Книга - Коли прокидається сила

Коли прокидаеться сила
Роман Росiцький


Коли тобi здаеться, що у цьому свiтi до тебе нiкому немае дiла, то ти глибоко помиляешся. Бо кожен тут боець, якому протистоять вороги, рiвнi йому за силою. І ти рухаешся з минулого у майбутне, щоб отримувати перемоги i робити висновки з поразок. І в цьому протистояннi росте твоя сила. Росте твоя радiсть, бо тiльки з нею подолаеш дорогу життя.





Роман Росiцький

Коли прокидаеться сила




роман-казка




Частина перша

АТАКУЮЧИЙ СКОРПIОН





Роздiл 1. Виклик


Привид з’явився у другiй половинi ночi, коли мiсяць кольору червоного золота уже сховався за горизонтом, а на сходi тiльки починала рожевiти вузька смужка холодного нiчного неба. Примарний силует промайнув у сiрому просвiтi вiкна i чiткiше проявився на тлi темних стiн. Беззвучнi рухи привида справляли моторошне враження, але Беренiка не злякалася – нiчний гiсть з’являвся не вперше i поводився цiлком пристойно.

Здавалося, що привид танцював. Його примарний одяг нагадував клуби диму нiчного вогнища, а сумне обличчя скидалося на карнавальну маску.

Зникаючи, невесела примара залишила на долiвцi якийсь папiрець. Беренiка зiстрибнула з теплого лiжка, пiдняла записку i пiдiйшла до вiкна, не звертаючи уваги на прохолодне повiтря, яке заповнило кiмнату ще звечора. На аркушику паперу тiснилися знайомi лiтери, що нiяк не хотiли складатися у слова. Дiвчина хвилину чи двi тiшила себе надiею, що дасть собi раду з текстом при кращому освiтленнi, але то були марнi сподiвання – автор послання, очевидно, писав лотарською. Однак, вона не дуже засмутилася, бо знала, що дядько Гонафо, ii старий i добрий друг, розбереться у тих лотарських гачечках, адже вiн володiв двома десятками мов, серед яких траплялися вельми i вельми незвичнi.

Беренiка лягла i спробувала заснути, але хвилювання вiдганяло сон. Їй нiколи ранiше не доводилося отримувати листiв, а тим бiльше у такий дивний спосiб. Ну хто у цьому мiстi мiг iй написати? А якщо i знайшовся такий дивак, то чому незнайомою мовою? Вiдповiдей на цi питання дiвчина отак вiдразу знайти не могла, а тому просто облишила думати про це. Нiчого, ранок усе прояснить. Та все ж якась незрозумiла тривога гнiтила душу.

Тихий заспокiйливий шум дерев за вiкном i приглушенi тони новонароджуваного свiтанку приносили вiдчуття умиротворення, вiдновлюючи у Беренiчинiй душi порушену рiвновагу. Врештi-решт дiвчина таки заснула i увi снi ii тривоги пропали безслiдно.

Втомлене далекими мандрами по заобрiйних просторах пiвденного неба осiнне сонце поволi пiднiмалося над горизонтом. В мить, коли червоний приплюснутий диск вiдiрвався вiд краю землi, Беренiка розплющила очi i вiдразу ж згадала про записку. Картаючи себе за ранкову млявiсть, вона швиденько вмилася, одягнулася i вибiгла на вулицю.

Дарбург прокидався.

До будинку пана Краiлуса, в якому жив дядько Гонафо, Беренiка бiгла. Вона страшенно боялася пронизливих поглядiв своiх набурмосених сусiдiв. Що й казати, але для неi набагато простiше було прогулятися опiвночi Вiдьмацьким лiсом, анiж вулицями рiдного мiстечка.

Дядько Гонафо жив на горищi двоповерхового порожнього дому, за яке платив Краiлусовi, його власниковi, аж три золотих друмени на мiсяць. Феноменальна скнарiсть багатiя вiдлякувала потенцiйних квартиронаймачiв, i лише дядько Гонафо, единий у будинку, вперто не хотiв переселятися у дешевше житло, бо кращого мiсця для спостережень за небом у цiлому Дарбурзi годi було знайти.

Дверi свого помешкання дядько Гонафо не замикав нiколи. Та й не було у цьому особливоi потреби – злодii обминали будинок пана Краiлуса десятою дорогою.

Беренiка тихенько прослизнула досередини i на хвильку затрималася у дверях, щоб очi звикли до напiвтемряви горища. Жахливий безлад, але такий знайомий i навiть затишний, панував у цiй чудернацькiй оселi. Скрiзь валялися товстелезнi книги, хоча господар щоранку складав iх попiд стiною акуратними рядами. Навпроти гамака, який правив дядьковi Гонафо за лiжко, висiла велика таблиця iз зображенням Зодiаку. Таблицю вкривала густа сiтка барвистих лiнiй, зрозумiла тiльки втаемниченим. Справа в тому, що дядько Гонафо практикував астрологiю i мав серед мiсцевих жителiв неабиякий авторитет, хоча служителi церкви подивлялися на його заняття скоса.

