Книга - Мертвий бал

Мертвий бал
Макс Бонд


Успiшного науковця Рiчарда Лайта та його дружину Олiвiю запрошують на бал-маскарад, який влаштовуе граф Вiльям Андервуд на честь дня всiх святих. Як i всi бали, що влаштовував граф Андервуд, цей бал неперевершений. Всi щасливi та веселi, всi насолоджуються миттю, i нiчого не пiдозрюють. Але раптом Рiчарду починають являтися дивнi ведiння, в яких вiн бачить маеток графа. Цi ведiння повторюються, i Рiчард починае розумiти, що тут вiдбуваеться щось дивне, а оповитий таемничiстю бал насправдi iлюзiя за вуаллю якоi криеться моторошна правда…




Для пiдготовки обкладинки видання використана художня робота автора.



1

Це був холодний осiннiй вечiр. Бiльшiсть дерев уже поскидали свое пишне рiзнокольорове вбрання, залишивши лиш гiлля, що моторошно звивалось до небес. Коли вiтер колихав гiлля можна було почути свист дерев, якi неначе грали свою симфонiю. Саме у цю пору можна було вiдчути подих природи, вiдчути, що природа – жива iстота.

Останнi кiлька днiв безперестанно лив дощ, але сьогоднi на щастя небо було чистим. Таким чистим, що можна було розгледiти зорi, що спалахували неначе небеснi вогнi, та великий повний червоний мiсяць, що визирав з-за будинкiв, освiтлюючи нiчну пiтьму.

Вечiр був 31 жовтня 1850 року. Саме у цей прекрасний вечiр на честь дня всiх святих проходив бал у палацi графа Вiльяма Андервуда, який був веселим та привiтним лiтнiм чоловiком, i незважаючи на свiй вiк любив розваги. Саме тому не раз робив бали у своему маетку. Якщо не брати до уваги слуг, то Вiльям був самотнiм. Його дружина померла п’ять рокiв тому, а единий син переiхав до iншого мiста. Тому единими близькими людьми, що не давали Вiльяму збожеволiти вiд самотностi – були такi ж вершки суспiльства як вiн. Вiльям дарував людям радiсть, а вони дарували йому вiдчуття потрiбностi. Так багатий граф жив уже п’ять рокiв, хоч смерть дружини досi не давала йому спокою, i шкодування, що усе так склалось мучили його по сей день. Це була ще одна причина влаштовувати бали: iншi люди вiдволiкали його вiд жахливих думок.

Оскiльки я був досить популярним науковцем мене та мою дружину Олiвiю також запросили.

Як i всi бали, що влаштовував Вiльям Андервуд, цей бал був прекрасним. Графи, науковцi, лiкарi, письменники, художники, лорди та iншi вершки населення розмiстились у величезному просторому залi iз високими вiкнами за якими царила нiч. Величезна хрустальна люстра освiтлювала зал, в той час як мiсяць за вiкном тiльки доповнював картину. Всi присутнi були знайомi мiж собою, всi розмовляли, смiялись, щось голосно обговорювали… Словом, були щасливi. А серед шуму було чутно спокiйну музику Моцарта, Шопена, Баха та iнших, яка лилась з iнструментiв оркестру, що грав так легко та невимушено, неначе всi оркестранти були единим органiзмом.

Джентльмени були одягнутi у елегантнi костюми, в той час, як ледi красувались своiми пишними платтями. Але особливiстю цього балу було те, що всi без винятку носили рiзнi маски. Така була головна умова балу. Серед десяткiв людей можна було зустрiти як звичайнi маскараднi маски, що закривали верхню частину обличчя, так i зовсiм незвичайнi, наприклад, маски звiрiв, божественних iстот, навiть моторошнi маски демонiв та птахiв, якi носили лiкарi за часи чуми. Але що ж поробиш… Все таки це був Хелловiн! День, коли люди можуть стати ким забажають, i мають право виглядати так, як хочуть. День, коли люди показують пiтьмi, що вони ii не бояться.

– Мiстер Лайт та його прекрасна дама! – радiсно мовив Вiльям Андервуд, коли ми зайшли в зал. – Дякую, що прийшли. Невимовно радий вас бачити.

Як i всi Вiльям Андервуд був елегантно одягнутий, а маску носив таку ж яскраву та дивну як i вiн сам.

– Добрий вечiр, мiстере Андервуд, – вiдповiв я.

– Це ми повиннi бути вдячнi вам за те, що влаштовуете бали, – усмiхнувшись сказала Олiвiя.

