Книга - Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською)

Останне лiто. Всi ми родом з 90-х (украiнською)
Федiр Титарчук


Про що ця книга? – Про молодi 90-х.Кому вона буде цiкава? – Напевно тiеi ж самоi молодi, яка зазнала свiй розквiт в тi роки.Про що ця книга? – Про життя пiдростаючого поколiння в одному невеликому мiстечку на «Краю Географii» «Перехiдного перiоду». Про iхне життя, сьогохвилинних устремлiннях, алкоголi, жiночому поле, а також абсолютноi i безпросвiтноi пiдлiтковоi наiвностi. Про той перiод, коли «Останне лiто» назавжди стае тим вододiлом, який вiдокремлюе юнiсть вiд чогось, що лежить попереду Книга содержит нецензурную брань.





Останне лiто

Всi ми родом з 90-х (украiнською)



Федiр Титарчук



© Федiр Титарчук, 2023



ISBN 978-5-4493-7208-6

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero




Останне лiто


Титарчук Федiр Олександрович







1. Ми


Весна. Не та вогка i водяниста весна, що приходить вiдразу ж за останнiми морозами i знаменуеться струмками, спливаючими пляшками, шприцами та iншим смiттям, що вже роками не прибиралися i ще стiльки ж не будуть прибиратися, утворюючи спочатку купи, потiм звичний ареал проживання, а далi – формуючи нашарування, заростаючи пилом i пiском, створять так званий культурний шар. Який шар? Яка культура – такий i шар. І хулi тут чекати?!

Я вибрався на вулицю, переступив чи то через собачi екскременти, чи то просто через щось, що любив викидати зi свого балкона наш сусiд, який давно пiшов в синява пiсля розпаду Союзу. Переступив i з почуттям юнацького максималiзму вiдправився нарiзати кола навколо «iнтернату», попутно збираючи охочих до такого проведення часу. Охочi знаходилися, бiльше того, в них нестачi в принципi не iснувало. Погода кричала… Але кричала вона кожному свое. Кого дорiкала в тому, що вiн досi не п'яний. Комусь нагадувала про життя та ii продовження, пробуджуючи в ньому статевий iнстинкт i потяг до продовження роду. Нi, рiд нi хто особливо продовжувати не поспiшав, всiх нас бiльше цiкавив сам процес.

Власне, навколо цих двох аспектiв – випити i знайти когось (ну, хоча б, на крайнiй випадок, просто погомонiти про це) i зводилася вся наша життя. Яскраве i романтичне. Хоча, нi, не все згадав – були ще карти, мордобiй i iнодi книги, виключно фантастика, рiдше – щось до остраху комiчне, висмiювати в тiй чи iншiй мiрi часи совка. Словом, було жити весело i навiть та обставина, що кожен день був схожий на попереднiй – нi кого не бентежила.

Менi i ще з десятку таких як я було трохи простiше. Ми ж були вже студентами, вiдiрвалися вiд мамки, пройшли алкогольну школу гуртожитку, наша самооцiнка не мала меж, як, втiм, i дiра нашоi кишенi. Значно гiрше, як менi здаеться, було тим, хто залишився в цьому маленькому мiстечку, що розкинувся на десятках непризначених для життя пагорбах з одного боку рiчки i таким що постiйно заливаеться при весняному паводку Подолi протилежноi його частини. Вже не знаю, чим вони тут крiм алкоголiзму, блядства i перiодичного месилова бруду i один одного в принципi займалися? Адже робити тут було нiчого. Нiчого вiд слова «зовсiм»! Повiрте тому, хто час вiд часу наiжджав у це мiстечко вiд мiльйонного Харкова, хизувався своею вдачею (як, втiм, i iншi), хоча там i хвалитися було нiчим, насамперед закидав додому сумки – тодi це був ще мiй будинок, який поступово «поплив», розчинився, анiгiлювався – i мчав першою справою по своiм друзякам.

Друзяки, хто сидiв удома, – погода ж лайно! Хто заливався алкоголем на «хатi», хто зникав i з'являвся через деякий час з iсторiею про чергову перемогу над тiею, яка готова була i сама здатися в полон, причому, чи не кожному. А ми, приiжджi, але все ж ще корiннi, вибиралися в бруд i безвихiдь мiкрорайону, щоб порадiти черговоi зустрiчi i провести час.

Мiкрорайон наш мав двi назви. Як то водиться, офiцiйну, для документiв, i мiсцеву, народну, сьогоднiшню. Вирiс вiн, мiкрорайон, за останнiми планами – обiцянкам помираючого Союзу, всiм сiм'ям до 2000 року дати по квартирi. І разом з кончиною Союзу закiнчилося i його майбутне. Два десятки багатоповерхових будинкiв з радiстю прийняли нас, i до величезноi заздростi i ненавистi «мiсцевих», що обклали мiкрорайон з трьох сторiн приватним сектором. А далi – Союз як-то сам собою розчинився, залишивши всiх нас з недобудованими сусiдськими будинками, вiтрами, що прошивали наскрiзь не тiльки мiкрорайон, але i в час смертi мiсцевоi котельнi i самi багатоповерхiвки. Хтось навiть казав, що йому вдалося бачити затверджений план розвитку нашоi мiсцевостi, складенi ще в часи Союзу. І, говорив, був там i парк, i ще з пiвсотнi будинкiв, i знесене пiд забудову, а нинi законсервоване кладовищi, i багато ще чого… Але справа була в тютюновому димi, у когось на квартирi й розмов було вже багато, а ось слухачiв – уважних слухачiв – мало. Та й, здебiльшого, на таких посиденьках, половинi сказаного в принципi було вiрити не можна.

Ось так i залишився стояти наш мiкрорайон, оточений ворожою територiею «мiсцевих», якi, через деякий час стали «своiми» в силу своеi, як виявилося, проти нас нечисленностi та вiдходчивостi. Мiкрорайон, що йде по схилу пагорба вгору рiвно до тiеi точки, де найвищий будинок по своiй висотi чи не конкуруе з телевежою, яка маячить в п'яти кiлометрах, на iншiй сторонi мiста, на точно такому ж пагорбi. Мiкрорайон, де взимку не було опалення, а влiтку деколи не вистачало тиску у водянiй магiстралi щоб забезпечити нас водою i дзвiнки в мiськводоканал приводили лише до одного – нам обiцяли воду, «А коли?» – «Коли пiдуть дощi!» – вiдповiдали нам i вiшали трубку.

Наш торгiвельний центр був чи не крупнiше центрального унiвермагу i, за визначенням, надмiрним. Наша пошта дивилася в бiк порослого полинню поля, за яким починалося законсервоване i, як говорили, що готуеться до знесення кладовища. Наша водонапiрна станцiя розсипалася бетонними кiстяками довгобуду. В покинутi колодязi центрального опалення iз завидною регулярнiстю хтось падав. І не завжди вдало. Наша школа була настiльки велика, що для ii заповнення були пущенi автобуси, якi звозили учнiв з навколишнiх сiл i туди ж пiсля урокiв iх вiдвозили. У нас було багато чого i в той же час не було основного – майбутнього. Принаймнi у форматi цього мiстечка, цього селища.

Але на дворi були дев'яностi. Пiзнi дев'яностi. Часи Союзу ще нi хто не згадував з ностальгiею – вже дуже була сильна пам'ять про часи кiлометрових черг, тотального дефiциту, неможливостi змiнити роботу без багатомiсячного вiдпрацювання, довiдки, що тебе кудись беруть i пошуку кандидата, який займе твое мiсце – отакого крiпацтва совкового перiоду. На дворi стояли лихi дев'яностi. Тi самi дев'яностi, про якi зараз вiдомо чи не все i якi, в якiйсь мiрi, навiть встигли обрости патиною ностальгii. Але тодi ми знали мало про те, що вiдбуваеться насправдi, орiентувалися на той свiтогляд, що дала нам ще радянська школа, вiрили чи не всьому, що нам говорили дядьки з телевiзора i були впевненi, що це безгрошiв'я, розруха i дранi джинси – це не назавжди. Це всього лише «мiжсезоння». Ось, незабаром, ми розлучимося з тягарем радянськоi спадщини, видохнем i ще раз вдихнемо, цього разу на повнi груди, i у нас все вийде. Ми станемо жити не гiрше, нiж на Заходi. Будемо працювати в процвiтаючiй краiнi, а роботи вистачить на всiх i грошей буде стiльки!!! І всi, всi, всi ми, через десять рокiв – про що навiть писали в «листах щастя» в останнiй рiк у школi – станемо Рокфеллерами, рок-зiрками, свiтилами науки, великими бiзнесменами, полiтиками найвищого польоту…

Ми не просто в це вiрили. Ми були впевненi, що саме таке майбутне нас i чекае! Не iнакше. І нехай зараз немае грошей, тьоли вернуть носа i насмiхаються, викрикуючи щось там про матерiальний достаток практично в обличчя, джинси в черговий раз поштопалися, а кроси переклеюються вже не перший сезон, але нам вистачае на пиво, iснують душевнi, якi розумiють нас i не настiльки меркантильнi сучки, юнацький максималiзм не дозволяе бачити проблем i перешкод в принципi. Мiстечко вмирае – але це не про нас, краiна котиться в утиль – але це тимчасово, дядька з телевiзорiв брешуть – це теж щось так якось… Все у нас буде добре! У нас, мешканцiв маленького мiстечка на сходi Украiни, пацанiв кiнця дев'яностих, якi прокидалися з думкою про прекрасне майбутне, жили в тому, що iх оточувало, i безмежно радiли життю. Ми в це не просто вiрили, ми це знали – адже по-iншому i бути не могло! У iнших, можливо, але не у нас! Ми знали i чекали, що воно, Велике Майбутне, от-от прийде i зiгрiе всiх нас своiми променями. Обов'язково прийде i обов'язково зiгрiе! Потрiбно лише трохи почекати… Зовсiм трохи. Саму малiсть. А поки чекаемо – ще одна пляшка пива зайвоi зовсiм не буде. Пляшка «Роганi» – тодi ще цього вареного пива.




2. Жека


Весна того року, що йдеться, вдалася. Друга декада травня вiдзначилася легким боязким листям, перiодами яскравим та пекучим сонцям, тривалими перiодами похолодання що всяк час змiнювалися теплом та навiть жарою. Яблунi давно вже вiдквiтли, абрикоси теж, трава пiшла в рiст, але як-то сумно, не дуже впевнено. Травень пiдходив, словом, до кiнця.

З брудом, я, напевно, трохи перебрав. Пiдсихало. І тому я був, природно, невимовно радий. В полях за школою, пiд рядами тутових дерев, що у нас звалися шовковицею, чекало щось, до чого ми, з одного боку, готувалися, з iншоi – ну не так щоб дуже. Елемент непередбачуваностi був присутнiй завжди.

Жекiн день народження. Безумовно, самий звичайний день народження, якi трапляються у всiх i ми, природно, не були винятком. І ми могли сiсти за столик пiд плакучими вербами, якi легким листям намагалися приховати нашу присутнiсть вiд всюдисущого погляду старiх. Таких собi закутаних у хустки старих, яких багато водиться будь де i яким бiльш зайнятися нiчим як стежити за правами пiдростаючого поколiння. Останнi – старi, як водиться, змiнили своi бойовi пости на засклених балконах на користь припiдiздних лавок, як тiльки з тих танув останнiй снiг. Бабульки не те щоб нас ненавидiли, напевно, ми iм просто не подобалися. А може iм i зовсiм нiчим було зайнятися. Словом, ми ставилися до тiеi категорii, що носило засудливу назву: «молодь нинi пiшла не та» i часом вiд цiеi уваги страждали.

Старi сували свiй нiс у всi справи, що тiльки iх короткозорий погляд мiг побачити i, як то часто бувало, про нашi витiвки тут же ставало вiдомо нашим батькам. Бiльшiсть, варто визнати, було навiть «в контрах зi стариками», але необхiднiсть жити пiд одним дахом, а так само фiнансова залежнiсть вiд них не дозволяли не рахуватися з цiею думкою. Тому старенькоi були злом, нехай i значною мiрою нешкiдливим, але не настiльки, щоб перед ними свiтити вiдразу кiлька лiтрiв каламутного пiйла та стiл, повний закуски, накритий Жекою з нагоди свого дня народження.

Але як би те не було, а каламутна рiдина туто ж заволодiла всiма нашими помислами i сама собою поволокла в поля, за школу, пiд тi самi дерева шовковицi, що своiми зламаними кронами повиннi були приховати наш бенкет вiд очей тих самих всюдисущих i мерзенних бабульок. Та й всiх iнших. «Попутникiв» ми теж не готовi були шанувати.

І ми пили! А хто, власне, у нас у дворi не пив?! Сказати, що це схвалювалося нашими старими – було б чимось на зразок лжесвiдчення пiд присягою. І вони не просто не пiдтримували цi нашi алкогольнi устремлiння, але i вели з ними непримиренну боротьбу. І коли ми вже були у них на утриманнi, то доводилося приймати iх позицiю до увагу, та якось «петляти». Інша справа студентство, Харкiв, общага – там можна було i спитися, але дама – нi-нi!

Але коли е каламутна жовтуватого кольору рiдина, вигнана на вiдходах виробництва мiсцевого цукрозаводу, то тут доводилося шукати варiанти. І шовковиця – була не з найгiрших. До того ж Жека, схоже, попередньо вичистив ще й холодильник, витягнувши звiдти пристойно закусити – за пристойною порцii на людину, так що, голод нам не погрожував, це вже точно. Ми дивилися на цей бенкет i не вiрили своiм очам, тому що звикли до того пити часто i зовсiм без закуски. Максимум – вода з-пiд колонки.

І опинившись уже на мiсцi, при загальнiй радостi вiд майбутнього застiлля, ми повиннi були вiдзначити, що мiсця цi в цю пору року i за такоi погоди вже зовсiм видалися непривiтнi, повнi холоду, вiтру i похмуроi одноманiтностi. Небо своею чорнотою усякий раз кидало в нашу сторону закиди засудження, й ми тулилися внизу, намагаючись сховатися вiд них пiд гачкуватими зламаними гiлками шовковиць i цього, схоже, для нашого заспокоення було бiльш нiж достатньо.

