Книга - Старі-старі казки

Старi-старi казки
Оксана Калина


Любовь и волшебство #1
Кажуть: не бiйся казки, бiйсь брехнi, а казка нiколи не обдурить. Саме в казцi, бувае, сховано велику мудрiсть, потрiбно тiльки ii розгледiти… «Старi-старi казки» – збiрник сучасних, чарiвних, фiлософських, iронiчних, гумористичних казок Оксани Калини про Принцiв, Принцес, Драконiв, Жар-Птиць, в яких ми впiзнаемо самi себе, любi дорослi хлопчики та дiвчатка…





Оксана Калина

Старi-старi казки




Любовь и волшебство




Ведмiдь i Маша


Колись, давним-давно, може рiк, а може два потому, у самiй гущавинi дрiмучих Чернiгiвських лiсiв оселився Ведмiдь. Був вiн мужиком состоятельним, якщо не сказати – багатим. Тодi ж якого дурня, може поцiкавитесь ви, вiн оселився не десь на тихоокеанських островах, чи хоча б в Карпатах – Буковелi там, чи iншому продвинутому мiсцi? Та тому, що вiн сам був родом з Чернiгiвщини i любив свою малу батькiвщину до нестями. А ще з тiеi причини, що доживши до 45 лiт людей не те що зненавидiв, а зневiрився в них, i хотiв жити подалi, в гордiй самотi, яка йому аж нiяк не набридала. А хiба що? Бiзнес Ведмiдь налагодив, денюжки капали iсправно. Можна вiдiйти вiд справ, присвятити себе вiчному i прекрасному, пошуку сенсу буття, наприклад… Даром, чи шо, бiльшу половину свого вiн життя пахав? Заслужив, можна вiдпочити.

До речi, Ведмiдь в душi був романтиком. Тiльки в часи свого бiзнесування нiкому в цьому не зiзнавався – заклювали б, або засмiяли, чи просто пристрелили – в бiзнесi романтизм не в честi, та i навряд чи б згодився.

Так от, на заслуженому вiдпочинку, у вибудуваних за власним архiтектурним проектом хоромах, Ведмiдь почав писати картини. Благо натури i краси скрiзь – хоч греблю гати. Мiсця заповiднi, незвiданi. Картини в нього, канешно, як на чийсь професiйний художнiй смак, були так собi. Другий раз не можна було й добрати, що на них намальовано. Але Ведмiдь вирiшив: я художник – я так вiжу. Кому не нра – к е… iй мать. І вообще, картини не продаються, тож нiчий тонкий смак не образять.

В своiх хоромах Ведмiдь побудував цiлу картинну галерею i «виставлявся» там. Сам собi художник, сам собi критик, сам собi цiнитель i споглядач – красота! Малювання – то для душi, i кому какое шо до того, що вiн там зображае.

Але скiльки б Ведмiдь картин не малював, якби не хорохорився з приводу того, що люди йому на чорта нужнi – самотнiсть таки його почала допiкати. Людям потрiбнi люди – це вiчний закон.

І от одного вечора, нiби на замовлення, у ворота Ведмедевого обiйстя хтось постукав. Ведмiдь натиснув кнiпочку на пультi (у нього все було облаштовано згiдно принципу «умний дом») i у двiр ввалилося нечто. Ведмiдь вiдразу зрозумiв, шо воно п’янюче i сине, як iзолента. Але як мужик, такий стан iншого мужика вiн вважав цiлком прийнятний, тож пiшов дивитися, кого то йому прямо пiд ворота приперла доля.

Коротше, шоб довго не тягнуть кота за резину скажемо одразу: оте «нечто» виявилося колишнiм сослуживцем Ведмiдя. Життя зробило дивний кульбiт: сослуживець (в армii його прозивали Змiем за гострий язик i невживчивий характер) з приводу того, що бiзнес його отжали, самого ледь не пристрелили, жiнка кинула – запив i забрiв у пошуках психологiчноi i душевноi рiвноваги аж у чернiгiвськi лiси.