– Знову гiсть зi свiту духiв? – спитав Гонафо, протираючи очi. Вiн знав про вiзити примари, але трагедii з цього не робив. – Не бешкетував?

– Хай би тiльки спробував, – усмiхнулася Беренiка. – У мене з примарами розмова коротка.

– І що б ти йому зробила? Вiн же безтiлесний!

– Щось придумала б, не переживай. Мене, до речi, сьогоднi не лише танцями розважали, а ще й листа принесли. – I Беренiка простягнула астрологовi бiлий аркушик.

– Цiкаво-цiкаво… – Хвилину чи двi Гонафо уважно розбирав написане, i дiвчинi на мить здалося, що на завжди спокiйне астрологове обличчя набiгла ледь помiтна тiнь тривоги.

– Ну, i хто це надумав менi листи писати?

– Якийсь Iдрiге, магiстр незрозумiло чого. – Дядько Гонафо неспiшно вибрався з гамака i був пiдлкреслено спокiйним. – Призначив тобi побачення.

– Ти можеш пояснити по-людськи?

– А чи не забагато ти вiд мене хочеш? – розвiв руками астролог. – Як я можу тобi щось пояснити, коли сам нiчого не второпаю? Схоже, що у свiтi духiв полюбляють дурнi жарти, бо це, якщо вiрити авторовi, виклик на бiй.

– Ага, то якомусь там Iдрiге нi з того нi з сього закортiло зi мною повоювати? – Настрiй Беренiчин зiпсувався автоматично.

– Щось таке.

– А що буде, коли я не з’явлюся на побачення?

– Життя покаже, але тобi особливо хвилюватися не слiд.

– Це на сьогоднi всi неприемностi?

– Чого ти так одразу? Є й приемнi новини. Iдрiге прийде аж через пiвтора мiсяця. Отже, часу у нас вистачить.

– Для чого?

– Щоб навчити тебе якихось елементаргних прийомiв захисту вiд меча.

– Отакоi! Ти це серйозно? – не могла повiрити Беренiка.

– Серйозно, – мовив Гонафо. – Я тобi, звичайно ж, допоможу, бо сучаснiй дiвчинi конче треба вмiти битися.

– Дiвчинi? Я правильно почула?

– Правильно. Чи ж ти не бачиш сама, що зараз у свiтi робиться? Окрiм того в тебе особисто е ще двi причини взятися за науку бою. По-перше, у твоему сузiр’i зараз перебувають Марс i Юпiтер. По-друге, скоро скiнчиться твое трете семилiття. Як не крути, а пора братися за меч.

– Я тобi не вiрю. Ти все щойно вигадав. Та й з якого б то дива до мене чiплялися незнайомi дядьки?

– А до гарних дiвчат завжди хтось чiпляеться, – чомусь зiтхнув Гонафо. – Є у мене одне припущення. І якщо я не помиляюся, то на нас найближчим часом чекають пригоди.

– От тiльки пригод нам i бракувало, – сказала Беренiка, але особливоi тривоги у ii словах дядько Гонафо не вiдчув. – То що ти знаеш?

– Дещо. Ти стаеш небезпечною для певних сил.

– Я?! – здивувалася Беренiка. – Дурницi.

– А звiдки ти можеш знати?

– Як звiдки? Я ж не вмiю чаклувати, не знаю нiяких там заклять i навiть амулета чарiвного не маю.

– А-а, то, по-твоему, вся сила в закляттях i амулетах? Гай-гай, якби так було, то будь-який дурень, спроможний запам’ятати кiлька слiв, став би чарiвником. Ти так кажеш, бо твоя сила ще не проявлялася.

– Не вiрю. Я б щось вiдчула.

– Вiдчули iншi. І iм це дуже не сподобалося…

– Маеш на увазi того Iдрiге?

– Нi. Скорiш за все Iдрiге – тiльки знаряддя в чиiхось руках. Припускаю, що то робота однiеi вiдьми, яка називае себе Меллiнтою. В перекладi з банагорiйськоi це iм’я означае «Всемогутня».

– I звiдки ж вона про мене могла дiзнатися? I чому саме до мене причепилася?

– На те вона й вiдьма. Очевидно, мiж вами iснуе якийсь таемничий зв’язок. А бiй покаже, хто успiшнiше боротиметься зi своiми страхами.

– А хiба вiдьми чогось бояться? – несподiвано спитала Беренiка.

– Щоб ти знала – вiдьомськi страхи устократ сильнiшi за людськi, – пояснив Гонафо.

– Ти щось казав про меч, – раптом пригадала Беренiка. – Хiба ти вмiеш битися?

– А ти здивована?

– Ще й як. От тiльки часу у нас малувато, – зiтхнула дiвчина.

– Це хто сказав: ти чи твiй страх?