Імпровiзований стiл виник в один помах ока. І прим'ята торiшня пожухлоi трава прийняла все, що тiльки ми змогли витягти з об'емних пакетiв, припасеноi харчiв Жекою.

Жека швидко всiм налив, пiдняв склянку i мовив. У перших своiх словах вiн дякував усiм, хто зiбрався тут, в цей непогожий день, щоб вшанувати його своею увагою i роздiлити цю трапезу. Ми, природно, вiдповiли йому взаемнiстю, голосно, перебиваючи один одного, запевняли Жеку, що iнакше бути й не могло, виявляли йому безмiрну повагу, запевняли, що вiн для нас бiльше нiж просто друг i, природно, туто ж випивали.

Вогонь вибухав ще в гортанi i туто ж запах перепаленоi патоки бив у нiс. Ставало зовсiм хреново. Зробивши над собою нелюдське зусилля, кожен з нас проштовхував буру рiдину, що дурно пахла, всередину. Швидко закушував, руками хапаючи все, до чого тi дотягувалися, i о ж наливав собi сам. Наступну.

Я задовольнявся в якостi закуски шубою – стравою божественною i тому недостатньою щоб насититися нею – i заштовхуючи в рот риб'ячий хвiст я був безмiрно вдячний Жекинiй мамi (або сестрi) за можливiсть врятувати свiй стравохiд i нiс вiд щойно випитого речовини, за всiма ознаками що пiдпадало пiд визначення «отруйна».

Друга пiшла швидше першою. Фольклор алкогольноi спiльноти вимагав: «мiж першою i другою перерва…» І ми свято дотримувалися цим традицiям переданим як заповiт нам… Словом, кимось там переданими. Якщо той заповiт був взагалi.

Третя i того впала куди краще двох попереднiх. І випивши ii ми вiдразу ж згадали, що третя начебто як за любов i за дам, яких тут не було, але були в наших серцях i десь там ще… Згадали, розсмiялися, виголосили тост заднiм числом, запивши його четвертою, i розмова тут же пiшла. Як виявилося, на п'яну голову «дам легкоi доступностi» у нас на районi раптом додалося, причому в рази. А чи могло бути iнакше, якщо подiлитися плiтками туто ж ставало нормою, а будь домисел або «а ось хтось казав, що…» вiдразу ж ставав непорушною iстиною?! Збираючи i поширюючи плiтки про ту чи iншу особу протилежноi статi, ми всi раптом прозрiвали пiзнанням кожного хто тiльки брав слово, i того, що про ту чи iншу особi йдеться i в що вона, як говорив «друг мого друга, дiзнавшись вiд ii подруги», вона може, вмiе i на що згiдно, але, на жаль, ось як-то про ключi i пiдходах, щоб отримати все це доступне i бажане зараз i задарма, нi хто не поширювався. Конструкцii приблизно такого характеру починали переважати в нашiй бесiдi, де початок i закiнчення фрази легко могли не складно пов'язати мiж собою, а в ii серединi i зовсiм йшлося про те третьому.

Що ж до ключiв i пiдходiв до всiх цих «доступним», то цю тему ми не пiднiмали, будучи впевненими, що коли складеться, трапиться, то кожен з нас i ключi пiдбере, i пiдхiд сам собою промалюеться. Словом, випили, закусили, а вiтер мучив нас, нашi легкi куртки, нашi душi i нашi волосся. Хотiлося пити i не хотiлося пити бурий самогон. Але ми знову випили, впадаючи в той стан, коли говорити стае здатний кожен, а ось засвоюе сказане не здатен вже нi хто, навiть той, хто виголошував промову.

Жека сiв пiд дерево i був готовий тут же заснути, чого ми, природно, дозволити йому не могли. І не дозволили: «Замерзне!» – одноголосно винесли вердикт ми. І швидко зiбравши все те, що залишилося вiд бенкети, захопивши другу лiтру з собою, раптом хтось запропонував перебратися в бiльш теплi мiсця. Швидше за все, це був Вiталiк, той самий Вiталiк! Власник мотоцикла «Восход» i той, що водив знайомства чи не з усiма механiками з навколишнiх гаражiв. І були тi механiки, майстри на всi руки, перемазанi з сажу, кiптяву, масло i солiдол ледь не до самих кiнчикiв волосся, але зустрiчалися серед них i просто унiкали, якi мешкали в своiх гаражах, перебираючи гори металевого непотребу i в алкогольному мареннi створюючи то шедеври, а то й просто щось незрозумiле.

Нашого механiка звали не те Льолик, не то Льончик, не то ще як. Був вiн худорлявий, пропитий наскрiзь, носив величезнi окуляри в роговiй оправi i жив, схоже, тут же, в гаражi.

Промандрував гордо через весь район, на очах у тих самих бабульок, якi пiсля випитого нами лiтра на п'ятьох нам були вже не страшнi, ми попрямували до гаражiв. Бабульки здивовано i осудливо дивилися нам услiд. В рядах iх часом повисло мовчання. Жека змiгся i прокричав щось на кшталт: «Що суки старi?! Ідiть пi..ть моiм старим!», але ми його вчасно викрали, так як Жека в станi афекту був не просто непередбачуваний, але навiть бiльше – невимовний. І те, що вiн зараз ледь тримався на ногах, дай йому волю, швидко змiнилося б неприборканою активнiстю, що, думаю, бабулькам могло зовсiм припасти не до вподоби.

Ми виходили за периметр багатоповерхiвок, а бабульки, ми були впевненi, то вже «стукали». Неприемно, але нам було це якось вже дуже пофiг. Стiльникових ми не боялися не того, що таких просто було нi в кого: нi у нас, нi у «старих» – звiдки у простого смертного настiльки дорогий атрибут распальцованого братка або «насмоктавшоi його тьоли» (пробачте за пряму мову)? Тому, швидко зникнувши в районi гаражiв, мало хто з нас побоювався успiшних пошукiв «стариками», якщо тi навiть наважуються на такi i кинуться за нами слiдом.

Не кинулися. І то добре. Зате Льолiк, чия згорблена фiгура нас зустрiла в прорiзу хвiртки гаражних ворiт, з подивом i якось неохоче впустила нас усередину. Ветал тут же вийняв заповiтну лiтру i все вiдразу ж вирiшилося. Льолiк ожив, заметушився, спотикаючись через розкиданi запчастини, про якiсь остови мотоциклiв, що стояли попiд стiнами, через якiсь засмальцьованi книги, журнали, пластинки, банки з консервацiею, накриваючи стiл прямо на слюсарному верстате i розсаджуючи нас по диванам, стiльцям, табуретам i навiть в побите мишами крiсло. Мiсце знайшлося всiм i наш стан вже не дозволяло цiлком здоровоi думки – наскiльки чистi всi цi мiсця зручностей i чи не доведеться пiсля цього старанно вiдпирати мазут, солiдол та iншi мастильнi матерiали? І тiльки ж мастильнi??

Льолiк був тим персонажем, якого знали всi, але мало хто водив з ним дружбу. Вiн час вiд часу виповзав зi свого гаража, прилипав до нашоi чи iншоi компанii, пив, iв, триндiв, час вiд часу затiвав бiйки, природно, в силу свого вiчно п'яного стану, отримував i вiдвалював. Били його не сильно, так, тiльки заради розваги – не бiльше. І пiсля цього вiн знову вiдбував до себе в нору. В гараж. Звiдки не вытуляв носа до наступноi вилазки.

Час вiд часу i ми забрiдали до нього. Не часто, але траплялося. Забрiдали, так само бухали, язиком клепати, билися i весело пiсля бiйку мирилися останньоi сотнею на дорогу, розходилися веселi, залишаючи Льолiка у його гаражi, побитого, такого що весь час пiсля того бурчав, але, схоже, теж задоволеного.

– О! – зрадiв Льолiк, побачивши цiлий лiтр буроi сумiшi i якiсь залишки закуски, що залишилися з нетривалого бенкету пiд шовковицями, дбайливо донесеных кимось з нас, що вже не твердо стояли на ногах.

– А ти думав, ми до тебе з порожнiми руками? – посмiхнувся Вiталiк.

– Ну ти часто саме так i заявляешься, – буркнув Льолiк, вишукуючи серед мотлоху, пилу i мастила пару банок з консервацiею, витрушуючи з тарiлки розiбраний конiчний пiдшипник i дiстаючи звiдкись до остраху брудну ложку.

– Коли таке було? – замайорiв Вiталiк. – Якщо пару раз заглянув до тебе, то це ще нiчого не значить! – обурився вiн.

Розлили. Випили. Закусили. Стало взагалi весело i тепло. Задимiла пiчка-буржуйка в кутку, витяжка не справлялася i частина диму тут же заповнювала простiр гаража.

– Зараз розтопиться i буде все чудово! – пояснив Льолiк i поправив своi окуляри. Окуляри були у нього неймовiрно мiцнi, так як не раз витримували пряме попадання, i Льолiк цiею обставиною навiть часом хвалився, мовляв, зараз таких окулярiв не роблять.

Роблять чи нi зараз такi окуляри – нам було, власне, пофiг. Ми знову розлили. Та не встигли пiднести до рота пластиковi стаканчики, як у ворота постукали. Вiд стуку ми всi тут же стрепенулися i чомусь вiдразу ж попливли образи… Мiлiцiя?! Дiльничний?! «Старики»?! Вже дуже наполегливо i зi знанням справи стукали.

Ми напружилися, поки Льолiк нетвердо ступаючи через свiй мотлох, прямував вiдчиняти хвiртку. Хвiртка вiдчинилися i ми з полегшенням зiтхнули – обiйшлося. І хвала всевишньому, що обiйшлося.

– Привiт! – распiвно з ноками зриву через прокуренiсть прозвучало з тiеi сторони i тут же в гараж проникло два тiла.

Знав я iх?! Та нi, навряд чи. Можливо, навiть бачив вперше, хоча, хто знае. Застряглi в лихолiттi з подiбним способом життя, алкоголем, тютюном i неправильним харчуванням, особи не дозволяли визначити до якоi iз вiкових категорiй належать цi двi, з дозволу сказати, панянки, хоча iх iнакше як «тьоли» нi хто i не кликав. Першу звали не те Люся, не то Люду – хоча, яка рiзниця. Друга i зовсiм залишилася без iменi, тут же рвонувши до столика i особисто налив собi, таким чином швидко вливаючись в наш колектив.

Два пухких тiла, агресивно розфарбуваннi i з лакованим укладанням розбавили наше суспiльство. Стало зовсiм якось не так. Вiталiк тут же впав в обiйми одноi з прибулих, Льолiк дивився на це з неприхованим роздратуванням i навiть злiстю, чомусь нервово почав збирати конiчний пiдшипник, зважуючи масу того на долонi. Льолiк ревнував! Це було видно навiть нам – таким собi мiшкам з гаражу, шо валялися тут вже напившись. Друга, почувши, що сьогоднi е iменинник, якимось чином опинилася у Жеки на руках. Їi рука обвила Жекину шию, груди билася про його особу, а губи щось нашiптували Жецi на вухо. Женька бадьорився, силкувався i навiть посмiхався, але пелена п'яного забуття його вже тягла за собою, вiд чого всi його потуги поступово затухали, незважаючи навiть на активнiсть «тьоли».

Але найцiкавiше розгорталася в iншому мiсцi i мiж iншими людьми. Льолiк налив собi сам. Випив. Очi його горiли. Всi чекали продовження. І воно не заставилось себе довго чекати. З криком: «Сука е…я пiд… ка сюди притягла!» – вiн пiдлетiв до тiеi самоi застряглоi в лихолiттi особи i схопивши ii за грудки, стягнув з Вiталiка. Вiталiк не мiг допустити, щоб при ньому, при бравiм гусарi i захисникi всiх дiвчат району, творилося таке неподобство, i тут же з ходу впоров Льолiку в його величезнi роговi окуляри. Льолiк похитнувся, щось промимрив незрозумiле i витримавши паузу, кинувся всiею масою на Ветала.

Це була битва титанiв – Вiталiк, зросту десь сто шiстдесяти п'яти i Льолiк – двометрова висушена алкоголем худорлява жердину. Льолiк на льоту вихопив ще раз на тi самi окуляри, похитнувся, мотнув головою, схопив чиюсь склянку, влив в себе i тут же з розмаху засадив Вiталiку. Той дивом ухилився, i, схопивши рульову тягу, кинувся на кривдника. Нi, це було не за правилами i ми тут же вiдiбравши у Ветала залiзяку, повернувши того на вихiдну. А на вихiднiй Льолiк встиг прийняти ще грам п'ятдесят, осушивши ще чийсь стаканчик, i пiд верески, радiснi верески (!), телиць, кинувся уперед. Налетiв на Вiталiка, i, природно, обидва не встояли на ногах. Розкидаючи все в сторони, повалившись на пiдлогу, тут же почали мiсити один другого не жалiючи нi себе, нi противника. Ветал бився, мов божевiльний, лупцюя з розмаху i без розбору, особливо не цiлячись i всяк раз потрапляючи по очках. Його супротивник був поважче, розмах рук мав бiльше i тому нiчого з мiлким в порiвнянi з собою Веталом у смiтнику на пiдлозi особливо вдiяти не мiг, хiба що навалюватися тiлом i тиснути, чому Ветал усякий раз злiтав вгору, вибираючись з-пiд Льолiка, i сидячи зверху, продовжував наносити удари навiдлiг. Щось там неприемне промовляючи.

Дiвки верещали, одна навiть злетiла з ногами на верстат i всiх дивувала своiми голими колiнами, танцем невпевненою у своiх силах стриптизерки пiд крики схвалення. Правда схвалення чого – тут виникае складнiсть трактування.

Друга гостя не поспiшала сповзати з Жеки, схоже, промацуючи не тiльки те, що було заховано у нього в штанях, але i його кишенi, час вiд часу такi туди забираючись. Жека вiдключився i його закинута голова давно вже видавала посапуючi звуки. Я хотiв було вiд усього цього дистанцiюватися i навiть забратися звiдси – знаю чим все це закiнчиться, мавпятником – але, на жаль, прохiд був перекритий двома тiлами що мiталися, якi вже не в першiй ось так в зчепленнi весело мiсили одне одного…

***

– Так я його крутив… – кричав Вiталiк, потираючи рукавом розбитий нiс, кидаючи фрази у бiк ворiт, що захлопнулися за нашими спинами.

