Книга - Проект «Україна». Австрійська Галичина

Проект «Украiна». Австрiйська Галичина
Микола Романович Литвин


Проект «Украiна»
Ця книга – дiалог iсторикiв, географiв, лiтературознавцiв, письменникiв i публiцистiв про час i простiр пiдавстрiйськоi Галичини вiд кiнця ХVIII ст. до Першоi свiтовоi вiйни, розпаду Дунайськоi монархii. Насамперед показано iсторичну спадщину «довгого» ХІХ ст. У цей час у складi Австро-Угорськоi монархii Галичина стала нафтовим Клондайком та Ельдоpадо – одним iз свiтових центpiв видобутку «чорного золота». В кiнцi ХІХ – на початку ХХ ст. до неi була пpикута увага багатьох полiтикiв i мiжнаpoдних компанiй: на певний час кpай став об’ектом конкуренцii мiж пpедставниками великого капiталу. У столицi Галичини з’явилася перша на украiнських землях газета, запущено дирижабль, залiзничний потяг i трамвай, на базi дрогобицькоi нафти винайдено гасову лампу. Там з’явилися першi украiнськi партii, науковi товариства, студентськi об’еднання, кооперативнi структури, парамiлiтарнi i скаутськi органiзацii, бальнеологiчнi курорти, футбольнi та хокейнi команди. Карпатський край кiнця ХІХ – початку ХХ ст. став П’емонтом не лише для украiнцiв, але й полякiв, якi здобули неоцiнений управлiнський досвiд у Галицькому сеймi i Вiденському парламентi; батькiвщиною для галицьких евреiв, якi теж бажали полiтичних свобод, нацiонально-державного усамостiйнення. Така подорож в австрiйську/пiдавстрiйську Галичину дозволить краще зрозумiти трагедiю i велич iсторii не лише цього краю з кiнця XVIII ст. до Першоi свiтовоi вiйни, але й всiеi Украiни. Украiни, яка завжди прагнула еднання, миру, господарського i культурно-освiтнього поступу.





Проект «Украiна»

Австрiйська Галичина



© М. Р. Литвин, автор-упорядник, 2016

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2016




Передне слово упорядника


Дорогий читачу! У центрi Львова, на аттику iмпозантноi будiвлi Галицького сейму (нинi Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка) можна побачити алегоричну скульптурну групу «Галичина, Вiсла i Днiстер». Ще чотири постатi над головним фризом уособлюють Любов i Справедливiсть, Правду i Вiру, а пiд ними вмiщенi алегорii Освiти та Пpацi…

Цi скульптури, та й цiла будiвля, засвiдчують, як несподiвано пеpеплелося вiчне й змiнне у долi Укpaiни та цiлоi Схiдноi та Центральноi Євpoпи. Майже столiття тому зникла колись могутня Австpo-Угоpщина, владу якоi символiзувала масивна сеймова споруда. Зовсiм по-iншому нинi прочитуеться поеднання Вiсли i Днiстpa, та й сама iдея Галичини постае у зовсiм iншому контекстi, анiж столiття тому. Двi свiтовi вiйни разюче пеpекpoiли мапу Центpально-Схiдноi Євpопи, тpансфоpмували iстоpичну пам’ять не одного поколiння ii жителiв. Змiнили вони i Галичину. Пpoте вiчнi цiнностi – любов до рiдного кpаю, вipа в силу суспiльноi справедливостi, освiти та працi для добpа наpoду – залишилися сталими, пов’язуючи минулi й сучаснi поколiння.

Тому не можна забувати, що власне тут, у Галицькому сеймi, двi сотнi галицьких украiнцiв здобули неоцiненний досвiд конституцiйних практик, який згодом iм знадобився для законотворчоi дiяльностi Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки, проголошеноi в ходi розпаду Австро-Угорськоi монархii восени 1918 року. Водночас в iхнiх умах i душах мiцнiла й фоpмувалася iдея единоi собоpноi Укpаiни.

У цiй книзi нарисiв, яку написали вченi Інституту украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни, йдеться про Галичину доби Габсбургiв (1772–1918). Маемо надiю, що вона дозволить краще реконструювати модернiзацiйнi процеси у Центрально-Схiднiй Європi до Першоi свiтовоi вiйни, зрозумiти особливостi визвольного руху украiнцiв, iхнi прагнення до нацiонально-державного буття i соборностi Украiни. У цей час захiднi украiнцi створили не лише низку громадських культурно-освiтнiх, наукових i кооперативних структур, але й продовжили дiалог iз дiячами европейськоi культури, надднiпрянськими побратимами.

Галичина була простором читання багатьох народiв: поляки поширювали культ Адама Мiцкевича, Юлiуша Словацького, читали Генрика Сенкевича, Зiгмунда Красiньського; австрiйськi нiмцi захоплювалися поезiею Йоганна Вольфганга фон Гете, Генрiха Гейне, драмами Фрiдрiха Шiллера. Сюди доносилися вiдголоски художнього слова Шолом-Алейхема. Нацiональнi почуття украiнцiв формували твори Маркiяна Шашкевича, Миколи Устияновича, Івана Франка, Василя Стефаника, Марка Черемшини.

Кордон на Збручi не спиняв слова Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребiнки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Лесi Украiнки, Михайла Коцюбинського. Проте найбiльше вплинув на свiдомiсть галичан генiй Тараса Шевченка. У Галичинi поширювалися i видавалися його твори, споруджувалися пам’ятники Кобзаревi i виготовлялися проекти його монументiв для Киева.

У Перемишлi, Львовi та Коломиi популяризувалися слова та музика нацiонального гiмну «Ще не вмерла Украiна», автором якого стали галицький священик Михайло Вербицький i надднiпрянець з-пiд Киева Павло Чубинський. У Галичинi була добре знаною книга харкiвського адвоката Миколи Мiхновського «Самостiйна Украiна», яку видано у Львовi 1900 р. Дух Мiхновського у Львовi також пiдсилив полiтемiгрант з Мелiтополя Дмитро Донцов, який замешкав у Львовi ще перед Першою свiтовою вiйною.

У сеpeднi вiки через Галичину, зокрема пiсля занепаду княжого Киева, у добу Галицько-Волинського королiвства, проходив знаменитий Варязький шлях вiд Балтики до Чорного моря, Вiзантii. Згодом величнi торги у давньому Львовi, Галичi, Кутах та iнших мiстах i мiстечках краю, що дiстали магдебурзьке право, були добре знанi европейським та азiйським купцям i ремiсникам. Згодом, у модеpну добу iх традицii перейняла Загальна крайова торгово-промислова виставка у Львовi (вiдкрита 1894 р.), ii електричнi фунiкулери, свiтловi фонтани, модерний дерев’яний стадiон, вишуканi зi скла i металу павiльйони викликали вибух емоцiй у вiдвiдувачiв iз рiзних краiн. Невдовзi (1907) у мiстi збудовано iз залiзобетону один з перших у Європi унiвермагiв (його план намагалися перейняти радянськi архiтектори повоенного Киева). Для хокеiстiв у Львовi збудовано критий зимовий палац. У Карпатах споруджено модернi залiзничнi мости та тунелi. На рубежi столiть у Галичинi прокладено телеграфний i телефонний зв’язок, у мiстах встановлено газове i електричне освiтлення вулиць.

Зpeштою, Галичина стала нафтовим Клондайком та Ельдоpадо – одним з потужних центpiв видобутку «чорного золота». Тому в кiнцi ХІХ – на початку ХХ ст. до неi була пpикута увага багатьох мiжнаpoдних компанiй: на певний час кpай став об’ектом конкуренцii мiж пpедставниками великого капiталу. Здавалося, що вiн матиме великi економiчнi перспективи, життя тут буде процвiтати, а грошi тектимуть сюди рiкою.

Не випадково австрiйська влада та мiська адмiнiстрацiя Львова навiть розробили план будiвництва морського порту у Львовi, який через судноплавнi канали з Днiстром i Бугом мав з’еднати мiсто з двома морями. У столицi Галичини з’явилася перша на украiнських землях газета, запущено дирижабль i залiзничний потяг, на базi дрогобицькоi нафти винайдено гасову лампу. Наприкiнцi ХІХ – початку ХХ ст. тут з’явилися першi украiнськi партii, науковi товариства, студентське об’еднання, кооперативнi структури, парамiлiтарнi i скаутськi органiзацii, бальнеологiчнi курорти.

Росiйський царат, як правило, блокував аналогiчнi плани надднiпрянських украiнцiв, тому грошi знаних спiввiтчизникiв – киiвського пiдприемця i садiвника В. Симиренка, полтавськоi помiщицi Є. Милорадович нерiдко вкладалися в украiнськi iнiцiативи Галичини, зокрема розбудову Наукового товариства iменi Шевченка у Львовi.

Карпатський край кiнця ХІХ – початку ХХ ст. став П’емонтом не лише для украiнцiв, але й полякiв; батькiвщиною для галицьких евреiв, якi теж бажали полiтичних свобод, нацiонально-державного усамостiйнення. Як стверджуе один iз найавторитетнiших сучасних дослiдникiв iсторii Центральноi та Схiдноi Європи Ларi Вулф, початково просвiтницька iдея Галичини засвоюеться, переробляеться та змiнюеться рiзними нацiональними дискурсами, що власне активно формуються у ХІХ столiттi. І хоч австрiйська провiнцiя Галичина припинила адмiнiстративно-полiтичне iснування у 1918 р., а пiсля Другоi свiтовоi вiйни – iз знищенням евреiв, подiлом ii територii мiж Польщею i УРСР та вiдповiдним примусовим розселенням полякiв i украiнцiв – взагалi втратила свiй успадкований iз попередньоi епохи етнографiчний та геополiтичний характер, на початку ХХІ столiття «дух Галичини був невловимим, примарним, мiфологiчним, суперечливим, але усе ще дуже живим».

Зауважимо i те, що ця книга писалася не стiльки для галичан, скiльки для всiх украiнцiв – наших спiввiтчизникiв на Сходi, Пiвднi та Центрi Украiни, бiльшiсть з яких, як стверджують соцiологи, нiколи не переiжджали Збруч, а тому не бачили княжого Львова i Галича, монастирiв Жовкви, Крехова, Унева, Лаврова, Бучача, старовинних замкiв Збаража, Золочева, Олеська, Жовкви, грайливих водопадiв Яремчi i Шешор. Отож, автори сподiваються, що подорож в австрiйську/пiдавстрiйську Галичину дозволить краще зрозумiти трагедiю i велич iсторii не лише цього краю, але й всiеi Украiни. Украiни, яка завжди прагнула еднання, миру, господарського i культурно-освiтнього поступу.

І, насамкiнець, представимо авторiв книги. Їi вiдкривае оригiнальний нарис ученого-семiотика, iсторика i фiлолога Романа Голика. Патрiарх iсторичного цеху краiни Феодосiй Стеблiй, дослiдник творчостi Маркiяна Шашкевича та «Весни народiв» 1848 р., пройшов вишкiл в Інститутi суспiльних наук у самого академiка АН УРСР Івана Крип’якевича, кращого учня Михайла Грушевського. Уродженець Козацького краю Богдан Тихолоз е автором низки оригiнальних лiтературознавчих нарисiв про Тараса Шевченка, Івана Франка та iнших свiточiв украiнськоi культури. Наталiя Колб висвiтлюе маловiдомi сторiнки Греко-католицькоi церкви, насамперед дiяльнiсть ii парафiяльного духовенства, збирае i популяризуе украiнську пiсенну творчiсть. Історик «довгого» ХІХ ст. Остап Середа мав честь неодноразово проходити стажування в американському Гарвардi, викладати авторськi курси в унiверситетах Украiни, Угорщини, Австрii, Австралii, Польщi. Доктор фiлологiчних наук Тимофiй Гаврилiв е не лише лiтературознавцем, перекладачем-германiстом, культурологом, але й талановитим письменником, автором популярних повiстей, фiлософськоi поезii. Ірина Орлевич тривалий час дослiджуе дискусiйнi аспекти дiяльностi галицьких русофiлiв i москвофiлiв, органiзовуе релiгiезнавчi конференцii. Географ за освiтою, а нинi професор iсторii Володимир Клапчук серед перших науковцiв реконструював лiтопис галицького нафтовидобутку i лiсопереробки, становлення туризму на Прикарпаттi. Професор Ігор Райкiвський вiдтворюе взаемини надднiпрянських i галицьких iнтелектуалiв до Першоi свiтовоi вiйни, а також успiшно викладае iсторiю у Прикарпатському нацiональному унiверситетi iм. В. Стефаника. Молодий випускник аспiрантури Інституту украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни Євген Поляков, вiриться, невдовзi стане знаним науковцем у галузi юдаiки. Що ж до упорядника цiеi працi, то вiн нинi очолюе Інститут украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни i е дослiдником украiнсько-польських вiдносин новiтньоi доби, автором кiлькох книг про Украiнськi визвольнi змагання першоi половини ХХ ст.




Австрiйська Галичина





Галичина: вiд австрiйського до радянського мiфiв


Уявлення про Галичину змiннi настiльки, наскiльки мiнливою була й сама доля цього регiону. Тут спробуемо у загальних рисах вiдтворити лексикон стереотипiв, з яких склалися украiнський, польський та (згодом) росiйський образи Галичини австрiйського перiоду, а також подальшу долю цього образу в ментальностi жителiв краю. Йдеться, зрозумiло, про набори банальностей, якi нiчого, крiм банальностей, не мiстять, але без них, мабуть, мiф Галичини втратив би свою оригiнальнiсть.



Образ галицького мiста. У цьому рядi стереотипiв i концептiв ключовим е образ Львова як «галицькоi столицi». У ньому злилися принаймнi два рiзнi стереотипи мiста: польський та украiнський. Мiф «польського» Львова, що викристалiзувався до Другоi свiтовоi вiйни, мае кiлька форм.

Одну з них можна назвати «мiлiтарною». Вона опираеться на образ «завжди вiрного» мiста-воiна – фортецi, що захищае «цивiлiзований Захiд» вiд «Дикого Сходу». Їi складовою став стереотип «оборонцiв Львова», елементом якого, у свою чергу, була мiфологiя «львiвських дiтей». У цьому планi Львiв асоцiювався з ареною украiнсько-польського протистояння наприкiнцi Першоi свiтовоi вiйни i цвинтарем «орлят». Це уявлення про мiсто дiстало свiй вираз як на рiвнi поетики та риторики художнiх текстiв (М. Гемар, К. Макушинський), так i в мовi живопису (В. Коссак) та монументальноi архiтектури (Р. Індрух). Ще один рiзновид польського мiфу Львова поеднуе в собi два компоненти. Це ностальгiя за «добрими австрiйськими часами» та гумористичний образ «дуже приемного та веселого мiста», де майже усi один одного знають та шанують (С. Василевський). У його центрi знаходиться уявлення про iдеальний Львiв, ознаками якого е, з одного боку, ресторани (готель «Жорж», «Кракiвський», «Атлас», «Козьол», «Імперiал»), льокалi («Телiчкова», «Сковрона»), а з iншого – академiчнi заклади (Полiтехнiка, Унiверситет, Академiя Ветеринарноi медицини, Вища Економiчна школа), де працюють видатнi фахiвцi та вчиться дуже здiбна i безтурботна молодь. До того ж, Львiв – осiдок трьох архiепископiв, що робить його незвичайним у масштабах Європи. Поширюваний в «польський» перiод час мiф австрiйського Львова мiстив також ностальгiю за «давнiм порядком». Його втiленням був ерудований, педантичний i виконавський iнтелiгент (урядовець, юрист, вчитель) i ширше – представник суспiльноi елiти «австрiйського зразка». Звiдси – й сюжетнi лiнii, що намагаються «спорiднити» польський Львiв з габсбурзьким Вiднем. Одним з показових е образ львiвського костелу Св. Єлизавети: i через пряме апелювання до трагiчних моментiв у життi iмператорськоi родини (а також мiфологii «доброго цiсаря Франца Йосифа»), i через складнi асоцiацii, що пов’язують львiвський храм з вiденською «Штефанскiрхе» (Є. Янiцький). Мiф «щасливого Львова» опирався на уявлення про iнтелiгента, який легко сприймае життя, займаеться спортом тощо, а також на образи «пересiчних» мешканцiв мiста, якi супроводять його iснування (вiд «бельферiв» та «шимонiв» до перекупок i жебракiв) (С. Лясковницький, К. Шлеен). Пiзнiше стереотип львiв’янина-iнтелiгента зливався з образами низовоi культури до- та мiжвоенного Львова. Їi репрезентантом став «львiвський батяр» – «гультяй, яких мало», нерiдко «герой з-пiд темноi зiрки» з кримiнальним минулим. Усi цi елементи з’явилися у радiодискурсi «Веселоi львiвськоi Хвилi», а пiзнiше були перекодованi на мову кiнематографii (пара Щепко / Тонько). У «полоноцентричнiй» картинi свiту мiсто-кавалер «Вiртутi Мiлiтарi» виступав певною противагою (i водночас доповненням) Кракову. Звичайно, «польський Львiв» з його знаковими мiсцями (Катедрою Казимира Великого, Домiнiканським собором, Унiверситетом Яна Казимира, Кармелiтами, Ратушею i спiзненим годинником Бернардинського костелу) був досить вiдносним вiдповiдником Кракова з його символами (Вавелем, Барбаканом, Сукеннiцами, гейналом з Марiяцького костелу), що мали нацiональний, а не лише регiональний характер. (Це добре розумiли автори туристичних путiвникiв, як, наприклад, М. Орлович. У своему «Путiвнику по Галичинi» (1919) вiн вiддав виразну перевагу «старовинному» Кракову над «новiтнiм» Львовом.

Мiф украiнського Львова також, фактично, актуалiзований украiнсько-польським протистоянням наприкiнцi Першоi свiтовоi вiйни. Початково це – образ одвiчно украiнського княжого мiста, здобутого i утраченого в час «Листопадового Зриву». Поразка у боях за мiсто породила також iншу тенденцiю. Cеред украiнських культурних та полiтичних дiячiв виникае антиутопiя: хоч генетично Львiв i е украiнським, проте реальне мiсто мае таки польський характер. Тому образ «листопадового Львова» змiнився картиною украiнського мiста, що iснуе i бореться за свое iснування у межах мiста польського (С. Гординський). Цей Львiв також мав своi знаковi адреси: собор Св. Юра, церкви (Преображенська, Волоська, Св. Миколая, Св. Онуфрiя, Св. П’ятниць), Богословська академiя, Народний i Академiчний дiм, будинки «Днiстра», «Народноi Торговлi», не дуже чисельних ресторанiв («Вовк»), кондитерських фiрм («Фортуна Нова»), робiтничих центрiв (фабрика iм. І. Левинського); редакцii украiномовних газет i журналiв, приватних адвокатiв, лiкарiв тощо. Сюди ж додавалися мiсця вимрiяних, але так i не реалiзованих проектiв (Украiнський таемний унiверситет). Водночас украiнський Львiв – особливо в очах старших людей – мав риси, спiльнi зi Львовом польським. Це – та ж ностальгiя за «смiшним», може навiть технiчно вiдсталим, але «щасливим» i упорядкованим «австрiйським» Львовом, де рiзнi народи мирно спiвiснують, насолоджуючись рiвними правами (C. Шухевич, С. Шах, О. Надрага). Однак в уявi мiжвоенного поколiння украiнський Львiв, на вiдмiну вiд польського, пов’язувався не з Краковом, Варшавою чи тим же Вiднем, а з Харковом та Киевом. При цьому, не зважаючи на полiтичне забарвлення, для галицьких украiнцiв «синьо-жовтий» Львiв усе-таки уступав «червоним» столицям тогочасноi УРСР. Так, в «Географii Украiни та сумежних краiв» В. Кубiйовича iдеал украiнського мiста втiлюють саме промисловi центри Великоi Украiни. Натомiсть Львiв, де була видана книга, аналiзуеться на ii сторiнках досить побiжно.

Модель великого галицького мiста була частково перенесена i на мiфологiю менших мiст та мiстечок Галичини. Це стосуеться, скажiмо, Жовкви. Їi польську вiзiю репрезентували символiчнi будiвлi фарного i Домiнiканського костелiв, замку, ратушi тощо. Украiнську – будинки «Просвiти», дерев’яна церква Св. Трiйцi та комплекс василiанського монастиря з видавництвом i церквою, розписи якоi пiдкреслювали нацiональне бачення iсторii Галичини. Крiм польськоi та украiнськоi, у Жовквi досить потужно акцентувалася еврейська складова мiськоi культури, центром якоi була давня синагога. Ще один приклад – Самбiр. У польськiй мiфологii вiн асоцiювався iз полюванням королеви Бони, володiнням Шпитка з Мельштина i зустрiччю Марини Мнiшек з Дмитрiем Cамозванцем. В украiнськiй до уваги брався етнографiчний та релiгiйний чинник. Самбiр з його чудотворною iконою був вiдпустовим мiсцем. Крiм того, у першiй третинi ХХ ст. мiсцевi iнтелектуали проголосили його «центром Бойкiвщини». Вiдповiдно, костел та польськi органiзацii були тут певним контрастом до церкви Успiння Богородицi, а також украiнських органiзацiй на зразок товариства «Бойкiвщина» та його музею, «Просвiти» чи навiть «Ризницi». Треба пiдкреслити, що образ украiнського Самбора був дещо роздвоеним. Мiсто асоцiювалося не лише з украiнським нацiональним рухом, але й з москвофiльським Товариством iменi М. Качковського, яке тут народилося у ХІХ ст. З iншого боку, приклад Самбора увиразнював образ галицьких мiстечок як своерiдних «мiкростолиць», звiдки украiнська культура поширювалася на довколишнi села. Однак мiж образами великого й малого мiста iснувала суттева рiзниця. Порiвняно з тогочасними европейськими центрами, Львiв початку ХХ ст. вважався провiнцiею, однак його зображали мiстом, що живе досить динамiчним життям i йде у ногу з часом. Образ менших мiст, що були «провiнцiями провiнцii», вiдповiдав iншим стандартам: досить схоже планування, одноповерховi (максимум двоповерховi) будiвлi, повiльний ритм життя, певна замкненiсть щодо «чужих» i «майже родинна» атмосфера спiлкування, напiвсiльськi форми товариського життя тощо. З iншого боку, цi мiста i мiстечка нерiдко в уявi iхнiх жителiв надiлялися своерiдними, неповторними рисами. Такий iдеалiзований образ, бачимо, зокрема, у Б. Лепкого на хрестоматiйному прикладi пiдавстрiйських Бережан: «Бережани – мiсто моiх молодих лiт, найкраще мiсто у свiтi! (…) Чи ви й для других такi гарнi – не знаю. Знаю тiльки, що декiлька лiт прожив у ваших мурах, не забувае вас нiколи i в думках вiдвiдуе так радо, як я радо нинi вiдвiдати вас хочу (…). Посерединi мiста майдан, Ринком званий, а посерединi ринку ратуш – великий чотирикутник з вежею, щось буцiм королiвський замок у Варшавi. (…). Бережани – мiсто моiх молодих лiт, найкраще мiсто у свiтi». Навiть для А. Любченка, який дивиться на Галичину досить критично, свiт галицьких мiстечок початково здаеться своерiдною оазою: «Рiвнi чистi вулицi, чепурнi будинки… i скрiзь на всьому вiдбиток теплоi тихоi провiнцii», – записуе вiн своi враження пiсля вiдвiдин Стрия. Ідеалiзованим до невпiзнання виглядае на цьому фонi Дрогобич, поданий крiзь призму графiки i прози Б. Шульца. Тут, у «Цинамонових крамницях» i «Санаторii пiд клепсидрою» реальне мiсто постае у своерiдному текстовому дзеркалi, яке гiперболiзуе однi його риси, зменшуе iншi, i, врештi-решт, перетворюе його у набiр метафор та напiвсонних символiв.

Образ галицького села. Стереотипи мiста у складi «галицького мiфу» протиставленi образам галицького села. Тут iснуе кiлька моделей: 1. Породжена романтизмом картина iдилiчного мiсця, вписаного у природний життевий цикл, мiсця, що компенсуе iнтелiгентовi недолiки мiського життя (поч. – середина ХІХ ст.). 2. Їi «антонiм» – образ нужденного, злиденного села, мешканцi якого живуть у курних хатах i пiдкоряються немилосердному «диктатовi землi». 3. «Етнографiчний» образ села як мiсця, де, попри важкi життевi умови, зберiгаються давнi звичаi та нацiональнi традицii (кiнець ХІХ – перша третина ХХ ст.). У цiй iпостасi сiльська культура протистоiть цивiлiзацii полонiзованого мiста. Класичним прикладом контрастного поеднання рiзних стереотипiв галицького села можуть слугувати «Карби» М. Черемшини. Тут воно надiлене водночас i утопiчними знаками зовнiшнього процвiтання, етнографiчною привабливiстю («зелене, як отава», нагадуе «дубову колисочку у вiночку, що розкидае чiчки» тощо), i натуралiстичними ознаками внутрiшньоi руйнацii та завмирання («сухi надмогильнi квiтки на цвинтарних струпiшiлих хрестах», «деревище у мокрiй ямi межи нiмими могилами»). Цю тенденцiю ще бiльше посилили твори І. Франка та особливо В. Стефаника, в якого емоцiйна атмосфера карпатського села набрала обрисiв «пекла на землi». «Вiдкриття» народноi культури у ХІХ ст. викликало й наукове зацiкавлення сiльським побутом. Тодi ж галицькi селяни почали iдентифiкуватися як представники субетносiв (карпатськi бойки, гуцули, лемки – з украiнського боку, татранськi гуралi – з iншого). Так утворився, наприклад, стереотипний образ гуцула, який грае на трембiтi, сповiщаючи про смерть своiх односельцiв, влаштовуе iгри при покiйниковi, спiвае «умерску» коляду, i любить декорувати одяг виробами зi шкiри, носить топiрець-«бартку», пасе вiвцi на «плаях» i «полонинах» тощо. Водночас почали з’являтися i негативнi образи «дикоi та небезпечноi у вiдношеннях Гуцулii», «вiдсталоi Бойкiвщини».

Для iнтелектуалiв ХІХ – ХХ ст. село здавалося мiсцем, наближеним не лише до природи, але й до iсторii, минулого Галичини. Тим прикрiшим було для них вiдчуття, що селяни «не усвiдомлюють» вагу цього факту: «Аж ось Крилос. Село тепер. Стоять хатки з боку, як звичайно всюди. І люде цi самi. Лиш не знати, чи знають вони, чиi вони дiти? Може вони славного боярського роду? Не знати, що iм здаеться? Чи не лячно iм мешкати так близько княжих теремiв? Чи не розказували iм коли дiдусi й бабунi хоч казку про Осмомисла чи Данила?» – запитуе один з вiдвiдувачiв археологiчних розкопок пiд керiвництвом Я. Пастернака у 1937 роцi. Звiдси ж – прагнення вiдродити серед галичан нацiональнi традицii ранньоновiтньоi Украiни, у тому числi й «козацьку старовину»: А. Чайковський пише «Сагайдачного», а О. Назарук популяризуе мiф про Роксолану, а таборовики Католицькоi Акцii украiнськоi молодi (КАУМ) намагаються вiдтворити на рiцi Лiмницi битву козацьких чайок. Водночас дослiдники галицького селянства прагнули змiнити стереотипний погляд на село. Галицький селянин не безграмотний, просто вiн мае власне коло зацiкавлень i турбот – стверджуе у 1931 роцi І. Филипчак: «У нас привився погляд, що Бойкiвщина це найтемнiший куток нашоi землi…що там просвiта зовсiм не доходить, що Бойко до книжки не цiкавий. Це лишень почасти правда, але не зовсiм… Бойко до книжки цiкавий, але треба до нього вмiти з освiтою пiдiйти». Наукове та аматорсько-краезнавче зацiкавлення галицьким селом дало поштовх художнiй стилiзацii як в украiнськiй, так i в польськiй культурi. Не випадково пiсля Першоi свiтовоi вiйни почали з’являтися польськi туристичнi комплекси, прикрашенi гуцульською орнаментикою. Для зацiкавленого екзотикою мандрiвника свiт гiрського села був водночас антисвiтом, де ще живе кровна помста; пущею, заповненою персонажами «галицько-руськоi демонологii» В. Гнатюка – чугайстрами, мавками, «нетлiнними» тощо. На Украiнi цей образ став особливо популярним пiсля «Тiней забутих предкiв» М. Коцюбинського. У польськiй лiтературi схожий стереотип усталився пiд впливом текстiв Станiслава Вiнценза («На високiй полонинi»). Магiчна реальнiсть карпатського села трактувалася тут через призму прихованоi словесно-поетичноi гри так само, як фантасмагорiя шульцового Дрогобича – у дзеркалi мiстечковоi реальностi. Читач Станiслава Вiнценза мiг дивитися на неi i як на живе втiлення украiнських народних мiфiв та легенд, i як на iлюстрацiю до притч про хасидських цадикiв, також пов’язаних iз народною культурою Карпат.

Ідеологiчнi мiфи i знаковi постатi. Образи галицького мiста, мiстечка й села вписувалися у ширшу парадигму украiнськоi i польськоi iдеологiчних доктрин. Перша свiтова вiйна i польсько-украiнськi боi за Галичину витворили два опонуючi мiж собою ряди стереотипiв. Зокрема, з украiнського боку розповсюджувався поетичний образ сiчового стрiльця – нацiонально свiдомого галичанина, який б’еться на Макiвцi 1915 р. разом з Оленою Степанiвною; йде «у кривавий тан визволяти Украiну з московських кайдан»; бореться за Львiв у лавах УГА i ледве виживае у «чотирикутнику смертi». З польського боку йому протистояв мiф оборонцiв Львова – «орлят» (гiмназистiв, студентiв) та жiнок-легiонiсток, мирних жителiв, якi «плебiсцитом кровi» засвiдчують восени 1918 р. належнiсть Схiдноi Галичини до Речi Посполитоi.

«Роздвоений» образ свiту позначився й на осмисленнi знакових постатей Галичини ХІХ – ХХ ст. З украiнського боку сюди входили греко-католицькi архiепископи (вiд Ангеловича i Яхимовича до А. Шептицького) та епископи (Й. Коциловський, Г. Хомишин, Г. Лакота, І. Лятишевський, Н. Будка), дiячi Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки («Президент Кость Левицький», «генерал Тарнавський»). До цього списку зараховували також представникiв галицьких украiнцiв в австрiйських та польських органах влади, письменникiв (вiд дiячiв «Руськоi трiйцi» до поетiв «Молодоi музи» – i далi до Б.-І. Антонича), вiдомих архiтекторiв та iнженерiв (В. Нагiрний, І. Левинський), адвокатiв (В. Старосольський, С. Шухевич), лiкарiв (М. Панчишин). Особливу роль в iерархii схiдногалицьких персоналiй посiдала постать І. Франка, культ якого став доповненням культовi Т. Шевченка. Пiсля Першоi свiтовоi вiйни вже функцiонувало кiлька рiзновидiв цього образу. Франко ототожнювався то з Мойсеем, то з Каменярем, а на локальному рiвнi слугував зразком «Великого Бойка». З польського боку цьому канонiчному рядовi вiдповiдали постатi австрiйських галицьких намiсникiв (вiд А. Голуховського до В. Коритовського), мiнiстрiв до Справ Галичини (вiд К. Грохольського до М. Бобринського), полiтичних дiячiв першоi третини ХХ ст. (вiд «начального вождя» Ю. Пiлсудського до «президента Мосцiцького» та «маршалка Риздя-Смiгли»), органiзаторiв оборони Львова та президентiв мiста, львiвських римо-католицьких архiепископiв (серед яких видiлявся Ю. Бiльчевський), письменникiв (вiд А. Фредра i С. Гощинського до Л. Стаффа, К. Макушинського та Я. Парандовського – з одного боку та Б. Шульца – з iншого), художникiв, архiтекторiв, скульпторiв. Трактування тих самих постатей з обох бокiв було далеким вiд однозначностi. Прикладом може слугувати особа А. Шептицького. Украiнцi ототожнювали його iз «Князем i Батьком Церкви». Натомiсть у польськiй суспiльнiй думцi розповсюджувався рiзко негативний стереотип «унiатського» митрополита – пiдбурювача «братовбивчих» починань у Схiднiй Галичинi.

Мовнi клiше. Образ австрiйськоi Галичини асоцiювався також iз певними соцiолiнгвальними стереотипами. Одним з них було протиставлення украiнськоi / руськоi i польськоi мов. На рiзних етапах воно то акцентувалося, то, навпаки, нейтралiзувалося. В останньому випадку йшлося про вживання польськоi мови у руських (украiнських) галицьких сiм’ях (насамперед у тих, де були мiшанi шлюби). Натомiсть у багатьох чисто польських сiм’ях Галичини знання украiнськоi мови було обмежене ii розумiнням, але не активним використанням. На кiнець ХІХ – поч. ХХ ст. у мiстах Галичини склалося, з одного боку, протиставлення двох «iнтелiгентських» койне – польського та украiнського (т. зв. захiдноукраiнський варiант украiнськоi лiтературноi мови), а з iншого – змiшування елементiв украiнськоi, польськоi, нiмецькоi мов та iдишу на польськiй граматичнiй основi, у виглядi говору мiських низiв або т. зв. «балаку». Зрештою, ряд стереотипiв, що пов’язували образ украiнця з уживанням украiнськоi мови, також не був цiлiсним. Досить згадати перiод «азбучних вiйн» та стереотип «язичiя» як штучноi, не пов’язаноi з життям мовноi мiшанини, протиставлений образовi «народноi мови» як рушiя суспiльного прогресу.

Не треба забувати також i ролi росiйськоi мови на рубежi столiть. У москвофiльському середовищi вона виступала двобiчним символом: з одного боку, означала спротив полонiзацii, з iншого – символiзувала «еднiсть Русi вiд Тиси до Амуру». Разом з тим, в австрiйський перiод поступово змiнювався статус нiмецькоi мови, яка з домiнуючоi форми комунiкацii у сферi державного управлiння була поступово усунена польською. Тож образ галицького нiмецькомовного службовця витiснився образом службовця польськомовного, який з обов’язку володiе нiмецькою, а пiзнiше (теоретично) й мовами «нацiональних меншостей» регiону. Мiж германо- та слов’яномовним середовищем тут функцiнував iдиш, у якому нiмецька граматична та лексична основа була пронизана запозиченнями iз польськоi та украiнськоi мов. Тому засобом нацiональноi iдентифiкацii мовцiв-евреiв Галичини слугувала не стiльки фонетична чи граматична, як графiчна (гебрайська) форма iдишу, протиставлена латинцi польськоi i нiмецькоi мови та кирилицi украiнськоi.