– Ви ж знаете, що менi це тiльки в радiсть, – вiдповiв граф Андервуд. – На вас такi гарнi маски!

– Дякую, – вiдповiв я.

– Мiс Лайт, – звернувся граф Андервуд до Олiвii, – ваша маска така яскрава, така пишна! Це фiолетово-рожеве пiр'я чудово гармонiзуе з дiамантами. Ваша маска символiзуе якогось птаха?

– Так, мiстере Андервуд, – вiдповiла Олiвiя – Це павич.

– Ах!.. Точно, – мовив граф Андервуд. – Прекрасний птах, такий як ви, мiс Лайт.

– Дякую, – ледь зашарiвшись вiдповiла Олiвiя.

Вiльям Андервуд поглянув на мене i також засипав комплiментами щодо моеi маски, яка – так само, як i маска Олiвii – прикривала тiльки верхню частину обличчя. Але на вiдмiнно вiд маски Олiвii, моя була чорна. Ще я носив бiлий капелюх з чорною пiр’iною, що гармонiйно доповнював маску.

– Ну що ж… – сказав граф. – Насолоджуйтесь миттю, адже кожна мить може бути останньою.

«Ця мить триватиме вiчно» – проскочило у моiй свiдомостi, але я не звернув на це уваги.

Такi бали, як цей, завжди були найкращими моментами у життi бiльшостi заможних людей. Саме на балах люди могли забути про вiчнi проблеми, мали можливiть насолодитися смачними стравами, яких тут було вдосталь, скуштувати солодке вино та просто поспiлкуватись в кругу таких же успiшних та впливових людей. Дехто навiть знаходив кохання, але ще нiхто на балах його не втрачав. Тут усi розважались та були щасливi, забувши про всi незгоди. А iдея з масками взагалi видалась, як на мене, неперевершеною.

Проблема людей 19 столiття полягала в тому, що всi, особливо вельможi, так би мовити часто надягали невидиму маску, щоб здаватись кращими в очах iнших (саме цю тему суспiльства я дослiджував рiк тому). Усi строго слiдували культурi, але почасти саме через це багато людей прикидалось тими, ким не були насправдi. Особливо це було помiтно серед селян, багато з яких «одягали маску» щоб пробитись у вищi верстви населення чи видати дочку за багатого вельможу. Хоч на таких зустрiчах, як цей бал, усi один одного знали, але пiдсвiдомо бажання людей показати себе з кращоi сторони залишилось. І саме в цьому перевага реальних масок. Скриваючись за маскою люди ставали бiльш розкутими. Тепер вони могли дати волю мiмiцi, а давши волю обличчю, iхнi розмови ставали бiльш живими. Усе частiше я почав помiчати, як люди на цьому балi говорити те, що думали та висловлювати незгоду прямо в обличчя спiврозмовнику.

В масках люди вiдчували себе впевненiше i показували свою реальну персону.

На якийсь недовгий момент ми з Олiвiею розлучились. Вона пiшла до подруг з якими часто спiлкувалась на балах, а я помiтив групу з трьох чоловiк, серед яких впiзнав лиш Джона, який був моiм колегою та кращим другом. Джон також носив маску, яка прикривала лиш верхню частину обличчя, в той час як iншi три чоловiка носили маски, якi повнiстю закрили iхнi обличчя, через що я iх i не впiзнав.

Я взяв бокал вина i пiшов до них.

– Рiчард! – викрикнув Джон, коли помiтив мене.

– Привiт, Джоне! – з такою ж радiстю вiдповiв я.

Я пожав руку усiм чоловiкам, хоч не знав хто за масками.

– Із всiх ти певно не знаеш тiльки Бредлi, – сказав Джон.

– Боюсь, я взагалi нiкого, окрiм тебе, не впiзнав, – вiдповiв я.

Чоловiки пiдняли маски, i тодi я нарештi зрозумiв хто ж вони. Того, що стояв справа вiд Джона звали Вiктор. Вiн був власником магазину одягу, але зараз уособлював образ якогось божества. А третього чоловiка, що носив гарно оформлену бiлу маску, я по правдi не знав.

– Я Бредлi, – представився вiн, – кращий друг Вiктора. Приiхав його навiстити.

– Рiчард, – усмiхнувся я. – Дуже приемно.

Бредлi мав елегантний вигляд. Носив вуса та мав стильну зачiску. По всiм признакам скидався на успiшну людину. Хоча тут всi були такими.

