Книга - Сніг

Снiг
Алла Марковська


Вiйна Сфери #1
Гел i Ленора загубили один одного в галактичних нетрях космосу: один намагаеться вибратися iз таемничоi планети Сенп, а iнша шукае шляхи до цього пустельного вiдлюдника. Та чи такого вже пустельного? Прадавня цивiлiзацiя магiв, яка iснувала на цiй планетi, не могла зникнути безслiдно. А якщо й зникла, то що за сила стерла з лиця землi могутнiх магiв всесвiту?





Алла Марковська

Снiг





Планета Сенп


Нарти тягнули великi бiлi пухнастi пси. Чотири нарти, шiстнадцять псiв. Собаки були майже однаковi, всi трошки вище метра у холцi. Вони бiгли швидко й, здавалося, радiсно, – нарти майже наздоганяли собак по м’якому снiгу.

Ранок сонячний, зимовий, морозний, блискучий. У снiжнiй слiпучо-блискучiй долинi темнi нарти й чорнi острiвцi дерев. Чорнi крапки, чорнi лiнii, чорне вiття, синi тiнi. Тихо без вiтру, та оманливий той блискучий тихий свiт, бо мороз лютуе.

Нарти рухалися до ще однiеi сiроi крапки. Тiею сiрою крапкою у великiй снiжнiй долинi був розбитий корабель. Та й не корабель, кораблик, невеликий галактичний, лише пiвтора фредо у довжину. Зiм’ятий, зламаний вiд сильного удару об замерзлу заснiжену поверхню планети.

Нартами керували люди у темному хутряному одязi, пухнастi, як iх чотирилапi товаришi. Три чоловiка i, чи то юнак, чи навiть дiвчина, одразу у тому нашаруваннi теплого одягу, шапки, рукавиць, окулярiв i маски з собачоi шерстi не зрозумiти. Тим бiльше, найменший i найтонший погонич так вправно керував нартами.

Погоничi пiдганяли бiлих псiв, викрикуючи команди. Поспiшали до того розбитого корабля, наче вiн мiг злетiти i зникнути у безмежному Всесвiтi. Напевне, i не знали, що корабель нiколи не повернеться у космос.

До розбитого корабля вели слiди людей та вiдбитки звiриних лап, дуже великих i трохи менших. Тi страшнi звiринi слiди припорошило снiгом: ледь розрiзнили, ледь упiзнати. Та для людей, котрi звикли читати iнформацiю зi слiдiв, то було наче яскравий рекламний плакат у великому мiстi розвиненоi планети. Плакат на незрозумiлiй мовi, бо такi звiрi у долинi не водилися. А ще на снiгу залишилася кров. Мисливцi по слiдах прочитали, що той невiдомий звiр полював, але здобич тягнув не вiд розбитого корабля, а до нього.

Собаки поводилися спокiйно. Коли iх зупинили, молодi пси почали гратися мiж собою, старшi вляглися у снiг, хекали, наче з усмiшкою, спостерiгали за молоддю. Отже нiякоi небезпеки вiд хижакiв люди не очiкували. А от вiд людей? Чи хто там прилетiв на тому кораблi? То поки невiдомо.

Чоловiки пiдiйшли до корабля, дiвчина залишилася бiля собак. Вона, звичайно, також хотiла подивитися на те, що старшi називали космiчним кораблем, та iй заборонили вiдходити вiд нарт. Дiвчина насуплено стояла бiля собак, склавши руки на грудях, схожа на маленького сердитого патуба[1 - Патуб – ведмiдь.].

Люк на кораблi вiдчинився, з нього визирнув надзвичайно гарний бiлявий юнак. Привiтно усмiхаючись, помахав рукою.

– Ми мирнi люди, – повiдомив вiн голосно, наче звертаючись до глухих.

– Ми на це сподiваемося, – з посмiшкою вiдповiв один незнайомець.

Йому вiдлягло вiд серця: боявся побачити монстрiв, таких собi небезпечних звiроподiбних чудовиськ.

Хлопець здивовано подивився на когось, хто залишався у кораблi, поки не помiчений. Може, то й було чудовисько, яке залишило страшнi слiди?

