Книга - Ворог, або Гнів Божий

Ворог, або Гнiв Божий
Сергiй Русланович Постоловський


«Ворог, або Гнiв Божий» – це iсторiя «украiнського Моссаду», лiквiдацiйноi групи, сформованоi виключно з однiею метою – помститися агресору та загарбнику за його злочини проти украiнського народу.

Вони вiрять у те, що кожен за своi грiхи мае бути покараний. Кожен у цьому свiтi повинен вiдповiдати, тому що безкарнiсть породжуе вседозволенiсть. Не сподiваючись на владу, на захiдних партнерiв, на сусiдiв i друзiв, вони беруть справу до своiх рук.

Складаються списки, знаходяться кошти, йде перевiрка та вербування людей, формуються агентурнi мережi, розробляються операцii та стратегii. Але зосереджуються вони на головному – на ворогу, що засiв за кремлiвськими стiнами, та навiть не розумiють, що й самi виявилися розмiнною картою у великiй геополiтичнiй битвi.





Сергiй Русланович Постоловський

Ворог, або Гнiв Божий



© С. Р. Постоловський, 2016

© Я. К. Казаченко, художне оформлення, 2016




Слово вiд автора


Колись давно, коли ще не було нi танкiв, нi «Градiв», нi ядерноi зброi, великий Нiкколо Макiавеллi сказав, що «вiйна – це наслiдок того, що правителi не бажають визнавати реальнiсть».

Минули столiття, i ось правителi Росii пiдтвердили iстиннiсть цих слiв.

Москва не забажала миритися з реальнiстю, в якiй е мiсце незалежнiй, демократичнiй Украiнi, що бачить себе частиною Європи, а не васалом Росiйськоi Федерацii. Не захотiла вона й визнати право нашоi краiни самостiйно творити свою долю та рух напрямку. Не змогла усвiдомити, що у ХХІ столiттi не можна дiяти у гiрших традицiях real politik, коли усе визначае сама лишень вiйськова сила, шантаж та пiдступна, цинiчна брехня.

Коли стало зрозумiло, що Росiя не зупиниться, а буде й далi наступати на Украiну, я усвiдомив, що традицiйними методами вiйни та дипломатii нам нiколи не здолати ворога. Саме тодi i виникла iдея написати роман, який зобразив би альтернативу усьому тому, що вже було задiяно i Заходом, i Украiною в iхнiй боротьбi проти росiйського агресора.

Ідею «Ворога, або Гнiву Божого» було запозичено мною з досвiду роботи iзраiльських спецслужб, коли пiсля загибелi спортсменiв пiд час Мюнхенськоi олiмпiади 1972 року тодiшнiй прем’ер-мiнiстр Ізраiлю Голда Меiр ухвалила рiшення вчинити фiзичну лiквiдацiю усiх причетних до того страшного терористичного акту.

Майже 20 рокiв iзраiльтяни вишукували своiх ворогiв i досягли поставленоi мети. І саме такою своею поведiнкою Ізраiль завжди змушував iнших рахуватися з його позицiею та визнавати його право на життя.

«Ворог, або Гнiв Божий» – це альтернативний роман, iсторiя лiквiдацiйноi групи украiнцiв, котрi не забажали миритися з тим порядком денним, що диктуе зла воля Кремля. Усi персонажi твору е авторською вигадкою, образом того, як могло би статися, якби така група дiяла у реальностi. Справжнiм у романi е тiльки ворог, несправедлива вiйна, епоха, в якiй усiм нам судилося жити.

Я залишаюся переконаним прихильником комплексноi стратегii тиску на РФ, де економiчнi, iнформацiйнi, дипломатичнi та суто вiйськовi методи доповнювалися б атмосферою страху та апатii серед ватажкiв та прихильникiв терористичних угруповань, що ведуть вiйну проти Украiни. Агресор розумiе виключно позицiю сили. Полiтика ж умиротворення нiколи не дасть жаданого результату, а тiльки розпалюватиме амбiцii та апетити нових iмператорiв ХХІ столiття.

Аби не допустити знищення Украiни, не дозволити Росii змiнити мапу Європи, ми маемо усвiдомити просту рiч – окрiм нас самих нам нiхто не допоможе у тiй повнотi всiеi мiри, якоi нам би хотiлося. І коли вже говорити про роль простого, звичайного украiнця в протистояннi агресору – вона видаеться менi визначальною.

Саме таким простим украiнцям, якi не шукали особистоi вигоди, не думали про шаленi статки, а йшли на вiйну, аби боронити свою батькiвщину, i присвячуеться твiр – спроба у вирi несправедливих подiй зрозумiти можливостi та загрози, що два роки тому постали перед Украiною.




Ворог, або Гнiв Божий


Загиблим за Украiну


Тi, хто сподiваеться увiйти в iсторiю звитяжними прем’ер-мiнiстрами або просто мiнiстрами, постачають людей.

Тi, хто хоче стати мiльйонерами, постачають гармати i снаряди.

Тi, хто хоче йменуватися «фельдмаршал», «вiконт Плат-стрiт» або «граф Лоо», вигадують iгри, якi називаються планами.

Тi, хто хоче бути переможцями, якщо це можливо, знаходять ворога, якщо необхiдно – вигадують його.

    Вiльям Фолкнер, «Притча»




Частина перша

Зi слiв причетних





Роздiл 1

Полковник



* * *

– Хто ж ми, люди-и-и??? – голосив одноногий ветеран АТО, простягаючи руки до хмарного неба.

Бiля нього вже почала збиратися юрба, i я побачив, що патруль крокуе в його сторону, проявляючи увагу до бiдолашного украiнця, якому вiдтяли його лiву кiнцiвку у госпiталi, або ii вiдiрвало ще там – чи десь пiд Дебальцевим, чи пiд Донецьком, а може, й десь на пiдступах до Луганська й Антрацита. Та вiйна мала багато адрес, як i жертв, що вже який рiк своiм збентежено-несамовито-сумним поглядом дивляться з небес на мiльйон разiв проклятих, проте все ще живих творцiв Донбаського пекла.

На його шиi я побачив табличку з проханням допомогти захиснику батькiвщини й пластикову баночку, в яку зворушливi кияни та гостi столицi час вiд часу кидали грошi.

– Не чiпай мене! Руки ге-е-еть!!! – голос ветерана летiв крiзь юрбу, i на хвильку менi стало видно, як один з патрульних намагаеться взяти бiдолашного пiд руку та вивезти його з площi у напрямку, вiдомому всiм тим, хто хоча б раз за життя мав справу з украiнською полiцiею.

За iнших обставин, скорiш за все, я промовчав би. З роками мое гiперболiзоване почуття людськоi справедливостi почало притуплятися. Хоч як бажав я залишатися людяним, а життевий досвiд таврував на моiй совiстi своi страшнi клейма, що рубцювалися широкими, грубими шрамами, якi вже не можливо було прибрати анi за допомоги пластичноi хiрургii, анi улесливими словами цiлоi армii психоаналiтикiв. Я був одним iз тих, кого мiстер Хемiнгуей пiсля тiеi Першоi вiйни назвав «утраченим поколiнням», i нам залишалася тiльки гiрка пам’ять та неквапний рух уперед, без прогресу, iлюзiй, жаданих надiй. Ми кричали про «сильну руку», яка б навела порядок у нашому спiльному домi, але цинiзм усiеi правди полягав лишень в тому, що поки така ж «сильна рука» гримала своiми «Градами» та «Ураганами» на схiдних кордонах Украiни, жоден з наших доморощених полiтиканiв так i не спромiгся стиснути свiй кволий кулачок. Ми були приреченi i чекали смертi тирана, наче жаданоi манни з небес. Але що далi рухали по життю, то краще усвiдомлювали, що той кремлiвський перевертень приготувався до вiчного царства.

– Куди ж ви мене тягнете, йолопи?! Вiдпустiть негайно! Я… – короткий удар у дiлянку селезiнки, вправно проведений патрульним, обiрвав голос вiдчаю ветерана. І тут вiн заплакав.

Вiн не верещав в iстерицi, як це бува робили його ж фронтовi побратими. Вiн не заходився в риданнях, дуже схожих на тi, що бездушна машина вiйни виривала з грудей iхнiх жiнок, матерiв, коханих та малолiтнiх дiтей. Вiн просто стиснув зуби, а з його правого, понiвеченого катарактою ока, тонким струмком болю та образи котилася солона, гiрка чоловiча сльоза. Я не мав бажання встановлювати класову справедливiсть, але поборотися за справедливiсть людську було, апрiорi, моею прерогативою. Тим паче, що я вже давно не грав на тому полi.

Розштовхуючи поборникiв безкоштовного дiйства, я наблизився до патрульних. Їх було трое. Один з них повернувся до мене i витрiщився якимись аж занадто випуклими оченятами. Його лiва щока грала нервовим тиком, i я не мiг зрозумiти, чи то було вроджене сiпання, чи вже набуте за життя.

– Чого вам, громадянине? – жбурнув вiн своiми непривiтними словами, наче жменею насiння.

– Не чого, а кого, – так само з гонором i вiдразою вiдповiв йому я.

– Ви крик свiй в сраку собi засуньте! Чи, може, хочете йому компанiю скласти? – iнший полiцiянт, що стояв поруч з ветераном, почав наближатися до мене.

– Звiсно ж, що буду йому компанiею, – вiдповiв я. – Але, пробачте хлопцi, вас ми з собою не вiзьмемо.

Шакалина, ница посмiшка вкрила вуста патрульних. В iхнiх очах майорiло величезне бажання зiграти зi мною в якусь з iхнiх улюблених iгор, результатом яких могли стати побоi, знущання та психiчний розлад.

Того дня я мав намiр зiпсувати iм настрiй i зробив це з особливим задоволенням.

Я був садистом у вiдносинах з мiлiцiянтами, а пiзнiше полiцiянтами, напевно, ще з далеких рокiв, що так весело котилися з життевого пагорбу за часiв дiда Кучми. Згадка про тi тепер вже навiки втраченi митi завжди грiе мое холодне нутро щастям i спокоем, який нiколи й нiзащо не повернути моему кволому мозку.

– Геть звiдси! – гаркнув патрульний.

Котяча посмiшка, рух вперед, i ось я вже тикну мое посвiдчення йому в обличчя. Далi приходять тi декiлька десяткiв секунд, без яких я давно не являю свого спiлкування з правоохоронними органами. Я вiдслiдковую момент змiни фiзiономii патрульного, його подив, розумiння можливостi й серйозностi наслiдкiв, миттеве небажання покоритися долi та волi старшого за званням, який, до того ж, представляе не якусь там полiцiю, а саме Вiдомство. Звичайно, що не завжди на моему шляху траплялися люди з розумом в головi. Помiчало мое око й iнакших, крикливих, войовничих, хитрих та жорстоких. Деякi намагалися мене навiть бити, за що були покаранi як фiзично, так i морально. Розумнi ж знали, що жарти з Вiдомством несли в собi небезпеку, як i сама ця установа, що плела таемну й ефективну мережу на теренах Украiни в останнi роки вiйни.

Бува менi закидають, що я звичайнiсiнький нахаба, вискочень, та й сам належу до тих самих правоохоронних органiв. Але на це я звик вiдповiдати, що мое життя належить виключно науцi. Все iнше стосувалося мене i тих моiх керiвникiв, виконання чиiх наказiв становили саму основу невдячноi професii, обраноi мною серцем i аж нiяк голосом розуму.

– Вiдпустити його! – я не кричав, а просто вiддавав наказ, як звик це робити старший за званням i досвiдом.

Мовчання не затягнулося на довго. Пiдiйшов iнший патрульний, який виявився лейтенантом, я змiряв його своiм керiвним поглядом, вiн заглянув у мое посвiдчення, миттево прикинув усi «за» та «проти» i гаркнув на пiдлеглого, що залишався з ветераном:

– Вiдпусти його! За мною!

Бiльше вiн не сказав анi слова, крокуючи у напрямку Михайлiвськоi площi, повз будiвлю, в якiй йому нiколи не судилося мати власного кабiнету. І в ту мить я був готовий укласти парi на цiлий спадок заморських шейхiв, що вiн таки хотiв туди потрапити, але то було нездiйснене бажання, фантом демократичноi рiвностi, зла посмiшка корумпованоi батькiвщини. Ми усi грали в гру, яку пропонувала нам наша ментальнiсть та вкрай вигiдне, проте таке небезпечне, геополiтичне положення самоi краiни. Пристосуванцi йшли до верху в той час, як патрiоти клали своi голови. Нас називали украiнцями, хохлами, малоросами, бандерiвцями, фашистами, карателями та, врештi-решт, хунтою, але правда була лишень в тому, що ми просто хотiли жити у своему домi, з якого нас гнали кулеметнi черги московського царя та неспроможнiсть свiтовоi спiльноти придушити його скалiченi бажання.

– Навiщо ви це зробили? – ветеран витер сльозу i подивився на мене.

У тому поглядi я не помiтив вдячностi, доброзичливостi або ж пошани. Його очi сповiдували тiльки одну насторогу, бо таким цього вчорашнього солдата зробила щоденна боротьба, де не було сподiвань на державу, ii чиновникiв, суди, правоохоронцiв, месiй i реформаторiв, тим паче на полiтиканiв-балакунiв, котрими ряснiли Печерськi пагорби. Можливо, колись вiн теж був щасливий, молодий, здоровий. Мабуть, вистачало в ньому й оптимiзму, який розвiяв холодний вiтер несправедливоi вiйни, що дув зi схiдного кордону Украiни. Я знову ретельно оглянув його як вiн е – скрюченого, у якiйсь затертiй, засаленiй пуховiй куртцi, без шапки, в колись гарних, але сьогоднi вже добряче поношених штанях, у одному чоботi, кращi днi якого минули разом з iхньою молодiстю. Свого часу Наполеон казав, що Бог завжди перебувае на сторонi тих, хто мае великi армii. І в момент випадковоi зустрiчi з одноногим ветераном АТО я повнiстю погоджувався з корсиканцем.

– Ви правi, мабуть, не треба було, – сарказмом летiла на волю моя думка, породжена незбагненою менi цiкавiстю до цього чоловiка та незрозумiлим бажанням зробити для нього дещо бiльше, анiж звiльнення вiд безсердечностi й сiростi патрульних полiцiянтiв.

– Я не питавсь, треба чи не треба. Я запитав вас, навiщо, – ремаркував мене ветеран АТО.

– Навiщо? – я вдався до подиву, але цим не розчулив його затвердiлоi душi.

– Так, навiщо?

– Не буду говорити про жалiсть та справедливiсть. Скажу вам лишень, що теж був там.

«Був там»…

Ця проста i комусь незрозумiла фраза несла в собi втаемничену силу, пекельне знання. Вiн зиркнув на мене своiм оком, потiм вiдвiв погляд i одними вустами прошепотiв:

– Зрозумiло.

І в тому шепотiннi я почув усе його життя, побачив бiль несправедливо забутого воiна, який йшов захищати батькiвщину, але та батькiвщина в обличчi казнокрадiв та дармоiдiв, що присвоювали собi звання учасника бойових дiй, робили шаленi статки на контрабандi в зону АТО, крали мiльйони та мiльярди з оборонного бюджету, забули про своiх захисникiв, концентруючись на бiльш приемних справах, що не мали державницького начала, а були заснованi виключно на особистих вигодах.

– Вип’емо? – запропонував я без усiлякоi надii на згоду.

– Можемо й випити, – несподiвано погодився вiн i проcтягнув менi руку: – Заступник командира батальйону ***, Микола Федорович Гопко.

– Дмитро Павлович Лиходiй. Спецназ ГРУ МО.

Я назвався прiзвищем Лиходiя, бо саме пiд таким iм’ям мене знали на фронтi. Все iнше не мало значення для цього скалiченого заступника комбата, а могло збурити у нього не зовсiм вiрнi уявлення про мою сiру особистiсть.

Вiн не вiдволiкався на зайвi запитання. Його прискiпливий погляд вивчав мене з нiг до голови, i вiн сказав:

– Нiколи б не подумав, що ви зi спецназу.

– Перше враження, воно завжди хибне, – розсмiявся я i помiтив, як на його обличчi починае зароджуватися посмiшка.

– Ходiмо! – сказав я i ми попрямували у напрямку одного з тих тихих, на перший погляд непомiтних киiвських пiдвальчикiв, де завжди е найкраще розливне пиво та найсвiжiша й найжирнiша тарань.

Так ми i познайомились, Микола Федорович Гопко та Дмитро Павлович Лиходiй, два рiзних полюси однiеi планети, iм’я якiй вiйна, страшна й неповторна, несправедлива трагедiя та добре спланована спецоперацiя в угоду тих, кому закортiло нових iсторичних походiв.



Я дивився на нього, а вiн пив пиво.

Першу кружку Гопко влив у себе за лiченi секунди. Коли ж вiн вже почав робити те саме й з другою, я торкнувся його руки i похитав головою:

– Давайте спочатку поiмо. Напитися ми з вами ще встигнемо.

Вiн розсмiявся. Алкоголь i атмосфера пивноi на розi Великоi Житомирськоi та Володимирськоi далися взнаки. Вiн був у затишку, в теплi, а не на холоднiй вулицi, перед ним стояло пiнисте пиво i вже несли гарячi блюда. Вiн мiг зараз перебувати у Шевченкiвському вiддiлку полiцii, давати свiдчення, бути битим та вiдчувати усю несправедливiсть знущань i тортур правоохоронцiв. Проте заступник комбата Гопко сидiв iз цим незнайомим чоловiком, тобто зi мною, котрий мало того що врятував його, буквально витяг iз хащi полiцiянтськоi системи, так ще й годував i напоював цього забутого героя вчорашньоi вiйни.

Стiл почали заповнювати рiзнi страви. Нам принесли борщ, м’ясну нарiзку, салати, квашенi овочi. І ось передi мною став графин з бiлою, прозорою рiдиною, без якоi наша трапеза не могла би вважатися повноцiнною. Такий був закон тих, хто пройшов пекло Донбасу.

– Героi не вмирають! – сказав Микола Федорович, коли я наповнив нашi чарки.

– Героi не вмирають! – сказав собi i я, а потiм ми випили та почали iсти.

Пiзнiше, коли ми отримали вже iнформацiю вiд Забiяки про росiян i я почав планувати виконання завдання, я все нiяк не мiг збагнути, що в бiльшiй мiрi змусило мене тодi втрутитися на користь Гопко, якого хотiли затримати патрульнi бiля пам’ятника Богдановi Хмельницькому. Була то жалiсть чи бажання справедливостi? Можливо, сам факт вiйни, яку я бачив не лишень iз телевiзiйних екранiв? Проте вiдповiдь, та чесна вiдповiдь, яку iнодi даеш тiльки собi i бiльш нiкому, не бажала покидати таемничостi. Вона часто дозволяла собi таку поведiнку щодо мене, але в тому була тiльки моя провина. Усi iншi були невиннi.

Ми довго сидiли з Миколою Федоровичем Гопком, аж поки його не зморив алкоголь. Я викликав таксi i ми iхали на бульвар Лесi Украiнки, де була одна з конспiративних квартир Вiдомства. По дорозi, минаючи вулицi мiста, його будiвлi, зазираючи в обличчя перехожих, я зрозумiв, що цей ветеран стане менi у пригодi. Я ще не знав, чим саме вiн менi допоможе, не усвiдомлював його ролi у тiй грi, що вели украiнськi спецслужби в першi роки по закiнченнi вiйни з проросiйськими сепаратистами, але я усвiдомлював, що вiн ще скаже свое слово, бо та вiйна не скiнчилася, а просто набула новоi форми.

Я почав свою розповiдь з Гопка, бо вiн, напевно, був найбiльш щирим героем тiеi iсторii, коли ми почали полювання, планували та прогнозували, проводили безсоннi ночi в муках роздумiв, аналiзу та сподiвань на успiх.



…Гопко…

…мiй бiдолашний Миколо Федоровичу, одноногий воiн такоi ж одноногоi краiни, заступник командира колись славетного батальйону ***, що згорiв у жерлi Горлiвки, а тi, хто вижили, кричали, обливаючись мерзотним холодним потом, вiшались у вбиральнях або ж на власних кухнях, сколочували бандитськi зграi та йшли на зухвалий злочин, чи то простягали руку i вимагали справедливостi, як це робив Гопко.

Вiйна звеличила негiдникiв, забувши про героiв, бо iсторична правда не мала вартостi по ii закiнченнi. Сакральне значення для гравцiв несли домовленостi, iстина ж не становила жодного iнтересу, тому й не шанувалися тi, хто мiг ii розповiсти.

Тепер, коли все вже позаду, а попереду тiльки одна завершальна справа, на яку я зголосився з Іваном, я можу дозволити собi говорити щиро й вiдверто, намагаючись детально змалювати ту нашу першу зустрiч, коли ми сидiли, iли, пили горiлку, запиваючи ii пивом разом з таранькою, яка, до речi, була неперевершеною. Наш стiл стояв в самому кутку. Я сидiв спиною до стiни i обличчям до залу. Гопко ж сидiв у своему iнвалiдному крiслi, концентруючи увесь свiй погляд то на моiй фiзiономii, то на стiнi за мною. Проте я не побачив жодного незадоволення в його очах, бо вiн вже давно не зважав на речi, якi стають важливими у випадку вiйни або ж небезпеки. В ньому зароджувалася довiра, яку я мав посилити та ствердити в його понiвеченому вiйною тiлi.