– Не знаю…

– I це його слова, – усмiхнувся дядько Гонафо. – Затям собi, що всi песимiстичнi думки людинi навiюють ii невидимi помiчнички. Бiльше оптимiзму.

– І де ж його взяти?

– А ти носа задери, оптимiзм задиристих любить. Ну то як, беремося до науки?

– А хiба у тебе е меч?

– В старi часи мечi були у всiх. – Астролог полiз у найглухiший закуток свого помешкання i за хвилину видобув з-пiд купи мотлоху середнiх розмiрiв меча.

– I чому я досi нiчого не знаю про твою бандитську молодiсть?

– Грудних дiтей ковбасами не годують…

– То це я грудна дитина?! – обурилася Беренiка. – Нiколи не прощу.

Меч дядька Гонафо особливою красою не вiдрiзнявся, був гранично простим i не мав нiяких прикрас. А ще на ньому подекуди траплялися коричневi плями вiд iржi.

– Це що, кров невинних жертв? – поцiкавилася Беренiка, пирскаючи зо смiху.

– Нi, це – печать рокiв… Треба буде тiльки вiдтерти iржу i трохи пiдточити.

– Як ти можеш так зi зброею поводитися? – дорiкнула Беренiка.

– Зброя на краще не заслуговуе, бо створена для вбивства, – вiдказав Гонафо розважливо. – Шкода, що тобi на перших порах доведеться користуватися палицею.

– З якоi б то радостi? У мене теж е меч, хоча я й не пам’ятаю старих часiв.

– I звiдкiля вiн у тебе взявся, якщо не секрет? – здивувався астролог. – Щось я не пригадую, щоб ти ним нахвалялася.

– Не було нагоди. Та я й не думала, що вiн менi коли-небудь придасться. Ото б здивувався мiй прадiдусь.

– Стривай-но, а як твого предка звали?

– Не скажу, бо ти будеш смiятися.

– Таке iм’я погане? – спiвчутливо похитав головою Гонафо.

– I зовсiм не погане. Просто так одна весняна квiтка називаеться…

– Невже Крокус?! – несподiвано зрадiв дядько Гонафо.

– А як ти здогадався?

– Дива в цьому свiтi ще iнколи трапляються! Зачекай хвилинку… – Астролог знову заходився щось шукати.

– Перестань мене iнтригувати! – Беренiку аж розпирало вiд цiкавостi. – А то прозиватиму iнтриганом.

– Облиш, ми не в палацi, – озвався дядько Гонафо з кутка. – Я книгу шукаю.

– Будеш мене по нiй вчити битися?

– Не iронiзуй, – сказав астролог, здмухуючи пилюку з товстелезного фолiанта. – Це – «Iсторiя фей королiвства Елверанд». Тут написано про твого прадiдуся. Ось послухай: «Добра чарiвниця Гермiна, покровителька мандрiвних лицарiв, подарувала свiй меч Сон доблесному витязю Крокусу. Цей меч трощить ворожi обладунки, мов ураган, але вiн – ворог смертi». Маючи таку зброю, грiх програвати навiть найгрiзнiшому супротивниковi.

– Я й не збираюся. А до речi, чому у твоiй мудрiй книзi не сказано, чим саме так прислужився мiй славетний предок чарiвницi Гермiнi?

– Яка ж ти все-таки неуважна, – похитав головою дядько Гонафо. – Зрозумiло, як Божий день, що твiй прадiдусь за життя нiкого не вбив. У цьому доблесть. А може, Гермiна ще й закохалася. Хто тих чарiвниць розбере?

– Гаразд, лишай свою книжку i ходiмо до мене, – запропонувала Беренiка.

– Стривай, – мовив дядько Гонафо, загортаючи свого меча у старий плащ. – Не треба дражнити добропорядних громадян виглядом iржавого залiза, а то клiентуру втрачу.

На вулицi Беренiка принишкла i намагалася йти дуже швидко, уникаючи прямих поглядiв допитливих тiтоньок, але дядько Гонафо стримував ii:

– Ти винна iм якiсь грошi, що так очi опускаеш?

– Нi.

– То, може, вже годi ховатися? Спробуй-но свою силу. Онде панi Горбело у вiкнi красуеться, штори мiняе. Пересиль себе – поглянь у ii плюгавi очицi, – пiдохочував Гонафо Беренiку. I та зважилася – глянула на панi Горбело, тамуючи хвилювання.

В ту ж мить у домi почувся гуркiт, i огрядна фiгура господинi зникла з площини вiкна. Заодно зникли i штори.

– Оце «пострiл»! Так твоя сила проявляеться, – розвеселився дядько Гонафо. – Бачиш, як усе просто?

– А ти жорстокий, – усмiхнулася Беренiка i зiтхнула, уявивши, яким болiсним мало бути падiння для огрядноi жiнки.

– I нема чого ii жалiти. Сама винна.

– Треба буде ще на панi Штумбах свiй погляд випробувати.

