Книга - МАКУНІВ – НАРИС З ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ

МАКУНІВ – НАРИС З ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ
Михайло Іванович Бервецький


Цю скромну працю присвячуюсвiтлiй пам’ятi своiх батькiв:Бервецькому Івану Михайловичу,Бервецькiй (Гапало) Марii Іванiвнi





МАКУНІВ – НАРИС З ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ



Михайло Іванович Бервецький



© Михайло Іванович Бервецький, 2021



ISBN 978-5-0053-4103-7

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero




МАКУНІВ – НАРИС З ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ







МихайлоБервецький

Цю скромну працю присвячую

свiтлiй пам’ятi своiх батькiв:

Бервецькому Івану Михайловичу,

Бервецькiй (Гапало) Марii Іванiвнi




МАКУНІВ – НАРИС З ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ

ІСТОРІЯ ЗЕМЛІ МОЇХ БАТЬКІВ


Видання 2-ге, доповнене.

    ЛЬВІВ-2017

«І мертвим, i живим, i
ненародженим
землякам моiм в Украiнi
i не в Украiнi мое дружнее
посланiе…»
Т.Г.Шевченко

Дух нашоi давнини. Походження нацii

Народи не виникають стихiйно, не формуються випадково, пiд дiею

слiпих обставин, Бог творить народ, як певну колективну особистiсть зi своiми

здiбностями, характером та iнтелектом. «Усi народи, якi Ти створив, прийдуть

до Тебе i поклоняться Тобi» (Пс. 56:9).

Народи е благодатним поживним середовищем для зростання талантiв.

Лише народ може оцiнити належним чином i зберегти своiх генiiв. Лише в

нацiональному лонi може вповнi розквiтнути обдарування митця, дослiдника.

Формуючи народ, Господь дав йому все, чим вiн може явити свою

особливiсть серед iнших народiв. У цей своерiдний пакет Бог вклав яскраву

схильнiсть до того чи iншого виду дiяльностi, певного роду вiдмiнностi, свiй

для кожного утворення характер, силу для захисту та працi й мову як основу

культури. Якщо вiдсутнi деякi з цих важливих параметрiв, нацiя поступово

втрачае свою самобутнiсть або розвиваеться в скалiченому, неповносправному

виглядi.

Нацiею називаемо цiлiсть населення, що його духовнi прикмети скритi i

явнi (як звичаi, мова) а також антропобiологiчнi риси становлять виразну

цiлiсть упродовж часу (iсторii). Трипiльськi, еллiнськi i готськi основи створили

i наситили обличчя, стержень нашоi украiнськоi нацii, дали iй вiдрубнiсть i

живловi традицii. Зате лише вiд Киiвськоi iмперii, що зросла на цих

праукраiнських традицiях, почався блискучий перiод свiдомоi украiнськоi раси.

Сам Киiв вирiс iз трипiльських селищ, iз еллiнського метрополiсу, готського

данапарстадиру. На нацiю в цiлому або лишень на ii окремi групи мають вплив

домiшки. Домiшки, якi мали вплив на украiнську нацiю, розрiзняють на два

роди: домiшки кровi i домiшки духовного стану. До перших належать: домiшки

кочовикiв, кельтiв, римлян, трайкiвцiв, iранцiв, кавказцiв i норманцiв, до других

– жидiв, римлян, полякiв.

Нацiональнiсть приймаемо як форму, в якiй найкраще, найлегше

улюблено можемо виявити змiст життя, нашi iдеали i мрii, i тому вона для нас

повинна мати широкий, унiверсальний характер i нi в якому разi не повинна

стати синонiмом полiтичних вiдносин. А ще нацiональнiсть потрiбно розумiти

3

як кращу форму життя, як засiб до досягнення цiеi мети, то в цьому останньому

моментi нацiональнiсть стае сама метою, цiллю, форма становиться змiстом.




Географiчне положення


Макунiв – село в Украiнi, Мостиському районi Львiвськоi областi. Населення в 2000 р. становило 404 особи. Орган мiсцевого самоврядування —

Маломокрянська сiльська рада.

