всерединi якого був вибитий номер володiння, його юридичний статус, iмена володарiв i навiть сума податку, яку вони повиннi були сплачувати.



Десь у III столiттi н. е. була створена перша з вiдомих нам дорожна мапа. Вона являла собою сувiй 6,8 м завдовжки та 34 см завширшки. Зображення на нiй було сильно стиснуте з пiвночi на пiвдень, але доволi точне. Римляни зобразили на цiй мапi мiста, дороги, стоянки римських легiонiв, рiчки, гори й озера вiд Британських островiв до гирла Гангу.


Ще однiею важливою турботою iмперii були знаменитi римськi дороги. Їх постiйно ремонтували й пiдтримували в доброму станi. Цими дорогами користувалися i вiйська, якi потрiбно було термiново перекинути до мiсць баталiй, i купцi, i звичайнi громадяни. Через кожну милю на римських дорогах розмiщувалися кам’янi стовпи, на яких була вказана вiдстань мiж мiстами. Чи не тодi з’явився вислiв «Усi дороги ведуть до Риму»?



Римляни були засновниками численних фортець, якi потiм перетворилися на чудовi европейськi мiста. На правому березi Дунаю були розташованi три найвiдомiших з них: Сiнгiдуiн (на його мiсцi розкинувся сучасний Белград), Аквiнк, який ми сьогоднi знаемо пiд назвою Будапешт, та Вiндабона, що з колишньоi фортецi перетворилася на славнозвiсну столицю Австрii Вiдень.


Кажучи про успiхи римських географiв, слiд сказати, що вони здебiльшого з’явилися завдяки вiйськовим походам, якi вели давнi римляни. Вони вторгалися до Германii, наслiдком чого було вивчення Ельби вiд витоку до гирла. Потiм римляни почали розвiдувати простори Пiвнiчного моря (перше описання розташованих у ньому островiв наводить Помпонiй Мела у своiй працi «Про розташування землi»). Наступним кроком було завоювання басейну Дунаю, пiд час якого римляни вели запеклу боротьбу з даками. Набiги цього войовничого народу так непокоiли римлян, що вони навiть побудували вздовж пiднiжжя Пiвденних та частини Схiдних Карпат величезний захисний вал понад 450 км завдовжки. Рештки цього валу потрапили у слов’янськi легенди: кажуть, вiн виник пiсля того, як один з легендарних богатирiв (у кожного народу – свiй) запряг Змiя до плуга й провiв глибоку борозну в землi.






Апiева дорога



Серед римських учених слiд згадати Публiя Корнелiя Тацита, який, хоч його i вважали iсториком, навiв у своiх працях багато географiчних вiдомостей. Здебiльшого вони належать до розселення племен, якi мешкали в Європi. Крiм того, iсторик наводить назви найбiльших рiчок i земель, проте ця частина його дослiджень не дуже точна. Наприклад, Скандинавiю вiн вважае островом, а Схiдна Європа йому, здаеться, й зовсiм незнайома. Про цю частину континенту згадуе iнший римський вчений – Клавдiй Птолемей, який був видатним астрономом, картографом та географом. Його «Географiя», написана здебiльшого за записами розповiдей iнших мандрiвникiв i працями попередникiв, мiстить данi про Британiю, Ірландiю, найбiльшi рiчки Європи, включаючи Ра (Волгу) та Танаiс (Дон). Птолемею було вiдомо також про iснування Китаю, з якого до Риму привозили шовк. Через лiнгвiстичну помилку – iснуванню двох назв китайцiв (сери та сiни) – ця краiна на його картах роздвоювалася. Китайськi землi вважали тодi краем свiту, навiть не уявляючи, що по той бiк океану е iншi континенти.

Римляни зробили великий внесок у дослiдження Африки. В захiднiй частинi Африки римське панування остаточно утвердилося при Августi, який скорив Мавританiю (Марокко) i вiддав ii нумiдiйському царю Юбi. Нумiдiю ж (Алжир) i Триполiс приеднав до провiнцii Африка. В епоху розквiту Римськоi iмперii неодноразово вiдбувалися походи в глиб Лiвiйськоi пустелi. Один з них вiдбувся у 19 роцi до н. е. Тодi римськi когорти, очолюванi легатом Луцiем Корнелiем Бальбом, просунулися далеко на пiвдень вiд узбережжя Середземного моря. Дотепер не з’ясовано, чи змогли вони перетнути Сахару. Плiнiй Старший, що написав про трiумф Бальба, згадав про скоренi ним мiста i народи. Виходячи з цих вiдомостей, римляни минули Кiдамус (сучасний Гадамес). Цiкаво, що, за повiдомленням Плiнiя, iм зустрiлося кiлька рiчок, якi в наш час давно вже висохли. Французький археолог Анрi Лот, вивчаючи текст Плiнiя, припустив, що римляни пройшли нагiр’я Ахаггар i досягли рiчки Нiгер.

Пiзнiше римляни влаштували ще кiлька походiв у глиб Африки. Наприкiнцi І столiття н. е. вiдбулося вiдразу два походи на пiвдень. Близько 75 року Септимiй Флакк пiсля тримiсячноi подорожi прибув до краiни ефiопiв, а Юлiй Матерн майже одночасно з ним досяг «ефiопськоi землi Агiсiмби, де збираються носороги». В басейнi Нiлу успiхи римлян також були помiтними: вони ознайомилися з окраiнами Ефiопського нагiр’я, обстежили рiчки Атабара й Блакитний Нiл. Експедицiя, що ii послав Нерон восени 61 року, досягла царства Мерое, у якому на римлян чекав гостинний прийом. Мiсцевi володарi навiть дали iм вiйськовий ескорт та рекомендацii для спiлкування з вождями племен, що мешкали на пiвднi вiд iхнiх володiнь.






Римський вiйськовий корабель






Руiни римських терм Карфагена



Рим принiс пiдлеглим територiям жаданий мир та спокiй. Римськi пiкети охороняли вiд кочiвникiв культурнi поселення по всiй лiнii вiд Марокко до Кiренаiки на кордонах Єгипту. Провiнцii, якi на початку римськоi iсторii вороже ставилися до метрополii, згодом стали цiнувати життя в iмперii, бо римськi закони забезпечували рiвнiсть усiх громадян i не обмежували розвиток окремих територiй.




Таемницi держави Інь


Китай завжди здавався европейцям далекою й недосяжною краiною, у якiй все незвично i незрозумiло. Навiть у перiод Середньовiччя, коли вже iснували доволi точнi мапи, схiдна окраiна Євразii залишалася майже суцiльною бiлою плямою, хоча китайська держава в тi часи була великою й могутньою.