Природно нас виперли. Виперли з гаражу.

Невiдомо, чим би все це закiнчилося, хоча, швидше за все, всi б весело посмiялися, як то бувало ранiше. І випили б, напевно. Але в справу втрутилися тi самi стороннi дiвки, яким все це порядком набридло, з нас iм користi було вже не багато – п'янi та й без грошенят, схоже, напружили ми iх, так що вони взяли та й виставили нас з гаражу, слiдом вручивши нам в руки i Ветала. Ветал ще довго духарився, викрикував погрози i прокляття, якi, розповiдав вiн, фiнти сексуального характеру проробляв i зробить ще з Льолiком, але чим далi ми йшли вiд гаражiв, наближаючись до мiсць наших дислокацiй, тим тихiше ставали цi крики, та й сам Ветал все бiльш зникав. Погода охолодила його, кiнець травня, не типовий для Сходу Украiни кiнець травня, вивiтрював дурь з наших голiв. Тут же захотiлося по домiвках. Не розумiючи всiеi пишноти свого дня народження Жека крутив головою i щось вигукував, нам доводилося стримувати пориви Ветала повернутися i накидати всiм, кого знайде в гаражi, тягти Жеку, що всяк раз спотикався, i дивитися самим пiд ноги, щоб не впасти у високу суху торiшню траву або купу смiття, а зверху, серед листя плакучих верб падали нам на голови дрiбнi снiжинки. Дрiбнi i ледь помiтнi, але наполегливi i невблаганнi у своему косому падiннi на нашi розпаленi обличчя i непокритi голови. Травень, однак, сука…




3. Вiталiк


Сонце розiгнало першi ознаки дощу, червень лише вступав в права, i ми ось-ось погрожували вибратися з незвичних для цiеi пори року курток-вiтровок. Я вибрався на вулицю i, пройшовши пару дворiв, здiйснюючи безцiльну прогулянку, i тут вже зiткнувся з Вiталiком.

Вiталiк був однiею з тих колоритних особистостей, про яку варто лише заговорити, як будь-хто на районi вiдразу ж розумiв, про кого йде мова. Був вiн невисоким на зрiст, надзвичайно активним, любив жiноче товариство i, як над ним перiодично жартували: «рiдкiсна дiвчина у нас на районi вiком вiд п'ятнадцяти рокiв не знае Вiталiка». Так вже склалося, що був вiн всього на рiк старшим за мене, але от своi амурнi iсторii складав з дiвчатами набагато молодшими за себе, називав iх напiвжартома малолiтнiми або «мокрицями» i всяк раз западав на якусь з них всiею головою. При цьому вiн стверджував, що виключно його весела та шухерна вдача привертае до нього жiночу увагу, i вони самi виявляють до нього непiдробний iнтерес. Коли ж питання вставало «замутити» з бiльш старшою особою, приблизно його вiку, то тут траплялися оказii. Принаймнi вiн сам того не приховував.

Виходець Вiталiк був з Полтавщини, iз специфiчною говiркою, прихильником нацiональноi iдеi i час вiд часу зiтхав, що, ось, мовляв, вважав, що знайти себе i свое покликання мiг би хiба що десь в окопах, а так – життя нудне й безцiльне. «Але Росiя точить зуб i тому потрiбно бути завжди у всеозброеннi!» – завершував будь-яку свою подiбну промову вiн. Романтика танкових боiв i великих походiв минулого вабила його. При цьому вiн читав працi основоположникiв нацизму, комунiзму та iнших сумнiвних дiячiв минулого, думаю, не намагаючись проникнути в глибинний змiст iх праць. Це було, так би мовити, у його розумiннi правильно чи просто модно. Але не бiльше. Вдача у Ветала була легкою. Вiн був так само легким на пiдйом, як i на бажання помахатися. Але частiше все обходилося без цього, i його веселий характер створював той колорит у будь-якiй компанii, навколо якого i будувалося все веселе спiлкування.

Але часом темперамент у Ветала брав гору i тодi вiн, не дивлячись по сторонах i не оцiнюючи критично ситуацii, кидався в рiзнi авантюри, якi погрожували йому великими неприемностями, але все якось все ж обходилося. Через п'ятнадцять рокiв, коли доля мене знову занесла в тi краi, я абсолютно випадково зустрiв Ветала. Очi його горiли, погляд блукав по сторонах, алкоголь проступав через кожну пору обличчя i тiла, а в руцi вiн тримав сокиру i грiзно так неспiшно рухався по району в пошуках своеi дружини, яка, як вiн стверджував, викрала iх дiтей i втекла до чергового еб..я. Природно, загрозу зарубати обох (не дiтей – до дiтей у нього ставлення завжди було тонке), не судилося збутися, i зараз вiн знайшов себе в силах оборони, воюючи десь пiд аеропортом, то на дузi, де був поранений i довго реабiлiтувався, пiсля чого знову повернувся у стрiй, туди ж.

На момент нашоi юностi Веталя був тим товаришем, який мрiяв розкачатися – фiзично розкачатися, стати громилом, а-ля Шварц i чимось начебто, задовольнити тим самим свое его, а далi – як складеться… Я думаю, що тим самим – фiзичною перевагою i величезними розмiрами, як i всi ми – вiн тiшив свое пригноблене самолюбство. Це була його «точка опори», щось на зразок комплексу, якщо дозволите, i вiн його не боявся, всiляко намагаючись перебороти себе i обставини. А поки боротьба тривала, добряче випивав, трахав рухоме з ознаками жiночих статевих ознак, крутився зi своiм мотоциклом – «Восходом», що глох частiше, нiж заводився – i марив про велике майбутне.

***

– Здарова! – пiдкотив до мене Ветал. Вiн сидiв верхи на своему «Восходi» i той, на диво, ще не просто сопiв, але навiть iздив.

– Здавова! – пiдскочив я вiд несподiванки. Вiн пiдкотив зi спини i попередньо надсадно просигналив менi в спину.

– Заскочуй! – вiн поплескав по сидiнню у себе за спиною. Я трохи подумав секунду, не бiльше – i акуратно забрався на його залiзного коня. Не встиг я ще толком влаштуватися, як Вэтал рвонув з мiсця, здiймаючи пил i гравiй у стратосферу.

– Навiщо ти так сiдушку задер? – прокричав я йому у вухо. Сидiти було не те щоб незручно, але якось незвично. Сидiння одразу за спиною Вiталiка набирало висоту i я мало не падав йому на спину.

– Щоб тьолок катати! – пояснив вiн, крикнувши менi через плече не особливо поглядаючи на дорогу.

– Навiщо? – не зрозумiв я. Навiщо пiднiмати сидiння, створювати незручностi, щоб потiм катати?! І тут зрозумiв. Просто уявив, як чергова лопоуха малолiтка, запав на метушливий i гомiнкий характер Вiталiка, сiдае на його мотоцикл i тут же сповзае усiма своiми принадами прямо йому на спину. Ноги нарiзно, груди на спинi, рукам робити нiчого i вони обвивають Вэтала в два обхвати..

«Авжеж! В практичностi йому не вiдмовиш!» – посмiхнувся я своiй здогадцi спостерiгаючи за тим, як Ветал набирае швидкiсть, стрибаючи з купини на купину по розбитiй дорозi мiж будинкiв, комусь салютуе, махае Наташцi, потiм мчить поперек дитячого майданчика, вилiтае на спуск бiля мого будинку i далi, в сторону траси, що пролягае через наше мiстечко i забирае потiк машин далi, на схiд, у бiк Луганщини.

– Ну як? – кричить вiн, i я ледве чую з-за потоку повiтря, що нас починае роздирати на частини. А вже Ветал в ражi. Його хисткий i деренчливий «Восход», на заправку якого невiдомо де вiн роздобув цi кiлька лiтрiв бензину (заправок ще немае – в нашому розумiннi немае, а на iснуючих заправках – бензину немае (для простих смертних, природно), як не крути, а бензин взяти нiде).

І ось ми, вискочивши на Харкiвську, заклавши крутий вiраж i ледь не пiшовши в бетонний каркас зупинки, вискакуемо не те щоб на пряму. Швидше нi, на довгу i небезпечну дугу довжиною в кiлометр, що спускаеться на кiлька сотень метрiв вниз, до центру мiста. І це та сама дуга, за якою неспiшно повзуть вгору фури i рейсовi автобуси, а вниз, намагаючись не роструситися i не перекинутися пiд силами iнерцii, рухаються тi ж фури i авто, але вже в зворотному напрямку. Але нам щастить. На дорозi зустрiчаються лише окремi легковика. Не бiльше. А бiльше ми бачити не можемо – дуга довга i досить крута, щоб бiльше сотнi метрiв не дозволити бачить наперед те, що вiдбуваеться далi, за поворотом.

«Та про що я думав, коли сiдав на мотоцикл до нього?» – пролетiла в мене думка, але робити було зовсiм нiчого. «Восход» ось —ось повинен був або завалитися i пiти юзом, або вiд нього щось повинно було обов'язково вiдвалитися i вiн, так само, знову зобов'язаний був пiти тим же юзом вниз, затягуючи за собою i нас. Іншого я не бачив. І не вiдчував. Але тiльки до тих пiр, поки Ветал раптом заволав на все горло: «Привiт!», вiддав вгору руки у формi вiтання продовжуючи рух на мотоциклi, провертаючись всiм тiлом навколо своеi осi, зберiгаючи вiзуальний контакт з об'ектом свого привiтання.

«Ой, бл…» – тiльки i змiг сформулювати я, боячись не просто подивитися в бiк, але навiть ворухнутися на мотоциклi, що мчав вниз по дузi, та загрожував в будь-який момент розвалитися, позбавлений всякого адекватного управлiння.

А дуга дороги, мiж тим, лише ставала крутiшою. Руки Ветал так i не опускав, продовжуючи радiти зустрiчi, в поворот ж ми входили виключно завдяки тому, що Веталу вдалося завалити тiлом мотоцикл в сторону i той, мабуть сам, або пiдкоряючись його наказам, особисто вибрав правильний кут нахилу, рульова взяла потрiбний кут i ми летiли вниз рiвно по тiй же траекторii, де повиннi були б пiднiматися фури. І, думаю, нам бiльше щастило, нiж фурам, що могли бi тут пiдiйматися, хоча б тому, що останнiх у нас на шляху не виявилося. На наше щастя, природно.

– Це було… – лише спуск завершився, i мотоцикл заглох, кинувся розповiдати Ветал про когось, кого вiн знав i хто був йому дуже цiкавою. – Вона живе… – бурхливо й емоцiйно вiн продовжував свою розповiдь, стягуючи «Восход» з проiжджоi частини в самому низу Харкiвськоi. – У неi мати… – щось там було з матiр'ю, родоками i iншими аспектами, що породили у дiвчинки комплекси неповноцiнностi i низькоi самооцiнки обтяженими гарними грудьми, непоганими ногами i розвиненим iнстинктом продовження роду. Принаймнi, все саме так i описував Ветал, використовуючи дещо iншi iдiоматичнi звороти i бiльш вiдвертi подробицi.

А моцик тим часом здох. Здох вiд слова «нахрен!» Завершивши свiй бiг по дузi перекрученою вулицею пiд назвою Харкiвська, витягши цей спуск з останнiх сил, на останнiх метрах вiн просто наказав довго жити i реанiмацii, схоже, не пiдлягав. Скiльки б ми про те його не благали i не билися над цiею проблемою, вiн прикидався трупом i ознак дихання або серцебiiния не подавав, лише прiскаючи форсункою, витрачаючи настiльки цiнне паливо.

– Доведеться штовхати, – резюмував Ветал i вiдразу ж схопився за кермо. Пiдключився i я.

Якось з горем навпiл ми заштовхнули його наверх «Восход», в душi матюкаючись i шукаючи винних. Але коли моцик уже був нагорi, вiн раптом, немов знущаючись над нами, сам собою завiвся. Двигун сiпнувся, заскрипiв, заскиглив i раптом ожив. Сам! Заходив поршень, повалив дим, зрадiв Ветал.

– Поiхали! – ляснув вiн по сидiнню. – Зараз ми до неi завалимся! – вiн явно говорив про ту ж саму, кому махав руками, заради якоi ми ледь не влетiли в стовп, не вилiтали або не зустрiлися з пiдiймаючою фурою. Про ту, про яку вiн трiщав протягом усього години, поки ми штовхали вгору його мотоцикл. І ось… «Та ну нахрен!» – ледь не заперечив я йому, але все ж знайшов в собi сили вiдмовитися у бiльш коректнiй формi.

Ветал не засмутився. Не знiяковiв. Не здивувався. Лише потиснув менi руку на прощання i задимiв на «Восходi» по дворах, дитячими майданчиками, повз розгромлених гiрок i гойдалок, пiд яблунями i плакучими вербами, прямо до тiеi, що…




4. І знову Жека


– Блiн, там Пачика замели, – прилетiв до нас Леха на прiзвисько Хомич.

– Як замели? – не зрозумiли ми. – Хто? За що? – принишклий i втомлений вiд неробства i одноманiтностi столик раптом пожвавився. – Чьо та як?

– Так вiн нах… ся, – Леха таким чином висловлював крайню ступiнь алкогольного сп'янiння, пiсля якоi Жеку завжди тягнуло на подвиги. – Нажрався в свиню, приходить до мене i каже: «Ходiмо зi мною, подивишся, щоб все було пучком!» Я дивлюся – пацану труба, зараз щось буде, збираюся i гайда за ним. По дорозi прихопили Дроню…

– І чьо? – не вгамовувалися ми.

– Замели Пацюка! – емоцiйно розводив руками злегка пухловатий Льоха. – Нахрен замели.

– Так чьо вiн то зробив? – Ти не тягни, розповiдай.

І тут Льоха повiв свою iсторiю.