– ………… мать, – сказав з чуством Ведмiдь, упiзнавши Змiя, – братуха! Ну i видок у тебе. А був же перший парень на всю вiйськову частину!

Змiй промукав щось незрозумiле у вiдповiдь i тут же захрiп. Ведмiдь звалив його на плечi, потащив у дiм. Вiдмив, привiв у нормальний стан i стали вони жити поживати разом.

Змiй, як мужик пiдприемливий, хоч i злегка випивающий, зайнявся хазяйством – iти йому було нiкуди, а в нахлебнiках вiн бути не звик. Таку деятельность розвiв – органiзував фермерське господарство пiд назвою «У Ведмiдя». Випускав ковбаси «Вiд Ведмiдя», всякi там овочi i фрукти вирощував i продавав пiд той ж маркою. На роботу Змiй наймав таких же як сам – хазяйновитих, випивающих i котрим не було де приткнутися, мужичкiв. З усiх околишнiх сiл поназвозив. Житлом, харчами, випивкою (умеренно) забезпечив, навiть зарплату платив. Вони там i лишалися. А чого – в теплi та в добрi. З тих пiр в тому краю i стала ходити легенда про те, що хто до Ведмедя попаде – назад не вернеться.

Та картини-картинами, хазяйство-хазяйством, але мужикам потрiбнi не просто люди, а баби. Пардон – жiнки. Як без цього? Тим бiльше, Ведмiдь останнiм часом все частiше почав задумуватися над тим, що комусь потрiбно залишати у спадок роками нажите добро. Потрiбнi дiти, бажано двiйко-трiйко. Без баби тут нiяк не обiйтись.

– Жениться нада, – сказав Змiй.

– І тобi,– закинув Ведмiдь.

– Ти шо! – вирячив очi Змiй, – шоб я ще раз на тi ж граблi? Да хай мене покрасять! Без штанiв пiсля розводу залишився, якби не ти, то загнувся б досi. Не-е! Це без мене!

– Дак а де жiнку взять? – почухав потилицю Ведмiдь, – ну, таку шоб i глянуть не страшно, i шоб людина, як людина, i взагалi…

Треба сказать, шо Ведмiдь, хоч гультiпакою i бабнiком не був, красивих жiнок все одно любив. А хто iх не любить? Тож почав, як водиться серед багатеньких Буратiнок, виписувать собi дiвок iз модельок. Вони, канешно, були симпатичнi, але коли одiтi i накрашенi. А роздягни – однi кiстки стирчать, умий – брови та вii намальованi постiкали i стоiть перед тобою гола блiда моль. І поговорить нема про шо: тряпки, манiкюри, спа-салони. І в живопису нi хера не смислять.

Приунили тут Ведмiдь iз Змiем, але модельок все одно виписували – вони таки певним чином скрашували iх чоловiчу самотнiсть. Да i модельки в накладi не лишались, бо Ведмiдь не був жадiною.

Отак вони собi «страждали» з модельками i прямо не знали, як тих страждань позбутися, (бо не дуже й хотiлося). Аж ось одного вечора у ворота Ведмедевого обiйстя постукали.

– Та ну нах, – сказав випивший Ведмiдь, заглядаючи черговiй бiлявцi в лiфчик у пошуках цицьок, – хай тулить дальше.

– А якшо то хтось такий же, як я? – возразив не менш п’яний Змiй, – може людинi нiкуди податься? Одкрию.

– Як хоч, – махнув рукою Ведмiдь.

Змiй вiдчинив ворота i побачив перед собою жiнку. Вона тримала за руки двох дiвчаток, рокiв шести-семи.

– Вечiр добрий, – сказала жiнка, – я чула, у вас тут робота е?

– Де чула? – з пiдозрою спитав Змiй.

– Люди кажуть, – не злякалась незнайомка.