Звичайно, такi сумнiвнi вiдомостi не могли задовольнити анi вчених, анi правителiв. Китайськi iмператори неодноразово вiдправляли в усi кiнцi свiту експедицii, якi складали докладнi звiти про все, що побачили на своему шляху. До наших часiв дiйшли вiдомостi про те, що в Х столiттi до н. е. китайський государ My Ван вiдрядив експедицiю до гiр Куньлунь, а звiдти – на пiвнiч. У китайськiй хронiцi мiстяться рядки, якi характеризують цього правителя як завзятого мандрiвника: «My хотiв йти за покликом свого серця i подорожувати всюди. Увесь свiт повинен був носити слiди колiс його вiзка i слiди копит його коней». Експедицiя подолала на своему шляху «Краiну летючих пiскiв» (так поетично невiдомий автор назвав пiщану пустелю) i «скупчення пiр’я» (найвiрогiднiше, це були снiги), а зворотня подорож перетворилася на справжнiй вiйськовий похiд: Му Ван здобув перемогу над гунами i взяв у полон п’ятьох iхнiх царiв. Як бачите, i в Пiднебеснiй (так китайцi називають свою краiну) подорожi були пов’язанi з iнтересами держави i дуже часто розвiдування навколишнiх земель приводило до iхнього пiдкорення.



«Каталог гiр i морiв», що був створений в Китаi понад двадцять столiть тому, поряд з реальними вiдомостями мiстить i такi, що можуть викликати посмiшку: «Ще за триста лi на схiд е гора Основна (Цзi). На ii пiвденному схилi багато нефриту… Там водиться тварина за назвою бочi, схожа на барана, але з дев’ятьма хвостами i чотирма вухами; очi в неi розташованi на спинi. Май його при собi, не будеш знати страху. Там водиться птах, схожий на пiвня, але з трьома головами i шiстьма очима, шiстьма ногами i трьома крилами. Вiн зветься чанфу. Якщо з’iси його, не заснеш…»


Однак не тiльки полководцi на чолi вiйська пускалися в мандри. Серед китайських мандрiвникiв були й дуже мирнi люди, якi залишили помiтний слiд у географiчних дослiдженнях. Одним з цих людей був Фа Сянь – чернець-буддист i мандрiвник, який з 399 по 414 рiк об’iхав велику частину внутрiшньоi Азii й Індii.

Фа Сянь залишив нащадкам записки, в яких докладно розповiв про свою подорож. У 399 роцi з невеликою групою iнших прочан вiн вирушив iз рiдного мiста Сiань на пiвнiчний захiд через Лесове плато i далi уздовж пiвденного краю пiщаних пустель пiвнiчно-захiдного Китаю. Подорож через пустелю була надзвичайно небезпечною. Мандрiвник записав у своему щоденнику: «У пiщаному потоцi е злi духи i вiтри такi пекучi, що коли з ними зустрiчаешся, – помираеш, i нiхто не може цього уникнути. Не бачиш нi птаха в небi, нi чотириногих на землi». Мандрiвники нерiдко бачили кiстки тих, хто намагався подолати пустелю задовго до них. Утiм, буддисти ставилися до смертi спокiйно i тiльки читали спецiальнi мантри – молитви, якi мали допомогти загиблим у майбутньому перевтiленнi.






Фа Сянь



Дiставшись гори Босянцзи, прочани завернули на захiд i пiсля сiмнадцятиденноi подорожi досягли озера Лобнор. Бiля цього озера, в районi нинi малонаселеному, за часiв Фа Сяня iснувала велика держава Шеншен, i мандрiвник зустрiв тут велику кiлькiсть людей, знайомих з iндiйською культурою. До речi, iснування в цих землях осередку культури довiв пiзнiше Пржевальський.

Близько мiсяця мандрiвники вiдпочивали бiля Лобнора, але настав час рушати далi. Найпростiше було пройти вiд Лобнора до Хотана вздовж пiднiжжя Кунлуня, але Фа Сянь та його супутники з невiдомих причин обрали iнший шлях. Вони вирушили на пiвнiчний захiд i, переваливши через Тянь-Шань, досягли долини рiчки Ілi, потiм повернули на пiвденний захiд, знову перейшли через Тянь-Шань, перетнули з пiвночi на пiвдень пустелю Такла-Макан i вийшли до Хотинського царства, де в той час нараховувалося «кiлька десяткiв тисяч ченцiв». Фа Сянь iз супутниками знайшов притулок у монастирi, брав участь в урочистому святi буддистiв та брамiнiв, а далi пiшов на пiвдень i пiсля не дуже тривалоi подорожi прибув до холодноi гiрськоi краiни Балiстан. Мандрiвника дуже вразило те, що единими культурними рослинами в цiй краiнi були хлiбнi злаки.



Починаючи з ІV столiття в Китаi стае помiтним розквiт буддизму, що почав проникати з Індii. З поширенням буддизму з Китаю до Індii все частiше почали подорожувати прочани – буддiйськi ченцi, якi прокладали шляхи на батькiвщину Будди через пустелi i високогiрнi перевали Центральноi Азii.


Далi прочани взяли курс на Афганiстан, майже мiсяць блукали в горах, вкритих вiчними снiгами. Вiрогiдно, що Фа Сянь обiйшов важкодоступний Куньлунь iз заходу i вирушив на пiвдень по долинi рiчки Яркенд. Прибувши до Пiвнiчноi Індii, вiн вiдвiдав мiсто Фолуша (нинi – Пешавар), розташований мiж Кабулом та Індом, потiм прийшов до мiста Гiло, а звiдти почав сходження на хребет Гiндукуш. На мандрiвника чекали новi випробування. Якщо ранiше вiн страждав вiд спеки в пустелi, то тепер його доймав холод. Холоднеча в горах була така люта, що один iз супутникiв Фа Сяня замерзнув. Пiсля багатьох перешкод каравану пощастило дiстатися мiста Бану, що iснуе i понинi; потiм, знову перейшовши Інд у середнiй частинi його плину, Фа Сянь прийшов у Пенджаб.

Подальший маршрут Фа Сяня лежав бiльш населеними землями. Вiн вiдвiдав найголовнiшi буддiйськi святинi, розташованi в рiзних мiсцевостях, i залишив описи буддiйських священних споруд, деякий час жив у рiзних монастирях, переписуючи священнi тексти, i лише у 414 роцi повернувся на батькiвщину – на цей раз морем. На зворотному шляху вiн зробив дворiчну зупинку на Цейлонi, завiтав на острiв Ява i врештi-решт прибув до свого рiдного мiста Сiань. Через кiлька рокiв мандрiвник видав чудовий твiр пiд назвою «Опис буддiйських держав» («Фагоцзи»). У цьому творi поряд з основним змiстом релiгiйного характеру даються стислi, але дуже виразнi описи близько тридцяти держав Центральноi Азii й Індii, у яких Фа Сянь побував пiд час своеi подорожi. Деякi з наведених ним вiдомостей про цi краiни бiльше нiде не зустрiчаються. А ще однiею цiнною рисою характеру знаменитого мандрiвника було те, що вiн дуже вiдповiдально ставився до своiх записок. Називаючи населенi пункти, вiн визначав iхне точне положення i вiдстанi до iнших географiчних об’ектiв (у днях переходiв, у китайських лi, у кроках – коли йшлося про окремi храми та iншi культовi споруди). Завдяки книжцi Фа Сяня сучаснi вченi встановили точне мiсце розташування багатьох ранiше вiдомих лише за назвою мiст i держав.