Варто вiдзначити, що Женька в нашiй компанii був наймолодшим за вiком, але не останнiм по зросту. Вимахав щось там пiд сто вiсiмдесят п'ять, а то й пiд всi сто дев'яносто, фiгуру вiн мав середню, час вiд часу пiддавався на умовляння Вiталi i починав качатися залiзом, але пiсля кожного заняття обов'язково слiдувала сигарета, потiм пляшка пива, а потiм i зовсiм тренування закiнчувалися. Жека ось-ось як закiнчив школу i то вже пiшов кудись, маеться на увазi технiкум чи то ПТУ, чи то тiльки збирався – ми не особливо цiкавилися. Це був мiй друг дитинства, i коли я остаточно перебрався в цю компанiю, до нас пiшов i Жека.

Скiльки я його пам'ятав, з ним завжди щось траплялося. Не зi зла i не спецiально, але жарти або пустощiв заради, вiн вiчно влiтав в iсторii. Бив у машин дзеркала, демонструючи навички схiдних единоборств, а потiм тиждень ходив з викруткою, примiряючись з якоi б машини згвинтити те саме дзеркало, щоб вiддати його господаревi понiвеченоi машини. Господар не був в курсi, але дав Жецi тиждень, щоб той як-то особисто вирiшив питання, iнакше все стане вiдомо Жекiному батьковi i ремiнь тодi здасться для Женьки самим солодким варiантом вирiшення питання. Тодi згвинтити нiчого не вдалося, пiдключили батька i як-то все вирiшилося, але Жека в черговий раз запам'ятав, що до чого. Але не надовго. Трохи перебравши, вiн знову залiз у якусь iсторiю i там вже фiгурував дiльничний.

І таких випадкiв за його нетривале життя було безлiч. І все по наростаючiй, тому коли Льоха прибiг i повiдомив прецiкавi новину, ми нi скiльки не засумнiвалися в його словах.

А справа, зi слiв Льохи Хомича, була приблизно така:

– Вилазь! – грюкав у Льохiни дверi Жека. – Справа е!! – не вгамовувався вiн. У Льохи дзвiнок давно згорiв, чоловiком в сiм'i був тiльки вiн та йому, власне, крiм магнiтофона, коробки касет i пари ще якихось технiчних штучок, все iнше було пофiг. Так що дзвiнок жив своiм життям – точнiше, вiджив таке, – а Льоха своiм.

– Ти що, ох..в? – вiдкрив дверi Льоха i ледве втримав тiло, що почало вже падати. – А якщо б матушка чи бабуля дома були? Вони б менi потiм всю голову засрали! – прямолiнiйно змалював ситуацiю вiн. Але Жецi, схоже, було вже все «однозначно на будь-яку основу дробi».

– Вилазь! – вимовив вже тихiше вiн. – Справа е. Развлекуха, я тобi кажу…

Казати Жецi було складно, але те, що вiн щось задумав i це щось сумнiвно тхнуло, Льохi стало ясно вiдразу ж. І трохи помiркувавши, вiн натягнув своi краси, переодягнув футболку з бiлоi – домашньоi, на синю – прогулянкову, i пiшов за Жекою, якого турляло гравiтацiею i обертанням Землi з боку в бiк.

– Пацани, курнути не знайдеться? – прибився до них Дроня. Пацан вiн був чудовий, просто вiдмiнний, якщо б ще не настiльки гарячим i безрозсудним, так йому i цiни б не було. – Пихнути треба б… – пояснив вiн.

Нi курнути, нi пихнути, природно, нi в кого не знайшлося, а ось «сто пудовий развлекон» йому пообiцяли. І коли робити Дрону було сьогоднi до ночi зовсiм нема чого, то вiн з радiстю погодився скласти iм компанiю.

Шлях iх лежав рiвно за Жекою, а той прокладав його, шлях, природно, зi знанням мiсцевостi бувалим лоцманом, огинаючи всi уступи, розкиданi будiвельнi блоки i незакритi люки.

– А куди ми? – не вгамовувався Дрон мiж тим не вiдстаючи вiд Льохи i Жеки.

– Не знаю, – чесно зiзнався Леха. – Я ось за тiлом рухаюся. Наглядаю, як би вiн чогось не накоiв.

– А! – розумiюче засмiявся Дроня.

А «тiло» тягло iх вгору, вгору мiкрорайону, повз чужих дворiв, вже не знайомих бабульок бiля пiд'iздiв, кудись в сторону… В бiк будiвництва! – дивувався Льоха i йому що-то все це стало ще менш подобатися.

Там, нагорi i трохи в сторонцi, маярiло рiвно три недобудованi коробки, якi коли-то повиннi були б стати повноцiнними п'ятиповерхiвками, але поки лише стояли, мокли, наповнювалися пилом, битими пляшками i слiдами багать.

– А що там? – не втримався Леха, наздоганяючи Жеку.

– А ти не з-з-сци! – простягнув Жека i знову вирвався на пiвтора корпусу вперед.

– Не, а чо тут? – не зрозумiв Дрон.

– Зараз все побачите! – зрадiв Жека, припав до землi, запустив руку кудись пiд фундамент, порившись там з хвилину, з великими потугами витягнув величезний шматок арматури дiаметра не менш як 40-го.

– Ось! – показав вiн метровий прут, який в його руцi виглядав досить страхiтливо. – Ти, – вiн вказав на Льоху, – стiй там i дивись, а ти, – тепер прийшла черга i Дронi, – Стiй там, – вказiвку на протилежну сторону, – І дивись туди, а я… – i поки пацани слухняно розходилися по сторонах, не до кiнця розумiючи суть i план Жеки, той розмахнувся i що було сили лупанув по кладцi склоблокiв, що закривали собою отвiр поряд з входом в один iз пiд'iзд.

Склоблоки трiснула, сиплючись дрiбною крихтою. Пiшов другий удар, потiм третiй, i так далi, раз за разом, у всю силу i дурь молодецьку, Жека лупив металевим прутом по склоблокам, виносячи iх геть з кладки. Азарт був настiльки великий, що вiн геть забувся. Забув про обережнiсть. Про почуття власного самозбереження i нецензурна лайка, частiвки, куплети улюблених пiсень, «Сектор газу» – все летiло в простiр разом зi скляною крихтою. І летiло рiвно до тих пiр, поки з-за рогу не з’явився височенну мужик, здивований настiльки безцеремонним вторгненням на охоронювану iм територiю, та ще й такому, що дозволив собi псування майна настiльки вiдвертим i цинiчним способом.

Нi Льоха, нi Дроня та цвiркнути не встигли, як мужик влетiв у зону досяжностi Жеки, схопив того за комiр, вирвав арматурину i, якщо чесно, пацани думали, зараз почне його вiдверто пинати, але мужик зробив гiрше – вiн скрутив Жеку i спробувавши випитати хто вiн та що тут робить, не отримавши вiдповiдi, туто ж пригрозився викликати мiлiцiю для складання i чогось там ще.

Бiльше щось ловити нi Льоха, нi Дроня тут нiчого не бачили i вiдразу ж втекли з мiсця злочину, розносячи вiсть про полонення Жеки тощо…

– От же ш… – промовив хтось iз наших, дослухавши iсторiю до кiнця. Причому чим це було, засудженням або ж, навпаки, констатацiею крутизни, – розiбрати було важко.

– Чьо робити те? – прозвучало як би з декiлькох сторiн. Виникла iдея йти до Андрiя – нашого колишнього однокласника, що тепер навчався на того самого мiлiцiонера, щоб той на своему рiвнi, так би мовити, вирiшив… Але знаючи Жеку i його постiйнi зальоти, як видалося сумнiвним, щоб цей випадок виявився досить вагомим для вписки Андрюхи за Пачика. І не знаю, скiльки б ще ми сидiли i мiркували, а, бути може, навiть зiрвалися б з мiсця щоб розiбратися на самiй мiсцевостi, «умовити мужика», так сказати, якщо б чи не повз нас не провели того самого Пачика.

Вигляд у нього був сумний. Йшов вiн понуро, щось вiдповiдаючи на питання мужика, вiдповiдаючи знехотя, а може i зовсiм не вiдповiдаючи. Мужик ж усякий раз чимось цiкавився i вiв себе, варто вiддати йому належне, цiлком собi гiдно, утримуючи як себе в руках, так i Пачика за спортивну куртку, за ворiт. Жека, вiн же Пачик на прiзвисько, дрiботiв попереду, вже не такий жвавий i бадьорий, але явно щось замишляв. І не будь вiн Жекой, якби i в такiй ситуацii…

– Гей, Пачик! – заволали ми йому вслiд i, напевно, це його пiдбадьорило. Жека не рвонувся, нi, вiн просто зробив бiльш рiшучий крок вперед, вiн крутнувся на мiсцi, буквально вилiтаючи зi своеi спортивноi майстерки i лише рукави на якийсь час скували його рух. І залишивши ту в руках у здивованого мужика, рвонув з усiх нiг. Та так рвонув, що, мабуть, забувся остаточно, тому що шлях його лежав прямо додому. В будинок, пiд'iзд, додому – по промiй, в зонi видимостi, зробивши забiг на дистанцiю в триста метрiв. В лiгво. Куди його, власне, i вели.

– Об'ект намагався сховатися втечею, – констатував хтось iз наших, спостерiгаючи цю ситуацiю. – Втеча вдалася, але сховатися i замести слiди об'ект вже не мав нi сил, нi можливостi, нi клепки. Сторожовi собаки швидко взяли його слiд, i його затримання стала лише питанням часу.

Напевно, це розумiв i мужик, так як вiн лише зiм'яв майстерку, перехопивши ту своею величезною рукою, i неспiшно попрямував слiдом за сховався в пiд'iздi Пачиком.

***

Як потiм розповiдав сам Жека, проспавшись i оцiнив масштаб свого безумства, його зловили буквально через кiлька хвилин пiсля того як вiн зник у ваннiй.

Зловили i продемонстрували тому самому мужику, який виявився не то виконробом бригади, що тiльки от планувала приступити до вiдновлювальних робiт через роки запустiння, не то просто сторожем, що хоч i дозволяв мiсцевоi пацанвi гратися у бетонних клiтках, але актiв вандалiзму не терпiв.

Жеку продемонстрували. Впiзнали. І тут же вiдiслали до себе в кiмнату, замкнувшись на кухнi до самого ранку, вирiшуючи питання повноти налитоi склянки i шириною тарiлки повноi закуски…

Що сталося з самим Женькою – iсторiя замовчуе. Мовчить i сам Жека. Як риба мовчить. Нi слова. Але лише мова заходить про похiд на будiвництво, тут же стае похмурим i пiд якимось приводом ухиляеться вiд вiдповiдi i походу.




5. Льоха на прiзвисько Хомич


Льоха був моiм чи не найстарiших другом на районi. Принаймнi, практично з самого моменту переiзду на ще недобудований житловий масив, в бруд, в будiвельну розруху i радiсть, що ось тепер i у на е пристойна квартира, я пам'ятаю Льоху i Саню. А Жеку та iнших вже трохи пiзнiше.

Льоха жив у сусiднiй п'ятиповерхiвцi, в однокiмнатнiй квартирi з мамою, молодшим братом i староi бабусею. «В тiснотi, та не в образi», – як часом невесело вiн висловлювався, але, здебiльшого, справи домашнi вiн на вулицю не виносив.

Льоха був злегка округлим, трохи сором'язливим, любив музику, порозмiрковувати на абстрактнi теми i хотiв стати бiзнесменом. А хто, власне, в тi часи таким стати не мрiяв. Прислiв'я «батько iнженер – горе в сiм'i» тодi була не просто широковживаним, але i до болю для багатьох правдивим. Але так як у Льохи батька не було, про нього вiн взагалi не згадував i тему це всiляко обходив, то все, що йому залишалося, – це мати i стара бабуся та молодший брат, ну, i ми, його друзяки, природно.

Льоха завжди був у курсi всiх наших справ, але намагався в них особливо не встрявать. То почуття самозбереження чи виховання, а може i ще щось, мабуть, брали гору i, як в якiйсь казцi, «його вуха стирчали з кожноi iсторii», але сам вiн жодного разу зловлен нi на чому не був. Мiж тим Льоха будучи нашим другом, на районi популярнiсть мав як Хомич, вiдгукувався на це прiзвисько, нам навiть iнколи здавалося, що його гордо носить, i, природно, без його участi мало що траплялося та вiдбувалося.

***

Лiто вже у всю набирало силу i тут якось неждано-негадано трапився черговий свято. То мiське керiвництво раптом знайшло кошти, то вiн i справдi був запланований ще давно, про що ми, звичайно, здогадувалися, але особливих планiв не будували. І з цього приводу були оголошенi, як це правильно називаеться? – народнi гуляння. Гуляти у нас було не те щоб зовсiм нiде, але бiльш-менш культурно – це тiльки мiський парк. Все iнше – пиятика, розпуста i мордобiй. Ландшафт мiсцевостi такий, не призначений для культури i вiдпочинку, я так думаю. І ось перед нами трьома, Жекой, мною i Льохою Хомичем постала дилема – влитися в компанiю i забухати на столику або видiлитися, випендритися, i забухати вже в парку? Питання випивки не стояв в принципi – це святе. Дилема полягала в мiсцi його, алкоголю, вживання i подальшого бродiння, що кажуть «пiд шофе».

І, природно, вирiшальне слово тут виявилося за Жекой.

– В парк хочу, – примхливо заявив вiн переконливо i ми прогнулися.

– Брати будемо? – поцiкавився я. І на мене подивились не то з подивом, а то i зовсiм з обуренням.

– Звiсно! – заявив Льоха.

– Тодi в мене е! – обрадував iх я.

Варто вiдзначити, що культура споживання спиртного у нас на районi, як, думаю, i у всiх iнших мiсцевостях не обтяжених надлишком грошових знакiв, зводилася до бажання «вбитися» чимось мiцним, бажано при мiнiмальних витратах i без всякоi думи про наслiдки i здоров'я. Слово здоров’я i зовсiм було предметом саркастичних жартiв i як цiннiсть не котирувалося. Саме тому перiодично траплялися iсторii з отруеннями гальмiвною рiдиною, омивачем скла, неправильно виробленi клеем ВФ, а останне, що нам повiдав Жека, чия сестра працювала в лiкарнi, – це гудронна людина. Цей чоловче, спiвробiтник однiеi з путеремонтных бригад, чи то на суперечку, чи то в гарячцi похмiльного синдрому, надудлився креозоту змiшаного з чимось там ще – чим там просочують шпали на залiзницi? – i в станi повноi нерухомостi був доставлений в лiкарню на «реабiлiтацiю». Новину з прибуттям такого роду «пасажирiв» була не нова, але тут збiглася чи не вся лiкарня подивитися на «чудо»!, бо це диво перетворилося в щось подiбне за кольором з дерев'яною шпалою, просоченоi речовиною, що i пило, диво природне.