– Коли це сталося? – запитав я, маючи на увазi його ногу, яку менi, як i iншим, вже нiколи не бачити.

Микола Федорович правильно мене зрозумiв i витер салфеткою своi вуста. Вiн дожував тарань, зробив декiлька великих ковткiв пива, ще раз провiв салфеткою навколо рота i розповiв менi iсторiю свого калiцтва, повiдав легенду отримання цього «ордена», без якого вiн почувався б набагато щасливiшим, нiж був на момент нашоi зустрiчi.

– Чотири роки я вже не знаю, що таке лiва нога. У першi хвилини, коли прийшов до тями, хотiлося покiнчити з собою. Пiзнiше, десь тiльки рiк по тому, я прочитав в одному журналi, що таке бажання е цiлком нормальним для людини, яка звикла пiдкорювати долю, а не навпаки. Я ж свого часу був справжнiм пiдкорювачем. І долi, i волi, i вродливих жiнок, i багато кого й чого iншого, – вiн пiдморгнув менi, неначе змовник, i ми знову пили за Украiну та проти ii владарiв.

Закусивши солоним огiрком, Гопко продовжував:

– Сталося це в двадцять дев’яту рiчницю Чорнобильськоi трагедii. 26 квiтня ми стояли пiд Широкином. З одного боку море, з iншого – ворог. І точка вiдлiку мого нового життя, другого народження, без ноги, долi, особливих перспектив.

Того дня, як зараз пам’ятаю, вони стрiляли з усього, чого можна було. У хiд йшла артилерiя 152-мм i 122-мм калiбру, танки, мiномети 82-мм i 120-мм калiбру, стрiлецька зброя. Гниди такi! Самi ж запросили перемир’я i самi його порушили! Розвiдка повiдомляла про передислокацiю противника, але не сталося, як те нам гадалося.

– Розвiдка була ваша? – запитав я.

– І штабна, i наша, – вiдповiв вiн.

Я зiтхнув, закурив i сказав:

– Я пам’ятаю той день. Найбiльш iнтенсивнi боi пiд Широкином. До речi, зрадника, що давав iнформацiю, не спiймали до цього часу.

– Не дивно. Мене, взагалi, вже нiчого не дивуе. Але не про це. Давайте ж про мою ногу, – засмiявся Гопко, увiбрав на повнi груди цигаркового диму i закашлявся.

Я поспiшив йому на допомогу, але вiн виставив перед собою руку, демонструючи таким жестом, що все гаразд.

– Я в нормi. Повернiмося до теми розмови.

Зранку я ще казав комбатовi, що треба привiтати наших чорнобильцiв – iх у нас було трое, а ближче до обiду, коли почалися обстрiли, комбат дав наказ висуватися невеликими групами. Я повинен був слiдувати з двома групами, а третя забезпечувала прикриття. Ми мали вже досвiд таких вилазок. Не на словах знали про Іловайськ та Дебальцеве. Тому намагалися дiяти якомога обережнiше.

Вiн зупинився та перевiв подих. Я бачив, що йому хотiлося говорити, сказати про те, що назавжди змiнило його, породило зовсiм iнше життя i такi ж новi турботи та радощi. Якщо ж детальнiше про останнi, скажу, що таких було обмаль.

Тим часом, вiдпивши пива й кинувши до рота жменьку солоного арахiсу, Микола Федорович Гопко продовжував свою розповiдь.

– Вам колись доводилось ламати кiнцiвку? Хоча б якусь, не важливо, руку чи то ногу?

– Нi, Бог милував, – спокiйно збрехав я.

Його нижня губа смикнулась i менi здалося, що то була заздрiсть. Гопко бiльш не чим не видав цього негiдного почуття, а сказав:

– Тодi ви не можете уявити, що таке, коли в тебе на шаленiй швидкостi несеться вiдламок, який просто виривае бiльшу частину ноги, вибивае ii з твого тiла, наче кеглю при грi в боулiнг. І в ту саму мить, коли це вiдбуваеться, сотнями ядерних спалахiв перед тобою вибухае всесвiт.

Вiг замовк i закурив. Я випив чарку i теж закурив. Тиша була необхiдна нам обом, бо кожен хотiв думати про те, що один пережив, а iнший неодноразово бачив. Нашi душi вимагали сатисфакцii, адже занадто багато вони втратили на вiйнi.

– Обстрiл вели зi схiдноi частини села, яку вони контролювали. Потiм я багато разiв думав, як це могло трапитися, що цiлих три доби ми не знали про захоплення тiеi частини. Виходить, що штаб надавав нам неперевiренi данi. Пiзнiше, вже пiсля того гучного процесу над генералами, я зрозумiв, що нас просто зрадили. В тi днi, як ви пам’ятаете, у Москви досить гостро стояло питання з живою силою.

«І Кремль прийняв рiшення змiнити тактику на знищення якомога бiльше украiнських вiйськовикiв, аби хоча б приблизно вiдновити паритет», – згадав i я собi нашу спiльну вiйну.

– Ми потрапили пiд артобстрiл одними з перших. Наступного дня бойовики пiдсилили атаку. Вони намагалися накрити ракетами великий квадрат, орiентуючись виключно на нас, а вже потiм на технiку, будiвлi та житловi квартали. Був наказ, аби пiсля атаки залишилася чорна, випалена земля, i треба визнати, що терористи вiдчайдушно кинулись на виконання того бездушного наказу.

Я знову налив нам по чарцi.

Трагедiя, в якiй Гопко втратив ногу, не була для мене новиною або ж якоюсь таемницею. Вже на вечiр того ж дня ми чiтко розумiли, що ворог не мае жодного намiру виконувати умови перемир’я. Вони били своiми «Градами» i танками по усiх домовленостях, по украiнцях, аби знищити наш народ, який не бажав жити пiд iхнiм ярмом.

Там, пiд Широкином, було всi – i батальйони, i новобранцi, i кадровi вiйськовики, i волонтери. Не було там тiльки правди та розумiння того, що вiдбуваеться насправдi. Наче слiпi, вони йшли на свою Голгофу, аби вже нiколи не повернутися до звичного, мирного життя, яке ще рiк до того видавалося таким же природним, як i захiд сонця на порозi ночi.

– Я не пам’ятаю виходу з оточення. Напевно, менi ще пощастило, адже нашу групу, як я вже казав, накрило однiею з перших i тому ми змогли одразу почати евакуацiю 200-х i 300-х. Іншi, тi, що йшли за нами, не мали такоi прерогативи, i я досi не можу дати собi чесноi вiдповiдi, чи заздрили тi з них, що потрапили у полон, своiм побратимам, яких навiки увiгнала в землю ворожа артилерiя.

Нам би в ту мить нашi «Коршуни»… 280 кiлометрiв – це вам не жарти. Летить собi ракета, а пiд тобою земля гуде.

Я подивився на нього i промовчав. Що мiг сказати йому я – той, хто знав вiйну, як своiх п’ять пальцiв, пiрнав з головою у ii кривавi рiки, розробляв операцii i тонув у хвилях зради, цинiзму, пiдступних хитрощiв бездушного агресора? Що мiг подарувати йому я, коли з усiх дарункiв долi мав одне лишень бажання помсти та роботу, яка змушувала мене пробуджуватися кожного ранку? Я розумiв: хоч би що йому запропонувати зараз, хоч би якими почестями та увагою осипати, в свiдомостi заступника комбата батальйону *** все це виглядатиме жалюгiдними крихтами з того торта, який за спинами звичайнiсiньких солдат роздiлили органiзатори та iмплементатори нового геополiтичного порядку в Європi та й свiтi загалом.

– Мене направили до Днiпропетровська, звiдки за мiсяць перевезли до Киiвського госпiталю. В той час я був героем. Справжнiм героем… – вiн запнувся, наче обмiрковуючи якесь важливе рiшення, але згодом слiдував далi. – Знаете, як воно траплялося в тi часи. Ось живе собi людина, знайомиться собi з дiвчиною, вони закохуються одне в одного, потiм – весiлля, дiти, пошуки роботи, гонка за шансом, грошима, успiхом… Але з кожним роком крiпне та стверджуеться в тiй людинi розумiння, що проблема не в нiй. Проблема в державi, в тих пихатих владарях, вiдвертих бандитах i крадiях, якими кишить украiнська полiтика. Наче сарана, злетiлися вони з Донеччини та Луганщини до Киева i почали гризти столицю, краiну, ii ресурси та народ. І ось одного ранку, коли вже розумiеш, що Європа вкотре рухаеться далi, але знову без Украiни, починаеш клацати телевiзiйним пультом i не можеш зрозумiти, що то таке показують. А показують лише одне, як «Беркут» б’е студентiв, що зiбралися на головнiй площi краiни, аби виразити свою громадянську позицiю й сказати «Нi!» полiтицi тих людей, що стоять на чолi iхньоi батькiвщини. Кров приливае до голови, обличчя червонiе, руки й ноги стають, наче колоди, але одразу крiпнуть й вимагають дiй. І ось ти вже серед натовпу, людей; колони рухаються центром Киева, сходяться на Майданi, а там виникае цiле мiсто, республiка тих, кому гiднiсть та честь не просто слова, а стан душi й свiтогляд. Все починаеться знову, починаеш пригадувати Майдан десятирiчноi давнини, помiчаеш агентiв опозицii, якi намагаються показати, що саме вони контролюють ситуацiю, що це вони створили Майдан, а не люди; прискiпливо вдивляешся в пiдозрiлi обличчя, кидаеш недовiрливi погляди на авта, в яких може ховатися ворог.

Ти розумiеш, що цього разу опозицiя не в фаворi. Юля сидить, тi трое – щось таке незрозумiле, аморфне, несправжне та неживе. І тут починаеться. Першi каски, перша брукiвка, шини, густа ковдра чорного диму на Грушевського, першi жертви, переговори влади i опозицii, а ось вже палае весь урядовий квартал, а за тим настае 20 лютого, – Гопко замовк, а потiм з вiдчайдушним болем додав:

– Закiнчуеться ж усе пiд час так званого перемир’я, на березi моря у селi Широкиному. І ось ти вже коротший, нiж був до цього, твiй мозок, наче одна розкрита рана, на яку щохвилини сиплють жар з вогнища людських амбiцiй. Ти герой, але герой вчорашнього дня. Сьогоднi ж посмiхаеться здоровим та кмiтливим. А твое поколiння понiвечених калiк мае належати тiльки iсторii.

Того вечора Гопко запам’ятався менi декiлькома речами. Перше, що одразу кидалося в очi, це його несамовите бажання скорiше напитися. Можливо, то була звичайна захисна реакцiя вiд зовнiшнього свiту. Може, вiн хотiв сп’янiти, аби слова його були бiльш щирими й чесними. Але тепер я вже точно розумiю, що Микола Федорович Гопко просто хотiв втопити в горiлцi свого ворога, який безперестанно жив в його тiлi.

Інша рiч, яку я побачив в його поглядi, – вiдчай та вiдверта образа. Саме в такому порядку, а не навпаки, бо вiдчай i породив образу на всiх – владу, державу, простих людей. В жодному разi Гопко не вважав себе унiкальним. Микола Федорович був одним з тих, хто вiрив i знав, що якщо не вiн, то нiхто не захистить батькiвщину. Тому i йшов на Донбас. Не для себе, не для влади, не для Європи та Америки. Вiн йшов туди, аби його дiти могли жити у власнiй краiнi. Ображений iдеалiст-романтик, без крихти цинiзму та пiдступностi, вiн щиро вiрив у правильнiсть та правдивiсть власних дiй.



На ранок, коли вiн прокинувся i не одразу збагнув, де перебувае, я подивився на нього i зрозумiв – вiн потрiбен менi. Бо в тiй грi, яку ми розпочали проти зрадникiв та бездушного агресора, тiльки iдеалiст-романтик мiг виконати поставлену перед ним задачу.


* * *

Вiд самого дитинства батько готував мене до кар’ери дипломата. Вiн був сином дипломата та й свое життя присвятив зовнiшнiй полiтицi, прославляючи «соцiалiзм з людським обличчям» у краiнах Варшавського договору, а пiзнiше, коли той самий договiр зник, як i СРСР разом iз Залiзною Завiсою, намагався перейняти перший демократичний досвiд у Чехii та Словаччинi. Батько не досяг особливих висот на дипломатичнiй нивi, змiнюючи посади другого та першого секретаря у Празi й Братиславi на затишнi кабiнети в будiвлi Мiнiстерства закордонних справ Украiни, якi передбачали такi ж затишнi, непомiтнi й зовсiм вже не гучнi посади.

Інша справа мiй дiд, якого я знав виключно за старими чорно-бiлими фото. По смертi батька я перевiз тi фото до себе й iнодi годинами дивився на них, намагаючись зрозумiти далеку та невiдому постать, що посмiхалася менi крiзь роки iсторii.

Дiд починав свою кар’еру ще за Ленiна. Вiн просував iдею комунiзму в Перу, Чилi та Мексицi, а в останнi роки свого життя в далекiй Аргентинi й на Кубi. Вiн був сильним радянським латиноамериканiстом, який досконало вивчив iспанську мову пiд час громадянськоi вiйни в Іспанii. Батько казав, що в Іспанii вiн приятелював з Лоркою, а коли того стратили, дiд присягнувся на вiчну помсту фашистам, аж поки смерть не забере у нього життя. Сiмейнi легенди казали, що вiн пив на брудершафт з Хемiнгуеем, а потiм бився з тим на кулаках, як те полюбляв робити шалений американець.

Коли я вирiс i мав складати вступнi iспити до iнституту мiжнародних вiдносин, батько розповiв менi, що десь у роцi 1936-му дiд мав доволi шалений роман з однiею iспанкою, чиi родичi були великими землевласниками та iстинними католиками. У перекладi на людську мову це означало, що вони пiдтримували полiтику генерала Франко, але аж нiяк не республiканцiв.

– Ти хочеш сказати, що вiн покохав ворога? – запитав я.

На це батько лишень якось загадково посмiхнувся i вiдповiв:

– Серце не знае полiтики. Йому вiдоме тiльки кохання.

Дiд помер молодим – йому було лишень сорок три роки. Я не знав iстинноi причини його смертi. Коли ж запитував батька, вiн сумно посмiхався i промовляв одне-однiсiньке слово «iнфаркт».

– Це трапилось одразу пiсля вiйни. Вiн був одним з тих, хто першим зрозумiв усю небезпеку й одночасну велич Манхеттенського проекту. Мiй бiдолашний батько просто не змiг пережити страху, який на нього навiяла можливiсть ядерноi вiйни. Менi тодi було лишень два роки…

Перед самою своею смертю батько розповiв менi бiльше. Як зараз пам’ятаю нашу останню розмову. Єдине, про що жалкую, це те, що я не встиг сказати йому всього, що хотiв. Я був скупий на почуття до батька, а iнодi просто жорстокий. На жаль, комплекс Едiпа не оминув мене, хоч би як я це зараз заперечував. Уже потiм, на дiлянцi старого польського цвинтаря, що на Байковому кладовищi, сидячи бiля його могили i напиваючись горiлкою в самотi, я безперестану говорив те, що мав сказати за його життя. Я розмовляв з мертвим, а повинен був зробити це з живим. На жаль, вбиваючи людей без жодних сантиментiв, руйнуючи долi i цiлi свiти, я так i не наважився сказати рiднiй людинi такi простi й потрiбнi слова. Тому не варто робити висновки щодо смiливостi лишень з умiння однiеi людини воювати проти iншоi. Смiливiсть визначаеться словами – такими потрiбними, але неможливими через внутрiшнiй страх бути незрозумiлим.

Батько помирав у муках. Дiагноз лiкарiв ввiгнав мене своiм тяжким молотом у самiсiньку землю. Як перед смертю казав батько, рак бувае не тiльки з пивом. Інодi вiн приходить з похоронкою.

Я добре пам’ятаю той останнiй день, який навiки закарбувався в моiй головi, бо вiн назавжди забрав у мене батька.

Була осiнь. Жовтень вабив своiми неповторними, гарячими барвами, що змiнили лiтню зелень. Ще грiло сонце й природа вступала в ту пору, яку прийнято називати «баб’ячим лiтом». Людям здавалося, що життя – ось воно поруч, тепле й лагiдне. І вони радiли тому життю, наче малi дiти, бо, насправдi, ми всi залишаемося дiтьми, змiнюючи тiльки свiй фiзiологiчний стан та карбуючи нашi душi новими шрамами, але надii i сподiвання назавжди залишаються по-дитячому наiвними, а тому безгрiшними.

В той день, вже пiсля розмови з лiкарем, а точнiше його мовчання на моi запитання, я все ще сподiвався i вiрив у диво. Проте, диво, як i успiх, речi крихкi. Воно так i не з’явилося на нашому горизонтi, залишаючи лiченi години моему бiдолашному батьковi.

Вiн лежав у своiй спальнi, не бажаючи помирати в лiкарнi пiд наглядом медсестр та лiкарiв. Увесь пожовклий, як та осiнь, маленький та худий, батько увесь час дивився в стелю, а з його лiвого ока невпинно котилася сльоза. Я взяв серветку i хотiв ii витерти, але вiн лише хитнув головою i сказав:

– Облиш. То зайве. Краще сядь бiля мене.

Я сiв.

Ми нiколи не вмiли говорити, як це вмiють робити iншi батьки та iхнi дiти. Нам завжди заважали наша пиха, гордiвливiсть, впертiсть i незрозумiлий снобiзм. Ми були два полюси однiеi планети, пов’язанi спiльною кров’ю та роз’еднанi нашими неперевершено лихими й занадто складними характерами. Ми розтрачували життя на сварки, непорозумiння та образи. До речi, саме цим ранiше призначеного часу для такоi важливоi й вiдповiдальноi справи, як смерть, загнали маму у могилу.

– Я хочу тобi дещо розповiсти, – сказав батько. – Це стосуеться твого дiда.

Я насторожився, давно пiдозрюючи, що за тим простим словом «iнфаркт» ховалося щось значно бiльше, нiж розрив серця.

– Коли я дивлюся на тебе, то бачу його – нiколи не знаного мною батька. Я бачу того, про кого менi стiльки розповiдали моi мама й бабуся. Я мовчав про це усе свое життя, бо боявся його… друзiв. Вони… вони такi ж, як i вiн… i ти, сину мiй.

Я бачу той стержень, якому завжди заздрив, бо нiколи не володiв ним сам. Твiй дiд… – вiн закашлявся, i кров ринула з його рота.

Рак горла на четвертiй стадii, метастази, що з тiеi горлянки пустили своi спрутовi щупальця до легень i бронхiв… я був свiдком багатьох несправедливостей, смертей, тортур, але… але то був мiй батько. Мiй рiдний, единий батько, який помирав на моiх очах, i я – всесильний гвинт украiнськоi системи спецслужб, а нiц не мiг вдiяти, бо нема вiчного життя, як i вiчноi справедливостi.

– Ну що, пане диверсанте, шпигун i виконавець чужих рiшень, готовий до iсторичноi правди? – посмiхнувся вiн менi крiзь бiль, коли я витер його кров. – Тобi вiдоме таке iм’я, як Рамон Меркадер?

Насторога полонила мене, i я починав будувати версii.

«Нi! Не може бути! Так це…» – неслося в тiй клятiй головi, котру я мав за честь, або ж за прокляття носити на своiх плечах.

– Чого мовчиш, йолопе? – навiть на смертному ложi батько все ж залишався батьком.

– Звiсно, що вiдомо, – зi злiстю кинув я йому, забувши про його стан, бо ми були ще тi друзi й спiврозмовники.

«Хайме Рамон Меркадер дель Рiо, вiн же Рамон Іванович Лопес – герой льодорубу та Радянського Союзу, син iспанського магната, власника залiзних дорiг i несамовито-навiженоi жiночки на iм’я Марiя Карiдад дель Рiо Ернандес, яка була агентом радянськоi розвiдки. Аби не сумувати однiй, в ту гру вона затягнула i свого сина Рамона».

– Так ось, твiй дiд i був тим хлопцем, хто пiдготував Меркадера до його Голгофи, всовуючи в його руки того клятого льодоруба, а в голову усю ту маячню щодо троцькiстськоi змови. Вiн був розвiдник-нелегал, диверсант, терорист i вбивця. Фанатик-комунiст, що зiпсував життя моiй матерi та й менi – тодi ще дуже малому, аби щось розумiти i робити висновки.

– Чекай! – без жодних церемонiй й поваги до стану батька вигукнув я. – Цього не може бути, адже Меркадера готували Ейтiнгтон разом iз Судоплатовим.

Хтива посмiшка вкрила його сухi вуста.

– Кажеш, Ейтiнгтон i Судоплатов? Все вiрно. Все так. Вони були керiвниками тiеi операцii. Судоплатов отримав наказ вiд Берii, а той, в свою чергу, вiд Сталiна. Ейтiнгтон знадобився, бо мав гарну мережу агентiв у Європi. Але виконавцем усiх iхнiх планiв став твiй дiд. Вiн був вiдданим сталiнiстом i до того ж прекрасним вербувальником. Вiн знав, як зробити так, аби Троцького не стало.

