Книга - Мисливські усмішки (збірник)

Мисливськi усмiшки (збiрник)
Остап Вишня


«Мисливськi усмiшки» вiдомого украiнського письменника Остапа Вишнi вже понад пiвсторiччя веселять нас – читати iх без смiху неможливо. Герой цих оповiдань – кумедний, трохи дивакуватий у своему священнодiйствi збирання на полювання, в очiкуваннi зайця або лисицi, в поверненнi додому – здебiльшого без здобичi або i без рушницi чи шапки. Але завжди вiн iронiчний до себе, доброзичливий i наiвний, як дитина. І головне для нього – не трофей, а спiлкування з природою.





Остап Вишня

Мисливськi усмiшки (збiрник)





Моя автобiографiя


У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм – рокiв, мабуть, iз десять пiдряд – мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подiя 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в мiстечку Грунi, Зiнькiвського повiту на Полтавщинi…

Власне, подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi, бiля Грунi, в маетковi помiщикiв фон Рот, де мiй батько працював у панiв.

Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш – i ростеш собi помаленьку.

Так ото й пiшло, значить: iси – ростеш, потiм ростеш – iси.

Батьки моi були як узагалi батьки.

Батькiв батько був у Лебединi шевцем. Материн батько був у Грунi хлiборобом.

Глибшоi генеалогii не довелося менi прослiдити. Батько взагалi не дуже любив про родичiв розказувати, а коли, було, спитаеш у баби (батьковоi матерi) про дiда чи там про прадiда, вона завжди казала:

– Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд iх не було.

Про материну рiдню так само знаю небагато. Тiльки те й пам’ятаю, що частенько, було, батько казав матерi:

– Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр. Царство небесне покiйницi: i любила випити, i вмiла випити.

А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi.

За двадцять чотири роки спiльного iхнього життя, як тодi казали, послав iм Господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному.



Почав, значить, я рости.

– Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу.

Справдилося, як бачите, батькове пророкування.

Але нема де правди дiти, – багацько ще часу проминуло, доки батькове вiщування в життя втiлилося.

Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина.

Що проста людина? Живе собi, поживе собi, помре собi.

А письменник – нi. Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на його свiтогляд, що його оточувало, що органiзовувало його ще тодi, коли вiн лежав у матерi на руках i плямкав губами, зовсiм не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобiографiю.

А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в лiтературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дiрка дiваеться, як бублик iдять».

Бо письменники так, спроста, не бувають.

І от коли пригадаеш життя свое, то приходиш до висновку, що таки справдi письменника супроводять в його життi явища незвичайнi, явища оригiнальнi, i коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним iнженером, лiкарем чи просто собi толковим кооператором.

Пiдскочать отi явища – i записала людина.



Головну роль у формацii майбутнього письменника вiдiграе взагалi природа – картопля, коноплi, бур’яни.

Коли е в хлопчика чи в дiвчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплi – амба! То вже так i знайте, що на письменника воно пiде.

І це цiлком зрозумiло. Коли дитина замислиться й сяде на голому мiсцi, хiба iй дадуть як слiд подумати?

Зразу ж мати пужне:

– А де ж ти ото сiв, сукин ти сину?

І натхнення з переляку розвiялось.

Тут i стае в пригодi картопля.

Так було й зо мною. За хатою недалеко – картопля, на пiдметi – коноплi. Сядеш собi: вiтер вiе, сонце грiе, картоплиння навiвае думки.

І все думаеш, думаеш, думаеш…

Аж поки мати не крикне:

– Пiди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хiба на них наперешся?!

З того ото й пiшло. З того й почав замислюватися. Сидиш i колупаеш перед собою ямку.

А мати, було, лаеться:

– Яка ото лиха година картоплю пiдривае? Ну, вже як i попаду!!

Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, – тодi ото ямки колупаеш, – то погирить тебе в височiнь, на простiр, вгору кудись. Тодi лiзеш у клунi на бантину горобцiв драти або на вербу по галенята.

Конституцii я був нервовоi, вразливоi змалку: як покаже, було, батько череска або восьмерика – моментально пiд лiжко й тiпаюсь.

– Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нiчого. А то ж покалiчишся, сукин ти сину!

А я лежу, було, пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально:

«Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу?!»

Із подiй мого раннього дитинства, що вплинули (подii) на мое лiтературне майбутне, твердо врiзалася в пам’ять одна: упав я дуже з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за могили як вискочить, а кiнь – убiк! А я – лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнiв зо три пiсля того хворiв. І отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тодi думка: мабуть, я для лiтератури потрiбний. Так i вийшло.

Отак мiж природою, з одного боку, та людьми – з другого, й промайнули першi кроки мого дитинства золотого.

Потiм – оддали мене в школу.

Школа була не проста, а Мiнiстерства народного просвещенiя. Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброi душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер уже вiн, хай йому земля пухом. Любив я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тодi «система» була, i ходила вона завжди, коли було треба, i нiколи люто.

Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша пройшлася по руцi моiй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. А чи писав би я взагалi, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лiнiйки, що примушувала в книжку зазирати?

У цей саме час почала формуватися й моя класова свiдомiсть. Я вже знав, що то е пани, а що то – не пани. Частенько-бо, було, батько посилае з чимось до баринi в горницi, а посилаючи, каже:

– Як увiйдеш же, то поцiлуеш баринi ручку.

«Велика, – думав я собi, – значить, бариня цабе, коли iй ручку цiлувати треба».

Правда, неясна якась ще тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку – цiлував баринi ручку, а з другого – клумби квiтковi iй толочив.

Чистий тобi лейборист. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша.

Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi е.

І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залiзу пiд панську веранду та й шепочу:

– Пожди, експлуататоршо! Я тобi покажу, як триста лiт iз нас… i т. д., i т. д.

Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й шести лiт. Скiнчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:

– Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зiнькiв, повчись iще там, побачимо, що з тебе вийде.

Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому було тодi, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв вiн не дуже. Проте повiз i вiддав мене у Зiнькiвську мiську двокласну школу.

Зiнькiвську школу закiнчив я року 1903-го, з свiдоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.

Та куди ж менi в тi чиновники, коли «менi тринадцятий минало».

Приiхав додому.

– Рано ти, – каже батько, – закiнчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.

Та й повезла мене мати аж у Киiв, у вiйськово-фельдшерську школу, бо батько як колишнiй солдат мав право в ту школу дiтей оддавати на «казьонний кошт».

Поiхали ми до Киева. В Киевi я роззявив рота на вокзалi i так iшов з вокзалу через увесь Киiв аж до святоi Лаври, де ми з матiр’ю зупинились. Поприкладався до всiх мощей, до всiх чудотворних iкон, до всiх мироточивих голiв i iспити склав.

Та й залишився в Киевi. Та й закiнчив школу, та й зробився фельдшером.

А потiм пiшло нецiкаве життя. Служив i все вчився, все вчився – хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.

А потiм до унiверситету вступив.



Книга, що найсильнiше на мене враження справила в моiм життi, – це «Катехiзис» Фiларета. До чого ж противна книжка! Ще якби так – прочитав та й кинув, воно б i нiчого, а то – напам’ять.

Книжки я любив змалку. Пам’ятаю, як попався менi Соломонiв «Оракул». Цiлими днями сидiв над ним та кульки з хлiба пускав на оте коло з числами рiзними. Пускаю, аж у головi макiтриться, поки прийде мати, вхопить того «Оракула» та по головi – трах! Тодi тiльки й кину.

Взагалi любив я книжки з м’якими палiтурками.

Їх i рвати легше, i не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить.

Не любив «Руського паломника», що його рокiв дванадцять пiдряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене аж душа у п’ятах.

А решта книг читалася нiчого собi.

Писати в газетах я почав 1919 року за пiдписом Павло Грунський. Почав з фейлетону.

У 1921 роцi почав працювати в газетi «Вiстi» перекладачем.

Перекладав я, перекладав, а потiм думаю собi:

«Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потiм – письменником можна бути. Он скiльки письменникiв рiзних е, а я ще не письменник. Квалiфiкацii, – думаю собi, – в мене особливоi нема, бухгалтерii не знаю, що я, – думаю собi, – робитиму».

Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати.

І пишу собi…



192_ – 1955




Отак i пишу





1


Як ви пишете?

З такими запитаннями частенько звертаються слухачi до всiх письменникiв мало не на всiх лiтературних вечорах, де письменники читають прилюдно своi власнi твори.

Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.

– Як я пишу?

Колись, замолоду, на такi запитання вiдповiдалося жартома так:

– А так пишу: беру папiр, беру олiвця, сiдаю собi та й пишу собi…

Така вiдповiдь, видимо, не зовсiм задовольняе або, певнiше, зовсiм не задовольняе запитувачiв, бо запитання не припиняються, а навпаки, iх, отаких запитiв, дедалi бiльше; отже, зацiкавленi хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповiв докладнiше.

Давайте спробуемо.

Тiльки заранi давайте умовимося, що в моiй оцiй розповiдi чи бесiдi не буде нiякiсiньких рецептiв про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалi художнi твори, бо я дотримуюсь тiеi думки, що навряд чи можна когось навчити писати тi чи iншi художнi твори, а от навчитися такi твори писати можна.

Я розкажу вам, коли i як я почав писати гуморески та фейлетони, i, коли вдасться, – розкажу i як я iх пишу.




2


Працювати в газетi я почав пiзненько, тодi, як менi вже стукнуло тридцять з гаком лiт.

Чому?

Я походжу iз селян. Народився на Полтавщинi. Батьки моi мали дуже багато дiтей i дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичноi освiти батьки дати менi не мали змоги. Закiнчив я сiльську школу. А далi що? Про гiмназiю чи взагалi про якусь iншу середню освiту i мрiяти годi. Що робити? Хазяйнувати вдома – нi на чiм i нi над чим. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дiтей «у люди». Десь батько дiзнався, що вiн, як колишнiй солдат, мав право вiддати сина на «казьонний кошт» у вiйськово-фельдшерську школу, а таких шкiл на Украiнi тодi була тiльки одна – в Киевi.

Чому саме батькiв привабила вiйськово-фельдшерська школа, а примiром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтавi?

У Полтавi треба було найняти для учня квартиру i т. д., а в Киевi все це було «казьонне», хоч за навчання потiм треба було вiдслужити фельдшером у вiйську.

Закiнчив я вiйськово-фельдшерську школу. Працював фельдшером i далi вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном iспит за гiмназiю «на атестат зрiлостi»…

Для цього менi довелося затратити мало не десять рокiв. Виходить, що середню освiту я дiстав уже тодi, коли менi пiдкочувалося пiд тридцять лiт.

Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як iй, мовляв, тепер «дуже трудно»: у неi тепер i семилiтки, i десятилiтки, i технiкуми, i унiверситети, i iнститути, i заочнi вищi учбовi заклади, i академii… Не знаеш, за що вхопитися…

Тепер тобi стукнуло двадцять три, – ти вже або iнженер, або лiкар, або педагог, або бiолог, або геолог, або, або, або та ще раз або…

А нам було «значно легше»: закiнчив двi, три, а найбiльше чотири зими освiти, хапайся за батiжок i – «цабе, рябе, тр-р-р-р!». І то не на своi воли, а на куркульськi, або на помiщицькi!

Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такi е на свiтi, що вмiють вiрша скласти, чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це мрiялося…

Фельдшерувати менi пощастило з одним дуже освiченим лiкарем, який кохався в лiтературi, сам писав, чудесно знав украiнську мову, був знайомий з Лесею Украiнкою.

Ну, по службi ото iнодi напишеш якогось там чи акта, чи щось iнше, даеш йому на пiдпис, вiн читае…

Якось вiн мене запитав:

– А ви нiколи не пробували в газети писати?

– Нi, нiколи.

– А ви спробуйте!

Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам’ятаю вже про що!), понiс до редакцii, де мого дописа i викинули в кошик.

Залишив я думку про працю в газетi.

Украiнською мовою я говорив з дитинства. Вчився в росiйськiй школi, бо, як ви знаете, за царя украiнських шкiл на Украiнi не було зовсiм.

Як ми, украiнськi селянськi дiти, говорили й писали, закiнчивши двi-три зими сiльськоi школи або пройшовши солдатську царську муштру?

Хтось колись про нашу говiрку сказав дуже дотепно:

– Ни по-русски, ни по-малорусски, а так – мало по-русски!

Лiкар, з яким я працював, розкрив передо мною красу украiнськоi мови i багато менi допомiг в ii вивченнi.

Книжки, розумiеться, я читав i росiйськi, i украiнськi. І багато читав.

1919 року були спроби виступiв моiх у газетах, але постiйна праця в газетах почалася 1921 року в Харковi, в редакцii газети «Вiстi ВУЦВК».




3


Мову украiнську, вже й лiтературну, я, як на той час, знав пристойно.

Прийшов я в Харковi до редакцii газети «Вiстi ВУЦВК» та й кажу:

– Чи нема у вас якоiсь роботи?

– А що ви вмiете?

– Знаю украiнську мову!

– О! Нам такi люди потрiбнi!

Треба вам знати, що тодi знавцiв украiнськоi мови було обмаль. Декотрi з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь iще не попiдростала…

За найкращого знавця украiнськоi мови в редакцii «Вiстей», крiм редактора, вважалася зав. iнформвiддiлом (така була посада) Оксана X.

До неi було мене й направлено.

«Іспита» я склав блискуче i того ж дня ввечерi вже працював як перекладач.

Почалася моя газетярська робота.

Було це, я ж кажу, 1921 року! У квiтнi.

А тепер уже 1954 рiк!..

А газетярська моя робота як почалася, так i досi не припиняеться.

І, як по секрету вам сказати, i досi я вважаю себе «в общем и целом» за газетяра.

Працюю, значить, я собi в редакцii та й працюю. Перекладаю собi та й перекладаю.