– Чому ти на мене дивишся, наче я знав, що вони розмовлятимуть мiжгалактичною? – почули погоничi псiв оксамитовий насмiшкуватий голос.

З люку визирнув ще один хлопець, смаглявий, синьоокий, з чорним хвилястим волоссям. Також не чудовисько. Принаймнi, ззовнi. Чорнявий хлопець зiстрибнув на снiг, пiдiйшов до нарт.

– Доброго ранку. Ми не бажали бути вашими сусiдами, та я радий, що ви тут е.

Один з незнайомцiв вийшов уперед, зняв хутряну рукавицю, схожу на лапу великого звiра, простягнув темну долоню блiдо-синього кольору до того, хто був тепер для нього прибульцем, другою рукою зняв дивнi затемненi окуляри ручноi роботи i в’язану маску.

– Лянгал.

Гел потис руку белкiйця.

– Гестел Рi.

– А отой здоровань, – Лянгал вказав рукою на найвищого i наймогутнiшого з чотирьох погоничiв бiлих псiв, – то наш вождь i звати його Тоорл.

Гел пiдiйшов до вождя, шанобливо привiтався. Тоорл уважно подивився в очi прибульця, з легкою усмiшкою тихо запитав:

– Ти перевертень?

У люцi з’явився Айре й вiдразу вимогливо закричав:

– Татко! Я хочу до татка!

Енне допомогла дитинi спуститися на снiг. Сама залишилася на кораблi, кивнула, вiтаючись iз незнайомцями, змусила себе усмiхатися, хоча вiдчувала страх, адже вона уявляла, що вони так поживуть днiв десять, i за ними прилетять рятiвники. Звичайно ж, мае служба порятунку й космiчного пошуку Тетанни шукати свiй корабель i свого найкращого пiлота i неодмiнно знайти. Вона вже навiть романтично уявляла, як прилiтае корабель i ii рятуе хтось симпатичний, у кого вона навiть може закохатися. А тут, виявляеться, живуть люди, котрi потрапили сюди давно, бо ж встигли адаптуватися. Надiя повернутися у космос танула.

– А ось i менший лаполюд, – з усмiшкою констатував вождь.

Гел кивнув. Лянгал пiдiйшов до них. Вождь промовив свое рiшення:

– Якщо хочете, можете жити з нами у печерах. Та нашi люди бояться всього незвичного. У нас був один змiнний, вiн пiшов рокiв iз десять тому, вижили. Тому я хотiв би зберiгати у таемницi вашi вiдмiнностi якомога довше.

– Добре, – погодився Гел.

Айре пiдбiг до батька, заховався за його ногами i мовчки визирав, вивчаючи людей, вдягнутих у хутро. Спочатку вiн подумав, що то також перевертнi-котики, дитина не одразу втямила, що то такий одяг. Малий потягнув татка за рукав светра.

– Вибачте, – з усмiшкою мовив Гел до Тоорла i Лянгала, i присiв до дитини.

– Татку, вони котики? А чому на двох ногах? – пошепки запитав Айре, притулившись до таткового вуха.

– Нi маленький, вони люди, то у них такий одяг, – вiдповiв Гел.

– Ура, санки! – Айре роздивився нарти i побiг до них.

Не встигла дiвчина-погонич його зупинити, як дитина повисла на шиi найлютiшого пса-вожака. Пес замахав хвостом i якось зi спiвчуттям i розумiнням подивився на Гела: мовляв, у мене такi щенята веселi були, от повиростали.

Тоорл i Лянгал здивовано дивилися на дитину-перевертня, що гралася з бiлими велетенськими собаками, i на батька-перевертня, котрий з посмiшкою спокiйно за тим спостерiгав. Тоорл навiть помiтив, як перевертень i вожак зграi подивилися одне на одного, наче порозумiлися два чоловiка i про дiтей поговорили. Подумав, що здалося, бо з таким ще не стикався.

– Ти не боiшся, що твою дитину розiрвуть нашi собаки? – запитав Тоорл.

– Я оберiгаю його вiд злих людей, а собаки його не образять.