За цими словами слiдувало мовчання. Я перебирав у головi усе, що менi було вiдомо про лiквiдацiю Льва Троцького. Аналiзуючи деталi, секретнi документи, шматки довiрливих розмов зi старшими колегами, архiвнi матерiали та вiдкритi джерела, що потрапляли менi до рук, я не бачив дiда. Його просто там не було! І тут я зрозумiв – саме тому вiн i був цiнним, що його нiхто не бачив. Невидимий солдат своеi батькiвщини, яка його за це i вбила.



Лiквiдацiю Льва Троцького називали нав’язливою iдеею Сталiна. Як на мене, не було в нiй нiчого нав’язливого. Товариш Коба чистив собi дорогу до влади. Вже давно вiдiйшли до кращого зi свiтiв старi ленiнцi Фрунзе, Кiров, Зiновьев, Каменев, Бухарiн, Орджонiкiдзе та багато iнших, але головний ворог Сталiна залишався жити i мав нахабнiсть висловлювати свою власну позицiю щодо свiтовоi революцii. Такого товариш Сталiн не мiг пробачити.

Як пiзнiше згадував у своiй книзi Павло Судоплатов, окрiм особистого несприйняття Сталiним Троцького була ще одна досить суттева причина лiквiдацii останнього. В той час багато лiвих полiтичних партiй, рухiв та сил, якi могли бути використанi Радянським Союзом на власну користь, орiентувалися саме на Троцького, а не на Сталiна. Враховуючи ризики, якi у другiй половинi 30-х рокiв несла фашистська Нiмеччина, пiдпорядкування Комiнтерну та й iнших лiворадикальних груп Європи Радянському Союзу могло стати вагомою зброею у майбутнiй вiйнi проти Гiтлера. Четвертий iнтернацiонал, органiзований Троцьким, становив загрозу Комiнтерну i мiг сплутати усi карти у вiдносинах з Третiм рейхом. Тому, коли Берiя привiв iз собою до Сталiна ще й Судоплатова, «вождь усiх народiв» довго слухав Лаврентiя Павловича, не перебиваючи, потiм витримав театральну паузу й винiс свiй вирок:

– Троцького мае бути знищено протягом року, перш нiж вибухне неминуча вiйна. Без усунення Троцького, як показуе iспанський досвiд, ми не можемо бути впевненi, в разi нападу iмперiалiстiв на Радянський Союз, у пiдтримцi наших союзникiв з мiжнародного комунiстичного руху. Їм буде дуже складно виконати свiй iнтернацiональний обов’язок iз дестабiлiзацii тилiв противника, розгорнути партизанську вiйну.

Це був наказ, для виконання якого не шкода жодних ресурсiв.

Якщо вже бути вiдвертим, то наказ Сталiна вбити Троцького в той день, коли вiн доручив це зробити Берii та Судоплатову, не був першою спробою знищити Льва Давидовича.

Пiсля того як в сiчнi 1928 року його було вислано до Алма-Ати, Сталiн ще не думав про фiзичне знищення свого найзапеклiшого ворога. Вислання не скорило Троцького. Тим паче, що режим життя, як i режим нагляду в Алма-Атi, для нього був доволi м’яким. Тому Лев Давидович одразу долучився до роботи з розвитку та розширення зв’язкiв з багатьма своiми прихильниками та послiдовниками, якi на той час ще залишалися у Радянському Союзi. Знехтувавши ультиматумом посланника ОГПУ на прiзвище Волинський, Троцький i надалi продовжував каламутити воду в сталiнських болотах. Це не могло тривати вiчно, i 18 сiчня 1929 року особлива нарада при колегii ОГПУ видала постанову щодо примусового виселення Троцького за межi Радянського Союзу.

Почалися його поневiряння рiзними краiнами. Складне життя в Туреччинi, де зiбралося багато бiлоемiгрантiв, кожен з яких був радий розчавити колись грiзного й могутнього керiвника Червоноi Армii, все ж таки не зламало його. Троцький багато працював над публiцистикою, написав працю пiд назвою «Мое життя», розпочав роботу з iсторii революцii. Але найбiльш важливим його дiтищем став «Бюлетень опозицii», в якому Троцький критикував Сталiна та усю систему, створену сiрим i неприемним Кобою.

Потiм була Францiя й пожежа в його будинку, влаштована агентами Сталiна, пiд час якоi вщент згорiла частина безцiнного архiву. Саме в Парижi Троцький починае налагоджувати зв’язки з лiдерами европейських соцiалiстiв, що не могло не бентежити радянську владу. В той же час його офiцiйно позбавляють громадянства Радянського Союзу.

Французи не вiдчували себе щасливими, маючи в гостях таку одiозну фiгуру, якою був Лев Троцький. Влада Францii усвiдомлювала ризик, що його мiг завдати цей чоловiк державному устрою краiни, пропагуючи iдеi свiтовоi революцii. Тому наприкiнцi 1934 року Троцький був вимушений покинути Францiю i шукати собi нового притулку, який цього разу вiн знаходить у Норвегii.

Шантаж радянськоi влади стосовно норвезьких колег не залишав шансiв на спокiйне життя Троцького. Оголосивши Норвегii, що СРСР не буде брати бiльше норвезькi оселедцi, радянська влада примусила iх iнтернувати Троцького, i його було iзольовано у невеличкому селi.

Новина, яка прийшла з далекоi Мексики, здалася тодi Троцькому справжнiм порятунком. 19 грудня 1936 року вiн iде з Норвегii на нафтоналивному танкерi «Руфь», який прибувае до мексиканського порту Тампiко 9 сiчня 1937 року.

Троцький оселяеться в будинку художника, лiдера комунiстичноi партii Мексики та його давнього друга Дiего Рiвери i художницi Фрiди Кало. Саме в Мексицi його голови дiстанеться холодний льодоруб, занесений над ним Рамоном Меркадером, знаним у домi Троцького як канадський журналiст та бiзнесмен Френк Джексон. І що ж виходить?!

Зi слiв батька я розумiв, що в той час, як Меркадер убивав Троцького, десь поруч увесь час перебував мiй рiдний дiд.

– Вони ж його i знищили. Вже пiсля вiйни, бо нiкому не була потрiбна правда, яку вiн мiг розповiсти, – приголомшено мовив я до тата.

На це вiн тiльки ствердно хитнув головою i навiки заплющив своi очi.

Так, втративши батька, я здобув правду про нiколи не знаного мною дiда.



Я вдався до спогадiв про моiх мертвих, аби краще зрозумiти себе живого.

Той шлях, на який я вийшов пiд час вiйни, вже не мав звороту. Вiн прямував до кiнцевоi мети, до того пункту, з якого не iснуе вороття, бо там лишень смерть i справедливiсть. І якщо першу ми дарували ворогу, то другу жадали вiддати тiй единiй, заради якоi все i почалось.

Ми йшли за Украiну, одвiчно трагiчну i несамовито палку, бо не вмiли жити, цураючись того, що народились на цiй Богом нам данiй землi.

Іншоi в нас просто не було.


* * *

Те що нам не дадуть виконати заплановане, ми зрозумiли пiсля Мiнських угод лютого 2015 року. Тодi я ще не знав про партiю, яку грали сильнi свiту цього. Були здогадки, гiпотези, що США не пробачать Кремлю його зухвальства, але я не володiв на той момент достовiрною iнформацiею.

Я дивився на нашого президента i порiвнював з тим моложавим чоловiком, який на початку лiта виголосив найсильнiшу iнавгурацiйну промову за всю iсторiю незалежностi Украiни. З екрану мого лептопу споглядав сивий, змучений старий дiд. А йому ж навiть ще пiвста не виповнилося! Була то втома спричинена тяжкою працею чи протистоянням з кланами украiнського полiтикуму, а основне – з Росiею, але з iншого боку i з Заходом у його небажаннi допомагати нам? Я не знав вiдповiдi, проте розумiв, що влада втрачала своi шанси дочекатися нових виборiв, аби виграти чи навiть просто взяти в них участь, бо краiна летiла в прiрву. До шаленого знецiнення гривнi й першого побиття мiлiцiею мiтингувальникiв бiля будiвлi Нацiонального банку залишався приблизно тиждень.

Друга половина мого рацiо бачила в тих фото, що так активно поширювалися мережею, банальну манiпуляцiю. Нiбито хотiли сказати: «Дивiться який вiн – втомлений, знедолений, весь у думах про державу». І це насторожувало, викликаючи як пiдозру, так i зневагу.

«З iншого боку, якби обрали ту жiночку, вже б давно споглядали на Расею з правого берегу Днiпра. Правда, все б обiйшлося при мiнiмальних людських втратах», – говорив я собi i знову собi ж заперечував, бо ii затяжне мовчання спонукало до роздумiв.

«Вона ще скаже свое слово. Вона ще зiграе партiю на могилах тих, хто зрадив ii в доленосну мить», – думав я.

Росiйський правитель не бажав виконувати жодних домовленостей, свiдомо йдучи на брехню, новi жертви, зради та вiйни. Ми не могли розмовляти мовою дипломатii з тим, хто чуе тiльки голос ракет та кулеметiв. Ми не мали права гаяти час, пестячи iлюзiйнi сподiвання, що ворог змiнить свою позицiю.

– Таких, як вiн, змiнюе виключно черга з АК-47. Все iнше, до лампочки! – сердито казав я.

Його називали Мiллю, Крабом, Хапутiним, Капутiним, Малюком Цахесом, Кремлiвським Карликом, Путлером, врештi-решт, Ботоксом, посилали у далекий шлях на три добре усiм вiдомi лiтери, спiвали пiсню, в якiй казали, що вiн Х…ло, кричали про його недосконалiсть, комплекси, психiчнi розлади, манiакальнi iдеi, але правда залишалася лишень в тому, що поки украiнцi займалися народною творчiстю, а слiпий та лiнивий Захiд все ще сподiвався на мирний шлях, президент Росii був ефективним загарбником, який мав чiтку цiль i не шкодував витрачати шаленi ресурси для ii досягнення.

Ми довго воювали, щодня втрачаючи украiнську молодiсть, кращий генофонд нацii, але тiй вiйнi не було видно нi кiнця, нi жодного краю. Той, хто кричав, що не боiться кулi в лоба, тепер розводив лишень руками, займаючи просторий кабiнет на вулицi, жертви якоi й привели його до влади. А тi, хто мрiяв про поряднiсть та добробут для своеi краiни, гинули вiд куль, снарядiв, мiн та жорстокоi пiдступностi супротивника.

13 лютого, як зараз пам’ятаю, то була п’ятниця, я нарештi змiг вирватись на декiлька днiв до Киева. Майже два мiсяцi я розривався мiж Марiуполем i Дебальцевим, де велись найбiльш запеклi боi за всю iсторiю нашоi вiйни. Тодi ми ще не знали, що найбiльше зло, як i найбiльша трагедiя, попереду. Розум казав про незворотнiсть того зла, але серце бажало вiрити, що лиха доля, нарештi, покине краiну, аби правити свiй сатанинський бал на Краснiй площi.

Сiра мряка звисала важким, затягнутим небом над столицею Украiни. У повiтрi мого рiдного мiста вiдчувалися пригнiчена апатiя й людська втома. За один американський долар давали 25 гривень, а бензин коштував 20. За декiлька днiв до мого приiзду влада вкотре пiдняла цiни на проiзд у мiському транспортi, а тягар руiни лягав на плечi простих украiнцiв. Сусiд, якого я зустрiв бiля пiд’iзду, повiдомив, що за тиждень у будинку пограбували три квартири, а на стоянцi – шiсть авт. Життя крокувало, наче той комсомол. Нiхто не знав, що буде далi, але впевнено мерехтiло сяйво наших збентежених душ, яке казало, що треба йти тiльки вперед.

Ми ще не знали, що це тiльки початок, що долар буде 30 i 40, а за день до весни бiля самого Кремля чотири кулi обiрвуть життя порядного росiйського опозицiонера. Ми не знали, що у Харковi внаслiдок теракту загинуть люди i то буде тiльки початок, бо росiйський правитель не бачив жодних перепон на своему жахливому шляху до свiтовоi влади.

Сходами я пiднявся на четвертий поверх, де й була моя квартира. Вона являла собою все, що залишилося менi в пам’ять вiд батькiв. Величезнi чотири кiмнати, якi полонили книги та картини. Ту квартиру отримав мiй дiд по матерi. Вiн був письменником, що полюбляв пропустити чарку-другу з Гончаром, Сосюрою та Тичиною. Дiд не став таким популярним, як його товаришi, але в певних колах його оповiдання й деякi вiршi цiнувалися й схвалювалися навiть найпiдступнiшими критиками. Як пiзнiше розповiдала менi мама, ii дитинство та юнiсть минули у творчiй розкошi та матерiальному достатку, бо дiд славився на весь Киiв своею неймовiрною продуктивнiстю в написаннi кандидатських та докторських дисертацiй для представникiв апаратноi номенклатури i iх не досить адекватних дiточок. Проте, плювати дiд хотiв на ту неадекватнiсть, адже за неi платили гарнi грошi, а ще вiн отримував захист сильних радянськоi Украiни, що, напевно, було навiть цiннiшим за всi статки свiту в той нелегкий i суперечливий час.

Я сiв на диван у залi i згадав, як за столом збиралися люди. Як гомонiли вони своiми голосами, як лунав смiх i шепотом перелiтали з вуст у вуста полiтичнi жарти. Я був тодi малим, але пам’ятав усе, наче то було вчора. Проте, виймаючи з кишенi новий айфон, я розумiв, що з того часу минула цiла вiчнiсть, а може, й не одна. Час змiнюе держави, технологii, культуру. Але люди, тi справжнi люди, про яких ми так багато читаемо в книжках, залишаються незмiнними незалежно вiд епохи, влади та iсторичного моменту. Я мав честь належати до таких людей, i то був мiй хрест, бо я не навчився красти й «мутить схеми», якщо тi схеми не стосувалися захисту нацiональних iнтересiв моеi кволоi батькiвщини.



Ввечерi ми зустрiлися як завжди на Львiвськiй площi у нашому любому ресторанi «Суаре». Нiколи й нiде я не почував себе так затишно, як у тому закладi, що вабив сумiшшю старого Киева та Парижа. Я знав власника – цього завзятого й симпатичного чолов’ягу, що все створив своiми власними руками.

Нас було трое – я, Нечипайло та Принцип. Тi хлопцi були молодшими за мене на цiле десятирiччя, проте життя зробило нас справжнiми друзями. Іван Принцип прославився серед виродкiв ДНР та ЛНР своiм вмiнням вираховувати iхнi конвоi з грошима й нищити iх. Коли ж ми жартома казали йому, що треба було нищити тiльки терористiв, а грошенята можна було б i залишити, вiн блiднiв, наче стеля, стискав зуби й крiзь них цiдив одну лишень фразу:

– За тi грошi купують нашу з вами смерть.

Нечипайло повернувся з Москви, де збирав для Вiдомства потрiбну iнформацiю. Вiн вирiзнявся мiж нами своiм дипломатичним хистом та вмiнням влiзти в потрiбну щiлину без зайвого клопоту. У столицi нашого ворога усi дiйсно думали, що Нечипайло – це спонсор п’ятоi колони та завзятий активiст «Руського мiру». Інодi, коли вiн впадав у роль i починав демонструвати нам той чи iнший епiзод своеi нелегальноi роботи, Принцип заходився добрячим смiхом й казав йому:

– Слухай, друже, але без образ, проте ти дiйсно шизофреник-ватник.

Я ж лишень посмiхався i мовив:

– Грай-грай, але не загравайся. А то сядеш поруч з тiею компашкою на одну лаву в Гаазi.

І в той момент, як я казав це, Іван Принцип бив кулаком по столу:

– Не буде iм Гааги! Нiколи й нiзащо! Ми повиннi влаштувати iм свiй «Гнiв Божий».

Вперше фраза про «Гнiв Божий» пролунала все в тому ж «Суаре» десь на початку серпня, коли тiльки-но починався Іловайський котел. Спершу я не сприйняв слова Івана серйозно, але пiсля того як кiлькiсть зрадникiв i лицемiрiв почала зростати у геометричнiй прогресii, я призадумався.

– Не вiр нiкому, Женька, – казав менi Принцип. – Вони усi паскуди. За три рублi готовi матiр рiдну продати. Ти думаеш, вони здатнi змiнити систему? Хера лисого! Такi ж ненажери, як i попередники. Одним усi свiтом мазанi. Чхати iм на державу, тебе, мене, ось ту бабусю, – показував вiн рукою на згорблену стару, що продавала квiти на перехрестi Артема та Воровського. – Реформи, змiни, Європа. А де тi реформи? Де та Європа? Що гарного ми отримали вiд неi?

– Новi комунальнi тарифи та iхню стурбованiсть iз занепокоенiстю.

– Отож-бо й воно.

– Крим здали, а зараз на черзi й Донбас. І знаеш, я вiдгородив би ту територiю й розпочав би модернiзацiю, аби вбити iх показовим економiчним ростом.

– Один в полi не воiн.

– Звiсно, що нi, – зi злiстю спльовував Принцип.

– Та й Москва не дасть нам цього зробити. Тiльки-но почнемо трiшки вилазити з фiнансовоi та соцiальноi прiрви, вона, паскуда така, збiльшуватиме свою вiйськову присутнiсть.

– Тому тiльки «Гнiв Божий», – казав Принцип.

Ми багато говорили про нову владу, державу, занепад i агресора й що бiльше робили висновкiв, то чiткiше вимальовувалася наша iдея, план «Гнiву Божого» по-украiнськи, бо тiльки так ми могли покарати нашого лютого ворога, що не зупинявся у своему бажаннi й надалi називати нас братським народом брудним своiм ротом в той час, як кривавими руками продовжував вбивати наших дiтей, жiнок та чоловiкiв.



Зайшовши до «Суаре», я побачив Принципа. Ми обнялися з ним i сiли за стiл. Перед Іваном вже стояв келих свiжого бельгiйського пива. Я теж замовив собi один.

– Нечипайло трiшки запiзнюеться. Його друга половина вирiшила вкотре з’ясувати вiдносини та нагадати нашому бiдолашному, що саме вiн зiпсував iй усе життя, – сказав Принцип.

На те я тiльки кивнув головою i, коли менi принесли келих пива, запропонував тост:

– За нас, друже! Дай Бог пережити цю вiйну, аби й надалi псувати життя вродливим жiнкам.

Ми випили. Принцип закурив i випустив хмарку сивого диму.

– Ну як там справи? – запитав вiн мене.

Я подивився на нього.

– Тяжко там… нас здають, москаль пре, хлопцi гинуть. Генштаб трiшки почистили, проте залишаеться ще багато хохлiв, – сказав я.

– А так хотiлося б бачити там украiнцiв.

– Еге ж. Але не сумуй! З кожним новим днем украiнцiв стае бiльше й бiльше. Я не люблю демагогiв та ура-патрiотiв, але менi подобаеться наш президент.

– Так вiн же олiгарх! – здивовано вигукнув Принцип.

– Олiгарх кажеш… А чи знаеш ти, що той олiгарх чи не единий з усiх можновладцiв захищае саме нашу державу, а не своi бiзнес-iнтереси?

– Не змушуй мене смiятися. Знайшов теж менi державника.

– Тобi б я не брехав. Проте ти маеш рацiю в iншому – у тому твоему першому запитаннi. Поки що нового мало.

– Окрiм жертв, – додав Принцип.

– Так, друже, окрiм нових украiнських жертв.

Далi ми говорили про Марiуполь, про накопичення ворогом технiки та живоi сили в районi Новоазовська, Логвинова, Широкиного, про недостатню кiлькiсть технiки у наших хлопцiв, активiзацiю сепаратистських диверсантiв, iхнi новi iнформацiйнi хитрощi з розсиланням смс-повiдомлень задля деморалiзацii украiнських захисникiв.

– Ми програемо iм ресурсами. Вони ж витрачають шаленi кошти i на розвiдку, i на технiку, i на людей. Вони купують усiх i вся, а ми навiть не можемо налагодити дiевi канали на кордонi, – в голосi мого друга, в тiй його iнтонацii, я вiдчув бiль та люту ненависть до ворога, який прийшов на нашу землю.

І тут за мое спиною пролунав знайомий голос Нечипайла:

– Сволота ви, панове офiцери! П’ете без мене, а я думав, ми друзi. Тим паче, що зараз менi потрiбне психологiчне розвантаження.

– Микито, – зрадiв я йому, i ми обнялися.

Принцип лишень потиснув його руку.

– Не буду тебе обнiмати, бо з моменту нашоi останньоi зустрiчi минули лише п’ять годин i я ще не встиг засумувати. А що, Микито? Завантаження було ще те? – пожартував Іван.

– Ти навiть не розумiеш! Інодi менi здаеться, що комфорт та безпека – то на Луб’янцi, у пiдвалах сепаратистiв та серед донецьких степiв, по яким б’ють «Гради», а не в мене вдома. І до речi, не потребую я твоiх залицянь. Пiвгодини тому я iх мав досхочу, – засмiявся у вiдповiдь Микита Петрович Нечипайло – один з кращих нелегалiв, якi зустрiчалися менi на життевому шляху.

– Усе так серйозно? – запитав я його, маючи на увазi не вiйну, а його сiмейну драму.

– Як завжди, Женька, я залишаюся покидьком, який обiцяв хороми, мерседеси, Шанель та Дамiанi, а дав тiльки Сузукi, трикiмнатку i дещо на панчохи. Не бери дурного в голову. Воно тобi треба?

– Може якась допомога потрiбна?

– Ага! Допоможи менi в мить стати олiгархом i закидати мою законну усiма багатствами свiту.

