Книга - Ельвіра в Країні Котів

Ельвiра в Краiнi Котiв
Анна Лимич


Книга «Ельвiра в Краiнi Котiв» мiстить пiзнавально-фантастичнi оповiдання, розрахованi на сiмейне читання i спрямованi допитливим дiтям та iхнiм батькам. Формат книги виконуе психотерапевтичну функцiю, адже доведено, що родина котячих щедро надiлена здатнiстю лiкувати стреси в людей. Один день перебувае дiвчинка Ельвiра в Краiнi Котiв. Але знань, отриманих там, i пригод вистачило б комусь на цiлi роки. Будова твору нагадуе мiнi-енциклопедiю про Котiв з елементами казки та символiки. У книзi – безлiч мiфiв i легенд, створених у рiзних краiнах свiту. Усi чотирнадцять глав-зустрiчей означенi цитатами видатних людей, адже щира зацiкавленiсть котячими в усi часи була i залишаеться великою. Невеликi оповiдання цiкавi, як i казки, проте i розважальнi, i серйознi. Помiтним героем книги е Час, який щоразу нагадуе про себе як про найбiльшу людську цiннiсть, i вiн же – загадковий Хтось, трикстер з необмеженим правом, який, як i Чеширський Кiт з «Алiси в Краiнi Чудес», з'являеться i зникае, коли захоче. Чимало думок, як результат пережитого досвiду, висловив i сам автор. Головне, що в книзi кожний знайде те, що йому до вподоби.





Анна Лимич

Ельвiра в Краiнi Котiв







Ілюстрацii Омеляна Мельничука




Чарiвна киця. Екзотична Гламура


Єдина рiч, яку неможливо зрозумiти, чому кiшка колись вирiшила стати домашньою твариною.

    Кеннет Кларк

Нiбияк день народження, Ельвiра запам’ятала ранок, коли появилося чарiвне оксамитове диво – екзот! Звiсно, дiвчинка сприйняла це, як сюрприз, настiльки загадково це виглядало.

– Кошеня, швидше за все, Хтось пiдкинув пiд дверi, – мiркував тато, – i чому нам?!

Мама Ельвiри одразу помiтила, що створiння незвичайне i, безумовно, якась таемниця з усiм цим пов’язана. Зрештою, констатувала: «Дiватися нiкуди, воно наше!» Зараз ii хвилювало, де поставити для кошеняти мисочку та iнше, аби зручно було всiм. Премиле котеня отримало iм’я Гламура, бо виявилося дiвчам.

Час минав скоро, нiчого надзвичайного не вiдбувалося. Киця пiдкоряла своею безмiрною грайливiстю, наче вихор, носилася кiмнатами, миттево кидаючись на все, що рухаеться. А ще – муркотiла своi чарiвнi пiсеньки, особливо, коли тато розповiдав донi про домашнiх тварин.

Та одного лiтнього вечора, коли Ельвiра уявляла себе ветеринарним лiкарем, а Гламура мирно дрiмала на ii лiвому плечi, тепло посапуючи бiля самого вуха, щось нiби дзенькнуло! Киця здригнулася i голосно протягнула: «Н-я-я-а-в!»

Усi здивовано подивилися на домашню улюбленицю.

– Няв-няв! – знову нявкнула смугаста. – ОцеХтось щойно пiдказав менi, що вiн прийшов, i я готова оповiдати вам iсторii про могутнiй i незнищенний котячий рiд! І ви всi зрозумiете мою мову!

– Оце-то киця! – аж сплеснув руками тато.

– Му-р-р-р… – мило кивнула голiвкою задоволена Гламура, – Отож, почнемо! Близько десяти тисяч рокiв назад десь на Близькому Сходi люди приручили моiх пращурiв…

– А ще недавно вважалося, що в Єгиптi, – поправила Ельвiра, – а зараз з’ясувалося, що на Кiпрi!

– Отже, – вела киця чарiвним голосом, – тодi ми були лiсовими i дикими, мали сiре гладке хутро з темними смужками, або – й плямками…

– Чарiвна моя! – не втримався тато i погладив Гламуру по спинцi, – египтяни вважали ваших родичiв священними, адже першi помiтили, що ви дiете на людей, як найкращi природнi лiки.

– А головне, – додала мама, – кожна людина на Землi мае паралельно i котячу душу!

– Нiчого собi! І через це ми обожнюемо котикiв? – чмокнула Ельвiра свою смугасту красуню.

– Не тiльки, – облизуючи крихiтний перський носик, муркнула Гламура, – дикi кошенята i кiшечки забавляли дiтей i жiнок, тож iхнiй час минав у справжньому щастi! А от коти виявилися природженими мисливцями. Тому i чоловiки зачаровувалися загадковими створiннями.

– Няв-няв! – спробувала подражнити подружку Ельвiра. – Невже i в Єгиптi жилося котам, як тепер?