– Справишся легко. Вона хоч i на вигляд поважна, але внутрiшньоi сили позбавлена. Триста фунтiв лютi, двадцять-тридцять фунтiв жовчi – ото й усi ii активи.

Найближча Беренiчина сусiдка панi Штумбах уже висiла на воротах i iла поглядом перехожих. Зазвичай Беренiка була для неi десертом. В передчуттi задоволення Триста Фунтiв Лютi аж рота роззявила, але десерт виявився гiрким – Беренiка змiряла ii таким виразним поглядом, що у панi Штумбах розболiлася голова.

– Я й не думала, що це так легко.

– Смiшна. А пригадай-но, скiльки часу ти витратила, шукаючи вiдповiдi на одне-едине питання. Таке страшенно важливе для тебе питання…

– Чому вони мене так не люблять?

– Атож. Тому сьогоднiшня перемога готувалася роками.

Увiйшовши до Беренiчиного дому, дядько Гонафо став порядкувати у найбiльшiй кiмнатi – треба було розчистити мiсце для вправ. Сама ж господиня полiзла на горище за мечем.

– Взагалi-то ти правильно зробила, що нiкому нiчого не казала. У Дарбурзi лихi люди, – гукнув астролог у темний прямокутник горища.

– Вибач, тебе я не мала на увазi, – вiдповiла Беренiка.– І все ж не сказала. Ай-я-яй. – Ну, вибач. – Це я ще подумаю.

Нарештi Беренiка спустилася вниз, прихопивши з собою ще якусь книгу.

– Тримай, – мовила, подаючи Гонафо меч.

Той довго розглядав чарiвну зброю i нарештi сказав:

– Тридцятидюймовий. Для твого росту короткуватий. Очевидно, Гермiна була трохи нижчою за тебе.

– Це погано, що вiн закороткий?

– Якби вiн був звичайним, то так. Але ж вiн чарiвний, – усмiхнувся дядько Гонафо. – Ну що, почнемо?

– Прошу, пане професоре, я готова…

Дядько Гонафо продемонстрував кiлька найпростiших прийомiв захисту. Беренiка намагалася старанно повторювати усе побачене, але почувалася дуже сковано.

– Розслабся, а то нiчого не вийде, – сказав астролог своiй ученицi. – Будь, як вода у весняному струмку.

Беренiка любила весну, i згадка про шумливi потiчки талоi води допомогла iй розслабитися. Пiсля цього справи пiшли набагато краще. Дiвчинi сподобався сам принцип ведення бою: атака – захист, атака – захист. Вiдбиваючи удар суперника, ти плавно переходиш у наступ. І збоку все виглядае так, нiби це гра, нiби суперники навмисно б’ють мечем об меч, але та видимiсть оманлива, бо меч, немов досвiдчений актор, раз-по-раз примiряе на себе роль щита.

Двiчi заняття переривалися, для снiданку i обiду, а ближче до вечора дядько Гонафо пiшов додому.

З незвички Беренiка страшенно втомилася. Болiло все тiло, кожна жилочка i кожна кiсточка. I тiльки рука, в якiй дiвчина тримала меча, не болiла зовсiм. Гермiнин подарунок i справдi був чарiвним.




Роздiл 2. Меллiнтин медальйон


Дядько Гонафо приходив зранку i йшов пiзно увечерi.

Добрi сусiди, забувши про роботу, цiлими днями спостерiгали за Беренiчиним будинком i просто худнули на очах вiд титанiчних потуг розгадати таемницю металевого брязкоту. Версiя про пекельну кузню вiдпала у перший же день, бо як панi Штумбах не принюхувалася, але запаху сiрки вловити не могла. Та й вечорами у вiкнах Беренiчиного дому горiло спокiйне свiтло кiлькох свiчок, а не палахкотiв пекельний горн. Буйноi фантазii, що завжди виручала iх у подiбних випадках, цього разу добрим сусiдам забракло. I хоча питання зависло у повiтрi, нiхто не сумнiвався, що Беренiчинi заняття, може, й не аморальнi, але що непристойнi, то вже точно.

Та дiвчину проблеми сусiдiв цiкавили мало. Вона старанно засвоювала науку дядька Гонафо, змiнивши спiдницю на штани. Слiд сказати, що така метаморфоза неабияк обурила оточуючих i дала гарну поживу для нових плiток i пересудiв.

Так тривало бiльше мiсяця. I ось настав день, коли дядько Гонафо сказав Беренiцi:

– Дiвчино, ти чародiйка. Я вiдкрив тобi усi своi секрети i бiльше нiчому новому тебе навчити не зумiю. Тож вiдтепер ми можемо лише битися нарiвних.

– Це жарт?

– Я дуже втомився, щоб жартувати.

– Не вiрю. Ти стрибав, як навiжений заець. – Беренiчинi очi свiтилися щастям.

– Iдрiге може виявитися набагато молодшим за мене. От я й старався, – пояснив дядько Гонафо. – Але, на жаль, бiй з тим паскудником буде не тiльки змаганням у спритностi. Для перемоги тобi знадобиться щось бiльше.

