Книга - Небо, повне зірок

Небо, повне зiрок
Олег Авраменко


Минуло вже чотири сторiччя вiдтодi, як було вiдкрито шлях до iнших зiрок. Проте людство й далi залишаеться в полонi Сонячноi системи, змушене або тiснитись на перенаселенiй Землi, або ледь животiти на холодному Марсi. У Великому Космосi чимало придатних для життя планет, але дiстатися до них пощастило лише небагатьом обраним. Таких людей, здатних пройти через пекло гiпердрайву, називають резистентними. Один з них – капiтан вантажного корабля «Кардиф» Ерiк Мальстром, якому судилося змiнити майбутне всiеi людськоi цивiлiзацii.





Олег Авраменко

Небо, повне зiрок




Фантастичний роман




Роздiл 1

Новачки


Я вже й забув, яке небо на Марсi – брудно-сине, майже сiре, вкрите жовтавими перистими хмарами. Я вiдвикнув вiд тутешнього розрiдженого повiтря, сухого колючого вiтру i жорстокого холоду, що проймав аж до самих кiсток. Але найнеприемнiшим був всюдисущий марсiанський пiсок, який миттю забився пiд одяг i зарипiв у мене на зубах, щойно я вийшов назовнi через пасажирський люк шатла й зробив кiлька крокiв униз по трапу.

Марс залишався Марсом – суворою, неприязною планетою. За п’ять сторiч тераформування його вдалося пристосувати до людського життя, але перетворити на квiтучий, благодатний свiт виявилося не до снаги. В результатi вийшла така собi сумiш Сибiру, Сахари й Гiмалайського високогiр’я.

Слiдом за мною по трапу спустилася Курiнна. Їi струнку постать щiльно огортав утеплений кiтель з електронагрiвом, тому, на вiдмiну вiд мене, одягненого в звичайний мундир, вона почувалася цiлком комфортно на холодному марсiанському вiтрi. Ми разом дивилися на невеликий бiлий гравiкар з широкою зеленою смугою вздовж корпусу, що саме вiдчалив вiд будiвлi космопорту i швидко помчав над лiтним полем, прямуючи в наш бiк.

Я згадав той день, коли на такому ж шкiльному карi (а може, й на цьому самому) мене, чотирнадцятирiчного хлопчиська, пiдвезли до орбiтального шатла й представили капiтановi корабля «Амстердам» Гiльермо Лопесу – моему першому командировi. Пiд його орудою я прослужив до двадцяти рокiв, потiм Лопес перевiвся в Дослiдницький Департамент, i капiтаном «Амстердама» став старший помiчник Бережний, а я посiв його мiсце другого пiлота i старпома. Втiм, на цiй посадi я пробув недовго, лише три з половиною роки, пiсля чого здiйснив черговий кар’ерний стрибок i отримав пiд свое командування корабель «Кардиф». І ось тепер настала моя черга приймати новачкiв.

– П’ятнадцять рокiв не була на Марсi, – задумливо промовила Курiнна. – Вiдколи закiнчила школу. А ти, кеп?

– Тринадцять, – вiдповiв я. – Також пiсля школи. І нiколи не хотiв повернутися.

Ми обмiнялися розумiючими поглядами. Мало хто з випускникiв Марсiанськоi Зоряноi Школи мав теплi чи бодай ностальгiчнi почуття до своеi альма-матер. Сiм рокiв навчання в нiй були аж нiяк не найкращою порою нашого життя. Школа вiдiбрала в нас дитинство, i цього ми iй вибачити не могли. Та це зовсiм не означае, що ми шкодували про минуле. Якби можна було повернути час назад i заново прожити шкiльнi роки, то особисто я залишив би все як е. Іншi, гадаю, вчинили б так само.

Гравiкар зупинився, i з нього вийшло трое пiдлiткiв у кадетських формах – два хлопця та дiвчина; в руках вони тримали валiзи з особистими речами. А супроводжував iх, на мiй превеликий подив, той самий капiтан Лопес. Пiсля його переходу в Дослiдницький Департамент (або, скорочено, Досдеп) ми бiльше не зустрiчалися: «Амстердам» перевели на найдовший колонiальний маршрут, до планети Есперанса, а Лопес мiсяцями пропадав у далеких експедицiях, i так уже склалося, що нашi шляхи жодного разу не перетнулись. Зате, як i ранiше, в iнформацiйних мережах Землi та iнших планет регулярно з’являлися його новi статтi з астрофiзики. Причому особливо шукати не доводилося – всi провiднi унiверситети неодмiнно вносили iх до своiх каталогiв найважливiших новинок. Капiтан Лопес був не лише астронавтом, але й знаним науковцем.

Мене вразило, як сильно вiн постарiв за цi роки – його постать втратила колишню виправку, набула огрядностi, обличчя вкрилося густим мереживом зморшок, а з-пiд форменого кашкета вибивалося геть уже сиве волосся. І вiн бiльше не був капiтаном – на його погонах виблискували адмiральськi зiрки.

Пiсля обмiну привiтаннями, Лопес сказав:

– Ось, капiтане Мальстром, привiв вам поповнення. Прошу любити й шанувати. – Вiдтак повернувся до своiх пiдопiчних, якi з боязкою цiкавiстю позирали на нас з Курiнною. – Ну що ж, кадети, ваше навчання закiнчилося, тепер починаеться служба. Гiдно несiть високе звання… – Лопес замовк i прокашлявся. – Ет! До бiса всi цi промови. Ідiть, хлоп’ята. Щасти вам.

Миттю здогадавшись, що адмiрал хоче поговорити зi мною, Курiнна запросила новачкiв пройти до шатла. Вони старанно вiдсалютували нам i слiдом за моiм старшим помiчником пiднялися по трапу до пасажирського люка.

Лопес провiв iх сумовитим поглядом, у якому виразно вiдчувалася заздрiсть старостi до юностi. Потiм знову подивився на мене.

– Радий нашiй зустрiчi, Ерiку. Як там у тебе, все гаразд?

– Грiх нарiкати, – вiдповiв я. – Як бачите, вже командую кораблем.

Адмiрал кивнув:

– Я був дуже гордий за тебе, коли ти став капiтаном. Не здивуюсь, якщо ще до тридцятирiччя одержиш другий ранг.

Я недбало стенув плечима.

– Звання для мене не головне. Я хотiв би перевестися в Досдеп. Уже зондував грунт з приводу нового крейсера, дiзнавався, чи е сенс подавати рапорт пiсля оголошення про набiр екiпажу. Але в штабi мене вiдрадили. Сказали, що мою кандидатуру навiть не розглядатимуть. Мовляв, я ще маю набратися досвiду.

– І це справдi так, – сказав Лопес. – Ти з молодих та раннiх, проте справжнiй досвiд усе-таки приходить з роками. А командувати дослiдницьким кораблем – велика вiдповiдальнiсть. Якби ти був просто другим пiлотом, нiяких проблем з переведенням не виникло б – у начальства ти на гарному рахунку. Але ж ти не погодишся на пониження в посадi, правда?

– Звичайно, не погоджуся, – пiдтвердив я. – Якось уже звик бути капiтаном. До цього дуже швидко звикаеш.