Гiрська долина. Тянь-Шань



Мешканцям Давнього Китаю були вiдомi i сухопутнi, й морськi дороги. Точно орiентуватися на морському просторi iм допомагав компас, який було винайдено саме в цiй краiнi. А китайськi кораблi – джонки – не поступалися европейським суднам. За даними iсторикiв, у Середньовiччi китайськi мореплавцi регулярно вiдвiдували острови Індонезii, Фiлiппiни, Індiю, Цейлон, доходили до Аравiйського моря i берегiв Схiдноi Африки. Китайськi джонки доставляли в далекi землi рiзноманiтнi товари – вироби iз шовку, порцеляни, металiв, а поверталися iз золотом, прянощами, бивнями слонiв та дорогоцiнною деревиною.

Кажучи про морськi подорожi давнiх китайцiв, неможливо не згадати знамениту експедицiю пiд командуванням Чжей Хе (чи, в iншiй транскрипцii, Чень Хо), евнуха при iмператорському дворi. Вiн успiшно командував пiд час морських переходiв великим флотом, що складався з 317 судiв i 27 тисяч чоловiк – морякiв, солдатiв, навiгаторiв, картографiв.

Флотилiя пройшла вздовж берегiв Пiвденно-Схiдноi Азii, вiдвiдала Індокитай, острови Малайського архiпелагу, i, можливо, деякi розвiдувальнi кораблi досягли пiвнiчно-захiдного узбережжя Австралii.

Ввiйшовши в Індiйський океан, флотилiя минула Індостан, Перську затоку, Аравiйський пiвострiв i пройшла вздовж схiдного берега Африки. Не виключено, що при цьому мандрiвники обiгнули мис Доброi Надii (тодi вiн ще залишався безiменним, тому що лише наприкiнцi XV столiття португальцi змогли пройти iз заходу цей шлях). У всякому разi, на китайськiй картi 1420 року цiлком вiрогiдно показана частина пiвденно-захiдного узбережжя Африки.

Усього з 1405 по 1433 рiк Чжей Хе здiйснив сiм великих плавань. Однак вони не сприяли змiцненню торгових i полiтичних зв’язкiв Китаю з далекими краiнами. Можливо, тому, що iмператорiв Пiднебесноi цiлком влаштовували iншi шляхи торгiвлi.

Серед великоi кiлькостi географiчних вiдкриттiв, зроблених пiдданими Пiднебесноi, чи не найголовнiше мiсце посiдае розвiдування торговельних шляхiв, а серед них – прокладання Великого шовкового шляху, який з’еднував Китай через Центральну Азiю з Європою. Цей важливий шлях протягом iсторii вiдкривали мiнiмум двiчi.






Китайська джонка



Перше вiдкриття Великого шовкового шляху розпочалося завдяки китайському дипломату Чжан Цяню. Імператор У Дi (з династii Хань) у 138 роцi до н. е. вирiшив укласти союз проти кочiвникiв-гунiв, що нападали на Китай з пiвночi, iз правителем юечжiй. Народ цей жив за Небесними горами, i туди через перевали Тянь-Шаню вирушило посольство на чолi з досвiдченим дипломатом Чжан Цянем. Поблизу гiрськоi системи посольство було атаковано гунами i захоплено в полон. Довгих десять рокiв провiв у полонi в гунiв Чжан Цянь, кочуючи слiдом за ними як бранець з мiсця на мiсце, перш нiж йому пощастило втекти. Втiм, радiсть вiд довго очiкуваноi волi була передчасною. Чжан Цянь опинився в однiй з долин величезноi гiрськоi краiни. На щастя, вiн мав товариша: разом з китайським дипломатом утiк гун Ганьфу, що супроводжував його впродовж наступних десяти рокiв мандрiв по пустелях i горах.

Втiкачi зiйшли на перевал по льодовику й опинилися на високогiрнiй рiвнинi, потiм знайшли спуск по ущелинi, що заросла високими стрункими ялинами. Не вiдомо, чи довго б вони змогли протриматися в чужих землях, якби не зустрiч з мирними скотарями на берегах великого озера. Чжан Цянь у своему звiтi назвав iх «усунями», зазначивши, що колись вони пiдкорялися гунам, але, зiбравши численне вiйсько, змогли вiдстояти свою волю. Це були високi на зрiст блакитноокi люди, зовсiм не схожi на китайцiв.

Озеро, навколо якого кочували усунi, вони називали Жехай, тобто «незамерзаюче тепле озеро». Усунi розповiли, що юечжi переселилися на пiвдень, у квiтучу долину великоi рiчки. Туди i вирушив Чжан Цянь. Юечжiй вiн знайшов, але iхнiй правитель вiдмовився вiд союзу з китайським iмператором. Цiлий рiк Чжан Цянь намагався умовити його укласти угоду, але не змiг, тому рушив назад. На шляху до батькiвщини вiн пильно розглядав рiчки, гiрськi хребти, озера. Пiсля повернення з його слiв китайський iсторик Сима Цянь, автор багатотомних «Історичних записок» («Шицзи»), склав опис його подорожi.






Глиняна модель човна з гробницi ІІ ст. до н. е. Китай



Втiм, ця подорож була не останньою… У 127 роцi до н. е. Чжан Цянь перетнув Алайську долину i побачив праворуч високий гiрський хребет. Вiн назвав цi гори Цибульними (Цинлiнь), бо iхнi схили вкривали заростi дикоi цибулi. Далi шлях Чжан Цяня пролiг через пустелю Такла-Макан до безстiчного озера Лобнор, яке мандрiвник назвав Соляним, бо вода в ньому була солоною. Озеро знамените своею мiнливiстю: воно постiйно змiнюе своi контури: то наповнюеться водою, то перетворюеться на болото.

Переборовши з неймовiрними труднощами простiр пустелi, Чжан Цянь вдруге опинився в полонi у гунiв. На цей раз вiн утiк через рiк, скориставшись мiжусобицею в племенi. В полонi вiн одружився, i дружина втекла разом з ним. Переслiдуванi гунами, вони змушенi були пробиратися важкодоступними шляхами, обходячи обжитi мiсця. Дружина загинула, i вiн повернувся тiльки з вiдданим йому Ганьфу.

Чжан Цянь склав звiт про свою «подорож завдовжки в 25 тисяч лi», проте вона збереглася тiльки в короткому переказi. Чжан Цянь першим повiдомив китайцям про iснування Каспiйського (Пiвнiчного) i Аральського (Захiдного) морiв, правильно визначив, куди течуть найважливiшi рiчки Середньоi Азii. У його звiтi мiстяться вiдомостi про захiдну частину Азii аж до Перськоi затоки i Середземного моря. Велике значення мали також данi про Індiю, що iх зiбрав Чжан Цянь. До нього ця краiна взагалi не згадувалася в китайськiй лiтературi. Географiчним описам Чжан Цяня властива точнiсть i конкретнiсть.

У столицi Бактрii Чжан Цянь зустрiчав купцiв iз краiни Шеньду – Індii. Серед iхнiх товарiв вiн знайшов бамбуковi вироби з Пiвденного Китаю. Ця знахiдка наштовхнула Чжан Цяня на вiдкриття: вироби через руки невiдомих посередникiв надходять iз Китаю в Шеньду пiвденним шляхом. А це означало, що з Китаю на захiд була ще одна дорога! Чжан Цянь намiтив шлях з Китаю в Індiю через Бiрму й Ассам, через моря Пiвденно-Схiдноi Азii. Через кiлька столiть цi маршрути стали найважливiшими торговельними шляхами, що поеднали Китай з долиною Гангу. На межi ІІ й І столiть до н. е. за цим маршрутом пройшла пiвденна частина Великого шовкового шляху зi Схiдного Китаю в краiни Середньоi i Захiдноi Азii.