Вдачi я змалку був не сказать, щоб дуже сумноi, а зовсiм навпаки, по молодостi смiялося весело та розложисто.

Одного разу, перекладаючи закордоннi телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт iз закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потiм сам собi подумав, а чому менi не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетона, чи усмiшки, чи гуморески.

До речi, менi i тодi, i тепер не дуже до вподоби французьке слово «фейлетон». Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своiх речей вигадав назву – «усмiшка», i це слово я люблю куди бiльше, нiж слово «фейлетон»…

Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмiшка» нашiше вiд «фейлетону».

…Так написав, ото, значить, я усмiшку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми i поклав на стiл Оксанi X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всi ми, i начальство (зав. вiддiлом), i пiдлеглi, в однiй кiмнатi. Прочитала Оксана переклад, читае усмiшку. Починае реготатися. Схопилася i, регочучи, кудись побiгла. Прибiгае i показуе менi редакторову резолюцiю: «Надрукувати в завтрашньому номерi газети»…

«Бий тебе нечиста сила!» – думаю собi. А сам, розумiеться ж, радий! Ще б пак!

– А як пiдпишемо фейлетона? – питае Оксана.

Я беру в неi свiй «твiр» i пiдписую: «Оксана».

Таким робом перший мiй фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у «Вiстях», з’явився за пiдписом «Оксана».

Чому?

З цього видно, що серйозноi ваги цьому фактовi я не надавав i бути фейлетонiстом чи взагалi письменником не гадав.

Праця в газетi менi полюбилася, кидати ii я не збирався, а думав: хiба мало е працiвникiв у газетi, – i не письменникiв, i не фейлетонiстiв, а прекрасних журналiстiв, без яких газета не може iснувати?

«Працюватиму, – думав я собi, – а там видно буде, на що воно закандзюбиться…»

Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював iз захватом.

Зранку в редакцiю приходив, вискакував на годинку на обiд, i перед свiтом другого дня приходив додому.

Життя минало в редакцii.

Був я i за перекладача, i за редактора мови, i за зав. вiддiлами, i за секретаря редакцii, i за редактора журналу «Червоний перець», i за редактора лiтдодаткiв.

Не одночасово, розумiеться.

А то одночасово у «Вiстях» я був за редактора мови й за фейлетонiста, а в «Селянськiй правдi» за вiдповiдального секретаря.

Попрацювалося, – нема де правди дiти!

Разом iз «Вiстями» видавалася i газета «Селянська правда», яка першi часи шкутильгала, бо часто мiнялися редактори.

Я в «Селянськiй правдi» працював за секретаря.

Сидиш, було, в кiмнатi, заходить товариш:

– Драстуйте! Я – ваш редактор!

– Дуже приемно!

Дивишся, за мiсяць-пiвтора вже це «дуже приемно» говориш iншому товаришевi.

Редакторами «Селянськоi правди» довший час були товаришi, якi, приiхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.

– Попрацюйте в «Селянськiй правдi», доки пiдберемо вам вiдповiдну роботу!

Часто й густо редакторство в «Селянськiй правдi» – то була робота за сумiсництвом.

Газета виходила тричi на тиждень.

Отож i було, як правило:

– Ви робiть, а я забiжу перегляну!

– А передова?

– І передову напишiть!

– А про що?

– Пишiть про кооперацiю!

– Та минулого разу писали про кооперацiю!

– Нiчого, нiчого! Не пошкодить! Пишiть про кооперацiю!

Обов’язково, було, редактор забiжить переглянути передову.

– Добре написано, дуже добре! Тiльки кiнця нема!

– Як нема?

– У кiнцi додайте: «А через те давайте хлiб i конi для Червоноi Армii!»

Писалася передова про мiжнародне становище, про культосвiтню на селi роботу, все’дно кiнець додавався обов’язково:

«А через те давайте хлiб i конi для Червоноi Армii».

– Та якось воно тут вродi…

– Нiчого, нiчого! Добра якась душа прочитае та, дивись, iще раз вивезе хлiба на продпункт! Друковане слово – воно свое робить!

Був i такий редактор.

– Товаришу редакторе! Коли буде передова?

– А газета хiба виходить? – запитуе редактор.

– Не виходить, бо нема передовоi!

– А раз не виходить, так навiщо ж передова?

За дванадцять рокiв безперервноi технiчноi роботи в апаратi редакцiйному було всього!

Проте з яким захопленням згадуються цi роки!

Стiнних газет тодi в наших редакцiях не було.

От я взяв та й написав усмiшку «для внутрiшнього вжитку» про справи редакцiйнi. Про всiлякi такi курйознi, бiльш-менш типовi явища в редакцiйнiй нашiй роботi, про чудернацькi вчинки рiзних редакцiйних спiвробiтникiв-дивакiв (а де ж iх, скажiть, нема?!).

Смiху було, хоч лопатами вигортай!

Але це мене i згубило!

Уже редактори почали:

– Ви вмiете, та не хочете!

– От на таку тему треба фейлетона! Розумiете, треба!

– Та не вийде в мене!

– А ви спробуйте! Про редакцiйнi справи ж вийшло! Напишiть!

Почав писати.

Інодi виходило, iнодi не виходило…

Згодом почало частiше «виходити», нiж «не виходити».

Почалося частiше братися за Гоголя, за Щедрiна i за Чехова…

Читав, думав: «Чому смiшно? Звiдки смiх?»

Дiставав словники, збiрник приказок… i т. д., i т. iн.

І прислухався. Прислухався i в трамваях, i на базарах, i по ярмарках, i по поiздах, – чому смiються, чого так весело?.. І записував.

Чому я про все це пишу?

Ми ж з вами бесiдуемо про те, як я починав свою роботу в украiнськiй сатирико-гумористичнiй лiтературi. Я не можу вам сказати, чи всi так починають i чи взагалi так слiд починати.

Я не маю сумнiву в тому, що тепер, коли ми маемо iнститути лiтератури, iнститути та факультети журналiстики, нашiй молодi буде значно легше починати, нiж було нам.

Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не маючи й отакусiнького пiд собою теоретичного грунту, те для наших молодих товаришiв буде висвiтлене у вишах.

Буде основа, на якiй уже вишиватимуться вiзерунки.

А ми – самi снували, самi й вишивали.




4


– Розмови розмовами, а як же все-таки пишуться фейлетони? Як?

А давайте я вас запитаю:

– Чому один письменник пише романи, другий – вiршi, третiй – драми, комедii i т. д., i т. iн.?

Є, розумiеться, письменники, що можуть i те, й те, й те, а втiм, один iз жанрiв у нього виходить краще, нiж iнший.

Пише, примiром, чудеснi лiричнi пiснi поет-сатирик наш Сергiй Воскрекасенко, але в сатиричних своiх вiршах вiн i сильнiший, i плiднiший.

Силу-силенну таких прикладiв можна навести.

Я не кажу, що людина народжуеться з якимись там сатиричними чи гумористичними «гвинтиками» в головi, але кожна людина мае до чогось певного бiльший потяг, бiльше покликання, нiж до iншого.

А коли в людини е потяг чи покликання, примiром, до сатири, до гумору, вона ними, – сатирою та гумором, – бiльше й цiкавиться, бiльше вивчае класикiв сатири та гумору, народну сатиру та гумор, стежить за новими явищами в сатиричнiй та гумористичнiй лiтературi, тим самим задовольняючи свое до них покликання, а разом з тим виховуе, збагачуе, розвивае власнi зерна сатири та гумору. Кiнець кiнцем сатира та гумор робляться справою ii життя, ii фахом, коли мова йде про лiтературу.

Розумiеться, що все це розвиваеться не само по собi, а в загальному процесi розвитку нашоi лiтератури i взагалi культурного нашого життя.

М. Є. Салтиков-Щедрiн писав, як ви знаете:

«Лiтература знае такi людськi дii, якi мають у собi певну мiру загадковостi i щодо яких публiка ще не з’ясувала, порочнi вони чи доброчеснi. Фiлософи пишуть, з метою пояснити цi дii, цiлi трактати; романiсти беруть iх за основу багатотомних творiв; сатирики роблять ту саму справу, закликаючи на допомогу зброю смiху. Ця зброя дуже сильна, бо нiщо так не збентежуе порок, як свiдомiсть того, що його вже викрито i що з приводу нього вже залунав смiх».[1 - Щедрин Н. (М. Е. Салтыков). О литературе. М.: Гослитиздат, 1952. С. 591.]

– Ну, правильно, – ви своеi. – І потяг, i покликання до сатири та до гумору в нас есть, i познайомилися ми з народною сатирою та з гумором, читали класикiв, стежимо за новими явищами в сатиричнiй та гумористичнiй лiтературi i навiть, бажаючи працювати в лiтературi, закликали для цього на допомогу зброю смiху! Все зробили! А все ж таки – як писати фейлетони? Як писати гуморески?

Я можу вам розповiсти, як, як менi вiдомо, пишуть чи писали iншi письменники, з трудом можу розказати на окремих роботах-прикладах, як я iх сам писав, але як взагалi писати, не знаю i порадити нiчого не можу!

Ви гадаете, що я не цiкавився колись, не допитувався, як писати? Допитувався! Але, на жаль, нiхто нiчого певного менi не сказав.

– Як ви пишете? – питав я.

– А так: пишу, та й уже!

Один iз вiдомих письменникiв-сатириконцiв (був до революцii в Петербурзi журнал «Сатирикон») писав, кажуть, так: сiдае за стiл, перед ним чотири смуги паперу, на кожнiй лежить авторучка, вiн на одну тему пише чотири варiацii гуморески i кожну варiацiю окремою ручкою. Несе цi чотири варiацii до редакцii i читае редакторовi. Редактор дуже часто запитував, кажуть, письменника:

– А п’ятоi варiацii у вас нема?

Я не думаю, щоб твiр дуже вже залежав од авторучки та вiд паперу.

Колись до мене завiтав був Народний художник СРСР Анатолiй Галактонович Петрицький. Сидiли ми, гомонiли, курили. Анатолiй Галактiонович одiрвав од коробки з-пiд цигарок кришку, взяв напiвспаленого сiрничка, вмокнув сiрничка в чорнило, сидить i дряпае, так собi – мiж iншим, сiрничком по картону. А вийшов чудесний портрет.

Крiм, отже, матерiалу, ще щось, очевидно, для художнього твору треба.

Якось улiтку ми жили з одним нашим талановитим поетом в мальовничому селi на Полтавщинi, над рiкою над Сулою. Поет працював над перекладами з Пушкiна. А я милувався з нашого поета. Як поет працював? Вiн одразу, що називаеться, «з маху» з росiйськоi мови без единоi помарочки «переписував» мовою украiнською цiлi сторiнки. Один варiант. Потiм таким-от способом – одразу другий варiант. Читаеться потiм перший варiант, читаеться – другий, з двох робиться один. Переклад готовий. Та який переклад! Можливо, що поет потiм iще шлiфував переклади, але того вже я не бачив, я розповiдаю про те, чого був свiдком сам.

Усi ж ви бачили рукописи великого Льва Толстого, читали про те, як вiн працював! Скiльки вiн правив, скiльки i ним самим i для нього кожний твiр було переписувано… А потiм iще правка в коректурi, коректура коректури, коректура в гранках.

Вiд цього хiба твори Л. М. Толстого були менш художнiми? Навпаки! І хiба така кропiтка над творами робота принижуе велич Толстого?

Якось я запитав сина нашого украiнського видатного новелiста:

– Коли не секрет, розкажiть, прошу вас, як працював ваш батько?

– А чому, – вiдповiдае син, – це секрет? Нiякий не секрет! Щоранку з батькового кабiнету вигортали купи подраного паперу.

Але ж дивувалися письменниковi сучасники, дивуемося ми, цiлий свiт дивуеться, як можна одним словом передати психологiчний стан людини, двома-трьома словами намалювати цiлу картину, а на однiй-двох сторiнках дати соцiальний стан цiлого вимученого народу!

Кожний робить, в даному разi пише, як умiе!




5


Найважче й найнеприемнiше писати про себе.

Я ще раз кажу, що не маю жодного намiру давати якiсь певнi рецепти, як писати, та iх, тих рецептiв, i нема. Я спробую розповiсти, примiром, чому i як я написав свою «Зенiтку», бо iз моiх творiв ii, мабуть, чи не найбiльше знають.

«Зенiтку» написано пiд час Великоi Вiтчизняноi вiйни.

Менi хотiлося в тi тяжкi, грiзнi часи написати щось дуже веселе, таке, щоб i моя робота спричинилася до того, щоб люди i на фронтi, i в тилу таки по-справжньому засмiялися, та не засмiялися, а просто-таки зареготалися.

Одночасно, щоб моя гумореска вiдiгравала й певну, сказать би, мобiлiзацiйну, пiдбадьорювальну роль.

Героями «Зенiтки» я вибрав двох дiдiв: дiда Свирида та його кума.

Чому я вибрав дiдiв?

Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтiвку, то бодай вила. Я зробив старого дiда партизаном (а хiба таких не було!), а в партизанах навiть кволi дiди не сидiли без дiла, а хоч обiд хлопцям варили та конi пасли.

Чому я навiв приклад вiйни дiда Свирида з його бабою Лукеркою? Це – смiшно, але в мене була ще й та думка, що, мовляв, не задавайтеся, фашисти, своею технiкою, своею вiйськовою наукою, – хоч якi ви дуже такi муштрованi, дуже такi сильнi, дуже такi на вiйськовiй справi практикованi, – нашi дiди битимуть вас, маючи в руках не вдосконаленi зенiтки, а звичайнiсiнькi вила-трiйчата.

Дiдiв, що попадали з кислицi, я прозвав льотчиками.

Такi контрасти: зенiтка й вила, цiла вiйськова муштра з одного боку i баба Лукерка з другого, таран i спiдниця i т. д. Та ще коли старi дiди по-своему вживають у розмовах вiйськових термiнiв (а хiба не поприщеплювалися такi термiни до нашоi мови за час вiйни?!) – от i вийшло, кажуть, дуже смiшно.

