Книга - Державець

Державець
Нiкколо Макiавеллi


«Державець» (iнодi перекладають як «Володар») – найвiдомiший трактат флорентiйського мислителя, дипломата, чиновника епохи пiзнього Середньовiччя – початку Вiдродження Нiколо Макiавеллi. У книзi детально описано цiлi i методи правлiння, вiдомi на той час форми правлiння, особистi якостi та свiтогляд, якими мае володiти iдеальний лiдер держави. Детально дослiджено методи та способи захоплення i утримання влади. Книга являла собою фундаментальну працю свого часу щодо систематизацii вiдомостей про державний устрiй та управлiння державою. Трактат «Володар» був внесений католицькою церквою до списку заборонених книг. Переклад украiнською Ярослава Мишанича.





Нiкколо Макiавеллi

Державець





Нiкколо Макiавеллi

    Його ясновельможностi Лоренцо Медiчi

Шукачi милостей якого-небудь володаря мають звичку догоджати йому через пiднесення найдорожчих своiх речей, а також тих, що, на iхню думку, можуть бути йому приемними; тому здебiльшого володарi отримують у подарунок скакунiв, зброю, золототкану парчу, дорогоцiннi тканини й тому подiбнi прикраси, що годяться за iхнiм званням. І от я маю бажання надати Вашiй Свiтлостi докази моеi найглибшоi вiдданостi, та не знайшов серед свого добра нiчого дорожчого й кориснiшого за розумiння дiянь великих людей, яке здобув внаслiдок тривалого спостереження за сучасними справами й безперервного вивчення древнiх. Я ретельно обмiркував i переглянув своi роздуми, зiбрав iх у невелику книжку, яку й надсилаю Вашiй Свiтлостi.

Хоч я й не вважаю мою працю вартою Вашоi уваги, [однак] сподiваюся, що через свою доброту Ви не зневажите ii, адже це найдорогоцiннiше з мого боку пiднесення дозволить Вам протягом невеликого часу засвоiти те, що я обмiрковував протягом довгих рокiв помiж негараздiв i небезпек. Я вилучив зi свого твору риторичнi хитросплетiння, гучнi й промовистi слова, будь-якi iншi зовнiшнi приманки й прикраси, якими багато хто споряджае й вдосконалюе своi писання, бо я хотiв, щоб вiн приваблював до себе лише рiзнобiчнiстю поглядiв i важливiстю предмету та й годi. Не варто вважати самовпевненiстю потуги людини з низького й навiть нiкчемного стану судити й встановлювати правила поведiнки для володарiв. Художники, якi змальовують мiсцевiсть, стоять на рiвнинi внизу заради того, щоб роздивитися характер гiр i височин, а щоб огледiти низини, пiднiмаються в гори. Точнiсiнько так само, щоб осягнути характер народу, треба бути володарем, а розгледiти натуру володаря може тiльки людина з народу.

Отже, нехай Ваша Свiтлiсть поставиться до цього невеличкого подарунка з тим самим почуттям що й я; коли ви уважно прочитаете цей твiр, то переконаетеся, що я маю палке бажання, щоб Ваша Свiтлiсть досягла тiеi величi, яку обiцяла Вам фортуна i Вашi високi чесноти. І якщо з висоти свого становища Ваша Свiтлiсть iнколи погляне донизу, то побачить, як мало заслуговую я на тi важкi й безперервнi удари долi, що б’ють по менi.




Роздiл І. Якою бувае одноосiбна влада i в який спосiб ii здобувають


Усi держави, всi уряди, якi коли-небудь керували народами, подiляються на республiки й принципати. Останнi бувають або спадковими, в яких тривалий час панувала династiя iх володарiв, або новiтнiми. Новi принципати можуть бути такими в цiлому, як Мiлан за Франческо Сфорца, або можуть бути приеднаними до спадкових володiнь того володаря, який iх придбав, на зразок Неаполiтанського королiвства, що було завойоване iспанським королем. Цi новопридбанi територii або вже привченi пiдкорятися одноосiбному правителевi, або дотепер були вiльними; приеднують iх або силою власноi зброi, або з чужою допомогою, або так складеться доля, або завдяки своiй доблестi.