– З цим досить складно, бо ти не вмiеш красти. Не пристосований ти до схем, лизання срак та мовчання, коли тебе принижують. Ось така проблема, капiтане Нечипайло.

І ми знову засмiялися, чим привернули до себе увагу iнших гостей ресторану.

– Тихше-тихше, лошаки, – сказав Нечипайло, який завжди вирiзнявся з-помiж нас бiльш холодним розумом i вмiнням вчасно зупинитись. – Коли на нас починають дивитись люди, це означае, що ми не гiднi тiеi професii, яку обрали.

Далi Нечипайло розповiв нам новини з Москви.

– Здаеться менi, що у Кремля великi проблеми. Нi, звiсно ж, все виглядае, як i ранiше – держава, родiна, бандерiвска хунта, на Берлiн й iнша муть. Проте починають вимальовуватися першi невтiшнi для нього тенденцii. Хоч би що там базiкали «кiсельови» i «лайньюзи», але санкцii таки даються взнаки. Не будемо говорити про зомбовану расейську масу, а краще зупинiмось на олiгархах. Ось ти думаеш iм подобаеться щодня втрачати мiльйони доларiв?

– Звiсно, що нi! Але чому вони мовчать? – злiсть Принципа була породженням його iдеалiзму та вродженим почуттям справедливостi.

– Бо бояться свого господаря дужче, нiж санкцiй Заходу. Все просто: саме вiн дозволяе iм красти, не буде його – прийде невiдомiсть, а можливо, бунт, котрий, як казав граф Вiтте, «есть бесмисленний i беспощадний». Ось така справа. І поки нашi любi друзi з Вашингтона не почнуть з ними активного дiалогу на предмет правонаступника, поки вони не запропонують адекватну кандидатуру, що буде влаштовувати усiх, нiчого не трапиться.

– Тобто, ти вважаеш, що вiрогiднiсть палацового перевороту низька? – не зупинявся Принцип.

– Я б навiть сказав, що вона просто жалюгiдна.

– Микита правий, Іване. Поки Бiлий дiм не втрутиться у справу наступника, а ЦРУ не почне дестабiлiзацiю внутрiшньоi соцiально-полiтичноi ситуацii в Росii, той кегебiст буде й надалi вбивати, брехати, лякати i вважати себе найвеличнiшим правителям планети Земля.

– Така собi сумiш Миколи Першого й товариша Сталiна. Вiн уявив себе величним i прагне до повтору Ялти-45, де гратиме першу скрипку, – додав Нечипайло.

Ми замовкли, кожен думаючи про свое. Тишу порушив Принцип:

– Цiкаво, як там зараз Андрюха. Нiчого не чули? Жодних новин?

Я подивився на Нечипайла, вiн на мене i у вiдповiдь друговi ми лишень хитнули головами, що означало – ми не знаемо.

– Зрозумiло. Куди його направили? Що, взагалi, то за операцiя, що навiть нам нiчого не сказав?

– Не знаю, – вiдповiв йому Нечипайло. – Нiчого не знаю. Я намагався з’ясувати, але усi мовчать. Якщо мовчать, значить справдi серйозно.

– Андрiя завжди вiдправляли виключно на важливi завдання. Вiн же другий Штiрлiц, i одночасно Скорценi з Судоплатовим в одному флаконi. Майстер театру та ас лiквiдацii, – сказав Принцип.

– Наш майор Вихор, – мовив я.

Майор Андрiй Миколайович Хворостенко належав до тiеi категорii людей, яких прийнято називати фiлантропами розвiдки. Мав видатнi математичнi здiбностi i з дитинства вигравав усi шкiльнi олiмпiади з математики та фiзики; по закiнченнi школи перед ними вiдкривалися дверi кращих вишiв Украiни та закордоння. Якби вiн слiдував настановам батькiв, сьогоднi б уже був мiльйонером з нерухомiстю у Малiбу та Беверлi-Хiллз. Але лиха вдача кликала Андрiя в iншi степи, сповненнi таемниць та небезпеки, несправедливостей та аромату великоi гри, яку вели спецслужби нашого свiту. І тому вiн прямував до Бiлогородки, нiчого не сказавши батькам, а керуючись виключно голосом серця.

З роками Андрiй Хворостенко став живою легендою украiнських спецслужб. Вперше я познайомився з ним пiд час конфлiкту з «Кольчугами». Але увесь його талант розкрився, коли сомалiйськi пiрати захопили «Фаiну». Проте ми не знали, що у Сомалi то були лишень першi паростки того розвiдницького таланту, бо й уявити собi не могли, що Росiя почне вiйну з Украiною. Хворостенко став незамiнним стержнем нашоi контррозвiдки у першi мiсяцi конфлiкту. В те лiто Киiв, як i увесь Донбас, кишiв агентами Кремля. Що ж стосуеться Криму, то Хворостенко бачив, як здавали пiвострiв, а нашi хлопцi з «Альфи» чекали тiльки наказу, аби розстрiляти усiх тих покидькiв, аби врештi-решт покласти край iхнiм хворим задумам та встановити iсторичну справедливiсть.

Такого наказу вони не отримали, а далi сталося те, що сталося. Держава втратила Крим, бо той, хто хоче миру, завжди отримуе вiйну.

– А чи не випити нам горiлки? – запитав я друзiв.

– Я тiльки за! – схвально вiдгукнувся на таку мою пропозицiю Микита Нечипайло.

– І я того же мненiя, – росiйською вiдповiв Принцип.

Ми зробили замовлення й прямували далi у руслi наших роздумiв, сподiвань, надiй та хвилювань про Украiну.

– Як думаете, хлопцi, що далi? – запитав Нечипайло.

– Маленьке затишшя i знову вiйна, – сказав я.

– А може, нарештi, павук потрапить до власноi павутини? – Принцип наливав горiлку, яку принiс офiцiант.

– Вiн i так вже там. Проблема лишень в тому, що у тiй павутинi вiн все ще хазяiн, – сказав Нечипайло.

– Думаю, що ненадовго. Нам дають кредит. 40 мiльярдiв за чотири роки. Якби нас злили, нiхто б i копiйки не кинув. Це сигнал для всiх – для Украiни, дрiмотноi Європи i, звiсно ж, для Кремля. США демонструе свою рiшучiсть дотично до нас. Не забувай, що той клятий меморандум у Будапештi пiдписувала не тiльки Росiя, – я казав те, що думав.

– Ти так вважаеш? – в голосi Принципа лунав скепсис. – Чому ж тодi нi Лондон, нi Вашингтон одразу не виконали своiх зобов’язань? Чому вони проковтнули кримську авантюру Москви?! І чи дадуть нам кошти – це ще велике питання для усiх нас. Думаю, скоро все хрясне.

– Не гарячкуй, Іване! – сказав йому Нечипайло. – Євген мае рацiю.

– Виходить, що усi розумнi, а тiльки я один бовдур, – Принцип з лютi вдарив по столу, налив собi чарку, не пропонуючи нам, швидко випив ii i встав: – Сходжу до туалету.

Ми провели його своiми поглядами. Нечипайло зiтхнув.

– Не звертай уваги, Женька. Перенапруга. Іван втомився. Знаеш, коли тiльки-но все почалося i ще був той фанатик-монархiст у Слов’янську, а ми перебували у Донецьку, я бачив, з якою люттю воюе наш капiтан Принцип. Вiн сам йшов на завдання, сидiв ночами в засiдках, рiзав i стрiляв терористiв. Вiн вiдслiдковував iхнi рухи, викривав канали й кротiв, нищив мiльйони доларiв, залягав на кордонi й вiдстрiлював ворогiв, наче скажених собак. Занадто близько вiн сприйняв цю вiйну, аби сьогоднi давати задню. Іван буде завжди йти до кiнця. Вiн не боiться смертi, тортур, знущань. Йому плювати на шантаж та пiдкуп. Вiн пожертвуе родиною, дiтьми, власним щастям, аби тiльки виконати завдання. В якiсь мiрi вiн теж фанатик, несамовитий, завзятий професiонал своеi справи.

– Може органiзуемо йому якесь дiвча на сьогоднi? – запропонував я.

– Чи може двох? – посмiхнувся Нечипайло.

– Та можемо й трьох, аби вiн iх тiльки здолав.

– Повiр, такий здолае цiлий гарем, – запевнив мене Микита, i ми випили з ним за нашого друга.

І тут ми побачили Івана. Блiдий, вiн бiг до нашого столу.

– Швидко, хлопцi! За мною! – вигукнув вiн.

– Що сталося? – в один голос запитали ми.

– Не знаю. Дзвонила Марина. Вона вила, наче поранена вовчиця. Я нiколи ще не чув, аби так вила жiнка. Бiда, хлопцi. Бiда.

«Андрiй!» – одразу здогадався я.

Марина була дружиною нашого Андрiя Хворостенка. І якщо вона телефонувала Принципу та вила, наче поранена вовчиця, як сказав Іван, значить, сталася бiда. В таких ситуацiях ти ще сподiваешся на якийсь шанс, бажаеш вiрити в краще, серце хоче угледiти помилку, забути про вiйну та смерть, але розум, цей твiй клятий i такий впертий товариш, повертае тебе до реальностi, яка тхне прозовою жорстокiстю буття, без хепi-ендiв, майбутнього й живоi, бурхливоi енергii, що ще вчора лунала свiтом своiм гучним, чоловiчим басом.

Таксi несло нас Великою Житомирською аж до самого Майдану, де звертало лiворуч, а потiм вверх по Грушевського. Ми iхали на Харкiвський масив, де в двокiмнатнiй квартирi вила жiнка нашого друга. Ми iхали у невiдомiсть, аби допомогти, не зважаючи на те, якоi саме допомоги вона потребувала.

Розрахувавшись iз таксистом, я вискочив слiдом за Нечипайлом та Принципом, якi вже бiгли сходами нагору. Ми зупинилися на п’ятому поверсi бiля броньованих дверей помешкання Хворостенка. Іван почав тиснути дзвiнок, але нiхто не вiдчиняв. Тодi ми вирiшили просто ламати дверi. З трьох ударiв та наших спiльних зусиль дверна рама почала скособочуватись i пiд натиском наших тiл, врештi решт, дверi впали. Коли ж ми увiрвалися в помешкання Андрiя та Марини i кулею пролетiли невеличкий коридор, то завмерли в дверях вiтальнi. Ми з хлопцями бачили-перебачили, проте навiть наша хвора уява не могла спрогнозувати такоi трагедii.

Марина сидiла на пiдлозi. Вона вже не вила, а просто хитала головою злiва-направо. Поруч стояла iхня з Андрiем едина дочка Тетянка, яка в цьому роцi пiшла в перший клас. Бiля Марини ми побачили сумку-холодильник, таку, що береш в далеку дорогу, ставиш ii в авто i вона працюе вiд прикурювача. Іван пiдiйшов до Марини.

– Маринко! – вiн торкнувся ii плеча, але ii так сiпнуло, що ми злякалися за неi.

Нечипайло торкнувся сумки-холодильника i вiдкрив ii.

Там була вiдрiзана голова Андрiя, без очей та язика. Вони лежали поруч. На внутрiшнiй сторонi накривки виднiвся прилiплений скотчем аркуш паперу, де було написано лишень два слова: «Привет из Новороссии».

– Господи ти Боже мiй, – прохрипiв, я i в цю мить Марину почало трясти й сiпати, i ми зрозумiли, що справжня iстерика ще попереду.

– Викликай мiлiцiю i «швидку»! – сказав Нечипайло Принципу, обiймаючи Марину.

Я пiдiйшов до Тетянки, взяв ii за руку i вивiв в iншу кiмнату. Дiвчинка весь час мовчала i iла мене своiм скляним, мертвим поглядом. Я не знав, що треба робити в таких випадках, бо в перший раз за все свое складне життя стояв поруч з дочкою друга, чия вiдтята вiд тiла голова лежала в сусiднiй кiмнатi. Не було розумiння, якi саме слова треба казати i чи треба, взагалi, щось говорити. І тут вона розплакалася.

– Дядя Женя. Там тато…без тiла, – вирвалося з ii дитячих, невинних вуст i я притиснув ii до себе.

– Я знаю, маленька, – казав я i гладив ii волосся. – Нiчого не бiйся! Тепер ми з вами. Ми не дозволимо вас скривдити.

– Але ж…тато…

– Тихше, сонечко, тихше. Не треба. Якщо хочеш, поплач. Але не треба нiчого казати. Ми з вами, сонечко. Ми з вами, – з мого рота сипались якiсь дурницi, та нiчого кращого я не мiг придумати. Шок вiд побаченого був занадто сильним навiть для мене.

Ми так з нею i просидiли, поки не приiхала швидка та мiлiцiя. Коли я передав Тетянку до рук медсестри i вийшов у коридор, то побачив там Івана, що сидiв навколiшки, обпершись об стiну й обхопивши свою голову руками. Нечипайло допомагав лiкарю напоiти Марину заспокiйливим. Я пiдiйшов до опера.

– Що у вас тут трапилося? – запитав вiн мене.

На вигляд йому можна було дати i сорок, i п’ятдесят рокiв. Вiн мав непримiтну зовнiшнiсть, i я чомусь подумав, що його фiзiономiя лiпше пасувала б нашому вiдомству, нiж була придатна для служби в структурi МВС.

Я витягнув свое посвiдчення i показав йому. Вiн ретельно його вивчив i сказав:

– Так що тут сталося, пане полковнику?

– Отримали посилку, а там голова хазяiна цього помешкання, майора СБУ Андрiя Хворостенка. Поруч з нею його очi та язик. Що ще? Нiчого. Зафiксуйте усе, а я викликаю наших колег.

– Моi спiвчуття, – сказав опер пiсля недовгоi паузи i вiдiйшов до дiльничного, який стояв у дверях вiтальнi з розгубленим виглядом.

Я штурхнув Принципа у плече.

– Пiдiймайся! Не час зараз…

Вiн пiдняв голову i подивився на мене.

– Що ж нам робити? – запитав Іван.

– Опанувати себе. Встань, кажу тобi! Я дзвоню генераловi, – i я почав набирати до болi знайомий номер нашого старшого, бо таку ситуацiю ми мали вирiшувати тiльки з ним.



Генерал був людиною колоритною, а тому цiкавою. Його можна було любити, чи не любити, ненавидiти, або ж прославляти, але байдужим вiн не залишав жодного з тих, хто мав щастя потиснути його мiцну, волохату руку.

У нашому славному Вiдомствi його звали Бульдогом. Не стiльки за зовнiшнiсть, як за ту його мертву хватку, без якоi вiн нiколи б не став тим, ким став.

Генерал починав у контррозвiдцi ще за часiв Андропова. В тi далекi роки вiдповiдальним за полювання на iноземних шпигунiв всерединi Радянського Союзу було Друге головне управлiння КДБ СРСР. Бульдог пропрацював у першому вiддiлi цього управлiння, яке займалося агентами, що йшли з самого серця капiталiстичноi зарази, тобто зi США. Далi був Афганiстан, Нагiрний Карабах, Африка, короткий перiод на початку 90-х, коли вiн вирiшив зайнятися бiзнесом, i стрiмке повернення до Киева, де вiн зайняв кабiнет на Володимирськiй, аби тепер змiнювати лишень поверхи, але нiяк не будiвлю.

В його складнiй долi не залишалося мiсця для життевих радощiв, компромiсiв та улесливих слiв. Вiн не вмiв подобатися усiм, бо нiколи не знав, що таке зрада, лицемiрство, пiдлабузництво. Скiльки разiв його хотiли зжити з цього свiту, пiдставити, звинувати, але вiн завжди залишався на плаву, бо умiв розпiзнати ворога ще до того, як той ворог усвiдомлював свою роль у грi проти Бульдога.

У груднi минулого року генераловi виповнилося шiстдесят п’ять, але його очi, сповненi енергii та бажання служити своiй батькiвщинi, свiдчили про те, що вiн не збираеться на заслужений вiдпочинок. Вiн був сповнений намiрiв вiдправити на пенсiю тих молодших, амбiтних та хитрих, якi час вiд часу намагалися ставити в його колеса своi сухi палицi, що переломлювалися, наче хворостинка пiд натиском сильного, безжалiсного вiтру.

Генерал зустрiв нас своiм звичним мовчанням i таким знайомим похмурим, сконцентрованим поглядом. Ми стояли на порозi його будинку, наче слабкi, iнфантильнi переростки, якi ще вiрили в чудо. Проте вiн, наш старший, знав напевно, що чуда не буде, а будуть муки для Тетянки i психiатрiя для Марини.

Ми увiйшли в дiм. Генерал iшов попереду i махнув нам рукою, що означало, аби ми слiдували за ним. Ми так i зробили.

У його вiтальнi було затишно. Горiв камiн та грала тиха музика. То був Назарiй Яремчук, якого генерал знав особисто. Наш старший вимкнув музику, запропонував нам сiдати, i ми зайняли мiсця за великим столом. Непомiтно з’явилася домогосподарка, яка швиденько накрила на стiл. За лiченi хвилини перед нами стояли закуски, графин з морсом та двi пляшки горiлки. Генерал сам вiдкоркував одну з них й наповнив нашi чарки.

– Вiчна пам’ять тобi, Андрюшка! – сказав вiн i випив.

Ми слiдували його прикладу.

Мовчання наше не затягнулося на довго. Слово взяв генерал.

– Значить, кажеш, «Привет из Новороссии»? – запитав вiн мене.

У вiдповiдь я лишень стверджувально хитнув головою.

– Суки, – процiдив крiзь стиснутi зуби генерал. – Андрiя я iм не пробачу.

Я подивився на нього i зрозумiв, що вiн iм не пробачить.

Коли ми випили по третiй чарцi, генерал звернувся до Принципа:

– Іване, пам’ятаеш ту нашу розмову тижнi три тому? Ти закипав люттю, i твоi емоцii кричали в самiсiньке мое обличчя «тiльки Гнiв Божий»?

Ми завмерли. Нарештi, вiн сказав це в голос. Нам не потрiбно було пояснювати, що ми перебуваемо в очiкуваннi найважливiшого рiшення нашоi вiйни. Напевно, що нiколи ми не були ще так зосередженi, як у ту мить.

Генерал пiдвiвся. Вiн стояв перед нами, обпершись руками об стiл, i ми бачили, як на його обличчi почали проступати жили, пульсуючи своею ненавистю до покидькiв, що вiдрiзали нашому Андрiю його едину розумну й свiтлу, але таку нещасну голову.

– Я кажу тобi про операцiю наших iзраiльських колег пiд кодовою назвою «Гнiв Божий», – продовжував звертатися виключно до Принципа генерал. – Нагадати тобi деталi?

– Не треба. Я в курсi справи, – сказав на те Іван.

– Все ж таки, я нагадаю i тобi, i цим двом, – заперечив генерал i кинув на нас своiм суворим оком.

Ми з Нечипайлом мовчали, готовi слухати його аж до самого ранку. Ми давали йому можливiсть сказати слово, бо саме слово мало вилити усю бiль, усю його лють та ненависть до тих, хто вбив його найкращого учня, продовжувача справи професiйноi розвiдки, генiального нелегала та диверсанта Андрiя Хворостенка.

– Операцiя «Гнiв Божий», вiдома ще як операцiя «Штик», розпочалася у 1972-му i тривала 20 рокiв. Уявляете собi, хлопцi, цiлих 20 рокiв вони вели полювання на тих, хто був винний у смертi iзраiльських спортсменiв.

– Але iм же не поталанило досягти головноi мети! МОССАД так i не лiквiдував усiх причетних до того теракту. Таким чином, помста виявилася не повною, – заперечив Нечипайло.

– Микита, ти б слухав, а не перебивав. Основною метою «Гнiву Божого» була не так лiквiдацiя, як залякування палестинських бойовикiв, аби вони увесь час вiдчували страх. Щодо помсти, то про неi пiсля Мюнхену говорили усi в Ізраiлi. Помста лунала в кафе i ресторанах Тель-Авiва та Єрусалима. До неi закликали викладачi й унiверситетська професура. Саме помста стала головною темою екстреного засiдання уряду. Не зважаючи на критику свiтовоi спiльноти, Ізраiль показав усiм, що вiн здатний захистити себе. Ця маленька краiна зробила те, чого не може нiяк зробити Украiна. Не так Украiна, як ii влада. Просто якiсь клептомани там усi! Імпотенти вiд полiтики, без яець та рiшучостi. Тому, панове, беремося за справу самi. В проведеннi операцii на кшталт «Гнiву Божого» зацiкавленi ще деякi люди. Вiзьмемо технологiю й методику МОССАДу. Не будемо вигадувати велосипед. Нам потрiбен страх. Вiд Донецька i аж до самоi Москви. Нiхто не повинен залишитися без кари. Будемо дiяти, як це робили iзраiльтяни. Наша цiль – не тiльки причетнi до виконання злочинних наказiв Москви на територii суверенноi Украiни, а й усi причетнi до аналiзу, планування та органiзацii гiбридноi вiйни проти нашоi держави. Ми маемо знищити усю iхню терористичну мережу. Якщо ж говорити про якусь iншу можливiсть приборкання виродкiв, вибачте панове офiцери, але я такоi не бачу. Мiй досвiд не дае менi пiдказки, як ще можна зупинити це божевiлля. Ми будемо стрiляти, пiдкладати бомби та мiни, труiти, рiзати та душити. І бачить Бог, я не зупинюся, поки не дiстанусь останнього покидька, який це все i затiяв, – сказав генерал i сильно вдарив кулаком по столу.