Велике за площею село, що розкинулось на мальовничих

пагорбах Передкарпаття. Вiд села до м. Судова Вишня – 14 км, до райцентру

м. Мостиська – 19 км i 15 км до залiзничноi станцii Судова Вишня.

Межею земель села на пiвночi е одна з приток рiчки Вишеньки, що бере

початок бiля села Мала Дiброва, проходить через Шишоровичi i впадае в

р. Вишеньку за хутором Берцi. По обидва боки рiчки було торфовище, що

займало близько 200 моргiв. У 50-их роках XX ст. було створено державну

артiль, що нарiзала рудавину (торф), яку продавали жителям на опалення хат. В

60-их роках провели рекультивацiю цiеi площi, яка нинi стала пасовищем.

Через центр села iз заходу на схiд проходить ще одна притока

р. Вишеньки, по обидва боки якоi утворилась долина. На схiд вiд хутора Берцi

росте дiброва площею близько 2 моргiв.

Існуе легенда щодо походження назви села. На мiсцi сучасного села була

болотиста мiсцевiсть, навколо якоi росли i вабили око багрянi маки. Згодом

болото вирiшили осушити, а на його мiсцi побудувати село, маки – зникли, але

у назвi села залишились дотепер.

Наукова праця доктора фiлологiчних наук, професора Киiвського

Нацiонального Інституту iменi Т. Г. Шевченка К. М. Тищенка – «Мовнi

формування украiнцiв» говорить про формування назв мiст i сiл наступне: —

Так, i таке бувало. От, наприклад, вдалося натрапити на цiлий пласт назв (по

Украiнi iх сотнi), якi зберiгають згадки про вiспу, кiр, вiтрянку: зрозумiло, що цi

хвороби неминуче супроводжували скотарiв-степовикiв i передавалися вiд них

рiльникам-слов’янам. На прикладi Днiропетровськоi областi це Хорошеве, Коробчине, Королiвка, Курилiвка, Спаське, Морозiвське, Дерезувате, Нехвороща, Перещепине, вдсх. Мак-орт-iвське. Остання назва якраз i дае

привiд показати сучасний стан опрацювання цього пласту. У топонiмах цього

типу особливо вражае, що нашi предки прекрасно розбиралися, вiд кого

прийшла хвороба, хто саме насiяв того «маку» (вiспин) на обличчя небагатьох

живих перехворiлих – саки (скiфи, основа шут-), волохи, влахи (кельти), готи

чи хини – гуни, онгури, авари (обри)! Це стае очевидним з назв таких сiл, як

МакСАКИ Чг <сак- «самоназва скiфiв», – пор. м. САКИ у Криму або с. САЧки

Зп (в Росii МакСЮТово, МакСЮТино
4

МакЛАКово <влах- «волох, кельт», МакОТЕРти Рв <отер- «готи», МакИШин

Чг, МакІЇвка Дц <хини «гуни», МакУНiв Лв <ун-, ул- «гун», МачУЛИЩа

См, МакУШиха, МакОШин Чг <*?c-, ?ш- «гун?», МакАРiв Кв, МакАРТетине

Лг <*обр-т- «авари», Ма-КЕДони <гети?, Мак-АЛевичi <алани? Так само

РябУХи, РябИНа См <хини «гуни», РибОТень См, РибОТин Чг <от- «гот», РибАСи См <ас- «яс, осетин», Риб’ЄНЦеве <*iванц-, янц-, РибАЛЬче <*овл-?

У назвах ДзюБРове, ЗюБРиха, ЗубОТРясiвка, ДзюбАНiвка так само вжитi

знайомi морфеми (о) бр- «аварин», отр- «готи», ан- «гун» – тiльки тепер у

сполученнi зi словом дзюба «рябий пiсля вiспи».

Перша письмова згадка про Макунiв датована 1466 роком.

До 1648 року село називалося Маковнiв, тому й понинi його мешканцiв

зовуть макувенами.

1524 року село було знищене татарами.




Княжий перiод


«Гомонiла Украiна, довго гомонiла,

Довго, довго кров стежками текла – червонiла.»

