Книга - Неперебутнє

Неперебутне
Леонiд Горлач


Життя – то спiлкування з iншими людьми в рiзних ситуацiях. Воно й складае iсторiю поколiнь, найчастiше канучи в безвiсть, бо нiкому записати на скрижалi такi iсторii, якi не вигадати найталановитiшим iмпровiзаторам слова. Авторовi цiеi книги пощастило зустрiти на вiку багато справжнiх, як нинi кажуть, непересiчних сучасникiв – вiд Івана Козловського, Олеся Гончара до Олександра Бiлаша, Бориса Олiйника, Григора Тютюнника, Миколи Вiнграновського, Станiслава Тельнюка та iнших, котрi дiяли в рiзних непередбачуваних ситуацiях. Це й спричинило появу коротких новелеток, базованих на невигаданих фактах.





Леонiд Горлач

Неперебутне




Невигаданi iсторii


З часiв i дорiг




Полiт


Чим довше живеш, тим яснiше постають подii давно минулих лiт. Можеш забути, чим мучився мiсяць тому, а от глибини пам'ятi часом виносять на поверхню такi випадки, якi стали непiдвладними розуму, символами, давно закам'янiлими емоцiями, якi, можливо, й не справили якогось впливу на долю, але ж згодом потривожили свiдомiсть i змусили iншими очима поглянути на все пережите.

Якось, iще коли в нашiй сiльськiй хатi жив неповторний родинний дух, пiдтримуваний батьком та матiр'ю, навiдався вчергове я до них iз Киева. Дружина наготувала традицiйнi гостинцi й спокiйно сидiла поруч, а я милувався сотнi раз перейденими пейзажами. Вертання додому, до дитинства нiколи не бувае спокiйним. Це як опускаеш вiдро в криницю, воно чiпляеться за бетоннi круги, озиваеться все глухiше i глухiше, земнi глибини бережуть таемницi, вкутають усе щiльнiшим мороком, аж доки вiдро не доторкнеться до чистого незайманого плеса й пожене довкола дрiбнi хвильки, i вони пошлють спокiйнi сполохи аж до твоеi заслуханоi душi, i лише згодом ти матимеш змогу вiдчути спраглими губами смак рiдноi води. Тож я вкотре споглядав швидкоплиннi краевиди, якi були колись межовими в моiй долi.

Зненацька пiсля повороту мене пройняло якесь дивне вiдчуття: нiби я стою такий малий, що можу заховатися за кущ перекотиполя, стою незахищений i мiзерний, i тут чиiсь дужi руки пiдхоплюють мене, пригортають до грудей, а потiм стрiмливо пiдкидають угору мало не врiвень iз хатою, далi розводяться вбоки, i я лечу вниз аж дух забивае, от-от гепну на тверду стежку й умиюся юшкою. То не батьковi руки, iх би я вiдчув одразу, вони завжди пахнуть зеленою травою та мiцним тютюном, а цi якимись нетутешнiми трунками. Менi якихось три роки, то чим же я можу боронитися? А вiдчуття польоту збуджуе настiльки, що ладен повiрити у власнi крила, тому я й заплющую очi, повнiстю вiддаючись стихii. Так тривае кiлька хвилин, доки чужi руки не зморюються й не опускаються разом зi мною до землi. Що ж воно було таке, чому образ людини вивiтрився, але вiдчуття польоту так i живе в глибинах пам'ятi, зрiдка нагадуючи про себе? Нi, поклав я собi, цього разу розпитаю про все батькiв, не може ж те ширяння в небi бути звичайним сновидiнням…

Того дня в широкiй хатi зiбралося нас п’ятеро синiв – Іван, Олександр, Григорiй, Микола та ми з дружиною. Був якраз день народження батька, а матерi гора клопотiв iз вiдбуванням застiлля. За звичаем, всi повсiдалися за довгим столом на дебелих ослонах, батько на торцi, а мати – на ногах, бо нiколи й присiсти, бо треба страви подавати. Весела розмова ще не переходила в дружну пiсню – а ми всi спiвали так, що аж стеля вищала. І от у якусь мить я пiдкинув несподiване запитання:

– Батьку, оце iхав i вкотре ловив себе на тому, що мене, зовсiм малого, хтось пiдкидае вгору й ловить, а потiм ще й цукром годуе.

Батько, iнвалiд з дитинства, не був забраний на вiйну й мусив сидiти з двома дiтьми в селi, а тому добре знав часи окупацii. Закинув на потилицю довге русяве волосся й примружився, наче в далеку даль заглядав.

– А було таке, було, бодай би й не згадувалося…

Ми завмерли, а вiн i виклав незвичну для офiцiйного радянського трактування iсторiю…

– Навеснi 1943 року в нашу хату на постiй з'явився лiтнiй нiмець. Привiв його послужливий полiцай-сусiд Хроль. Мав вiн займатися органiзацiею сiльськогосподарських робiт, тобто, не воювати. З перший днiв повiв вiн себе досить незвично, та й армiйська форма на ньому сидiла, як сiдло на горбатому конi. Днями вирiшував якiсь питання, часом iздив у Лосинiвку, в райцентр, а вечорами сидiв замислено як не в хатi, то в садку, часто й глибоко зiтхаючи.

Та в днi, коли з Нiмеччини приходила чергова посилка, вiн перероджувався. Його вже не влаштовував наш самогон, вiн вiдкривав ящик тремтячими руками й витягував iз дерев'яного нутра згортки, пакуночки, розкладав усе на столi, здобував i пляшку шнапсу, постогнував од задоволення й важко зiтхав, мабуть, згадуючи домiвку. Тодi запрошував мене до столу й просив матiр приготувати щось попоiсти. Нiколи не пiдвищував голос, старався вимовляти росiйськi слова так, щоб я мiг уловити хоч якийсь змiст, а iх же, тих слiв, було в нього не густо, та я зрозумiв нiмця вiдразу, коли вiн, насьорбавшись хмiльного питва, раптом почав махати руками й журно примовляти:

– Іх бiн орднер, учитель. У фатерлянд е чотири кiндер. Вiйна погано.