– Отож-то й воно. Тому наберись терпiння й чекай на свiй шанс. В середньому щопiвтора року в Досдепi звiльняеться одна капiтанська посада. Тобi лише двадцять сiм, часу попереду багато. Твоя кар’ера тiльки починаеться. – Вiн мимоволi зiтхнув.

А я запiзнiло збагнув, що з мого боку було не надто тактовно заводити розмову про Департамент. Кому-кому, а Лопесовi ще замолоду була вiдкрита дорога до нечисленних лав астронавтiв-дослiдникiв, проте через сiмейнi обставини вiн майже всю свою кар’еру прослужив на вантажних кораблях. Йому було дев’ятнадцять, коли вiн оженився на дiвчинi з Таури – найближчоi до Землi зоряноi колонii, а за два роки по тому вона потрапила в аварiю й на все життя стала iнвалiдом. Лопес любив ii й кинути не мiг, а перехiд у Досдеп означав би його тривалi багатомiсячнi вiдлучки. Так вiн протягом чотирьох десятилiть i лiтав мiж Землею й Таурою – спершу другим пiлотом, а потiм капiтаном.

Його дружина померла сiм рокiв тому, i тiльки тодi Лопес став вiльним. На той час йому вже минуло шiстдесят, зазвичай у такому вiцi в Дослiдницький Департамент не беруть, а надто ж на посаду капiтана, але для Лопеса, врахувавши його науковi досягнення, зробили виняток. Проте, як i слiд було очiкувати, ненадовго – вже саме адмiральське звання означало, що вiн пiшов з Великого Космосу…

– Ну а ви, адмiрале? – обережно запитав я. – Давно вас… е-е… пiдкосило?

Лопес спохмурнiв.

– Ще п’ять рокiв тому.

– П’ять рокiв? – перепитав я здивовано. – А я нiчого не чув.

– Про це нiхто не знав. Я пiшов у вiдставку лише на початку цього року.

– Ого! – Я був вражений. – Довго ж ви протрималися!

– Атож, довго. Сам такого не чекав. Приховував це вiд усiх, дурив лiкарiв – так хотiлося протягти до сiмдесяти… Але не дотягнув.

– Вас викрили?

– Нi, це було мое власне рiшення. Менi ставало дедалi важче переносити тривалий гiпердрайв, нарештi я зрозумiв, що вже не можу повною мiрою виконувати капiтанськi обов’язки, тому написав рапорт. Прикинувся, нiби в мене щойно почалася друга стадiя, i в медкомiсii менi повiрили. Зовсiм звiльнятися зi служби ще не хотiв, проте для випробувача був уже застарий, а штабна посада мене не приваблювала, тому пiшов iнструктором до школи – короткi польоти для мене поки не проблема.

– І як це, бути вчителем у нашiй школi? – поцiкавився я.

– Важко, – зiзнався Лопес. – Надзвичайно важко. Нiби ходиш по лезу ножа. Варто виказати бодай трохи м’якостi, як дiти починають вимагати поступок, жалiються, що не встигають з завданнями, i в результатi гальмуеться весь навчальний процес. Зайва суворiсть теж не до добра – тодi учнi стверджуються на думцi, що такому викладачевi все одно не догодиш, хоч як не старайся… – Лопес похитав головою. – Менi геть не подобаеться, що ми так завантажуемо дiтей, змушуемо iх працювати з ранку до ночi, майже не залишаемо iм часу для дозвiлля – а лише для вiдпочинку. Це неправильно, несправедливо… та iнакше не можна.

Я це розумiв. Ми всi розумiли. Наш Зоряний Флот i без того вiдчував хронiчний брак кадрiв – i що далi, то дужче. А кожен зайвий рiк навчання означав втрату ще понад сотнi спецiалiстiв.

– Боюся, ви недовго протримаетесь на цiй роботi, – сказав я вiдверто. – Ви чудовий командир, гарний наставник, але надто добра та чуйна людина для шкiльного вчителя.

Лопес хмикнув.

– Гадаеш, iншi викладачi безсердечнi? Вони також люди, iм також шкода дiтей… Хоча, можливо, ти маеш рацiю. Майбутне покаже. Якщо не зможу втриматися в школi, пiду працювати в унiверситет, читатиму лекцii з астрофiзики. Мене, до речi, вже запрошують – але нi на Землi, нi на Марсi я не залишусь. Виберу одну iз зоряних колонiй… Будь-яку, окрiм Таури. – При цьому в його поглядi промайнув затамований бiль. – Найпевнiше, Цефею.

– В Есперо-Сiтi теж непоганий унiверситет, – зауважив я.

Вiн силувано всмiхнувся.

– Агiтуеш за свою планету? Бачу, ти по-справжньому прив’язався до Есперанси.

– Так, прив’язався, – пiдтвердив я. – За цi сiм рокiв вона стала моiм домом. Можливо, я упереджений, але вважаю ii найкращою з усiх колонiй.

– Твою думку подiляють чимало наших колег. Я розглядаю Есперансу як один з можливих варiантiв. А точнiше – як другий пiсля Цефеi. Проте остаточно ще не вирiшив. – З цими словами вiн позирнув на годинника. – Гаразд, Ерiку, менi пора. За десять хвилин маю супроводжувати наступну групу. Хай тобi щастить. І будь для дiтлахiв гарним командиром.

– Намагатимусь бути таким, як ви, адмiрале.

Коли я пiднявся на борт шатла, Курiнна чекала мене на виходi зi шлюзовоi камери.

– Як там новачки? – запитав я.

– Сидять тихо, мов мишенята, – вiдповiла вона з явним несхваленням у голосi. – Розгубленi й навiть трохи ображенi. Адмiрал повiвся неправильно – урвав напутню промову, не представив iх тобi як годиться. Я, звичайно, розумiю: вiн хотiв, щоб усе було по-простому, без формальностей, але вони цього не оцiнили.

– Не бiда, – сказав я. – Зараз усе виправлю. А ти йди до кабiни, запитай у диспетчерськоi дозвiл на злiт.

– Добре, кеп.

Курiнна подалася до пiлотськоi кабiни, а я проминув тамбур i ввiйшов у пасажирський салон. При моiй появi новачки дружно повставали зi своiх мiсць.

– Сiдайте, – махнув я рукою. – І можете зняти кiтелi, тут досить тепло.

Вони дослухались моеi поради. Тим часом я влаштувався в крiслi навпроти i змiряв усiх трьох допитливим поглядом. Менi ще вчора надiслали iхнi документи, проте я не став навiть вiдкривати файли, бо хотiв познайомитися з новими членами команди особисто. Перше враження – найважливiше, i я не збирався псувати його пiд впливом чиеiсь сторонньоi думки.

Двое хлопцiв зовнi становили цiлковиту протилежнiсть один одному. Перший був рудий, з грубими рисами обличчя, рясно вкритого ластовинням, високий на зрiст, мiцноi статури. Другий – невисокий тендiтний блондин з ясно-синiми очима й по-дiвочому вродливим лицем. Вiн здавався набагато молодшим за свого рудого товариша, хоча насправдi усiм iм було по чотирнадцять рокiв. Що ж до дiвчини, то нiчим особливим вона не вирiзнялася – худорлява кароока шатенка, досить симпатична, але не така гарна, як менший з хлопцiв.

Я вже збирався заговорити до них, коли ввiмкнувся iнтерком i пролунав голос Курiнноi:

– Кеп, диспетчерська дала дозвiл на злiт.

