Книга - ТТ

ТТ
Василь Лой


Злочинцями не народжуються. Злочинцями стають. Киiв, нашi днi. Зухвале пограбування банку. Все складалося вдало – так, як i планували злочинцi. Але втручаються, здавалося б, незначнi обставини i все несподiвано та кардинально руйнуеться. Заздрiсть, спрага наживи, злочин i сумний, але логiчний кiнець – основна лiнiя повiстi. Прохання до читача – не зiставляти подii та персонажi в творi з реальними.





Василь Лой

ТТ



Гоша витягнув з-за пояса ТТ. Пiстолет був абсолютно новий. Ще заводське мастило, вiд часу засохле свiтлими розводами по вороненiй сталi, довелося видаляти бензином.

Вiн принiс його додому пiсля того, як знайомий СБУшник Вiктор нарештi погодився продати йому ТТ зi своiх особистих запасiв, залишивши-таки марнi спроби всучити пiстолет Макарова. Незважаючи на те, що ПМ був i дешевшим, й бiльш звичним, Гоша наполiг на ТТ, i тепер змоченою в бензинi ганчiркою вiдтирав консервацiйне мастило, яке мiсцями мiцно присохло до вороненоi сталi пiстолета.

Вiктор був сепар. Незважаючи на те, що вони дружили в далекому дитинствi, зараз Гошi на нього було глибоко наплювати: настав час вибору – i кожен цей вибiр зробив. Вiктор залишився служити в СБУ, але вже iншiй владi, Гоша – Георгiй Сичов, у минулому теж мент, старлей, командир взводу ВВ, – не залишився, написав рапорт, зiбрав деякi речi, забрав матiр i вони виiхали в Днiпро.

– Ти воювати, чи що зiбрався? – здивувався Вiктор, коли передавав пiстолет, ховаючи бакси, i пару разiв неспокiйно озирнувши поглядом навкруги.

Гоша сунув ТТ до однiеi кишенi, три пачки набоiв до iншоi: – Для роботи.

СБУшник криво посмiхнувся:

– Сич, ну не менi тебе вчити, як я розумiю, у наших краях давно ти не був, тому не раджу – потрапиш до пiдвалiв на Щорса, там i згинеш. А вже якщо повоювати захотiлося, так нема проблем, сам бачиш, з будь-якого плаката Армiя ДНР i зазивае, й запрошуе, хочеш – ТТ дадуть, або «Калаш», а захочеш – i танк на додачу.

– Я подумаю. Якщо що, з пiдвалiв визволити допоможеш?

Вiктор знову посмiхнувся:

– У тебе грошей на це просто не вистачить.


* * *

Гоша непогано розбирався в зброi. Пiстолет вiн розiбрав, вiдмив вiд старого мастила, деталi уважно оглянув – сколiв, трiщин, зазубрин не було, хоча сама обробка металу була не iдеальна, воно й зрозумiло – серiйне виробництво. Найбiльш вразливi для тертя мiсця обробив нульовкою, потiм вiдполiрував, змастив збройовим маслом, протер ганчiрочкою набоi й спорядив iх в обойму, зiбрав пiстолет, кiлька разiв пересмикнув затвор, натиснув на спусковий гачок, уставив магазин, знову кiлька разiв пересмикнув затвор – набоi легко входили до ствола й легко викидалися назовнi.

Випробував пiстолет у пiдвалi гаража – ТТ бив точно й потужно, як i очiкувалося.


* * *

Пiсля полудня, незважаючи на середину жовтня, пригрiло сонце; казна-звiдки повилазила й розлетiлася мошкара, розцвiрiнькалися горобцi, поiдаючи напiвсонну мошку та тлю. Кiлька довгих павутинок, повiльно пролiтаючи повз, зачепилися за зовнiшне бiчне дзеркало автомобiля та, гойдаючись у легкому русi повiтря, грайливо виблискували на сонцi.

На величезнiй парковцi бiля гiпермаркету «Ашан» машин було небагато i, що ще впадало у вiчi, моделi були не з престижних. Двi й зовсiм пофарбованi в темно-зелений колiр звичайним пензлем, невеликий мiкроавтобус i середнiх розмiрiв позашляховик мали насторожений i водночас лякаючий вигляд.

