Книга - Мер сидить на смерті

Мер сидить на смертi
Андрiй Ярославович Процайло


Андрiй Процайло (нар. 1975 р.) – украiнський письменник, лауреат мiжнародного лiтературного конкурсу «Коронацiя слова-2014» (друга премiя). Народився в селi Липники на Львiвщинi. Закiнчив Самбiрське педагогiчне училище, Львiвський нацiональний унiверситет iм. Івана Франка, Львiвський державний аграрний унiверситет, Украiнський Вiльний Унiверситет (Мюнхен, Нiмеччина). Мешкае у Львовi. У видавництвi «Фолiо» 2014 року вийшов друком роман письменника «Привид безрукого ката».

Мер Львова осiдлав смерть i дiйняв ii до живого. Бо вона й гадки не мала дiлитися своiми секретами. Хотiла взяти мiсто тихо i без проблем. Адже 15 квiтня 2015 року – час змови! Мiсто Лева, стародавнiй прекрасний Львiв, мае померти – так вирiшили привиди! Гiршоi бiди мiсто не знало вiд заснування. Чому його потайки вiд людей треба стерти з лиця землi i хто в цьому винен – проблема не лишень украiнського красеня. Леву Безрукому знову доводиться рятувати свiт. І це не перебiльшення. Бо цiною тепер е не тiльки звiльнення однiеi неприкаяноi душi. На шальках терезiв – свобода! Пiтьма прагне раз i назавжди вкрасти в свiту сонце!..

У час, коли Земля нарештi усвiдомила, що ii епiцентр – Украiна, це не дивина…







Андрiй Процайло

Мер сидить на смертi


У цьому художньому творi всi подii, мiсця, листи, послання, дiйовi особи (люди i привиди) вигаданi.

Реальнiсть у книжцi – випадкова.





1


Лев Безрукий утiк з останньоi лекцii. Вiдпустив студентiв, збрехав, що мае таемну зустрiч… iз привидом. Тямовита молодь одразу зметикувала, що нагода побалакати з привидом випадае не кожен день, тому тихенько шмигнула за викладачем.

Але, на жаль, такоi небуденноi оказii не могла збагнути декан факультету етнографii Борислава Болеславiвна Стiйка. Вона перестрiла Безрукого на виходi з iнституту, значуще глянула на годинник i очима запитала: «Що за неподобство?..»

– Моiй Ганнусi нинi рочок. Розумiете?.. – з надiею спробував пояснити Безрукий.

– Я розумiю, однак у суботу, Леве Львовичу, з дев’ятоi до одинадцятоi нуль-нуль, – вистукувала Борислава Болеславiвна, як стара, проте добре збережена друкарська машинка, – ви вiдпрацюете лекцiю…

– Але… – Безрукий хотiв нагадати суворому декановi, що субота – вихiдний день, студенти мають вiдвiдати батькiв, i так вихiдних у них – як кiт наплакав, та Борислава Болеславiвна не дозволила йому договорити.

– Про «але…» треба думати до «але…», – попередила вона.

І зникла за дверима, як привид. Анiскiлечки не зiпсувавши настрою Левовi. Бо, навчений гiрким досвiдом, вiн знав, що проблеми суботи треба вирiшувати в суботу, а сьогоднi – середа, 15 квiтня 2015 року, найщасливiший день у його життi – день народження донечки Ганнусi!..

А Борислава Болеславiвна дiйсно стiйка!.. Як i ii прiзвище… Вперто гартуе дисциплiну! Бо що iй залишаеться робити, коли вдома – лише противний котяра i стiни, обклеенi розкладами занять?.. Нiякого особистого життя! На жаль…

Лев ще встиг купити Ганнусi величезну ляльку, що цвiркотiла китайською. Проте вiн цим не переймався – ось-ось повернеться з Лондона з черговоi конференцii вундеркiнд Борис Мудрагель i ляльку перекодуе на украiнську… Без проблем…

Марi вiдчинила дверi разом iз смачнющим запахом свiжоспеченого сирника… Фантастика! Чудасiя! Не життя, а казка! Блаженство неймовiрне!.. Лев чмокнув дружину в щiчку i помчав до Ганнусi, що тягнула до татка ручки, дрiботiла вiд радостi нiжками i гугукала щастям…

Всiлися за стiл. Лев тiльки вiдкоркував шампанське, як зателенькав мобiльний Марi.

– Марiе Юрiiвно! – телефонувала чергова лiкарка. – У нас надзвичайна ситуацiя! Примчав якийсь божевiльний, назвався магом. Із всiма щось поробив, що не рухаються i мовчать. Я одна дiездатна. Каже, що привиди ратушi затiяли змову проти Львова – хочуть украсти в мiста душу! Вимагае вас!.. Інакше всiх до бiсовоi матерi вiдправить! Я не хочу до… бiсовоi матерi!.. Що робити?..

– Я iду! – випалила у вiдповiдь Марi. – Зараз же! Ждiть!.. – І винувато глянула на Лева.

– Без тебе знову нiяк… – буркнув розчарований Лев.

– На жаль… – У Марi в руках уже був ключ вiд машини.




2


Лев усадовив дитя на колiна, налив собi на денце шампанського.

– За тебе, доню! – виголосив тост. – Звикай. Маеш таких батькiв, що нудьгувати тобi не доведеться. Загартовуйся змалку. – Та не встиг випити, як заспiвав дверний дзвiнок. – О, мамця щось забула!.. – зрадiв вiн.

На порозi хитався поштар.

– Здоров’я бажаю пановi Безрукому! – витрiщився на господаря. – Я… тобто… вечорами не працюю… – забелькотiв далi, – але… тобто… е нештатнi ситуацii… Лист рекомендований вам нинi прийшов… тобто… Мучив мене дотепер… І я вирiшив… – Листоноша замовк i намагався зосередитися.

– Тобто?.. – запитав Лев.

– Що «тобтаете»? – здивувався поштар. – Я вирiшив доставити вам кореспонденцiю термiново… Чую, щось важливе…

– Давайте… – Чоловiк починав злити Безрукого.

– Е, нi… – замахав руками листоноша. – «Давайте» не пройде!.. Треба розписатися у моiй вiдомостi. Вона алiбi!.. Знаете, що таке алiбi?..

– Здогадуюсь, – буркнув Лев. Розписався на хмiльнiй галочцi, намальованiй поштарем. – Дякую, – додав. Прислухався. Йому здалося, що плаче Ганнуся.

– «Дякую» в горло не заллеш… – помахав вказiвним пальцем перед носом у господаря чоловiк. Вiд цих слiв Лева пересмикнуло. Чув уже iх одного разу.

– Маю тiльки шампанське…

– Шампанське така штука, – резюмував поштар, – що коли потроiти, то майже таке саме, як горiлка.

Сусiдка панi Стефа висунула з дверей спочатку голову, придивилась до дотепного листоношi i знервованого Лева i випхалась повнiстю.

– Ти запрошуеш у гостi, Левчику? – звела з надiею брови.

– Нi, – вiдмахнувся Безрукий. – Марi викликали на роботу. Я сам. Мала вередуе. Без господинi гостей не приймаю…

– Шкода… А такий день! Такий день… – розчарувалася сусiдка.

Листоноша очiкувально мовчав. Лев спiдлоба глипнув на нього.

– Зачекайте, – звелiв i зник у кiмнатi. Повернувся з шампанським. – Прошу, – запропонував в обмiн на листа.

Поштар прицiлився до повноi пляшки.

– Забагато, – зробив вiн фаховий висновок.

– А я для чого? – цвiрiнькнула панi Стефа. – Заходьте. Вiдмiтимо день народження моеi Ганнусi. Внучечки, можна сказати. Бо я iй як бабуся рiдна. – Панi Стефа заштовхала поштаря до себе в квартиру. Їй треба було поговорити. А вiльних вух у час комп’ютерних технологiй – катма…

Ганнуся почала плакати. Лев кинув листа на тумбу бiля вiшалки i заспiшив до дитяти. Взяв на руки, став розважати – не допомагало. Носив по квартирi, пропонував усе, що хоче, – все одно сльози. Пiдстрибував, вилiз на табурет, ледь абажура не зняв… Не допомогло. Нiяк… Згадав про нову iграшку, увiмкнув ляльку. Ганнуся мовчки послухала китайськi балачки ляльки – i знову зайшлася ревом. Та все тикала пальчиком у коридор. Там ледь не вислизнула з рук – так потягнулася до… листа. Лев, радий старатися, подав дитинi конверт… Ганнуся всмiхнулася, почала гугукати, розглядаючи нову «iграшку», принесену дотепним дядечком. Розглядала, нiби читала. І враз застигла в наiвному ангельському спантеличеннi. Бо побачила зовсiм iншого, бiлого, як стеля, за якою iй частенько доводилося спостерiгати з лiжечка, татка…

Лев упiзнав почерк на конвертi. Його вiн пам’ятатиме i на тому свiтi. Адже цi викрутаси змiнили його життя повнiстю. Перевернули з нiг на голову. А потiм поставили на мiсце. Вже зовсiм iншого. І подарували йому теперiшне щастя. Але нинi лякали до запаморочення. Лев усадовив Ганнусю разом з листом у дитяче крiселко. Ще й припнув для безпеки. Бо не мiг гарантувати, що зараз не вирубаеться… iз страху, що стискав його голову, серце i душу водночас… Бо…

Це був почерк привида безрукого ката…

Кинувся до холодильника. Як по спасiння. Випив приправленоi льодом мiнералки. Решту, що була в пляшцi, вилив собi на кучерi. Вода дивно стiкала i булькала. Ганнуся розреготалася. Їi веселiсть привела татка до тями.

– Татко як дiтвак. Правда, Ганнусю?..

І дитя пiдтвердило, що правда. І простягнуло татковi листа.

Лев за звичкою понюхав конверт. Вiн пахнув небом. Свободою… Взяв ножицi. Лiвою рукою, що не мала кистi, притиснув конверт до краю стола, правою акуратно вiдрiзав краечок. Вийняв складеного аркуша. Глянув на своi руки – не трусилися… «Все нормально…» – подумав i взявся читати.



«Привiт, Леве!

Я би не хотiв, щоб ти отримав мое останне земне послання. Але якщо ти читаеш цього листа – значить, грядуть проблеми. М’яко кажучи, щоб не лякати тебе…

Всi доступнi менi видива вказують, що 15 квiтня 2015 року над Львовом може нависнути смертельна небезпека – деякi привиди готують змову проти мiста. Конкретного нiчого не видно, все розпливчасто i розмито. Єдине бачу чiтко: мер сидить на смертi… Все… Вибач, що потурбував. На жаль (а може, на благо), на тебе вся надiя. А значить – i весь тягар. Сподiваюся, що мое попередження – маленька вiддяка тобi за вiльну душу… Не хочу бути злим вiщуном… Просто бережи дружину i доньку… Я бачу, що вони в тебе вже е…

Через мить я злечу в небо. Тримайся… Вкотре дякую за звiльнення!..

Ага, я переконав Хаоса дати шанс Владi i Справедливостi. Вони не знищенi. Привиди вiйта i лавника й надалi блукають ратушею… Може, зробив дурницю… Але по-iншому вчинити не мiг. Я звiльнився – нехай шанс буде й у них…

Вiчно вдячна тобi душа Привида безрукого ката.

Прощавай, Леве!

Дасть Бог, зустрiнемось на Небi».


Ганнуся смачно спала у своему крiселку. Лев перенiс ii в лiжечко. Притулився головою до дитячого тiльця i вбирав у себе ii ангельське дихання i запахи. Знав, що заради дитини вiн зробить усе. Можливе, неможливе i… всяке.

Але що?! – нависло над абажуром, у якому раптом перегорiли всi лампочки…




3


Коли Марi повернулася додому, молодий вечiр уже добряче обдивився Львiв. Поблукав старим мiстом, вiдвiдав декiлька ресторанiв i кав’ярень. Вилiз на ратушу. Мiсто вечоровi подобалося. Тут би оселитися на постiйно, – подумав. – Але зась. Завтра вiн заступить на змiну деiнде. Така робота. Бо Земля ще крутиться, слава Богу…

Лев сидiв на кухнi за столом, дивився на застиглу вечерю.

– Ти мене чекав, Леве Львовичу? – здивувалася Марi. На нього це не було схоже. Мав апетит, як у звiра. Дружина пiдозрювала, що накрив стола вдруге. Заглянула до Ганнусi i всiлася навпроти такого турботливого чоловiка. – Ти не повiриш, хто сьогоднi наробив шуму в лiкарнi… – запалювала вона iнтригу. Але Безрукий погасив ii в зародку.

– Повiрю, – сказав вiн. – Нинi я повiрю у все…

Марi трохи засмутило, що чоловiк проявив таку кволу зацiкавленiсть до ii iнтриги. Хвильку помовчала. Потiм пiдiйшла до холодильника, довго в ньому порпалася.

– А де шампанське, Леве?.. – запитала вона.

– Вiддав поштаревi.

– Не жартуй. Що вiн тут робив увечерi?

– Принiс листа.

– Вiд кого?..

– Вiд привида безрукого ката…

– Вiд кого, вiд кого?.. – Марi не зрозумiла жарту Лева. Думала, чоловiк готуе iй якийсь сюрприз на день народження Ганнусi. Що вмiв, то вмiв…

– Вiд привида безрукого ката, – повторив Лев. – Ось, – подав дружинi акуратно складеного аркуша.

Марi взяла в руки папiр i витрiщилась на чоловiка, як на диво.

– Безрукий, ти видудлив цiлу пляшку шампанського?! – кинула вона здогад. – Точно! Ти здитинiв! Ти ж не вмiеш пити. Ти що, не знаеш, що леви не п’ють?.. – дорiкнула усмiшкою. – Навiщо ти менi пiдсунув чистий папiр?..