– От i добре, – сказав я. – Поiхали.

– Прийнято. Починаю рулiння. Гравiкомпенсатори задiяно.

Я вiдчув, як крiсло пiдi мною трохи просiло, а тiло налилося додатковою вагою – Курiнна ввiмкнула на борту шатла штучну гравiтацiю i довела ii рiвень до стандартноi одиницi. Новачки вiдреагували на це нормально: всi трое були родом з Землi, а в шкiльному гуртожитку для землян i вихiдцiв з зоряних колонiй пiдтримувалася земна сила тяжiння, щоб учнi не вiдвикали вiд нормальноi гравiтацii (а з уроджених марсiан комплектувалися окремi екiпажi).

В салонi почулося слабке гудiння вiд запущених термоядерних двигунiв – звукоiзоляцiя нiколи не бувае iдеальною. Ми четверо повернулися до найближчого iлюмiнатора. Шатл залишив стоянку i по рулiвнiй дорiжцi виiхав на злiтну смугу. Пiсля короткого розгону машина здiйнялася в небо i стала стрiмко набирати висоту. В принципi, ми могли б злетiти й на антигравах, проте Курiнна, як i кожен пiлот, полюбляла реактивну тягу й користувалася нею за першоi-лiпшоi нагоди.

– Приблизно через пiвгодини прибудемо на орбiтальну станцiю i звiдти перейдемо на наш корабель, – сказав я новачкам. – Там, як i належить, представлю вас екiпажевi. А поки познайоммося. Я капiтан третього рангу Мальстром, командир мiжзоряного транспорту «Кардиф», на якому ви будете служити. Маю надiю, ми непогано спрацюемося. – Я зробив коротку паузу й подивився на дiвчину. – Тепер твоя черга.

Вона миттю схопилася, мов пiдкинута пружиною, i заторохкотiла:

– Кадет Хагрiвз, сер! Основна спецiальнiсть – пiлотування й навiгацiя. Додатковi спецiальностi – iнформатика та зв’язок, системи гiпердрайву. Знання мов: вiльне володiння – англiйська, iспанська; зi словником – нiмецька, португальська, iталiйська.

Я поморщився.

– Заради Бога, сiдай! Не стрибай, як кенгуру. – Дiвчина збентежено присiла, i я, вже м’якшим тоном, запитав: – То як тебе звати?

– Кадет Хагрiвз, сер. Марша Хагрiвз.

– Дуже мило, Маршо, – сказав я. – Чи, може, тебе краще називати Марсi?

– Ну… Так, сер. Я бiльше звикла до Марсi. Так мене всi називали в школi. Марсi на Марсi… – Вона нiяково клiпнула очима. – Це такий каламбур, сер. Мое iм’я i планета.

– Дякую за пояснення, сам би нiзащо не здогадався, – iронiчно промовив я, чим викликав у дiвчини слабку, ледве помiтну посмiшку. – Отже, Марсi, що вже не на Марсi. Ти мусиш затямити одну рiч: я не люблю, коли до мене звертаються «сер». Менi бiльше до вподоби «капiтан» або «кеп». Зрозумiло?

– Так, капiтане.

– А вам, хлопцi?

– Так, капiтане, – хором вiдповiли обое.

– От i чудово. Слухайте далi, – провадив я. – Ви вже не школярi, тому забудьте про цi стройовi штучки. – Я хотiв був додати, що такого штибу «штучки» були призначенi для того, щоб якомога мiцнiше тримати учнiв у шорах. Але потiм згадав, що капiтан Лопес про це не говорив, поки я сам не розiбрався. – Зрештою, ми не вiйськовi, i я вимагаю вiд вас просто розумноi дисциплiни. А вiд того, що ви раз по раз ставатимете струнко, вам не додасться нi розуму, нi знань, нi досвiду. У нас на кораблi не казарма, а дружний i злагоджений колектив, можна навiть сказати, родина з дванадцяти людей – тепер, разом з вами, буде п’ятнадцять. Певна рiч, ми пiдпорядковуемося статутовi й дотримуемося субординацii – проте без зайвих формальностей. У позаслужбовий час вашi старшi колеги зазвичай називатимуть вас на iм’я, а пiд час вахти вживатимуть прiзвище. Ви звертайтеся до них за званням чи посадою, не додаючи «сер», «мем» або iхнi аналоги iншими мовами. І до вашого вiдома: старший помiчник Курiнна волiе, щоб ii називали «старпом», а головний iнженер Штерн – просто «шеф», i йому байдуже, що у вiйськових так звертаються до сержантiв та старшин. Вам ясно?

Всi трое пiдтвердили, що ясно, i ми продовжили знайомство. Рудого хлопця звали Мiлош Саблiч, вiн був iнженером широкого профiлю – рiдкiсний випадок для свiжоспеченого випускника. Це означало, що вiн оволодiв усiма iнженерними спецiальностями, якi викладали у школi.

– А яка з них основна? – запитав я.

– Всi, – самовдоволено вiдповiв Мiлош. – За кожною я пройшов повний курс i отримав найвищi бали.

Зрозумiло, круглий вiдмiнник. У школi я таких не полюбляв, вони дратували мене своею «правильнiстю». А подорослiшавши, як правило, ставали бездушними сухарями. Я егоiстично потiшився вiд того, що з Мiлошем здебiльшого матиме справу наш головний iнженер, i повернувся до худенького хлопця:

– Ну, а ти?

– Симон Гарнье, – несмiливо представився той, – господарча служба. Додаткова спецiальнiсть… – тут вiн зам’явся, а його вуха почервонiли, – польовi операцii.

Губи Мiлоша вигнулися в глузливiй посмiшцi, а от у Марсiних очах виразно промайнуло спiвчуття. Всiх школярiв, хто не проходив за «титульними» спецiальностями пiлотiв або iнженерiв, неодмiнно готували до польових операцiй – пiд цим розумiвся весь комплекс навичок, необхiдних для висадки на невивченi планети у складi десантних груп. Через свою тендiтну статуру Симон нiтрохи не годився на роль безстрашного пiдкорювача iнших свiтiв. Та й особливим розумом, вочевидь, не вiдзначався, раз не спромiгся отримати нiякоi iншоi квалiфiкацii, окрiм господарника.

Проте навiть такий простий хлопець, як вiн, становив величезну цiннiсть. Адже в Зоряний Флот приймали зовсiм не за розумовими здiбностями i не за фiзичними даними, а за iншими критерiями. Вiрнiше, за одним-единим, який називався резистентнiстю. І нiякого конкурсу не iснувало – брали всiх поспiль, ще й нарiкали на гострий брак кадрiв.

– Твоя друга спецiальнiсть нам не знадобиться, бо наш корабель вантажний, а не дослiдницький, – заспокоiв я Симона. – А от перша стане вельми в пригодi. Вiдколи наш стюард пiшов на пенсiю, всiма господарськими справами в нас займаеться технiк Карла Бекер. От тiльки на камбузi вiд неi користi мало – кулiнар з неi дуже кепський. Сподiваюсь, ти добре готуеш?

– Ну… непогано.

Марсi за шкiльною звичкою (ох, i довго ж вiд неi позбавлятиметься!) пiдняла руку. Я кивнув iй.