Виходити з машини Сич не поспiшав. Вiн зупинився в середнiй частинi стоянки й зараз думав, де залишити машину: там, де зупинився, або ближче до одного з входiв. Найближчий до нього автомобiль був метрiв за десять, тому його машина виглядала самотньо, бiльш скупчено автомобiлi розташувалися бiля ближнього входу, але бiльшiсть усе ж перебувало поруч iз дальнiм. Сич здогадався чому: з того входу покупець потрапляв вiдразу до продуктового залу, а з ближнього – до промтоварного. Ішла вiйна, тому попитом користувалися здебiльшого продукти харчування.

У машинi було не те, що тепло, поступово ставало все спекотнiше, навiть вiдкрите вiкно не допомагало, сонце пригрiвало зовсiм по-лiтньому, i день цей, такий приемний, здавалося, був ще далеко не з останнiх у цьому роцi.

Вiн вийшов зi своеi «дев’ятки», у якiй нiколи не було анi центрального замка, нi сигналiзацii, закрив дверi на ключ i, не поспiшаючи, пiшов у бiк дальнього входу, так i не визначившись, де все ж краще було залишити машину.

У повiтрi вiдчувався якийсь запах – незнайомий, незвичний, навiть десь хвилюючий, а з пiвнiчно-захiдного напрямку було чутно ледве вловимi вухом, непостiйнi, приглушенi й неяснi звуки. І раптом, миттево все навколо якось напружилося, стислося й потiм, несподiвано здригнувшись, жахнуло. Здавалося, захиталася стiна гiпермаркету, птахи хмарою зiрвалися з найближчих дерев i очманiло понеслися в бiк мiкрорайону Донський; сигналiзацii автомобiлiв немов сказилися всi раптом i вiдразу: заволали, завили, заквакали, проганяючи зграю переляканих бездомних собак у найближчу лiсосмугу. Гоша зупинився, iнтуiтивно втягнув голову в плечi й трохи присiв, колiна пiдiгнулися самi собою, i не стiльки вiд несподiванки, скiльки вiд могутностi й сили, яка кружляла поруч й вiдчувалася на кожному кроцi навколо.

Вiддалiк тонкий жiночий голос тихенько зойкнув, зовсiм поруч бородатий мужик, навпаки, голосно вилаявся матом, ззаду iнший тремтячим тенором приречено констатував: «Блiн, по аеропорту гатять. Дiстало вже все це…». Тепер Гоша зрозумiв, чим пахло в повiтрi – розривами вiд снарядiв. «Нi, тiкати, i як найшвидше, тiкати й ще раз тiкати, – уже вкотре тихо сам собi пробурмотiв вiн. – Прилетить болванка кiлограмiв на п’ятдесят – i гаплик йому, та й тим, хто зараз поруч вешталися. Тiкати».

Завтра вранцi вiн збирався покинути Донецьк – власне, вже нiчого його тут i не тримало. Основне завдання – придбання зброi – було виконане. Також перевiрив квартиру, на прохання матерi залишив 600 гривень сусiдам про всяк випадок, оплатив на рiк уперед за гараж у гаражному кооперативi – ось, власне, i все. Зi знайомих нi з ким не зустрiчався, якщо не брати до уваги Вiктора, але це було у справi, та й багато з них зараз покинули мiсто, i потiм, особливо бачити нiкого не хотiлося, а друзiв i зовсiм не було. Залишалося купити трохи продуктiв на вечiр, уранцi поснiдати та в дорозi перекусити.

Напiвпорожнiй «Ашан» – ще те видовище, напiвпорожнi полицi теж. У ковбасному вiддiлi натрапив на трьох бiйцiв ДНР у формi, двое iз затертими «Калашами» на шиi, третiй з новенькою СВД на плечi, потiм зустрiв ще одного, теж у формi з нашивками, з ручним кулеметом у продуктовому вiзку.

Додому вiн не став iхати через Калiнкiна, вискочив на об’iзну, на «Дубку» повернув на Макшосе i, не поспiшаючи та не з’iжджаючи в лiвий ряд, покотив у бiк мiста.