«Третi пiвнi» Т. Шевченко



Наш народ перебував 400 рокiв пiд Польщею, 150 рокiв пiд Австро-Угорською адмiнiстрацiею, знову пiд Польщею i комунiстично-совецьким

режимом, пережив монголо-татарське iго, двi свiтовi вiйни (якi точились на

наших територiях), а також двi невдалi спроби вибороти незалежнiсть в

державi.

Галичани спiльно зi словаками, чехами, хорватами, поляками належать

до захiдноi гiлки слов’янських народiв, саме тому населення Галичини на рiвнi

суспiльноi свiдомостi значно бiльше зорiентоване на захiдно-европейськi

цiнностi, i це простежуеться в iсторичнiй, культурнiй та генетичнiй спiльностi

галичан з багатьма европейськими народами.

Нашi землi належали до Галичини, яка вiдiгравала провiдну роль серед

украiнських князiвств, що з кiнця 11 ст. вiдокремилася вiд Киева. Князi

Ростиславичi правили тут у трьох князiвствах: у Перемишльському – Рюрик до

1092 р., Звенигородському – Володимир до 1124 р. i Теребовлянському —

Василько до 1124 р. Їхня влада сягала мiж Карпатами i Днiстром. Князь

Володарко (1124—1153) син володаря, об’еднав 1141 р. всi три князiвства в одне

Галицьке з центром в Звенигородi, яке вiн боронив вiд агресii Польщi, Угорщини i навiть Киева. Володарко перенiс у 1144 р. свою столицю до мiста

Галича, яке лежало на перехрестi торговельних шляхiв. Вiд столицi Галича

краiна дiстала назву Галичина.

5

Пiд Польщею (до 1764 р.)

«Скажи, вiще серце, чи скоро свiт буде?»

«Ой скоро свiт буде, прокинуть ся люде,

У всяке вiконце засiяе сонце!»

«Заспiв» П. Кулiш



Протягом 1349 р. Галичиною правила боярська рада на чолi iз старостою

Дмитром Детьком. По його смертi 1349 р. польський король Казимир III за

допомогою угорцiв захопив Галицьку Русь. У 1370 р. пiсля смертi Казимира III Галичину, за попередньою умовою, поляки змушенi були вiддати угорському

королю Людовiку як плату за союз. У 1385 р. польською королевою стала дочка

Людовiка Ядвiга. Вона через два роки приеднала Галичину до Польщi. Вiдтодi

за порозумiнням Польщi, Литви та Угорщини, Галичину з Холмщиною

приеднали до Польщi. Упродовж свого панування (аж до 1772 року) польськi

королi продавали, дарували за рiзнi заслуги чи просто з власноi ласки села i

мiстечка своiм вiрнопiдданим вельможам.

1435 р. заведено польський господарчий устрiй у селах (панщину), залежнiсть селян вiд власникiв маеткiв. Протягом наступних ста рокiв

вiдбулося iх повне закрiпачення. Панщина становила 52 днi на рiк роботи у

пана. Селянин мiг не вiдробляти панщину, внiсши певну суму грiшми.

За часiв польського панування всi землi села належали до коронних

земель Перемишльських. Селом як королiвщиною управляв шляхтич Станiслав

Гербурт, який на сеймi 1555р. мав претензii щодо його безпiдставного

отримання на довiчно Маковнiв (втратив на нього права, але зберiг доживоття).

Вiд 1768 року село було у власностi Юзефа Менчиньского, який придбав

його за 1516 польських злотих з допомогою Катерини Потоцькоi. Потоцькi —

великий рiд спольщених украiнських магнатiв, що походили зi села Золотий

Потiк на Стрипi (теперiшня Тернопiльщина). Деякi представники цього роду

були у XVIII ст. найбагатшими магнатами у цiлiй Речi Посполитiй i мали

маетки по всiй Украiнi, а потiм зберегли свое становище i за Австрii i за другоi

Польщi. В 1781 р. власник села, Юзеф Менчиньский – воевода черняховскi, мама якого була старостою ордену Святого Станiслава бiскупа Кавалеровi, звернувся до адмiнiстрацii генерального бiскупа Перемишльського з грамотою-рекомендацiею про потребу призначення Василя Івановича на пароха в с.