Ми аж здригнулися. Ми розумiли, кого саме вiн мае на увазi. І розумiли, що цього разу вiн налаштований занадто серйозно, аби вiдступитися у вiдповiдальний момент. Бульдог нiколи не показував емоцiй, але його удар був рiвноцiнний блискавцi, грому, що нещадно бив об грiшну землю, яка ось-ось мала загорiтися пiд ногами виродкiв.

– Ми з вами, пане генерале, – сказав я за всiх нас на правах старшого. Нечипайло та Принцип стверджувально хитнули головами.

Генерал сiв назад i випив склянку води. Вiн перевiв подих i промовив:

– Як тодi сказала Голда Меiр, «помстiться за наших хлопчикiв», так i я прошу вас зробити це.

– Органiзацiйна форма нашоi структури? – запитав я.

– Створимо щось подiбне до Комiтету Х, як це зробили iзраiльтяни.

– На чолi з нашим прем’ером? – запитанням вилив свiй цинiзм Принцип.

– Якоi холери вiн тобi треба?! Усе зробимо самi. Ми ж так звикли. Ми ж украiнцi. Тим i живемо ще на цiй планетi, що нiколи не сподiвалися на владу, бо вона завжди зраджувала, забуваючи про обiцянки й не спроможна полишити згубну звичку увесь час красти, – вiдповiв йому на те генерал.

– Для реалiзацii такоi масштабноi операцii нам будуть необхiднi грошi. Чималi грошi, – обережно зауважив Нечипайло.

– Це моя проблема! – вiдрiзав генерал. – Кошти будуть. Слово офiцера!

– Назва операцii? – Принцип завжди любив у всьому конкретику, а тому теж вирiшив задати своеi питання.

Генерал подумав трiшки, а потiм сказав:

– «Ворог», або «Гнiв Божий».

– У нас можуть виникнути проблеми. Я не маю на увазi закон юридичний. Йдеться про невиннi жертви. Ви ж пам’ятаете, пане генералу, що навiть i МОССАД помилявся. Вiзьмiмо хоча б того нещасного офiцiанта з норвезького Лiллегаммера. Як це ж його звали…

– Ахмед Бучикi, – сказав я.

– Точно! Ахмед Бучикi, – вдарив рукою по столу Принцип. – Його ж застрелили прямiсiнько на очах вагiтноi дружини, коли вони разом верталися з кiнотеатру. Ізраiльтяни просто сплутали його з керiвником «Чорного вересня» Алi Хасаном Саламе, – сказав Принцип.

Генерал вислухав його, а потiм сказав:

– У тiй грi, Іване, яку ми з тобою ведемо, випадковостi, трагiчний збiг обставин така ж буденнiсть, як i смерть. І якщо для того, аби покiнчити з усiею тiею сволотою, потрiбно буде вбити декiлькох невинних, що ж, я готовий до цього.

– Нашi подальшi дii? – запитав я.

– Зараз вип’емо, потiм спати. Пiсля – до роботи. Перше завдання – Андрiй Хворостенко, пошук його тiла, допомога сiм’i, – сказав генерал, перевiв погляд на Принципа i гаркнув на нього: – Наливай, Ванька! Чого сидиш?

І Ванька наливав, аби пити за упокiй душi раба Божого Хворостенка та за успiх, який так давно був нам потрiбен, але забував хоча б одним своiм могутнiм оком зиркнути на Украiну. Вiн лiтав у щасливих краях, де жили за законом людським та юридичним, прокидаючись кожного нового ранку пiд безхмарним, синiм, мирним небом. Успiх дарував iм комфорт, справедливiсть i спокiй, а нам залишав лишень надiю на самих себе, наче перевiряв, чи житиме украiнський народ, розбиваючи гiркi iлюзii об жорстоку дiйснiсть безсердечних прагматикiв.



В той рiк, коли все почалося, менi виповнилося сорок вiсiм.

Я нiколи не був одружений, не мав дiтей i навiть не думав про шлюб. У мене були жiнки. Рiзнi. Красивi й не дуже. Палкi i холоднi. Пристраснi й врiвноваженi. Я нiколи не задумувався над старiстю й питанням, хто ж мене доглядатиме на схилi моiх рокiв, бо не мав жодноi впевненостi, що колись стану на порiг тiеi старостi. Так само я не мав бажання залишити по собi нащадкiв. Я був простим солдатом своеi краiни, але нiяк не влади, хоча завжди саме влада вiддавала менi накази. Проте, тiеi ночi, коли ми разом з Нечипайлом та Принципом сидiли у генерала i вiн запропонував фiзичну лiквiдацiю супротивника як единий дiевий метод адекватноi вiдповiдi ворогу, я чiтко усвiдомив, що саме заради тiеi хвилини, коли я почув слова генерала про «Гнiв Божий», i варто було жити цiлих сорок вiсiм рокiв, чекаючи свого часу, аби зiрка, пiд якою я народився, якщо така взагалi була, освiтила мiй шлях, дарований долею та обраний без тиску iнших.

Я йшов на вiйну, яку не покажуть по телевiзору, а висвiтлять тiльки ii наслiдки, будуючи гiпотези, хто ж стоiть за тими усiма вбивствами, що iх планувала здiйснити наша група.

Група украiнськоi помсти, бо наша неадекватна влада не була здатна здiйснити реформи, перемогти корупцiю, знищити ворога. Ба бiльше, влада навiть не мала права шукати ворога, бо вiн жив у ii нутрощах, вiн був перед нею, але вона не хотiла його бачити, тому що також вiн йшов за нею слiдом, маючи мету та ресурси. Ми не бажали публiчностi, бо були сiрими тiнями, здатними виконати завдання й гiдно пройти свiй шлях до кiнця. І нам було байдуже, що скажуть iншi, Європа з Америкою, усi тi пихатi дипломати й консультанти, ООН та Гаага, бо коли приходять у твiй дiм, аби вбивати, грабувати та гвалтувати, ти маеш стати на ноги, розправити плечi й стрiляти ту падлюку мiж очi, поки вона не затихне навiки.

Таким став закон сувороi та жорстокоi епохи початку ХХІ столiття, в якому випала честь жити i менi – полковнику украiнських спецслужб, Євгену Олександровичу Мирону, якого знали пiд рiзними iменами, але нiхто так i не наважився сказати, що ж в дiйсностi жило в моему тiлi, розумi, серцi та душi.

Я був солдатом свого обов’язку, вартовим моеi единоi краiни i цим лишень визначався мiй тяжкий, проте усвiдомлений вибiр, що не передбачав багатства й комфорту, а знав тiльки накази, суворiсть буденного режиму й невiдворотнiсть смертi, яка увесь час пленталася за мною, наче стара, сифiлiтична хвойда, вiд якоi втiкаеш впродовж життя, але настае момент, коли вона, врештi-решт, досягае своеi цiлi.




Роздiл 2

Генерал



* * *

«Ми маемо це зробити», – сказав я тодi хлопцям, ми випили по останнiй, i вони поiхали геть.

Нiч, темна й холодна нiч панувала над нами, й усi ми хотiли одного: аби скорiше прийшов день. Новий день, який би змiг перекреслити вчорашню дiйснiсть, адже вона була занадто жорстока для усiх нас. Наша професiя вимагала плати. Інодi вона забирала життя.

Звичайно, поштовхом для прийняття рiшення щодо спецоперацii з лiквiдацii основних гравцiв конфлiкту стала смерть Андрiя Хворостенка. Чорт забирай, я любив цього хлопчика! В ту мить нiщо iнше мене не хвилювало. Мое розбите серце жадало помсти. Тим паче, що я знав, з ким обговорюю делiкатну тему. Нi Мирон, нi Принцип, нi Нечипайло не здадуть. Вони усi рiзнi, але унiкальнi в единому – обов’язку служби. Вони все зроблять правильно. Так, як цього захочу я.

Сон не брав мене, i я пройшов до свого кабiнету. Треба було подумати, зважити усi «за» та «проти», дiйти згоди з самим собою. Я розумiв, що механiзм вже запущено, зроблено це саме мною, проте ще залишалося ключове питання масштабiв того механiзму, його смертельноi дii.

Я взяв ручку та аркуш паперу, розкреслив його на чотири частини i в кожнiй з них написав таке: «Оркестр», «Інвестицii», «Перелiк джерел», «Люди».

Пiд «оркестром» я мав на увазi склад групи, яка вiзьме на себе виконання операцii «Ворог». «Інвестицii» – кошти, що менi потрiбно було знайти для реалiзацii поставлених задач. «Перелiк джерел» – агентурна мережа, яку ми зможемо використати пiд час операцii. «Люди» – це тi, хто i стане нашою метою, задля кого своiм емоцiйним рiшенням я запустив власну гру на геополiтичнiй картi свiту, в жодному разi не маючи амбiцiй щодо публiчностi, або ж добре вiдомоi з iсторii та кiнофiльмiв слави народного героя, такого собi месника ХХІ столiття. Моя душа прагнула сатисфакцii, i я вже знав, що вона ii отримае. Не можна пробачати того, чого не можна пробачати нiколи. І смерть близькоi людини, тим паче, цинiчне вбивство з елементами садизму заслуговувало виключно на адекватну вiдповiдь.

Колись давно, менi навiть здаеться, що то було у якомусь iншому життi, я дуже хотiв стати генералом. Вiд самого дитинства. З перших моiх крокiв на нивi спецслужб. Менi було байдуже, скiльки часу треба витратити, аби досягти такоi мети. Я просто знав, що так i станеться. Хоч би чого менi це коштувало.

Отримавши першi генеральськi погони у неповнi 44 роки, я засумував. Мети досягнуто, чого ж бажати ще? Багатств, слави, розкошiв, гарних жiнок, випивки, наркотикiв, чи, може, вишуканих яхт з вiллами? Грошей в мене завжди було достатньо. Все iнше не становило стратегiчного iнтересу, бо приносило виключно миттеву насолоду. А ось генерал…

Одним словом, я знову зациклився. Я захотiв стати генерал-лейтенантом, генерал-полковником, а потiм i генералом армii. Комусь може видатися дивною така моя химера, але вона була й мала право на життя. Тому, коли вже я сiв у своему кабiнетi й почав креслити схему операцii «Ворог», однiею з цiлей такоi операцii були зiрки генерал-полковника. Деякi можуть звинувачувати мене у кар’еризмi, але мiй випадок – не зовсiм кар’еризм у класичному розумiннi слова. Менi закортiло, i я йшов до мети.

Важливим моментом усiеi операцii було коло обiзнаних. Я розумiв, яку гру розпочав i був сповна розуму, аби прогнозувати ймовiрнi наслiдки у разi невдачi, провалу чи зради. Можливо, тому й прожив стiльки рокiв, що завжди вмiв усвiдомити власну недосконалiсть i обмеженiсть людських ресурсiв. З роками життя перетворило мене на впертого прагматика, який збагнув, що у цiй краiнi нiколи й нiчого не буде. Народженим в Украiнi даеться шанс урвати свое, а не працювати на благо всiх. Звичайно, траплялися й романтики, i справжнi патрiоти, було навiть декiлька чесних та порядних. І тут питання: де вони усi сьогоднi? Правильно – в холодних та сирих могилах.

Аби не наслiдувати iхнього прикладу, я створив собi iмiдж принциповоi та страшноi людини, з якою краще товаришувати або ж зовсiм не мати справи. Імiдж працював на мене i, взявши мене за руку, привiв на третiй поверх нашоi будiвлi, що по вулицi Володимирська у мiстi Киевi, де я отримав новий кабiнет та посаду заступника голови СБУ.

Тепер ви зможете зрозумiти, м’яко кажучи, делiкатнiсть мого становища. Пiддавшись емоцii, яку пiзнiше пiдсилив думкою про новi погони, я запустив маховик, машину смертi, бо тi трое, кому я запропонував проведення операцii, були не схожi на мене. В них вiдчувалася справжня жага до боротьби. Вони iстинно вiрили, що злочинам Росii треба покласти край, назавжди вгамувати нахабного агресора. Я ж, у свою чергу, знав, що зробити це можна системною лiквiдацiею ключових осiб ДНР, ЛНР, колишньоi украiнськоi влади, росiйських полiтикiв та спонсорiв тероризму й бандитизму. Не бачив я великого грiха i в тому, аби почистити простiр i у рiдному Киевi, бо залишалися там ще покидьки, якi вже як рiк мали належати самiй лише iсторii, а не сучасностi й майбутньому.

Праця моя тривала до самого ранку. Коли ж я закiнчив заповнювати схему, годинник показав восьму ранку. Я вiдкинувся у крiслi й заплющив очi. Передi мною лежала перша замальованка майбутнiх смертей. Звiсно, ii треба було ще доповнювати й уточнювати, когось вписати, а когось виписати. Але те все буде пiзнiше. Пiсля того, як я знайду грошi, бо без них ми не могли сподiватися й на крихту успiху. З такою думкою я пiдвiвся, струхнув головою i пiшов до спальнi, де вже прокидалася моя дружина. Я любив ii силiконовi груди, такi ж вуста та ii молодiсть, бо свою я втратив давно та навiчно.

До речi, то була моя четверта дружина, з якою я дiлив свое ложе ось вже два роки поспiль i поки що не мав намiру виганяти ii зi свого дому.


* * *

Я вже й не пам’ятаю, коли мене стали називати Бульдогом. Напевно, в той час я носив ще капiтанськi погони. Точно! Згадав. Я був тодi капiтаном. Щасливi першi роки незалежноi Украiни. Час крадiiв та корупцiонерiв. Великих приватизацiй i не менших афер. Купонiв для бiльшостi та доларiв для меншостi. Життя вирувало, i хто першим це збагнув, забезпечив себе грошима. Щоправда, багатьох з них повбивали ще до 2000 року. Але то, як кажуть, уже нюанси.

Ще з училища за словами моiх наставникiв я вирiзнявся принциповою хваткою. Завжди вмiв захистити власну позицiю. Тому i став Бульдогом, який ламав кiстки шакалам та вовкам. Цим i жив. Цим i вижив. Не бiльше, не менше. Йшов життям, змiтаючи на шляху перепони. Був собакою, який звик покладатися виключно на себе.

Бульдог та й Бульдог! Годi про це!!!

Комусь мiй сумбур може видаватися дивним, але сьогоднi, коли я пишу цi слова, голову мою переповнюють рiзнi думки, спогади, смуток та печаль. Багато чого вже не повернути. Ще бiльше не воскресити. Зостаеться лишень пам’ять i мольби про прощення. Бо руки нашi в кровi, а душi – сповненi бруду й таемниць.

Але час вже повертатися до розповiдi, яку я маю намiри висвiтлити виключно у власному розумiннi того, що сталося.

Я прокинувся десь по обiдi. В будинку було тихо. За вiкном висiла мряка. Я пiдвiвся i пройшов до ванноi. Там я побачив дружину. З пiд легкого, шовкового халатику виднiлися ii налитi груди. Моi очi зазирнули в ii обличчя, i я побачив звабливу посмiшку на ii вустах. Вона скинула халатик i залишилася повнiстю оголеною. Я вiдчув, як чоловiчi сили наповнюють мое старiюче тiло. Вона пiдiйшла до мене, поцiлувала в губи, опустилася навколiшки, i за п’ять хвилин я кiнчив прямо iй на обличчя, груди, залив ii тендiтну шию. Вона смiялася. Вона завжди смiялася, коли менi було добре. А ще вона тямила у розвагах та сексi. Саме цього, пiсля смертi моеi третьоi дружини, так не вистачало в моему засекреченому життi.

Ми вирiшили разом понiжитися в джакузi.

Ми лежали у ваннiй, вона схилила свою голiвку на мое плече, мiцно тримаючи мого парубка своiми нiжними руками.

– Я ще подобаюся тобi? – запитала вона мене.

– Звiсно, кицю. Інакше тебе б тут не було, – сказав я.

Я завжди намагався бути щирим з усiма своiми жiнками. Коли хотiв зрадити, повiдомляв про це i втрачав одну, аби надибати iншу. Нiколи я не був однолюбом. Менi завжди подобалися рiзнi жiнки, i я не приховував цього вiд них. Тому й виплачував шаленi репарацii усiм своiм жiнкам, коханкам та утриманкам. Я знав, що жiнку можна переконати доларом. І я робив це, не цураючись пiдступного цинiзму у моiх з ними вiдносинах.

Далi ми сидiли у iдальнi. Я передивлявся папери, що iх привiз мiй помiчник. Вона гортала якийсь журнал i курила. На мить я замилувався ii обличчям. Воно було таким, як я люблю – без зморщок, пряменький носик, випуклi губки, здоровий рум’янець як наслiдок сексу та гарячоi ванни. Вона випускала дим, i менi захотiлося стати тим димом, аби увiйти повнiстю до ii солодкого рота, щоби за якусь мить вона вигнала мене пiд три чорти. Я пiдiйшов до неi, взяв за пiдборiддя i впився в ii вуста. Рукою я мацав ii груди. Затим я встав навколiшки, зняв з неi шорти i трусики й довго цiлував ii квiточку, поглинаючи палку вологу, аж поки мое обличчя не стало мокрим вiд спраги та ii насолоди. Вона стогнала i дряпала своiм дорогим манiкюром мою спину, залишаючи по собi слiди, наче борозни у широкому, вольному полi. Вона кiнчила й обiйняла мене так, що моя голова зникла мiж ii грудей четвертого з половиною розмiру.

Коли ж скiнчив я, вона крикнула декiлька разiв, подивилися на мене i сказала:

– Заради таких миттевостей нашого спiльного життя я готова до кiнця днiв належати тiльки тобi.

Це була правда.

І я це знав.



На Володимирську я потрапив вже пiсля обiду. Я пройшов до свого кабiнету, сiв у крiсло, проглянув папери, телефоном вiддав накази пiдлеглим i витягнув з кишенi свою схему, вдивляючись у цифри та прiзвища. Я викликав полковника Мирона. Нам було про що поговорити.

Мирон прибув за хвилин двадцять. Як завжди, вiн був сконцентрований i спокiйний. Нiщо на його обличчi не видавало безсонноi ночi та тяжкоi втрати. Згусток рiшучостi виконувати мiй наказ – ось ким в ту мить був Євген Мирон, вiдомий в АТО як Дмитро Лиходiй.

– Сiдай, – сказав я йому.

Вiн сiв.

– Тепер дивись, – я простягнув йому мiй аркуш.

Вiн вивчав його хвилин з п’ять.

– Маю право вносити правки? – запитав вiн мене.

У вiдповiдь я простягнув йому свого паркера.

Вiн щось там подописував i повернув менi листок. Я взяв його в руки i побачив декiлька нових прiзвищ та знаки питань i оклику бiля тих, що написав я.

– Обговоримо це пiзнiше, – сказав я.

Мирон мовчазливо хитнув головою.

– Як там Марина? – запитав я його.

– Не дуже, – сказав вiн. – В лiкарнi.

– Зрозумiло… – я замешкався, але взяв себе в руки i додав: – Я б хотiв ii побачити.

– Не проблема. Але краще за декiлька днiв. Наразi вона не може адекватно сприймати iнформацiю.

У вiдповiдь я хитнув головою.

– Я можу йти? – запитав мене полковник Мирон.

Я показав йому аркуш, тикнув пальцем на два прiзвища i сказав:

– Проаналiзуй цих двох. Нiчого конкретного. Інтуiцiя. Можливо помиляюсь, але все ж таки щось говорить менi про мою правоту.

Коли Мирон пiшов, я зрозумiв, що знову хочу сексу. Тiльки з нею. Нiкого iншого. Лише одна вона – моя мила пташка, здатна наповнити життям емоцiйним сенсом.

Менi не личило пiддаватися спокусi. Тим паче на робочому мiсцi. Тому я вгамував жагу до солодкого тiла i викликав свого помiчника.

Вiн стояв i дивився на мене в очiкуваннi наказу, прохання, хоча б дрiбноi фрази, аби тiльки не мовчання. Я довго шукав, поки знайшов цього сiренького, непримiтного чоловiчка. І знайшов я його в далекiй Чернiвецькiй областi, де вiн працював начальником управлiння в СБУ областi. Тодi, а було це вже майже десять рокiв назад, вiн сам розкрив декiлька гарних схем влади «любих друзiв», за що був позбавлений роботи, кар’ери, премiй та зарплатнi. «Любi друзi» забажали поставити хрест на ньому. Я ж мав на це свою власну думку. Тому i врятував його.

– Є новини? – запитав я його.

– Поки що нi, – так само лаконiчно вiдповiв вiн.

– Затягуеться наша справа, – буркнув я. – Не подобаеться це менi. Погана прикмета.

– Пiдключити iнших? – запитав вiн мене.

Я думав. Вагався. Врештi-решт сказав:

– Не зараз. Почекаемо ще двi доби. Поки що вiльний.

Вiн пiшов, а я залишився. Мiй стан потребував самоти, аби прийняти едине правильне рiшення щодо пункту «Інвестори» та «Перелiк джерел». Довiряти я мiг мiнiмуму людей. І кожен мав право знати тiльки те, що стосувалося виключно його.