Соцiальнi ролi й стереотипи повсякденностi. Загальний iдеал Галичини складався також iз стереотипiв повсякденного життя, насамперед соцiальних. Так, у свiдомостi украiнськоi галицькоi iнтелiгенцii особливо вирiзнялися клiшованi ролi священика, юриста («меценаcа»), вчителя («професора»), представника точних та природничих, «технiчних» дисциплiн («iнжинiра»), меншою мiрою лiкаря («доктора»), тобто представникiв «досяжних» для них професiй. Вiдповiдно до «чоловiчих» суспiльних функцiй уявлялися «жiночi» ролi «iмостi», «панi меценасовоi», «панi директоровоi», що викликало рiзкi протести фемiнiсток. Кожен iз соцiальних стереотипiв реалiзувався у багатьох рiзновидах. Так, типовий образ священика мав кiлька аспектiв. Його життя бачилося крiзь призму освiченостi, порядностi, консервативностi, патрiотизму, патрiархального укладу сiмейного життя, професiйноi спадкоемностi тощо. Вiдповiдним до цього iдеалу було бачення ролi i мiсця його жiнки-попадi / «iмостi» – виховательки дiтей у релiгiйному та нацiональному дусi, а також доброi господинi. З ii образом пов’язувався iдеальний образ галицькоi кухнi – своерiдного симбiозу австрiйськоi та украiнськоi народноi кулiнарних традицiй. Елементи цих традицiй передавалися у виглядi рецептiв-«переписiв», якi асоцiювалися також iз збереженням сiмейноi iсторичноi пам’ятi: «Кiлько лiт мали тi пожовклi переписи, писанi ледве чiтким чорнилом по-нашому (очевидно з йорчиками), по-нiмецьки i по-польськи!.. той перепис ще вiд… прабабки, а цей вiд бабки, цей вiд тети Брозi, той вiд тети Генi, що то вже в чотирнадцятiм роцi життя вийшла замiж i на Буковинi ii називали „дi кляйне попадя“. Всi тi архiтвори кулiнарного мистецтва зачиналися вiд слiв „Возьми, wez, nimm“. Я з такою пошаною брав iх до рук, нiби вони були найстаршими пам’ятниками письменства». Загалом минуле у сiм’ях галицьких священикiв та свiтськоi iнтелiгенцii поставало то у виглядi сiмейних фотоальбомiв, то – «родослiвного дерева», укладання якого вважали родинного («фамiлiйного») престижу.

Вiдповiдно до цих зразкiв формувався й певний образ суспiльства. Його пiдставою довгий час слугували два стiйкi стереотипи. Одним з них було вiдчуття дистанцii мiж рiзними суспiльними колами (протиставлення господар / обслуга), а також поколiннями (старшi i молодшi). Другим – навпаки, почуття приналежностi до певного товариства, професiйного чи родинного «круга». Така картина чiтко подiленоi соцiальноi дiйсностi не раз породжувала спротив. Скажiмо, представники украiнського фемiнiстичного руху першоi третини ХХ ст. у Галичинi вважали подiл на «круги» перешкодою для розвитку колективного життя, а усталенi iдеали патрiархальноi родини – обмеженнями, що заважають саморозвитковi жiнки. У вихiдцiв iз Схiдноi Украiни дистанцiювання мiж представниками рiзних суспiльних середовищ викликало враження «клановостi», замкненостi, нещиростi, вузькостi iнтересiв тощо (звiдси – наукове «причинкарство» галичан у Ю. Шевельова). Поруч iз образом ввiчливого, вихованого та ерудованого галичанина в iхнiх очах поставав також стереотип пiдступного i жорстокого жителя Галичини, надiленого провiнцiйним свiтоглядом i суперечливим характером: «спочатку велика клопiтливiсть, щире бажання допомогти надднiпрянцевi, потiм, дуже швидко – збайдужiння, потiм – (…) бажання штовхнути цього надднiпрянця, загнати на слизьке або кинути безпорадно-самотнiм чи (…) якось на ньому заробити, зужити», – зауважуе у своему «Щоденнику» А. Любченко. Так чи iнакше, подальша iсторiя Галичини спричинила i руйнацiю освячених традицiею уявлень та форм життя, i прагнення iх вiдродити на новому грунтi. Тому спробуемо коротко простежити долю «галицького мiфу», порiвнюючи структури двох рiзних ментальних парадигм – радянськоi i посткомунiстичноi.



І впродовж 1939–1941 рокiв, i пiсля Другоi свiтовоi вiйни радянська влада намагалися провести тотальну замiну австрiйських i польських колективних стереотипiв, щоб створити новий образ «iншоi», соцiалiстичноi Галичини. Ця стратегiя реалiзувалася двома шляхами. Перший передбачав створення негативного iмiджу Галичини капiталiстичноi. Окремi елементи цього образу певним чином вiдображали реальнiсть, i тому зустрiли позитивний вiдгук серед галичан-украiнцiв. Такою була, наприклад, критика нацiональноi полiтики ІІ Речi Посполитоi i офiцiйна украiнiзацiя галицьких мiст. Радянський iдеологiчний дискурс швидко розповсюдив образ «радiсного Львова», який пiсля десятилiть чи навiть столiть полонiзацii знову говорить украiнською i радiе появi Радянськоi армii-«визволительки». Досить швидко радянська пропаганда створила великий лексикон стандартних клiше й гiперболiзованих формул, якi, за задумом авторiв, мали постiйно асоцiюватися з певними подiями, мiсцями та постатями минулого. У австрiйськiй та польськiй Галичинi стали бачити арену вiчноi боротьби «робiтничого класу» з «панами-експлуататорами», яких у радянськiй риторицi порiвнювали з «п’явками, що п’ють кров трудового народу». У системi соцiалiстичноi «новомови» почали активно експлуатуватися вибранi сюжети й образи з творiв Стефаника, Франка, Черемшини, Мартовича. Через це галицькi мiста i села у ХІХ – ХХ ст. традицiйно виступали «жертвами антинародноi полiтики европейських iмперiалiстичних кiл», об’ектом «нацiонального гнiту, нелюдського економiчного визиску та нестерпних умов життя».

Окремi стереотипи австрiйськоi доби пiддавалися цiлеспрямованому руйнуванню. Так сталося, зокрема, iз образом «доброго галицького священика» пiсля Львiвського собору 1946 року. У пресi та художнiй лiтературi почав поширюватися стереотип облесливого, ввiчливого i пiдступного «унiата» зi свастикою на сутанi, який iде «з хрестом i ножем» «дорогою ганьби i зради». Вiн стае представником «езуiтського Юра», прихованим помiчником панськоi Польщi, гiтлерiвськоi Нiмеччини, «капеланом жовтого лева» i «бандерiвського» руху, що заважае жити мирним та довiрливим галичанам тощо. До того ж, актуалiзувалося створене ще представниками КПЗУ уявлення про «попа-капiталiста», в руках якого ще з ХІХ ст. опиняються украiнськi банки та кооперативи по усiй Галичинi. На противагу негативному образовi старого галицького суспiльства, створюеться образ «новоi», «щасливоi» галицькоi землi – iндустрiалiзованоi та колективiзованоi. Вiдповiдно змiнюеться й пантеон знакових iсторичних постатей. Бiльшiсть з давнiх персоналiй отримуе негативнi конотацii, тому на iх мiсцi з’являються iмена Ленiна (Сталiна), представникiв радянськоi партноменклатури (секретарiв обкомiв i райкомiв партii), депутатiв Верховноi Ради (М. Кiх), героiв партизанського руху (С. Ковпака, С. Руднева, М. Кузнецова), «бiйцiв iдеологiчного фронту». В окремих випадках iшлося про заповнення опустiлих нiш. Так, замiсть владик ворожоi iй Греко-католицькоi церкви радянська iдеологiя пропонуе галичанам визнавати атеiстичних «новомученикiв» на зразок Я. Галана або С. Тудора, якi, за офiцiйною версiею, «кладуть життя у боротьбi з силами пiтьми». Поруч з тим, уславлюеться постать «маленькоi радянськоi людини». В обласних центрах та районах створюються пантеони передовикiв виробництва, Героiв Соцiалiстичноi Працi, колективiв – Кавалерiв перехiдного Червоного Прапора, у сiльськiй мiсцевостi – колгоспiв-мiльйонерiв тощо. Вiдповiдно змiнюються й мовнi клiше. Офiцiйно Галичина асоцiюеться з украiнською мовою, однак цивiлiзацiйним кодом ii мiського населення (особливо у повоеннi роки) стае також i росiйська мова. Внаслiдок пропаганди бiлiнгвiзму, що, за задумом iдеологiв КПРС, мала вести до майбутнього злиття мов i нацiй, виникае радянський варiант мiського говору – суржик, який поступово проникае у систему дiалектного мовлення сiл. Вiдповiдно трансформуються i стереотипи повсякденностi. Початково iхнiм наскрiзним гаслом стае лiквiдацiя давнiх соцiальних уявлень i форм товариського життя у мiстi та на селi. Останнi оголошуються вiдсталими, забобонними, мiстечковими, негуманними тощо. Крiм того, простежуеться тенденцiя до спрощення i унiфiкацii норм поведiнки, а в рамках боротьби iз залишками релiгiйного свiтогляду створюються новi, свiтськi, звичаi та обряди. Це не означае, що на неофiцiйному рiвнi давня мiфологiя Галичини була повнiстю знищена. Вона iснувала, хоч i в дуже видозмiненому, мозаiчному виглядi. Так, на рiвнi приватних розмов й далi iснував образ старого галицького iнтелiгента (звiдси – культ композитора С. Людкевича у мистецькому i не лише мистецькому середовищi повоенного часу). Людей i надалi цiкавила культура довоенноi Галичини (звiдси – певний ажiотаж, який викликала публiкацiя поезiй Б.-І. Антонича у 60-х рр. ХХ ст.). У родинах священикiв, навiть тих, якi перейшли у православ’я, ще деякий час утримувалися давнi стандарти поведiнки, властивi цьому середовищу давнiше. Продовжували iснувати й елементи украiнського спiльногалицького койне, хоча, переважно, у мовi старшого поколiння. Не зовсiм зникло, зрештою, й давне протиставлення iнтелiгента й обслуги: у окремих сiм’ях функцii давньоi служницi певний перiод ще виконувала «хатня робiтниця» чи «домогосподарка». Зрештою, iснували спроби реанiмувати мiф давньоi Галичини, прикладом чого стала творчiсть дисидентiв (зокрема І. Калинця). Амбiвалентним було ставлення радянськоi влади й до народноi культури галицьких селян, яка все ще залишалася традицiйною. З одного боку, ii намагалися корегувати, знищуючи «давнi забобони», а з iншого – пробували вивчати. Поява таких монографiй, як «Бойкiвщина» чи «Гуцульщина» у серединi 80-х рр. була також своерiдною спробою «законсервувати» уявлення про етнографiчну Галичину з ii бойками, лемками та гуцулами. (Зрештою, культура останнiх стала частиною радянськоi масовоi культури й активно використовувалася для пропаганди нового способу життя.) Отож, пам’ять про Австрiю та згодом Польщу на галицьких землях не щезла, а лише стала одним iз рiзновидiв iндивiдуального та колективного пiдсвiдомого.

Однак при цьому вона зазнала дуже серйозних змiн: це виявилося уже в пострадянський перiод. Так, уже з часу перебудови, тобто з кiнця 80-х рокiв, у ментальностi галичан почалася реiнкарнацiя давнiх, довоенних стереотипiв. Вихiдним пунктом цього процесу стали, як вiдомо, символiчнi образи легiону УСС часiв Великоi вiйни, Галицькоi армii, ЗУНР та сумiжнi з ними символи. Не випадково однiею iз знакових пiсень цього перiоду стае стрiлецька «Ой, у лузi червона калина». Так вiдновлюеться збiрний образ «Стрiлецькоi голгофи», а разом з ним зростае суспiльна значущiсть атрибутики украiнських збройних формувань 1914–1920 рр. Поруч з тим, концепт Галичини починае переосмислюватися на тлi «оновленоi iсторii» княжих часiв (звiдси – популярнiсть образiв галицько-волинських князiв), Запорозькоi Сiчi та iсторii Украiнськоi церкви (вiдродження УГКЦ та УАПЦ). Подii довкола останньоi якраз i продемонстрували неспiвпадiння давнього i нового мiфiв Галичини. Тут виникали парадокси iнтерпретацii як локального, так i загальногалицького рiвня. Наприклад, мiф Роксолани, розповсюджуваний перед Другою свiтовою вiйною представником украiнського католицького руху О. Назаруком, несподiвано почав використовуватися супротивниками греко-католицизму як знак «споконвiчноi православностi» Галичини. Далi ознаки еклектичностi нового галицького мiфу стали ще чiткiшими. Так, поруч з украiнським, наприкiнцi 90-х почав зароджуватися досить своерiдний мiф «росiйськоi Галичини» та «росiйського галичанина», розповсюджуваний Росiйським товариством iм. Пушкiна у Львовi. З точки зору цiеi мiфологiчноi схеми, «справжня» Галичина не мае нацiонального забарвлення, вона багатокультурна, i росiяни, що народилися й виросли у нiй, розумiють ii «австрiйський, сецесiйний дух» краще, анiж украiнцi. У цьому планi новий росiйський мiф Галичини наближений до старого польського. Не випадково i тут i там акцентуеться захiдний, а не схiдний характер галицькоi культури. На цьому тлi реактивуеться повоенний образ польськоi Галичини. Вiн також не цiлiсний. Пiд цiею маскою iснуе як мiф виразно «антиукраiнського» краю, який чекае на своiх давнiх власникiв (К. Шлеен), так i утопiя iдеального мiсця, де усi – незалежно вiд нацiональностi та соцiального статусу – живуть у мирi та «з усмiхом на обличчi» (Ю. Вiттлiн). Зрештою, не можна забувати й третього варiанту, запропонованого у 70-х роках А. Кусьневичем. Пiдавстрiйська Галичина стае у нього майже екзистенцiоналiстським свiтом. Тут, з одного боку, спiвiснують хоч i чужi один одному, але все ж спорiдненi духовно австрiйцi i поляки, а з iншого живе незрозумiле для них мiсцеве населення, яке розмовляе екзотичною, «цвинтарною» мовою i репрезентуе архаiчну, забуту усiма культуру («Урок мертвоi мови»). До середини дев’яностих рокiв ХХ ст. ситуацiя дещо змiнюеться: поруч з усiма мiфами з’являеться антиутопiя Галичини, розповсюджувана, зокрем, а середовищем львiвського часопису «Пост-Поступ». Позитивному стереотиповi краю, який вiдроджуе нацiональнi традицii i вiру батькiв, протиставляеться образ загумiнковоi провiнцii у межах маргiнальноi Украiни – осередку «галичанства» як втiлення «валенродизму» i конформiзму. (До цього додався й антимiф галицького селянина як неактивного i невмiлого господаря у тлумаченнi П. Яцика.) Фоном для цього стало проникнення структуралiстичних та постмодернiстичних iнтерпретацiй у сферу наукового дискурсу. Так, зокрема, почав руйнуватися мiф довоенного «Мойсея» i радянського «Вiчного революцiонера» як символiчних двiйникiв І. Франка. Зрештою, Галичина як категорiя мислення стала предметом художньоi постмодерноi гри. Прикладом цього можуть слугувати хоч би «Дванадцять обручiв» Ю. Андруховича, де культура Галичини перетворюеться на фантасмагорiю абсурду, а традицiйнi стереотипи «порядного австрiйця» i «патрiотичного галичанина» стають вiдверто двозначними. (Так, на купi старого непотребу один iз персонажiв роману бачить пам’ятник «Братання Руднева i генерала Чупринки», викинуту нацiональну атрибутику.) Водночас постмодерна гра (як, наприклад, на сторiнках «Поступу», журналу «Ї» чи «Львiвськоi газети») свiдомо чи неусвiдомлено переростае у дискурс нового мiфу. Це – образ частини об’еднаноi Європи, яка (за iронiею долi) опинилася у азiатськiй краiнi. Тут, на вiдмiну вiд решти украiнських територiй, живуть вихованi i стильно одягненi «пани», родовiд яких тягнеться вiд захiдноевропейських лицарiв i австрiйських аристократiв. Вони волiють користуватися «прогресивною» латинкою, а не «заскорузлою» кирилицею, що асоцiюеться з «православiем», «малоросiйством», «хохлами» та «кацапами», i прагнуть бiльше читати Марселя Пруста, Джеймса Джойса, Умберто Еко, а не Панаса Мирного чи Нечуя-Левицького. Так формуеться нова казка Галичини, не дуже схожа на «казку життя» Б. Лепкого.

Сьогоднiшнiй образ (чи концепт) Галичини можна порiвняти з пiрамiдою, прихованою пiд товщею пiску або майже повнiстю окутаною тропiчними рослинами. На поверхнi знаходиться лише вершина, що здаеться порiвняно невеликою i вiдносно простою. Внизу ж, у невидимiй на перший погляд частинi, лежить досить масштабна основа, складена iз великоi кiлькостi блокiв, припасованих один до одного в рiзний час рiзними поколiннями майстрiв. До певноi мiри, у науковiй та повсякденнiй уявi образ Галичини служить величним меморiалом, пантеоном, у якому похованi спогади про «стару добру Австрiю» i трохи гiршу «Польщу», мiсцем для iхнього пошанування i складання символiчних жертв «втраченому минулому». Галицький мiф, побудований iз стереотипiв та iдеалiв минулого, схожий швидше на хатинку iз гральних карт, яку дуже легко зруйнувати. А проте вiн iснуе й надалi. І в цьому унiкальнiсть цього мiфу, i регiону, який його створив.



Роман Голик



© Р. Голик, 2016




Королiвство Галичини i Володимирii: статус i система управлiння


Унаслiдок першого подiлу Речi Посполитоi 1772 р. Галичина вiдiйшла до Австрiйськоi монархii. Така ж доля спiткала 1787 р. Буковину, яка 1849 р. видiлена в окремий округ. З 1795 р. до коронного краю також входила Холмщина.

На початку липня 1772 р. у пiдльвiвському селi Скнилiвок отаборився австрiйський окупацiйний корпус, який перебував там два мiсяцi. Натомiсть росiйський гарнiзон, який залишався у Львовi з 1764 р., покинув мiсто. 19 вересня австрiйське вiйсько пiд командуванням генерала А. Гадiка через Кракiвську браму ввiйшло до середмiстя. На мурах ратушi вивiшено манiфест iмператрицi Марii-Терезii вiд 11 вересня про перехiд Галичини пiд владу Австрii та призначення повноважним комiсаром й губернатором для управлiння коронним краем графа Антона Пергена.

4 жовтня 1772 р. вулицi мiста заполонило вiйсько, брук посипано зеленню, навколо ратушi вишикувано мiськi цехи з хоругвами, а в святково прибранiй латинськiй катедрi пiд спiв Te Deum, залпи гармат i ручноi зброi, звуки вiйськових оркестрiв, патетику вiтальних промов духовенства й вигуки «Хай живуть Марiя-Терезiя, цiсарева, i Йосиф II, наш пан!» вiдбулася iнавгурацiя А. Пергена на посаду губернатора. Львiвський староста Ян Кiцький i пiдкоморiй Зельонка вiд участi в церемонii ухилилися, викликавши цим невдоволення представникiв новоi влади, але заслужили подяку короля Станiслава Августа.

Завдяки значним органiзаторським i дипломатичним здiбностям Пергену легко вдалося органiзувати складання вiрнопiдданськоi присяги всiма верствами галицького суспiльства. Акт присяги було пiдписано у Львовi 29 грудня 1773 р. пiд час влаштованого пишного фестину. Тодi ж шляхетськi депутати вручили йому в дар 6 тис. дукатiв разом з лояльним адресом. Одним iз перших розпоряджень губернатора стало визначення адмiнiстративного подiлу краю: Львiв став центром (столицею) новоутвореноi на теренi колишнього Галицького князiвства (пiзнiших Руського, Белзького й частини Подiльського воеводств Речi Посполитоi) i приеднаноi частини польських земель австрiйськоi провiнцii – Королiвства Галичини i Володимирii, а крiм того центром львiвського дистрикту, згодом округу. Завдяки цьому мiсто почало втрачати вiйськово-торговельне функцiональне призначення й перетворюватися на носiя австрiйськоi централiстсько-бюрократичноi урядовоi системи.

Губернаторство спочатку дiяло в конфiскованiй 1773 р. будiвлi Єзуiтського монастиря i далi в 1775–1821 рр. у колишньому палацi Любомирських на Ринку, 10, згодом у новозбудованому палацi на Губернаторських валах (тепер вул. Винниченка). Створено iншi крайовi органи влади: фiнансову колегiю, державну бухгалтерiю, кримiнальний, апеляцiйний i шляхетський суди, будiвельну дирекцiю та дирекцiю державних маеткiв. Колишнi владнi посади – воеводи, каштеляна, старости скасовано. У мiстi дислоковано чисельну вiйськову залогу (у 1827 р. – 4,4 тис., 1848 р. – 11,8 тис. воякiв) й головне вiйськове командування. Львiв заповнила значна кiлькiсть чиновникiв (у 1787 р. – 580, 1800 р. – 790, 1830 р. – 1430), за походженням переважно нiмцiв, онiмечених чехiв, угорцiв, словакiв.

1775 р. оголошено про створення крайового Станового сейму як дорадчого органу, який збирався на засiдання перiодично з 1782 до 1845 р. в Єзуiтському костелi (нинi гарнiзонний храм Св. Петра i Павла). За призначенням цiсаря до його складу входили вищi сановники, представники церковноi iерархii, магнати i шляхта, ректор Львiвського унiверситету, бургомiстр Львова i один представник львiвського патрицiату.

Патентом цiсаря Йосифа II вiд 31 серпня 1786 р. у Львовi скасовано магдебурзьке право. 1 листопада 1787 р. розпочав дiяльнiсть новоорганiзований львiвський магiстрат, який складався з трьох сенатiв – цивiльного, кримiнального i полiтичного. Два перших сенати пiд керiвництвом мiського синдика здiйснювали судовi функцii, а третiй завiдував мiським господарством.

Згiдно з цiсарським рескриптом вiд 18 жовтня 1786 р. магiстрат очолювали президент i вiце-президент. Крiм них, у його складi було 12 радникiв у цивiльно-карних i 4 у полiтичних справах, 4 секретарi i 4 протоколiсти та 24 iншi службовцi, разом 50. Допомiжнi служби виконували 20 осiб (судовi слуги, сторожi, доглядачi в’язниць) i один кат. Бургомiстра i радникiв обирав Мiський видiл – виборний орган, що складався з десяткiв (спочатку 24, пiзнiше 60) членiв, обраних мiською верхiвкою, й опосередковано контролював дiяльнiсть магiстрату. Проте у 1805 р. уряд з метою обмеження мiського самоврядування позбавив Мiський видiл права обирати радникiв магiстрату, i iх почала призначати влада. Членiв цивiльного i кримiнального сенатiв призначав апеляцiйний суд, а сенату полiтичного – губернаторство. Таким чином, магiстрат остаточно перетворився нав державний орган – мiське самоврядування зникло. 1820 р. у зв’язку зi створенням кримiнального суду кримiнальний сенат лiквiдовано.

Згiдно з розпорядженням цiсаря вiд 1 грудня 1785 р. усе дiловодство в магiстратах мiст переведено на нiмецьку мову. Пост бургомiстра Львова займали винятково нiмцi (наприклад, Франц-Антон Лоренц; Йоган Гоме, 1825–1842; Емiль Герард (Жерар) фон Фестенбург, 1842–1848), серед радникiв i допомiжних служб було чимало полякiв. До апарату магiстрату помiж iншими iнколи потрапляли й мiщани-украiнцi, а декiлька з них удостоiлися навiть посад радникiв, як от: Ігнатiй Волос, Іван Зарицький, Петро Кадеркожка, Степан Керичинський, Іван Сiтницький, Іван Стояловський, Модест Хомiнський. Сесii магiстрату вiдбувалися двiчi на тиждень (у вiвторок i п’ятницю) в дообiднiй час, де радники обговорювали проблеми, а писарчуки за окремим столиком протоколювали виступи.

Традицiйне коло функцiй магiстратiв мiст краю розширилося за рахунок деяких нововведень. Законодавчими актами 1782 i 1786 рр. визначено систему заходiв для гарантування протипожежноi безпеки. У випадку пожежi в мiстах сторож на ратушнiй вежi мав повiдомляти про це дзвоном. Коли мiста не мали протипожежноi охорони, iх гасили пожежнi цехи. Коней для пiдвезення рятiвникiв до мiсця пожежi у самому мiстi надавала пошта, на передмiстi – передмiщани або сусiди-мiщани. До послуг рятiвникiв у Львовi було чотири помпи, драбини, гаки i т. п. Окремим розпорядженням 1788 р. передбачено перелiк дозволiв i заборон для забезпечення громадського порядку в мiстi: затримання i покарання добовим арештом волоцюг, якi спали на вулицях, штрафи або побиття за стрiльбу i курiння на вулицях, заборона пасти на мiських валах худобу, у святковi днi торгувати пiсля 9-i години ранку городиною, регламентування годин працi в цi днi перукарiв, кав’ярень, шинкiв i господ, закриття iнших крамниць i ремiсничих майстерень, окреслення годин i черговостi танцiв пiд час публiчних забав тощо. Вiд 1782 р. практикувалася реестрацiя в полiцii прибулих до мiста стороннiх осiб.

На полiпшення санiтарного стану спрямовувалися владнi приписи про поховання i кладовища в населених пунктах краю. Розпорядження вiд 9 вересня 1784 р. зобов’язувало винести цвинтарi з середмiстя за межi Львова. Невдовзi, у 1786 р. започатковано вiдомий Личакiвський цвинтар та Жовкiвський (закритий 1856 р.), Городоцький (закритий 1875 р.) i Стрийський (закритий 1893 р.) цвинтарi. У травнi 1786 р. заборонено поховання померлих, поки не виповнилося двi доби з моменту смертi. У тому ж роцi запроваджено медичний огляд покiйникiв.

У жовтнi 1788 р. на львiвських рогатках запроваджено збiр мита.

Бiльша частина вище згаданих управлiнських нововведень у мiстах i мiстечках краю пов’язана з iнiцiативами представника освiченого абсолютизму на австрiйському цiсарському тронi Йосифа II. Влiтку 1773 р. вiн, на той час спiвправитель Марii-Терезii, вiдвiдав Львiв з шестиденним вiзитом, пiсля якого висловив низку пропозицiй щодо вдосконалення управлiння краем. Вдруге Йосиф II побував у Львовi у травнi 1780, втрете – у 1783 р. уже як одноособовий правитель. Тодi з цiсарем сталася несподiвана пригода: у самому центрi мiста, на Ринку, його карета, запряжена трьома парами коней, застрягла в болотi. Цей випадок наче символiзував коло проблем, вирiшення яких потребував новопридбаний край.

Пiсля смертi Йосифа II Галичина тривалий час перебувала у епiцентрi франко-австрiйського протистояння з чималою ймовiрнiстю його втрати для Австрii. Загроза стала реальною пiд час франко-австрiйськоi вiйни 1809 р. Тодi частини союзного з Наполеоном польського вiйська пiд командуванням князя Юзефа Понятовського, вiдiрвавшись вiд австрiйського експедицiйного корпусу ерцгерцога Фердинанда, який 22 квiтня 1809 р. зайняв Варшаву, через Городок (колона генерала О. Рожнецького) i Жовкву (колона генерала Г. Каменського) наблизилися до Львова i 27–28 травня зайняли мiсто, проголосивши вiдновлення польськоi державностi. Вiйсько розмiстилося на площi Св. Юра. З усiх урядових будинкiв зняли австрiйський герб (двоголового орла). 2 червня Ю. Понятовський оголосив про створення замiсть Галицького губернаторства Тимчасового центрального вiйськового уряду обох провiнцiй Галичини пiд протекторатом Наполеона І на чолi зi Станiславом Замойським.

Головою Станового сейму призначено графа Теодора Потоцького, губернатором Ігнатiя Потоцького. Комендантом Львова став полковник Блешинський, бургомiстром замiсть усунутого Ф.-А. Лоренца мiська верхiвка обрала ювелiра Вацлава Кобервайна. Проте польське правлiння у мiстi тривало всього 24 днi: з наближенням загону австрiйського генерала Егермана польське вiйсько 19 червня вiдступило зi Львова до Жовкви, а 21 червня у мiстi проголошено вiдновлення влади Австрii. Втiм, австрiйська влада виявилася номiнальною, бо вже 28 червня до мiста ввiйшов союзний з Наполеоном 6-тисячний корпус росiйського генерала П. Меллера-Закомельського, який став фактичним господарем мiста на п’ять з половиною мiсяцiв. Повноваження ж австрiйськоi влади були настiльки обмеженi, що губернатор К. Вурмзер, який повернувся до Львова, пiд тиском обставин залишив мiсто – його функцii перебрав призначений Олександром І комендант мiста князь Д. Лобанов-Ростовський. Росiяни розраховували на приеднання Галичини до Росii. Але цього не сталося: за умовами франко-австрiйського мирного договору, пiдписаного 14 жовтня 1809 р. у Вiднi, Львiв i бiльшу частину Галичини повернуто пiд владу Австрii.

Пiсля Вiденського конгресу 1815 р. i створення Священного союзу абсолютистських держав-переможниць (Австрii, Пруссii, Росii), спрямованого проти визвольних рухiв, в Австрiйськiй державi майже на 30 рокiв запанувала гнiтюча атмосфера полiцейсько-бюрократичного режиму, репрезентованого урядом князя К. Меттернiха. Проводячи традицiйну централiзаторську внутрiшню полiтику, вiденський уряд здiйснював курс на нiвелювання нацiональних особливостей та поступову асимiляцiю пiдвладних Австрii народiв, а в Галичинi доповнював його певним протегуванням польськоi шляхти за рахунок обмеження iнтересiв украiнцiв.

У Галичинi реалiзовували цей курс насамперед губернатори Ф. Гауер (1815–1822), Л. Тааффе (1823–1826), А. Лобковiц (1826–1832), генерал-губернатор, ерцгерцог Фердинанд д’Есте (1832–1846), надзвичайний надвiрний комiсар Р. Стадiон (1846–1847) й губернатор Ф. Стадiон (1848), бургомiстри Ф.-А. Лоренц, Й. Гоме (1825–1842), Е. Герард фон Фестенбург (1842–1848) та пiдвладнi iм бюрократичнi структури. У 30-х – першiй половинi 40-х рр. на перший план в чиновницько-управлiнському апаратi висунулися президент губернаторства Ф. Крiг (1831–1847) та директор львiвськоi полiцii Леопольд фон Захер-Мазох (1832–1848), яких тогочасна громадська думка надiлила негативними ознаками запопадливих речникiв анахронiчного меттернiхiвського режиму. Про життя та дiяльнiсть останнього полiцейського i письменника у центрi Львова нинi нагадуе однойменне стильне кафе i жартiвлива вулична скульптура, вiдкриття якоi певний час блокувала мiська влада.

Пiсля перетворення 1867 р. Австрiйськоi монархii на Австро-Угорську ii урядовi кола надали Галичинi статус автономноi провiнцii, щоправда, на умовах, якi забезпечували перевагу в адмiнiстрацii польських дiдичiв (помiщикiв). Вiдповiдно до запровадженоi там виборчоi системи, iхнiм представникам належала бiльшiсть у повiтових адмiнiстрацiях та Галицькому крайовому сеймi (150 осiб), який функцiонував з 1861 по 1914 р. Його органiзацiйним попередником був Галицький становий сейм, що скликався у Львовi в 1782–1790 i 1817–1845 рр. Губернатори очолювали Галицький становий сейм, що формувався не на основi виборiв, а призначення цiсарем. Вiн запам’ятався сучасникам не лише патетичними натяками цiсаревi, патетичнiстю свого виконавчого органу – станового вiддiлу, але й помпезними балами за участю князiв, баронiв, графiв, представникiв шляхти i епископату.

Галицьким сеймом керували маршал i вiце-маршал, яких iмператор призначав з числа послiв. Як правило, вiце-маршалом ставав украiнець, зазвичай епископ або митрополит, тому сейм урядував двома мовами – польською i украiнською. Сесiя розпочиналася з урочистих богослужiнь у костелi й церквi, якi вiдкривав маршал. Посли мали право на iнтерпеляцiю (депутатський запит), петицii та протести. Загалом школу Галицького сейму пройшли двi сотнi украiнських депутатiв.

Найбiльший за площею в Австрiйськiй iмперii коронний край проiснував майже сто п’ятдесят рокiв, аж до розпаду Дунайськоi монархii у Першiй свiтовiй вiйнi. Для когось вiн був украiнським П’емонтом, а для когось – периферiею центру, чи центром периферii.



Феодосiй Стеблiй



© Ф. Стеблiй, 2016




1848 рiк. «Ми, русини галицькi, належимо до великого руського народу»


У 1848–1849 рр. у бiльшостi европейських краiн вiдбулися суспiльно-полiтичнi потрясiння, якi стали складовою частиною останньоi великоi революцii класичного типу загальноевропейського масштабу, котра завершила розпочатий у попереднi столiття процес переходу вiд середньовiччя до модерноi доби в Європi. Завдяки революцii майже повсюдно було покiнчено з панщиною та рiзними формами середньовiчноi залежностi селян, що зумовило вперше в iсторii широку участь народних мас в полiтичному життi та демократизацiю суспiльно-полiтичного процесу. В европейських краiнах розпочато формування громадянських суспiльств.

Невiд’емною складовою частиною революцii стали визвольнi рухи поневолених народiв Схiдноi i Центральноi Європи. Звiдси пiшла назва революцii як «Весни народiв». В ходi революцii у цьому регiонi в деяких випадках знайшла свiй вияв тенденцiя до боротьби за нацiональнi конституцiйнi держави, побудованi на лiберальних засадах. Це було характерне для нiмцiв та iталiйцiв, якi, крiм того, змагали до нацiонального об’еднання своiх земель. За вiдродження власноi державностi боролися угорцi та поляки, частково чехи. Словаки, серби, хорвати, словенцi, украiнцi, румуни домагалися щонайменше нацiональноi автономii як першого кроку до нацiонально-державницького самоствердження. У пiдавстрiйськiй Галичинi центром бурхливих подiй став Львiв. Падiння абсолютизму i проголошення Австрii конституцiйною монархiею установчою грамотою вiд 25 квiтня 1848 р., декларування демократичних свобод (свободи особи, совiстi i вiровизнання, друку, зборiв, органiзацiй i т. iн.), гарантування усiм народам монархii непорушностi iх нацiональностi та мови, обговорення в загальноiмперському парламентi (рейхстазi) проекту перетворення Австрiйськоi монархii у федерацiю вiльних i рiвноправних нацiй породили серед населення Галичини великi надii, стимулюючи значне пожвавлення нацiональних рухiв й набуття ними полiтичного характеру.

Польський нацiональний рух. Звiстка про революцiйний вибух у Вiднi дала поштовх до масових виступiв у Львовi, де 18–19 i 21 березня 1848 р. вiдбулися демонстрацii, учасники яких вперше появилися на вулицях у нацiональних костюмах та з нацiональними символами – бiлими кокардами. Пiд iх впливом непопулярний у мiстi бургомiстр Е. Г. фон Фестенбург подав у вiдставку i був замiнений А. Голуховським, а губернатор Ф. Стадiон дав згоду на звiльнення полiтв’язнiв i на формування нацiональноi гвардii. Представники польських лiберальних кiл i шляхти, намагаючись спрямувати порив населення у мирне русло, виробили петицiю до австрiйського iмператора.