Третiй чоловiк на iм’я Нат Рi стояв трохи осторонь, вiн був батьком дiвчини-погонича, яку звали Найя. З поваги до вождя, котрого все одно називав капiтаном, вiн спостерiгав за усiм, що вiдбувалося, мовчки. Вже й забув, як виглядають люди у розвинених свiтах. Але як виглядають тi, хто зазнав космiчноi аварii, ще пам’ятав. Ставився до новоприбулих зi спiвчуттям. Не забув тiеi ночi, коли його з товаришами викинули у долинi пiрати, що захопили пасажирський мiжгалактичний просторовий лайнер, на якому Нат Рi був навiгатором.


* * *

Отже, домовилися з мiсцевими переселитись у печерне селище. Готувалися до переiзду. Було декiлька речей, необхiдних мiсцевим. Тому вони взялися вивчати розбитий корабель. А ще був упольований вчора Гелом, як вони називали, зугл. У холодну пору, коли полювання печерних людей не завжди було вдалим, цiлий зугл мiг прогодувати плем’я два днi. Був iще елемент двигуна, який можна переробити на акумулятор, бо мав заряд енергii ще на рiк. Шкода, що тiеi енергii не вистачило б i на хвилину космiчних маневрувань. А ще Тоорлу потрiбною видалася пiчка, котру сконструювали Гел i Енне.

Нат Рi вхопився за набiр рiзних iнструментiв i запитливо подивився на Гела. Та багато чого могло знадобитись у господарствi вiдрiзаним вiд всесвiту людям. Тому домовилися приiхати до корабля ще кiлька разiв, щоб не залишати такi цiннi речi.

Керфi iдея переселитися до осiлих людей сподобалася. Вiн квапливо знайшов книжечку, у якiй описував усе, що з ним вiдбувалося, i декiлька ручок, якi ще могли писати, усе це розпихав по кишенях i був готовий до нових пригод та вражень. А от Енне сiла на канапу й демонстративно склала руки. Коли Гел присiв бiля дiвчини, вона пiдняла на нього очi, наповненi злими сльозами.

– Тут немае нiякоi цивiлiзацii, – Енне не запитувала, вона уточнювала. – І не було.

– Була, – запевнив вiн. – Але, на жаль, чомусь вона занепала.

– Чому ти не сказав ранiше?

– Та яка рiзниця, як тут жилося ранiше, якщо у них зараз немае космiчних кораблiв? – здивувався Керфi. – Та й не було ранiше. Чотириста рокiв тому тут справдi була цивiлiзацiя потужних магiв, вони подорожували завдяки чарам. Я колись про них читав… Але потiм згадки про них зникли. Може, хто i цiкавився iх долею, та у Пателлi i без того зараз весело…

– Чому ти не сказав ранiше?! – вигукнула Енне. – Ми нiколи не виберемося звiдси! Ми тут до смертi! А ти не сказав…

Гел обняв ii, дiвчина пручалась, потiм сама обняла його як дитина, що шукае захисту.

– Обiцяй, що ми виберемося звiдси, – шепотiла вона, вдарила його ще по дитячому тендiтною рукою у плече. – Обiцяй, що коли ми пiдемо до тiеi печери, не залишимося тут довiку.

– Обiцяю, – вiдповiв Гел.

Енне чомусь йому повiрила.

Керфi дивувала ii поведiнка: то плаче, то смiеться, то звинувачуе Гела у вбивствi, то вимагае вiд нього порятунку.

«Дивнi створiння – смертнi дiвчата», – подумав Керфi.

Та вiн не розумiв, чому Енне розмовляе з Гелом спокiйно, як з другом, а з ним, з Керфi, стосунки якось не складаються.


* * *

До печер було вiсiмнадцять фредо. Завантаженi всяким необхiдним для печерних людей добром нарти були важкими, тому люди бiгли поруч. Розумнi собаки тягнули санки туди, де був iх дiм, де палахкотiло велике вогнище, де стигла каша iз зерен боку[2 - Зерна боку – кукурудза, мiсцевий вид.] з кiстками та нутрощами зугла. Де дiти гралися з ними й чесали за вухами. Де ласкавi жiнки вичiсували густе бiле хутро дерев’яними гребiнцями – собакам приемно, а жiнкам пряжа на теплi речi.