І знову тягнувся до склянки, i пiд кiнець, коли пляшка ставала порожньою, клав голову на невиробленi руки на столi й гiрко стогнав. А то бувало, що й кричав у гнiвi на всю хату, аж розлуння розносилося по сусiднiх дворах:

– Гiтлер капут! Гiтлер капут!..

А тодi пiднiмався, брав тебе на руки, пригортав до грудей, далi пiдкидав пiд стелю й весело ловив, наче ти був його сином. А то ще брав якийсь пакунок iз посилки, дiставав iз обгортки цукерки з галетами i давав тобi. Мало того, так ще виходив на вулицю, згукував малишню й тицяв небувалi гостинцi. А далi сiдав десь пiд кущем i мовчки плакав.

Так би i сходило йому все з рук, якби не сусiд-полiцай. Видно, сволота, чув не раз оте «Гiтлер капут» та й донiс властям. Наприкiнцi лiта прихурчала в наше село велика крита машина, висипали з неi нiмцi в мишиних мундирах, заскочили в наш двiр. А тут мiй нiмець назустрiч. То вони накинулися на нього гуртом, збили прикладами й поволочили безтямного до машини, вкинули в кузов та й покурiли на Лосинiвку. Так i слiд пропав по доброму чоловiковi, який так любив тебе чукикати…

Пiсля тiеi батьковоi розповiдi я нарештi зрозумiв, звiдки й коли з'явилося в менi вiдчуття польоту. А що подарував його менi нiмець-окупант, то вiн виявився на три голови вищим гуманiстом за нашого сусiда- полiцая, який продавав i чужих, i своiх. Отож, як мовиться, у кожноi людини свiй полiт.




Я прийшов здаватись


Лiтературна студiя Нiжинського Гоголiвського вузу – явище унiкальне. І не тому, що свого часу я теж ходив на ii гамiрливi засiдання – з неi у свiт широкий вилетiв не один десяток талановитих майстрiв слова. Був серед них i Олександр Самiйленко – на диво талановитий вiд природи поет, якому доблеснi чекiсти пiдрiзали крила ще на злетi…

Це було вже геть пiзнiше вiд тих днiв, коли ходили на пораду до керiвника студii Дмитра Наливайка ми з Євгеном Гуцалом, Володимиром Морданем та iншими молодиками, яким кортiло чимскорiше осiдлати Пегаса. Зигзаги долi привели мене нарештi в вишуканий особняк Спiлки письменникiв Украiни на посаду директора цього будинку з пiврiчним перiодом владарювання. Праця, скажемо так, гамiрна, насичена рiзними подiями, зустрiчами з людьми. Отож було не до спокiйних посиденьок в кабiнетi. Тiльки й тих днiв на родину, коли у вихiднi сiдаеш в електричку та й мчиш на рiдний Нiжин набратися духу.

Але й там, у провiнцiйному мiстi, спокою в тi семидесятi роки не було. Ледве не запроторили в каземат талановиту викладачку-патрiотку Лесю Коцюбу, повтiкали до Киева спочатку Дмитро Наливайко, а згодом «нацiоналiст» Григорiй Аврахов. Це було на слуху, але ж подiбнi процеси вiдбувалися i в студентському середовищi, хоча якогось розголосу не було.

Та якось ранньоi пори прочинилися дверi мого тiсненького помешкання в Спiлцi письменникiв i на порозi вирiс високий стрункий чорнявець iз коротко пiдстриженою чуприною. Молодiсть випирала з нього, але очi свiтилися якимось зачаеним смутком. Гiсть назвався Олександром Самiйленком iз Нiжина, Сашком, який нинi навiдуе нашу лiтстудiю. Я запросив його до столу, а сам почав пригадувати, хто ж iз землякiв казав про талановитого поета, рядки вiршiв якого ходили по руках серед студентiв. Зав’язалася спогадальна розмова, називалися iмена викладачiв, якi ще працювали в нашому вузi. І тут несподiвано Олександр знiтився, побагрянiв на виду й ледве не впав обличчям на стiл. Я розгубився такiй перемiнi, але дiждався, коли юнак сам розкриеться. І вiн ледве не прошепотiв:

– Менi соромно признатися вам, але я стукач. Вони змусили мене стати ним, тi нещаднi чекiсти. Тепер менi соромно глянути в очi кожному в нашiй студii. Я поважаю вас, а тому й вирiшив покаятися в сподiяному. В Нiжинi нема кому…

І повiльно пiдвiвся, i рушив до дверей. Я теж розгубився на мить, але потiм кинувся навперейми, вiдчуваючи, що не випущу розтерзаного несправедливiстю юнака зi стiн, бо чогось же вiн приiхав шукати в них. Ледве всадив на мiсце i змовк проти нього, ждучи, коли бажання сповiдi прорве загату таемничостi.

І це сталося буквально через кiлька хвилин. Самiйленко через силу, то пориваючись угору, то ледве не ховаючись пiд стiл, виклав свою печальну iсторiю…

Пiсля сiльськоi школи вступив вiн до Нiжинського педiнституту на фiлологiчний факультет, бо вже пробував своi сили в поезii. Може, й сам дух Миколи Гоголя кликав його в старi стiни, де нiколи не вмирав дух вiльнодумства. Потягнувся до лiтстудii, став одним iз ii найталановитiших членiв. Це й привернуло до нього особливу увагу пильнувачiв державних пiдвалин, якi використали всi легальнi можливостi впливу на несформовану натуру. Була пряма агiтацiя бути таемним агентом у студiйному середовищi, згодом почалися рiзнi залякування аж до вiдрахування з iнституту й iзоляцii в табiрному режимi. І Олександр здався, почав у визначений час iздити до похмуроi кiмнати барачного типу на залiзничнiй станцii з доповiдними. Тривало це недовго, але ось нинi, коли вiдчуття морального падiння почало все ближче стояти за спиною, мов докiр сумлiння, вiн i подався до людей, якi можуть чимось зарадити. І додав сумовито:

– І про вас не раз розпитували. Чи зустрiчаемося, про що говоримо, кого сваримо…

Мене приголомшило таке щире зiзнання майже зi сльозами на очах. Що я мiг порадити, коли сам не мав жодного досвiду в подiбних справах, коли не мав нiяких владних способiв витягти хлопця з смердючоi ями? Я тiльки сказав:

– Влетiв ти, Сашко, в халепу. Зрештою, плюнь ти на них i забудь про все. Зараз не тi часи, вночi не прийде за тобою «чорний ворон». І з iнституту не мають право вигнати.