Макунiв в храм Даниiла Стовпника. Воевода запевняе, що вiн буде добрим

парохом християнськоi громади i слугою Божим.

6













Пiд Австрiйською Адмiнiстрацiею (1765—1918 рр.)

«У всякого своя доля

І свiй шлях широкий»

«Сон» Т. Шевченко



1772 року розвалену крiпосницькою системою та внутрiшнiми чварами

Рiч Посполиту роздiлили мiж собою сильнiшi сусiди – Прусiя, Австрiя та Росiя.

Австрiя захопила повнiстю Галичину, частково Подiлля та Волинь. В цьому ж

роцi Австрiйськi вiйська вступили на цi землi. Через два роки, 1774 року

офiцiйно утворено нову провiнцiю у складi Австрiйськоi iмперii – «Королiвство

Галiцii та Льодомерii», тобто таким чином вiдновлювалася назва (латинською) давнього Галицько-Волинського князiвства, що вживалося ще з XIII ст..

Офiцiйне прийняття такоi назви австрiйською владою начебто засвiдчувало

своерiдне визнання нею iсторичного прiоритету прав украiнцiв.

У 1783 р. розпорядженням цiсара Йосифа II кладовища бiля храмiв мали

бути лiквiдованi, могили навколо них знесенi, крипти мали бути звiльненi, ховати в криптах заборонялося.

У цьому ж роцi у Львовi для освiти i виховання греко-католицького

духiвництва, за епископа Бiлянського цiсарем Йосифом II заснована греко-католицька Духовна семiнарiя.

Імператорським патентом з 20 лютого 1784 р. було запроваджено ведення

церковних метричних книг на Галичинi.

Пiсля подiлу Польщi Ю. Менчиньский продав с. Макунiв назавжди за

29300 ринських злотих.

Таблиця 1

Таблиця 2

7

Вiдмiнно вiд Польщi, Австрiя почала дбати про розвиток набутих земель, i украiнцi переживали деяке культурне, релiгiйне i господарське вiдродження, хоч влада в Галичинi й надалi була в польських руках, залишках колишньоi

польськоi держави.

Бiльшiсть з 2,4 млн. захiдних украiнцiв Габсбурзькоi монархii на початку

XIX ст. жили в Схiднiй Галичинi, iншi – на Буковинi та Закарпаттi. Соцiальна

структура украiнського населення була досить простою: 95% його становили

незаможнi селяни. Налiчувалось близько 2000 родин священикiв. Вищi верстви

становили, переважно, поляки або полонiзованi украiнцi. Абсолютною

бiльшiстю нечисленного мiського населення були евреi. Галичина була одною з

найбiднiших регiонiв Європи.

Пiсля пана Ю. Менчиньского до 1848 року власником села був пан

Ольшевський, а згодом село купив пан Альбiн Вольдемар Вольфрам. Пiсля

смертi помiщик був похований на сiльському цвинтарi. До сьогоднi зберiгся

надгробний камiнь на його могилi.

Нелюдська система крiпацькоi залежностi довела до краю терпiння

селянства, гальмувала загальносуспiльний поступ. Раз у раз вибухали селянськi

повстання. 1848 року краiни Європи переживали «весну народiв» – хвилю

революцiйних виступiв за рiвнiсть громадянських та нацiональних прав, за

економiчнi реформи. Не оминули вони й Австрiйську iмперiю. Березень 1848

року став у Галичинi кульмiнацiею антифеодального руху, що тривав вже

кiлька рокiв. Вибухнуло повстання у Львовi. Австрiйська влада придушила

його вiйськовою силою, але змушена була пiти на поступки, зокрема дозволила

ряд громадянських свобод, у тому числi скасувала крiпацтво.

22 квiтня 1848 року з?явився циркуляр галицького губернатора «Про

знесення панщини та iнших данин пiдданчих“. У ньому зазначалося: „… У

Королiвствi Галiцii та Льодомерii всiлякi роботизни панщизнянi та данини

пiдданчi за винагородженням, що свого часу мае бути визначеним на кошт

уряду, зносяться. Існуючi служебництва залишаються непорушенi, а

винагородження за таке буде визначене згодом».