Географiчнi знання, що iх отримав Чжан Цянь, допомогли не тiльки сучасним ученим, якi вивчають iсторiю Китаю. Вони мали також суто практичне значення: вiдомостi, що мiстилися в книжцi, допомогли китайському вiйську розгромити гунiв у 120 роцi до н. е., вiдтiснити iх вiд кордонiв Китаю i значно розширити iмперiю за рахунок захiдних земель. Імператор У Дi завоював краiну усуней, що стала захiдним форпостом Пiднебесноi. Уже по звiльненiй вiд гунiв територii Чжан Цянь на чолi вiйська здiйснив перехiд через Небеснi гори i вийшов до озера Жехай (нам з вами бiльше знайома його тюркська назва – Іссик-Куль, що в перекладi означае «гаряче озеро»).

Перехiд через Центральну Азiю вiд Тянь-Шаню до кордонiв Китаю був останньою подорожжю Чжан Цяня. Помер вiн, очевидно, в 112 роцi до н. е. А десять рокiв по тому кордони Китаю розширилися до Усуня i Даваня, i на землях, що iх вiдкрив для Китаю Чжан Цянь, було засновано чотирнадцять нових провiнцiй.

Великий шовковий шлях, що вiдiграв величезну роль у зближеннi Європи й Азii, проiснував близько ста рокiв. Потiм вiн був занедбаний i вiдродився пiсля подорожi iншого китайця – Чань Чуня в 1221–1223 роках.

Чань Чунь, iм’я якого в перекладi означае «Вiчна весна», був настоятелем даоського монастиря i вiдомим фiлософом. Коли Чингiсхан покликав його до себе, щоб довiдатися вiд мудреця таемницю вiчного життя, йому було вже 72 роки. Чань Чунь вирушив верхи на конi через Пекiн у Монголiю, на береги Херулена, звiдки почав Чингiсхан своi завоювання i де вiн наказав спорядити загiн для охорони подорожанина. Чингiсхан у цей час штурмував Самарканд, щоб зробити його столицею iмперii. Туди i попрямував Чань Чунь.



Учень Чань Чуня – Лi Чжичан – ретельно записував усi подii iхньоi подорожi, усi географiчнi об’екти, що трапилися iм за три роки мандрiв. У 1228 роцi його праця була опублiкована i згодом видана росiйською мовою. Книжку про подорож Чань Чуня переклав i видав 1866 року голова росiйськоi православноi мiсii в Китаi, архiмандрит Палладiй (у миру Петро Кафаров).


Чингiсхан зустрiв Чань Чуня дуже гостинно. І хоча даос не розкрив йому секретiв вiчного життя, бесiди з ним були воiну дуже приемними. Щоправда, Чань Чунь не погодився залишитися у столицi i чимдалi частiше говорив про свое бажання повернутися додому. У лютому 1224 року Чань Чунь приiхав до Пекiна, де йому дозволено було оселитися в iмператорському палацi. Подорож Чань Чуня завойованими Чингiсханом землями сприяла вiдродженню Великого шовкового шляху. По ньому знову пiшли каравани.

Погляньте на карту, i ви побачите, яким довгим був Великий шовковий шлях. Вiн простягнувся вiд мiста Сiань на рiчцi Вейхе до Ланьчжоу на Хуанхе, потiм до Ганчжоу. Перед пустелею Такла-Макан шлях роздвоювався – одне його розгалуження обходило пустелю з пiвночi, друге – з пiвдня. Вони з’еднувалися в Кашгарi, а потiм знову розходилися. Можна було через Ош i Андижан потрапити у Ферганську долину, з якоi неважко дiстатися Персii, Малоi Азii, Європи. А на пiвдень вiд Кашгара, через Памiр, пряма дорога вела в Срiнагар та Індiю.






Великий шовковий шлях



Китайськi вченi вважають, що саме з вiдкриттям Великого шовкового шляху в Китаi появилися люцерна, виноград, гранат, огiрок, волоський горiх та фiгове дерево.


Якщо заплющити очi, можна уявити собi нескiнченнi каравани, що везли зi Сходу на Захiд екзотичнi товари Пiднебесноi. І – вже в котре – здивуватися наполегливостi людей, якi зумiли вiдшукати безпечний прохiд через гори й пустелi. Прохiд, що став мiстком мiж Європою та Азiею.




Шляхи норманiв


Якщо поглянути на карту Пiвнiчноi Атлантики, неважко переконатися, як просто сюди потрапити з пiвденно-захiдноi околицi Гренландii. Мореплавцi, що вiдважно виходили у вiдкрите море, могли, безумовно, подолати вiдстань у 500 км уздовж полярного кола або 800–1000 км, якщо йти вiд пiвденного кiнця острова.

Вiкiнги були безстрашними воiнами i мореплавцями. Деякi данi свiдчать про те, що вони могли користатися пiд час плавань примiтивними компасами: уламками магнiтного вапняку, що якiмось чином крiпилися на дошцi. У деяких сагах згадуеться навiгацiйний кристал. Справдi, деякi прозорi кристали, наприклад, так званий iсландський шпат, дають змогу знаходити положення Сонця в хмарну погоду.

Історiя пiдкорення Америки розпочалася з того, що зi Скандинавii був змушений переселитися до Ісландii чоловiк на прiзвище Торвальдсон зi своею родиною. Їм дiсталася земля в незатишному пiвнiчному районi. Кращi угiддя вже були розiбранi, переселенцям доводилося дуже важко. Син Торвальдсона, Ейрiк Раудi (Рудий), не хотiв скоритися такiй жалюгiднiй долi, тому пiсля того як подорослiшав i оженився, переселився в пiвденно-захiдний район острова. Та мiсцевi мешканцi вороже зустрiли нових поселенцiв. В однiй iз бiйок Ейрiк убив двох своiх супротивникiв. За це, згiдно зi звичаями того часу, його на три роки вислали з краiни. Ейрiк вирiшив не втрачати часу марно. Вiн зiбрав команду i пiшов шукати щастя на нових землях, що лежали десь на заходi.






Ейрiк Раудi (Рудий) вiдкривае Гренландiю. Худ. Карл Расмуссен. ХІХ ст.



Дiждавшись погожого вiтру, Ейрiк спрямував свое судно на захiд. Наступного дня моряки побачили могутнi льодовики, що сповзають у море. З жахливим гуркотом вiд них вiдламувалися крижанi скелi – айсберги – i вiдпливали, погойдуючись на хвилях. Лавiруючи мiж льодами, мореплавцi рушили уздовж берега в пошуках бiльш привiтних земель. І невдовзi iм пощастило. Вони щасливо дiсталися до фiордiв, де на схилах зеленiли трави i кущi. Тут було вирiшено влаштувати поселення. А сам острiв назвали Гренландiею, що в перекладi означае «Зелена земля».