Сказав це Сашковi, сам не вiрячи, що так легко все закiнчиться. А, проводжаючи гостя у зворотну дорогу, пообiцяв ближчим часом навiдатися на тих похмурих землячкiв на станцii та й поговорити вiдверто про нього. Зрештою, я маю на це моральне право, бо захищатиму молодого колегу-лiтератора.

Якийсь час вагався, бо й самого переслiдував страх перед всюдисущими господарями потайних ристалищ. Але одного разу таки вiдважився. Приiхав деренчливою електричкою в Нiжин, забрiв у якийсь дорожнiй шалман, випив залпом склянку гiркоi й рiшуче попростував через забиту транспортом привокзальну площу до присадкуватого будинку iз яскравою вивiскою: «Транспортна мiлiцiя».

Знав, що саме тут десь i знаходяться мiсцевi чекiсти. Якийсь сержант у коридорi спитав мене, куди це я так рiшуче, а коли дiзнався, тiльки посмiхнувся:

– І вони вам треба? Та ми й самi iх обминаемо.

Та я вже не спинявся. Бажання висловити свое обурення через Сашка затемнювало очi. Ось й дверi без вивiски, на якi вказав сержант. У щiлину пробивався сизий дим – значить, хтось е. Постукав, у вiдповiдь нi звуку. Тодi смикнув за ручку. Дверi подалися вiд мене, i я перебрався через порiг. Довгий кабiнет зi столом посерединi, на торцi якого пiд дальньою стiною сидить окутаний димом чолов’яга непевного вiку. Подивився на мене спiдлоба, а я вiдразу:

– Здрастуйте. Я прийшов здаватися.

Чолов’яга несподiвано прудко вiдчинив шухлядку столу й шаснув туди правицею, а далi втупився в мене пронизливими очима. Невже пiстолета намацав? І я, щоб заспокоiти працiвника таемного фронту, спробував усмiхнутися.

– Та не страхайтеся, шановний. Я поет Леонiд Горлач.

Здаеться, подiяло мое мирне представлення, бо чолов’яга зiтхнув з полегкiстю, засунув назад шухлядку й знову узявся за цигарку, яка димiла над купою недопалкiв.

– Так що ви хотiли? – хриплуватим басом спитав чекiст, не запрошуючи мене присiсти для розмови.

– Нiчого особливого, – тамуючи в собi злiсть, яка розривала сорочку на грудях, вiдкарбував я, готовий до будь-якого конфлiкту. – Просто хотiлося з'ясувати, навiщо ви травите молодих лiтераторiв. І мое прiзвище всуе згадуете. Нами в Киевi е кому займатися.

– Кого конкретно маете на увазi?

– Хоча б студента педiнституту Олександра Самiйленка. Змусили хлопця писати доноси на своiх друзiв iз лiтературноi студii. А вiн талановитий, а ви йому долю ламаете, а вiн же може стати справжнiм майстром i активно допомагати партii у вихованнi суспiльства. То чим же ви тут займаетеся? Може, менi звернутися по допомогу до вашого столичного керiвництва?

Якщо першi пасажi чолов’яга сприймав ще спокiйно, то пiсля згадки про киiвських начальникiв раптом аж пiдскочив.

– Навiщо так? Ми тут самоуправством не займаемося, ми стараемося не калiчити нiкого, тим бiльше людей iз талантом.

– То й не змушуйте того ж Самiйленка возити вам доповiднi.

– Так то мiй попередник, – знайшовся чолов’яга. – То все вiн. А я тут лише три днi.

Менi теж стало якось нiяково – отак, не розiбравшись, накинув тавро на служаку, а вiн же, може, нiчого й не вiдае, чесно протирае штани та покурюе «бiломор». І я, розрядивши гнiв, вирiшив ретируватися, доки й мене не чiпають землячки.

– Ми з вами робимо спiльну справу – виховуемо молодь. Отож давайте дiяти вiдповiдально, берегти людськi душi, а не калiчити iх. – І вже з порога додав. – І прошу не згадувати всуе мое прiзвище. Про мою позицiю в суспiльствi знають вашi столичнi колеги.

Я вийшов iз прокуреного склепу в коридор. Той же сержант мiлiцii та ще двое таких же безробiтних стражiв порядку втупилися в мене, мов уже й не чекали щасливого повернення вiд потайних сусiдiв. І я, минаючи гурток, кивнув сержанту:

– А ви казали, щоб не йшов туди. Все добре…

Та не все добре склалося в того ж Олександра Самiйленка. Правда, вiд нього нiби вiдстали, але вибита силою згода на потаемне спiвробiтництво таки травмувала його чутливу душу. Сяк-так закiнчив вiн навчання, вiршi продовжував писати, причому, справдi щемливу й оригiнальну лiрику, працював у Чернiговi, так i не створивши родину. І якось пiшов на Десну, щоб бiльше не повернутися до живих. Здаеться, залишив сестрi поетичний архiв, i незабаром щирi друзi на чолi зi Станiславом Реп’яхом видали першу й останню збiрку. Як свiдчила критика, вона була справдi талановитою. А в нiй був вiрш, присвячений менi. Мабуть, за те, що здавався одного разу чекiсту, захищаючи молодого колегу.