Крiпацтво, що сотнi лiт гнiтило селянство загарбаних Польщею, а потiм

Австрiею украiнських земель, впало. Великдень 1848 року був найщасливiшим

для галицьких селян. Однак за даровану цiсарем волю селяни мали сплатити

своiм панам вiдшкодування.

В серединi XIX ст. в Галичинi пройшла чергова хвиля урядового

землевпорядкування i вдосконалення податковоi системи. Крiм детального

перепису земельноi власностi, складалися кадастровi плани кожного села, мiстечка. Це дозволило з великою точнiстю нанести складену за

триангуляцiйною методою карту меж села чи мiста, громадськоi, великоi або

домiнальноi, духовноi, малоi приватноi власностi. Точно визначено геометричнi

8

форми, рiд управи кожного клаптика землi (рiлля, луки, пасовисько, сад, лiс, город, ставок, рiчки, болото, неугiддя, дорога, двiр, пiд будiвлею). На одиницю

площi кожного класу певних угiдь встановлювалася норма прибутку, тут же

визначався загальний прибуток з дiлянки та сума податку. Таким чином, i

держава, i власник чiтко знали, скiльки землi в користуваннi, де межi, скiльки

належить платити податку.

Вiдповiдно до звiту про оплату податкiв за землю в 1821 роцi було 115

власникiв землi – платникiв податку.

Читаючи в державному архiвi картотеку землевласникiв i платникiв

земельних податкiв гмiни (с. Макунiв) Мостиського повiту коронного краю

Галiцiя, бачимо, що в 1883 роцi було 168 платникiв податкiв (господарств). В

бiльшостi вони мали до 10 моргiв поля, але бiльше 10 господарств мали вiд 10

до 15 моргiв, а пан Гампель Антон, який проживав в будинку за №106, мав

бiльше 25 моргiв, Колодiй Федiр мав 26 моргiв, також було бiля 10

господарств, що були малоземельними (менше 1 морга землi). Загальна

кiлькiсть землi, яка належала жителям с. Макунiв, становила 2458 моргiв, куди

входило домогосподарство, орана земля, пасовища, долини i лiси. Невелика

частка землi була громадською (спiльною).

З податкових накладних за 1883 рiк дiзнаемося, що в будинку №77

проживав пан Альбiн Вольдемар-Вольфрам, якого називають тодiшнiм

власником села, це навпроти церкви (де донедавна проживала сiм»я

Іваницького Івана – в побутi Макар). За податковими вiдомостями 1821 року

тут була корчма дворска. Першi корчми почали зявлятися в Галичинi ще в 11-му столiттi. В корчмах проводилися торговi операцii. З 13-го столiття корчми

поширилися i по селах. Тут зустрiчалися зi знайомими, купували сiль та

ремiсничi вироби, мед, вино, пиво, з 17-го ст. горiлку, а також просту iжу, яку

готувала жiнка корчмаря. Був припис, який забороняв шляхтi займатися

торгiвлею пiд загрозу втрати титулу, тому корчми вiддавали в оренду жидам.

Кожен кочмар мусив скласти присягу, що iншоi горiлки, окрiм панськоi чи

церковноi, не смiв брати на продаж. Корчма завжди належала дiдичевi разом iз

пов’язаним з нею правом вишинку. Однак сам вiн тим правом нiколи не

користався, а орендував зазвичай жидовi. Жид порядкуючи в корчмi протягом

кiлькох поколiнь, перетворювався на дуже поважну особу в селi. Опановуючи

усю дрiбну торгiвлю, скуповував яйця, курей, масло, а також надавав дрiбнi

кредити, якi були небезпечнi тому що шалено зростали. Орендар був особою

погорджуваною селянами, але по сутi справи панував над ними i немилосердно

визискував, концентруючи в корчмi все життя села чи околицi. Що було

незмiнним у корчмi – то горiлка i сiль. Це те, чого нiколи й нiде не могло

забракнути о будь-якiй порi дня i ночi. У корчмах кожен мiг знайти собi

розраду, бо ж недарма й говорилося: “ Як бiда, то до жида». У багатьох святий

9

день недiля починався з того, що хлоп заходив до церкви, а закiнчувався тим, що виходив з корчми. Парох села Бобятина так говорив про корчми: «Нi один