– Симон прибiдняеться, капiтане, – сказала вона. – Вiн дуже добре готуе. Моя подруга, яка разом з ним вивчала кулiнарiю, розповiдала, що вiн завжди, на кожному уроцi, був найкращим у iхньому класi.

– Це чудово, – промовив я з неприхованим задоволенням. – Виходить, нам дуже пощастило.

Симон був улещений моiми словами – i навiть не стiльки словами, скiльки моiм тоном. А Мiлош тихенько пирхнув, демонструючи свою зневагу до такоi «несерйозноi» професii. Дурний, зарозумiлий хлопчисько! Вiн просто не розумiе, як це – тижнями харчуватися всухом’ятку або нашвидкуруч приготованими напiвфабрикатами.

– От ми й познайомилися, – пiдсумував я. – Тепер про те, що чекае вас на кораблi. Ти, Симоне, отримаеш у свое розпорядження камбуз. Про iншi обов’язки стюарда поки не думай: зараз твоя головна i едина задача – годувати команду. Безпосередньо будеш пiдпорядковуватися старшому технiку Морено. Що ж до тебе, Мiлоше, то твоiм прямим начальником, ясна рiч, буде шеф Штерн. Вiн i вирiшить, чим конкретно ти займешся. Ну, а ти, Марсi, пiдеш пiд мою руку, станеш третiм пiлотом. Вiдповiдно ми будемо й вашими наставниками. Не соромтеся звертатися до нас зi своiми проблемами. А як виникне бажання продовжити освiту – розраховуйте на нашу допомогу й пiдтримку.

– Так, капiтане, – негайно озвалася Марсi, скориставшись моею паузою. – Це дуже добре. У школi я вивчала ще три спецiальностi, але менi трiшечки забракло, зовсiм трiшечки, щоб скласти iспити. Я б хотiла це виправити.

Я похитав головою:

– Не варто поспiшати. Найближчi кiлька мiсяцiв не раджу вам думати про навчання. Зосередьтеся на виконаннi своiх службових обов’язкiв. Порiвняно зi школою, ви матимете набагато бiльше вiльного часу – але й вiдповiдальнiсть незмiрно зросте. Тому на дозвiллi вiдпочивайте й розважайтеся. Якомога бiльше спiлкуйтеся з членами команди, грайте в iгри, слухайте музику, дивiться фiльми, читайте книжки.

Мiлош недбало скривився. Я зрозумiв, що вiн точно не читатиме книжок, а единою розвагою, яку собi дозволить, будуть регулярнi заняття у спортзалi. Решту часу проводитиме за навчанням, прагнучи ще бiльше розширити свiй широкий iнженерний профiль. Хлопець явно був безнадiйний…

Марсi знову пiдняла руку.

– Капiтане, а коли ми вiдбуваемо в рейс?

– Через шiстнадцять годин, – вiдповiв я. – Завтра о восьмiй тридцять за бортовим часом. Порт призначення – Цефея. Звичайно ми працюемо на маршрутi «Земля – Есперанса», та iнодi, як от зараз, нас надсилають i до iнших планет.

– Поведемо на буксирi баржу?

Я, звiсно, не став пояснювати iй, що за неписаними правилами Зоряного Флоту корабель з новачком-пiлотом на борту свiй перший рейс здiйснюе з мiнiмальним навантаженням. Натомiсть сказав:

– Цього разу баржi не буде. Ми маемо iнше, дуже вiдповiдальне завдання – веземо чергову групу дiтей.

– Тобто партiю ембрiонiв? – уточнив Мiлош.

Я подивився на нього довгим поглядом. Потiм повiльно й чiтко вiдповiв:

– Саме так. Проте ми звикли називати iх дiтьми.




Роздiл 2

«Кардиф»


Наступного дня я прокинувся трохи ранiше нiж звичайно – о шостiй ранку, щоб без поспiху здiйснити обхiд корабля перед призначеним на восьму тридцять стартом. Проте виявилося, що я був не самою ранньою пташкою, мене випередив Симон Гарнье, якому не терпiлося чимшвидше взятися до обов’язкiв на камбузi (вчора ввечерi вiн встиг лише оглянути свое нове господарство).

Я виявив це, коли надiслав кухонному автоматовi замовлення на стандартний снiданок, а за хвилину, замiсть звичноi пiци з грибами, отримав по мiнi-лiфту навдивовижу смачну м’ясну запiканку i грецький салат – чи не смачнiший за запiканку. Навiть кава була якась особлива; я пив ii неквапно, смакуючи кожен ковток, i з почуттям глибокого задоволення думав про те, що тепер маю повнiстю укомплектований екiпаж для корабля такого класу, як «Кардиф», – три пiлоти (включно зi мною), п’ять iнженерiв, п’ять технiкiв, лiкар i кухар-стюард. Останнiй формально також належав до технiкiв – у Зоряному Флотi не iснувало рядових та старшин, а всi астронавти подiлялися на технiкiв i офiцерiв; проте стюардiв, через iхне особливе становище на кораблi, було заведено вiдносити до окремоi категорii.

Починаючи передстартовий обхiд, я насамперед зазирнув до камбузу, де Симон якраз завантажував у лiфт снiданок для Ольги Курiнноi та ii чоловiка Теодора Штерна. Служба подружжя на одному кораблi була звичним явищем у Зоряному Флотi. Окрiм Курiнноi та Штерна, у нас на «Кардифi» було ще двi пари – iнженер Анна Гамбарiнi зi старшим технiком Хуаном Морено i технiк Марi Лакруа з заступником головного iнженера Жорже Олiвейрою.

Коли я похвалив Симона за розкiшний снiданок, вiн весь просяяв i швиденько приготував менi другу чашку кави.

– І все-таки, Симоне, – сказав я, – не раджу тобi надто рано вставати. Прокидайся разом з рештою команди о сьомiй ранку. Снiдати ми звикли на швидку руку. Наш попереднiй стюард займався лише обiдом та вечерею.

– Але ж вiн мав й iншi обов’язки, – зауважив Симон. – А я працюю тiльки на камбузi, i снiданки для мене не проблема. Якщо з вечора все наготувати, то вранцi залишиться просто ввiмкнути духовки й нарiзати овочi. Прокидатимусь хвилин на сорок ранiше i по всьому.

– Гм… Я б не хотiв, щоб ти працював цiлiсiнький день. У тебе мае бути вiльний час.

Хлопець усмiхнувся:

– Часу й так буде вдосталь, капiтане. Порiвняно зi школою… До того ж я люблю готувати. Для мене це не робота, а задоволення.

Я кивнув:

– Чудово тебе розумiю. Для мене робота – також суцiльне задоволення. А чим ти ще полюбляеш займатися?

– Читати, – вiдповiв вiн з таким збентеженим виглядом, нiби зiзнавався в чомусь непристойному.

У школi читання художньоi лiтератури, звiсно, не забороняли, але й не заохочували. Бюрократи з уряду вважали, що це вiдволiкае учнiв вiд занять кориснiшими речами. Цi ж бюрократи напевно пояснили б низькi оцiнки Симона з бiльшостi шкiльних предметiв його захопленням «легким чтивом». А я був переконаний, що в хлопця просто душа не лежала до навчання. Бувають такi дiти – наче й не дурнi, але неохочi багато вчитися. Крiм того, як я вже знав з його особовоi справи, Симон мав суто гуманiтарний склад розуму: вiн не здав жодного iспиту з технiчних спецiальностей, зате без особливих зусиль досконало оволодiв усiма вiсьмома офiцiйними мовами Федерацii.