– Що?.. – Безрукий вихопив у Марi листа i почав уголос читати. Дружина спочатку стала серйозною, а на останньому рядку спохмурнiла… Вона вiдмовлялася вiрити, що спокiй i затишок так раптово можуть закiнчитися. Що знову доля посилае iм випробування, дивну можливiсть заробити наступну порцiю щастя… Або вiдробити щастя теперiшне… І раптом Марi дуже злякалася. За Ганнусю…

– Менi дуже прикро, але я теж маю тобi дещо сказати… – мовила Марi, все ще сподiваючись, що сьогоднiшнi новини – просто збiг жартiвливих обставин. Лев на те лише обняв ii очима. Вона так захоплюеться його люблячим поглядом. – У лiкарню приходив маг Наум Чортополох! – випалила Марi. – Казав, що привиди ратушi затiяли змову проти Львова – хочуть украсти в мiста душу!..

– І що мер сидить на смертi… – додав Безрукий.

– Так… – ледь чутно пiдтвердила Марi.

Уночi за Левом ганялися дракони. Замiсть вивергати вогонь вони випльовували iз себе запечену кров, з якоi плодилися змii…




4


Мiський голова Львова Юрiй Данилович Змiеборець виходив з ратушi, наче вилiтав на крилах. Нарештi! Не лише Украiна, а пiвсвiту визнало, що Львiв – найперспективнiше мiсто Європи! А його особисто номiнують на престижну премiю «Найкращий мер свiту»…

Усе складаеться чудово. Завдяки мудрiй полiтицi мiсто мае iнвестицii, водночас львiв’яни самi господарюють. Не поеднуване – поедналося. Люди докладають великих зусиль, працюють, як заклятi, бо Львiв – iхнiй дiм. Інвесторiв влаштовують прозорi правила гри, сприяння мiсцевоi влади. І зиски, звичайно. Чесно заробленi, вигiднi всiм…

А який туризм!.. Свiт просто вражений Львовом! Люди не розумiють, що iх сюди тягне… Здавалося б, древньоi краси по всiх усюдах безлiч. А хочеться побувати саме тут. І нехай дивуються… Лише багаторiчний мер Львова Юрiй Змiеборець знае, в чому секрет. Однак нiкому не каже, бо таемницi придуманi Богом для вибраних… А от собi самому дорогою додому в такий визначний день подумки зiзнаеться: це все тому, що Львiв мае душу!..

Вдома про нинiшнi успiхи вже знали. Дружина приготувала святкову вечерю, разом з дiтьми порадiли… Лягав спати мiський голова Львова щасливий…

А прокинувся спантеличений i знесилений…

Наче спав, але водночас боровся з божевiльними привидами. Жили вони, на диво, в улюбленiй картинi Змiеборця, яка висiла тутечки, в спальнi. Досi вона була надiйним вартовим господаревого спокою. Подарував картину Змiеборцевi невiдомий добродiй у той пам’ятний день, коли мер складав присягу на вiрнiсть громадi. На зворотi полотна шпичастим почерком було виведено: «Пильнуй мою душу». Для Юрiя Даниловича цей напис був одночасно громом з ясного неба, Божим благословенням i оберегом… З того часу, перебуваючи в самому серцi Львова – мiськiй ратушi, – Змiеборець був певен, що Львiв мае душу. Знав – i все! Звiдки це переконання з’явилося, мер не переймався, бо довiряв своiй iнтуiцii бiльше, нiж розуму…

З вiкон намальованоi ратушi вискочили привиди, i картина захиталась. На стiнi у спальнi з’явилася трiщина, схожа на велетенського павука… Привиди не приховували, що прийшли по душу мера… Пiдлещувались, обiцяли земнi блага, багатства казковi. А коли не проходило – починали залякувати. Пророкували вiчне пекло i гарячу смолу, топлену у славному мiстi Львовi… Щоб знав наiвний мер, хто його катуе… Своi!.. За яких так стiйко стоiть…

Змiеборець затявся – душi не вiддав. Знесиленi впертiстю Змiеборця привиди позалiтали назад у картину i зникли. Древня ратуша провалилася у прiрву вiчностi – у рамцi зяяла чорнота… Така насичена, аж свiтилася. Була нiби живою. Стогнала вiд пекельного болю, корчилася, а коли вже не змогла терпiти, з картини посипалися iскри… Страшнючi, як колись iз чорно-бiлого телевiзора, якого малий Юрко сам вирiшив вiдремонтувати i ледь не спалив хати… Мер хотiв було кинутися гасити пожежу, але побачив себе приклееним до високого дерев’яного крiсла… Навiть голова не рухалася – потилицю присмоктала липка спинка… Мер збагнув, що вiн мимоволi став свiдком якоiсь жахливоi таемницi, пiсля якоi…

– Смерть, – пiдтвердила картина солодким голосом, вiд якого Змiеборцю стало млосно. А через мить на екранi з’явилася власниця голосу. Їi мер не мiг не впiзнати. Перед ним була власною персоною, трусилася вiд реготу… смерть.

– Документальний фiльм, – скрипнула щелепами старушенцiя. – Прем’ера для останнього мера, – труснула кiстками i зникла…

І побачив Змiеборець середньовiчний Львiв, безбарвний, худий, висохлий на тараньку… І дракона, чорного, як смола, схожого на вовкулаку! Дракон нахилився над рiчкою i пив, пив, пив… Жадiбно, нiби востанне. А коли рiчка перетворилася на глибочезний рiв, чудовисько знайшло джерело, затоптало його своiми лапищами, насунуло купу мулу i всiлося верхи, наче закоркувало своiм волохатим задом кратер вулкана… І застигло, перетворилося у кам’яну скульптуру… Тодi над ровом почало рости мiсто. Вiки минали, як секунди, i небавом Змiеборець побачив сучасний Львiв… Красивий i величний!.. У ньому щасливi люди – милуються мiстом, а пiд ними… змiя, що крадькома пiдземеллям повзла до дракона. На нiй верхи сидiла смерть i скалила зуби… Змiя заповзла в пащеку дракона, i стався вибух! Рiчка вивергнула чудовиська i затопила мiсто… Смерть плескала у своi кiстлявi долонi й реготала вiд передчуття моря трупiв…

Мер вiдчув, як вода наповнюе легенi, як серце стишуе ритм, як мозок затуманюе, i… прокинувся.

Був мокрий, наче хлющ, i зовсiм знесилений.

– Ти кричав увi снi! – повiдомила дружина.

– Ще б пак… – Змiеборець коротко переповiв iй сон.

Тривога не вiдпускала. Такi раптовi перепади настрою, звичайно ж, не додають оптимiзму. Дружина пояснила стан чоловiка синдромом досягнення успiху. Так бувае, розсудила вона, коли роками товчешся заради мети, вичавлюеш iз себе всi соки, а коли мрiя в кишенi – розслаблюешся… І знову застiй, апатiя… Допоки не придумаеш собi нових проблем, якi термiново треба вирiшити…

Мудра дружина у мера. А що дивуватися?.. Чоловiки без мудрих дружин – нiякi. Якими б звивинами iх не винагородив Бог i яку б шовкову стежку iм не стелила доля…

Дорогою до мерii Юрiй Данилович трохи заспокоiвся. Вибудовував собi в головi план роботи на день. А був вiн насичений… Може, дiйсно, взяти вiдпустку i трохи вiдпочити? – запитав себе словами дружини. Й одразу вiдповiв: не час. Ще трошки… Ще два вкрай важливi iноземнi проекти – i вже тодi…

Перед мером хтось уважний завбачливо вiдчинив важкi вхiднi дверi мiськоi ратушi. З них, наче на мiтлi, вилетiла жiночка iз скуйовдженим чорним волоссям, у довгiй квiтчастiй сукнi.

– Ти сидиш на смертi!.. – кинула вона в очi Юрiю Даниловичу i розчинилася на площi Ринок. Наче ii й не було…

– Божевiльна! Не звертайте уваги!.. – лепетав хтось збоку.

Але меровi оте ii «Ти сидиш на смертi!..» запало не лише в голову, але й у душу… А душа ох як умiе помучити, коли щось не по ii…




5


– Юрiю Даниловичу, вибачте, прошу… – хвилюючись, затиналася секретарка Вiра. – Знаю, що у вас через п’ятнадцять хвилин важлива зустрiч, але один пан… Напористий, як… – не договорила. Ледь не сказала шефовi «як жеребець» i почервонiла…

– Хто? – спокiйно запитав мер. Вiн знав, що просто так Вiра не турбуватиме.

– Доцент кафедри етнографii Безрукий Лев Львович.

– З яким питанням?..

– Не хоче говорити, бо iнакше, каже, його заберуть у божевiльню…

Мер декiлька секунд дивився в безвiсть, наче вона мала пiдказати йому, чи варто перед однiею з найважливiших зустрiчей у його життi витрачати час на настирливого вiдвiдувача.

– То що?..

– Хай заходить. На п’ять хвилин. Якщо я не зможу, сама будеш його спроваджувати.

– Добре…

Безрукий з’явився у кабiнетi мера розгублений i блiдий, як полотно. Наполегливiсть, з якою штурмував секретарку, зникла, випарувалась… Бо тепер треба було пояснити впливовiй публiчнiй людинi, яка звикла оперувати фактами, що вiн не схиблений на своiх етнографiчних зацiкавленнях учений…

Змiеборець вийшов з-за столу. Посерединi кабiнету чоловiки зустрiлися, привiталися за руку.

– Слухаю вас уважно. – Мер глипнув на годинника. Сiсти не запрошував. Тим самим ще раз культурно натякнув, що часу в нього обмаль.

Безрукий обiйшовся без передмов. З ходу переповiв меровi про останнього листа з ратушi. Вiд привида безрукого ката. І про вiзит до психiатричноi лiкарнi мага Наума Чортополоха. При словах «мер сидить на смертi» Юрiя Даниловича пересмикнуло.

– Ви думаете, я здурiв? – запитав Лев.

– Нi, – вiдповiв мер. Доцент полегшено видихнув. – Я думаю, ми здурiли обое… А тому – нам потрiбно сьогоднi ввечерi зустрiтися i скласти план нашого одужання…

Доцентовi кафедри етнографii Безрукому Левовi Львовичу здалося, що мiський голова з нього глузуе.

– Якщо ви, Юрiю Даниловичу, менi не вiрите, то зустрiч не мае сенсу…

– Проблема в тому, – мер виглядав стурбованим, – що я вiрю собi… А тому… О дев’ятiй вечора я вас жду. Тут. На каву…

Лев вийшов вiд мера нiякий. Не мiг збагнути, чому Змiеборець не здивувався, що з ратушi якiсь привиди пишуть листи схибленим ученим. Був стриманий i наче зацiкавлений. І якщо мер вважае його божевiльним, для чого ця вечiрня зустрiч?.. Може, на Левових легендах хоче зробити рекламу ратушi i залучити ще бiльший потiк туристiв?..

Безрукий жалiв, що пiшов до мера. Тим бiльше, доказiв у нього катма. Лист вiд ката, який для мiського голови е звичайним чистим аркушем. Бо катовi листи вiдкриваються лише Безрукому. Чомусь… Але водночас не вiрити катовi вiн не мав права. Адже на власнiй шкурi пережив наслiдки його попереднiх одкровень…

Зателефонував Марi, сказав, що повернеться пiзно. Увечерi мае зустрiтися з мiським головою. Спитав, як Ганнуся…

– Будь обережний, Леве, – попросила Марi.

– Чому?..

– Бо я боюся… – призналася дружина. – Менi здаеться, що не тiльки мер сидить на смертi… А я теж…

– Усе буде добре, – пообiцяв Лев. І збрехав. Бо у «все буде добре» не вiрив у ньому жоден атом. Нi той, що вiдповiдае за Землю, анi той, що слугуе небесам…

Щоб якось згаяти час, пiшов на роботу. Вирiшив посидiти на кафедрi, а заодно продемонструвати Бориславi Болеславiвнi, який вiн сумлiнний працiвник. За останнiй тиждень декан уже двiчi йому робила зауваження. Ще витурить з роботи до бiсовоi матерi… А вiн, крiм порпатися в душi свого народу, бiльше нiчого не вмiе… Хiба що бетон мiсити на будовi. І то однiею рукою…




6


Головний привид Львова Домовина повертався додому злий, як демон. Пiсля дводенних суперечок Собор привидiв европейських мiст постановив: забрати у Львова душу. Тимчасово… Але Домовина знав, що забрати – значить, украсти. А тимчасово – це назавжди. Не сьогоднiшнiй, надивився свiту за стiльки рокiв поневiрянь землею… А це означало, що мiсто згине! Бездушшя перетворить його на прах, зiтре з лиця землi. Як цього уникнути? Одному Боговi вiдомо, i то ще не факт. Шеф привидiв теж не ликом шитий! Знаеться на слабкостях свiту не згiрше за Бога…

Любив Домовина Львiв! Так зрiднився з ним, що далi нiкуди. Але правду теж приховати не мiг. Душа мiста не дотримала принципу паритету – тримати у собi порiвну свiтла i мороку. П’ятдесят на п’ятдесят. Це були основнi умови для душ при iх вселеннi в тiла мiст… Наскiльки Домовина був поiнформований…

Не винив головний привид душу Львова. Бачив, що вона старалася з усiх сил дотримувати угоди. Противилася, як могла… Але люди у Львовi здурiли!.. Своiм дивацтвом насильно переситили душу свiтлом… Та й туристи добряче допомогли, чого грiха таiти… Вже дiйшло до дев’яноста на десять! А це означало, що скоро не лише зникне вся темiнь Львова, а свiтло, як пошесть, поширюватиметься й на iншi мiста. Не дивно, що сусiди захвилювалися. Привиди околишнiх мiст зiнiцiювали зiбрання, поставили питання руба… Умирати не хотiв нiхто… Як Бог дав жити привидом, то треба жити… І боротися за життя до скону…

Домовина приземлився на Лису Гору. Сiв на лаву i став мiзкувати. Перебирав на пальцях варiанти. Вибирати, фактично, було нi з чого: поганий, гiрший, поганючий… І навiщо йому ця халепа у час, коли так-сяк притерся до життя на цiй грiшнiй землi, виборов бiльш-менш комфортне мiсце в пiдземеллях ратушi?.. Щоб спокiйно обмiзкувати, як позбутися тягаря грiхiв i вирватися в омрiяне небо…

Але Домовина добре розумiв, що противитися волi Собору – це значить нидiти десь у вiчному засланнi в муках… Усе одно знайдуть iншого виконавця. Це – поганючий варiант. Гiрший – провалити мiсiю i згорiти вiд свiтла. Без надii на небо… Поганий – впрягтися i вкрасти-таки душу в мiста… А там буде видно… Життя покаже… Щомитi щось та й мiняеться – не треба заглядати далеко у вiки…

На поганому варiантi головний привид Львова i зупинився.