Лiвий ряд – табу, краще не потикатися – зметуть i не помiтять. Власне, нарватися на неприемнiсть можна було в будь-якому ряду, будь-якому мiсцi й станi, адже «днрiвцi» носилися по мiсту на граничних швидкостях, не дотримуючись правил, не бачачи дорожнiх знакiв i сигналiв свiтлофорiв.

На кiльцi Мотелю проiхав блокпост, посилений БМП. Люди в плямистому камуфляжi, з похмурими, темними, неголеними обличчями й автоматами напоготiв косим поглядом зачепилися на його автiвки, але не зупинили.

Тут, у районi Мотелю ранiше була його ментiвська частина ВВ, де вiн служив взводним. Зовсiм нещодавно це було, трохи бiльше пiвроку тому, а здавалося – пройшла цiла вiчнiсть. Майдан, гумовi покришки колес, коктейлi Молотова, Інститутська, Грушевського, закрутилося все, завертiлося… Мигцем поглянув у дзеркало заднього виду на фiгурки, що вiддалялися, на темний силует БМП – i тiльки полегшено зiтхнув. Нi, не його ця сторона барикад, не по дорозi йому з ними, вибiр свiй вiн зробив.

За мостом, на проспектi Іллiча розвернувся, проскочив пiд естакаду i в’iхав у гаражний кооператив. Вiдкрив ворота свого боксу, загнав машину, пiсля чого замкнув ворота й дверi теж.

Залишалася ще одна дуже важлива справа: пiстолет та набоi треба було сховати. Думка була – пiд стелю салону автомобiля: у дев’ятки вона була досить твердою, не давала можливостi щось намацати пiд нею.

Гоша обiйшов машину, зупинився бiля водiйських дверей, у верхнiй частинi дверного отвору вiдкрiпив викруткою гумове ущiльнення, опустив край пластиковоi оббивки й просунув руку. Як йому здалося, за бажання там можна було заховати навiть невеликий арсенал. Обернув пiстолет ганчiркою й щiльно уклав його, проштовхнувши ближче до лобового скла, набоi висипав у полiетиленовий пакунок i розподiлив поруч з пiстолетом, ущiльнювальну гумку повернув на мiсце, закрив-вiдкрив дверi, постукав по стелi – нiчого незвичайного, чи несподiваного вiн не бачив.


* * *

Квартира в хрущовцi, у якiй Гоша прожив усе свое життя, вiд гаража була недалеко, в межах кiлометра, ближче до Покровського ринку. Хоча, все життя, сказати не можна: вiдразу пiсля школи пiшов вiн у ментiвку вчитися, правда, знань було не зовсiм достатньо. Вступити допомiг Вiктора батько, нiби як тодi дружили вони, а, вiрнiше, разом вешталися по вулицях i пацанiв з iнших районiв били та грошi вiдбирали. Поки в ментiвцi навчався, жив у гуртожитку; потiм, коли розподiлили в частину на Мотелi, жив там же: з матiр’ю не мiг, якось не складалося в них, вiдвiдувати – iнодi вiдвiдував, але не бiльше. Батька свого не знав i зовсiм.

Гоша йшов дворами – так було ближче. Коли повернув за паркан дитсадка, по ходу вперед бiля пiд’iзду одного з будинкiв побачив машину полiцii ДНР – вiдвертати не мало сенсу, було пiзно. Неприемний холодок пробiг у нього по спинi, майнула думка: «Невже Вiтя здав? Добре, що з собою нiчого забороненого не мав».

Дверi машини повiльно вiдчинилися, безсумнiвно через iнтерес до його персони. Неприемний холодок застряг десь помiж п’ятим i шостим шийними хребцями, непомiтно перетворившись на легкий, прохолодний пiт. Комендантська година ще не настала, але було темно й безлюдно, тривожно та навiть моторошно. Ходити по темних дворах було не тiльки ризиково, а й небезпечно, може, навiть, смертельно небезпечно. Тут не було анi слiдчих, нi судiв, нi адвокатiв i прокурорiв, а дiяв закон ствола й сили, тупоi i нещадноi.