«Зенiтку» свою я вигадав. Живого дiда Свирида, того, що дiе в «Зенiтцi», на свiтi не було. Але я певний, що подiбнi дiди були, бо якби iх не було, я б погрiшив проти художньоi правди, i читач обов’язково десь, колись, – не тепер, так у четвер, – запротестував би… Читача – не обдуриш! За десять рокiв життя «Зенiтки» я протесту жодного не чув.

Я розповiв про те, чому я написав «Зенiтку».

Як я ii написав?

Це вже справа складнiша. Із «Зенiткою» я «мучився» довгенько. Було багато сумнiвiв, чимало побоювань! А чи не образяться нашi солдати, нашi офiцери, що я iхню титанiчну, героiчну, смертельну на вiйнi боротьбу порiвнюю з «вiйною» дiда Свирида та баби Лукерки? Хоч я мав на увазi фашистську армiю, а раптом комусь спаде на думку, що я, – аж подумати страшно! – недооцiнюю труднощiв боротьби.

Чи не образяться нашi безстрашнi соколи-льотчики, що найсмертельнiшу в iхнiх руках зброю – таран – я зводжу до тарана дiдом бабиноi спiдницi?

Ще тiльки готуючись писати, я радився з деякими товаришами та з першими моiми читачами, чи не може таке трапитися?..

А хто напевно мiг сказати, трапиться чи не трапиться?

Вирiшив писати!

Сам собi подумав: вся справа в тонi, в пiдходi, в певних межах.

Узяв та й написав.

Технiчно як я ii написав, питаете?

Я ii не написав, а розказав. Було це в Рязанськiй областi, де моя родина жила в евакуацii. Я приiхав до неi. В хатi було холодненько, був лютий. Уночi не спалося, а бiльше хукалося. Хукав я, хукав, нiякого тепла не нахукав. Хукнеш, а воно пара клубком вихукуеться. Розбудив я дружину.

– Ти не змерзла?

– Змерзла!

– Слухай, я тобi щось розкажу.

– Перед свiтом? Може, це тобi з холоду?

– Слухай, може, теплiше буде.

І почав: «Сидить дiд Свирид на колодках, сидить i стружить верболозину…» І так до кiнця.

Дружина почала смiятися. Потеплiшало.

А вранцi встав, нагрiв бiля чайника пальцi, попрохав у хазяйчиноi доньки-школярки чотири аркушики з учнiвського зошита паперу «в клiточку», взяв олiвця, бо чорнило замерзло, сiв та й записав «Зенiтку».

Так народилася «Зенiтка»…

«Зенiтка» – це гумореска, написана не на фактичному матерiалi, це, сказати б, чистiсiнький авторський витвiр, домисел.

Давайте спробуемо поговорити про фейлетон, чи усмiшку, як про наслiдок певного життевого явища, факту. Єсть у мене усмiшка (чи хай буде фейлетон), що зветься: «У нiч пiд Новий рiк». Матерiалом для цiеi усмiшки прислужився той життевий факт, що по багатьох наших колгоспах голови колгоспiв, щоб повлаштовувати на легеньку роботу своiх родичiв, кумiв, сватiв i т. д., – призначають iх сторожами.

В одному колгоспi було виявлено по штату цiлих вiсiмнадцять сторожiв. Явище, розумiеться, ненормальне, яке межуе iз злочином. Треба було висмiяти це явище, звернути на нього громадську увагу, винести його на людське посмiховисько. І, таким чином, – припинити.

Як я пiдiйшов до цього матерiалу, до цього факту?

Я собi уявив, що коли в колгоспi вiсiмнадцять сторожiв i всi вони родичi чи приятелi, – ясно, що не всi вони дiди, що це здоровi, працездатнi люди, якi ховаються вiд роботи i мають за це ще й неабиякi трудоднi.

Це була, так би мовити, вихiдна точка, та грубка, вiд якоi я почав «танцювати»…

Що може робити здорова, неспрацьована, молода людина вночi, коли вона сторож, а тому сторожевi тiльки й дiла, що в калатало калатати?

От я й почав iм роботу знаходити, на паперi, звiсно: i вони в мене i в пiдкидного грають, i борються, i на фермi симентальського бугая пiднiмають. Дiйшло до того, що комсомолка Оленка на правлiннi почала вимагати, щоб сторожам футбольного м’яча купили – хай, мовляв, не гуляють, а тренуються та «Кубок СРСР» для колгоспу виграють.

А остаточно я скомпрометував сторожiв тим, що одного з них в нiч пiд Новий рiк щось украло.

Люди читали, смiялися, а дехто, напевно, i чухався.

А якби я взяв та й написав: «У такiм-то колгоспi 18 сторожiв. Розженiть iх!»

Це була б не лiтература. Справа лiтератури – своiми засобами звернути увагу на певне явище, висвiтлити його, а для «вжиття заходiв» у нас е iншi вiдповiднi установи.

Якось, бувши в однiм районi, я звернув увагу, що клуби по селах здебiльша позамикувано. Висять на клубних дверях величезнi колодки-замки.

Я не допитувався, чому позамикали тi клуби – для мене було ясно, що на культосвiтню роботу в тому районi увага невелика.

Написав я фейлетона: «Про замки та iншi речi». Району я не називав, не називав i певного клубу, але вийшло, що я «попав у точку»; чимало було листiв-одгукiв на цей фейлетон, де писалося:

– От, мовляв, добре, що написали про замки на клубах: у нас уже нема замка, клуб працюе i т. д., i т. iн.

Чому я iз «смiшного» саме боку пiдходжу до життевих явищ?

Бо я намагаюся бути сатириком, а сатирики, як говорив М. Є. Салтиков, «закликають на допомогу зброю смiху»…

Коли б я був романiстом, i цей факт мене б зацiкавив, я б поклав його, може, за основу багатотомного романа.

Поет написав би, може, баладу, може, поему, може, пiсню…

А моя зброя – смiх! Я глузую, кепкую, а частенько просто собi усмiхаюсь.

М. В. Гоголь сказав: «Смiху боiться навiть той, хто вже нiчого не боiться».




6


Де береться матерiал для сатирично-гумористичних творiв?

Радянськi письменники, сатирики та гумористи, здебiльша гуртуються бiля сатиричних та гумористичних журналiв – «Перця», «Крокодила» та iнших, що видаються по братнiх радянських республiках. Працюють вони по редакцiях газет та журналiв. Редакцiйна пошта завжди дае такого матерiалу скiльки завгодно.

Але, розумiеться, найкраще бачити життя на власнi очi, вивчати його, бути серед народу, отож найкориснiшими завжди бувають поiздки в колгоспи, радгоспи, на фабрики, заводи, шахти i т. д., i т. iн. Сатирикам та гумористам це ще потрiбнiше, нiж комусь iншому.

Письменникова зброя – мова, слово. Веселу гумореску, фейлетона, гостру сатиру не можна написати спокiйною, холодною, хай навiть i найлiтературнiшою мовою.

У сатирика та гумориста мова мае бути жива, гостра, дотепна, наближена до мови, якою розмовляе народ.

Отож i доводиться прислухатися, записувати, знайомитися з фольклорними матерiалами i т. д., i т. iн.

Це для нас i необхiдне, i обов’язкове, без цього веселоi усмiшки не напишеш.

Менi довелося повоювати зброею смiху з ворогами радянського народу, панськими лакузами, продажними украiнсько-нiмецькими нацiоналiстами.

Вся ця наволоч пiсля вiйни кублилася по всiляких схронах у захiдних областях Радянськоi Украiни. Все це вихованцi всiляких гестапо та iнших гадючих гнiзд iз своею розбiйницькою специфiкою, жаргоном, побутом, вчинками i т. д.

Розумiеться, що сидiвши в Киевi, не вивчивши цього всього матерiалу на мiсцi, менi трудно було б щось про них уiдливе написати. Треба, значить, було iздити в захiднi областi, знайомитися з обстановкою каiновоi роботи ворогiв, говорити з мiсцевими людьми, що докладнiше знали роботу цих запроданцiв, доводилося говорити i з самими «героями» темноi ночi та густоi хащi.

Наслiдком тiльки цього й могла вийти моя книжечка «Самостiйна дiрка».

Не було б моiх «Ленiнград i ленiнградцi», якби я не побував у Ленiнградi, наслiдком поiздки в Запорiжжя з’явилися моi «Запорожцi»; всi моi «мисливськi усмiшки» – результат багатолiтнiх мандрiвок з рушницею…

Треба вам сказати, що i в «мисливських усмiшках» нiчого вигаданого нема: це все власнi спостереження, все це було побачено, почуто, пережито.

Розумiеться, все оброблено з мого погляду.

В кабiнетi наш брат багато не висидить.




7


Ми, на превеликий жаль, дуже бiднi ще на теоретичнi роботи в галузi сатирико-гумористичноi лiтератури. Та появиться ж колись i теорiя.

Що ж iще вам сказати?

Знайте найголовнiше: «Не святi горшки лiплять!»

Захочете навчитися писати фейлетони, навчитеся, бо, ще раз пiдкреслюю, навчитися можна!



А нам, що вже чимало лiт працюемо на нивi сатирично-гумористичноi лiтератури, чекаючи молодоi, гарячоi, дотепноi, веселоi змiни, залишаеться тiльки одне: учитися, учитися та ще раз учитися!

Чекаемо до наших лав: будемо вчитися разом!



1954




Мисливськi усмiшки





Вiдкриття охоти


Власне кажучи, щороку «Вiдкриття полювання» бувае двiчi: першого серпня на птицю, а першого листопада на звiра, але якось уже так утрадицiйнилося, що за урочисте, коли хочете, свято серед мисливцiв вважаеться перше вiдкриття, коли пiсля довгоi перерви у вас у руках знову улюблена вами рушниця i ви знову маете змогу не тiльки, сказать би, поповнити своi продовольчi ресурси, не тiльки допомогти державi в м’ясозаготiвлях, а й задовольнити себе як природознавця, природофiла й спортсмена.

Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрiбничка, а дуже й дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з вами…

…………………………………………………………………………..

Вiдкриття…

Скiльки турбот, хвилювання, нервозностi, доки все в тебе буде в порядку: i рушниця, i набоi, i одежа, i рюкзак, – одне слово, все, що потрiбно для серйозного, добутливого полювання…

А куди iхати?!

А з ким iхати?!



Куди iхати?!

Ну, як ви одразу зможете вирiшити, куди iхати, коли сьогоднi вам кажуть:

– Бiля Борисполя, на озерах, качви тiеi, ну, як хмари! Повiрите, як випливуть, ну, як тоi ряски! Одне одного просто давлять. Оце вчора приiздила звiдтам молодиця, так казала, що ii свекровi кум його казав, що кумова баба чула од свахи, що та сама бачила, як коноплi мочила, що нема куди через тую качву коноплини ткнути! Поiдемо, га?!

– Поiдемо! Тiльки в мене набоiв обмаль!

– А навiщо вам багато набоiв! Та там з одного набою торiк по 24 качки били. П’ять набоiв – сто двадцять штук. Самий крижень, майте на увазi. Важка птиця: бiльш як сто двадцять штук не пiднесете!

Завтра ви почуете:

– Куди на вiдкриття?

– Думаю до Борисполя.

– До Борисполя? Чого? Хiба на сухому качки плавають?!

– Як «на сухому»?!

– Та там же озера повисихали! Та там за весну й за лiто нiхто навiть i не чув, щоб хоч одна закахкала. Ранньоi весни прилетiло, було, туди чималенько табунiв, покружились трохи й усi на Носiвку! Чули про Носiвку?!

– Чув.

– Так там з усього Лiвобережжя качки ще навеснi позбирались. Стихiйне нещастя: соняшники всi потолочили. А на луках через гнiзда трава не виросла: гнiздо на гнiздi, травi нема де рости, – не знають колгоспники, чим худобу годувати. Нi, коли вже iхати, то тiльки в Носiвку!

– Ну! Поiдемо на Носiвку!

Іще через день:

– Драстуйте! Готовi до вiдкриття?

– Готовий.

– На Яготин?

– Нi, на Носiвку!

– Тю! За жабами?!

– За якими жабами?

– Та в Носiвцi самi жаби! Коли вже iхати, щоб з качками бути, так тiльки на Яготин. От там качки…

І т. д. i т. п.



З ким iхати?

Ах, доле моя!

Та хiба ж есть серед мисливцiв, серед людей, що люблять тихi вечори над озерами, що чують нiжний шелест очеретiв, що пам’ятають: «Тихше, тихше, не диши, нас почують комишi…», яким крик бугая на болотi бринить в iхнiх вухах, як козловське распроп’янiссiме ля в серцi тихомрiйноi блондинки, а загадковий тихий плескiт на озерi в iхнiм серцi одгукуеться трепетними перебоями, i коли пiд вербою чи пiд копицею все вже розказано i настае на хвильку тиша, – обов’язково ту тишу заколише одностайне чарiвне:

Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над водою —

хiба ж е серед цих людей хоч один, з яким би не можна було поiхати на вiдкриття полювання?!

…Ну, поiдете ви з Іваном Петровичем…

На зеленому килимi, пiд задумливою вербою, точитимуться спогади про знаменитого його гордона, – таких псiв тепер не бувае! – який одного разу став на стойку в густiй лiщинi на вальдшнепа, та так став, що нiякими свистками, нiякими гудками його не можна було зрушити з тоi стойки, довелося його залишити в лiсi, бо настала вже нiч, а обставини змусили Івана Петровича на другий день ранком виiхати з того мiста. Повернувся вiн аж через рiк, згадав про пса, пiшов у лiс, розшукав тi кущi:

– Дивлюсь, стоiть кiстяк мого гордона, i стоiть з пiднятою правою лапою! От був собака! Мертва стойка! Такого собаки я не бачив! Даси, бувало, в зуби йому записку й грошi: «Джек! Миттю пляшку вина!» За пiвгодини вже летить з вином. Тiльки не можна було бiльше грошей давать: решту обов’язково проп’е!