Вiн пiдвiвся, набрав повнi легенi вiтру i полетiв у ратушу. У свiй кабiнет. Щоб працювати…

Зайшов. Мер Юрiй Змiеборець сидiв за столом. Переглядав якiсь папери.

– Якого дiдька ти тут робиш? – обурився Домовина. – Маеш тiло, дружину, дiтей – iди додому i насолоджуйся життям!..

Боже, якi цi люди телепнi!.. Не вмiють смакувати життя… Оце попробував би Змiеборець невидимим тинятися ратушею i надiятися на чудо… Що коли-небудь звiльниться i злетить…

Домовина i Змiеборець мали один кабiнет на двох. Мер, звичайно, привида не бачив i не чув. Не знати навiть, чи вiдчував. Зате привид усе бачив i все знав. Та от мало що мiг вдiяти… Отаке-то життя. Змiеборець, на вiдмiну вiд попереднiх мерiв, Домовинi не заважав. Удень привид терпiв його легко. А ось з настанням сутiнкiв це давалося йому непросто. І зараз, коли Домовина мав прийняти вкрай важливi рiшення, присутнiсть мера його неймовiрно дратувала…

– Іди додому!.. Йди геть!.. – навiював привид меровi. Але той не зважав. Сидiв у крiслi, як прилиплий до каструлi вареник…

І що мав робити головний привид?.. Змiеборець тут бiльшою мiрою господар – бо мае тiло…

Домовина вирiшив заспокоiтися i займатися своiми справами… Вийняв пляшечку парфумiв, оббризкав весь кабiнет. Щоб духом мера не смердiло.

Нестерпний Змiеборець повiдчиняв вiкна. Хоч надворi стояла застуджена весна. Вiтряна, слизька i розхристана… Точнiсiнько як настрiй у головного привида Домовини…




7


Лев стояв на площi Ринок перед ратушею i пильнував велику стрiлку старезного мiського годинника. Коли вона перескочила на одинадцяту – увiйшов у будiвлю. Охоронець його не займав, бо звик до вештання туристiв, якi прагнули потрапити на оглядовий майданчик на ратушi, щоб подивитися на нiчне мiсто.

Приймальня мера була порожньою. На стiнi пульсував годинник – далеко не такий, як на будiвлi. Сучасний. Без життя. На батарейках.

– Заходьте, Леве Львовичу, – заговорила приймальня голосом мера. З якогось прихованого динамiка, здогадався Безрукий.

Кабiнет мiського голови ввечерi здавався зовсiм iншим. Похмурим i чужим.

– Я тут… – мовив Лев. Наче прагнув, щоб Юрiй Данилович звернув на нього увагу. Бо погляд мера був десь далеко, за тридев’ять земель.

– Це добре, пане Леве… Дуже добре… А ось я такоi впевненостi щодо себе не маю…

Довгих декiлька хвилин чоловiки дивилися один на одного, нiби шукали якогось iншого зв’язку, крiм очей… Не знайшли. Тодi мер почав:

– Я вам розповiм дещо… Це, в основному, дивнi збiги, що переслiдують мене останнiй тиждень… Гм… І ще дещо. – Сумнiви вискочили на його обличчi, натягнули канат i почали перетягувати: хто – кого? – Але все по порядку… Тодi ви зрозумiете, чому я казав вам, що здурiв… І пересвiдчитеся, що я з вас не кепкував… – Мер запросив гостя сiсти. Як i обiцяв, почав готувати каву. Їi запах трохи перебивав холодну моторошнiсть, що витала в кабiнетi.

– Так… – Безрукому наче заклинило язика. Мiзки буксували, як старий комп’ютер.

Мер чекав, що вчений ще докине кiлька слiв. А коли збагнув, що чекання марне, заговорив сам. Був схвильований i цього не приховував.

Юрiй Змiеборець детально розповiв сон, в якому у нього намагалися викрасти душу i ледь не втопили… Розказав про розпатлану жiнку, що попередила його «про сидiння на смертi». Згадав про вранiшнiй вiзит Лева, пiсля якого вiн полегшено зiтхнув, бо виплутуватися з чортiвнi вдвох набагато веселiше.

– Якщо нереальнi подii повторюються не лише у моiй головi, а ще й у головах iнших, – це вже не божевiлля, правда?

Безрукий, загартований злиднями у дитячому будинку, знав, як змусити мiзки працювати. Вiн пообiцяв iм на вечiр шоколад з горiхами. Вiд того в ротi з’явилася слина i завiвся язик. Дар мови було успiшно реанiмовано.

– Не факт, – вiдповiв вiн тепер уже упевнено.

– Тобто?.. – Мiського голову така вiдповiдь не влаштовувала.

– Це може означати, що божевiлля прагне стати реальнiстю…

– І що, цьому можна запобiгти?

– Так. – Безрукий зробив тривалу паузу. – Прийняти нову реальнiсть.

– А це значить, що я сиджу на смертi i що привиди хочуть украсти у Львова душу?

– Атож.

– Тодi я нiчого не розумiю…

– Все ви розумiете, Юрiю Даниловичу, – втiшив мера Лев. – Просто ваш теперiшнiй земний досвiд не дозволяе цього прийняти.

– А як бути?

– Не знаю… Переконаний лише в одному, що «бути» – треба ще заслужити… Сидiти склавши руки – не поможе… Можна, правда, ще молитися, щоб те, що зараз iз нами вiдбуваеться, виявилося наiвними масовими галюцинацiями. Повiрте, я маю досвiд спiлкування з привидами. Я ж Безрукий… У прямому i переносному значеннi. – Лев показав свою покалiчену, обрубану руку.

Мер пiдскочив на крiслi, як на гойдалцi. Перебрав папери на столi. Потiм попорпався в тумбi.

– Ось, знайшов нарештi! – І вiн простягнув папiр Левовi: – Почитайте…

Лев повертiв аркуш у руках, сказав здивовано:

– Тут же нiчого не написано. Що я маю читати?..

Змiеборець нервово вихопив папiр iз рук нахабного вченого. Пробiг по ньому очима.

– Ви з мене глузуете? – запитав з притиском.

– Менi зараз, проти ночi, не до глузувань. Просто я здогадуюсь…

– Якi здогади? – скипiв мер. – Тут чорним по бiлому написано. Слухайте… – Змiеборець почав читати: – «Дякую. Вашi знання допомогли менi злетiти. З повагою, Привид безрукого ката. PS. Передайте вiтання Левовi Безрукому».

– Я не договорив, Юрiю Даниловичу… Винятковiсть катових листiв полягае в тому, що iх може прочитати лише адресат. У даному випадку – ви. Звiдки я знаю? Бо я теж маю такого листа… І моя дружина каже, що я з неi глузую… Прошу… – Лев подав меровi останне послання ката.

– Нема нiчого… – промимрив Змiеборець, розглядаючи аркуша. Раптом вiн його понюхав. Скривився. – Пахне, як у моему кабiнетi проти ночi. Звiдки беруться цi затхлi запахи?

– Не знаю… Краще я вам прочитаю… – Безрукий забрав у Змiеборця аркуша, впевнено, як щойно мер, прочитав свого листа. На вiдмiну вiд мiського голови, Левовi лист пахнув свiжим небом.

– Що робити? – запитав по паузi Змiеборець.

– Це вже питання, яке не любить сидiти склавши руки. І вкрай важливе. Саме воно щось та й може вирiшити… Так от… – Лев вирiшив вiд мера нiчого не таiти. Розповiв, як вiн був причетний до звiльнення з ратушi привида безрукого ката… Аби голова мiста не тiшив себе iлюзiями, що до нього в гостi завiтала казка.

Юрiй Данилович Змiеборець довго боровся iз змiем, який поселився у його головi… І не переборов… Змiй переконав його, що вiн реальний. Попри суцiльну дивину…

Кабiнетом прошмигнув холод. Такi вiдчуття з часу падiння з вiкна Безрукого вже не бентежили. Проте мер змiнився.

– Хочете правду?.. – раптом запропонував Змiеборець.

– Я ii знаю… – Безрукий, як снайпер, нацiлився в очi збентеженого мера. – У митi, коли вас попускае передчуття, – карбував вiн, – ви переконанi, що гаете час на божевiлля… І ви хочете мене прогнати… Це нормально. У мене таке було… Але, знову ж таки, наступноi митi вас щось не пускае…

– Атож… – приречено погодився мiський голова.

– Це все привиди. Вони з нами повсякчас. Просто… не даються чути… А зараз… Хiба ви не розумiете, що ми не самi? – запитав Безрукий.

Юрiй Змiеборець намагався вловити ритм дiйсностi. Зробивши декiлька довгих вдихiв-видихiв, вiн запитав:

– Як повернутися до нормального життя?

– Не маю жодного поняття, – зiзнався Лев. – Життя пiдказуе поступово. Ось мене, примiром, зараз цiкавить, на чому ви сидите?

Юрiй Данилович зiскочив з крiсла. Подивився на свiжу вм’ятину вiд своiх сiдниць. Вiдсунув крiсло, глянув на пiдлогу, пiд стiл. Знову взявся за крiсло. Обстежив вiд нiжок i до спинки. Звичайне, трохи протерте, зручне крiсло… Нi бiльше нi менше.

Безрукий не зводив очей з мiського голови.

– Що? – запитав мер у цих очей. – Крiсло як крiсло… Де та смерть?..

– Якщо ви не проти, я подiлюся з вами деякими здогадами. Бо маю досвiд, як розгадувати зашифрованi послання з iншого свiту.

– Яке там «проти»? – обурився мер. – Ви зараз тут для того, щоб я щось зрештою зрозумiв! І мiг контролювати ситуацiю… Або схибнувся остаточно… – докинув приречено.

– Але спочатку декiлька навiдних запитань. Ви щось знаете про душу Львова?

– Знаю! Лише те, що вона е…

– Звiдки?

– Вiдчуваю…

– Цього мало… – Безрукий мiркував, з чого почати. – Отже, ми маемо застереження вiд привида ката, вiд мага, вiд дивноi жiнки про те, що ви сидите на смертi… Сон, де вас тероризуе смерть i де дракон випивае рiчку… Схоже, Полтву, на якiй стоiть Львiв… Слова мага Наума Чортополоха, що привиди хочуть вкрасти душу Львова. Все?

– Нi… – Юрiй Данилович боровся сам iз собою. Швидше, iз здоровим глуздом, який наказував йому мовчати.

– Якщо ви будете вiд мене приховувати деталi – у нас нiчого не вийде. Самотужки у справi з привидами перемогти неможливо. Самостiйно можна лише збожеволiти…

– Два роки тому у Львовi побував один з чаклунiв, який брав участь у «Битвi екстрасенсiв». Чули про таку передачу?

– Чув… І що?

– Так от. Вiн дослiджував енергетику Львова. Побував у старих церквах, музеях, будинках, вилазив на Високий Замок, тиждень товкся тут, у ратушi…

– І що? – Безрукий забув, що перед ним сам мер! «Щокав» до нього, як до якогось пацана.

– Вiн повiдомив, що Львiв поглинае темряву… Що темнi сили пищать тут на кожному кроцi, скутi свiтлом… І що гряде велика змова темряви проти Львова – мiсто хочуть умертвити!.. – Мер зблiд. – Утопити!.. – додав вiн. – Так, чаклун сказав «утопити»… – промимрив ледь чутно. – Як увi снi…

– Ну, сон – це не документ, – мовив Безрукий. – Давайте про змову. Коли вона мае вiдбутися? Казав щось про це ваш чаклун?

– Казав, – вiдповiв мер. – 15 квiтня 2015 року… Тобто вчора…

Безрукий скуйовдив своi кучерi.

– Про це саме попереджае i привид безрукого ката. Ще один доказ…

– І ще екстрасенс пiдтвердив, що мером мiста в цей час я е неспроста. Адже мое iм’я та прiзвище – як у легендарного Юрiя Змiеборця, покровителя Львова… І це не простий збiг…

– Так… – заохотив мера продовжувати Лев.

– Чаклун також спрогнозував, що цього дня я осiдлаю дракона… І якщо вiн менi вiдкриеться, я врятую мiсто…

– Якого дня?

– 15 квiтня 2015 року… А про який день ми говоримо?.. – Мера розiзлило, що доцент поводиться з ним, як слiдчий з пiдозрюваним.

Безрукий збагнув, що натрапив на ниточку таемничого клубка, який приховуе секрет сидiння мера на смертi. Треба обережно розплутувати цього мотка, щоб не обiрвати нитки. Аби, не доведи Боже, не випустити ii з рук…

– А де ви були 15 квiтня 2015 року?

– Тут, у кабiнетi. В сесiйному залi… Багато де був – я ж не прив’язаний до крiсла! Ще водив iноземцiв на оглядовий майданчик ратушi… Ага, i в iсторичний музей забiгав… Опiвднi, перед обiдом… З групою iнвесторiв… Їх цiкавили деякi експонати… Робили фото… – Обличчя мера змертвiло, стало восковим. – У тому числi вони роздивлялися…

– Крiсло дракона! – вигукнув Лев.

– Атож… дракона… – Застиглий мер заплющив очi. У головi зiбрався такий вiнегрет, iнгредiентiв якого в реальному життi не було i в поминi.

Незвичайнi iсторичнi експонати – це вже була стихiя Безрукого. Вiн почав:

– Дивне крiсло, атож! Повернута очима догори голова дракона слугуе замiсть переднiх нiжок крiсла. Крила дракона – замiсть заднiх. Вигнутий хребет – сидiння, а спинкою е хвiст. Якщо крiсло перекинути догори дригом, то дракон наче хоче злетiти… Крила його пiднятi… Я читав про одного екстрасенса, що втiк вiд того крiсла. Гнав, наче вiд дiдька… Казав, що вiд нього йде смертельна енергетика… Екстрасенс був переконаний, що саме на цьому крiслi i вiдбувалися кривавi обряди… Отак-то… Тому це крiсло ще називають троном Сатани. Людей бiля нього бере млосний страх… А вночi, кажуть, з крiсла з’являеться привид… – розповiдав Безрукий.