Дверi авто вiдчинилися ширше й вийшов полiцейський, поправив автомат-короткоствол на ременi та спокiйно, по-хазяйськи сказав:

– Стояти.

Гоша зупинився. Полiцейський пiдiйшов до нього, обiйшов навколо:

– Руки в сторони.

Гоша поклав на тротуар пакунок, пiдняв руки й розвiв iх, як було наказано. Полiцейський поплескав по ньому долонями вiд пахв до щиколоток, зачепив пальцем пакет, посвiтив лiхтариком i зазирнув усередину:

– Куди топаеш?

– Додому.

– Документи!

Гоша простягнув паспорт. Ретельно не придивляючись, полiцейський перегорнув сторiнки, пiдiйшов до своеi машини й сунув комусь усередину салону, знову поправив автомат:

– Буду ставити питання – вiдповiдати швидко, не думаючи. Номер квартири?

– 35.

– Пiд’iзд?

– Другий.

– Квартира на майданчику за рахунком?

– Третя.

– У будинку поверхiв?

– П’ять.

– Телефон сюди.

Гоша передав мобiльний. Полiцейський, натиснувши на деякi кнопки, повернувся до машини, перекинувся кiлькома словами з тими, хто знаходився в салонi, узяв назад паспорт i протягнув разом з телефоном Гошi:

– Чому не в армii?

Гоша знизав плечима – якщо можна було промовчати, то краще було так i зробити, адже будь-яке сказане слово могло бути перекручене, спотворене й пiдведене до розумiння, що вiн щось мае проти, а потiм – арешт з вiдповiдними наслiдками, тому вирiшив не наражатися.

– Вiдсиджуетеся по домiвках, а класнi пацани вмирають за вас.

Полiцейський знову поправив автомат, хотiв щось ще сказати про службу в Армii ДНР, але не став:

– Топай звiдси. А будеш бовтатися пiсля десятоi вечора – заберемо, нутрощi вiдiб’емо.

Пiсля цiеi зустрiчi з полiцiею ДНР у Гошi з’явилося вiдчуття тривоги, i досить обгрунтовано, адже завтра iхати, й зi зброею. З таким почуттям вiн лiг спати, з ним же й прокинувся рано-вранцi.

На першому блокпостi був близько дев’ятоi ранку, останнiй, вже украiнський, пройшов далеко за пiвдень. Пiсля Курахового повернув праворуч на Красноармiйськ, а далi – Полтава й Киiв.


* * *

Величезна, сонна, у зелених вiдтiнках муха спочатку сiла на двiрник лобового скла, повернулася праворуч, потiм лiворуч, склала крила й перебралася на скло, пiднялася до даху машини й завмерла, немов заснула. Гоша витягнув з-за пояса ТТ, вiдтягнув злегка затвор – патрона в стволi не було, досилати його не став, вiдпустив затвор – той злегка клацнув, прицiлився в муху й сказав: «Бах».

Штопаний сидiв за кермом «Газелi» й постiйно совався на сидiннi – швидше за все вiн нервував, а на вигляд здавався малим непохитним. Гоша не втримався й запитав:

– Чи не здрейфив?

– Ти, краще, дивись, не пальни прямо тут, перед банком.

Гоша промовчав – Штопаний був правий: зi зброею не варто гратися, але що робити, коли руки свербiли, у тому якраз i була особливiсть володiння зброею – бажання застосувати ii, причому постiйне, i, схоже, хронiчне, це слiд було пам’ятати й враховувати.

Реально, справжня бойова зброя була тiльки в Гошi. З самого початку було так обумовлено: кожен сам для себе дiстае ствол.

Штопаний у когось позичив «Наган» – казав, що купив, але, швидше за все, узяв на час. «Наган» був дуже старий, двадцять якогось року випуску й, схоже, багато чого бачив на своему вiку. Набоiв до нього було всього чотири, тому Гоша спочатку хотiв порискати за своiми каналами, ну, хоч три штуки ще як мiнiмум роздобути, щоб барабан заповнити, а потiм подумав, що й цих вистачить, адже воювати все одно нiхто не збирався – у крайньому випадку може разок пальнути доведеться для остраху в стелю або по нозi кому. Зате виглядав револьвер не жартiвливо, що не iграшковий, так це вже точно, i до габаритiв Штопаного пiдходив якнайкраще.