І ось, вискочивши з будинкiв i зiбравшись на колонцi трохи нижче району, Жека з натхненням розповiдав нам цю iсторiю. Напевно, пiдкреслюючи тим самим необхiднiсть ведення правильного i здорового способу життя?! Нi, навпаки! Констатуючи крутизну i популярнiсть мужика, що таким чином випендрився на все мiсто. Це, власне, i все, що Вам потрiбно знати про культуру споживання алкоголю, яка була притаманна i нам. Дорогий коньяк – це безмiрно круто, але, по-перше, не про нас, а, по-друге, на цi грошi можна напоiти всю нашу компанiю до стану повноi «неописуемостi». І як ви думаете, який вибiр був би зроблений, знайдись така можливiсть у нас?

– Ти взяв? – цiкавився Жека, маючи на увазi цiлком конкретну рiч.

– Ага! – вiдповiдав я.

– Де? – не вгамовувався вiн. Жека тiльки що вирвався з польових робiт, куди його так не до речi загнали «старики», i зараз питання «випити» для нього стояло дуже гостро, так як «старики» його все одно спиляють за втечу з фазенди, так хоч компенсацiя того повинна була бути вагомою.

– Все пучком! – запевнив його я. – Вдома не тримаемо.

– Це як? – не зрозумiв Жека.

– Довго пояснювати! – перервав його Льоха, який i сам був не в курсi, але алкогольна тематика останнi десять-п'ятнадцять хвилин, поки ми котилися вниз по однiй з крутих i вузьких вуличок, що носили прiзвище якогось революцiонера, що у нас вважалася чи не лайкою, Льосi неабияк набридло. Вiн хотiв завести пiсню про реперах, о музицi i, можливо, про баб.

– А пожерти взяли? – раптом видав непристойне запитання Жека. Як-то у нас закушувати було не прийнято. Максимум вода з-пiд колонки. І все. А тут таке – пожерти!

– Ти ет чого? – здивувався Леха.

– Я з ранку нiчого не жер, – пояснював довготелесий i такий що виглядав втомленим Жека. – Як би не сталося такого, як у школi, коли…

Цей випадок був вiдомий всiм навкруги i викликав кожен раз нестримний смiх. У той раз Жека прийняв з товаришами за школою по двi соточки чогось пiдозрiлого, прийняв наспiх, бо поспiшав. Закусив зеленим яблучком на голодний шлунок i тут же подався в ту саму школу, звiдки на пiвгодинки з товаришами i втiк. В актовому залi, де зiбралася чи не вся наша величезна школа, йшло якесь дiйство, що саме по собi було для нас великою культурною подiею. КВК або щось в цьому родi. Не важливо. А важливо те, що всiй – усiй школi! – запам'ятався не КВК! Запам'ятався Жека!!! Вiн з'явився все з тими ж своiми товаришами, примостився на вiльне мiсце поруч з Льохою в першому ряду i заснув. І все було б нiчого – його посопування, нехай i в першому ряду, не особливо когось турбувало – хiба що вчителiв, що мотали собi на вус i робили записи в блокнотики – не бiльше, якби тепло, затишок i тi самi двi соточки на голодний шлунок та яблучко, не попросилися назовнi. Природно, попросилися i тут же, не вiдходячи вибралися. Пiд вiдповiднi звуки, прямо на пiдлогу перед сценою i до «величезноi радостi» учасникiв культурного заходу. Захiд, не скажу, що було зiрвано, але Жеку винесли, зал кричав, а Льоха – що виявився його найближчим другом, i не стiльки за ступенем дружби, скiльки «тому що пiд руку попався», пiд улюлюкання залу йомi була вручена ганчiрка i вiдро… Природно, пiсля цього Льоха страшенно злився на Жеку. Злився, докоряв, бубнiв, але потрiбно було знати Жеку, щоб зрозумiти – вiн то може i жалкуе, але от причину Льохiних збурень, власне, не розумiе i не подiляе: «Це все яблучка!» – посилався Жека i не кривив душею, саме так вiн вважав i в тому був упевнений.

– Так пожерти брали? – не вгамовувався Жека.

Як виявилося, про таку дрiбницю, як закуска, нi хто i думати не став. Навiть сам Жека. «А навiщо, власне?!»

– Нiчого, зараз знайдемо! – запевнив нас Льоха i нам довелося змiнити маршрут, оминаючи центр з його «удареною на всю голову транспортною розв'язкою», i рухаючись через залiзничний вокзал, повз приватного сектора i пивзаводу, що вже доживав своi останнi часи.

– А куди ми йдемо? – знову поцiкавився Жека.

– На човнову станцiю, – пояснив я.

– Нахрена?

– Так треба, – пояснив я. – Там зрозумiеш…

Тiльки я в воду не полiзу! – тут же попередив на всяк випадок нас Жека.

Але, власне, в воду лiзти i не було потреби. Просто човнова станцiя, так само як i велика частина мiста, прийшовши в запустiння ще при Союзi, а зараз i того гiрше – занепавши i зносившись, давно не функцiонувала. Старi кiстяки човнiв, купи металобрухту та iншого смiття лежали там горами, але, що найголовнiше, лежали осторонь, в деякому вiддаленнi вiд дороги, що в'еться вздовж рiчки з одного боку i величезного крейдяного пагорба, на якому i стояло наше мiсто, з iншоi. Саме таке затишне i закинуте мiсце нам i потрiбно було, щоб неспiшно розпити те, що вже було мною приховано при досить неоднозначних обставин прямо пiд кущем бiля узбiччя тiеi самоi вулички.

– У воду i не треба. – запевнив Жеку я.

Наш спуск зайняв якийсь час, потiм довга дуга вздовж порослоi очеретом рiчечки Куп’янки, що можна було б перестрибнути вприсядку, але ii закопали i облицьовували бетоном в свiй час так, словом, нам довелося тягнутися до раздолбаного мосту, далi рейками i шпалами до вокзалу, а звiдти, захоплюючись величчю колись кругового пiд'iзду до вокзалу, нинi все бiльше такого, що вже уходив в болото та заростав очеретом, к тим самим будиночкам за похиленими парканчиками i далi…

– Прийшли, – пояснив Льоха. Чомусь пошепки. – Полiзли. – i вiн вказав на яблуню, що своею кроною давно перевалилась через штахетник.

З боку вулицi на деревi не було нi однiеi цiлоi гiлочки, жодного не потерпiлого листочка, нiчого живого – мабуть, часто тут походжали веселi компанii, зрiзуючи шлях додому, з боку лiкарнi або парку.

– Полiзли, – i Льоха досить швидко, незважаючи на своi габарити, скочив на паркан.

Зеленi яблука, зеленi абрикоси, зелене все – аж до щавлю. Все це не доживало i своеi першоi декади, споживаноi нами або пацанами помолодше. Складно повiрити – але не можна було просто пiти в магазин i купити там хоч щось пристойне з овочiв або фруктiв. Їх там просто не було. У кращому випадку перегнiй з моркви або капусти. Траплялося, бабусi виносили припаси минулого року, але витрата грошей на таку штуку, як яблука була просто немислима!! Зростуть через пару мiсяцiв. Ось тодi… А поки, авiтамiноз, молодi зростаючi органiзми, i хана всьому зеленому, що може бути з'iдено. Хана до такого стану, що на бiднiй яблонцi одночасно могло сидiти до десятка нас, вишукуючи останнi, розмiром з горошину, що зав'язалися яблучка.

Приблизно в цей же час, а то i пiзнiше, коли йшла шпанка i черешня, страшенно страждали сади i дерева в приватному секторi. Тому не було нiчого дивного нi у вмiннi лазити по парканах i деревах не тiльки Льохи, але i нас, нi в тому, що це дерево являло собою експонат численного насильства над собою.

Пiднявшись на яблуньку, ми усвiдомили, що бували у неi не першими i нам залишилося зовсiм небагато. Ну, з десятка три дрiбних, не сформованих, зелених i моторошно кислих яблук, що тут же стали поповнювати собою нашi кишенi i пазухи.

– А ну я вам зараз! – раптом пролунало кiлька осторонь i тут же змусило нас змiнити повiльнi руху крадькома на бiльш вiдвертi. На нас мчав дiдусь i помахував чимось у руцi.

«Лопата!» – промайнуло у мене в головi.

– У нього рушницю, е…! – прокричав Жека i тут же опинився на землi.

«Рушниця?» – промайнуло у мене в головi i чомусь зараз же захотiлося дiзнатися, чим воно заряджена – дробом або сiллю. Хоча, чесно кажучи, нi те, нi iнше як-то покуштувати не хотiлося.

– Валимо! – проволав Льоха i пiдстрибнув на гiлцi так, що та дала крен, потiм затрiщали i разом з Льохою звалилася вниз. Шлях вiдступу верхом для нас виявився вiдрiзаним – це була та сама гiлка, що… Але роздумувати було нiколи. Стрибнувши ледь не на голову Льохи, вiдкотившись з ним в сторону, ми тут же схопилися i побiгли. Леха летiв перший i я вже нi як не очiкував вiд нього такоi прудкостi.

– Нахрен! – закричав вiн i з цим криком винiс на той самий хрiн секцiю прогнилого паркану. Паркан упав в пил та бруд i вiдкрив нам шлях до вiдступу. Не до втечi. Нi! До вiдступу, так як ми були героями i хлопцями хоч куди, яка вже тут втеча – вiдступ i змiна диспозицii.

– А ось я вам зараз! – розсердився дiд i, мабуть скинув рушницю.

– Лягай! —проорав Жека, що бiг останнiм, i тутож наздогнавши нас, повалив додолу.

Не знаю, чи стрiляв старий чи нi, за шумом падiння в пил я як-то того не розчув, але Жека стверджував, що пострiл був. Льоха знову паплюжив Жеку на чому свiт стоiть, але останнiй все так само дивувався: «Чого це вiн? Я всiх врятував!»

Як-то убравшись подалi вiд старого, зламаною яблунi i понiвеченого паркану, ми вийшли на старовинний спуск, що б йому бути неладним, i проклинаючи все на свiтi, взяли зобов'язання на сходження по цiеi мощеноi прямовиснiй скелi, розмитiй дощами, розбитiй часом i частково розкраденоi на бутовий камiнь i зарослоi чи не вiковими деревами з обох сторiн. Що не кажи – iсторичний центр мiста, однак. Правда, нам вiд цiеi iсторii було якось не дуже…

І як-то зазнавши позбавлення сходження по цьому узвозу (i чого його називають узвозом, коли це натуральний пiдйом?!) ми тут же перенеслися зовсiм в iншу епоху – «мiсцевий палац лордiв», нi дати, нi взяти – совкове адмiнбудiвля з площею, пам'ятником вождю i любителю дiтей, як стверджуеться, – всього того, що так нещодавно нами було вiдкинуто i що всiм нам вже набило таку оскому, що навiть Жека скривився, проходячи повз хирлявих трояндочок на клумбах, по порослим травою в стиках кладки бетонних квадратiв площi.

– Минулоi зими йому на груди табличку повiсили – куплю рублi! – повторив вкотре iсторiю Жека. Ми з Льохою посмiхнулися, згадуючи аматорськi фото цього плаката, зробленi мною з нагоди. Плакат, кажуть, провисiв чи не з тиждень, з благанням дивлячись у вiкна мiськвиконкому у якого, мабуть, не було не тiльки рублiв, але i купонiв, а потiм i гривень.

– Так, було дiло… – вимовив я, кидаючи погляд на недобудований будинок пiонерiв, панораму Цукрозаводу, пост пожежних пiд блакитними ялинками вiдразу за пам'ятником вождю свiтового пролетарiату, i цiлячись у той самий спуск, що переростав у крейдяну дорогу вздовж рiчки з невеликими будиночками вздовж, згорiлим магазином класу сiльмаг, i частими вiдгалуженнями стежок i дорiжок у бiк рiчки. Ось так – спочатку сходження, потiм спуск. Нам, по ходу, пора було давати медалi за альпiнiзм, – чи що там у них за таке дають. Інша справа, якби ми пiшли за «старим» маршрутом через центр. Але тодi не було б яблучок, та й там, у центрi, бiля самоi церкви, якийсь на всю голову стукнутий проектант звiв пiд неймовiрними кутами вiдразу кiлька дорiг та вулиць, не давши можливостi пiшоходам знайти спосiб iх вiдносно безпечно долати.

– Тут! – вказав я на пожухлi кущ не те шипшини, не то вовчих ягiд, що жався до самого узбiччя крейдяноi дороги. Такий же припорошений бiлоi пилом, як i все навколо.

– Де? – не зрозумiв Жека.

– Тут! – повторив я i полiз за кущ.

Хто б мiг подумати, що саме тут, в цiй чахлим травичцi – а яка могла вирости на грунтi з крейди? – за кущем, який пора б було давно i викорчувати, де щогодини проходила, мабуть, не один десяток пар нiг, ховаеться найбiльше диво з див – пiвлiтрова банку самогону, загорнута в старенький мiсцями порваний пакетик.

– Ось! – я вийняв банку i настрiй у хлопцiв одразу ж полiпшилося. Жека загорiвся, а Льохiни палаючi очi не могли дочекатися, коли ж?…

– На станцiю! – уже наполягав Жека, маючи на увазi, природно, човнову…

***

– Ветал розповiдав, – розливав з баночки по пластикових стаканчиках Льоха – стаканчики знайшлися в кишенi у Жеки, зiм'ятi, понiвеченi, але поки що ще такi що не текли. – Пiд час гри в карти розповiдав, – рiдина лилась рiвним струменем, вдаряючись об дно стаканчикiв, злегка навiть пенячись вiд великоi кiлькостi домiшок, наповнюючи нашi емностi. – Вiн днями тьолу притягнув додому. Стрьомну, що його життя! – не вiдривав погляд вiд рiдини Льоха. – Правда що вона стрьомна вiн зрозумiв тiльки вранцi, коли проспався. А то був п'яний, що, каже, та дiвка сама до його будинку i дотягла. Вiн там у лiфта впав, по сходах повз, – ми всi представляли з яким завзяттям i натхненням все це розповiдав Ветал i нам вже ставало смiшно. – Вона затягла його, значить дамою, i дала… – Жека ледь з прогнилого борту розваленоi човна не звалився вниз, заливаючись смiхом.