– Я сидiв на ньому… – ледь чутно мовив мер. – Мурашки тодi бiгали по спинi. А встати я не мiг. Не мав сил. Допомiг iнвестор. Ухопив за руку, мовив жартома: «Вставай, мере, чого розсiвся, як на тронi!..» Я його ладен був за це розцiлувати… – Змiеборець виглядав, як свiжопобiлена стiна. – Що тепер?.. – запитав спантеличено.

– До речi, а ви в курсi, що першим примiщенням музею була мiська ратуша? – Мер кивнув, мовляв, так. – Отож-бо… Не виключено, що крiсло дракона з привидами ратушi добре знайоме… В цьому крiслi мусить бути якась зачiпка… Стовiдсотково. Треба мчати в музей. Поки не пiзно.

– Як? Проти ночi?

– Проти ночi саме й час. Привиди оживають… Так що… Телефонуйте, домовляйтеся… Тим паче, музей тут, на мiсцi. Лише площу перейти…

– Це божевiлля!..

– А що нинi не божевiлля?.. Де ви бачите нормальнiсть, Юрiю Даниловичу?.. Такий час… Просто не всi до божевiлля доростають… Шлунок не пускае… Ви погоджуетеся, що дбати лише про шлунок – це не iстинне призначення життя?..

– Так. Але…

– «Але» у цю мить мае едине продовження: але ми мусимо негайно дослiдити крiсло. І не будьте наiвним – не думайте, що в цю гру вплутанi тiльки ми. Кiлька цiкавих екземплярiв рвуться виконати свою роботу. І далеко не факт, що не поп’ють нашоi кровi…

Директор iсторичного музею Пошуковець Степан Васильович переднiчного дзвiнка мера злякався.

– Слухаю, – мовив насторожено. – Щось сталося?

– Нi. Все нормально. Просто у мене зараз у кабiнетi е один схиблений вчений-етнограф, i вiн хоче подивитися на крiсло дракона. Те, що ви менi з друзями показували…

– Знаю. А чи не мiг би ваш учений зачекати до ранку? – запитав директор з надiею.

– Не може… – вiдповiв мер.

– Юрiю Даниловичу, тут така делiкатна справа з тим крiслом… Навiть не знаю, як вам це пояснити… Ну так, щоб ви не подумали, що я…

– Якраз усе в «делiкатнiй справi». Нам треба подивитися крiсло вночi…

– Добре. Тодi я вас чекатиму на площi… iз сторожем…

– Домовились…

Через десять хвилин, коли мер з ученим досьорбали холодну каву, директор iсторичного музею постукав у кабiнет мера.

– Я хотiв би зробити ще одну спробу вiдмовити вас iти до того крiсла…

– Давайте… – запропонував мер.

– Благаю, не йдiть… Немае чого з темними свiтами жартувати. – І директор звернувся до Лева: – Ви ж учений, етнограф, ви ж маете знати, що навiть крiсло мае душу. Дверi отi скриплячi теж мають душу. Львiв мае душу!..

– Саме душа Львова мене найбiльше цiкавить! – ошелешив директора Безрукий. – Ходiмо!

Мер мовчки стенув плечима. Наче це був не владний мер, а якийсь послужний ходячий пристрiй до божевiльного вченого, схожого на дикого лева, що прагне кровi.

Привид Домовина не був би головним привидом Львова, якби уважно не фiксував усього, що вiдбувалося в кабiнетi мера (його теж, до речi). І був би останнiм лопухом, якби не полетiв слiдом за мером i доцентом, з якими, судячи з усього, йому трiшки доведеться поморочитися… Не все так легко, як здаеться… А що поробиш?.. Життя…

А ще Домовина належно оцiнив мiзки цих двох смiливцiв. Молодцi!.. Швидко допетрали… Бо саме з крiсла дракона Верховний привид радив йому починати пошуки душi Львова… Нинi опiвночi…




8


Головний привид Львова кружляв бiля мера i доцента й тiшився, як ненормальний. Вiдривався на всi сто. Що вони, смертнi, можуть побачити своiми слiпими очима? Як фiранки трiпочуть од вiтру? Хiба що… Те, що багато до чого додумалися, за це iх варто похвалити. Бо люди так деградували у пошуках комфорту для тiла, що перестали вiрити у правду. Для них справжня правда – божевiлля, химери, фантазii… У кращому випадку – казки… Тому наймудрiшi – дiти. Або «схибленi». Так люди називають тих, хто вмiе бачити не лише ковбасу…

Домовина стiльки часу провiв поруч Змiеборця, бачив його як ззовнi, так i зсередини, але що той такий мудрий – навiть не передбачав… Певно, мер у нього навчився. Все-таки постiйне перебування в оточеннi iншоi енергii марно не минуло…

Доцента Безрукого привид уже знав не з чуток. Екземпляр такий, що ого-го!.. Витягнув iз земного пекла привида безрукого ката… Пощастило катовi… Домовина йому заздрив. Бо сам хотiв би покинути цi клятi руiни i знестися в небо! Може, коли вкраде душу в мiста i надiйно замкне, то вдасться. Принаймнi такi можливостi Хаосом передбаченi. Побачимо… А Безрукого пiсля звiльнення ката Домовина зненавидiв не на жарт… Бiльше за пекельний промiнь сонця!

І ось тепер, коли Морок з хвилини на хвилину запануе на землi, двое земних людцiв iдуть в iсторичний музей, до священного трону дракона, щоб побачити дива?.. Хто вам цi дива вiдкрие, людоньки?.. Ви думаете, що Бог вам дав очi, щоб бачити?.. Дзуськи! Очi маете для того, щоб бути слiпими! Вони не вiдкривають, вони закривають вiд вас свiт! Бо що можна вгледiти через двi цяточки, що безперервно бiгають по лiлiпутськiй орбiтi, ще й, як хмарами, затьмарюються клiпанням? Що?

Домовина бачив, як крiсло оживае… Як з’являеться його дух, наповнюючи дикою енергiею тiло дракона. Як запалюються очi чудовиська i горять запеклою кров’ю. Дракон вигинаеться, наче хоче проковтнути свого хвоста… І враз випрямляеться у своiй страхiтливiй величi! Б’е себе в груди i рикае на весь свiт. Дракон знае, чому сьогоднi ожив. Шукае кривавими очима Домовину. Крилами наказуе привидовi пiдiйти… І хоча Домовина за своi вiковiчнi поневiряння надивився всього, йому стае страшно…

Годинник на ратушi почав вибивати пiвнiч. З першим його бамканням дракона затрусило. Вiн умить зробився одним смоляним згустком, з якого виринула смерть. Вона нахабно щирилася привиду i махала косою. А дракон знову почав ставати крiслом. Годинник бив далi, наче вгачував гвiздки в домовину. Смерть всiлася на крiсло. Посовалася своiм кiстлявим задом, нiби намагалася вмоститися зручнiше. А коли годинник на ратушi востанне бамкнув i затих, щезла. Як спалах, Домовина побачив на мiсцi, де щойно совалася смерть, текст. Його очi миттю його зафiксували. Володiв головний привид Львова такою картою пам’ятi, що людям навiть не снилося. І навряд чи коли присниться. Бо вони, заземленi, навiть не володiють сном. А саме вiн i е справжнiм життям.

Головний привид задоволено прицмокнув – перший крок зроблено. Потiм ще один маленький крок, iще… І буде цiла стежка. А вже нею вiн добереться i до душi Львова. Був у цьому переконаний на всi сто…

Тепер можна потiшитися з мера i вченого. Вони стояли посеред музею розчарованi, дивилися на мертве крiсло дракона i мовчали. Мчали, щоб побачити сенсацiю, а вгледiли мертву тишу… Може, iхнi душi i бачили дракона, але вони не мали куди передати iнформацiю. Бо людськi голови давно позабиванi всiляким мотлохом i до нового зачиненi. Вони перемелювали те, що iм оптом завантажили ще змалечку, коли перестали вiрити в дива… Що поробиш, нещаснi цi люди… Вони не можуть збагнути, що iхня черепна коробочка маленька, як макове зерня. Що тих мiзкiв – жменька, i то вони зморщенi, щоб триматися купки, аби людина хоч трошки могла мислити. Інакше пропаде… Щоб до тiеi черепноi коробочки потрапило щось нове – треба вивiльнити мiсце… А люди не бажають вивiльнити мiсце. Вони скупi. Вони не ладнi позбутися мотлоху. Сподiваються, що колись та й знадобиться. Тримають на чорний день. Тому iхнiй мозок – це смiтник, який не чистять. Смiття там лише пресують. До самоi смертi. Єдину чистку роблять тiльки хробаки. Коли чистка вже нiкому не потрiбна…

Щоб хоч трохи мера i доцента розрадити, Домовина дмухнув на дверi. Вони застогнали. Але ув’язненi в тiлах люди подумали, що це протяг…

«Чим iх здивуеш, коли вони щодо див закритi?» – розчарувався Домовина i помчав працювати. Часу багато – вiн вiчний. Але щоб устигнути багато, треба все робити вчасно. Привид не вiдкладав справ у довгий ящик – вiн же не людина. Хоча як би хотiв нею стати знову! Народитися пухнастим малям, прожити гiдне життя – i злетiти в небо! Блаженство!.. Але, як то кажуть, кесаревi – кесареве, а привидам свое робить…

А ще головний привид Львова Домовина дивувався, чому смерть була такою переляканою у мить, коли, наче спалах, з’явився текст. Невже вона теж не знала, що там написано, а вгледiвши, вiдчула для себе загрозу? Скiльки привид знав смерть, вiн жодного разу не бачив у ii очах страху… З ким, з ким, а зi смертю Домовинi ох як не хотiлося воювати! Зрештою, ворогiв знищують, щойно вони з’являються, а смерть поки що – друг…

Домовина ввiйшов у кабiнет. Усiвся за стiл. Увiмкнув комп’ютер. Мер, скорiше за все, нинi вже не повернеться. Можна спокiйно, без смороду попрацювати.

Вiдкрив повний перелiк привидiв Львова. Серед них для виконання мiсii треба було вибрати трьох. Найбiльш пiдходящих. Щоб i своiми мiзками шурупали, i чужими могли повелiвати. Щоб не губилися, потрапивши в складну ситуацiю, адже не секрет, що доведеться працювати i в гарячих точках, якi люди називають «святi мiсця». І щоб, чого доброго, не думали зрадити, бо свобода, хоч i тимчасова, все ж таки свобода… Манить своiм польотом, як грiх…

Добре, що свiтовий банк привидiв видiлив для цiеi мiсii достатньо енергii. Бо в банку привидiв Львова енергii як кiт наплакав. Вистачае хiба для того, щоб Домовинi злiтати на Собор. Такi часи… Криза… А з тоi енергii, яку видiлив свiтовий банк, можна органiзувати повноцiнне вселення трьох привидiв у людськi тiла. Затратна справа, але що поробиш?.. Бiльше, фактично, не потрiбно. А двох все-таки замало. Всяке бувае – краще пiдстрахуватися. Головний привид Брюсселя, правда, скупердяй рiдкiсний, хотiв зекономити, наполягав на видiленнi енергii для вселення двох привидiв, але Домовина переконав Собор, що ризик у такiй надважливiй операцii треба звести до мiнiмуму…

Закукурiкали третi пiвнi. Домовина не спiшив. Довго зупинявся над iменем iз списку i наче перевтiлювався в iншого привида. Намагався його вiдчути повнiстю, передбачити поведiнку i користь, яку той може принести пiд час виконання завдання.

Коли нiч почала збирати манатки, щоб iти геть з мiста, головний привид Львова зробив свiй вибiр. Вiн набрав на комп’ютерi:



1. Домовина.

2. Чернець.

3. Чорна дама.


Щодо себе – сумнiвiв не було. Вiн мусить пiти, щоб керувати мiсiею. Головному привидовi вiдсиджуватися в ратушi, ховатися за чужими спинами не личить.

Чернець – привид з пiдземелля Єзуiтського собору. Колись продав душу дияволовi. Кмiтливий. Метикуватий. Досвiдчений. Сильний. Гарячих точок уникае, але коли треба – мчить у гущу небезпеки без вагань.

Чорна дама – молодий привид з кав’ярнi, що розмiщена в пiдземеллi, на розi вулиць Руськоi та Федорова. Вибiр для Домовини важкий. Але ii характеристики точно знадобляться. Бо крiм кмiтливостi, метикуватостi, досвiду та сили потрiбна ще зваба… Хоча кмiтливостi i метикуватостi iй теж не бракуе… Чорна дама була красунею хоч куди. Всiм женихам вiдмовляла. А попалася на кавi. Якийсь лоботряс звабив ii ще не знаним тодi чудодiйним напоем. Чорна дама була такою вдячною, що, крiм тiла, здуру вiддала жениховi ще й душу. Тепер блукае пiдземеллям. Можна лише здогадуватися, хто був тим женихом… Але Чорна дама напою не розлюбила. Вiд неi лине такий аромат кави, що просто дурманить…

Ранок однiею ногою ступив на порiг ратушi. Зараз знову примчиться мер. У нього як не безсоння, то ще щось. Себе мучить i людям спокою не мае.

Головний привид Львова вимкнув комп’ютер. Сьогоднi опiвночi вiн зустрiнеться з кандидатами, побалакае… Якщо буде взаемна згода, скеруе кандидатури на затвердження в головний офiс. Дали енергiю, тож хочуть бути в курсi ii використання. І немае на те ради…

Домовина пiдiйшов до столу мера. Зiбрав у кулак енергiю, взяв ручку. У записнику Змiеборця зробив першу нотатку нового дня. «Смерть Львову!» – написав. І безсило опустився на крiсло. Що не кажи, а користування матерiальними речами забирало в Домовини цiлi пiдземелля сил… Та нехай… Зате у мертвому мiстi пануватимуть лише вони, привиди!..




9


– І що?.. – запитав мер доцента.