дiм на свiтi не мае на своiй совiстi стiльки жертв нужди, як корчма, то п’явка, що живиться людською кров’ю, то кузня нещасть для тих, що п’ють горiлку, то

бездонна студня, де люди затоплюють весь свiй добробут, цiлу свою долю. Той

хто iде до корчми, входить до неi з розумом у головi, з грошима в кишенi i з

Богом у серцi. Розум топить у горiлцi, грошi забирае шинкар, а Бога з серця

проганяе грiх пияцтва… Маемо в Галичинi двадцять двi тисячi корчем, платить

за них наш нарiд сто мiльйонiв корон. О, бiдний мiй народе! Коли пробудишся i

обтрясешся зi своi бiди? Твоi дiти через горiлку iдуть до кримiналiв, а дiти

кочмарiв – до шкiл». За паном Вольфрамом записано 3,14 морга землi, саме за

цього пана при побудовi нового храму 1880 року було змiнене мiсце для храму, i вiн постав на сьогоднiшньому мiсцi.

Землi села подiлялися на окремi дiльницi, за якими закрiпилися певнi

назви. Ось вони: За гора, За сосна, За вербинськi, Садки, Запернi, Гай, За гаем, Селиска, Чебановка, Луг для пасовища, Озеро, Св. Даниiла, Загомiнка, Передселле, Лиса гора, Берцi, Вiд Мокрян, Могiла, На глинцi, Фiльварок, Дiброва, За лiском, Високи, Луг панський, Стависько.

Гортаючи сторiнки метричних книг парафii УГКЦ с. Макунiв-Малi

Мокряни у центральному державному iсторичному архiвi Украiни м. Львiв пл.

Соборна 3а., бачимо: на початку 19 ст. в с. Макунiв було 120 номерiв

(дому?господарiв) сiмей. Народжувалося близько 30 дiтей в рiк. Помирало вiд

10 до 24 чоловiк. Найбiльша смертнiсть була в 1794 i 1831 рр., коли померло 60

i 84 чоловiки вiдповiдно, через спалах епiдемii холери.

На початку 20 ст. у с. Макунiв вже було 220 (номерiв) домiв.

Народжувалось щороку 65—80 дiтей. Народжуванiсть впала в роки Першоi

Свiтовоi Вiйни 1914—1918 рр. до 35 дiтей.

Таблиця №3

10








11

Мiж свiтовими вiйнами (1918 – 1939 рр.)
«Єсть на свiтi доля,
А хто ii знае?
Єсть на свiтi воля,
А хто ii мае?»
«Катерина» Т. Шевченко

У 1900 роцi у Схiднiй Галичинi проживало 4,7 млн. чоловiк, з яких

близько 63% становили украiнцi, 23% – поляки, 13% – евреi. Бiльш нiж 90%

украiнцiв у Галичинi були селянами. Нещадно визискуванi польськими

власниками землi, самi селяни були дуже бiдними, здебiльшого мали менше

5 га, жили в постiйних боргах та позиках, що iх давали переважно еврейськi

лихварi (рiчна процентна ставка становила 41…104%, iнодi доходила до 500%).

Селянство було вимушене продавати свою землю на публiчному торзi. Брак

промисловостi не давав альтернативи у виборi працi. Все це спричинило велику

емiграцiю з Галичини. Мiж 1890 i 1914 роками бiльш як 500 тис. украiнцiв

емiгрували до Канади, США, Пiвденноi Америки. І iншi виiжджали на сезоннi

роботи до Нiмеччини, що приносило певну допомогу незаможним селянам.

Щорiчно на тимчасовi роботи виiжджали до 100 тис. людей.

Жиди займалися преважно комерцiею на усiх рiвнях, банкiвською

справою, виконували обмiннi операцii i слугували посередниками при

численних оборудках. Їх вiдразу впiзнавали за одягом, своерiдними барвистими

накидками i широкими хутровими шапками в тому випадку, якщо вони не

носили довгих сюртукiв, доволi часто засмальцьованих, i капелюхiв за

нiмецькою модою; впiзнавали iх також за довгою бородою i довгими пейсами, якi вони вiдпускали пiд вухами. Обiйтися без них було неможливо: вони вмiли

роздобути вам усе, що б ви не забажали.

