Книга - Бікфордів світ

Бiкфордiв свiт
Андрiй Юрiйович Курков


Андрiй Курков (нар. 1961 p.) – журналiст, письменник, сценарист, автор понад двох десяткiв книжок. Його твори перекладено англiйською, нiмецькою, французькою, iспанською, голландською, турецькою та iншими мовами. Курков – один iз найпопулярнiших авторiв пострадянського простору, чиi книжки потрапили в топ-десятку европейських бестселерiв. Недарма його визнано в Європi сучасним росiйськомовним письменником № 1. «Бiкфордiв свiт» – це дуже серйозна та дуже сумна казка, сюжет якоi складно переказати. Головнi ii теми – пам'ять i страх. Пам'ять про дитинство, розчарування у реальному свiтi, побоювання будь-яких змiн, вiдсутнiсть бажань, комплекс провини i безсилля перед життям. Роман жорсткий, абсурдний, проте цiлком логiчний. Ми всi прив'язанi до бiкфордового шнура в цьому вибуховому свiтi й тягнемо його за собою все життя.





Андрiй Курков

Бiкфордiв свiт


«Кому на Руси жить?..»

    Н. Некрасов




1


Мiсто спало сторожко. Йому снилася риба. Величезна й широка риба-камбала, за якою й неба не видно. А позаяк вона небо закривала, значить, бажала мiсту добра. Мiсто давно мрiяло про добро. Одностiннi будинки-iнвалiди панiчно боялися вiтру, а будинкiв-iнвалiдiв боялися люди, обходячи iх за квартал. Високi «одностiнки» нагадували поставленi руба у висоту костi домiно. Усiм здавалося, що коли одна така впаде, то й iншi одна за одною поваляться, здiйнявши гуркiт i пил.

Але вiтру не було. «Одностiнки» стояли нерухомо.

Мiсто спало.

Йому снилася риба.



О пiв на третю ночi сторожкий сон мiста було потривожено. В одному з напiвзруйнованих дворiв завiвся мотор великоi чорноi машини. Потiм вона ввiмкнула фари й виiхала на вулицю. Мiсто ненадовго засвiтило одне вiкно й провело ii поглядом. Воно знало цю машину. Вона не бажала йому злого.

І мiсто знову заснуло.

Машина, буркочучи мотором, зупинилася бiля КПП. Звiдти вийшов чоловiк у вiйськовiй формi, посвiтив лiхтариком у кабiну, мовчки кивнув i пiдняв шлагбаум.

– Хто там проiхав? – запитав напарник, який лежав на виставлених пiд стiною стiльцях.

– Прожекторники. – Черговий по КПП позiхнув i сiв за стiл, освiтлений електролампою, щоб знову втупитись у розкриту посерединi книгу. Читати вiн не мiг через свiй сонний стан. Вiн просто вишукував найкоротшi та найдовшi за протяжнiстю слова, не читаючи iх.

Неспiшно, обмацуючи фарами грунтову дорогу, машина все далi й далi вiд'iжджала вiд мiста.

У кабiнi сидiли двое.

– Менi здаеться, вона мае звужуватися на сходi! – припустив пасажир, дивлячись на вогник своеi цигарки.

– Не вiриться… – спокiйно вiдповiв шофер, не вiдволiкаючись вiд iзди.

– Тодi чому дирижаблi не пiднiмаються в повiтря?!

Шофер посмiхнувся.

Раптом щось дзвякнуло, ударившись об капот.

– Знову! – Шофер натиснув на гальма i важко зiтхнув.

– Нiчого дивного, – байдуже мовив пасажир. – Це тiльки зайвий доказ.

Вони вийшли з кабiни. Шофер провiв пальцем по неглибокiй вм'ятинi на капотi i з побоюванням поглянув на невидиме чорне небо.

– Ну що, поiдемо далi?! – чи то запитав, чи то запропонував пасажир.

Шофер вагався. Вiн прикусив у роздумi нижню губу й не вiдповiв. Потiм мовчки залiз у кабiну й завiв мотор.

Пасажир зайняв свое мiсце, питально глянувши на товариша.

– Гаразд… – невпевнено промимрив той, i вони поiхали.

– Жаль, що Горича шльопнули, – пiсля паузи сказав пасажир i чиркнув сiрником, знову закурюючи.

– У тебе «Бiломор»? – запитав шофер.

Пасажир простягнув цигарку.

– Це ми виннi, – похмуро сказав шофер пiсля глибокоi затяжки. – Не треба було йти у нього на поводi. Досi б утрьох iздили!

– Так, – кивнув пасажир.

– А ти впевнений, що його розстрiляли?!

– За законами военного часу… – монотонно процитував пасажир фразу, що стала звичною в мiських оголошеннях.

– Нiчого, нас накриють – теж «за законами военного часу». До Горича вирушимо. – Шофер видихнув цигарковий дим i ввiмкнув двiрники.

– Ти чого? – здивувався пасажир.

– Мотор тихий, – пояснив шофер. – А менi ця маскувальна тиша вже ось де сидить! – І вiн провiв вказiвним пальцем по горлу.

Пасажир здвигнув плечима.

Грунтова дорога йшла в пагорби. Машина рухалася повiльно, слiпо тримаючись наiждженоi колii. Свiтло фар вихопило на узбiччi дороги дерев'яний грибок – довоенну автобусну зупинку. Просто на землi пiд ним сидiв чоловiк, притулившись спиною до «грибноi» нiжки. Побачивши машину, вiн схопився на ноги, i в його руках з'явився автомат. Чоловiк зробив крок iз-пiд грибка й пустив чергу в повiтря, наказуючи машинi зупинитися.

– Здаеться, попалися! – ослаблим голосом мовив шофер i натиснув на гальмо.

– А якщо рiзко вперед i збити його к бiсовiй матерi?! – запропонував пасажир.

– Це ж не легковичок! Сам кузов чого вартий, i в кузовi ще тонна!

Тим часом чоловiк пiдiйшов до кабiни з боку шофера, смикнув на себе дверцi, вiдступив i крикнув:

– Виходь на розстрiл!

Шофер примружився, стараючись роздивитись обличчя нападника, але розгледiв тiльки вiйськову форму, таку саму, як i на них. Занадто знайомим видався голос незнайомця.

– Загаси фари! – прошепотiв пасажир.

Шофер несподiвано зрадiв. Як це не спало йому на думку вiдразу?! Вiн вимкнув фари – i темрява миттево заповнила звiльнений вiд свiтла простiр.

Шофер i пасажир сидiли нерухомо, смертельно боячись видати себе нехай навiть ледве чутним шерехом.

– Ви це даремно, хлопцi!..

– Так це ж… – зашептав приголомшений пасажир, – це ж Горич!

– Звiдки? З того свiту? – заперечив шофер.

– Горич! – неголосно вигукнув пасажир.

– Упiзнали нарештi! – донеслося з темряви. – Але я вас ранiше впiзнав!

Шофер увiмкнув фари i свiтло в кабiнi. Бiля вiдчинених дверцят з'явилося знайоме неголене обличчя.

– Так тебе що?.. – втупився в нього шофер.

– Що-що? Ясна рiч. Пообiцяли в розход, але не встигли. Я конвойного стукнув, автомат забрав – i в темряву!

– Значить, тебе шукають, – кивнув пасажир.

– Так. Менi тепер тiльки туди можна. – І Горич показав пальцем на небо.

– Туди ще встигнеш потрапити! – посмiхнувся шофер. – Залiзай у кузов пiд брезент.

– А ви зараз куди?

– На схiд, – вiдповiв пасажир. – Хочемо там перевiрити.

Машина знову поповзла по пагорбах.

– Добре, що в нього автомат! – сказав пасажир. – Але погано, що погони з гiмнастерки зiрвано. Перша перевiрка – й усiх нас «за законами военного часу».

– Так давай i ми погони зiрвемо! – запропонував шофер. – Плечi полегшимо, щоб…

– Нi, ми все-таки на завданнi…

– Розсмiшив! – посмiхнувся шофер.

У задню стiнку кабiни наполегливо забарабанили. Шофер загальмував i вiдчинив дверцята.

– Чого тобi?

– Приiхали! – вiдповiв Горич.

– Ти впевнений?

– Менi здалося, що я побачив.

Тi, що сидiли в кабiнi, обмiнялись ехидними поглядами, потiм дружно вийшли.

– Розчохлюй! – скомандував шофер.

Горич зашарудiв брезентом, засопiв од напруги.

Шофер i пасажир полiзли в кузов допомагати. Натренованими за декiлька рокiв рухами вони стягнули брезентовий чохол iз величезного прожекторного барабана i склали його в куток кузова.

Горич ретельно протер ганчiркою скляну поверхню.

– З Богом! – майже пошепки напучував пасажир.

Шофер нагнувся i клацнув тумблером. Усерединi прожектора зародилася вогняна точка й поступово розповзалася по рефлекторнiй стiнцi.

– Давай його вертикально! – запропонував Горич.

Шофер погодився. Вони ослабили затискачi, вирiвняли барабан так, аби промiнь iшов перпендикулярно землi, й знову закрiпили.

Прожектор поволi оживав. Спочатку в небо йшов ледве помiтний стовпчик розсiяного свiтла, хвилин через п'ять свiтло сфокусувалось i зробилось яскравим та монолiтним. Стовп усе вище пiднiмався над землею. Горич, шофер i пасажир напружено, задерши голови, стежили за ним.

– Довго розiгрiваеться, – похитав головою Горич.

– Елемент старий, – кивнув шофер.

– Зате остигае ще повiльнiше, – зiтхнув пасажир. – Із цiею штукою миттево в пiтьмi не розчинишся! Краще вiдiйти.

Вони вiдступили метрiв на двадцять вiд машини.

Промiнь повiльно пiднiмався вгору. Раптом вiн зупинився, немов наткнувшись на деяку непрозору перепону.

– Що я казав! – радiсно вигукнув пасажир.

Шофер i Горич мовчали. Шофер втомився напружувати шию. Вiн опустив голову i помасажував собi потилицю.

– А що з того, якщо навiть твоя правда?! – несподiвано запитав вiн пасажира.

Пасажир перестав усмiхатись i якось дико глянув на шофера.

– Як?! Але ж це единий вихiд! – почав було пояснювати вiн.

– Бачу, – уривчасто i голосно сказав Горич.

Пасажир переможно подивився на шофера.

Шофер кинув погляд угору.

– Так, схоже, що твоя правда… – мовив тихо вiн. – Ну а далi?

З боку мiста донiсся гарматний залп, i через мить снаряд, немов мушка, що метнулася перед полум'ям свiчки, прошив упоперек яскравий свiтловий стовп прожектора i розiрвався попереду на грунтовiй дорозi. Грудки землi й осколки глухо заторохтiли по землi та машинi. Вiдразу ж кинувшись на землю, прожекторники втиснулися в неподатливий неживий грунт, позбавлений навiть найнасущнiшоi трави.

Снаряди посипались один за одним. Стовп свiтла став для збожеволiлого командира артилерiйськоi батареi сигналом до вiдкриття вогню. Важко залишитися сповна розуму, коли вже три роки тривае пiдвищена бойова готовнiсть за цiлковитоi вiдсутностi военних дiй.

Горич схопився i стрiмголов помчав до машини. Шофер, пiдвiвши голову, дивився йому вслiд, а пасажир берiг обличчя на свiтле майбутне. Смiливець заплигнув на кузов i клацнув тумблером.

Свiтловий стовп почав опускатись i розсiюватися, змiшуючись iз темрявою.

Горич незграбно перегнувся через борт i плигнув униз.

Наступний снаряд пiдняв у небо кiлька кубометрiв глинистого грунту i розкидав навкруги. Грудка глини величиною з добрячий херсонський кавун ударила пасажира по хребту мiж лопаток. Пасажир гикнув i завмер. Йому здалося, що миттевий паралiч скував усi частини його тiла, i хоч вiн повнiстю вiдчував у собi наявнiсть свiдомого життя, користуватися ним нiяк не мiг.

Пасажир втупився в морок, що iменувався землею. Кiнчиком носа вiн виразно вiдчував ii байдужий холод, але очi нiчого перед собою не бачили. Пасажир раптом захотiв зцiпити зуби од вiдчаю, що наринув, але й це йому не вдалося. Слухняними залишалися тiльки очi, якi вiн мiг вiльно розплющувати або заплющувати на власний розсуд. Йому раптом стало гидко вiд такоi обмеженоi свободи: i при заплющених, i при розплющених очах картина побаченого не змiнювалася. Вiн iще мiг думати, але тiльки дуже злостиво. Однак, як людинi добрiй, так думати йому не хотiлось, i вiн заплющив очi.

Шофер i Горич пiдповзли до пасажира вiдразу, як тiльки зрозумiли, що обстрiл iз боку мiста припинився.

Вони перевернули пасажира горiлиць.

– Дихае! – полегшено сказав шофер.

– Контузило, – Горич запалив сiрника й пiднiс його до очей пасажира.

Очi незадоволено примружились i заплющились.

– Давай його в машину! – скомандував шофер.

Намагаючись рухатись якомога акуратнiше, вони вiднесли друга до кабiни. Вiдчинили дверцята й вирiшили посадити його на м'яке сидiння. Тiльки-но спробували його всадовити, пасажир вiдчайдушно викрикнув свiй бiль i обм'як. Шофер i Горич знов опустили його на землю.

– Хребет… – зiтхнув шофер.

– Треба його в кузов!

З грiхом пополам друзi пiдняли пасажира нагору, склали в декiлька шарiв брезентовий чохол i вклали на нього пораненого. Накрили його теж брезентом.

Вiд прожектора йшло сильне тепло: метал устиг добре розiгрiтись, i мало минути не менше години, перш нiж вiн охолоне.

Горич iз шофером залiзли в кабiну. Шофера кидало у дрож. Вiн нерiшуче доторкнувся до керма, потiм вiдвiв руку i ввiмкнув кабiнний «свiтлячок». Маленька лампочка, що спалахнула iз внутрiшнього боку лобового скла, подiлила темряву на два кольори: сiрий i чорний. Але навiть вiд такого мiкроосвiтлення шофер зажмурився й довго не хотiв розплющувати очi. Коли ж все-таки розплющив – упiймав на собi сумний погляд Горича.

– Треба iхати, – твердо, немов заперечуючи, сказав Горич.

– Куди? – вичавив iз себе шофер.

Горич вказав поглядом на лобове скло.

– Уперед i з вимкненими фарами, – пiсля короткоi паузи пояснив вiн свiй погляд.

– У цiлковитiй темрявi?! – приголомшено перепитав шофер.

– А ти хочеш iще раз подражнити мiську артилерiю?

– Гаразд, – змирився шофер. – Тiльки давай заздалегiдь попрощаемось один з одним i з ним. Потiм можемо не встигнути. Дуже вже менi це нагадуе подорож по мiнному полю.

– Менi все мое життя нагадуе подорож по мiнному полю, але я нiколи нi з ким заздалегiдь не прощаюся, – сумно всмiхнувся Горич. – Краще йти по-англiйськи…

Прощання з пасажиром було коротким. Вiн лежав на брезентi з заплющеними очима. Рiзниця мiж неспанням i сном втратила для нього свое значення. Шофер i Горич потиснули витягнуту вздовж тулуба руку i, сiвши поряд iз пасажиром навпочiпки, розкурили по «бiломоринi». Докуривши, повернулися в кабiну.

Мотор завiвся. Слiпа машина повiльно поповзла вперед.




2


На морськiй гладiнi безвiльно погойдувалася громiздка самохiдна баржа. Звисав iз невисокоi радiощогли прапор вiйськово-морських сил, що зiв'яв од безвiтря, а на палубi мовчки сидiли два матроси. Один був рудий, у веснянках i з бородою. Другий – одразу видно, що шанувальник статуту, – був гладко, до синяви, поголений, коротко, а подекуди й наголо самоострижений, до того ж сидiв вiн так рiвненько, немов йому дали команду «струнко!», дозволивши при цьому не вставати. Його обличчя, що не видавало навiть при розмовi або суперечцi нiяких настроiв i емоцiй, так i просилося маленькою фотографiею в будь-який офiцiйний документ, що надавав право або дозволяв дiю.

– Харитонов! Пiсля повернення я напишу на тебе рапорт! – абсолютно байдужим голосом, але бездоганною мовою говорив статутний матрос. – Ти не виконав за останнi два мiсяцi жодного мого наказу!

– Та ну… – втомлено зiтхнув рудий. – Але ж немае нiкого! Машина здохла смертю хоробрих. Якби я всi цi два дрейфовi мiсяцi голився до вранiшньоi перевiрки, ми б…

– Що «ми б»? – байдуже перебив статутний.

Рудий махнув рукою й вiдвернувся. Перед очима другого з'явилася патлата потилиця.

– Молодший матрос Харитонов!

– Я, – не обертаючись, вiдгукнувся рудий.

– Наказую спустити прапор!

Рудий обернувся i здивовано заглянув у примруженi вiд внутрiшнього роздуму очi старшого матроса.

– По прапору нас може виявити ворожа авiацiя, – монотонно мовив статутний.

– І то правда, – Харитонов пiдвiвся i потягнувся до радiощогли. – Два мiсяцi нiчого ворожого. І свого нiчого. Мае ж це скiнчитися!

– Поменше мiркуй, Харитонов. Прапор зняв?

– Так. І куди його тепер?

– Загорни у що-небудь i завжди май при собi!

– Послухай! – доброзичливо заговорив рудий. – Може, ти менi все-таки скажеш: що сталося? Ми з тобою виросли разом, разом працювали, разом пiшли на флот, коли гади напали. Просилися на один корабель. Ну дiстався нам цей личак, але ж уже п'ятий рiк вiйна i п'ятий рiк ми робимо свою справу. І п'ятий рiк ти як дерев'яний iдол…

– Припиняй, Харитонов! – перебив його статутний. – Я – старший, я вiдповiдаю за вантаж i за судно, а ти – моя команда, тому i мусиш виконувати всi моi команди. Зрозумiло?

Харитонов провiв пальцями по своiй бородi.

«Нема того щоб лопатою вирости! – подумав вiн. – А так якась саперно-лопаткова! Можна подумати, що баржа перекинеться, якщо я не голитимусь!»

Над судном закричали чайки. Вони звикли лiтати за кораблями й ловити на льоту пiдкинутий корм. Але цей корабель не плив. Чайки кружляли над ним, опускаючись усе нижче й нижче. Одна сiла на радiощоглу.

– Харитонов! – покликав статутний i значущо вказав поглядом на галасливих птахiв.

Харитонов зрозумiв, зiтхнув, пiдняв iз палуби автомат i, не цiлячись, iз пояса випустив чергу в чайок. Чайки, перелякано закричавши, шугнули до безхмарного неба.

– Знову в жодну не влучив, – похмуро констатував старший матрос. – Скiльки патронiв залишилось?

– Три магазини, – вiдповiв Харитонов.

– Не густо… Гаразд. Спустися в трюм i перевiр вантаж.

Рудий в'яло звiвся на ноги. Вiн подивився на сонце i, завмерши та примруживши очi, пiдставив його теплу свое веснянкувате бородате обличчя.

– Пiди куди-небудь! – стомлено попросив старший матрос.

– Слухаюсь… – шепнув сам собi рудий i поплентався на бак.

Останнього разу вони бачили землю понад два мiсяцi тому, коли, отримавши на борт черговий вантаж динамiту i бiкфордiв шнур, пiзно вночi вiдвалили вiд притопленого причалу й узяли курс на вивчену за чотири роки напам'ять частину узбережжя, де своi хлопцi у ворожому тилу займалися звичайною военно-диверсiйною справою. Скiльки всього вони перетягнули на своiй самохiднiй баржi до мiсця вивантаження – не злiчити. Злiчити можна було, на подив, лише нечисленнi нальоти ворожоi авiацii, кiлька побачених на горизонтi невiдомо чиiх крейсерiв i кiлька десяткiв штормiв. Якраз останнiй iз них i став причиною iхнього уже бiльш нiж двомiсячного мотання по водах i хвилях: спочатку об якийсь пiдводний камiнь зрiзало гвинт, а пiзнiше машина й зовсiм стала, хоча без гвинта вона й так мертва!