13 квiтня 1848 р. у Львовi створено польську лiберальну органiзацiю – Центральну Раду Народову (ЦРН). Спершу в ii складi налiчувалося близько 25, а згодом до 145 осiб – представникiв рiзних суспiльних верств, за винятком селян, серед них чимало вiдомих дiячiв, як Олександр Батовський, Август Бельовський, Тадей Василевський, Кирило Вiнковський, Петер Гросс, Мечислав Даровський, Ян Димiнський, Володимир Дiдушицький, Юзеф Дзежковський, Ян Добжанський, о. Онуфрiй Криницький, Корнель Кшечунович, Томаш Кульчицький, Абрагам Мiзес, Кароль Падух, Францiшек Смолька, Олександр Фредро, Кароль Шайноха та iн. На засiдання Ради, якi вiдбувалися в примiщеннi монастиря домiнiканцiв, а згодом у будинку Оссолiнеума, у помешканнях членiв Ради Д. Гембажевського на вул. Вiрменськiй i мiщанина Вiтковського на вул. Валовiй, нарештi, в концертному залi Старого театру, нерiдко вiдвiдували сотнi осiб, серед них i селяни.

В основi програми Ради були вимоги, викладенi в петицii вiд 18 березня. Вони зводилися до здiйснення лiберальних реформ та перетворення Галичини в польську автономну провiнцiю Австрiйськоi монархii. Щоправда, у дещо змiненому варiантi петицii, врученоi спецiальною делегацiею iмператоровi Фердинанду 6 квiтня 1848 р., ii автори iнтерпретували заяву цiсаря про бажання визнати i шанувати польську народнiсть як готовнiсть до скасування трактатiв про подiл Речi Посполитоi та вiдродження ii як единого цiлого – кiнцевоi мети авторiв петицii, а з уст лiдерiв польського руху не раз лунало гасло «Хай живе Польща в ii давнiх кордонах!». Намагаючись залучити на свiй бiк народнi маси, Центральна Рада Народова в умовах усе бiльшого невдоволення панщинною системою звернулась iз закликом до шляхти негайно звiльнити селян вiд панщини. Проте шляхта, не бажаючи втрачати своiх привiлеiв, переважно не реагувала на цей заклик. За таких умов австрiйський уряд, зважаючи на соцiально-економiчну невигiднiсть примусовоi працi крiпакiв i намагаючись не допустити переростання хвилювання селянства у повстання та нейтралiзувати можливий вплив на нього польського лiберального табору, розпорядився скасувати панщину. 22 квiтня 1848 р. було оголошено циркуляр губернаторства про скасування з 15 травня панщини в Галичинi, на кiлька мiсяцiв ранiше, нiж у всiй монархii. Проте хоч цей захiд i запобiг селянському повстанню, вiн, будучи половинчастим, не внiс у ряди селянства заспокоення, на яке сподiвались реформатори. Незабаром Галичина стала ареною нових соцiальних конфлiктiв на селi.

В умовах складного сплетiння етносоцiальних суперечностей розгорнулася гостра суспiльно-полiтична боротьба. Таборовi монархiстiв, який представляли австрiйська бюрократiя та вiйськовi, пiдтримуванi найзаможнiшою частиною шляхти, протистояв широкий фронт антиурядових сил: лiберальна шляхта, iнтелiгенцiя та простий народ. Проте у ходi подiй мiж ними поступово наростали суперечностi. Лiберальнi кола, будучи прихильниками реформ i легальних методiв, всiма силами намагалися пiдпорядковувати собi активнiсть мас i спрямовувати ii в мирне русло. У той же час народнi низи, зацiкавленi в радикальнiй ломцi абсолютизму i в послiдовному здiйсненнi демократичних перетворень, готувалися до радикальних дiй. Такi настроi намагалися врахувати польськi демократи, сили яких значно змiцнiли за рахунок прибулих з емiграцii представникiв Демократичного товариства на чолi з В. Гельтманом, якi стояли за радикальнi дii.

У першi мiсяцi революцii на польськi громадськi кола найбiльший морально-полiтичний вплив мала Центральна Рада Народова, яка налагодила спiвпрацю з новоствореними з наданням конституцiйних свобод товариствами: приватних службовцiв, громадян усiх ремесел, пiдмайстрiв та iн., якi делегували до ii складу своiх представникiв. Рада утворила фiлii на мiсцях, якi, перебуваючи пiд впливом шляхти, надавали iй матерiальну допомогу. Друкованим органом Ради стала «Gazeta Narodowa», яка виходила вiд 19 квiтня 1848 р. (спочатку пiд назвою «Rada Narodowa») за редакцiею Я. Добжанського i стала найпопулярнiшим польським часописом.

Центральна Рада Народова намагалася виражати iнтереси рiзних, переважно середнiх, верств польського населення й згуртовувати iх до працi на нацiональнiй нивi в iм’я вiдродження власноi державностi. У численних вiдозвах вона проповiдувала гасла нацiонального i класового солiдаризму. На засiданнях обговорювала проблеми винагороди за скасування панщини, створення наукового товариства. У петицiях домагалася запровадження польськомовних написiв на установах та назв мiських площ i вулиць. Органiзувала численнi нацiонально-релiгiйнi манiфестацii: траурнi богослужiння за полеглих вiденських (21 березня, 29 травня) i кракiвських (26 травня) повстанцiв, за страчених повстанцiв 1846 р. Т. Вiсьневського i Ю. Капусцiнського (31 липня), похорон учасника Кракiвського повстання О. Моргенбессера (24 травня), урочисте прийняття прибулих з Францii польських полiтичних емiгрантiв (29 квiтня, 10 травня), вiтання прибулого iз-за кордону генерала Ю. Двернiцького (5–7 вересня) з приуроченим до цiеi подii переглядом нацiональноi гвардii на площi Св. Юра i виконання оркестром гiмну «Jeszcze Polska nie zginela», богослужiння i врочистостi з нагоди 165-i рiчницi перемоги Яна Собеського над турками пiд Вiднем (16 вересня).

21 жовтня 1848 р. влаштовано доброчинний концерт на користь фонду допомоги полiтичним емiгрантам в мiському театрi Скарбека, прикрашеному зображенням польського орла. 24 жовтня 1848 р. Рада звернулася з вiдозвою до населення повсталого Вiдня, заохочуючи його до продовження боротьби з монархiчною владою за свободу i демократiю. Крiм патрiотичних манiфестацiй у Львовi поширювалися так званi «котячi музики» – галасливi зборища з вибиванням вiкон пiд будинками небажаних у мiстi представникiв бюрократii та iнших одiозних осiб.

Центральна Рада Народова пiдтримувала контакти з прибулим до Львова керiвником Централiзацii Демократичного товариства В. Гельтманом, славнозвiсним генералом Ю. Бемом та пiдполковником колишнього польського вiйська А. Пйотровським, проте iхнiх повстанських планiв не пiдтримала, вважаючи iх авантюрними. Так само не пiдтримала Рада i колишнього польського офiцера, члена Демократичного товариства i Об’еднання польськоi емiграцii, начебто угорського емiсара Л. Ванського та групи львiвських угрофiлiв у iхнiх спробах навербувати у Львовi легiон добровольцiв на пiдтримку повсталоi Угорщини, а для з’ясування реальноi ситуацii надiслала до Пешту спецiальнi делегацii.

20 травня Раду вiдвiдав агент Французькоi республiки Ш. Дiдье, для якого та для нiмецького парламенту в Франкфуртi вона виготовила спецiальний меморандум щодо польськоi справи. До Франкфурту Рада вислала спостерiгачiв з повноваженнями вiдстоювати польськi нацiональнi iнтереси та вживати заходiв для вирiшення польського питання – здобуття нацiонально-територiальноi автономii як кроку до вiдродження цiлоi i незалежноi Польщi.

Представник Ради виiздив також у травнi 1848 р. до Вроцлава для участi у з’iздi польських полiтикiв з рiзних регiонiв Польщi з метою згуртування патрiотичних сил на засадах легальностi та узгодження вимог нацiональних реформ й поеднання зусиль для досягнення кiнцевоi мети – незалежностi Польщi, який однак, закiнчився безрезультатно.

Центральна Рада Народова опiкувалася нацiональною гвардiею, яку до серпня 1848 р. очолював генерал Ю. Залуський, а згодом малопопулярний полковник Р. Вибрановський. Демократи вважали нацiональну гвардiю зародком польського вiйська (ii однострiй становив традицiйний темносинiй одяг з амарантом та рогатiвка з орликом), а консерватори – сторожею безпеки перед селянами та мiщанами. Надавалася допомога також молодi, яка прибувала з Королiвства Польського, бажаючи взяти участь у формуваннi польського вiйська.

У складi нацiональноi гвардii дiяв Академiчний легiон, який перебував пiд впливом радикально налаштованих емiгрантiв. Вiн iнiцiював полiтичнi зiбрання, якi активiзували патрiотичнi настроi полякiв. Друкованим органом нацiональноi гвардii став часопис «Dziennik Narodowy».

Влiтку 1848 р. ЦРН взяла активну участь у виборах до вiденського парламенту, забезпечивши обрання депутатами вiд Львова дiдича Л. Борковського, адвоката М. Дилевського, доктора прав Ф. Земялковського, в Любачiвському окрузi – доктора прав Ф. Смольки, в Яворiвському – доктора прав К. Вiнковського. Представники ЦРН у парламентi належали до «лiвицi». Ф. Смольку у жовтнi 1848 р. обрано президентом рейхстагу. ЦРН також делегувала до Вiдня львiвського радикала Ю. Госляра для агiтацiйноi дiяльностi на ii користь серед селянських депутатiв. Там вiн став учасником антиурядового повстання як офiцер польського легiону i ад’ютант генерала Бема.

На початку серпня 1848 р. край охопила епiдемiя холери, однак заходи мiсцевоi влади щодо захисту населення виявилися малоефективними. До кiнця вересня 1848 р. на холеру лише у Львовi захворiло 843 особи, з яких 371 померла.

У вереснi 1848 р. Центральна Рада Народова вiдiграла вирiшальну роль в органiзацii виборiв мiськоi управи Львова – Мiського видiлу, повноваження якого припинилися ще в травнi 1848 р. Пiд ii впливом президентом Мiського видiлу обрано ii представника адвоката М. Гноiнського, одним iз заступникiв – члена Ради князя Л. Сапегу й чимало представникiв Ради увiйшло до 60-особового складу управи. Розкритикувавши надто забюрократизований статут, рада своею ухвалою зобов’язала новообрану управу опрацювати проект нового мiського статуту, який забезпечив би реальну участь широкого кола мiщан у самоврядуваннi.

Опозицiю Центральнiй Радi Народовiй творило засноване у червнi 1848 р. консервативне Товариство дiдичiв (Stowarzyszenie Ziemianskie), яке вважало ii самозваним органом. Його часопис «Polska» своiми рiзкими випадами проти демократичних засад спровокував перший у Львовi полiтичний страйк – вiдмову вiд складання газети в друкарнi Пiллера у вереснi 1848 р. Рада, вважаючи дiяльнiсть Товариства дiдичiв шкiдливою для нацiональноi справи i вигiдною урядовi, висловила йому публiчний осуд у пресi.

Восени 1848 р. активiзувалася права опозицiя i в самiй ЦРН. Натомiсть зрiс вплив прибулих до мiста з емiграцii дiячiв Централiзацii Демократичного товариства та iх прихильникiв серед мiських низiв i молодi, якi сповiдували радикальнi засади. Усе це на тлi поступового змiцнення позицiй провладного табору ускладнило суспiльно-полiтичну ситуацiю в регiонi, робило ii вибухонебезпечною.

Центральна Рада Народова, не втручаючись у першi мiсяцi iснування у дiяльнiсть виконавчоi влади, демонстративно пiдкреслювала свою незалежнiсть вiд неi. Вона iнiцiювала зрив останнього засiдання Станового сейму, скликаного губернатором Ф. Стадiоном на 26 квiтня, i схилила частину його депутатiв увiйти до ii складу. Вона також опротестувала створення губернатором пiд своiм протекторатом на противагу iй дорадчого органу – «Байрату».

Губернатор Ф. Стадiон, терплячи присутнiсть Центральноi Ради Народовоi, всiляко ii iгнорував, дозволяв «радитись, але не пiдмiняти владу», а 26 квiтня 1848 р. навiть наказав опечатати ii зал засiдань та конфiскувати папери, що додало iй тiльки бiльшоi ваги в очах громадськостi. З вiд’iздом Ф. Стадiона зi Львова на початку червня 1848 р. i призначенням на пост вiце-президента губернського управлiння А. Голуховського представники Центральноi Ради Народовоi, контактуючи з ним, висловлювали сподiвання, що вiн як перший краянин-поляк на чолi полiтичноi влади в провiнцii повинен добре прислужитися краевi, рахуючись iз загальною громадською думкою. Ще бiльшi надii пов’язувала Центральна Рада Народова з прибуттям наприкiнцi жовтня 1848 р. до Львова новопризначеного губернатора Галичини В. Залеського. Їi делегацiя на чолi з головою О. Батовським, вiтаючи його з довгоочiкуваним прибуттям, висловила впевненiсть, що в тогочасних складних умовах вiн зумiе оперативно вирiшити проблеми рiдного краю. Найпекучiшою ж проблемою для тогочасного польського полiтикуму стала поява на суспiльно-полiтичнiй аренi украiнського нацiонального руху.



Украiнський нацiональний рух. Один iз тогочасних дiячiв В. Подолинський засвiдчив наявнiсть серед галицьких украiнцiв доби «Весни народiв» рiзних полiтичних орiентацiй: проавстрiйськоi, пропольськоi, проросiйськоi та «прослов’янськоi». З-помiж них найвпливовiшою виявилась органiзацiя проавстрiйська, яка започаткувала украiнський рух врученням губернаторовi Ф. Стадiону вiд iменi групи представникiв греко-католицького духовенства i мiщанства Львова петицii на iм’я iмператора Фердинанда вiд 19 квiтня 1848 р. з побажаннями: запровадження в школах i громадсько-полiтичному життi Схiдноi Галичини украiнськоi мови, забезпечення украiнцям доступу на всi посади та зрiвняння в правах духiвництва рiзних конфесiй. А вже 2 травня 1848 р. у Львовi засновано першу украiнську легальну полiтичну органiзацiю – Головну Руську (украiнську) Раду, яка взяла на себе роль представника iнтересiв украiнського населення Галичини перед центральним урядом i виконувала ii протягом 1848–1851 рр. Серед 66 ii засновникiв – 20 дрiбних чиновникiв, 9 представникiв свiтськоi iнтелiгенцii, 18 духовних осiб, 13 студентiв, 5 мiщан, один пiдприемець. Пiзнiше рада складалася з 30 постiйних членiв. Їi очолив епископ Греко-католицькоi церкви Григорiй Яхимович, його заступниками стали крилошанин Михайло Куземський та юрист Іван Борисикевич, а секретарями ради – проповiдник при соборi Св. Юра Михайло Малиновський та службовець Кредитного товариства Теодор Леонтович. 1849 року, у зв’язку з переiздом епископа Г. Яхимовича до Перемишля, фактичним керiвником Головноi Руськоi Ради став М. Куземський.

Акт заснування Головноi Руськоi Ради вiдбувся при демонстративному вшануваннi пам’ятi священика i поета Маркiяна Шашкевича, що мало засвiдчити солiдарнiсть ii творцiв з визвольними змаганнями колишньоi «Руськоi Трiйцi».

Друкованим органом Головноi Руськоi Ради стала «Зоря Галицька» – перша газета украiнською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р. У вiдозвi до украiнського народу, опублiкованiй у першому ж номерi, Рада заявила: «Ми, русини галицькi, належимо до великого руського (тобто, украiнського. – Авт.) народу, котрий одним говорить язиком i 15 мiльйонiв виносить, з котрого пiвтретя мiльйона землю Галицьку замешкуе». То була перша в Галичинi офiцiйна заява про те, що надднiпрянськi i галицькi украiнцi – одна нацiя. Вiдозва закликала украiнське населення до використання завойованих революцiею демократичних свобод, утворення рад на мiсцях, мирних взаемин з польським населенням i наголошувала на вiдданостi конституцiйнiй монархii.

Рада зобов’язувалася дбати про покращення життя народу конституцiйним шляхом, захист його нацiональноi культури, зрiвняння греко-католицького обряду, Церкви i духовенства з Римо-католицькою церквою, обрядом i духовенством. Заснування й патрiотичну дiяльнiсть Головноi Руськоi Ради благословив митрополит Михайло Левицький.

Конкретизована в процесi виконання програма Головноi Руськоi Ради включала такi основнi вимоги: скасування середньовiчних повинностей селян за викуп, лiквiдацiя привiлеiв великих землевласникiв (права полювання, примусового найму i т. iн.), гарантування селянськоi земельноi власностi й захист селян вiд утискiв дiдичiв, пiднесення сiльського господарства; свобода промисловоi дiяльностi i торгiвлi, утворення промислових спiлок, кредитних установ; скасування рiзницi станiв i встановлення рiвноправностi всiх громадян перед судом i законом; захист власностi i честi, пiдвищення рiвня народноi освiти, полiпшення охорони здоров’я i т. iн.; забезпечення вiльного нацiонального розвитку украiнцiв Схiдноi Галичини. Ця програма мовби розвивала пакет засад, окреслених Я. Головацьким у статтi «Становище русинiв у Галичинi» (1846).

З iнiцiативи Головноi Руськоi Ради, з врахуванням iсторичноi традицii, за нацiональну символiку галицьких украiнцiв було прийнято синьо-жовтий прапор та герб галицько-волинських князiв iз зображенням золотого лева на блакитному тлi. Згодом, у 1918 р., цю символiку перейняв уряд Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки.

Головна Руська Рада координувала дiяльнiсть 50 мiсцевих руських рад у мiстах, мiстечках i деяких селах Схiдноi Галичини, якi стали справжнiми осередками украiнського громадсько-полiтичного i культурного життя. Особливою активнiстю вiдзначалися руськi ради Надсяння – Перемиська, Сяноцька (окружнi), Бiрецька, Лiська, Мушинська, Затварницька, Любачiвська, Ярославська (деканальнi).

Нагальна вимога Головноi Руськоi Ради, яку вона висунула в петицiях до оператора, парламенту i уряду, пiдкрiплюючи ii посиланнями на давнi традицii власноi державноi самостiйностi та могутностi (Галицького князiвства i королiвства), зводилася до подiлу Галичини за етнiчним принципом на двi самостiйнi адмiнiстративно-полiтичнi одиницi: захiдну (польську) i схiдну (украiнську) з центром у Львовi – «столицi Руського краю» – i надання схiднiй частинi статусу коронного краю, тобто нацiонально-територiальноi полiтичноi автономii з власною конституцiею, сеймом, полiтичною адмiнiстрацiею, та ii об’еднання з украiнським Закарпаттям як гарантii вiльного нацiонального розвитку украiнцiв Австрiйськоi монархii. Нацiонально-територiальна автономiя, широка полiтична самоуправа, отже, могла стати своерiдним замiнником втраченоi в минулому власноi державностi на зразок тiеi, яку одержали поляки в Галичинi у 60-х рр. XIX ст. Тому вимога подiлу Галичини одержала широку пiдтримку серед украiнцiв – на ii пiдтримку Головна Руська Рада та ii фiлiали на мiсцях до кiнця сiчня 1849 р. зiбрали понад 200 тис. пiдписiв. Реалiзацiя автономii бачилася галицьким полiтикам етапом на шляху федералiзацii Австрiйськоi монархii.

Головна Руська Рада виступила з iнiцiативою щодо включення украiнських представникiв до складу мiськоi управи Львова (грудень 1848 р.), домагалася написiв назв вулиць i площ мiста украiнською мовою, впровадження ii в дiловодство установ.

Головна Руська Рада та ii фiлiали заiнiцiювали рух за створення украiнських вiйськових та военiзованих формувань – нацiональноi гвардii в мiстах, селянськоi самооборони на Прикарпаттi, батальйону так званих гiрських стрiльцiв, якi розглядались як зародок збройноi репрезентацii украiнцiв Австрiйськоi монархii, здатноi стати на захист iх нацiональних прав. Формування украiнськоi нацiональноi гвардii в мiстi домагалися представники украiнських мешканцiв Львова в заявi на iм’я головного вiйськового командування в Галичинi вiд 6 серпня 1848 р. Головна Руська Рада з вiдповiдною заявою зверталась 7 серпня 1848 р. до Крайовоi президii, а, одержавши вiдмову, – до вiденського уряду й iмператора. При цьому пропонувалося запровадити в гвардii вишкiл украiнською мовою, а у вiдзнаках поеднати державну i нацiональну символiку – австрiйського орла i украiнського лева, синiй, жовтий i чорний кольори.

Полiтична активнiсть пожвавила культурно-освiтнiй рух. Особливо гострою була потреба в книжках, бо ж перед революцiею iх майже не видавали. Водночас життя диктувало необхiднiсть об’еднати науковi, лiтературнi i освiтнi сили та визначити поле iх дiяльностi. Це мав зробити «Собор руських учених». Інiцiатором собору був письменник Микола Устиянович, який весною 1848 р. двiчi звертався з цього приводу до керiвництва Головноi Руськоi Ради.

На з’iзд у Львовi 19–25 жовтня 1848 р. з’iхалися 118 учасникiв, серед них чимало письменникiв, дiячiв освiти, журналiстiв, дрiбних службовцiв, юристiв, студентiв, а також духiвництва. Були це здебiльшого друзi, однодумцi й послiдовники «Руськоi Трiйцi», якi й задали тон з’iздовi. На пленарних засiданнях, що вiдбувались у примiщеннi духовноi семiнарii, виступили Іван Борисикевич, письменники Микола Устиянович, Рудольф Мох, Йосиф Левицький, Йосиф Лозинський, Іван Гушалевич та iн., промови яких, за словами очевидця Василя Ільницького, «дихали свободою i патрiотизмом». Душею з’iзду був поет, «соловей карпатський» М. Устиянович. У своiй промовi вiн закликав учасникiв до самовiдданоi працi для добра гнобленого вiками украiнського народу, пропонував набиратися сили у «громкого Шевченка», високо оцiнив заслуги перед украiнською культурою М. Шашкевича та його друзiв, пiдкреслив роль революцiйного Вiдня, який виборов демократичнi свободи для народiв Австрiйськоi монархii. Інший поет, А. Могильницький, який не змiг прибути на з’iзд, надiслав його учасникам вiтального листа, в якому зобов’язувався вiддати всi своi сили освiтi народу. Гучними оплесками зустрiв з’iзд виступ польського поета-демократа Генрика Яблонського, який вiщував велике майбутне украiнському народовi в колi слов’янських народiв.

Протягом кiлькох днiв учасники з’iзду працювали в дев’яти секцiях. Важливе значення мали внесенi секцiями пропозицii про заснування господарського та iсторичного товариств, охорону пам’яток iсторii та культури, видання популярного пiдручника iсторii Украiни. Пропонувалося перевидати «Историю Малороссии» М. Маркевича, написану пiд впливом знаменитоi «Історii Русiв». Секцiя шкiл накреслила широку програму украiнського шкiльництва. Бiльшiсть членiв секцii мови та лiтератури висловилися за лiтературну мову, близьку до народноi, «гражданський» шрифт i фонетичний правопис, залишивши, однак, прихильникам церковнослов’янськоi мови, якi були в меншостi, свободу використання в наукових працях церковнослов’янськоi мови, етимологiчного правопису. Згодом це негативно позначилося на книговидавничiй справi. З великим iнтересом зустрiли учасники з’iзду доповiдь видатного вченого, колишнього члена «Руськоi Трiйцi» Якова Головацького, який подав широкi вiдомостi про етнiчну i мовну еднiсть всього украiнського народу. На засiданнi 25 жовтня засновано Товариство народноi освiти як керiвний орган «Руськоi матицi» – культурно-освiтньоi органiзацii, завданням якоi було видання для народу дешевих книжок. Закiнчився з’iзд пiд вигуки «Хай живе украiнська демократiя!»

Перший з’iзд дiячiв культури став важливою подiею в культурному життi всiеi Схiдноi Галичини. Це була перша органiзована публiчна манiфестацiя украiнськоi iнтелiгенцii краю, яка, розбудивши нацiональний дух, засвiдчила бiльш-менш адекватне розумiння нею назрiлих завдань нацiонально-культурного розвитку украiнцiв у добу «Весни народiв» i готовнiсть взяти участь в iх реалiзацii. Дещо iз визначених з’iздом завдань iй вдалося здiйснити, чимало завдань реалiзували наступнi поколiння iнтелiгенцii, а деякi не втратили актуальностi й у наш час.

В умовах революцii великого розмаху набула боротьба за народну освiту. Вимога запровадити в народних школах, гiмназiях та iнших навчальних закладах Схiдноi Галичини викладання украiнською мовою мiстилась у петицii вiд 19 квiтня 1848 р. Згодом широка громадськiсть через Головну Руську Раду та мiсцевi ради почала домагатися органiзацii украiнських шкiл по всiх селах i мiстечках, розширення навчальних планiв за рахунок включення до них основ сiльського господарства, ботанiки, ремесла, iсторii украiнського народу та сусiднiх краiн, вiдкриття доступу селянським дiтям до гiмназiй, введення навчання рiдною мовою в середнiх i вищих школах, заснування закладiв для пiдготовки вчителiв, вилучення шкiл Схiдноi Галичини з-пiд нагляду римо-католицького духовенства i т. iн. Вiдповiдаючи на цi вимоги, уряд 9 травня 1848 р. погодився на запровадження викладання украiнською мовою в народних школах: 31 серпня 1848 р. оголосив про введення факультативного викладання украiнськоi мови, а 4 грудня 1848 р. i 8 сiчня 1849 р. – як обов’язкового предмету в гiмназiях. У такий спосiб, внаслiдок наполегливих вимог народу, украiнська мова щораз бiльше не тiльки завойовувала народнi школи, а й проникала в гiмназii Схiдноi Галичини. 13 вересня 1848 р. видано iмператорський патент про вiдкриття кафедри украiнськоi мови у Львiвському унiверситетi. Професором вiдкритоi на початку 1849 р. кафедри став Я. Головацький.

Поширеною була вимога запровадження украiнськоi мови в дiловодство установ, вiйськовий вишкiл та написання цiею мовою назв населених пунктiв, площ i вулиць. На одному з засiдань Головноi Руськоi Ради обговорювалося питання про увiчення пам’ятi видатних дiячiв украiнського народу, зокрема про спорудження пам’ятника Богдановi Хмельницькому у Львовi.

Активiзувалося лiтературне життя. Загальне полiтичне i культурне збудження сприяло пiднесенню лiтературноi творчостi послiдовникiв «Руськоi Трiйцi» Миколи Устияновича й Антона Могильницького, у творах яких звучали патрiотичнi мотиви, любов до рiдного краю, його iсторii, заклики до самовiдданоi працi для добра народу. Виданням першоi поетичноi збiрки розпочав лiтературну дiяльнiсть львiвський поет І. Гушалевич, в поезiях якого, написаних в дусi народних пiсень, звучали любов до рiдноi землi, iдея едностi украiнського народу.

Вiдбулися певнi зрушення у видавничiй дiяльностi. Посилення iнтересу до новоi украiнськоi лiтератури за Збручем викликало спроби перевидання ii кращих зразкiв у Галичинi. 1849 р. І. Борисикевич видав у Львовi повiсть «Маруся» Г. Квiтки-Основ’яненка, Я. Головацький переклав украiнською мовою повiсть Миколи Гоголя «Тарас Бульба», яка вийшла друком у Львовi в 1850 р.

Значну роль у пожвавленнi лiтературного життя вiдiгравали заснованi у Львовi пiд час революцii першi украiнськi газети «Зоря Галицька» (редактор Антiн Павенцький), «Галичо-руський вiстник» (редактор Микола Устиянович), «Новини» та «Пчола» (редактор Іван Гушалевич). У них друкувалися кращi твори вiдомих письменникiв М. Устияновича, А. Могильницького, І. Гушалевича, Р. Моха, Луки Данкевича та iн. В «Зорi Галицькiй» вперше було надруковано патрiотичний вiрш М. Шашкевича «Болеслав Кривоустий пiд Галичем, 1139», у «Пчолi» – уривки з 5-i частини «Енеiди» та «Пiсню на новий 1805 год… Алексiю Борисовичу Куракiну» Івана Котляревського, в «Новинах» – вiршi Миколи Костомарова.

Галицькi часописи нерiдко подавали iнформацiю про громадсько-культурне життя в Украiнi, зокрема про Кирило-Мефодiiвське братство та його учасника Тараса Шевченка. Газета «Postep» («Поступ») в одному зi своiх травневих номерiв 1848 р. у статтi Карла Падуха «Польська i украiнська нацiональнiсть на Украiнi…» повiдомляла про викриття на Украiнi царською жандармерiею таемного товариства, один з членiв якого Т. Шевченко, «чоловiк з народу, родом з польськоi Украiни, звiльнений з крiпацтва», розпочав свою дiяльнiсть у Киевi, звiдки «розбiглися його пiснi, повнi гарячих вiдзивiв у живописнiй народнiй мовi до украiнцiв. Русь вiльна, незалежна була кличем Шевченка».

Газета «Дневник руський» у жовтнi 1848 р. в статтi «Слово о Русi i ii становищi полiтичеськiм» писала, що Т. Шевченко «сегодня уважаний есть яко мученик справи руськой вольностi… Патрiотичеськi письма Шевченка звiснi суть в всей Малой Росii й Украiнi i много причиняються до взбудженiя Духа». І. Вагилевич на сторiнках цiеi газети називав Т. Шевченка знакомитим поетом, у вiршах якого «повно ревного чуття», зазначивши при тому, що в рукопису залишаеться його поема «Кавказ», яка не мае собi рiвних в лiтературi. В тiй самiй газетi польський поет Генрик Яблонський надрукував вiрша «Мученикам вольностi з року 1847», в якому оспiвував кирило-мефодiiвцiв як борцiв i мученикiв «за свободу, за вольнiсть братiй». Звiстки про участь Т. Шевченка в антиурядовiй органiзацii, його боротьбу засобами поетичного слова за свободу народу сприяли популярностi поета в очах галицькоi iнтелiгенцii.

Розгорнувся аматорський театральний рух. Першi кроки львiвського украiнського театру були пов’язанi з широким використанням драматургii Надднiпрянськоi Украiни. 26 жовтня 1848 р. група аматорiв у Львовi поставила перероблену І. Озаркевичем «Наталку Полтавку» І. Котляревського пiд назвою «Дiвка на вiдданню, або На милування нема силування». 21 листопада 1848 р. глядачi побачили другу виставу п’еси, а 24 лютого 1849 р. було поставлено п’есу «Москаль-чарiвник» І. Котляревського. Украiнськi вистави мали великий успiх, будили серед народу патрiотичнi почуття, любов до рiдноi культури. Досягнення аматорського театру 1848–1849 рр. заклали основу для подальшого розвитку театрального руху, органiзацii у Львовi 1864 р. першого в Галичинi професiйного украiнського театру.

Визначними подiями були також народний фестин у Львовi 3 травня 1849 р. – у першу рiчницю скасування панщини – та заснування 1849 р. з iнiцiативи Головноi Руськоi Ради Народного дому у Львовi, який став на якийсь час осередком культурного i наукового життя украiнського населення Галичини.



Польсько-украiнська конфронтацiя. Полiтизацiя украiнського нацiонального руху в Галичинi, створення ним власних нацiонально-полiтичних i культурно-освiтнiх структур, висунення i поступова реалiзацiя програми нацiонального самоствердження украiнцiв на територii iх компактного проживання – схiднiй частинi Галичини – в рамках конституцiйноi Австрiйськоi монархii стало великою несподiванкою для польських громадських кiл, якi й далi уявляли себе единими повноправними господарями краю. Ставлячи своею кiнцевою метою вiдбудову Польськоi держави в кордонах 1772 р. з включенням до неi частини украiнських земель, вони не визнавали за населенням цих земель, у тому й Схiдноi Галичини, права на нацiональну незалежнiсть i украiнський рух сприйняли вкрай негативно. Вони далi дотримувалися застарiлих стереотипiв, вважаючи украiнцiв частиною польського народу, яка вiдрiзнялась вiд полякiв тiльки релiгiйним обрядом, iхню мову – дiалектом польськоi мови, а культуру i лiтературу – складовою частиною культури й лiтератури польськоi.

Розрив цього уявного зв’язку був визнаний польською стороною за зраду польських нацiональних iнтересiв. Польська громадськiсть виступала проти украiнського руху, об’еднавшись в антиукраiнський демократично-лiберально-шляхетський блок. Польськi полiтики намагалися насамперед перешкодити заснуванню Головноi Руськоi Ради i, прибувши на ii установче засiдання у митрополичiй палатi при соборi Св. Юра, старалися переконати присутнiх у недоцiльностi ii створення й пропонували приеднатись до Центральноi Ради Народовоi та спiльно працювати для справи вiдродження Речi Посполитоi, зустрiвши, однак, категоричну вiдмову вiд такоi спiлки та висловлення бажання русинiв самостiйно вiдстоювати своi нацiональнi права. Не мала успiху й спецiальна делегацiя Центральноi Ради Народовоi до голови Головноi Руськоi Ради епископа Григорiя Яхимовича з подiбними пропозицiями.

Зазнавши невдачi, Центральна Рада Народова iнспiрувала створення на противагу Головнiй руськiй Радi на початку травня 1848 р. з представникiв сполонiзованоi украiнськоi шляхти та iнтелiгенцii пiдконтрольноi iй органiзацii «Руський Собор» з метою спрямування украiнського руху в пропольське русло. Його друкованим органом стала газета «Дневник руський». Не одержавши, однак, пiдтримки украiнського населення, ця органiзацiя на початку жовтня 1848 р. самолiквiдувалась i приедналась до Центральноi Ради Народовоi як фiлiя.

Центральна Рада Народова разом з «Руським Собором» вислала на Слов’янський з’iзд до Праги спiльну делегацiю для нейтралiзацii манiфестування на форумi автономiстських аспiрацiй делегацii Головноi Руськоi Ради. На сторiнках перiодичного органу Центральноi Ради Народовоi «Gazeta Narodowa» нав’язливо вмiщувалися вiдозви, статтi та iншi матерiали, в яких пiд звуки закликiв до братерства, едностi та згоди з русинами заперечувалися iх права на реалiзацiю своiх емансипацiйних змагань, а репрезентантку украiнського руху Головну Руську Раду цьковано як знаряддя придушення свободи.