Штопаний був не дрiбним хлопцем, та ще цей шрам на шиi, який iшов униз по потилицi майже до середини спини, наслiдки автомобiльноi аварii з виразними слiдами хiрургiчних ниток, тiльки закрiплював упевненiсть у цьому хлопцевi. Перший раз вiн потрапив на малолiтку за бiйку, друга ходка була за налiт на невеликий магазинчик, а, швидше за все, на кiоск, але це якщо говорити про погане, а ось скiльки було вдалих справ у його бiографii – про це вiн не розповiдав, та у нього нiхто й не питав. Зараз напад з волиною у його практицi намiчався вперше, може тому й нервував, i совався безперервно.

Хрестовий, або Хрест, був досить замкнутим типом – про нього практично нiчого не було вiдомо, крiм того, що мав славу карткового шулера, кидали, а улюблена масть у нього була хрестова. У нього був ПМ – просто був. Сказав, що не пам’ятае, звiдки.

Пiстолет був газовий, вiсiм мiлiметрiв калiбр, де вiсiм, там i дев’ять – на око не визначиш, а ось голосно бахнути з нього можна було – вогонь i дим зi ствола виглядатимуть по-справжньому, та й гiльза пiсля пострiлу теж поскаче, перекидаючись по пiдлозi натурально. До речi, наразi невiдомо, чи вистрiлить «Наган» у руках Штопаного – оце питання. Вiн казав, що тi, у кого вiн купував цю вороновану iграшку, нiбито з нього стрiляли – i успiшно, але це все слова. А якщо «Наган» дасть осiчку, а якщо набоi вже нiкуди не придатнi – клацне пустишкою на весь банкiвський зал – i «на добранiч». Ось тому справжне, бойове, перевiрене озброення було тiльки в Гошi.

– Хрест, «Макар» твiй готовий? – запитав Гоша, не обертаючись i ховаючи свiй ТТ за пояс.

– Сподiваюся.

Задне сидiння було на всю ширину кабiни «Газелi» – Хрест лежав на спинi, пiдклавши руку пiд голову, в iншiй тримав сигарету i, склавши губи трубкою, пускав кiльця сигаретного диму, намагаючись накинути iх на стельовий, округлоi форми свiтильник.

– На банк iдемо. Питання зрозумiле?

Хрест хихикнув – стовпчик попелу надламався i впав йому на груди:

– Хто як, а я ва-банк?

Гоша повернувся й пильно подивився на нього.

– Ну працюе, що йому буде. Дивись, – Хрест знехотя витягнув з рукоятки пiстолета магазин, прицiлився в лоб Сичу й кiлька разiв натиснув на спусковий гачок. Ударник спрацював, як i належало справно. – Я ж кажу, що йому буде, залiзяка хрiнова.

Гоша зблiд, повернувся вперед, усерединi в нього все кипiло, подивився на всi боки й, не втримавшись, усе ж запитав:

– А якби набiй у стволi виявився? От же придурок…

– Ну, так не виявився ж.

Гоша подивився на Штопаного й кивнув у бiк Хреста:

– Ну де ти вiдкопав цього клоуна? Вiн нам усю справу завалить.

– Та дуркуе просто.

– Нам на банк зараз iти, а вiн дуркуе, – не дивлячись на Хреста, продовжив Сич. – Чуеш, дуркуватий, зараз банк будемо грабувати, ти в курсi? Набоi перевiряв, чи не вiдсирiли?

– Я, звичайно, не мент… – Хрест зробив навмисну паузу й додав. – Поганий… У пiстолях погано розбираюся, у набоях тим паче, але…

Хрест пiдвiвся на лiктi, подивився на Гошу, на Штопаного й вiдверто здивовано запитав:

– А що, стрiляти треба буде?

Сич червонiв на очах – натяк на мента поганого вiн зрозумiв i таки не стримався, таки зiрвався:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=64839021) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.