Безрукий безпорадно тер своiм обрубком долоню. Дивився на ратушу, що нагадувала йому дракона. На збентеженого директора музею, якого крiсло дракона лякало вже давно. На змерзлого сторожа, якому зiпсували змiну. Що мав вiдповiсти?..

– Вибачте, – сказав винувато, очiкуючи докорiв.

– Не треба, – мер на прощання затримав Левову руку. – Ви ж добре знаете, що перед нашими незрячими очима вiдбувалася змова проти Львова.

– Так… – Безрукого часто пiдводили очi, його iнколи пiдводили вуха. Але нiколи – нiс. Нюх вiн мав натренований. Запах привида витав у музеi. Вперемiш зi смертю…

– Чекаю подальших iнструкцiй. – Юрiй Данилович натякнув Безрукому, що хотiв би бути в курсi справи, якщо привиди ще дадуть про себе знати, бо яким би вiн реалiстом не був, як би не боровся за технiчний прогрес, але сидiти на смертi не хотiв… Неприемно, навiть коли ти смертi не бачиш… А позаяк усi великi люди – забобоннi, то завтра пiд час черговоi сесii вiн стоятиме… За трибуною. Щоб проаналiзувати виконання бюджету. Бо казна – така штука, що любить контроль…

Безрукий вiдмовився вiд пропозицii мера пiдкинути його додому на службовому авто.

– Дякую. Я пройдусь…

– Уже пiзно…

– Вдома буде ще гiрше. Дорогою спробую навести хоч якийсь порядок у головi. Хоч пилюку протру…

Нiч знала Безрукого, як облупленого. Стiльки кровi, скiльки вiн iй зiпсував своiми безглуздими блуканнями, не випивають навiть ненаситнi упирi… Нiч давно мала завдання не спускати з божевiльного доцента ока. Що вiн за такий екземпляр, що шеф наказав за ним постiйно наглядати?.. Нiчого пiдозрiлого нiчка за Левом Львовичем не помiчала. Звичайнiсiнький сновида, що топче лише брукiвку та асфальт. На висоту не рветься, по дротах не ходить. Одного разу вибрався вночi на ратушу, але без витребеньок, по-людськи, схiдцями… Навела на нього об’ектив, так крiзь дрiмоту й пильнувала…

Марi не спала. Сидiла на кухнi, грiла долонi об чергову фiлiжанку кави.

– Ну як? – запитала чоловiка.

– Мер не думае, що я здурiв.

– А конкретнiше?.. – Марi встала i притулилася до Лева. Вiн погладив ii пишне хвилясте волосся (через яке ще з першоi зустрiчi в лiкарнi й назвав «хвилястою жiнкою»), обняв i так сховав ii цiлу вiд свiту. Скiльки тоi хвилястоi Марi порiвняно з ним – велетенським левом. Серце Марi трiпотiло наче десь у нього всерединi. – Розкажи менi, будь ласка, все… Ти ж знаеш, якщо будуть якiсь проблеми, вони будуть не лише в тебе – вони будуть у нас. Я осторонь не залишусь. Нiколи. Тому хочу бути в курсi… Не приховуй нiчого, прошу… – Марi замуркотiла вiд блаженства. Ну хiба грiзний Лев мiг вiд неi щось утаiти?..

Почало свiтати. Ганнуся спала, всмiхаючись своiм ангельським видивам, навiть не пiдозрюючи, що доля знову видiлила татовi з мамою порцiю випробувань… Бо якщо хтось хоч краечком ока мав досвiд зазирнути у свiт, де живуть душi, цей новий свiт за потреби використае найменший шанс, щоб цим досвiдом скористатися… Адже мало залишилося дивакуватих людей на землi, ох як мало!.. Всi зайнятi тим, щоб виглядати пристойно! В iлюзорному свiтi товарiв. А з тих, кому все по цимбалах, толку – як з козла молока, бо душi в них залишилося – дрiбка, згасаюча вуглинка…

Одна надiя на нормальних божевiльних…

У Марi був вихiдний, у Лева лекцii пiсля обiду. День видався похмурий i змарнiлий. Хоча не дощило. Ганнуся поснiдала i щось собi радiсне уявляла, бо гугукала i з того тiшилася. Марi нарiзала капусту на салат. Безрукий не вилазив з Інтернету – вишукував львiвських привидiв, збирав iнформацiю про крiсло дракона. Сама водичка – нiчого конкретного… Одне-два речення – приманки для туристiв.

Ганнусi набридло тiшитися уявою, вона вгледiла на столi татiв мобiльний. І почала пхинькати, вимагаючи цю iграшку. А оскiльки, як казала Марi, донечка вдалася характером у тата i була вперта, як лев, то добилася свого.

– Чого мала пхинькае? – крикнула з кухнi Марi.

Лев, не вiдриваючись вiд комп’ютера, вручив Ганнусi мобiльний.

– Уже не пхинькае! – вiдповiв дружинi.

Донечка дiйсно на деякий час замовкла. Розглядала забавку, тиснула на потертi кнопки, що зяяли убого. Адже Безрукий нiяких сенсорiв не визнавав – його лапа не була пристосована гладити екрани. Кнопка – iнше. Знайшов, натиснув – маеш…

Та враз Ганнуся кинула на пiдлогу мобiльний i так почала ревти, що аж заходилася. Лев пiдхопився, взяв дитину на руки – вона не замовкала. Прибiгла з кухнi Марi, закрутилася бiля дитини – все марно. Мала ридала i наче хотiла втекти. Боязко позирала вниз. Там лежав мобiльний. Марi механiчно пiдняла його, глянула i теж кинула. Нiби телефон ii опiк. Вихопила з рук Лева Ганнусю i втекла на кухню. Спантеличений Лев помчав за ними. Його двое найрiднiших дiвчаток притулилися одна до одноi, трусилися i плакали…

– Що таке?! – добивався хоч слова вiд дружини Лев.

– Там – смерть… – промимрила Марi.

– Де?

– У мобiльнику…

Лев обернувся, щоб пiти подивитися, що такого вони могли в телефонi побачити. Ну смерть точно туди не могла пролiзти…

– Не дивися! – просила Марi. – Благаю тебе, не дивися! Викинь той клятий телефон! Негайно! Через вiкно! Або лiпше облий бензином i спали! Хай iде з димом!..

– Добре, – погодився Безрукий. – Сидiть тут, я зараз усе зроблю.

Лев не був би левом, якби не схотiв дiзнатися, що саме до смертi налякало його дiвчаток. Боязко пiдняв мобiльник, повернув екраном до себе – i отетерiв!..

Його спалювали вогненнi очi дракона, якого осiдлала злюща кiстлява смерть… Дракон був живий. Зовсiм не крiсло, а пекельне чудовисько!.. А смерть не лише наганяла жах, вона була переляканою! Лев ще нiколи не чув i не бачив, щоб смерть боялася!.. І ще помiтив, що смерть на монiторi наче приховувала своiми кiстками… текст!

Лев згадав, що в час, коли годинник на ратушi востанне пробемкав пiвнiч, вiн сфотографував крiсло дракона!.. Єдиний спалах фотокамери – i все! Аж мер сахнувся того спалаху.

«Здаеться, почалося!..» – подумав Безрукий. Укинув телефон у кишеню, заглянув на кухню. Дiвчатка трохи заспокоiлися. Марi запалила освяченi свiчки i якимсь зiллям обкурювала кухню. Дим стояв, як на пасовиську, коли палили солому. Але був цей дим добрий, м’який i легкий. Лев вiдчув, що цей дим проганяе його з дому разом з телефоном…

– Я скоро! – сказав Марi. Дружина лише недовiрливо кивнула головою.




10


Борислава Болеславiвна, уздрiвши Безрукого на кафедрi ледь не за пiвдня до лекцiй, звела лагiдно брови, та все ж суворо мовила:

– Здаеться, ви, Леве Львовичу, йдете на поправку… Ось що значить дисциплiна.

– Я схуд на п’ять кiлограмiв, – буркнув Лев i прикусив язика. Схаменувся, що не те ляпнув.

– Правильно, – потрактувала це по-своему мудра декан. – Бо почали працювати. Я переглянула деякi вашi нотатки про львiвських привидiв. Похвально. Вашi привиди, як живi. Менi цiкаво…

– Менi теж…

– Тодi до роботи, доценте! Не буду вас вiдволiкати. Бо пахне сенсацiею. А нюх на сенсацii у мене з пелюшок… – Борислава Болеславiвна щезла з кабiнету. Безшумно, як привид. Де вона так наловчилася?

«Ти б на чоловiка якого краще нюх нагострила! – подумки порадив iй Безрукий. – Може, не була б такою змiею гримучою!»

Лев увiмкнув свiй робочий комп’ютер. Той захарчав, як сухотник. Безрукий хотiв одним ударом його добити, щоб бiльше не страждав. Але, по-перше, це державне майно. А по-друге, вiн йому потрiбен – кров з носа! Негайно! Цiеi ж митi!.. Як повiтря, як вода, як усе!..

Перекинув фотографiю з телефону на комп’ютер. Зараз маленька пауза, вiдкриеться файл, i вiн у деталях роздивиться нiчне фото!.. Страх i нетерпiння сплелися в Левовi i перетворили його на клубок нервiв. Безрукому було байдуже, що через мить станеться з тим клубком. Дiстане вiн iнфаркт, iнсульт чи спазм кишок – не мае значення! Бо його мозок прагнув одного – тексту!.. Прихованих кiстками смертi карлючок! Знати, що там написано! А далi – хоч кiнець свiту!..

Дракон i смерть видалися йому одним цiлим. Здавалося, смертельний дракон зараз вискочить з монiтора i тут-таки його спопелить. Слiду мокрого не залишить!.. Вiн просто з того боку екрана висмоктував з Лева енергiю, пив кров! Судини висихали на очах. Тiло втрачало силу – Безрукий перетворювався на висмоктаний лимон. Довго роздивлятися фото вони йому не дадуть, це точно! Тому страхи геть! ТЕКСТ! Лев наблизив текст до себе. Почерк був акуратний, але шпичастий, наче хотiв уколоти. Лев видiлив текст на екранi i хотiв скопiювати на iнший файл. А цей закрити, щоб смертельний дракон його не зжер. Не вдалося. Тодi Безрукий взяв ручку i, не вникаючи у змiст, просто став перемальовувати букви, що йому вiдкривалися. Коли дiйшов до останнього слова, вiдчув, що очi застилае пiтьма, свiт утiкае з-пiд нiг… Захотiлося пiддатись млоснiй слабкостi – i зникнути… Але якась частинка мозку ще тримала його при тямi, нашiптуючи: не залишай iх!.. Не залишай… лишай… ай… Лева осiнило, що коли зараз же вiн не зiтре фото смертельного дракона з комп’ютера i з телефону, то дракон його знищить! На свiтi бiлому Безрукий може вже не прокинутися. Поселиться десь у ратушi або в музеi бiля чергового дракона i лякатиме нещасних людей. А хто його звiльнить, хто? Хто допоможе Марi i Ганнусi?..

При згадцi про своiх дiвчаток останнi крихти енергii пiдступили до пальцiв Лева i безкровнi пучки натиснули «delete». У комп’ютерi i в телефонi.

Але свiдомiсть Безрукий таки втратив…

Очуняв нескоро. Хтозна-скiльки перебував би у безвiстi, якби не привела його до тями прискiплива Борислава Болеславiвна.

– Ото так ви працюете, доценте Безрукий? А я то гадала! – донеслося до нього.

«Ворожка вона якась чи що, бо пощо гадае?..» – подумав Лев. Витер з чола пiт. Поклiпав важкими повiками.

– Де я? – спитав здивовано.

Запитання Бориславу Болеславiвну вивело з рiвноваги. Вона почала нишпорити пiд столами, по Левових тумбочках, у загальних шафках у пошуку алкоголю. Аби витурити Безрукого до бiсовоi матерi з iнституту по статтi за п’янку!.. Хай сам знае, й iншим наука буде!

Нiчого не знайшла. Однак не розчарувалася. Подумала, що Безрукий встиг замести слiди. Борислава Болеславiвна не була б деканом, перед якою тремтiв навiть ректор, якби здалася. Вона викликала «швидку». Разом з «п’яним» Безруким поiхала в наркологiчний диспансер, щоб зробити аналiзи. Прослiдкувати i довести!.. Довести всiм!..

На превеликий жаль турботливого декана, Безрукий виявився чистим, як сльоза!.. Нi алкоголю, анi найменшого натяку на наркотик чи що там ще цiкавого можна знайти… Зате уважнi лiкарi вiдправили Лева в кардiологiю, де Безрукого ледве вирвали з лабет iнфаркту, що наближався до нього зi швидкiстю свiтла!..

– Дякую вам, жiночко, ви, можна сказати, врятували людину… Все вирiшили секунди, – похвалив Бориславу Болеславiвну уважний бородатий професор.

– Я не жiночка. Я – Стiйка Борислава Болеславiвна, декан факультету етнографii! – гордо випнула своi зсохлi груди змiя.

– Все одно дякую. За стiйкiсть. – І лiкар утiк в ординаторську, бо своiм професорським чуттям передбачав, що вiд спiлкування з такою «стiйкою» у нього самого може погiршитися здоров’я.

Лев цiлу нiч марив i, наче в лещатах, стискав у своiй левовiй лапi шкарпетку. Бо в нiй було те, що вiн устиг перемалювати з фотографii…

Уранцi Марi забрала чоловiка додому. На подив лiкарiв, Безрукий дуже швидко одужував.




11


Головний привид Львова Домовина заправлявся енергiею для польоту в Париж. Там вiн мае зустрiтися з Верховним привидом, щоб затвердити план дiй перед тим, як вiн поселиться в тiло донора. Бо потiм уже нiяк…

Вiрус – таке ймення отримав Верховний привид Європи, коли заступив на престол, – нервово перебирав на полицi книжки. Сторiнки перегорталися зi швидкiстю вiтру, одна книжка за iншою злiтали на пiдлогу. Книжок, якi Вiрус не встиг переглянути, залишилося не бiльше десятка.

– Проблема поганяе проблему, чи не так? – загадково запитав Верховний привид.

– Я б так не сказав. Працюемо за планом… – розгубився Домовина.

– Тодi скажи менi, де живе душа Львова?..