Легше жити стало


Я вчергове вибрався до затишного будинку творчостi в Ірпенi попрацювати. Якраз зазолотiла осiнь, а в цю пору, як правило, заселялася кожна шпаринка. Цiлоденно за замкненими дверима кiмнат цокотiли друкарськi машинки, скрипiли пера, i тiльки вечiрньоi години творчий люд вибирався на затишнi алеi, розганяючи застояну кров та обмiнюючися неймовiрними бувальщинами. У нашому шостому корпусi працював тодi Вiктор Близнець, абсолютний анахорет, який спускався з другого поверху хiба за особливоi потреби. Моiм сусiдом був Станiслав Тельнюк, добрий мiй друг i порадник, iз яким ми й спiлкувалися найчастiше.

Того пiдвечiрка ми з ним тупали колами вже добрих пiвгодини, нагулюючи апетит. Якраз пiдiйшли до центральних ворiт. А тут iз перелiска пiдкочуе до них таксi й звiдти вибираеться чоловiк у плащику. Ми приглянулися – кого б то доля занесла сьогоднi? А через мить Станiслав уже гукав:

– Так це ж Микола Шаповал iз Харкова!

Я знав, що е такий цiкавий поет старшого поколiння, що мав вiн нелегку фронтову долю, яка не зумiла зламати його характер. Зрадiли новiй людинi з iншого мiста та й до прохiдноi. А Микола Терентiйович уже виставив на асфальт два об'емнi чемодани та й поглядае на нас через залiзне пруття. А далi не витримуе й широко усмiхаеться:

– Хлопцi, а пiдсобiть старому, бо уже впрiв у дорозi.

Ми привiталися й пiдхопили валiзи. Станiслав аж перегнувся пiд вагою одного.

– Миколо Терентiйовичу, ви що, цеглу з Харкова привезли?

– Неси, неси, – весело пiдморгнув Шаповал, не ховаючи давне ряботиння. – Ось поселюся в шостому корпусi, тодi й поговоримо.

– Так ви нашим сусiдом будете, – пiддакнув я.

– Тим бiльше несiть.

Добре, що йти було недалеко. Ось уже й ключ чергова видала. Переступили порiг. Шаповал задоволено роззирнувся в кiмнатi i, здаеться, залишився задоволеним. А тодi скомандував:

– Ану тепер чемодани на стiл.

Станiслав свого, я свого вмостили грубезнi обшмуглянi валiзи на письмовому столi. Гiсть задоволено усмiхнувся:

– Ану кличте гарних сусiдiв, все ж таки маю виставлятися за приiзд.

Ми з Станiславом заходилися обстукувати дверi творцiв, але вiдгукнулося на запрошення тiльки кiлька i серед них Вiктор Близнець. Юрiя Збанацького на той час не виявилося – мабуть, поiхав до Киева вирiшувати якiсь службовi справи.

Небавом посходилися в кiмнатi харкiвського колеги, наповнивши стiни дружним гомоном. А Микола Терентiйович тим часом мовчки зосереджено вiдкрив першу пузату валiзу. Ми дружно ахнули – в нiй, як протипiхотнi снаряди малого калiбру, рiвними рядами лежали пляшки горiлки, коньяку, здаеться, навiть зо двi з вином. Шаповал обвiв присутнiх переможним поглядом i натиснув на замки другоi валiзи. А з неi так само тiсно впорядкованi виглянули палки рiзноманiтних ковбас. Хтось за спиною завбачливого поета протягнув чи то захоплено, чи осудливо:

– А де ж вашi рукописи?

– Так оце вони i е, – зареготав Шаповал. – Знаете, хлопцi, я вирiшив нарештi жити серйозно. Ранiше як було? Сходив до дiвки – випив чарку. Випив чарку – закурив. Закурив – навiдався до дiвки. А там знову чарку перехилив, а там сигарету в зуби. Так i прожив, як у чаду. А тепер лiкарi наказали спершу про жiнок забути, далi про куриво, а це недавно й про горiлку. Так я оце й приiхав до вас. А давайте з цiеi нагоди присядемо до столу…

І ми таки дружно присiли. Щоправда, сам Микола Терентi йович вiдбувався тим, що щедро наливав у чарки, але при цьому залишався веселим, дотепним аж до пiзньоi ночi.

А другого дня зустрiли ми з Станiславом Збанацького. Юрiй Олiферович спускався згори, побачив нас у холi i незлостиво усмiхнувся:

– Ну ви, хлопцi, шумонули вчора. І телевiзора не треба. Та ще й Близнеця менi напоiли. А йому ж категорично не можна, голова розвалюеться.

Ми мусили все розповiсти своему шефу. А ще через кiлька мiсяцiв Миколи Шаповала не стало. Як виявилося, в нього була клята невилiковна хвороба, вiн знав про це й приiхав спецiально до Ірпеня попрощатися з любими йому колегами. Попрощатися по-козацьки.




Рояль на горi чернечiй


Уславлений спiвак Іван Семенович Козловський навiть у глибокiй старостi любив навiдуватися до рiдноi Украiни, хоч невблаганний час скорочував коло друзiв дитинства до сиротинства. Так було й тiеi весни кiнця семидесятих рокiв, коли нарештi цiною неймовiрних зусиль кращих представникiв творчоi та науковоi iнтелiгенцii було зламано заборону пошанiвку днiв перепоховання Тараса Шевченка на Чернечiй горi в Каневi. Дiзнався про це й поважний всесвiтньо вiдомий тенор москвич iз неперебутньою украiнською пам’яттю i активно зголосився взяти участь у поiздцi митцiв на Черкащину. Власне, та творча група склалася нiби додаток до особи легендарного спiвака, котрого черкаська земля не чула, мабуть, не одне десятилiття, а тому ждала з особливим нетерпiнням. До неi увiйшов тодiшнiй популярний вокальний квартет «Явiр», тодi ще заслужений артист Украiни Роман Майборода та iншi митцi. Вiд Спiлки письменникiв випало мандрувати менi.