– А ким ви працюете, якщо не секрет? – поцiкавився я.

– Я – дизайнер одягу. Бiльшiсть одягу, що е у крамницi Вiктора, моiх рук справа.

– Вражае, – щиро вiдповiв я. – А я мiсцевий науковець.

– Так, Джон розповiдав про вас, – сказав Бредлi.

– А ще я забувся сказати, що вiн ще й успiшний психоаналiтик, – сказав Джон.

– В якiсь мiрi, так. Я дослiджую рiзнi речi. Зокрема, людську поведiнку.

– Цiкаво… – уважно слухаючи сказав Бредлi.

– Так… – вiдповiв я, зробивши паузу. – Дякую. Досить цiкаво. Людська свiдомiсть зберiгае в собi бiльше таемниць нiж е у всьому свiтi.

Пiсля короткого мовчання, що появилось мiж нами, заговорив Вiктор.

– Рiчарде, як тобi взагалi бал? – поцiкавився вiн.

– Чудовий, як завжди!

– Так, старий Андервуд умiе насолоджуватись життям.

– А що йому ще залишаеться? – втрутився Джон. – Днi бiдолашного доходять кiнця, а робити людей щасливими – едине, що приносить йому радiсть.

– А ми повиннi прийняти цей дарунок i бути вдячними, адже хто його знае скiльки часу вiдведено нам, – сумно мовив я.

Я почув, як оркестр починае грати «Вальс дощу» Шопена.

– Перепрошую, – звернувся я до чоловiкiв, – але мушу вiдiйти.

Це була iдеальна музика, щоб станцювати вальс. Така спокiйна, але водночас енергiйна. Ця музика гiпнотизувала, змушувала вiддатись танцю, i опиратись цим чарам я не мав сил.

– Дозвольте запросити вас на танець, – усмiхнувшись мовив я до Олiвii.

– Ох… Рiчард, – радiсно вiдповiла Олiвiя, – чи точнiше «Мiстер Лайт».

– Для тебе я можу бути ким забажаеш, кохана.

Пiд симфонiю Шопена ми закружились в танцi. Усi хто мав пару прослiдували нашому прикладу, i також вiддались танцю. Через хвилину зал був наповнений людьми в масках, якi кружляли у вальсi.

Повiльний вальс з коханою людиною – це певно найкраще й найромантичнiше, що може бути. Я вiдчував дотик нiжних рук Олiвii, вiдчував ii подих, ii енергiю… Я вiдчував ii тепло, тепло людини, що кохае тебе, i яка для тебе весь свiт.

Ця мить була чудовою, унiкально i особливою, почасти тому що вона вiдбувалась зараз. Але щось змусило мене здригнутись. Перед очима постала дивна картина… Дуже дивна картина. Я не звернув на це уваги, вирiшивши, що це просто галюцинацiя. Але вiд чого? Я не випив так багато, щоб мати галюцинацii.

– Боже! – Олiвiя знесилено впала на крiсло, коли танець закiнчився. – Рiчарде, це було неперевершено! Я давно так не танцювала.

– Я також, – вiддихаючись сказав я.

Я уже забувся про галюцинацiю, i пiшов, щоб роздобути собi та Олiвii по бокалу вина. І тут картина перед очима постала знову, але на цей раз була чiткiшою. Реальний свiт зник i на мить передi мною постала старезна будiвля, що з кожним днем розвалювалась усе бiльше. За мить я не встиг зрозумiти, що за будiвля, але через кiлька хвилин галюцинацiя повторилась знову. На цей раз галюцинацiя стала чiткiшою та тривала трохи довше, i я краем ока зумiв оглянути мiсцевiсть, яка скорiш за все була закинута серед дерев, де будинок руйнувала природа.

– Усе добре? – запитала Олiвiя, помiтивши мое занепокоення.

– Так… – невпевнено мовив я. – Так, усе добре, кохана.

Я сказав так, щоб не хвилювати ii, хоча тривога менi не давала спокою, i навiть вино не допомагало розслабитись.



2

Галюцинацii продовжувались. Вони появлялись неочiкуванно i з кожним разом ставали усе чiткiшими та довшими. Галюцинацii були подiбнi якомусь передбаченню, або ж я бачив iншу реальнiсть чи просто iнше мiсце. Коли галюцинацiя вiдбулась вчетверте я зрозумiв, що це було не iнше мiсце. По формi та стилю я зрозумiв, що напiврозваленим будинком був маеток графа Андервуда. Той самий, де зараз знаходились ми! Але що це могло б значити? Невже я бачу майбутне? Невже мае щось статися?