– Затягла i дала! – реготав вiн.

– Ну так! – смiявся стримано i Льоха. Вiн завжди був бiльш менш стриманим в проявi своiх емоцiй, що нi скiльки не применшувало всi iншi його достоiнства. – Затягла, поклала, роздягла i дала, – пояснював вiн. – Так говорить великий бабiй Ветал! – тут i я пирснув, представивши як про це розповiдав сам Вiталя.

– І що? – простягнув руку до склянки Жека.

– А вранцi прокинувся, протер очi, котiв з рота вигнав…

– Яких котiв? – не зрозумiв Жеку.

– Тих, що йому туди всю нiч гадили, – пояснив Льоха. – Подивився на тьолу i «ну ii нахрен»! Каже, що спочатку ховався вiд неi, як вiд прокаженоi, а потiм стусанами виганяв з дому. Типу, погуляли, потрахалися, пора i честь знати.

Ми ржали. Не просто смiялися, а ржали, ледь не розхлюпуючи дорогоцiнну рiдину своiх склянок.

– Невже така страшна, що навiть Вэтал?.. – не закiнчив я, здригаючись вiд iсторii i манери iх переказувати Льохою.

– Ну так, – з легкою посмiшкою, що означала в нього крайню ступiнь веселощiв, продовжував Льоха. – Вiталя говорив, що спочатку подумав, мовляв, тьола протигаз одягла. Нi волоска, нi зморшки – все гладке i без волосся. Навiть там! – вiн вказав вниз. – Навiть там нiчого.

– А вii, брови? – цiкавився подробицями Жека.

– Кажу ж – протигаз! – пояснював Леха. – Нi вiй, нi брiв – взагалi нi волосини! Ветал, напевно, як побачив ii, так одразу протверезiв. А потiм раптом почав нишпорити в пошуках презика. Використаного…

– А ет навiщо? – рiдина явно опаляла руку Жеку i той поспiшав ii швидше вжити, але iсторiя теж його не вiдпускала.

– Це зрозумiло, – смiявся Леха. – Тiла стрьомна, сама все зробила, а потiм прийде i пред'явить, мовляв, дитя твое, давай якось вирiшувати, влаштовувати нашi вiдносини i все таке.

– Знайшов?

– Що знайшов?

– Презик?

– Так начебто знайшов, – знизав плечима Леха. – Знайшов, i сховався у туалетi розробляти план порятунку на унiтазi.

– План порятунку на унiтазi, – Жека вибухнув смiхом i знову ледь не звалився вниз, з борту роздовбанiй гнилий човни.

– Ага, – пiдтвердив Льоха. – Толчьок – вiн саме те мiсце, де народжуються плани свiтового панування, ну або на крайняк, як позбутися вранцi вiд тьоли в протигазi?!

– І як? Вигнав? – було цiкаво i менi.

– Ну з нами сидiв, веселий такий, напевно вигнав…

– Або втiк, – висунув версiю Жека.

– Або втiк, – цього разу ледь не впав вiд смiху Льоха. Мабуть такого повороту подiй вiн якось не очiкував. Версiю не розглядав.

Наш смiх лунав серед руiн колись гучноi човновоi станцii. Праворуч розсипалася металева конструкцiя, ще не розпиляна на металобрухт – не прийшов час. Злiва лежало кiлька човнiв, що вже нi коли не вийдуть на воду – все бiльш-менш тримаеться на плаву давно розтягнули жителi сусiднiх приватних будинкiв.

Приватнi будинки дивилися на нас своiми садами, якi переходили в занедбанi плодовi дерева човновоi станцii, а далекий i такий близький порослий травою берег приносив вологу i свiжiсть нашим тiлам i розуму.

– Ну, за нас! – пiдняв тост Льоха i ми цокнулися пластиком про пластик. Дзвону кришталю не вiдбулося, але нас це не дуже цiкавило. Рiдина потрапила в рот, обпекла спочатку все там, задушила своiми випарами i полилася вогненним потоком вниз, усякий раз борючись з рефлекторними проявами органiзму виштовхнути всю цю гидоту назад, геть… Хвилинна боротьба з перекошеними обличчями, уткнутими носами в рукави i шаленим бажанням перемогти – закiнчилася, природно, нашою перемогою.

– Фух… – видихнув Жека i тут же напав на наш скарб – зеленi яблучка. – Ох… – повторив вiн i проковтнув цiлком вiдразу декiлька.

– Нам залиш, – прогундосив своiм голосом бум-боксера Льоха. – Нам залиш.

– Чьо? – не зрозумiв Жека. – Я нiчого не жер, – вiн налягав на яблучка. – Цiлий день на городi i нiчого не жер, – уминав вiн яблучка.

– Ти тiльки на яблучка не налягай, – розливав по другiй Льоха з банки буру рiдину. – А то буде як…

***

Наступного ранку мене розбудив дзвiнок. У дверi, природно. Глянувши на годинник i яскраве свiтло сонця, важко зв'язавши мiж собою дев'яту ранку, дзвiнок i це невблаганний сонце, я поплентався до дверей.

– Навiщо ви мене вiдпинали? – задав менi тут же питання Жека, що стояв на моему порозi. Для повноти й чистоти картини варто було б пару слiв замiнити на початково вимовленi Жекою, але вони не вмiщаються в розумiння правил пристойностi i вiдносяться до матерно-неформального лексикону тяжкого ступiню вживаностi.

– Не зрозумiв? – здивувався я.

– Мене вранцi знайшла сеструх, – робив круглими очi Жека. – На лавцi. Знайшла, – запал його згасав. – Вся порвана сорочка, спина в кровi, еб..ло розбите. На асфальтi кров.

«Он як!» – округлив тепер очi i я. Я був упевнений зовсiм в iншому.

– Ми тебе з Льохою вiдвели додому… – пояснював я.

– Я був на лавочцi бiля пiд'iзду… – пояснював менi Жека. – Сорочка подерта, перед лавочкою кровьяра, ось така калюжа, нiс – ось, – вiн показав свiй нiс.

– Ми тебе вiдвели додому, вiдкрили тобi дверi, потiм стояли на вулицi, дивилися на вiкна, – пояснював я Жецi. – У тебе спалахнув на кухнi свiтло…

– Та я прокинувся на лавочцi…

– Ну вже не знаю, – розвiв руками я. – А ти взагалi хоч що-то пам’ятаеш?…

Виявилося, – нi, не пам'ятае! Взагалi, пiсля човновоi станцii з Жекою, а точнiше з його пам'яттю, стався колапс. І це, одночасно, булоi весело, i сумно.

– Херово, – видихнув я i ледве не розсмiявся, тому що, напевно, саме веселе, що може бути, це вранцi згадувати i розповiдати перепившимся друганам, що з ними минулоi ночi сталося та що вони там начудили.

– П'ять хвилин. Заходь. І пiшли до Льохи, – запропонував я.

– Наху… ся? – зустрiв Жеку замiсть привiтання Льоха i тут же розсмiявся дзвiнким смiхом. – Нажрався? Яблучками закушував знову? – не вгамовувався вiн. Жека втратив увесь свiй запал, бажання з'ясовувати стосунки, втративши пiд ногами не тiльки грунт, але й рештки самовпевненостi.

– А що там? – поцiкавився вiн.

– А те, що ти нажрався i зiпсував нам свято! – смiявся Льоха. – Ну не так щоб зовсiм, але в тому сенсi, що ми очiкували – то да.

Зiпсував Жека свято? Ну, це спiрно… Те, що пiшов вiн не по тому плану, який ми припускали i на який розраховували – це так. Але ось зiпсував – напевно, нi! Адже Жека доставив нам не тiльки масу клопоту, але i можливiсть, виконуючи цi клопоти, вiд душi пореготати (саме поржати, а не посмiятися i так, – не посмiхнутися, а саме поржати!) над ситуацiею i тiлом, що не бажала спочатку прокидатися пiд деревом, а потiм впиралося своему транспортування додому до останнього.

І тут Льоху понесло:

– А пам'ятаеш як яблучками закушував i у мене банку з останньоi «дозою» вiдбирав?

– Не… – мотав головою втрачений Жека.

– А як впав з човна, пам'ятаеш?

Теж не пам'ятав.

– А як: «Я знаю короткий шлях! Тут недалеко!»? Пам'ятаеш?

Жека i це не пам'ятав, зате ми чудово пам'ятаемо, коли при виходi з човновоi станцii не повернули направо, як нам слiд було б, а, пiддавшись умовляням вже хитаючогося Жеки, пiшли влiво, вниз, до того мiсця, що Жека знав як короткий шлях. Шлях, дiйсно, виявився коротким, але, якщо зiзнатися, то шляхом або навiть стежкою це назвати було складно. Чи не прямовисна гора з крейдових вiдкладiв, що не мала навiть рослинностi – ось i весь короткий шляху, по якому ми й тверезi ледь пiднялися б, а от з пiдхмеленим Жекою довелося i того гiрше. Жека усякий раз норовив впасти i покотитися вниз, тому Льоха тягнув того за руки вгору, я штовхав руками у дупу. Жека ж особливо не сприяв у наших дiях, голосно матюкаючись ще мiг перебирати ногами, час вiд часу намагаючись ногою дiстати Льоху або штовхнути мене.

– А як ми потiм крейду на колонцi вiдмивали? Всi йдуть чистi, охайнi i тiльки три дауна пiд колонкою на центральнiй вулицi миються?! Пам'ятаеш?

І правда, сходження на крейдяну гору, до слова, на яких стоiть наше мiсто i якi тягнуться вiд самого Белгорода до верхiв'iв Донбасу, ми прийшли хоч i переможцями, але зазнавши значних втрат при тому. Падiння i невгамовний темперамент Жеки привiв наш зовнiшнiй вигляд у плачевний стан i тому потребув деякого оновлення. Бiлi колiна, взуття з нальотом крейди i штанини, що пiдлягали негайному пранню, були пiдданi нещаднiй мийцi пiд першою ж колонкою. Матюкаючись, лаючись i попутно радiючи, ми всi втрьох стовпилися бiля брижущоi струями колонки i як могли влаштували помивку. Жека, природно, тут же напився води прямо припавши до iржавоi труби, а потiм вимовив щось нечленороздiльне та рвонув «за пригодами». Зловили, вмили, образумили i мокрi, збентеженi своiм виглядом, але не компанiею, все ж продовжили свiй шлях у бiк Мiського парку.

Жека тримався молодцем. Не здавався. І нам навiть здалося, що трохи протверезiв. Здавалося, рiвно до того моменту, як…

– А пам'ятаеш як прямо на входi в парк, наеб..ся i впав? Пам'ятаеш? Прямо пiд ноги патрулю? Пам'ятаеш?

Жека, природно, не пам'ятав. Не пам'ятав i як угледiвши стовпи вхiдних ворiт в парк вирвався з наших чiпких рук, пробiг всього два кроки i розтягнувся точно мiж цих самих стовпiв, прямо до нiг патруля, що там стояв.

«Пипейць!» – подумали ми i не сумнiвалися, що… Але патрулю, схоже, i зовсiм було похрiн, вони лише подивилися на розпластане тiло, щось мiж собою перекинулися i вiдвернулися.

«Пiднiмайся!» – сичав на вухо Жекi Льоха.

«Вставай!» – боязко дивлячись на людей у формi шепотiв i я.

– А могли б у мавпятнику прокинутися! – продовжував Льоха. – Ти ж на них «мукора грьобанi, хулi тут на дорозi встали?!» – погнав.

– Що, правда? – здивувався Жека i тут же розсмiявся на все горло. – Що, ось так i сказав? Мусора грьобанi?! – вiн розумiв, що мiг, швидше за все, так i було, вiд чого йому ставало лише веселiше. – Мусора грьобанi??

– Тобi залишалося тiльки чоботи iм обблевати i взагалi вечiр вдався б! – пояснив Льоха, згадуючи, як лише вiдтягнув убiк Жеку, той видав i яблучка, i рiдину, i шлунковий сiк прямо посеред алеi.

Жеку ми рятували швидко та оперативно, як тiльки могли. Залишене за спиною – смердюча калюжу i здивованi погляди добропорядних спiвгромадян, ми поспiшали забратися геть у темряву давно необрiзаних дерев. Мiлiцiя нас хоч i бентежила, але, по сутi, вони були товаришами продажними i за невелику мзду як-то ми з ними домовилися б. Бiльше нас лякали козаки – пацани, пiшли «в служiння» не за матерiальнi блага, а заради iдеi – принаймнi, так це декларувалося. І iдея у кожного бiла своя, звiсно. І замiстили собою таку собi «добровiльну дружину» за рознарядкою, що пiшла у минуло разом iз совком. Хлопцi в кожному бачили потенцiйного порушника, вели себе зухвало i тому часто напрошувалися. Але не в нашому випадку, тому що ми зараз нiчого суттевого iх трiадi виставити не могли, хiба що розчавити iх усiх трьох неспiшно падаючим тiлом Жеки. «Сюди!» – прохрипiв Льоха i поволiк у темряву Жеку.

А потiм сталося те, чого й слiд було очiкувати. В принципi, але не в деталях. У деталях все траплялося щоразу по-новому, але фiнал був передбачуваний – Жека сiв пiд дерево i там заснув.

Не знаю, на що ми там ще розраховували i на що сподiвалися, але спроби розбудити Жеку, що сидiв навпочiпки, не припинялися нами. Спочатку ми умовляли його, потiм штовхали, далi чи не пинали – нi, нi! – не били, але бажання мали вже величезне. Жека не пiддавався, що час вiд часу нiс осуд в наш бiк, але вставати i прокидатися не бажав.