Поiздка була справдi знакомитою. Незважаючи на глибокий вiк, Іван Семенович сiв разом iз усiма до автобуса, а були вони тодi не як нинiшнi iмпортнi мерседеси, i по дорозi до Канева то пильно вдивлявся в мальовничi пейзажi на вiкном, раз-по-раз поправляючи знамениту легку шапочку на зразок тих, якi носив Джавахарлал Неру, то вплiтав тихий голос у загальну бесiду. А ще згадував то тридцятi, то п’ятдесятi роки, коли навiдувався до Кобзаря разом iз близьким другом Максимом Рильським та iншими митцями, затим перелiтав споминами на далекi гастрольнi меридiани аж до Австралii й Новоi Зеландii, звiдки не давно повернувся. Так i домчали до кручастого Канева, де нашу делегацiю вже зустрiчали бiля пiднiжжя Чернечоi гори. Вiдмовившись вiд транспорту, Козловський рушив зi всiма гостями анфiладою сходинок по крутизнi, час вiд часу зупиняючись та озираючись униз.

А на святiй горi бiля могили великого Кобзаря не пробитися мiж людом. Були тут мiсцевi мешканцi й скромно вбранi сiльськi люди з довкiлля, гостi дальнi й ближнi, пiд самим пам’ятником видiлялася групка керiвництва рiзного рангу. Ми попрямували до них iз намiром представитися й вклинитися в майбутне офiцiйне дiйство. Іван Семенович, високий i прямий, як харалужний меч, iз природною погордою нiс красиву голову попереду нашоi делегацii, i люди, навiть не узнавши його, мовчки розступалися, вивiльняючи прохiд. А вже бiля самого пiднiжжя пам’ятника, де завис на пiдставцi мiкрофон, керiвництво заворушилося, i дебелий чолов’яга, що тягнув не менше, як на козацького полковника, рушив назустрiч нам, а скорiше кинувся до Козловського.

– Радi вас бачити, дорогий Іване Семеновичу, – простягнув руку для потиску й вiдрекомендувався, – голова Черкаського облвиконкому…

За вiдстанню часу забулося назване прiзвище, але залишилася в пам'ятi вiдчуття щиростi й доброти, яке панувало мiж людьми, наповнювало й слова поважного посадовця.

Вiдбувся вiльний обмiн вiтальними словами, в декого, особливо у хлопцiв iз «Явора», знайшлися й добрi знайомi. А час летiв швидко, а на горi вже вирувало людське море. Іван Семенович встигав вiдповiдати на рiзнi запитання, сам допитувався про подальшу програму свята, а сам час вiд часу поглядав через людськi голови то на пам’ятник, то на широкi заднiпрянськi простори, котрi нiби гойдалися на зелених верхiв'ях понижнiх дерев. І тут несподiвано голова облвиконкому, дитинно усмiхнувшись, мовив:

– Оце було б здорово, якби ви, Іване Семеновичу, заспiвали щось Шевченкове.

Козловський наморщив чоло й кинув роздратовано:

– А ви подбали про рояль? Як це, про-вашому, буду я спiвати без супроводу?

Обласний керiвник розгублено почервонiв, на мить занiмiв, а тодi розцвiв усмiшкою:

– Так у чому справа? Та буде вам, Іване Семеновичу, зараз рояль. – І круто повернувся до свити. – Ану, хлопцi, швидко мотайте в Будинок культури i сюди.

І справдi, буквально через п'ятнадцять хвилин бортова машина повiльно проповзла крiзь щiльний натовп на саму макiвку Чернечоi, i моторнi хлопцi зняли з кузова бувалий у бувальцях iнструмент. Щоправда, було то звичайне клубне пiанiно, але, як виявилося, непогано настроене.

Буквально через кiлька хвилин молода акомпанiаторка пробiгла пальцями по клавiшах, i в високе чисте весняне небо жайворовими переливами злетiв срiбний голос великого маестро:

Думи моi, думи моi,
Лихо менi з вами.
Нащо стали на паперi
Сумними рядами…

Свята Чернеча гора завмерла разом iз сотнями людей, вслухаючись у неповторний спiв, його вiдлуння долiтали, мабуть, i до широкого Днiпра. І якщо вiрити в безсмертя Поетове, то й вiн, либонь, почув щиру велику душу Івана Козловського.




На горло наступаете


Була весна 1969 року. Письменницька органiзацiя Украiни тривалий час жила пiдготовкою до Днiв лiтератури Грузii. Старше поколiння пам’ятае, iз яким успiхом, результативно i у видавничiй справi, проходили тодi подiбнi лiтературно-мистецькi свята. Робилося це в державному маестатi, отже, набирало високого народного чину.

У голови Спiлки письменникiв Олеся Гончара мало не щодня товклися десятки людей, рожевiли вiд перенапруги телефоннi проводи. Не було продиху й малочесленному апарату Спiлки, а отже й нам iз Станiславом Тельнюком. Треба було розробити письменницькi маршрути областями Украiни, погодити списки гостей, уточнити графiки iх перебування з мiсцевою владою, пiдготувати видання серii грузинських книг в украiнському перекладi. Зрештою, весь обсяг оргзусиль може уявити тiльки той, кому доводилося самому впрягатися в плуг. А з грузинськими майстрами слова склалися особливо теплi довголiтнi стосунки, тож кожному, починаючи з Олеся Терентiйовича, хотiлося, щоб десять майбутнiх днiв стали справжнiм святом.

Делегацiя наших побратимiв була справдi поважною – живi грузинськi класики зголосилися прибути до Украiни. Навiть патрiарх Константiне Гамсахурдiа вирiшив забути про старi лiта й прилетiв до Киева разом iз родинною свитою.