– Ще не знаю…

– А що ти знаеш, Домовино?.. Зачiпки якiсь у тебе е?.. – Допоки Вiрус виговориться, Домовина вирiшив помовчати. За цей час, можливо, зорiентуеться, що не так. Що могло не на жарт розлютити Верховного привида. – Я переглянув усю, яку тiльки можна, лiтературу про Львiв i нiчого не знайшов. Вилами по водi писано… Це мiсто справдi небезпечне!.. Як ми могли так спокiйно поставитися до його пiднесення, га?.. Поясни менi, ти там керуеш?.. Як це так скоро може розмножуватися свiтло?.. Де душа мiста? Звiдки треба починати шукати душу? Що е зародком свiтла?..

– Люди… – промимрив Домовина.

– Люди е всюди. Без них i нас не буде. Скажи менi, чому в Парижi нормальнi люди, а у Львовi – схибленi?..

– Не знаю…

– Бо сидите там i туристiв лякаете, ось чому!.. Безрукого ката випустили! Кат був призначений для пекла, а не для неба, розумiеш це ти, чи нi?..

– Розумiю… Але за ката я вже зазнав покарання…

– І що з того?.. Ти собi не уявляеш, як би вiн нам зараз допомiг. У нього було знань бiльше, нiж в Інтернетi. Бо вiн працював, учився, а не байдики бив!

Домовина чекав, коли Вiрус виговориться. Мав таку негарну звичку нападати, перш нiж по-нормальному розмовляти.

– Добре. Точнiше, зле… Сiдай, розказуй, що маеш. Бо часу обмаль. Якщо свiтла пошесть вiд тебе перекинеться на Європу, тобi гаплик. Повний.

– Знаю…

– Ти не знаеш! – Домовина пожалкував, що не змовчав. – Тобi не дано знати! Ти можеш тiльки здогадуватися! І то краечком своiх недорозвинених звивин! Я давно б тебе вже звiльнив. Перекинув би в Африку пiд бамбукову стрiху! Насолоджуватися сонцем i пiсками! Але справа в тому, що у твоiх львiвських привидiв мiзки ще тупiшi. І ледачi! Попристроювалися в шикарних замках, старовинних будiвлях, кав’ярнях або в пiдземеллях соборiв!.. Романтики нiкчемнi! Подавай iм красу i затишок!.. Матимете затишок, коли будете вiчно корчитися пiд променями незгасаючого свiтла!.. А воно гряде!.. – Домовина мав передчуття, що це лише вступ до серйозноi розмови. Господи, аби тiльки вiн помилявся!..

– Добре, – врештi вгамувався Вiрус. – Скiльки я в тебе випив енергii?..

– Достатньо. Назад навряд чи долечу… – полегшено зiтхнув Домовина. Вiдчув, що шеф уже наситився.

– Вiзьмеш кредит. Потiм вiдробиш…

– Як скажеш, Верховний привиде… – Ця вiдповiдь, певно, була найправильнiшою, бо Вiрус не загорiвся новими звинуваченнями. Або просто смачно поiв. Домовина був не сьогоднiшнiй, тож взяв з дому енергii про запас. Тому почувався задовiльно.

Вiрус усiвся, ноги безцеремонно поклав на стiл, вдоволено посопував.

– Перш нiж ти менi викладеш план дiй, я хочу поцiкавитись: а ти знаеш, якого проколу ти допустився у нiч воскресiння дракона? На його оживлення пiшли неабиякi ресурси! До того ж смерть за послугу здерла, як за рiдну маму!

Ось тепер Домовина розгубився по-справжньому. Який прокол?.. Та все ж пройшло чисто – голки не пiдточиш! Невже шеф бере його на глузи?..

Головний привид Львова набрав повнi груди повiтря.

– Я хотiв би фактiв, а не натякiв, – випалив вiн.

– Ти хочеш фактiв? Що, покликати сюди смерть? Ти оплатиш ii вiзит?

– Не треба, я повiрю тобi на слово.

– Тодi слухай. Перший прокол. Ти допустив у примiщення, де вiдбувалася передача потом здобутого древнього послання, стороннiх. Так?

– Але ж це люди! Їхнi очi не здатнi бачити! – виправдовувався Домовина.

– Серед цих людей був Лев Безрукий, який, як ти знаеш, не е вже таким слiпаком!

– Це випадковiсть…

– Випадковостей не бувае… Ти знехтував одним з десяти законiв переваги привидiв. Так?

– Так… – погодився Домовина. – Але надалi все було як слiд… – Вiн ще раз спробував виправдатися.

– До того часу, коли годинник зафiксував передачу послання тобi. І саме в цей час Лев Безрукий сфотографував дракона! Спалах! Ти помiтив спалах?

– Помiтив. Я думав, так мае бути.

– Так i мало бути. Але спалах фiксуе спалах. Так що е пiдозри, що Безрукий на своiй картинцi теж мае…

– Текст! – простогнав Домовина.

– Ось у цьому, шановний, i е найбiльша проблема. Тому я тебе так пiдганяв. Я i не знав би, та смерть розказала. Ця фотографiя iй теж не додае авторитету. І сили…

– І що тепер робити?

– Якраз це ми зараз i вирiшимо… Полюбовно… Бо що б я тут не розказував, я розумiю, що тобi важко… І що на минуле нарiкають однi тупаки… Є й такi… Оце все ми зараз i будемо лiпити докупи… Я знаю: якщо програеш ти – програю i я… Тому в усьому тобi сприятиму. Те, що ти почув вiд мене, – не докiр. Це загартування i досвiд. Готуйся не до прогулянки – до битви. На смерть. За життя привидiв…




12


Марi гладила Левовi кучерi. Вiн смачно посьорбував каву i дякував Боговi, що мае таку дружину i донечку. Ким би вiн був без них? Другою Бориславою Болеславiвною, тiльки в штанях? Скорiше за все… Бо коли людина не мае про кого пiклуватися, вона мусить на чомусь схибнутися…

– Чому ти не зателефонував, не сказав, що ти в лiкарнi? – легенько дорiкнула Марi.

– Я ж iшов знищувати мобiльний!..

– Але ж ти його не знищив! Кому ти збираешся брехати, Леве? Я ж тебе знаю, як облупленого… Ти пiшов на роботу дослiджувати це страхiтливе фото. Так?

– Так… – здався Безрукий.

– І тобi стало зле?

– Так.

– І на щастя, з’явилася твоя Бор… – Марi завжди забувала iм’я суворого декана.

– Можеш називати ii просто Змiя. Не помилишся…

– Добре. Слава Богу, з’явилася Змiя i викликала «швидку». Лiкарi кажуть, дуже вчасно… Може, не така вона вже й Змiя, га?

– Люба, якщо я тобi зараз розкажу, чому вона викликала «швидку», до того ще й поiхала разом зi мною, – ти впадеш. Так що краще присядь…

Марi сiла Левовi на колiна.

– О, так ще краще, – усмiхнувся Безрукий. – Так я можу тебе навiть притримати… Так ось: вона думала, що я п’яний, затягла мене в наркологiчний диспансер, щоб засвiдчити документально, що я злiсний алкоголiк, i погнати мене з роботи втришия по статтi…

– Ото змiя! – вирвалося у Марi. І вона розреготалася. Уявила собi весь отой цирк.

– А я що казав? Змiя е змiя! А тодi менi смiшно не було… На щастя, лiкарi збагнули, що менi потрiбен не нарколог, а кардiолог. Бо серце дiйсно зупинялося вiд безсилля ганяти по судинах кров. Ця фотографiя – страшнючий упир, вона висмоктала всi сили за декiлька хвилин.

– Тепер кажи головне, – наполягла Марi. Вона розумiла, що Безрукий щось приховуе. Весь його вигляд показував, що вiн чимшвидше хоче усамiтнитися, аби де в чому переконатися.

– Може, не треба? – Лев не хотiв хвилювати дружину.

– Слухай, Безрукий, ти добре знаеш, що ти без мене, як безпорадне дитя. Ганнуся i то бiльш самостiйна. Так що розказуй.

– Просто боюся за вас.

– Давай будемо боятися разом.

– Умовила! – Безрукий зсадив дружину з колiн. Долив гарячоi води до недопитоi кави. Мусив пити слабеньку, бо серце. І не хотiв, щоб Марi наробила гвалту. – Ну скажи менi: чому я такий безхребетний, безвольний чоловiк? Скiльки разiв я намагався сказати тобi – нi! І жодного разу не змiг! Ти можеш менi пояснити?

– Можу, дорогенький! – Дружина примружила своi хитрi оченята, струснула хвилястою голiвкою. – Тому що на правильно поставленi запитання вiдповiдi «нi» бути не може. Втямив?

– Хочу ще однiеi нормальноi кави, а не помиiв! – вигукнув Лев.

– Нi! – категорична мовила Марi. Безрукий дружину перекривив. Його «нi» було кволе, як щойно вилуплене курча, яке шукае пiдтримки квочки.

– Пiд матрацом е моя шкарпетка. У шкарпетцi клаптик паперу, на який я встиг переписати те, що вгледiв. Фотографiю не можна було видрукувати. Нi цiлою, нi частинками. Так що тiльки це. І ще… З комп’ютера i з телефону я це кляте фото видалив. В останню мить. Щоб воно мене не вбило остаточно… Наче все…

– Тодi давай цi записи.

– Боюся, якщо чесно, iх удома розглядати. Маю внутрiшнiй страх…

– Тодi я до Ганнусi покличу панi Стефу… Вийдемо десь. У кафе, наприклад. На морозиво…

– Може, краще я сам?

– А давай без «може», Безрукий!

Через хвилину панi Стефа уже запарювала на кухнi Безруких свiй улюблений чай з бергамотом.

– Ви б частiше виходили на прогулянку! І мене кликали до Ганнусi. Я з радiстю! – казала бабуся. – Молодi ще. Хiба я не розумiю? А бруднi шкарпетки, Левчику, треба класти в кошик для прання, а не в кишеню. Дивися за ним, Марi, – сказала панi Стефа i додала: – бо вiн як дiтвак…

Марi вдала, що не почула…




13


Коли Лев з Марi попiд ручку вже спускалися сходами, вибiгла панi Стефа.

– Левчику, тебе до телефону!

– Хто? – буркнув Безрукий. – Якщо з роботи – я на лiкарняному. У мене передiнфарктний стан!

– Не з роботи! Тьху на тебе, ще наврочиш! Каже, що Борис Мудрагель. Думаю, це той сухоребрик в окулярах, що до тебе приходив часто. У нього голос кумедний. Пам’ятаеш? Я йому збрешу, що ти на роботi!

– Нi, я пiдiйду! – Лев згадав, що без мобiльного. А номера Марi Борис не мав. Об’явилося чудо з ботанiчного саду…

– Леве Львовичу! Я на рiднiй землi! В аеропорту, як сирiтка. Не маю де подiтися! Моi в Осло! Голодний, як вовк!

– Треба було поiсти в лiтаку! – не змiг стриматися Лев, щоб не пожартувати.

– То вам не чартер! Рейсовий лiтак. Там треба платити! А я студент. У мене грошей, як кiт наплакав.

– Стiй, де стоiш. Зараз буду.

– Я знав, що ви справжнiй друг, Леве Львовичу!

Хоч щось добре останнiм часом! Марi i Лев з нетерпiнням помчали зустрiчати яскравого представника ботанiчного саду Украiни. З ним не знудишся!..

Весна була, як обiкрадена на базарi дiвка. Заплакана, замурзана, не знала, до кого звернутися по допомогу, бо скрiзь ввижалися злодii. Так з порожнiм гаманцем i подибала додому. Збирати грошi на обновки. Бо нинiшнi – пiшли за вiтром… Та Бог з ними, – подумала дiвка, – з тими обновками. Аби здоров’я… Буде мiсяць, будуть зорi, буде сонце… А сонце так майстерно причепурить ii у розкiшнi квiти, що клятi злодii заздритимуть…

Борис Мудрагель не змiнився. З нього так i струменiв оптимiзм, як з рогу достатку. Вундеркiнд ум’яв миску борщу, всi вареники, що були в кав’ярнi, i ще порцiю пельменiв. Запив графином узвару.

– Украiна е Украiна! – виголосив хлопець, втираючи засмальцьованим рукавом рота. – Куди не кинеш оком – краса, смакота i Лев Львович, який, чуе мое серце, знову влiз у якусь халепу.

– Якщо я зараз вiдiрву тобi язика, – мовив Безрукий, – ти вже стiльки не зможеш iсти…

– Жартую я. Хiба не знаете очкарика з ботанiчного саду? – сказав Борис. – Усе. Я готовий уважно слухати, як ви тут без мене сумували!

Марi з Левом перезирнулися.

– Я буду не я, якщо помилюся, що ви знову у щось встряли!.. То як, не помиляюся? Тодi давайте все по порядку – будемо розгрiбати. Все-таки три голови краще, одна з яких… Самi знаете… Вiрить в усе… Бо немае такого в свiтi, чого не може бути! Це основний закон успiху!

А що було робити?.. Лев усе й переповiв. Про листа. Про Наума Чортополоха. Про зустрiчi з мером. Про крiсло дракона. Про фото з iсторичного музею. Про майже iнфаркт…

– Я дурiю без баяна! Ну не можна приiхати в Украiну просто вiдпочити! І це найкраще, на що може сподiватися молодий учений. Який завдяки вам, до речi, так захопився всiлякими невидимими свiтами, що переконливо може заявити: душа у Львова е! Бо душу мае все! Навiть отой вареник, якого я щойно доiв!

– Тебе завжди так з переповненим шлунком заклинюе? – запитав Лев.

– Правильно – «глючить». Але «заклинюе» теж може бути.

Марi не втрималася i зайшлася смiхом. А вiд ii смiху заряджалося все. Навiть стiни кав’ярнi повеселiшали, й офiцiанти стали якимись жвавiшими, щирiшими…

– Тягнiть свою шкарпетку – будемо розшифровувати послання. З привидами жартувати не можна. Це я вже серйозно. Менi здаеться, Леве Львовичу, що вас Бог послав на землю, щоб ви своею наiвнiстю трохи отверезили свiт. А чарiвну Марi – щоб ви не здичавiли.

– А тебе?