Масовi зiбрання украiнцiв по галицьких мiстах i мiстечках пiд час заснування та пiд час засiдань мiсцевих руських рад-фiлiалiв Головноi Руськоi Ради трактовано як спроби духовенства пiдбурювати селян проти дiдичiв та до захоплення iхньоi земельноi власностi й розпалювати мiжнацiональний розбрат.

Дiяльнiсть Головноi Руськоi Ради та священикiв-репрезентантiв ii фiлiй Центральна Рада Народова оскаржувала перед митрополитом М. Левицьким. Один з лiдерiв Центральноi Ради Народовоi О. Батовський вiд новопризначеного вiце-президента губернського управлiння А. Голуховського вимагав застосувати проти греко-католицького духовенства, пiдозрюваного в пiдбурюваннi украiнських селян проти полякiв, енергiйних заходiв й спонукати його проповiдувати еднiсть i згоду краян. Вiдгомiн цiеi вимоги засвiдчила вказiвка А. Голуховського митрополичiй консисторii вiд 10 серпня 1848 р. через газету «Зоря Галицька», яка начебто «занадто захоплюеться нацiональнiстю», «протиставляючи ii польськiй», стримувати селян вiд насильницьких посягань на панську власнiсть, вiд трактування усiх нерусинiв у Схiднiй Галичинi як загарбникiв, сiяння недовiр’я до полякiв та вiдвертати селянство вiд зацiкавлення полiтикою, а натомiсть облагороджувати його моральнi почуття. Перед новопризначеним губернатором Галичини Вацлавом Залеським делегацiя Центральноi Ради Народовоi однiею з найбiльших проблем краю визнала дiяльнiсть руського духовенства, назвавши ii пiдбурливою, i домагалася не пiдтримувати русинiв.

Природно, що за таких умов польсько-украiнськi взаемини поступово ускладнювалися, набуваючи характеру полiтичного протистояння. Навколо украiнського питання виникла гостра полемiка. З польського боку в нiй взяли участь редакцii часописiв «Gazeta Narodowa», «Dzennik Narodowy», публiцисти А. Домбчанський, К. Ценглевич, з украiнського – Т. Леонтович, А. Петрушевич, Т. Полянський, Є. Прокопчиць, анонiмний автор трактату «Умови згоди мiж Польщею i Руссю» та iн. Якщо першi здебiльшого вiдстоювали лiнiю Центральноi Ради Народовоi та «Руського Собору» i iх перiодичних органiв, то другi – переважно симпатикiв Головноi Руськоi Ради. У ходi полемiки украiнське питання переросло межi внутрiшньо-крайовоi проблеми i набуло европейського звучання.

Намагання представникiв польських громадських кiл заперечувати iснування украiнцiв в Галичинi, а украiнський нацiональний рух 1848–1849 рр. зобразити перед европейською громадськiстю як iнспiрований австрiйською владою (на противагу польському руховi) контрреволюцiйний виступ вузького кола представникiв вищого греко-католицького духовенства, позбавленого пiдтримки широких народних мас, спонукало украiнськi кола звертатись до цiеi громадськостi з роз’ясненням реального стану справ.

Головна Руська Рада, надсилаючи на Слов’янський з’iзд до Праги свою делегацiю, прагнула продемонструвати перед свiтом самостiйнiсть украiнського народу, знайти союзникiв серед iнших слов’ян та з iх допомогою домогтися забезпечення своiх конституцiйних прав. В дискусiях у польсько-украiнськiй секцii, створенiй з представникiв Головноi Руськоi Ради, Центральноi Ради Народовоi та «Руського Собору», І. Борисикевич, обгрунтовуючи свою позицiю, заявляв, що «так же, як поляки прагнуть закласти в Галичинi фундамент для цiлоi Польщi, так i галицькi украiнцi хочуть створити основу насамперед для украiнцiв, якi живуть в Австрii, i вимагати визнання всiеi украiнськоi нацiональностi». Укладена пiд час з’iзду польсько-украiнська угода, що передбачала зрiвняння в правах украiнцiв i полякiв, означала моральну перемогу украiнськоi делегацii, фактичне визнання польською стороною справедливостi ii вимог. Реальним результатом з’iзду, на якому галицькi украiнцi вперше зустрiлися з представниками iнших слов’янських народiв на нивi полiтичноi дiяльностi, стало також чесько-украiнське зближення та роз’яснення сутi украiнського питання перед громадськiстю слов’янських земель.

Голова Головноi Руськоi Ради Григорiй Яхимович багато зробив для з’ясування позицii украiнськоi сторони в конституцiйнiй комiсii австрiйського парламенту пiд час ii роботи над проектом перебудови Габсбурзькоi монархii на засадах федералiзму, де вiн захищав нацiональний принцип побудови федерацii i домагався подiлу Галичини на двi самостiйнi провiнцii – украiнську i польську. Його пiдтримала частина чеських депутатiв, членiв конституцiйноi комiсii. Для роз’яснення сутi украiнського питання серед нiмецького населення i европейськоi громадськостi Головна Руська Рада розповсюджувала вiдповiднi вiдозви: «До спiвгромадян – „Mitb?rger!“, „Ruthenen an Europa“, „Deutsche Br?der“» та iншi, – якi зусиллями Григорiя Шашкевича, радника мiнiстерства освiти у Вiднi, друкувались у столицi й поширювалися серед депутатiв рейхстагу, а також надсилались до Галичини.

У вiдозвi «До спiвгромадян!» (весна 1848 р.) пiдкреслено: «Ми живемо у вiдповiдальну епоху. Кожна нацiя поступае вперед. Чи ж при цьому мала б залишитися у забуттi лише крайньо упослiджена руська нацiя в Галичинi? Нi! Щаслива година вибила вже i для галицьких русинiв. Натхненнi новим життям, вони також прагнуть руху вперед, пiдняття iз занепаду, i чинити перешкоди цьому може тiльки ворог поступу. Але iхнi тенденцii не обмежуються виключно тiльки до iх власноi нацiональностi. Вони визнають рiвноправнiсть iнших нацiональностей, хочуть зберегти спокiй, порядок i силу законiв та прагнуть сучасних реформ у дорозi права».

Водночас доброзичливий був тон вiдозви «Русини до своiх нiмецьких спiвгромадян»: «Руська нацiя не прагне порушувати прав iнших. Тому не турбуйтесь, русини не заподiють вам нiякоi кривди. Нацiя пожертвуе всiм, щоб захистити i змiцнити свою нацiональнiсть. Але в той же час вона оголошуе недоторканнiсть кожноi нацiональностi. Тому ви, нiмецькi брати, якi живете поруч з нами, не маете чого боятися за свою нацiональнiсть. Невибаглива руська нацiя вважае своiм покликанням плекати високу iдею народного життя, яку придушувала дотеперiшня безжалiсна полiтика правителiв. Остання декларувала рiвнiсть людей, але не могла пiднятися до рiвностi нацiй. Рiвнiсть релiгiй вона врештi-решт збагнула, але рiвностi нацiональностей не змогла зрозумiти. Руська нацiя ось визнае себе прихильницею новоi народноi полiтики, яка поряд з рiвнiстю громадян i релiгiй вiдстоюе також рiвнiсть нацiй i нацiональностей. Тому ви, нiмецькi спiвгромадяни, будьте спокiйнi за свою релiгiю, мову i нацiональнiсть. Русини не бажають вважатися великими за рахунок пригноблення громадян iншого племенi. Вони не хочуть перетворювати однi нацiональностi на поживу для iнших. Вони не хочуть пiднiмати свою мову до рiвня винятково привiлейованоi у спiльнiй державi. Навпаки, iхнiм девiзом е свобода, рiвнiсть i братерство всiх нацiй, усiх нацiональностей, усiх мов. Тому, нiмецькi спiвгромадяни, подайте нам руку для здiйснення цiеi гуманноi iдеi. Наша мета – право. Правом ми будемо керуватися у своiх заходах, правом для нас i для усiх наших спiвгромадян.»

У такому самому дусi були складенi численнi статтi на цю тему, якi з iнiцiативи Головноi Руськоi Ради надсилалися до европейськоi преси. Офiцiйнi заяви украiнськоi сторони про толерантне ставлення до нацiональних меншин та здiйснювана в iх дусi полiтика знайшли розумiння i сприятливий вiдгук серед певноi частини нiмецьких поселенцiв Галичини, стимулюючи iх до пiдтримки украiнського руху (участь нiмецьких мешканцiв Львова у пiдписаннi петицii з вимогою подiлу Галичини, iхнi висловлювання за створення украiнськоi нацiональноi гвардii у Львовi, служба на офiцерських посадах у новоствореному батальйонi гiрських стрiльцiв i т. iн.). Представники еврейськоi громади Львова прихильно сприйняли формування украiнського батальйону гiрських стрiльцiв, взявши участь у забезпеченнi його вiйськовим одностроем. Завдяки публiкацiям у пресi мала змогу вислухати другу (украiнську) сторону i громадськiсть усiеi Австрii та Європи i таким чином дiстати об’ективнiшу iнформацiю про суть украiнського питання, а тому вона бiльше зацiкавилася украiнцями – про них бiльше почала писати европейська перiодична преса.



Вiзiя Вiдня. Загроза втрати нацiональноi iдентичностi в разi перемоги польськоi сторони i потреба мати реальну опору в прагненнях до нацiонального самоствердження стимулювали лояльнiсть украiнського руху щодо Австрiйськоi конституцiйноi монархii, яка, у свою ж чергу, була зацiкавлена в пiдтримцi украiнцiв перед небезпекою втратити цей край i тому також iшла iм на певнi поступки. Проте урядовi кола, йдучи на вимушенi поступки украiнцям з мовно-культурних питань, все ж не брали на себе зобов’язань з важливих полiтичних питань, зокрема щодо подiлу Галичини чи формування украiнськоi нацiональноi гвардii. Формування украiнськоi нацiональноi гвардii у Львовi, як i в iнших мiстах та селах Схiдноi Галичини, було заборонено. Не знайшов пiдтримки i проект подiлу Галичини на двi провiнцii, який виник в урядових колах ще у 1846 р. пiсля приеднання до Галичини так званоi Кракiвськоi республiки i жваво обговорювався у верхах. Автором цього проекту був Рудольф Стадiон, надвiрний комiсар для Галичини, який 5 жовтня 1846 р. подав вiдповiднi пропозицii цiсаревi Фердинанду. Пiдтриманий Надвiрною канцелярiею, вiн одержав 27 лютого 1847 р. його принципове схвалення. Пiсля узгодження у вищих iнстанцiях мав бути визначений термiн його реалiзацii. Тим часом надiйшов 1848 рiк, який ще бiльше актуалiзував проблему. Генерал-губернатор Франц Стадiон реанiмував цей проект, сподiваючись використати його як засiб знешкодження польських самостiйницьких аспiрацiй та вiдвернення загрози втрати Галичини Габсбургами. На початку травня 1848 р. вiн звернувся через довiрену особу iз запитом до уряду про його готовнiсть до якнайшвидшого проведення намiченого подiлу краю на двi губернii: схiдну (руську) i захiдну, населену переважно поляками i нiмцями, у випадку схвалення цiеi iдеi цiсарем. Згодом вiн ще декiлька разiв у своiх рапортах повертався до цiеi теми. Його пропозицii зацiкавлено обговорювалися на засiданнях ради мiнiстрiв 11, 17, 30 травня, 8 червня, внаслiдок чого 11 червня уряд Ф. Пiллерсдорфа прийняв ухвалу про подiл краю з 1 серпня 1848 р. на двi провiнцii, хоч проти iдеi подiлу виступив надвiрний радник, а згодом перший поляк-губернатор Галичини Вацлав Залеський. 17 червня 1848 р. ухвалу уряду апробував цiсар Фердинанд. Інформацiя про зацiкавлений розгляд в урядових колах питання подiлу краю i перспективу його позитивного вирiшення мусила просочуватись зi столицi i досягти Львова. Цим, очевидно, можна пояснити жваву петицiйну кампанiю, яку розгорнула Головна Руська Рада у другiй половинi 1848 i на початку 1849 рр. Та пiсля вiдставки уряду Ф. Пiллерсдорфа i сформування уряду А. Добльгофа на початку липня 1848 р. питання подiлу Галичини у владних структурах було зняте з порядку денного. Очевидно, до цього спричинилися протести Центральноi Ради Народовоi, «Руського Собору», Товариства дiдичiв, надiсланi до Вiдня, та закулiснi маневри польських депутатiв парламенту, а також окремих шляхтичiв. Зокрема вiдомо, що висланий до Вiдня А. Голуховським шляхтич К. Стадницький пiд час зустрiчi наприкiнцi липня 1848 р. з А. Добльгофом обговорював проблему подiлу Галичини, планованого попереднiм урядом, й повiдомляв одного з членiв Центральноi Ради Народовоi про те, що прем’ер-мiнiстр справу подiлу здав до архiву (ad acta). У листi до Галицького губернаторства вiд 27 липня 1848 р. прем’ер-мiнiстр А. Добльгоф повiдомляв про те, що справа подiлу Галичини вiдкладаеться i дав таемну вказiвку робити все для того, щоб знешкодити агiтацiю за подiл краю на окремi провiнцii за етнiчною ознакою, мотивуючи це бажання припинити баламучення селян i сiяння розбрату мiж народностями, який веде до згубних наслiдкiв. Спiвзвучнiсть його мотивiв з аргументами польських опонентiв Головноi Руськоi Ради дае пiдстави дошукуватись в них iхнього джерела. Пiдтвердженням цього може бути заява впливового польського депутата вiденського парламенту i навiть деякий час його голови Францiшка Смольки в листi вiд 8 серпня 1848 р. про те, що «ми планованому подiловi Галичини, пiдписаному цiсарем 19 червня 1848 р. „brevi manu скрутили шию“». На початку вересня 1848 р. це пiдтвердив новопризначений губернатор В. Залеський, заявивши делегацii Центральноi Ради Народовоi у Краковi про те, що про подiл Галичини на двi губернii «не може бути й мови». Незабаром мотивацiю А. Добльгофа повторив новий прем’ер-мiнiстр Ф. Стадiон, який у листi вiд 26 квiтня 1849 р. рекомендував намiсниковi Агеноровi Голуховському схилити фактичного голову Головноi Руськоi Ради М. Куземського до припинення дискусii щодо подiлу Галичини. І справдi вiдтодi Головна Руська Рада цiеi справи бiльше вiдкрито не зачiпала.

До змiни пропозицii уряду щодо подiлу краю чимало спричинився вiце-президент губернаторства, а вiд сiчня 1849 р. намiсник Галичини А. Голуховський, який у листах до столицi вiд 12 червня та 13 i 27 липня 1848 р. наполягав на збереженнi неподiльностi краю пiд орудою генерал-губернатора, а погоджувався лише на створення двох губернських сенатiв: одного у Львовi, другого у Краковi. Якщо ця вимога про подiл була б задоволена, переконував вiн вищi iнстанцii у Вiднi, i «русини внаслiдок свого нацiонального розвитку при теперiшнiх iерархiчних вiдносинах змiцнилися б, в такому разi якщо не теперiшне, то, безумовно, майбутне поколiння звернулося б до спорiднених народiв, якi живуть пiд скипетром росiйським, з метою створення единого мiцного державного органiзму. Тодi руська частина Галичини при прогресi освiти i матерiальноi культури стала б вогнищем пiдступiв i заходiв, що мають на метi як злам iерархiчноi сили духiвництва, так i згадане вище об’еднання народiв. Коротше кажучи, могла б початись така ж боротьба за Русь, яка протягом багатьох рокiв з перервами, але з залiзною послiдовнiстю ведеться за вiдродження вiльноi i незалежноi Польщi». В остаточному пiдсумку, адмiнiстративний статус Галичини було збережено незмiнним.

І все ж, украiнський нацiональний рух перiоду «Весни народiв» – це важлива сторiнка в iсторii Галичини. Іван Франко, оцiнюючи його, слушно зазначав, що «розмах до правдивого, широкого i всестороннього нацiонального життя в тiм часi був дуже добрий, що пiзнiшим поколiнням майже на кожнiм кроцi приходиться нав’язувати до того, що вже було розпочато або бодай задумано в 1848 роцi».



Повстання 1–2 листопада. Кульмiнацiйним пунктом львiвськоi «Весни народiв» стало збройне повстання 1–2 листопада 1848 р., яке назрiвало протягом тривалого часу. Починаючи з лiта 1848 р. проурядовi сили в Галичинi, як i в усiй Австрii, змiцнюючи своi позицii, почали переходити в контрнаступ. У вiдповiдь на це присутнi у Львовi представники польського Демократичного товариства, вiдмовившись вiд спiвробiтництва з лiбералами з Центральноi Ради Народовоi, яка намагалася стримувати порив народних мас, розгорнули активну пропаганду серед мiськоi бiдноти, пiднiмаючи ii на боротьбу проти монархiчного режиму. Великi надii покладали демократи на нацiональну гвардiю, що на той час поповнилася за рахунок демократичних елементiв iз числа робiтникiв, ремiсникiв i студентськоi молодi.

Наприкiнцi жовтня атмосфера в мiстi стала надзвичайно напружена. Не минало дня без сутичок мiж урядовими вiйськами i нацiональною гвардiею. 1 листопада застосування вiйськом зброi проти натовпу стало сигналом до повстання. Пролунали заклики: «До зброi! На барикади!» Робiтники i ремiсники, якi зiбралися на Ринку, почали будувати барикади на вулицях Руськiй, Сербськiй, Галицькiй, Театральнiй, Домiнiканськiй, Кракiвськiй, Вiрменськiй, Собеського. Весь центр мiста опинився в руках повстанцiв, якi розбивали склади зi зброею та господарськими товарами, роздавали населенню рушницi, коси, шаблi, сокири, списи, залiзнi прути.

До повсталих приеднався Академiчний легiон, який вiдмовився пiдкорятися начальниковi нацiональноi гвардii. Приедналась до мiських низiв i частина нацiональноi гвардii. Вранцi 2 листопада мiж повстанцями i урядовим вiйськом вiдбулися збройнi сутички. На барикадах спiвали антиурядовi пiснi. На барикадi по вул. Вiрменськiй з’явився червоний прапор. Помiркованi та правi елементи Центральноi Ради Народовоi, керiвництво нацiональноi гвардii намагалися стримати порив повсталих, та iм це не вдалося.

О 10-й годинi ранку 2 листопада за наказом генерала Гаммерштайна почався варварський артилерiйський обстрiл мiста, який тривав двi з половиною години. Пiд час обстрiлу, за офiцiйними даними, було вбито 55 i поранено 75 осiб, переважно представникiв трудового населення i студентськоi молодi.

Обстрiл спричинив у мiстi численнi пожежi. Згорiли будинок унiверситету, унiверситетська бiблiотека, Старий театр, Технiчна академiя, ратуша. Втiм повстанцi не здавалися. Вони двiчi зривали з ратушi вивiшений керiвниками нацiональноi гвардii бiлий прапор – знак капiтуляцii, замiнюючи його червоним, i не покидали барикад. Але сили були нерiвнi. О 12 годинi повстанцi капiтулювали. З листопада в мiстi було проголошено надзвичайний стан. Чимало учасникiв повстання пiддано вiйськовому суду, нацiональна гвардiя розпущена, заборонено будь-якi збори, закрито всi перiодичнi видання, крiм урядових. Розпорядженням мiнiстерства внутрiшнiх справ вiд 6 грудня 1848 р. у Галичинi було скасовано всi демократичнi та робiтничi товариства i клуби, вiд 4 грудня 1848 р. введено суворi обмеження на видачу паспортiв робiтникам для в’iзду в межi Австрiйськоi iмперii. Бургомiстром мiста уряд призначив губернського радника Карла Гепфлiнгена. Мiський видiл, обраний у вереснi 1848 р. як вважалося, нелегально, був розпущений. Замiсть нього призначено 40 «мужiв довiр’я». Магiстрат iз згорiлоi ратушi перенесено спочатку до Англiйського готелю, а пiзнiше до двох кам’яниць в Ринку та Домiнiканського монастиря. Мiську службу охорони вiдтепер мало виконувати новостворене мiське староство (капiтанат). 10 сiчня 1849 р. надзвичайний стан було поширено на всю Галичину. На знак подяки за «вiдновлення порядку» львiвська мiська верхiвка пiднесла Гаммерштайну спецiальний адрес. Адрес лояльностi львiвськоi верхiвки було передано також для вручення урядовi. Придушення збройного повстання у Львовi вiщувало наближення кiнця «Весни народiв». Утiм, воно вже не могло зупинити становлення громадянського суспiльства у краю.

Феодосiй Стеблiй



© Ф. Стеблiй, 2016




Галицька автономiя (1861–1914): iнституцiйно-органiзацiйний розвиток та формування сфери повноважень


«Свобода й автономiя мусять нерозривно в’язатися з собою, а властиво автономiя мусить опиратися вповнi на основах горожаньськоi свободи».

    (Франко І. Свобода i автономiя. Зб. тв.: у 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т. 45. – С. 444.)

Потреба реформування органiв влади в Украiнi породжуе значний науковий iнтерес до вивчення iсторико-правових традицiй формування взаемовiдносин мiж державою та суспiльством, якi регiонально виникали на украiнських землях у ранньомодерний та модерний час. Особливу увагу привертае процес становлення системи органiв влади у Галичинi, який вiдбувався у контекстi пошуку управлiнських рiшень для подолання мiжнацiональних конфлiктiв у Австро-Угорщинi шляхом ii децентралiзацii. Галицький досвiд автономного повiтово-громадського самоврядування створив певнi соцiокультурнi передумови для повернення втрачених управлiнських традицiй та вiдновлення захiдноевропейських процедурних практик у сучаснiй Украiнi.

Серед вiтчизняних дослiдникiв вивченням функцiонування системи органiв влади в Галичинi займаються, насамперед, львiвськi науковцi. Аналiзуючи правовi засади дiяльностi окремих суб’ектiв влади, правники свою увагу зосереджують на особливостях формування апарату управлiння Галичиною, на структурi та дiяльностi галицького намiсництва[1 - Апарат управлiння Галичиною у складi Австро-Угорщини / [В. С. Кульчицький, І. Й. Бойко, О. І. Мiкула, І. Ю. Настасяк] / Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв: Трiада плюс, 2002.– 88 с.; Кульчицький В., Присташ Л. Галицьке намiсництво: структура i дiяльнiсть / Володимир Кульчицький, Лiдiя Присташ // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя юридична / Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 2003. – Вип. 38. – С. 90–95.; Моряк-Протопопова Х. Утворення, структура i дiяльнiсть Галицького намiсництва (1849–1918 рр.) / Христина Моряк-Протопопова // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя юридична / Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 2006. – Вип. 43. – С. 67–72.]. Історики ж здебiльшого концентруються на факторах вироблення крайовоi полiтики, яка здiйснювалася Галицьким сеймом[2 - Аркуша О. Галицький сейм: виборчi кампанii 1889 i 1895 рр. / Олена Аркуша / НАН Украiни, Ін-т украiнознавства iм. І. Крип’якевича. – Львiв: [б. в.], 1996. – 174 с.; Аркуша О. Украiнськi землi у складi Австрiйськоi (Австро-Угорськоi) iмперii (1772–1918). В кн.: Полiтична система для Украiни: iсторичний досвiд i виклики сучасностi / [О. Г. Аркуша, С. О. Бiла, В. Ф. Верстюк та iн.] – К.: Нiка-Центр, 2008. – 988 с.; Чорновол І. Украiнська фракцiя Галицького крайового сейму: 1861–1901 рр. (Нарис з iсторii украiнського парламентаризму) / Ігор Чорновол / НАН Украiни, Ін-т украiнознавства iм. І. Крип’якевича. – Львiв: [б. в.], 2002. – 288 с.], намiсниками[3 - Мудрий М. Галицькi намiсники в системi украiнсько-польських взаемин (1849–1914) / Мар’ян Мудрий // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя iсторична / Львiвський державний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 1998. – Вип. 33. – С. 91—101.] та Крайовою шкiльною радою[4 - Кошелева Н. Дiяльнiсть галицькоi крайовоi шкiльноi ради стосовно украiнськоi народноi освiти в 1873–1914 роках / Наталiя Кошелева // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя iсторична / Львiвський державний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 1999. – Вип. 34. – С. 269–276.], а також вивчають вплив дiяльностi цих суб’ектiв на динамiку та структуру мiжнацiональних вiдносин. Проте процес формування системи органiв влади в Галичинi вимагае наукового переосмислення з врахуванням положень сучасноi полiтичноi теорii, теорii державного управлiння та конституцiйно-правовоi теорii. Тому у цьому нарисi насамперед буде показано особливостi процесу автономiзацii Галичини, окреслено сферу повноважень галицькоi автономii, виокремлено етапи формування системи органiв влади.

Военнi поразки Австрiйськоi iмперii у вiйнах з Сардинським королiвством, Францiею та втрата Габсбургами частини пiвнiчноiталiйських територiй[5 - Йдеться про частину Ломбардii.] у 1859 р. загострили потребу модернiзацii взаемовiдносин мiж династiею та суспiльством, що започаткувало трансформацiю устрою вiд абсолютизму до лiберального конституцiоналiзму з одночасним системним вдосконаленням державного механiзму. Упродовж 1861–1914 рр. розвиток полiтичних органiв влади[6 - Полiтичнi органи влади, або крайовi полiтичнi органи влади (нiм. – Рolitische Beh?rde oder politische Landesbeh?rde) – спiльна назва для означення представницьких органiв (Vertretungsorgane) та органiв управлiння (Verwaltungsorgane), яка застосовувалася у зв’язку з вiдсутнiстю розмежування законодавчоi та виконавчоi гiлок влади в Австрiйськiй iмперii (Австро-Угорщинi).] в Галичинi еволюцiонував у кiлька етапiв, якi синхронiзувалися з основними вiхами формування полiтичноi системи Австрiйськоi iмперii (з 1867 р. Австро-Угорщини), як на центральному, так i та крайовому (локальному) рiвнi.

Перший етап (1861–1865) пов’язують з початком т. зв. «конституцiйноi ери», пiдвалини якоi заклали Жовтневий диплом вiд 20 жовтня 1860 р. та Лютневий патент вiд 28 лютого 1861 р. Лютнева конституцiя вiд 28 лютого 1861 р. створила передумови для вiдновлення представницьких органiв влади – крайових сеймiв (ландтагiв) та сформованоi iхнiми делегацiями Державноi ради. Частину австрiйського конституцiйного законодавства складали крайовi статути та крайовi виборчi ординацii (порядки) для окремих провiнцiй iмперii, у тому числi для Галичини. Йдеться про ерцгерцогства Нижню Австрiю, Верхню Австрiю, герцогство Зальцбург, князiвське графство Тiроль, край Форальберг, герцогства Штирiю, Каринтiю, Крайну, а також Примор’я (мiсто Трiест та прилеглу територiю, князiвське графство Гьорц i Градiска, маркграфство Істрiю), королiвства Далмацiю, Богемiю, маркграфство Моравiю, герцогство Верхню та Нижню Сiлезiю, королiвство Галичини та Володимирii разом з Великим кракiвським князiвством, герцогство Буковину, якi усi разом входили до австрiйськоi частини iмперii – Цислейтанii. Крайовий статут визначав склад, iнститути, органи та процедури iх формування, органiзацiю дiяльностi та сферу повноважень провiнцiйного ландтагу, якi, на загал, вiдповiдали загальноiмперським принципам, проте мали своi особливостi. Такi ж характеристики були притаманнi крайовим виборчим ординацiям. Зокрема, § 1, § 2 Крайового статуту для Галичини визначали, що провiнцiя вирiшуватиме краевi справи через крайове представництво – становий Сейм та Крайовий видiл (комiтет), якi очолював призначений iмператором крайовий маршалок. Згiдно § 3 Галицький сейм складався з 150 послiв, з них: 9 вiрилiстiв[7 - До вiрилiстiв за посадою зараховувалися архиепископи римо-католицького, греко-католицького та вiрменсько-католицького обрядiв зi Львова, епископи римо-католицького та греко-католицького обрядiв з Перемишля, епископи римо-католицького обряду з Тарнува та греко-католицького обряду з Станiславова, ректори унiверситетiв у Краковi та Львовi. До цього перелiку у законодавчому порядку в 1866 р. був включений римо-католицький епископ Кракова, або у випадку вакансii – адмiнiстратор епархii.] та 141 обраних послiв: вiд І курii великоi земельноi власностi – 44; вiд ІІ курii мiст та торгово-промислових палат – 23; вiд ІІІ курii сiльських громад – 74[8 - Die Verfassung der ?sterreichischen Monarchie, nebst zwei Beilagen vom 28. Februar 1861. Beilage II, o): Landes-Ordnung und Landtags-Wahlordnung f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien sammt dem Herzogthume Krakau // Reichsgesetzblatt f?r das Kaisertum ?sterreich (R. G. Bl.). – Jahrgang 1861. – St?ck IX. – Nr. 20. – S. 280–285.].

Крайовий видiл був означений як орган управлiння Галицьким сеймом та його виконавчий орган, що контролював обiг коштiв крайових фондiв (бюджету), Крайового iндемнiзацiйного фонду[9 - У 1853 р. у Галичинi було утворено Індемнiзацiйний фонд (Grundentlastungsfond) для здiйснення компенсацiйного вiдшкодування (iндемнiзацii) помiщикам за скасування феодальних повинностей за державний рахунок iз залученням коштiв крайового бюджету. У 1853 р. для забезпечення iндемнiзацii уряд запровадив додаток до прямого податку у розмiрi 8,75 %, який у 1854 р. сягав 11,5 %, у 1855 р. – 11,75 %, у 1856 р. – 14 %, у 1857 р. – 33 %. З метою покриття iндемнiзацiйного боргу у 1851 р. державою було видано облiгацii пiд заставу грунтiв пiдданих та краю, а першi виплати по них було здiйснено у 1858 р. Згодом держава ввела практику позик крайовому бюджету для покриття потреб iндемнiзацii, якi Галичина повинна була до 1908 р. повернути у державний бюджет.] та регулював використання крайового майна. Сейм мав право самостiйно запроваджувати додаток до державних податкiв у розмiрi не бiльше 10 % для наповнення крайового бюджету. Проте через господарську вiдсталiсть найбiльшоi за територiею схiдноi провiнцii iмперii, потребу швидкого розвитку ii iнфраструктурних галузей та утримання високозатратного апарату доходи не покривали видаткiв, що створювало перманентну кризу крайових фондiв. Щороку цей дефiцит компенсувався позиками з державного бюджету. В окремих випадках за рiшенням iмператора Державна рада надавала краю фiнансову допомогою для подолання наслiдкiв стихii чи неврожаю, розподiлом якоi займалося намiсництво, а також ухвалювала пiдвищення вищезазначеного проценту додатку до державних податкiв.

Компетенцiя Галицького сейму визначалась § 18 та мiстила дещо «розмите» формулювання, охоплюючи: «І. Всi розпорядження щодо: крайовоi культури; громадського будiвництва, яке ведеться за кошти крайового бюджету; благодiйних установ, якi дотуються з крайового бюджету; формування крайового бюджету та звiту щодо крайових податкiв та видаткiв; ІІ. Деталiзованi розпорядження[10 - Пiдзаконних нормативно-правових актiв.] на основi дiючих законiв щодо справ громад, церковних справ та шкiльництва, утримання вiйська; ІІІ. Іншi розпорядження, якi торкаються добробуту або потреб краю, що регламентуватимуться особливими розпорядженнями стосовно дiяльностi сейму»[11 - Die Verfassung der ?sterreichischen Monarchie, nebst zwei Beilagen vom 28. Februar 1861. Beilage II, o): Landes-Ordnung und Landtags-Wahlordnung f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien sammt dem Herzogthume Krakau // R. G. Bl. – Jahrgang 1861. – St?ck IX. – Nr. 20. – S. 282.].

Компетенцiя Сейму повнiстю дублювалася повноваженнями галицького намiсництва, якi 19 сiчня 1853 р. зазнали змiн на основi об’еднаноi реформи крайового адмiнiстративно-територiальною устрою та судоустрою. Зокрема, намiсництво визначалося найвищою структурною ланкою крайового управлiння, його компетенцiя поширювалася на усi справи полiтичного та полiцейського управлiння, справи вiросповiдань та освiти, торгiвлю та промисли, справи крайовоi культури та будiвництва, якi не пiдпадали пiд контроль крайових фiнансових органiв або iнших крайових iнституцiй. Першим галицьким намiсником був призначений представник польськоi шляхти Агенор Голуховский (старший) (1849–1859).

Згiдно крайового виборчого порядку для Галичини вiд 26 лютого 1861 р. намiсник визначався ключовою посадовою фiгурою, яка вiдповiдала за органiзацiю та проведення виборiв у краi. Призначення намiсником дати виборiв вiдбувалося пiсля оприлюднення iмператорського патенту про розпуск крайових представницьких органiв влади та оголошення нових виборiв, що було однiею з ознак дуалiзму органiзацii полiтичноi влади в Австрiйськiй iмперii. За розпорядженням намiсника у крайових газетах публiкувався розклад виборiв для всiх курiй, а у сiльських виборчих дiльницях – розвiшувались плакати вiдповiдного змiсту. Намiсник формував список виборцiв курii великоi земельноi власностi, який також оприлюднювався у пресi. Списки виборцiв у мiстах формувалися мiськими головами, а у повiтах – повiтовими головами. Повiтовий голова передавав вiйту список осiб сiльськоi громади, якi за рiвнем сплати податкiв могли обиратися до числа виборцiв, призначав виборчого комiсара, конкретизував мiсце та час проведення виборiв. Кiлькiсть виборцiв визначалася з розрахунку: 1 виборець – на 500 мешканцiв. У сiльських громадах вiдбувалося двоступеневе «усне»[12 - Наймасовiшi виборчi зловживання у Галичинi були пов’язанi з «усним» голосуванням на виборах до Галицького сейму, до повiтових та громадських рад. Члени виборчоi комiсii могли вписували у виборчi протоколи прiзвища та iмена кандидатiв несвiдомо з описками чи свiдомо з помилками, що створювало пiдстави для того, щоб внаслiдок процедури верифiкацii за рiшенням вiдповiдного представницького органу «небажаного» посла можна було позбавити його мандату.] голосування у два етапи: 1) правибори – коли правиборцi обирали виборцiв; 2) вибори – коли виборцi безпосередньо обирали послiв (депутатiв)[13 - Die Verfassung der ?sterreichischen Monarchie, nebst zwei Beilagen vom 28. Februar 1861. Beilage II, o): Landes-Ordnung und Landtags-Wahlordnung f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien sammt dem Herzogthume Krakau // R. G. Bl. – Jahrgang 1861. – St?ck IX. – Nr. 20. – S. 286–294.].