Нарештi позаду традицiйнi органiзацiйнi клопоти, i Олесь Гончар пiсля урочистого вiдкриття декади запрошуе численне лiтературне товариство на прийом до ресторану «Млин». Стоiть вiн i нинi в мальовничому куточку острiвного Киева, хiба що нинiшнiм письменникам туди закритий доступ через зубожiння. Автобуси, легковi автiвки вирушають вiд готелiв та Спiлки, ми зi Станiславом стежимо, щоб нiкого iз запрошених не забули, нарештi вскакуемо в останне авто й поспiшаемо до гурту. А в вiдкритих верандах ресторану вже всi за столами, чекають вiтального слова голови нашоi письменницькоi Спiлки. Ближче до виходу бачимо столик, за яким залишилися вiльними двое крiсел, на двох iнших сидять i перемовляються сивочолий Олександр Корнiйчук i дебелий з виду видатний грузинський поет Карло Каладзе. Ми вже встигли просто влюбитися в Карло Ражденовича за його дотепнiсть, глибокi знання лiтератури, дитинну довiрливiсть. Не довго роздумуючи, ми рушили до вiльних мiсць, оскiльки всi iншi були давно окупованi.

Каладзе привiтно посмiхнувся, вслухався в стриманий гомiн веранд, вiдкинувся на спинку крiсла й несподiвано повернувся до Корнiйчука, що саме протирав хусточкою окуляри.

– А скажи менi, Сашко, як ти з молоддю?

– Про що мова? – у свою чергу спитав Корнiйчук.

– Ну, з лiтературною молоддю. Знаеш, скрiзь iз нею тертя в нашого поколiння.

Маститий драматург зиркнув на нас iз Станiславом i повiльно проказав:

– Знаеш, Карло, на ноги нiкому не наступаю.

І тут несподiвано пiдскочив за столом Станiслав.

– Зате на горло наступаете!

Менi здалося, що зараз станеться щось страшне. Тельнюк, випаливши таке звинувачення, зблiд i нагнувся над столом. Корнiйчук зацiпенiв вiд несподiванки. А грузинський класик зайшовся гомеричним реготом:

– Ну й хлопцi, ну й молодцi! Такi ж, як у нас…

А тут якраз почав промовляти Олесь Гончар, нiби кинувшись на виручку Тельнюковi, а ще пiзнiше дружний гомiн покрив усе довкола i нас iз Станiславом, котрий не мiг приховати нiяковiсть за чесно мовлене слово.




Мiг би й чаю випити


Украiна готувалася вiдзначати 100-лiття Володимира Маяковського. В тi часи iм'я пролетарського трибуна було серед обов'язкових комунiстичних фетишiв, отож i рiзнi заходи, пов'язанi з ним, набирали державноi ваги. Киiв теж створив ювiлейну державну комiсiю, очолив ii поет-академiк Микола Бажан, всю чорнову роботу по пiдготовцi поклали на мене, надавши статус вiдповiдального секретаря скорiше не через мою особливу любов до «глашатая революцii», а як працiвника апарату Спiлки письменникiв.

Вiдомо, що Микола Бажан пiсля нетривалого головування в письменницькiй громадi впродовж багатьох рокiв принципово тримався осторонь життя колег, а тому вибiр ЦК компартii був дещо несподiваним. Та нiкого з керiвникiв Спiлки особливо не питали, тим бiльше що iдеологiею почав займатися горезвiсний Маланчук.

Проте Спiлка практично розробляла план заходiв у вiдсутностi голови комiсii, що очолював тодi Украiнську Радянську Енциклопедiю й навiть не подумував переступати порiг особняка на нинiшнiй Банковiй, 2. Нарештi всi офiцiйнi папери були виробленi, i тодiшнiй вiдповiдальний секретар Спiлки Павло Загребельний, хитрувато усмiхнувшися, поклав передi мною простеньку акуратну папку й наказав:

– Зв'яжися з Бажаном та занеси папку, хай пiдпише всi документи, бо сусiди (себто ЦК) спокою не дають…

Того дня я настiльки закрутився, що не встиг добратися до УРЕ. Зате встиг домовитися з Бажаном про зустрiч наступного дня.

Сказати, що перше офiцiйне побачення з метром лiтератури мене особливо хвилювало, було б неправдою. Ну, майстер холодних гранiтних катренiв, у яких вiдсутнiй дух Украiни, обвiшаний найвищими вiдзнаками й не тяганий по чекiстських пiдвалах – i тiльки. Отож я спокiйно пiднявся зранку, постукав у дверi свого сусiди й доброго побратима Вiктора Кочевського й ми неквапом почвалали до УРЕ, аби згодом добиратися на роботу в Спiлку. Я обережно притискав до себе портфель iз офiцiйною папкою, Вiктор Васильович за звичкою i цього разу обiйшовся без особливих паперiв. Йдемо собi, жартуемо, настрiй гарний. Пiдходимо до старовинного будинку на вулицi тодiшнього Ленiна, я запрошую колегу навiдатися до класика разом, але Кочевський чомусь обурюеться:

– Та я й даром не хочу з ним стрiчатися. Неси сам та не засиджуйся в гостях.

Лiтня секретарка доповiла шефовi про мiй прихiд i впустила до кабiнету. Я спокiйно переступив порiг. Стiни в фолiантах, масивний старовинний стiл теж завалений паперами. За ним у крiслi впiвоберта сидiв Микола Платонович i поколочував чай. За ним свiтилося вузьке вiкно, в яке заглядали гiлки.

– Доброго дня, – привiтався я з порога, – я з Спiлки письменникiв, Горлач.

Бажан продовжував колотити руду рiдину й тiльки буркнув пiсля привiтання, блимнувши на мене з-пiд лоба:

– Документи з вами?

– Ось вони, – подав я тонку папку, якi були в користуваннi нашоi демократичноi творчоi Спiлки.

Бажан нiби нехотя взяв папку, на якiй чорною фарбою впадало в око «Спiлка письменникiв Украiни», якось нiби аж гидливо розтулив тонкi ii обладунки й буркнув, знову взявшись за ложечку:

– У вас там що в Спiлцi, кращоi папки немае?

– А ця хiба що? – не зрозумiв я. – Ми i в ЦК партii в таких документи вiдправляемо.

Господар кабiнету ще раз зиркнув на мене, вiдклавши з такими муками створенi ювiлейнi папери, й присунув ближче склянку з чаем.