Харитонов усi чотири роки думав про одне й те саме: усе намагався пояснити собi, яким чином i через що Федько Грицак, Федько, з яким разом рiс, разом рибалив на рiдному озерi Лача, так змiнився, як колись змiнився дiд Харитонова, дiзнавшись, що Бог – це опiум, а зимова церква – набiр добрячоi цегли для кладки рибальських печей. Але про Бога та про церкву говорили з трибуни. А хто i з якоi трибуни сказав Грицаку, що Харитонов, моторист единого на Лачi пароплава «Нiкiтiн», вiдразу пiсля мобiлiзацii на вiйну оголошуеться, м'яко кажучи, недоумком?! Харитонов цього не чув. Чесно кажучи, вiн дуже сумнiвався, що хтось мiг узяти на себе смiливiсть заявити таке нехай навiть самому Федьковi Грицаку. Харитонов узагалi полюбляв сумнiватися. Полюбляв це вiн не вiд вiдсутностi впевненостi у правильному розумiннi всього, що вiдбуваеться, а навпаки, через постiйнi спроби порiвняти свое розумiння моменту з розумiнням iнших людей. П'ятий рiк вiн був позбавлений можливостi порiвнювати рiзнi розумiння, але тим сильнiше в нiм розвинулось умiння сумнiватись i з власних сумнiвiв робити висновки. У дитинствi, вперше побачивши й узявши до рук газету, але ще не вмiючи добре читати, вiн лизав язиком незрозумiле слово, надруковане жирним чорним шрифтом, аби за його смаком зрозумiти значення. І хоча смак свинцевоi друкарськоi фарби не принiс очiкуваного вiдкриття, звичка все пiзнавати власними силами залишилась у Харитонова на доросле i частково свiдоме життя, що настало незабаром.

Вiн спустився в кубрик, розрахований на десятьох, i влiгся на свою койку «верхнього ярусу». Десь iде вiйна, а в них уже третiй мiсяць тривае вимушений мир. Так розпорядилася механiчна природа складних стосункiв мiж каменем, залiзом i морем. Вона могла б розпорядитись iнакше – й тодi iхнiй шматок залiза, завантажений динамiтом i бiкфордовим шнуром, давно спочив би на кам'яному днi Японського моря.

Харитонов хотiв заснути, але перед тим як заплющити очi, кожного разу намагався згадати яку-небудь дуже важливу думку, залишену на потiм для додумування або домислювання. Вiд фiзичноi та розумовоi бездiяльностi голова немов опухала, надлишок усiляких думок i iх шиплячий наддостаток часто робили сон неспокiйним.




3


Позаду залишилися десятки кiлометрiв цiлковитоi темряви. Можливо, вони залишилися не тiльки позаду, але й попереду. Машина iхала в темрявi, повз темряву, в подальшу темряву. Шофер iнтуiтивно покручував кермо, прислухаючись до дороги. Йому вже здавалося, що вiн бачить ii, цю дорогу. Йому вже здавалось, але насправдi вiн не бачив навiть Горича, що сидiв поруч. Тiльки чув його покашлювання, совання. Кабiнний «свiтлячок» вони загасили, економлячи акумулятор, який спливав слабким струмом. Обое дивилися тiльки вперед, дивилися вперед i мовчали, тому що розмову в темрявi можна порiвняти лише з телефонною розмовою, коли спiврозмовникiв двое, а тих, що слухають, – невiдома кiлькiсть.

Шофер облизав сухi губи i приплющив очi.

Вiн вiдчув себе самотнiм утомленим подорожнiм. Захотiлося спати.

Горич знову закашляв.

Шофер напружився, проганяючи сон, i тут iще неусвiдомлена тривога збадьорила його. Ще не розумiючи причини свого переляку, вiн увiмкнув «свiтлячок». Прислухався. Почув скрип дерев'яних бортiв кузова.

Ось що його здивувало i насторожило! Нiколи ранiше вiн не чув цього скрипу. Не тому, що борти ранiше не скрипiли. Просто шум мотора завжди заглушував iншi шуми, але зараз мотор мовчав…

Шофер смикнув угору ручне гальмо.

– Ех, дороги, холод та туман… – замугикав увi снi Горич.

– Прокинься! – шофер шарпнув його за плече. – Приiхали.

Той протер очi.

– Тихо як!

– Так, – кивнув шофер. – Голосно вже не буде: бензин закiнчився.

– Так що, далi не поiдемо?

– Ну чому?! Ми вже години двi iхали без мотора. Напевно, з гори котились. Отже, якщо нахил збережеться – так i далi поiдемо.

– З гори котилися?! – Горич замислився. – Тодi дай Боже, щоб цей нахил не кiнчався…

Не змовляючись, вони вийшли з кабiни.

Шофер потупав черевиками по землi, дивуючись iз ii твердостi й неподатливостi.

– Їсти хочеться… – признався Горич.

– Сухарi в ящику з iнструментом, – сказав шофер, забираючись у кузов.

– Ти пам'ятаеш, у якому кiнцi неба була Мала Ведмедиця?

Шофер цього не знав. Зiрки вiн пам'ятав, бачив iх часто на небi в довоенний час, але вiдколи все почалося, забув не лише про них, але й про всi природнi свiтила.

– Кинь сiрники! – крикнув вiн Горичу.

Коробка впала на брезент, пiд яким лежав контужений пасажир.

Загорiвся сiрник. Шофер зсунув брезент i освiтив обличчя пасажира.

Вогник затремтiв у руцi над пожовклим обличчям.

– Помер, – сказав шофер, кинувши сiрника за борт машини.

Горич промовчав, переминаючись з ноги на ногу. Потiм вичавив iз себе: «Земля дуже тверда».

– Дивно, – вiв далi вiн. – А я ж i забув про те, що вiн iз нами. Думав, що вдвох iдемо…

– І я забув, – признався шофер. – Я зараз увiмкну свiтло.

Вiн клацнув тумблером прожектора й завмер. Пiд склом зародилась iскорка й почала розсiювати внутрiшнiй морок. Шофер дивився на неi не моргаючи. Очi болiли, сльозились, але вiн не вiдводив погляду вiд свiтла, що повiльно зароджувалось.

Хвилин через п'ятнадцять прожектор нагрiвся i стовп свiтла неспiшно почав пiднiматися вгору.

Темрява вiдступилась, у машини з'явилися контури. Горич побачив землю пiд ногами й сiв навпочiпки. Погладив ii долонею, пiднiс долоню до очей, дмухнув… Потiм поглянув на постать шофера, чiтко пiдсвiчену прожектором.

– Тихо як! – знову здивувався Горич.

– Давай знiмемо його! – прошепотiв шофер.

Горич став на колесо, залiз у кузов. Вiдсунув iз обличчя пасажира брезент i застиг, дивлячись у розкритi очi померлого.

– Вiн сам захотiв iхати з тобою? – Горич обернувся до шофера.

– Так.

– А вiн же не вiрив у це… Ранiше не вiрив.

– А потiм повiрив, – вiдповiв шофер. – Було дуже темно. Треба було в щось повiрити.

– Гаразд, – видихнув Горич, немов погодившись iз якоюсь неприемною думкою.

Вони вiдкинули заднiй борт i опустили тiло на землю.

У машинi була тiльки одна лопата.

Суха земля чинила опiр, немов уже ховала в собi щось.

Першим копав шофер. Горич поглибив могилу. Рука входила в неi по лiкоть.

Пасажира уклали в землю долiлиць.

– Так краще, – сказав шофер. – Якщо з'являться птахи – не зможуть виклювати йому очi.

Горич погодився.

Згори присипали пасажира землею, однак плечi виглядали.

– Як його звали? – запитав Горич.

Шофер знизав плечима i гiрко посмiхнувся.

– Я ж i твого iменi не знаю.

Горич кивнув.

– Коли-небудь усе це скiнчиться, навiть якщо ми даремно шукаемо… – сказав вiн, пiдвiвся з колiн i втупився у промiнь прожектора.

– Тут нiчого. Можеш вирубати.

Шофер залiз у кузов i клацнув тумблером.

Брязнули дверцята машини. Знята з ручного гальма, вона повiльно покотилася вперед, вiдвозячи в невiдомому напрямi затухаючий промiнь.

Шофер, спершись лiктем на кермо, звикав до нового для себе звуку – скрипу дерев'яних бортiв кузова.

Горич дрiмав.




4


Яка нiч! Полiрований штиль, спляча морська гладiнь. Сплигнути б на неi, надiвши на тiльник чорний пiджак iз комiрцем «пiд горло», сплигнути i пiти, залишаючи за собою не слiди, а кола на водi, що розходяться i поступово затухають, як навколо поплавця, коли риба клюе. Тiльки треба не забути книгу – без неi я не зможу вiдшукати письменника, з яким говорити буде важко, вiн же розумний… А розумнi частiше неговiркi. Треба умовити його ще одну книгу написати. Там у нього «Дирижаблi та iх военне застосування», а треба, щоб «Дирижаблi та iх мирне застосування». Всього лиш. Нiчка-нiч, пройде геть iз вiч, аби тiльки штормик не принесла. Озеро краще, нiж море. Там домiвка близько. Адже дiйсно нiч – найбезпечнiший час! Ось зараз тут з'являеться бiлий дирижабль… нi, не бiлий, бiлий одразу зiб'ють. З'являеться чорний дирижабль, i навiть я його не помiчаю, а вiн повiльно, вимкнувши мотор i користуючись попутним вiтром, пролiтае над баржею в кудизавгодному напрямi… Добре б iз ним i листа вiдправити… «Шановний товаришу письменник П. Іонов! Із цiкавiстю пiзнавального характеру близько десятка разiв перечитав вашу книгу i дуже хочу з вами не погодитися. Звичайно, военний час вимагае вiд дирижаблiв тiльки военного застосування, але ж ми живемо з розрахунку на мирне життя, i з цього розрахунку здаеться менi, що ви не зовсiм правi. Я вам нi в чому б не докорив, якби цю книгу ви написали цього або минулого року. Але ж вона написана 1933-го! А яка тодi була вiйна? Тодi була колективiзацiя! Тодi всi потребували iншоi книги, яку ви не написали! А якщо ви ii не написали, то й говорити, значить, немае про що. Але все-таки порiвняйте: дирижабль прокрадаеться над нiчним мiстом i кидае бомби в сплячi будинки або дирижабль над величезним полем розпорошуе насiння пшеницi. Чому ж ви написали тiльки про бомби, про военну розвiдку? Дуже вас прошу написати другу книгу. Ви ж письменник, а значить, кожну вашу книгу втiлюють у життя. Якщо таку книгу напишете – надiшлiть ii менi додому пiсля вiйни за адресою: Архангельська обл., мiсто Каргополь, пристань, пароплав «Нiкiтiн», Харитонову. З повагою i побажанням». Ось життя военне: поспiшати нiкуди, горизонти чистi, рацiю забрали ще перед першим рейсом, а радiощоглу залишили. Був на нiй прапор, а тепер його немае, тепер я замiсть флагштока.

Харитонов на третю безсонну добу почав провалюватися в дрiмоту. Старший матрос Грицак, не дай йому Боже здоров'я, не мiг пробачити своему ж земляковi непокору та невиконання команд. У чомусь, звичайно, була Грицакова правда: де ви бачили матроса з рудою бородою або взагалi з бородою? Грицак його бачив перед собою щодня i так внутрiшньо через це засмучувався, що переставав почуватися командиром. А для того, щоб вiдчути себе командиром знову, треба було покарати молодшого матроса. Ось Грицак i ганяв його по двадцять чотири години на добу, а щоб той без дозволу не вiдпочивав – сам Федiр Грицак старався бути постiйно поруч. Вiн сидiв на кормi поряд iз Харитоновим i дивився в уранiшнiй горизонт. Федiр теж раз у раз провалювався в дрiмоту, i ось перед черговим провалом вiн помiтив на горизонтi чорну цятку. Грицак зiбрався з силами, розплющив очi, дiстав зi своеi польовоi сумки бiнокль i приставив його до втомлених очей.

Цятка виявилася човном, повним гiтлерiвцiв.

– Харитонов! – через силу вигукнув Грицак. – Принеси з кубрика ящик гранат!

Рудобородий, хитаючись, зашкутильгав до кубрика. Принiс ящик i запитав:

– А навiщо?

– Ворожа атака. Причепи прапор до радiощогли! Стiй! Вiдставити!.. Нi, чiпляй!

Харитонов терпляче дослухав до кiнця i виконав наказ. Тепер i вiн уже бачив невелику шлюпку з десятком нiмецьких матросiв, якi ледве ворушили веслами в iхньому напрямку. На ворожу атаку це було не схоже, тим паче, що, наблизившись до метрiв трьохсот, вони щось закричали i замахали руками.

– Либонь, здаються! – самовдоволено мовив старший матрос.

Нiмцi знову взялися за весла, а один iз них пiдняв у руцi автомат, до дула якого було прив'язано бiлу ганчiрку.

– Раз, два, три… – рахував нiмцiв Грицак. – Вiсiм гадiв i жодного офiцера…

– Вiр капiтулiрен! – хрипко закричав один iз нiмцiв.

– Це добре… – кивнув старший матрос.

Нiмцi опустили весла на воду метрiв за десять вiд борту баржi й напружено-вичiкувально дивилися на двох радянських матросiв, один iз яких видався iм дуже дикого вигляду та вдачi, а другий, гладко поголений, який тримав автомат за ремiнь, не викликав явного занепокоення. Нiмцi неголосно порадились i почали на очах у Грицака й Харитонова кидати у воду своi автомати.

Грицак опустився навпочiпки бiля гранатного ящика i, зiщулившись, спостерiгав за ворогами, що напрошуються в полон.

– Треба iм щось крикнути… – Харитонов обернувся до командира.

– Не треба, – вiдрiзав Грицак. – Їхня батькiвщина нам скаже спасибi!

Вiн намацав у ящику гранату, натреновано зiрвав чеку i метнув гранату просто в човен.

– Лягай! – крикнув вiн, падаючи на палубу.

Харитонов упав долiлиць.

Вибух здiйняв угору воду, дерево й людей. Поряд iз головою Харитонова дзвякнув осколок, ударившись об залiзну палубу. Харитонов розплющив очi й побачив, що це не осколок – перед ним лежав вiдiрваний вибухом палець iз золотою обручкою. Рудобородий зажмурився й тут же вiдчув у ротi гiркий присмак – занудило. Постарався стриматись, але не змiг. Вiдповз до борту й перегнувся. Коли трохи вiдпустило, Харитонов пiдвiвся й подивився на всi боки. По рожевуватiй водi плавали уламки шлюпки. Грицак спокiйно сидiв на палубi та, позiхаючи, поглядав на свого пiдлеглого.

– Гаразд. Бiс iз тобою, йди спати! – мовив вiн.

– Навiщо ти?.. – загальмовано запитав Харитонов, не дивлячись на Грицака.

– Для справедливостi. Якщо нам не можна здаватися в полон, то чому iм можна?! Потiм, iх вiсiм, а нас – двое… А якби вони дiзналися, що гвинта немае i що нас тiльки двое, – нам би кiнець. Ну подумай, що нам iз ними робити у вiдкритому морi? Йди спати! Стiй!

Грицак звiвся на ноги, розiгнув спину й уважним поглядом пройшовся по палубi.

– Ось що, – сказав вiн незвично м'яким голосом. – Знiми з радiощогли прапор i йди спати!



Цiеi ночi в небi з'явився чорний дирижабль i повiльно, вимкнувши мотор i користуючись попутним вiтром, пролетiв над сплячою баржею в кудизавгодному напрямi…



Штиль тривав i наступного дня. Харитонов спав у кубрику вже другу добу, але старшому матросовi Грицаку не хотiлося його будити. Вiн гуляв по палубi й навiть мугикав собi щось пiд нiс. Мiсця для прогулянки було, звичайно, замало, але зате вiн мав усi права вважатися тут хазяiном i капiтаном.

Грицак зупинився бiля борту, окинув хазяйським поглядом горизонти, потiм подивився собi пiд ноги i, побачивши вiдiрваний палець, скривив губи, змахнув правою ногою – i полетiв людський осколок у воду, блиснувши на прощання обручкою.

– Ну, ось i я послужив справi перемоги! – постарався якомога самовпевненiше мовити старший матрос.

Прозвучало доволi переконливо. Грицак заспокоiвся, провiв долонею по щоках, перевiряючи, чи не пора голитися. Вiдразу ж кольнула неприемна думка, що протестувала проти рудоi бороди Харитонова. Грицак прогнав ii, цiлком усвiдомлюючи ii правоту i власне безсилля. Вiн уявляв собi, в якому саме випадку руда борода Харитонова принесе йому прикростi. Статися це може тiльки несподiвано, коли раптом випливе на iхню загублену баржу яке-небудь наше судно i перший його офiцер, пiднявшись на палубу, влiпить йому, Грицаку, стягнення за вiдхилення вiд норм дисциплiни i статуту. Добре було б побачити це судно заздалегiдь, аби Харитонов устиг зголити свою «саперно-лопаткову», як вiн ii сам називае. Немае нiчого гiршого, нiж командувати земляками, особливо, якщо ти з ними разом вирiс. До них просто не доходить, що ти iхнiй командир i в твоiх силах вирiшувати iхнi долi, нагороджувати iх i карати. Як тiльки нашi знайдуть баржу, треба буде звернутися з рапортом про замiну молодшого матроса. Нехай кого завгодно дають, хоч якута, який плавати не вмiе, але головне – щоб вiн його вперше бачив.




5


Тiеi ночi в небi з'явився чорний дирижабль. Вимкнувши мотори, вiн летiв над морем у кудизавгодному напрямi. У гондолi дирижабля нiкого не було, хоча посерединi неi i стояв табурет, на пiдлозi валялося дрiбне смiття, а в кутку стояла велика картонна коробка, що вмiщувала бiльше тисячi пачок сигарет «Друг».

Нiч була напрочуд спокiйною.

Наелектризована морська гладiнь нагадувала суцiльну злiтну смугу.

Лише високо в небi, там, де перед грозою лiтають дирижаблi, вiяв легкий вiтерець. Нешкiдливий i такий, що не несе з собою нiчого, окрiм потокiв теплого повiтря.

Природа вiдпочивала, i не вiрилося, що ii вiдпочинок триватиме довго, не вiрилося, що люди не втомляться жити у мирi й тишi.

Але ж дiйсно не було для них нiколи нi миру, нi тишi. Те, що може дозволити собi природа, – людство собi не дозволяе.

І тiеi ночi лише вiдсутнiсть людини створювала тишу i мир. І навiть творiння людини, що залишилося без свого Творця, виглядало природним продуктом природноi еволюцii птахiв.

І не було нiчого дивного в тому, що творiння людини само по собi, без свого Творця, змогло пiднятися набагато вище за людину. І змогло прижитися в небi, немов птах або хмара.

Грицак, вiдкривши ленд-лiзiвську тушонку, якою був забитий увесь камбуз, колупнув пальцями свинячий м'якуш i пiдкинув чайкам, що кружляли над баржею. Двi каменем кинулися вниз за кормом, зiткнувшись, побилися мiж собою, а шматочок м'яса тим часом, попрощавшись iз дурними птахами, пiрнув годувати риб.

Грицак посмiхнувся i кинув чайкам ще тушонки. Цього разу один птах, випередивши iнших, склював м'ясо i, немов вiд ситостi повiльно змахуючи крилами, знову злетiв вище, потiм, розпроставши широкi крила, почав вiдраховувати спiральнi кола над баржею, що нiкуди не пливла.

Старший матрос, задерши голову, жбурляв птахам, яких терпiти не мiг, остогидлу за останнi два з гаком мiсяцi тушонку. Жбурляв, наче викидав, не думаючи нi про птахiв, нi про що iнше.