Намiсництво у Львовi та комiсiя намiсництва у Краковi ще номiнально залишались адмiнiстративно-територiально розмежованими, iм пiдпорядковувались окружнi та повiтовi органи виконавчоi влади. Уся провiнцiя дiлилась на 17 округiв (дистриктiв), якi охоплювали 176 повiтових управлiнь[14 - На Захiдну Галичину припадало 4 дистрикти, якi охоплювали 48 полiтичних повiтiв, а на Схiдну – 13, якi охоплювали 128 повiтiв.]. У цей час повiтовi управлiння територiально ще спiвпадали з межами судових повiтiв, якi належали до вiдокремлених Львiвського та Кракiвського судових округiв[15 - Verordnung der Minister des Innern, der Justiz und der Finanzen vom 19. J?nner 1853, womit die Allerh?chsten Entschlie?ungen ?ber die Einrichtung und Amtswirksamkeit der Bezirks?mter, Kreisbeh?rden und Statthaltereien, ?ber die Einrichtung der Gerichtsstellen und das Schema der systemisirten Gehalte und Di?ten-Classen, sowie ?ber die Ausf?hrung der Organisirung f?r die Kronl?nder Oesterreich ob und unter der Enns, B?hmen, M?hren, Schlesien, Galizien und Lodomerien mit Krakau, Bukowina, Salzburg, Tirol mit Vorarlberg, Steiermark, K?rnthen, Krain, G?rz, Gradiska und Istrien mit Triest, Dalmatien, Kroatien und Slawonien, Siebenb?rgen, die serbische Wojwodschaft mit dem Banate kundgemacht werden // R. G. Bl. – Jahrgang 1853. – IV St?ck. – Nr. 10. – (Allerh?chste Bestimmungen ?ber die Einrichtung und Amtswirksamkeit der Statthaltereien). – S. 91—100.]. 23 вересня 1865 р. подiл на дистрикти був лiквiдований, що започаткувало централiзацiю крайового управлiння та скорочення адмiнiстративного апарату в Галичинi.

Управлiнська система Австрiйськоi iмперii характеризувалася вiдсутнiстю розподiлу гiлок влади на законодавчу, виконавчу та судову, що породжувало нестабiльнiсть полiтичноi системи на центральному та крайовому рiвнях. Систему з середини помiтно дестабiлiзовували перманентнi мiжнацiональнi конфлiкти, якi водночас виступали рушiем реформування державного механiзму шляхом пошуку полiтичного балансу мiж центром та провiнцiями. Дублювання повноважень та нечiткий розподiл функцiй мiж законодавчим та виконавчими органами влади закладали суперечностi у дiяльнiсть iх суб’ектiв та породжували мiж ними компетенцiйнi конфлiкти. У цiй ситуацii центральним арбiтром на локальному рiвнi виступав iмперський уряд, якому безпосередньо пiдпорядковувалося галицьке намiсництво з усiею структурою повiтового управлiння. Через вiдсутнiсть чiтко виписаних у законодавствi процедур та повноважень управлiння Галичиною здiйснювалося державним мiнiстерством у «ручному режимi», що у пiдсумку провокувало опозицiйне налаштування польськоi аристократii.

Водночас уряд делегував до Галицького сейму свого уповноваженого – урядового комiсара, який на постiйнiй основi представляв тут полiтичну позицiю офiцiйного Вiдня, обгрунтовував законодавчi iнiцiативи уряду, оцiнював ухвали представницького органу на вiдповiднiсть до загальнодержавного законодавства, доповiдав мiнiстрам про полiтичнi настроi депутатського корпусу. Намагаючись впливати на дiяльнiсть Галицького сейму, урядовий комiсар дiяв злагоджено з намiсником чи генерал-губернатором, що забезпечувало дiевiсть створеного на локальному рiвнi механiзму «стримування та противаг». Перед набуттям статусу крайового закону всi ухвали Сейму повиннi були пройти експертну оцiнку у вiдповiдних мiнiстерствах та здобути санкцiю iмператора. Завдяки функцiонуванню такого механiзму офiцiйний Вiдень з полiтичних чи управлiнських мотивiв мiг заблокувати будь-який ухвалений Галицьким сеймом законопроект, що перманентно дратувало польську полiтичну елiту.

27 листопада 1865 р. до регламенту Галицького сейму був включений додаток з приводу його робочих мов. Крайовий маршалок вiв засiдання польською, на звернення украiнською мовою вiн мав вiдповiдати украiнською[16 - Упродовж трьох каденцiй Галицького сейму (1861–1873) крайовим маршалком був граф Леон Людвiк Сапега, який жодного разу не вiдповiв на звернення украiнських послiв iхньою мовою.]. Протоколи засiдань повиннi були друкуватися польською та украiнською мовами; для внескiв, iнтерпеляцiй та при iх обговореннi використовуватися польська та украiнська мови; всi ухвали Сейму виголошувалися польською мовою; пiд час третього читання Сейм голосував за польськомовний та украiномовний тексти ухвал, у разi висунення меншiстю застереження польський текст корегувався. Якщо до початку третього читання був вiдсутнiй украiномовний переклад ухвали, то це не можна було трактувати як перешкоду для голосування з приводу польськомовного тексту, проте наступного засiдання маршалок був зобов’язаний виголосити украiномовний текст[17 - Dodatek dо prow. regulaminu z dnia 27. listopada 1865 // Prowizoryczny regulamin dla Sejmu krajowego Krоlestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Ksiestwem Krakowskiem: przyjety prowizorycznie dnia 27. listopada 1865. – Lwоw: z drukarni W. Lozinskiego, 1877. – S. 27.]. При цьому польськомовнi ухвали вважалися автентичними, оскiльки лише вони представлялися до найвищоi санкцii, а нiмецькомовний текст вважався лише iх звичайним перекладом. Ця норма регламенту вперше закрiпила правила вживання украiнськоi мови у Галицькому сеймi, якi не вiдповiдали принципу рiвноправностi, а також вони часто порушувалися. На практицi стенограми засiдань Галицького сейму публiкувались у повному обсязi лише польською мовою, а виступи украiнських послiв – украiнською з латинськими лiтерами без врахування фонетичного правопису.

У 1861–1865 рр. Австрiйська iмперiя «згори» почала перетворюватися на федералiстичну державу, у якiй найлегiтимнiшими представницькими органами влади були становi ландтаги. Вони формували склад нижньоi палати Державноi ради – Палати панiв, яка у законотворчому вiдношеннi привалювала, що сприймалося нацiональними елiтами як порушення права справедливостi. Конституцiйний закон про iмперське представництво вiд 26 лютого 1861 р. розмежовував компетенцiю мiж Державною радою та усiма ландтагами унiфiковано. Дотримання представницькими органами влади вiдповiдних сфер компетенцiй контролював iмперський уряд шляхом самостiйного розроблення та подання на розгляд депутатiв власних законодавчих iнiцiатив, а також експертноi оцiнки вже ухвалених законопроектiв, що було передумовою представлення iх до санкцii iмператора. За умов розпуску чи бездiяльностi представницьких органiв влади уряд мав право тимчасово та обмежено виконувати законодавчi функцii. У полiтичнiй системi мiнiстерства залишалися найвпливовiшим гравцями, оскiльки iм ще й пiдпорядковувались крайовi управлiнськi вертикалi, якi реалiзовували виконавчу владу на мiсцях. У цiй ситуацii нацiональнi елiти, як наприклад, угорцi, поляки, чехи, iталiйцi, румуни, з метою збереження своеi «нацiонально-iсторичноi iндивiдуальностi» у федеративнiй державi з засиллям нiмецького управлiнського елементу прагнули розширити повноваження ландтагiв, обмежити втручання iмперського уряду у процес формування крайовоi полiтики, пiдпорядкувати намiсництва ландтагам. Полiтику уряду вони критикували за надмiрну централiзацiю влади та вимагали, навпаки, децентралiзацii у формi деволюцii, тобто передачi повноважень з центру на крайовий рiвень для самостiйного вирiшення питань внутрiшнього самоуправлiння. Отже, на першому етапi (1861–1865) Галицьку автономiю, за визначенням, можна охарактеризувати, як територiальну автономiю полiтичного (державного, законодавчого) типу, яка охоплювала рiзнорiднi територii – Галичину та Кракiв або ж Галичину, Кракiв та Захiдну Галичину. До 1866 р. у австрiйському законодавствi термiн «Галичина» (нiм. – Galizien) вживався для означення територii Королiвства Галичини та Володимирii (Схiдноi Галичини), а Кракiв – для Великого Кракiвського герцогства (Захiдноi Галичини). Або в окремих випадках деталiзовано: Захiдна Галичина – для польських територiй, приеднаних на рубежi XVIII – ХІХ ст., т. зв. Новоi Галичини (дистрикти Вадовiце, Тарнув, Сонч), а Кракiв – для Кракiвського князiвства, приеднаного 1846 р., тобто частини iсторичноi Малопольщi. Пiсля територiально-адмiнiстративних змiн 1866 р. термiн «Галичина» уже вживався для означення усiеi австрiйськоi провiнцii – Королiвства Галичини та Володимирii разом з Великим кракiвським князiвством, князiвствами Затор та Аушвiтц. До розпаду iмперii в полiтико-правовому обiгу перебували термiни «Захiдна Галичина» для означення Великого кракiвського князiвства, князiвств Затор та Аушвiтц, а також «Схiдна Галичина» – для iсторичноi Галичини, – територii колишнього Галицько-Волинського князiвства чи воеводств Руського та Белзького у складi Речi посполитоi.

Другий етап (1866–1873) розвитку органiв управлiння був пов’язаний з початком територiальноi децентралiзацii системи державного управлiння в Австрiйськiй iмперii. Цей процес був продиктований потребою виходу iз затяжноi полiтичноi кризи шляхом вiдновлення дiяльностi крайових представницьких органiв влади[18 - У 1863–1864 рр. з метою протидii розгортанню чеського протестного руху були розпущенi ландтаги у Богемii та Моравii, а в Транслейтанii – Угорський, Хорвато-Славонський, Семигородський ландтаги iз запровадженням стану облоги, а також – через антидержавнi виступи iталiйцiв ландтаги в Тiролi, Трiестi, Далмацii. У 1864 р. у Галичинi була припинена дiяльнiсть Сейму та оголошено стан облоги через пiдтримку поляками Сiчневого повстання 1863 р. у Конгресовiй Польщi.], якi майже два роки не функцiонували через бойкот, спричинений незалежницькими прагненнями т. зв. «iсторичних нацiй». Патент вiд 20 вересня 1865 р. анонсував змiну положень Лютневоi конституцii 1861 р., оскiльки здiйснювана до цього централiзацiя виявилась «непрактичною», бо вона вiдбувалась без врахування iснуючих нацiональних потреб, «обгрунтованих iсторичними традицiями»[19 - Kaiserisches Patent vom 20. September 1865, womit die Wirksamkeit des durch das Kaiserliche Patent vom 26. Februar 1861 kundgemachten Grundsatzes ?ber die Reichsvertretung sistiert wird // R. G. Bl. – Jahrgang 1865. – St?ck XXV. – Nr. 89. – S. 303–304.]. План офiцiйного Вiдня полягав у остаточному «виокремленнi» Транслейтанii, який мав реалiзовуватись у поеднаннi з подальшою автономiзацiею Галичини в межах Цислейтанii. Така трансформацiя у системi iмперського управлiння здiйснювалася на основi австро-угорськоi дуалiстичноi угоди та у формi певних «полiтичних концесiй», якi надавались галицьким полякам.

Поразка Австрiйськоi iмперii у Нiмецькiй вiйнi та втрата Габсбургами Ломбардо-Венецiйського королiвства у 1866 р. значно активiзували нацiональнi рухи. За напруженоi суспiльно-полiтичноi ситуацii у липнi 1866 р. розпочалось у Вiднi активне обговорення вимоги галицьких полякiв щодо лiквiдацii посади вiйськового генерал-губернатора та вiдновлення намiсництва на чолi з поляком. Зокрема, полiтика генерал-губернаторства у Львовi асоцiювалася у полякiв з «австрiйською тиранiею», яка була наслiдком запровадженого у лютому 1864 р. – квiтнi 1865 р. стану облоги Галичини. Санацiйнi заходи державних та крайових органiв влади проявлялися в обмеженнi конституцiйних свобод громадян та масових арештах учасникiв акцiй протесту.

Намагаючись вiдновити полiтичну спiвпрацю державного апарату з польською елiтою, Франц Йосиф І 20 вересня 1866 р. удруге призначив намiсником А. Голуховского, що започаткувало процес полонiзацii крайового полiтичного управлiння. 10 червня 1866 р. найвищоi санкцii удостоiвся крайовий закон про оприлюднення крайових законiв, рiшень крайового сейму та розпоряджень Крайового видiлу, за яким усi нормативно-правовi акти у Галичинi повиннi були публiкуватись лише «польською, як автентичною мовою, далi – руською, а за потребою – у нiмецькомовному перекладi»[20 - Gesetz vom 10. Juni 1866 ?ber die Kundmachung der Landesgesetze, der Landtagsbeschl?sse und den Verordnungen des Landesausschu?es // Landesgesetz und Verordnungsblatt f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau (L. G. Bl.). – Jahrgang 1866. – St?ck VIII. – Nr. 13. – S. 52.]. Такi кроки офiцiйного Вiдня спонукали галицьких полякiв остаточно вiдмовитися вiд абститентноi етнополiтичноi поведiнки та перейти до реалiзацii прагматично-утилiтарноi полiтики авторства А. Голуховского. Крах полiтики А. Голуховского наступив у зв’язку з ухваленням Сеймом Галицькоi резолюцii вiд 24 вересня 1868 р., у якiй вiдобразилася польська полiтична iдея щодо реалiзацii галицького субдуалiзму. Внаслiдок цього А. Голуховский був змушений пiти у вiдставку. У 1868–1871 рр. функцii намiсника виконував вiцепрезидент намiсництва Людвiг Поссiнгер фон Хоборский. У 1871 р. А. Голуховский утрете був призначений на цю посаду; пiсля нього ii обiймали лише представники польськоi шляхти (за винятком польського iсторика та громадсько-полiтичного дiяча Мiхала Бобжиньского (1908–1913)).

Оголошена децентралiзацiя мала здiйснюватись «згори» у формi подальшоi автономiзацii провiнцiй. Водночас, сiльськi та мiськi громади, якi з ранньомодерного часу на мiсцевому рiвнi вже iснували як самоорганiзованi одиницi з певними привiлеями, у 1866 р. одержали автономiю громадського самоврядування. Тому в Галичинi, як в iнших провiнцiях, реалiзувався мунiципальний дуалiзм, коли австрiйська державнiсть сформувала органи влади на крайовому та повiтовому рiвнях «згори», а органи мiсцевого самоврядування (громади) були самоутворенi «знизу», як продукт суспiльноi самоорганiзацii населення. З метою збереження становостi управлiння галицькi крайовi закони про органiзацiю громад та статут громад, громадський виборчий порядок вiд 12 серпня 1866 р., а також про повiтове представництво та повiтовий виборчий порядок вiд 12 серпня 1866 р. забезпечили домiнування польських землевласникiв у громадських та повiтових радах, а також гарантували прийняття ними рiшень в iнтересах польськоi шляхти[21 - Gesetz vom 12. August 1866 ?ber die Einrichtung der Gemeinde und ?ber die Gemeindeordnung // Landesgesetz und Verordnungsblatt f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau. – Jahrgang 1866. St?ck XI. – Nr. 19. – S. 59—102.; Gesetz vom 12. August 1866 ?ber die Bezirksvertretung und ?ber die Bezirkswahlordnung // L. G. Bl. – Jahrgang 1866. – St?ck XI. – Nr. 21. – S. 108–130.]. Такий пiдхiд набував особливого управлiнського сенсу для полякiв-землевласникiв у Схiднiй Галичинi, де сiльськi громади сформувало украiнське автохтонне населення (звiсно, окрiм нiмецьких колонiй).

За законом про органiзацiю включених до складу сiльських громад помiщицьких територiй вiд 12 серпня 1866 р. дiдич одержав право виконувати функцii старости громади, або делегувати цi повноваження своiй довiренiй особi. Також вiн вiдповiдав за здiйснення полiцейського нагляду в громадi, що ставило останню пiд його повний контроль[22 - Gesetz vom 12. August 1866 ?ber die Einrichtung der Gutsgebiete bei der Gemeindeordnung // L. G. Bl. – Jahrgang 1866. – St?ck XI. – Nr. 20. – S. 103–107.]. 20 вересня 1866 р. вступила в силу низка змiн до крайового виборчого порядку вiд 26 лютого 1861 р. щодо розширення виборчих та представницьких прав землевласникiв, спiввласникiв помiщицьких землеволодiнь, а також закон про проведення повторних виборiв. У пiдсумку органи мiсцевого самоврядування у Галичинi так i не здобули задекларованоi офiцiйним Вiднем функцiональноi автономii.

На основi рiшення iмператора про розмежування полiтичноi та судовоi влади вiд 14 грудня 1866 р. повнота управлiнських функцiй у краi з 28 лютого 1867 р. передавалася галицькому намiсництву у Львовi, що було частково продиктовано потребою зменшення видаткiв на утримання апарату. Комiсiя намiсництва у Краковi та 176 повiтових управлiнь пiдпали пiд реорганiзацiю, внаслiдок чого було створено 74 повiтових управлiнь з новими територiальними межами. Ця адмiнiстративно-територiальна реформа остаточно знищила управлiнське розмежування мiж Захiдною та Схiдною Галичиною, хоча аж до розпаду iмперii воно ще збереглося у системi крайового судоустрою. Компетенцiйнi преференцii надавалися старостi Кракiвського повiту, якому присвоювався ранг надвiрного радника, та головам повiтiв у Львовi, Тарновi, Перемишлi, Станиславовi та Бродах, якi пiдвищувалися до рангу радникiв намiсництва[23 - Verordnung des Staatsministeriums vom 23. J?nner 1867 ?ber die Reform der politischen Verwaltung in den K?nigreichen Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogthume Krakau und den Herzogth?mern Auschwitz und Zator // R. G. Bl. – Jahrgang 1867. – IХ St?ck. – Nr. 17. – S. 35–36.].

За пiвроку до здiйснення вищезгаданоi реформи мiсту Кракову було надано особливий автономний статус. 1 квiтня 1866 р. iмператор санкцiонував «Тимчасовий статут для громади королiвського мiста Кракiв», у якому закрiплювалися символи мiста, право своiни[24 - Право своiни (нiм. – Heimatsrecht) визначало правовий статус певноi особи з огляду на ii приналежнiсть до певноi громади за фактом народження або проживання, тобто правове вiдношення до ii «малоi» батькiвщини. Правове вiдношення особи до «великоi» батькiвщини – Австрiйськоi iмперii – регулювалось правом громадянства (нiм. – B?rgersrecht).] для мiщан, польська мова дiловодства; визначалися повноваження громадськоi ради, яка нараховувала 60 осiб, порядок ii виборiв за цензово-курiальним модусом. Головою громади був президент мiста, який очолював громадську раду та ii виконавчий орган – магiстрат, а також мiську полiцiю. Його посада була виборною, проте передбачала затвердження iмператором. Президент мiста та громадська рада пiдпорядковувалися безпосередньо Крайовому видiлу та Сейму, проте контроль за iх дiяльнiстю здiйснювали уряд та намiсництво. Мiсто одержало право формувати власний бюджет та самостiйно ухвалювати додаток до прямих податкiв у розмiрi до 10 % або непрямих податкiв – до 25 %. Окремо регулювалися вiдносини мiж мiськими органами влади та християнською, iзраiлiтською[25 - В Австрiйськiй iмперii (Австро-Угорщинi) термiн «iзраiлiти» офiцiйно використовувався для означення еврейського населення.] спiльнотами[26 - Provisorisches Gemeinde-Statut f?r k?nigliche Stadt Krakau // L. G. Bl. – Jahrgang 1866. – St?ck III. – Nr. 7. – S. 10–42.]. 14 березня 1867 р. були також внесенi змiни до громадського виборчого порядку у Бродах, за якими не менше половини мiсць у мiськiй радi мало належати християнам[27 - Gesetz vom 14. M?rz 1867, womit f?r die Stadt Brody die §§. 13 und 28 der Gemeinde-Wahlordnung vom 12. August 1866 abge?ndert werden // L. G. Bl. – Jahrgang 1867. – St?ck IІ. – Nr. 8. – S. 12.], хоча 2/3 населення мiста складали iзраiлiти.

Досягнувши полiтичного консенсусу з угорцями, Франц Йосиф І 2 сiчня 1867 р. видав патент про початок конституцiйних перетворень у руслi австро-угорського дуалiзму. Фактично за цим документом вiдбулося повне перезавантаження полiтичноi системи: оголошувалися розпуск усiх ландтагiв пiд приводом завершення 6-рiчного термiну iх каденцii та призначалися черговi вибори, а також обгрунтовувалась потреба безумовного скликання Державноi ради для обговорення та прийняття змiн до конституцii[28 - Kaiserisches Patent vom 2. J?nner 1867, giltig f?r B?hmen, Dalmatien, Galizien und Lodomerien mit Krakau, ?sterreich unter und ob der Enns, Salzburg, Steiermark, K?rnten, Krain, Bukowina, M?hren, Schleisien, Tirol, Voralberg, Istrien, G?rz und Gradiska und Triest mit seinem Gebiete // R. G. Bl. – Jahrgang 1867. – St?ck I. – Nr. 1. – S. 1–3.].

У цiй ситуацii офiцiйний Вiдень був змушений йти на поступки галицьким полякам, щоб пiд час конституцiйних перетворень здобути iхню пiдтримку та забезпечити безумовну участь Галицькоi делегацii у Державнiй радi. Перед черговими виборами у виборчий модус до Галицького сейму закладалися положення, якi з одного боку упривiлейовували галицьку шляхту та мiщанство, а, з iншого, – суттево обмежували виборчi права селян. 16 сiчня 1867 р. найвищу санкцiю здобули змiни § 11, § 13 крайового виборчого порядку вiд 26 лютого 1861 р., згiдно яких у ІІ курii мiських громад запроваджувались прямi одноступеневi вибори. Активне та пасивне виборче право визнавалось для заможних мiщан, якi входили до 2/3 списку найбiльших платникiв податкiв з врахуванням положень § 17 крайовоi ординацii. Водночас виборче право додатково надавалось певнiй категорii виборцiв, якi допускалися до виборiв у громадськi ради мiст згiдно виборчого порядку для громадських рад вiд 12 серпня 1866 р. Це положення суттево збiльшило кiлькiсть виборцiв у мiськiй курii та забезпечило тут шляхтi додатковий голос.

У ІІІ курii сiльських громад зберiгалося двоступеневе голосування. Активне виборче право тут належало тим правиборцям, якi входили до 2/3 списку найбiльших платникiв податкiв, а пасивне – для всiх чоловiкiв, якi досягли 30 рiчного вiку, та сплачували будь-якi податки. До кола правиборцiв зараховувалися також особи, якi володiли виборчим правом згiдно виборчого порядку для громадських рад вiд 12 серпня 1866 р. Це означало, що у ІІІ курii, як i у ІІ курii, шляхта також одержала право додаткового голосу[29 - Gesetz vom 16. J?nner 1867, womit die §§. 11 und 13 der Landtagswahlordnung abge?ndert werden // L. G. Bl. – Jahrgang 1867. – St?ck II. – Nr. 4. – S. 7–8.]. Запровадження прямих виборiв у ІІ курii було покликане збiльшити спiввiдношення 1 мандату до кiлькостi голосуючих мiщан, щоб хоч якось зрiвноважити розподiл виборцiв мiж курiями. Водночас сiльськi громади залишались найневiдповiднiше представленими за вищезгаданим критерiем, що порушувало принцип рiвностi iх представництва та репрезентативнiсть голосування.

Започатковуючи надання галицьким полякам т. зв. «освiтнiх концесiй», Франц Йосиф І 25 лютого 1867 р. погодився на часткову полонiзацiю правничого факультету Львiвського унiверситету[30 - Центральний державний iсторичний архiв Украiни у м. Львовi (далi – ЦДІА Украiни у м. Львовi). – Ф. 146 (Галицьке намiсництво, м. Львiв). – Оп. 4. – Спр. 2037. – Арк. 27–28.]. Пiсля його коронацii 8 червня 1867 р. короною Св. Стефана у Будапештi найвищу санкцiю 22 червня 1867 р. здобув скандальний крайовий закон про мову викладання у народних та середнiх школах Галичини. Замiсть нiмецькоi мови у середнiх школах повсюдно запроваджувалась польська. Украiнська мова викладання зберiгалася лише у «2,5» школах – у 4-х нижчих класах вищоi Академiчноi гiмназii у Львовi[31 - Водночас у 4-х вищих класах вищоi Академiчноi гiмназii у Львовi запроваджувалась польська мова викладання.], у Другiй украiнськiй гiмназii у Львовi та нижчiй Реальнiй гiмназii у Бродах[32 - Gesetz vom 22. Juni 1867, betreffend die Unterrichtssprache in den Volks- und Mittelschulen im K?nigreiche Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau // L. G. Bl. – Jahrgang 1867. – St?ck V. – Nr. 13. – S. 21–23.]. З 22 червня 1867 р. польська запроваджувалась також у еврейськi середнi школи[33 - Verordnung des galizischen Landesschulrates vom 22. Juni 1867 Zl. 1224, womit das Gesetz ?ber die Unterrichtssprache in den israelitischen Schulen durchgef?hrt wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1867. – St?ck V. – Nr. 12. – S. 17–18.]. Оскiльки рiшення про вiдкриття нових державних шкiл або iх утраквiзацii ухвалював Галицький сейм, де панувало засилля польськоi бiльшостi, то украiнцi були змушенi самостiйно органiзувати просвiтницьку дiяльнiсть серед населення за посередництвом вiдповiдних товариств.

Довершуючи наданi полякам «освiтнi концесii», Франц Йосиф І 25 червня 1867 р. санкцiонував закон про Крайову шкiльну раду, яка з початком своеi дiяльностi 24 сiчня 1868 р. перетворилася на потужний iнструмент полонiзацiйноi полiтики у Галичинi[34 - Kundmachung der k. k. Statthalterei vom 6. Juli 1867 Z. 5306 Pr., betreffend die Einsetzung eines Landesschulrates f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau; Organisations-Regulativ, betreffend die Einsetzung eines Landesschulrates im K?nigreiche Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau // L. G. Bl. – Jahrgang 1867. – St?ck IV. – Nr. 12. – S. 18–19.]. Крайова шкiльна рада була виведена iз структури галицького намiсництва та надiлена безпрецедентно надширокими повноваженнями у порiвняннi з подiбними iнституцiями iнших провiнцiй Цислейтанii. Водночас вона була колегiальним органом та формувалася з керiвництва намiсництва, представникiв Крайового видiлу, вищого духовенства римо-католицького, греко-католицького та вiрменсько-католицького обрядiв, педагогiчного середовища, делегатiв вiд магiстратiв Кракова та Львова, iменованих iмператором осiб. Монополiзуючи управлiння народним та середнiм шкiльництвом у Галичинi, вона безпосередньо пiдпорядковувалася мiнiстерству вiросповiдань та освiти.

5 листопада 1868 р. Крайова шкiльна рада запровадила польську мову у свое внутрiшне дiловодство, а також у дiловодство всiх пiдпорядкованих iй структур – служб, органiв, закладiв[35 - Kundmachung des galizischen Schulrates vom 5. November 1868 Z. 8883 L. S. R., Betreff des Gebrauchs der polnischen Sprache in Angelegenheiten des Schulwesens // L. G. Bl. – Jahrgang 1868. – St?ck XI. – Nr. 24. – S. 39.]. З метою розбудови ii управлiнськоi iнфраструктури 2 травня 1873 р. створювались шкiльнi повiтовi та територiальнi ради, вiдповiдно – шкiльнi повiти та шкiльнi громади, а також територiальнi шкiльнi фонди для утримання публiчних шкiл. До цих фондiв надходило 12 % податкiв, сплачених громадами, та 4 % – помiщицькими землеволодiннями. Шкiльнi громади одержали право засновувати народнi школи за наявностi не менше, нiж 40 потенцiйних учнiв[36 - Gesetz vom 2. Mai 1873 ?ber die Errichtung und Erhaltung der ?ffentlichen Volksschulen und ?ber die Verpflichtung zum Schulbesuche // L. G. Bl. – Jahrgang 1973. – St?ck XXVIII. – Nr. 250. – S. 181–192.].

На вимогу громадськостi змiни до Лютневоi конституцii 1861 р. обговорювались у Державнiй радi та закрiплювались у 6-ти конституцiйних законах вiд 21 грудня 1867 р., що вперше яскраво засвiдчило публiчнiсть полiтичного процесу. Йдеться про конституцiйнi закони: про державне представництво, про спiльнi справи усiх провiнцiй Австро-Угорщини та спосiб iх трактування, про загальнi права громадян держави, про судову владу, про запровадження державного суду, про здiйснення урядовоi та виконавчоi влади. Конституцiйнi змiни створили необхiднiсть подальшого вдосконалення державного механiзму, у тому числi й на локальному рiвнi. Вiдповiдно до конституцiйних законiв про судову владу, про запровадження державного суду вiд 21 грудня 1867 р. створювалась незалежна судова гiлка влади, яка охоплювала судочинство та судоустрiй. Конституцiйний закон про здiйснення урядовоi та виконавчоi влади вiд 21 грудня 1867 р. передбачав створення стрункоi виконавчоi вертикалi та запроваджував особисту полiтичну вiдповiдальнiсть iмператора, чиновникiв та службовцiв перед суспiльством.

Змiни до конституцiйного закону про державне представництво вiд 26 лютого 1861 р. остаточно роздiлили повноваження крайових ландтагiв та Державноi ради, визнавши за останньою такi справи: ратифiкацiю мiждержавних та торгових договорiв, регулювання вiйськовоi повинностi, ухвалення державного бюджету, а також податкiв, зборiв та реструктуризацii державного боргу, реалiзацiю полiтики у грошовiй, монетарнiй сферах та в обiгу цiнних паперiв, охорона здоров’я та тваринництва, визнання для осiб прав громадянства та своiни, запровадження паспортизацii населення та окремоi полiцii у справах iноземцiв, регулювання мiжконфесiйних стосункiв, права на створення товариств, проведення зборiв, свободи преси та захисту власностi духовних осiб, освiтнiх справ стосовно народних, середнiх шкiл та вищих навчальних закладiв, законодавства у серi адмiнiстративноi та кримiнальноi юстицii, цивiльних прав, органiзацii органiв судовоi та адмiнiстративноi влади, виконання конституцiйних законiв, законодавства щодо взаемовiдносин мiж окремими провiнцiями, спiльного законодавства з краями Угорськоi корони. Таким чином, повноваження крайових ландтагiв значно урiзувалися, а компетенцiйнi преференцii надавалися Державнiй радi, як представницькому органу усiх провiнцiй Цислейтанii[37 - Gesetz vom 21 Dezember 1867, wodurch der § 13 des Grundgesetzes ?ber die Reichsvertretung vom 26. Februar 1861 abge?ndert wird // Reichsgesetzblatt f?r das Kaisertum ?sterreich. – Jahrgang 1867. – St?ck LXI. – Nr. 141. S. 389–394.].

Конституцiйний закон про загальнi права громадян держави вiд 21 грудня 1867 р. гарантував рiвнiсть усiх перед законом, особисту свободу, захист приватноi власностi та недоторканностi житла, право громадян звертатися з петицiями, таемницю листування, свободу вiросповiдань та совiстi, право на освiту та професiю, свободу науки та ii вчення. Ст. 19 забезпечувала нацiональнi права: «Усi народи держави е рiвноправними, i кожен народ мае невiд’емне право на збереження та розвиток своеi нацiональностi та мови. Держава визнае рiвноправнiсть усiх крайових мов у шкiльництвi, управлiннi та громадянському життi. У провiнцiях, де проживають багато народiв, державнi освiтнi заклади органiзовуються так, щоб забезпечити кожному з цих народiв необхiднi засоби для навчання рiдною мовою без застосування примусу для вивчення другоi крайовоi мови для кожного з цих народiв»[38 - Staatsgrundgesetz ?ber die allgemeinen Rechte der Staatsb?rger f?r die im Reichsrathe vertretenen K?nigreiche und L?nder // Reichsgesetzblatt f?r das Kaisertum ?sterreich. – Jahrgang 1867. – St?ck LXI. – Nr. 142. S. 394–396.]. Змiст цiеi статтi суперечив крайовому закону про мову викладання у народних та середнiх школах Галичини вiд 22 червня 1867 р., що у подальшому створило пiдстави для його перманентного оскарження украiнцями. Крiм цього, органiзацiя народного та середнього шкiльництва згiдно конституцiйного закону про державне представництво належала до компетенцii Державноi ради.

На локальному рiвнi нове реформування органiв полiтичноi влади iнiцiював кабiнет Карла фон Ауершперга, який пiдготував закон про органiзацiю органiв державного управлiння у провiнцiях Цислейтанii вiд 19 травня 1868 р. та розпорядження мiнiстра внутрiшнiх справ вiд 10 липня 1868 р., що разом 15 жовтня 1868 р. одержали санкцiю iмператора. Закон чiтко визначав компетенцiйнi повноваження крайового шефа, як очiльника полiтичноi влади в краi. Вiн оголошувався намiсником iмператора, представником австрiйського уряду перед крайовим сеймом та органами мiсцевого самоврядування. На крайовому рiвнi до його компетенцii входили усi справи, якi перебували у вiданнi мiнiстерств внутрiшнiх справ, вiросповiдань та освiти, крайовоi оборони та громадськоi безпеки, рiльництва. Водночас його вiдношення до справ мiнiстерств фiнансiв та торгiвлi регулювалося окремими приписами.

Намiснику пiдпорядковувалися усi полiтичнi органи влади в краi – повiтовi староства[39 - Назва органу полiтичноi влади у повiтi «повiтове управлiння» (Bezirksamt) була замiнена на «повiтове староство» (Bezirkshauptmannschaft, яке вже очолював не повiтовий голова (Bezirksvorsteher), як це було ранiше, а – староста повiту (Bezirkshauptmann).], усi громади (навiть тi, що перебували на окремих статутах). Вiн вiдповiдав за функцiонування усiеi системи полiтичноi влади в краi. Усi чиновники реалiзовували владу в краi вiд iменi намiсника, а намiсник – вiд iменi iмператора. Намiсникiв, крайових президентiв, радникiв намiсництва та урядових радникiв призначав iмператор. Іменування повiтових старост вiдбувалося у мiнiстерствi внутрiшнiх справ за поданням намiсника. Рiшення з приводу решти посад у намiсництвi та староствах крайовий шеф приймав особисто.