1 серпня 1914 р. почалась вiйна мiж Австрiею i Росiею, яка стала Першою

свiтовою вiйною. Вона протягом наступних 4 рокiв принесла жахливе

спустошення. Пiсля вiйни, 1 листопада 1918 р., Галицькi землi оформились як

Захiдно-Украiнська Республiка. Польща з допомогою Антанти послала вiйська i

зайняла Галичину.

23 червня 1919 року при укладеннi так званого Версальського договору, Польську державу визнано провiдними краiнами Антанти. Вони фактично й

схвалили анексiю Захiдноi Украiни та Захiдноi Бiлорусii. Окремим пунктом

зазначалося, що в Польщi повиннi бути гарантованi права нацiональних

меншин. Наскiльки Польща дотримала даного слова – добре вiдчули на собi

украiнцi цих поколiнь. 18 березня 1921 радянська Росiя i Польща пiдписали

договiр, в якому кордоном мiж ними визначено рiчку Збруч.

12

В 1924 р. уряд Польщi заборонив вживати украiнську мову в державних

документах схiдноi Галичини, яка входила до ii територii. Греко-католицька

церква, хоч i була захищена особливою угодою- конкордатом- мiж Польщею i

Ватиканом, не надала ii священникам гарантованого захисту вiд державних

репресiй. Їх карали за вживання украiнськоi мови або украiнських форм

прiзвищ при заповненi метрик. Це викликало активний супротив населення.

Польська

влада

вiдповiдала

украiнцям

жорстокими

репресiями.

Захiдноукраiнськi полiтики могли сподiватися на вирiшення нацiональних

проблем лише у полум’i новоi вiйни, подих якоi вже чувся в повiтрi.

8 червня 1930 р. члени громади с. Макунiв створили осередок товариства

руханкового i сторожi вогневоi Луг, вони просять Високе Воеводство

затвердити iх статут i дати дозвiл на iснування товариства Луг в с. Макунiв

Мостиського повiту. Голова – Кутний Микола, писар – Фольтович Михайло, члени основателi: Кравець Микола, Кобилка Михайло, Бервецький Данило, Маньковський Іван, Шидлiвський Стах, Церковний Стефан, Фольтович Іван, Гринчук Іван.

Цiлi товариства:

А. Гуманiтарнi:

1. Нанесення помочi при пожарах.

2. Нанесення помочi при повенях.

Б. Культурно-освiтнi:

1. Поширення просвiти мiж членами.

2. Ширення замилування до руханкових вправ i спортивних iгор.

3. Пiддержування товариського життя.

24.05.1931 р. в с. Макунiв жителi села створили кружок Краевого

товариства господарського «Сiльський господар». Вiдповiдно до статуту метою

товариства е: гуртувати хлiборобiв для збереження iхнiх станових iнтересiв, для

пiднесення сiльського господарства, для плекання сiльсько-господарськоi науки

та пiднесення добробуту i культури украiнського хлiборобства. Основателями

кружка стали: Крукеницький Федiр, Савiцький Федiр, Коваль Іван, Бенцак

Захар, Базиляк Павло, Кравець Андрiй, Коваль Юрко, Рiзничок Іван, Шидлiвський Роман, Бундзила Іван. Реестрацiя кружка вiдбулася 26. 07. 1931 р.

У 1934 р. керiвником (вiйтом) мiсцевого органу самоуправлiння

мунiципалiтетом (гмiною) с. Макунiв був Крукеницький Микола. Цей орган мав

сво

печатку.

Особливого значення набув культ могил украiнських героiв. По усiх селах

насипували символiчну могилу-курган на пошану героям, бiля яких в день

першого листопада як на зеленi свята правлено панахиди, виголошувано

патрiотичнi промови й спiвано патрiотичнi пiснi.



13



Друга Свiтова вiйна.

«Виросли у кайданах слав’янськii дiти

І забули у неволi що вони на свiтi!»