Роздiл ІІ. Про спадковi принципати


Я залишу осторонь роздуми про республiки, тому що багато працював над цим питанням в iншому мiсцi. Звернуся лише до принципатiв i, за вищенаведеним планом, розгляну, яким чином можна пiдтримувати й зберiгати одноосiбну владу.

Перш за все скажу, що спадковi володiння, звичнi до володарiв, якi походять з одного роду, втримати набагато легше за новi, бо досить буде не порушувати звичаiв своiх попередникiв i дотримуватися ходу подiй. Володар, який мае середнi здiбностi у цьому випадку завжди збереже свiй трон, якщо тiльки вiн не позбувся його через втручання якоiсь надзвичайноi й непереможноi сили, але й пiсля цього вiн зможе повернути собi владу, щойно загарбника спiткають найменшi труднощi.

У нас в Італii, для прикладу, герцог Феррарський спромiгся протистояти намаганням венецiанцiв у 84 роцi, а також папи Юлiя у 10-му лише завдяки тому, що його родина давно вкорiнилася у своiх володiннях. Давнiй володар мае менше причин i менше пiдстав, щоб кривдити, тому його бiльше поважають, i якщо вiн не мае помiтного ганджу, що викличе ненависть, то цiлком може розраховувати на зрозумiлу симпатiю вiд своiх пiдданих. У давнинi й тяглостi володарювання губляться всi побажання й задуми оновлень, адже один заколот завжди лишае зачiпку до скоення другого.




Роздiл ІІІ. Про змiшанi принципати


Навпаки – на нового володаря очiкують труднощi. Перш за все, якщо вiн приеднав новi володiння до старих i через це утворив певне об’еднання, на нього очiкуе перша неприемнiсть, властива усiм новим державам: люди охоче змiнюють правителiв маючи надiю на покращення, а тому часто повстають проти них, та згодом переконуються на власному досвiдi, що вони потрапили в облуду й стало ще гiрше. А це можна зрозумiти з другоi природноi й звичайноi потреби, що примушуе нового володаря утискувати своiх пiдданих збройною рукою й iншими засобами, як це роблять завойовники, внаслiдок чого твоiми ворогами стають не лише противники твого воцарiння, але i з його прихильниками тобi не вдаеться зберегти товариськi стосунки, бо не можеш анi виправдати iх сподiвання, анi застосувати проти них сильнi лiки, маючи перед ними зобов’язання. Адже для вторгнення до чужоi краiни володар, який навiть мае сильне вiйсько, повинен забезпечити собi сприяння ii мешканцiв. Ось чому Людовiк ХІІ Французький легко захопив Мiлан i зразу ж позбувся його, для чого на перший раз вистачило власних сил Лодовiко. Тi самi мiстяни, що вiдчинили ворота перед королем, розчарувалися у своiх сподiваннях щодо майбутнiх благ, на якi вони розраховували, та не змогли зносити незручностей нового правлiння.