Водночас чiткiше виписувалась компетенцiя органiв виконавчоi вертикалi в краi. Намiсництво та повiтовi староства на ввiренiй iм територii забезпечували дiяльнiсть санiтарних установ, будiвельних та контролюючих служб на основi окремих приписiв; органiзовували функцiонування освiтнiх закладiв, вiдповiдали за нагляд за лiсовим господарством, представляли державнi iнтереси у переговорах щодо iндемнiзацii та викупу права користування сервiтутами[40 - Викуп селянами права користування сервiтутами у Галичинi вiдбувалася вiдокремлено вiд iндемнiзацii. У 1848–1890 рр. iснували викупнi квоти для користування селянами лiсом та пасовищами.][41 - Gesetz vom 19. Mai 1868 ?ber die Einrichtung der politischen Verwaltungsbeh?rden in B?hmen, Dalmatien, Galizien und Lodomerien mit Auschwitz, Zator und Krakau, Oesterreich unter und ob der Enns, Salzburg, Steiermark, K?rnthen, Krain, Bukowina, M?hren, Ober- und Nieder-Schlesien, Tirol und Vorarlberg, Istrien, G?rz und Gradiska und der Stadt Triest mit ihrem Gebiete // R. G. Bl. – Jahrgang 1868. – St?ck XVII. – Nr. 44. – S. 76–79.].

За розпорядженням мiнiстра внутрiшнiх справ вiд 10 червня 1868 р. полiтичними органами першоi iнстанцii в краi визначалися повiтовi староства на чолi з повiтовим старостою, який одержав владу найвищого характеру на ввiренiй йому територii[42 - Verordnung des Ministers des Innern vom 10. Juli 1868, die Durchf?hrung des Gesetzes vom 19. Mai 1868 (Reichs-Gesetz-Blatt Nr. 44) ?ber die Einrichtung der politischen Verwaltungsbeh?rden in Galizien, Salzburg und Krain betreffend // Reichgesetzblatt f?r das Kaiserthum ?sterreich. – Jahrgang 1868. – St?ck XLI. – Nr. 102. – S. 306.]. Розпорядженням цього ж мiнiстра вiд 30 серпня 1868 р. конкретизувались повноваження повiтового староства: якщо у староство поступала скарга, то у межах своеi компетенцii воно повинно було ii самостiйно адмiнiструвати. У даному випадку прийняте рiшення вважалося остаточним i не могло переглядатись вищою iнстанцiею, тобто намiсництвом. Якщо скарга виходила за межi компетенцii староства, то у 8 денний термiн вiдповiдне звернення передавалося у намiсництво для полагодження[43 - Verordnung des Ministers des Innern vom 30. August 1868, betreffend die Behandlung der Recurse in Angelegenheiten der politischen Verwaltung // R. G. Bl. – Jahrgang 1868. – St?ck LI. – Nr. 124. – S. 376.]. Оскарження громадянами рiшень повiтового староства могло вiдбуватися лише у судовому порядку, що усувало можливiсть «круговоi поруки» у крайовiй виконавчiй вертикалi. Усi цi нововведення закрiпили компетенцiйнi преференцii намiсництва та повiтових староств, забезпечивши iм управлiнське привалювання над представницькими органами влади в краi. Водночас до кiнця iснування iмперii в основi органiзацii органiв полiтичноi влади зберiгалася закладена ранiше дуалiстичнiсть управлiння, яка виявлялася у системному дублюваннi повноважень мiж суб’ектами законодавчоi та виконавчоi гiлок влади на всiх рiвнях.

Таблиця 1


Система органiв полiтичноi влади в Галичинi та iх пiдпорядкування


(1867–1914)








Восени 1868 р. процес автономiзацii Галичини був тимчасово призупинений через кризу полiтики галицьких полякiв[44 - Призупинення автономiзацii Галичини було пов’язане з переходом галицьких полякiв в опозицiю до держави. Пiд час розгляду в Державнiй радi Грудневих конституцiйних законiв у 1867 р. Галицька делегацiя (окрiм о. Івана Гушалевича, який проголосував «за») самоусунулася вiд голосування, що викликало упередженiсть до ii членiв та осуд загальноавстрiйськоi громадськостi. Проурядове угруповання конституцiоналiстiв у Державнiй радi сприйняло такий непатрiотичний вчинок галицьких полякiв як полiтичну зраду та саботаж. Крiм цього 24 вересня 1868 р. Сейм ухвалив Галицьку резолюцiю з вимогою реалiзувати у Галичинi субдуалiзм за зразком хорвато-славонськоi автономii у Транслейтанii. Внаслiдок цього Франц Йосиф І негайно скасував свiй вiзит до Галичини, вiдправив кабiнет К. фон Ауершперга та намiсника А. Голуховского у вiдставку.] у Вiднi та загрозу масових протестних акцiй у краi. У Галичинi впроваджувались новi управлiнськi змiни, якi знову дещо децентралiзовували полiтичну владу та розпорошували компетенцiю намiсництва. Вiдповiдно до розпорядження мiнiстра внутрiшнiх справ вiд 19 жовтня 1868 р. з метою оптимiзацii управлiння наглядова функцiя галицького намiсництва делегувалась 7-ми «головним» староствам, якi контролювали решту пiдлеглих iм повiтових староств, яких, як i ранiше, разом нараховувалося 74 (Див. табл. 2).

«Головнi» повiтовi староства виконували контролюючу та наглядову функцii стосовно ведення пiдлеглими iм староствами дiловодства, органiзацii дiяльностi та пiдбору персоналу; розглядали дисциплiнарнi справи щодо службовцiв, регулювали управлiнськi видатки органу та встановлення розмiру платнi для чиновникiв, здiйснювали пiдготовку фiнансового звiту для намiсника та подання кошторису; перевiряли дiяльнiсть кожного чиновника (не менше, нiж раз на рiк), про що укладався вiдповiдний звiт для намiсника; реферували мiркування з приводу способiв дотримання громадськоi безпеки, повiдомляли намiсництву про всi випадки порушення громадського спокою та запобiгали iм усiма доступними засобами; визначали чисельнiсть вiйськового контингенту у повiтах. При цьому зберiгалися особливi владнi повноваження для Кракiвського староства, якi у 1868 р. вiдображалися також в iнших законах[45 - Verordnung des Ministers des Innern vom 19. Oktober 1868, die Besorgung von Statthaltereigesch?ften im Namen des Statthalters durch mehrere Bezirkshauptm?nner in Galizien betreffend // R. G. Bl. – Jahrgang 1868. – St?ck LХ. – Nr. 144. – S. 423–424.].

Процес подальшоi автономiзацii Галичини передбачав законодавче закрiплення полiтичного домiнування полякiв у краi. Так, 4 червня 1869 р. найвищу санкцiю здобуло спiльне розпорядження мiнiстрiв внутрiшнiх справ, вiросповiдань та освiти, юстицii, фiнансiв, торгiвлi, рiльництва, крайовоi оборони та громадськоi безпеки стосовно мови дiловодства крайових органiв влади, служб та судiв Галичини. У своiй внутрiшнiй дiяльностi усi вони, окрiм вiйськових органiв, повиннi були користуватися польською мовою. Для комунiкацii з державними органами поза краем, з централями та вiйськовими органами зберiгалася нiмецька. Мовою комунiкацii органiв прокуратури з крайовими органами та судами було визначено польську. З 1 жовтня 1869 р. це розпорядження вступило в дiю для пiдпорядкованих мiнiстерствам внутрiшнiх справ, крайовоi оборони та громадськоi безпеки органiв та служб, для Крайовоi шкiльноi ради, судiв, прокуратури, а впродовж 3-х рокiв – поступово для усiх крайових органiв та установ, пiдпорядкованих мiнiстерствам фiнансiв, торгiвлi, рiльництва та податковоi служби. При цьому громадянам, як i ранiше, гарантувалося право вiльно комунiкувати з усiма крайовими органами, послуговуючись трьома крайовими мовами – польською, украiнською та нiмецькою[46 - Verordnung der Minister des Innern, f?r Cultus und Unterricht, der Justiz, der Finanzen, des Handels und Ackerbau, dann f?r Landesverteidigung und ?ffentliche Sicherheit vom 5. Juni 1869 Z. 2354, betreffend die Amtsprache der k. k. Beh?rden, ?mter und Gerichte im K?nigreiche Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, im inneren Dienste, im Verkehre mit anderen Beh?rden // L. G. Bl. – Jahrgang 1869. – St?ck IX. – Nr. 24. – S. 69–71.]. На практицi згадане розпорядження означало завершення процесу полонiзацii усiх крайових органiв влади в Галичинi; воно передбачало остаточне усунення з посад старого нiмецького чиновництва та передачу влади новiй польськiй бюрократii.

Таблиця 2


Управлiнський статус повiтових староств у Галичинi[47 - На основi вивчення територiальноi приналежностi судових повiтiв Кракiвського та Львiвського судових округiв можна встановити територiальне вiдношення утворених у 1866 р. повiтових староств (полiтичних повiтiв) до Захiдноi чи Схiдноi Галичини, що вiдображено у табл. 2.]


(1868)








З метою закрiплення автономного статусу крайовоi столицi 14 жовтня 1870 р. iмператор санкцiонував «Статут королiвського головного мiста Львова» та «Виборчий порядок для громади королiвського головного мiста Львова»[48 - Statut f?r k?nigliche Hauptstadt Lemberg; Wahlordnung f?r die Gemeinde der k?niglichen Hauptstadt Lemberg // L. G. Bl. – Jahrgang 1870. – St?ck XXII. – Nr. 79. – S. 113–159.], якi iдентично вiдтворювали наданi у 1866 р. м. Кракову автономнi привiлеi. Проте мешканцям м. Львова винятково гарантувалося право мiського громадянства. Чисельнiсть громадськоi ради становила 100 осiб; вона одержала право самостiйно запроваджувати власний додаток до прямих податкiв у розмiрi 20 % та до непрямих податкiв – 40 %. Для украiнськоi спiльноти Львова додатково закрiплювалось право комунiкувати з мiськими органами рiдною мовою.

Навеснi 1870 р. у зв’язку з потребою подолання глибокоi полiтичноi кризи, яка одночасно спричинила розпуск Державноi ради, ландтагiв та вiдставку уряду нiмецьких централiстiв на чолi з Леопольдом Гаснером фон Арта, Франц Йосиф І погодився включити до складу Ради корони мiнiстра для Галичини. 11 квiтня 1870 р. у коалiцiйному кабiнетi нiмецьких лiбералiв та федералiстiв на чолi з Альфредом Потоцким-Пилавою[49 - З метою виходу з кризи iмператор уперше призначив австрiйським мiнiстром-президентом представника польськоi шляхти, що символiзувало вiдновлення полiтичного консенсусу мiж державою та польською елiтою.] запроваджувалась ця посада, хоча упродовж року вона ще залишалась вакантною. В урядi Карла Зiгмунда фон Гогенварта пост «мiнiстра без портфеля» чи «мiнiстра без ресорту»[50 - Мiнiстр для Галичини був без мiнiстерства. В урядi вiн мав представляти iнтереси всього краю, проте, зазвичай, вони ототожнювалися ним з iнтересами польськоi шляхти.] 11 квiтня 1871 р. зайняв колишнiй президент Польського кола у Державнiй радi Казимир Грохольский. Посада мiнiстра для Галичини проiснувала аж до розпаду iмперii та обiймалася виключно представниками польськоi шляхти.

Водночас на фонi зовнiшньополiтичних невдач у 1870–1871 рр.[51 - Внаслiдок перемоги Пруссii у франко-прусськiй вiйнi (1870–1871) та створення Нiмецькоi iмперii пiд ii егiдою, Австро-Угорщина втратила свiй полiтичний вплив у нiмецьких землях, переважно у тих, де панiвною релiгiею був католицизм. Водночас на европейськiй аренi значно похитнулися зовнiшньополiтичнi позицii iмперii Габсбургiв, як союзника Францii. Усi цi обставини сприяли розвитку балканського напряму ii зовнiшньоi полiтики.] реформи державного управлiння в Австро-Угорщинi знову повернулися у русло автономiзацii Галичини, що на крайовому рiвнi вiдновило централiзацiю управлiння та посилило управлiнських функцiй галицького намiсника. За розпорядженням мiнiстерства внутрiшнiх справ вiд 9 вересня 1871 р. був лiквiдований окружний статус 7 «головних» староств. Усi повiтовi староства в краi передавались у безпосередне пiдпорядкування намiсника. Проте особливi повноваження для Кракiвського староства надалi зберiгалися[52 - Verordnung des Ministers des Innern vom 9. September 1871, womit die, einigen Bezirkshauptm?nnern in Galizien ?bertragene Besorgung von Statthaltereigesch?ften im Namen des Statthalters wieder eingestellt wird // R. G. Bl. – Jahrgang 1871. – St?ck ХL. – Nr. 109. – S. 292.].

Упродовж 1866–1873 рр. завершився процес формування системи полiтичних органiв влади в Галичинi, в ходi якого полякам вдалось закрiпили домiнантне становище в краi шляхом полонiзацii усiх органiв полiтичноi влади та створення польськоi бюрократii. Це призвело до того, що у межах новоствореноi локальноi полiтичноi системи украiнцi перетворилися на дискримiновану нацiональну спiльноту, яка, внаслiдок вiдсутностi вiдповiдних полiтико-правових механiзмiв та реалiзацii безпрецедетних виборчих технологiй, не могла ефективно вiдстоювати свое право на адекватне нацiональне представництво у Галицькому сеймi, повiтових та громадських радах, а також реалiзовувати своi культурнi права у сферi вибору чи збереження мови громадського управлiння та органiзацii нацiонального шкiльництва. На вiдмiну вiд полiтичних та культурних прав, забезпечення соцiально-економiчних прав не гарантувалося державою, бо у полiтико-правовiй системi взагалi був вiдсутнiй вiдповiдний iнститут.

Таким чином, на другому етапi (1866–1873) Галицька автономiя трансформувалася у нацiонально-територiальну автономiю полiтичного типу, яка створювалася для титульноi нацiональностi краю – полякiв. Це засвiдчило, що украiнцям не вдалося переконати офiцiйний Вiдень в iснуваннi iхньоi окремоi «нацiонально-iсторичноi iндивiдуальностi» у Схiднiй Галичинi, оскiльки в етнокультурному пластi панувала багатоварiантнiсть iдентичностей: т. зв. «русини польськоi нацii» (gente Rutheni, natione Poloni), галицько-руська iдентичнiсть (австрорусинство), русофiльство та украiнофiльство. Водночас галицькi поляки вмiло спекулювали на цьому грунтi, представляючи украiнцiв, як спiльноту, що не мае власноi випрацьованоi лiтературноi мови та понятiйно-термiнологiчного апарату, а також окремоi нацiональностi. Етнiчна окремiшнiсть украiнськоi спiльноти, на думку польського полiтикуму, була штучно вигаданою та базувалася лише на схiдному обрядi, який поряд з юлiанським календарем, «язичiем» та кирилицею, створював небезпечну передумову для ii етнокультурноi спорiдненостi з Московщиною. «Нерозвинутiсть» украiнськоi мови стала приводом до обмеження ii вжитку у навчальному процесi середнiх шкiл та Львiвського унiверситету.

Третiй етап (1873–1905) розвитку полiтичних органiв влади у Галичинi пов’язують iз запровадженням прямих парламентських виборiв та демократизацiею виборчого права. За новим виборчим порядком до Державноi ради вiд 2 квiтня 1873 р. також реалiзовувався уже згаданий цензово-курiальний модус голосування, проте знижувався вiковий ценз до 24 рокiв, запроваджувалось «письмове» голосування бюлетенями[53 - Уперше голосування бюлетенями у краi запроваджувалось на виборах до громадських рад м. Кракова та м. Львова.]. При цьому мандатна квота для Галичини збiльшилася: у 1861 р. Галицький сейм висилав до Палати послiв Державноi ради 38 (11,1 %) делегатiв з 343; у 1868 р. – 38 (18,7 %) з 203; у 1873 р. прямими виборами було обрано 63 (17,8 %) з 353 послiв. На І курiю великоi земельноi власностi припадало 20 мандатiв, на ІІ курiю мiст – 13, на ІІІ курiю торгово-промислових палат (вiд Кракова, Львова, Бродiв) – 3, на IV курiю сiльських громад – 27. Водночас зберiгалися тi ж принципи органiзацii виборiв, що i до Галицького сейму, проте на парламентських виборах намiсник одержав право сам призначати усiх виборчих комiсарiв, якi на мiсцях формували виборчi комiсii, наглядали за дотриманням виборчого законодавства та слiдкували за громадським порядком[54 - Gesetz vom 2. April 1873, betreffend die Wahl der Mitglieder des Abgeordnetenhauses des Reichsrathes // R. G. Bl. – Jahrgang 1873. – St?ck ХV. – Nr. 41. – S. 165–192.].

Запровадження прямих парламентських виборiв безпосередньо залучило нацiональнi спiльноти до формування Державноi ради, активiзувало процес кристалiзацii iх полiтичних програм та пришвидшувало структуризацiю полiтичних сил, що у пiдсумку значно полiтизувало суспiльство. Незважаючи на поступове розширення кола виборцiв, галицькi украiнцi у Державнiй радi залишалися невiдповiдно представленими до чисельностi iх спiльноти.

Таблиця 3


Чисельнiсть украiнських парламентських мандатiв вiд Галичини[55 - Freund F. Das ?sterreichische Abgeordnetenhaus. Ein biographisch-statistisches Handbuch. 1907 / F. Freund. – Wien – Leipzig, 1907. – S. 321.; Freund F. Das ?sterreichische Abgeordnetenhaus. Ein biographisch-statistisches Handbuch. 1911 / F. Freund. – Wien, 1911. – S. 349; Staruch B. Der Kampf der galizischen Ukrainer um ihr Selbstbestimmungsrecht im alten ?sterreich [Manuscript] / Bohdan Staruch. – Innsbruck: Diss., 1948. – S. 65–66, 79.; Binder H. Parteiwesen und Parteibegriff bei den Ruthenen der Habsburgermonarchie / Harald Binder // ?sterreichische Osthefte: Ukraine. – Wien, 2001. – S. 240.]


(1861–1901)[56 - Галицька делегацiя у Державнiй радi нараховувала лише 37 послiв.]








Поступово також вiдбувалася демократизацiя виборчого права та його процедурне оформлення. Парламентський виборчий закон вiд 4 жовтня 1882 р. закрiпив зниження майнового цензу в І курii з 100 до 80 гульденiв та у ІІ курii встановив його рiвень у 5 гульденiв, за рахунок чого у мiстах вiдбулося значне розширення кола виборцiв. Водночас у ІІ курii запроваджувались прямi вибори[57 - Gesetz vom 4. Oktober 1882, womit einige Bestimmungen der Reichsrathswahlordnung (Gesetz vom 2. April 1873, R. G. Bl. Nr. 41) abge?ndert werden // R. G. Bl. – Jahrgang 1882. – St?ck LIV. – Nr. 142. – S. 549–553.]. У 1877 р., 1878 р., 1880 р., 1881 р., 1883 р., 1884 р., 1886 р., 1890 р., 1893 р. вносилися змiни до структури виборчих округiв у Галичинi.

Згiдно з новими змiнами до парламентського виборчого законодавства вiд 14 червня 1896 р. у сiльських громадах запроваджувалась додаткова V курiя загального голосування з прямими виборами. У ІV курii сiльських громад активне та пасивне виборче право надавалось усiм платникам податкiв, проте зберiгалося двоступеневе голосування. Розподiл мандатiв мiж курiями в Галичинi виглядав так: І курiя великоi земельноi власностi – 20, ІІ курiя торгово-промислових палат – 3, ІІІ курiя мiст – 13, ІV курiя – 27, V курiя – 15. Водночас було запроваджено правила для укладення виборчих спискiв, виписано процедуру формування складу виборчих комiсiй, конкретизовано вимоги щодо оформлення виборчоi документацii, уточнено процедуру голосування[58 - Gesetz vom 14. Juni 1896, wodurch die Reichsrathswahlordnung abge?ndert, beziehungsweise erg?nzt wird // R. G. Bl. – Jahrgang 1896. – St?ck LXIV. – Nr. 169. – S. 530–536.]. 5 грудня 1896 р. для виборцiв у ІІІ та ІV курiях запроваджувався майновий ценз у розмiрi 4 гульденiв[59 - Gesetzvom 5. Dezember 1896, betreffend die Ab?nderung des §. 9 der Reichsrathswahlordnung vom 2. April 1873, beziehungsweise vom 4. October 1882 // R. G. Bl. – Jahrgang 1896. – St?ck LXХХVІІ. – Nr. 226. – S. 747.]. У 1897 р. знову вносилися змiни до структури виборчих округiв Галичини.

У якостi компенсацii Галицькому сейму за втрату права делегувати своiх представникiв до складу Державноi ради 10 травня 1873 р. були внесенi змiни до крайового статуту, якi закрiпили правовi передумови дiяльностi сеймових комiтетiв. Вони створювалися для виконання певного завдання чи пiдготовки необхiдного законопроекту. Дiяльнiсть комiтетiв припинялася внаслiдок виконання ними поставленого завдання або закiнчення 6-рiчноi каденцii крайового представницького органу[60 - Gesetz vom 10. Mai 1873, f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, womit der Absatz lit. b des § 35 des Landesstatutes abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1873. – St?ck XXVII. – Nr. 248. – S. 178–179.].

Завдяки законодавчо закрiпленим (т. зв. «бiлим») виборчим технологiям украiнцi у Галицькому сеймi також залишалися невiдповiдно представленими до чисельностi iх спiльноти.

Таблиця 4


Чисельнiсть украiнських сеймових мандатiв


(1861–1913)[61 - Wenedikter R. Die Karpatenl?nder. In: Nationalit?tenrecht des alten ?sterreichs / (Hg.) K. Hugelmann. – Wien – Leipzig, 1984. – S. 713; Staruch B. Der Kampf der galizischen Ukrainer… – S. 91.; Binder H. Parteiwesen und Parteibegriff… – S. 239.][62 - Кiлькiсть украiнських мандатiв подано з врахуванням 3-х вiрилiстiв вiд вищого греко-католицького духовенства.]








На вiдмiну вiд парламентського виборчого законодавства, крайовий виборчий порядок для Галичини практично не зазнавав суттевих демократизацiйних змiн, бо встановлений у 1861 р. рiвень майнового цензу зберiгався. З 30 сiчня 1890 р. до виборiв у курях мiських та сiльських громад поза майновим цензом допускалися особи за визначеною професiйною квалiфiкацiею: дипломованi технiки та кандидати на нотарiуси[63 - Gesetz vom 30. J?nner 1900, betreffend eine Zusatzbestimmung zu der Landtags-Wahlordnung vom 26. Februar 1861 R. G. Bl. Nr. 20, f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien sammt dem Gro?herzogthume Krakau // L. G. Bl. – Jahrgang 1890. – St?ck IV. – Nr. 22. – S. 96–98.].

Перiодично збiльшувалася кiлькiсть мандатiв у мiськiй курii, що свiдчило про зростання питомоi ваги мiст з огляду на активнiсть урбанiзацiйних процесiв та темпи розвитку пiдприемництва. Так, 23 травня 1896 р. склад Галицького сейму було розширено до 154 осiб, з них: 10 вiрилiстiв та 144 обраних послiв: І курiя великоi земельноi власностi – 44; ІІ курiя мiст та торгово-промислових палат – 26; ІІІ курiя сiльських громад – 74[64 - Gesetz vom 23. Mai 1896 f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, womit § 3 des Landesordnung vom 26. Februar 1861 abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1896. – St?ck I. – Nr. 32. – S. 152–153.]. Додатковi 3 мандати припадали на два найбiльшi мiста краю. У пiдсумку Львiв здобув 6, Кракiв – 4, а решта мiст зберегли по 1 мандату[65 - Gesetz vom 23. Mai 1896 f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, womit § 3 der Landtagswahlordnung vom 26. Februar 1861 abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1896. – St?ck I. – Nr. 33. – S. 153–154.].

За змiнами до Крайового статуту для Галичини вiд 18 березня 1900 р. вiдбулося зниження вiкового цензу до 24 рокiв та збiльшення складу Галицького сейму до 161 посла: 12 вiрилiстiв[66 - Новi вiрильнi мандати посiли ще президент Академii мистецтв у Краковi та ректор Львiвськоi полiтехнiчноi школи.] та 149 обраних послiв: І курiя великоi земельноi власностi – 44; ІІ курiя мiст – 28; ІІІ курiя торгово-промислових палат – 3; ІV курiя сiльських громад – 74[67 - Gesetz vom 23. April 1900, wirksam f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, mit welchem der § 3 des Landesordnung vom 26. Februar 1861 abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1900. – St?ck I. – Nr. 41. – S. 241–242.; Gesetz vom 18. M?rz 1900, wirksam f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien sammt Gro?herzogthume Krakau, mit welchem die §§. 2, 3, 45, 47 und 49 der Landes-Wahlordnung vom 26. Februar 1861 abge?ndert werden // L. G. Bl. – Jahrgang 1900. – St?ck I. – Nr. 42. – S. 243–245.]. Додатково утворювалося 5 мiських виборчих округiв, з них: у Захiднiй Галичинi – 4 (Подгуже – Велiчка, Бохня – Вадовiце, Горлiце – Ясло, Сянiк – Кросно), а у Схiднiй – усього 1 (Бережани – Золочiв).

30 серпня 1899 р. було внесено доповнення до § 6 крайового статуту для Галичини, за яким державнi чиновники та службовцi одержали право сумiщати державну службу з виконанням депутатських повноважень без додаткового дозволу[68 - Gesetz vom 30. August 1899, wirksam f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, mit welchem der § 6 des Landesordnung vom 26. Februar 1861 abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1899. – St?ck I. – Nr. 109. – S. 286–287.].

За крайовим виборчим порядком вiд 26 лютого 1861 р. виборчi округи у сiльських громадах Галичини формувались у межах полiтичних повiтiв, а списки виборцiв – судових повiтiв. У 70—80-х рр. ХІХ ст. кiлька разiв поспiль межi повiтових староств змiнювались, внаслiдок чого повнiстю зникло навiть умовне розмежування мiж Захiдною та Схiдною Галичиною. Так, у 1878 р., 1881 р., 1884 р. з повiту у повiт передавалися певнi сiльськi громади для того, щоб вiдповiдно збалансувати спiввiдношення складу населення за кiлькiсним та нацiональним критерiями, що у майбутньому дозволило польським чиновникам реалiзувати т. зв. «сiрi» виборчi технологii на мiсцях. У 1885 р. востанне було змiнено межi полiтичних повiтiв Галичини, проте iхня кiлькiсть, як i кiлькiсть мандатiв у курii сiльських громад, залишалася сталою – 74. 17 грудня 1884 р. на територii цих повiтiв у курii сiльських громад створювався один особливий виборчий округ, що дозволяло намiсництву кроiти виборчi дiльницi на свiй розсуд. 15 червня 1898 р. мiсцем проведення виборiв визначались повiтовi мiстечка, де розташовувалися повiтовi староства. Повiтовий староста повинен був подбати, щоб кожному виборцю своечасно надсилалась легiтимацiйна картка для участi в голосуваннi, у якiй мали зазначатись час i мiсце проведення виборiв[69 - Gesetz vom 15. Juni 1898, betreffend die Ab?nderung einiger Bestimmungen der Landtagswahlordnung vom 26. Februar 1861 R. G. Bl., Nr. 20, Beilage II. a., beziehungsweise des Gesetzes vom 17. December 1884 L. G. Bl. Nr. 1 ex 1885 // L. G. Bl. – Jahrgang 1898. – St?ck I. – Nr. 53. – S. 212–213.]. Таке нововведення було покликане забезпечити волевиявлення виборцiв, якi делегувались з сiльських громад.

На рубежi ХІХ – ХХ ст. загальна кiлькiсть повiтових староств зросла з 74 до 79 адмiнiстративних одиниць. У зв’язку з реорганiзацiею у 1876 р. повiтове староство з Бiрчi було переведено до Добромиля. З метою пiдвищення ефективностi управлiння створювалися новi повiтовi староства у Подгуже та Стрижувi (1896), Печенiжинi (1898), Пшеворську (1899), Зборовi (1904).

Водночас у краi поглиблювався процес полонiзацii шкiльництва, вiдбувалась реорганiзацiя iснуючих украiнських середнiх шкiл та зменшення iх кiлькостi. Згiдно внесених змiн до закону про мову викладання у народних та середнiх школах Галичини вiд 22 червня 1867 р. з 31 травня 1874 р. у старших класах вищоi Академiчноi гiмназii у Львовi запроваджувалась украiнська мова викладання шляхом щорiчноi украiнiзацii кожного наступного класу[70 - Gesetz vom 31. Mai 1874, womit der 2. Absatz des Artikels V. des Gesetzes vom 22. Juni 1867 (Nr. 13, L. G. Bl.), betreffend die Unterrichtssprache an Volks- und Mittelschulen, in dem K?nigreiche Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1874. – St?ck XXIX. – Nr. 45. – S. 171–172.]. Проте змiни до цього ж закону вiд 8 вересня 1880 р. закрiпили положення про те, що у Другiй гiмназii у Львовi та у нижчiй Реальнiй гiмназii у Бродах запроваджувалася нiмецька мова викладання[71 - Gesetz vom 8. September 1880, womit der Absatz d des Artikels V. des Gesetzes vom 22. Juni 1867 (Nr. 13, L. G. Bl.), betreffend die Unterrichtssprache an Volks- und Mittelschulen, in dem K?nigreiche Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1880. – St?ck XIV. – Nr. 34. – S. 156.].

Водночас вiдбувалася полонiзацiя адмiнiстративного апарату та дiловодства Львiвського унiверситету. Згiдно з рiшенням iмператора вiд 27 квiтня 1879 р. у дiловодство Львiвського унiверситету запроваджувалась польська мова з тими ж функцiями, якi згiдно урядового розпорядження вiд 5 червня 1869 р. вона виконувала в iнших управлiнських органах та службах Галичини. Усi iспити на «свiтових» факультетах[72 - Йдеться про свiтськi факультети Львiвського унiверситету – фiлософський, юридичний та медичний (хiрургiчний вiддiл).] повиннi були складатися польською мовою, за винятком екзамену з нiмецького права, який обов’язково складався нiмецькою. При цьому студенти мали право вiльно обирати нiмецьку чи украiнську мову, якщо екзаменатор володiв цiею ж мовою[73 - Kundmachung des k. k. Statthalterei-Pr?sidiums vom 14. Mai 1879 Z. 3884, betreffend Einf?hrung der polnischen Sprache als Amtsprache in den akademischen Beh?rden der Lemberger Universit?t // L. G. Bl. – Jahrgang 1879. – St?ck XII. – Nr. 74. – S. 155.].

Четвертий етап (1905–1914) розвитку органiв управлiння у Галичинi пов’язують з реалiзацiею т. зв. «модерноi» нацiональноi полiтики в Австро-Угорщинi, яка була покликана пом’якшити нацiональнi конфлiкти шляхом змiни засад функцiонування полiтичноi системи на крайовому рiвнi. Така полiтика передбачала «автономiзацiю народiв» у формi запровадження окремих елементiв нацiонально-культурноi (-персональноi) автономii у провiнцiях та базувалася на принципi етнiчностi. Аналiз практики «нацiонального зрiвняння» у Моравii (1905), Буковинi (1910) та Галичинi (1914) засвiдчив, що принцип етнiчностi передовсiм реалiзовувався у сферi забезпечення нацiональних мовних прав шляхом визначення громадами своеi мови дiловодства, розмежування шкiльних рад за нацiональною ознакою та забезпечення навчання рiдною мовою у народних та середнiх школах, а також – у реформi крайовоi виборчоi системи[74 - Див.: Уська У. «Галицьке зрiвняння» 1914 р. як польсько-украiнський полiтичний компромiс / Уляна Уська // Украiна – Польща: iсторична спадщина i суспiльна свiдомiсть / Нацiональна академiя наук Украiни, Інститут украiнознавства iменi Івана Крип’якевича. – Львiв, 2015. – Вип. 8. – C. 57–68.; Уська У. Реалiзацiя засад нацiонально-культурноi автономii у «законах про нацiональне зрiвняння» у Моравii 1905 р. / Уляна Уська // Науковi зошити iсторичного факультету. Збiрник праць / Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 2015. – Вип. 16. – С. 51–66.]. У Галичинi для украiнцiв було впроваджено кiлька елементiв нацiонально-культурноi автономii корпоративного типу, хоча провiнцiя надалi продовжувала зберiгати виключно польський характер. До них можна вiднести створення iнститутiв нацiональних курiй у Галицькому сеймi, нацiональних кадастрiв виборцiв та нацiонально-фiксованих виборчих округiв.

Уперше принцип етнiчностi у Галичинi 15 лютого 1905 р. запроваджувався при формуваннi складу Крайовоi шкiльноi ради, яка визнавалась найвищим керiвним та наглядовим органом у справах: пiдпорядкованих шкiльним повiтовим радам шкiл та виховних закладiв; учительських семiнарiй та пiдпорядкованих iм практикантських шкiл; середнiх шкiл, приватних та спецiальних навчальних закладiв; торгових та промислових шкiл. У структурi цього органу налiчувалося 3 секцii – секцiя середнiх шкiл, секцiя народних шкiл та учительських семiнарiй, секцiя торгових та промислових шкiл. Зокрема, у складi Крайовоi шкiльноi ради украiнцi здобули фiксовану нацiональну квоту: на ii 19 членiв припадало 4 украiнцi (1 делегат вiд Крайового видiлу, 1 представник вiд греко-католицького духовенства, 2 – вiд фахового учительського середовища). Усi члени Крайовоi шкiльноi ради обов’язково повиннi були володiти пасивним виборчим правом. Проте украiнцi жодним чином не могли вплинути на прийняття ii рiшень, бо кворум становив 10 осiб, а при ухваленнi певних рiшень голосував рiзний склад ii членiв[75 - Gesetz vom 15. Februar 1905, betreffend den Landesschulrat // L. G. Bl. – Jahrgang 1905. – St?ck I. – Nr. 39. – S. 112–116.].

Зважаючи на нищiвну критику украiнським населенням освiтньоi полiтики Крайовоi шкiльноi ради, питаннями щодо мови викладання у провiдних середнiх школах Галичини з 15 лютого 1905 р. безпосередньо займався мiнiстр вiросповiдань та освiти. За поданням Крайовоi шкiльноi ради вiн визначав середнi школи з польською мовою викладання, де уроки украiнськоi були обов’язковими, та, навпаки, середнi школи з украiнською мовою викладання, де уроки польськоi були обов’язковими. У всiх iнших середнiх школах викладання другоi крайовоi мови запроваджувалося на вимогу батькiв учнiв[76 - Gesetz vom 15. Februar 1905, womit einige Bestimmungen des Gesetzes vom 22. Juni 1867, L. G. Bl. Nr. 13, ?ber die Unterrichtssprache an Volks- und Mittelschulen des K?nigreiches Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1905. – St?ck XX. – Nr. 108. – S. 131–132.], але вже без необхiдного дозволу Крайовоi шкiльноi ради.