– А пам'ятаеш, як ти тьолок перелякав? – продовжував нагадувати Жецi Льоха. – Пам'ятаеш?

І цього, звiсно, Жека не пам'ятав. Але очi його загорiлися. Тьолки!

– А хрiн з ним?! – не то питаючи моеi думки, не то вимовляючи рiшення всерцях стояв над сплячим тiлом Льоха. Навколо шумiло i розливалися веселощi – лише вийди на освiтлену алею, зроби всього з десяток крокiв, i ось воно – життя, заради якоi ми, власне, й подалися сюди.

– Ти пiди, – запропонував я. – А потiм повернешся, я пiду. Ми ж не можемо це тiло тут кинути?!

Леха був згоден. Вiн i сам би не залишив Жеку, але будучи з ним поруч в який раз потрапляв у халепу через яблучка i самогон, випитих i з'iдених Жекой. І ця обставина його дуже засмучувало.

– Добре, – погодився вiн i зробив тi самi десять крокiв.

Зробив i тут же наткнувся на пару, як вiн висловлювався, «солодких тiл». Тiла були з ним знайомi, являли собою щось дрiбне, малолiтне, несформоване, але вже мали претензii на «нiчне життя!» i «свiтло „вищого суспiльства“».

– Привiт! – вимовила чорненька «плоскодонка» надмiрно кокетуючи.

– Привiт! – вiдповiв Льоха, маючи намiр щось запропонувати. Але не встиг. Краем ока зазначивши якийсь рух, вiн навiть не встиг зреагувати на вихор, вилетiв з темряви.

– Нахрен з пляжу, я тут ляжу! – спочатку показалися вогненнi очi, потiм блiде обличчя, а далi i не фiгура, що не разбирала дороги та комiчно подьоргувалася.

Фiгура пообiцяла лягти i тут же лягла, прямо мiж двома «плоскодонки», що розiйшлися перед ним, як води перед одним з пророкiв. Наш пророк упав до нiг «неземноi краси», краса ж дико вискнула, в два голоси виматюкалася по-дорослому i вихором помчала геть, не те хi-хiкая, не то проклинаючи нас.

– Ну а далi що, розкурював сигарету Жека прямо пiд дверима у Льохи?

А далi ми знову рятували тiло. Нам здавалося, що все пропало. Що ось-ось нас накриють. Що дiвочий вереск привернув увагу або мусорiв, або козакiв. І що гiрше – це ще питання.

Ми волочили тiло, що втратило здатнiсть рухатися, i волочили як могли. Ноги Жеки тягнулися за нами, руки батогами звисали у нас через плечi.

– Не нада до тiтки! – час вiд часу приходячи в себе щось нiс Жеку. – Не нада до тiтки!

Вже не знаю, може й справдi в нього тут де жила тiтка, а може вже бiлка наполегливо стукала до його шпакiвнi, але вiн вирвався i навiть спробував вiд нас тiкати. Довго гнатися за ним, правда, нам не довелося. Вiдразу бiля цегляноi стiни стадiону закiнчився його забiг.

– Потрiбно таксi! – прохрипiв Льоха, звалюючи на себе тiло Женьки.

– Ага, – погодився я i подумав, як би це вибудувати шлях так, щоб не потрапити на очi патрулю i дiстатися…

– Не треба до тiтки! – кричав Жека, коли ми його впихали на задне сидiння в таксi.

– Ми додому, – пояснював я, сiдаючи поруч з ним i дозволивши Льосi вказувати шлях водилi.

– Вдома батя! – простогнав Жека. – Додому теж не треба!

– Що це з ним? – водилою був пацан, напевно що i прав ще не мав.

– Нах..ся, – пояснив Леха. – Вiн не небезпечний, – навiщось додав вiн.

Але водiя не стiльки цiкавило —безпечний наш товариш чи нi – його бiльше турбував салон, який Жека усякий раз погрожував заблевати.

– Вигружайся! – прибули на зупинку ми, де думали провiтрити Жеку. А потiм вiдвести його додому, коли вiн хоч якось буде триматися на ногах. Але пасажир iз заднього сидiння вiдмовився виходити.

– Нахрiн демони, – пинався вiн ногами i впирався руками в сидiння.

– Ах нахрiн?! – схопили за ноги ми незговiрливого пасажира i виволокли з машини, впустивши спиною на купу щебеню i гудрону. І як раз з нагоди хтось вирiшив перестелити нашу трасу гравiем з бiтумом, залишивши на узбiччi гiрки всього цього чи не по саме колiно, ось в цей самий гравiй з бiтумом i потрапив наш пасажир, вилiтаючи з заднього сидiння машини. Ноги ми вiдпустили, пасажира пiдняли абияк, а таксист тут же вдарив по газах, несучи ноги i колеса, навiть не чекаючи закриття заднiх дверцят. І ще якийсь час ми могли бачити хлопаючи дверцята «шiстки» що неслася вниз по Харкiвськiй.

– А далi? – не вгамовувався Жека, викурюючи вже другу сигарету i вiдверто радiючи за своi вчорашнi подвиги та звершення.

– А далi ти лежав на лавцi пiд вишнею бiля мого пiд'iзду. Нив. Блював. Схоплювався. Лаявся. Поки тобi не набридло i ти не захотiв додому.

– І? – здивовано округлив очi Жека. Мабуть, його здивувало, що вiн в такому станi раптом захотiв додому.

– Ми тебе вiдвели. Поставили бiля дверей. Вiдкрили замок. Заштовхнули в квартиру, так як ти на той момент передумав i впирався. Вийшли на вулицю. Постояли, пiдождали, поки загориться на кухнi свiтло i потiм пiшли по домiвках, вiдпочивати. Вже було за пiвнiч.

– А далi?

– А далi ти прийшов до нас i розповiв, як ми тебе били, рвали сорочку, мазали асфальт кровищею i пiд кiнець кинули здихати на лавочцi бiля пiд'iзду, – продовжував Льоха ехидно посмiхаючись. – І якщо б не сеструха, що вночi поверталася додому, то хана б прийшла тобi! Напевно таргани, в нору утягли би…

– Так нiс же хтось розбив?

– Асфальт, напевно. Ти з лавочки падав? Скiльки разiв??




6. Саня


У Жеки на прiзвисько Пача, вуха гнулися у всi сторони. Бувало, заради розваги присутнiх, вiн iх скручував в трубочки i кривив настiльки смiшнi пики, що все тут же падали вiд смiху з нiг.

Не знаю, чи це щось вроджене, але вiн стверджував, що це е наслiдком занять боротьбою в дитинствi i тому подiбне. Розповiдав, як його, ще малого хлопчака, хотiли навiть вiддати в спорт iнтернат з вiльноi або греко-римськоi боротьби, але щось там не склалося чи батько не дав згоди. Ось так i залишився Жека з поламаними вухами i своею веселою вдачею.

За великим рахунком, Жека на прiзвисько Пачик був швидше веселуном i шоуменом, нiж бiйцем або борцем. Особливо вимальовувались його здiбностi в станi хорошого поддатiя, мабуть, коли останнi гальма йшли геть, але, траплялося, i на тверезу голову його бувало «несло».

– Давай! Давай! – пiдбадьорював його Льоха сидячи на лавочцi i обiймаючи свiй старенький i вiчно жуючий касети магнiтофончик «Протон». – Негри не так танцюють! – резюмував вiн.

– Це iндiйськi танцi! – кричав Жека i пританцьовував пiд музику, яка лунае з «Протона». – Цю касету менi один iндус подарував, – додавав вiн i далi танцював, забавляючи не тiльки перехожих, а й тих, хто в цю мить з якоi-то причини вирiшив виглянути на подвiр'я нашого двору.

– Все одно негри краще танцюють! – задорив його Леха, любитель репу i всього, що з тим пов'язано.

– Нiгери так спiвати не вмiють, – вiдповiдав йому Жека на прiзвисько Пачик i продовжував зображати якiсь па, явно скопiйованi iм з iндiйських фiльмiв.

– Ти чо? – звiдкись з-пiд черемхи виринув Дроня. – Знову п'яний? – вiн був прямолiнiйний, невисокий на зрiст i надзвичайно запальний.

– Ось так, взяв i весь кайф обламав!! – зупинився Пачик на половинi руху, постояв так частку секунди i зайняв свое нормальне – вертикальне положення. Дроня зухвало дивився на рослого Жеку з висоти свого невеликого зросту, тобто з Жекиного поясу.

– Не, нi п'яний, кажись, – зауважив вiн своiм недобрим оком. – А чьо ви тут розсiлися? – поцiкавився вiн.

І правда, чого це ми тут розсiлися? Надворi стояв чудовий погожий лiтнiй день. Сонце пекло нещадно. Усяк, хто в своему розумi – поспiшав або сховатися на рiчцi, або забратися подалi в тiнь. І тiльки ми, з магнiтофоном пiд пахвою у Льохи, оцiнювали акторську майстернiсть Жеки i попутно смiялися над його манерою це демонструвати. Сподiваюся, з боку здавалося, що у нашому смiху вiдчуваеться якась злiсть, швидше просто веселощi, тим бiльше, що Жека усiма своiми зусиллями i тим, що зараз у нього вiдбувалося в головi, давав нам масу приводiв.

– Чьо розсiлися? – повторив свое запитання Дроня. – Гайда до Сашка!

Сашко, вiн же Саня, був нашим другом з тих самих пiр, як ми всi перебралися в тiльки що побудований будинок i жив вiн в квартирi рiвно пiдi мною.

У Санi був вiтчим, а у вiтчима велосипед «Украiна». Взаемовiдносини в цьому трикутнику нагадували латиноамериканський серiал, повний емоцiй i непорозумiнь. Користуватися велосипедом Санi дозволялося, але ось велiк постiйно ламався. Ламався так часто i так не до речi, що усякий раз Саня неймовiрно засмучувався, а вiтчим страшенно сердився i його ор було чути навiть у нас в квартирi. Сам же Санiн вiтчим був людиною, що кажуть, «все в дiм», «домовитим» i необгрунтоване псування майна його усяк раз дуже засмучувало.

– А у нього вдома хтось е? – поцiкавився Пачик.

– Не… – вiдповiв Дроня.

– А до нього можна? – зовсiм не риторичне питання, так як зовсiм недавно Саня примудрився на тiй же самiй «Украiнi» переламати сталеву раму – рама трiснула в тому мiсцi, де i переломитися взагалi не могла б – Саня намагався якось iзолентою приховати цей момент, вставивши в раму попередньо стругану палицю. І попервах йому це навiть вдалося. Але рiвно до того моменту, як вiтчим взяв цей велiк i вирiшив проiхатися на дачу, природно вiдразу ж впавши з переламаною рами бiля самого пiд'iзду. Санi страшенно дiсталося, вiн був позбавлений чи не всього, мозок його, мабуть, забився подалi в куток черепноi коробки, i вiдбудувався вiд ора китайською стiною, але найстрашнiшим для Санi була та обставина, що незважаючи на його повнолiття, його, як пацана, посадили вдома i заборонили покидати квартиру протягом тижня. Так що це питання було аж нiяк не риторичне.

– А тобi не пофiг? – розставив крапки над i Дроня. Йому особисто було навiть бiльше нiж пофiг.

Саня нас зустрiв нас своiм одвiчним спокоем i тут же запросив усiх до себе.

– Привiт! – привiтав вiн всiх нас i вiдразу ж перенаправив до себе в кiмнату, так як iншi кiмнати були для нього закритi. Причому фiзично – на замок. Доступний простiр зводилося до кухнi, коридору, роздiльного санвузлу та, власне, його кiмнатi. В кiмнатi висiв величезний килим, стояв комод, а вiкно було вiчно вiдкритим, впускаючи разом з повiтрям ще i вуличний пил, а ввечерi комах та мошок.

– Прикольний у тебе вид з вiкна! – одразу ж пiдскочив до вiкна Дроня. Саня не подiляв його думки – перший поверх, буйна листав плодових дерев закривала все справа i злiва, залишаючи лише просвiт навпроти вiкна. І все. Не те що, скажiмо, вид з п'ятого поверху. Але Саня промовчав.

– Чим зайнятий? – поцiкавився Жека i тут же по очах Санi, що забiгали, зрозумiв – той знову порушив якесь правило вiтчима.

– Нi… – вiдповiв Саня.

– Не гунда! – штовхнув його в груди Дроня. Саня позадкував вiд несподiванки. А потiм у вiдповiдь штовхнув i Дроню. Останнiй вiдлетiв на метр назад i гепнувся на Санiне лiжко.

– Ах ти так! – пiдскочив Дроня i схопивши перше що потрапило пiд руку – настiльну лампу, жартома i граючи, вирiшив нанести легкi калiцтва Санi. Саня не схибив, вiдiбрав у Дронi лампу, а ми якось заспокоiли самого агресивного, благо, Дроня був настiльки ж вiдхiдливим, як i запальним.

– Чьо пожерти у тебе е? – тут же поцiкавився вiн. – І сигарету давай сюди!

За перекурами, печивом з чаем i салом з цибулею у нас пройшло близько години. Саня розповiдав про своi поневiряння i лиха у вiдносинах з вiтчимом. Розпалювався, коли мова заходила про велосипедi. Стверджував, що це сам вiтчим перевантажуе велiк мiшками i вiдрами, коли повертаеться з дачi. А те, що велосипед потiм ламаеться вже в руках Сани – це наслiдок. Знос металу i непруха, так сказати.

– Точняк! – погодився з ним Дроня. – Був би в мене такий вiтчим, я б його вже давно застрелив би! – вiн проковтнув шматок сала i закусив цибулею.

– Вiн рушницi в сталевому шафi на балконi тримае, – раптом видав Саня.

– Рушницю? – схопився Дроня. – Покаж!!!

– У нього мисливська та мiлкашка, – пояснив Саня. – Тiльки все це в шафi, в сталевому, на балконi, – чомусь вiн вибачався.

– Не жени! – перервав його Дроня. – Давай сюди рушницю! У тебе що, ключiв немае?