– Ти можеш говорити яснiше?

– Не гарячкуй. Тобi в першу чергу потрiбна мiцна вiра у себе, а ще – вiра у пiдтримку вищих сил. Я знаю, що для бiльшостi якiсь там вищi сили – то пустий звук, але що нам iншi?

– Якщо чесно, то я й сама iнколи сумнiваюся. Справедливiсть зневажена, а зло у нашому свiтi почуваеться дуже затишно.

– Тiльки на перший погляд. Ми обурюемося несправедливiстю, забуваючи, що з позицii простоi людини неможливо осягнути надземне. Явища закономiрнi видаються нам випадковими, хоча випадковостей практично не бувае.

– Ти хочеш мене переконати, що навiть цей бiй з Iдрiге – теж закономiрнiсть?

– Аякже. Сила, яка у тобi народжуеться, вимагае дii. І сила росте, коли змагаеться з iншою силою.

– Або слабне, коли натикаешся на когось сильнiшого за тебе, – зiтхнула Беренiка.

– Не драматизуй. Баланс енергiй у нашому свiтi витримуеться справно. Це лихi люди мають зiтхати, бо темна сторона завжди у програшi.

– Менi б твою упевненiсть.

– Дарую, – усмiхнувся астролог. – Забалакався я тут iз тобою, а менi ще ж треба панi Штумбах показатися.

– Не дуже поспiшай, вона до пiвночi на воротах чатуе.

– А потiм?

– Не знаю. Може, спить, а, може, на мiтлi гасае, – усмiхнулася Беренiка.

– Це ж тодi яка iй мiтла потрiбна, – щиро перейнявся проблемами сусiдськоi вiдьми дядько Гонафо. – А тобi я радив би гарненько виспатися.

– Встигну ще.

– Як знаеш. I все-таки добранiч.

Залишившись сама, Беренiка пiдiйшла до вiдчиненого вiкна, залiзла на пiдвiконня i задивилась на темнiюче небо. Надворi стояла неймовiрна тиша. Сiрi хмари, не потривоженi вiтром, заснули. Крiзь iх нещiльне покривало пробивалися подекуди iскорки найяскравiших зiрок. Схiдний край неба свiтився теплим свiтлом – то мiсяць готувався до нiчного чергування. У такi хвилини, як ця, зникають страхи, розчиняючись у безбережному океанi тишi, i тодi здаеться, що можна почути все на свiтi.

Та несподiвано спокiй, навiяний картиною тихоi ночi, кудись пропав. Беренiка раптом вiдчула тривогу. Хвиля мурашок, що прокотилася по спинi, вказувала на присутнiсть сторонньоi сили. Дiвчинi здалося, що у кiмнатi з’явився хтось чужий. Вона рвучко обернулась i зацiпенiла вiд несподiванки, побачивши перед собою середнього зросту жiнку з недобрим поглядом. «Меллiнта!» – промайнула свiдомiстю сполохана думка, хоча Беренiка нiколи ранiше не бачила злоi чарiвницi.

– Як приемно, що тебе впiзнають, – задоволено примружилася несподiвана гостя. – Люди кажуть, що ти береш уроки фехтування. I як нашi успiхи?

– Звiдки менi знати про вашi? – Беренiкою аж трусило вiд нервового збудження, але фраза прозвучала цiлком прородньо.

– Панi Штумбах таки була права – ти страшенно неввiчлива…

– Я давно здогадувалася, що вона вiдьма. Ви, певно, на шабашi разом лiтаете? – перебила Беренiка свою спiврозмовницю, вiдчуваючи незвичне пiднесення. – Ну-ну, то якого дiдька ви приперлися до мене у таку пiзню годину? I де, до речi, ваша мiтла?

– Я прийшла сказати, що тобi не допоможе нi твiй божевiльний звiздар, анi той шматок металу, яким ти вчилася розмахувати цiлий мiсяць. – Меллiнта намагалася приховати свое роздратування, але це iй погано вдавалося.

– Психологiчна обробка перед боем – ознака невпевненостi у власних силах. – Беренiка остаточно заспокоiлася i тепер могла мiркувати тверезо.

– Менi тебе шкода, – скривила Меллiнта рота у презирливiй усмiшцi. – Ідрiге зачаруе тебе своею красою, i ти забудеш про все на свiтi.

– Невже ж у мене й краплини розуму не лишиться пiсля зустрiчi з вашим красенем?

– Ти даремно iронiзуеш. Жiноча душа – то суцiльнi емоцii, впоратися з якими iнодi так важко… А де, до речi, твiй хвалений меч? Покажеш?

– З радiстю! – Беренiка рвучко зiстрибнула з пiдвiконня i, не дуже чемно штовхнувши непрохану гостю, схопила меча, який лежав пiд покривалом.