Перш нiж залишити камбуз, я сказав:

– Книжки – це добре, Симоне. Корисно i для розуму, i для серця. Я також люблю читати.

Потiм я зайшов до контрольного центру систем життезабезпечення, який розташовувався в одному вiдсiку з медчастиною. Цим господарством у нас завiдував корабельний лiкар, п’ятдесятирiчний Сергiй Качур – найстарший член екiпажу i единий з нас, хто отримав свою основну спецiальнiсть уже не в школi, а в унiверситетi. Медицина завжди була вразливим мiсцем у пiдготовцi кадрiв для Зоряного Флоту. Як свiдчила практика, навiть найiнтенсивнiше навчання не дозволяло зробити з пiдлiтка квалiфiкованого лiкаря – адже для того, щоб успiшно лiкувати людей, потрiбнi не лише знання та практика, а ще й певний життевий досвiд, який приходить лише з роками.

Тому в школi обмежувалися вивченням лише основ медицини, кращi випускники з цiеi спецiальностi одержували дипломи фельдшерiв i медсестер, а майбутнiх лiкарiв набирали вже з чинних астронавтiв у двадцятирiчному вiцi. Їх вiдряджали до медичного центру при Мюнхенському унiверситетi, де вони за чотири роки проходили прискорене навчання й iнтернатуру. Як правило, цього вистачало, щоб пiд час польоту стежити за станом здоров’я екiпажу, лiкувати звичайнi хвороби i навiть робити найпростiшi, але невiдкладнi операцii. Втiм, доктор Качур був здатний i на бiльше, оскiльки в перiод мiж двадцятьма п’ятьма i сорока роками тричi проходив чотиримiсячнi курси пiдвищення квалiфiкацii. Свого часу вiн сподiвався перевестися в Дослiдницький Департамент, де висували значно вищi вимоги до фахових навичок лiкарiв. На жаль, через рiзнi обставини, його плани так i не здiйснилися.

Доктора Качура на мiсцi я не застав – вiн також проводив обхiд корабля, щоб останнiй раз перед стартом узяти проби повiтря та води в усiх житлових примiщеннях. А пост у контрольному центрi займала технiк Сьюзан Грегорi, двадцятитрирiчна брюнетка с милим веснянкуватим обличчям. Вона зустрiла мене трохи сонною усмiшкою.

– Доброго ранку, кеп.

– Привiт, Сью, – вiдповiв я. – Як готовнiсть до старту?

Вона глянула на один з дисплеiв, де виводилася дiагностична iнформацiя про стан бортових систем життезабезпечення.

– Перевiрка пiшла вже по другому колу. Все працюе справно. Наша служба до польоту готова.

– Це добре, – сказав я i пильнiше придивився до неi. – Ти що, не виспалася?

Сьюзан похитала головою:

– Якраз навпаки. Вчора зарано лягла, збиралася подивитися перед сном фiльм, але майже зразу заснула i проспала десять годин.

– Зрозумiло, – кивнув я. – То ти досi не можеш прокинутися?

– Та нi, кеп, зi мною все гаразд, – запевнила вона. – Хiба голова… ну, трохи важка. Та це пусте – зараз вип’ю другу чашку кави й буду в нормi. До речi, наш новий кухар готуе смачнющу каву.

– Та що там кава! – недбало стенув я плечима. – От запiканка була просто супер. Тобi сподобалася?

– Я не куштувала, – вiдповiла Сьюзан. – Бо на снiданок iм лише фрукти. Чи ти вже забув?

– Звiсно, нi, – вiдповiв я, намагаючись зберегти незворушнiсть. – Просто з голови вилетiло.

Менi завжди ставало нiяково, коли Сьюзан нагадувала про нашi колишнi стосунки, тому я поспiхом завершив iнспекцiю центру життезабезпечення й попрямував у кормову частину корабля, де розташовувався машинний вiдсiк.

Сьюзан менi дуже подобалася. Мене вабило до неi буквально з першого дня служби на «Кардифi», i вона також не залишалася до мене байдужою. Весь позаминулий рiк ми були разом, i я навiть вирiшив, що нарештi знайшов собi пару, почав був думати про одруження… але нiчого не вийшло.

Я так i не змiг збагнути, яка кiшка мiж нами пробiгла. Вочевидь, i Сьюзан цього не розумiла. Не було нi сварок, нi скандалiв, просто ми раптово i без будь-якоi видимоi причини охололи одне до одного. Ще якийсь час намагалися налагодити нашi стосунки, та марно. А пiсля черговоi короткоi вiдпустки на Есперансi, яку ми вирiшили провести нарiзно, кожен з нас повернувся з твердою впевненiстю, що в особистому планi мiж нами нiчого бути не може.

Правду кажучи, я очiкував, що Сьюзан попросить перевести ii на iнший корабель. До таких прохань (надто ж коли йшлося про невдалий роман з капiтаном) керiвництво Флоту ставилося з розумiнням i знаходило прийнятне для всiх рiшення. Проте рапорт про переведення Сьюзан не подала й продовжувала служити на «Кардифi», а нашi попервах напруженi стосунки поступово стали рiвними i суто професiйними.

Хоча не критимусь: у глибинi душi я дуже шкодував про наш розрив. І Сьюзан, напевно, також. Проте нi я, нi вона не бажали повернення до минулого…



Рiвно о восьмiй годинi, закiнчивши обхiд усього корабля, я ввiйшов до рубки керування. Там уже перебувало трое членiв команди – старший помiчник Ольга Курiнна, новоспечений третiй пiлот Марша Хагрiвз, а також суб-лейтенант Хiрошi Йосiдо, черговий по мiстку iнженер, вiдповiдальний за роботу систем навiгацii, засобiв зовнiшнього захисту, спостереження i зв’язку. Марсi прийшла без мого спецiального запрошення, але в повнiй вiдповiдностi з правилами, якi вимагали, щоб при вiдбуттi корабля в рейс i при його завершеннi в рубцi були всi штатнi пiлоти.

Я вiддав наказ розпочати остаточну перевiрку готовностi бортових систем. Курiнна з Йосiдо взялися до справи, а я пiдiзвав Марсi, що доти скромно стояла попiд задньою стiною рубки.

– Вчора ввечерi ознайомився з твоею особовою справою. Виявляеться практикум з пiлотування та навiгацii ти склала найкраще з-помiж усiх цьогорiчних випускникiв.

Дiвчина зашарiлася вiд задоволення.

– А я й не знала…

– Тепер знаеш. Вiтаю.

– Дякую, капiтане. – Вона трохи повагалася, потiм запитала: – А я нестиму окрему вахту, чи лише асистуватиму вам та старпомовi?

– Отримаеш окрему вахту. Сьогоднi у другу змiну. Але я, звичайно, наглядатиму за тобою.