Проте такi заходи центральноi влади не призупинили полонiзацiю середнього шкiльництва в краi. З 15 лютого 1907 р. у нижчiй Реальнiй гiмназii у Бродах на 8 рокiв запроваджувалася польська мова викладання, а нiмецька надалi зберiгалася у Другiй гiмназii у Львовi[77 - Gesetz vom 15. Februar 1907, womit der Art. V al. d) des Gesetzes vom 22. Juni 1867, L. G. Bl. Nr. 13, in der Fassung des Gesetzes vom 8. September 1880, L. G. Bl. Nr. 34, abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1907. – St?ck I. – Nr. 65. – S. 136–137.]. Зважаючи на тиск украiнськоi громадськостi, до 1914 р. було вiдкрито лише 4 украiнськi середнi школи, i то – на периферii: це гiмназii у Перемишлi (1895), в Коломиi (1900), у Тернополi (1901), у Станiславовi (1905). Надалi процес полонiзацii маскувався шляхом створення утраквiстичних середнiх шкiл, що передбачало вiдкриття украiнських паралельних класiв у вже iснуючих польських гiмназiях – у Бережанах (1905) та Стрию (1906). На противагу утраквiзацii украiнцi заснували приватнi гiмназii у Львовi (1906), Копичинцях (1908), Яворовi (1908), Рогатинi (1909), Городенцi (1909), а також приватнi гiмназiйнi курси – у Збаражi та Буську. Усi державнi учительськi семiнарii, де украiнцi мали можливiсть навчатися рiдною мовою, були виключно утраквiстичними закладами. У 1910 р. iх нараховувалося 9 з 26 (з них – 15 суто польських)[78 - ?sterreichisches statistisches Handbuch f?r die im Reichsrate vertretenen K?nigreiche und L?nder / Hg. von der k. k. Statistischen Zentralkommission. – Wien, 1912.– Jahrgang 30. – S. 362.].

Водночас закон про Крайову шкiльну раду вiд 9 травня 1907 р. значно розширив ii компетенцiю. Цей орган одержав право виконувати управлiнськi функцii не лише педагогiчно-дидактичного, а й економiчно-адмiнiстративного характеру, а також призначати дисциплiнарнi стягнення для директорiв та вчителiв на основi погодження з мiнiстерством[79 - Gesetz vom 9. Mai 1907, betreffend den Landesschulrat // L. G. Bl. – Jahrgang 1907. – St?ck VIII. – Nr. 48. – S. 87–89.].

Найпомiтнiше принцип етнiчностi виявлявся у реалiзацii мовних прав на рiвнi територiальних громад. Закон про мову автономних органiв влади[80 - Йдеться про органи крайового та мiсцевого самоврядування.] вiд 9 квiтня 1907 р. запроваджував регулювання мовного обiгу у сферi управлiння[81 - Gesetz vom 9. April 1907 ?ber die Amtsprachen der autonomen Beh?rden // L. G. Bl. – Jahrgang 1907. – St?ck IV. – Nr. 21. – S. 39–42.]. Мовою дiловодства Крайового видiлу зберiгалася польська. Публiкацiя його рiшень, як i ранiше, вiдбувалася трьома крайовими мовами. Крайовий видiл продовжував комунiкувати польською з полiтичними органами влади в краi, проте на звернення громадян та повiтових рад був зобов’язаний вiдповiдати iхньою мовою. Мова дiловодства мiст Львова та Кракова також незмiнно залишилася польською. Державнi органи та групи громадян з iнших провiнцiй продовжували комунiкувати з крайовими органами та автономними органами влади у Галичинi на основi закону вiд 5 сiчня 1869 р., тобто на попереднiх засадах – нiмецькою.

Мовою дiловодства повiтового представництва (повiтових рад та повiтових комiтетiв) та громадського представництва (громадських рад та громадських управ) визнавалась дiюча мова, яка була ранiше ними затверджена. Рада могла ухвалювати рiшення про змiну мови громади чи повiту за наявностi абсолютноi бiльшостi голосiв (50 %+1) та кворуму не менше ? вiд ii складу. На ii засiданнях усi члени могли вiльно користуватися рiдною мовою з перелiку крайових мов. Ради зобов’язувались вiдповiдати на скерованi до них звернення вiд населенням тiею ж мовою, якою воно було укладене. Проте для власноi комунiкацii з радами рiзних рiвнiв та групами громадян автономнi органи влади використовували свою мову дiловодства. Вони були уповноваженi самостiйно визначати мову пiдлеглих iм структур, тобто повiтовi ради – для повiтових комiтетiв, громадськi ради – для громадських управ.

Автономнi органи влади зобов’язувалися повiдомляти населенню про свою ухвалу щодо змiни мови дiловодства: громадська рада – у громадах, повiтова рада – у повiтi. Про це вони ставили до вiдома також повiтове староство та Крайовий видiл. Якщо процедура порушувалась, то повiтове староство мало право лiквiдувати рiшення громадськоi ради, а Крайовий видiл вiдповiдно – рiшення повiтовоi ради. Водночас цi положення не могли порушувати компетенцiю крайовоi адмiнiстрацii щодо здiйснення нею нагляду за дiяльнiстю громад, який повинен був реалiзовуватися польською мовою. Пiд виглядом виконання контролюючих функцiй створювались пiдстави для закрiплення правовоi практики, коли намiсництво та повiтовi староства вiдповiдали на клопотання громад не iхньою рiдною мовою, а польською. Досить часто траплялося так, що звернення вiд громадян, яке було укладене украiнською мовою, взагалi iгнорувалося.

Управляючий землеволодiнням також одержав право обирати одну з крайових мов та нею комунiкувати з усiма органами влади. Якщо з окремоi частини землеволодiння сплачувалась бiльше, нiж половина прямих податкiв, то частина маетку також могла обирати мову. У цьому випадку управляючий землеволодiнням був зобов’язаний комунiкути з нею ii мовою. Отже, органи мiсцевого самоврядування одержали паво звертатися до усiх полiтичних органiв влади рiдною мовою. Збереження польськоi мови у комунiкацii намiсництва та його повiтових структур з громадами усувало потребу створення штату перекладачiв, як це, наприклад, було у Моравii.

Модернiзацiя господарського життя Галичини диктувала запровадження нових пiдходiв до управлiння iнфраструктурними галузями та створила потребу чiткого окреслення поняття «крайова культура». Згiдно змiн до Крайового статуту вiд 23 квiтня 1909 р. цей термiн у § 18 п. а) трактувався так: «До питань крайовоi культури належать усi справи, якi пов’язанi з сiльсько- та лiсогосподарським виробництвом, а також обробiтком та користуванням вiдведених для цього крайових територiй, а саме: лiсництво, мисливство, рибальство, тваринництво, захист полiв, заходи з боротьби зi шкiдниками, користування, розподiл та охорона водойм, мелiорацiя, виправлення русел рiк, регулювання чи припинення використання пасовиськ та лiсiв; далi – усi справи аграрного стану, а саме: положення про вiльний розподiл грунтiв та угiдь, або про iх обмеження, про пiдакцизнi товари, особливi приписи щодо подiлу нерухомоi спадщини селян i положення про аграрнi операцii, а також участь у впорядкуваннi сiльськогосподарського кредитування, в органiзацii сiльсько- та лiсогосподарських фахiвцiв; на кiнець – регулювання сiльсько- та лiсогосподарськоi працi робiтникiв та наймитiв»[82 - Gesetz vom 23. April 1909, mit welchem die Bestimmungen des § 18, der mit dem kaiserischen Patente vom 26. Februar 1861 R. G. Bl. Nr. 20, verlautbarten Landesordnung f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau erg?nzt werden // L. G. Bl. – Jahrgang 1909. – St?ck I. – Nr. 42. – S. 96.].

Новi соцiально-економiчнi умови спричинили розширення сфери органiзацiйних компетенцiй галицького намiсництва. 1 жовтня 1908 р. запроваджувалася його нова структура, яка складалася з 26 департаментiв, що пiдпорядковувалися 4 вiддiлам чи секцiям. Президiальний департамент мав вiдокремлений статус та здiйснював нагляд за дiяльнiстю адмiнiстративних та полiцейських органiв, вищих навчальних закладiв, вищого духовенства, за виборами органiв мiсцевого самоврядування, забезпечував дiяльнiсть Галицького сейму, видавав дозволи на заснування товариств, органiзацiй, церковних установ, проведення зборiв, здiйснював цензуру преси, забезпечував тираж урядових газет, займався справами театрiв, органiзацiею допомоги населенню для подолання стихii, збиранням пожертв, проведенням лотерей, органiзацiею дiяльностi поштовоi та телеграфноi служб. У намiсництвi 10 сiчня 1911 р. було утворено окремий апробацiйний технiчний вiддiл з будiвництва, який налiчував 6 департаментiв. Внаслiдок поступового розростання апарат намiсництва вже на 2 червня 1916 р. складався з 6 секцiй, якi охоплювали 33 департаменти, окрiм президiального бюро[83 - ЦДІА Украiни у м. Львовi. – Ф. 146. – Оп. 7. – Спр. 4795. – Арк. 433–434.].

У краi поступово зростала кiлькiсть повiтових староств – з 79 до 82 адмiнiстративних одиниць. Новi повiтовi староства були утворенi в Освенцiмi (1910), Сколе (1910) та Радеховi (1911).

Запровадження принципу етнiчностi у функцiонування полiтичноi системи вiдбувалося паралельно з демократизацiею виборчого права. Новий виборчий закон до Державноi ради вiд 26 сiчня 1907 р. запроваджував загальне пряме голосування[84 - Виборчого права були позбавленi офiцери, якi перебували на вiйськовiй службi, вiйськове духовенство, жандарми, у тому числi й пенсiонованi.], що сприймалося украiнцями однозначно, як прогресивне явище. Порiвнюючи результати парламентських виборiв 1907 р. на основi загального голосування та сеймових виборiв 1908 р. на основi цензово-курiального модусу, Михайло Лозинський та Володимир Охримович дiйшли висновку, що завдяки технологii двоступеневого голосування украiнцi у 1908 р. втратили близько 4 % голосiв виборцiв на користь польських кандидатiв та 7 % – на користь русофiльських[85 - Лозинський М., Охримович В. З виборчоi статистики Галичини / Михайло Лозинський, Володимир Охримович // Студii з поля суспiльних наук i статистики / Статистична комiсiя НТШ. – Львiв, 1910. – Т. 2. – С. 94.].

У новому виборчому законi були чiтко виписанi усi процедурнi питання та передбачалась обов’язковiсть окремого примiщення для виборчоi дiльницi[86 - Досi у сiльських громадах правибори вiдбувалися у шинку, канцелярii вiйта чи у панському дворi, а вибори – у примiщеннi повiтового староства, що певним чином делегiтимiзувало весь виборчий процес та сприяло масовому явищу «хрунiвства» (продажу голосiв виборцiв за горiлку та ковбасу). Нововведення демонстрували громадськостi часткове виведення виборiв поза вплив адмiнiстративних чинникiв.]. Додатково запроваджувались iнститут спостерiгачiв вiд полiтичних партiй, одночаснi вибори посла та його заступника, а також виключно у Галичинi – двомандатнi виборчi округи для сiльських громад. Процедура допускала лише особисте голосування виборця, а не за посередництвом його представника, як це було ранiше[87 - Gesetz vom 26. J?nner 1907, betreffend die Wahl der Mitglieder des Abgeordnetenhauses des Reichsrates // R. G. Bl. – Jahrgang 1907. – St?ck IX. – Nr. 17. – S. 59—107.].

У Галичинi розподiл мандатiв виглядав так: мiських одномандатних округiв – 34 (Захiдна Галичина – 13, Схiдна – 21), у сiльських громадах усi 36 округи – двомандатнi (Захiдна Галичина – 17, Схiдна – 19)[88 - Олесницький Є. Новий виборчий закон (популярний виклад основних постанов) / Євген Олесницький // Дiло. —Ч. 13. – 17 (30).01.1907.]. Виборчi округи було подiлено так, що у Схiднiй Галичинi не було жодного округу, де б украiнцi склали бiльше 77 % населення, а 2 % евреiв планувалось залучити до коалiцii з польськими партiями, щоб забезпечити iм 25 % голосiв виборцiв для здобуття другого мандату в двомандатних виборчих округах[89 - Binder H. Polen, Ruthenen, Juden. Politik und Politiker in Galizien 1897–1918. [Manuscript] / Harald Binder. – Wien: Diss., 1997. – S. 53.].

Враховуючи данi перепису населення за 1900 р. можна легко встановити, що у мiських округах украiнцi не мали шансу здобути жодного мандату. Проте у сiльських громадах завдяки заздалегiдь визначенiй квотi (І-й мандат вимагав 50 %+1 голосiв, а ІІ-й – 25 %+1) гарантований шанс був для здобуття І-го мандату в 21 округах (№ 48–51, № 53–70) та ІІ-го – у 7 округах (№ 54, 55, 56, 57, 59, 62), що разом становило можливих 28 (26,41 %) украiнських мандатiв[90 - Die Ergebnisse der Reichsratswahlen im Jahre 1907 // ?sterreichische Statistik. – Wien: K. u. k. Hof- und Staatsdruckerei, 1908. – Band 84, Heft 2. – S. І. 82—103.]. Це дае пiдстави стверджувати, що принцип етнiчностi первинно також закладався у виборчий модус до Державноi ради шляхом попереднього узгодження центральноi влади з польським та украiнським полiтикумами з приводу встановлення мiж ними мандатних квот[91 - Див.: Уська У. Парламентська виборча реформа 1907 р. у Цислейтанii: проблема нацiонального представництва / Уляна Уська // Краезнавчий збiрник / Дрогобицький державний педагогiчний унiверситет iменi Івана Франка. – Дрогобич, 2003. – Вип. VII. – С. 361–370.]. Через вiдсутнiсть фiксованоi прив’язки нацiонального мандату до певного виборчого округу цей розподiл виявився недiевим. Проте загальне голосування дало можливiсть галицьким украiнцям сформувати четверту за кiлькiстю послiв фракцiю у Державнiй радi.

На парламентських виборах 1907 р. та 1911 р. у двомандатних округах створився прецедент, коли украiнська меншiсть втрачала свiй мандат завдяки такiй виборчiй технологii: у І-му турi не вдавалося визначити вiдразу 2-х переможцiв (абсолютну бiльшiсть мiг здобути лише 1 кандидат), тодi у ІІ му турi (на вужчих виборах) участь брали 2 iншi кандидати, якi одержали найбiльшу кiлькiсть голосiв. Тодi польськi виборцi, що становили до 75 % усiх виборцiв на дiльницi, одностайно голосували за свого кандидата, внаслiдок чого ІІ-й мандат також потрапляв у iхнi руки. Так, у 1907 р. украiнцi втратили 1, а у 1911 р. уже 2 з можливих 28 мандатiв[92 - На парламентських виборах 1907 р. було втрачено украiнський мандат у виборчому окрузi № 54 (Бiлгород – Лютовиська – Старий Самбiр – Турка – Бориня – Пiдбужжя – Дрогобич – Ланка), а у 1911 р. – в округах № 54, № 57 (Печенiжин – Коломия – Гвiздець – Отинiя – Заблотiв – Косiв – Калуш – Жаб’е).],?[93 - Die Ergebnisse der Reichsratswahlen im Jahre 1907 // ?sterreichische Statistik. – Wien: K. u. k. Hof- und Staatsdruckerei, 1908. – Band 84, Heft 2. – S. ХІІ.; Die Ergebnisse der Reichsratswahlen in den im Reichsrate vertretenen K?nigreichen und L?ndern im Jahre 1911 // ?sterreichische Statistik. – Wien: K. u. k. Hof- und Staatsdruckerei, 1912. – Band 7, Heft 1. – S. 133, 135.].

Розширення виборчих прав вiдбувалося паралельно iз запровадженням у Галичинi обов’язковостi голосування для громадян, яким надавались такi права. З 19 лютого 1907 р. за ухиляння вiд голосування передбачався штраф у розмiрi 1—50 крон, а в окремих випадках – тимчасове позбавлення виборчого права[94 - Kundmachung des Ministers des Innern vom 19. Februar 1907, betreffend die Vornahme allgemeiner Wahlen f?r das Abgeordnetenhaus des Reichsrates // R. G. Bl. – Jahrgang 1907. – St?ck XVIII. – Nr. 32. – S. 271–272.]. Закон про захист свободи виборiв та зборiв вiд 26 лютого 1907 р. запроваджував на парламентських, сеймових, повiтових та громадських виборах кримiнальне покарання за поширення неправдивоi виборчоi iнформацii, перешкоджання виборчому процесу, розголошення таемницi голосування, зумисне позбавлення виборцiв права голосу, протидiю iх волевиявленню, перешкоджання виборчому представництву, спотворення результатiв голосування[95 - Gesetz vom 26. J?nner 1907, betreffend strafrechtliche Bestimmungen zum Schutze der Wahl- und Versammlungsfreiheit // R. G. Bl. – Jahrgang 1907. – St?ck X. – Nr. 18. – S. 109–112.].

Найпомiтнiше принцип етнiчностi виявився у змiнах до крайового статуту та виборчого порядку 1914 р., якi увiйшли в iсторiю як «нацiональне зрiвняння» у Галичинi. Трансформацiя полiтичноi системи на локальному рiвнi передбачала одночасне збереження цензово-курiального модусу та запровадження нацiонального принципу у процес формування Галицького сейму, усiх його органiв та структур, закрiплення фiксованого статусу для нацiональних виборчих округiв, укладеннi окремих спискiв для виборцiв польськоi та украiнськоi нацiональностей – т. зв. нацiональних кадастрiв. Попри вищезазначенi змiни ця система продовжувала вiдтворювати модерну подобу станового представництва, яке лежало в основi створеного Габсбургами державного механiзму у ранньомодерний час.

У текстi санкцiонованих крайових законiв вiд 12 липня 1914 р. закрiплювався полiтико-правовий статус Схiдноi Галичини, як польсько-украiнськоi територii. Зрештою, лише тут запроваджувалися нацiонально фiксованi виборчi округи, у той час, як у захiднiй частинi краю – округи утворювалися, як i ранiше, за безнацiональною ознакою. У багатомандатних округах вибори вiдбувалися на пропорцiйнiй, а в одномандатних – на мажоритарнiй основi.

Таблиця 5


Виборча схема до Галицького сейму, яка запроваджувалися у Галичинi у 1914 р.[96 - Ustawa z dnia 8. lipca 1914, zmieniajaca §§ 3, 4, 6, 10, 11, 12, 13, 17, 31, 35, 38 i 48, uzupelniajaca postanowienia §§ 18 i 26 statutu krajowego Krоlestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkim Ksiestwem Krakowskiem i wprowadzajaca nowa ordynacya wyborcza // Dziennik ustaw i rozporzadzen krajowych dla Krоlestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkim Ksiestwem Krakowskiem. – Rok 1914. – Czesc X. – Nr. 65. – S. 177–219.],?[97 - Один мандат був зарезервований для ректора украiнського унiверситету, вiдкриття якого передбачалося угодою, досягнутою у 1914 р. мiж полiтичними фракцiями Галицького сейму.],?[98 - Без врахування рiвня сплати податкiв автоматично голосували за особистою квалiфiкацiею: духовенство, державнi службовцi усiх рiвнiв (у тому числi вiйськовi), офiцери, що на даний час перебували поза виконанням службових обов’язкiв, особи з науковим ступенем, адвокати, нотарiуси, дипломованi фахiвцi у хiрургii, фармацii, ветеринарii, технiки, нотарiальнi кандидати, викладачi та учителi, особи, що мали звання почесного громадянина.]


















Двоступеневе голосування збереглося лише у V курii промислових об’еднань мiст Львова та Кракова, а у IIІ загальнiй мiськiй курii та VІ курii сiльських громад запроваджувалось загальне голосування, що свiдчить про демократизацiю виборчого права. Проте високоцензовi виборцi одержали можливiсть додаткового голосу у кiлькох курiях, хоча виборець, як i ранiше, мав право легiтимно голосувати лише один раз. Так, 2/3 виборцiв II цензовоi мiськоi курii, якi сплачували найвищi податки, голосували ще й у ІІІ загальнiй мiськiй курii. Деякi з них могли також входити до IV курii торгово-промислових палат, або до V курii промислових об’еднань мiст Львова та Кракова. Таким чином, ця виборча технологiя дозволяла заможним виборцям вiддавали вiд 2 до 5 голосiв. Виборцi VІ курii сiльських громад, якi належали до списку 2/3 найбiльших платникiв податкiв, також вiддавали по 2 голоси. У такий спосiб вiдмiна двоступеневих виборiв та запровадження загального голосування у ІІІ та VІ курiях компенсувалися новими, ще ефективнiшими виборчими технологiями, якi були покликанi забезпечити полякам гарантовану бiльшiсть у крайовому сеймi, незважаючи на те, що у Схiднiй Галичинi вони становили нацiональну меншiсть[99 - Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 169–177.].

Згiдно змiн до крайового статуту у складi Галицького сейму утворювалися новi структурнi одиницi та чiткiше розписувалися окремi процедури. У Сеймi формувалися двi нацiональнi курii, якi вiдповiдно складалися з 166 польських та 62 украiнських депутатiв. Склад усiх сеймових комiсiй, делегатiв до крайових iнституцiй та Рахунковоi палати, що запроваджувалася для контролю за крайовими фiнансами, формувався на основi вище зазначеного мандатного спiввiдношення, тобто квота для украiнцiв становила не бiльше, нiж 27,19 % мiсць.

Керiвництво сейму – крайового маршалка та 2-х його заступникiв польськоi та украiнськоi нацiональностей —, призначав iмператор зi складу Сейму. Виконавчий орган крайовоi репрезентацii – Крайовий видiл формувався на основi рiвних нацiональних квот та складався з крайового маршалка та 8-х членiв – по 4 вiд польськоi та украiнськоi курii. Маршалок, як голова Крайового видiлу, повинен був сам визначати зi складу Сейму 2-х своiх заступникiв – поляка та украiнця, а 3-х членiв обирали посли вiд усiх курiй за нацiональною ознакою (по одному вiд І, вiд ІІ, ІІІ, ІV, V та вiд VІ). За такою ж схемою обиралися заступники членiв Крайового видiлу[100 - Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 169–177.].

Згiдно змiн до крайового статуту рiшення щодо перегляду меж мiж помiщицькими землеволодiннями та сiльськими громадами вимагало 2/3 голосiв за присутностi не менше, як 186 депутатiв (тобто 124 голосiв)[101 - Змiни до крайового статуту регламентували новий паритетний принцип спiвiснування об’еднаних з сiльськими громадами помiщицьких землеволодiнь. Зокрема, дiдич не мав права користуватися громадськими угiддями; був зобов’язаний долучатися до адмiнiстративних видаткiв громади; мiг, за бажанням, виконувати полiцейськi функцii на територii свого помiстя; мав вiрильний мандат у радi громади, якщо сплачував неменше, нiж 100 крон прямих податкiв.]. Внесення будь-яких змiн до положень крайового статуту, виборчого порядку та табелярного додатку вимагало 2/3 голосiв за присутностi не менше ? вiд складу Сейму (тобто 114 голосiв)[102 - Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 169–177.]. Це означало, що ухвалення основних крайових законiв передбачало готовнiсть украiнських депутатiв солiдарно голосувати з поляками та обов’язкову iх присутнiсть на засiданнi (мiнiмум – вiд 6 до 21 осiб). За умов перманентноi обструкцii украiнськоi опозицii ухвалення таких рiшень узагалi ставало неможливим. Таким чином, у дiяльнiсть Галицького сейму закладалися первиннi пiдвалини для функцiонування моделi полiтичноi спiвпрацi на основi координацii мiж бiльшiстю (польською курiею) та опозицiею (украiнською курiею).

Збiльшення чисельностi украiнського представництва у Сеймi незначно розширило набiр полiтичних iнструментiв, якими вона могла скористатися. Як i ранiше, це були депутатськi запити (iнтерпеляцii), подача яких згiдно регламенту вимагала пiдписiв не менше 15 послiв[103 - Див.: Regulamin dla Sejmu Krajowego Krоlestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkim Ksiestwem Krakowskiem, przyjety dnia 10 pazdziernika 1907. – Lwоw: Nakl. Wydzialu Krajowego, 1908. – S. 9.]. Доступнiшими стали новi iнструменти такi, як депутатський внесок (право внесення законопроекту, або поправки до нього) та участь у роботi сеймових комiсiй, яка по сутi залишалась номiнальною. Зокрема, для внеску потрiбно було здобути абсолютну бiльшiсть голосiв за умови присутностi на засiданнi бiльшостi вiд складу Сейму (115—58 голосiв), а це надалi могло блокувати законодавчi iнiцiативи украiнськоi курii. Зважаючи на iнодi непримиреннi позицii радикалiв та iерархiв УГКЦ, нова модель полiтичноi спiвпрацi вимагала вiд украiнськоi меншостi вироблення власноi консенсусноi позицii та передбачала злагоджену роботу всiх ii членiв.

У схему прийняття рiшень Крайовим видiлом не закладався жоден з обмежувальних механiзмiв. Процедура передбачала присутнiсть на його засiданнi голови та щонайменше 4-х членiв з 8-ми, а ухвала вимагала абсолютноi бiльшостi голосiв вiд кiлькостi присутнiх (3 голоси). Маршалок сейму мав право голосувати у тому випадку, якщо голоси роздiлялися порiвну. За цих умов Крайовий видiл без узгодження з украiнцями ухвалював будь-яке рiшення, на якому наполягала польська бiльшiсть.

Крайовий статут у новiй редакцii також передбачав змiни в органiзацii повiтового представництва, яке формувалося поза принципом етнiчностi, а – на засадах «репрезентацii iнтересiв» рiзних груп населення. У повiтах, де нараховувалось понад три таких групи, закрiплювалося спiввiдношення мiж членами повiтовоi ради так: найбiльша група одержувала половину мiсць мiнус 1, а для решти – мiсця розподiлялися порiвно. У повiтах, де iснувало два угруповання за iнтересами, мiсця у радi також розподiлялися порiвно[104 - Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 169–177.]. Виборчi списки формувалися за нацiональним кадастром, а визначення кола виборцiв вiдбувалося за виборчим порядком до громадських рад вiд 12 серпня 1866 р. на основi майнового цензу. Враховуючи те, що у полiетнiчному повiтi могло нараховуватися 3 i бiльше груп за iнтересами, а нацiональних кадастрiв було лише два – польський та украiнський, то можна зробити висновок про те, що цi норми закладали технологiю, яка забезпечувала б полякам (у поеднаннi, наприклад, з евреями чи нiмцями) полiтичну перевагу у повiтовому представництвi на тих територiях, де вони становили меншiсть, тобто у Схiднiй Галичинi. Таким чином, мiжнацiональне протистояння переводилось з загально крайового рiвня до полiетнiчних повiтiв; воно розпорошувалося на локально-множиннiй основi, особливо на територii польсько-украiнського пограниччя.

Нацiональнi кадастри виборцiв формувалися головами громад на основi перепису населення 1910 р. за побутовою мовою. Закон передбачав оскарження неправильностi особових даних у списку виборцiв (прiзвища, номера виборчого округу, приналежностi до певноi курii та до нацiонального кадастру) у 8 денний термiн пiсля оприлюднення намiсником дати виборiв. Пiд час подачi рекламацii виборець повинен був сплатити у старости громади 50 % затрачених на внесення змiн коштiв, iнакше звернення залишалося без розгляду. За виготовлення копii частини виборчого списку, яка обов’язково додавалась до рекламацii, оплата сягала 100 %. Оплатнi та значно обмеженi в часi процедури перешкоджали реалiзацii права виборцiв на оскарження.

На пiдставi вже узгоджених спискiв повiтова влада заздалегiдь видавала кожному виборцю легiтимацiйну картку та бюлетень для письмового голосування, у якому зазначалося його прiзвище, назва округу, кiлькiсть кандидатiв, за яких вiн голосуватиме, а також вказувалася можливiсть вибору заступника посла, право вiддавати 1 чи 2 голоси. Заступник посла обирався у одномандатних та у тих двомандатних виборчих округах, де виборець мав право голосувати лише за одного кандидата. Заступник приступав до виконання депутатських повноважень лише пiсля втрати послом свого мандату[105 - Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 169–177.]. Така технологiя дозволяла уникати довиборiв, щоб зайвий раз не провокувати суспiльно-полiтичну напругу в краi.

Виборча комiсiя утворювалася призначеним намiсником виборчим комiсаром та складалася 5–7 осiб, якi визначалися ним з кола виборцiв. Виборчий комiсар та обраний голова комiсii вiдповiдали за проведення виборiв на дiльницi. Полiтичнi партii одержали право доповнювати своiми спостерiгачами склад комiсii до 10 членiв. У двомандатних округах у випадку здобуття обома кандидатами рiвностi голосiв у ІІ-му турi голосування традицiйно застосовувався жереб, як рудимент австрiйського виборчого права[106 - Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 177–207.].

Вiдсутнiсть фiксованих нацiональних мандатiв у двомандатних виборчих округах, якi розташовувались на польсько-украiнському пограниччi, не знiмала загрози ескалацii мiжнацiонального конфлiкту у цiй густо населенiй зонi. Соцiально-полiтичний конфлiкт також мiг загострюватись на всiй територii Галичини через запровадження для високоцензових виборцiв кiлькох голосiв у курii мiст загального голосування та курii сiльських громад. Крiм цього, крайовий управлiнський апарат одержав можливiсть реалiзовувати адмiнiстративний ресурс ще й пiд час формування спискiв виборцiв за нацiональним кадастром, бо статистичнi данi перепису населення 1910 р. носили суперечливий характер.

Таблиця 6


Спiввiдношення населення Галичини за вiросповiданням та побутовою мовою (на основi перепису 1910 р.)[107 - Die Bev?lkerung nach der Geb?rtigkeit, Religion und Umgangssprache in Verbindung mit dem Geschlechte, nach dem Bildungsgrade und Familienstande; die k?rperlichen Gebrechen; die soziale Gliederung der Haushaltungen // Die Ergebnisse der Volksz?hlung vom 31. Dezember 1910 in den im Reichsrate vertretenen K?nigreichen und L?ndern. – Wien: K. u. k. Hof- und Staatsdruckerei, 1914. – Band 1, Heft 2. – S. 54–55.]








Аналiз даних австрiйськоi статистики за 1910 р. засвiдчуе, що 1,24 % громадян на побутовому рiвнi не послуговувалися польською чи украiнською мовами, а це близько 0,41 % виборцiв, яких чиновникам потрiбно було самостiйно iдентифiкувати при формуваннi нацiональних кадастрiв. Порiвнюючи кiлькiсть греко-католикiв та осiб, що користувалися украiнською мовою, як побутовою, втрати украiнського населення становили 8,14 %, а це близько 2,71 % (72,5 тис.) виборцiв. До польськомовного населення було також зараховано 9,72 % iудеiв, а це близько 3,24 % виборцiв. Таким чином, кiлькiсть польськомовних осiб за рахунок украiнцiв та евреiв зросла на 17,86 %. Якщо ще й врахувати нiмцiв та iнших осiб, то разом iх кiлькiсть становитиме 19,10 % галичан. Тому можна стверджувати, що до польського виборчого кадастру загалом потрапило б 6,36 % (170 тис.) виборцiв-неполякiв. Зважаючи на це, кiлькiсть скарг на якiсть спискiв у Галичинi могла бути значною, що у пiдсумку загострило б протистояння мiж групами виборцiв та полiтичними органами влади. Нарiкання на якiсть спискiв могла поставити пiд сумнiв легiтимнiсть проведених виборiв.

Таким чином, сеймова виборча реформа в Галичинi 1914 р. представляла собою одну iз найскладнiших та найзаплутанiших мажоритарно-пропорцiйних виборчих систем не лише у Цислейтанii, а й у Європi, яка при збереженнi курiй та модернiзацii iх на основi принципу етнiчностi забезпечувала польськiй меншостi у Схiднiй Галичинi 78 мандатiв (а це 47,3 % польських, або 34,4 % усiх сеймових мандатiв – бiльше третини). Украiнцi, як автохтонне населення Схiдноi Галичини, одержали тут лише 59 мандатiв (а це 95,2 % украiнських, або 26 % усiх сеймових мандатiв – менше третини). У такий спосiб крайовий виборчий порядок остаточно закрiпив полiтико-правовий статус Схiдноi Галичини, як польсько-украiнськоi територii, де бiльшiсть сеймових мандатiв належала полякам. Одночасно вiн унеможливлював ескалацiю польсько-украiнського полiтичного протистояння у нацiонально фiксованих виборчих округах Схiдноi Галичини пiд час виборчих кампанiй, що у майбутньому могло б сприяти налагодженню мiжнацiонального дiалогу на рiвнi окремих моноетнiчних громад.

«Галицьке зрiвняння» 1914 р. доцiльно трактувати як полiтичну модель провiнцiйноi спiвпрацi мiж поляками та украiнцями, що вбудовувалася у систему австро-угорського дуалiстичного федералiзму, або ж як своерiдний мiжнацiональний «modus vivendi», який був покликаний урiвноважити полiтичну систему на крайовому рiвнi. Проте, зважаючи на активiзацiю нацiоналiстичного руху украiнцiв, «зрiвняння» 1914 р. консервувало крайову полiтичну систему, оскiльки у законодавчий спосiб зупиняло об’ективний процес зростання представництва украiнцiв у Галицькому сеймi (див. табл. 4). У пiдсумку це, хоч i усувало перманентну загрозу ескалацii мiжнацiонального конфлiкту на полiтичному грунтi, але й водночас забезпечувало панування полякiв у Схiднiй Галичинi.

Поза сумнiвом, «Галицьке зрiвняння» 1914 р. засвiдчило вiдсутнiсть в офiцiйного Вiдня намiру реалiзовувати головну нацiональну вимогу украiнцiв щодо подiлу територii Галичини за нацiональною ознакою та створення окремих польськоi та украiнськоi нацiонально-територiальних автономiй. Система полiтичних органiв влади в Галичинi насамперед забезпечувала життедiяльнiсть нацiонально-територiальноi автономii для полякiв. Їi особливостi полягали у реалiзацii крайовими полiтичними органами влади преференцiй стосовно запровадження польськоi мови управлiння, створення польського бюрократичного апарату та полонiзацii шкiльництва, а також у здiйсненнi розширених адмiнiстративних функцiй. «Галицьке зрiвняння» вбудовувало у структуру нацiонально-територiальноi автономii кiлька елементiв екстериторiальноi автономii для украiнцiв. Початок Першоi свiтовоi вiйни завадив реалiзацii сеймовоi виборчоi реформи 1914 р., внаслiдок чого нацiонально-культурна автономiя для украiнцiв у Галичинi так i не вiдбулася.

Система органiв полiтичного управлiння в Галичинi (1866–1914) у межах iх конституцiйно i законодавчо визначеного статусу забезпечувала розробку та здiйснення державноi полiтики в краi з врахуванням iнтересiв панiвноi польськоi нацiональностi. Крайовi та мiсцевi полiтичнi органи влади зазнали суттевого полонiзацiйного впливу, який виявлявся в запровадженнi польськоi мови у дiяльнiсть усiх суб’ектiв влади, а також крайових iнституцiй, у тому числi вищих та середнiх навчальних закладiв. Проте автономнi суб’екти мiсцевого самоврядування одержали додатковi гарантii з приводу вибору ними мови дiловодства та забезпечення комунiкацii нею з крайовими полiтичними органами влади. Зi свого боку, крайовi органи у спiлкуваннi з громадами та окремими громадянами практикували використання польськоi мови. Попри свою обмеженiсть, автономiя органiв мiсцевого самоврядування закладала пiдвалини для розвитку певних елементiв громадянського суспiльства у нацiональних спiльнотах на локальному рiвнi.