Лезо несподiвано зблиснуло у темрявi блакитним сяйвом. Беренiка в ту ж мить вiдчула легеньке посiпування, пiсля якого тiлом розлилася приемна хвиля бадьоростi. Вiд вигляду меча Меллiнта закам’янiла. Таемнича сила немов скувала ii, не даючи поворухнутися. Беренiка зачудовано спостерiгала, як зла чарiвниця корчиться вiд болю, намагаючись дотягнутися до медальйона, що висiв у неi на шиi. Коли ж це iй нарештi вдалося, вона зiрвала з себе прикрасу, набувши врештi здатностi рухатися вiльно.

– Не радiй передчасно. Тобi ще рано святкувати перемогу, – прошипiла Меллiнта i зникла.

Беренiку зустрiч зi злою чарiвницею не дуже налякала. Якби нiчна гостя хотiла заподiяти iй шкоду, то зробила б це, не вагаючись. Але Гермiнин меч перешкодив цьому. Тож дядько Гонафо казав правду – злi сили завжди у гiршому становищi. Медальйон лежав на пiдлозi i свiтився у темрявi. Беренiка розумiла, що мiж вiдьминою прикрасою i Гермiниним мечем iснував таемничий зв’язок. От тiльки який?

Дiвчина запалила свiчку, щоб краще роздивитися медальйон. У мерехтливому сяйвi срiблястий метал здавався живим. Прикраса була виконана у формi ромбика з зображенням атакуючого скорпiона на лицьовiй сторонi. Та чи то майстер був недбалий, чи то метал уже стерся вiд довгого носiння, бо зображення здавалося розмитим.

Кiлька хвилин Беренiка мучилася з ланцюжком, намагаючись з’еднати розiрванi ланки. Нарештi iй це вдалося i вона повiсила медальйон собi на шию. Метал був холодним, але вiд дотику до тiла швидко нагрiвся, i Беренiка заснула.

Нiч мандрувала на захiд. Їi чималий почет затримався ненадовго, але безжалiсний свiтанок нетерпляче пiдганяв слуг ночi, готуючи небо до зустрiчi осiннього сонця.

На свiтанку Беренiка вiдразу ж пiшла до дядька Гонафо, забувши навiть вмитися, чого з нею нiколи ранiше не траплялося.

Астролог тiльки-тiльки вкладався спати пiсля нiчних спостережень, а тому на розмову не дуже-то був настроений, проте, коли почув про Меллiнтин вiзит, спати перехотiв.

– Ти взяла ii медальйон?! – вжахнувся дядько Гонафо. – Скiльки разiв тобi казати: не можна торкатись речей поганих людей!

– Нiчого я не брала. Вона сама лишила, – спробувала виправдатися Беренiка, але це не справило на астролога жодного враження.

– Тим бiльше не можна було брати! А може, та вiдьма навмисно його лишила?.. Ти, до речi, як почуваешся? Голова не болить?

– Нi, а що?

– А те, що вночi ти могла померти!

– Це ж чому?

– Тому, що на речах злих чарiвникiв лишаеться невидима отрута. Але тобi, бачу, вона не зашкодила. – Астролог трохи заспокоiвся. – Жiнки – найнепередбачуванiшi iстоти у Всесвiтi. От поясни менi, для чого тобi знадобився вiдьомський медальйон?

– Не знаю. Вiн гарний, – знайшла Беренiка аргумент, який чоловiчою логiкою не сприймався. – Ого! Ти тiльки поглянь, ще вчора тут був скорпiон, а сьогоднi – метелик! – зрадiла дiвчина, показуючи прикрасу дядьковi Гонафо.

– А тобi той скорпiон часом не примарився? – недовiрливо перепитав астролог.

– Ага, i Меллiнта приснилася.

– Взагалi-то усе можна пояснити, – пiсля недовгих роздумiв сказав дядько Гонафо. – Вiд твого тепла огидний скорпiон перетворився на метелика… Я, до речi, дещо про Меллiнту дiзнався. Вона, виявляеться, була ранiше доброю чарiвницею. Не вiриш? Таке iнколи трапляеться. Меллiнта зневiрилася, бо творити добро – справа невдячна. Медальйон – знак приналежностi до чарiвницького цеху. Роблять iх з мiсячного срiбла. Тепер вiн у тебе. I це, гадаю, справедливо.

– Невже медальйони iснують лише для того, щоб iншi могли дiзнатися про рiд занять iхнiх власникiв?

– Нi, звичайно ж. Справа в тому, що чарiвна сила дуже примхлива. Медальйон ii акумулюе i зберiгае. Тому вiднинi i ти стала чарiвницею – твоя внутрiшня сила витравила скорпiона.

– Дядьку Гонафо, ти все не свiтi знаеш. Поясни менi, чому та вiдьма причепилася саме до мене. У Дарбурзi що, людей бiльше нема?

– Ти знову за свое? Зрозумiй одне, що у Дарбурзi просто нема людей, рiвних Меллiнтi за силою.