До восьмоi тридцять перевiрка бортових систем завершилася, i я оголосив старт. З запущеним на повну потужнiсть термоядерними двигунами «Кардиф» залишив орбiту i став вiддалятися вiд Марса, заглиблюючись у мiжпланетний простiр. Проте не для того, щоб набрати певну швидкiсть, причина була в iншому. Всупереч поширенiй хибнiй думцi, корабель не потребував нiякого розгону для здiйснення надсвiтлового стрибка – адже, зрештою, рух у природi вiдносний. Проте перехiд у гiпердрайв супроводжувався потужним електромагнiтним iмпульсом, i правила безпеки забороняли це робити поблизу населених планет, космiчних станцiй та iнших кораблiв, щоб уникнути перешкод у роботi систем зв’язку.

Через чверть години Йосiдо доповiв:

– Кеп, попередження вiд Марсiанськоi Протикосмiчноi Оборони. Попереду виявлено внутрiшньосистемний транспорт Азiйського Союзу, що йде зустрiчним курсом. Швидкiсть – дванадцять з половиною. Вiдстань безпечна – чотири триста, однак нам радять бути насторожi.

– Зрозумiло. Старпоме, скiльки до гiпердрайву?

– Шiсть хвилин десять секунд, – вiдповiла Курiнна.

– Тодi маемо встигнути. Та про всяк випадок ввiмкни додатковий захист, Йосiдо. Ще чого доброго iм стукне в голову довбанути в нас iз лазерних гармат, а потiм заявити, що помилково прийняли корабель за великий метеорит.

– Силовий екран задiяно, – вiдзвiтував Хiрошi.

А Марсi тихо промовила:

– От же ж поганцi!

– Не поганцi, а просто озлобленi, – сказав я. – Вони звинувачують нас в усiх своiх негараздах. Зокрема вважають, що Пiвнiчна Федерацiя обмежила iхнiй життевий простiр. Спочатку на Землi – коли iм не дозволили захопити Сибiр та Австралiю, а потiм у космосi – коли ми не пустили iх на Марс.

– І правильно зробили. Вони ж вiдмовилися брати участь у його тераформуваннi. Хотiли прийти на все готове.

– Воно-то так, – погодився я. – За логiкою все правильно, але… Треба зважати на те, що Федерацiя займае добру половину земноi сушi i при цьому ii населення складае лише п’яту частину вiд загальноi кiлькостi мешканцiв Землi. Нам важко уявити, в яких жахливих умовах живе решта людей. У нас часто нарiкають на низький рiвень життя, безробiття, брак продовольства, погiршення екологiчноi ситуацii. Проте всi нашi бiди – нiщо, порiвняно з проблемами того ж Азiйського Союзу, Ісламськоi Джамахiрii i, особливо, Африканськоi Республiки. Там кояться страшнi речi, а ми навiть пальцем не ворухнемо, щоб чимось допомогти… Хiба що купуемо в них резистентних дiтей, платимо грубi грошi й лицемiрно називаемо це гуманiтарною допомогою. Хоча добре знаемо, що левова частка цiеi «допомоги» осiдае в кишенях iхнiх правителiв, а простому народовi перепадають хiба жалюгiднi крихти.

При моiх останнiх словах Марсi не стрималася й нишком поглянула на Йосiдо. Двадцятидворiчний Хiрошi помiтив це i силувано посмiхнувся.

– Чого зиркаеш, мала? Либонь вирiшила, що раз я косоокий, то вже й «куплений»? – Вiн зображав iронiю, хоча насправдi йому було прикро. – До твого вiдома, я не китаець, а японець, i моя краiна – член Федерацii.

Марсi збентежено опустила очi. Втiм, ii помилку можна було зрозумiти. У Зорянiй Школi вона щодня спiлкувалася з учнями рiзних азiйських нацiональностей i, певно ж, умiла iх розрiзняти за зовнiшнiстю. Проте Хiрошi Йосiдо, стовiдсотковий японець, за дивною примхою природи мав вигляд типового китайця. Незважаючи на iм’я та прiзвище, його частенько приймали за «купленого» – що йому геть не подобалося.

Далi ми мовчки очiкували на перший стрибок. Нарештi Курiнна оголосила:

– Машинний вiдсiк доповiдае про готовнiсть до гiпердрайву. Починаю тридцятисекундний вiдлiк.

Я звично кинув погляд на дисплей, де виводилися характеристики пульсу членiв команди – за правилами, кожен мусив носити на зап’ястку спецiальний браслет з сенсором. Покази свiдчили, що нiхто з екiпажу не спить. Гiпердрайв був несумiсний зi сном.

Тридцять секунд спливло i ми ввiйшли у надсвiтловий стрибок – спокiйно й буденно, як робили це безлiч разiв. При переходi в гiпердрайв усi люди на кораблi вiдчули легку загальмованiсть, нiби думки в наших головах зненацька наштовхнулися на невидимий пружний бар’ер. Але вже наступноi секунди бар’ер зник i все нормалiзувалося. До цього явища, яке астронавти називали «дубодум», ми звикли ще зi шкiльних рокiв i давно перестали на нього зважати.

Курiнна повiдомила:

– Системи гiпердрайву працюють у стабiльному режимi. Розрахунковий час стрибка – 8 хвилин 52 секунди. Вiдстань – 0,47 парсека.

Всi оглядовi екрани зяяли чорнотою. Вони нiчого не показували, оскiльки зовнi нiчого не було. Навiть вакууму. Ми, астронавти, вживаемо слова «летiти» й «полiт», розумiючи пiд цим послiдовнiсть стрибкiв; але нiколи не називаемо польотом сам стрибок – тим бiльше, польотом у гiперпросторi. Бо нема нiякого гiперпростору; е лише Абсолютне Нiщо, Вiдвiчна Пустка, яку ми пронизуемо, щоб дiстатися до зiрок. Пустка, жахливiша, нiж будь-який океан енергii…



Коли у 2177 роцi, трохи бiльше чотирьох столiть тому, було розроблено теорiю гiпердрайву i створено перший космiчний апарат, який за сотi частки секунди долав вiдстань у кiлька астрономiчних одиниць, все людство трiумфувало. Зорi, що ранiше здавалися таким далекими й недосяжними, враз зробилися близькими й доступними. Перед людьми вiдкрилася дорога у Великий Космос, не обмежений рамками Сонячноi системи. Дорога до iнших свiтiв, до нового життевого простору.

Затамувавши подих, перенаселена Земля стежила за експериментами з тваринами – вiд мишей до мавп. Потiм медики довго спостерiгали за чотириногими астронавтами, проводили рiзноманiтнi тести i врештi дiйшли одностайного висновку, що гiпердрайв iм нiтрохи не зашкодив. Настала черга людини… i по всiй планетi прокотився стогiн жаху й розчарування.

Надсвiтловий стрибок не вбивав людей, але геть позбавляв iх глузду, перетворював на цiлковитих iдiотiв. Одна коротка мить гiпердрайву буквально розплавлювала людський мозок, тодi як розум тварин – i примiтивний мишачий, i високорозвинений у приматiв – при цьому жодним чином не страждав. Справу не рятували й м’якi форми анабiозу, на зразок гiбернацii. Вiд божевiлля убезпечувало лише повне заморожування у крiогенних камерах, але тут виникала iнша, також неподоланна проблема – в середньому вiсiм з десяти людей не оживали пiсля жорсткого анабiозу, а тi, що вцiлiли, потребували тривалоi вiдновлювальноi терапii. А коли врахувати, що там, бiля iнших зiрок, не було нiкого, хто мiг би надати медичну допомогу розмороженим людям, то ймовiрнiсть смертi зростала до всiх ста вiдсоткiв.