Змiй уважно оглянув жiнку. Бабець був, скажемо прямо, так собi, третього сорту, сiра якась вся, неказиста, замордована…

– Мам, – раптом запхикала одна з дiвчаток, – iсточки хочу…

Змiя як током вдарило.

– Нема куди йти? – спитав вiн жiнки.

– Нема, – вiдповiла вона з гiднiстю, хоча губи тремтiли, – дiти голоднi.

– А сама? – спитав Змiй.

– Обiйдусь, – гордо пiдняла вона голову.

– Звати як?

– Марiя.

– Ну заходь, Маша, будеш нам варити кашу, в хатi прибирать, посуд мить. Ми, з Ведмедем самi не справляемось, а у модельок до цього дiла руки з сраки поросли.

Залишилась Маша у Ведмiдя iз Змiем – домашнiм хазяйством заправлять. Іти iй i справдi було нiкуди: чоловiк помер, дiд з бабою теж, а свекруха з дому вигнала.

І ото дивина – з появою Маши та дiтей у будинку якось посвiтлiшало. При зовнiшнiй неказистостi володiла Маша внутрiшнiм свiтiнням – наче вогник горiв у неi в серединi, пiдсвiчуючи очi, шкiру волосся. От бувають такi рiдкiснi люди-свiтлячки, чи сонячнi зайчики, чи промiнчики – як хочте, так i називайте. З такими тепло навiть у найхолоднiший день.

Ведмiдь, добрашись до худосочних модельських тiлець спочатку на Машу уваги не звертав, хоча дiти йому одразу до душi припали. «От собi б таких милих дiвчаток народить», – не раз, в умiленiii, думав вiн.

Змiй, той швише зметикував, яке чудо iм в хату невiдомо яким вiтром занесло i почав до Маши клинцi пiдбивать. Та не тут то було. Виявилась Маша мiцним горiшком, i не тому, що цiни не могла собi скласти, а з тоi причини що й досi сильно горювала за покiйним чоловiком. Один вiн у неi був на все життя. І такi дива ще трапляються.

А тодi й Ведмiдь одного чудового дня розлiпив очi i побачив, що Маша варта сотнi модельок. Та й спротивiли вони йому, ляльки без мiзкiв. Почав вiн i собi на Машу поглядувать. І шо? А нi хрена. Закритою була ii душа для них обох, хоча в плотськiй любовi Маша Ведмедю не вiдмовила. Може боялася, щоб здому ii не вигнав, хто зна…

І почав Ведмiдь мордуватися вiд кохання, бо тiл вiн собi скiльки хоч купити мiг, а от серце та душа задорогi для будь якого гаманця…

До чого ця казка, може спитаете ви? А до того, що колись на кожного Ведмедя знайдеться своя Маша i вже як влiзе в душу, то витравити ii звiдти буде дуже тяжко…




Казка про Щастя


Жило було собi Щастя. А ви думали, його не iснуе? Як би не так! Є воно, миленьке! Живе собi i здраствуе! Взагалi, Щасть у свiтi багато. Вони бувають рiзного роду, вигляду, характеру. Та справа в тiм, що всiхбез виключення Щастя мало не з самого народження починають займатися у бiгових секцiях. Спринтерiв з них роблять. Попобiгаеш за тим Щастям, доки доженеш! Для чого це робиться? Люди – цiкавi iстоти. Якщо отримують щось без зусиль, то не дякують за це Богу i долi, а сприймають як належне, i не цiнять. Може тому?

Але наша казка не про всi Щастя, а про одне, особливе. Особливого в ньому було те, що воно крiпко здружилося з Пляшкою Горiлки.

Справа в тiм, що наше Щастя було не щасливе. Отож, яких тiльки на свiтi чудес не бувае, навiть не щасливi Щастя зустрiчаються. А сумувало воно через те, що його не любили. Дивина, та й годi!