Несподiвано вiн спохмурнiв, пройшовся по палубi, взяв у руки автомат i розрядив магазин у птахiв, що кружляли. Один безпорадно шубовснув у воду. А Грицак, задоволено простеживши за його падiнням, поклав автомат на палубу i сiв.

Вiд автоматноi черги, що прогуркотiла, в кубрику прокинувся Харитонов. Повертiвся на верхнiй койцi й, повнiстю очумавшись, витягнув iз-пiд подушки перечитану вже багато разiв книгу П. Іонова i розкрив ii посерединi. Текст вiн знав майже напам'ять i був од нього не в захватi, про що не раз писав у своiх листах тут, на баржi. Листи П. Іонову лежали окремою купкою в його тумбочцi. Якби iх надрукували, вийшла б книга, навiть товща iоновськоi, а головне, в нiй було б бiльше корисного змiсту. Так, принаймнi, вважав сам Харитонов.

Повiяв холодний вiтер. Грицак подивився на почорнiлий горизонт i незадоволено скривив губи. Ще пiвгодини – i морська поверхня закипить, як вода в чайнику, i ще невiдомо, чи витримае iхня баржа чергове буйство природи.

Чайки полетiли геть. Грицак пiдсунув до себе автомат, у думках жалкуючи про неможливiсть розстрiляти з нього стихiю, що остобiсiла, з усiма ii викрутасами.



Шторм тривав день, нiч i ще день i насамкiнець уклинив баржу мiж двох масивних каменiв, пошарпав ii, – через що вона, посовавшись, сiла на прибережну мiлину мiцно i надовго, – потiм затих. А незабаром i вода зiйшла, оголивши понiвечене днище, – на бажання мiсяця стався вiдплив.

Грицак полегшено зiтхнув. Йому було чого радiти й за що дякувати цьому штормовi. Іншим часом вiн би прокляв стихiю та всi вiтри, але тепер перед ним був берег: пiсок, скелi та ледь помiтна в iмлi зелень дерев. Перед ним лежала не просто земля – перед ним, побите дощами та грозами, обвiтрене зюйдами та нордами, було його життя, його продовження. А що може бути важливiшим для людини, яка стримано i потай чекала своеi загибелi?!

Усе. Морськi муки позаду. Кому судилося знайти смерть у безоднi, той не обминув своеi долi, як не обминули ii нiмецькi матроси.

Харитонов, знесилений вiд шторму, з синявою пiд очима, пiдвiвся на лiктях iз койки, не вiрячи в реальнiсть затишшя, i знову повалився на спину. Хитавиця його випотрошила на тиждень уперед, у вухах усе ще тривав скрегiт залiза, гуркiт ящикiв iз динамiтом, що повзають по трюму, рокотання хвиль, якi з упертiстю б'ються в борти.

Грицак спустився в кубрик, знайшов очима Харитонова, неприязно стиснув губи.

– Причалили! – сказав вiн i вийшов.

Харитонов повернув голову вслiд старшому матросовi, скинув ноги на пiдлогу i, стараючись устояти, наче шторм усе ще тривав, схопився за верхню койку. Постоявши так хвилину чи двi, вiн опустив руки i невпевненими кроками попрямував до виходу з кубрика.

– Можеш вiдлежуватися! – неголосно i не по-командирськи сказав Грицак, закинув автомат за плече i сплигнув на пiсок. – Я на розвiдку!

Харитонов мотнув головою i залишився стояти на палубi, проводжаючи втомленим поглядом свого командира.

Командир бадьоро видерся на скелястий берег i зник з очей.

Швидко опустився вечiр. Шипiли невисокi хвилi, набiгаючи на берег.

Харитонов, очумавшись, дiстав ножицi, бритву та дзеркало i заходився неспiшно позбуватися своеi розкiшноi рудоi бороди.

І навiщо тiльки Грицак так нервувався?! Нiби Харитонов якийсь несвiдомий бунтар! Наче вiн не розумiе, коли i що можна, а коли не можна! Ось зараз дiйсно треба набути оглядового вигляду – повернеться Грицак iз яким-небудь пiхотинцем при зiрках на погонах, i тодi за цю бороду без зусиль можна i в штрафбат загримiти. Але коли Грицак повернеться – Харитонов уже перетвориться на поголеного до синяви зразкового матроса. Дивно, що командир пiшов якось не по-вiйськовому, завдання не поставив. Знае, напевно, що Харитонов не дурень i зметикуе, що позаяк вiн залишився сам на баржi з таким вантажем – значить треба стояти на вахтi, поки не повернеться Грицак. А стояти на вахтi – означае дивитися на всi боки, а думати про свое, згадувати про будинок, про озеро, з якого витiкае рiчка Онега, про мирний час, який обов'язково настане, i тодi вiн, матрос Харитонов, зможе нарештi зайнятись улюбленою справою, якою вiн iще не займався. Вiн знайде людей, для яких найголовнiше в життi – дирижаблi, вiн знайде iх i залишиться з ними. Працюватиме за шматок хлiба i кухоль молока на день. І ще вiн вiдправить усi написанi листи П. Іонову, i зустрiнеться з ним, i умовить його написати iншу книгу, книгу про мирнi дирижаблi…

Вечiрня вахта пiд безупинне шипiння хвилi перетворилася на нiчну. Чорна поверхня води гойдала вiддзеркалення далеких зiрок, а жовтий мiсяць, наче вирiзаний iз вологодського масла, то з цiкавiстю видивлявся в нiчне дзеркало океану, то ховався за недозрiлi грозовi хмари.

«Та хiба можна вважати мене недисциплiнованим?! – думав Харитонов, вишукуючи в небi мiсяць, що сховався. – Хiба я не виконав хоч один путнiй наказ? Для великоi справи перемоги все, що вiд мене залежить, – я роблю! Але нехай менi хто-небудь iз генералiв пояснить: як щоденне голiння може наблизити загибель ворогiв? Наказав Грицак спати на верхнiй койцi, хоча в кубрику повно нижнiх, – я сплю i навiть розумiю, чому Грицак спить унизу, а я вгорi телiпаюся. Тому, що вiн – командир, i я мушу всiляко вiдчувати свою пiдлеглiсть…»

На третю добу беззмiнноi вахти Харитонов засумнiвався у своiй стiйкостi i вирiшив хоча б годинку подрiмати. Стомлено забрався на свою верхню койку – нiби вже у кров увiйшов наказ Грицака, адже куди зручнiше спати внизу, – лiг на спину i склепив повiки.

Сон навалився як величезноi сили шквал, прикувавши його до койки i позбавивши сил. Вiн тiльки вiдчув, як швидко обм'якае його тiло, як самi собою вiднiмаються руки й ноги. Це був полон, iз якого одним зусиллям волi не вирватися. Тiло вийшло з пiдлеглостi.

Приплив лоскотав днище баржi, що глибоко засiла в пiску, а зазвичай галасливi чайки мовчки кружляли, байдуже косячи оченятами на щойно зачатий природою рожевий свiтанок.

Сон почав повертати Харитонову сили, i Харитонов знову вiдчув себе, вiдчув свою самостiйнiсть i цiлiснiсть, i тiло слухалося його, i бiг вiн кудись увi снi своему, а потiм, добiгши до вершини гори, озирнувся i радiсно ошкiрився, зупинивши свiй погляд на чорному дирижаблi, що завис над лiсом. Разом iз радiстю вiд побаченого виникло бажання перефарбувати свою мрiю з чорного кольору, що рятував уявний дирижабль вiд нiчного зенiтного вогню, в який-небудь яскравий i радiсний колiр, але для цього потрiбна фарба, i дирижабль мусить бути поруч. Утiм, дирижабль нiчого не мусить, i хiба можна перефарбовувати мрiю, нiби це огорожа чи хвiртка?! Нi, нехай поки що буде темним, а коли зробиться дуже сонячно – вiн сам зблякне, посвiтлiшае i нiяке перефарбовування не знадобиться.

Харитонов прилiг на галявинi, подивившись iще раз на свою мрiю, i вирiшив подрiмати, але тут якась невiдома сила теплою рукою стиснула йому горло й почала давити. Вiд переляку Харитонова охопив острах – тiло занiмiло, чиiсь пальцi все глибше вдавлювалися в шию. Харитонов зрозумiв, що все зараз припиниться i настане кiнець його убогому справжньому життю, а вслiд закiнчиться й багате, але вигадане. Серце вповiльнило ритм, легенi скулилися. Вiн величезним зусиллям пiдвiв важкi багатотоннi повiки, але кошмар тривав i тiло не слухалося.

– Невже це не сон? – Харитонов, скосивши погляд лiворуч, розрiзнив у темрявi стiну кубрика. Хотiв повернути голову, хотiв пiдвести руку або поворушити пальцями, хотiв посадити дирижабль на березi озера Лача… Самi нездiйсненнi бажання. Так пiдкочуеться повiльна смерть, очiкувана смерть, яка набагато страшнiша за будь-яку несподiвану.

Харитонов iще раз спробував напружити руку i хоч якось оживити ii. Здалося, що виник деякий слабкий зв'язок мiж його бажанням i дiею руки. Рука, мовби зробивши ласку, ворухнулась, i тепер Харитонов вiдчув ii, точнiше, вiн вiдчув схоплений судомою лiктьовий суглоб, вiдчув нiмоту в пальцях i навiть змiг пiдвести скорчену руку. Тепер треба швидше звiльнити горло – iнакше вiн задихнеться i всяка боротьба за життя втратить сенс. Вiн пiднiс неслухняну руку до шиi й вiдчув чуже тепло. Харитонов рiзко зiштовхнув iз шиi невидиму ворожу руку. Пролунав писк, i вниз полетiв щур, який пригрiвся на шиi у Харитонова. Гепнувся об дерев'яний настил пiдлоги i тут же барабанним дробом перебiг у далекий куток кубрика, де i причаiвся.

Очманiлий Харитонов знову склепив повiки. Сили мало-помалу почали повертатися до нього вже не увi снi, а в реальностi.

Вирiвнялося дихання, i легенi з жадiбнiстю розпирали груди, насолоджуючись новознайденою свободою вдиху та видиху.

Харитонов пiдвiвся. Із вказiвного пальця злетiла крапля кровi, й вiн побачив глибоку подряпину – слiд щурячого кiгтя. У думцi не вкладалося, звiдки взявся цей щур i як вiн дiстався пiдвiшеноi до стелi койки.

Вийшов на палубу – сонце в зенiтi, полудень. Дивно, здаеться, щойно була нiч… У цей час iз Лачi до Каргополя повертаються рибалки. Але що з Грицаком? Чому його досi немае? Пропав? Загинув? Чи вiдразу заарештували i провадять дiзнання?! А якщо вiн узагалi не повернеться? Що тодi? Сидiти на баржi, поки НЗ не закiнчиться, а потiм висадити себе в повiтря за допомогою свого ж вантажу? Вже, щоправда, не лише себе, але i ще одну живу iстоту.

Думки Харитонова не могли надовго вiдходити вiд страшного сну, що перейшов у реальнiсть. Харитонов не вiрив у багатозначнi випадковостi. Щось цей щур означав, може, те, що Грицак не повернеться?! Цiлком може бути – вiн вiдчув нинiшню та прийдешню самотнiсть Харитонова i прийшов до нього показати, що вiн не самотнiй. Прийшов до нього як Боже знамення, переконуючи жити й боротися за життя, думати про ясне та тлумачити незрозумiле.

Грицак не повернеться. У цьому Харитонов уже був упевнений.

Дивно, що щур нiколи ранiше не показувався на очi й не заявляв про свою присутнiсть.

І все-таки Грицак не повернеться. Чекати його, охороняючи баржу, не мае сенсу, але кинути динамiт i пiти на пошуки життя, до якого можна приеднати свое життя, так просто не можна.

Треба пояснити собi необхiднiсть вiдходу або придумати щось, якусь дiю, що знiме з нього, Харитонова, тягар обов'язку, але не надасть нiкому права називати його зрадником i дезертиром. Тепер уже стае зрозумiлiшим, чого вiн хоче: вiн хоче пiти звiдси так, щоб одночасно не покидати вибухонебезпечний вантаж, якого напевно потребують нiчнi бiйцi партизанських загонiв i диверсiйних груп. Так, вiн обов'язково пiде, але мае залишитися взаемозв'язок мiж ним i баржею.

Харитонов полiз у трюм i взявся за справу. Вiн з'еднав у одну нитку декiлька величезних клубкiв бiкфордового шнура, хвостик його прикрутив до брикета динамiту, здатного розбудити вiд мирного сну тисячi своiх побратимiв по трюму, другий кiнець витягнув на палубу, а потiм i на берег. Смикнув шнур на себе – вiн легко пiдкорявся.

Порядок. Тепер вiн збере речовий мiшок i, за вiдсутнiстю валiзи, посидить на цьому речовому мiшку на дорогу. Потiм – у путь…

Харитонов затиснув кiнець шнура в кулацi й, нахилившись уперед для рiвноваги – речовий мiшок iз ленд-лiзiвською тушонкою i галетами важив немало, – подерся на невисокий скелястий берег. За берегом здiймався до неба пагорб, майже позбавлений рослинностi. Дiставшись до його вершини, Харитонов зупинився й вiдсапався.

План подальших дiй був надзвичайно простий. Хоч яким би довгим був шлях – урештi-решт вiн вийде до людей. Якщо вийде до своiх – передасть iм шнур, i вони без зусиль знайдуть баржу. Ну а якщо нарветься на ворогiв – треба буде встигнути непомiтно пiдпалити шнур i вiдбiгти в iнший бiк, i тодi його душа, що здiйметься над цiею вiйною, побачить на березi Японського моря великоi сили вибух…

Спускаючись по iншiй сторонi пагорба, Харитонов побачив попереду величнi сопки, вкритi лiсом. Перед ним лежала тайга, хазяйка цих мiсць, некерована воля якоi вирiшувала долi людей i звiрiв, що потрапили в ii володiння, iнодi переплiтаючи цi долi, роблячи iх взаемозалежними. Здаеться, це Грицак розповiдав, як недалеко вiд берега партизани знайшли два скелети, що обнялися: вовчий i людський.

Не пройшовши й половини шляху до вершини першоi сопки, Харитонов зробив привал. Аби звiльнити руку, вiн потрiйним вузлом прив'язав шнур до лямки речового мiшка. Шнур тягнувся легко i невiдчутно.

Сiвши пiд кедром, Харитонов перевiв дух, оглядiвся на всi боки. Згори доносився шепiт вiтру, що розчiсував крони, а внизу стояв штиль. Земля була покрита коричневою минулорiчною хвоею i хворобливо-салатового кольору травинками, що означали, як це не дивно, закiнчення весни.



Посидiв i досить. Треба йти, тягнути шнур далi. На вершинi сопки вiн обов'язково кого-небудь зустрiне. Або своiх, або ворогiв. П'ятдесят на п'ятдесят. Пiд час вiйни будь-яка сопка, будь-який, нехай навiть ледве примiтний пагорб називаеться висотою, а висота незахопленою не бувае. Хоча перший прибережний пагорб i виявився незахопленим…




6


У густий пирiг темряви вiд низу до верху повiльно встромився промiнь прожектора. Встромився i застряг, так i не пробивши цей пирiг наскрiзь, так i не дiставшись свiтла.

Бiля машини на голiй сухiй землi сидiли шофер i Горич.

Дивилися на промiнь.

Мовчали.

– Ти пам'ятаеш, як у мiстi горiв театр? – несподiвано запитав Горич.

– Ну, – напарник кивнув.

– Це було вночi, й вогонь освiтлював усю центральну площу.

– Я не бачив, – мовив шофер. – У вiдрядження вiд'iжджав. Налагоджував виробництво дерев'яних iграшок.

Горич посмiхнувся.

– А чого це ти iграшками займався?

– Доручили. В областi вирубували лiси, а дерево нiкуди було дiвати. Ось i вирiшили тодi пустити деревину на iграшки…

– Театр теж був дерев'яним… – Горич заплющив очi. – Не можу довго дивитися на свiтло… – поскаржився вiн.

– Давай вимкнемо! – запропонував шофер.

– Почекай, я вiдiйду на хвилинку.

Горич звiвся на ноги i попрямував у темряву.

Час проходив без змiни дня та ночi, без вiтрiв. Тиша була у владi двох людей. Тiльки вони могли ii зберiгати або порушувати.

Але самi люди були у владi темряви, i, хоч вони могли запалювати прожектор, – од його променя вiяло холодом. Коли вiн горiв – темрява пiдступала впритул. Люди самi собi здавалися настiльки уразливими, що хотiлося залишити цей прожектор, залишити машину i тiкати.

Вони не зiзнавались один одному у своiх страхах. Можливо, вони навiть не зiзнавалися самi собi. І тiльки одне бажання дозволяло iм забувати про страх, про свою постiйну уразливiсть – бажання вмикати прожектор i дивитись, як його промiнь iде вгору. Промiнь був останньою надiею на те, що врештi-решт вони повернуться до нормального життя, до вiтрiв, до трав, до сходiв i заходiв сонця. Поки свiтив промiнь – жила надiя.

Горич вiдходив усе далi й далi. Нарештi зупинився й повернувся лицем до променя. Звiдси цей промiнь був невимовно красивим. Розкiшний яскраво-жовтий стовп свiтла. І навiть темрява поряд iз ним здавалася синюватою. А машини не було видно. Тiльки промiнь, мов колона, яка пiдпирае небо. Шкода, що неба не було. Адже небо – це хмари або зiрки. А тут неба не було.

– Гей! – щосили крикнув Горич i здивувався, як тихо прозвучав його голос. – Гей! Іди сюди!

«Може, це тому, що я вже давно не кричав?! – подумав вiн. – Так довго говорив пошепки…»

Побачивши перед променем силует шофера, що йде в його бiк, Горич заспокоiвся.

Якщо йде, значить, почув. А вiдстань же чимала!

Горич примружив очi.

Знову в пам'ятi виник театр, який горiв. Мiсячна нiч. Вiн проводжав Ірину, цiлий вечiр вони гуляли мiстом. Були в парку, каталися на човнi, а потiм довго сидiли на лавцi. Театр було побудовано дуже давно, але в той час вiн не працював. Старих артистiв уже не було: хто сам помер, хто зник, а новi ще не виросли. Але тодi писали, що театр ось-ось вiдкриеться. Буде прем'ера. В антрактi – буфет. Вони з Іриною збиралися ходити до театру щотижня. Збиралися ходити й дивитися на справжне життя. Говорили, що в театрi йтимуть лише п'еси Горького.

Але незадовго до обiцяного вiдкриття вiн згорiв. Горiв дуже довго. Так довго, що сотнi жителiв устигли прокинутися, встати i вийти на площу, де до ранку i стояли, доти, поки вiд театру залишилася чорна купа обгорiлих балок i дощок. Тiльки пiсля цього городяни почали розходитися. У багатьох в очах блищали сльози. Ірина теж плакала i постiйно запитувала: «Чому вони не гасили його?» Горич не знав чому i тому мовчав. Усi бачили, що його не гасили, й усi мовчали, хоча напевно кожне задавалося цим питанням. Але, напевно, не гасили тому, що не могли. Горич був упевнений, що мають бути якiсь дуже серйознi причини не гасити театр. Інакше його вiдразу б загасили, тим паче, що пожежна команда стояла за рогом. А якщо не гасили – значить, не можна було.

Горич вiдчув, що очi сльозяться.

Вони й тодi сльозилися. Все-таки пожежа тривала декiлька годин i весь цей час вони дивилися на вогонь.

– Гей, шофере! – знову гукнув вiн.

– Тут я! – вiдповiв знайомий голос iз темряви.

– Ти звiдси прожектор бачив?

– Так. Красиво…

– А знаеш, що я думаю, – Горич на секунду примружився. – Адже доки промiнь горить – вiн стае як би центром, i, хоч куди б ми вiдiйшли, ми завжди можемо до нього повернутися…

– А куди нам вiдходити? – запитав шофер. – Навiщо вiдходити, якщо навкруги гола земля й темно? І нахил постiйний…

– А по-моему, тут немае нахилу! – заперечив Горич.