…Десь оддалiк дере деркач, б’е перепел, потiм усе затихае, сам кудись провалюешся i бачиш, що там за столом сидить Джек i пропивае хазяiнову решту.

…А як поiдете ви з Петром Івановичем, то вiн вам розповiсть, що вiн бiльше любить полювати звiра, а птиця це так тiльки, за традицiею! Петро Іванович – гончатник… І яка в нього е сука Флейта, як вона ганяе! По два мiсяцi вовка ганяла. А спочатку боялась, перший раз як наткнулась на вовка, вискочила на просiку «блiда-блiда, як стiнка!» «Чотирнадцять вовкiв колись за нами з Флейтою гнались!»

– Ну, Петре Івановичу! Невже таки чотирнадцять?!

– Факт! Спитайте Флейту! І обидва сiрi!

…Пилип Федорович розповiсть вам про короткозорого старенького бухгалтера, пристрасного мисливця, жертву фантастичних вигадок усiеi компанii, з якою вiн завжди полював. Ви дiзнаетесь про зайця, який пiсля бухгалтеро-вого пострiлу з страшним криком «н-н-няв!» вискочив аж на вершечок телеграфного стовпа, i як переляканий бухгалтер кинув рушницю i, приказуючи «да воскреснеть бог», бiг три кiлометри додому…

– А то, бачте, я сам натягнув на кота заячу шкуру й посадив бiля телеграфного стовпа, на дорозi, де мав iти той бiдолаха-бухгалтер…

– Та й це ще не все! – додасть Пилип Федорович. – Одного разу ми прикололи шпилькою до вбитого зайця папiрця з написом: «За що ви мене вбили?!» та того зайця й посадили пiд кущем i спрямували на нього короткозорого бухгалтера. – Вiн – бах! Заець – беркиць! Пiдбiгае, а там такий на записцi заячий докiр! Що смiху було!

…А чи не пореготались би ви з оповiдання одного старенького дiдуся, як вiн колись, бувши молодшим, не мав рушницi, а завжди додому з качками приходив.

– Як же це так?

– А так! Отам на плесi завжди качки е! От я на острiвець перепливу та в очеретi й заховаюсь. Знаю-бо, що обов’язково хтось iз мисливцiв туди прийде сидячих бити. Коли так: бачу – пiдкрадаеться, пiдкрадаеться… Б-бах! А я в очеретi як закричу «Врятуйте!» Ну, вiн зразу драпала, бо, думае, убив когось чи поранив! А я тодi роздягаюсь, качечки позбираю i додому…

…Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур… Закахкало спросоння криженя… Писнула очеретянка… Десь далеко прогув паровик…

Сiрiе…

– Фiть-фiть-фiть! – прорiзало повiтря чиря…

– Б-бах!

Перший пострiл!

Полювання вiдкрито!




Як варити i iсти суп з дикоi качки


М. Т. Рильському


Був такий славнозвiсний орнiтолог Мензбiр, який на пiдставi багатолiтнiх спостережень i наукових дослiджень остаточно визначив, що дикi качки, крiм базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах i тихих-тихих плесах, по рiчках-колисках смарагдовоi Батькiвщини нашоi радянськоi…

…Словом, ви поiхали на луговi озера, на очерети й на тихi-тихi плеса.

Само собою розумiеться, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стрiляе), набоi i всiлякий iнший мисливський реманент, без якого не можна правильно нацiлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огiрки, помiдори, десяток укруту яець i стопку… Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…

Їдете ви компанiею, тобто колективом, так – чоловiка з п’ять, бо дика качка любить iти в супову каструлю з-пiд колективноi працi…

У вагонi (чи на машинi) зразу ж ви почуете:

– Е, черт! Стопку забув! Ви взяли?

– Взяв!

– Ну, як будемо вкупi, позичите! А залишусь сам, – доведеться з «горлушка»!

«Горлушком», за мисливською термiнологiею, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах мае назву «право руля».

Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечiрнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останнiй золотий привiт i пiшло спать… Це ввечерi… А вранцi дика качка зриваеться шукати вашого пострiлу рано-рано, тiльки-но починае на свiт благословлятись.

Звуться цi часи у мисливцiв «зорьками» – вечiрньою й ранковою…

В цi часи ви чуете i над собою, i перед собою, i за собою, i праворуч, i лiворуч шум – свист качиних крил!

Ви i сюди – бах! І туди – бах! І отуди – бах!

Ах, незабутнi хвилини!

На вечiрню зорьку ви спiзнились. Це обов’язково… Запiзнення на вечiрню зорьку – це мисливський закон. Виходячи ще з дому, – та що там виходячи! – ви ще напередоднi знаете, що на вечiрню зорьку ви обов’язково не встигнете, от через це саме ви, в день виiзду на полювання, ще зранку все вкладаете, ще зранку ви щось забуваете, i в час од’iзду ви вибiгаете з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих «Куди?» – кидаете: «Спiшу, щоб на вечiрню зорьку спiзнитись», i галопом далi…

Словом, спiзнились… До озерця ви пiдходите вже тодi, коли качки «повиключали мотори», почистили зуби, зробили на нiч фiзкультурну зарядку з холодним обтиранням i, поклавши на водянi лiлеi голови, полягали спать…

Але ви з цього не печалуетесь, бо поблизу кожного лугового озера е чи ожеред, чи копицi пахучого-пахучого сiна… Ви йдете до ожереду й розташовуетесь… Ви розгортаете сiно, простеляете плаща, лягаете горiлиць, дивитесь на чорно-сине глибоке зоряне небо i вiдпочиваете… А вiдпочиваючи, думаете.

Ну, думайте собi на здоров’я, а ми будемо до ранковоi зорьки готуватися…

– Ну, що ж, товаришi, давайте звечора приготуемось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушницi й по мiсцях. Де ж це… стопка? Прохав же покласти!

– Що, нема?

– Нема!

– А я взяв! Я поклав собi за правило: приiжджаю додому, а ii в рюкзацi прив’язую, щоб не забути. По-моему, не так нервуешся, як рушницю забудеш!

– Доведеться й собi прив’язувати! А сьогоднi, прошу вас, позичте вашоi… Капризна це, я вам скажу, штука, як з «горлушка»… Повiтря чисте, на широке диханiе вiзьмеш, а воно темно, не встигнеш i зiтхнути, як уже «горлушко» бiля «донушка».

Тут i починаеться найцiкавiший момент качачого полювання.

Це коли старi, досвiдченi вашi товаришi по полюванню починають розповiдати рiзнi надзвичайнi випадки з мисливського життя.

Спiльна для всiх мисливських оповiдань риса – це те, що всi вони – факти, що все це насправдi було, що: «розкажу, то не повiрите, але це – факт!»

…Швиргаеться вгорi якийсь космiчний хлопчик зорями, залишаючи в чорно-синiй безоднi золотi смуги, рипить Вiз, дишель свiй униз спускаючи, блiдне поволi Чумацький Шлях, а пiд ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповiдань…

І вiльно дихаеться, i легко дихаеться…

Поволеньки голос оповiдача тихшае, потiм якось перериваеться i зовсiм затихае…

Сусiда тяжко якось зiтхае…

– Про що думаете, Іване Івановичу?

– Про Америку! Яка все-таки технiка.

– А що таке?

– Кажуть, двоствольну стопку видумали!

І тихо…

Поснули…



«Раннiм-рано та ранесенько», ще ледь-ледь починае сiрiти, штовх вас у бiк:

– Вставайте! Вставайте! Час уже!

– Г-г-г! М-м-м!

– Вставайте!

– М-м-м!

– Б-б-бах!

З криком: «Бомбьожка!» ви зриваетесь i мчите.

– Куди? Куди?

– В бомбосховище!

– Тю на вас! То я в крижня гахнув!

– І промазав.

– Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув!

Почалася ранкова зорька…

Тут уже все залежить од вашого умiння, вiд майстерства i практики…

Качка, як вiдомо, птах… Вона – лiтае…

Як ii стрiляти?

Дуже просто: цiльтесь обов’язково в око. І бахкайте.

– Бах! – i в торбу. Бах! – i в торбу.

А коли не повезе, тобто, коли бах-бах! – i повз торбу, не сумуйте, старайтесь iхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в якогось iз мисливцiв кiлька качок, киньте:

– Карбованцiв, мабуть, по надцять тепер штука…

Бо однаково, коли приiдете додому, несвiдомi члени вашого посемейства спитають вас:

– Дорогi, мабуть, тепер качки?

Ви на це не звертайте уваги й берiться зразу ж готувати янтаревий суп iз дикоi качки…

Найперше й найголовнiше – обскубти качку.

Робити це краще в себе в кабiнетi. Щоб не заважало вам уже вискубане пiр’я, одчинiть вiкна й дверi, щоб вiтерець був: ви скубнули, вiтерець пiдхопить, i пiр’я вам не заважае… І качка обскубана, i кабiнет – перина…

Обскубли, тодi вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатший:

– Уже обскуб! Мамо, зварiть супу!

Дуже це смачно у мамiв виходить.

Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:

– Та це ж курка, а не качка! – ви авторитетно заявiть:

– Це – качка. Тепер усi такi качки пiшли. Яровизованi…

– А чому в неi горло перерiзане?

– Чому? Чому? Все вам так ото цiкаво знати. Летiла, побачила, що нацiляюсь, виходу не було, взяла й… зарiзалась. Що ж тут дивного?! Варiть уже, прошу вас!

Залишаеться, отже, останне: iсти суп.

– Як його iсти?

Ложкою!

Попоiвши, лягайте на канапу й читайте «Записки охотника» Івана Сергiйовича Тургенева.

Прекрасна книжка!



1945




Лисиця


Лисицю найвигiднiше полювати взимку, коли земля натягне на себе бiлу-бiлу та пухку-пухку ковдру i задрiмае зимовим спокiйним сном.

Тодi шкурка в лисицi робиться густа-густа та лискуча, та пухната, а, як вiдомо, лисицю полюемо виключно через ii знамените хутро, що мае наукову назву – горжетка.

Лисицi водяться у нас в Радянському Союзi геть-чисто на всенькiй його територii – i на ланах, i на болотах, i в лiсах та перелiсках.

За весь час нашого свiдомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всiх вищесказаних мiсцях i на всiх тих мiсцях в них стрiляти.

Збираетесь ви, значить, на лисиць.

З цього приводу ви говорите вдома:

– На лисиць поiду! У Срiблянському ярку, казав Йосип Явдокимович, два виводки. Поiду, – чотири-п’ять лисичок тарарахну – от воно: тобi горжетка. Це, як чотири! А як п’ять – то й менi горжетка.

Полювати лисиць, – одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться стояти на гону довгенько, – лисиця йде великим колом, доки собаки ii тим колом обженуть, – замерзнути можна.

Треба вам знати, що звiр, – коли його пiднiмуть i поженуть гончаки, – робить коло: i заець, i лисиця, i вовк.

Кожний iз них, зробивши коло, повертаеться до того мiсця, звiдки його пiднято, – отже, ваша задача не бiгти разом iз собаками за зайцем чи за лисицею, чи за вовком, а стояти на мiсцi й чекати, коли вiн, оббiгши коло, повернеться до свого лiгва.

Собаки гонять, як знаемо, уголос, i коли наближаеться гон, – знайте, що звiр iде до вас!

Стежте тодi пильно!

Голос наближаеться, наближаеться, наближаеться.

Ось майнула серед кущiв золото-червона стрiчка, як блискавка!

Бах! – i нема нiчого…

Заець робить невеличке коло, лисиця – бiльше, а вовк, – той iще бiльше.

Чекати iнодi доводиться довгенько, – отже, одягайтесь тепло.

Одяглися.

Вам удома й кажуть:

– Ти iздиш-iздиш, стрiляеш-стрiляеш, собак годуеш, а в Ганни Іванiвни он яка чорнобурка! І рушницi нема, i собак нема, – а чорнобурка – очей одiрвать не можна.

– Добре, добре! Трапиться, так гахну й чорнобурку! Тiльки в нас на Украiнi чорнобурка трапляеться дуже й дуже рiдко! Майже нiколи!

– Рiдко? Повнi комiсiйнi крамницi!

– Та що ти, Господь з тобою! Що ти хочеш, щоб я з гончаками у комiсiйнiй крамницi чорнобурку полював?! Добра буде й рудобурка!

– А песцi там есть?

– Єсть!

– Бiлi чи голубi?

– Рябенькi! Вони тiльки на далекiй пiвночi бiлiшають та голубiшають. Так як i курiпки: у нас рябенькi, а на пiвночi – бiлi-бiлi, слiпучо-бiлi! Так i песцi!

Взагалi збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа…



В коротенькому кожушку, в повстяниках i в капелюсi на лисичачiм хутрi виходите ви з тепло-затишноi хати Йосипа Явдокимовича й простуете до Срiблянського ярка, де:

– Їй-богу, аж два лисичачих виводки!

Йосип Явдокимович – старий, досвiдчений мисливець i давнiй ваш приятель, що на своему вiку:

– Тих вовкiв, тих лисиць, тих зайцiв, що вже поповбивав, так, вiрите, й лiчби iм нема!

Ранок. Морозець. Порипуе снiжок. До Срiблянського ярка вiд хутора три кiлометри.

Визирнуло сонце. Застрибали на слiпучо-бiлiй, що й оком не охопиш, ковдрi мiльярди дiамантiв…

Докучай i Бандит – на смику.

Докучай iде спокiйно, вiн багато лiт прожив уже i багато ганяв i зайцiв, i лисиць, i вовкiв, – його вже нiчим не здивуеш, а Бандит тiльки друге поле починае, – вiн то рвоне вперед, то повернеться до вас i намагаеться, пiдстрибнувши, покласти переднi лапи вам на груди, то знову – вперед.