Шлях у Великий Космос насправдi виявився дорогою крiзь пекло. Гiпердрайв, звичайно, знайшов практичне застосування – безпiлотнi транспорти використовувалися для перевезення термiнових вантажiв у межах Сонячноi системи, а до зiрок споряджалися автоматичнi дослiдницькi станцii (скорочено iх називали «автомати»). Але бiльшiсть людей це не цiкавило. Їх турбували нагальнiшi питання, передовсiм – перенаселенiсть, забруднення довколишнього середовища i виснаження природних ресурсiв.

Проте експерименти з надсвiтловими стрибками за участю людей не припинялися. Науковцi та iнженери постiйно удосконалювали системи гiпердрайву, випробували рiзнi моделi й можливi режими роботи, розробляли хитромудрi засоби захисту – та все намарно. Їм не вдавалося навiть зрозумiти, чому гiпердрайв руйнуе людський розум. Це, до речi, досi невiдомо.

Тiльки через двадцять дев’ять рокiв пiсля винаходу гiпердрайву, вже на початку XXIII столiття, сталося те, на що вже нiхто серйозно не сподiвався: черговий пiддослiдний залишився пiсля стрибка розумово нормальною людиною. Звали його Раден Афандi; як i переважна бiльшiсть добровольцiв у дослiдах з гiпердрайвом, що iх проводила Пiвнiчна Федерацiя, вiн був нелегальним мiгрантом i зголосився на участь в експериментi заради надання його родинi громадянства.

Дуже скоро стало очевидно, що анi режим гiпердрайву, анi особливостi конструкцii даноi конкретноi моделi, анi засоби захисту не вiдiграли тут нiякоi ролi. Причина була в самому Афандi, котрого майже одразу назвали резистентним – тобто стiйким, опiрним. Значно складнiше було з’ясувати – нi, навiть не те, чому вiн не збожеволiв, – а бодай ознаку, за якою можна вiдшукати iнших резистентних. В рештi-решт, пiсля аналiзу тисяч рiзних варiантiв, таку ознаку знайшли. Вона була досить проста i легко виявлялася за допомогою серii не надто складних медичних тестiв. От тiльки з’ясувалося, що резистентнi зустрiчаються надзвичайно рiдко – приблизно один на два мiльйони людей.

У Пiвнiчнiй Федерацii, де кожен громадянин мав доступ до медицини (якщо не до платноi, то до страховоi, якщо не до страховоi, то до соцiальноi), майже всiх резистентних виявляли ще серед немовлят. В iнших наддержавах Землi з цим було набагато гiрше, надто ж в Африканськiй Республiцi, де понад три чвертi населення були позбавленi навiть елементарного медичного обслуговування. Уряд Федерацii неодноразово пропонував африканцям допомогу в виявленнi резистентних (певна рiч, з вигодою для себе), але щоразу тамтешня влада висувала наперед неприйнятнi умови.

Як засвiдчили генетичнi дослiдження, резистентнiсть не була спадковою ознакою i не пiддавалася штучному прищепленню. Механiзм ii виникнення й функцiонування так i залишився нерозгаданою загадкою. Розподiл резистентних за рiзними расовими й етнiчними групами був приблизно однаковий, а вiдхилення вiд середнього в той чи iнший бiк не виходили за межi статистичноi похибки.

Зате виявилася iстотна кореляцiя мiж резистентнiстю та розумовими здiбностями. Апрiорi логiчно було припустити, що оскiльки всi тварини, включно з мавпами, абсолютно невразливi до гiпердрайву, то серед людей найстiйкiшими мали бути переважно iндивiди з низьким рiвнем iнтелекту. Проте реальна картина виявилася прямо протилежною: у вiсiмдесяти вiдсоткiв резистентних коефiцiент розумового розвитку перевищував сто двадцять одиниць, тодi як по всьому людству такий показник мав лише кожен шостий.

З вiдкриттям резистентностi почалася третя космiчна ера – зоряна ера. Проте для звичайних людей це нiчого не мiняло. Всi вони, за винятком жменьки обраних, i надалi були в’язнями Сонячноi системи, а проблема перенаселення Землi залишалась такою ж актуальною. Людство загалом здобуло безсмертя – нехай i повiльно, дуже повiльно, воно таки почало пiдкорювати Галактику. Зате окремi iндивiди, що складали це людство, були приреченi померти там, де й народилися. Щоправда, кожен ще мав шанс здiйснити мiжзоряну подорож у крiогеннiй камерi – тепер було кому подбати про тих, хто вижив пiсля розморожування. Але такий спосiб переселення на iншi планети, з iмовiрнiстю чотири до одного потрапити на той свiт, не набув широкоi популярностi. Хоча охочих ризикнути не бракувало – i саме вони (вiрнiше, двадцять вiдсоткiв уцiлiлих) ставали засновниками нових позаземних колонiй.

Ну а ми, резистентнi, стали знаряддям космiчноi експансii людства. Як i до всiх, хто виокремлювався серед решти людей, до нас ставилися двозначно. Нами захоплювалися i нас зневажали, нам заздрили i нас ненавидiли, ми були елiтою й парiями. Ми були астронавтами – людьми, що лiтали до зiрок…



Нарештi спливли неповнi дев’ять хвилин стрибка, i корабель повернувся у простiр. На оглядових екранах знову засяяли зорi. Ми перебували на вiдстанi пiвпарсека вiд Землi. Сонячне свiтло долiтало сюди за пiвтора роки.

Курiнна звiрилася з даними навiгацiйного комп’ютера й повiдомила:

– Вихiд проведено в розрахунковiй точцi. Девiацiя – 0,36 астроодиниць.

Я подивився на Марсi, збираючись вiдiслати ii з рубки. Але раптом передумав. Дiвчина переступала з ноги на ногу, ii очi гарячково виблискували. З усього було видно, що iй не терпиться сiсти за пульт керування, тiльки тодi вона вiдчуе себе повноцiнним членом команди.

– Хагрiвз, – промовив я.

– Так, капiтане? – озвалася вона, миттю прибравши поважного вигляду. Це вперше я назвав ii на прiзвище, i вона вiдразу збагнула, що зараз я звертаюся до неi як командир до пiдлеглого при виконаннi обов’язкiв.

– Займи мiсце пiлота.

Тут Марсi цiлковито перемiнилася. Спокiйно i впевнено, без тiнi вдаваноi бравади, вона влаштувалася в крiслi, яке звiльнила для неi Курiнна, вiдрегулювала його пiд себе й викликала на головний дисплей координати другоi опорноi точки.

– Розраховувати наступний стрибок, капiтане?

– Дiй, – кивнув я.

Впоралася Марсi непогано. Хоча й трохи поквапилася з вибором точки входу – комп’ютер ледве встиг розрахувати параметри гiпердрайву, i замiсть стандартного тридцятисекундного вiдлiку був змушений запустити скорочений десятисекундний.

– Не бiда, – сказав я, коли «Кардиф» ввiйшов у стрибок. – Таке часом трапляеться з усiма, не лише з новачками. Просто намагайся не поспiшати. У нас, пiлотiв, е така приказка: «Хвилину заощадиш, годину втратиш». Запам’ятай ii.

– Я знаю, капiтане, – вiдповiла присоромлена Марсi. – Їi нам часто повторював адмiрал Лопес. Але я забула… захопилася.