– Можливо, i немае, – сухо погодився шофер. – Але машина ж сама котиться, поки ручне гальмо не пiднiмеш.

– Ну що ж, – зiтхнув Горич. – Тодi ходiмо, покотимося далi…

І вони пiшли у бiк единого орiентира. Чим ближче вони пiдходили до променя прожектора, тим менш привабливим був у того вигляд. Втрачалося вiдчуття казковостi, що виникло у Горича, коли вiн дивився на цей промiнь iз вiдстанi. Втрачались усi вiдчуття, i реальнiстю залишалися тiльки темрява та iхня машина, що до недавнього часу вважалась екiпажем прожекторних вiйськ.



Днi змiнювалися ночами, лiси – степами, i над усiм цим летiв чорний дирижабль, залишаючи позаду себе i внизу землю, час, подii, нездатнi досягти його висоти. Вiтер захоплював його за собою. Мiж ним i землею кружляли птахи, а мiж ним i небом нiчого не було. Усе було постiйним, бiльш постiйним, нiж повiтря або зiрки, адже навiть теплий газ у надрах дирижабля не остигав.

А внизу, далеко внизу i позаду, там, де час спливав дуже повiльно, насилу перебираючись через пагорби та яри, вперто тягнув бiкфордiв шнур молодший матрос Харитонов, здираючись на чергову сопку. Позаду залишилися вже чотири не захопленi нiким висоти, i це насторожувало. Здавалося, вiйна пересунулася кудись далеко, залишивши тут тил. Безлюдний тил невiдомо якоi армii.

Весна, мабуть, уже впритул присунулася до лiта. Хоча i нечасто замислювався Харитонов про календар, а все-таки жалкував, що загубив лiк дням i датам. Мiсяць вiн приблизно знав – або травень, або червень. Але як бути далi, якщо вiн не зустрiне в дорозi нiякого органiзованого життя? Адже у нього влiтку свято – 27 липня. День народження.

Бiля надломленоi молодоi модрини Харитонов зупинився i прислухався до тишi. Все навкруги немов завмерло, затамувало подих – та й сам Харитонов теж затамував подих, аби почути який-небудь iнший звук, окрiм власного. Але не почув. І не те щоб йому тужливо стало – просто захотiлося шуму, i вiн iз силою потягнув стовбур модрини на себе. Дерево заскрипiло, i надломлена верхня частина впала на землю. Харитонов нахилився, пiдняв шматок стовбура i, обламавши дрiбнi гiлки, спорядив собi посох. Із палицею йти похватнiше, хоч i ноги не болять, i все ж хоч якась зброя.

Зробивши кiлька крокiв уперед, Харитонов знову зупинився.

Перед ним росла цiла сiмейка бiлих грибiв. Молодший матрос опустився навпочiпки i, акуратно зрiзавши iх, поклав до речового мiшка.

І тут почув за спиною шерех. Повiльно i стараючись бути безшумним, озирнувся й зустрiвся поглядом iз настороженими очима-гудзичками щура. Вiн мовби тягнувся до Харитонова носом, тремтячий кiнчик якого рознюхував людину. Молодший матрос подивувався смiливостi чи дуростi звiрятка, що сидiло за пiвметра вiд нього. Пiсля дороги по цих безживних пагорбах зустрiч iз будь-якою живою iстотою була майже святом.

Проте через мить Харитонов вiдчув роздратування – згадалася страхiтлива нiч i щур, що пригрiвся у нього на шиi. Може, це вiн i е? Звiдки тут може бути щур?

Звiрятко, учувши небезпеку, вiдбiгло метрiв на два i вже з безпечнiшоi вiдстанi стежило за людиною. Харитонов пiдвiвся й замахнувся на щура палицею. Зашарудiло сухе листя, i звiрятко зникло; знову запанувала тиша.

Харитонов iшов i думав про те, як треба було повестися з цим щуром: ударити його палицею чи нi. У себе вдома, на Лачi, вiн би не роздумуючи влупив по гризуновi – там од цих щурiв шкоди не перелiчити, а тут вiн – звичайний лiсовий звiр. Людей же немае, так, напевно, i шкоди вiд нього теж немае.

Пiднявшись на сопку, Харитонов обвiв поглядом однаковi околицi й несподiвано зрадiв, побачивши над сусiдньою сопкою стовпчик диму, що йшов прямiсiнько в безвiтряне небо. Ось вона – захоплена висота! Залишилося дiйти й дiзнатися, хто там хазяiн. А далi видно буде.

Радiсть додала сил Харитонову, i вiн, не зупиняючись для передиху, поспiшив у бiк диму, у бiк чийогось органiзованого життя, розбитого на точно вiдмiрянi двадцятичотиригодиннi вiдрiзки часу.

Другий схил сопки був лисуватий. Харитонов iшов швидко, проте до потрiбноi йому сопки було ще кiлометрiв три, а сонце вже схилялося над захiдною стороною. Близький вечiр квапив Харитонова.

Коли стемнiло, Харитонов був уже близький до мети. Вiн iшов на вогнище. Подряпини вiд гiлок на обличчi ятрились. Ще декiлька десяткiв метрiв – i вiн зустрiне людей, i ця зустрiч може виявитися метою його тайгових блукань. В усякому разi, вiн саме з цiею метою i йшов. Зустрiти, доповiсти про вантаж i перейти в чиесь подальше розпорядження. Адже баржу вже з каменiв не знiмеш, а вiйна йде, i десь не вистачае бiйцiв. Можливо, навiть тут.

– Стiй! Хто йде?! – пролунав iз темряви вигук постового.

Харитонов зупинився i зiтхнув iз полегшенням: «Нашi!»

– Молодший матрос Харитонов! – чiтко доповiв вiн.

– Пароль!

– Не знаю…

– Руки вгору i вперед! – голос прозвучав уже з-за спини.

Харитонов вийшов на галявину, в центрi якоi горiло вогнище. Бiля вогнища сидiв лiтнiй офiцер. Зупинилися перед ним.

– Товаришу генерал, затримано порушника!

– Та який я порушник! – перебив солдата Харитонов. – Я ж до вас сам iшов!

– Здати зброю! – наказав генерал.

– Немае у мене зброi…

Солдат обмацав Харитонова, потiм зняв iз його плечей речовий мiшок.

– Тут за ним якась мотузка тягнеться! – сказав вiн задумливо.

– Пройти вздовж неi та з'ясувати призначення!

– Товаришу генерал! – знову заговорив Харитонов. – Дозвольте пояснити!

– Пояснюй! – великодушно дозволив генерал.

– Це не мотузка, це бiкфордiв шнур. Вiн приеднаний до вантажу динамiту на баржi, яка на мiлинi бiля морського берега.

– А де тут морський берег?! – здивувався генерал.

– Тижнiв два шляху, – сказав Харитонов.

– Цiкаво! – генерал пiдвiвся i впритул пiдiйшов до молодшого матроса.

– Ми тебе ось що, заарештуемо поки… А пiзнiше вирiшимо, що з тобою робити.

– Товаришу генерал! – жалiбно звернувся Харитонов. – Та за що?

– Мое прiзвище – генерал Ликов! Так i говори, не соромлячись: «Товаришу генерал Ликов!» А заарештовуемо тебе за те, що ти на дезертира схожий! Та i казки менi твоi про шнур не подобаються! Може, там по цьому шнуру хтось уже йде до нас?! Ізводьев! Розбуди Анiкiна, i нехай вiн пройде до кiнця шнура.

– Слухаюсь! – вiдрубав солдат, який затримав Харитонова.

– А цього зачини у другiй землянцi! – вiв далi генерал. – І стережи! Втече – розстрiляю, а якщо вдвох утечете – двох розстрiляю!

Ізводьев пiдiйшов до Харитонова i штовхнув у плече.

– Ходiмо!

На iншому кiнцi галявини зайшли в низеньку сиру землянку.

– Ось тут житимеш! – повiдомив Ізводьев.

– Послухай, а де фронт? – запитав Харитонов.

– Не знаю.

– А ви що тут робите?

– Ми тут уже рокiв вiсiм. Виходимо з оточення.

– Так тут начебто ж нiкого! – здивувався заарештований. – Хто ж вас оточуе?

– Генерал каже, що навкруги вороже оточення, – повторив Ізводьев.

Харитонов замовк.

Солдат залишив заарештованого, вийшов i зачинив на засув дверi. У цiлковитiй темрявi Харитонов намацав дерев'янi нари. Влiгся. І замислився, намагаючись розiбратися, куди ж це вiн потрапив.

Зосередитися в цiй сирiй темрявi було важко. Єдине, що зрозумiв Харитонов, було те, що вiн опинився як би в подвiйному полонi – i у своiх i у ворогiв, оскiльки його полон був у ворожому оточеннi, про що вiн зрозумiв iз слiв генерала Ликова.

Тiкати нiкуди, та й не мае сенсу. Ну втече, а потiм що – знову людей шукати?! Нi, треба чекати, нехай вони дiзнаються, розбираються, а вiн може поки що й вiдпочити.

Незабаром вiн заснув, але сон його не був довгим. Вночi дверi вiдчинились, i той же Ізводьев розштовхав його.

– Ти чого? – незадоволено забурчав Харитонов.

– До генерала на допит, – ледве чутно мовив солдат.

Вибрались iз землянки й пiдiйшли до вогнища, бiля якого на колодi в тiй самiй задумливiй позi сидiв генерал у накинутiй на плечi солдатськiй шинелi.

– Товаришу генерал, заарештованого доставлено! – доповiв солдат.

– Удар його! – неголосно наказав генерал.

– Ти вже вибач! – прошепотiв Ізводьев i стукнув Харитонова кулаком у вухо.

У головi заарештованого задзвенiло.

– Тепер слухай! – генерал прокашлявся. – Ти знаеш, що ми з часiв революцii перебуваемо у ворожому оточеннi?!

– Авжеж… – кивнув Харитонов, вирiшивши вiдповiдати позитивно.

– Знае! Чуеш, Ізводьев, дурна макiтро, навiть вiн знае! Так от, ти прийшов до нас з боку ворожого оточення. Мене цiкавить, кого ти з цього оточення зустрiчав i що про нього знаеш?

– Нi… – загнувся Харитонов, – не знаю, не зустрiчав…

– Покидьок. Покидьок i дезертир! – з прикрiстю мовив генерал. – Якщо Анiкiн через два днi не повернеться, ми тебе розстрiляемо.

– Товаришу генерал Ликов! – стрепенувся Харитонов. – Та тiльки до баржi не менше двох тижнiв iти! Як же вiн повернеться через два днi?!

– У нього наказ. Не повернеться – розстрiляемо тебе, а потiм його, якщо повернеться iз запiзненням.

Харитонов похнюпився i сумно роздумував про долю, яку нi провiстити, нi передбачити неможливо. Безглуздо все якось виходило.

Генерал пiдсунув колоду ближче до вогню i всiвся так, що полум'я освiтлювало його побите вiспою вусате обличчя.

Ізводьев пiдiйшов до генерала, нахилився i щось прошепотiв.

– Нi, – захитав головою генерал. – Не можу я спати! Ось вийдемо з оточення – вiдiсплюся, а поки що нi. Увi снi й убити можуть. А за турботу про генерала оголошую подяку!

– Служу Радянському Союзу! – проторохтiв солдат.

– Ти ось що, удар його ще разок i вiдведи назад, сам приляж, поспи годинку! – Генерал повернув голову, подивився, як Ізводьев ще раз ударив заарештованого кулаком у вухо, i провiв iх поглядом.

Щоб вiдволiктися вiд дзвону в головi, Харитонов намагався порахувати кроки до землянки. Рахував вiн уголос, але негучно.

– Чого бубониш? – байдуже запитав солдат. – Ти вибач, наказ генерала – наказ батькiвщини.

– А менi здаеться, що вiн – божевiльний! – Харитонов обернувся, намагаючись роздивитись обличчя Ізводьева.

– Іди, йди! Генерали божевiльними не бувають! Вiн уже дванадцять рокiв не спить.

Зайшовши в землянку, Харитонов одразу влiгся на нари. Клацнув засув, i залишився заарештований наодинцi з темрявою. Болiло вухо, все ще дзвенiло в головi й абсолютно не хотiлося спати.

Уранцi за ним знову прийшов Ізводьев. Поцiкавився самопочуттям, поскаржився на живiт. Обличчя в нього було блiде, як у небiжчика, пiд очима синюватi кола.

– Я вже давно не жилець, – сумно мовив вiн. – Тут узимку знаеш як морозно! У мене вже й ноги синi який рiк. Щодня болять! Гаразд, пiшли до генерала. У нього сьогоднi настрiй хороший.

У генерала дiйсно був гарний настрiй. Вiн ходив навколо вогнища, про щось упiвголоса розмiрковуючи. Побачивши Ізводьева й заарештованого, рiзко зупинився, почекав, поки тi пiдiйдуть.

– Ну як, виспався? – звернувся вiн до Харитонова.

– Нi, – похмуро вiдповiв заарештований.

Генерал насупився, перевiв погляд на солдата, потiм знову на арештанта.

– Карту дороги до моря намалювати можеш? – запитав вiн.

– Нi, – захитав головою Харитонов. – Це якщо по шнуру йти, то можна вийти, а так я навiть не знаю, в якiй сторонi воно звiдси.

– По шнуру… – повторив генерал. – Треба тебе розстрiляти все-таки. Карту намалювати не можеш, ворожого оточення не бачив. Народився де?

– В Архангельськiй областi.

– Ти ба, – генерал облизав сухi губи. – Дiти е?

– Нема.

– Це добре. Значить, сирiт не додасться. Цигарки е?

– Не палю. – Харитонову набридло вiдповiдати на цi короткi, нiби ненавмисно поставленi питання, вiн дивився на землю i думав про дирижаблi.

– Не палиш… – повторив генерал. – А я ось уже дванадцять рокiв не сплю… І за цей час таких двох покидькiв, як цей, – генерал ткнув пальцем в Ізводьева, – розстрiляв за сон на посту… А ти – «не палю», «карти не малюю», «дiтей не маю», тьху!

На землi перед Харитоновим зупинилися бруднi, багато рокiв не чищенi чоботи.

Харитонов пiдвiв очi й зустрiвся поглядом iз генералом, який розглядав його впритул.

– І зуби я вже дванадцять рокiв не чищу. Порошку немае. А вони тим часом гниють, ось подивися! – І генерал дихнув у лице Харитонову такою затхлiстю, що заарештований примружився, немов запах був неприемний i очам.

– Бачиш, до чого нас вороги довели! А ми не здаемось! І не здамося, напевно… Ти який час доби бiльше любиш?

– Нiч, – вiдповiв Харитонов. – Найбiльш мирний час.

– Ти ба! Мирний час!.. – гмикнув генерал. – Це я запитую, коли тебе краще розстрiлювати – вранцi, вдень чи ввечерi. Вночi не будемо. Патронiв мало, та i схибити легко.

Харитонов мовчав.

Генерал дивився на нього пильно з вiдстанi простягнутоi руки.

Ізводьев сидiв на генеральськiй колодi в генеральськiй позi.

Дивився на вогнище i чухав рукою колiно. Потiм скинув чобiт, розмотав онучу i посунув мало не у вогонь дiйсно синювату праву ногу.

– Ізводьев! – крикнув, не обертаючись, генерал.

Солдат пiдстрибнув i застиг, стоячи згiдно з командою «струнко».

– Вiдведи заарештованого! – наказав генерал.

Ізводьев швидко просунув ногу в чобiт i, залишивши бiля багаття онучу, поспiшив до Харитонова.

Заарештований побрiв до землянки, що стала для нього першою в життi в'язницею.

Солдат зайшов усередину разом iз ним. Разом сiли на нари.

– Намалював би йому яку-небудь карту! – доброзичливо мовив Ізводьев. – Хiба важко?

– Та не вмiю я… – Харитонов знизав плечима. – Я i дороги назад без шнура не знайду.

– Давай я за тебе намалюю… – запропонував солдат, якось дивно заглянувши в очi заарештованому. – Просто намалюю що-небудь схоже на карту. Нiхто ж не перевiрить…

– А тобi це навiщо?

– Дурень ти! Побачиш, завтра вiн накаже тебе розстрiляти, а виконувати наказ, окрiм мене, нiкому… Я ж iще нiкого у своему життi не вбив!

– Що, i жодного нiмця? – щиро здивувався заарештований.

– Я iх i у вiчi жодного разу не бачив, – признався Ізводьев. – Тiльки ти генераловi про це не кажи… Ми з Анiкiним йому разiв десять доповiдали про помiченого ворога…

– Навiщо?

– Щоб ворогiв боявся… Адже якщо вiн не боятиметься, то почне нас пiдозрювати в чому-небудь i, того й гляди, розстрiляе. Вiн знаеш який пiдозрiливий!

Дивна, далеко не в усьому зрозумiла Харитонову розмова тривала ще довго, а коли закiнчилась, Ізводьев пiдвiвся, ввiчливо попрощався iз заарештованим i, повiдомивши насамкiнець, що йому на сьогоднi ще наказано зiбрати гриби на вечерю, вийшов iз землянки, не забувши засунути за собою дверi. Пiсля згадки про гриби Харитонов вiдчув себе голодним, заглянув пiд нари, але, як i припускав, нiчого там не виявив. Згадав про речовий мiшок, у якому ще зберiгалися двi банки тушонки та сiмейка бiлих грибiв, зрiзаних у день його зустрiчi зi «своiми», iнакше кажучи, в день його арешту.

У порiвняннi з порядками на цiй висотi, все морське життя здалося Харитонову легким i безхмарним, а сам його командир, старший матрос Грицак, мав вигляд просто ангела. Та що вся ця вiйна, чим вона була для Харитонова? Вiн не був нi в окопах, нi в боях – пiдручний бiйцiв, постачальник партизан. Смерть побачив тiльки завдяки Грицаку, та й то – смерть ворожу, якусь жалюгiдну i жорстоку. А тут, на цiй висотi, тривала вже iнша вiйна. Вiйна з якимось невидимим ворогом, що сховався за деревами, за пагорбами, за тонкими стеблинками трави. Здавалося, що ворог прозорий, безликий, iншими словами – його просто немае, але його вигадана присутнiсть рятуе людей вiд свiту, вiд якого вони вiдвикли, рятуе iх вiд довiри одне до одного.

І думки, здатнi забиратися в межi, недосяжнi для очей, повернули Харитонова до його чорного дирижабля, що безшумно проноситься по нiчному небу в кудизавгодному напрямi. Пiд дирижаблем, немов вiддзеркалення зiрок, блищали вогники сiл, десь вив собака, чи то на мiсяць, чи то на дирижабль. До нього приеднались iншi друзi людини, що ночують у дворах поза межами кiмнатноi домашньоi теплоти i затишку. А люди ще не спали, i не звертали вони уваги на виття собак, i не знали вони про дирижабль, який проноситься високо в небi. Вони вечеряли або думали про завтра, не про те завтра, яке настане зi сходом сонця, а про iнше, детально описане в газетах i книгах. Думати про таке завтра було приемнiше i цiкавiше, а говорити про нього можна було без кiнця. Так i життя складалося з безлiчi таких розмов, але життя належало вчорашньому дню, а завтра ще не наставало. Воно, без сумнiву, наближалось, i люди чекали. Вони вечеряли й думали про нього. Вони чули виття собак i не звертали на нього уваги. А собаки – вони бачили те, що проноситься повз усiх високо вгорi, й, не знаючи, завтра воно чи просто дирижабль, вили; вили довго, протяжно i тужливо лише тому, що це щось вiдлiтае, зникае в цьому напрочуд зоряному i мiсячному небi. І виття, i вогники сiльських вiконець залишилися позаду i внизу, як залишалось усе. Знову чорне тайгове море модрин, кедрiв i вiтрiв, якi блукають мiж кронами дерев. Щось цiлiсне, вiчне. Полiт тривав, непiлотований, вiльний, без карт, приладiв, без людини. Полiт, гiдний кращоi людськоi мрii. А попереду та внизу знову з'явилися вогники тайгового села – старовiрського скиту.