«Єретик» Т. Шевченко



Наближався вересень 1939 року. За таемною угодою мiж правителями

СРСР та третього рейху, вiдомою як «пакт Рiбентропа-Молотова», Європу

було подiлено на сфери впливу. Нiмцi почали здiйснювати цю домовленiсть, напавши 1 вересня 1939 року на Польщу i розв?язавши таким чином другу

свiтову вiйну. За два тижнi гiтлерiвськi вiйська окупували частину сусiдньоi

краiни, вийшовши на умовлену зi советами лiнiю Сян-Ганька-Солокiя-Буг.

Оскiльки совети затрималися iз введенням своi вiйськ у Польщу, то iхнi

союзники рушили далi на схiд. Тiльки 17 вересня Червона Армiя перейшла

кордон на Збручi. Така тактична затримка згодом використовувалася iз

пропагандистською метою: совети отримали змогу представляти агресором

лише гiтлерiвцiв, а свое вторгнення пояснювали, як «визвольний похiд

Червоноi Армii з метою взяти пiд свiй захист життя та майно населення

Захiдноi Украiни та Захiдноi Бiлорусii».

В 1935—1938 рр. через важке економiчне становище багато жителiв

Захiдноi Украiни виiзджали на заробiтки у Францiю. Серед них були i жителi

с. Макунiв Бенцак Роман Васильович (1907), Кубiцький Павло Федорович

(1905), Іваницький Іван Іванович (1900), Крукеницький Федiр Петрович (1910) з дружиною. В 1938 роцi на заробiтки у Францiю виiхав Буяр Михайло

Павлович. Проживаючи у Францii мав сiм’ю, двох дiтей. Пiд час Другоi

свiтовоi вiйни воював у Французькiй армii де був тяжко поранений. Пiсля вiйни

зустрiвся на чужинi з братом Миколою. Додому вони не поверталися. З

початком вiйни Нiмеччини з Францiею, нашi земляки добиралися рiзними

шляхами додому, але попали в нiмецькi концентрацiйнi табори. В табори

заходили представники ОУН (Мельникiвцi), якi агiтували украiнцiв i

записували iх до Украiнського нацiонального об’еднання (УНО). Завданням

членiв УНО було вiдвiдування зiбрання, проведення агiтацiй украiнцiв до

вступу в УНО, сплачування членських внескiв в розмiрi одноi марки, а ОУН

проводила збройну боротьбу за незалежну Самостiйну Украiну. Цю

iнформацiю певним чином отримали органи НКВД i НКДБ СРСР. І при

поверненнi заробiтчан додому людей заарештовували i рiшенням слiдчих

вiдповiдно до директиви НКВС та НКДБ СРСР №494—94 вiд 11.10.1943 р.

вiдправляли в спецтабори НКВД для фiльтрацii, кримiнальнi справи закривали.

Провiрочно-фiльтрацiйнi табори НКВД СРСР – це спец-установи для перевiрки

осiб, що побували у нiмецькому полонi або на окупованiй територii. В цi табори

14

попадали всi пiдозрюваннi комунiстичним режимом, але для яких не знайшли

хоча б мiнiмальних доказiв для арешту i суду. Пiсля перевiрки таких

затриманих iх направляли :

1. у райвоенкомати для служби в армii;

2. на формування штрафних батальйонiв;

3. для роботи на оборонних промислових об’ектах; 4. а з решти, окремi були арештованi та осудженi.

Пiсля смертi Йосипа Сталiна вони могли повертатися додому. Всi були

реабiлiтованi вiдповiдно до закону Украiни вiд 17.04.1991 р. «Про реабiлiтацiю

жертв нацiональних репресiй в Украiнi».

1939 року були створенi першi органи радянськоi влади на чолi з

членом КПЗУ Павлом Буяром. З 1939—1940 рр. головою сiльськоi ради був

комунiст Буяр Павло Олександрович.

Активно проводилась колективiзацiя земель за подвiйною системою: колгоспи (колективне господарство) i радгоспи (радянське господарство).

Кожен колгосп повинен був давати половину врожаю державi i ще 30% для

МТС, тобто для тракторних та iнших господарських станцiй, а 20% залишалося





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=64461938) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.