Правда й у тому, що захопленi вдруге бунтiвнi областi важче втратити, бо пiд приводом придушення бунту правитель може змiцнювати свою владу менше озираючись, карати тих, що завинили, виявляти неблагонадiйних i захищати найвразливiшi мiсця. Тож, якщо герцогу Лодовiко першого разу було достатньо влаштувати на кордонi трохи гармидеру, i Францiя втратила Мiлан, то вдруге цiлому свiту довелося об’еднатися проти неi, щоб розгромити й вигнати ii вiйська з Італii; i все це можна пояснити вищевказаними причинами. Разом iз тим – обидва рази Францiя втрачала своi надбання. Спiльнi причини, чому так сталося першого разу, ми вже обговорили. Залишилося сказати про другий випадок i розглянути тi засоби, якими володiв французький король i всiлякий, хто був би на його мiсцi, щоб залишити захоплене у своiй власностi. Скажемо, що завойованi землi, якi приеднали до попереднiх володiнь завойовника, або е однiею краiною з ними i iхне населення говорить тiею ж мовою, або ж нi. В першому випадку iх зовсiм неважко втримати, особливо якщо вони не звикли до вiльного життя. Щоб убезпечити себе, достатньо буде припинити рiд володарiв, якi там керували, бо, якщо врахувати силу спiльних звичаiв за умови збереження колишнього способу життя – iнших причин для заворушень населення не матиме. Це можна було спостерiгати на прикладi Бургундii, Бретанi, Гасконi й Нормандii, якi з давнiх давен увiйшли до складу Францii, i хоча мова iхнiх мешканцiв трохи вiдрiзняеться, разом iз тим вони розумiються з iншими французами, дотримуючись подiбних з ними звичаiв. Якщо завойовник хоче зберегти за собою такi областi, вiн повинен дотримуватися двох умов: по-перше, треба щоб перервалася династiя iхнiх володарiв; по-друге, необхiдно залишити незмiнними iхнi закони й податки; тодi скоро цi областi стануть одним цiлим з твоiми попереднiми володiннями.

Та коли захоплюють територii краiни, вiдмiнноi за мовою, звичаями й iнституцiями, ось тут починаються труднощi, i щоб не втратити iх, знадобляться велика удача й велике умiння. Найкращий i найдiевiший спосiб у цьому випадку полягае в тому, щоб завойовник сам оселився в тих краях. Це забезпечить завоюванням надiйнiсть i довготривалiсть; так вчинив турецький султан iз Грецiею. Якби вiн не перенiс туди своеi резиденцii, вiн би там нiзащо не втримався, незважаючи на всi iншi заходи, якими вiн скористався для збереження цiеi держави. Коли ти знаходишся на мiсцi, ти можеш розпiзнавати майбутнi заколоти ще в зародку й легко iх придушувати; в iншому випадку звiстка про них доходить лише тодi, коли вони вже у розпалi й пiзно щось робити. Крiм того, ти не залишаеш краiну на розграбування своiм чиновникам; для пiдлеглих буде полегшений прямий доступ до володаря, внаслiдок чого у доброчесних громадян з’являеться бiльше пiдстав для прихильностi, а у бунтiвникiв – для побоювань. Ворог iззовнi добре подумае, перш нiж напасти на цi володiння. Таким чином iх буде дуже складно вiдiбрати у володаря, який туди переселився.

Другий чудовий спосiб полягае в тому, щоб заснувати одну-двi колонii, якi б приеднали цю мiсцевiсть до новоi держави. Інакше доведеться утримувати там велику кiлькiсть солдатiв, i пiхоти, i кiнноти. Колонii коштують недорого; вислати й утримувати колонiстiв не коштуе для володаря майже нiчого, адже в цьому випадку збитки отримають лише тi мешканцi, у яких вiдбирають iхнi будинки й землi на користь поселенцiв, а цi мешканцi е невеликою частиною нових пiдданих i вони не можуть завдати шкоди володарю через свою бiднiсть i роз’еднанiсть. З одного боку, якщо решту не утискувати, то вони не матимуть пiдстав для хвилювання, а з другого – вони будуть поводитися обережно, навченi чужим прикладом i остерiгатимуться, щоби з ними не вчинили так само. Я вважаю, що колонii не потребують витрат, вони надiйнiшi й викликають менше незадоволення. Незадоволенi ж е нешкiдливими, як я вже сказав, через те, що вони бiднi й роз’еднанi. З цього приводу доведеться зауважити, що людей треба або милувати, або страчувати, адже невеликi кривди завжди будуть спонукати до помсти, а за великi люди помститися не можуть. Таким чином, кривдячи, треба усунути можливiсть помсти. Та якщо замiсть колонii застосовуеться озброений гарнiзон, вiн потребуе набагато бiльших витрат i, врештi-решт для охорони нових володiнь знадобляться всi кошти держави. Надбання таким чином перетвориться на збиток. До того ж, розквартирування вiйськ у рiзних мiсцях завдасть набагато бiльшоi шкоди й завдасть утискiв усьому населенню, всiлякий страждае вiд цих незручностей i стае ворогом нового володаря, та ще й небезпечним ворогом, який пiсля поразки залишився у власному домi. Отже, з будь-якоi позицii такий спосiб захисту своiх володiнь настiльки невигiдний, наскiльки вигiдним е заснування колонiй.