Рух повiтря сповiльнився. Дирижабль, який залишився без пiдтримки вiтру, зупинився. Попереду внизу горiли вогники, на небi рiвномiрно розкиданими намистинками свiтилися сузiр'я, становлячи iскристу павутину, що перегороджуе шлях у подальшi свiти.

Рух повiтря припинився.

Харитонов вирiшив дочекатися ночi й тiкати.

А поки що вiн прилiг на нари й задрiмав. Крiзь щiлини в землянку пробивалося денне свiтло. Час наблизить вечiр, i свiтло погасне.

У вуха несподiвано вкрався дитячий голос, готовий розповiсти про якусь таемницю, що належала минулому дитинству, а тому ще бiльш безцiнну…

«Учора ввечерi, коли я все-таки забрався на пiдвiконня й уперше у своему життi сам вiдчинив вiкно, менi нiяк не вiрилося, що вже шiсть рокiв я живу на цiй красивiй землi, у великому, майже казковому будинку моiх любих батькiв. Менi не вiрилося, що я вже, певно, напам'ять знаю наш величезний сад, знаю три старi яблунi, знаю заростi кропиви й чортополоху, знаю великий мурашник, який, мов дерева, доглядае мiй батько.

Інодi вранцi, особливо по недiлях, вiн виходить у сад, збирае з листя гусiнь i вiдносить ii мурашкам. Я теж хочу подружитися з мурашками, але поки що вони мене бояться. Я вже знайомився з ними, i вони знають, як мене звати. Я нахилявся низько-низько над мурашником, так низько, що мама потiм витирала пiсок iз кiнчика мого носа. Я нахилявся й говорив так, як мене вчили батьки: «Дозвольте вiдрекомендуватися, мене звуть Вiльям».

Я повторював так кiлька разiв i декiлька днiв, але у вiдповiдь нiчого не почув. Напевно, тому, що мурашки дуже маленькi й голоси в них дуже маленькi й нечутнi.

Учора ввечерi у нас були гостi. Вони вiтали мене з днем народження i вручали подарунки. Моя тiтка з Блекпула була така добра, що подарувала менi справжнiй маленький паровозик iз вагончиками. Тато сказав, що на той час, як я пiдросту, таких паровозiв на вулицях буде бiльше, нiж капелюшкiв у мами. Мама назвала тата фантазером. Менi ще подарували декiлька книжок, два загони олов'яних солдатикiв i смачний iменинний торт.

Ми сидiли за столом. Тато дiстав тоненькi свiчки i прикрасив ними торт, а потiм попросив мене порахувати цi свiчки. Їх було шiсть. А ще я порахував гостей, iх було дев'ятеро, але про це я не сказав татовi. Мiй дядько, що живе недалеко вiд нас, запалив свiчки на тортику й погасив газову лампу. Стало так тихо, що навiть я затамував подих. І менi здалося, що я почув мурашинi голоси, якi теж вiтали мене з днем народження. Голоси долинали з боку саду, але нiхто, крiм мене, iх, здаеться, не чув. Свiчки розгорiлися й освiтили увесь стiл i обличчя гостей, i я подумав, що все це казка, i я – казковий, i моi гостi, i тато з мамою теж прийшли з доброi казки. А на тортику красивими кремовими лiтерами було написано: «З днем народження, Вiльяме!». Це я прочитав одразу. Тато дуже пишаеться, що так рано навчив мене читати.

І так довго тривала тиша, в якiй мурашинi голоси зливалися з потрiскуванням палаючих свiчок, що я заплющив очi й придумав собi казку, в якiй я був уже великим i дорослим i в мене теж був день народження. І будинок був iще бiльший, нiж цей. І стiл був таким великим, як оця кiмната, а на столi лежав величезний торт, на якому так само красиво було написано: «З днем народження, Вiльяме!», i торт було прикрашено високими красивими свiчками iз жовтого воску, такими ж, якi запалюють по недiлях у нашiй церквi. И цих свiчок було бiльше, iх було двадцять чи навiть тридцять, i вони палали так яскраво, що гостi мружились i вiдверталися вiд яскравого свiтла обличчями одне до одного i мовчки всмiхались одне одному, тому що говорити при палаючих свiчках дозволяеться тiльки з Богом. Казка придумалася дуже хорошою i доброю, тiльки в цьому казковому днi народження менi нiхто нiчого не подарував. Тiльки величезний торт i високi-високi свiчки, якi так довго горiли, що тиша, яка настала, навiть зупинила старий настiнний годинник. І язички полум'я опускалися все нижче i нижче, аж поки торкнулися рожевого крему, а коли торкнулися – за вiкном заграла музика i святковий феерверк розкидав навкруги вогнянi бризки, й одразу стало так свiтло, як пiсля сходу сонця. Але яскраве свiтло феерверка повiльно погасло, й так само повiльно затихла музика, i знову в темрявi, що настала, голосно зацокав настiнний годинник. І хтось квапливо запалив газову лампу, гостi заворушилися, заговорили. Дядько розрiзав мiй величезний торт на багато маленьких шматочкiв, i на моiх очах вiн почав зменшуватися та зникати. А моя добра тiтка з Блекпула, вiдкусивши шматочок тортика з моiм кремовим iм'ям, повчально сказала, що за традицiею iменинник сам мае гасити свiчки на iменинному тортику. Потiм вона взяла в руку свiчку, запалила ii, почекала, поки та розгориться, i дмухнула на маленьке полум'я. Вiд згаслого гнота пiднялася вгору жалiбна цiвка диму. «Ось так потрiбно, Вiллi! – сказала вона. – Це приносить щастя!» – «А що таке щастя?» – запитав я. «Щастя, – вiдповiла тiтка, – це коли ти з одного разу загасиш усi iмениннi свiчки!» Пiсля цього вона знову запалила загашену свiчку й пiднесла ii до мого обличчя. Я провiв пальчиком по теплому, нiжному воску. «Ну ж бо, хукай! – попросила тiтка. Це було схоже на гру. Я навчився хукати трохи мимо, так, аби вогник не гаснув, а як би танцював. Шкода, що моiй тiтцi гра не сподобалася. Вона сама загасила свiчечку й подивилася на мене з докором. А за столом було весело, всi жували тортик, пили чай, смiялися, розмовляли, й тiльки тато, всмiхаючись, дивився на мене. А тiтка з Блекпула скривджено вiдвернулась i щось розповiдала моiй мамi. І знову менi здалося, що я почув мурашинi голоси, менi здалося, що мурашки з нашого саду навiщось гукають мене. Менi здалося, що я iм дуже потрiбний, i я запитав тата, чи може вiн виконати мое iменинне бажання. Тато розсмiявся, й гостi розсмiялися теж. «Звичайно, – сказав вiн, – але сьогоднi ти маеш висловити свое найсильнiше, найпотаемнiше бажання. Адже такий день бувае лише раз на рiк». Гостi принишкли й вичiкувально дивилися на мене. «Тату, – сказав я, – дозволь менi забратися на пiдвiконня й самому вiдчинити вiкно!» Всi заусмiхалися. «Що ж робити! – розвiв руками тато. – Дозволяю!» І вiн пiдвiвся, вiдсунув iз вiкна важкi гардини й вiдiйшов трохи вбiк. Я взяв свiй стiлець, пiдтяг до вiкна, залiз на нього, а з нього вже забрався на пiдвiконня й – уперше сам вiдсунув шпiнгалети i розкрив наше велике вiкно, що виходить у сад. Вiкно розчинилось, i я побачив унизу свiтлу пляму, i тут же з глибини саду донеслися до мене мурашинi голоси. І вони вже не були такими тихими, як ранiше, i я легко розрiзнив свое iм'я. Вони кричали: «Вiллi! Йди до нас! Вiллi!» Я заплющився i сплигнув униз. Ще не встиг я долетiти до нашого саду, як мене наздогнав переляканий крик мами. А коли я пiдвiвсь iз землi, обтрусився вiд пiску й задер голову вгору, щоб подивитися на наше велике вiкно, яке я сам сьогоднi вiдчинив, я побачив дев'ять зляканих облич. «Можна, я сходжу до мурашок?» – запитав я тата. Тато не дозволив. Вiн наказав менi зараз же повернутися в будинок i крокувати нагору до спальнi. Тiльки свято позбавило мене вiд серйознiшого покарання. Але навiть якби мене й покарали, я б не плакав. Адже вчора був насправдi дивний день. І зовсiм не тому, що прийшли гостi, принесли подарунки. Учора я вперше у своему життi САМ вiдчинив вiкно, вчора я придумав казку про свое майбутне i вчора я нарештi почув мурашинi голоси, якi називали мене по iменi. Добре, що вони запам'ятали мое iм'я. Тепер, коли я прийду до мурашок нашого саду, вони впiзнають мене i вже не боятимуться. І я зможу розповiсти iм дуже багато, я iм розповiм про вчорашнiй день, про iменинний тортик, про шiсть свiчок, якi задули моi гостi, та, найголовнiше, про це вiкно, що виходить у наш сад, про вiкно, крiзь яке я почув iхнi голоси».

Немов пiсля поганого сну, в головi Харитонова стояв шум, що заважав привести в порядок думки i бажання. У вухах усе ще звучав, затихаючи, дитячий голос.

Час, видно, вже наблизив вечiр. У землянцi стало прохолоднiше i помiтно темнiше. Харитонов протер очi, став на долiвку, нахилився до щiлини, крiзь яку зовсiм нещодавно бив пучок свiтла. Побачив вогнище i сутiнок, що оточував вогонь. Поруч, мабуть, сидить на своему теплому посту цей генерал Ликов. Погано, що землянка так близько – будь-який шум може привернути увагу генерала, i тодi доведеться Ізводьеву розстрiляти арештанта за спробу втечi. Гаразд, не чекати ж справдi настання ранку. Харитонов пiдiйшов до дверей, натиснув на них плечем, перевiряючи замок. Дверi спокiйно вiдхилилися – невже солдат клацнув засувом просто так, для годиться? Арештант вийшов iз землянки i завмер, прислухаючись. Трiск гiлок у вогнищi – едина музика цього вечора – долетiв до його вух. Запах диму був по-дитячому ласкавий, лоскотав нiс. Спиною до Харитонова сидiв генерал, без руху, немов пам'ятник або камiнь.

І раптом чиясь рука опустилася на плече заарештованого. Вiн ледве стримав крик. Переляк прогнав мурашок по спинi, скажено застукало серце.

– Хто? – вичавив пошепки Харитонов.

– Я, Ізводьев! – теж пошепки вiдповiв солдат.

Знову настало мовчання, в якому крiм трiску вогнища Харитонов чув дихання ще однiеi людини.

– Тiкаеш, чи що? – знову прозвучав у шию теплий вiд дихання шепiт Ізводьева.

– Так, – вiдповiв Харитонов. – Де мiй речовий мiшок?

– Будь тут, – сказав Ізводьев i зашарудiв по старому листю.

Харитонов зупинив погляд на генераловi, але той не ворушився. Можливо, спав?

– Тримай! – солдат опустив на спину Харитонову речовий мiшок, а заарештований швидко протягнув руки в лямки й негайно перевiрив шнур. Вiн був на мiсцi.

– Зi мною не хочеш? – запитав, не обертаючись, Харитонов.

– Ноги болять, – вiдповiв Ізводьев. – Та i куди? Ти знаеш, куди йдеш?

– Нi, – признався Харитонов.

– Тодi навiщо звеш?! Може, краще залишишся? Може, тебе й не вiдразу розстрiляють. Смерть однаково завжди при нас.

– Прощавай, – прошепотiв Харитонов i, так i не обернувшись, обережно обiйшов вогнище, пройшовши майже по самiсiнькiй крайцi темряви. А потiм гiлки та стовбури нашаровувалися на червону пляму вогнища, поки вже не залишилася вiд нього всього лише яскрава цятка. Тодi Харитонов сiв на схилi i почав очiкувати сходу сонця, яке освiтить шлях i вiдiгрiе.

Арешт, вогнище i нерухомий генерал – усе це залишилося позаду, за якихось двiстi метрiв од нього. Харитонов дивився на цятку вогнища. Дивився i подумки прощався з першими «своiми», яких вiн зустрiв i яких залишав тут, на сопцi, у ворожому оточеннi, невидимому й невiдчутному. Скiльки рокiв вони ще чекатимуть ворогiв? Харитонов цього не знав, але в душi бажав iм зустрiти ворогiв якнайскорiше, щоб дванадцять рокiв безсонного бойового чергування не виявилися марно витраченою частиною життя. Дай iм Боже швидких ворогiв. У Харитонова заболiли очi вiд довгого вдивляння в одну точку. Дiстав гриби i зжував iх сирими. iв i згадував смак маринованих рижикiв. Дуже хотiлося вiдчути його ще раз, але сирi бiлi гриби були позбавленi смаку.




7


За огорожею скиту, високим частоколом iз соснових колод, лежало кладовище. Вже бiльше двох столiть вважалося воно священним: через мiсяць пiсля смертi будь-якого старовiра, нехай навiть грудного дитяти, сюди приходили всi на чолi зi старiйшиною й перевiряли: чи пустив корiння, чи прорiс дерев'яний хрест над свiжою могилою. Якщо прорiс – значить, у нього перейшли святi сили померлого. Якщо ж не прийнявся хрест на могилi й помертвiло дерево, то бiльше цю могилу не доглядали. Серед пророслих хрестiв була одна дика груша, понiвечений стовбур якоi i ранiше ледве нагадував форму хреста. Проростав вiн пiд час дощiв, якi пригнули його до землi так, що врештi-решт вiн уже не стояв, а лежав на могилi й так лежма корiння пустив, а новий стовбур почав пiднiматися нерiвно.

Колись дiтлахи пробиралися сюди за дичками. Старшi лаяли та шмагали iх за це нещадно, але потiм хтось сказав, що коли хрест прорiс, то злих сил боятися нiчого. Свята груша не може не дати святих плодiв. Пiсля цього щоосенi дiтворi було роздолля. Проте засмучувало багатьох те, що нiхто не мiг згадати, кого поховали пiд грушевим хрестом. Хоч i нещодавно це було, але всiм наче памороки забило. Намагались подивитися, хто за останнiй час помирав i де кого ховали. Так, на подив, у кожного померлого була своя могила i свiй хрест, а хто лежав пiд грушею – так i не зрозумiли.

Вiдтодi минуло чимало рокiв та життiв, i залишилися в скиту тiльки Іван Тимофiйович Корнягiн i трое його синiв. Жили окремо, але працювали разом. Іван Тимофiйович був старiйшиною, а отже, духовним батьком своiм синам. Вiд того дня, як поховав вiн свою дружину, почав усе частiше зачинятися вечорами в капличцi й думати. Сини знали, що з батьком вiдбуваеться щось дивне, але запитати його про це не наважувалися.

Весняноi недiлi Іван Тимофiйович оголосив синам, якi зiбралися в каплицi для молитви, про те, що вiднинi вiн не дозволяе iм звертатися до Господа доти, поки вiн особисто не перепише вчення.

– Навiщо? – здивувався старший син Володимир. – Адже вченню тисячi рокiв!

– Може, й не у вченнi справа, – погодився батько. – Але я вiдповiдаю перед небом за вас. Майбутнього в нас тут не буде, а лише минулим не проживеш, хоча й частиною його стати можливо. Словом, треба буде йти звiдси. Тут у вас не буде дiтей, як немае i дружин. Кладовище розрослось, а теплих будинкiв залишилося тiльки чотири, i в кожному з них по однiй людинi…

– А куди йти? Хiба е де поблизу люди? – запитав середнiй, Микола.

– Коли ваш прадiд привiв сюди людей, навкруги на сотнi верст не було нiякого житла. Але вiдтодi минуло багато часу. Може, хто-небудь iще прийшов i привiв за собою неподалiк звiдси? Нам треба шукати. Не знаю, через що нашi бiди… Але тепер по недiлях ми працюватимемо на славу Господню, будуватимемо дзвiн.

– З чого, як? – подав голос молодший син Андрiй.

– Таж немае нi срiбла, нi мiдi… – додав Микола.

– Я думав про це, – кивнув батько. – Нам потрiбне нове вчення й новий дзвiн. Дзвiн, який звучатиме навiть тодi, коли ми пiдемо звiдси.

Сини почувалися незручно, вперше ведучи такi розмови в каплицi, вперше слухаючи не проповiдь батька, що стояв перед iконостасом, а його дивнi, незрозумiлi думки. Володимир перевiв погляд iз Івана Тимофiйовича на лик Ісуса, i стало йому соромно за батька свого перед Господом, але промовчав вiн.

– Я придумав такий дзвiн… – вiв далi Іван Тимофiйович, – а якщо ви гадаете, що я не зможу переписати вчення…

Сини мовчали.

– Дзвiн почнемо робити сьогоднi. Із старого кедра, що впав минулоi зими поряд з воротами.

– Дерев'яний?! – вирвалось у Андрiя, i вiн засумнiвався, що батько iхнiй при повному розумi.

– Так, дерев'яний, – пiдтвердив Іван Тимофiйович. – Але скажiть спершу: чи пiдете зi мною?

Пiсля хвилинного мовчання Володимир кивнув. Андрiй i Микола кивнули вслiд.

– Пiсля того, як наш дзвiн зазвучить, Господь пошле нам знамення i вкаже шлях звiдси. – Іван Тимофiйович вiдiйшов од iконостаса, трохи зачекав i несподiвано швидко вийшов iз каплицi.

Кедр, який упав минулоi зими, був у три людськi обхвати. Взявши пилку та сокири, останнi жителi скиту взялися за роботу. Батько давав указiвки, сини працювали мовчки. Перед смерканням разом поглянули на сонце, перехрестились i ввiйшли до ворiт скиту. Сини почувалися нiяково й навiть один на одного не дивилися. Так мовчки i розiйшлися по своiх зрубах. Тiльки батько мав упевнений вигляд, твердою ходою крокуючи до будинку. Вiн давно мрiяв про цей день – i вiн настав. Настала й закiнчилася перша в його життi й у життi його дiтей робоча недiля. Отже, зламалася споконвiчна традицiя та заповiдь, а значить, можна ламати й далi, i тодi вони знайдуть свiй шлях до Господа й отримають його благословення на все подальше життя. Адже якби давне вчення було вiрне, то давно б уже на землi виникло царство Боже i не творилося б стiльки зла, й не довелося б його дiдовi вiдводити за собою в тайгу единовiрцiв, переслiдуваних шахраями-священнослужителями, що служили передусiм собi, а вже потiм Господовi.

Володимир, прийшовши додому, став навколiшки перед iконою Богородицi й простягнув до неi руки, показав iй долонi. Погляд Богородицi був добрим, але дивилася вона кудись далi, крiзь Володимира, i вiн, сам уважно оглянувши долонi, пiдвiвся з колiн. Вiдчуття грiха не було, як, можливо, не було й самого грiха.

Буденнi днi принесли буденний клопiт, а наступна недiля знову зiбрала iх бiля широкоi кедровоi колоди. Батько пояснив синам, якоi форми надати дзвону, i робота знову тривала до передзахiдного сонця. Коли воно, багрове, опустилося за далекi дерева, всi вже входили у своi будинки. Микола здивувався тому, як швидко вiн звик до буденноi недiлi. Іван Тимофiйович радiв, що робота рухаеться i скоро зазвучить у серцi тайги новий дзвiн, волаючи до Бога.

Сини вечорами замислювалися про те, як звучатиме дерев'яний дзвiн, i не могли собi цього уявити. Батька про це не запитували. Раптом подумае, що вони сумнiваються: а чи зазвучить дзвiн узагалi. Сумнiватися в його словах i справах не можна було. Треба було чекати. І вони терпляче чекали.