Бiгли охоче, любили бiгати, любили тих людей. Деякi з молодших чоловiкiв були злiшi, та вони побоювалися велетенських псiв, бо не розумiли iх, тому мiж собаками i людьми наче був договiр про спiвпрацю.

На нарти посадили Енне, яка не звикла бiгати, як вона казала, нi на далекi, нi на близькi дистанцii, а також Айре, який дуже радiв поiздцi на нартах. Хлопчик так пiдскакував, що ледь не випав кiлька разiв.

Дiвчина-погонич по доброму поставилася до Енне, допомогла зручнiше вмоститися, вкрила хутром, дала окуляри з затемненого скла у дерев’янiй оправi, щоб снiг не ослiпив. Їй було шкода розгублену i налякану чужинку. Тим паче, бiдолашна жила у тому дивному, як старшi кажуть, кораблi з двома хлопцями. Хоча прибульцi були гарними та трошки iнакшими, нiж хлопцi ii племенi. Незрозумiлими. Чужими.

Пробiжка поруч iз нартами на рiвнi з великими собаками, що з легкiстю бiгли заснiженою рiвниною, для Керфi здавалася бiгом у минуле. Надзвичайнi вiдчуття. По дорiжцi, що утворили полози нарт, бiгти було легше, снiг на рiвнiй поверхнi не глибокий, замети утворилися бiля гаiв чорних дерев. Головне, як казав Тоорл, не потрапити у нiрку борка[3 - Борка – кролик.]. Чоловiки, звиклi долати великi дистанцii, бiгли легко, навiть якось весело, наче змагаючись один з одним. Керфi спочатку намагався посперечатися у бiгу з Гелом, та виявилося, що той швидкий i на двох ногах. Гел також наче зняв важкий тягар з плечей, радiв сонцю i подорожi.

Енне заспокоювалася, вона замилувалася краевидом. Це було казково, особливо коли дiвчина зняла окуляри: все блищало, наче вкрите дiамантами. Собаки пiднiмали тонкий снiжний пил, що мiнився у сонячному промiннi всiма барвами свiту.

Айре намагався побачити все навколо, вiн вертiвся, як непосидюче щеня. Гел час вiд часу втихомирював сина.

Звичайно, невiдомо, що попереду, та зараз усе здавалося чудовим.


* * *

Добiгли до високоi кам’яноi стiни, котра захищала долину вiд теплих вiтрiв i невiдомих чужакiв. Туди, де був закутий у кригу водоспад i велике озеро промерзле наскрiзь. Дивнi абстрактнi статуi, витвiр замерзлоi води, наче химерний сад Латiлли[4 - Латiлла – холодна планета третьоi галактики.].

Керфi здивовано роздивлявся чудернацький пейзаж, намагався зрозумiти, де вхiд у печеру.

– Вхiд за водоспадом, – почув голос Гела.

– Не смiй читати моi думки! – несподiвано розсердився Керфi.

Гел заклав руки за спину, кивнув i весело посмiхнувся:

– Я й не читав.

– Татку! Татку! Татку! – Айре пiдбiг до Гела, видерся йому на руки. – А можна я покатаюся? Дивися, там ковзанка!

– То озеро замерзло.

– По озеру! Можна? – вимагало дитя перевертня.

– Йди, тiльки обережно, – дозволив Гел.

Вожак псiв пiдiйшов до Гела, став поруч, слiдкував за щеням великого вожака не менш пильно, нiж батько-перевертень. Гел запропонував допомогу белкiйцю, та дозволив бiлому псу слiдкувати за Айре. Бiлий пес спустився на рiвну поверхню замерзлого озера. Айре, здавалося, вже нападався досхочу, i пес потягнув його за комiр на берег озера до батька.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/alla-markovska/sn-g/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Патуб – ведмiдь.




2


Зерна боку – кукурудза, мiсцевий вид.




3


Борка – кролик.




4


Латiлла – холодна планета третьоi галактики.