Деякi вченi вважають, що назва виникла не випадково, i Ейрiк насправдi думав не так про чудовий краевид, який йому вiдкрився, як про майбутнiх колонiстiв: «Вiн дав краiнi iм’я, назвавши ii Гренландiею; вiн сказав, що люди захочуть туди вирушити, якщо у краiни буде гарна назва. Вони знайшли на сходi i заходi слiди житла, а так само залишки човнiв i кам’яних знарядь. Так розповiдав Торкелю, сину Геллiра, у Гренландii чоловiк, який сам був у цiй подорожi з Ейрiком Рудим» (Арi Торгiльсон Фроде. «Книга iсландцiв»).

Повернувшись через три роки в Ісландiю, вигнанцi розповiли про вiдкриту землю. Сюди на чолi з Ейрiком переiхали жити кiлька родин, заснувавши поселення. В сприятливi роки на прибережних луках росли морозостiйкi сорти ячменю, вiвса, яблук. Головним заняттям були рибна ловля i тваринництво (свинi, кози, вiвцi, а головне – корови). Втiм, новий острiв мав суттевi недолiки: на ньому майже не було лiсу, якщо не вважати стовбурiв, що iх викидали на берег морськi хвилi. Поселенцям доводилося завозити деревину в Гренландiю з материка, головним чином з Пiвнiчноi Європи. Тому гренландськi колонiсти дуже зрадiли, довiдавшись, що на заходi iснуе ще одна невiдома земля, вкрита лiсами.

Звiстку про нову землю принiс Б’ярнi Херюльфсен. Вiн спорядив корабель, маючи намiр плисти з Ісландii в Гренландiю, куди переселився його батько. Подорож була надзвичайною. Про неi збереглася сага – чiтка, як запис у корабельному журналi. Вiд Ісландii мореплавцi пливли три доби при попутному вiтрi. Потiм подув пiвнiчний вiтер, i на море впав туман. Мореплавцi пливли без орiентирiв, невiдомо куди, багато днiв. Тiльки коли просвiтлiло, вони змогли визначити сторони свiту.

Пiднявши вiтрила, пливли ще день i нiч. Нарештi побачили землю. Вона була плоска, вкрита лiсом, з невеликими пагорбами на горизонтi. Б’ярнi вирiшив рухатися далi. За двi доби вони знову побачили землю. Суходiл не був схожий на Гренландiю: замiсть льодовикiв – лiси. Багато хто з морякiв хотiли пристати до берега, узяти дров i обновити запас питноi води. Однак Б’ярнi наказав пiдняти вiтрила i повернути на пiвденний захiд, у вiдкрите море.

Через наступнi три доби при попутному вiтрi вони знову побачили землю. Вона була схожа на Гренландiю, але, пройшовши уздовж берега, мандрiвники переконалися, що це невеликий острiв. Знову довелося iм вирушати у вiдкрите море. Минуло ще чотири доби, i виснаженi люди досягли Гренландii, пристали до коси, де лежав човен, а неподалiк стояв будинок батька Б’ярнi.

Повiдомлення Б’ярнi про бачену ним краiну не зацiкавило батька, тому були бiльш до вподоби вiдомостi про багатi мiста, якi можна пограбувати. Лише син Ейрiка Рудого Лейф думав iнакше. Вiн прибув у Норвегiю з Гренландii, не був нi грабiжником, нi вбивцею, прийняв християнство. Вiн бажав дiстатися невiдомоi землi.

Лейф i його супутники зiйшли на корабель (усього iх було 35 чоловiк). Серед них був i один германець, якого звали Тюркiр. Мандрiвники спорядили свое судно, вийшли в море i спочатку досягли землi, яку бачив Б’ярнi. Уся земля вiд берега i аж до льодовикiв нагадувала суцiльний плаский камiнь. Лейф дав iй назву Хемуланд (Валунна Земля). Пiсля цього мандрiвники повернулися на корабель i невдовзi знайшли iншу землю. Вони наблизилися до неi, кинули якiр, спустили човен i зiйшли на берег. Краiна ця була плоскою i лiсистою. Їi Лейф назвав Маркланд (Лiсова Земля).

Потiм мандрiвники два днi пливли при пiвнiчно-схiдному вiтрi. Вони пройшли протокою мiж островом i мисом, побачили рiчку, що витiкала з озера, i нею дiсталися озера. Там мандрiвники кинули якiр, винесли своi спальнi мiшки i розбили намети. Вони вирiшили отаборитися там на зиму i спорудили великi будинки. І в рiчцi, i в озерi було багато великоi червоноi риби, якоi вони ще нiколи не бачили. Настала осiнь. Погода стояла тепла, i днi майже не зменшувалися. Мандрiвники невеликими групами робили одноденнi розвiдницькi походи в глиб краiни.






Посадка норманiв на корабель. Середньовiчна гравюра



Якось такий загiн повернувся без одного учасника – германця на прiзвисько Тюркiр. Лейф занепокоiвся – адже Тюркiр був його вихователем. На щастя, «зниклий» швидко знайшовся, та ще й зi здобиччю: вiн знайшов грона винограду!

Поселенцi вперше в життi змогли поласувати виноградом. Вiн так iм сподобався, що Лейф назвав мiсцевiсть Вiнланд – «Виноградна Земля».

Судячи зi слiв Лейфа, наведених у сазi, вiн цiлком свiдомо, з розумiнням важливостi цiеi мiсii став першовiдкривачем. За всiма правилами слiд було б залишити за виявленими землями данi тодi назви. Але, на жаль, немае достовiрних даних про iхне розташування. За однiею версiею, це був пiвострiв Лабрадор, за iншою – пiвнiчний берег Ньюфаундленду.

Навеснi мандрiвники повернулися в Гренландiю з вантажем колод. Наступного року брат Лейфа Торвальд (1002 –?) повторив цей маршрут, знайшовши i Вiнланд, i хатини своiх попередникiв. Нормани докладно обстежили береги i знайшли мiсцевих мешканцiв – скрелiнгiв. У дослiвному перекладi це слово означае «кволий, низькорослий, незначний». У сазi подаеться реалiстичний опис цих людей – темношкiрих, з неохайним волоссям та великими очима (на вiдмiну вiд звичних норманам ескiмосiв). Вони вiддавали коштовнi хутра за смужки червоноi матерii, якими пiдв’язували волосся. Залiзо було iм не вiдоме, а бика, що заревiв, вони злякалися.

Дуже скоро стало зрозумiло, що скрелiнги не такi вже й кволi. У битвi з ними був простромлений стрiлою Торвальд. Тiло його залишилося назавжди на новому континентi. Нещастя чатувало й Ерiксона, третього Лейфового брата. Вiн спорядив кораблi, вирушив у Вiнланд, узявши свою дружину Гудрiду. Погода була погана, i пiсля мандрiв в океанi судно повернуло до Гренландii, але вже без Ерiксона, який помер у дорозi.

У 1007 роцi до Вiнланду вирушила флотилiя з трьох чи чотирьох кораблiв, на яких, крiм ста шiстдесяти чоловiкiв, були жiнки i домашнi тварини. Очолив експедицiю Торфiн Карлсефнi. Почалася колонiзацiя нових земель. Спочатку переселенцi були задоволенi i вели активнi торги з тубiльцями, обмiнюючи шматочки червоноi матерii на коштовнi хутра. Але потiм почалися сутички з мiсцевими жителями. Якось загiн тубiльцiв напав на поселення. Кiлька норманiв було убито. Іншi, щоб не спокушати долю, повернулися в Гренландiю з вантажем лiсу i хутра.