– О нi! – заперечила вона, – жилося краще! І будь-яке знущання над нами каралось нещадно!

– А нинiшнiх кривдникiв безпритульних тваринок, – зiтхнула мама, – лише зневажають…

– Так i е, – куснула довгий рожевий кiгтик Гламура, – хоча нашоi котячоi вiдданостi аж нiяк не поменшало, навiть з часом…

Вимовляючи слово «Час», чарiвна Гламура помiтила, як у кiмнатi з’явився безмежний, таемничий i невидимий нiкому годинник.

– Я завжди з вами, – озвався Час, – лише треба мене вiдчути i старанно берегти. Для чого!? А це – вже покаже саме життя.

– А хто перший зробив крок назустрiч? – запитала мама, вiдволiкаючи Гламуру вiд Часу. – Чого тiльки не фантазують!

– Маете рацiю! – погодилася екзотична Гламура. – У кожного народу – своi легенди, мiфи, iсторii. Існуе така iндiйська оповiдка: «Якоiсь холодноi зими тяжко занедужав цар звiрiв – Тигр. «Що ж робити? – засмутилася Киця, – окрiм мене, нiкому розвести багаття i врятувати йому життя.». От i вирушила вона до людей. Знайти вогнище було нелегко. Та спантеличило кiшку iнше – бiля багаття уперше побачила рибу, яка смажилася на вогнi i надто вже смачно пахла! І так нестерпно схотiлося iй спробувати тiеi смакоти…».

– А що ж люди? – поцiкавилася Ельвiра.

– Побачили, що до них завiтало невiдоме звiрятко, i, звiсно, з iнтересом нагодували рибкою. Бiля вогнища було неабияк затишно, i Киця на мить задрiмала, забувши, за чим прийшла… Прокинувшись, схопила в зуби довгу палаючу трiску та бiгцем кинулася до лiсу. Їй вдалося вилiкувати свого великого родича – могутнього смугастого Тигра, проте, пригадуючи теплу зустрiч з людьми, повернулась до них.

– І що, отак просто можна свою дику волю обмiняти на iжу? – мимоволi ушпигнула свою кицюню Ельвiра.

– Воля – це коли у тебе е дiм, в якому на тебе чекае щастя… – вiдповiла Гламура, не пiдозрюючи каверзи.

– Хто знае, як воно було… – замислився тато, – в якiйсь iншiй легендi людина хитрощами заманила до себе дике лiсне звiрятко!

– Головне, – крутнула голiвкою Гламура, нiби щось струхнула iз себе, – на нас, дiвчинко, чекають незвичнi i цiкавi пригоди. Готуйся!

Отак несподiвано для Ельвiри почалися шкiльнi канiкули, i довгожданi днi стрiмко полетiли вперед. Вкотре гортаючи книгу улюбленого письменника Льюiса Керролла, Ельвiра уявляла себе в Краiнi Чудес, палко мрiючи опинитися на мiсцi доброi i безстрашноi Алiси. А поки в ii обов’язки входило щоранку годувати i розчiсувати найгарнiшого «теплого персика» з чудовою густою шерстю.

– Перс – для ледачих, – завважила бабуся, – ця порода не потребуе особливого догляду.

А жвава кицька не забувала щодня муркотiти своi котячi оповiдки. Ельвiра ж дiзналась, що здавна свiйських котiв розводили тiльки заможнi люди, i це неабияк схвилювало ii сердечко.

– Однак ми всi, – запевнювала Гламура, – свободолюбнi i незалежнi за вдачею! І коли нам не подобаеться господар, можемо легко втекти з дому. Однак колись коти-втiкачi одразу ставали власнiстю нового хазяiна. Тодi люди i змайстрували ошийники, тримаючи котикiв на довгих повiдцях, часто навiть – iзолотих…

– І як це жити прив’язаною? – обурилася Ельвiра, – це ж так принизливо i незручно!

– Хто звикае бути прив’язаним, – не бачить далi свого припона… – пояснила Гламура, – хтозна, у чому прихований наш спокiй.

– Але це все одно жахливо! – не погоджувалася Ельвiра, – навiть коли люди платили за вас золотими монетами! Бути «живим товаром»?!

– Кото-раб-ство! – означила це все мама, – частенько блискуче золото всiм заслiплюе очi.

– А як же довiрливi тваринки? – щиро сердилася Ельвiра. – Нiхто iх не запитуе?!

– А почалася iсторiя з того, – зiтхнула Гламура, – що японському iмператору привезли з Китаю i подарували пару гарненьких котикiв. З радостi вiн приставив до них почесну варту, яка подавала тваринкам iжу у золотому посудi. Спали вони на шовкових подушках, ходили бархатистими килимками, гралися чудернацькими iграшками. Коли ж пiдростали, i в них з’являлися своi дiтки, маленьких доглядали нянi. Згодом кошенят дарували i продавати придворним. Бiднi японцi не мали змоги придбати живих котикiв, тому i лiпили iх з глини, ставлячи статуетки у себе вдома. Бiльшiсть таких сувенiрiв з часом набула магiчного значення. «Тому у крамницях, – подумала Ельвiра, – повно керамiчних i порцелянових котикiв! Навiть моя бабуся заставила ними увесь сервант!»