Прибилось було наше Щастя, при чому усвiдомлено, добровiльно, до одного Суб’екта. Що воно в ньому знайшло – невiдомо, але ж недарма кажуть, що любов зла, полюбиш i шо попало. От Щастя й полюбило свого Суб’екта, i причепилось до нього так, що й не вiдлiпиш. А ви не знали? Щастя тулиться тiльки до того, кого саме полюбить, пiдкупить його неможливо i приманить чимось теж. Воно саме обирае людину. А Суб’ект чи то не зрозумiв, чи то не оцiнив, але на Щастя – нуль на масу. Сприймав його, як належне, не доглядав толком, уваги не придiляв. Забула сказати: всi Щастя володiють магiчними здiбностями i вмiють перетворюватись на будь кого i будь що, в залежностi вiд бажань i потреб людини. Наш Суб’ект забажав, щоб це була жiнка. Щастя й перетворилось на дуже симпатичну жiночку: очi кольору бiрюзи, волосся бiляве, як льон, нi худа, нi товста, все як кажуть при нiй i на мiсцi. Але не вгадало Щастя з образом, бо закохалось у Суб’екта по самi вуха, а у закоханих, як вiдомо, мислительнi процеси притуплюються.

Щастям, до речi, закохуватись заборонене згiдно Трудовоi Угоди, яку вони пiдписують iз Всевишнiм. Щастя повинно бути об’ективним, щоб не звалитись на голову тому, хто не знатиме що з ним робить.

Але в нашому випадку саме так i сталося. Щастя закохалося, а суб’ект ним, чи то пак, нею, просто користувався. Не, шо не кажiть, а все таки зручно, коли поряд з тобою бродить Щастя i вiддано заглядае в очi! Щастя Суб’екта доглядало, оберiгало, захищало, вчило, провчало, але головне – любило! Що може бути цiннiшим за це? Але, мабуть, таки е щось бiльш вартiсне, бо Суб’ект ринувся на пошуки iншого Щастя. А може у нього дiйсно була потреба в iншому Щастi, спробуй, розберись в цих тонких матерiях.

Наше Щастя дуже тужило, змарнiло, i наче аж вицвiло, бо Щастя харчуються енергiею любовi, натомiсть вiддаючи вдвiчi бiльше, а цiеi енергii якраз i не поступало.

Може б Щастя й зовсiм зачахло, але тут воно зустрiло Пляшку Горiлки.

– Тю! – сказала Пляшка, вислухавши iсторiю Щастя, (бо iм теж iнколи потрiбно виговоритись), – ти якого дурня оце побиваешся? Про теорiю дзен-поху…му чула?

– Не, – через соплi i сльози вiдповiло Щастя.

– Зара розкажу!

І Пляшка повiдала Щастю основнi принципи дзен-поху…му, головний з яких полягав тому, що потрiбно забить на все, i прийде тобi щастя.

– Я i е Щастя, – рюмсало воно, – кому до мене йти?

Пляшка задумливо почесала пробку.

– Несостиковочка, – сказала вона i тут же просiяла, нiби ii помили «Майстром Клiном», – значить, нада випить. Полегшае, гарантую!

Ох Щастя i набралося з Пляшкою на пару! І нарештi вiдчуло себе щасливим!

Воно лежало прямо на землi горiлиць, дивилося в зоряне небо i спiвало на весь голос:

– А я пливу у човнi!
І так спокiйно менi!
Мене несе течiя,
Я – нiчия!

З тих пiр так i повелося. Щастя – до Пляшки, набралися, вiдчули себе щасливими. Хоча Пляшцi що? Їй i так нiколи сумно не бувало.

Щастя усвiдомлювало, що робить неправильно. Але йому потрiбне було психологiчне розвантаження i релаксацiя, навiть така, неправильна. Щастя знало, що мине ще трохи часу, бiль притупиться, рана загоiться, воно виздоровiе (бо Щастя, насправдi, дуже сильнi) i пiде шукати нового – СВОГО – Суб’екта. Щастя не можуть без людей, вони для них створювались Всевишнiм.