– Залишiть, я вивчу й повiдомлю…

Я ще раз блимнув на паруючий чай, на метра поезii, який знову вiдвернувся до вiкна, i мовчки вийшов iз кабiнету. Вiктор Кочевський, якому я розповiв про гостинний прийом, зареготав розкотисто:

– А ти що, хотiв чаю на дурняк попити? Гайда до Спiлки, там знайдеш i не таке…

Але там було вже не до напоiв. Ледве зайшов до Павла Архиповича, а вiн не мiсцi не всидить, широкими кроками паркет старовинний мiряе.

– Дзвонив Бажан. Що ти за папку йому пiдсунув?

Ну й оперативнiсть! Я побачив на столi iдентичну хранительку документiв.

– Таку, як ось ця.

– Так що тому Бажановi ще треба?

– Не знаю.

– Ну йди працюй, – заспокоiвся Загребельний. – Ми свое зробили.

… Ювiлей В.Маяковського ми вiдбули успiшно. А от чаю з самим Миколою Бажаном так i не вдалося скуштувати.




Незвичне вiтання


Доля нагородила мене дружбою iз свiтлою, чистою й прямою, як сонячний промiнь, людиною – блискучим лiриком та незрiвнянним пародистом Олесем Жолдаком. Почалася вона першим знайомством у Чернiговi, коли туди наприкiнцi шiстдесятих рокiв минулого столiття завiтав столичний метр, тривала аж до тих важких i непевни випробувань, пов'язаних iз народженням незалежноi украiнськоi держави, коли на похилi плечi ветеранiв особливо болюче впали матерiальнi нестатки, соцiальна незахищенiсть, розгул кримiналу. До останнiх днiв своiх Олесь Іванович мешкав на Подолi, куди його, ветерана вiйни, безстрашного «катюшника», сплавили хитромудрi комбiнатори з пристойноi квартири в центрi Киева. Щоправда, вiн вiд того не дуже журився, бо нiколи не вимагав нi вiд кого особливих благ. Уже майже ослiплий, самотнiй, поховавши практично всiх друзiв, вiн часто-густо повiльно прогулювався старовинними вулицями понад Днiпром, зупинявся перед пам'ятником своему кумиру Григорiю Сковородi й знову повертався до хати, де на нього чекали й турботлива дружина Оксана Петрiвна, i густо змережанi рукописи.

Були в нас затяжнi й короткочаснi мандрiвки Украiною, була й спiльна робота над перекладами бiлоруських поетiв, зосiбна Григора Бородулiна. А головне – були щирi розмови, коли менi хотiлося просто слухати його незвичайнi iсторii – про вiйну, про лiтературних побратимiв Ярослава Шпорту, Івана Неходу чи буремного Андрiя Малишка. Було просто затишно перебувати в неповторному силовому полi Жолдака. Так було й того лiтнього спечного дня…

Була субота, вихiдний. Але мене чомусь потягло до Спiлки письменникiв, де я на той час працював референтом у Киiвськiй органiзацii. Там обклався паперами й радiв можливостi побути насамотi з думками.

Зненацька зателенькав телефон. Хто б це мiг озватися в такий неробочий час? І тут – голос Олеся Івановича. Жив вiн тодi ще в центрi, метро «Театральна» пiд порогом.

– А що, як я зараз навiдаюся до тебе? Чомусь самотньо на душi. Чаю поп'емо та когось згадаемо.

Вiдмовити я не мiг. Швидко змотався в гастроном на розi вулиць, прихопив пляшчину для розмови та якiсь наiдки. Доки все це опинилося на столi – уже й дорогий гiсть на порозi. Теж iз пакунком. Вмостилися за крислатим столом – i почалося. За вiкнами жарке лiто, у стiнах витають голоси вiдомих письменникiв, якi звучали тут щодня, бо тодi Спiлка була таки iх рiдним бажаним домом. А ми собi сидимо удвох, Жолдак то скидае, то вдягае тонкi окуляри – i говорить повагом та стишено, заворожуе рiзними придибенцiями. Як його гвардiйський мiномет так розпiкався вiд стрiлянини, що можна було прикурювати вiд нього. Як Шпорта, теж повернувшись iз фронтiв, водив iз ним «козу» по Киеву. Як Андрiй Малишко шпетив часом усiх, коли програвав у дурня, хоча таке бувало зрiдка. З особливим пiететом про свого земляка Олеся Гончара й з мудрим усмiхом про Юрiя Збанацького. Та про кого б не мовив слово, нiколи не дозволяв собi образ, нетактовностi – нiби довкола нього роiлися самi янголи з пером у руцi. То був вищий чин благородства, коли все дрiб'язкове, нечистоплотне в людинi вiдмiтаеться.

Час наближався непомiтно пiд вечiр, спорожнiла пляшчина. І тут несподiвано Олесь Іванович розкуйовдив довге сиве волосся:

– Слухай, а сьогоднi ж день мiлiцii, а в мене давня звичка полiрувати горiлку гарним вином.

– При чому тут одне до другого? – оторопiв я.

– А при тому, що ми оце поприбираемо недоiдки, встанемо й пiдемо ближче до святоi Софii. Там у мене е улюблена точка, а нагорi в провулку Рильському районне вiддiлення мiлiцii, де служить один мiй друг. От ми й пройдемося дорогою праведникiв.

Сказано – зроблено. Спустилися на Хрещатик, пiднялися трохи вгору, забрели в винний заклад, де вiд вечiрнього чоловiцтва аж кишiло, а далi попленталися поважно до пам'ятника Богдану Хмельницькому. Я гордо нiс у торбинi велику пляшку таврiйського портвейну i тiльки встигав пiддакувати звеселiлому супутнику. Скажу прямо, настрiй у нас був уже досить грайливий.

Непомiтно пiдiйшли до старовинного будинку, на фасадi якого ярiло привабливо: «Шевченкiвське районне вiддiлення мiлiцii». Ми зупинилися проти високих дверей.