– Не смiши мене. Яка з мене чарiвниця?

– Магiя – лише один з багатьох способiв пiдкорення цiеi таемничоi сили. До того ж, спосiб не дуже безпечний i не завжди надiйний.

– І скiльки ж iх?

– Окрiм магii ще два основних: пасивного очищення i активного очищення. Перший передбачае абсолютну байдужiсть до життя, тому для тебе не годиться, а другий спонукае до активних пошукiв добра…

– Що у свою чергу призводить до зiткнення зi злом. Правильно я зрозумiла? – спитала Беренiка.

– Правильнiше не бувае, – пiдтвердив астролог.

– А що за тип той Iдрiге?

– Не можу сказати точно. I м’я нiбито знайоме. Рокiв iз десять тому якийсь Iдрiге Ендур командував гарнiзоном Дарбурга. Але вiн давно помер. Подейкують, що вiд надмiрноi любовi до мiцних напоiв.

– Стривай! – несподiвана думка нiби струмом пронизала Беренiку. – Менi що, доведеться вбити того бовдура?

– Вбити не вбити, але поранити доведеться. Це при умовi, що Iдрiге не чарiвник. Чарiвникiв убивати не обов’язково, iх треба тiльки перемогти.

– Може, i панi Штумбах колись чаклувала? – повеселiшала Беренiка, зрозумiвши, що нiкого вбивати не доведеться. – От ти кажеш, нiбито я не слабша за Меллiнту, але щось менi тривожно пiсля зустрiчi з нею.

– Переживеш. Тривога триматиме тебе в тонусi, – пожартував дядько Гонафо. – I взагалi, твiй гороскоп на цей мiсяць обiцяе допомогу якоiсь невiдомоi сили, тому спи спокiйно. Головне, щоб перед сном думки хорошi були.

– I що тодi?

– Побачиш пророчий сон.

– Щось я не дуже в це вiрю.

– Можеш не вiрити, але, здаеться, я тебе ще нiколи не дурив.

– Ти образився?

– З якого б то дива?

– Ну, що я така скептичка.

– Грунтом для скептицизму е юнацьке нахабство. З часом воно або перероджуеться в пиху, або зникае зовсiм. Сподiваюся, що у тебе зникне. А ображатися, до твого вiдома, я розучився рокiв зо двадцять тому. Образа – почуття дурне. На нього, крiм самого ображеного, нiхто не звертае уваги. А ще воно погано вiдбиваеться на здоров’i i самопочуттi.

– А я ще не розучилася ображатися, – зiтхнула Беренiка, хоча особливого смутку Гонафо не зауважив.

– То ти iдеш спати чи нi? – нагадав Гонафо дiвчинi.

– Зазвичай я сплю вночi.

– Забалакала мене зовсiм. – Астролог смачно позiхнув. – Iди додому i тренуйся. Ти маеш бути в формi.

– А ти хiба не прийдеш?

– Пiсля обiду, не ранiше. Я спати хочу жахливо…

Беренiка пiшла додому i до обiду займалася господарством – тренуватися самiй було нецiкаво. Проте дядько Гонафо того дня так i не з’явився, мирно проспавши до самого вечора.

Марно прочекавши астролога до шостоi години вечора, Беренiка вирiшила перед сном прогулятися лiсом, сподiваючись досягти блаженного стану умиротворення, пiсля якого завжди настае здоровий i мiцний сон. Але сталося навпаки: осiннiй лiс тiльки додав свiжих сил, i Беренiка не могла склепити повiк аж до пiвночi. Їй так хотiлося якнайскорiше побачити обiцяний дядьком Гонафо пророчий сон, але незрозумiле радiсне хвилювання легко вiдбивало напади м’яколапих духiв сну. Дiвчина лежала пiд теплою ковдрою, дивлячись у вiдкрите вiкно i прислухаючись до звукiв у саду. Осiнь цього року видалася теплою i лагiдною, бо хоча вже закiнчувався жовтень, та на вранiшнiх травах ще не бiлiли заснулi роси i листя не поспiшало опадати з гiлок, лишаючись подекуди ще й зеленим. Нiч свiтилася мiрiадами зiрок. Вiд зоряного сяйва небо здавалося матово-сiрим.

Раптом зорянi промiнчики пропалили стiни будинку, хмари потемнiли, видовжилися i перетворилися на сосни i ялини. Беренiка знову опинилася в лiсi, але уже не йшла, а летiла над пiскуватою дорогою. Вона бачила лiс наскрiзь, помiчала кожну гiлочку i кожну травинку, хоча навколишня темрява здавалася непроникною. Далеко попереду свiтилися вiкна самотньоi хатини, до якоi вела крiзь хащi ледь помiтна стежка. Заростi папоротнику ховали ii вiд стороннiх очей. I стояв на сторожi вiковий дуб-велетень.