А Суб’ект що? Вiн теж шукатиме СВОЄ Щастя, може колись зустрiне…




Казка про Золоту Акулу


Десь далеко-далеко, точнiше глибоко-глибоко, на днi океану (не так уже й важливо якого саме) жила була собi Золота Акула. Прозивала ii так через те, що вона мала золоте волосся (не дивуйтеся, що у Акули було волосся, далi все дiзнаетесь) i очi кольору соняшникового меду. Була вона найдобрiшоi душi iстотою, хоча цьому нiхто не вiрив – ну як же, статус акули передбачав пiдвищену стервознiсть, зубастiсть i ще масу неприемних з точки зору общественной моралi речей. Власне, Золотiй Акулi було начхати на общественную мораль, бо була вона дiвчиною, як зараз прийнято казати, самодостатньою. Із тих, хто вмiе дати раду самiй собi, тим, хто поряд i взагалi, i взагалi – в горящую iзбу, коня на скаку, i все шо далi по тексту. Та все ж iнодi Золота Акула задавалась питанням: ну невже рибам та всiм iншим тварям морським, а також людям повилазило, i вони не бачать, що по натурi нiяка вона не хижачка, iй би книжки писати та пiснi складати, розмишлять о вечном, а тут… Не, Золота Акула не харчувалась людьми, упаси Господи вiд такого, навiть не iла нi риби, нi м’яса, бо бiльш за всi ласощi любила морську капусту. Вона взагалi (але це було страшенною таемницею), була акулою лише на третину. От ii баба була справжньою димерською (е така розвинута мiсцевiсть у пiвденно-захiднiй частинi океану) акулою, потiм вийшла замiж за морського окуня, а iх син, Акулин батько, взагалi одружився на нiмфi. Зовнi Акула була схожа на свою красуню маму – нiмфу морську: мала двi руки, двi ноги, все як у людей. Та молва про те, шо вона акулячого роду, виявилась сильнiшою за всi ii зовнiшнi принади, тож ставився до неi морський i земний народ iз пересторогою.

– От чому так? – бувало, коли ii сильно допiкало, питала Золота Акула у своеi куми Лени, з якою вони дружили з дитинства, – вони ж всi бiгають до мене через день: Акулочко, поможи, врятуй, вилiкуй, порадь. А потiм на мене ж i плюються, а як зустрiчають де, то роблять вигляд, шо й незнайомi.

Забула сказати: Акула була чарiвницею. В менш просвящонних колах ii звали по-простому – вiдьма морська. Хоча за все свое життя Акула нiкому нiчого поганого не зробила, одно рятувала, гiвнюкiв невдячних.

Кума Лена задумалась. Власне, питання це було риторичне i вiдповiдi не потребувало, але кума вiдповiдь знаходила, при чому кожен раз рiзну.

– Я, здаеться знаю в чiм справа, – сказала вона, – спiвробiтники НАСА недавно вирахували, що у небi, виявляеться, е ще один знак зодiаку – змiеносець.

– До чого тут це? – Акула вiд здивування витрiщила i без того великi очi.

– Тому шо все змiстилось вiдтепер. Ти хто ранiше за гороскопом була, га? Сумирним Тiльцем, який i мухи не образить, а тепер – вогняний Овен. Овни, щоб ти знала – це переможцi свiту, але i характерець у них, вибач, паскудний! Народ, мабуть, несвiдомо вiдчувае це, тому така реакцiя.

Акула вiд здивування не лише очi витрiщила, а й рота роззявила. Чи не двинулась, бува, кума на почвi самотностi, бо як розлучилась з благовiрним вiсiм рокiв тому, так до цих пiр нiкого пристойного й не знайшла. Навiть коханця не було коли завести – трьох дiтей пiднiмала самотужки. Та й хто на трьох дiтей знайдеться, герой, може, який….





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oksana-kalina/star-star-kazki/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.