Той, хто знаходиться у чужорiднiй, як було сказано вище, провiнцii, повинен ще взяти пiд свiй захист ii дрiбних сусiдiв, намагаючись послабити найбiльш впливових i остерiгатися, щоб не з’явився привiд для втручання у справи цiеi областi в другого володаря, такого ж могутнього, як i вiн сам. А привiд до того, щоб скористатися незадоволенням надмiру честолюбних чи наляканих мешканцiв, завжди з’явиться, про що ми знаемо через закликання етолiйцями римлян до Грецii – взагалi, у всi завойованi ними провiнцii римлян запрошувало мiсцеве населення. Щойно чужоземний завойовник вторгнеться до якоiсь краiни, як усi дрiбнi правителi приеднуються до нього i це цiлком зрозумiло, бо ними рухае ненависть до колишнього поневолювача, тож завойовнику нема чого турбуватися про те, як привабити цих людей на свiй бiк; вони всi зразу ж приеднаються до його нових володiнь. Йому слiд лише стежити, щоб вони не отримали забагато сил i впливу. Його власних сил i прихильностi прибiчникiв цiлком достатньо, щоб впоратися з суперниками й цiлковито оволодiти новою провiнцiею. Але той, хто не застосуе цих заходiв, скоро залишиться без придбаного, до того ж спiзнае численнi труди й турботи.

Римляни неухильно дотримувалися цих правил у захоплених ними провiнцiях: вони засновували колонii, прихиляли до себе менш впливових осiб i нi в чому iм не потурали, ослаблювали бiльш впливових; чужоземним володарям вони не залишали жодного шансу. Я скажу лише на прикладi Грецii. Ахейцiв i етолiйцiв римляни перетягли на свiй бiк; Македонське царство було приниженим i звiдти вигнали Антiоха. Однак, заслуги ахейцiв i етолiйцiв не стали достатньою пiдставою для того, щоб розширити iхнi володiння; жоднi запевняння Фiлiпа в дружбi не завадили римлянам послабити його, а могутнiсть Антiоха не переконала iх визнати його право на володiння бодай якоюсь територiею в Грецii. Римляни в цих випадках чинили так, як належить чинити всiм розумним володарям: iхнi помисли були не лише про нинiшнi, але й про майбутнi турботи, вони шукали шляхiв, як з ними впоратися. Адже, якщо передбачити заздалегiдь, то легко знайти вихiд, а коли бiда наблизилася, хвороба стае невилiковною й лiки вже не допоможуть. Виходить так, як лiкарi кажуть про сухоти, що спершу iх легко вилiкувати, але важко розпiзнати, та з часом, якщо з самого початку вона була занедбана, хвороба стае очевидною, але важко лiкуеться. Те саме й у державних справах: якщо знати заздалегiдь (що можуть лише дуже мудрi люди) про загрози й нещастя, то iх можна виправити, але якщо цього не зробити й загроза стала видимою для кожного, тут вже нiчого не поробиш.

Римляни вiдчували наближення бiди здалеку i завжди запобiгали цьому, не боячись заради цього навiть розпочати вiйну, бо знали, що вiйни не уникнути, а можна лише вiдтягнути ii для чужоi вигоди. Вони вирiшили воювати з Фiлiпом i Антiохом у Грецii, щоб не воювати з ними потiм в Італii; колись вони могли уникнути обох вiйн, та не захотiли цього. Вони нiколи не дотримувалися того правила, яке вiддавна твердять мислителi нашого часу: «Скористатися перевагами очiкування». Перевага римлян полягала лише у власнiй доблестi й помiркованостi, але ж часи приносять iз собою всiлякi змiни, за яких добро перекидаеться на зло, а зло – на добро.