Дзвiн пiд керiвництвом Івана Тимофiйовича набув форми i став схожий на величезного дерев'яного равлика заввишки в людський зрiст.

Прийшла ще одна недiля, й Іван Тимофiйович послав синiв у тайгу: нехай роблять, що хочуть, – полюють, гриби збирають, але щоб до заходу сонця в скиту не з'являлися.

Залишившись сам, Іван Тимофiйович сiв бiля дерев'яного равлика.

Гострив на бруску сокиру. Пiдвiвся, перевернув майбутнiй дзвiн на бiк i, примiрявшись, почав вирубувати в днищi виiмку.

Працював повiльно й акуратно, майже без розмаху. Закiнчив, коли рука заходила в дупло майже по лiкоть. Далi сокира була вже без потреби. Іван Тимофiйович перепочив трохи, потiм зiбрав хмиз i запалив вогнище бiля майбутнього дзвону. Сiв погрiтись i замилувався вогняним вiзерунком палаючого моху.

Вогонь дрiбними iскорками квапливо бiгав по синьо-зеленiй моховитiй корi, не кваплячись братися за сухе дерево.

«Ти ба, – подумав старий. – Вогонь i той смак знае, спершу з'iдае найкрасивiше».

Наблизився полудень. Іван Тимофiйович сходив у дiм i принiс декiлька картоплин, пiсля чого подiлив багаття на два вогнища. Злизавши вогняним язиком мох, полум'я взялося за дерево, i незабаром обидва вогнища палахкотiли жаром. Тодi Іван Тимофiйович розтермосив одне вогнище, перекинув палаючi гiлки в друге, а в жар, що залишився, кинув картоплю. Нехай печеться. Сам же знову пiдвiвся й повернувся до свого будинку.

Повернувся iз сапою в руцi й поклав ii iржаве жало у вогонь. Коли воно розчервонiлося – засунув його у вирубане дупло. Дерево тужливо зашипiло i пiддалося силi розжареного залiза. Іван Тимофiйович знову кинув сапу у вогонь.

Робота просувалася. На душi у старого стало якось особливо добре. Вiн радiв вогню, який допомагав випалювати розтруб дзвону, радiв, як дитина, i вiд цього працював завзято й так само завзято перекидав iз долонi на долоню витягнуту з другого вогнища картоплю, дмухав на неi, розламував i iв. Час минав швидко та радiсно. До вечора в дупло заходила вся сапа з рукiв'ям. На тому Іван Тимофiйович зупинився й пiшов у дiм очiкувати синiв. А вогнище, догоряючи, намагалось освiтити випалене дупло.

Удома Іван Тимофiйович усiвся на лаву бiля вiкна, й на змiну радостi прийшла втома, втома не одного дня, а усього прожитого життя. Вiн подивився на небо й подумав про свою душу, якiй скоро надiйде час вознестися туди ж угору, до Господа, до зiрок. І подумав вiн iще про те, що буде його душi холодно взимку в нiчному небi, адже вона – не тiло й одягнути ii немае в що. Очi заплющились, i думи Івана Тимофiйовича перебралися в сон, де вiн продовжив дивитися в нiчне небо й бачити холоднi зiрки.

Сини, побродивши весь день по навколишнiй тайзi, повернулися до скиту. Зупинилися бiля догоряючого вогнища й оглянули випалене дупло. Там же мовчки сiли. Старший, Володимир, пiдкинув хмизу, й вогонь ожив, потiснивши вечiрню сутiнь. Освiтив бородатi обличчя, затанцював по них вiдблисками. Трiском прогнав тишу.

– Значить, скоро йти нам звiдси… – порушив мовчання середнiй брат Микола.

– Значить, скоро… – кивнув Володимир.

– Була б стежка, я б давно пiшов! – скоромовкою випалив Андрiй.

Володимир i Микола подивилися на молодшого брата як на молодшого.

– Ти мовби й не тут народився, – сказав iз докором Володимир.

– Немае такоi заповiдi, щоб смертi чекати там, де народився, – вiдповiв Андрiй.

Брати подивилися на нього твердо, немов хотiли змiнити в нiм щось силою поглядiв своiх. Молодший брат погляди iхнi витримав.

– А ви не хочете йти? – запитав iх Андрiй пiсля мовчазних переглядань.

– Хочемо, – вiдповiв Володимир. – Але не говоримо про це. Батькiвщину, коли навiть покидаеш ii, не можна не жалiти…

– А батько наш хоче йти? – знову запитав Андрiй.

– Батько живий, – пiдвiв погляд од вогню Микола, – i його дiяння – воля його i Господа…

Розмова не в'язалась, i якби не було вогнища, залишеного Іваном Тимофiйовичем, то нiщо б не змусило братiв зiбратися разом i замислитися про бажання один одного в цей лiтнiй вечiр. Але вогнище було, i тепло його об'еднувало братiв сильнiше, нiж вiдчуття кровноi спорiдненостi. І не тому так було, що не любили вони один одного. Нi, навпаки, вони боялися втратити цю любов. Вони знали, що рано чи пiзно iх чекае дорога. Вони вирушать на пошуки людей i, знайшовши iх, можливо, втратять один одного, розчинившись у мирському життi, в метушнi людського багатоголосся. А чи не вiд цього багатоголосся вiдводили своi сiм'i в тайгу iхнi пращури? Чи не вiд того вони втiкали, чого зараз брати прагнули? Питання мучили братiв, просилися на язик, хотiли зазвучати цього вечора, та мiцно зцiпили брати зуби й жоден iз них не подiлився своiми сумнiвами, нiби й не було нiяких сумнiвiв, а тiльки тверда вiра в Провидiння.

Так сидiли вони довго, слухаючи трiск вогнища та крики нiчних птахiв. Сидiли й думали. І навiть захотiвши спати, позiхали, але не йшли, чекаючи, коли погасне вогнище, i в той же час пiдкидаючи в нього гiлок. Пiд ранок зiбраний хмиз закiнчився i вогонь почав загасати. Брати пiдвелися й увiйшли до скиту, у ворота, якi нiколи не зачинялися.



Через тиждень, недiльним ранком Іван Тимофiйович сказав синам, що дзвiн готовий i треба його пiднiмати.

Сини оглянули ще раз дерев'яного равлика.

– Куди ж його пiднiмати? Дзвiниця давно завалилася, – замислився вголос Микола.

– А язика-то в нiм немае! – здивувався Андрiй.

– І не мае бути, – вiдповiв молодшому синовi Іван Тимофiйович. – Це тобi не бронза, що задзвенить вiд будь-якоi руки, що потягне за мотузок.

– А як же вiн?.. – запитав Андрiй, дивлячись на батька.

– Це гудодзвiн, – сказав батько. – Пiднiмемо його туди, до вiтру, i вiд вiтру ж вiн загуде. І жодна рука грiшна його не торкнеться. Жодна! І жодна людина не зможе змусити його звучати, а тiльки вiтер, позаяк у вiтрi бiльше Господа, нiж у людинi…

І батько оглянув старi кедри, що пiдносили своi крони в небо поряд зi скитом. Особливо сподобався йому один стовбур iз сучками, що по-iжачому стирчали вiд землi вгору.

– Ось наша дзвiниця! – поплескав Іван Тимофiйович долонею по кедру. – Андрiю, принеси смоляного мотузка скiльки е моткiв, а ти, Миколо, розшукай гак залiзний вiд борони й сюди неси.

Молодший i середнiй брати пiшли в скит, а бiля дерев'яного дзвону залишилися Іван Тимофiйович i Володимир.

– Перед тим, як iти звiдси, – заговорив батько, – треба буде могили прибрати й полити, коли дощiв не буде.

– Адже давно вже не прибирали… – погодився старший син.

– Я прибирав, – признався батько.

– А пiдемо – так заросте все, – iз жалем хитнув головою Володимир.

Батько хотiв щось вiдповiсти, але, набравши в груди повiтря, видихнув його тяжко, побачивши молодшого сина, що принiс три мотки мотузка.

– Зв'яжи iх мiж собою мiцно й лiзь на верхiвку, перекинь через товстий сучок, – розпорядився Іван Тимофiйович.

Андрiй зайнявся вузлами, а тут i Микола приспiв зi здоровенним iржавим гаком. Вбили його обухом сокири у верхiвку дзвону, просилили кiлька разiв крiзь гак кiнець мотузка й туго зав'язали.

Андрiй же тим часом уже дерся по сучкуватiй драбинi до верхiвки кедра. Довжини чорного смоляного мотузка вистачило не лише верхiвки дiстатися, але i вниз опуститися. Володимир схопив другий кiнець мотузка, що опустився з дерева, натягнув його, вiдiйшовши на два кроки назад, i так стояв, чекаючи, коли брат злiзе вниз.

– Ну, благослови нас Господь! – видихнув Іван Тимофiйович i теж взявся за мотузок.

Так вони вчотирьох, ухопившись за один кiнець, потягнули мотузок на себе, i зрушився з мiсця дерев'яний дзвiн, пiдповз спершу ближче до кедра, залишивши на землi широкi подряпини, а потiм почав поволi пiднiматися вгору. З тяжким напруженням, iз тремтiнням у м'язах працювали Іван Тимофiйович i трое його синiв, перехоплюючи смоляний дряпучий мотузок, але бачили вони, що з кожним зусиллям усе вище злiтае гудодзвiн i все менше залишаеться до вершини, i ще сильнiше напружувалися вони, поспiшаючи зрадiти закiнченню богоугодноi справи.

Але справа раптом зупинилася, коли гудодзвiн уперся в один iз довгих сучкiв, що був недалеко вiд крони. І полiз тодi вгору Микола, щоб допомогти дзвону вище забратись. І ще важче стало втрьох утримувати дерев'яного равлика дзвону Івану Тимофiйовичу i двом його синам. Але сили в них вистачало, й дочекалися вони, поки Микола очистив шлях дзвону до неба й повернувся до них, аби могли вони знову вчотирьох потягнути на себе чорний товстий мотузок.

– Стiй! Досить! Дiйшов наче, – скомандував хрипким од напруги голосом Іван Тимофiйович, вдивляючись пильно в крону дерева. – Тепер треба закрутити мотузок навколо стовбура навiки…

Так Іван Тимофiйович i Володимир тримали натягнутий мотузок уже бiля дерева, а Микола з Андрiем обкручували його кiнець навколо стовбура, зав'язуючи багато вузлiв.

Незабаром вiдпустили мотузок батько та старший син, i тятивою лука кинувся вiн до дерева, через що посипалася на землю зiдрана кора. Завмерли батько й сини, вдивляючись угору й чекаючи почути звук. Але було тихо, вiтер не шепотiвся з кронами, i свiт хилився до вечора.

В усiх болiли руки, та сильнiшою за бiль була гордiсть за зроблене, гордiсть за пiднесений iхнiми руками до неба дзвiн, який хоч i мовчить поки що, але обов'язково загуде i прикличе Господа вказати iм шлях, вказати iм вихiд до людей, якi не чекають iх, але можуть допомогти, прийняти i зрозумiти iх. А якщо навiть не зрозумiють iх люди, але хоч би приймуть, якщо навiть приймуть тiльки для того, щоб вiддати за братiв своiх дочок, – однаково не буде пiзно вiдвести своi майбутнi сiм'i знову в тайгу й побудувати новий скит, аби жити в единiй вiрi, в единiй радостi й, коли приходить час, у единiй скорботi. Адже подiлена скорбота легше проходить, як i подiлена радiсть голоснiше звучить i тривае довше.

Довго стояли вони пiд кедром в очiкуваннi вiтру, але час услiд за сонцем iшов у захiдну сторону, i навiть тайгове життя затихало, наближаючись до ночi. Непорушна тиша затамувала подих людей, i стояли вони в кам'яному зацiпенiннi, пiдвiвши очi до неба i розглядаючи на його темно-синьому тлi справу рук своiх.

Сонце сховалось, але по його слiдах на небо забирався неквапливий круглий мiсяць, i було зрозумiло, що настае нiч. Десь недалеко завив пронизливим виттям вовк. Криком вiдповiли йому нiчнi птахи. Андрiй, опустивши голову, помiтив iжачка, що бiг у вiдчиненi ворота скиту.

– Не потрiбно так чекати… – видихнув Іван Тимофiйович. – Зазвучить – одразу почуемо. А вiтру, мабуть, не буде вночi – бач, який яскравий мiсяць там…

І повернулися вони до своiх будинкiв. Іван Тимофiйович сiв на лаву бiля вiкна, за звичкою глянув у небо – i тут голова його пiшла обертом. Гiркота пiдкотила до горла. Руками вiн схопився за живiт, звiдки рвався назовнi рiзкий незнайомий бiль.

– Невже надiрвався! – прошепотiв Іван Тимофiйович, осiвши на лаву й пiдiбгавши пiд себе ноги. – Невже…

І почувся йому звук, протяжний i манливий, але не було сил нi встати, нi очi розплющити.

Так само стрепенулися вiд звуку брати, але, прислухавшись, заспокоiлися – знову вив вовк, видно, не давав спокою його душi такий яскравий i низький мiсяць.

Уранцi Іван Тимофiйович прокинувся й вiдчув, що за нiч рокiв десять прожив. Руки тряслися, настирливо болiв живiт. Страшно йому стало вiд того, що побачать сини батька свого таким розбитим, наче вiн у лапах у ведмедя побував. Пiдвiвся вiн iз лави й вийшов на порiг будинку. Сiв на сходинку дерев'яну i завмер. І нiчого не почув вiн, окрiм тишi, подiбноi до тiеi, що звучала минулого вечора, поки не прогнало ii вовче виття.

І замислився Іван Тимофiйович. Замислився про те, що не потрiбна тиша у цьому свiтi. Адже напевно вона була й до того, як свiт було створено Господом. І якщо свiт прийшов на змiну тишi, то не мае бути iй мiсця у природi. Недаремно ж е рiзнi птахи для дня i ночi, й рiзнi звiрi е для кожного часу доби, й усi вони видають звуки, всi вони наповнюють землю вiдчуттям життя. Кричать, шиплять, виють, спiвають, гавкають… До чого ж цi мовчання природи? Адже не спить вона. Адже все навкруги, як i земля сама, перебувае в постiйному русi, в постiйному диханнi. Та все ж приходять вони, цi мовчання природи, i моторошно стае на душi, i не хочеться, але все одно про смерть замислюешся, хоча й там, на тому краю, перший крок вiд життя до смертi не проходить у тишi. Який в нiй сенс?! А й те може бути, що з'являеться вона всупереч волi Господа i створена супротивниками життя…

А сонце пiднiмалося над цiею тишею так само беззвучно, i було воно ще слабким, не яскравим, а нiби воском укритим. І навiть не зiщулився Іван Тимофiйович, дивлячись на нього, але не думаючи про нього. Знову пiднялося свiтило, знову ранок, усе буде знову i знову, i хоч що б вiдбувалося внизу, на твердi земнiй, завжди надiйде година свiтанку, i пiднiметься воно й освiтить те, що вiдбуваеться, нiяк не впливаючи на нього, а тiльки розбиваючи поверхню на свiтло й тiнь. І те, що в тiнi залишиться, нiхто не помiтить. І повз нього пройде. Адже тiнь – це немовби хрест, який сонце поставило на чомусь. А спробуй позбавити паросток земний сонячного свiтла, наведи на нього тiнь – i все. Назад повернеться вiн у землю. Як усе живе повертаеться, перегорiвши життям i втомившись од нього. Але повернення – це теж рух, i не може воно бути нечутним, беззвучним, як тиша. Не мае бути.

А сонце пiднiмалося над цiею тишею, над тайгою, над земним життям. І звук цього життя несподiвано ввiрвався у вуха Івана Тимофiйовича спiвом птахiв, трiском i шерехами лiсу. І знову поглянув вiн на свiтило – i тут же зiщулився. Немов розтопився вiск i полилося вниз сонячне сяйво, ошпарюючи своiми киплячими променями очi тих, хто дивиться вгору, i трави, верхiвки дерев i мох на мертвих стовбурах. Може, не було цього мовчання природи, може, i не було тишi? Просто не слухав вiн життя, прислухаючись тiльки до своiх думок i сумнiвiв, до своiх тремтячих рук, до своiх болiв. І заглушили цi внутрiшнi звуки весь живий свiт, i здалося йому все живе навкруги мертвим, а ввесь рух, що вiдбуваеться поза ним, – тишею. Так бувае, коли чекаеш почути себе бiльше, нiж життя. Коли життя здаеться чимось окремим вiд тебе, що не мае до тебе нiякого вiдношення. Так бувае, коли, не примружившись, дивишся на сонце i думаеш про силу свого погляду.

А сонце тим часом сходить, подiляючи свiт на свiтло i тiнь.

Коли сонце пiднялося на небо, вниз на землю опустився вiтер. Опустився i почав куйовдити трави та кущi, розгойдувати кедри та модрини. Вiн пiдхоплював стрибаючих бiлок i допомагав iм долiтати до гiлок сусiднього дерева. Вiн грався, мiняючи напрям, змiшуючи повiтря, що прогрiлося, з прохолодним, виштовхуючи його з тiнi просто на сонячнi променi, у свiтлi яких вiн утрачав свою мiфiчну прозорiсть i ставав наповненим мiльярдами метушливих порошинок. Граючись, вiтер проходився гребенем по кронах, якi вiд його дотикiв роняли на землю ослабленi й висохлi гiлки.

І зазвучав дзвiн. Немов заволав вiтер, що потрапив у нього, як у пастку. Здригнулося вiд цього звучання все живе, здатне чути. Принишкли птахи i звiрi, й на мить застигло на мiсцi сонце, що не дiсталося ще зенiту.

А гудодзвiн не замовкав, i в гудiннi своему зiбрав вiн усi звуки живого вiдчаю та самотностi, з'еднавши виття вовка з виттям собаки, зимову завiрюху з плачем дитини. І розлився над навколишньою тайгою цей звук самотностi, що прорвалася, болю, вiтру, спiйманого в пастку. І все-таки болю, що пiднявся високо вгору, високо в небо над усiею тайгою, над усiею краiною, над усiм свiтом.

Із кедра, на якому висiв гудодзвiн, утекла вниз бiлка, передумавши стрибати на сусiдне дерево, i посипалася за нею вслiд окрушина кори, здряпнута ii гострими кiгтями. А неподалiк закричав птах i, злякавшись того, що не почув свого крику, залопотiв крильми й полетiв, петляючи мiж стовбурами та боячись пiднятися над кронами дерев, де звучання гудодзвона було голоснiшим i вiдчайдушнiшим.

Іван Тимофiйович стулив долонi своi, намагаючись стримати тремтiння рук, i слухав дзвiн. Губи його ворушилися, промовляючи молитву i видихаючи бiль. Себе вiн не чув i не думав про себе бiльше. Природа повернула його собi, зробивши частиною всього живого, об'еднавши все живе гнiтючим звучанням гудодзвона. Завмерли, кожен бiля свого будинку, сини Івана Тимофiйовича. Стояли там, де почули дзвiн. Стояли i слухали не рухаючись. Слухали i наповнювалися його звучанням, а через його звучання – вiдчаем i болем. І хотiлось iм тiкати вiд цього мiсця, вiд цього страшного звуку, у владi якого вони почувалися безмовними й покiрними рабами. І хотiли вони бiгти, але стояли не рухаючись. А звучання опускалося вниз, проливалося на землю й топило ямки та вибоiни, заповнюючи спочатку iх, а потiм пiднiмаючись усе вище й вище, як пiднiмаеться вода пiд час повенi. А звук усе ллеться i ллеться вниз, i вони, люди, стоять уже по пояс у цьому виттi, й чим вище воно пiднiмаеться, чим ближче до вух iхнiх – тим нестерпнiше iм слухати його.