– А мене, – вундеркiнд зробив довгу паузу, – щоб я вас врятував вiд технiчного прогресу. Бо дикий лев та Інтернет – це як дурень iз запальничкою…

– Ну ти, опудало очкасте, зараз у мене заробиш! Твоi окуляри будуть пасувати твоiм очам, як павутиння розбитому дзеркалу. Нiби схожiсть е, а толку нiякого!..

Марi вже давно так не тiшилась. У неi аж сльози виступили зi смiху.

– Перестаньте! – благала. – Давайте до справи. Бо я не витримаю. І Ганнуся вдома з панi Стефою.

Безрукий вийняв з кишенi шкарпетку, зi шкарпетки – клаптик паперу.

– Оце все, що я змiг… зафiксувати… – І поклав папiрець перед трьома парами очей на вже прибраний столик. – Сам ще не дивився, – пояснив Борисовi.

Жарти випарувались. Борис з неперевершеного балакуна вмить умiв перевтiлюватися у досвiдченого дослiдника. Вiн свердлив дивний текст, як хробак проточуе вихiд на волю. Чоло його було зморщене, як у столiтнього дiдугана. Марi бiльше дивилася на вундеркiнда, анiж на незрозумiле послання, поспiхом зафiксоване Левом.

– Я це писав, але я нiчого не розумiю, – скрушно зiзнався Безрукий. Марi своiм пальчиком, притуленим до губ, попросила чоловiка помовчати.

– Леве Львовичу, у вас помирае видатний вчений! – випалив шокований Борис.

– Я взагалi-то… вчений… – промимрив ображений Лев.

– О, перепрошую… Я мав на увазi – справжнiй. А не якийсь там кабiнетний, паперовий… Так от: послання дiйсно iнтригуе… Такого хвороблива уява не придумае… Зараз я вам тут його на серветцi розшифрую…

– У мене е блокнот. І ручка… – заметушилася Марi.

– Це змiсту не змiнить. Але буде зручнiше. Погоджуюсь… – Борис акуратним почерком почав писати. Був сама зосередженiсть:

«Коли зберуться всi часи в один,
Затопчуть душу лева кам’яного
Його грiхи, що в мороцi воскреснуть,
І паде мiсто мертве в лiгво змiя…» —

написав вiн.

Дав прочитати Левовi i Марi. Вони нiчого не могли втямити. Текст для них був набором слiв.

– Нуль, – мовив Безрукий. Марi очима пiдтвердила – «нуль».

– Це нормально. Адже таемницi для того й iснують, щоб iх у потi чола розгадували, а не щоб вони лягали перед вами, як вареники на тарiлцi… Слухайте моi мiркування… Прiзвище нашого мера – Юрiй Змiеборець. Захисником Львова е Юрiй Змiеборець. Останнi застереження, що мер сидить на смертi, – це натяк, де треба шукати послання. Лист ката – окрема iсторiя. Пiдказка Левовi Львовичу. Який, до речi, зробив неможливе – вiн дiстав текст послання. Кепкування тут нiякого. Ви – молодець, Леве Львовичу! Такою iнтуiцiею, як у вас, сумнiваюся, що володiють ангели… З програми-мiнiмум ви витиснули все! До крапельки!.. Тепер, коли ми маемо текст старовинного послання, можна ставити запитання. Правильнiше сказати, тепер треба ставити собi завдання. І виконувати iх. Крок за кроком. У мене е iдеi.

Спочатку розбираемо текст послання: «Коли зберуться всi часи в один» – час нам треба визначити. Будемо над цим працювати. Я займуся зараз же… Поки що версiй у мене немае. «Затопчуть душу лева кам’яного» – кам’яних левiв у Львовi безлiч. Не виключено, що в одному з них – душа Львова. Змушенi шукати. «Його грiхи, що в мороцi воскреснуть». Те, що з мороком, iз силою темряви нам доведеться воювати – ви збагнули вже самi. Тож тут коментарi зайвi. «І паде мiсто мертве в лiгво змiя…» Хто змiй? Де його лiгво? – питання на засипку.

Тепер давайте зробимо деякi висновки:

Юрiй Змiеборець i кам’яний лев – основнi об’екти пошукiв. Тiльки там можна знайти вiдповiдь. Сьогоднi в мене безсонна нiч. Може, ранок щось пiдкаже. Замовте менi, Леве Львовичу, двi пiци i три пляшки «Моршинськоi». І я поiхав. Бо, чесно кажучи, такого адреналiну я не вiдчував вiдтодi, коли вiдправив вас у пiдземний замок з табличкою «ВХОДУ НЕМАЄ». Дайте менi номер мобiльного Марi, бо у вас що е телефон, що його немае – користi вiд нього нiякоi. Як ви любите казати: як з козла молока. Текст я пам’ятаю. А це треба спалити. – І Борис вiд свiчки запалив Левовi записи. Лев було сахнувся, не хотiв дати посланню згорiти.

– Я пам’ятаю, – заспокоiла його Марi.

Листочок перетворився на купку попелу. Наробивши iдкого диму в кав’ярнi. Кава у Львовi так не могла пахнути…

– Але у Львовi безлiч кам’яних левiв, – розчаровано мовив Лев.

– І багато мiсць, пов’язаних з легендарним Юрiем Змiеборцем. То й що?

– Як ми знайдемо?

– Леве Львовичу, у реченнi «Безрукий злий, як дiдько, i збентежений до нестями» можна знайти букву «а»? – запитав вундеркiнд.

– Не можна. Їi там немае…

– А в реченнi «Марi благае Господа дати нам натхнення» можна знайти?

– Так…

– Наше завдання шукати там, де е «а». І знайти правильне «а»… Все iнше…

Коли вундеркiнд пiднiмався з-за столу, засовуючи в кишенi тiстечка, вiн випадково глянув на офiцiанта. У того на обличчi застиг вищир.

– І ще, – прошепотiв Борис своiм друзям, – найважливiше: е той, хто хоче вкрасти душу Львова. Вiн наш ворог. Хто вiн?.. – Знак питання застиг безсонням у головах Марi i Лева…




14


Борислава Болеславiвна була солодка, як мед. Безрукий мед любив дуже, мiг його iсти ложками, але вiд медовоi Борислави Болеславiвни його нудило. Вранiшнi тiстечка перетворилися на клубок i все вище пiднiмалися до горла. Безрукий почав глибоко дихати. Боявся, щоб не вивергнути на Стiйку.

– Вам погано? – солодко спитала сувора декан, хоча й злякалася.

– Нi! – вiдрубав Лев. – Менi добре. Бо ви мене знову на експертизу запроторите. Я тверезий, дiездатний, здоровий.

– Ну чого ви так, Леве Львовичу? Тут навiть непорозумiння немае, бо, як виявилося, вам термiново була потрiбна медична допомога. Інакше б ваше серденько…

– Мое серденько якраз вiд тоi експертизи i зрушилося! Ще нiхто мене так не принижував! Про мене вже легенди ходять по iнституту!

– Легенди – це добре. Тим паче, що ви етнограф. Про легенди я з вами якраз i хочу серйозно поговорити. Але спершу вгомонiться. Бо поки в суботу ви пiсля нападу вiдпочивали, хоча мали вiдпрацювати пару за 15 квiтня, – дорiкнула декан, – я трохи модернiзувала кафедру. Прошу! – Борислава Болеславiвна сама вiдчинила Безрукому дверi. Фантастична ввiчливiсть! Невидане i негадане! Може, знайшовся якийсь смертний i ii «модернiзував»?! Чого тодi вона така медова i солодка? Невже?! – Безрукий не мiг собi уявити чоловiка, який би насмiлився приголубити Бориславу Болеславiвну. Певно, iнопланетянин… Якщо Стiйка чогось не задумала!..

Свiтлий i просторий кабiнет кафедри етнографii з масивним круглим столом перетворився на клiтку з комiрками. Сонце наче плюнуло на це чудо модернiзацii i пiшло далi, туди, де його приймають. Де йому радiють. А не ховаються вiд нього за деревоволокнистими плитами. Коротше, стiнки кабiнок були з ДВП. Дешевших, нiж гумовi пляжнi капцi на осiнньому розпродажу.

– Ну як? – у Борислави Болеславiвни заяскрiли очi.

– Жахливо… – простогнав Безрукий. З комiрок, як соннi трутнi з вулика, почали з’являтися голови працiвникiв кафедри. – Як можна було за один день просторий кабiнет перетворити на клiтку?

– А всi кажуть, що чудово, просто розкiшно! – здивувалася декан. Вона пiдозрювала, що Безрукий, мабуть, iй мстить за наркологiчний диспансер.

– Усi вам просто пiдтакують… – мимрив Лев. Колеги всiма можливими жестами i мiмiкою просили його замовкнути.

– Чому? – не вгавала прискiплива начальниця.

– Бо нiхто не хоче на експертизу. В наркологiчний диспансер! – Безрукий нинi не боявся, що Борислава Болеславiвна його звiльнить. Сьогоднi його мучило щось бiльше, нiж звiльнення. Спокою не давало, яку капость могла задумати Стiйка, аби так довго триматися ласкавою до безцеремонного Безрукого. І терплячою. Бо ще вчора за одне слово «жахливо», що характеризувало ii неймовiрну модернiзацiю, можна було стати нiким iз йменням Нiяк…

– Ну й жартiвник ви, Безрукий! – хотiв розрядити ситуацiю масивний бородатий професор, що ледь виглянув зi своеi комiрки.

І тут Лев побачив на дверцях, що не досягали навiть до його грудей, табличку зi своiм прiзвищем:



«БЕЗРУКИЙ ЛЕВ ЛЬВОВИЧ».


– Це i е моя клiтка? – запитав начальницю, що потроху почала втрачати незворушнiсть.

– Робочий мiнi-кабiнет! – вистрелила Стiйка.

– У таких клiтках люди в селi тримають свиней. Дуже зручно. Не треба вiдчиняти дверцi – iжу заливають у корита зверху. Нагнувшись через стiнку. Так само можна клiтку i почистити. І найголовнiше – легко наглядати, як свинки ростуть. Видно, коли на забiй готувати. Ну дядька зi свинями я розумiю… Але навiщо клiтки вам, Бориславо Болеславiвно? І хто тодi ми?

– Цить! – заткнула рота Безрукому заступник декана Олена Пiдпiрка. – Що занадто, то не здраво!.. Просiть вибачення в Борислави Болеславiвни за свое зухвальство i йдiть працювати! І молiть Бога, щоб шеф вам пробачила. Бо iнакше… – Олена Пiдпiрка недоговорила. Не було до кого. Всi вченi-перевченi, кандидати у вченi на той час перебували в загородках. У кабiнетах тобто. Разом з Безруким…

Але всi працiвники почули, як Лев Львович голосно мовив:

– Вибачте!

І всi полегшено видихнули. Борислава Болеславiвна видихала найдовше… А потiм вискочила з кафедри. Попрямувала в свiй кабiнет. Готуватися до атаки…

Безрукого одразу кинуло в холодний пiт, коли вiн побачив, що на мiсцi його вiрного старенького комп’ютера стоiть новий з надсучасним монiтором.

Лев смикнув дверцi. Деревоволокниста плита у його загородцi дала першу трiщину в тому мiсцi, де крiпилися завiси…




15


Декан факультету етнографii думала, що мае двi-три хвилини. Але помилилася. Бо Безрукий вдерся до ii кабiнету через тридцять секунд.

– Де мiй комп’ютер? – гаркнув Лев.

Декан на своiй територii була спокiйною, стриманою i суворою.

– То ви так дякуете, Леве Львовичу, за те, що я належно оцiнила ваш особистий внесок у розвиток кафедри i вибила для вас у скупого начальства найсучаснiше чудо технiки? – парирувала Борислава Болеславiвна.

– Ви добре знаете, що мене цiкавить не комп’ютер, а iнформацiя!..

– Вся iнформацiя, дорогенький, iз старого тугодума перекачана до новенького швидкiсного дотепника…

– Менi не подобаеться, коли хтось риеться в моiх дослiдженнях! – не вгавав Безрукий.

– А ось тут на деяких нюансах ми трiшечки зупинимося. – Декан запросила Лева присiсти, сама зручно вмостилася в шкiряне крiсло, зiмкнула руки в замок i нахилилася до доцента. – Оскiльки ви працiвник iнституту й отримуете тут зарплату, то плоди вашоi працi е надбанням iнституту. І ними задля спiльноi справи може користуватися будь-який працiвник. Звичайно, з посиланням на вас, цивiлiзовано. Логiчно? А не подобаеться – звiльняйтеся, дослiджуйте собi вдома що хочете i скiльки влiзе й думайте, за що дитинi купити цукерку. Такi умови вас влаштовують?

Безрукий почухав своi кучерi. Стiйка умить загасила його запал, як новий вогнегасник. Нападати вже не було сенсу. А вiдступити гiдно – не знав як. Тримав паузу…

– Я взагалi-то покликала вас, щоб похвалити, – врятувала Левову репутацiю начальниця. Вiн за це iй подякував. Подумки. Так само мовчки вiдзначив, що сам вдерся до ii кабiнету, а не вона його покликала. Що ж, нехай… – Отож не буду багато говорити, зразу роблю вам дiлову пропозицiю. Вашi знахiдки про львiвських привидiв цiкавi. Визнаю. Але для справжньоi бомби в науковому свiтi цього замало. Без солi, так би мовити… Факти хоч якiсь просяться… І я випадково надибала у вас одну вражаючу фотографiю…

– Як?.. – Лев умить упрiв.

– Із смiтника… Ви знаете, що в комп’ютерi в нижньому куточку е такий ящичок – смiтник називаеться. І допоки його не почистити – з нього можна повернути смiття, так би мовити… Хоча i з почищеного можна, до речi… Так от, на цьому фото, крiм екстравагантних персонажiв, проглядаеться цiкавий текст… Що ви про нього можете сказати?

– Нiчого! Я ледве встиг видалити фото. Щоб екстравагантнi персонажi мене не знищили! Такого безсилля я ще не переживав!.. Вам, напевно, того не збагнути, але фото висмоктувало з мене життя небаченими темпами… Тому ви й подумали, що я п’яний…

– А якщо ми спробуемо спiльно попрацювати над текстом, напишемо у спiвавторствi шедевр, розкриемо, розкрутимо, станемо вiдомими?