Нервуеться Бандит…

Рветься i так жалiбно-жалiбно скавучить.

– Пусти, – мовляв, – дай побiгать, дай натiшиться! Дивись, як бiло скрiзь, як хороше, як снiг блищить! Дай покачаться!

Йосип Явдокимович, пихкаючи цигаркою, совiтуе:

– Пустимо з того боку, од грушi, щоб проти вiтру. Ви проходьте трохи вперед од грушi й ставайте в лiщинi, а я на той бiк перебреду та за терном сяду. Пустите тодi, як я вже на мiсцi буду! Я потихеньку свисну!

– Гаразд!

– Та зайця не стрiляйте! Лисичок спочатку поколошкаемо. Хiба собаки за куцохвостим ув’яжуться, – ну, тодi битимемо, щоб собак звiльнити!

– Добре!

У лiщинi затишно-затишно…

Утоптуеться навкруги снiг, щоб зручно було на всi боки повертатися, бо лисиця може вискочити i зцюдова, i студова, i спереду, i ззаду…

Докучай лiг i лежить бiля нiг, а Бандит нап’явся, мов струна, пiднiс голову i нюхае, нюхае, нюхае…

– Якi ж запахи проскакують через рожевi твоi нiздрi в чистопорiдний твiй мозок, Бандите? Якi? Чи фiалковий од рипицi пишноi «труби» хитроi лисицi, чи густий сморiд зголоднiлого сiроми-вовка, чи невиразне пахкотiння i увi снi тремтячого зайчика-побiгайчика? Якi? Ляж, Бандите, заспокойся!

Ви обдивляетесь навкруги…

Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слiдок i бiля грушi обiрвався.

То – бiлочка.

Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплi прикрившись, i сняться iй сосновi шишки та солодкi горiшки…

А он далi трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькi ямочки, i де-не-де мiж ямочками нiжнолегесенький по снiгу «чирк».

То лисичка з нiчного полювання в ярок одпочивати пiшла…

Значить, есть!

Легенький свист.

То Йосип Явдокимович подае знак, що вiн уже на мiсцi.

Вiдпускаються з смика Докучай i Бандит.

– Ну, хлопчики, вперед! Нi пера нi пуху!

Три хвилини напруженоi тишi… П’ять хвилин… Ще тиша…

Раптом одчайдушне скавучання Бандита i нервово-густий Докучаiв бас:

– Гав!

Бандит однаково iстерично скавучить, чи то зайця вiн пiдiйме, чи то лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку дае легесеньке «скаву-скаву», а потiм – спокiйний «гав», i далi рiвномiрне «гав», «гав», «гав»…

Погнав, значить…

На лисицю Докучай подае перший «гав» значно нервовiше i йде за нею, гавкаючи трохи частiше i вищим тембром, нiж за зайцем.

А Бандит i за зайцем, i за лисицею однаково iстерично:

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Погнали лисицю…

Ну, тут уже у вас пульс iз 72 ударiв зразу на 90, очi рогом на лоба, «прострiлюючи» лiщину, i ходором ходить у руках двадцятка.

– Спокiйно! – сам до себе. – Спокiйно!

Перша горжетка на вас iде!

Метрiв за 50 од вас, з легеньким трiском, iз лiщини на поляну вилiтае вона…

Вона не бiжить, а летить, червона-червона на слiпучо-бiлому фонi, випроставши трубу (хвiст) i витягши мордочку.

– Бах! – легкий стрибок i червоного нема, – самий тiльки бiлий фон…

Вискакуе Докучай, за ним Бандит.

Докучай зиркае у ваш бiк, бачить, що нiчого нема, рявкае суворим басом i мчить далi.

За ним Бандит.

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Покотила горжетка через яр, i ви бачите, як майнула бiла китичка на ii хвостi у лiщинi по той бiк яру.

Докучай мало-мало не на хвостi в неi сидить.

На Йосипа Явдокимовича пiшла.

– Пильнуй, старий!

Аж ось:

– Бах!

Дим i снiгова курява бiля Йосипа Явдокимовича.

– Бий, – кричу, – старий, удруге, щоб певнiше було!

– Крiпко лежить! – кричить Йосип Явдокимович i додае таке, про що, хочи ви як мене просiть, написати не можу.

Я зриваюсь з мiсця, лечу крiзь кущi в ярок, засапавшись, видираючись на гору, й пiдбiгаю до Йосипа Явдокимовича.

– Єсть? – питаю.

Вiн дивиться кудись убiк i не каже, а стогне:

– Єсть! Он! За терном!

Я стрибаю за терен…

Крутиться Докучай i смикае лiвою ногою.

Я падаю в снiг…

А десь далеко, аж у другiм кiнцi яру, Бандит аж плаче та заливаеться:

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Горжетку ганяе…

Приiздите ви додому в старому Йосипа Явдокимовича кашкетi, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущi бiгли…

Вам дома й кажуть:

– Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. І хто тi рушницi вигадав?!

– Ладно, – ви собi думаете, – ладно! Говори! Говори! Одужае Докучай – знову за горжетками iздитимемо.



1945




Заець





I


Золота осiнь…

Ах, як не хочеться листу з дерева падати, – вiн аж нiби кров’ю з печалi налився i закривавив лiси.

Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зiтхае клен, i тiльки берiзка, жовтаво-зелена й «раскудря-кудря-кудрява», – ген там на узлiссi бiлявим станом своiм кокетуе, нiби на побачення з Левiтаном жде чи, може, Чайковського на симфонiю викликае.

Креслять тригонометричнi фiгури високо в небi запiзнiлi журавлi, запитуючи своiм «кру-кру»:

– «Чуеш, брате мiй, товаришу мiй?» Вiдлiтаемо!

Золота осiнь…

От в цей саме час заець уже збiгав до пiдборщика хутра, той йому вже на всi прорiшки попiдбирав густо-теплi шматочки, вичистив вуха й лапки i посадив на рiпицю бiлий помпон.

Набиваються набоi крупним шротом, витягаються теплi штани й пiджак, мастяться грубiшi чоботи, деруться на онучi теплi пiдштаники, вiдкидаеться набiк веселенький картузик-кепочка, а натомiсть розтягаеться на кулаках сумовито-серйозна капелюха…

Коли в качачому полюваннi бiльшу вагу мали помiдори й огiрки, то тут iх замiняють сало й ковбаса.

Незмiнною залишаеться стопка.

При полюваннi на качки стопка, як ми знаемо, береться, щоб вихлюпувати воду з човна, а при полюваннi на зайця з неi, при певному досвiдi, дуже добре оглядати обрiй; коли дивитись крiзь дно, – мiсцевiсть рельефнiшае.

Всi вищейменованi твердi, плиннi й газуватi речi розкладаються в певному порядку на канапi, ви ходите й усе кiлька разiв перераховуете, перевiряючи, чи нiчого не забули:

– Штани, значить е! Чоботи е!.. Онучi, значить, е!.. Набоi е!.. Сало й ковбаса е!.. Гм-гм… е… Чи не мало буде?

– Досить, досить! – поспiшае посемейство…

– А де ж стопка?

– Та ось, за рюкзаком!

– Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здаеться. Так я краще заранi виiду, щоб не спiзнитись на поiзд.

Ви швиденько одягаетесь, вкладаете все в рюкзак.

– Ну, бувайте, здоровi! Не сумуйте. Денькiв за два-три я буду!

– А рушницю ти взяв?

– Ай справдi, де ж це вона?

– Та я стола нею пiдперла, бо нiжка поламалась…

– Та хiба ж можна рушницею?!

– А що iй зробиться? Хоч яка-небудь користь iз неi… А то ж…

– Ну, годi, годi! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаiвни, як зайця салом шпигувати, а то ж потiм зiпсуеш… Та купи сала не менш як на трьох зайцiв.

– На трьох?

– Ну, купуй на п’ять! Я бiльше як п’ять не стрiлятиму.

Поiхали…




II


Полюють зайцiв в основному трьома способами: з пiдйому, з-пiд собак-гончакiв i на засiдах.

З пiдйому можна полювати одному й колективом.

Ідеш собi один чи рiллею, чи озиминою, чи бур’янами i «витоптуеш» зайця, який, як вiдомо, вдень лежить i вiдпочивае… Ви пiдходите до його лiгвочка, заець i вискакуе…

Коли полюете компанiею, тобто колективом, краще йти так званим «котлом», такою нiби дугою, щоб фланги були спереду вiд центра. Заець як вискочить, примiром, в центрi, то вже йому, iнакше як на сковорiдку, бiгти нема куди.

– Як же краще, – спитаете, – полювати: одному чи колективом?

Майже однаково.

Коли йдете один, то один промазуете, коли йдете колективом, то промазуете колективом.

Дуже цiкаво полювати зайцiв з собаками-гончаками.

Коли такi собаки е, iх пускають у лiсок чи в байрак, вони бiжать, пiдiймають зайця i «голосом» його гонять.

Ви стаете на путi, де мае бiгти заець, i мажете по ньому на тiй путi.

Та краса заячих ловiв з гончаками не тiльки у вашому промаховi…

Ви уявляете собi, коли цiла зграя гончакiв iде слiдом за зайцем, нiби якийсь оригiнальний, нi в якiй фiлармонii не бачений i нечуваний, оркестр. Заливаеться флейта, трубить з переливами трубач, рявкае бас, гуде баритон…

«Скiльки жару, скiльки страстi в голосах…»

Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти, – якi б були симфонii!

Стоiш, слухаеш, рве серце тобi груди, поломенiе в тебе мозок, i ти мажеш, мажеш, мажеш…



На засiди ви виходите, коли вже добре стемнiе…

Виходите в великому дубленому кожусi. Хазяiн вас питае:

– Може б, i свитку ще надягли?

– Нi, – кажете, – не треба. Не так уже воно й холодно. І вiтру нема. Та й первак у вас з комiром. Теплий первак, я його добре пiдпережу, воно не продме.

Засiдаете бiля величезного колгоспного ожереду соломи…

Нiч темна, бадьора.

На небi, над ожередом, – зорi, на землi, пiд ожередом, – зайцi.

Сiли, закутались.

– Ну, налiтайте, которi тут зайцi е!

Тихо-тихо…

Аж ось десь аж iз сусiднього села:

– «Котила-а-а-ася…»

І тихо.

Ще щiльнiше закутуетесь у кожуха…

Замислюетесь…

Мимоволi iз грудей:

Ой, зiйди, зiйди, ясен мiсяцю,
Як млиновее коло…

І знову тихо.

Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться… Пiд кожухом тепло-тепло…

І на серцi тепло-тепло…



Раптом над вухом:

– Доброго ранку! Заснули?!

– Драстуйте! Невже заснув?!

– А вже й снiданок на столi! Ходiмте!

– Ходiмо.

– А де ж ваша рушниця?

– Нема… Дивись.

Сюди-туди – нема рушницi.

– Та то так! Тут у нас не зiвай! Пiдслiдили, значить, i хапнули. Ну, нiчого: може, десь випливе…

– Неприемно! Не кажiть хоч нiкому!




III


Додому ви все-таки зайця привезли.

– А де ж рушниця? – питаеться посемейство.

– Курок трошки закапризив: занiс до майстра.

Увечерi ви iсте нашпигованого салом зайця. За столом урочисто: перший в цьому сезонi заець.

Трапезу дiлить з вами i ваш вiрний по полюванню товариш.

– Будьмо!

– Будьмо!

По вечерi ви благально дивитесь на вiрного товариша, а вiн, прощаючись, заплiтаеться:

– Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичав.



1945




Ведмiдь





I


Ведмiдь у нас на Вкраiнi, крiм як у зоологiчних парках, нiде не водиться, через те не так уже й страшно по наших лiсах вальдшнепа, чи зайця, чи лисицю полювати.

Були б ведмедi, – довелося б багатьом мисливцям рушницi попродати, бо нашi охотники люди тихi, сумирнi й поетично нiжнi, а ведмiдь – звiр великий i реве: може перелякати.

Один мiй приятель, дуже пристрасний охотник, коли ми, пам’ятаю, колись дiстали таку телеграму аж iз Вологодськоi областi – «Назнали й обклали аж три ведмежих барлоги зпт приiздiть негайно…» – довго вдивлявся у ту телеграму й каже:

– Ти як знаеш, а я не поiду… Я – на бекасика люблю, бекасик – пташка сумирненька, – вона не реве i скальпiв iз людини не здiймае. А ведмiдь – воно дуже велике й дуже буре, а снiгу там багато: не втечеш! Не поiду я!

Не поiхали ми вдвох.

Ведмедi бувають бурi, i сiрi, i бiлi…

Бурi – ревуть по лiсах, починаючи з Брянщини…

Сiрi звуться – «грiзлi», вони, спасибi iм, водяться десь далеко.

А бiлi – тi у полярних морях та океанах, i далеко до них iхати, i холодно.

Ну, а проте для кожного мисливця забити ведмедя – то вже така для нього честь i така йому з того слава, що хоч теоретично, а хочеться.

Ви ж самi подумайте: по-перше – прекрасна ведмежа шинка i знамените ведмеже м’ясо, а по-друге – ведмежа шкура…

Лежить таке велике-велике та волохате ведмеже хутро у вас у кабiнетi перед канапою.

Ви сидите на канапi, а перед вами приятелi сидять.

Ви iм кажете:

– Оцього ведмедя сам убив!

Приятелi вашi, як i взагалi в таких випадках yci приятелi, подивляться один на одного i обов’язково котрийсь iз них кахикне.