– Не бiда, – повторив я i швидко перезирнувся з Курiнною. Вона легенько всмiхнулася, кивнула i вийшла з рубки.

Далi все йшло гладесенько-рiвнесенько, i до чотирнадцятоi тридцяти, коли закiнчилася перша змiна, «Кардиф» пролетiв трохи бiльше тринадцяти парсекiв – половину добовоi норми для корабля, що йде «порожняком», тобто без баржi. На суднах Зоряного Флоту лiтна вахта складалася з двох шестигодинних змiн. Іншi дванадцять годин, вiд пiв на дев’яту вечора до пiв на дев’яту ранку, корабель просто дрейфував у космосi. Це був оптимальний режим, що дозволяв нашiй нервовiй системi цiлком вiдновитися пiсля денноi серii стрибкiв. Гiпердрайв, нехай i слабко, таки впливав на резистентних. І не лише в мить переходу, коли проявлявся «ефект дубодума», а й протягом усього стрибка, хоча свiдомо ми цього не вiдчували. А от увi снi, коли розум вiдкритий i беззахисний, гiпердрайв узагалi був безжальний. Одного разу, ще на «Амстердамi», я брав участь у цiлодобовому польотi – i тодi менi снилися розкiшнi кошмари.

О пiв на третю Марсi передала вахту Курiннiй, вельми задоволена собою. Я також був задоволений нею – вона виявилася чудовим пiлотом. Що тут казати, я мав серйознi претензii до Зоряноi Школи, яка позбавляла учнiв дитинства, давала iм украй однобiчну освiту. Разом з тим я не мiг заперечувати, що саме завдяки цьому ii випускники вже в чотирнадцятирiчному вiцi були справжнiми фахiвцями за своею основною спецiальнiстю.

– Це було зовсiм неважко, – похвалилася Марсi, коли ми вийшли з рубки й попрямували до iдальнi, де нас чекав приготований Симоном обiд (за твердженням Курiнноi, «повний вiдпад»). – Я нiтрохи не втомилася.

– Важкi не самi стрибки, – зауважив я. – Важко день у день, цiлiсiнькi тижнi проводити в польотi.

– То це ж класно!

– Певна рiч, класно. Але й важко – одне iншому не суперечить. Ти не квапся з висновками. От на зворотному шляху будемо тягти баржу – тодi подивимося, якоi ти заспiваеш.

– Не заспiваю, – вiдповiла вона з усмiшкою.

Я теж усмiхнувся. Марсi, дарма що була дiвчиною, дуже нагадувала мене самого в такому ж вiцi. Я ще не вирiшив, гарно це чи погано.


*??*??*

З появою в командi «Кардифа» третього пiлота у мене iстотно побiльшало часу на виконання власне капiтанських обов’язкiв, частину яких я ранiше делегував старшому помiчниковi Курiннiй та головному iнженеровi Штерну. Втiм, це була звична практика в Зоряному Флотi, бо близько двох третин наших кораблiв лiтали з недовкомплектованими екiпажами. Особливо гостро вiдчувалася нестача пiлотiв, тому багатьом капiтанам, а не лише менi, доводилося, крiм усього iншого, щодня нести лiтну вахту. Я понад рiк бомбардував штаб заявками, поки, нарештi, до моiх вимог дослухалися.

Щоправда, у першi три днi рейсу я майже постiйно перебував на мiстку, коли чергувала Марсi, i контролював ii дii. Але поступово переконався, що вона успiшно справляеться як з самими стрибками, так i з тягарем вiдповiдальностi за керування кораблем. А вiдтодi, як Марсi стала називати мене «кеп» замiсть «капiтан», я остаточно впевнився в тому, що вона вже бiльш-менш освоiлася на кораблi, i почав дедалi частiше залишати ii саму на вахтi – вiрнiше, у парi з Хiрошi Йосiдо, котрий, як i багато iнженерiв, додатково вивчав астронавiгацiю i в разi потреби мiг прийти iй на допомогу. Проте, забiгаючи наперед, вiдзначу, що такоi потреби не виникало.

Сто дев’яносто шiсть парсекiв, що роздiляли Землю та Цефею, ми подолали за неповнi вiсiм дiб. Це була найстарша (хоч i не найближча) зоряна колонiя Землi, ii почали заселяти майже вiдразу пiсля вiдкриття резистентностi й утворення Зоряного Флоту. Цефея вже давно стала цiлком самодостатньою колонiею i бiльше не вiдчувала потреби в штучному приростi населення. А проте цефейцi, прагнучи додатково урiзноманiтнити свiй генофонд, час вiд часу замовляли з Землi дiтей – певна рiч, у виглядi ембрiонiв. Ну, а на Землi вiдбою не було вiд охочих продовжити свiй рiд на iнших планетах, тож дiтей вистачало як для тих колонiй, що лише розвивалися, так i для вже сталих, на зразок тiеi ж Цефеi, Таури, Сагiтарii або Есперанси.

За правилами Зоряного Флоту, пiсля кожного перельоту в один кiнець екiпажу корабля належав один день вiдпустки на планетi (а якщо рейс тривав понад чотирнадцять дiб, то цiлих два днi). Але, оскiльки призначена для нас баржа вже була готова до вiдправлення, ми вирiшили не марнувати зароблений вихiдний i вирушили до Землi вiдразу пiсля вивантаження з трюмiв корабля контейнерiв з ембрiонами дiтей i поповнення бортових запасiв продовольства. Правда, Марсi з Симоном були трохи засмученi таким рiшенням, але я пояснив iм, що зараз на Цефеi невдалий час для екскурсiй: на обох населених континентах була пiзня осiнь, дощова i сльотава, а на Арктичному материку цiлорiч панувала сувора зима.

– Ще встигнете побувати тут улiтку, – пообiцяв я. – А знайомство з колонiями вам краще розпочати з Есперанси. Повiрте менi на слово: ви ще радiтимете, що зараз ми заощадили зайвий день.

Наш зворотний рейс був складнiший i тривалiший, позаяк ми вели на буксирi здоровенну баржу, завантажену п’ятистами тисячами тонн вiдбiрного цефейського зерна для вiчно голодних землян. Сама по собi процедура буксирування була проста: спочатку ми по радiозв’язку програмували навiгацiйну систему баржi й вiдправляли ii в стрибок, пiсля чого йшли слiдом за нею.

Пiсля гiпердрайву виникала девiацiя – вiдхилення точки виходу вiд наперед заданих координат, яке часом досягало однiеi астрономiчноi одиницi. Це не мало нiчого спiльного з похибкою в розрахунках чи з неточнiстю встановлення початкових умов. Девiацiя була наслiдком фундаментальних законiв природи, едино вiдомим науцi проявом квантового принципу невизначеностi на макрорiвнi. Як результат, пiсля стандартного стрибка на пiвпарсека головний i проваджений кораблi роздiляла пристойна вiдстань – i добре, якщо це був лише десяток-другий мiльйонiв кiлометрiв. Але в будь-якому разi нам доводилося додатково здiйснювати короткий стрибок до баржi, щоб мати змогу вiддавати iй iнструкцii в режимi реального часу, без тривалоi затримки. А потiм усе починалося по новому.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleg-avramenko/nebo-povne-z-rok/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.