Беренiка летiла до хатини, знаючи, що мае зустрiтися з кимось. Та раптом темрява попереду згустилася, набуваючи обрисiв гидкого зубатого чудовиська. Дiвчина вiдчула, як усерединi неi нiби щось урвалось, i холодна хвиля мурашок прокотилася тiлом. Страху не було, а тiльки огида, безмежна, майже iстерична. I цю огиду потрiбно було перебороти, бо вона гасила свiтло у вiкнi далекоi хатини. Беренiка вдарила – i потвора зникла…




Роздiл 3. Знахарка


Дядько Гонафо тихенько прочинив дверi i увiйшов до кiмнати, в якiй Беренiка полюбляла спати у холоднiшi пори року. Дiвчинi щось снилося: очi пiд заплющеними повiками неспокiйно бiгали, дихання було нерiвномiрним, а кисть правоi руки силкувалася стиснутися в кулак.

Астролог сiв на стiлець бiля лiжка, i в ту ж мить Беренiка прокинулася.

– Яка гидота, – мовила вона, вiддихуючись.

– Бачила потвору? – спитав дядько Гонафо. – То був Iдрiге.

– Жартуеш? Менi що, з тим одороблом i наяву доведеться битися?

– От чудна, – усмiхнувся астролог. – Ти бачила душу того поганця.

– А насправдi вiн такий гарний, як описувала Меллiнта?

– На мою думку, зла людина не може бути гарною.

– До речi, ти чому вчора не з’явився?

– Роботи багато було. Втомився. Ти вже не гнiвайся.

– Цього разу прощаю.

– Їсти хочеш?

– Могла б i обiйтися, але якщо ти щось принiс, то вiдмовлятися грiх.

– Хлiб, сир i багато часнику, – оголосив дядько Гонафо меню снiданку. – Вчорашнiй замовник пропонував ще сало, але я вiдмовився.

– Вiдколи це ти бiдним людям гороскопи став складати?

– А хто сказав, що мiй клiент бiдний? Та вiн багатший за самого короля!

– Не зрозумiла.

– А що тут розумiти? Скнара вiн. Затям собi: щедра людина нiколи не буде багатою.

– Ти хочеш сказати, що твiй клiент харчуется чорним хлiбом, часником i салом?

– Нi. Цей нарощуе власне i в iжi собi не вiдмовляе. Ти б його тiльки бачила – стiжок у штанах.

– Вельми естетичне видовище, – пирхнула Беренiка i взялася до снiданку.

Тренування стали настiльки звичними, що тiло само без найменшоi вольовоi спонуки наповнювалося енергiею дii, бажанням руху. Дядько Гонафо молодшав на очах, а Беренiка радiла, як дитина, кожному вдалому випаду, кожному вiдбитому удару i кожному стрибку, що вiд чарiв Гермiниного меча набував вiдтiнку польоту.

Пiсля обiду Беренiка i Гонафо вирушили до лiсу шукати хатину, бачену увi снi.

– То, кажеш, ти таки скрутила потвору вночi? – запитав астролог дорогою.

– На жаль, це був лише сон, – зiтхнула дiвчина.

– Знаеш, сни рiзнi бувають. Я за свое життя яких тiльки не набачився.

– Так я тобi й повiрила.

– Можеш не вiрити, але я таки розповiм. – Дядька Гонафо Беренiчинi шпильки не зачiпали за живе, а частенько навiть розвеселяли. – Так от, скептику, сни бувають трьох видiв. Найпоширенiшi – звичнi, баченi щоночi, коли мозок для розваги вибудовуе з усього, що бачили очi i чули вуха, радiснi або тривожнi фантасмагорii. Ну, це вiд настрою залежить. Такi сни iснують для задоволення. Другий вид – сни пророчi. Навряд чи тобi вони коли снилися…

– Звiдки ти можеш знати, що менi снилося, а що нi?!

– Якби таке хоч раз трапилося, то я б знав про це того ж ранку. А от сьогоднiшне твое видиво належить до третього типу сновидiнь. Я iх для себе називаю снами-дiями. Хитра штука, скажу тобi. Все, що у таких снах вiдбуваеться, мае значний вплив на реальнiсть. З того я роблю висновок, що Iдрiге буде битий.

– Ти це щойно придумав?

– Знущаешся?

– Ти старий, досвiдчений i хитрий. Тобi обдурити бiдну дiвчину простiше простого.

– Ми правильно йдемо, проста дiвчино? – запитав Гонафо, коли Беренiка звернула з наiждженоi дороги у густi хащi.

– Тут стежка i дуб. Такi, як увi снi.

Гонафо зупинився в нерiшучостi. Його увагу привернув шум угорi. Придивившись уважнiше, вiн побачив, як двi сойки б’ються з вороною. Дивовижно, але чорна бандитка перемагала! А далi сталося зовсiм незрозумiле: одна з сойок полетiла геть, лишивши свою товаришку наодинцi з вороною. I тiльки це сталося, переможне каркання змiнилося iстеричним лементом.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/roman-ros-ckiy/koli-prokida-tsya-sila/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.