Бойовий човен вiкiнгiв



Надалi освоення пiвнiчно-схiдноi частини Америки вiдбувалося за постiйних сутичок з мiсцевим населенням. Нечисленним переселенцям важко було жити у таких умовах. У лiсах iндiанцi почували себе як удома, i впоратися з ними було неможливо. Через кiлька десятилiть нормани змушенi були залишити благодатний Вiнланд. У наш час археологи знайшли i вивчили залишки поселень норвежцiв, а також матерiальнi докази iхнього перебування на пiвнiчному заходi Америки, зокрема на пiвночi острова Ньюфаундленд.

Освоення Гренландii i вiдкриття норманами Вiнланду належить до перiоду найвищоi активностi вiкiнгiв у Європi. Але пiсля кiлькох великих поразок епоха вiкiнгiв скiнчилася i переселенцi здали своi позицii. Рiч у тiм, що деякi природнi ресурси (деревину, залiзо) переселенцi одержували з Європи. А коли вiкiнги втратили контроль над морем, iм стало бракувати сировини. У Гренландii бiльшiсть поселень також була покинута: за довгi роки експлуатацii природнi пасовища на островi прийшли в занепад. Сюди привезли домашню худобу, i вона дуже розплодилася. На довгу зиму треба було заготовляти багато кормiв. Рослинний покрив на островi став рiдiти, а мiсцями i зовсiм зникати. Звичайно, залишався промисел звiра i риби. Але складне комплексне господарство европейцiв занепало (чого не вiдбулося з первiсним господарством ескiмосiв).

Саги i наступнi перекази зберегли в пам’ятi народу вiдомостi про землi за океаном. Навiть залишаючись в Ісландii чи Норвегii, люди розумiли, якими широкими е межi ойкумени. Існуе гiпотеза, що вiдгомiн цих вiдомостей зберiгся в Європi до часу Колумба, i це змiцнювало його впевненiсть в iснуваннi суходолу за Атлантичним океаном.

Важко сказати, як склалася б iсторiя людства, якби вже в Х столiттi почалася успiшна колонiзацiя Пiвнiчноi Америки. Цьому, передусiм, перешкодили подii в краiнах Пiвнiчно-Захiдноi Європи. Ослаблення Норвегii, поразки вiкiнгiв i припинення постiйних зв’язкiв iсландцiв i гренландцiв з материком серйозно ускладнили життя переселенцiв на островах Пiвнiчноi Атлантики й у Новому Свiтi.

Географiчнi вiдомостi про знову вiдкритi землi залишалися дуже непевними. Наприклад, вважали, що Гренландiя i Вiнланд з’еднуються на пiвночi мiж собою i з Європою. Саме таке зображення вiдбите на картi датчанина Клавуса, що датуеться 1427 роком.

І дiйсно, колись усе було так, але тiльки не в тi часи, а кiлька десяткiв мiльйонiв рокiв тому, у далекому геологiчному минулому.

Де розташованi вiдкритi вiкiнгами землi, зокрема Вiнланд, точно не встановлено досi. Деякi вченi припускають, що це – пiвострiв Флорида, де росте дикий виноград. Однак так далеко на пiвдень вiкiнги навряд чи допливали.

У другiй половинi XX столiття при археологiчних розкопках на островi Ньюфаундленд було виявлено слiди поселення вiкiнгiв: укритi дерном напiвземлянки, кузня, лазня, навiс для човнiв, черепки посуду. Тут не було нi зброi, нi людських останкiв. Виходячи з цього, тут зупинялися Лейф Щасливий з товаришами. Адже наступнi хвилi европейцiв боролися з мiсцевими мешканцями, а iхнi поселення, швидше за все, були знищенi.




Арабськi торговельнi шляхи


Рубiж VIII–IX столiть був для краiн Арабського халiфату справжнiм Золотим вiком. Наука та культура досягли в цей час небувалого розквiту. Цьому сприяло насамперед те, що народи, якi входили до арабського свiту, мали спiльну релiгiю (iслам) i спiльну арабську мову. Окрiм того, арабська цивiлiзацiя успадкувала велику частину наукових знань античностi. Працi видатних фiлософiв, iсторикiв та географiв було перекладено арабською мовою. Крiм того, арабськi вченi створили едину систему термiнiв, яку потiм запозичили iншi народи.

Серцем Арабського халiфату був Багдад. У це мiсто звiдусiль з’iжджалися вченi: халiф надавав iм i кошти, яких вистачало на безбiдне життя, i iнструменти для роботи. Тому не дивно, що невдовзi на небосхилi арабськоi науки засяяли зiрки нових, самобутнiх талантiв.

Одним iз засновникiв арабськоi науки був найвидатнiший середньоазiатський вчений на iм’я аль-Хорезмi (787 – близько 850 р.). Це була людина енциклопедичних знань. Аль-Хорезмi прославився як великий математик (головною його книгою вважають трактат з арифметики й алгебри «Книга про вiдновлення та протиставлення»). Здавалося б, що може бути спiльного в математики з географiею? Втiм, розрахунки – дуже важлива галузь географiчних знань. Завдяки iм мандрiвники визначали свое мiсцезнаходження пiд час подорожей, картографи складали мапи, а правителi визначали розмiр своiх володiнь. У головному трактатi аль-Хорезмi мiститься багато цiнних порад: як визначити широту будь-якоi мiсцевостi, яким чином дiзнатися довжину «косоi години» (прийнятоi в арабському свiтi одиницi часу, що дорiвнювала однiй дванадцятiй свiтлого або темного перiоду доби), знаючи день року й широту мiсцевостi, та безлiч iнших корисних вiдомостей.



Осередком культурного життя Багдада був Будинок мудростi, який називали ще Скарбницею мудростi. Головною його дорогоцiннiстю була величезна бiблiотека, де мiстилися твори iноземних авторiв багатьма мовами. Були тут також двi обсерваторii, в яких астрономи вiдкривали таемницi зiрок та планет.


Ще один трактат аль-Хорезмi – «Книга картини Землi» – безпосередньо належить до географii. У ньому вчений об’еднав усi географiчнi данi, якi були вiдомi на той час рiзним народам. Щоб зрозумiти цiннiсть його працi, досить згадати, що в трактатi наводяться координати 2402 географiчних об’ектiв! Не дивно, що книга аль-Хорезмi тривалий час лишалася чи не найточнiшою енциклопедiею, якою користувалися i купцi, i правителi, i вченi.






Аль-Хорезмi



Арабська наукова лiтература постiйно поповнювалася новими трактатами. Особливо поширеними були зiджi – твори, в яких пiсля короткоi вступноi частини автори наводили астрономiчнi й географiчнi таблицi. Один з найвiдомiших – «Сабейський зiдж», написаний арабським астрономом аль-Баттанi, – мiстив перелiк 93 краiн та 200 населених пунктiв.

Наприкiнцi X – на початку XI столiття був написаний ще один всесвiтньо вiдомий трактат – «Канон Масуда про астрономiю та зiрки». Його автором був видатний хорезмський учений – аль-Бiрунi. Вiн не тiльки зробив розрахунки географiчних координат бiльш нiж 600 населених пунктiв, але й заснував новий напрямок в арабськiй географii – краiнознавство, створивши роботи «Індiя» та «Огляд Ірану», якими й досi користуються iсторики.