Та повернiмося до Францii й подивiмось, чи застосувала вона хоча б один з наведених способiв. Я буду розповiдати не про Карла, а про Людовiка, тому що вiн найдовше втримався в Італii й те, що вiн зробив, помiтно набагато виразнiше. Ви можете переконатися, що вiн постiйно чинив навпаки стосовно того, що варто було зробити для змiцнення своiх володiнь в чужомовнiй краiнi.

Король Людовiк опинився в Італii завдяки побажанням венецiанцiв, якi збиралися скористатися його приходом, щоб заволодiти половиною Ломбардii. Не буду дорiкати королю за цей вчинок: маючи бажання закрiпитися в Італii, вiн не мав союзникiв всерединi краiни й усi дверi були перед ним зачиненi через спогади про його попередника Карла, тому обирати собi друзiв було не на часi. Людовик мiг би досягнути своеi мети, якби не припустився жодних iнших помилок. Якби вiн зайняв Ломбардiю, то повернув би французам повагу, яку тi втратили за Карла; Генуя поступилася, флорентiйцi уклали з ним союз; маркiз Мантуанський, герцог Феррарський, Бентiвольi, господиня Форлi, правителi Фаенци, Пезаро, Рiмiнi, Камерiно, Пьомбiно, мешканцi Лукки, Пiзи, Сiени – всi хотiли з ним приятелювати. Ось тодi венецiанцi й усвiдомили всю необдуманiсть свого вчинку: замiсть кiлькох мiстечок в Ломбардii вони зробили короля володарем двох третин Італii.

Мiркуйте тепер, чи складно було королю утвердитися в Італii, якби вiн дотримувався вищеназваних правил, пiдтримував i захищав своiх численних i слабких прихильникiв, якi боялися – хто Церкви, хто – венецiанцiв i були змушенi йти за ним. З iхньою допомогою Людовiк легко захистив би себе вiд значно могутнiших суперникiв. Та ледве вiн опинився в Мiланi, як все зробив навпаки – посприяв папi Олександру, коли той захопив Романью. Разом iз тим король навiть не помiтив, що вiдштовхуе вiд себе прихильникiв i людей, якi довiрилися йому, послаблюе свiй вплив i пiдсилюе Церкву тим, що додае до ii величезноi духовноi влади ще й свiтську. Услiд за цiею першою помилкою невiдворотно сталися й iншi. Врештi-решт, щоб погамувати захланнiсть Олександра й завадити йому заволодiти Тосканою, король був змушений вступити на територiю Італii. Мало того, що вiн пiднiс Церкву й залишився без союзникiв; його жадання сягнули Неаполiтанського королiвства й вiн роздiлив його з королем Іспанii, i якщо до цього доля Італii була в його руках, то тепер вiн завiв собi товариша, щоб у всiх честолюбцiв i незадоволених цiеi краiни був покровитель. Разом iз цим Людовiк видалив з королiвства того, хто мiг би платити йому данину й замiнив його на правителя, що погрожував вигнати його самого. Звiсно, бажання здобувати – рiч цiлком звичайна й зрозумiла, i коли люди прагнуть до цього, зважаючи на своi сили, то iх будуть хвалити, а не засуджувати, та коли вони не можуть i домагаються здобуткiв будь-якою цiною, то у цьому прихована помилка, варта докору. Якщо сили Францii дозволяли iй напасти на Неаполь, так i слiд було вчинити, якщо ж не дозволяли, то не варто було дiлити його ще з кимось. Подiбна угода з венецiанцями в Ломбардii заслуговуе на виправдання, тому що дозволила французам закрiпитися в Італii; випадок з Неаполем пiдлягае осуду, бо тут не було такоi ж необхiдностi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63758076) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.