Врештi-решт, ухваливши рiшення, я вiдчув полегшення. Так бувае, коли довго не знаеш, куди тобi рухатися, як жити, з чого розпочати, аж поки не вiдсилаеш власнi сумнiви до дiдька i не починаеш йти дорогою, яка обiцяе успiх, але може закiнчитися повним занепадом. Про останне я не думав, бо усi мрii були виключно про перше.



Вести розмову про iнвестицii для операцii «Ворог», або «Гнiв Божий» з власного кабiнету було б помилкою. Кожного ранку ми перевiряли i кабiнет, i приймальню, й кiмнату вiдпочинку на прослуховування, але береженого Бог береже. Краще перестрахуватися, нiж пiзнiше червонiти, шукаючи вiдповiдi на незручнi запитання.

Мое авто iхало вулицями Киева. Кружляло проспектами та провулками. Водiй насилав прокльони на киiвську владу через якiсть дорiг, точнiше ii вiдсутнiсть на основних артерiях столицi Украiни. Я ж спокiйно чекав. Вiдiславши смс-повiдомлення, менi була потрiбна вiдповiдь, з якоi мали розпочатись iнвестицii. Розпочати я вирiшив з Забiяки, як я його називав ще з тих далеких, буремних часiв, коли обое ми були молодими чоловiками.

Забiяка був моiм другом. Разом пройшли школу нелегальноi розвiдки в краiнах Центральноi Європи, коли розкрадалися залишки багатств Варшавського договору. Разом пережили Афганiстан. Разом рятували один одного вiд провалу. Так i вижили.

Вiн повнiстю вiдповiдав своему прiзвиську. Не маючи намiрiв миритися з долею офiцера украiнських спецслужб, байдуже, що офiцера розвiдки, одного разу вiн просто не повернувся з чергового завдання, залишившись у кращiй цивiлiзацii, нiж та, яку могла запропонувати рiдна батькiвщина. Я нiколи не засуджував його за такий вчинок, бо завжди вiрив, що людина сама вправi обирати власну долю. Значно пiзнiше я зрозумiв, чому вiн не повернувся. Справа в тому, що Забiяка планував свiй вiдхiд на Захiд не один рiк поспiль. Ретельно продумував комбiнацii, аналiзував можливi варiанти, створював та реалiзував сценарнi альтернативи. Вiн збагнув, як заробити, i зробив це, не торгуючи секретами держави, а органiзувавши офшор щодо розпродажу радянськоi зброi, яка залишалася в краiнах Варшавського договору.

– Мiльйонером мене зробив комунiзм. Мiльярдером же я став завдяки жадiбностi людей, – пiзнiше казав вiн, посмiхаючись своiми бiлими, здоровими зубами.

Аби не вдаватися в деталi, бо iсторiя кожного великого статку – то завжди балансування на гранi кримiналу, скажу, що до подiй Революцii Гiдностi Забiяка був поважним громадянином Іспанii, зберiгаючи при цьому украiнське громадянство. Щоправда, в Украiнi на нього було вiдкрито кримiнальну справу, тому вiн не пов’язував власне майбутне з батькiвщиною, а виключно з тими краiнами, де йому не загрожував арешт i тюремний термiн.

Усе змiнила вiйна.

Забiяка завжди вмiв орiентуватися у вирi бурхливих подiй. І вже наприкiнцi лютого, у першi днi пiсля втечi «легiтимного», мiй друг з’явився на вулицях Киева. Вiн знав свою роботу i свою роль, бо був гарним аналiтиком, який розумiв, що Росiя нiколи не пробачить Вашингтону того, що сталося пiд час Майдану.

Коли ми зустрiлися, випили по чарцi i закурили, вiн впевнено сказав:

– Наразi вам буде потрiбна зброя. Рiзна. Вiд автоматiв до важкоi артилерii. Вам будуть потрiбнi iнструктори, люди, якi вмiють вбивати i ризикувати своiм життям. Вже дуже скоро ви вiдчуете брак у якiсних медикаментах, особливо тих, якi зупиняють кров i е на озброеннi НАТО. Все це маю я. Тому е прохання. Зведи мене з тими, хто сьогоднi ухвалюе рiшення.

На той час це було в моiх силах, i я задовольнив його прохання, не забувши оформити i свою скромну участь у тих шалених переговорах. Грошi нiколи не бувають зайвi. Навiть якщо вони куються на кровi невинних жертв амбiцiй великих людей, свiтових правителiв, що рiжуть карту свiту з несамовитим азартом, забувши про шахи, а граючи виключно в покер. Геополiтичний покер, учасниками й свiдками якого стали усi ми – тi, хто дожив до 2014 року.

Я тримав телефон в руках, коли вiд Забiяки прийшло повiдомлення. Прочитавши його, я велiв водiю iхати за мiсто, в тi темнi лiси, де робляться бруднi справи.

– Привiт, Павлуша! – сказав Забiяка i простягнув менi руку.

Я потиснув ii, а потiм ми обнялися. Вiн нiколи не називав мене Павлом, чи то Пашею, чи Павликом. Завжди й повсюди тiльки Павлуша. Такий вiн був, мiй старий, добрий Забiяка.

– Чув про ваше горе. Спiвчуваю, – вiн першим розпочав розмову, i менi стало легше, бо тепер я розумiв, що вiн здогадуеться про предмет нашого дiалогу.

– Власне, через смерть Андрiя я й прийшов до тебе.

– Я допоможу тобi знайти його вбивць.

– Ти не зрозумiв, – почав я. – Мене цiкавлять не тiльки його вбивцi.

Забiяка зупинився. Повернув до мене свою лису голову i з таким сарказмом запитав:

– Ти вирiшив стати ватажком народних месникiв? Так може краще в партизани?

Менi не сподобалась така риторика. Я взяв його за ворiт англiйського пальта i прокричав:

– Поки ми не почнемо iх вбивати, нiчого не буде! Чуеш мене, торговець смертю?!

Вiн спокiйно витримав мою емоцiю, на яку я мiг вдатися виключно з ним одним, а потiм сказав:

– Як вас тепер називати, мiй генерале? Отто Скорценнi? Павло Судоплатов? Моше Даян?

Я вiдпустив Забiяку i пiшов лiсом, а запитання летiли менi в спину, наче стрiли.

– Ти що це надумав на старостi рокiв?! Хочеш все втратити? Життя набридло?

– Не вчи мене! – сказав я йому. – Я втомився вiд цiеi безглуздоi вiйни.

– АТО, – виправив вiн мене.

– Як не назви, а кулi однаково косять кращий генофонд нацii. Скiльки вбитих! А скiльки скалiчених i таких, що воюють, або просто собi живуть i ще не знають, який пiдлий сюрприз готуе iм доля.

– А чи тiльки одному Кремлю це на руку? – лукаво посмiхнувся Забiяка.

– Не коментую.

– І не треба, – сказав вiн менi.

Далi ми йшли мовчки. Забiяка крокував трохи позаду. Я чув хрипи в його диханнi, i вони менi не подобалися. То було кепське хрипiння, яке не вiщуе здоровоi долi й веселого життя.

– Кинув би ти курити, – сказав я йому.

– Ага, – вiдповiв вiн. – Ось вiйну закiнчимо i одразу кину.

– Тобi б тiльки жарти балакати.

– Не хвилюйся, мамцю. Поживу ще. Не дочекаетесь…

– Не мели дурниць! – гаркнув я на нього i обернувся.

Так ми i стояли одне навпроти iншого, зазираючи в очi, намагаючись знайти в них душу кожного з нас.

– Чого ти хочеш, Павлуша? Ти затiяв велику гру. Аби досягти мети, тобi доведеться пройти багато випробувань. І сьогоднi не iснуе жодноi гарантii, що ти виконаеш заплановане.

– Не помиляеться тiльки той, хто нiчого не робить.

І тут вiн запитав:

– Скiльки?

Я назвав йому цифру. Забiяка присвиснув, але потiм сказав:

– Я так розумiю, що це тiльки частина того, що тобi потрiбно насправдi.

– Ти завжди був розумним хлопцем, брат мiй Забiяка.

– Скажи, а воно того варте?

– Сам подумай.

– З моеi дзвiницi, так не варте. Для мене ж вiйна, то рiдна матiр. Це моя стихiя, мiй бiзнес, моi палаци та дiаманти з рубiнами.

– Не сняться скалiченi ночами? Не приходять видiння?

– Про совiсть – нi слова! В тебе теж ii небагато.

– Хто зна…

– Я знаю, – i в цiй його останнiй фразi вiдчувалася така переконливiсть та правдивiсть, що я зрозумiв – вiн дiйсно знае.

Забiяка поклав руку менi на плече i стиснув його.

– Я допоможу тобi, Павлуша. Не хвилюйся на рахунок цього. Дам i грошi, i зброю, i людей.

– Останнiх не треба, – сказав я, i моя тональнiсть натякнула Забiяцi, що в нiй ховалася й подяка.

– Як знаеш.

– Повiр, так буде краще. І для тебе, i для мене. Та й для усiх моiх хлопцiв.

– Багато в тебе тих хлопцiв?

– Достатньо.

– Секретнiсть. Завжди ця клята секретнiсть.

– Куди ж без неi?

– Тiльки в кабак! – впевнено заявив вiн i почав схиляти мене до пияцтва.

– Якщо вiдмовлю, ти зрозумiеш?

– Зрозумiю, але не дам грошей.

– Даси, – вiдповiв я, потиснув його руку i пiшов геть, слухаючи легкий свист мого друга, яким вiн намагався зiмiтувати мелодiю далекого афро-американського джазу.


* * *

Минали днi, летiли кулi, чимчикували нашi справи. Амбiцii та намiри окреслювалися в покроковий алгоритм дiй, схему взаемозв’язкiв, павутину людських доль. Утаемниченiсть зустрiчей перетворювалася на манiакальний психоз, але я не заперечував, адже конспiрацiя в моiх життевих справах вже не один раз грала вирiшальну роль.

Березень ми витратили на iнвесторiв та склад групи. Демагогii, переконання, «за» i «проти», суперечки до хрипу не залишали нам часу на щастя й насолоду. Нами керувала виключно справа. Хтось бачив у нiй виправдану помсту, хтось – единий шлях перемоги, комусь кортiло просто скорiше закiнчити ту затяжну криваву м’ясорубку, яку вже рiк крутив кремлiвський вожак. Щодо мене, я так i не усвiдомив, чого ж прагну я, але про це нiхто не знав. Ми грали роль патрiотiв, i кожен розумiв патрiотизм виключно своiм розумом.

Мiй список розширювався за рахунок нових прiзвищ, адрес, перетину зв’язкiв, перелiку зброi та амунiцii. Ми не мали права проминути жодноi деталi, жодного покидька, який вирiшив погратися у вiйну. В момент, коли ми дiйшли певноi згоди i вже намiтили першу жертву, Іван Принцип сказав:

– Нам потрiбен спецiалiст з отрути. Висококласний фахiвець.

Я пiдвiв на нього очi.

– І майстер тортур, – додав Нечипайло.

– Вони не жартують, – запевнив мене полковник Мирон, коли я своiм поглядом спитався його думки.

Я не став заперечувати i порадив iм свого знайомого, що належав до плеяди катiв Андропова.

– А вiн не занадто старий? – запитав Принцип.

Я впився в нього своiм поглядом. Мене дратувала iхня фривольнiсть.

– Занадто старий сидить на пенсii. Ви, капiтане, щось багато запитань тут ставите.

На Принципа я гримнув навмисно. Іерархiя полюбляе суворi команди, нехай i не завжди доречнi. Бульдог мав залишатися Бульдогом, лютим собацюрою для маленьких цуценят. Принцип почув мене, а значить, я ще залишався непоганим актором, який вмiв приховувати справжнi почуття, думки та бажання.

– Гаразд, – сказав я, витримавши паузу. – Наразi стоiть питання залучення людей зi сторони.

– Ви маете на увазi…

– Я маю на увазi усiх, – перебив я Нечипайла.

– Тiльки агентура, iнформатори. Лiквiдацiю не можна доручати чужим, – висловив свою думку полковник Мирон.

– Згоден, – сказав Принцип.

– Заперечу, бо знаю декiлька варiантiв, якi найкращi в цiй справi. Так само, вони не поступаються своiм принципам честi в питаннi конфiденцiйностi, – зазначив Нечипайло.

– Обговорiмо пiзнiше, – сказав я. – Тепер повернiмося до деталей нашого першого завдання.

Усi замовкли, готовi слухати мене, але я не знав, з чого, чорти забирай, менi починати. Але Бульдог був бульдогом, i тому перша фраза матерiалiзувалася сама, наче й мимоволi, несвiдомо, проте у досить доречний момент, коли пауза затягувалася та обiцяла незручну ситуацiю.

– Ми почнемо з простого – з вiдвертих зрадникiв. У разi успiху перших двох лiквiдацiй переходимо на польових командирiв, особливо тих, хто приiхав до нас незваним гостем. За тим – знову два-три зрадники. Потiм затишшя десь на мiсяць. А пiсля – наносимо удар по керiвництву терористiв. Скiльки на сьогоднi ми вже маемо людей в мережi?

– Десять. Включно з нами, – сказав Мирон.

Десять людей i я одинадцятий. Забiяка – дванадцять.

– Хто вони? Менi потрiбнi iхнi досье.

– Вже пiдготував, – сказав Принцип.

У вiдповiдь я кивнув йому головою.

– А що будемо робити з ФСБ, ГРУ, врештi-решт, iз росiйськими iнструкторами? – запитав Нечипайло.

Я задумався. Воювати з представниками ще вчора, здавалося б, братського народу виявилося справою нелегкою. Навiть для тих, у кого найжорсткiша вдача та сталевi нерви. Украiнцi, ми добрi за своею суттю, iнодi часто пробачаемо те, чого нiколи не варто пробачати, посмiхаемося ворогу, який тiльки й чекае моменту, аби ми повернулися до нього спиною, щоби вiн мiг встромити свого гострого ножа мiж нашi украiнськi лопатки. Нечипайло та Принцип пiдходили для операцii «Ворог» як нiхто iнший, бо нiколи не мали жодного стосунку до КДБ. Вони народилися в останнi роки Радянського Союзу i присягали виключно на вiрнiсть однiеi держави – Украiни. Що ж стосуеться мене чи полковника Мирона, не буду лукавити, адже колись давно ми присягали на вiрнiсть партii та Радянського Союзу. Ми знали багатьох з тих, хто сьогоднi воював проти нас, бо десятилiття тому ми вважалися друзями. І тут трапилася ця клята вiйна, коли сильнi держави не подiлили слабку, а Росiя вирiшила нагадати про давно поховану iмперську велич.

– З ними ми будемо чинити так само, як вони це чинять стосовно нас, – сказав я тоном, який не терпить заперечень.

Я проковтнув якусь далеку гiркоту, бо вона була нiщо порiвняно з тим вогнищем, що палало в менi пiсля смертi Андрiя Хворостенка. У ньому я бачив свое продовження в стiнах нашоi славненькоi Контори, сiрого дому таких же сiрих воiнiв густих туманiв.

Далi я вирiшив говорити про першу лiквiдацiю.

– Ви знайшли зв’язкового? – запитав я.

– Знайшли, але мертвим, – Принцип не скаржився, а сухо констатував здiйснений у часi факт.

– Що думаете робити? – я мав знати, яким чином вони хотiли вийти на секретний штаб МО в Донецькiй областi. Там ховалися щури, i наша справа полягала в очищеннi тiеi вельми важливоi для украiнськоi перемоги установи.

– Є ще двое на примiтi. Люди начебто надiйнi, з розумом у головi, – сказав Євген Мирон.

– Начебто, це не зовсiм правильно. Так я кажу, полковнику?

– Так точно, пане генерале, – тихо вiдповiв вiн.

Я не став тиснути на нього. Воно було нi до чого, зайве, провокацiйне, не гiдне генеральських зiрок та офiцерського звання.

– Я подумав, може, нам почекати на iх вихiд? Врештi-решт, вони мають колись покинути штаб!

– Вони покидають штаб через катакомби. Ми не маемо змоги дiстати плани. У нас е тiльки можливiсть проникнення всередину, – сказав я. Менi було тяжко це говорити, адже навiть я не мав доступу до секретного штабу МО в Донецькiй областi. То була повна прерогатива Мiнiстерства оборони. Таке рiшення прийняло вище керiвництво, i не менi було його засуджувати або ж скасовувати. Я тiльки мав змогу його обiйти.

– Ну гаразд, – сказав Мирон. – Ось ми знаемо, хто вони, як виглядають, де мешкають, чим володiють. Так можливо виманимо iх на живця? Один з них точно не втримаеться, коли дiзнаеться, що дружина переоформляе нерухомiсть i тiкае до Праги, де на неi чекае молодий коханець.

Я задумався.

Як казав герой вiдомого творiння «Уся королiвська рать», «кожен мае своi скелети у шафi». У наших зрадникiв вони теж були. Полковник Мирон пропонував iх дiстати. Слава Богу, ми мали власнi джерела в будiвлi за Повiтрофлотським мостом. Забiяка не збрехав – кошти я отримав гарнi. Щедрiсть старого друга дозволяла не заощаджувати на пiдкупi агентури. Чомусь серед тих, хто належав до системи бюрократii та влади, поряднiсть iз патрiотизмом ще не стали мiрилами життя. Моя думка впиралася в тезу, що такими iх зробить тiльки страх перед силою держави.

Полковника Ігорiна ми внесли до списку не випадково. Вiн заслужив таке право державною зрадою та роботою в iнтересах агресора й ворога. В жодному випадку Ігорiн не припустився помилки. Замiсть нього це зробили його жiнки, якi починаючи з осенi 2014 року з головою кинулися в шабаш бутикiв, розваг та дорогих спортклубiв. А пiзнiше дружина дiйшла думки, що Ігорiн повинен залишатися в минулому. Майбутне ж вона бачила в Європi, з новим чоловiком i донькою, котра на лiто закiнчувала навчання в школi.

Сам же Ігорiн знати про те не мiг, бо увесь час перебував на Донбасi, в секретному штабi МО, до якого ми так i не змогли пiдiйти. Ми добре перевiрили iнформацiю щодо його мiсцеперебування. Помилки не було. Але виникало питання: чому мовчали про це куратори Ігорiна з Луб’янськоi площi? Де тут причаiлася загадка?

З кожним днем доля полковника Ігорiна цiкавила мене дедалi бiльше. І не тому що вiн був зрадником. Причина ховалася в iншому. В його патологiчнiй жадiбностi до грошей, якi вiн навiть не мав змоги витрати, бо на Донбасi початку 2015 року було тяжко знайти принагiдну крамницю, яка могла б запропонувати вишуканий товар елiтного класу.

Ігорiн координував артилерiйськi бригади Збройних сил Украiни в зонi АТО. В свою чергу, артилерiя розчищала шлях для вiйська, танкових з’еднань, добровольчих батальйонiв. Зрадник володiв великим масивом iнформацii щодо дислокацii та тактичних намiрiв украiнських з’еднань. В першi мiсяцi вiйни проблема зради щодо наших позицiй та передислокацiй була однiею з найтяжчих та найганебнiших. Офiцери Украiни за американськi долари продавала державу Росii!

Росiя ж контролювала Ігорiна i таких як вiн. Полковник постачав ворогу iнформацiю про танки, добровольчi батальйони, бронетранспортери, ударнi групи, але аж нiяк про артилерiю. Як ми виявили пiзнiше, таку схему розробило ФСБ, аби якомога довше тримати крота у нашiй зубожiлiй норцi. І ось настав час виманити ту тварюку з його схованки, аби справедливiсть наздогнала покидька.

Хтось скаже, що в моiх словах занадто багато ура-патрiотизму. Але я змушений дотримуватися лiнii, яку обрав вночi, коли ми отримали «привiт з Новоросii», трясця iхнiй матерi! Навiть iз собою я маю бути послiдовним. Мотив повинен спiввiдноситися з жертвою, аби не виникало зайвих питань.

– Яким чином плануете це зробити? – врештi-решт, запитав я пiдлеглих офiцерiв.

– Є одна задумка. Будемо апробувати, – вiдповiв за всiх Мирон.

– Щось цiкаве? – запитав я.

– Може бути, – сказав Нечипайло. – До штабу iде група нових людей. Один з них – старий приятель одного друга. Ось ми хочемо запросити його до нiчного клубу, аби вiдсвяткувати вiд’iзд.

– Не зрозумiв. Яка тут логiка?

– Доволi проста. Будемо фотографуватися. А якраз за сусiднiм столиком вiдбудеться банкет, влаштований дружиною нашого Ігорiна для ii нових подруг – мешканок нiчного Киева, свiтських левиць i гламурних утриманок. По приiздi за декiлька днiв наш приятель, граючись телефоном, покаже Ігорiну, як його проводжали справжнi друзi.

– І той побачить свою кралю в оточеннi таких же iстот, – сказав я.

– Саме так, – пiдтвердив Принцип, i ми засмiялися, наче напарники по синхронному плаванню. Тiльки ми не плили. Ми грали зi смертю та життям.

– Вiн не втримаеться, – сказав Нечипайло. – Зiрветься й поспiшатиме до Киева, аби покарати свою курву. Ось по дорозi ми його i перехопимо.

На черзi була перша справа, i ми не мали права на помилку.