Поруч iз теоретичними дослiдженнями, в яких цiлi сторiнки було вiдведено пiд складнi розрахунки, iснували й iншi книжки, присвяченi видатним мiсцям та рiзним дивам всiляких краiн. Вони нерiдко були неточними, але пробуджували в читачiв жадобу мандрiв i будили iхню уяву. «Чудеса краiн» або «Дива Землi», звичайно, були розрахованi не так на обiзнаних вчених, як на звичайних людей, не байдужих до краси навколишнього свiту. Цi книги створювалися за розповiдями мандрiвникiв, якi побували в рiзних куточках свiту.



Обсяг географiчних знань мешканцiв Арабського халiфату був набагато повнiший порiвняно з iншими краiнами. Їм була вiдома майже вся Європа (за винятком Крайньоi Пiвночi), пiвденна Азiя, Пiвнiчна й Схiдна Африка. В книгах арабського свiту були зiбранi докладнi описи всiх краiн вiд Іспанii до Туркестану, а також говорилося про Іртиш та Єнiсей – рiчки, якi були невiдомi античним авторам.


Якщо iмена видатних европейських першовiдкривачiв сьогоднi добре вiдомi кожному, то арабськi мандрiвники тривалий час залишалися героями, про яких знали переважно фахiвцi. Ця iсторична несправедливiсть виникла тому, що сучасна цивiлiзацiя й культура вiд самого початку була орiентована на европейську науку, европейський спосiб мислення, а все, що лежало за межами цього кола, чомусь здавалося не дуже важливим.

Виправити цю помилку дуже важко, бо серед арабських географiв не менше великих людей, анiж серед европейських. Ми розповiмо лише про двi постатi, вплив яких на географiчнi вiдкриття мусульманського свiту важко переоцiнити. Перший iз них – Абу Хамiд ал-Гарнатi – вiдомий насамперед тим, що вiн – единий мусульманський автор, який побував на Русi i зiбрав такi вiдомостi, яких не можна знайти навiть у росiйських лiтописах.

Абу Хамiд Мухаммад iбн Абд ар-Рахим ал-Гарнатi народився в Гренадi в 1080 роцi. (Гренада арабською – Гарната, звiдси – його прiзвисько (нiсба) ал-Гарнатi (тобто «гренадець»). Інодi його називають також за другою нiсбою – ал-Андалусi («андалузець»). Про його життя на батькiвщинi нiчого не вiдомо. Історики вважають, що вiн здобув чудову освiту в Александрii та Каiрi, спецiалiзуючись на фiкху – мусульманському правi. Проте юнак не вiдчував покликання до цiеi галузi знань, тому не дивно, що вiн обрав зовсiм iнший життевий шлях, нiж той, який вiд нього очiкували.

У Каiрi й Александрii ал-Гарнатi не тiльки слухав лекцii богословiв i граматикiв, але й з великим задоволенням знайомився з видатними мiсцями. Вiн бачив Фароський маяк, що незабаром зруйнувався, забирався усередину пiрамiди Хеопса, оглядав обелiск в Айн-Шамсi. Спiлкування з мандрiвниками викликало в нього iнтерес до iнших краiн.

Десь 1120 року ал-Гарнатi вирушив у Багдад, тодiшню духовну столицю мусульманського свiту. Шлях його лежав через Аскалон, Баальбек i Дамаск, в якому вiн затримався на якийсь час для викладання хадисiв – розповiдей про слова й дiяння пророка Мухаммеда, що становлять одну з основ мусульманського права. У Багдадi ал-Гарнатi прожив чотири роки, скориставшись гостиннiстю Ібн Хубайри, майбутнього вiзира кiлькох халiфiв. Тут в нього народився перший син. На цей час ще нiчого не вiщувало, що ал-Гарнатi стане видатним мандрiвником – серед мусульманських учених, та й взагалi обiзнаних людей подорожi з метою поповнення освiти були звичайною справою. Але вiн не побажав зупинятися на досягнутому.

У 1130 роцi вiн приiздить до Абхара, великого мiста Пiвденного Азербайджану, по дорозi в Ардебiль, того ж року переходить гори й опиняеться в Муганському степу, а звiдти через Апшеронський пiвострiв потрапляе в Дербент, знаменитий своiми довгими стiнами, що замикали прохiд мiж горами i морем i захищали краiни мусульманського свiту вiд вторгнення християнських i язичницьких племен, якi мешкали на пiвночi.






Караван мусульманських прочан. Мiнiатюра ХІІ ст.



Далi його шлях пролягае до краiни хазарiв, де вiн iз захопленням i подивом бачить рiку Ітiль (Волгу), яка, за його словами, починаеться вище Булгара i впадае в море сiмдесятьма рукавами. Взимку вiн, ступаючи по кризi, вимiряв ii ширину – 1840 крокiв. До речi, вкрита кригою Волга була для арабського мандрiвника дуже дивним явищем, яке вiн запам’ятав назавжди: «І замерзае ця рiчка так, що стае, як земля, ходять по нiй конi i телята i всяка домашня худоба».

Абу Хамiд оселився в мiстi Саджсiн (на думку iсторикiв, це була нова назва хазарського мiста Ітiля), де прожив цiлих двадцять рокiв. Увесь цей час вiн збирав вiдомостi про слов’янськi землi, зробив кiлька подорожей до Волзькоi Булгарii та Русi. Арабський мандрiвник був людиною спостережливою, до того ж його цiкавило майже все. Вiн докладно описуе незвичний для нього клiмат: лiтню спеку, яка змiнюеться суворою зимою, коли вiд холоду навiть дерева розтрiскуються; розповiдае про звичаi мешканцiв Булгарii, на 200 рокiв ранiше за iнших згадуе арський народ – предкiв сучасних удмуртiв.

У 1150 роцi ал-Гарнатi з Булгара вiдправився на Русь, проiхавши якоюсь «Слов’янською рiчкою». Пiзнiше вiн залишив багато цiкавих вiдомостей про свою подорож: «Коли я поiхав у краiну слов’ян, то виiхав з Булгара i плив на кораблi по рiчцi слов’ян. А вода ii чорна, як вода моря Мракiв, вона начебто чорнило, але притому вона солодка, гарна, чиста. В нiй немае риби, а е великi чорнi змii, вона ними кишить, iх бiльше, нiж риб, але вони не заподiюють нiкому шкоди. І е в нiй тварина подiбна до маленькоi кiшки, з чорною шкiрою, звуть ii водяним соболем. Його шкурки вивозять у Булгар i Саджсiн, а водиться вiн у цiй рiчцi.