– Так i е, – пiдтвердила Гламура, – але слухай далi, – iмператор таки звiльнив усiх котiв!

– І як же? – нарештi зрадiла Ельвiра.

– Кажуть, у той день було свято. Красуня-киця, яку всi обожнювали, сидiла на золотому повiдку бiля iмператора. Якоiсь митi в iмператрицi вiдчепилася з вуха i впала на пiдлогу дорогоцiнна сережка, яка вмить закотилася далеко в куток. Прудка миша – не забарилася i тут же спробувала ii вкрасти. Не розгубився i син iмператора – розiрвав золотий повiдець, вiдпустив Кицю, яка вмить упiймала мишку i повернула сережку власницi.

– Оце так! – вигукнула дiвчинка, – перемогла котяча правда! Проте i мишка зiграла неабияку роль! Де кiшка, там i мишка!

– Логiчно! – пiдтримав доньку тато. – Котяча правда i в тому, що нашi новi затишнi крiсла перетворилися на обшарпаних старцiв, хоча сам котячий процес дряпання – захоплюе! І хто насмiлиться заборонити кицi займатися фiзкультурою?

– Менi б такi мiцнi кiгтики! – прикинула мама, спостерiгаючи за екзотом, – а ще – проспати б отак безжурно хоча б один день у життi!

І навiть спляча Гламура, скрутившись у чарiвно-смугастий клубочок, або витягнувшись у всю свою котячу довжину, викликала якесь непоясниме словами замилування. Ельвiра, спостерiгаючи за нею, не раз повторювала: «І я хотiла б… хоч трохи побути кицькою!»

Мура ж, як справжня свiтська гламура, дозволяла собi прокидатися, коли заманеться, дивитися в дзеркало i щоразу зустрiчати там премилу мордочку i гарненькi смужки на сiро-фiолетовому тлi оксамитовоi шубки. «Життя пречудове!» – вигинаючи спинку, йшла з Ельвiрою на вечiрнi прогулянки.

Зазвичай котяче дворове товариство «Няв-няв» збиралося увечерi попiд вiкнами багатоповерхiвки. Вусато-хвостатi сiдали на траву в коло та зв’язувалися зi «своiми» з iнших свiтiв. Нiби прибульцi, вони протяжно i голосно вели своi котячi переговори.

…Та цього вечора Гламура була замрiяною i по-особливому нiжно спiвала свою «Котячу колискову». Коли ж Ельвiра почала засинати, то раптом вiдчула лагiдне лоскотання вусиками i тихесеньке: «Прокидайся!»

– Чому? – запитала спросоння, але та прошепотiла: «Час, час, час! А таке бувае у столiття – раз!»

– Добре, – погодилася, – якщо вже так треба…

Мiсяць у повнi, здавалося, плив слiдом, доки Ельвiра з кицею швиденько iшли вулицею та берегом рiчки. На лузi уже стояла здоровенна, чудово розфарбована в усi кольори райдуги, повiтряна куля! Цупка тканина лiтального апарату гула, нiби заздалегiдь включений мотор.

– Ми летимо?! – не повiрила очам Ельвiра. – А куди? В Краiну Чудес?

– Нi! Повiтряною кулею не можна керувати, вона полетить туди, куди ii понесе вiтер.

– А вiн знае, куди ii нести? – ще бiльше здивувалася дiвчинка.

– Знае! – вiдказала Гламура. – Не бiйся! Нам допомагае сам Мiсяць!

Подорожуючi сiли в кошик з очерету, прикрiплений до повiтряноi кулi. На всiх чотирьох боках кошика стояли двi великi брунастi лiтери «КК».

– Цiкаво, що означають цi лiтери? – майнуло в головi.

– Краiна Котiв, – голосно i впевнено вiдповiв Хтось.




Краiна Котiв


Кицьки займають порожнi куточки Всесвiту – вони найзатишнiшi.

    Адрiано Баккелла




– Краiна Котiв! – вигукнула Ельвiра. – А як же – з Краiною Чудес?!

– Нiколи не обiцяла Краiну Чудес, – виразно подивившись на подругу, муркнула чарiвна Гламура, – насолоджуйся Краiною Котiв, яка, як на мене, найчудеснiша вiд усiх чудесних!

І справдi, всюди, де могло осягнути око, стояв правiчний смарагдовий лiс з височенними, небаченоi краси, деревами та дивоглядними квiтучими кущами, густо всiяними дрiбними лiхтариками, що визирали, нiби котячi очi з-помiж листя, i мигаючими знаками вказували дорогу.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/anna-limich/elv-ra-v-kra-n-kot-v/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.