– Нi! Вибачте, Бориславо Болеславiвно. Але за це я не вiзьмусь. У мене мала дитина, i я ще хочу жити… Ви розумiете?.. Ви ж бачили?.. А як на вас подiяла свiтлина?.. – Безрукий злякано заклiпав очима. Весь зблiд.

– На мене все дiе так, як я захочу! – вiдмахнулася вiд запитання декан.

– Тодi вам легше… – промимрив Безрукий.

Борислава Болеславiвна пiдiйшла до вiкна, трохи вiдхилила штору. Дивилася на шмаркату, закутану в тумани весну. Дивувалася, чому та не вдягаеться у сонячне в квiтки плаття i не виходить на люди, як цариця!.. Якесь таке все сiре, сире, обпльоване… Таке, як iй подобаеться!.. Стiйка сховала за шторою свое обличчя, а Лева бачила, як на долонi. Настроiлася на нього, наче соковижималка, що хоче вичавити геть усi соки!.. Якщо вдасться – навiть з м’якоттю!..

На радiсть Борислави Болеславiвни, Безрукий був безхребетний, безiнiцiативний, переляканий, безмозкий i безкровний. Тобто без соку… Залишилася одна м’якоть. Але м’якоть сама по собi непоживна. Безрукий пройшов такий ретельний рентген, що якби хоча б якась брехлива хитринка у ньому була, Борислава Болеславiвна вирахувала б ii точно. Тисячу вiдсоткiв!.. «Мертвяк!» – подумала декан. Хоча для недосвiдченого ока виглядае грiзним звабливим левом. У кожного своi очi…

– Шкода! – розчаровано продовжила декан, вiдiйшовши вiд штори. Безрукому здалося, що вона почала знову перетворюватися у колишню Бориславу Болеславiвну – змiю… – Це ваша остаточна вiдповiдь? Бо я знайду iншого охочого! Щоб ви потiм не жалкували…

– Остаточна. Лише…

– Слухаю уважно.

– Ви часом менi те фото в новий комп’ютер не закинули? – злякався Безрукий.

– Ви що, Леве Львовичу? Я смiтникiв у новi комп’ютери не закидаю.

– Дякую…

– На здоров’я. Але якщо надумаете…

– Не надумаю…

– Тодi йдiть до своiх привидiв. Працюйте.

Безрукий пiднявся, знову почухав своi кучерi. У нього була така дурна звичка ще з дитинства. Коли хотiв щось запитати, але не був упевнений, чи треба…

– Ще щось?.. – Борислава Болеславiвна зовсiм не виглядала розчарованою вiдмовою Безрукого спiвпрацювати.

– Мiй мобiльний. Вiн тодi був на кафедрi. Ви часом не бачили?.. Випадково?..

– На вiдмiну вiд робочого комп’ютера, ваш мобiльний телефон, Леве Львовичу, ваша приватна власнiсть. Так що нi, не зустрiчала. За мобiльними працiвникiв я не наглядаю. Шукайте. До побачення. До вечора… Ви сьогоднi маете пару в заочникiв… Не забудьте, будь ласка… Гаразд?

Безрукий побiг у туалет. Його знудило. Вiн почекав над унiтазом, але блювати було нiчим… Ця змiя зжерла з нього все…

Дорогою додому, яку Лев традицiйно долав пiшки, бо не вистачало часу на стадiон, вiн не без радостi визнав, що вмiе переконливо брехати. Не те що не почервонiв – жодна жилка в ньому не сiпнулась, коли з виряченими очима переконував Змiю, що не встиг побачити тексту! Аж загордився собою, коли Стiйка повiрила! Треба вiдкриттям такого спасенного дару обов’язково подiлитися з Марi, – подумав. Уявив ii реакцiю – i передумав. Нi, дружинi таким талантом хвалитися не можна! Нiяк. Вона ж потiм, може статися, постiйно гадатиме, що вiн бреше… Заради святого спокою нехай краще Марi думае, що Борислава Болеславiвна не стiйка, а слiпа… Адже Марi переконана на всi тисячу, що Безрукий брехати не вмiе. Бо його при брехнi видае все – очi, мiмiка, жести, рухи… Душа… Нехай буде так… Як хоче дружина. Бо ж вiдомо, що муж i жона – одна… Нi, краще так: чоловiк та жiнка – одна спiлка.

До дому ще залишалася одна трамвайна зупинка, а ноги Безрукого вже не несли. Якраз задзеленькав трамвай. Вiн пiдбiг до зупинки, заскочив на вичовгану мiльйонами пiдошов сходинку, коли нервова, фарбована пiд вiдьму водiйка наче навмисно ледве не зачинила перед ним дверi. Лев ii впiзнавав уже давно. І не лише через надмiру яскраво нафарбованi тонкi губи; вона завжди дзеленчала своiм iржавим дзвiнком ще на жовте свiтло свiтлофора. Чим виводила iз себе i пiшоходiв, i водiiв. Певно, так пiдживлювала свое вiдьомське ество…

Лев запхав руку в кишеню, щоб витягнути грошi, а вийняв учетверо складеного папiрця. Розгорнув, почав читати.



«Молитва до святого Великомученика Юрiя

Святий Великомученику й Чудотворцю Юрiю!

Глянь ласкавим оком на мене й попроси милосердного Бога, щоб не карав мене за моi тяжкi грiхи, а щоби вчинив зi мною по безконечному Своему милосердю: нехай за Твоiми молитвами, святий Великомученику Юрiю, Бог завжди дае менi здоров’я душi й тiла, благословення в усiх моiх працях та змаганнях, а передовсiм прощення моiх грiхiв i ласку витримати в доброму до кiнця.

Будь при менi, святий Великомученику, по всi днi мого життя, будь при менi особливо в годину смертi й допоможи в останнiй вирiшальнiй боротьбi, щоб я разом з Тобою мiг у вiчностi славити в Трiйцi одного Бога.

Амiнь».


Безрукий прочитав молитву раз, удруге. Втрете дочитати не встиг, бо пiдiйшов дебелий контролер-ревiзор i ввiчливо попросив квиток. Наiздився! Лев почав було переконувати його, що не встиг придбати квитка, бо щойно зайшов. Уже й грошi наготував. Але контролер не Борислава Болеславiвна – вiн йому не повiрив. Довелося заплатити штраф за безквитковий проiзд. Фарбована вiдьма з того так потiшалася, наче iй на день народження подарували нову мiтлу, i на бiса iй здалися тепер цi трамваi!..

Проте штраф Лева майже не засмутив. Вiн зрозумiв iнше: чому йому вдалося вистояти перед Стiйкою. Молитва допомогла!!! Значить, – зробив висновок Безрукий, – iнколи збрехати не грiх. Раз святi великомученики i чудотворцi цьому сприяють!..

Питання, як молитва опинилася в його кишенi, залишалося не дуже й вiдкритим. Адже Марi знае все!..




16


Головний привид Львова Домовина вселився в Бориславу Болеславiвну опiвночi, коли вона собi уявляла любощi з проректором Едуардом Столичним. Замолоду вони крутили шури-мури, згодом Столичного перевели в Харкiв, i аж ось тепер доля знову повернула Едуарда в рiдний iнститут. Столичний Бориславi зробив комплiмент, вона повiрила… А цiеi ночi нi сiло нi впало Борислава поринула в спогади – Едуард був молодий, м’язистий i нiжний, а уява в досвiдченоi Борислави така, що може хмари в один грозовий кулак зiжмакати, не те що розворушити власне тiло…

Борислава Болеславiвна якраз набирала жару, Домовина iй трохи пiдсобив – попестив, полоскотав, роздмухав аж до вибуху… Жiнка здригнулася, розслабилася, i в цей неконтрольований завжди обачливою Стiйкою момент привид прослизнув у ii тiльце. Легко, наче влетiв на оглядовий майданчик ратушi. Навiть не сподiвався на такий миттевий успiх. Ось що значить пiдходяща мить. Недарма про привидiв, яким пощастило злетiти в небо, кажуть: вiн опинився в потрiбному мiсцi, в потрiбний час… Ну, про те, що мiсце, в якому довелося побувати Домовинi щойно, йому було конче потрiбне, – це, м’яко кажучи, не так, а ось час вiн вибрав потрiбний – це стовiдсотково.

Тiло у Стiйкоi було сильне – молодим би такого здоров’я. Душа куца, прибита, з нею Домовина знайшов спiльну мову скоро – пообiцяв спустити з парашутом з телевiзiйноi вежi Високого Замку. Душа погодилась – з’явився хоч якийсь шанс полiтати. А ось iз мiзками попервах були серйознi проблеми. Особливо першоi ночi, коли Борислава факт, що в нiй поселився привид, приймати категорично вiдмовлялась. Вiрила, наiвна, в сон.

Довелося Домовинi декiлька ночей з Борислави виходити, хоча коштувало йому це здоров’я, як за рiдну маму. Пояснювати, вговорювати, обiцяти… Урештi зiйшлися на тому, що тимчасово Стiйка Домовину приймае. Вони спiльно виконують спiльнi завдання: Борислава допомагае Домовинi знайти душу Львова, а вiн iй – стати ректором iнституту. Все! Що привидам нiчого не коштуе, то людям – як манна небесна…

З першим завданням новiтня Стiйка впоралася сьогоднi. Ну, не зовсiм щоб iдеально, але на початок – чудово. Домовина був задоволений. І не так процесом, як результатом. Бо найбiльше, чого вiн остерiгався, не пiдтвердилось. Схоже, Безрукий не знае змiсту послання. По-перше, тоi ночi вiд надпотужноi енергii фотографii вiн ледь не помер вiд серцевого нападу. По-друге, новiтнiй детектор брехнi, винайдений привидами Парижа, на якому сьогоднi перевiряли Безрукого, навiть не сiпнувся. Наче був мертвяком…

Усе йде за планом. Домовина тiло мае. Ще треба пiдселити Ченця i Чорну даму…

Вони привиди тямущi, рвуться до бою… Їм усе роз’яснено й обiцяно… Так що вперед! Допоки свiтло не добралося до пiдземель… Бо тодi не допоможе навiть Бог… Адже не буде кому прощати…




17


Безрукий тупцяв на порозi власноi квартири, тиснув на дзвiнок, гатив кулаком у дверi i нервував. Ключа забув на роботi. Радiв, що пiсля тортур Борислави Болеславiвни хоч голову прихопив. За мить переключився на дверi сусiдки панi Стефи. Безрезультатно.

– Пiшли гуляти, – зробив вiн висновок. – У таку зашмаркану погоду потягли Ганнусю надвiр! А потiм охкають над дитиною, мацають дитячого лобика, тикають градусник i огиднi лiки сують! Що старе, що молоде: два чоботи – пара. У бабцi життевий досвiд – вона наймудрiша. Марi – лiкар хоч куди. Обое переконанi, що дитинi потрiбне свiже повiтря! Де вони в тому задурманеному вихлопами мiстi знаходять свiже повiтря, один Бог знае! Треба сьогоднi ж купити мобiльник. Такий час настав, що без нього хоч умри…

Ще раз щосили натиснув дзвiнок. Рука механiчно потягнулась до клямки. Натиснув – i дверi вiдчинилися. Як у казцi… Забiг до квартири. Ганнуся повзала по килимку, бавилася роздертою на шматки китайською лялькою, яку Лев подарував iй на день народження, i радiсно гугукала! Побачивши татка – здивувалася. Наче не його чекала. Що коiться?

– Марi! Панi Стефо!.. – Тихо. У хованки з ним бавляться, чи що?

Гупнули вхiднi дверi.

– Де моя маленька пташка? – шукав когось солодкий, як нектар, голос. – Секундочку, золотце! Я все знайшов!

Безрукий напружився, щоб той голос одним ударом упокоiти. У кiмнату заскочив радiсний Борис Мудрагель. З мiнiатюрними викрутками i старим радiо з пiдвалу Лева. Кулак Безрукого застиг за мiлiметр вiд носа вундеркiнда. Ганнуся розреготалася.

– Як це розумiти? – Безрукий взяв юнака за барки i пiдняв. Його ноги смiшно телiпалися над килимком.

– А що таке? – здивувалося чудо з ботанiчного саду. – Поставте мене на грiшну землю, Леве Львовичу. – Безрукий його впустив. – Так краще, – зробив висновок вундеркiнд. – А чого, власне, ви розлютилися? Все добре. У нас з Ганнусею повна психологiчна сумiснiсть.

Ну хiба можна на це диво природи з ботанiчного саду злитися?

– Де Марi? Де панi Стефа? – запитав утомлено Лев.

– Марi викликали на роботу. Панi Стефа пiшла проводжати подружку.

– У сусiдки немае подруг.

– Уже немае. Вона пiшла проводжати ii в останню путь. Панi Стефi подзвонили – треба було щось там на похоронi органiзувати. Не вiдмовляти ж людинi в такий день, так?..

– А ти як тут опинився?

– Як тут, так i деiнде, – Борис почав щось паяти, – так i всюди я з’являюся завжди вчасно. Бо в мене – iнтуiцiя… Ви що, – дорiкнув вундеркiнд, – не могли мене попередити, що ляльку треба навчити украiнськоi?.. Я принiс би все свое. А то товчуся по пiдвалах, наче примара… Ви б там хоч замок поставили людський. Поки вiдчинив тi дверi, що скриплять, як гальмiвнi колодки в наших маршрутках, ключем, як у Буратiно, весь упрiв.

– Як ти посмiв залишити малу саму, та ще й на пiдлозi? – нападав Лев, iгноруючи вундеркiндовi хитромудрi поради.

– Ви гадаете, що вона могла кудись пiти? – здивувався Мудрагель. – І взагалi, нехай звикае до самостiйностi. Чи ви хочете з неi виростити парникового вундеркiнда типу мене?

– Не хочу.

– Отож-бо. Ставте чайник. Пiд гарячий чай з тiстечками зараз будемо насолоджуватися, як лялька Мавка щебече солов’iною украiнською мовою.

– Чому Мавка? – здивувався Лев.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andr-y-procaylo/mer-sidit-na-smert/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.