Виявилося, що у Сани були ключi. І вiд замкнених кiмнат, де стояв телевiзор, який вiн в тиху дивився пiд час вiдсутностi вiтчима та матерi, i вiд другоi кiмнати, i навiть вiд балкона. І, бiльше того, навiть вiд сталевого сейфа зi зброею! Все у нього було. І благо, що вiтчим про те нiчого не вiдав, iнакше Сашцi потiм було би не просто погано, а взагалi, я навiть не уявляю, що той би з Саней зробив.

– А ну дай сюди! – ледь не вирвав з руками у Сани воздушку Дроня. Сейф розчинив нам своi простори i виявився заповнений тими самими двома рушницями – мисливською вертикалкою двустволкою i воздушкою зi стволом, що переламувався, подiбного якоi ми свого часу пострiлювали свинцевими кульками в тирi.

– Ти куди? – не зрозумiв Саня Дрона.

– Тут тiсно! – прокричав той пронiсшись вихором через всi вiдкритi таемною зв'язкою ключiв Санi дверi i коли ми його вже наздогнали, то вiн вже сидiв бiля вiкна, переламував ствол i щось шепотiв собi пiд нiс.

– Кульки давай! – прокричав вiн Санi.

Саня кульок не взяв, та й взагалi хотiв тут же повернути рушницю назад – мало, вiтчим зараз повернеться, ми всi у вiкно вiстребнемо – перший поверх все ж, – а вiн залишиться «на мiсцi злочину, та ще й з воздушкою в руках. Нi! Такого вiн зовсiм не хотiв.

– Вiддай! – вiн схопив рушницю у Дронi. Але Дроня був тертим калачем, тут же штовхнув Саню в колiнко i пригрозив врiзати ще i прикладом.

– Зрозумiв?! – Дроня робив наголос на лiтерi «у», як то, на його думку, робили тiльки крутi пацани. – Зрозумiв? – повторив вiн уже тихше, споглядаючи над муками Сани, що валявся бiля його нiг i який тримався за свое колiно. – Кульки тягни! – легко штовхнув носком кросiвки Дроня. – Кульки давай!

Принесенi з балкона (iз сейфа) свинцевi болванки, прозванi нами кульками, Саня виймав з коробки, як найбiльшу цiннiсть, цiлком обгрунтовано вважаючи, що всi вони давно перерахованi i двiчi врахованi його допитливим i пунктуальним вiтчимом.

– Та що ти там телишся?! – штовхнув Саню прикладом Дроня. – Давай сюди! – i вигрiб з коробки чи не жменю свинцевих кульок.

– Щас ми, – вiн переламав ствол, загнав туди одну з кульок i ляснув воздушкою тому, приводячи ii в бойову готовнiсть. – Залягли всi, – скомандував вiн i сам тут же присiв бiля вiдкритого вiкна.

– Ти по кiшкам? – поцiкавився Пачик. Але сам по першiй командi засiв спиною до вiкна i зараз жував знайдену у Сани на кухнi булку.

– Нi! – гордо вiдповiв Дроня.

– По людям, чи що? – здивувався Леха.

– По фашистам! – з тиском в голосi надсадно прошипiв Дроня вишукуючи цiль.

– По яким фашистам? – не розумiв Саня. Гвинтiвка i вiтчим вже дуже сильно напружували його свiдомiсть.

– По самим натуральним! – знову просичав Дроня, прикладаючись щокою до воздушке. – По самим натуральним… – шепотiв вiн.

– А де вони?

– Зараз будуть! – як снайпер у засiдцi засiв на пiдвiконнi Дроня. Створ його гвинтiвки i частину голови, от i все, що хоч якось можна було розрiзнити з вулицi. А могутня листя чудово приховувала його хоч праворуч, хоч лiворуч.

– А ось i фашистюга! – обрадувано прошепотiв вiн.

І правда, фашист не змусив себе довго чекати. Фашистовi було вiд сили рокiв тридцять п'ять – стародавнiй стариган! – i володiв фашист могутнiм пузом i солiдним дипломатом. Пузо вiн гордо нiс перед собою, дипломат не менш гордо в руцi, разгорнутiй своiм чорним глянцем пластику в нашу сторону.

– Пипець тобi, фашистська морда! – та не встигли ми навiть зреагувати, як було вже пiзно. Палець неспiшно спустив курок, свинцева болванка беззвучно покинула ствол гвинтiвки i помчала в бiк фашиста.

Фашист здригнувся, зацiпенiв вiд лязгающего звуку, пiднiс до лиця свiй дипломат, здивовано провiв по потрiсканiй пластику пальцем i щось змiркувавши, раптом плазом упав прямо на асфальт.

– Ага! Засцал, фашистюга! – вимовив Дроня i тут же переламав ствол, заганяючи туди другий синицевий наконечнiк. – Щас ти у мене пiзнаеш удалi пролетарськоi! Вiдчуваеш гнiв праведний!! – прошипiв Дроня i знову навiв на нього гвинтiвку.

Мужик лежав на асфальтi практично нерухомо. І тiльки його голова вiдривалася вiд асфальту на деякий час i знову опускалася, вiдривалася в пошуках стрiлка i знову опускалася через незручнiсть пози. Шукав вiн його, стрiлка, чому-то вгорi, на верхнiх поверхах, а то i на даху. Видно було, як рухаються його губи, вимовляючи чи то прокляття, чи то молитви.

– Ось тобi! —i Дрон знов спустила курок. Свинцева кулька вдарилася всього в декiлькох сантиметрах вiд голови мужика, той тут же схопився, спiткнувся, впав, схопився, знову спiткнувся, але втримався i з усiх нiг кинувся бiгти.

– Уйде! Уйде! – злетiв на пiдвiконня Дроня намагаючись стоячи там же переламати ствол воздушки i швидко перезарядити. – Уйде фашист! уйде тварюка! – кричав вiн на всю вулицю. – Бери його в кiльце. Жени пiд… а! – волав вiн готовий кинутися в погоню. Ствол не пiддавався. Руки нервово крутили його з боку в бiк, кульки розсипалися на всi боки, Саня стогнав вiд жаху i блiднув вiд передчуття, Дроня волав на всю горлянку i вже був готовий стрибнути у вiкно, озвучивши необхiднiсть наздогнати фашиста i добити його прикладом. І стрибнув би, i наздогнав би, i добив би – ми в цьому не скiльки не сумнiвалися. І було б так, якби Льоха не схопив Дрона за ноги i не сволок того в кiмнату, на пiдлогу.

– Ти що? – кричав Дрон. – Пособник! Шкура фашистська! Вiдпусти мене! Та я щас тебе вб'ю! – увiйшов у роль Дрон.

– Ти чо це? – заспокоював його Льоха, притискаючи як мiг до пiдлоги. – Ти чого це розiйшовся? Ти ж мiг i мужика застрелити? Ти чого?

– Та правда, чого це я?! – раптом опiр припинився. Дрон обм'як, обвiв усiх поглядом лежачи на пiдлозi, а потiм тихо пiднявшись, спрямувавши свiй погляд на Саню неспiшно поцiкавився:

– А що це ти менi рушницю в руки всучив? Я ж не хотiв!

Саня загубився i навiть не знав що вiдповiсти.

– Так ти ж мене трохи людину вбити не змусив! – недобре так дивився на Саню Дрон пiдкидаючи в руцi гвинтiвку. Нехай i не заряджену, але все ж.

– Так, я це… – позадкував Саня. І картина була сповнена комiзму. В половину Саниного зросту Дрон, по масi у три-чотири рази поступаеться Санi, труiв господаря квартири, практично повнiстю придушивши в тому волю до опору.

– Ти ж знаеш, що я зупинитися не можу! – закричав Дроня. – Так ти мене хотiв пiдставити… Ти мене загубити захотiв!!! – i кинувся з ходу на Саню.

– Так вiн шалений! – прокричав Саня i кинувся бiгти в бiк кухнi.

– Вали його, – прокричав весело Леха i тут же завалив на пiдлогу Дроню.

– Та не мене! – здивувався той, цiлком логiчно вважаючи, що реплiка стосувалася виключно Санi. – Не мене валити треба…

Через хвилин п'ятнадцять всi ми сидiли на кухнi. Пили чай, доiдали знайдений Дроном в шафцi коровай. Дверi давно були замкненi, кульки як-то зiбранi, воздушка на мiсцi.

– Ну як я вас всiх! – вiд усiеi душi радiв Дроня. – Як я Вас? А?!

Йому не вiдповiдали.

– А ви, мабуть, подумали, що я чокнулся?! Що у мене дах забрав?! – радiв вiн своему невтримному артистичному темпераменту. – Ось так i всi думають, що я божевiльний. А я ось так приколююсь!!

– А якщо б мужика пiдстрелив, це теж був би прикол? – посмiхався Жека, якому, власне, не зовсiм i весело було вже.

– Так то прикол був… То я жартував так, – пив чай Дроня. А мiж тим день тiльки набирав обертiв…

– Може на ручку сходити? – запропонував Леха. – Там зараз всi нашi…




7. Ватрон


Справжне iм'я Ватрона знали хiба що його батьки та шкiльнi вчителi, перiодично заглядуючи в журнал i якi знаходили його iм'я в суi. Ми ж знали його Ватрона Ватроном i нi як iнакше.

Гроза району, змушував тремтiти чи не кожного i викликаючи часте раболiпство з боку тих, хто не бажав з ним псувати стосунки, вiн швидко злетiв i так само швидко, як бувае з нестримно гарячими зiрками, i погас. Але в той час вiн був зiркою. Та ще й якою!

Школа залишилася позаду, технiкум, невгасаючi бiйки, пиятики, дiвки, за чутками, деколи з елементами насильства, наркота – у цьому всьому був Ватрон, мiй однолiтка зростом пiд метр дев'яносто, зi сталевою щелепою, величезними кулаками i бажанням iх застосувати у справу i не по справi.

У свiй час Ватрону пророкували велике спортивне майбутне. Роки в спортiнтернатi загартували в ньому бiйцiвський дух i виховали ненависть до слабкостi, а травма, отримана на одному iз змагань, назавжди поставила хрест на такiй спортивнiй кар'ерi, що здавалося вже вiдбулася.

Не знаю, можливо цей саме крах планiв i позначився на подальшому поведiнцi Ватрона, який таким чином намагався довести собi та оточуючим, що вiн ще багато чого коштуе, але слава про бiйки, пиятиках i дiвках бродила по району i часто виповзав за його межi.

Ватрон не те щоб був завсiдником нашоi компанii. Водив вiн стосунки з особами бiльш запеклими, що балувалися чимось серйознiшим, нiж самогон i вишукуючими кошти на наркоту нехай навiть i «виставленням чужих квартир». Але варто було Ватрону з'явитися в безпосереднiй близькостi вiд нас, як всi завмирали, тому що:

– Гей, дiду! ти ох..л? – кричав вiн менi побачивши мою фiгуру десь з пари сотень метрiв. Так бувало в шкiльнi роки i не обов'язково об'ектом ii агресii мiг бути, скажiмо, я. Та хто завгодно! Йому просто хотiлося побитися i вiн шукав, з ким би «поштовхатися»?

– А що я? – вiдповiдав я i тут же шукав шляхи до вiдступу. Зв'язуватися з Ватроном не особливо хотiлося. Особливо враховуючи його повне безголiв'я.

– Та ти ох..л! – шукав вiн причин для сварки поступово наближаючись.

– Нi… – вимовив я i розумiв: «Треба тiкати!»

– Куди? – кричав у слiд Ватрон i тут же переключався на когось iншого. – А ти чого так на мене дивишся? Ти теж ох..л?

Траплялося, Ватрону намагалися дати вiдсiчь. Хто тiльки проти нього не виходив – навiть якийсь боксер навпiл-професiонал, як я розумiю, але пара пропущених в голову, а далi починалося месилово. Ватрон просто звiрiв.

Правила були зовсiм не для нього. Бiльше того, вiн iх зневажав. Пам'ятаю, як будучи тими ж школярами, всiх нас взяли, та й вивезли на пару тижнiв для надання шефськоi допомоги мiсцевому радгоспу. Радгосп славився своiми плодово-ягiдними насадженнями, де i як раз наспiла полуниця.

– По п'ятнадцять кошикiв з кожного – це норма! – сказали нам. – І за кожен кошик ви отримаете… – щось там нам належало, щось нам наобiцяли. Я прикинув, i нiби як навiть виходило непогано. Для бiдного школяра, природно. На пару крас повинно було за пiдсумком вистачити.

І ми пiшли в поля, бродячи уздовж рядiв полуницi, що вже вироджувалася та збираючи ту саму у кошика.

– Так, з тебе один кошик! – тут же встановив Ватрон норму збору з кожного з нас.

– А чого? – дивувалися ми.

– А по еб..?! – аргументував вiн. Аргумент був, варто визнати, бiльш нiж iстотним, тим бiльше що нашi преподи тут же усувалися вiд подiбних спорiв, залишаючи вирiшувати подiбнi питання нам самим. Ватрон це тут же зметикував i навiть на поле не виходив, лежачи з парою таких же хлопчакiв пiд сусiднiми яблунями, попиваючи мiсцевий самогон, що вимiнював у тих же самих мiсцевих – що вже вони там давали за нього, це так i сталося покрито мороком, може так само вимагали? – i час вiд часу виходячи на поле, щоб зiбрати данину та дати парi людина по головi. Так, заради розваги. І остраху, природно.

Не скажу, що всi горiли виконувати ту норму, так i викладачi обмежувалися хiба що рiдкiсними зауваженнями на ухилення бiльшоi частини «несвiдомих школярiв», так що, по закiнченнi ми дiзналися страшну правду – грошей нам якихось дадуть, але ми, виявляеться, всi разом, прожили i проiли бiльше, нiж взагалi напрацювали i для радгоспу наше перебування вилетiло в копiечку, тому нам видiлять якихось грошей i подiлять iх помiж усiма порiвну, по сорок копiйок або близько того. Саме тодi я усвiдомив всю силу колективноi вiдповiдальностi i «роботи на загальне благо не покладаючи рук» Подiбнi уроки давали вiдмiнне уявлення про те, що шкiльне виховання i iншi моменти – не бiльше, нiж марення i нi як не пов'язанi з реальним життям..





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «Литрес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/book/fedir-titarchuk/ostannie-lito-vsi-mi-rodom-z-90-h-ukrayinskou-68791467/chitat-onlayn/) на Литрес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.