* * *

Про смерть полковника Ігорiна я дiзнався зi стрiчки новин вiдомого украiнського iнтернет-сайту. Був четвер, сiрий, непривiтний ранок березня, коли хочеться спати i нiжитися в теплi, а не йти мокрими вiд талого снiгу вулицями. У повiдомленнi йшлося про трагiчну загибель високопосадовця Мiнiстерства оборони Украiни, який став жертвою власноi необачностi. Полковник упав на колii харкiвського метрополiтену i не змiг пiднятися, а за хвилину його розчавив потяг. Сталося це на очах десяткiв свiдкiв i тому для правоохоронцiв справа була зрозумiлою i потребувала лишень одного – закриття. Так i було зроблено за декiлька днiв.

ЗМІ не могли знати, що перед тим як спуститися до харкiвськоi пiдземки, Ігорiн добре попоiв у затишному ресторанi. Вiн не вживав алкоголю, а пив виключно соки. Закiнчивши з десертом, вiн оплатив рахунок, зайшов до вбиральнi, провiв там хвилини зо три, а потiм рушив до метро. Коли вiн стояв i чекав на потяг, в нього раптово сталося запаморочення i вiн почав падати вниз. Ігорiн намагався встати, але тiло не слухалося, голову кружляли злi демони й сильний препарат, вироблений у таемних лабораторiях Ізраiлю, який зникае з органiзму людини за годину пiсля прийняття, не залишаючи жодних шансiв правоохоронцям встановити iстину причину смертi.

Пiзнiше, у розмовах зi своiми знайомими з Генштабу та мiнiстерства, я чув, що Ігорiн сам винен. Лунали тези щодо зацiкавленостi великих генералiв у закриттi справи, аби не виносити смiття на розсуд громадськостi. Так i зробили. Забули та проiхали. Закопали й поспiвчували, а наш потяг рушив далi, правда один зрадник навiки зiйшов з дистанцii.



Квiтень увiрвався до Киева холодними дощами. За тиждень мала бути Пасха. Принцип з Нечипайлом збиралися на Донбас. Мирон зi мною вiдлiтав до Женеви. Я не мав намiру брати усi грошi тiльки у Забiяки. То було б неправильно i повнiстю б суперечило моiм життевим позицiям. У цьому свiтi блукали й iншi люди, якi нiколи б менi не вiдмовили.

Я добре пам’ятаю наш останнiй вечiр, коли менi спало на думку влаштувати для хлопцiв маленьке свято.

– Люба, менi потрiбна твоя допомога, – звернувся я до дружини.

Вона блимнула на мене своiми зеленими, котячими очима, i ii вуста склалися у хтивiй посмiшцi.

– До ваш послуг, пане генерале, – сказала вона.

Я пiдiйшов до неi ззаду i обiйняв за талiю. Поволi моi руки почали гладити ii животик, пiдiймаючись до грудей, якi вже за мить опинилися у моiй владi.

– Менi потрiбнi твоi подруги…

– Що це ще за фокуси?! – спробувала вона обуритися i вирватися з моiх обiйм.

– Це значить, сонечко, що днями у нас буде вечеря. Прийдуть моi близькi друзi. Ми будемо говорити виключно про приемнi речi в компанii гарних жiнок, слухати музику, танцювати, насолоджуватися миттевостями життя.

– Вони теж генерали? – вона розвернулася до мене i мiцно вхопила мене мiж нiг.

Я подивився на неi. Не знаю, чого бiльше було в менi в ту мить – черговоi переконаностi в тому, що у свiтi е речi, якi нiколи вже не виправиш, або ж надii, що може так i треба. В моему життi було багато жiнок, якi не мали розуму. Вони задовольняли мене, бо при моiй професii завжди обираеш менше з двох зол. Жiноча дурiсть проти жiночого розуму. Звичайно, я намагався завжди одружуватися на першiй.

– Бачить Бог, прийде день i усi вони стануть генералами, – сказав я, поцiлував ii в лоба i додав:

– Двi твоi подружки, гарнi й розкутi. Вважай це моiм наказом.

Я сказав двi, бо Нечипайло був одружений i в жодному разi не пiшов би на зраду.

– Вiн прийде з дружиною? – запитав я Мирона, коли обговорював з ним деталi вечора.

– Вона в нього доволi вродлива та амбiтна. Мiрило життя – грошi. Чи зможе вона адекватно сприйняти вашi хороми? – засмiявся Мирон, але в тому жартi я почув гiрку правду життя капiтана СБУ Микити Нечипайла.

Я взявся за органiзацiю невеличкого свята, адже зона АТО була вiйною. Моi хлопцi iхали на вiйну, де про них не мали знати анi вороги, анi друзi. Їх не було у тiй вiйнi, на тому полi бою. Вони мали стати невидимi, тiнями, якi впевнено йдуть за ворогом, чекають на один лишень момент, якого доля бiльше не подаруе. І саме в цей момент вони забирають життя у покидькiв, якi вирiшили знищити iхню краiну, вкрасти все те, про що мрiяли iхнi далекi пращури, дiди та батьки. Моi хлопцi перетворювалися на солдат свого фронту, що завжди мають залишатися за завiсою таемницi, чие викриття даруе смерть.

Слова Євгена Мирона про дружину Нечипайла не стали приголомшливою звiсткою. Я знав ту проблему, але тепер я володiв ресурсом, здатним ii усунути.

– Я дам йому триста тисяч доларiв, – сказав я Мирону.

У вiдповiдь полковник здвигнув плечима.

– Грошi вашi, тому й вирiшувати вам.

– Вони не моi, i тобi це добре вiдомо.

– Але ж головний розпорядник саме ви, – не здавався Мирон, якому так подобалося його псевдопрiзвище Лиходiй.

– Чому ти вирiшив стати Лиходiем? – раптово змiнив я тему нашоi розмови.

– До чого тут це? – здивувався полковник.

– Банальна цiкавiсть заслуженого ветерана спецслужб.

Євген задумався. Вираз його обличчя свiдчив про пошук вiдповiдi, слiв, якими змiг би виразити повноту почуттiв, коли обирав псевдонiм.

– Може, повернемося до Нечипайла та трьохсот тисяч доларiв? – врештi-решт, вiн вирiшив обiйтися невинним жартом.

– Звичайно. Але спершу Лиходiй.

Мирон неохоче почав говорити. Його слова нагадували сповiдь сором’язливого школяра, який нiяковiв вiд власного бажання бути не тим, ким був насправдi.

– Лиходiй, – сказав Мирон, – то вiд впертого дитячого бажання вирiзнятися на тлi сiренького батька. Можливо, вам цього нiколи не зрозумiти, але…

– Облиш, друже! – сказав я. – В мене взагалi нiколи не було того батька. Напевно, цим i обумовлюеться мiй життевий вибiр.

– А в мене був, – сказав Мирон. – І саме цим фактом визначався мiй життевий вибiр. Менi кортiло бути Лиходiем, аби йти наперекiр придуманiй для мене iншим долi, бунтувати проти волi й покiрностi батька, бути несамовитим у всьому, що я робив, чого торкалася моя рука.

Вiн замовк. Я подивився на нього i зрозумiв усю трагедiю полковника Євгена Мирона.

– Ти його зневажав? – запитав я.

У вiдповiдь вiн мовчав.

– Давайте краще про триста тисяч i вечерю. Я не хочу говорити нi про батька, нi про Лиходiя. Єдина щира, чоловiча розмова трапилися мiж нами, коли батько був вже хворий. А за декiлька хвилин пiсля цього вiн помер.

– Вибач. Я не знав, що у вас…

– Просто не треба! – перебив мене Мирон, i я замовк, аби за мить повернутися до вечерi.



Ми сидiли у вiтальнi. Стiл було сервiровано на вiсiм персон. В очах дружини Нечипайла – доволi вродливоi брюнетки – я бачив iскри заздрощiв, якi починали вживатися разом з певною крихтою задоволення. Триста тисяч американських доларiв вмiють покращувати настрiй.

Моя дружина не спасувала, i Принцип з Мироном отримали супутниць на вечiр. Одна з них, я знав ii у минулому життi, була колись королевою усiх нiчних закладiв Киева. Ще й зараз вона не втратила своеi вроди, яку не забувала корегувати за допомоги пластичних хiрургiв. Їi звали Ольга, i в сiчнi iй виповнилося 36. Саме iй судилося скласти компанiю молодшому за нею на цiлих чотири роки капiтану Принципу.

Іншу подругу дружини я бачив вперше. На вигляд iй можна було дати i 30, i 40. Це була бiлявка з коротким волоссям i синiми, наче саме море, очима. Вона вдягнула сукню з вирiзом на спинi, i усi ми побачили тату схiдноi, скорiш за все японськоi, тематики. Менi кортiло дiзнатися, що воно в бiса може означати – усi тi вiзерунки та знаки, але питати не став. Я вирiшив зробити це потiм, коли залишусь на самотi з дружиною, а ii подруга вiзьме пiд руку мого полковника Мирона й вони слiдуватимуть прикладу усiх тих, хто не знае, що таке кохання, а вiддаеться виключно полону шаленоi пристрастi.

– Ну що, – я пiдвiвся з крiсла. В моiх руках був келих шампанського i на правах хазяiна я мав казати перше слово. – Пропоную перший тост за зустрiч!

Ми випили i почали iсти, приглядаючись одне до одного.

Десь за пiвгодини в тишi кiмнати народилася розслабленiсть. За столом почали лунати жарти, на обличчях моiх гостей я помiтив посмiшки i отримував задоволення, що хоча б сьогоднi ми усi трiшки забудемося про вiйну. Менi хотiлося зробити приемне цим чоловiкам, яких я завжди вважав своiми хлопчиками i бачить Бог, я намагався з усiх сил.

Атмосфера ставала розкутою, дружньою. За години пiвтори розпочалися танцi, потiм посиденьки за принципом хлопцi-дiвчата, а далi ми знову усi зустрiлися за столом. П’янка iлюзiя химерного щастя грала з нашими душами, i я помiтив, що моi офiцери готовi продовжувати ту гру, так само, як i вбивати нелюдiв, якi прийшли на iхню землю.

Я бачив, як Мирон жадiбним поглядом iсть свою супутницю. Помiтною стала для мене i сором’язлива нерiшучiсть Принципа, який хотiв обiйняти Ольгу, але його руки залишалися лежати на столi. Один лишень Нечипайло не цурався власних почуттiв та любовi до гарноi випивки, замiшуючи усе це на чорних жартах.

– Годi тобi! – сказала йому дружина пiсля чергового анекдоту, але в ii тональностi не було злостi, а вiдчувалося прохання самки до самця, здатного не тiльки його виконати, а й наповнити ii життя сенсом.

Нашi посиденьки тривали до другоi години ночi, а потiм ми розiйшлися – кожен у своему напрямку, аби до ранку насолоджуватися життям, пам’ятаючи про те, що далi починався шлях до помсти.

Усi ми розглядали лiквiдацiю Ігорiна як генеральну репетицiю перед сакральним дiйством, наслiдки якого не мiг би прорахувати жоден з аналiтикiв, як i не мiг це напророчити нi один з вiщунiв, бо ми вирiшили грати зi смертю, аби зберегти життя мiльйонiв наших спiввiтчизникiв.


* * *

Мирон завжди подобався менi своею мовчазливiстю. Євген не втручався у справи iнших i не любив, коли це робили стосовно до нього. Вiн нiколи не ставив зайвих запитань, не сперечався з керiвництвом, а робив те, що йому казали. Крiм того, i це досить важливо при нашiй з ним професii, вiн умiв мовчати та берегти таемницi. Я мiг йому довiряти, бо його патрiотизм був помiркованим. Принцип же фанатично любив Украiну, а Нечипайло нiколи б не пiшов на те, що могло б загрожувати його сiм’i.

Я не полiнувався i власноруч придбав квитки на лiтак. Паспорти з нашими фото i чужими прiзвищами були у мене наготовi, щойно розпочалася вiйна. Мирон заiхав до мене, i ми викликали таксi, яке доставило нас до аеропорту. Ми швидко пройшли усi формальностi, пов’язанi з реестрацiею, прикордонним оглядом та паспортним контролем i вирiшили чекати на лiтак у барi аеропорту. Я замовив келих пива. Мирон надав перевагу чаю.

– Ти знаеш, до кого ми летимо? – запитав я його.

– Нi, – вiдповiв вiн.

Я зробив два великих ковтки i сказав:

– Ти колись чув про людину на прiзвисько Гарун?

Вiн задумався.

– Якщо вiн пов’язаний з торгiвлею алмазами, то я чув про нього. Здаеться, вiн мав якийсь стосунок до нашоi Контори.

– Безпосереднiй. Вiн працював з контрабандою, аби потiм зробити ii своiм доволi прибутковим бiзнесом.

– Ми летимо до нього?

У вiдповiдь я стверджувально хитнув головою.

– Хименко Олександр Вiталiйович, 1957 року народження, пiдполковник у вiдставцi, а наразi один з королiв алмазного бiзнесу на прiзвисько Гарун, – сказав я, але промовчав про те, що вiн також був моiм другом, якого я прикрив свого часу, порушуючи присягу офiцера, аби не зрадити клятву дружби.

– Вiн буде з нами говорити? – запитав мене Мирон.

– Якщо ми летимо до нього, мабуть що буде, – сказав я.

– Вiн дасть нам грошi?

– І не тiльки грошi. Алмази, вони, брате, рiч дуже вишукана й переконлива. Хочеш, я попрошу у нього щось особливе для твоеi новоi подружки? – я посмiхнувся Мирону, i вiн посмiхнувся менi у вiдповiдь.

– Не треба. Я сам.

– Що сам?

– Зароблю на них.

Я зiтхнув. При зарплатi полковника СБУ заробляти на алмаз, який мiг би задовольнити апетит його новоi подруги, потрiбно було б рокiв з триста. На жаль, нiхто з нас не мiг стiльки чекати. Та й що то було б за життя: усi триста рокiв розпинатися, аби в кiнцi життевого шляху отримати один лишень камiнчик? Байдуже, що дорогоцiнний.

Незабаром дзвiнкий жiночий голос повiдомив про початок посадки на наш рейс; ми розрахувалися за чай та пиво й пiшли у напрямку виходу на лiтак до Женеви.

«За якихось двi з половиною години я буду в центрi Європи», – думав я. «До слова, моiм пращурам знадобилися б цiлi тижнi, а може й мiсяцi, аби дiстатися до Швейцарii. Та й хто б iх туди пустив?»

Фiлософськi сентенцii з присмаком цинiзму давно вже стали моiми добрими супутниками. Я виправдовував iх iснування, бо життя разом з ними не здавалося менi таким мерзотним, яким було насправдi.



У лiтаку я спав, намагаючись абстрагуватися вiд дiйсностi та забути про вiйну. Я знав ii таемницi, i вони не додавали менi щастя, не породжували надii, а змушували констатувати серйознiсть ситуацii, в яку Украiну втягував Кремль, Вашингтон та й iншi гравцi на тiй кривавiй дошцi.

Мирон сидiв поруч i читав книжку. То був Бальзак, i це мене здивувало. Нiколи не мiг подумати, що Євгена колись зацiкавить старий французький реалiст з його трагiчними iсторiями, де все замiшувалося на iнтризi, багатствi, жадобi до золота та пiдступностi людських творiнь.

– І як? – запитав я його перед тим, як заснути.

– Та так, – вiдповiв вiн менi, приховуючи лукаву посмiшку.

– Ну-ну, – сказав я i заплющив очi.

Коли ж я iх розплющив, а лiтак почав зниження над Женевою, книжка усе ще залишалася в руках Мирона.

«Впертий читач», – подумав я, розтираючи шию.

Нас нiхто не зустрiчав, та ми цього й не потребували. Виходячи з аеропорту, ми ретельно вивчали усiх, хто мiг здатися нам пiдозрiлим. До мiста ми добиралися поодинцi. Поселилися теж у рiзних готелях i вже зустрiлися на прогулянцi бiля фонтана.

– Як твiй Бальзак? – запитав я Мирона, коли вiн пiдiйшов до мене.

– Вже друге столiття поспiль спочивае на Пер-Лашез, – була на те його вiдповiдь.

Я подивився на годинник. За десять хвилин Гарун мав вийти на зв’язок. Я не сумнiвався у ньому, але те, що я почув, приголомшило мене навiть бiльше, нiж смерть Андрiя Хворостенка.

– Я дам тобi те, що ти просиш. Навiть бiльше, – сказав вiн. – Але за однiеi умови.

– Я слухаю.

– Ти вiзьмеш мене з собою.

– Куди? – не одразу зрозумiв я.

– В зону АТО. Засидiвся я тут. Думаю, що в мене вистачить сил, аби вкоротити вiку декiльком покидькам.

– Ти жартуеш? – я не вiрив тому, що чув.

– Аж нiяк. Або ти береш мене з собою i отримуеш грошi, або ми п’емо останню чарку i ти вiдлiтаеш назад сам – без мене i, звiсно ж, без грошей.

– Це шантаж, – зауважив я йому.

– А як ти думав, мiй друже Бульдоже? В цьому свiтi тiльки шантаж здатний гарантувати хоча б якусь стабiльнiсть.

– Я подумаю, – менi потрiбно було виграти час, аби продумати вiдповiдь. Але вже в ту саму мить, як Гарун виявив бажання iхати на вiйну, я зрозумiв, що вiн не вiдступиться.

– Думай. Проте не довго. Чекатиму тебе завтра на цьому самому мiсцi, – сказав вiн, потиснув мою руку, кивнув Мирону, який прогулювався на певнiй вiдстанi i вiд’iхав у своiх алмазних справах на спортивному бентлi.

Мирон пiдiйшов до мене.

– Ми задоволенi? – запитав вiн мене без жодноi iронii.

– Не зовсiм, – пригнiчено вiдповiв я.

– Тобто?

– Йдемо вечеряти. За iжею про все й дiзнаешся.

Ми всiлися в затишному ресторанi в самому центрi Женеви. Привiтний офiцiант пропонував нам рiзнi вина, прославляючи iхнi якостi та смак, але, врештi-решт, ми обрали горiлку.

– Ви росiяни? – спитався вiн, i в тому голосi промайнули обережнiсть, зневага та страх.

– Друже, нiколи не кажи, що ми росiяни, бо ми бiлоруси, – серйозним тоном вiдповiв йому на те Мирон, i офiцiант розслабився.

– Я вже подумав…

– Ти не думай, а краще неси нам горiлку, – продовжив Мирон.

– Звичайно. Вважайте, що вона вже тут.

Коли вiн вiдiйшов, я спитався Євгена:

– Чому саме бiлоруси?

– А хто? Може казахи чи молдовани?

– Напевно, ти правий.

– В таких речах, пане генерале, я завжди правий, – вiн щиро засмiявся, i мимоволi посмiшка торкнулася й моiх вуст.

Офiцiант принiс нам по чарцi горiлки.

– Ти, хлопче, одразу б пляшку винiс, – зауважив йому Мирон.

– Тобто цiлу пляшку горiлки? – перепитав спантеличений офiцiант.

– Саме так, – вiдповiв йому Євген.

– Але це не можливо! Ми не продаемо горiлку пляшками! Навiщо? Нiхто ж не купуе.

– Як це нiхто? А ми? – запитав я.

– Пардон, мсье, але ви приiхали i поiхали, а нам тут жити, – в голосi офiцiанта вiдчувалися нотки гордостi за приналежнiсть до обраного кола щасливчикiв, що мали у своiх кишенях швейцарський паспорт.

Я не став давати йому безкоштовний урок щодо хамства та вишуканих манер. Це було зайве. Тим паче, в моему гаманцi лежало достатньо франкiв, аби купувати ту кляту пляшку чарками, аж поки вона уся до останньоi краплi не опиниться в наших з Мироном шлунках. Я так йому i сказав.

– Гаразд, хлопче. Не хочеш продати пляшку, будеш носити ii нам чарками кожну хвилину. І не дай Бог, запiзнишся хоча б на секунду.

Вiн подивився на мене i вiдповiв:

– Мсье, не я встановлюю правила. Я тiльки iх виконую.

– Облиште його, – втрутився Мирон. – Вiн тут нi до чого.

– Така в мене вже манера жартiв, – сказав я.

– Ваша манера може коштувати нам зайвоi популярностi.

– Ось тiльки вчити мене не треба! – розiзлився я.

– Я не вчу. Я констатую факт. Краще повернiмося до вашого алмазного друга.

Мирон був правий, а я – нi. Мое гарячкування не додавало менi честi, i я вибачився перед Євгеном. Мiй учень давав менi урок конспiрацii, про яку я забував, пiддавшись емоцii.

«Знову ця клята емоцiя. Не доведе вона мене до добра», – сказав я собi i розповiв Мирону про умову Гаруна.

– Несподiвано, – Євген був вiдверто здивований. – Що ви йому на це вiдповiли?

– Поки що нiчого. Вiдповiдь маю дати завтра.

Ми замовкли. Мирон дивився крiзь мене на сусiднiй столик, за яким проводили свiй вечiр три гарненьких дiвчиська. Я ж згадував Гаруна, яким вiн був на тих всiх вiйнах, що довелося нам пройти разом.

Олександр Вiталiйович Хименко належав до тiеi породи людей, яких прийнято величати одним простим словом – дитбудинковi. З перших своiх крокiв по нашiй грiшнiй землi такi люди знають одну лишень правду – iм нема на кого сподiватися, окрiм себе. В дитинствi вони ще вiрять в чудеса, що ось вiдчиняться дверi i на порозi з’являться мама з татом, але минають роки, а нiхто так й не приходить. Їхня школа життя не схожа на iншi. Навiть у мене, людини, яка нiколи не знала свого батька, все було не так, як у дитбудинкових. Мiй батько загинув на виробництвi, врятувавши життя своiм колегам, i тому я був сином героя, що в умовах Радянського Союзу давало своi плюси. Хименковi ж вiд батька залишилося тiльки одне слово «Вiталiйович», а яким був той самий Вiталiй, нiхто не знав, бо нiколи його не бачив.