Не звертайте на це «кахи» нiякоi уваги й розкажiть iм, як ви спочатку, коли ведмiдь вискочив iз барлоги, вдарили його жаканiвською кулею, але тiльки поранили, а вiн, розлючений, як стрибоне до вас, а ви не розгубились, вхопили рогатину, добре вперлись у снiг i взяли лютого звiра на рогатину, i як у вас рогатина – трiсь! – а ви хапаете другу рогатину i прямо ведмедевi в груди! Аж тут друга рогатина – трiсь! Ви тодi – за третю! Звiр уже дихае прямiсiнько вам в обличчя… Третя рогатина…

Але тут дружина:

– Жалуйте, товаришi, до столу! Чайку поп’емо!

А коли ви вийдете з кабiнету, ваш найближчий друг каже вашiй дружинi:

– Спасибi, хазяечко, що покликали, а то б довелося вашому чоловiковi й за четверту рогатину хвататись!

Чого тiльки не перетерпить людина за правду?!




II


Добрий мiй знайомий, тов. С, хоч сам вiн i не мисливець, розповiв менi дуже iнтересний спосiб полювати ведмедя.

Сам я нiколи до того про такий спосiб здобути ведмеже хутро й цiлу торбу ведмежого м’яса не чув, але спосiб цей, на мою думку, вартий всiлякоi уваги, тим паче, що вiн зовсiм безпечний, i мисливець у всякiм разi тут своiм життям не ризикуе.

Виявляеться, що дорослi ведмедi дуже пристраснi математики.

Ви назнаете мiсце, де ведмiдь полюе, чи просто годуеться, берете великий аркуш дикту, пишете на тому диктовi великими лiтерами таку математичну формулу: 2x2 = 5

Написавши цю формулу, берете молоток i цвяхом прибиваете до ясенка чи до дуба на тiй стежцi, де ведмедь подорожуе. Прибивати треба не дуже високо та й не дуже низько, а так, щоб ведмiдь ту математичну формулу побачив.

Прибивати краще опiвднi, коли ведмiдь одпочивае. А як вийде вiн увечерi полювати, щоб вiн ii вже уздрiв.

Прибили.

Зразу ж бiжiть додому, запрягайте коня в гарбу й iдьте до того математичного мiсця. Тiльки ж не пiд’iздiть до нього близько, заховайте коня з пiдводою десь у ярку чи за скиртою соломи, а самi бiжiть у лiс, вилазьте поблизу прибитоi формули на дуба й чекайте нишком.

Ось iде ведмiдь.

Трiщить лiщина, падають з неi галузки, i взагалi шум.

Ви не бiйтесь i спокiйно собi чекайте.

Наткнувся, нарештi, ведмiдь на дикт з математичною формулою. Досвiдченi в такiм на ведмедя полюваннi люди розповiдають, що, коли вiн побачить 2 х 2 = 5, з ним починае коiтись щось неймовiрне.

Вiн то ступне назад, вдивляючись у числа, то знову до них пiдступить, протирае лапою очi, дивиться, дивиться i, пересвiдчившись, що таки справдi написано 2x2 = 5, хватаеться лапами за голову й починае ту голову ламати.

Ламае, ламае, ламае… Ви сидите – i нiчичирк! Аж ось голова ведмежа трiскае й ламаеться.

Ви злазите з дуба, пiдходите до ведмедя, – а вiн уже мертвий, упокоiвся з поламки голови над невiрною математичною формулою.

Ви бiжiть по пiдводу, пiд’iздiть, навалюйте ведмедя на гарбу, урочисто везiть додому. Дехто з мисливцiв, щоб не видати секрету цього способу полювання на ведмедя, потiм б’е його кинджалом у серце.

– Наткнувся, – мовляв, – у лiсi на ведмедя, вiн на мене накинувся, я не розгубився, схопився з ним у страшному герцi, – i звалив його ударом кинджала прямо в серце! Ось, дивiться!

І покаже ще й кинджал у ведмежiй кровi.

А по-нашому – це нечесно: як здобув, так i розповiдай! Завжди додержуйся стародавньоi охотницькоi традицii: говори завжди правду, i тiльки правду!

Ще раз говорю, що вищеописаного способу полювати ведмедя я не перевiряв, але всi, хто його знае, кажуть, що вiн дуже добутливий.

Спробуйте, товаришi охотники!

Дикт не так дорого коштуе, а ведмеже хутро – коштовна рiч.

Та й м’ясо не дешеве.




III


Ще був один непоганий спосiб придбати ведмеже хутро, але тепер навряд чи можна його здiйснити, бо грунтовно змiнилося на нашiй Батькiвщинi життя.

Як знаемо за старих, дореволюцiйних часiв цигани-мандрiвники ходили по базарах та по ярмарках i водили за собою приручених i навчених рiзним нехитрим штукам ведмедiв:

– А покажи, Миша, як п’яний дядько з корчми йде!

– А покажи, Миша, як п’яна баба танцюе!

Миша показуе, бо в Мишi в нiздрях залiзне кiльце, i як його за те кiльце сiпають, Мишi дуже боляче…

Тепер цигани ведмедiв у нас не водять. Тепер цигани культурно по колгоспах господарюють та талановито грають на сценi свого циганського театру в Москвi – «Ромен».

Так от i трапилася така охотницька за старих часiв пригода.

Але хай за мене про неi розповiсть учасник тоi пригоди, хай розповiсть так, як вiн менi колись розповiдав…

…«У вереснi мiсяцi дiло було, якраз на другу пречисту.

Полювали ми з Трохимом Свиридовичем та Семеном Петровичем вальдшнепiв бiля Кленовоi. А в Кленовiй на другу пречисту величезний щороку ярмарок з’iздився. Як iшли ми через Кленову, бачили пiд слободою чималенький циганський табiр з кiньми, возами, ведмедями й дiтьми. Ведмедiв було два, – i чималеньких. Ярмарок нас не цiкавив, бо виiхали ми з мiста виключно, щоб пополювати. Ну, полюемо! Я зайця стукнув, пару вальдшнепiв. Приятелi теж дечого пiдстрелили. Надвечiр зiйшлися перекусити. Сiли на узлiссi – трапезуемо. Довгенько трапезували. Уже й сонце за Гулеву гору сховалося, а ми трапезуемо.

Уже Трохим Свиридович «Зiбралися всi бурлаки» двинув, а ми все трапезуемо. Трохим Свиридович було як потрапезуе, то спiвае, спiвае, аж заливаеться. Проспiвали вже й «Зiбралися» i «Реве та стогне» i «Гиля-гиля». Пiд «Кину кужiль на полицю, сама пiду на вулицю» Трохим Свиридович навприсядки пiшов. Уже й потанцювали, а проте все ще трапезуемо. Трохим Свиридович хотiв пiд «Кучерява Катерина чiплялася до Мартина» вдруге навприсядки вдарити. Не вдарив – упав! Упав та головою на ягдташ з вальдшнепами. Витяг вальдшнепа з сiтки, дивився, дивився на нього та й каже:

– Пт-та-ташечко! Люб-б-б-ая! За що ти мерррртвая? Хiба ж ти з-в-в-вiр? Хiба ти мед-вед-мед-мiдь?!

А потiм як iсхопиться:

– Мед-вед-ведя хочу! Хлопцi, – кричить, – давай медведя полювати! За мною!

Ми за ним!

Я вже докладно не дуже й пам’ятаю, та й тодi воно менi не дуже затямилося, що саме було. Пам’ятаю, що кругом кричать цигани, ведмiдь мене кусае, я ведмедя кусаю. Хтось мене за ноги, пам’ятаю, тягне, я когось за щось, пам’ятаю, тягну.

Прокинувся – темно. Лапнув праворуч – наткнувся на вуса Трохима Свиридовича! Лапнув лiворуч – нiби борода Семена Петровича.

– А де ж, – думаю собi, – ведмедi?

А так якась проти нiби дiрка i трохи свiтиться.

Я до дiрки, стоiть людина, пиката й вусата. Я ii й питаю:

– Ми, часом, не в барлозi?

А вона менi:

– Я тобi дам барлiг! Я тобi дам такий барлiг, що ведмедем зеревеш! Хлiв станового пристава за барлiг маеш?!

Тодi я все зрозумiв! За все життя оце один тiльки раз на ведмедя й полював.

– Інтересно! Тiльки дуже дорого, – з сумом додав учасник тоi пригоди…»



Тепер так на ведмедя полювати вже не вдасться: нема ярмаркових тепер, слава богу, ведмедiв…

Хiба, може, в зоологiчному парку? Але нi: не варт! У всякiм разi, не рекомендую!




IV


А приемно все-таки лежати на канапi, вкритiй ведмежою шкурою, й посмiхатися:

– Сам убив! Їй-бо, сам!



1945




Бекас


Присвячую Г. І. Косарьову


Бекас для охотника, насамперед, – собака!

Я ж нiколи не думаю, що ви таке твердження зрозумiете безпосередньо!

Ясна рiч, що бекас – не собака, а птиця, але кожен мисливець знае, що полювати бекаса без собаки, це все’дно, що справляти весiлля без музики.

Отже, коли хочете говорити про бекаса, треба перш за все говорити про собаку, бо без лягавого собаки ви бекаса не те, що не iстимете, а навiть не бачитимете.

Значить, давайте про… бекаса.

Бекас – невеличкий болотяний птах, сiренький, з бiленьким на пузцi пiр’ячком, дуже меткий, iз дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами, зриваеться з характерним для нього криком i летить, навiжений, нiби вiн перед тим, як злетiти, випив мiнiмум двiстi грамiв: зигзагами.

Який же вiн смачний, смажений бекас!

Делiкатес!

І, – майте на увазi, – бекас – це один з тих небагатьох сортiв дичини, яку засмажують разом з уздром, з потрухами: дзьобика його пiд крильце, трiшечки масла – i в пiч.

Не дай бог, потiм сметанки та, не дай бог, iще чого-небудь, – це такая – вам кажу – симфонiя, що… давайте зараз же iхати на бекасiв…

І знову ж таки: бекас без собаки i не делiкатес, i не симфонiя, бо без собаки – нема бекаса.

Значить, давайте про… собак!

Що таке собака – ви всi знаете: голова, чотири ноги, хвiст i гавкае.

Трохи докладнiше про породи мисливських собак i, оскiльки йдеться про полювання бекаса, – значить, – про лягавих собак.

Такi е породи:

а) Лавераки.

в) Гордони.

c) Ірландськi сетери.

d) Пойнтери.

e) Континентальнi лягавi.

f) Грифони.

g) Спанiелi.

h) Пудель. Тепер ця порода переродилася скрiзь на «пунделя».

Яка порода з них найкраща?

Та, з якою полюете ви.

Коли придбаете собi, примiром, лаверака, – то такого лаверака нi в кого не було i не буде.

– Ну, який собака! Не собака, а Едiсон! Факт! Та послухайте, що я вам розкажу. Полювали ми…

І пiшло, i пiшло…

Хочете – слухайте, хочете – не слухайте, але такого собаки таки насправдi не було i не буде.

Якоi ж породи собаку посовiтувати вам придбати?

Такоi, яку ви вже придбали або хочете придбати.

Охотник-початкiвець, не зв’язаний мисливськими родинними традицiями, придбавши рушницю, шукае собаку.

Теща його, прекрасна завжди бабуся, почувши про бажання дорогого зятя придбати собаку, ласкаво й привiтно (як i завжди теща) говорить, сильно натискуючи при розмовi на шиплячо-свистячi приголоснi:

– Ссссетера треба! Шшшшшикарний сссобака в Акулiни Кузьмiнiшшшшни! Дуже сссстойки робить! А, головне, акуратний, чистун. Я попрошшшу Акулiну Кузьмiнiшшшшну! У неi шшшшвидко ццццуценята будуть! Якщо, на щщщастя, не позззздихають! Дуже породистi ццццуццценята!

За мiсяць чи за два вам принесуть од Акулiни Кузьмiнiшни шшикарного сетера.

Якi ж ви радi: перший у вашiм життi мисливський собака. Ваш! Власний!

Пестите ви його, голубите ви його, доглядаете, як сина, як найдорожче для вас створiння.

Купили ви йому нашийника, купили поводок i за кiлька часу ведете до мисливського клубу, в собачу секцiю, на експертизу.

Показуете суворому дядi i так на нього дивитесь, як у дитинствi колись дивилися на батька, коли суворий i заклопотаний батько ваш ласкаво подивився на вас та ще й приголубив.

– Ну?! – запитуете. – Песик! Правда, хороший i кровний? Га?

Суворий дядя дивиться на песика довго й уважно, а потiм перекидае свiй погляд на вас i байдуже кидае:

– Кундель!

– А менi казали – сетер!

– Значить, сетер-кундель! – кидае дядя.

– А як iз ним далi? – трепетно запитуете ви.

– Та що ж далi? На цiм поводку не варто вiшати, хороший поводок. Повiсьте на простiй шворцi. Нi в його папи, нi в його мами сетер у кровi не ночував! Кундель!

Пiсля цього у вас удома з тещею гостро-короткий дiалог, пiсля якого теща резюмуе:

– Акулiна Кузьмiнiшна женщина не такая, – а вже на сьомому роцi приобщалася й сповiдалася. І нiколи я не думала, i нiколи я не гадала, щоб моя Люда (Люда – це ваша, значить, дружина) могла так помилитися щодо друга ii жистi, а вона ж у мене одна, i куди я дiнусь, i хто iй, та й не тiльки iй, пектиме такi пончики. Невдячнi тепер пiшли молодi люди. Коли мати рекомендуе собаку, то слiд все-таки пам’ятати, що рекомендуе собаку мати. Бо я мати не тiльки Людi, а я тепер мати й вам. Не може, отже, бути собака не сетер, а кундель! Од кунделя чую! Людо, дай менi понюхать!

Перший собака для мисливця-початкiвця дуже трудний собака.

Потiм уже буде легше…

Потiм уже, коли ви познайомитесь i з мисливцями i з iхнiми собаками, коли ви вже знатимете, що був на свiтi знаменитий Камбiз, чорний пойнтер, i знаменита Алi, лаверак, i знаменитий Джой – гордон, – тодi вже ви придбаете собi таке цуценя, яке вам бiльше до вподоби.