Не змiг довше сидiти на ганку Іван Тимофiйович. Зiбрав сили й повернувся в дiм, замкнувши за собою дверi. Сiв на лаву. І тут було чутне звучання гудодзвона, але не так голосно, не так нестерпно. Затулив вуха долонями. І очi заплющив, але так i не почув своi думки, не вiдчув себе, немов i зсередини вже наповнився звучанням дзвона.

А вiтер, утомлений вiд пастки, обм'якнув, сповiльнився, i почав затихати дзвiн.

Опритомнiли брати, ожили, коли гудодзвiн ледве звучав. Ожили вони, подивилися напружено вгору, на крону кедра-дзвiницi, й погляд iхнiй пройшов крiзь крону, пiшов далi в небо, де наткнувся на чорну хмару, маленьку, незвичайну, схожу на величезного небесного сома й кольором, i формою.

– Знамення! – вирвалось у Володимира.

Побiгли брати до будинку батька свого. Пiдвiвся вiн iз лави, вийшов на порiг. Рука старшого сина вiдвела його погляд високо в небо, де побачив Іван Тимофiйович щось пливуче чорне.

А в небi спокiйно й мирно плив чорний дирижабль. Вiн летiв над тайгою в кудизавгодному напрямi. У гондолi дирижабля нiкого не було, хоча посерединi неi i стояв табурет, на пiдлозi валялося дрiбне смiття, а в кутку лежала велика картонна коробка, що вмiщувала понад тисячу пачок сигарет «Друг».

– Нi, – помовчавши, вiдповiв Іван Тимофiйович. – Знамення не бувае чорним… Воно – свiтло. Як у Писаннi е «райдуга в хмарi…»

– А що ж це? – запитав Андрiй.

Замислився знову Іван Тимофiйович, а чорна хмара тим часом пiшла з видимостi, залишивши тих, хто побачив ii, в неспокiйному нерозумiннi.

– Не знаю, – признався батько. – Може, справа рук природи або iнших сил…

– Але iнших, окрiм сил Господа, не бувае! – напружено видихнув Андрiй i заглянув батьковi у вiчi.

Іван Тимофiйович знизав плечима.

– Може, справа рук часу, iншого часу… – майже прошепотiв вiн, провiвши долонею по лобi. – Я ж збився з нього, з часу… Давно збився. І недiля в нас – тiльки сьомий день числом…

А гудодзвiн звучав протяжно й неголосно, i стало знову чутним на тлi його життя тайги. Вiтер пробiгав по травах, ледве торкаючись iх, кружляв на одному мiсцi, завмирав.

– Завтра знову сьомий день… – мовив Володимир i питально глянув на батька.

Іван Тимофiйович кивнув.

– Чекатимемо знамення.



І вранцi, i вдень, i вночi виходили брати надвiр i дивилися на всi боки, але марно.

Іван Тимофiйович iз дому не виходив. Хворiв. Уперше лава здавалася занадто жорсткою для спини, але лягти в лiжко, в якому спали вони ранiше з дружиною, не хотiв. Боявся, що з лiжка йому вже не встати. Надвечiр шостого дня почув чийсь гучний крик. Виглянувши у вiконце, нiкого не побачив. Вийшов надвiр.

Дзвiн гудiв неголосно й монотонно, нiби втомився.

– Гей, е хто? – знову закричав хтось з боку ворiт.

Іван Тимофiйович квапливо попрямував на голос, на перший незнайомий голос, почутий у своему життi. «Хто ж це сюди?» – стривожено думав вiн.

– Та е тут хто? – знову запитав голос, цього разу вже тихiше i, здавалося, перелякано.

Пiдiйшовши до ворiт, Іван Тимофiйович зупинився. Поряд iз ним зупинилися Володимир i Андрiй, через хвилину пiдбiг Микола.

Перед ними стояв невисокого зросту немолодий чоловiчок у вiйськовiй формi. Перед ним – вiзок на одному дерев'яному колесi, а на ньому якiсь круглi плоскi предмети й мiшок.

– Хазяi? – запитав вiн i зробив крок убiк од вiзка.

Іван Тимофiйович помiтив, що у незнайомця одна нога дерев'яна.

– Що це за село? Як називаеться? – запитав незнайомець.

– Нiяк, – вiдповiв Іван Тимофiйович. – Скит це.

– Сектанти, чи що? – спохмурнiв прийшлий.

– Християни, – вiдповiв Іван Тимофiйович. – А ви ж бо ким будете?

– Інвалiдом буду. На прiзвище – Кортецький, – гордо вiдрекомендувався чоловiк у вiйськовiй формi. – А ви чому не на вiйнi?

Сини здивовано подивилися на батька.

– З ким? – здивовано запитав Іван Тимофiйович.

– Ну як же, у Батькiвщини стiльки ворогiв: фашисти, японцi, фiни. Вся краiна воюе…

– Зараз?! – вирвалося в Андрiя.

– Так… – сторопiло вiдповiв iнвалiд. – А ви що, не знаете?

– Ми вже давно вiд свiту вiддалилися… – пояснив Іван Тимофiйович. – Яка хоч там влада зараз?

– Яка-яка… – загальмовано забубонiв Кортецький, дивлячись на свою дерев'яну ногу.

– Нi, ну яка ж… – не вгамовувався Іван Тимофiйович. – Якщо тi, що ранiше були…

– Коли любиш Батькiвщину – влада не мае значення! – твердо вiдрубав iнвалiд. – Я, може, теж владу не люблю, але заради Батькiвщини сюди ось забрався! Цi штуки притягнув, аби всi знали, яка вона, правда, сьогоднi… – І вiн кивнув на вiзок.

– А що це? – поцiкавився Андрiй.

– Вiдступися з дороги, секто! – незлобиво буркнув Кортецький i, взявшись за вiзок, заходився штовхати його у ворота.

Іван Тимофiйович i сини вiдступилися.

Інвалiд, жваво орудуючи дерев'яною ногою, проштовхнув вiзок до першого будинку, там зупинився й озирнувся на мiсцевих жителiв.

– Чого стали! – крикнув вiн. – Ідiть сюди, дорогу покажете!

Іван Тимофiйович поволi попрямував до прийшлого.

– Куди тобi дорогу? Немае тут нiяких дорiг! – сердито вiдповiв Іван Тимофiйович.

– У тайзi немае, це менi вiдомо… Не про це я. Де тут у вас центральне мiсце?

– А навiщо вам? – запитав Володимир.

– Та штуку одну присобачити… – Інвалiд спiдлоба оглянув будинки.

– Немае у нас такого мiсця, – вiдповiв Іван Тимофiйович.

– Брешеш! – не повiрив iнвалiд. – Де культова будiвля?

– Яка?

– Церква! – пояснив iншими словами Кортецький.

– Там, – показав рукою Іван Тимофiйович.

– Ходiмо, християни! – скомандував прийшлий.

І вони попрямували до каплицi, до якоi було крокiв тридцять. Інвалiд штовхав вiзок. Поряд iз ним iшов Андрiй, розглядаючи незнайомi круглi предмети, схожi на чорнi миски.

– А що це тут у вас вие? – на ходу запитав iнвалiд.

– Дзвiн, – вiдповiв Андрiй.

Інвалiд важко зiтхнув i незадоволено хитнув головою, мовчки дивуючись.

Пiдiйшли до каплицi. Іван Тимофiйович, косячи одним оком на Кортецького, вiдiмкнув дверi. Інвалiд узяв з вiзка одну круглу штуковину i залiз усередину. Тут Іван Тимофiйович помiтив, що за штуковиною цiею потягнувся якийсь тонкий мотузок.

Усi зайшли в каплицю. Інвалiд пильно оглядався. Іншi так само пильно стежили за ним.

– Пощастило вам узагалi-то, – мовив вiн. – Були б ви де ближче до Батькiвщини – пiдiрвали б вам давно все це християнство. У нас на боротьбу з опiумом динамiту не жалiють. Гаразд. Дайте з вiзка молоток! І свiчку запалiть.

– Ми свiчки даремно не палимо i сiрники марно не витрачаемо. Вони ще прадiдiвськi.



Андрiй вискочив за молотком.

– Ось! – Кортецький простягнув коробку Івану Тимофiйовичу.

Той запалив свiчку й освiтив каплицю.

Інвалiд пiдiйшов до середини iконостаса, витягнув з кишенi гiмнастерки цвях i забив його наполовину в дерев'яного розiпнутого Христа. А потiм начепив на цвях круглу штуковину.

– Ну от, – задоволено видихнув вiн. – Тепер i ви почуете голос Батькiвщини… а то сидять у тайзi, а там мiльйони помирають на фронтах…

– А як воно називаеться? – запитав Андрiй, показуючи поглядом на круглу штуковину.

– «Сковорiдка» – по-простому, а так – радiо, – пояснив iнвалiд. – Сьогоднi запiзно вже, а завтра заговорить, iй-богу, заговорить! Слухатимете, секто!

І Кортецький обвiв мiсцевих жителiв колючим зневажливим поглядом; тiльки на Андрiевi його погляд потеплiшав:

– Ну все, я тут у вас переночую, а рано-вранцi далi пiду.

– Розташовуйся, божий чоловiче, – Іван Тимофiйович закивав i вийшов iз каплицi.

За вiконцем у темрявi, що настала, гудiв дзвiн, але було чутне й життя. Кричали птахи.

Інвалiд, залишившись сам у каплицi, розстелив пiд iконостасом шинель i влiгся на неi. Вже лежачи, вiн чиркнув сiрником, i той, спалахнувши, освiтив усi нутрощi тiсноi маленькоi каплички. Окинувши ще раз швидким поглядом стiни, Кортецький скривився i задмухнув сiрник. Заплющив очi, але тут почув скрип дверей.

– Хто там?! – перелякано сiпнувся вiн, побачивши у розкритому дверному отворi жовту половинку мiсяця.

– Я це, – вiдповiв тихий голос.

– Я – хто? – насторожено перепитав iнвалiд.

– Андрiй.

– Ти чого прийшов? – Кортецький пiдвiвся на лiктях.

– Запитати.

– Ну?

– А правда, що Батькiвщина в бiдi? – тремтячим голосом запитав Андрiй.

– Еге-е, – мовив iз протягом iнвалiд. – У дуже великiй бiдi, скрiзь вiйна, фронт, а де немае фронту – там iз голоду мруть. Погано.

– А Москва?!

– Ну, в Москвi не мруть, звичайно, але й там погано. В оточеннi вона. Я ось за Батькiвщину ногу вiддав. А тепер останнi сили вiддаю…

– А вранцi ви куди?

– Далi. У мене ще три «сковорiдки», присобачу iх де-небудь у людей, якi нiчого не знають, i назад рухатиму.

– А можна з вами пiти? – Голос Андрiя затремтiв.

– А тебе твоi сектанти не приб'ють, якщо зловлять?

– А ми до свiтанку, я знаю, як до рiчки вийти, а нi батько, нi брати цього шляху не вiдають.

– До рiчки – це добре… Але якщо пiдеш, треба буде тобi мене слухатись…

– Буду, – пообiцяв Андрiй.

– Ну от, тодi перший наказ: усю нiч стерегти вiзок, а перед свiтанком розбудиш мене й рушимо.

– Добре, – кивнув Андрiй.

– Нi-i, – перебив його iнвалiд. – По-вiйськовому треба вiдповiдати: «Слухаюсь!»

– Слухаюсь, – прошепотiв Андрiй.

– Добре, йди.

Андрiй тихенько замкнув за собою дверi й сiв бiля вiзка, спершись лiктем об ганок каплицi. Згори свiтили зiрки й гудiв гудодзвiн.

Андрiй усмiхнувся. Поки батько та брати дочекаються знамення, вiн буде вже далеко.

Спати не хотiлося. Всю нiч спостерiгав вiн за небом, i здалося йому, що зiрки рухаються вслiд за мiсяцем. А коли перед – променi сонця, що ще не показалося, розiгнали морок, Андрiй жваво звiвся на ноги, зайшов до каплицi й, помолившись, розбудив iнвалiда.

– Як там нас ранок зустрiчае? – Кортецький засовався, приходячи в рух.

– Добре, – вiдповiв Андрiй.

Інвалiд пiдвiвся, скрутив шинель, i вони вийшли. Зупинилися бiля вiзка, де iнвалiд запхав шинель у мiшок.

– Тепер ти котитимеш його, – сказав вiн. – Той, хто приходить пiзнiше, стае молодшим за званням.

Андрiй кивнув, узявся за двi розбiжнi дерев'янi ручки i спрямував вiзок до ворiт. Інвалiд закрокував поруч, оглядаючись на сонце й усмiхаючись стриманою радiстю. Вийшовши за ворота, вони на хвилинку зупинились. Андрiй вклонився скиту, а iнвалiд обвiв будiвлi ехидним поглядом.

– Давай швидше, а то тут i залишишся! – поквапив вiн Андрiя.



Єдине колесо вiзка поскрипувало жалiбно, наiжджаючи на гiлки, опалi з крон. Андрiй поспiшав, старався, хоча безсонна нiч уже давалася взнаки. І зникло кудись звучання дзвона, до якого, здавалося, вiн уже звик, як до чогось неминучого й постiйного, як небо. А може, просто безсонна нiч вiдлучила його тимчасово вiд слуху, i не встиг вiн обернутися на кедр-дзвiницю, сподiваючись, що востанне, як почув невдоволене бурчання iнвалiда:

– Гуде, проклятий!

Андрiй глянув на Кортецького перелякано й тут же повернув свiй погляд на вiзок. І почув сам виття гудодзвона, протяжне й неголосне. І пропало бажання обернутись i подивитися насамкiнець угору.



Уранцi Володимир i Микола розбудили батька.

– Андрiй пiшов, – сказав Володимир. – Я бачив iх.

– І не зупинив?! – запитав Іван Тимофiйович, пiдводячись iз лави.

– Нi.

– Так, – кивнув батько. – Не треба було. А ви? Не хотiли з ним?

– Ми чекатимемо знамення, – твердо мовив Микола й опустив голову. – Знаючи лише пiвдороги, не дiйдеш до ii кiнця.

– Так, – Іван Тимофiйович зчепив долонi. – А вiн же звучить. Звучить! – І очi його спалахнули. – Головне, вiрити, вiрити i чекати. Терплячим усе вiддячиться. Адже звучить вiн?

Брати кивнули.

Іван Тимофiйович пiдвiвся.

– Який сьогоднi день?

– Третiй, – вiдповiв Микола.

– Третiй?! – повторив сам собi батько. – І був вечiр, i був ранок, день третiй… І сказав Бог: хай будуть свiтила на твердi небеснiй, для вiддiлення дня вiд ночi, i для знамень, i часiв, i днiв, i рокiв… Не буду я переписувати вчення. Кожен вiльний змiнювати тiльки ним самим написане.

І вийшов Іван Тимофiйович на ганок, вдихнув уранiшнього повiтря. Вдихнув свiжостi й звукiв. Вiдчув тепло сонця i подумав про свого молодшого сина, побажав йому небезмежного шляху.

Зайшовши в каплицю, батько i його сини залишили дверi вiдчиненими, щоб упустити всередину сонячнi променi. Променi освiтили нижнiй ряд iконостаса й ноги розiпнутого Христа. І зазвучав у каплицi троiстий шепiт, а коли затих, замiсть тишi запанувало звучання гудодзвона, i довго ще не вставали з колiн молiльники, слухаючи це звучання й наповнюючись ним.

Вийшли вони з каплицi, але дверi не зачинили.

А променi сонця опустилися, сповзли з iконостаса й освiтлювали тепер дерев'яний настил пiдлоги. Ожила, зашипiла раптом чорна «сковорiдка», прибита iнвалiдом до розп'яття, i суворий далекий голос заговорив розмiрено, залишаючи мiж словами довгi простори-паузи: «Передаемо зведення Радiнформбюро. Прослухайте сигнали точного часу: в Москвi, Ленiнградi, Киевi – 1945 рiк, лiто, в Пермi, Норильську, Магнiтогорську – 1943 рiк, лiто, в Усть-Ілiмi, Воркутi, Анадирi – 1939 рiк, осiнь. Повiдомлення для Пермi, Норильська, Магнiтогорська та районiв Схiдного Сибiру: пiсля важких тривалих боiв радянськi вiйська залишили Крим, ворог зазнав серйозних втрат у живiй силi й технiцi».

Немов помiтивши, що в каплицi нiкого немае й нiхто не слухае цей далекий голос, «сковорiдка», видавши якийсь кашляючий звук, замовкла.

Настав вечiр.

На краю неба виклювалася перша, ще тьмяна через неповну темряву зiрка. Десь неподалiк запугукав, прокинувшись, сич. Надiйшов час прокидатися тому, що спало, i засинати невсипущому. І раптом у тому мiсцi, де щойно було червоне сонце, пiднявся яскравий стовп свiтла, мовби захищаючи землю вiд падучого нiчного неба, вiд його темних сил, якi творять нiч.

– Гляньте! – крикнув Іван Тимофiйович синам.

Обернулися вони й завмерли.

– Невже дочекалися… – шепотiв Іван Тимофiйович, i в очах у нього блиснули сльози. – Щастя яке…

– Що ж тепер? – запитав старший син, i в його голосi зазвучали розгубленiсть i надiя.

– Збирайтеся, – сказав батько, не зводячи погляду з яскравого стовпа. – Берiть хлiб, одяг.

Побiгли сини збирати своi торби. А батько залишився стояти. Мiж ним i далеким горизонтом сяяло знамення Господа, що вказувало шлях.

Володимир i Микола пiдiйшли до батька.

– Благословляю вас у дорогу, – заговорив батько. – Шлях далекий, але, пройшовши його, ви вийдете туди, де здiйсняться вашi сподiвання.

– А ви, батьку?! – запитав Володимир.

– Я не пiду. Сил у мене вже мало, але вiрю, що зможу вiддати борг i за себе, i за вас…

Брати замовкли, переглянулись.

– Та й залишивши мене тут, ви частiше згадуватимете, звiдки прийшли… Занадто старий я для дороги… Ідiть. Шлях дуже далекий, i йти доведеться вам по ночах.

Володимир i Микола нерухомо стояли перед батьком, не зводячи з нього очей.

– Ідiть же! – ледве не закричав Іван Тимофiйович.

Володимир переступив з ноги на ногу. Микола опустив погляд.

– Палицею менi вас гнати, чи що?! – розсерджено запитав батько.

Володимир пiдiйшов до батька, обiйняв його i попрямував до ворiт. Те ж саме зробив Микола.

Вони пiшли, а вiн стояв i не зводив очей з яскравого стовпа, у бiк якого щойно пiшли його сини. Пiшли, аби бiльше нiколи не повернутися.

Знамення продовжувало сяяти, свiтити, i подумав Іван Тимофiйович, що буде воно сяяти щоночi, аж поки дiйдуть його сини до заповiтноi мети, аж поки вийдуть вони до людей, iз якими залишаться.

І втiшила його ця здогадка. Так, принаймнi, зможе вiн дiзнатися, коли закiнчиться шлях iхнiй.

Ранком четвертого дня Іван Тимофiйович пiшов на кладовище. Узяв iз собою сапу та лопату. Насамперед пiдiйшов до могили дружини й зупинився в зацiпенiннi: хрест, вирубаний iз молодоi модрини кiлька мiсяцiв тому й тодi ж поставлений, корiння не дав i висох. Опустив вiн сапу й лопату поряд на землю й обвiв кладовище поглядом, i нiяково йому стало. Навiть колись пророслi хрести, що перетворилися пiзнiше на химерноi форми дерева, стояли тепер сухими. Швидким кроком пiдiйшов Іван Тимофiйович до могили дiда свого i побачив, що вкрита вона корою, скинутою з себе мертвим кедром. Забив Івана Тимофiйовича озноб. Озирнувся вiн iще раз i побачив, що на всьому кладовищi тiльки одне живе дерево залишилося – стара дика груша, потворний ствол якоi слався на безвiснiй могилi. Іван Тимофiйович пiдiйшов до неi i почув гудiння джмеля, що кружляв бiля ii квiток. Груша цвiла, i згадав Іван Тимофiйович, як бив його батько за те, що з iншими хлоп'ятами зривав вiн плоди з цього дерева.