Коли я прибув у iхню краiну, то побачив, що ця краiна велика, рясна медом i пшеницею, i ячменем, i великими яблуками, краще за якi нiчого нема. Життя в них дешеве. Розраховуються вони мiж собою старими бiлячими шкурками, на яких немае вовни, якi не можна нi на що нiколи використовувати i якi зовсiм нi на що не придатнi. Якщо ж шкурка голови бiлки i шкурка ii лапок цiлi, то кожнi вiсiмнадцять шкурок коштують по рахунку [слов’ян] срiбний дирхем, зв’язують [шкурки] у низку, i називають ii джуки. І за кожну з таких шкурок дають гарний круглий хлiб, якого вистачае сильному чоловiку…

А у слов’ян строгi порядки. Якщо хто-небудь завдасть шкоди невiльницi iншого, чи його сину, чи його худобi, чи порушить законнiсть якимось чином, то беруть з порушника певну суму грошей. А якщо в нього iх немае, то продають його синiв i дочок i його дружину за цей злочин. А якщо немае в нього родини i дiтей, то продають його. І залишаеться вiн рабом, служачи тому, в кого вiн перебувае, поки не вмре або не вiддасть те, що заплатили за нього. А краiна iх надiйна. Коли мусульманин мае справу з ким-небудь iз них, i слов’янин збанкрутував, то продае вiн i дiтей своiх, i будинок свiй i вiддае цьому купцю борг».

З Русi Абу Хамiд вирушив до Угорщини, де вчив мусульман-кочiвникiв обрядам. Деякi з них стали його учнями. В Угорщинi ал-Гарнатi прожив три роки (1150–1153), пiдiйшла старiсть, пора було виконати священний обов’язок мусульманина – зробити паломництво в Мекку. Король Геза не хотiв вiдпускати його з Угорщини (напевно, ал-Гарнатi дiйсно мав вплив на мусульман Угорщини) i погодився на його вiд’iзд лише за умови його повернення. У заставу йому довелося залишити старшого сина Хамiда. Король Угорщини дав Абу Хамiду доручення до великого князя Киiвського Ізяслава, i той прийняв його з великою повагою.

З Киева Абу Хамiд повернувся через половецькi степи до Саджсiна, а звiдти попрямував до Хорезму i далi – у Мекку. В Угорщину вiн так i не повернувся – залишився в Багдадi у старого друга Ібн Хубайри. Розповiдi ал-Гарнатi були такими вражаючими, що тi, кому довелося iх почути, вмовили його написати книжку, яка стала вiдомою пiд назвою «Ясний виклад деяких чудес Магрибу». Книжка вiдразу ж мала великий успiх, що надихнуло ii автора написати ще один твiр – «Подарунок умам i вибiрка з чудес». Вiн був прочитаний протягом кiлькох лекцiй, що закiнчилися 22 березня 1162 року. Слухачi цих лекцiй дiстали особистий дозвiл ал-Гарнатi на поширення його записiв. Пiсля того як книжка була написана, ал-Гарнатi переiхав до Сирii, де помер у 1169 або 1170 роцi. Його книжки охоче переписувалися, а оповiдi про чудеса навколишнього свiту стали дуже популярними.



Пiд час своiх мандрiв Абу Хамiд вiдвiдав Киiв, який вiн називае «Куйав». На жаль, опис мiста дуже стислий, оскiльки у той час арабського мандрiвника бiльше цiкавили проблеми вiри: вiн навчив мiсцевих мусульман п’ятницькiй молитвi. Абу Хамiд згадуе тiльки, що мешканцi мiста розмовляли «по-тюркськи».


Розповiдаючи про досягнення арабських географiв, слiд обов’язково згадати ще одну видатну постать – Абу Абдаллаха Мухаммеда Ібн Баттуту (1304–1349). Цей арабський мандрiвник i географ особисто зiставив 69 мап, якi вiдбили основнi географiчнi уявлення того часу.

Ібн Баттута народився 24 лютого 1304 року. Його юнiсть минула на африканському березi Гiбралтарськоi протоки в мiстi Танжерi, iсторiя якого налiчуе кiлька тисячолiть. Свiдчень про його дитячi та юнацькi роки не збереглося. Єдине джерело, з якого можна дiзнатися про цю надзвичайну людину, – це його «Книга подорожей».

Другого числа мiсяця раджаба 725 року хiджри мусульманського мiсячного календаря (14 червня 1325 року) Ібн Баттута вирушив у путь з намiром здiйснити паломництво в Мекку i побувати на могилi Магомета в Медiнi. Вiн писав: «Я вирушив на самотi, без товариша, дружба якого розважала б мене в дорозi, без каравану, до якого мiг би приеднатися; мене спонукала рiшучiсть, i сильне прагнення душi, i жагуче бажання побачити шляхетнi святинi. Я твердо вирiшив розстатися з друзями – чоловiками i жiнками, залишити батькiвщину, як птахи залишають своi гнiзда. Батьки моi були ще тодi в узах життя, i я, так само як i вони, зазнав багато скорботи, залишивши iх; було менi тодi двадцять два роки».

Шлях, обраний молодим прочанином, проходив через найважливiшi центри африканського узбережжя Середземного моря. Перший етап подорожi охоплював пiвнiчнi райони територiй нинiшнiх арабських держав Пiвнiчноi Африки – Марокко, Алжиру, Тунiсу, Лiвii, Єгипту i завершувався в Каiрi.

У Тунiсi Ібн Баттута приеднався до каравану прочан, що йшли в Мекку. Пiлiгрими вiдразу ж звернули увагу на його глибокi пiзнання в мусульманських науках i обрали його своiм кадi. Коли караван досяг Сафакуса, Ібн Баттута уклав шлюбний контракт iз дочкою одного тунiсця, але незабаром, на шляху з Тунiсу в Александрiю, розлучився з нею i одружився з дочкою одного з прочан.

Навеснi 1326 року караван прибув в Александрiю, найбiльше мiсто Середземномор’я. Потiм караван рушив до Каiра. Оглянувши визначнi пам’ятки Каiра, а також докладно ознайомившись iз системами державного i мiсцевого керування i судочинства в Єгиптi, Ібн Баттута попрямував далi на пiвдень, до узбережжя Червоного моря, щоб звiдти через море дiстатися до Аравii. Караван прибув у порт Айзаб, але тут на мандрiвника чекала перешкода. Переправитися через Червоне море було неможливо – мiж египетськими вiйськами i повсталими бедуiнськими племенами йшла вiйна. Довелося повертатися в Каiр.






Абу Абдаллах Мухаммед Ібн Баттута



У тi часи до Мекки можна було дiстатися i в iнший спосiб: через Малу Азiю, Палестину й Сирiю. Пiлiгрими вирiшили йти у Дамаск i там приеднатися до великого каравану прочан, якi щорiчно вирушали звiдти в Мекку. Пiд час подорожi Ібн Баттута записував своi враження вiд давнiх мiст, що зустрiчалися на його шляху, – вiд Хеброна та Єрусалима до Дамаска, Гази й Тiра. Деякi з них вражають вишуканiстю стиля та поетичнiстю. Скажiмо, про Дамаск вiн сказав: «Краса його вище краси всiх iнших мiст». У своiх записках Ібн Баттута багато уваги придiляе визначним мiсцям, окремi з яких претендували на титул справжнiх чудес свiту – скажiмо, мечеть Омейядiв у Дамаску. Окрiм великого розмiру (150 м завдовжки й 100 м завширшки) будiвля вражала своею красою. Вона була прикрашена коштовним камiнням, рiдкiсними мармуровими плитами, рiзнобарвною мозаiкою.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48670282) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Публiй Вергiлiй Марон (70–19 рр. до н. е.) – знаменитий давньоримський поет, автор «Енеiди».




2


Марк Порцiй Катон Старший (234–149 рр. до н. е.) – давньоримський полководець, державний дiяч i письменник.