Ми познайомилися з Гаруном в училищi. Я був старшим за нього i вже розпочав свою роботу в КДБ. Моiм завданням у першi роки служби було шефство над iншими, молодшими, менш досвiдченими, проте перспективними, якi навчалися в училищi.

– Зверни увагу на ось цього хлопця, – порадив менi мiй наставник, вказуючи на Хименка.

– А вiн того вартий? – жартом спитався я.

– Не розчаруе. Мае стержень i жадобу до знань. Проте в наявностi й лихий характер.

– Ми усi тут не без характеру.

Я почав спостерiгати за Хименком, перевiряв його i випробував. Гарун з впертiстю людини без батькiв проходив усi труднощi, i по закiнченнi навчання я зробив так, аби вiн опинився у моему управлiннi.

Далi були буднi нашоi служби, Афганiстан, розпад Союзу, нова краiна i нова структура, проте зi старими кадрами. Все руйнувалося на наших очах, але ми ще вiрили, що Украiна здатна побудувати нову державу.

Коли ж одного разу Гарун не прийшов на роботу, я все зрозумiв. Ввечерi бiля дверей моеi квартири мене перестрiла жiнка i передала листа.

– Вiн казав, що вiрити можна лишень вам, – мовила вона до мене, а потiм зникла.

Прочитавши листа, я не став шукати ту жiнку, або ж самого Гаруна, бо розумiв, що вже нiчого не змiнити, не виправити, адже пiдполковник СБУ Хименко зробив свiй вибiр. Вiн був не на користь держави та патрiотизму, а виключно, аби прожити роки, що залишились, так, як цього прагнула його душа, не зважаючи на команди зверху. Я нiколи не засуджував його. Напевно, через це ми й залишилися друзями.

– Знаеш, Євгене, а в Кандагарi Гарун був одним з кращих, – сказав я Мирону пiсля спогадiв. – Вiйна жила в ньому. Вiн був продуктом свого часу i полiтики тiеi краiни, в якiй ми усi народилися.

– Ви вважаете, вiн може стати нам у пригодi?

– Атож! Вiн не боiться кровi й бруду, так само як смертi та таемниць. Вiн виконае поставлене перед ним завдання, i нiхто й нiколи не дiзнаеться, хто наказав йому це зробити.

– Ми можемо йому вiрити?

– Я йому вiрю, – сказав я i попросив рахунок.

Нам не личило влаштовувати нiчну гулянку. Наставав час вiдпочинку.



Наступного дня ми знову зустрiлися з Гаруном.

– Ти iдеш з нами, – сказав я йому.

– Звiсно, що iду, – посмiхнувся вiн менi у вiдповiдь.

– Я маю прохання.

– Слухаю.

– Менi потрiбен камiнчик. Гарний такий. Можеш записати це на мою особисту кредитну лiнiю.

– Для якоiсь пасii?

– Нi, – сказав я i махнув рукою в сторону Мирона. – Для одного чесного офiцера, якому знадобляться столiття, аби придбати такий камiнь зi своiх заощаджень.

– Ти старiеш, Бульдоже. Стаеш сентиментальним.

– Дiстанеш менi такий камiнчик? – я не любив, коли друзi казали менi правду. Я боявся ii.

– Вважай, що вiн уже в тебе. Вiддам у Киевi. Ви коли вiдлiтаете?

– Сьогоднi.

– Менi потрiбно завершити тут деякi справи, i за декiлька днiв чекай мене на нашому старому мiсцi. Не забувсь, де воно?

Я посмiхнувся.

– Таке не забуваеться.

– Саме так! – сказав вiн i ми розпрощалися, аби зустрiтися в Украiнi.

За тиждень ми сидiли на квартирi, яку зняв Мирон. Весна вередувала, то б’ючи холодом, то даруючи тепло. За декiлька днiв почалося цвiтiння, а в Киевi вбили двох прихильникiв «руського мiру».

– Ось бачиш, Бульдоже, вони вже дiють. А ми все сидимо, – сказав менi Гарун.

– Так в них яка структура, – вiдповiв я на те.

– А в Украiни? Не повiрю, що спецiалiстiв бракуе.

– Спецiалiсти е. Полiтичноi волi нема.

– Тому пропоную не затримуватися.

– Але й поспiшати не варто, – зауважив Мирон.

– Вашi хлопцi вже на мiсцi? – запитав Гарун його, маючи на увазi першу лiквiдацiйну групу на чолi з Принципом та Нечипайлом.

– Так. Вони вийшли на зв’язок. Наразi вивчають ситуацiю. Цього разу вони поiхали офiцiйно – у рамках задач нашого вiдомства.

– Хто iхня цiль?

Я подивився на нього i сказав:

– Щось дуже багато питань для одного дня.

Вiн засмiявся. Мирон мовчав. Я бачив, що Євгену не подобаеться цей жартiвливий настрiй. Вiн знав, що хлопцi вже там, а вiн ще тут, тому i не мiг почувати себе спокiйно. Пiд прицiлом ворога його душа могла б знайти свiй спокiй, адже за таких умов вiн був би разом зi своiми друзями.

– Не регочи! Про все дiзнаешся на мiсцi. А зараз краще подумаймо про те, як нам вибудувати систему комунiкацiй та зворотного зв’язку. Ти ж, Гаруне, завжди був сильним парламентером. Курував контрабанду, вмiв домовлятися.

Гарун закурив i задумався.

– Як я зрозумiв, поки що буде двi групи. Одна в Донецькiй областi, iнша – в Луганськiй. Ми з Євгеном направляемось у так звану ЛНР. Тому виникае питання. Про якi саме комунiкацii ти говориш? Мiж ким вони мають вiдбуватися?

Хоч би як я хотiв обмежувати доступ Гаруна до наших планiв, але вiн мав рацiю. Я потребував його знань та навичок i не мiг пускати його вслiпу. Ми повиннi були йти на щирiсть та довiру з ним, бо вiн знав, як поводитися у полi, де не iснуе законiв, а найдрiбнiша помилка може вартувати життя.

– Гаразд, – сказав, врештi-решт, я. – Слухай i уважно все запам’ятовуй. Жодних записiв, нiяких нотаток. Тiльки твiй розум i твоя пам’ять.

Гарун слухав. Вiн не перебивав, не вносив коректив, а уважно вбирав у себе iнформацiю.

– Основний сенс нашоi операцii – раптовiсть. Все мае вiдбутися в один день. Дiють двi групи. Роблять це вони паралельно, незалежно одна вiд одноi. Ви з Мироном вiдповiдаете за Луганськ. Наразi, ми окреслили чотири жертви. Одразу по виконаннi завдання потрiбно зникнути з пiдконтрольних терористам територiй. Аби зробити це, ти маеш вiдпрацювати схему вiдходу та встановити зв’язки з украiнськими блокпостами. Нiхто не повинен пов’язувати нашу Контору з тобою. Загадка мае залишатися загадкою. Вiд ступеня незнання iншими твоiх справжнiх намiрiв та цiлей залежатиме доля моiх людей.

Вийди на волонтерiв. Вони мають досвiд, покажуть тобi шляхи та стежки. Попрацюй над системами та алгоритмами радiоелектронноi розвiдки. Заборони членам вашоi з полковником Мироном групи користуватися мобiльними телефонами, Інтернетом та соцiальними мережами. Придумай собi легенду. Але перш нiж ii реалiзувати, будь ласка, дай нам знати. Ми маемо проаналiзувати ii правдивiсть.

Я зупинився, аби перевести подих та зробити декiлька ковткiв води. Гарун чекав, не промовляючи анi слова. Те ж саме робив i Мирон.

– Постарайся вийти на тих, хто вiдповiдае за контрабанду та логiстику зi сторони терористiв. Пам’ятай, твоя парафiя – виключно Луганщина. Не намагайся грати на два фронти, бо програеш на обох. Ми не будемо поспiшати з лiквiдацiею. Їi час прийде тiльки тодi, коли я зрозумiю, що усе готово i працюе, наче годинниковий механiзм. Планування, органiзацiя, перевiрка, вичiкування i терпiння, аби удар досягнув цiлей. Поки що все. Іншу iнформацiю ти почуеш вiд нього, – я кивнув на Мирона, й очима вiн дав зрозумiти Гаруну та менi, що саме так i буде.

– Маю питання, – сказав Гарун.

– Звичайно, – вiдповiв я.

– Я мушу стати своiм для украiнськоi сторони i для терористiв?

– Якщо буде така можливiсть – це iдеальний варiант.

– Не погоджуся, – сказав на те Гарун.

– Чому? – запитав я.

– Тому що iдеальний варiант – коли я стану своiм для усiх учасникiв конфлiкту. В першу чергу це стосуеться Москви, – вiн замовк, закурив чергову цигарку i, випустивши дим, продовжив:

– Колись, коли я тiльки задумав покiнчити зi своею кар’ерою в Конторi, менi вдався такий трюк. Для усiх я став своiм. Саме тому сьогоднi розмовляю з тобою.

– То були iншi часи. Ми не мали вiйни в Украiнi, – зауважив я.

– Ситуацiю ускладнюе й те, що в скорому часi вiдбудеться наступ сепаратистiв, – сказав Мирон.

– Звiдки у вас така iнформацiя? – запитав його Гарун.

– Звiдси, – сказав Мирон, постукуючи пальцями по своiй головi.

– Ви iй вiрите? – посмiхнувся Гарун.

– Як нiкому iншому, – запевнив його Мирон.

– У кожнiй загрозi потрiбно шукати можливiсть. Я думаю, що метушня, яка почнеться з наступом, стане менi у пригодi. Коли над людиною висне хмара смертi, вона часто починае нервувати, а, отже, бiльш схильна до помилок. Саме на цьому я i зiграю.

Ми з Мироном подивилися на Гаруна. Я був задоволений ним, адже бачив того пiдполковника Хименка, який втiк з Украiни, прихопивши з собою алмази та дiаманти, конфiскованi нашою службою у 1994 роцi.

Гарун знав, чого хоче вiд життя. І знав, як цього досягти. Мирон перевiв свiй погляд на мене, i я лишень кивнув у вiдповiдь йому головою, що означало, «йому можна вiрити i в нього можна вiрити».

Коли Гарун пiшов геть, а ми з Мироном залишилися наодинцi, я пiдвiвся з крiсла i пiдiйшов до Євгена. Я простягнув до нього руку. На моiй долонi лежав алмаз.

– Я хочу зекономити тобi триста рокiв твого життя.

Вiн подивився на камiнь, своею рукою стиснув мою у кулак i сказав:

– Воно того не варте. Я не можу його взяти. До зв’язку, генерале.

Мирон розвернувся, забрав зi столу свiй телефон i блокнот та вийшов з квартири. Я залишався стояти посеред кiмнати, а мiй кулак грiв камiнчик вартiстю декiлька сотень тисяч евро.

Полковник Мирон так i не прийняв мого дарунку, бо ним керувало щось iнше, чого я не змiг зрозумiти.


* * *

Передi мною стояла задача – придумати легенду для Мирона, Нечипайла та Принципа. Я був iхннiм безпосереднiм керiвником, чиi накази вони й виконували. По смертi Андрiя Хворостенка питання розвiдки на територii окупованоi Донеччини перейшли до iншого генерала, з яким я нiколи не був у дружнiх стосунках. Моi ж люди мали концентруватися на контррозвiдцi та виявленнi i запобiганнi диверсiйно-терористичним актам у Киевi. Одеса, Харкiв, Днiпропетровськ, Херсон, Запорiжжя та Миколаiв не входили у сферу моеi компетенцii. Вiдтята голова Андрiя тлумачилася моiм керiвництвом як провал та непрофесiоналiзм. Тi люди погано розумiли специфiку роботи розвiдника-нелегала в умовах введення бойових дiй. Та й де iм було ii зрозумiти, коли бiльшiсть з них нiколи пороху не нюхали? Вони не мали жодного стосунку до розвiдки, бо не проходили вiдповiдноi школи, а займали своi високi посади виключно завдяки Майдану та полiтичнiй квотi партiй-переможниць. Мое нутро не протестувало проти такого стану речей, але я розумiв, що проблем iз цим не оберешся. Понад два десятилiття випадкових людей на вiдповiдальних посадах коштували украiнськiй державностi ресурсiв, розвитку, а тепер i громадян з територiями. Проте я був не в силi щось змiнити. Тому мав грати за iхнiми правилами, непомiтно провадячи свою лiнiю битви, залишаючись при цьому гвинтиком единого механiзму.

Хмари змiнювали сонце, накрапав дощик, а вже за лiченi хвилини знову з’являлося сонце. Ми сидiли з Гаруном на конспiративнiй квартирi, вже iншiй, нiж у той раз, коли з нами був Мирон. Квартири знiмалися за потребою, на декiлька днiв i змiнювалися так само швидко, як i бралися в оренду.

– Що роботи з моiми хлопцями? За статутом вони мають бути у Киевi, кожного дня брати участь у безглуздому ланцюгу нарад, виконувати роль бюрократiв, а не обов’язок офiцерiв, – я дiлився своiми проблемами з Гаруном, адже вiрив йому. Так само, як вiн це робив стосовно до мене, коли вирiшив утекти з Украiни.

На вустах Гаруна почала народжуватися посмiшка. З ним таке траплялося, коли вiн починав думати.

– Хiба це проблема у наскрiзь корумпованiй державi? – запитав вiн мене.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Їх трое, так? Отже, нам потрiбно вигадати три рiзнi iсторii, якi б не переплiталися мiж собою. У кожного свое життя i кожен сам вправi обирати те, яким воно буде.

– Давай без блукань.

– Чого твоi капiтани вiдправилися в зону АТО?

– Вони мають закiнчити одне завдання i передати справи iншим. Тим, яких призначали замiсть них пiсля вбивства Андрiя Хворостенка.

– Коли вони повертаються?

– У перших числах травня. Якщо, звiсно, до цього часу не розпочнеться масований наступ росiян.

– А якщо розпочнеться?

– Тодi вони там залишаться.

– Це кепсько. Задля втiлення моеi задумки вони мають бути у Киевi.

– Ти маеш якусь задумку?

– Звiсно, що маю.

– Я можу вiдкликати iх.

– То вiдклич.

– Десь за тиждень.

В поглядi Гаруна я помiтив лукавi вогники. Я зрозумiв, що вiн починае iмпровiзувати. За старих часiв нашоi спiльноi роботи в нього це виходило досить непогано.

– Нi, не так, – сказав вiн. – Вiдклич тiльки одного з них. Інший мае зникнути безвiстi. Як i не було його. Сам вирiшуй, хто приiде до Киева, а хто зникне.

Я задумався. Звичайно ж, вiдкликати я мав Нечипайла. Його дружина i дитина…все це казало саме на користь Микити. Я не потребував сiмейних драм, слiз жiнки, яка зранку i до самоi ночi буде оббивати пороги мого кабiнету та дому. Принципа ж я був готовий вiддати Гаруну та безвiстi, яку тепер було прийнято називати ДНР.

– У того твого Принципа е рiдня? – запитав мене Гарун.

– Батько i мати, – сказав я.

– Це дещо ускладнюе справу.

– До того ж, вiн у них единий син.

– О Боже, мiй генерале! В тебе що, тiльки один я, наче вiтер в полi?

– Ти не знаеш Івана. Для досягнення цiлi вiн поступиться усiм. Навiть спокоем рiдних батькiв.

– Фанатик? – запитав мене Гарун.

– Так, – чесно вiдповiв я. – Ти не хвилюйся за його батькiв, бо й вiн не згадае про iхнi нерви, коли питання торкнеться обов’язку перед батькiвщиною.

– Що ж… то краще для нас. Вiдкликай свого Нечипайла. Принципа ж залиш менi.

Я повернувся на Володимирську. Мирона не було на мiсцi i на мое запитання, де вiн, я почув, що полковник Мирон виiхав на зустрiч з важливим агентом. Я подивився на свого помiчника i запитав його:

– А тобi звiдки знати, важливий той агент, чи нi?

– Я так думаю, – впевнено сказав вiн.

– Ти менше, хлопче, думай, а бiльше працюй. Хоча б користь якась буде.

Вiн опустив голову i пiшов геть.

Я не любив того свого помiчника (мова не йде про мою креатуру, яка колись працювала у Чернiвецькому СБУ). То був iнший субчик, якого менi накинуло керiвництво. Можливо, вiн був непоганою людиною, проте для мене мало значення те, як вiн опинився бiля мене, а не його людськi якостi. Однiею з його функцiй, а можливо, й першочерговою, було спостереження за мною та моiми хлопцями, чого я не мiг пробачати нiкому й нiколи. Часом, коли я був зовсiм не в гуморi, менi кортiло розчавити його, наче бридкого таргана. Але субординацiя й далека школа зупиняли моi вiдвертi почуття, аби я знову був Бульдогом, тим, яким мене i знали в СБУ.



Мирон з’явився за годину. В його рухах та поглядi не було жодноi турботи, нервозностi чи розпачу. Полковник залишався полковником, готовим як доповiдати, так i слухати.

– Як там твiй важливий агент?

– Який саме? – не зрозумiв запитання Мирон.

– Гаразд. Ти де був?

– На зустрiчi.

– З ким?

– Зi спецiалiстом з тортур. З тим, якого ви менi порадили.

Я прищурив очi i запитав його:

– І як вiн? Справив враження?

– Професiонал. Вiн нам пiдiйде, – була на те суха вiдповiдь Мирона.

– Ти казав йому, хто стане його клiентами?

– Як мiг я йому це казати, коли й сам ще не знаю?

– Гаразд. Пiшли прогуляемося. Є розмова, – сказав я йому, i ми вийшли з мого кабiнету.

Весна нiяк не могла побороти зиму. Вiтер рвав з мене капелюх, i я притримував його рукою.

– Я все думаю про того полковника, що впав на рельси у харкiвському метро, – сказав я Мирону.

– А що про нього згадувати? Собацi собача смерть. Як подумаю, скiльки через нього хлопцiв загинуло, то розумiю, що наша кара була занадто демократичною, майже царською.

– Ти не гарячкуй. Я про iнше. Чи не занадто рано ми це зробили? Адже ризик був колосальний. В нас нiчого ще не було готово. Та й зараз…

– Що зараз?! – Мирон зупинився i почав iсти мене своiм поглядом.

– Чого вилупився на мене? – я не любив, коли вiн ось так дивився на мене. – Чи ти вважаеш, що ми готовi? Так, аби вже запустити цей потяг i вiн дiйшов до кiнцевоi станцii?

Мирон мовчав. Ми пiшли далi, минаючи Золотi Ворота у напрямку Оперного театру.

– Той потяг ви запустили самi. Тодi у вас вдома, коли iнiцiювали операцiю «Ворог».

– Мовчи, Женя, мовчи! – я не мав права на злiсть, бо вiн був правий, але людина занадто слабка, аби визнати своi помилки. Навiть, коли вона дуже сильна.

– Пане генерале! – Мирон знову зупинився. Вiн дивився прямiсiнько в моi очi i я ледь не схибив, але, все ж таки, витримав той погляд.

– Кажи, – мiй голос тремтiв, i вiн це помiтив.

– Я хочу сказати, що з Ігорiним ми все зробили правильно. Вiн не мав права жити, бо через нього загинула не одна сотня наших хлопцiв. Хто втiшить сьогоднi iхнiх дiтей, жiнок, матерiв? Хто заступить iм батька, сина, чоловiка? За клятi долари вiн продав нас усiх. Його хвойда бенкетувала на тi кривавi грошi в той час, як деякi вдови не мають навiть копiйчини, бо iхнi чоловiки були добровольцями, без статусу учасника АТО.

Ми поховали тiльки голову Андрiя, але до цього часу не знаемо, де його тiло. А щури, на кшталт Ігорiна чи тих, що сидять по теплих кабiнетах, iдять щодня iкру i гасають Киевом на автiвках за сотнi тисяч баксiв, надалi дiлять грошi пенсiонерiв та iнвалiдiв, поробили собi статуси учасника АТО, навiть не виiжджаючи до Харкова, аби не платити за квартиру, мати додатковi пiльги, продовжують насолоджуватися вседозволенiстю та розпустою. Ви що не бачите, хто при владi? Це «временщiкi», цинiчнi iстоти, якi аж нiчим не вiдрiзняються вiд тих, хто був перед ними. Вони продають Украiну. Як не Росii, то Америцi, Китаю i ще кому. Нiколи не здатнi на самостiйнi рiшення, на державницьку дiяльнiсть, а тiльки красти, красти, красти. І все це вони називають словосполученням «вмiти заробляти».

Ми все зробили правильно, бо коли влада не здатна захищати свiй народ, коли знущання тривають i навiть посилюються, хтось мусить зупинити усю ту наволоч. Я нi про що не жалкую. Хiба що про одне. Ігорiна треба було б вiддати до рук мого сьогоднiшнього знайомця, аби вiн рiзав його шматками i кормив тими самими шматками цю паскуду.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/serg-y-postolovskiy/vorog-abo-gn-v-bozhiy/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.