– Олесю Івановичу, то де ж ваш друг?

– А хто його знае, – махнув рукою Жолдак. – Десь у мiлiцii служить. А нам хiба не однаково? Ми прийшли привiтати хлопцiв iз святом.

– Та воно то так, – знайшовся я, дещо протверезiвши, – але ж ми на доброму пiдпитii.

– Ну й що? За що нас саджати, коли ми прийшли iх вiтати? Рушили!

– Тодi я першим iтиму, – рiшуче заявив я, вiдчувши, що мiй набагато старший друг здатний на подвиги.

Дерев'янi сходи вивели нас на другий поверх, а вже там ми наткнулися на скляну перегородку з написом «Черговий». За нею сидiв сивочолий старшина й пас нас очима.

– Доброго здоров'я! – якомога впевненiше озвався я.

– І вам того ж, – привiтно озвався черговий. – Що привело до нас?

– Як вам сказати, – не вiдступав я. – Ми з колегою, вiн у нас герой вiйни й письменник-лауреат, прийшли привiтати вас iз днем мiлiцii, бо ви славнi люди, гроза всяких бандитiв.

– Так таки так, – схвально хитнув красивою сивою головою Жолдак.

Я забув всi розказнi про мiлiцейськi тортури, хмiль додав менi вiдваги. Вiдкрив торбинку й показав старшинi пляшку.

– А чи не могли б ми випити за свято з вами?

Черговий оторопiв.

– Та я ж на службi, там, нагорi, начальник мiлiцii, вiн так дасть випити, що й закусити не захочеться.

– Ну, то знайдiть стаканчика, – вiдважно втрутився Жолдак. – Не будемо ж ми пити з горла.

Старшина розумiюче усмiхнувся, нахилився над столом i дiстав гранчака.

– Це все, чим можу допомогти.

– І на тому спасибi, – кивнув я з полегшенням. – То ми пiшли. Ще раз вiтаемо з святом.

– Точно вiтаемо, – пiддакнув Олесь Іванович, взявши посудину.

Ми спускалися вниз, задоволенi вiд вiзиту. А старшина аж нахилився до вiконечка у склянiй стiнцi, мабуть, дивуючись iз нашого нахабства.

Сказано ж, що хоробрiсть городи бере!




А колись був один Шевченко


Пiсля безпардонного звiльнення Олеся Гончара з посади голови Спiлки письменникiв Украiни в примiщеннi на вулицi Орджонiкiдзе почали коренитися iншi принципи самоврядування. Головою в ЦК партii призначили досить уже немiчного, змученого хворобою Юрiя Смолича, який не так давно отримав зiрку Героя соцiалiстичноi працi. Перiодично навiдуючись до Спiлки, Юрiй Корнiйович, нiяково усмiхаючись, з'являвся на киiвськiй половинi, де я тодi працював i тихенько пропонував:

– Леонiде, давайте покуримо, бо менi Олена вдома заборонила…

Викуривши кiлька сигарет, рушав керувати процесом, поправляючи золоту зiрку. Хоч за нього давно i успiшно робив це дещо молодший Василь Козаченко. (До речi, основним мотивом iезуiтського увiльнення Олеся Гончара була не помста за нищiвну критику партiйноi верхiвки в романi «Собор», а «омолодження» керiвництва авторитетноi в тi часи органiзацii). Василевi Павловичу нiчого iншого не залишалося, як щодня навiдуватися через вулицю до ЦК по черговi настанови. В результатi iх наростало загвинчування гайок, дух вiльнодумства, породжений у часи Хрущовськоi вiдлиги, катастрофiчно танув.

Та попри все основнi принципи дiяльностi потужноi письменницькоi органiзацii зберiгалися, серед них i офiцiйнi вiзити республiканського керiвництва в обласнi органiзацii. Один з них вiдбувся i в Полтавi…

До славетного мiста вибралася мiкроавтобусом чимала група письменникiв. Очолив ii Василь Козаченко. На мiсцi готував зустрiч тодiшнiй керiвник письменникiв Полтавщини Олександр Чуча, людина не безталанна, добра й чуйна, що своiм гумористичним хистом пiдпирала земляка, могутнього смiхотворця з трагiчною долею Олександра Ковiньку. В неблизькiй дорозi точилися рiзнi розмови, хтось процитував iскрометнi дотепнi рядки Вiктора Кочевського про полтавського керманича («мiняю Бучу на Чучу, Чучу на дачу й Полтаву на додачу»), хтось подарував анекдота, жодного напруження пiсля кадрового погрому в Спiлцi. Та й Василь Павлович не тримався зверхньо, мабуть, розумiючи, в яку халепу втрапив з партiйноi волi.

Та ось уже й розлога Полтава. Екскурсiя по мiсту з правовiрним акцентом на Полтавськiй битвi, кулуарнi зустрiчi з мiсцевими письменниками. А пiд вечiр – офiцiйна велелюдна зустрiч у примiщеннi драматичного театру. На вiдмiну вiд часiв нинiшнiх, приiзд поважноi письменницькоi делегацii з Киева опинявся в центрi уваги партiйного й господарського керiвництва, котре отримувало вiдповiдне орiентування згори. Як би там не було, але компартiйцi чiтко усвiдомлювали силу художнього слова й пiдтримували його, час вiд часу й скручуючи шию комусь iз надто смiливих майстрiв слова.

У затишному залi курцi нiде клюнути. Люди авторитетнi, iнтелiгентнi, весела студентська молодь, музика, традицiйний хлiб-сiль на барвистому рушнику. Першi особи областi в першому ряду президii, серед них i нашi лiдери на чолi з В.Козаченком. Слово бере Олександр Чуча. Спокiйно розповiдае про лiтературнi традицii свого краю, згадуе вiдомих вихiдцiв iз Полтавщини, пропустивши чомусь прiзвище Олеся Гончара, далi звiтуе про те, чим займаються нинiшнi лiтератори:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/leon-d-gorlach/neperebutn/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.