Дуалiстичнiсть повноважень суб’ектiв виконавчоi та законодавчоi влади перетворилася на перешкоду для ефективноi органiзацii крайового управлiння i дiевого функцiонування системи полiтичних органiв через нечiтку виписанiсть норм законодавства та перманентнi компетенцiйнi конфлiкти мiж ними. Користуючись цим дисонансом, австрiйський уряд провадив власну нацiональну полiтику в краi, перiодично предметно зрiвноважуючи iнтереси польськоi та украiнськоi спiльнот. Водночас така практика суб’ектiв вищоi виконавчоi влади була покликана забезпечувати австрiйський державний суверенiтет у Галичинi, зберiгаючи у такий спосiб територiальну цiлiснiсть iмперii Габсбургiв.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/mikola-litvin/proekt-ukra-na-avstr-yska-galichina/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Апарат управлiння Галичиною у складi Австро-Угорщини / [В. С. Кульчицький, І. Й. Бойко, О. І. Мiкула, І. Ю. Настасяк] / Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв: Трiада плюс, 2002.– 88 с.; Кульчицький В., Присташ Л. Галицьке намiсництво: структура i дiяльнiсть / Володимир Кульчицький, Лiдiя Присташ // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя юридична / Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 2003. – Вип. 38. – С. 90–95.; Моряк-Протопопова Х. Утворення, структура i дiяльнiсть Галицького намiсництва (1849–1918 рр.) / Христина Моряк-Протопопова // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя юридична / Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 2006. – Вип. 43. – С. 67–72.




2


Аркуша О. Галицький сейм: виборчi кампанii 1889 i 1895 рр. / Олена Аркуша / НАН Украiни, Ін-т украiнознавства iм. І. Крип’якевича. – Львiв: [б. в.], 1996. – 174 с.; Аркуша О. Украiнськi землi у складi Австрiйськоi (Австро-Угорськоi) iмперii (1772–1918). В кн.: Полiтична система для Украiни: iсторичний досвiд i виклики сучасностi / [О. Г. Аркуша, С. О. Бiла, В. Ф. Верстюк та iн.] – К.: Нiка-Центр, 2008. – 988 с.; Чорновол І. Украiнська фракцiя Галицького крайового сейму: 1861–1901 рр. (Нарис з iсторii украiнського парламентаризму) / Ігор Чорновол / НАН Украiни, Ін-т украiнознавства iм. І. Крип’якевича. – Львiв: [б. в.], 2002. – 288 с.




3


Мудрий М. Галицькi намiсники в системi украiнсько-польських взаемин (1849–1914) / Мар’ян Мудрий // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя iсторична / Львiвський державний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 1998. – Вип. 33. – С. 91—101.




4


Кошелева Н. Дiяльнiсть галицькоi крайовоi шкiльноi ради стосовно украiнськоi народноi освiти в 1873–1914 роках / Наталiя Кошелева // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя iсторична / Львiвський державний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 1999. – Вип. 34. – С. 269–276.




5


Йдеться про частину Ломбардii.




6


Полiтичнi органи влади, або крайовi полiтичнi органи влади (нiм. – Рolitische Beh?rde oder politische Landesbeh?rde) – спiльна назва для означення представницьких органiв (Vertretungsorgane) та органiв управлiння (Verwaltungsorgane), яка застосовувалася у зв’язку з вiдсутнiстю розмежування законодавчоi та виконавчоi гiлок влади в Австрiйськiй iмперii (Австро-Угорщинi).




7


До вiрилiстiв за посадою зараховувалися архиепископи римо-католицького, греко-католицького та вiрменсько-католицького обрядiв зi Львова, епископи римо-католицького та греко-католицького обрядiв з Перемишля, епископи римо-католицького обряду з Тарнува та греко-католицького обряду з Станiславова, ректори унiверситетiв у Краковi та Львовi. До цього перелiку у законодавчому порядку в 1866 р. був включений римо-католицький епископ Кракова, або у випадку вакансii – адмiнiстратор епархii.




8


Die Verfassung der ?sterreichischen Monarchie, nebst zwei Beilagen vom 28. Februar 1861. Beilage II, o): Landes-Ordnung und Landtags-Wahlordnung f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien sammt dem Herzogthume Krakau // Reichsgesetzblatt f?r das Kaisertum ?sterreich (R. G. Bl.). – Jahrgang 1861. – St?ck IX. – Nr. 20. – S. 280–285.




9


У 1853 р. у Галичинi було утворено Індемнiзацiйний фонд (Grundentlastungsfond) для здiйснення компенсацiйного вiдшкодування (iндемнiзацii) помiщикам за скасування феодальних повинностей за державний рахунок iз залученням коштiв крайового бюджету. У 1853 р. для забезпечення iндемнiзацii уряд запровадив додаток до прямого податку у розмiрi 8,75 %, який у 1854 р. сягав 11,5 %, у 1855 р. – 11,75 %, у 1856 р. – 14 %, у 1857 р. – 33 %. З метою покриття iндемнiзацiйного боргу у 1851 р. державою було видано облiгацii пiд заставу грунтiв пiдданих та краю, а першi виплати по них було здiйснено у 1858 р. Згодом держава ввела практику позик крайовому бюджету для покриття потреб iндемнiзацii, якi Галичина повинна була до 1908 р. повернути у державний бюджет.




10


Пiдзаконних нормативно-правових актiв.




11


Die Verfassung der ?sterreichischen Monarchie, nebst zwei Beilagen vom 28. Februar 1861. Beilage II, o): Landes-Ordnung und Landtags-Wahlordnung f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien sammt dem Herzogthume Krakau // R. G. Bl. – Jahrgang 1861. – St?ck IX. – Nr. 20. – S. 282.




12


Наймасовiшi виборчi зловживання у Галичинi були пов’язанi з «усним» голосуванням на виборах до Галицького сейму, до повiтових та громадських рад. Члени виборчоi комiсii могли вписували у виборчi протоколи прiзвища та iмена кандидатiв несвiдомо з описками чи свiдомо з помилками, що створювало пiдстави для того, щоб внаслiдок процедури верифiкацii за рiшенням вiдповiдного представницького органу «небажаного» посла можна було позбавити його мандату.




13


Die Verfassung der ?sterreichischen Monarchie, nebst zwei Beilagen vom 28. Februar 1861. Beilage II, o): Landes-Ordnung und Landtags-Wahlordnung f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien sammt dem Herzogthume Krakau // R. G. Bl. – Jahrgang 1861. – St?ck IX. – Nr. 20. – S. 286–294.




14


На Захiдну Галичину припадало 4 дистрикти, якi охоплювали 48 полiтичних повiтiв, а на Схiдну – 13, якi охоплювали 128 повiтiв.




15


Verordnung der Minister des Innern, der Justiz und der Finanzen vom 19. J?nner 1853, womit die Allerh?chsten Entschlie?ungen ?ber die Einrichtung und Amtswirksamkeit der Bezirks?mter, Kreisbeh?rden und Statthaltereien, ?ber die Einrichtung der Gerichtsstellen und das Schema der systemisirten Gehalte und Di?ten-Classen, sowie ?ber die Ausf?hrung der Organisirung f?r die Kronl?nder Oesterreich ob und unter der Enns, B?hmen, M?hren, Schlesien, Galizien und Lodomerien mit Krakau, Bukowina, Salzburg, Tirol mit Vorarlberg, Steiermark, K?rnthen, Krain, G?rz, Gradiska und Istrien mit Triest, Dalmatien, Kroatien und Slawonien, Siebenb?rgen, die serbische Wojwodschaft mit dem Banate kundgemacht werden // R. G. Bl. – Jahrgang 1853. – IV St?ck. – Nr. 10. – (Allerh?chste Bestimmungen ?ber die Einrichtung und Amtswirksamkeit der Statthaltereien). – S. 91—100.




16


Упродовж трьох каденцiй Галицького сейму (1861–1873) крайовим маршалком був граф Леон Людвiк Сапега, який жодного разу не вiдповiв на звернення украiнських послiв iхньою мовою.




17


Dodatek dо prow. regulaminu z dnia 27. listopada 1865 // Prowizoryczny regulamin dla Sejmu krajowego Krоlestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Ksiestwem Krakowskiem: przyjety prowizorycznie dnia 27. listopada 1865. – Lwоw: z drukarni W. Lozinskiego, 1877. – S. 27.




18


У 1863–1864 рр. з метою протидii розгортанню чеського протестного руху були розпущенi ландтаги у Богемii та Моравii, а в Транслейтанii – Угорський, Хорвато-Славонський, Семигородський ландтаги iз запровадженням стану облоги, а також – через антидержавнi виступи iталiйцiв ландтаги в Тiролi, Трiестi, Далмацii. У 1864 р. у Галичинi була припинена дiяльнiсть Сейму та оголошено стан облоги через пiдтримку поляками Сiчневого повстання 1863 р. у Конгресовiй Польщi.




19


Kaiserisches Patent vom 20. September 1865, womit die Wirksamkeit des durch das Kaiserliche Patent vom 26. Februar 1861 kundgemachten Grundsatzes ?ber die Reichsvertretung sistiert wird // R. G. Bl. – Jahrgang 1865. – St?ck XXV. – Nr. 89. – S. 303–304.




20


Gesetz vom 10. Juni 1866 ?ber die Kundmachung der Landesgesetze, der Landtagsbeschl?sse und den Verordnungen des Landesausschu?es // Landesgesetz und Verordnungsblatt f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau (L. G. Bl.). – Jahrgang 1866. – St?ck VIII. – Nr. 13. – S. 52.




21


Gesetz vom 12. August 1866 ?ber die Einrichtung der Gemeinde und ?ber die Gemeindeordnung // Landesgesetz und Verordnungsblatt f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau. – Jahrgang 1866. St?ck XI. – Nr. 19. – S. 59—102.; Gesetz vom 12. August 1866 ?ber die Bezirksvertretung und ?ber die Bezirkswahlordnung // L. G. Bl. – Jahrgang 1866. – St?ck XI. – Nr. 21. – S. 108–130.




22


Gesetz vom 12. August 1866 ?ber die Einrichtung der Gutsgebiete bei der Gemeindeordnung // L. G. Bl. – Jahrgang 1866. – St?ck XI. – Nr. 20. – S. 103–107.




23


Verordnung des Staatsministeriums vom 23. J?nner 1867 ?ber die Reform der politischen Verwaltung in den K?nigreichen Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogthume Krakau und den Herzogth?mern Auschwitz und Zator // R. G. Bl. – Jahrgang 1867. – IХ St?ck. – Nr. 17. – S. 35–36.




24


Право своiни (нiм. – Heimatsrecht) визначало правовий статус певноi особи з огляду на ii приналежнiсть до певноi громади за фактом народження або проживання, тобто правове вiдношення до ii «малоi» батькiвщини. Правове вiдношення особи до «великоi» батькiвщини – Австрiйськоi iмперii – регулювалось правом громадянства (нiм. – B?rgersrecht).




25


В Австрiйськiй iмперii (Австро-Угорщинi) термiн «iзраiлiти» офiцiйно використовувався для означення еврейського населення.




26


Provisorisches Gemeinde-Statut f?r k?nigliche Stadt Krakau // L. G. Bl. – Jahrgang 1866. – St?ck III. – Nr. 7. – S. 10–42.




27


Gesetz vom 14. M?rz 1867, womit f?r die Stadt Brody die §§. 13 und 28 der Gemeinde-Wahlordnung vom 12. August 1866 abge?ndert werden // L. G. Bl. – Jahrgang 1867. – St?ck IІ. – Nr. 8. – S. 12.




28


Kaiserisches Patent vom 2. J?nner 1867, giltig f?r B?hmen, Dalmatien, Galizien und Lodomerien mit Krakau, ?sterreich unter und ob der Enns, Salzburg, Steiermark, K?rnten, Krain, Bukowina, M?hren, Schleisien, Tirol, Voralberg, Istrien, G?rz und Gradiska und Triest mit seinem Gebiete // R. G. Bl. – Jahrgang 1867. – St?ck I. – Nr. 1. – S. 1–3.




29


Gesetz vom 16. J?nner 1867, womit die §§. 11 und 13 der Landtagswahlordnung abge?ndert werden // L. G. Bl. – Jahrgang 1867. – St?ck II. – Nr. 4. – S. 7–8.




30


Центральний державний iсторичний архiв Украiни у м. Львовi (далi – ЦДІА Украiни у м. Львовi). – Ф. 146 (Галицьке намiсництво, м. Львiв). – Оп. 4. – Спр. 2037. – Арк. 27–28.




31


Водночас у 4-х вищих класах вищоi Академiчноi гiмназii у Львовi запроваджувалась польська мова викладання.




32


Gesetz vom 22. Juni 1867, betreffend die Unterrichtssprache in den Volks- und Mittelschulen im K?nigreiche Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau // L. G. Bl. – Jahrgang 1867. – St?ck V. – Nr. 13. – S. 21–23.




33


Verordnung des galizischen Landesschulrates vom 22. Juni 1867 Zl. 1224, womit das Gesetz ?ber die Unterrichtssprache in den israelitischen Schulen durchgef?hrt wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1867. – St?ck V. – Nr. 12. – S. 17–18.




34


Kundmachung der k. k. Statthalterei vom 6. Juli 1867 Z. 5306 Pr., betreffend die Einsetzung eines Landesschulrates f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau; Organisations-Regulativ, betreffend die Einsetzung eines Landesschulrates im K?nigreiche Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau // L. G. Bl. – Jahrgang 1867. – St?ck IV. – Nr. 12. – S. 18–19.




35


Kundmachung des galizischen Schulrates vom 5. November 1868 Z. 8883 L. S. R., Betreff des Gebrauchs der polnischen Sprache in Angelegenheiten des Schulwesens // L. G. Bl. – Jahrgang 1868. – St?ck XI. – Nr. 24. – S. 39.




36


Gesetz vom 2. Mai 1873 ?ber die Errichtung und Erhaltung der ?ffentlichen Volksschulen und ?ber die Verpflichtung zum Schulbesuche // L. G. Bl. – Jahrgang 1973. – St?ck XXVIII. – Nr. 250. – S. 181–192.




37


Gesetz vom 21 Dezember 1867, wodurch der § 13 des Grundgesetzes ?ber die Reichsvertretung vom 26. Februar 1861 abge?ndert wird // Reichsgesetzblatt f?r das Kaisertum ?sterreich. – Jahrgang 1867. – St?ck LXI. – Nr. 141. S. 389–394.




38


Staatsgrundgesetz ?ber die allgemeinen Rechte der Staatsb?rger f?r die im Reichsrathe vertretenen K?nigreiche und L?nder // Reichsgesetzblatt f?r das Kaisertum ?sterreich. – Jahrgang 1867. – St?ck LXI. – Nr. 142. S. 394–396.




39


Назва органу полiтичноi влади у повiтi «повiтове управлiння» (Bezirksamt) була замiнена на «повiтове староство» (Bezirkshauptmannschaft, яке вже очолював не повiтовий голова (Bezirksvorsteher), як це було ранiше, а – староста повiту (Bezirkshauptmann).




40


Викуп селянами права користування сервiтутами у Галичинi вiдбувалася вiдокремлено вiд iндемнiзацii. У 1848–1890 рр. iснували викупнi квоти для користування селянами лiсом та пасовищами.




41


Gesetz vom 19. Mai 1868 ?ber die Einrichtung der politischen Verwaltungsbeh?rden in B?hmen, Dalmatien, Galizien und Lodomerien mit Auschwitz, Zator und Krakau, Oesterreich unter und ob der Enns, Salzburg, Steiermark, K?rnthen, Krain, Bukowina, M?hren, Ober- und Nieder-Schlesien, Tirol und Vorarlberg, Istrien, G?rz und Gradiska und der Stadt Triest mit ihrem Gebiete // R. G. Bl. – Jahrgang 1868. – St?ck XVII. – Nr. 44. – S. 76–79.




42


Verordnung des Ministers des Innern vom 10. Juli 1868, die Durchf?hrung des Gesetzes vom 19. Mai 1868 (Reichs-Gesetz-Blatt Nr. 44) ?ber die Einrichtung der politischen Verwaltungsbeh?rden in Galizien, Salzburg und Krain betreffend // Reichgesetzblatt f?r das Kaiserthum ?sterreich. – Jahrgang 1868. – St?ck XLI. – Nr. 102. – S. 306.




43


Verordnung des Ministers des Innern vom 30. August 1868, betreffend die Behandlung der Recurse in Angelegenheiten der politischen Verwaltung // R. G. Bl. – Jahrgang 1868. – St?ck LI. – Nr. 124. – S. 376.




44


Призупинення автономiзацii Галичини було пов’язане з переходом галицьких полякiв в опозицiю до держави. Пiд час розгляду в Державнiй радi Грудневих конституцiйних законiв у 1867 р. Галицька делегацiя (окрiм о. Івана Гушалевича, який проголосував «за») самоусунулася вiд голосування, що викликало упередженiсть до ii членiв та осуд загальноавстрiйськоi громадськостi. Проурядове угруповання конституцiоналiстiв у Державнiй радi сприйняло такий непатрiотичний вчинок галицьких полякiв як полiтичну зраду та саботаж. Крiм цього 24 вересня 1868 р. Сейм ухвалив Галицьку резолюцiю з вимогою реалiзувати у Галичинi субдуалiзм за зразком хорвато-славонськоi автономii у Транслейтанii. Внаслiдок цього Франц Йосиф І негайно скасував свiй вiзит до Галичини, вiдправив кабiнет К. фон Ауершперга та намiсника А. Голуховского у вiдставку.




45


Verordnung des Ministers des Innern vom 19. Oktober 1868, die Besorgung von Statthaltereigesch?ften im Namen des Statthalters durch mehrere Bezirkshauptm?nner in Galizien betreffend // R. G. Bl. – Jahrgang 1868. – St?ck LХ. – Nr. 144. – S. 423–424.




46


Verordnung der Minister des Innern, f?r Cultus und Unterricht, der Justiz, der Finanzen, des Handels und Ackerbau, dann f?r Landesverteidigung und ?ffentliche Sicherheit vom 5. Juni 1869 Z. 2354, betreffend die Amtsprache der k. k. Beh?rden, ?mter und Gerichte im K?nigreiche Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, im inneren Dienste, im Verkehre mit anderen Beh?rden // L. G. Bl. – Jahrgang 1869. – St?ck IX. – Nr. 24. – S. 69–71.




47


На основi вивчення територiальноi приналежностi судових повiтiв Кракiвського та Львiвського судових округiв можна встановити територiальне вiдношення утворених у 1866 р. повiтових староств (полiтичних повiтiв) до Захiдноi чи Схiдноi Галичини, що вiдображено у табл. 2.




48


Statut f?r k?nigliche Hauptstadt Lemberg; Wahlordnung f?r die Gemeinde der k?niglichen Hauptstadt Lemberg // L. G. Bl. – Jahrgang 1870. – St?ck XXII. – Nr. 79. – S. 113–159.




49


З метою виходу з кризи iмператор уперше призначив австрiйським мiнiстром-президентом представника польськоi шляхти, що символiзувало вiдновлення полiтичного консенсусу мiж державою та польською елiтою.




50


Мiнiстр для Галичини був без мiнiстерства. В урядi вiн мав представляти iнтереси всього краю, проте, зазвичай, вони ототожнювалися ним з iнтересами польськоi шляхти.




51


Внаслiдок перемоги Пруссii у франко-прусськiй вiйнi (1870–1871) та створення Нiмецькоi iмперii пiд ii егiдою, Австро-Угорщина втратила свiй полiтичний вплив у нiмецьких землях, переважно у тих, де панiвною релiгiею був католицизм. Водночас на европейськiй аренi значно похитнулися зовнiшньополiтичнi позицii iмперii Габсбургiв, як союзника Францii. Усi цi обставини сприяли розвитку балканського напряму ii зовнiшньоi полiтики.




52


Verordnung des Ministers des Innern vom 9. September 1871, womit die, einigen Bezirkshauptm?nnern in Galizien ?bertragene Besorgung von Statthaltereigesch?ften im Namen des Statthalters wieder eingestellt wird // R. G. Bl. – Jahrgang 1871. – St?ck ХL. – Nr. 109. – S. 292.




53


Уперше голосування бюлетенями у краi запроваджувалось на виборах до громадських рад м. Кракова та м. Львова.




54


Gesetz vom 2. April 1873, betreffend die Wahl der Mitglieder des Abgeordnetenhauses des Reichsrathes // R. G. Bl. – Jahrgang 1873. – St?ck ХV. – Nr. 41. – S. 165–192.




55


Freund F. Das ?sterreichische Abgeordnetenhaus. Ein biographisch-statistisches Handbuch. 1907 / F. Freund. – Wien – Leipzig, 1907. – S. 321.; Freund F. Das ?sterreichische Abgeordnetenhaus. Ein biographisch-statistisches Handbuch. 1911 / F. Freund. – Wien, 1911. – S. 349; Staruch B. Der Kampf der galizischen Ukrainer um ihr Selbstbestimmungsrecht im alten ?sterreich [Manuscript] / Bohdan Staruch. – Innsbruck: Diss., 1948. – S. 65–66, 79.; Binder H. Parteiwesen und Parteibegriff bei den Ruthenen der Habsburgermonarchie / Harald Binder // ?sterreichische Osthefte: Ukraine. – Wien, 2001. – S. 240.




56


Галицька делегацiя у Державнiй радi нараховувала лише 37 послiв.




57


Gesetz vom 4. Oktober 1882, womit einige Bestimmungen der Reichsrathswahlordnung (Gesetz vom 2. April 1873, R. G. Bl. Nr. 41) abge?ndert werden // R. G. Bl. – Jahrgang 1882. – St?ck LIV. – Nr. 142. – S. 549–553.




58


Gesetz vom 14. Juni 1896, wodurch die Reichsrathswahlordnung abge?ndert, beziehungsweise erg?nzt wird // R. G. Bl. – Jahrgang 1896. – St?ck LXIV. – Nr. 169. – S. 530–536.




59


Gesetzvom 5. Dezember 1896, betreffend die Ab?nderung des §. 9 der Reichsrathswahlordnung vom 2. April 1873, beziehungsweise vom 4. October 1882 // R. G. Bl. – Jahrgang 1896. – St?ck LXХХVІІ. – Nr. 226. – S. 747.




60


Gesetz vom 10. Mai 1873, f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, womit der Absatz lit. b des § 35 des Landesstatutes abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1873. – St?ck XXVII. – Nr. 248. – S. 178–179.




61


Wenedikter R. Die Karpatenl?nder. In: Nationalit?tenrecht des alten ?sterreichs / (Hg.) K. Hugelmann. – Wien – Leipzig, 1984. – S. 713; Staruch B. Der Kampf der galizischen Ukrainer… – S. 91.; Binder H. Parteiwesen und Parteibegriff… – S. 239.




62


Кiлькiсть украiнських мандатiв подано з врахуванням 3-х вiрилiстiв вiд вищого греко-католицького духовенства.




63


Gesetz vom 30. J?nner 1900, betreffend eine Zusatzbestimmung zu der Landtags-Wahlordnung vom 26. Februar 1861 R. G. Bl. Nr. 20, f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien sammt dem Gro?herzogthume Krakau // L. G. Bl. – Jahrgang 1890. – St?ck IV. – Nr. 22. – S. 96–98.




64


Gesetz vom 23. Mai 1896 f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, womit § 3 des Landesordnung vom 26. Februar 1861 abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1896. – St?ck I. – Nr. 32. – S. 152–153.




65


Gesetz vom 23. Mai 1896 f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, womit § 3 der Landtagswahlordnung vom 26. Februar 1861 abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1896. – St?ck I. – Nr. 33. – S. 153–154.




66


Новi вiрильнi мандати посiли ще президент Академii мистецтв у Краковi та ректор Львiвськоi полiтехнiчноi школи.




67


Gesetz vom 23. April 1900, wirksam f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, mit welchem der § 3 des Landesordnung vom 26. Februar 1861 abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1900. – St?ck I. – Nr. 41. – S. 241–242.; Gesetz vom 18. M?rz 1900, wirksam f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien sammt Gro?herzogthume Krakau, mit welchem die §§. 2, 3, 45, 47 und 49 der Landes-Wahlordnung vom 26. Februar 1861 abge?ndert werden // L. G. Bl. – Jahrgang 1900. – St?ck I. – Nr. 42. – S. 243–245.




68


Gesetz vom 30. August 1899, wirksam f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, mit welchem der § 6 des Landesordnung vom 26. Februar 1861 abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1899. – St?ck I. – Nr. 109. – S. 286–287.




69


Gesetz vom 15. Juni 1898, betreffend die Ab?nderung einiger Bestimmungen der Landtagswahlordnung vom 26. Februar 1861 R. G. Bl., Nr. 20, Beilage II. a., beziehungsweise des Gesetzes vom 17. December 1884 L. G. Bl. Nr. 1 ex 1885 // L. G. Bl. – Jahrgang 1898. – St?ck I. – Nr. 53. – S. 212–213.




70


Gesetz vom 31. Mai 1874, womit der 2. Absatz des Artikels V. des Gesetzes vom 22. Juni 1867 (Nr. 13, L. G. Bl.), betreffend die Unterrichtssprache an Volks- und Mittelschulen, in dem K?nigreiche Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1874. – St?ck XXIX. – Nr. 45. – S. 171–172.




71


Gesetz vom 8. September 1880, womit der Absatz d des Artikels V. des Gesetzes vom 22. Juni 1867 (Nr. 13, L. G. Bl.), betreffend die Unterrichtssprache an Volks- und Mittelschulen, in dem K?nigreiche Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1880. – St?ck XIV. – Nr. 34. – S. 156.




72


Йдеться про свiтськi факультети Львiвського унiверситету – фiлософський, юридичний та медичний (хiрургiчний вiддiл).




73


Kundmachung des k. k. Statthalterei-Pr?sidiums vom 14. Mai 1879 Z. 3884, betreffend Einf?hrung der polnischen Sprache als Amtsprache in den akademischen Beh?rden der Lemberger Universit?t // L. G. Bl. – Jahrgang 1879. – St?ck XII. – Nr. 74. – S. 155.




74


Див.: Уська У. «Галицьке зрiвняння» 1914 р. як польсько-украiнський полiтичний компромiс / Уляна Уська // Украiна – Польща: iсторична спадщина i суспiльна свiдомiсть / Нацiональна академiя наук Украiни, Інститут украiнознавства iменi Івана Крип’якевича. – Львiв, 2015. – Вип. 8. – C. 57–68.; Уська У. Реалiзацiя засад нацiонально-культурноi автономii у «законах про нацiональне зрiвняння» у Моравii 1905 р. / Уляна Уська // Науковi зошити iсторичного факультету. Збiрник праць / Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 2015. – Вип. 16. – С. 51–66.




75


Gesetz vom 15. Februar 1905, betreffend den Landesschulrat // L. G. Bl. – Jahrgang 1905. – St?ck I. – Nr. 39. – S. 112–116.




76


Gesetz vom 15. Februar 1905, womit einige Bestimmungen des Gesetzes vom 22. Juni 1867, L. G. Bl. Nr. 13, ?ber die Unterrichtssprache an Volks- und Mittelschulen des K?nigreiches Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1905. – St?ck XX. – Nr. 108. – S. 131–132.




77


Gesetz vom 15. Februar 1907, womit der Art. V al. d) des Gesetzes vom 22. Juni 1867, L. G. Bl. Nr. 13, in der Fassung des Gesetzes vom 8. September 1880, L. G. Bl. Nr. 34, abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1907. – St?ck I. – Nr. 65. – S. 136–137.




78


?sterreichisches statistisches Handbuch f?r die im Reichsrate vertretenen K?nigreiche und L?nder / Hg. von der k. k. Statistischen Zentralkommission. – Wien, 1912.– Jahrgang 30. – S. 362.




79


Gesetz vom 9. Mai 1907, betreffend den Landesschulrat // L. G. Bl. – Jahrgang 1907. – St?ck VIII. – Nr. 48. – S. 87–89.




80


Йдеться про органи крайового та мiсцевого самоврядування.




81


Gesetz vom 9. April 1907 ?ber die Amtsprachen der autonomen Beh?rden // L. G. Bl. – Jahrgang 1907. – St?ck IV. – Nr. 21. – S. 39–42.




82


Gesetz vom 23. April 1909, mit welchem die Bestimmungen des § 18, der mit dem kaiserischen Patente vom 26. Februar 1861 R. G. Bl. Nr. 20, verlautbarten Landesordnung f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau erg?nzt werden // L. G. Bl. – Jahrgang 1909. – St?ck I. – Nr. 42. – S. 96.




83


ЦДІА Украiни у м. Львовi. – Ф. 146. – Оп. 7. – Спр. 4795. – Арк. 433–434.




84


Виборчого права були позбавленi офiцери, якi перебували на вiйськовiй службi, вiйськове духовенство, жандарми, у тому числi й пенсiонованi.




85


Лозинський М., Охримович В. З виборчоi статистики Галичини / Михайло Лозинський, Володимир Охримович // Студii з поля суспiльних наук i статистики / Статистична комiсiя НТШ. – Львiв, 1910. – Т. 2. – С. 94.




86


Досi у сiльських громадах правибори вiдбувалися у шинку, канцелярii вiйта чи у панському дворi, а вибори – у примiщеннi повiтового староства, що певним чином делегiтимiзувало весь виборчий процес та сприяло масовому явищу «хрунiвства» (продажу голосiв виборцiв за горiлку та ковбасу). Нововведення демонстрували громадськостi часткове виведення виборiв поза вплив адмiнiстративних чинникiв.




87


Gesetz vom 26. J?nner 1907, betreffend die Wahl der Mitglieder des Abgeordnetenhauses des Reichsrates // R. G. Bl. – Jahrgang 1907. – St?ck IX. – Nr. 17. – S. 59—107.




88


Олесницький Є. Новий виборчий закон (популярний виклад основних постанов) / Євген Олесницький // Дiло. —Ч. 13. – 17 (30).01.1907.




89


Binder H. Polen, Ruthenen, Juden. Politik und Politiker in Galizien 1897–1918. [Manuscript] / Harald Binder. – Wien: Diss., 1997. – S. 53.




90


Die Ergebnisse der Reichsratswahlen im Jahre 1907 // ?sterreichische Statistik. – Wien: K. u. k. Hof- und Staatsdruckerei, 1908. – Band 84, Heft 2. – S. І. 82—103.




91


Див.: Уська У. Парламентська виборча реформа 1907 р. у Цислейтанii: проблема нацiонального представництва / Уляна Уська // Краезнавчий збiрник / Дрогобицький державний педагогiчний унiверситет iменi Івана Франка. – Дрогобич, 2003. – Вип. VII. – С. 361–370.




92


На парламентських виборах 1907 р. було втрачено украiнський мандат у виборчому окрузi № 54 (Бiлгород – Лютовиська – Старий Самбiр – Турка – Бориня – Пiдбужжя – Дрогобич – Ланка), а у 1911 р. – в округах № 54, № 57 (Печенiжин – Коломия – Гвiздець – Отинiя – Заблотiв – Косiв – Калуш – Жаб’е).




93


Die Ergebnisse der Reichsratswahlen im Jahre 1907 // ?sterreichische Statistik. – Wien: K. u. k. Hof- und Staatsdruckerei, 1908. – Band 84, Heft 2. – S. ХІІ.; Die Ergebnisse der Reichsratswahlen in den im Reichsrate vertretenen K?nigreichen und L?ndern im Jahre 1911 // ?sterreichische Statistik. – Wien: K. u. k. Hof- und Staatsdruckerei, 1912. – Band 7, Heft 1. – S. 133, 135.




94


Kundmachung des Ministers des Innern vom 19. Februar 1907, betreffend die Vornahme allgemeiner Wahlen f?r das Abgeordnetenhaus des Reichsrates // R. G. Bl. – Jahrgang 1907. – St?ck XVIII. – Nr. 32. – S. 271–272.




95


Gesetz vom 26. J?nner 1907, betreffend strafrechtliche Bestimmungen zum Schutze der Wahl- und Versammlungsfreiheit // R. G. Bl. – Jahrgang 1907. – St?ck X. – Nr. 18. – S. 109–112.




96


Ustawa z dnia 8. lipca 1914, zmieniajaca §§ 3, 4, 6, 10, 11, 12, 13, 17, 31, 35, 38 i 48, uzupelniajaca postanowienia §§ 18 i 26 statutu krajowego Krоlestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkim Ksiestwem Krakowskiem i wprowadzajaca nowa ordynacya wyborcza // Dziennik ustaw i rozporzadzen krajowych dla Krоlestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkim Ksiestwem Krakowskiem. – Rok 1914. – Czesc X. – Nr. 65. – S. 177–219.




97


Один мандат був зарезервований для ректора украiнського унiверситету, вiдкриття якого передбачалося угодою, досягнутою у 1914 р. мiж полiтичними фракцiями Галицького сейму.




98


Без врахування рiвня сплати податкiв автоматично голосували за особистою квалiфiкацiею: духовенство, державнi службовцi усiх рiвнiв (у тому числi вiйськовi), офiцери, що на даний час перебували поза виконанням службових обов’язкiв, особи з науковим ступенем, адвокати, нотарiуси, дипломованi фахiвцi у хiрургii, фармацii, ветеринарii, технiки, нотарiальнi кандидати, викладачi та учителi, особи, що мали звання почесного громадянина.




99


Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 169–177.




100


Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 169–177.




101


Змiни до крайового статуту регламентували новий паритетний принцип спiвiснування об’еднаних з сiльськими громадами помiщицьких землеволодiнь. Зокрема, дiдич не мав права користуватися громадськими угiддями; був зобов’язаний долучатися до адмiнiстративних видаткiв громади; мiг, за бажанням, виконувати полiцейськi функцii на територii свого помiстя; мав вiрильний мандат у радi громади, якщо сплачував неменше, нiж 100 крон прямих податкiв.




102


Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 169–177.




103


Див.: Regulamin dla Sejmu Krajowego Krоlestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkim Ksiestwem Krakowskiem, przyjety dnia 10 pazdziernika 1907. – Lwоw: Nakl. Wydzialu Krajowego, 1908. – S. 9.




104


Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 169–177.




105


Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 169–177.




106


Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 177–207.




107


Die Bev?lkerung nach der Geb?rtigkeit, Religion und Umgangssprache in Verbindung mit dem Geschlechte, nach dem Bildungsgrade und Familienstande; die k?rperlichen Gebrechen; die soziale Gliederung der Haushaltungen // Die Ergebnisse der Volksz?hlung vom 31. Dezember 1910 in den im Reichsrate vertretenen K?nigreichen und L?ndern. – Wien: K. u. k. Hof- und Staatsdruckerei, 1914. – Band 1, Heft 2. – S. 54–55.