«Значить, знову плоди будуть… – подумав вiн, дивлячись на дику грушу, i зрозумiв, що не хазяiн вiн бiльше в скиту. – Кому ж тепер вони дiстануться? Хто iх зриватиме?!»

І побрiв Іван Тимофiйович назад до будинку, залишивши i сапу, i лопату. Важко було на душi, але нi з ким було подiлитись. І залишив вiн у собi цю гiркоту, як залишав у собi багато важких роздумiв i печалей. Не думав вiн про те, що душа людська не бездонна i не все вона витримати може. Не думав про те, що навiть захована глибоко в душi гiркота залишаеться гiркотою, а печаль – печаллю, i якщо не подiлитися ними, не розчинити iх серед людей, здатних подiлити з тобою i горе, i радiсть, то, накопичившись, з'еднавшись з iншими печалями, вирветься все тяжке назовнi й приведе тебе у вiдчай, i не виникне в тобi бажання пересилити бiль. А не пересилюючи болю, ти пiдкоряешся йому.

І став Іван Тимофiйович чекати вечора. Квапив вiн думками сонце, бажаючи йому швидкого заходу. Нетерпляче поглядав на нього. Так увесь день i минув в очiкуваннi заходу сонця, i коли вiн стався i сховалося сонце, то не пiднявся бiльше на мiсцi заходу яскравий стовп, не освiтилося небо в тiй сторонi, а найяскравiшими виявилися мiсяць i зiрки. Завмер Іван Тимофiйович, не вiрячи очам своiм. Почекав ще, поки не пiднявся мiсяць. Потiм опустився на ганок будинку.

«Що ж вiн?! – гарячково думав Іван Тимофiйович, дивлячись на небо. – Чи я помилився?! Але не вийдуть же вони з тайги без нього! Хоч би сюди iх повернути! Хоч би дати iм знак…»

Нiби спохватившись, Іван Тимофiйович пiшов у каплицю, намацав там на вiконцi коробку сiрникiв, залишену iнвалiдом, i, затиснувши ii в руцi, попрямував у будинок.

Узяв сокиру, почав рубати лаву. Трiски летiли в рiзнi боки. Зiбравши iх, Іван Тимофiйович чиркнув сiрником i спробував розпалити маленьке вогнище просто на дерев'янiй пiдлозi, але трiски не взялися вогнем, i сiрник погас.

Тодi вiн зiбрав трiски й повернувся в каплицю. Там поклав iх на пiдлогу.

Дiстав свiчку, запалив.

Кинув напружений погляд на чорну «сковорiдку», прибиту до розiпнутого Господа. І почав акуратно викладати з розщепленоi лави куреник-вогнище. Закiнчивши, знову чиркнув сiрником, але вiн лише облизав вогником одну трiску i погас. Тодi Іван Тимофiйович дiстав кiлька свiчок, запалив iх i уклав у середину куреника. Трiски взялися вогнем i тихенько потрiскували.

Іван Тимофiйович обвiв каплицю шукаючим поглядом, зупинив його на дверях. Пiдвiвся, зняв iх iз завiс i заходився розламувати. Сухi дошки, з яких було iх збито, пiддались, i навiть сокира не була потрiбна. Виклав вiн iх поверх куреника й завмер, стежачи за полум'ям, яке повiльно поiдало трiски.

І подумав вiн про повiльнiсть вогню.

І про те, що вогонь не виживе без дерева.

І про те, що чим довше дерево чинить опiр вогню, тим горить довше.

Про те, що природа сама ростить дерева i сама народжуе полум'я, що прискорюе прихiд нових дерев. А значить, будь-яка пожежа на благо. Отже, вогонь несе оновлення, знищуючи минувшину й сьогодення.

І що е знамення, як не полум'я?! Що е тепло, як не вiдстань мiж вогнем i простягненими до нього долонями?

Іван Тимофiйович опустився навпочiпки бiля багаття, що ще не розгорiлось. І почув трiск звiдкись згори. Пiдвiв голову. Шумiла чорна «сковорiдка». Крiзь шуми та хрипи прорвався далекий голос: «Передаемо зведення для Воркути, Анадира та районiв Крайньоi Пiвночi. За останнiй час Радянська армiя здiйснила ряд успiшних спроб звiльнення народiв Захiдноi Украiни, Захiдноi Бiлорусii, Молдавii i Бессарабii. На жаль, не вдалося звiльнити народ Фiнляндii, на багатостраждальнiй землi якоi залишилося лежати багато наших героiв, що вiддали життя за свiтле майбутне… Вшануемо ж iх пам'ять хвилиною мовчання. Просимо всiх устати…»

Іван Тимофiйович звiвся на ноги, в нерозумiннi дивлячись на джерело звуку. Джерело мовчало. А вогнище все нiяк не розгорялося. Чи то не вистачало вогню сили, чи то руху повiтря. Розкрив Іван Тимофiйович вiконце в каплицi – й вiдразу прохолоднiше стало. І побачив вiн у вiконцi мiсяць, що плив жовтим ликом до землi.

І знов озирнувся на вогонь, який ледве горiв. Згадав оповiдки дiда про язичникiв, якi жили й вiрували ще до старовiрiв, до християн. Вiрували у вогонь, у сонце i приносили вогню жертву. Так, може, i цей вогонь чекае жертви?! Адже доки вiра мiнялася, вогонь залишався таким самим, як i тисячi рокiв тому. І так само горiв, так само свiтив уночi, так само зiгрiвав житла.

«Так, – подумав раптом Іван Тимофiйович. – Потрiбна жертва…»

Вiн пiдiйшов до iконостаса, поглянув на обличчя святих. Вийняв iз iконостаса iкону Богородицi й притулив ii до вогнища ликом догори. Знову повернувся до iконостаса. Вийняв «Спаса в силах», поставив поряд. Одного ряду iконостаса вистачило для того, аби обкласти iконами вогнище, що нiяк не розгорялося.

Бiля вогнища, обкладеного образами, опустився Іван Тимофiйович на колiна, заплющив очi й зашептав молитву, але в кiнцi ii не вимовив «Амiнь», а просто замовк. І очi розплющувати не захотiв. Слухав неголосне звучання дзвона й тихе потрiскування вогнища, що проступало на його фонi.

І раптом прийшов до нього спокiй. Прийшли думки про мудрiсть, i зрозумiв вiн, що тiльки зараз наблизився до справжньоi, а не книжковоi мудростi. Адже iстинна мудрiсть полягае не в твореннi та змiцненнi вже створеного, навiть якщо воно вiрне. Вища мудрiсть – знищити те, що будував усе життя i що пращури будували. Знищити, зрозумiвши, що неправильно це, як дорога, що вiдводить од колодязя в пустелю. Знищити, щоб розчистити нащадкам або природi мiсце для нового творення, для нових паросткiв або нових храмiв.

А потрiскування вогнища стало голоснiшим, i заглушило воно звучання дзвона.

Іван Тимофiйович розплющив очi й побачив, як iз отворiв мiж iконами показались язички полум'я, що почали облизувати вогнем краi ликiв.

– Святi, а горять… – здивовано сказав старий, втупившись в iкони одержимим поглядом.

«Спас у силах» почав покриватися темними плямами – дошка прогоряла. Святi обкипали фарбою у вогнi. Шипiли дошки. Вiд них iшов солодкуватий запах. Полум'я пiднялося в половину людського зросту. Стало жаркiшим i яскравiшим. Іван Тимофiйович вiдiйшов на два кроки й зупинився на порозi каплицi. З вдячнiстю подивився вгору, на нiчне небо.

– Адже можеш, якщо гориш! – прошепотiв вiн.

І, немов почувши його шепiт, полум'я розлилося по всiй каплицi, по стiнах, по стелi. І тiсно стало полум'ю.

Вiдскочив Іван Тимофiйович надвiр. Замилувався iскрами, що пiдiймалися вгору.

– Ну от, – зiтхнув вiн. – І знамення може бути рукотворним.

А полум'я пiднiмалося, проривалося крiзь дах, i впав дах, i стiни, здригнувшись, осiли.

Іван Тимофiйович пiдняв дошку, що горiла й випала з пожежi, й понiс у будинок. Немов факел, вона освiтила велику кiмнату. І став вiн при свiтлi цього факела скидати на пiдлогу все дерев'яне, здатне зайнятись i стати ще одним рукотворним знаменням.

Нiч iще тривала, але палаючий скит щосили розганяв морок, готуючись зустрiти вранiшне свiтило. А Іван Тимофiйович сидiв пiд кедром-дзвiницею i ловив ледве чутне в шумi пожежi гудiння дзвона. Слухав единий звук, який залишив вiн свiту на згадку про себе. Тiльки що ця пам'ять? Один, нехай хоч i довгий, але тiльки звук…




8


Машину мiцно струсонуло – видно, потрапило щось пiд колеса, – i вiд цього поштовху враз прокинулися i шофер, i Горич. А машина, здолавши перешкоду, вже спокiйно iхала далi.

– Камiнь, чи що? – припустив Горич.

Шофер знизав плечима.

– Менi звуки снилися, – сказав вiн. – Потяг торохтiв, потiм машина з сиреною довго верещала, потiм кричав хтось…

– Щасливий ти, – зiтхнув Горич. – Менi нi бiса не сниться.

– Не журися. Зате ти пам'ятаеш багато, а я ось майже нiчого…

Обое потяглися в темрявi, розпростали плечi. Шофер поклав за звичкою руки на кермо.

– Пригальмуй! – попросив Горич.

– Навiщо?!

– Вiдлити треба.

Шофер пiдняв важiль ручного гальма. Машина застигла. Клацнули дверцята, i пасажир сплигнув у темряву.

Шофер iще разок потягнувся, заклавши руки за шию. Настрiй був хоч сiдай i лист пиши. Але кому? Де? І як вiдправити? Ця чортова вiйна, а точнiше, темрява, що настала вiдразу пiсля оголошення вiйни, перекреслила не лише звичайний хiд життя, але й саме життя, зануривши його в морок, вiдчужений вiд часу, вiд взаеморуху частин природи та ii свiтил. Здавалось, усе мусить застигнути в такiй темрявi, застигнути в очiкуваннi свiтанку. І дiйсно – якби не машина, застигли б i вони, застигли у своему темному мiстi й нiколи б не стали мандрiвниками. Але дивний свiт, що лежить у цiлковитiй темрявi й у нахиленiй площинi, гнав машину, що давно витратила останнiй бензин, а в нiй – двох чоловiкiв, якi шукали вихiд до свiтла.

Знову вiдчинилися дверцята, i в кабiнi зазвучав шепiт Горича:

– Там вогник! – повiдомив вiн шоферовi. – Зовсiм поряд, позаду машини…

– Почекай! – сказав шофер i вилiз iз кабiни.

Вони взялися з обережностi за руки i, прагнучи бути безшумними, попрямували до яскравоi точки, що тремтiла метрiв за двадцять.

На пiвдорозi щось трiснуло пiд ногою Горича. Вони завмерли i прислухались. І почули шерех з боку вогника. Придивилися.

Зовсiм поряд, за десять крокiв горiла свiчка.

Вони зробили крок уперед.

Гримнув пострiл.

Обое впали на землю.

– Забирайся геть, якщо ще живий! – пролунав чоловiчий голос.

Шофер i Горич лежали не рухаючись.

– Може, ти вбив його? – тихенько прозвучав голос жiнки.

– Можливо, Валю, – вiдповiв чоловiк. – У цьому життi все може бути…

– Та хiба це життя! – нiби докорила чоловiковi жiнка.

– Хто ви? – неголосно запитав Горич, усвiдомлюючи вiдносну безглуздiсть такого питання.

– І не вбив, i не вовка, – з досадою мовив чоловiк. – Ну так я можу ще разок вистрiлити!

– Ідiот! – вирвалося у шофера. – В скроню собi вистрiли, може, мiзки запрацюють! Розстрiлявся в темрявi!

– iх там багато! – перелякано зашепотiла жiнка.

Горич зосереджено намагався знайти запитання, яке мало б сенс задати в цьому мороцi, але кожне з можливих запитань викликало у нього гiрку посмiшку. Ну дiйсно, про що iх можна запитати: хто? звiдки? куди? Чи, можливо, котра година?

– Послухайте! – заговорив шофер. – Тут яка-небудь дорога е?

Невидимий чоловiк голосно розсмiявся – навiть полум'я свiчки затрiпотiло вiд його смiху, наче од вiтру.

– Може, вас iще на вокзал вiдвести i в потяг посадити? – сказав вiн крiзь смiх.

– Давайте поговоримо серйозно! – запропонував Горич.

– А менi не видно, хто зi мною хоче серйозно розмовляти! – парирував чоловiк.

– Я можу пiдiйти до свiчки, тодi побачите! – запропонував Горич.

– Тодi вистрiлю…

– Довiряти людям потрiбно, телепню! – знову розсердився шофер.

– Довiряти в темрявi?! Людям?! – замiсть кепкування в голосi чоловiка вже звучала злiсть. – Яким людям?!

– А ти не дезертир? – запитав шофер.

– А тобi яке дiло?! – розсердився чоловiк. – Забирайтеся! Якщо я зараз не почую, що ви забираетеся, – стрiлятиму. Перевiрите свою удачу.

– Ходiмо! – Горич доторкнувся до руки шофера, що лежав поряд.

Вони звелися на ноги i зробили декiлька гучних крокiв назад.

– Давайте, давайте! Не зупиняйтеся! – прикрикнув чоловiк, i друзi зробили ще декiлька крокiв.

І раптом у темрявi заплакало немовля.

– Ой, Боже ж! – схлипнула жiнка.

– Годуй! – наказав чоловiк.

– Зараз, зараз… тiльки б молоко не кiнчилося, – скоромовкою заговорила жiнка.

– Я йому кiнчуся! Гляди менi…

І вогник свiчки знову затрiпотiв. Потiм пiднявся над землею метра на пiвтора й повiльно поплив геть.

Услiд за вогником поплив, затихаючи, плач дитини.

– Пiшли… – якимсь розгубленим голосом промовив Горич.

– А що, коли барабан повернути на горизонт i посвiтити? Це ж не небо – може, що i побачимо?! – запропонував шофер.

– Можна, – погодився товариш. – Що освiтимо, те й побачимо…

Вони повернулися до машини. Точнiше, шофер наткнувся лобом на правий борт. Так навпомацки i залiзли в кузов. Горич увiмкнув тумблер, i доки розiгрiвалась-розгорялась iскорка всерединi прожекторного барабана, вони повернули його скляне око набiк, щоб змогло воно, якщо спалахне, освiтити землю. Повернули так, щоб освiтило шлях, уже пройдений машиною. Навiть вiдкинули заднiй борт.

Свiтло накопичувалось усерединi прожектора, поки не стало поступово перетворюватися на промiнь. Освiтило землю за машиною i поповзло по цiй землi далi. Горич i шофер дивилися на голу безтравну землю, всю в якихось горбиках i вибоiнах.

– Мiсяць ось теж такий, напевно, – зiтхнувши, сказав Горич.

Шофер мружив очi, вiдвиклi вiд яскравого свiтла.

Його товариш сплигнув на освiтлену дорiжку.

– Може, пройдемося! – повеселiлим голосом запропонував вiн.

Шофер теж сплигнув униз.

Вони пiшли вслiд за променем, який утiк по цiй землi вже далеко вперед. Шофер озирнувся й тут же затулив долонею очi.

– Так ти й ослiпнути можеш! Нехай у спину свiтить, – порадив Горич. – Ти пам'ятаеш, коли востанне по якiй-небудь вулицi гуляв?

– Нi, – зiтхнув шофер.

– А я пам'ятаю… – Горич, дивлячись на iхнi подовженi тiнi, скуйовдив свое волосся. – Краще б не пам'ятати… Хоча ось бачиш, – вiн вказав рукою на iхнi довгi тiнi, – це ми на проспектi, на дуже довгому проспектi, а все це темне, обабiч проспекту, – будинки, ресторани, кiноклуби… Десь iще дерева мають бути. І ось ми йдемо i напевно когось зустрiнемо. В цей час якраз багато хто може прогулюватися. Закоханi парочки i ще зовсiм молоденькi дiвчата, в очiкуваннi великоi та свiтлоi любовi. Дiдок iз собачкою, що зупиняеться бiля кожного стовпа… Пiонери збирають грошi на спорудження найбiльшого у свiтi аероплана… Ми напевно можемо зустрiти i знайомих…

– Стiй! – вирвалось у шофера, що рiзко позадкував.

– Що таке? Що з тобою?

– Там щось проскочило, – шофер показав рукою вперед. – Собака або вовк…

– От бачиш… Собака вже е, скоро покажеться i хазяiн або хазяйка… Ходiмо…

Шофер напiвобернувся до прожектора i знову прикрив очi долонею. Горич пiдiйшов до друга.

– Що з тобою?

Шофер мовчав. Із-пiд долонi, що затуляла очi, вибралася сльоза i, завмерши на вилицюватiй щоцi, заблищала, пропускаючи крiзь себе яскраве свiтло прожектора.

– Ходiмо! – Горич доторкнувся до плеча шофера. – Ходiмо прогуляемося по власнiй вулицi, по власному проспекту. Нумо! Поки е свiтло…

– Я не плачу, – вичавив iз натугою шофер. – Це очi болять. Очi…

– Ну я ж i кажу: не обертайся! – мовив Горич, i сам на мить обернувся.

– Ну ходiмо, – погодився шофер, i iхнi тiнi, обганяючи iхнi тiла, попливли вперед у яскравому свiтлi штучного свiтила.

Яскраве свiтло не сприяло прозоростi повiтря. Воно лише створило рiзницю мiж темрявою та ii протилежнiстю i створило тiнi. Горичу на мить здалося, що вiн iде по нескiнченному пофарбованому в бiлий колiр лiкарняному коридору, що, як багато лiкарняних коридорiв, закiнчиться смертю, мороком, виходом у вiчнiсть. І пробiгли по спинi мурашки. Вiн озирнувся на товариша, але той, iз кам'яним виразом обличчя, важко ступав уперед. Стало прохолодно. Горич видихнув повiтря, i йому здалося, що видихнув парою. Вiн iще раз набрав якомога бiльше повiтря в легенi й видихнув його iз силою.

– Ну от, – заговорив раптом шофер, – здаеться, вiдпустило… Це ж те, про що я запитував цих, що втекли… Я ж чому дороги люблю, будь-якi, навiть стежини? Якщо iх не звiр, то вже обов'язково людина витоптала, а значить, що до людей вони i приведуть, хоч по якiй би йшов. Може, щоправда, довго йти доведеться. І ось тут, як по дорозi, йдемо. Навiть дитинство згадав…

Вiн замовк, чекаючи продовження розмови з вуст Горича.

Але той, озирнувшись на товариша, помовчав, потiм зупинився.

– Назад пора, – твердо сказав вiн. – Погуляли, i досить…

– Чому?! – по-простацьки здивувався шофер.

– Чому?! – кивнув головою Горич. – Тому, що по цiй дорозi ми нiкуди не прийдемо! Ти по мiсячнiй дорiжцi ходив-плавав? Га?

Але шофер, не слухаючи, опустився навпочiпки i, на подив друга, нахилив свою голову майже до самоi землi.

– Що там? – запитав Горич, насилу поборовши бажання ще трохи поговорити про мiсячнi дорiжки.

– Грибок! – сказав шофер.

– Що?! – Горич теж сiв навпочiпки i побачив справжнiй гриб на мiцнiй нiжцi з товстою коричневою шапкою.

І замовкли вони, очманiло дивлячись на гриб, який, видно, зовсiм нещодавно пiднявся над поверхнею землi. Горич потикав пальцем землю навколо грибка i перевiв погляд на товариша.

– Тут, здаеться, був дощ! – сказав вiн пошепки, потiм звiвся на ноги. – Ходiмо назад.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andr-y-kurkov/bikfordiv-svit/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.