Час плив, неначе рiка – так швидко, але зовсiм непомiтно. Оркестр безперестанку грав музику, люди продовжували танцювати, напиватися та розмовляти. Усе продовжувалось, i всi продовжували бути щасливими. Але це не стосувалось мене. Я був вiдсторонений, неначе був деiнде.

Роздуми тривожили мене, а галюцинацii не припинялись. Це зводило мене з розуму, i я хотiв чим швидше покинути це мiсце. Ми вже i так затримались. А скiльки минуло часу? Я дiстав з кишенi годинника, i поглянувши на нього здивувався. Без п’яти пiвнiч! В хорошiй компанii з келихом вина час проходить непомiтно. Хоча галюцинацii почали навiдувати мене тiльки сорок хвилин тому.

– Кохана, нам час iти, – сказав я, знайшовши ii серед подружок.

– Я зараз повернусь, – сказала вона подружкам i ми трохи вiдiйшли.

– Правда, нам час iти, – спокiйно повторив я.

– Але чому? – здивовано запитала Олiвiя. – Ми ж тiльки пiвгодини тому прийшли.

«Пiвгодини?» – здивувався я i поглянувши на годинник зрозумiв, що Олiвiя мае рацiю. Але ж це нереально! Ми як мiнiмум уже вiчнiсть тут. П’ять годин – не абищо! Я ж не наскiльки божевiльний, щоб втратити вiдчуття часу!

Я вiдчував, що щось тут не так, але Олiвii про це не сказав.

– Рiчарде, розважся хоч трохи, – продовжила Олiвiя. – Он я помiтила серед тих трьох чоловiкiв Джона. Пiди поспiлкуйся.

– Але я вже тричi за вечiр спiлкувався з ними!

Олiвiя здивовано поглянула на мене.

– Про що ти кажеш, Рiчарде? Ми ж тiльки прийшли i мiстер Андервуд – единий з ким ми перекинулись словом.

– Невже?

– Рiчарде, ти здаеться ще не напився… – вона подивилась на мене, як на божевiльного i усмiхнулась.

Невже вона мене розiгруе? Але я кiлька рокiв вивчав людську поведiнку, i зараз мiг впевнено сказати, що Олiвiя говорила абсолютно серйозно. Навряд вона могла мене розiграти. За дев’ять рокiв шлюбу я надто добре вивчив Олiвiю. Вона не вмiе стримувати емоцiй, а отже розiграти мене не може також.

Тут точно вiдбуваеться щось дивне i я повинен зрозумiти що саме.

Як порадила Олiвiя я пiшов до Джона, Вiктора i Бредлi, якi стояли на тому самому мiсцi де стояли i ранiше.

– Рiчард! – викрикнув Джон, коли побачив мене.

Я мовчки пiдiйшов до них.

– Офiцiант, – позвав Джон, – бокал вина, будь ласка.

– Нi, дякую, – вiдповiв я. – Я за цей вечiр добре напився.

Джон здивовано поглянув на мене i сказав те, чого я боявся бiльше всього почути.

– Ох… Друже коли ти встиг? Бал тiльки но почався!

– Можеш сказати скiльки вiн тривае?

Джон дiстав з кармана годинник.

– Приблизно двадцять-тридцять хвилин, – вiдповiв вiн.

– Зрозумiло.

– Точно! – вигукнув Джон. – Треба ж тебе познайомити з Бредлi.

Чоловiки пiдняли маски, i я побачив тi ж обличчя, якi бачив зо п’ять години тому, коли вперше iх зустрiв.

– Я Бредлi, – сказав вiн, протягнувши руку.

Я невпевнено ii пожав.

– Перепрошую, Бредлi, але ми… уже знайомi, – сказав я.

– Невже? – здивувався Бредлi.

– Так, мiстере Бредлi. Ви розповiдали, що працюете дизайнером одягу, а Вiктор – ваш найкращий друг, якого ви приiхали навiстити. Ще ви казали, що бiльшiсть одягу у Вiктора – це вашi роботи. А згодом ви ще подiлилися своею мрiею.

– І що ж це за мрiя?

– Ви мрiете об’iхати усю Францiю, адже це ваша рiдна краiна. А ще ви недавно зустрiли дiвчину з якою хочете пiсля повернення побратися.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/maks-bond/mertviy-bal/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.