Коли вам бiльше до серця пойнтери, вам скажуть:

– У Василя Івановича е сука-пойнтер камбiзiвських кровей. Сам Камбiз Перший колись перестрибнув через неi, коли вона вилазила з вагона на станцii Бориспiль.

Придбали ви чудесне, примiром, пойнтереня.

Як його назвати?

Безперечно – Джек, або Джой, або Стек!

Нiколи в життi не прозивайте його Бровком чи Цяцею (коли вона – сука), чи Терном, боже вас борони: таке iм’я може навiки зiпсувати собацi таланти, хоча б собака була навiть богом.

Привели, чи принесли, чи привезли ви, значить, песика додому.

– Правда, славний песик? – запитуете ви у своiх домашнiх.

Теща ваша, подивившись примруженими очима на вас i на песика, пiде до своеi кiмнати, нiчого не сказавши.

Дружина ваша Люда подивиться спочатку на свою маму, яка воднораз i ваша теща, погладить песика по голiвцi й прокаже:

– Хороший песик! А чумка в нього скоро буде?

– Мабуть, скоро, – вiдповiдаете ви.

– Хоч би скорiше! Кажуть, що вже як собачка перечумуе, то тодi вже не дохне.

– Так, тодi вже не дуже дохне!

– А вiд чумки дохне?

– Дохне!

– Хоч би скорiше чумка!

– Де ж ми його пристроiмо? – ласкаво запитуете ви.

І тут чуете тещину пораду з сильним притиском на шиплячо-свистячi й голоснi:

– Двоспальне лiжко, може б, ви йому поставили? А може б, окрему канапу.

– Мамо, – заспокоюе дружина, – ну чого ти хвилюешся? Скоро ж буде чумка!

Починаеться виховання мисливського собаки, а вiд виховання залежить все: i добутливiсть вашого полювання, i вся краса, й насолода вiд полювання з мисливською собакою високих кровей.

На другий день пiсля того, як у вас оселився симпатичний чистопорiдний песик, починаеться дискусiя на тему:

– Хто витиратиме?

– Я не витиратиму! – кидае теща.

– Я вже сьогоднi п’ять разiв витирала, а чумки ще нема! – заявляе дружина.

– Витиратиму я! – рiшуче кажете ви. – Де це нашi ганчiрки подiвалися? Скрiзь були ганчiрки, а тепер хоч би тобi одна.

Витираете, значить, ви…

От ви витерли вже пiзненько, лягаючи спати, поклали Джека на його мiсце i лягли.

Джековi скучно за мамою, йому скучно за братiками, за сестричками, – Джек так жалiбно-жалiбно скавучить.

Теща ваша, виходячи з «удобств» i човгаючи пантофлями, ласкаво заспокоюе Джека:

– Цить! Цить! Здох би ти йому!

В цей час ви кашляете i кидаете:

– Джеконько! Спи, голубчику!

І чуете тещине:

– Спи, песику. Спи, любенький. Навiки засни, собаченько наш хороший.

Заснув Джек, заснула теща, заснула дружина, засипаете ви…

А засинаючи, чуете, як дружина увi снi кличе благально:

– Чумко! Чумко! Чумочко! Швидше, швидше, швидше!

Так росте у вас ваш улюблений i чистопорiдний Джек.

Вiн росте, а ви витираете.

Витираете й водите Джека гуляти.

Щоб не часто витирати, частiше треба водити гуляти, а як не часто водити гуляти, тодi часто треба витирати.

Водити гуляти малесенького чистопорiдного песика з п’ятого-шостого поверху разiв по п’ять-шiсть на день – дуже приемне спортивно-гiмнастичне заняття.

Зразу так-таки ви беретеся i вчити Джека рiзних потрiбних мисливських штук: iти за ногою, приносити поноску, шукати заховану якусь таку рiч i т. iн.

Особливо приемно вивчати собачку знаходити вашi нiчнi пантофлi.

Чистоi породи песик за 2—3 днi збагне цю науку, а вже за 2—3 тижнi бiля вашого лiжка лежатимуть усi пантофлi вашоi родини й усiх сусiдiв, що живуть у спiльнiй з вами квартирi.

Веселi часи настають, коли в песика зубки починають прорiзатися.

Тодi одного чудового ранку ви прокидаетесь, бо сильно скавучить собачка i сильно кричить дружина Люда:

– Модельнi! Боже мiй! Єдинi модельнi черевики!

– В чiм рiч? – запитуете ви.

– Поiв модельнi черевики!

– Хто поiв модельнi черевики?

– Ваш Джек поiв модельнi черевики!

Тижнiв на два ви переходите з дружиною на «ви»…

А ще за кiлька часу з поважною вашою тещею припиняються всякi зносини i на «ти», i на «ви», бо од ii улюблених нiчних шльопанцiв залишилися двi недогризенi стельки.

Але то нiчого, – ви все рiвно Джека любите, вiн уже носить поноску, вiн шукае речi, i ви самi бачили його першу стойку у дворi на сусiдчину рябеньку курку.

Ви ще й «пiль» йому не сказали, а вже в ротi в нього весь курчин хвiст, а курка сидить зверху на хлiвi й одчайдушно всiх запитуе:

– Куда-куда-куда?! Куда-куда-куда?!

Траплятимуться i такi випадки: ви прийдете додому, а з вами не балакае навiть Юрко, ваш коханий синочок.

– Що таке? – запитуете ви.

Мовчання. Напружена тиша. Тiльки все посемейство суворо якось дихае.

– Юрасику, що трапилось?

– Джек вiсiм котлет iз’iв.

А як перед рiздвом така в родинi буде ситуацiя, то почуете:

– От iндика тiльки архирейський носик залишився!

– З шийки, значить, почав? – проказуете ви. А що ви бiльше скажете?

І так до перших роковин з дня уродин вашого хорошого песика.

Потiм непогано вiддати песика для науки досвiдченому егеревi.

Єгер – це людина, що вчить чистопорiдних мисливських собак. І зробить iз вашого Джека одного в свiтi.

Але з егерем ви вже самi майте справу.

Одно скажу: доки ваша собачка в егеря, ви ходите в старому костюмi i в старих черевиках, а ваша дружина нiколи не придбае собi модельних черевикiв.

І ви прекрасно знатимете, почiм тепер вiвсяна крупа i пшоно, i що ваш Джек за один мiсяць з’iдае мiнiмум четверик коней.

І от, нарештi, Джек готовий.

Перше з ним самостiйне ваше полювання на бекасiв.

– Стойка!

– Пiль!

Джек кидаеться, i з-пiд нього вискакуе… здоровенна жаба.

А повернувшись колись iз полювання, ви розповiдаете своiм приятелям:

– Посилаю Джека: «Побiжи, пошукай, чи нема на тiм болотi бекасiв». Джек побiг, метнувся сюди-туди по болоту, бiгав, нюхав, прибiгае, висолопивши язика.

– Що, – питаю, – нема?

– Нема! – каже.



А бекасiв, товаришi, треба смажити, не розчиняючи iх, з потрухами, з уздром.

Ах, яка це смачна, благородна, нiжна дичина!



1945




Вовк





I


Мисливцевi, що йому вперше в життi доводиться iхати чи йти полювати вовка, раз i назавжди слiд обов’язково запам’ятати стару нашу народну приповiдку:

«Не бiйсь вовка, – сiдай у хатi».

Вовк – хижак i хижак лютий, кровожадливий, – проте боятися його нема чого.

Кiндрат Калистратович Моргниоко давнiй i досвiдчений убийвовк, – так вiн усiм розповiдав i всiх учив, що вовк – звiр надто полохливий i боязкий.

– Ось послухайте, – казав усiм Кiндрат Калистратович. – Живу, як знаете, я на хуторi i якраз на узлiссi. Кошара моя стрiхою аж на лiщину нiби налягае. От вовк i нанюхав моiх овечок. Продер глупоi ночi пiд стрiхою в кошару дiрку та й уплигнув серед овечки. Ну, в кошарi, звiсно, гвалт, – вiвцi: «ме-е-е!» та й у хлiвi, – а хлiв поруч, – корова в рев! Я почув, вискочив з хати та прожогом у кошару. А воно щось сiре повз мене пiд стрiху – шелесть! Крiзь дiрку проскочити не встигло, як я його за хвiст, а воно, видите, вовк. Ну, лякливий же, я вам скажу, звiр! Така вже, звинiть, неприятнiсть! Хоч що ви менi тут кажiть, а вовк – звiр крiпко полохливий!

А на нашу думку, це ще не такий сильний аргумент за вовчу полохливiсть, бо хто знае, яка б «неприятнiсть» вийшла, коли б вовк зненацька вхопив Кiндрата Калистратовича, ну, не за хвiст, а взагалi ззаду… А Кiндрата Калистратовича ми всi знали за хоробру i сильну духом людину.

Та хоч вовк, може, й не такий уже сильно полохливий, проте ще раз кажемо:

«Не бiйсь вовка!»

Полювати вовка – це для мисливця i честь, i обов’язок, бо хто ж таки не почервонiе й очей долу не спустить, коли йому скажуть:

– Сидите ви тут, сидите, охотниками прозиваетесь, а у Вербовому хуторi вчора вовки трьох овець зарiзали та телицi лiвий задок од’iли.

– А де це Вербовий хутiр?

– Од Зачепилiвки кiлометрiв не бiльш як п’ять буде. Як доiдете до могили, так дорога влiво пiде, тiею дорогою й iдьте. Ярок переiдете, берiть праворуч, та понад ярком, понад ярком, нiкуди не звертаючи, якраз у Вербовий хутiр i в’iдете…

– А вовки хiба в самому хуторi?

– Ну, на хуторi спитаете кривого Степана, – вiн знае, де вовки. Той усе на свiтi знае. Давнiй охотник, тiльки правов не вибрав.

– Чи не в Перещепиному це лiсi? – кидае Кiндрат Калистратович.

– Та, мабуть, що в Перещепиному. Де ж iм бiльше бути, як не в Перещепиному… І лiсу чимало, i самi ж вам ярки та балки. Тiльки в Перещепиному. Вовка там, як хмари! Закурить нема?

– Закурюйте?

– Так почекайте, – устряв знову Кiндрат Калистратович. – Як у Перещепиному, так чого ж нам тодi до Вербового хутора iхати? Перещепине – воно ж бiля Розлогого хутора, а Вербовий – так вiн же бiля Кучерявоi балки… То, може ж, то вовки з Кучерявоi балки?

– Мо’й так! Воно, конешно, вовк, конешно, звiр! Правильно! Тiльки в Кучерявiй! Густа балка i чималенька балка. Ох, i вовка там! Як завиють, – волосся дротом!

– Так тодi давайте до Вербового вдаримося! Це – в Кучерявiй!

– Так-таки до Вербового й прямуйте. То там спитаете кривого Степана, – його всi там знають. Той вам i розкаже, й покаже. Вiн усе знае, бо охотник давнiй, от тiльки що оце тепер правов не вибрав.

– Ну, поiхали! Прощавайте! Спасибi, що сказали!

– Щасливоi! Пiдсипте ще махорочки! Запашна махорка!

– Закурюйте!

– Спасибi. Так, як ярок переiдете, берiть зразу понад ярком, i аж до самого Вербового. Три ж овечки й телиця, – государству ж збитки якi. Нiззя, треба винищити. Бувайте здоровi!




II


Ну, значить, переiхали ярок, взяли праворуч, та понад ярком, понад ярком, нiкуди не звертаючи, прямiсiнько у Вербовий хутiр.

– Тррр! Драстуйте, бабусю!

– Драстуйте!

– Де тут, скажiть будь ласка, кривий Степан живе?

– Кривий Степан?

– Еге! Охотник!

– Так вiн же тепер не охотник: вiн без правов! А живе вiн… Одна… Друга… Третя… Четверта… П’ята… Шоста… Сьома… за четвертою хатою повернете в уличку. Тiею вуличкою у самiсiнький двiр так i в’iдете.

– Спасибi, бабусю!

– Тiльки сьогоднi недiля, мабуть, його вдома нема, на охоту пiшов.

– Та то вже як там буде!

За четвертою хатою вулички нема. Стали.

Бабуся кричить:

– Та куди ж ви? Вже проiхали!

– Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта!

– Дивись, а я думала – четверта. Недобачаю вже я. Не тiльки вулицi, а вже й нитки в голку не вштрикну.

Завернули у вуличку i прямiсiнько в двiр.

– Драстуйте, Степане! як вас?..

– Іванович…

– Степане Івановичу! Це ви охотник?

– Охотник то я, конешно, охотник, так тiльки не встиг правов виправить. Без правов. Не охочусь тепер…

– Вовки, кажуть, одолiвають тут вас?

– Нi, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити бога, тихо поки що… Зайчики, тi, конешно, попадаються. І густенько… Лисичку iнодi торохнеш… Бувае…

– А трое овець хто зарiзав?

– Трое? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосiбниця, заколола, так не вiвцю, а кабанчика…

– А телицi зад хто од’iв?

– Що ви, товаришi? Це – брехня, вiрте совiстi, брехня. Десятий рiк я старшим корiвником. Коли хто навiть ударить, строго взиськую, а не то, що цiлi зади од’iдать… Хто ж це вже пiдкопуеться?!

– Та нi, ми, Степане Івановичу, про вовкiв!

– Якi такi вовки, коли в мене по 2000 лiтрiв на фуражну корову, а вони – «зади од’iдають»? Хай знiмають, коли не вiрять!

Розтлумачуете, кiнець кiнцем, у чiм рiч, i Степан Іванович заспокоюеться.

– Так у вас про вовкiв, значить, не чуть? А так поблизу де-небудь?

– Говорили, що кiлометрiв за п’ятнадцять звiдси, у Попiвському, нiби виють. І що справдi нiби комусь зад од’iли… Не знаю тiльки кому – чи телицi, чи комусь iншому…




III


– Поiдьмо, товаришi, на Попiвське! Може, там справдi щось органiзуемо, – каже Кiндрат Калистратович. – Там-таки справдi бували облави на вовкiв i там-таки е справжнiй мисливець, бо мае i прапорцi, i зможе зiбрати гучкiв-загонщикiв, i знае, де поставити на номера. А я як фахiвець у цiй справi навчу вас, як полювати вовкiв облавою.

– Поiдьмо! Забились, так уже поiдемо. Сьогоднi, може, вже не встигнемо, ну що ж, лишимося, завтра й пополюемо!

Поiхали.

Кiндрат Калистратович, давнiй убийвовк, розповiдае про вовчу облаву.

– Ой, цiкава ця штука, товариш, облава на вовка. Вовк залягае на день у густiй хащi i там лежить до ночi i тiльки вночi виходить од’iдати телицям зади, рiзати овечки та лошата. Досвiдчений охотник заранi вже знае, де вони е, бо прислухаеться до iхнього виття, а то й сам, виючи по-вовчому, викликае iх на вiдповiдь, щоб уже напевно знати, де саме вони лежать. Коли це все вже вивчено, тодi призначаеться облава. З’iздяться мисливцi, заранi сповiщаються загонщики, з двох бокiв те мiсце обтягуеться шнурком, з прив’язаними на ньому прапорцями. З одного боку, де прапорцiв нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти, здалека, заходять загонщики, запускаються, коли есть, собаки… Звiр пiде на охотникiв, убiк вiн не побiжить, бо боiться прапорцiв… От, значить, обложили, стали. Загонщики чекають знака, коли починати… У лiсi тихо-тихо… Інодi тiльки трiсне гiлочка, упаде шишка, стук-стукне дятел… Ви стоiте й «прочiсуете» зором свою територiю: де стежка, де галявина, – щоб заранi вже знати, як бити вовка, коли вiн пiде – чи просто на вас, чи, може, трохи праворуч чи лiворуч. Ви ж знаете, що й праворуч, i лiворуч на номерах вашi товаришi-мисливцi. Отже, щоб не допустити його на iхню територiю, а щоб вовк був ваш! І тiльки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Трiщить десь лiщина, гавкають собаки, стрiляе старшина загонщикiв… Не лiс там у загонщикiв, а пекло. – Га-ла-ла! Тю! Го-го! Ух! Ох! Та-ра-ра-ра! – Пекло це прямуе на вас. Отут уже держiться. Тут уже кожний трiск гiлки – то трiск усiх ваших нервiв. Падiння шишки з ялинки – атомна бомба. Стрибок зайця – мiнiмум стрибок жирафи. Лисиця – тигр. А ви ж зайцiв i лисиць не стрiляете. Боже борони! Найтяжчий злочин – стрiляти на вовчiй охотi в щось iнше, крiм вовка. І от, нарештi, iде вiн. Я його, товаришi, не тiльки на око впiзнаю, я його ходу за сто метрiв знаю, я чую його еством своiм усiм. І от – мiж кущами – мельк! – сiре. Раз на мене – вважайте, що вовка нема. З першого пострiлу. А там iще – пострiл, там пострiл. А якась роззява то й не помiтить. А дехто, помiтивши вовка, – на грушу. Бувае й таке. А дехто й собаку, замiсть вовка, стукне. Бувае й таке. Наближаються гонщики:

– Скiльки взяли?

– Трьох!

– Скiльки пройшло?

– Два!

– Ех, ви! Як же це ви зiвнули?!

І от тодi на узлiссi оповiдання про колишнi облави…

– А тодi, пам’ятаю…

– А тодi…

– А раз…

Та що там говорити…

Кiндрат Калистратович аж упрiв, оповiдаючи про вовчу облаву. Очi йому блищать. Почервонiв увесь.

Слухачi зачарованi…




IV


Їдете, значить, ви на Попiвське.

Обабiч дороги, аж ген-ген – куди око дiстае, закучерявилися зеленi вруна колгоспноi озимоi пшеницi.

А за зеленями, на пагорках, чорнiе, нiби воронове крило, колгоспна зяб…

Аж ось мчить з гори вiз. Кобильчина летить галопом. На возi стоiть громадянин, кашкет йому набакир, в лiвiй руцi вiжки, а в правiй – батiг, що загрозливо навис над кобильчиною:

– Н-н-н-о! Н-н-н-о!

– Куди летиш, дядьку?

– Вовк!

– Де?

– Отам, на горi, на пшеницi! Мишкуе! Н-н-но!

Кiндрат Калистратович, як старий i досвiдчений убийвовк, резюмуе:

– Нiчого вдивительного нема! Може бути! Старi вовки, розлюченi, що нiчого не бояться, iнодi виходять i вдень помишкувать на поле. Бувае. Сiпни, Петре, конi, може, справдi побачимо…

Пiдтюпцем вибираетесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пiшла схилом до рiчечки. За рiчкою весь у вербах невеличкий хутiрець.

– Он! – аж скрикнув Кiндрат Калистратович.

Справдi, серед великого лану озимоi пшеницi стоiть сiрий звiр. Вiн нахилив голову i щось нiби винюхуе. Потiм починае гребти лапою землю.

– Хлопцi! – шепотить Кiндрат Калистратович. – Один стрибай тут i, пригнувшись, до рiчки. Другий iзстрибуй трохи далi. Петре Івановичу, ви станете отам за пагорком, а я спущусь до он тiеi вербички. Поволеньки сходьтесь i наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, iдь собi потихеньку дорогою та спiвай, щоб вiн на тебе поглядав. Пiшли.

Всi, попригинавшись, розбiгаються, як наказав старий i досвiдчений убийвовк Кiндрат Калистратович, i починають оточувати звiра. Звiр, видать, не дуже полохливий, бувалий звiр, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, вiн потихеньку почав одходити, i тодi тiльки, як гарячий Петро Іванович, не витримавши, побiг за ним, – легеньким скоком подався на хутiрець, прямiсiнько на Кiндрата Калистратовича.

Пiдпустивши звiра метрiв на п’ятдесят, Кiндрат Калистратович вистрiлив.

Звiр дико зааяяйкав, пiдстрибнув i вдаривсь об землю.

Кiндрат Калистратович його вдруге…

Раптом iз садка крайньоi хати одчайдушний крик:

– Тату! Нашу сучку вбили!

І на пострiли, i на крик вибiгають чоловiка з п’ять хуторян…

Тут дозвольте хвилин на п’ять перервати оповiдання…

А через хвилин п’ять ясно вже було все:

– П’ятдесят i не менше!

Зiйшлися на тридцяти.

– Та заберiть семеро цуценят, бо чим я iх годуватиму!

Їдучи далi, Кiндрат Калистратович говорив:

– Нiчого вдивительного нема, що вовк виходить i вдень мишкувати на поле…

А подумавши трохи, нiби сам уже до себе, додав:

– Тiльки ж той був без цуценят.



1945




«Ружжо»


Всi, розумiеться, зразу на гвалт:

– Чому «ружжо», коли насправдi – «рушниця»… А як не хочеться, щоб була «рушниця», то вже «ружье», але ж нi в якому разi не «ружжо».

«Рушниця» – правильно. За всiма словниками – «рушниця». Згодний.

І «ружье» – правильно. Згодний. Це по-росiйськи.

А от менi хочеться, щоб було «ружжо», бо так називав цю рiч той дiд, що вчив мене колись з неi стрiляти.

Так от, значить, про «ружжо».

«Ружжо» – це така штука, з якоi стрiляють.

Виходить, що, коли нема ружжа, нема й мисливця.

Тобто вiн е, але вiн, сказать, не справжнiй мисливець, а яловий, платонiчний.

Такий мисливець ходить сумний i задумливий, очi в нього печальнi-печальнi, i при зустрiчi з вами вiн каже:

– Ех, якби менi оце ружжо. Та ще таке ружжо, як у мене було. Скiльки ж я виводкiв крижня знаю. А чирят! Хай мене бог поб’е, як випливуть… Як ряски! Лисичачих шiсть нiр назнав. По шестеро молоденьких та по двi старих у кожнiй норi. Сорок вiсiм шкурок висiло б у мене оце на горищi. А вовче лiгво у Кривiй балцi! А ви оце з ружжом та тiльки ото одного деркача й устрелили… Ех! Ружжа нема!

Та одiйде вiд вас крокiв на десять, обернеться, подивиться ще раз на вас, махне рукою:

– Нема ружжа!

От що таке «ружжо» для мисливця…

Ружжа своею конструкцiею дiляться на два види:

1) Шонполка. Дехто його неправильно називае шомполка.

2) Центрального бою, або централка.

Шонполка, значить, i централка.

Ну, ви, очевидно, знаете, яка рiзниця помiж шонполкою i централкою.

Шонполка набиваеться просто в люфу (ствол), а централка набиваеться готовими набоями, що закладаються в так званий набойник (патронник). Ружжо «переламуеться», закладаються набоi, потiм знову складаеться – i все…

Та ви це все знаете, розумiеться, це я говорю для того, що може трапитися людина, яка зроду-вiку ружжа не бачила.

Я, примiром, зустрiчав людину, яка прожила пiвсотнi лiт на бiлому свiтi й кавуна не бачила…

Бувае…

Яке ж ружжо краще: шонполка чи централка?

Цього я вам не вiзьмуся говорити: i не просiть, i не благайте.

Коли б ми з вами тут списали цiлi стоси паперу, чи наговорили тисяч iз десять кубометрiв найученiших слiв, доводячи перевагу централки перед шонполкою, все одно знайдеться кiлька чоловiка з гурту, що зразу ж вас ошелешать:

– Централка, кажете, краща?! І що ото воно говорить?! А чи бачили ви мою шонполку, що ще прадiдовi моему оцього пальця одiрвала, як курок одскочив?! Бачили?! Так чого ж ви ото так централку вихваляете? Ну, куди, скажiть, ота ваша пукалка проти справжньоi, як от i в мене, шонполки? Ви ж не бачили, як iз моеi шонполки вовк на шiстдесят сажнiв перёкида пiшов?! Бачили?

– Нi, не бачив!

– То й не говорiть! Централка – вона, конешно, теж ружжо. Ложа – красива, лакована, стволи теж рiвнi, видiланi стволи… Да… У руки вiзьмеш, так вона справдi таки вродi настояще ружжо. А от як на дiлi вона, конешно, стрiляе, то не так стрiляе, як моя шонполка стрiляе… От сказать так: якби менi оце крiпкого стального дроту, – небагато його й треба! – щоб я крiпко ствола до ложi вкрiпив, притяг, як слiд, ех, цiни б не було моiй шонполцi! Дiд iще покiйний як прикрiпили, то й досi! Вони тодi, ох, i дроту ж дiстали! У того, як пак його, – та не дай збрехать, та в отого, що взяв племiнницю в нашого графа Капнiста. От, дивись, i вилетiло ж. Та ще вiн сiрими в яблука жеребцями iздив… Четвериком! А лiва пристяжна було голову аж до землi, курява з-пiд неi стовпом-стовпом! А кучер сидить та тiльки покрикуе: «Побережись! Поберррежись!» Так отодi ще дiд покiйний вкрiпили, а тепер воно розхиталось трохи. Стрiляе добре, тiльки, як стрельнеш, так воно нiби цапки стае… Дроту б менi, щоб вкрiпить. І не багато й треба. Не виделують тепер такого дроту. Ох, i сильно б’е. Одного разу я нацiлив чирьонка, добре нацiлив, як гахнув, а воно менi повз праве вухо тiльки – д-з-з-з-з-з! – як свисне, – так куди сильней, як Штанькiв паровик! А то воно курка вирвало, так вiн менi ото повз ухо тiльки – д-з-з-з! Лапнув рукою, – вухо на мiсцi, тiльки з того часу трохи недочувати став. Дуже сильно ружжо б’е. А ви кажете – централка краща. Чирьонка я тодi не вцiлив… Та то нiчого, на другий день я пiдкрався з-за очерету, а воно бiля берега плавало, так я його палкою. Все одно не втекло. Так ото щоб пiсля цього я промiняв свою шонполку на якусь там централку… Та нiколи в свiтi.

Нi, – доводити перевагу централки перед шонполкою або навпаки, – зайва рiч.



Особисто я – за централку.

Чому?

Ну, такий у мене смак.

Хай лають мене за це шонполники, хай кепкують з мене, – терпiтиму, що ж поробиш.

Але сказати, що «я за централку» i тiльки, це все одно, що нiчого не сказати.

За яку централку?

За курковку чи безкурковку?

Ах, страшно говорити, що я, примiром, за безкурковку. Вже бачу презирливу посмiшку он у того слухача чи читача i зневажливе:

– За безкурковку!.. Чому саме за безкурковку?.. Ну, чому за безкурковку?… Безкурковка – це все одно, що без вуха жiнка. Дивишся на неi – i жiнка, як жiнка, а чогось нема. Так i безкуркове ружжо. Держиш його, гладиш його, а зачепитися нi за вiщо. Летить качка, а ти не знаеш, чи зведенi в тебе курки, чи нi, чи пересунув ти того предохранителя, чи не пересунув. Сiпаеш-сiпаеш за собачку, а качка вже от он де. А як перед тобою курки, так тобi видно, чи вони зведенi, чи вони в тебе не зведенi… клац-клац! Сiп-сiп! Бах-бах! І хоч качка й летить-таки, так зате ти вистрiлив i вистрiлив вчасно. Нi, безкурковка нi до чого. Тiльки з курками. Дiд, умираючи, казав батьковi, а батько – менi: «Нiколи не купуй безкуркового ружжа. Тiльки з курками».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ostap-vishnya/mislivsk-usm-shki-zb-rnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Щедрин Н. (М. Е. Салтыков). О литературе. М.: Гослитиздат, 1952. С. 591.